Пародія

Казан, пательня, дітлашня,
братрура, деко, горщик, -
і найсправжнісінькі щодня –
то капусняк, то борщик…
Куди там: в сад і горілиць
(тут гості незабаром)…
А він – за кожною з "спідниць"…
Ой, будуть нинька «хмари»!

17.02.2014

Що, поете, не знаходиш рими,
Зазираючи у «Пошук рим»?
Полетиш по риму ти до Риму
Чи метнешся ближче - десь у Крим?

Як не знайдеш - що ж, тоді застрелься
Із нагана втраченого дня
Чи щосили лобом - і у рельсу! -
Упади з коня у рік Коня.

А як праску маєш - то на пузо
І ввімкни в розетку tête-à-tête…
Рим нема? Забий на все у лузи!
Отже, ти прозаїк, не поет.


17.02.2014

Хтось може з'їсти сам шоколадку - каже, що смачно...
Тільки судити всіх по порядку - справа невдячна.

В когось єдина вічна турбота - власний добробут...
Хтось для сім'ї - до сьомого поту, вірний до гробу...

Жити для себе? Жити для світу? Вірити в Бога?
Можна з любов'ю в серці сивіти, падати в ноги...

І шоколадку - як же приємно! - навпіл ділити,
Порівну світле... порівну темне... плитки і плити...

Мене на варті у трамваї
Юрко тримає потайком,
Бо як попустить, - він гадає,
Що я зв’яжусь із Павлюком.
Життя модерне в Україні,
Лише натиснеш - і уже
В екран великий або міні
Тобі крилатий кінь ірже.
От і провадить на роботу
Мене мій суджений щодня,
А я ( та не працюю – шо ти), -
Ми ж із редактором рідня.
Та є проблема – не повіриш,
Мордує душу злісний глюк, -
На мене кинув оком Сірий,
А так хотілось, щоб Павлюк...

Замітає віхола
Всі стежки зі стріхами,
То зима завихрена
Засинає тихою.

Сіється сніжинками
Білопінне марево,
Та на площі ринковій
Наче всі захмарені.

Скоро прийде свято нам,
Приведе веселощі,
Станемо крилатими
Не страшна хурделиця.

І так буває холодно в душі,
Що, ніби, душу сковують морози.
Є сльози тихі, як грибні дощі,
А ще бувають – як травневі грози.

Буває небо чисте голубе,
Піднімеш очі – і не видно краю.
Буває хтось закохує тебе,
А ще буває – хтось тебе кохає.

Бувають дні багаті, як жнива.
Вірші-зерно, весь день його збираю.
А часом голос тихне, замира,
І я самотня, більше не літаю.

Буває світло, але є й пітьма,
Сивіють люди – вічних не буває.
Тут гаєш час, марнуєш на слова,
А тут вже фініш і його немає.

Січень 2014 р.

Моя земля і мій народ зі мною,
Моя земля і мій народ в мені.
Я жити хочу не на полі бою,
Померти хочу не на чужині.

Забудь мене, бо я уже зникаю,
Не вчи мене, як вірити словам.
Немає Бога і немає раю,
Де кров*ю кроплять навіть Божий храм.

Тут ультиматум називають «воля»,
На поступки без поступок ідуть.
Де, мій народе, твоя мирна зброя?
Беззбройних тут не чують, тільки б*ють.

Де, мій народе, твоя домовина?
Ще зовсім трішки – он її несуть.
До стінки ставлять і стріляють в спину.
Це вже було… Примарилось, мабуть.

Усе було: морили, убивали –
Не дай нам, Боже, рухатись назад.
Вже й, наче, вільні, незалежні стали,
А пут на шиї більше у сто крат.

16.02.2014р.

Сьогодні вас запрошую на вальс,
Хоч ми й не пара, навіть не знайомі.
Без суконь пишних, дорогих прикрас
Життя проходить у щоденній втомі.

Життя біжить, а я для всіх ніхто,
Між перехожих загубитись легко –
В потертих джинсах, брендових пальто
Усі для всіх і ні для кого дехто.

Танцюю все ж, мов втомлений листок -
Пожовклий клаптик молодого клена.
Розтопчуть просто чи вплетуть в вінок?
Та вже не буду, як колись, зелена.

Не буду юна свіжа, як весна,
Журитись з цього, мабуть, й не повинна,
Бо в тому й є не впіймана краса,
Мінятись тихо, як проста людина.

Подайте руку, я не підведу,
Ми закружляєм у полоні вальсу.
Я трішки часу вашого вкраду,
Хоч в нас й нема нічого, окрім часу…

6.02.2014р.

Така задуха в лоні ночі,
кобилка в парі з цвіркуном
мій поетичний слух лоскоче,
а я… уся із Павлюком.
Встають світанки над землею,
до праці звуть усіх людей,
а я лечу у епопею
і притискаю до грудей…
та звісно Павлюка! Робота,
вона – не вовк, не утече,
а тут наринула охота
і раз у раз своє рече.
І схлипую за кожним вдихом,
до неба тягнеться рука,
щоб стоголосо, а він мигом…
Ох, начиталась Павлюка.

17.02.2014

Тут Керзон, там «кирзак» одкраяли наживо
цілушки запашної вкраїнської душі…
Спокійно-гордий Сян і Дон величний плинуть
і відгомоном слави шепочуть комиші…

…Тужив червоно Сян, гуділи в небо стріхи,
як є – вставай і йди, а не ідеш – вмирай!...
Підвода, шкапа, сніг, дрібноти повні міхи –
аби усі живі! Тоді і пекло – рай…

…Аби лише живі… Зігріємось на сонці:
хай тільки вороги позгинуть, як роса…
Нарешті, запанýєм?! - самі в своїй сторонці…
Піднімемось у Славні до Дону і по Сян!..

19.01.2014

Така задуха у трамваї,
юрба і лайка з матюком.
Якась мене про щось питає,
а я… уся із Павлюком.
Такі дороги в Україні –
стрибає ПАЗ, трясе людей.
Мені все байдуже, бо нині
я притискаю до грудей…
та, звісно, Павлюка! Робота,
в редакції народу вал,
а я (та не працюю – що ти!)
ковтаю сльози, барбовал,
і схлипую над кожним віршем,
і довго труситься рука.
Стотонне слово! Сам повіриш,
як почитаєш Павлюка.

Пародія

Ось кухоль, чарочка, горня
Такі, як справжні – диво!
Ця хмарка схожа на коня,
А ця – на бочку з пивом.
А там он бутель, вище птиць…
(Кум буде незабаром)
Лежу в садочку горілиць.
Пливуть по небу хмари.


12.02.2014

Між сьогоденням і минулим –
Життя спресоване в роки,
І, безумовно, – дулі й гулі
За сподівання й помилки.
Між сьогоденням і минулим –
Солодкий присмак гіркоти
Тих днів, які не оминули
Мене в обіймах суєти.
Між сьогоденням і минулим,
Лежить вагоме і бічне, –
Все те, що кликало і чуло,
І жити вабило мене.
16.02.14

Немає людини,
Яка б не вірила
Чи то у Бога,
Чи в інші виміри.

Загадка вічна –
Те перевтілення
Глибінь космічна,
Ніким не зміряна.

Зірок тяжіння —
Дива невидані
Свій шлях шукають
Усі без винятку

Шлях до збагачення,
Шлях до рятунку.
Що нам призначено?
Напружена думка …
2003

В погожий день, в осінню пору року,
Країну сколихнув правителів обман,
Щоб відстояти інтеграцію в Європу,
Студенти мирно вийшли на майдан,

Угоду мирно підписати вимагали,
Ніщо не нищили, не завдавали шкоду
Пісень співали, інші мирно спали,
Та їх побили, наче ворогів народу.

Свавілля влади сколихнуло всю країну,
Майдан центральний поміж барикад.
Воюють всі за європейську Україну,
Насиллям влада робить всюди «лад».

Вселився дух надії, в перемогу,
У душі тих, хто на майдан прийшов,
В обличчях їх, відчутно ще тривогу,
А страх уже до влади перейшов.

Народ без страху, не зважаючи на рани,
Палає полум’я у бочках, душах, і серцях
А влада дивиться спиною на майдани,
Ніщо не бачить, лиш багатство в гаманцях.

Еліта вийшли націю словами захистити,
І вірить в слово, що міцніше ніж броня,
Героїв влада б’є, стріляє, хоче задушити,
Та вернеться до неї, безчестя і ганьба.

Ще прийде у нашу неньку, добро панувати,
Не позволить патріотів у тюрми сажати.
Горе суддів прокурорів почнуть викидати,
На їх місце не підкупних чесних підбирати.

Народ, право і закони, то кулак могутній,
Таким буде в Україні наш гарант майбутній,
Буде правити уміло, жити для народу.
І ще зможе українець з Дніпра пити воду.

17.02.2014р.

усе багатство: Дух та Меч
ніхто й ніщо їх не розлучить
усім прогнозам всупереч!
царів, царькових, прочіх дуче…
усе багатство: щирий сміх
періодичним негараздам
веретено… і лемех-міх…
після яких так добре в лазні
усе багатство: древній рід
не в самозваній мові жестів
йому належить власний світ
це привілея рівня честі...
усе багатство: друзів полк
і три дивізії прибічниць…
та все одно - "самотній вовк"
чомусь приклеїлось навічно.
17.02.2014.

Любин голос -
як оце чисте небо на Стрітення -
дає силу дотягнутися
до зимних пальців березня
і таки дочекатися
справжнього тепла.

Любине слово -
первоцвіт, щирий і безстрашний,
бо тримає сонце
у своїх зелених долоньках.

Любин погляд -
дотик весняного променя,
від якого кожна брунька
вибухає цвітом.

А сама вона
проростає зеленою травою
крізь усі сніги і морози
до сонця, до неба,
у яке вірує
усією своєю душею.

15.02.2014 (дорогою до Сокаля)



Любі Бенедишин - 2

Сидить спокійна, навіть ледь сумна.
І дивиться, і слухає уважно,
як люди їй - про неї щось розкажуть.
Неначе келих доброго вина
на білому обрусі -
тихий погляд.
Не сколихнеться марнотою всує,
йому задума й цей вогонь пасує,
як свічці - полум'я,
як небу - щире сонце,
і як ріці - розкішний простір вод.
Ця жінка не чекає славних од.
Лише слова, що вистояні в болю,
лише світи. які творили долю,
несе у люди, в рідний свій народ!

15.02.2014 -
під час презентації збірки поезій "Нотабене" у м. Сокалі

Ти сьогодні десь там - у вогні недитячого бою,
Я на іншому боці планети вигострюю стріли.
Закликаю в союзники Янголів - хто ще одпоїть
у задусі війни твої сили у герці зомлілі?

Завертаю нa тебе намолені промені ранку,
доки серце сягає - зорую, обмацую простір
лише босим чуттям, семиструновим нервом циганки.
Омиваю твої силуети - кохані до млості.

Смолоскипиться дух і стихії стинаються: бризже
крига, зійшла слиною, в киплячі ворота заграви.
І набухле безсоння - не ніч і не другу, не тиждень-
ходить панною смерти у - білій такій - балаклаві.

Тільки чуєш: Живи! - ти не можеш сьогодні не жити,
адже я викликаю для тебе вітри - обереги.
Твій цілунок на моїм чолі може всесвіт зігріти-
я тобі одпроміню, як Альфа спливу ув Омегу

у гніздо протистраху, де воля опірює помах,
у галактику - звиту зі світла енергій. Майдане,
дотягнуся до тебе душею кріз верстви утоми
і долиюся кров"ю у вени твої - богодані.






*

Не перший на стезі мистецькій,
але пізніше, ніж вони –
Вергілій, Данте й Котляревський –
малюю пекло сатани.

Можливо цього і не треба.
Усе досліджено давно.
Нікому не прихилиш неба,
де тліє історичне дно.

Онде подекуди між люди
такі прописані людці,
що пекло раю буде всюди,
де є кишені й гаманці.

Хто знає, чи чекає гірше,
коли прийде нежданий гість,
чиє число в біблійних віршах
було – 666.

І ось задача: кожна шістка –
це П* із хвостиком / над ним,
графічно – три по п’ять відрізків
і всі у імені однім.

І всі оті біблійні коди –
непересічні імена,
якими нарекли народи
те, що писалось – САТАНА.

І першим буде гун АТТИΛА –
батіг небесний королів,
які в боях не зупинили
кровавих варварських полків.

А як іти хронологічно –
ще більше зла у світ приніс,
великий хан, що буде вічно
непереможений ЧИНГИЗ.

А далі внук, що дикі орди
водив на Київ і за Стрий.
І поневолені народи
дали ім’я йому – БАТЫЙ.

А потім був ще кат ацтеків,
і майя, й інків. Цей балбес –
конкістадор на рівні зеків
носив тяжке ім’я КΔРТЕС.

Північної Пальмири геній,
останній з варварських вождів,
а для рабів своїх – ПЕТР-Т,
кат українських козаків.

А ось на світовій арені
творець «радянщини» без меж –
революційний геній ΛЕНИН
горить у полум’ї пожеж.

І від Москви і до окраїн
який тюремний краєвид:
війна, ГУЛАГ і геноцид.
Це – дорогий товариш СТАЛИН.

А хто кидав на смерть Geschwister,
а людство – за колючий дріт?
Це видатний єфрейтор HITLER,
що теж претендував на світ.

Але переори руїну
від Піренеїв по Амур,
не впишеться у цю картину
ні МАКЕДОНСЬКИЙ, ні ТИМУР.

Ані ПЕТЛЮРА, ні БАНДЕРА,
ні войовничий солдафон –
така мальована холера
без імені – НАПОЛЕОН.

І тиша...
«Тишина матроська»
героїки еНКаВеДе…
І не одна лукава М()СЬКА
ще сатаніє де-не-де.

І українці наостанок
Перебирають імена.
Нема таких. Хіба що – ЯНЗЕК.
Але яка ж це сатана?

Є героїчні ДЕПИ й ГОПИ...
Та є і алібі повік,
як не відбувся чоловік.

І до чергового потопу,
чи мова буде, чи язик –
не завоюємо Європу.

                    1995

Коли серце пече неможливо
І так тягне до краю перону,
Вимикай зомбоящик брехливий,
Bring your own бідон самогону.

Коли хочеться лізти на стелю
Чи з розгону забігти на пальму
Бо довкола бездушна пустеля,
Bring your own цистерну напалму.

Коли ворог «країв не побачив»
І не просто країв, а кордонів,
Які сам же колись і позначив,
Bring your own це ящик патронів.

А ще краще у спокої миру
Забувати війну і прокльони,
А стріляти ходити до тиру.
Bring your own бідон самогону.

Поки читав Євангеліє,
Прилетіли архангели.
Розігнали крилами хмари,
Стало видно мені Стожари.

Хатня миша сховалась в нірку,
Я побачив у небі зірку.
Як піду я за нею, за гаєм,
Я зустрінуся з Миколаєм

Миколай загадає загадку,
Про лева, орла і телятко.
На хвості є у лева китиця,
З ним гуляє Марія Єгипетська.

Лев маленьких дітей не лякає,
Себе гладити їм дозволяє.
І телятко його не боїться
Бо той лев, наче мила киця.

А орел над землею літає
Бога бачить і нам повідає.
Його крила, мов крила у ангела...
Піду ще почитаю Євангеліє.

Мольфаре, наближається гроза…
Серед зими дощем вагітні хмари.
Трикапки затремтіли у сльозах
І темно стало від облудних марень.

Веде мене язичниця-любов
Дорогою із гір – та все у прірву…
Молитву шепче мовою дібров.
Отруйний хміль із коренем не вирву.

«Знайдеш його в наступному житті…» –
Мені сказала доля і розтала
Снігами окаянних почуттів,
І в душу крига врізалась кресалом.

Не стримуй дощ, мольфаре, хай гримить,
І серце крають муки-блискавиці!
Ніч-повінь ця украла пів-зими.
І душу, безіменну і безлицю…

Мольфаре, наближається гроза…

Той - не боєць,
хто без яєць.

2014

…ох, як любив, Життя любив
так може тільки він любити
не говоріть аби… аби…
не свіжі рани… оковита...

Любов - не потяг, не таксі!
байдужий світ квітучий зовні
не поміститися усім.
тече Ріка, гойдає човен…

А скільки дум, пісень і мрій
ось так збирались під зав'язку
піди пізнай де - ти, де - змій
якщо не згоден на підказку?!..
2013.

Де тлінний я і вічність круговерті,
нема нічого, крім життя і смерті.
Між ними сенс, якого не збагнути
і вибір дії – бути чи не бути?
Ще крихи мрій, які я просипаю
щодня на шлях від марення до раю.
Одне болить – чи є той рай? Не знаю,
я сумніви до щастя не збираю.
Але вони, прийомні діти долі,
в театрі днів найперші грають ролі.
Летить у ніч і крутиться планета,
над нею сутність – неосяжна Лета
і срібне нерозгадане мовчання,
де тоне сон земного сподівання.

Я сам іду чи путь мені торує
одна із глав безмірного буття,
де в іменах, промовлених не всує, –
скарбниця Духа, Слова і Життя?

2014

Чорних димів знавіснілі кадила...
Наче із пекла хтось виніс вогонь...

- Нащо, дитино, туди ти ходила, -
Царство моє не від світу цього.
- Доки живеться на білому світі,
Хочеться правди, - сказало дитя.
- Досить тобі одного, - зрозуміти:
Я є дорога і правда, й життя.
- Так, але хочеться кращого стану,
Людських стандартів, свободи і прав...
- Що ж, хай так буде, перечить не стану
Тому, що ти цю дорогу обрав.
Буде звитяга і буде поразка,
Зміниться спокій на пору тривог,
Лиш пам"ятай, мій синочку, будь ласка,
Скороминущість земного.

Твій Бог.

Ти тримаєш мене, як дитину маленьку за руцю, я холону від вітру, зими чи твоєї руки. І усі велелюдні майдани усіх революцій - це не більше ніж рими написаних нами рядків. Ця зима не піде, не відпустить і не перестане шепотіти слова, зневажаючи простір і час, бо крім нас не буває нікого на цьому майдані і на цілому світі немає нікого, крім нас. Бо у цьому безумстві, у цій нереальній пригоді наші лінії доль запетляли в єдине кільце. Я тебе відчуваю, я бачу тебе через одяг. Ти ховаєш усмішку, бо знаєш напевно про це.

На даху сидить котисько.
Лапи їдуть – слизько ж, слизько.
Бо зима підступна дуже.
Ти гляди – не гепнись, друже!

15 лютого 2014 року

Сніг виблискує на сонці.
Візерунки на віконці.
Бачиш, мила, світ – мов казка.
Тож всміхнись мені, будь ласка.

25 січня 2014 року

Не пам'ятаєш мої мрії,
дрібниці, справи і слова,
мабуть не знаєш про надії.
Чому і як я ще жива?

Коли закінчиться безмежна
думок нещасних круговерть?
Так ніби хтось необережно
розбив мої надії вщерть.

Ще сподівання не скінчились
і не забуті давні сни.
Моє кохання залишилось,
як перший провісток весни.

Як ти забудеш - я згадаю,
коли не бачиш - покажу.
Хай не судилось разом раю,
але тебе не залишу.

12.02.2014

Вони зійшлися, щоби вдертись в рай,
Сліпі, криві та клишоногі.
На дворі травень був і в небокрай
Врізались зоряні дороги.

Вони були розумні й балакучі,
А виразки душі, промов і тіл
Мов цеглу клали на смердючий
Сміттєвий пил.

Вони зазвичай вежу будували,
Бо іншого не вміли будувать.
Вони до Бога досягнуть бажали
І там запанувать.

І сталось! Перегризлись недолугі.
Смерть затупила косу об кістки.
Та й потім вже, хоч підвивали з туги,
Не зупинили грішної руки.

Ісус… Марія… Йосип -
я -- від мами і тата.
звідки ж взялися боси,
луки, мечі, автомати?
може це вплив повітря
здвиг по четвертій фазі
я запитав у діда
той просвітив наразі…
пальцем уткнув на небо
сумно, без амплітуди
після натиснув "епол"
загуркотіло всюди
вийшли царі з покоїв:
краще просись до Раю!
"Боже, що Ти накоїв?" -
перше, що запитаю...
15.02.2014.

Орел і решка. Зіграєм, Грудне?..
Бути - не бути, і всюди люди...
Ні, я не пєшка - все може бути...
Далеко чути - Свободу! всюди
Знайомі звуки - я - європеєць
Вернись, відлуння... себе доклею...
Сценарій злуки - всеісторичний
Десь там бабуня… Вона вже вічність...
Все, з мене досить! усі тут рідні
Зливаюсь з хором десь по обіду
Небесне морзе: - Будуй криївку
Яке це щастя - за Україну!
15.02.2014.

Почуття...
Не треба так,
не треба так...
Не Богу злак!
За життя -
і так і сяк,
і так і сяк...
Червоний мак!

Вороття
уже нема,
уже нема -
страшна зима...
Небуття...
Крива пряма,
крива пряма -
межи трьома...

Побиття.
І пеклом тло,
і пеклом тло -
чуже "бабло".
Хто суддя...
Біді на зло,
біді на зло -
це вже було...

15.02.2014

демони Демірджі
вищерблені скрижалі
вискоблені ножами
межі і рубежі
викресані в диму
викувані боввани
Лусти і Фуни рани
вищирені у тьму
моря туманне скло
миє японська осінь
сосни зеленокосі
в синє вправляє тло…
сам деміург бродяг
в просторі і у часі
звúсока на криласі
дивиться Чатир-даг…
горній анахорет
долю кує бездушно…
молить стара Алушта
зоряний мінарет…

Заворітня,
завулок у тиші –
не густо!
І не вічністю
вічний за річкою клин.
То ж вимолюєш обрій –
від Боженьки люстру,
обіцяючи травам
і зорям чужим
не ховатися в будні
припнутому.
Баста –
павутину вчорашню
на вранішній діл,
і під ноги чортам
відкорковану пастку...
і хлібину священну
не в міх, а на стіл
при дорозі,
легендами й небом багатій,
при біді найкуцішій,
як перші грошІ,
щоб і сонцю хотілося
валкою стати
на просторах вітрів
біля сяйва душі.

2014р.

Як закурличе вирій журавлями,
зітліє переорана стерня –
подихай небом,
сонцем і дощами,
лиши на потім
німоту знання,

допоки у безмежжі небокраю,
в ясі живої цноти вівтаря,
промінням чистим
лагідно торкає
зорю вечірню
вранішня зоря…

Коли думки гнітять, немов тюрма,
І вже не вдовільняють глибиною,
Коли життя втрачає справжній смак,
Питаєшся: "Як жив? І що накоїв?".

Тваринний голод штучного життя
Нещадно нищить всю душі природу,
Зламавсь? - Тоді від стресу захистять
Лукаві наркотичні хороводи.

Ще добре як у грудях боротьба,
Що з вірою у світло поєдналась,
Назовні вихід прагне продовбать,
Радій - то не мовчить самоаналіз.

Хоча, не всім дано голодувать:
Хтось їсть та спить, цілком від цього ситий,
Бо просто ще не знає про дива,
Бо просто ще не знає, як це - жити.

Можна безліч віршів написати пустих,
І втішатися купою сміття,
Але треба до істин іще дорости,
Мало просто-бо їх розуміти.

Все життя можна мудрість збирати в мішок,
Головного ж так і не збагнути:
Тільки той, хто свідомо в цей світ увійшов,
Сам по собі вже - цінний здобуток.

О, як дивує глупота оця,
Коли хто каже, що нема Творця,
Коли доводить півню теорему
Курча міфологічністю яйця!

15.02.14

Що ти туманієш біля рими?
Стимулом по карку – вйо, поет!
Утікай, піїте, із гостини.
Це тобі ні здоба, ані мед.

Подзвони напроти, діва-муза
еросом жагучим надихне -
кулі позакочуються в лузи,
увійде духовне у земне.

Як не допоможе, то застрелься
із нагана втраченого дня.
Є ще вибір – думами на рельси,
відв'язавши Клона і Коня.

Попрасуєш білосніжні крила,
полетиш до раю тет-а-тет,
але, взрівши там чортячі рила,
тричі себе зрадиш – не поет!!!

2014

То десь в Еміратах, як сніг, розтаю,
То мерзну в Республіці Комі, -
Але звідусюди знаходжу свою
Дорогу до рідного дому!
Кричу, задихаюсь, вглядаюся в сни
І згадую пісню відому
Про те, що пташина летить щовесни
додому!.. Додому!.. Додому!..
Ніяк зупинити не можу свій біг,
Розлуки гамуючи втому, –
На світі багато в нікуди доріг
І тільки єдина – додому!
Не звабить навколо мене блиск оздоб
І повні достатків хороми,
Допоки сумління вигукує: – Стоп!..
Додому!.. Додому!.. Додому!..
Допоки тремтлива і ніжна рука
Торкатиме серце, як промінь, –
Стелитися буде прозора й легка
Дорога до рідного дому!
Ніяк зупинити не можу свій біг,
Розлуки гамуючи втому, -
На світі багато в нікуди доріг
І тільки єдина - додому!..
14.02.14

девочка любила все
плюс суши
играть седьмой, от Моцарта,
этюд...
и спорить о себе
в горячем душе
с холодным она справилась
отнюдь…

девочка любила "пялить" глазки
бродить по синагогам:
- где же Бог?..
и зА уши себя вытаскивать…
когда ей предлагали только сок…

девочка любила "делать ноги"
со скоростью стрелка - из глаз да в бровь!
будь построже бабушкины боги
она бы с детства невзлюбила "кльов"…
05.02.2014.

Багато в морі островів
В безмежнім океані,
Легенд про ящики скарбів,
Що десь отам в тумані.
Багато всього ти пізнаєш,
Як будеш в океані,
Про це в дитинстві ти читаєш
В пригодницькім романі.
Багато в морі таємниць
Є завжди і усюди,
Ніхто не знає, що в собі
Таять оті Бермуди.
З Європи їдуть всі далеко
Побути в тому раї,
Хтось поспішає в літню спеку
Відвідати Гавайї.
В нас серце спокою не знає,
Як корабель пливе,
Допоки воно не пізнає
У світі щось нове.
Ще нас із вами не було,
Були великі плани,
І сотні кораблів пливло,
Колумби й Магеллани.
І кожен з них перетинав
Без меж глибокі води,
Про нові якісь узнавав
Він раси і народи.
Як горизонти ті манять
Улітку й взимку, в січні,
Шматочки суші майорять
Природні й вулканічні.
Аж серце рветься, коли пишу,
Що все ж не просто так
Знайшов у водах вічну тишу
Та не один моряк.
Що серце наше в собі криє,
Неспокій і журба,
Безжально все це хвиля змиє,
Глибокая вода.
Як хвиля нас в човні накриє
І виб’є з рук весло,
Всі наші думи тяжкі змиє,
Немовби й не було.
Та як би людям не тужити,
То кожная людина
Побачить хвилю й хоче жити
В таку страшну хвилину.
Колумби юні, зичу вам
Перетинати води,
Хай вам безмежний океан
Не створить перешкоди.
Завжди від нових берегів
Щоб в вас серденько мліло,
І кожен ще чогось хотів,
Ця думка душу гріла.
Я, друзі, вас застерігаю
Лиш від одної мрії:
Немовби всі ми подолаєм
Безмежную стихію.
Щоб кожна знала те людина,
Таких не мала мрій,
Бо ми-природи лиш частина,
А не царі у ній.
Невтомно щоб завжди хотіли
Доходить до кінця,
Щоб без вина бажання гріло
Гарячії серця!

На небі Венера вже світить
І тихне сухий денний вітер,
Та зірка так ясно горить,
А в серці тривога не спить.
На небо сміливіше зорі
Вже вийшли, і зникли надворі
Сліди всіх блідих ліхтарів
І голос нічних цвіркунів
Розлився в просторах безкраїх
І десь аж за небом він щез,
Блукав довго полем і гаєм
До самих безкраїх небес.
Із трепетом дивлюсь, як місяць
Всміхається часом з-за хмар,
Так тихо й спокійно у лісі,
Вбираю я дух його чар.
В гіпнозі знаходжусь неначе,
Неясне й чарівне щось зве,
Щось ллється у душу гаряче
І серце за обрій пливе.
Бо меж досконалість не має,
Відгомін тих дивних пісень,
Ця ніч щось нове відкриває,
І вечір, і ранок, і день.
Не можу до дна я допити
Солодший від меду напій,
Що серденько зміг захистити
І мозок наповнити мій
Тим сяйвом, яке не погасне
І в світі підтримає тім,
Що сонце віднаджує ясне
І в смуток закутує дім.
Люблю вас я, зорі вечірні,
І шепіт у полі трави,
У всіх ситуаціях вірні
Мені залишались лиш ви!
Лиш ви біль в серденьку спинили,
Прогнали пекучі думки,
І в нього живлющої сили
Мені додаєте завжди.

Потепліло в лютому – не гайся,
За весною – діло молоде!
Хто не закохався – начувайся,
Валентин до тебе теж прийде!

Отоді усе воно й почнеться,
Отоді спізнаєте весну!
У душі щось дивне сколихнеться –
І не буде спокою, ні сну.

Бракне часу скніти на дивані,
В жилах не потік – вулкан немов!
Гей! Ау! Любимі і кохані –
Ви у курсі, що таке любов?

Будуть танці юнаків і юнок,
Буде вечір, і рука в руці,
Буде погляд, буде поцілунок,
Будуть ненаситні… миті ці.

Потім буде теща, потім діти,
Потім буде щастя чи міраж.
Ще сімейне сонечко засвітить –
Буде кава, може в ліжко аж!

Буде ще садиба і джакузі,
Будуть друзі й гості до зорі!
Світ чудовий й справжній – без ілюзій,
І джек-поти у життєвій грі!

…Будуть внуки, і сухарик з чаєм,
І на вухо чутне ледь – Згадай…
Буде відчуття, що ми втрачаєм
Цей земний і справедливий рай…

Потім буде пісня лебедина…
То було життя – чи так, здалось?
…Потім знову буде Валентина,
І комусь всміхнеться ніжно хтось…


14.02.2014

Ти любиш сукні, зіткані із пристрасті,
Та чи твоя сорочка теж така?
Дай поцілую в губи. Все запитуєш:
Твоя? Авжеж. А, може, й не твоя.

Ти хочеш танго - крок м'який, невиразний,
Щоб розум в ліс, а совість - під столом,
Безумству дати тимчасовий прихисток
І поєднати лінії долонь...

А, може, румбу? З ледь помітним натяком
На непристойність, на інтимність душ,
Але стоїш, наполовину зляканий.
Невже боїшся? Скажеш - не боюсь.

Адже ти любиш сукні, наче полум'я,
Твоя ж сорочка зшита із льодів,
Ти весь тремтиш - невже від снігу, холоду?
А ще безумства, кажеш, захотів!

Ходи, зігрію, щоб розтали безвісти
Тремтіння, сумнів - падає Земля
Кудись униз, у невідому первісність...
Чи, може, ще спитаєш, чи твоя?

немає Волі без життя
як і Життя нема без волі
ти, сину, з малечку затям -
що хліб один - Ніщо без солі !!!
14.02.2014.

Буде в мене красуня-жона,
Я просив тої ласки у Бога,
Оминула ти мого човна,
Ти пройшла, як торпеда, повз нього.

ПРИСПІВ:
Наталі ти моя золота,
Рветься листя на вербах зелене…
Вийшла заміж чому за мента,
А чому, а чому не за мене?

Я почав, я почав випивать,
Бо не я п`ю тих любощів меду,
Поки лікар-нарколог, мов тать,
Не зашив мені в спину торпеду.

ПРИСПІВ:
Наталі ти моя золота,
Рветься листя на вербах зелене…
Вийшла заміж чому за мента,
А чому, а чому не за мене?

Наталі ти моя золота,
Скоро стану циганським бароном,
Утечеш ти тоді од мента,
Золоту одягнеш ти корону.

ПРИСПІВ:
Ах, життя, небезпечна це гра,
Сяє листя на вітах зелене,
Наталі ще старіть не пора,
Тож виходь, моє серце, за мене!

1.01.7521 р. (Від Трипілля) (2014)

...ті хмари давно розлилися дощем, а їх тіні
ще досі блукають між нами, забувши про час,
усе, що мені залишилось, – осіння картина
і щему гіркого ковток на похмілля, хоча

з грудей виривається сміх, а не розпачу стогін,
коли заболить, наче стиснуто кимось корсет,
бо врешті багата на спомин і дякую Богу:
ніщо не зникає безслідно, не кане у Лету...

2014