у цьому призабутім місті
все найвагоміше за рогом.
дівча у маминім намисті
шука в поштових скриньках бога.

діряве цедро у криницю
спускають. і дерев пагіння
росте крізь ґрунт і черепицю.
вібрує джмелеве гудіння.

і тихо достигає сонях
навпроти церкви поміж шанців,
так виступає на долонях
солоний піт розмови бранців.

кури бамбук і забувай
стежки додому перехресні,
гіркавий пил узбіч нехай
тобі на язиці воскресне.

бо спогади, вони, як ртуть,
в тобі блукають без наблизу.
дерева уночі ростуть.
кружляє джміль
згори
донизу
2014

***
Лише одна-однісінька
людина
іде з життя,
і неповторний світ,
котрий вмістить
не здатна
домовина,
щезає
в позамежжі
днів і літ…

2 липня 2014р.

Твоє тяжіння більше ніж земне,
Бо ти для мене більше, ніж планета.
Ти - сонце. Я ж мов злякана комета,
Яка вогню твого не омине,

Та мчить назад, у космос, бо у нас,
Комет непевних є свої орбіти.
На них коханню неможливо жити,
(І біль від цього не лікує час).

Вертаюся у темряву, в якій
Так звично бути із самим собою,
Без ризику згоріти у любові,
Шаленій, смертній, пристрасній, такій,

Чиє тяжіння більше, ніж земне,
Яка для мене більша, ніж планета...
А ти... Де б не була, я серцем знаю, де ти...
Нехай тебе любов не омине.

Каштани і дуби-атлети
полотнище підперли неба,
калюжі – хмар автопортрети
колекцію доповнять Гебу.

Нічну перечитавши сагу,
в сувій згортає вітер стежку,
поволі Нут у саркофаги
скидає зоряні сережки.

Туманних фресок золотіння…
На сході – світанкова магма.
Зове до себе день гостинно
приймати сонячну засмагу.

2014

Я знаю висновок один,
І цим ділюся нині:
У правди - кілька одежин,
У кривди - повні скрині.

Кохання не судилось нам пізнати.
Пройдуть роки даремно золоті,
І будуть поряд все не ті… не ті…
А серце тисне біль, немов лещата.

Лиш віршів нескінченні епопеї
Про наше щастя в німоті кричать.
У них п’янію від солодких чар,
В раю зриваю дикі орхідеї.

І знов кидаюсь у буденний вир,
Тримаю оборону. Не здаюся.
Та хиже око ворога-спокуси
Шматує душу люто, наче звір.

Сумління не дозволить відступитись,
І перейти фатальний рубікон.
Пекельна мука палить райський сон.
Любов, що ненароджена – убита...

кілька штрихів олівцем-малювцем
ось і готовий портрет
тільки чомусь незнайоме лице
сниться мені тет-а-тет

кілька штрихів і неначе не я
зводжу мости нанівець
меланхолійно вистукує ямб
глузду простий олівець

кількаштрихом на порожні стільці
ляже утертий графіт
там де огризки старих олівців
довго творили свій міт

***********


Так і повинно бути,

В нас,

Завжди і повсякчас,

Серцем ми всі -

Родина,

Як і вся наша

Україна,

Щоби один -

За всіх болів,

А всі чули біль одного,

Без слів,

А радість наша

Хай сіяє завжди -

Поки живе мова

У наші роки

І світиться щастям

Родина -

Вся наша неповторна

Свята Україна...
---------------------------------
France (Paris) 2014
--------------------------------

***********

І якщо

Хтось

Ввірвався

В твій дім,

Вдень чи вночі,

Із насильством -

Не гість він,

А ворог,

Що прийшов із бідою

Та лихом...

Знищ його,

В захисту мить,

Або він тебе -

Знищить

Чи закабалить...
---------------------------------------
PARIS (Univer) 2010
---------------------------------------

Я ходив із іншими жінками,
Не була стосунків то краса.
Ти одна стоїш понад віками,
Як Богиня світла в небесах.

Ти – моя Лаура, Беатріче,
Сонцесяйво в холод і зиму,
Лиш тебе прощатися покличу
Я на одрі смертному свому.

Ти одна затьмарила собою
Міріади зір в ясній красі -
Ніби розчинилися усі –
В мареві планети голубої.

Голос твій – солодкий спів сирени*,
І цілюща сила у очах,
Джерело моє ти Гіппокрени**
І політ Пегаса в небесах.

І печаль, і радощі, й натхнення,
І проміння сонця поміж хмар,
Задуми велично-дерзновенні,
Серця мого пристрасного жар.

Бути в щасті піснею твоєю –
О якби судив мені так Бог! –
Дай мені летіть понад Землею,
Сяєва торкатися твого!
*Сирена – міфічна птаха у Греції, яка зачаровувала своїм співом.
**Джерело Гіппокрени – у грецькій міфології - джерело натхнення для поетів.

24.06.-30.06.7522 р. (Від Трипілля) (2014)
Київ, Конча Озерна (півострів Печалі, дача).

Я звикла вже до цього краю:
Краса і спокій.Це колись.
А зараз,прагнучи уваги,
Війни тут хочуть.Хоч повіссь.

Пусті амбіції рашистів
Загублять місто,- сумний факт.
Не бачу сенсу тут я жити
Посеред бидла і гуляк.

Я помічаю як повільно
Іде на дно "Титанік" цей.
Гніте відсутність честі,вірності
Й патріотизму у людей.
2014р.

Дивись, ти сам – присілки і міста,
уламки флейт, порожні скойки щастя,
ти – літери в міжряддях… Ти – безчасся
смарагдових небесних заплітань,
де в’ються риби у Петрових снастях
і проступає титла золота

з Її долонь… З Її ридальних днів
поперек лютні виникають пальці,
немов жита, де любляться блукальці,
у землю застромивши кетмені.
Ти – перст Її. Ти музика до танцю,
проталина на зимному вікні.

Вона тобі – співоча горловина,
піднесене кантабіле, в якім
здіймає птах палкі сонетні стіни
над ідилічну самоту латини,
над чорні перетлілі мотузки –
крізь моровиці, вогнища й руїни.

Вона – криниця, де втопився сад.
Ти ж – тільки поклик, тільки зойк без неї.
З-поміж дощів і марних воскресань
нехай вона студено, як роса,
тебе торкнеться над сливовим клеєм
у млі пагіль, у плаванні мансард.

Впусти її – у свій ослаблий тон,
у перемерзлу прозелень суглобів,
в журбу і страх, в несилу і випробу
хай ллється кармазиновий потоп.
І ти узрієш із пітьми, із гробу
всього себе в пелюстяній утробі –
того, який без неї ще ніхто…

2014

Ти - ягода годжі. Пташина, земна.
Яскравість і користь, а шкоди нема.
Тобою надихані пагорби, ліс.
Вода Хуанхе солоніла від сліз...
Зліталися бджоли у рань по нектар...
Вже кущ обривають малеча, бідар.

Суглинні грунти і осоння палке.
Прослава злетіла, пішла у піке.
Спинився осел: бути проти чи за...
Екзотика. Острах.
Проста дереза.


2014

ПРИГОРНИСЯ ДУШЕЮ ДО РІДНОГО СЛОВА

Рідне Слово – то Нації слава, обнова,
Щем сердечний і вічний натхнення вогонь.
Пригорнувшись душею до Рідного Слова,
Поринай у священну скарбницю його.

Бите, цьковане, безліч разів – у вигнанні!..
О, сумний мартиролог твоїх заборон!
Рідну Віру і Веди – усе на захлання!..
І втішається тим чорна зграя ворон.

Рідне Слово – бальзам і прикраса-обнова.
Рідне Слово – і куля, як треба, й огонь!
Пригорнися душею до Рідного Слова –
І відчуєш красу всю й могутність його.

Рідним Словом звеличуй Вітчизну і мову.
А як раптом покличе сурма, то й тоді,
Пригорнувшись душею до Рідного Слова,
З ним іди на звитягу в боротьбі і труді!
(© Любов СЕРДУНИЧ, Хмельниччина).

Стіни стають
сталевими.
Сторожко ходять леви
вуличною бруківкою.
Цівкою кров
струменить
по камені. Кавою
дженджики забавляються.
Лаються продавчині
крамниць сувенірних.
Вірних
збирає Христос
зі середини суті.
Путін вбиває народ,
своїх ведучи до пекла.
Тепло. Аж гаряче.
Гей, кавомани, ви, кавуни
нещасні! Часто гірко вам
від перезбудження? Знуджені
обивателі плачуть і платять
плоттю.
Кров
струменить по камені...

25.05.2014р.

Пародія

Поети всі до слави лáсі…
“Бравіссімо!” – найліпший звук!
Вриваюсь в осінь на Пегасі –
Обоє лисі, без перук.
Казкú зі мною і сонети
(Всі на замку – губив не раз)
Думкú зібрав до купи – де там!
Перегорнув буденність час!
Хотів питання ставить руба –
Де восени набратись сил?
Та налетів на лісоруба –
І ледве вирвались… Без крил…


червень 2014

Навіть білі кити б’ючи своїми
Синіми плавниками
По її фіолетовому серцю
Піднімаючи в ньому тугу і спокій
Чи хмурі таксисти із вищою
Закінченою освітою
Вивозячи її душу з Поділля
Частинками по валізах
І зелених наплічниках
І постійно хворі прикордонники
Знаходячись на межі між двома
Кліматичними поясами
Перевіряючи її речі
І знаходячи поміж ними лише
Білу незаплямовану душу
І такого ж кольору прасовані
Хлопчачі сорочки
Ніхто із безіменних і анонімних
Службових
Не зможе забрати у неї
Її 22 години до моря
Такого ж теплого як
Вино із жовтих кульбаб
Такого ж ніжного як невідомі дотики
Такого ж солодкого
Як переспіла пам’ять
Часом потрібно приїжджати у
Сухопутні міста
Щоб відчути як за внутрішньою
Стінкою грудної клітки
Тобі хлюпочуть прибої


2014.

В жерлі божевільної війни
Мимоволі душу відпускає,
Проникає у короткі сни
Геніальна опера весни –
Соловейка арія лунає
У нічному мареві війни…

Травень 2014

1.
Привітався бароко
що музою зцілений,
і поет музословив,
як дощ у трубі,
а на вулиці в чорному
жінка у білому
відправляла в розкрилений мир
голубів.
2.
Попрощався бароко -
відлуння за шторами,
і поет доторкнувсь
до приблудного сну,
а на вулиці в білому
жінка у чорному
голубину сонату
вела на війну.

2014р.

А за вікнами сяє весна.
Кожна квітка до сонця сміється,
Та зі сходу потвора-війна
Незалежності цілить у серце.

Не орда, не навала чужа –
Це твій брат і сусід, Україно.
Нагострив на кордоні ножа,
Щоб ударити прямо у спину
У найтяжчу для тебе хвилину…

Піднімайтесь, брати і сини
І підтримає світ нашу волю.
Вбереже нас Господь від війни,
Собі світлу здобудемо долю.

Україно, красуне моя
У вінку із вишневого цвіту!
Хай не вибухи – спів солов’я
У садах твоїх буде дзвеніти,
Звеселяючи сині зеніти!

2014

В Україні іде війна,
Оголошень ніде нема,
Гинуть люди, палають міста,
Дим над долею нависа...
Доля-доленька, будь милосердна,
Не дай Україну роздерти.
Так хочеться в мирі жити,
Веселці у небі радіти.
А ми сієм й печемо хліб,
Й проводжаємо хлопців на Схід,
Ми співаєм і молимось Богу,
І просимо легшу дорогу.
«Розкуйтесь, братайтесь!», – волає Тарас,
Це до нас він, друзі, до нас.
Не зникає дорога на Схід,
Від могил нескінчений слід,
Сльози, кров і туга матусі…
– Не плач, рідна, я скоро вернуся,
Ти не плач, це просто війна,
Оголошень ніде нема…
Тільки тиша поруч кружляє,
Синє небо не відпускає...

Дзвін й за нами напевно луна
Мак із серця мого пророста...
2014

Каміння теж уміє говорити,
А людям часто нічого сказать,
Так хочеться на повну жити,
Потрібних слів не добирать…

2014

хвилина мовчання, що сягає вічності
'2014

Ця світлина в руці,
як загата на вічному плині –
он самотня верба,
а за нею старі вітряки,
що стоять край села
і покірно чекають донині
чи свої донкіхотів,
чи просто людської руки.

Он вишневий садок
і краєчок воріт, за якими
заповітно бринить
гомінкого дитинства луна,
і дівчатко мале,
у віночку,
з моїми очима,
безтурботне таке,
бо нічого про втрати не зна…

Щиро вдячна рокам
за збережені спогади чисті,
що дарують мені
невмирущого щастя чуття,
за таке дороге,
помережане світлом обійстя
на світлині оцій –
неповторній краплині життя.

Здавалось – Конституцію таки
годилося б усталить на вікѝ.
Аж ні. І кожен президент
без змін до неї – імпотент.

О Конституціє! Без Сироти
сиріткою зробилась ти…

28.06.2014

Пачка "Столичні", пляшка "Текіли" -
що ще для людей?
Хава наґіла, хава наґіла -
тішиться єврей.

Є така народна мудрість
і ніяк її не збутись:
хава наґіла, хава нагіла -
тихо тішиться єврей.
А у мене - з пачок скабки
"Всім привіт, але - три крапки!"
Хава наґіла? Хава нагіла?
Незалежним будь, о'кей!?

Бочка для пива, пристрасть для тіла -
скільки ще грошей?
Хава наґіла, хава наґіла -
тішиться єврей.

Є така народна мудрість
і ніяк її не збутись:
хава наґіла, хава наґіла -
тихо тішиться єврей.
А у мене - в бочці жабки:
- Всім привіт! Але... три крапки.
Хава наґіла? Хава наґіла?
Незалежним будь, о'кей!?

28.06.2014

Храм "наша дама із Парижа" - дім мій.
Там дзвонарем я окриляю сім'ї;
сам - байдужий: пристрасть в їхнім шлюбі чи маразм.
О, Есмеральдо! Через тебе в мене спазм.
О, є й в потворності невидима краса:
нехай обличчям не такий, як небеса,
лиш могила виправить горбатого, а це -
подружня вірність назавжди і над усе.
Затьмарить вроду Есмеральд Емануель,
але і досі на устах прекрасна "Belle".


27.06.2014

ти надсадно вібруєш – під серцем, на денці, насподі.
ти басова струна, що урветься не зараз, а потім.

ти дзвениш і гудеш, наче дзвін, що скликає на сполох,
чи від нього луна, що між ребер пульсує і коле.

ти задавнений спомин про вірші і прозу між нами,
про словесні світи, що формуються за іменами.

про своїх і чужих, про приреченість першого кроку,
і про тих, хто вернувся у небо задовго до строку.

наші мертві над нами схиляють прозорі обличчя.
наші мертві чекають на нас і чекання їм личить.

і ні суму, ні усміху в їхніх просвітлених лицях,
через товщу повітря, що твердне і пахне, як глиця.

ця напруга статична – як пам'ять про голос, як спомин,
як тотальне мовчання опісля трикрапки чи коми.

як сидіння над віршем, як туга... і знову ж – як голос,
що довкола причетних окреслює крейдою коло.

в епіцентрі взаємин, де вірші і серце навзаєм,
ти заледве вловима, як світло з гравюр Хокусая.

ти водночас близька і далека, як видих за вдихом,
як буття, що одразу здається банальним і тихим.

як життя після смерті, тебе – невгасима нестача,
наче я потопаю і тільки-но виринув наче.

і хапаю повітря, й не можу напитися вдосталь.
ця хвороба статева – хвороба взаємного росту.

а тому ти дзвенітимеш в тілі і в пам’яті – доти,
доки кожне римоване слово тривожне на дотик.

доки голос тече і пече, і сполохано кличе,
доки вірш-потопельник – оцей – мимо нас не проплив ще.

доки ті, хто між нами – на щастя! – живі і здорові,
хоч безодня над ними щоніч набрякає від крові.

де червоним по чорному нашими мертвими шите
те, що нас поодинці тримає і змушує жити.

Коли погасне світло
І стане темно у душі
Мені не буде більше тепло
І хвилювання не страшні
Що під ногами пустота
Що під ногами висота
Зникає біль, зникає все
А вітер тихо кудись несе
Опале листя з-за вікна
Самотня ніч і не до сна
Що тільки ти і тишина
Що не рятує забуття
І спогад манить у безодню
Моїх оманливих мрій
Ще крок залишити сьогодні
Цей світ де місце не знайти
Для нас з тобою, не пройти
Цей шлях устелений камінням
Цей шлях росою із сумління
Що холодом пронизує все тіло
І б’є в висках: так не хотіла
Шукати виходу якого не було
І мою зірку, яка давно погасла
Забракло сили. Я закінчила.

червень 2014

Даруйте, Вово, безпардонність
не ворушіться, б"ю в притул
ви приглянулися патрону…
їх в мене повно, десь баул

Даруйте, Петю, монотоність
я мирний досі до пори
ви щось робіть, бо я, натомість
таке зроблю, що все згорить…

Даруйте, люди, серця щирість
за що візмусь - все до лиця
за плугом можу й до сокири…
а хто ж тоді, якщо не я?..
2014.

Я не буду тебе доганяти, а буду чекати –
Доки птахи над нами летять до гнізда, як час,
Що забув про події, бунти і фатальні дати,
То забуде й про нас.

Й ми про нього забудем.
З гадючками сміху на лицях
Будуть нас убивати
Безбожно-порожні і злі.
Переймаю у вовка поліського позу мисливця,
Власну душу сховавши,
Мов кулю в стволі.

Наша давня любов – наче привид вітрильника в морі.
Неприкаяні, тихі, самотні,
Чекаєм пришесть.
Мерехтять попід нами
Поранені зорями зорі,
Як диявольська шерсть.

Ми постаріли вже...
Гріх нам Бога гнівити сьогодні...
Пада світло холодне на спільні глибини душі.
Як би там не було –
Ми в любові були благородні,
Біль на двох поділивши,
Як ром алкаші.

То ж не буду тебе доганяти, а буду чекати –
Доки птахи над нами летять до гнізда, як час,
Що забув про події, бунти і фатальні дати,
То забуде й про нас...

26 черв. 14.

Пародія

Є у світі дивні речі –
Їм підвладні ночі й дні…
Ти втікав від колотнечі,
А попався ось – мені!

Шурхотиш тепер травою
(Із трави вже вáлить дим!)
Усамітнились з тобою
Попід берегом крутим.

Шурхотіння серцю миле –
Темпераментне, живе!
Наше місце столочили…
Не горюй – знайдім нове!


червень, 2014

В'яне світило хурмою
на підвіконні небес.
Вічність пливе наді мною
привидом чорним… А десь
сутінок губи червоні
мочить в холодний кумис.
Ще один день у безодню
падає стрімко униз.

2014 р.

Позолотою
повняться води
під розпеченим
сонячним диском

у розморених
подихом гротах
вітер пестить
струнку одаліску

виколихує
шумом у лоні
перламутрову
піняву мушлі

купідонові
стріли в долоні
мов стигмати
кривавлять душу

розгортанилось
навпіл тут небо
струменіє
єство гаряче

хмари вихлепчуть
очі у Феби –
розсміється
і не заплаче

а підсолене
щастя ген горами
помандрує отам
прийменником

розговілася
винами повені –
не чіпайте її
не треба…

І знову тут сусідська пиха…
Прокльони стеляться услід
І хто б чекав сьогодні лиха?
Трясе ж сволота кожен вік…
… А ти в могилці сиротою
Із боку в бік тнеш хропака
Звисає чуб вже над масквою
І пляси чути гопака…
Ну, що?… діждались, масковити…
Ще не об’їлися "хохлом"???
Ось тут, віднині, будем жити
А ну вас разом із "ху.. лом…"
2014.

Вже скоро осінь гомінка*
Розпушить хмари білопері
І музи виведе рука
Рядки печальні на папері.

Із хмар, як спогад по тобі,
Кохане вирине обличчя.
І у захмеленій журбі
Сльозу непрохану покличе.

І заридає враз гроза,
Мої усі потопить мрії…
І листя світла бірюза
Від розпачу зазолотіє.

29.07.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

я согласен без света!
я опасен вдвойне
когда пули сквозь Лето
когда мы на войне...
я бессмертный как ночи
я изменчив во сне
и когда, между прочим,
ты стреляешь по мне…
это "братство" - есть шлюха
это время - цены?!
мы из памяти Духа
ваши дни сочтены
я согласен без газа!
я опасен вдвойне...
это краткую фразу -
объявляю Войне!
2014.

Травми. Трамваї. Трави.
Зірка – мов кров на голці.
А журавлі над ставом –
Плачуть, як богомольці.

Скрізь молоденьке літо.
У волоссі волосся...
Полетіти.
Зомліти.
Хтілося.
І моглося...

Музика де?
Не чути.
Музи сховались в себе.
Повна душа отрути.
Повна безодня неба.

Карта моя не бита.
Вірші мої надривні.
«Друзі» біля корита
Владу пантрують, гривні.

Я ж бо грішний – за славу,
Що наче кров на голці.

Хай журавлі над ставом
Плачуть, як богомольці.

26 черв. 14.

кінець

Хіба цей день уже не йде у вічність,
Ридаючи від болю нелюбові?
Инакший світ, народжений у Слові,
Стає клеймом печаті, як дотичність
Твоїх пекучих уст. Моєї ниці
Обличчя відкриваються, обличчя
Сумних щасливих світу перемог.

Хіба вже не тепер ласкавий Бог
Люстерко до очей моїх підносить
І просить так беззвучно-тихо: досить!
Бо вже душа із Ним одна на двох.

Живеш в мені -- у світі не від світу.
Искринкою в Тобі жеврію я.
Тайнописом твоїх одвічних літер
Трисутня відкривається земля.
Ясніє час скресаючих завітів.

20.03.2010р.

Ну от. Тепер я старша ще на вірш.
А ти іще на вірш від мене далі…
Як постріли у душу – галас тиш.
У скриньку серця – листопад печальний.

Ти вільний, хай у прозах, і чужих…
А я – повік заручниця образи.
Вона – і муза, і щоденний гріх.
А спогад, як лихвар скупого часу.

У віршах він спинився і помер.
І літерами смуток сльози ронить.
На гріх я стала старшою тепер,
Бо думати про тебе – заборона.

Любові я не випишу повік.
Сувої – ніч, а спогади – чорнило.
Розлука стала довшою на вірш,
І всю мене у собі розчинила…

Далека жінка плаче молитвами.
У мене в серці скерцо, в неї гами.
На сцену йде конферансьє жахіть...
Планети вистачить усім.
Живіть!

Пустелі.
Острови.
Тайга.
Фіорди.
Озимину тратують плямні орди...
Настане благодать, коли пантер
Задовольнять букетики гербер...

Далека жінко, вже розмито межі,
Мої-твої світи в чумній пожежі.
Вода гірка й червона - із ковтьоб.
Промови-лозунги - лиш фейк і "стьоб"...

Тепер сини - супроти ката й брата.
Хрущі зніміли, в вишнях - медсанбати...
Це територія, де грища затяжні.
Не втопиш горя в Сяні чи вині...

Якби ж усім узятися за руки.
Якби ж почути зойки віри й муки...
Людей планета.
Фолк.
Оргазми...
Рик...
Бої за газ, газони... черевик...



2014

А трава підніметься.
Заросте.
Прізвища до Імені...
Все пусте.

Воювали ворони
За горіх.
З неба шепіт: "...соромно.
Вбити - гріх...".

У ріллю котилися
Кавуни.
Чухали потилиці -
Без вини.

Награвали коники...
Нишкнув ліс.
Плачено червоними
Із валіз...

Всі нейрони збуджено.
Яв - горор.
Блякли бляхи луджені.
Ріс фавор.

Палянички спечено
Зі словес.
Зів"ядало клечання.
Йшли в ЄС...

Ця дорога мічена
Та й крильми...
Сотні мрій посічено...
Вже - не МИ...

А спориш підніметься.
Є скрижаль.
Доста лон і сімені...
Волі - жаль.



2014

На фронті
особистому й
з роботою (чи ні) -
самі лише граблі.
Як не ступи -
нечистому
лічильник є вини:
не збережеш нулі.
Ходити,
просто рухатись
за мрією (чи ні) -
самі кругом граблі.
Кого і що
наслухатись,
щоб бачить у в'юні
край нитки у вузлі.
У зоні
поля комплексу
свідомого (чи ні) -
одні і ті ж граблі.
Стаття
якого кодексу
безпеку дасть мені...
- Кому мої жалі?

26.06.2014

У Львові дух кави і джазу
Пробуджує сили містичні,
Музичні довершені фрази
Руйнують буденне і звичне.

То біла ошатність роялю
У сірому коконі неба
На пошуки свого Граалю
Усі обертає потреби.

І світ завмирає раптово
Як сонце заграє у краплі,
Мелодії щира розмова
Очікує сповнення спрагло.

Ах, если бы у нас был дом.
В нем жил бы черный кот
И мы, счастливые, вдвоём…
На подоконниках – цветы,
а на столе – компот
В кувшине том,
который так
Любил бы бить наш черный кот…

Ах, если бы у нас был дом –
Возможно, комнат пять
(Еще б достроили потом).
Камин в гостиной,
рядом – фортепьяно.
(Ведь ты играть,
хотел играть
И музыкой лечить изъяны).

Ах, если бы у нас был дом!
Росла бы в нем Любовь,
Носилась бы с котом
По комнатам,
перевернув вверх дном
Весь чудный дом,
в который так
Мечтаю поселить любовь.

Ах, если бы мечтать вдвоем…

16-17.06.2014

Закована у страх і пристрасть
Шалено-бистра
Залишити її на півдороги? Не смію –
Це моя мрія.
Стою на порозі багаття
Щасливо-багата
Щоби разом із нею у вогонь
І без «Боже боронь!»,
Без відчаю і сум’яття, без болю.
Надихавшись вітру вволю
І всі мої кроки фантомно-вперті
До смерті.
Розіп’ятися щоби воскреснути знову, волію.
…Бо маю мрію.

***
Мені казали:
серце й душу
лиши в спокої,
не картай…
А я відплакать
просто мушу,
і випить те,
що через край…
Бо ж недаремно
жаль і сльози
Спаситель
кожному дає –
щоб ми
через дощі і грози
життя очистили своє.

25 червня 2014 року

Війна минає, як на сонці плями
або на сході чорні міражі.
Будують люди і руйнують храми
не де-не-де, а в себе у душі.

А що одна душа на цьому світі,
де ще панують ідоли крові,
і оргіями зла і лихоліття
ласують канібали світові?

Усе – за гроші.
                           Кожен хоче їсти…
…і пити кров жадають москалі:
і «православні фундаменталісти»,
і волоцюги на чужій землі.

...........................................
Воюють ще іуди -отамани
таємно за криваві дукачі
і явно за російські рубежі.

І сплять у храмі мирні християни,
аж поки не прокинуться селяни
і в хід підуть і вила, й рогачі.

Все названо своїми іменами.
Які герої, то така й ціна.
І хто там знає, де чия вина?

Іде війна за велелюдні храми.
Ізгоями і блудними синами
освячена неправедна війна.

Всі пишуть українську епопею,
аж поки дух і прах не охолов
на вівтарях воюючих церков.

Але яка ціна війни цієї,
якщо ціною жертви однієї
стає невинна християнська кров?

                              06.2014

Блиснуло! Гострий
драконів язик
горам верхи порозчісував. Рине
ген за стіною з ялиці й модрини
бій у литаври
небесних музик.

Сонце піймалось
у хмарне ласо.
Хижо полює на сині узгір’я
неба гнучка чорношерста Багіра,
гамір здіймаючи
криками сов.

Плаєм до краю –
живильна вода,
клониться їй білоцвіт, мов богині.
Лячно бувало отак полонині,
як насувала
татарська орда!..

Тихо... Ні диких
сапсанових арф,
ні вітропісні чи арії грому…
Дощ доливає в ущелини рому
і засинає
в колисці із трав.