Хворий Місяць в глибини криниці
Зазирає, коли навіть зорі мовчать,
Темні хвилі ірландського моря
Розмовляти з тобою не хочуть –
Вони про минуле кричать.
Біля дому твого згас ліхтар –
Дикий вітер задмухати може
Не такий іще світоч-стожар,
Тож бреди серед тьми, зупинись хоч на мить
У торбину черствого окрайця шматок
Поклади. В дикий морок сова прокричить
І на пустища вересу – крок.
Чорний кіт донегольських солоних ночей –
Проти шерсті погладиш гульвісу, очей
Ліхтарі обидва – і колись зрозумієш –
Не існує оцього кота.
Кожна ніч – божий день.
Кожен камінь – пророк,
Кожен хрест – поводир.
І вартує чогось – перший крок.
Ти – ірландець. Твій світ – просто міф.
Просто вигадка. Ти не повстанець – Сізіф.
І на пагорби Тари свій камінь несеш,
Що додолу покотиться. Знову береш…
Ти свій біль.. Ні, Вітчизну – у серця мішень.
Ти – ірландець. Повстанець лишень…

Примітки:

Цей вірш – заримований переклад мого невеликого словесного етюду присвяченого трагічним і водночас героїчним подіям 1798 року в Коннахті.

На світлині – скеля біля узбережжя графства Донегол – ірландською Дун на н-Гал (Dún na nGall).

Один англійський історик написав, що Тара – це вигадка і вічна мпія ірландців. Але цей пагорб стоїть і згадує про минуле…

Я забуду обиду
И его не кляня,
На свидание выйду
Среди белого дня...

Он одним только видом
Очарует меня.
Небо, ты не завидуй,
Эту тайну храня!

2014

А як туди потрапити?
Туди...
Якщо можливо...
Даремні кращі запити...
Даремні?
Не важливо.

Біжи!
Рятуйся з остраху...
Фортепіано.
Морок.
Він не втрачає розмаху.
Йому завжди
за сорок...

На краще? Ні...
І губиться не знайдений ще
вихід.
Чи все
(бо гра)
осудиться?
А дощ передає
"привіт" від...

Земля.
Закон... Це правило...
І титри
"Далі буде..."
Життя.
І де? Де паливо...
Навіщо в губи?
Всюди...

Не треба більше квапити!
Бо серце - це
цнотливо...
А як туди потрапити?
Туди...
Якщо можливо.

09.01.2014

стати одним із вас
маятником коливань
чи пломеніти в пласт
віддячити наче дань

стати в шеренгу - стрій
витягти надлюдське
не стерегтися, бій -
відкриє на світ лице

тільки ніщо взамін
тільки ніхто як ти
душе-творінь загін
не відтворити
ні
09.01.2014.

Задивляюсь у твої зіниці
Перехожим на своїй землі
І вбачаю мамину світлицю
У туманно-золотій імлі.

Обіймаю крилами планету, -
Заглядаю у своє вікно -
І кажу знов синові – не треба -
Вже до нас все сказано було:

Є в коханні будні, є і свята,
І трояндами вино палахкотить
Тільки там, де крила розпускати
Вчила мати, випускаючи у світ.

08.01.2014

Коли дерева стануть сивими,
Погаснуть барви й голоси,
Прошу, тоді не відпусти мене,
І подихом не погаси.
Сп'яни смерканнями ожинними,
Зітри долонями межу,
Заговори, приворожи мене...
А я тебе приворожу...

Мені наснився той далекий вечір,
Що пилом сіро падав на поріг,
Найперший вирій, крик терпкий лелечий,
Твої слова, тривожний гомін їх...

Приспів:
Вихлюпується ніжність із-під вій,
Безмовно гасить полум'я відчаю.
Прощай, мій чорнобривцю золотий.
Прощаюся з тобою. І прощаю.

У дзвоні літ, у пам'яті, у зливі
Іздалеку звучи мені, звучи.
Перебираю струни чорнобриві,
Немов гарячі вогники свічі.

Приспів.

Гаптую спомин: золото - по синім.
Вогонь жоржин задмухують вітри.
Коханий мій, бурштиновий, осінній,
Іздалеку гори мені, гори!..

Приспів:
Вихлюпується ніжність із-під вій,
Безмовно гасить полум'я відчаю.
Прощай, мій чорнобривцю золотий...

Де чисті, як проміння, пальці бога
Легенько доторкаються землі,
Де зоряно-планетний кровообіг
Тактовно відбивають дзиґарі,

Де сови на повітряному пір`ї
Розносять сновидіння до шибок,
Де сивий маг у мантії сузір`їв
До хащі загадково робить крок,

Де писаний ясою хвіст комети
Чумацький Шлях виплескує веслом,
Де попід горбом, у низькім наметі,
Виковує мечі казковий гном,

Де люмпени поводяться, як графи,
Де обрій захлинається од мрев,
Де навіть взимку затишно жирафам,
Де продиху нема від королев,

Де біла щира людяність – первинна,
Де влада у долонях мудреців,
Лише отам Поет, Співець Сумління,
Не гнаний усіма і звідусіль.

08.01.14

Зима запахтіла вільготою, несніжно, нерадісно осінню,
ховає під вітами голими свої сиві очі із просинню.

Ген ліс нашорошився знічено і марить одежами білими,
лиш місто рокоче задимлене сердитими автомобілями.

Шатро важко дише засірене і пада на бані золочені,
і жовкнуть межи тротуарами заниділі трави столочені.

тумани звисають над водами маркітною пересторогою,
і липи заплакані нудяться нагі над міською дорогою.

така розніжено-зманіжена зима
метільний вальс танцює осінь
вона у нас гостює й досі
як увертюра до щасливого Різдва

пітніє час і прилипає до вікна
заусміхалося дитятко
усе по-іншому спочатку
навколо друзі і попереду весна

життя як вірш - у кожній римі два крила
ми грішні, ми - спасенні жити
і світ як пуп'янок розкритий
благословляє нас промінчиком тепла


2014

Не чорний біль, а біла заметіль –
між нами пересніжені дороги.
Ти ждеш на сані в напрямку до Бога,
я у снігах шукаю сотні тіл.

Між нами ні відмінностей, ні змін –
помітний порох на думках і душах,
серця обох образа досі душить,
і слава спокушає, наче змій.

Прости мені усе, що відбулось,
усе, чого безпечно не минули.
Важкі сніги не білять і не нулять,
хіба що мерзне у кімнаті скло –

і все життя кришталем видається.
Так чисто-чисто, але мерзне серце.
2014 (2012)

Перехрестя буття з житієм:
Ніч надворі, та тепло у домі.
В неосяжного світу огромі
Ти обрав для Різдва Віфлеєм.

В переході з буття в житіє
Перехід від обличчя до лику
І назад: від «Осанни» до крику,
Щоб одплакать Рахілі своє.

Бог Предвічний над сонмом суєт
Хай не буде пом’янутий всує.
У Святвечір я серцем відчую
Як зустрілись буття з житієм.

...та вечір на вікнах напише
забуту різдвяну печаль...
Не кличте мене з-поза тиші,
усе роздала прохачам

усяким - і зайдам, і воям -
молитвами, міддю, вином...
Душа, наче свічка незгойна,
стояла над білим сукном.

А зараз дивлюся: неділя...
А з ночі, на вутлих човнах,
по селах, по долах і схилах
чужинські пливуть імена.

чути все рідше дитяче:
"гайда…"
айпети, айфони,
три-де
авто - повстанці щоденний
майдан
вчора сьогодні і завтра… проте
нам по дорозі

місто для всіх… рождаються
смерчі
луза кийок потрібен
удар
шлюзи відкриті готові до
втечі
в буду чи в ляду тільки не в храм
ноги в обозі

вийде один збере
заспокоїть
десь на горі на те і
вожак
збоку від сонця в нього
покої
змушений буде зменшити гак
надто далеко

вийдуть з окраїн навіть з
глибинки
все як потому триста
столітть
ех би відчути що коїться
ниньки
в серці у Віті… прислухайся Віть
там якась "бека"
08.01.2014.

Хочу зупинитись
на тобі та над тобою
хоч ненадовго,хоч назавжди,
ставити тремтячою рукою
усі крапки та коми
лише на тo´бі та в тобі´.

Хочу зупинитись
й не чекати більш на інших,
й не шукати більш інакших,
думати про тебе менше,
про тебе говорити тихше,
й вірити, що робиш ти ось так же.

Хочу зупинитись.
Десь біля тебе - новий дім,
а твої очі замість вікон
і руки замість стін.
Десь біля тебе - нова я,
усе живіша кожен день,
усе щасливіша без змін.

8.01.14

Знаєш, не вмію дихати без тебе -
у нас одні легені на двоїх,
свій власний кисень
та персональне небо,
з якого йде наш дощ та сніг.

Знаєш,я розучилася без тебе спати -
так ліжка забагато для одної.
Стоять годинники,
в"язницею стає кімната,
коли ти йдеш всього на мить,
й віконні рами перетворюються в грати.

Знаєш,без тебе я рахую дні
та забуваю начисто всі дати,
по-іншому говорять люди,
по-іншому звучать пісні,
а руки не хочуть обіймати
когось,хто не нагадує тебе.

Знаєш, без тебе посміхатись забуваю,
нитками ніби наші зв"язані вуста.
Ніхто не зробить зранку кави
й не налиє чаю,
так ніби вулиці пустують
й пустують всі міста.

10.11.13

Я би вічно блукала цим містом
І вдихала би потік крижаного повітря
У полоні зів’ялого листя прослідковую мить невичерпну

Що ми – діти п’янкого століття
Що ми – діти асфальту та криці
Ми давно оніміли, осліпли
В цій пітьмі загубили свій шлях

Та чи можемо ми говорити все, що завгодно аби тільки жити, насолоджуватись, любити?
Немов у царстві кривих дзеркал
Де згубилась і правда, і кривда

Не постати собою
У цім холоді – жах
Апатично вмирає сумління
Все, що було ніколи не вчить нас
І страх став союзником надто постійним

Зачерпнути би долонями кришталю води
Оросити цю землю безпліддя
Несподіваний шквал вітру ледь не збив мене з ніг
І це всього лише буденна дрібниця

А ти йдеш вулицями
Серце твоє заховане від усіх
Напевно, це правильно
Напевно, так і потрібно
Аби на завершення свого життя ти не став одним із них –
Людиною зі скляними очима, що завжди знає свій берег тільки

Народжені в холоді у холоді й гинуть
Глини на всіх немає
Кожен будує свій храм
Відчайдушно ховається в нім

Що ж нам залишається? Бути попелом?
Заповідали ж нам бути цвітом
Але ким ми стали?
Перекотиполе ніколи не возз’єднає всіх

Ось так і блукаємо
Занадто довго
У тенетах сумнівів, поневірянь
З гіркою долею в долонях, що все таки зростає
А час настав трощити камінь
Творити сад живий
Бо ми ще є
Ми – промені незгаслі
Над нами Бог в зажурі голову схилив…

05(12)2013

захриплий ангел зазирнув у клуню і
запахло сіно інеєм і зорями
і стрепенулось висипалось лунами
тремтіли стебла вигріті без коренів

і вибіг ангел на оглухлу вулицю
вдивлявся пильно в темряву зачаєну
Дитя у сні покірно усміхнулося
зорі що відчинила небо чайкою

Розчахнулася обрію мушля,
ізкотилась перлина Різдвяна:
ґрати вибила, мрева загуслі-
розчинила, розплавила твані.

Ген ковчежиться місяць серпатий
в океанії чорних матерій,
Як у мить цю розгойданy спати,
коли духу розверзлись етери.

Шиє промені чисті та гожі
нитка світла - вистьожкує взори.
Онде Сили стоять яснобожі -
вістунами у небному хорі.

На тоненькому ґнoтику гIлок-
яко свічечки-каріатиди,
і у кронах ясніють уміло -
палахкотні сонця та боліди.

Простирадла снігів - непорочні.
Світляками морозу покрились:
і безодня колимської ночі,
і напружені пам"яти жили.

Ламе сірі застіння неволі
звукоповня наднебної чаші-
дзвонoм радості, спохлипом Долі,-
підіймаючи крила зупавшi.

Лагідніє зима білоткана,
доторкається свята вустами,
і цілує незгоєну рану
голосінням не хуги, а мами!

Металево заплетені ґрати
розлетілись на хрестиків сотні...
коляда заповзялась орати
серце спогадом: Воля?
чи?...Годі!

Розчахнулася обрію мушля,
ізкотилась перлина Різдвяна -
ґрати вибила, мрева загуслі-
розчинила, розплавила твані.

Ген ковчежиться місяць серпатий
в океанії чорних матерій
і не можеться в мить оцю спати,
коли Духу розверзлись етери.

Шиє промені чисті та гожі
нитка Світла - вистьожкує взори
і Янголи стоять яснобожі
вістунами у небному хорі,

на тоненькому ґнoтику гIлок-
яко свічечки-каріатиди,-
возвишають дерева уміло
палахкотні сонця та боліди.

Простирадла снігів - непорочні.
Світляками морозу покрились
і безодня колимської ночі,
і напружені пам"яти жили.

Ламе сірі застіння неволі
звукоповня різдвяної чаші-
дзвонoм радості,видзвонoм Долі,-
підіймаючи крила зупавшi.

Лагідніє зима білоткана,
доторкається свята вустами
і цілує незгоєну рану
голосінням не хуги, - а мами!

Металево заплетені ґрати
розлетілись на хрестиків сотні...
коляда заповзялась орати
серце спогадом...Воля? -
чи..? - Годі!

Сонце зайшло, не сказавши чи поверн́еться,
Чи вкотре розбудить порепаний холодом день.
Лиш зорі вор́ушаться, ніби відмолюють вервицю
В унісон з матерями, за долю своїх дітей.

Місяць завмер у незмозі когось зупинити -
Долю свідка смертей вибирали йому кати.
Йшли матері, голі дівчата, голодні діти...
Зірка на грудях боліла, благала «Прости…»

А кат невблаганно стріляв. Тільки плакала скрипка -
Вплітала у ноти тривожні мотиви оркестру.
Ліс захлинувся прокльонами, зойком і криком!
Яр подавився жорстоким свавіллям нацистів!

Сонце вернуло, де йому в світі ховатися?
Війна пролягає по зраненій сивій землі.
Прикриті піском бордовії плями і ляпаси
Натирали приреченим ніби тавро, мозолі.

По зогнилій траві сновигали юдеї і юди...
Знову плакала скрипка, гойдалась і грала уперто.
Невблаганна та смерть… Спіткнулася тільки за чудо:
За воскреслі етюди містичного Танго смерті.

грудень 2013

знаєш: ти -- космічний спалах!?
спілих вишень зріз
знову нічку не доспала,
та зате без сліз...
у чотири тижні місяць,
тож приходь скоріш
тут і там нема нам місця,
а ми ляжем - між...
літо злинуло на небо
осінь злине теж
ти - моя сумна потреба
непорушних меж...
2000.

Хай позначали журливі грані
Січневі води, хлющі різдвяні,
Яскрава зірка із Віфлеєму
Засяла знову на розсвітанні!
Очей віконця блищать врочисто.
На сіні серця маля пречисте.
Уста осанні небесній вторять:
Хвала і слава Тобі, мій Христе!

07.01.14

У домі тепло. Світиться ялинка.
Надворі вітер і мороз лихий,
і заглядають у вікно сніжинки,
ці снігові цікаві дітлахи.

Кружляють легко, бавляться і з вітром
кудись летять вони, лише одна,
легенька, як пелюстка срібноквітна,
чомусь припала близько до вікна.

У домі сяють кольорові свічі,
ялинка світлом грає, мов кристал…
Здається, що вона тихенько кличе
малу сніжинку на великий бал.

І так малій надворі стало гірко,
що раптом – без жалю і каяття –
влетіла у прочинену кватирку,
до світла, до любові, до життя…

Її в обійми прийняла ялинка,
і все незмінно відбулося знов:
на глиці залишилася сльозинка,
як згадка про непрохану любов…

Повернувшись до коренів,
згортаю себе в ембріон.
Волію бути рафінованою -
найпіднесенішою із форм.

Крокувати не асфальтом, а золотом
ідей-доріг як першооснов,
по клітці пробиваючи молотом,
щоб думали - то дзвони церков.

У прагненні безхлібного спокою
хапати небо з чудо-вікна.
Волію бути в тиші самотньою,
замріяно відкривши вуста.

Хай хвилі наженуться потопами,
під мертвими прогнеться земля,
хтось має потаємними тропами
вогонь внести у вічне буття.

Свобода духу - гідне призначення,
природи суть,її простота,
війни і миру дике побачення,
легень й думок невпинність й жага.

не кидай ти троянди на сніг…
бо закИдає їх хуртовина!
дочекатись кохання не зміг –
то не їхня у тому провина…
білий сніг замітає сліди!
та троянди кричать: «Схаменися…
зупини! Не доводь до біди,
в очі мовчки її подивися!»
і розкажуть тобі вони все…
витри сльози своїми губами.
буде гірко-солоним лице,
зацілуй же його до нестями!
пригорни ти її до грудей.
й не розірве ніхто цю сполуку!
вам співатиме ніжно Орфей!
даруватиме трепетну муку!

2014

Не поштова скринька - ясла,
зірки особливе пасмо -
реквізити новини.
Сам Господь на світ родився.
Як людина, воплотився
побороть тягар вини.

Джерело життя як теми,
величаємо Тебе ми,
Господи Іісусе наш!
Величаємо і Матір -
Діву в непорочній статі,
Власницю смиренних чаш!


07.01.2014

В різдвяні шати одягнувся світ,
Вітаючи рожденного Месію,
Земля, закутана у пелену століть,
Перед Святим Дитям благоговіє.

Завмерли зорі в куполі небес,
У вифлеємській тиші — плач дитяти,
Звершилось чудо із усіх чудес:
Родила Сина Непорочна Мати!

Маленький, спи! У мерехтінні снів
Любов зоріє Матері до Сина,
Свою ж любов — не за свої гріхи! —
Ти принесеш у жертву — до краплини!

Різдво Твоє, освячене з висот,
Нам засвітило світло розуміння:
Життя гроша не варте без чеснот,
Любові, милосердя і терпіння.

2005 (2014)

столітня сутінь безгучно рими перебирає
зима блукає в думках і прозі колючим згустком
та лиш торкнеться срібляста нетля твого ребра і
блакитна хвиля дзвінких морозів накриє пустку

в душі проб’ється заграє квітка скляної рути
і ти розкинеш себе так біло мов світ широкий
а потім скажеш річкам прибути
тремтіти звірам а людям снитись
і третє око

бігом відкриє сліпуче сяйво тобі самому
і одіж біла займеться раптом якнайбіліше
і ти згадаєш як народився впадеш у комин
аби почути пшеничне зерня в різдвяній тиші

Дроти й ворони – нотний стан,
а диригентом – ніч,
і січень виграє містам
симфонії гучні.

І тут і там горять зірки:
упали із небес –
то прославляє на віки
Ісуса люд увесь.

І запах ладану з церков
у грудях яворів,
Христове стрінеться Різдво
у кожному дворі.

І сипле щастям на дідух
із місяця зіниць,
пливе в повітрі теплий дух
солодких паляниць.

І сняться тільки добрі сни
в Різдвяну ніч льодам,
бо надто щедра на пісні
і радість Коляда.

2014

Де зігріта Зорею зима,
В середині мирської пустелі,
На солом’яній бідній постелі
Діва родить Маля не сама...

Хай блакитного неба струна,
Як веселка в часи невеселі,
Але дні Його - спілі марелі,
Звеселятимуть краще вина!

О, стаються Дива недарма,
І спасенні хреще́ні купелі,
І застільні течуть карамелі –
Де надія з Різдвом не німа!
Де ось-ось благовісна сурма
Сповнить радістю наші оселі!


2014

Чомусь згадалися мені,
Переборовши опір часу,
Такі ж зимові, куці дні -
Дитинства раннього окраса.
Запахло сіном луговим,
Дванадцять страв, горня з кутею,
І снопик Дідуха за ним
Злітає тінню попід стелю.
Святвечір... Зіронька сія...
Різдво Христове на порозі.
Ми славим Господа ім'я
І сніг іскриться на морозі.
А рано-вранці Коляда
В оселях двері відчиняє,
Малеча в вікна загляда
І славоспів довкруг лунає.
Які ж то бажані були
Наколядовані гостинці.
Ми їх так повагом несли
Додому в латаній торбинці.
Різдва вселенська таїна
Єство навік заполонила.
І дотепер в душі зрина
Та незбагненна Божа сила...

       
Запі́знюсь я до вас десь літ отак на тридцять,
а може й на віки.
Хіба не все одно,
коли нема чого у світ химер дивитись
через прорубане у всі світи вікно?
         Без віри і надій не варто сподіватись
         на промисел, який належить лиш Йому.
         Не маю перед ким і нині сповідатись
         і нести на вівтар не відаю кому.
Той досягне висот, а той, мамоні вірний,
піде у ремесло в догоду суєті,
а душі неземні уже почили з миром,
аби тепер зійти сонцями за Сибіром,
як палімпсести дня в тюремній темноті.
         Розвиднилось.
                  Авжеж.
                           І хтось би й роздивився,
         які чини надбав цей блудний людський син,
         чи низько їм услід покірно поклонився,
         як вимагає час і їх високий чин.
Аби у дні яси напучував учитель,
як вижити в краю, де віє суховій,
допоки у раю готує вирок свій
Єдиний на усіх небесний покровитель...
         Бо, як на те, й росли.
         Не те, що пагін мій,
         що у спекотні дні не в’янув, а в негоду
         без цілі манівцем свій поступ торував
         не там, де стали ви пророками народу,
         чий «вопіющий глас» минуле таврував.
Так само, як тоді, такі ж великодушні,
прощаєте й тепер наругу ворогам...
У всі смутні часи ви не були байдужі
і не роняли честь під чоботи совкам.
         Ідеться не про те, як різними шляхами
         веде життя від слів до невідкладних справ.
         Ми у однім краю колисані вітрами
         у диханні гаїв і пахощах отав.
Та не чекає там зелена рута-м’ята,
де родить лобода й отрава бузини...
         У нас одна на всіх ділянка розпочата,
         де вруняться поля і зорані лани,
         де присудом життя послужить запорука,
         що милує людей на перехресті доль,
         де вчасно подають на щастя дружню руку,
         щоб злились у одне – зусилля різних воль.
Чи збудеться, чи ні – прихилюся за вами,
коли не поміщусь на лавці запасній
спокутати гріхи – ділитися думками.
І з далини тоді долине голос мій,
коли переступлю межу тисячоліття
і, може, поміж нас не проведуть межі,
і на сторожі дня тих сівачів помітять,
що кожен, як один, чатують рубежі.
         Де всім, не для слівця, болить за батьківщину –
         той спільний оберіг без меж, без берегів,
         бо там надія є, що серце України
         ще вирветься живцем із хижих пазурів.
Де плем'я молоде доплямкує ідеї,
чекаючи панів, що їсти роздадуть,
аби припали всі до миски однієї
і вчилися, дурні, як мелене жують.
         Та тверезіє кров.
         І люди є трудящі
         на радощі землі, і дітям...
І собі
зарадять у біді, – навчаться жити краще
ніж у минулі дні, і не підуть ніза́що –
за «придане» своє у вічній боротьбі.
........................................................................
Запізнюсь я до вас...,
коли не буде проти
ніхто за той майдан, де ідол упаде,
коли побачу, – є
                     за ким іти,
                                    а доти
прямуємо туди, куди життя веде.
........................................................................
         Запізнюсь я до вас...,
         бо соромно дивитись
         у очі, що зорять із жовтих сторінок.
         І певно рано ще, – давай, на посошок.
         Бо ще від перемог прийдеться похмелитись...,
         ...хоча у бурдюку ще булькає вино,
         і є кому з живих
низенько поклонитись,
         і є ще ті між них,
         кому не все одно.
.............................................................................
Я ще іду до вас. А ви все далі й далі
сузір’ями плеяд у дальніх небесах...
І котиться зоря солоної печалі,
що нікому щодня стояти на часах.
         А, може – на Майдан?
         Бо ні з ким по дорозі
         за славу козаків супроти москалів.
Різдво – для барикад.
         Ми знову у облозі.
Осатанілий хам чатує десь на розі
за срібняки з корит заслужених совків.

                  1993-2013

Ось і вже й вибране…
Вирване з мороку
Вимите й випране
Навпіл і порівну
Аудиторія
Схлипне і знітиться
Чим не історія?…

…Світочем світиться
Струмом - струмочками
Тихо так… підтюпцем
Місяць і Сонечко
В складчину з Арієм
Істинно конче…

Райдуго - радосте
Сяйвом омріяне
Доле покладисте
Довго блукатиму?..
Благо не в… пакостях
Відповідай
вже
Скільки до
Фінішу?!..

06.01.2014.

Cіяє Віфлеємською Зорею
над Україною крило Святого Вечора.
А ми малі крокуємо за Нею,
і урочисто на душі, і весело.

І Всесвіт усміхається у вуса.
А ми, малі для світла не затулені,
радіємо народженню Ісуса
і колядуємо, і душі Ми Рятуємо.

6.01.2014

Друзі, родичі, знайомі
Віртуальні та реальні,
Східні, західні, єдині,
Що живуть у Україні
Та за межами її,
Ми бажаємо вам щиро
Благодаті у сім’ї,
Радості, добра у домі,
Щоби ви були здорові,
Хай у ніч святу Різдва,
Ну і завтра, й цілий вік
Не болить вас голова
Від проблем, що їх не може
Розв’язати чоловік.

Хай різдвяна добра казка
Буде з вами. Божа ласка
Хай родину надихає
На добро. Хай помагає
Здихатись нарешті нам
Кровосісів і бандитів,
Що засіли у столиці
Й жити людям не дають,
Кров народу п’ють та п’ють.

ЗЕК бере хай чемодан
І тікає десь далеко.
Переможе хай Майдан!

Ну а ще нехай лелеки
Принесуть вам під ялинку
У пакуночку дитинку –
Вам бажаємо ми дзвінко!

Бо тепер, у ніч Різдва
Всі збуваються дива.

05.01.14

Величаве панно вітражем понад світ -
Кольорове Різдво! - диво-птаха політ…
Вільнокрило ширяючи з райських узвиш,
подаруй хоч пір’їнку і в серці залиш
феєричну містерію райдужних віт,
Кольорове Різдво… Казка? Видиво? Міт?

…За родинним столом – тато, мама і ми…
Божа ласка-любов огортає крильми…
І виблискує сніг - вже на небі зоря,
і узвар на столі, пироги і кутя.
І часник під обрус - оберіг від біди,
на всі сторони світу - чотири кути…

…Благодатний вогонь о містичній зорі
поміж крилець-долонь - у пра-пра-«ліхтарі»…
Видноколо цвіте витинанками свіч:
наче сяйво святе опромінює ніч.
Не пізнати тепер: де є небо, земля?...
Ген отам коляда долинає здаля…

…Із вертепом «зі Сходу ідуть три Царі»,
диво-«звізди» несуть пастушки-звіздарі.
І дзвенить Коляда! І віншує хлопчак,
розіпнув кожушок, ясний блиск ув очах,
а на щічках, які пощипав морозець,
два рум’янці цвітуть, як рожевий вінець.

І дзвінкі копійки, і смачнезний пампух!
Ностальгійно зітха сивовусий дідух…
І дитинство летить кольоровим Різдвом…
Лиш зачепить на мить різнобарвним крилом,
і зворушить до сліз, у душі защемить…
І прилине за рік знов на мить. Лиш на мить…

02.01.2012 (ред. 2014)

Народжене під ясною зорею,
народжене постати проти зла,
земне дитятко з Божою душею
Марія-мати в ясла принесла.

Не було місця вільного при двОрі –
Марію там не взяли на нічліг,
та раптом заіскрились в небі зорі
і долі перст осяяв їй поріг.

За тим порогом радо привітали
і матір, і малятко посланці.
Прийшли вони зі сходу, їм вказали
таємний шлях небесні манівці.

Дари на царство: ладан, мирну, злато,
вклоняючись, поклали до дитя
і осягнули це як Боже свято,
як перший крок до вічного життя.

Уражені пророцтвом, що збулося,
увірили й прозріли мудреці.
Так вістка дивовижна рознеслося
в усі уявні далі і кінці.

Пройшли віки, жорстокі та лукаві.
Поміж народів з часом повелось,
що дійства ті Різдвяними назвали.
Їх іменинник – сам Ісус Христос.

Христос родився! – так в ці дні вітають.
Славім його! – у відповідь луна.
І люди вірять – янголи літають.
І світ радіє – добра новинА.

У кожнім щирім християнськім домі
у цей Cвятвечір світочі горять
і люди у родиннім теплім колі
Різдвяну шану Господу творять.

Христос родився! – з віри і надії.
Славім його! – з любові над усе.
Щасливі будьмо, хай здійсняться мрії,
а все лихе назавжди відійде.

З Різдвом Христовим! Миру нам й терпіння!
Пливе Земля у вирі срібних свіч.
Хай Божа ласка стане нам спасінням
у цю казкову Богородну ніч.

Із архіву

Давай не будемо шептати люблю і кохаю,
Слова тисячу раз сказані.
Давай придумаємо зміну банальним словам
І виразам.
Я буду Едем повторяти тисячоразово.
Бо ти це Едем, і вище усяких благ та алмазів.

Бо ти - це рай, в якому можна жити,
Бути щасливим, міняти світ, мінятися.
Хочеш молися,
Хочеш святкуй чи приймай їжу,
Хочеш люби
Так сильно, наскільки зможеш любити.

Ти - мій Едем і мій світ. I цим усе сказано,
Давай не вживати слів багаторазовo.

Ви вчили любити Слово,
Цілувати його цнотливо,
Наче мами долоні. В диво
Вірити вчили. Мову
Живу любити.
Жити правдиво.

«Хто ти, людино?», - досі
Згадую я щоднини.
Час відбиває хвилини.
У Вас за плечима – осінь.
Спогадом лине невпинно,
Гортає неспішно картини.

Ступу свою товчемо,
А як же інакше, Вчителю?
Кожен в своїй обителі
Як вміємо, так і живемо,
Вашого слова хранителі.
Віримо. Любимо. Ждемо.

Забрали сина, кров її та плоть…
Сади цвіли укотре біля хати.
Виходила старенька зустрічати.
Минали дні, роки, знаменні дати,
але ніхто не йшов... лише Господь

матусю цілував у теплі скроні,
і сльози витирав і сина в сни
приводив. Дев’яностої весни,
коли цей світ старенькій став тісним,
вона тримала синові долоні,

стуливши навіки свої повіки.
Летіли бджоли на сади пахучі,
і оксамитом наливались кручі...
Син обіймав і говорив, що скучив,
що має хату добру і велику,

в яку вселилась в тридцять третім в лютий
уся родина – діти і діди.
Він маму довго по двору водив,
розповідав, коли і хто сюди
переїжджав, і що де має бути.

І плакалося мамі, але ж так,
так радісно. Лише неясний спомин
чужої зради, власної утоми,
колгоспних паличок, злидоти вдома
псував едемські яблука на смак.
2014 (2011)

Мнеться неба покривало
І чіпляє за дерева.
Сніговиці щось злякало,
Гей, морози – де ви, де ви?

Розступились хмари сині –
Зорі світять, місяць слуха,
За вертепом будем нині
Без шапок і без кожуха.

На подвір’ї, коло хати,
І тремтливо, і тривожно.
– Можна заколядувати?
– Колядуйте, звісно можна!

І полине доокола
Перша, дивна і велична
Дружним і святочним хором
На Святвечір – "Бог предвічний…"


5.01.2013

Як живеться тобі? Дошкуляють морози і кава?
І розбитий ліхтар, що на розі в заметах завмер.
Ця лютнева зима не до кожного, знаю, ласкава.
Тільки сіль і пісок. Ти щасливий без мене тепер?

Проводжатиме ніч у хурделицю потяг останній.
Десь і наш путівник загубився в експресі колись.
Ці вологі вуста вже не будуть для тебе жадані.
Як живеться тобі? Всі надії наївні збулись?

Непривітні сніги загортають минулого кроки.
Як зігрітись, скажи? Не рятує пальто шерстяне.
Ці міста крижані не прощають прощань і пороків.
Ти ще любиш мене?..
5.01.2014

Здоров’я усім вам і світлої долі,
Хай пломінь душі не згасає ніколи,
А в колі сімейнім у свято та будень
У кожного хліб і до хліба хай буде,
Хай діти щебечуть на радість батькам,
І сонце удачі всміхається вам.
Хай з обрію зникнуть вожді многоликі,
І кануть у Лету вгодовані пики.
А в ніч феєричну – не сніг, то хоч іній
Нехай возвіщає: «Різдво в Україні!»

05.01.2014

Ти мене чекай навесні,
Коли кульбабок поля дуже рясні,
Ти мене чекай навесні,
Біля вогню заспіваймо пісні...
Коли знов запанує тепло,
Коли соком багате стебло,
Ти мене чекай навесні.
Я приїду і зварим варення,
Напечу багато печеня,
Потім разом його ми з’їмо,
Переглянемо може цікаве кіно,
Фоток наробимо цілий архів,
Переваляймось сотні шляхів,
Перечитаймо сотні віршів,
Лиш мене дочекайсь навесні...

Болісно...Хочу склянку того глінтвейну,
Що вдушить біль мій ретельно.
Капосно...Втратити пам’ять і не пам’ятати,
Хочу біль мій сховати за ґрати.
Моторошно...Люди не хочуть між собою дружити,
Лиш брудом людей жадають труїти,
Всім показати: вони найкрутіші,
А насправді хоробрість повигризли миші.
На все всім начхати,на все наплювати
Всі лиш рахують власні витрати,
Думають дрібно і не глибоко,
Потім рахують Батьківщини пороки.
А варто лише всім схаменутись,
Від сплячки мозку навіки позбутись,
Прорахувати,що в нас не так?
Чому народ на більшість жебрак?
Чому голову гне,коли варто битись?
Чому мляво іде,де не треба баритись?
Най я осліпну,не бачу, не чую,
З лиха того я лиш сумую...

ми всі раби свойого порятунку
у засланні край сонця до землі
любов і ненависть в реєстрі візерунка
де в ряси вплутались і біси, і святі
потрібний день приходить не дочасно
нас визволяє з правди і брехні
усіх часів космічний "смерті мачо"
і спробуй зголосити йому: -"ні!…"
згниють хрести, народяться в'язниці
і мстяться дітки вирослим з казарм
це щирий кругообіг братовбивця
у сонці, що підсвічує цей дар…
не спопели, продовжи ціль зумисно
додай до неї правди і хлиста...
і в паморозь приходь зеленолистим
на пам'ять розіп'ятого Христа…
05.01.2014.

Проблематику болючу Криму
Змінили чужоземні декламатори:
Ярослав, Олег і Володимир –
“Русскіє князья і рєфарматори!”

“В Кієвє – ні свєточа, ні царствєнності.
Кієв, памяні маі слова!
Калибєлью нашей гасударствєнності
Іспакон вєков била Масква!”

Москалю! Ти позбудешся лабетів,
Та не виривай у клятві зуб:
На “русской” Святославовій монеті
Був, "на жаль", не сокіл, а тризуб.

Згадай, Росіє горда і крамольна,
Підручника діставши з-попід тину;
І ти згадай, Москво першопрестольна,
Чия ти блудна дівка і дитина.

О дужі москалі-великороси!
Вигнанці давньокиївських палат!
Згадайте, що ви діти малоросів.
То хто є тут кому молодший брат?

30.12.12

Мов схлип

Все ста-
лося.
Уже…

В ніжно-роже-
вому тумані,
високо,
прогляда-
лися
напівпрозорі крила
золоті,
що наближа-
лися
і всевидЮще око…

… а на майдані
трава покрила
пил гранітний…
і наче квіти розкрива-
лися…
чи то метелики тендітні
так трепета-
ли?..

Як чарівна мелодія

Все сталося…

Легка замрія
та тихенький спів,
і ніжно хвилі набігали
на береги надії,
немов на спраглу сушу,
знімаючи тілесну дрож…
І хтось молитву шепотів:

пригорни-зігрій -
зворуш,
Ангеле Божий,
цю змучену душу!..
22 грудня … важкого року.
Худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп).

Музика у пальцях,
Усмішка Венери.
Золотими скельцями
На шматку паперу.

Падає на серце
Іскрами - дощем,
Сяє у люстерку,
Плаче наче щем.
2002

***
Пожежа душ
Уламки крил,
На дні калюж
Осяде пил.

***
Ілюзія,
Спокуса спокоєм,
Пітьми глибокої
Ілюзія.

***
Амальгама - чутки думок
Визначатиме кожний крок,
Не здобути неба зірок,
Не забути важкий урок.