Гнилую неправду вином-медом змастили,
А чистую правду – в болоті втопили.
Втоптали у землю, як чорта прогнали.
Вільную правду брехнею прозвали,
Слова же гнилі до люду заслали
І в віру сердечную їх возвели.
Пророки бездушні народ повели
В пустелі глибокі і довгії роки
Багном освящають.
Старі ж повмирають, волхви правдовіри,
А їхні нащадки у кривді згниють.
Вони ж не пізнають на смак тої правди
Й могилу Сірка стороной обійдуть.
А як і побачать, то це ще не значить,
Що його правицю у бій понесуть.

Отаман характерний, сірий вовк у ночі,
Позганяв би сволоту з сільської печі.
Повсідали тай журять, під забором,
На пеньках, у вуса курять.
Заплітає їх в терен…
Вже болото, де ріс клен.
Тільки гарь, де дуб стояв.
Тільки сум, де козак гуляв.

Піддаті пророки, з словами, як кремінь,
Забрали наш вибір – і коржик, і ремінь.
Лиш «правду» лишили, що кривдою зветься.
І люд все ковтнув, і не похлинеться.
Але ж є гурмани – в них смак особливий.
В них душі до Бога і правди дорога
З каміння-алмазів, із праведних князів.
І в їхніх руках майбутнє країни.
Вони, як отці, що згорять для дитини.

Іду в самотній парк,
а хуртовина сива
затоплює сліди,
мов повінь снігова…
Навколо зріє ніч,
а я чекаю дива –
у засіках зими
колись були дива…
Згадай же крижаний
грудневий подих міста,
на вітті – кришталю
напівпрозору брость,
коли чужим теплом
тебе зігріє відстань
між тим, що мало буть,
і тим, що відбулось…

«Cherchez la femme» – на чистий білий сніг,
Який укрив поля, немов атрамент,
Я «С’est la vie» додати ще би міг,
Якби кохання стрілося із нами.

«Bonjour, chérie!» – прошепочу тобі,
Коли укотре гордо пройдеш мимо,
О, мила панно, чуєш, далебі,
Я грецьку вивчу, хінді і латину.

«Ich liebe dich» – німецькою скажу,
«Ti amo» – італійською промовлю
І навіть «Je ne mange pas trois jours»
З «Mon cher ami», знайомим аж до болю.

«La femme fatal» - «Is breá liom tú»,
«Обичам те», «Aku mencintaimu»,
«Ég elska þig», «Maite zaitut»,
«Szeretlek», «Seni seviyorum».


27.11.2013

мені так личать короткі сукні
коли я схудну
вберу одну з них найчервонішу найвужчу сукню
знайду роботу – на грубі гроші куплю не кілька
а повну шафу фірмових мештів хай коле шпилька
тонка висока несамовите ревниве око
бо я у сукні худа на шпильках – собі нівроку
і чоловічі серця у стосах – аж попід стелю
коли я схудну знайду роботу ...
та що я мЕлю...

Дзвінка зозуля – вісниця весни.
Її труба вже сповіщала тричі,
Яка в серцях закоханих бринить,
Що йде король, осяяний величчям,
З вінцем-гірляндою і їх покличе, –
Пташиним співом повниться земля,
Луна дерев гучна і таємнича,
Неначе видно шлях його здаля.
Між тими, хто кохання прославляв,
Лише вона ні слова не сказала,
Не слухала пташиних умовлянь,
Зозулин заклик серце відкидало.
Любове, не скоряється вона
Зозулі, бо натура бунтівна.

На постаменті мріяних років,
немов раба, закляла наша воля.
Її звільнити хто лиш не волів,
та, мабуть, не судилося – недоля.

Внизу кровлять багряні мари-сни,
що карбами вросли у покоління,
де вісники жаданої весни
не повторили дива воскресіння.

Помолимось за тих, хто не чекав,
коли зійдуться зорі на звитягу,
а юно і безстрашно помирав,
зіходячи офірою на плаху.

Часи розсудять, чи потрібна кров,
що висохла у пам’яті байдужих
і чи зростуть герої духу знов
із демосу смиренних і недужих.

26.11.2012р.

Зимові липи світять, мов кіот.
Те світло, як розколина у кризі.
І матері холодна подобизна
нашіптує "Еrbarme dich mein gott".

"Еrbarme dich". А сніг на те ж і сніг,
щоб розтектися рівно, як атрамент
над зайвими річками, іменами,
людьми, вогнями, зойками з пітьми.

Тому цей сніг ніколи не мине.
Тому гілками чорними, як вітер,
над цим великим і даремним світом,
зимові липи, підніміть мене.

Чорніючи, сумують у вікні
Скелети кленів,
Що простягали щедро навесні
Зелені жмені.

Ох і палали крони золоті
У дні осінні!
Обібрані, стоять у наготі
І потрясінні.

Хапаються у відчаї гілки
За сиве небо,
А почуття оголено-гіркі
Мої - за тебе!

2013

Перевод с украинского стихотворения
Ларисы Радченко, г.Львов


нам не сбежать незатейливым ужиком
веки дрожат - отрешиться непросто им
уши глотая черешни наушников
слышать забыли мы глухонемотствуем

чьими назавтра ощеримся минами?
нынче столкнёмся с которыми расами?
те кто в зените казались невинными
ближе к полуночи стали опасными

каждая тварь выползает из имени
травы наброситься могут на месте где
только добыча из норки нас выманит
вольные души нам кушать дай yesterday

в час между двух сигарет промежуточный
стать что ли мухой лесною ли грушею
знаешь а стоит бояться нешуточно
тех что стоят за стеною и слушают

2013

Турбується уряд про благо людини –
людини з великої літери «Я».
В цієї людини ж опора єдина –
це дружна родина, чи просто – Сім’я!

Приспів:

Родина, родина!
Для кожного сина
бюджетні потоки нарізав татусь.
І доїть родина
усю Україну,
і пхає країну у Митний союз!

25.11.2013

Вирвала ясності з’ява
Ночі занозу глевку,
Сонця чуприна хирлява
Мокне в імлистім ставку .

Літа деньки перебуті
Грузнуть в намулистім дні,
Верби на зимнім розпутті
Котять сльозини сумні.

Погляд небес одинокий
Дивиться осені вслід,
Грудня шершаві пророки
Ладні віщати про лід.

Добре, що в серце зарані
Я теплих слів назбирав,
І відповім білій панні :
- Ще не пора, не пора…

26/11/13

Лікуючи інших себе не вберіг.
Над берегом лети здивовані крики:
Такий молодий! Лиш піднявся і ліг
У вічність безкраю. У холод великий.

Такий молодий… І такі молоді
Лишилися діти по той бік, де літо,
Де квіти непарно стоять у воді
І вазами радості сонячно світять.

А він відійшов. Перейшов за межу.
І вкрилося інеєм дзеркало слави.
Бувало, долаючи відстань чужу,
Запалював зірку… Буяють отави

На полі життя. Ще косити прийдуть
Врятовані душі на поле це радо.
А він з того світу освітить їм путь
Огарком своєї… Небесної влади

Один з депутатів. Один із отих,
Що прямо стояли й лизати не вміли.
Бо бути собою – ніколи не гріх.
У правди життя є обов’язок віри.

Лікуючи інших самий догорів
І свічка життя переплавила сльози
У пам'ять. У відстань до тих прапорів,
Що вже не обмежують простір свободи.

26.11.13

1

Занурення – в драглисту сіру твань…
Довкруж вицокують звитяжців «берці».
Летить в сушняк дитячий барабан,
Із куполів – позлітка, птах – із серця…

Цей час, мов п`явка, висиса з рамен
І святотатця, і архімандрита
Наснагу-міч.
Від Ялти до Ромен
Вам і мені – могилоньки розрито.

Сповзаю, відпустивши в небо зонд,
Зі стресу в марення…
Сіль на хлібині.
Це – привселюдне дійство. Епізод.
«Я» буде раювати між ериній?

2

Чвалає впростяж караван верблюдів…
Тиш вохряна.
Стаю на постамент.
Самум бархан підважує…
«Я» в грудях
Плекає вузлик: льон… вірш… тестамент.

Пісок шафранний розтроюдив очі.
Під лапами – пелюсточки cум`ять.
І плинуть наді мною – сфінксом – ночі…
І топірці цикадно дзвенькотять…

У сон хихоче стрепет недалекий:
«Ти врівноважена… притишена… Всі – за!».

Розжевріло осердя...
Пекло-спека.
Стікає жолобком скупа сльоза…





2003-2013

взмокли ресницами тополя,
оголубела трасса,
облака сумрачный шапокляк
за ночь блинами смялся.

видящий ждет, и незрячий, чей
слух заострен, дежурит:
нечто с попутной толпой грачей
выслало по дождю им.

видящий ждет. без фанфар и лютнь,
оттепель - тоже чудо.
я обязательно наступлю, -
нечто кричит, - я сбудусь.

Він вірить у диво, іде на площу,
прапор несе і вигукує гасла,
питає про розум колишню класну,
яка про Європу і чути не хоче.

Ця ходить майданом, кляне країну,
і вірить вірно у комуністів,
і певна того, що тим повинно
бути соромно… Хочуть їсти,

всі ті, що за, і всі ті, що проти –
в одних кіосках беруть хот-доги.
І вірять вперто в народний спротив…
Їм дуже мерзнуть промоклі ноги.

В Європі, звісно, калюжі менші,
і не калоші, а гарні мешти…

У безпутній путінський Союз
Україну тягнуть, наче в блудні,
хоч від тиску тих братерських уз
ми не раз сміялися на кутні.

Триста років – мов тюремний строк.
Що ж, нам знов поневірятись гірко?
Чи в намисті золотих зірок
все ж засяє і вкраїнська зірка?

Ще для того слід докласти рук:
не за мить розвіється руїна…
Та пора вже починати рух!
До Європи шлях твій, Україно!

24.11 2013

дощ листопадовий шкіру січе
леза його холодні
ти відкриваєш скрипковим ключем
вхід у свою безодню

ти віддаєшся як небо вікну
вітер виносить рами
я ненароком межу перетнув
ти далебі там само

світла немає а сяєво є
мармур під нами тане
ніч нас оживить а може уб’є
день приведе до тями


2013

Завжди дивлюся в далечінь дороги,
шукаючи знайомі маяки.
Не ваблять тепер зоряні пороги,
на серці його погляд не легкий.

Чомусь сумне й утомлене обличчя,
трудящі руки віддають теплом.
Давайте повернемось у сторічча,
де Ваша посмішка уже не буде сном.

Нехай брехлива осінь не чарує,
а промені несуть важку утому.
Холодне сонце Вас лише гартує,
а шлях тяжкий завжди веде додому.

Буває, що овіяна вітрами,
я марю Вашим голосом глибоким,
тими простими, щирими словами,
що розквітають небом синьооким.

Ви просто непомічена людина,
я тільки та, котра уміє бачить
маленьку правду, що для всіх єдина
і те, що наші долі мало значать.

(15.11.2013)

Южные ночи
Были короче
Жаркого дня.
Милые очи!
Не было мочи
Спать у меня.

Запах магнолий…
Губы от соли
Были горьки.
Грезы Ассоли –
Счастья и боли
Были близки

Море ласкало,
Галька шуршала –
Звезд огоньки...
Я и не знала,
Что ожидало
Море тоски…

2013

Коли пливло народне віче,
Цвіли вітрила-прапори,
І те видовище величне
Благословляв Господь згори,
Коли щасливими сльозами
Надія сяяла в очах,
І ті, хто йшли, напевне знали,
Що не володар більше – страх,
За огорожею з металу,
Що за людський сягає зріст,
Команди «роботи» чекали,
Для них подій на площі зміст
Був недосяжний, бо свідомість –
Маріонеткам рудимент.
Навіщо думати? Натомість
Є пульт, і саме в той момент,
Як «Барабас» натисне кнопку,
І на екрані блимне «фас!»,
Натягне каску на «коробку»
Солдат-спецназівець, і враз,
Живу утративши подобу
Бездумно піде на людей,
Тому що раб, тому що робот,
І ще не знає, що гряде
Нова доба, в якій він зайвий,
Керований бандитським злом.
Де б не сховавсь – хай знає: знайдуть
І спишуть на металолом.

Валентина Попелюшка
Київ 24.11.2013р. Майдан

зима несла до міста і села
у торбі сніг різдвяним білим стогом
аж поки не побачила осла
край ополонки – бідний пружив ноги

бо стільки на ослячому хвості
великої й великої зловилось
подумала : навіщо вовку стіг
та краще принесла б звичайні вила

Невже скресаємо…куди?
У мертву чи цілющу воду?
Аби ж тебе,
святий народе,
майдан урешті розбудив...
Скресай…
А то і взагалі
у спадок лишиться нащадкам
на Колимі панельна хатка
і жменька отчої землі…

Сполохана тиша кудлатим безсонням,
А грози стрекочуть ― лайнІ крезарі...
В Сорочинцях осінь. Розхлюпалась бовдня
В благенькій грабарці, що віз грозовій...

Сутулиться темінь в жупанчику мокрім.
Опришенко-Вітер ― танцір в комишах.
― Ви бачили?
...................Бачили?
...........................Падає якір ―
Той якір, що місячну скриню
...............................скрашав ―

Упав,
Зачепивсь
У тремтячому вітті ―
Вилискують мокро-сумнющі листки ―
Розгривлені клени піймали у сіті
Мелодію ночі в розхмар’ї сивкІм.

Мені би,
В серце твоє,
Якорем впасти ―
Хай срібло узорить стежі межи нив
Й мережаться руни в рахманні зірчастім
Де янгол зернятко у щастя зронив.

А сьогодні не просто запрошено нас -
із небес ревом урвано в лет!
Оклітинився дух ізнеплочений, - враз
вітровієм енергій на плебсу колапс,
oгостривши незримий стилет.

-Ви нащадки змалілі безславних епох-
полоненці земних ефемер,
небо звурдилось од маловір"я знемог...
А прокільчиться гену дрiботний горох?-
якщо ген перетятий завмер.

Часоплину стукоче хвилина тужнА-
яk пекучо вриватись у світ,
де продали Героїв за жменю зерна,
де амбіцій неони, синтетi сповна -
заснували знероджений рід.

В ноосферах ми зорями одгоримо,
Ми на іскри розсипимось...ми...
хоч би крихту вогню та на тебе, зимО!-
зИмо ядерна душ українських - то мо"
не дарма спаленіли крильми.

Бо сьогодні не просто уврунились - ні! -
не запрошені - зболені ! Меч
на порозі Арея готов до борні,
живокровна свобода за нами! Курні -
стезі правди! Падкі - самовтеч!

Що важать тепер слова?..
Слова перетерті на порох.
Від терки болить голова.
Язик - найлютіший ворог.

А думи пігулками снять
від сизо-отруйного чаду,
яким словоблудна рать
розважність бере в осаду.

Умовкніть хоча б на мить!
Хай громом зайдеться тиша!
Отямить, благословить
і чисті думки напише...

2013

Листопадне

І де його шукати, того дня,
що за солону хвилю зашпортнувся,
навіки зник із сонячним вбранням,
самотності моєї не вжахнувся?

І нащо він мені тепер такий:
прибитий до човна чи до оселі?
Беріть його собі, глухі піски
і будьте, на здоров`ячко, веселі!

А я свій сум, що вірний був мені,
до серця пригорну і приколишу.
Не проміняю на гарячі дні
осінню благовійно-стиглу тишу..

16.11.2012



****
Не сумуй - не буває дня,
щоб під дахом твоєї хати
не тулилась я пташеням,
не втомляючись щебетати.

Не лякайся розлучних снів,
бо ж не я то пірнаю в хмари
у яскравим, як сніг, вбранні.
Не губися в розгадках марних!

То потвора майбутніх літ,
що без нас на земли розквітнуть,
залишила нам свій привіт.
Але зранку у серці літо!

Липень, любий...Не вір дощу
і деревам сумним та голим.
Притулися, не відпущу...
Політаймо удвох над полем?



***
Лист з потойбiччя

Зміст таємних бажань -
нездолана межа.
В потойбіччі, в ставу мого суму
відображення твоїх очей.
Яка зоряна ніч, любий!
А вода у ставку тепла, тепла -
в ній кохання моє неприкрите до тебе
купається мавкою лісовою.
На плечах моїх твої зорі,
бо для зір не існують межі...
Не мовчи!
Заспівай менi знов твою пісню.
Благаю.
Без неї дихання у грудях холоне...



***
Руки - працювати.
Руки - обiймати.
Руки - вiдштовкнути.
А твої - на що?
Гарно вмiєш вiршi
про любов писати!
Якби ж то насправдi-
сонце б не зайшло,
мертве б зацвiло!
Якби то було.



***
Порожніх снів негаданий розвій:
зійшлися всі шляхи в одному небі.
Як зайченята сонячні з-під вій,
розсипались мільйони "хочу", "треба".

Ще вчора був обридлим цілий світ,
цвірінькало одне бажання: спати...
А нині розгойдались струни віт,
розворушились в серці пташенята

шалених несподіваних турбот:
до всього руки с радістю прикласти.
Скоріше б розмерзався той город,
скоріше б починалось те "нещастя"!



***
Якби ж я знала, звiдки виглядати
гарячого коня,
я б не тулилась до старої хати.



***
Осінні стежки: стрічки
на дівочим вінку -
пути закоханця вітру.



***

хлопчики

він не мріяв
але снів не замикав
вона приходила
сідала на краєчку ліжка
і він ледь-ледь торкався
її довгого
аж під коліно волосся
загрубілими
від сільскої роботи
руками
і наче хлопчення
що ховається від матусі
у соняшнику
пірнав з головою під картате рядно
и піглядав звідти одним оком
як вона заплітає коси
городська дівчинка
перше сусідське покоління
що побачило світ не у вибіленій хаті
з притуленими під вікна
оберемками сухої кукурудзи
та з грубкою в три яруси
де на самому верхньому
потріскували розігріті
торбинки з пшоном і маком

ні вона росла
у високому будинку
в затишній квартирі с балконом
та лискучою газовою плитою
вона кожен день на ніч
купалась у глибокій ванні
гмуркаючись в ароматній піні
наче якась афродіта

а він
що він
у нього були тільки ночви
в яких він не завжди мав сили
вимити навіть ноги
повертаючись до оселі
з городу чи від худоби

ні він не мріяв

і ось її хлопчики в просторому салоні машини
і вона сміється и легенько підштовхує їх
привітайте цього дядька
ми з ним разом яблука в бабціному садку збирали
за полуницями в ліс ходили з солом`яними кошиками

а він виймає з обвислих кишень і протягує їм
декілька пом`ятих банкнот
що пахнуть сирою рибою і ставковою ряскою
і наказує нахилившись над русими голівками
купіть собі цукерок і морозива
тут потрібно вистачити
потім невміло засовує в дитячі кишені
декілька духм`яних яблук та горіхів
і здається йому
це його сини
просто вони схожі на матір
бо він так того бажав
вона ж красуня и розумниця
а він
він щаслива людина

**********************************************************************************

Ми нікчемно живемо.
Нам нічого не треба –
Ні усмішки дитяти,
Ні високого неба.
Ми запряжені в ярма,
Як воли припорошені.
Нас примусили думати
Лиш про гроші, про гроші.

Час для вовчих законів.
ЖивемО? Виживаємо!
Ані долі, ні щастя
Ні життя ми не маємо.
От так край, от так рай,
От моя Україна !..
Де ж ми, люди, де душі,
І де солов’ї ?
Де оспівана в пісні
Червона калина ?
Де ж та гордість і слава,
Де лицарі її ?

Дожились.
Доробились.
І добудувались.
У парламенті пики
хлопці б'ють удалі!
Тільки злидні ростуть…
А ми в партії бавимось.
А ми дурим народ свій
Який уже рік !..

1998

Викричану,
викручену,
випечену
болем
душу несу тобі -
порятуй!
Дмухни легенько
на мої рани,
не тули
до себе міцно -
болять!
Згаси каламуть
у моїх очах...
Чорні попалені дроти
моїх нервів
зніми обережно,
бо іскрять,
бо ще залишилася у них
статика
крику,
ненависті,
муки.
Траву мого серця
звільни
від попелу -
бо заглушив,
затлумив її.
А трава - проб'ється
до сонця твого погляду!
Тільки -
засвіти мені,
засяй!

Травмує душу тавро невдахи,
Тріпоче думка в тенетах слів.
Холоне відчай в полоні страху
І твій холоне на серці слід.
Пішла, байдуже хитнувши станом,
В нічне безмежжя, у далеч літ.
І тільки вітер безхатьком п'яним
Скрипів на хвіртці, біля воріт.
Усе скінчилось. Нема нічого...
Лише на згадку вчорашній сніг.
Порожні очі... Пуста дорога.
І ніч самотня через поріг.
Боюся ночі в тупім безсонні,
І порожнечі, і пустоти.
Як привид ніжний - твої долоні,
І вся, як привид, нечутна ти.
Холодний протяг хитнув фіранку...
Ніде нікого... Лиш ніч та я.
А десь далеко відлуння ранку
І зовсім поруч - хода твоя.
Зарвійно-легко і невагомо
Торкнулись губи мого чола.
Зітхнула тиша в моєму домі.
Я знаю, мила, це ти була...

Осінь умивалася дощем,
Наче дівчина рудоволоса.
І хапав за серце тихий щем,
Як свої розчісувала коси.

Злиплося волоссячко її,
Золотою річкою на плечі
Постікали ніжні ручаї –
Усміхнувся аж печальний вечір.

І схилився злегка до лиця,
Наче тінь закохана мужчини.
І змокріле личко цілував
Чи у сльози щастя чи дощини…

24.11.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Не я розсипала сіль,
та мушу її збирати
усе життя, бо навкіл
солоно-холодні ґрати.

Збираю, змиваю, та зась,
мене не дивує лихо:
в солоних чужих словах
життя проминає втіха…

Я мушу її збирати,
ховати усмішку з болем,
зривати противні ґрати,
рівняти солоне поле.

Усе життя ж бо навкіл
іскристо розсипчасті скалки,
а я все собі – зумій,
солодке відчути варто!

Не я розсипала сіль,
та я все життя збираю,
бо трішечки варто – біль
в життя відпускає крилате!

24.11.2013

Навіщо вам, красунечки-дівчатка,
Ті сиві дідуряки, що «в парядкє»?
Нехай у Джойса фірма, джип, джакузі,
Попруга з діамантами на пузі,
Нехай Отарик має слуг отару,
Та огир ветхий кралечці – не пара.

Мить покохались – бігає дитина.
А в тата-старика з хондрозом спина…
За рік чи два замовили кремацію…
А хто ж спасе мою вкраїнську націю?

Навіщо вам, русалоньки персисті,
Гриби позаторішні в прілім листі?
Ще парубки всміхаються весняно –
Від Вужу бурунового до Сяну.
Це з ними – піруети, рій малечі…
Вкривайте шовком кіс юнацькі плечі!

...Та хто ж мене послухає? Я - нишком...
Був ярий Довбуш... Віджили опришки.
Тепер ось мітингують "гомодрили",
А товстосум-черв"як чіпляє крила.

У льолечках летіть, Мартуні, Лесі,
З долонь матусі - повз гречані плеса...






2013

чи нам пороблено і ким
чи це ментальне та родинне –
нас топчуть чоботом віки
ми ж воскресаємо в гордині

з нас ліплять коників чужі
свої ж від себе відреклися
а "богообрані" мужі
змагаються за гору Лису

Чому кричить у розпачі душа?
І застрягає страх у споришах.
А у думки чому лише ГУЛАГ?
А пам`яттю розвіє по світах.

І навкруги сніги, одні сніги.
Чи всі уже замерзли, до ноги?
Та віра поверне у рідний дім.
Чи знову полонило царство зим?

Палає нині не одна свіча,
І стоїмо плече коло плеча,
То правда додає стократно сил,
Здолати кожний льодовий настил.
23.11.2013

як не мільйон
то хоч би сто
я думав собі он
нарешті таланить
і буде буде бу-у-уде
ось…
Худ. Я Саландяк 2009 р. туш – перо…

Десятки? Сотні тисяч? Має значення!
Один лиш день історії віддай!
Я призначаю кожному побачення -
Дванадцята-нуль-нуль. Євромайдан!


P.S. Буду рада кожному знайомому з фото-аваторок обличчю на Майдані.
Настає час для громадянської лірики, панове колеги по перу!

Болить, пече, жахає, стогне
червоне пекло... вже укотре?
...Батий, Батурин, Крути, голод...
По серцю серп,
                  по мозку молот...

23.11.2013

Кружляв посеред брил мій манівець,
У сутінну стікаючи низину,
Де тлінний був хазяїном кінець,
Де струми били з чорної щілини.
Листи пожовкли, стихнув вітерець.
Природа – домовинна й мовчазна.
Схилив могильно голову чебрець, -
Та раптом – виросла попереду стіна.
Уся – пор̀осла густо бур`яном,
Вона підперла небо, як Атлант,
Вилися східці в ній веретеном,
Такі старі, як Вічний Фоліант.
Я зойкнув – бо побачив на стіні,
Для чого Космос дав життя мені.

Я сонцесяйну пиху її бачив
На вóгненному західному тлі -
Прозорістю на чорному брилі,
Кришталем, що ніхто не розтлумачив.
Її янтарне чистеє світіння
Осяяло затінені простори;
Її нав`язливе сумне палахкотіння
В очах моїх не віднайшло покори.
Вона окреслила зчаровані сади,
Палаци, вежі, гори та моря –
Все те, чому з дитинства вірний я,
Усюди пізна̀ючи їх сліди.
Блискучі промінці мене, сірому,
Покликали до зоряного дому.

що твоє, менестрелю, дочасся?
ти в пустелі охрипнеш до болю
лиш оаза тих слів не змаліє
сій оазу тих слів для скитальців

будуть йти, що породжені болем
що скарби у пустелі шукають
що скарби
бо минуло дочасся
білим шовком прийде караван

що твоя перевтома, скитальцю?
у долоні візьми срібен дзбанок
зачерпни слів оазу дозрілу
не оскудне снаги караван

У снах моїх чудних всі хмари – горобці.
А я блукав стежками манівців
Німого й чорно-білого кіно,
Що в небо проектує дивний кінокрут –
Там тіні нас не звеселяють - мруть.
Я - просто крук, що на сухому дубі
Серед пустелі скель, на кинутому зрубі
Старих легенд собі знайшов гніздо:
Не знаю чи насправді це чи до
Реальності, що дивна як мара
У снах слизьких болотного щура,
У мріях зашкарублих черепахи
Я йду (не йду – лечу!) на плаху.
Я дзеркало розбив у келії тісній
Поганий знак… У порожнечі – на стіні
Я дерево крислате зобразив,
Щоби на ньому лиховісний Див
Пророчив про ліси, де крім сухих ялин
Ще є шматочок неба… Дивних змін
Собі, а ще нірвани побажав,
Коли минув самайн…
Як солодко серед його заграв!
У м’якості святої чорноти
У нескінченності і німоті!
Мале дитя тримає іграшку в руках
Ведмедика… І радість на очах…

Слухайте! Цирк на дроті!
Декому дах знесло.
Кажуть червонороті:
«Голоду не було!»

«Сім’ї не вимирали!» -
Сивий комсорг кричить.
Брешуть! Брешуть зухвало
Ленінці-брехачі.

Годі тобі, істото,
Марні слова плести.
Он, на пожовклім фото
Вмерлих сухі пласти.

Зникло багатолюддя
Не від війни й чуми.
Десь забарились судді…
А судді
хіба ж не ми?

21.11.2013

(Патріотичний сонет)

Країна олігархів і рабів,
Країна бездоріжжя і обману,
З очільників шанують лиш Обаму,
І всюди лайка, бо бракує слів.

У партії не кличуть, а женуть,
Неначе бидло – у тюрму-кошару,
Де влада хоче мати все «на шару»
І леніни показують їй путь.

Де відстають годинники на час
І нікому піднятися на чати,
Де вже готові мову проміняти
На царську милість – чорний нафто-газ…

Де посилають підданих… на труд!
… Це, певно, десь у Африці – не тут.

19.09.13

Холодні хрипи вітру… стогін –
Дерева немічно скриплять.
Покрила стомленні дороги
Оновлена калюжна рать.

Оздоблює похмурі сквери
Безлисте плетиво гілок.
Туману скривлена химера
Повзе на скреготи сорок.

То листопаду сила суне –
Лишає чари темні скрізь:
Зів’ялі стебла, наче руни
В магічні написи сплелись,

У небі сірому – примари.
Незграбні, грузні, без лиця…
Набубнявілі повні хмари
Летять усе… Нема кінця.

I.

Коли пісні мойого краю... Мені бува не по-собі
Мов скалки втраченого раю. Без блискавок. Без боротьби

Як соловейки, з заливанням, природа, праця і кохання
Усе спокійно. Благодать. Ніщо лихого не видать

Спадає думка, цей народ – сповна напився від щедрот!
...................................................................................................

Існує теза, що в піснях вода показує свій шлях
Спокійні річища рівнинні приносять тексти журавлині

Неквапний біг Дніпра і Дону – це ритму нашого кордони
Садок вишневий, став, калина... Невже закінчилась Вкраїна?

Так часто прикро, що прогрес, пороги змив для втіхи ГЕС...
.........................................................................................................

Буває дивно, що село і на асфальті проросло
І з тими ж звуками у скронях живем неквапно в склі й бетоні

При цьому тягнемо харлей на позакиївський хайвей
І лайкатимуть Хведі й Клави «зірок» із іншої держави

Бо серед череди телят немає місць для соколят...

II.

Позичена віра. Митрополит переїхав на периферію
і став патріархом
Візьміть козацькі кістки для основ Петербургу
Тягніть місцевих дівок під плуг супостата
Твоя хата з раю назавжди взята
Монгольським екзархом

Позбавлені Батьківщини полюбили кубанську спеку
Й сибірські морози
Самі себе поганяли в жерла пекла
Гвалтівників почали чомусь поважати
Дивитись на кров і покірно мовчати
Крізь сльози

Обмежувати світ межею городу – глупство
Сусіди іноді приходять напитись поту
Скатертину зі столу тоді ліпше прибрати
Трубити марші і списи прямо тримати
В очі!

III.

Нехай вода карпатського потоку
Зійде гучною хвилею звисока
В рівнини. В поміч буйним головам
Додасть вона енергію словам
Що пам’ятають рани і образи
Народу нашого. І може не одразу
Та зовсім скоро сурми заревуть
Нам доля нову намічає путь
Крізь боротьбу. До гідності і слави
Скріпить підгрунтя власної держави
На струни волі гордість нанизати
Коли нас б'ють. І більше не мовчати
...............................................................
Вже самий час нових пісень співати!

2013

Може, щастя… А може, ліхтарня,
де проміння холодне невпинно…
Чи воскресла любов, чи янтарна
дочекалася дня для гостини?

Ми накрили столи калиново,
а розсипану сіль – у багаття…
На загублені дні та підкови
не накинулись вірші в лататті.

Хлібнобарвно. Відгранено кусень
і вогонь без ядучого диму.
Відпочиньте тепер, сажотруси -
тільки небо у небо пливтиме.

Ох, виводити долі абетку
нам судилось, як військо з касарні!
Що довіку освітить чернетки?
Може, щастя… А може, ліхтарня…

2013р.

Художник Ярослав Саландяк.

Я сьогодні розсипала сіль,
Ясна річ, буду знову сваритись,
бо для нинішніх піль – бидлопіль –
не навчили мене коритись.

Хтось послухає й скаже – дурна,
Що в житті тобі треба, каліко,
і який тебе точить тарган?.
Просторікуєш? Ну, просторікуй…
Не навчило нічого життя:
де прогнутись, схилитись, скоритись,
І, без низки думок-вар’ят,
Просто жити і просто жити?

Не навчило і вже не навчить
Ні схилятись тепер, ні коритись.
Моє серце, не смій, не мовчи,
будь як сурма тієї трембіти,
Що призвала народ на борні,
Вирувати у світі сваволі,
Щоб очистився світ від дурні,
Щоб здобути для неба волю.

…Я сьогодні розсипала сіль,
як варився нехитрий супчик…
Розварились думки на кисіль –
Звеселяйтеся, душі сучі…

листопад, 2013

Мали люди оті працьовиті
Мозолясті, порепані руки.
І за що їм дістались у світі
Найлютіші, від голоду, муки?

Від ярма здобули собі волю,
Та Кремлівська шалена навала,
Що народу калічила долю,
Вказівки, без ума, видавала!

ХазяЇв у колгоспи загнали –
Господарства приватні згубили.
«Комітети» усім керували
І даремно вкладалися сили...

А тоді, у людей вимагали
У державні бездонні засІки,
Щоби все, до зернини, здавали:
ЗасланнЯ, за непослух, довіку!

І постали страшенні потвори
У дворах, ще недавно, веселих,
Геноциду і голодомору
У нещадно задушених селах!

Потяглися удаль, за кордони,
Не якісь невеликі обози –
Безкінечні зернА ешелони,
Залишаючи відчай і сльози.

Не було чого дати дитині,
Що поїсти очима молила...
Вимирали нещасні родини,
Бо котів і кору вже поїли!

І стояли холодними хати –
Весняного зелА не діждали.
Не було кому трупи ховати,
Бо останні уже полягали.

То якої ще треба науки,
Щоб довіку оце пам’ятати?
І простягнені жадібно руки,
Загребущії, повідбивати!

Поминальні свічки запаливши,
Пригадаємо злочин жахливий,
У скорботі чоло похиливши,
Обіцянки відкиньмо брехливі!

Бо погрозами і полюбовно
До "союзу" сусід закликає.
Не забудьмо, що сир безкоштовно
В мишоловці якраз, і буває!

2013

Розмахнулася мантія втечі:
день зібрався і... відійшов.
Одягає пронизливий вечір
голі плечі в холодний шовк.
Відгоріло картинно багаття,
і не віє м’яким теплом
від колекції срібних агатів
під осінньо-небесним склом.

І мовчати, мовчати, мовчати...
В грудях тиша, немов свинець.
Без упину шукати початок
там, де порвано, де – кінець.
Увіходжу в німий передпокій,
тільки в ньому тебе нема,
та якийсь несподіваний спокій
пригортається й обійма...

08.09.2013

Ти вже ж була в отім болоті.
В тім злоядучім СССР,
То чом же, задкуючи непевно од Європи,
В московський хлів лізеш знов тепер!?
Ні, не спроможна, мабуть, одурена Вкраїна,
У вчителів своїх учитися як слід:
У запорошенім кутку дрімає сиротинно
Нащадками розпродана Богданова надія,
Лиш в пісню переливсь Шевченків заповіт .