Сколихнувши гілку,
Забриніла бджілка
І смоктати стала з квіточки нектар, –
Видно в пелюстинках
Лиш комахи спинку
Золотисто-сіру, як погаслий жар.
До нектару ласа,
Робить вихиляси
Тілом та натужно голосно гуде, –
Бджілку владно кличе
Запах таємничий
Цвіту, що буяє навесні будь-де.
Знову забриніли
Комашині крила
І затихли швидко в гущині цвітінь, –
День не вгомониться
Бджілка-трудівниця,
Бо не знає втоми й проганяє лінь.
21.05.24

Неначе блискавка у квітні,
Розколе тишу тріолет.
Нове замінить на новітнє,
Неначе блискавка у квітні.

Коли бажання заповітні
Прикрасить римами поет,
Неначе блискавка у квітні,
Розколе тишу тріолет.

Ні, «любов» - заслабке те слівце, як на мене.
Я тобою живу, а не просто люблю.
Чоловік – то чисельник, а жінка – знаменник
Апріорі ніколи не рівний нулю.

Та обов’язок цей - хоч чогось бути вартим -
Із тобою приємність, але не тягар.
Жили рвуть, аби влізти у дуті мільярди.
Душу рвав – обійшов будь-який авангард.

Зло й добро пізнаються на практиці швидко.
Гілка дерева - я, а зміючка – це ти.
Чоловік – то є ротор, а жінка – обвитка.
Генератор ідей так працює завжди.

Чоловік – то є толок, а жінка є пара.
Енергетика спільна тебе і мене
Поєднала – то не ідеальна ми пара.
Та й не пара ми зовсім, а ціле. Одне.

Шторм з війною безсилі навпІл розламати.
Не виходить це навіть у штилів-рутин.
Чоловік – це снаряд, ну а жінка - гармата.
Порох ніби сухий. І калібр наш один.

То нехай це кохання мов танці на лезі.
Сірий спокій – нудьга; нам - яскравий екстрим,
Небеса в діамантах шалених поезій
Та поля з полунично-спокусливих рим.

Що ті золотоусти та інші продроми?
Та без тебе про що взагалі б я писав?.
Чоловік – то літак… жінку з аеродромом
Порівняв би, але…
Ти - мої небеса.

2024

Тишина в природе многолика, в человеке – взгляд, молчание…
Истину , правду доказывать, спорить с ближним - чаще смысла нет…
Школа жизни у каждого человека своя, судьба…
Ищет каждый человек свою дорожку, шаг за шагом …
Нелегкий путь предстоит пройти, чтобы найти, познать себя…
Активную жизнь днем , отдых , тишина – силы восстановят…
20.05.24 Швец Тамара

Тиша в природі багатолика, у людині – погляд, мовчання…
Істину, правду доводити, сперечатися з ближнім - частіше немає сенсу…
Школа життя в кожної людини своя, доля...
Шукає кожна людина свою доріжку, крок за кроком.
Нелегкий шлях доведеться пройти, щоб знайти, пізнати себе.
Активне життя вдень, відпочинок, тиша – сили відновлять…
20.05.24 Швець Тамара

Прозорий метелик засинає на осонні її плеча
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче дотики лиш, наче сни закосичені, наче
Промайнули кудись, розмаїлися і розплелись,
Залишаючи шрами, мов спогади без означень.

20.04.2024

Прозорий метелик засинає на осонні її плеча
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче дотики лиш, наче сни закосичені, наче
Промайнули кудись, розмаїлися і розплелись,
Залишаючи шрами, мов спогади без означень.

20.04.2024

Неспішний поступ вулицею міста.
Ось зацілована промінням квітка.
Метелик на хмаринці примостивсь, як мітка,
Родима пляма - від весни до падолиста.

Пекучо-тягнуча тривога вою.
І хилиться від поштовху повітря квітка.
Хмарина набубнявілась - дощинка.
Чекаєш, мрієш, тужиш до відбою...

05.04.2024

Знищ мене!
Прошу, будь ласка!
Що? Не хочеш?
Нате ласка!
Що за вибрики,
Що за стенання?
Що, не вимолвиш
Останнього благання?

Чи ти думав, що, зустрівши,
Зможеш швидко стерти
Себе з мого разуму, одначе,
Та не вистачило вдачі,
Бо тепер ти заблукав далеко
В сходинках, порогах
Мого пекла.

Ти боявся, що не зможеш
Більш покинути на призволяще.
Ха, чи ти подумав: "Боже,
Як же мені витерпіти
Усю ту від неї вдачу?"

Ти забув, коли дивився мені в очі.
Ти забув, коли обійми були довші.
Ти забув, що попри виходки твоєй родини,
Я єдина серед нас обох була людина.

Господи, пробач вже мою душу,
Вже тепер забути все те мушу!
Відпусти мене з моєй в'язниці,
Дай мені напитись із криниці!
Відпусти мене, благаю, в порятунок,
Звільни мене від спогадів,
Віддай їх на гатунок.
Я вже терпіти ніц не можу.
Не можу спати, їсти, наче на ножу
На кінчику його сиджу,
Неначе Ді, що скоро вже побачить
Не пекло, рай, де його вже не стачить.

08/05/2024

В моєму лобі кублиться печаль,
Обарвлена у перегар поезій.
Сатира в гузно заганя меча,
Аж крапле кров із геть тупого леза.

А я ж чекав не вави, а "Ура!",
Щоб оплески мого вмивали писка!
Але Сушко - упир-сисун, мара,
З мого натхнення жмут таланту вискуб!

А я ж його один лиш раз вкусив
І...обкалявся! Отака халепа!
А він, спроквола, зняв мої труси
Й кавалками, що в них, мене одгепав.

Утік Пегас, у музи мартопляс,
Заціпило знесилене натхнення.
Писати годі! Я, однині, "пас",
А ви пишіть. Хай береже вас неня.

Святині зруйновані житимуть в наших серцях,
Неторкано-чистими лишаться розум і віра.
Лиш праведний гнів не засліплює око борця,
Лиш ненависть щира несхибно приборкує звіра.

Настала хвилина, коли не вбачається гріх
У тім, щоб у Бога просити для ворога кари.
Допоки гартується воля і біль не затих,
Не мають найменшого шансу химерні почвари.

Хай сумніви зміями все ж закрадаються в душу,
Хай темінь іще нависає й поширює жах,
Та світло куватиме зброю з найменших окрушин,

Бо правду не може завжди заступати олжа.
І Всесвіт, що нам видавався сліпим і байдужим,
Породжує постать, що впевнено гострить ножа.

2023

Над соколом небо безкрає,
Під крилами - море Чорне,
Міць люту і непокорну
У погляді й ніч не сховає:

- Мій волею сповнений простір -
Безмежністю створений храм.
Свободою споєний вдосталь,
Я небо своє не віддам!…

Прекрасен мир вокруг, горы, леса, поля, луга…
Реки, озера, ставки, моря, океаны…
Единство природы в естественности, гармонии…
Красота на Земле создана Всевышним для жизни …
Руками своими, трудом человек способен улучшить, изменить …
Атмосферу вокруг себя, в своем жилище, на участке…
Сеять ,сажать строить, конструировать, изобретать…
Новые таланты, мастерство, навыки расширять…
Основная цель Человека – ценить жизнь, продолжать свой род…
Его дети будут идти по его стопам…
20.05.24 Швец Тамара


Чудовий світ навколо, гори, ліси, поля, луки…
Річки, озера, ставки, моря, океани...
Єдність, природи в природності, гармонії...
Краса на Землі створена Всевишнім для життя...
Руками своїми, працею людина здатна покращити, змінити …
Атмосферу навколо себе, у своїй оселі, на ділянці...
Сіяти, садити, будувати, конструювати, винаходити…
Нові таланти, майстерність, навички розширювати...
Основна мета Людини - цінувати життя, продовжувати свій рід...
Його діти будуть йти його стопами...
20.05.24 Швець Тамара

Запроданець – то не пусті слова,
приємно часом підлість учинити!
Так обертом колує голова,
що лише б не злетіти із орбіти…

Перевертень… Які страшні слова!
Яка тонка метафора і образ…
Чи зрада – невід’ємна складова,
що завше заготована на показ?

Відступництво – покликання і хист!
Комусь удача, втіха, насолода…
Направду Юда – як тонкий артист,
типовий представник усього роду!.

Навіщо стільки вишуканих слів
для явища нікчемного, низького?
Аби було й надалі більше сліз
і у душі ми зберігали «бога»!

Віком ослаблена пам'ять
Зраджує нині мені, -
Плутаю дати з місцями,
Змішую ночі та дні.
Вже пригадати несила
Часу подій і розмов, -
Стан - мов позбавивсь вудила
В товщі води риболов.
Плещуться згадки безкраї
І блискотять повсякчас, -
Що, де, коли - не згадаю,
Вік нагло пам'ять розтряс.
20.05.24

Московська зараза гидка і брутальна,
Страшна і живуча, мов курва вокзальна,
Затьмарює мізки, засмічує душі
І смородом трупним, як зашморгом душить.

Немає рятунку, не буде пощади,
Допоки болотні біснуються гади,
Допоки не вибиті свинособаки,
Не стромлений кіл до грудей упиряки.

Сидить смердючий малорос
І вкрився клятим триколором.
Своїм римованим набором
Виконує словесний крос.

Рядочки пише кровосос
Та радість називає горем.
Сидить смердючий малорос
І вкрився клятим триколором.

Душа - повія. Рот - насос.
Щоб догодити всім потворам,
У лапті взутим, злим та хворим,
На двох стільцях із криком "SOS"
Сидить смердючий малорос.

биті жаки й калачики терті
впалі ангели ой не святі
ти мені не сестра милосердя
і тобі я не брат у Христі

для такого занадто вже палко
дуже гаряче все це - ще б пак
далебі, ти не скромна фіалка
та і сам я не дзвоник-хлопак

не зупинить мене й не злякає
ця колючість жіночих шипів
та і ти відчайдушна така є
хто б, крім нас, щось подібне стерпів?

ми обоє ще ті екстремали
не влаштує таких аби хто
нам часткова любов – це замало
нам годиться коли на всі 100

де серця повні хоч на три чверті
там для нас вони радше пусті
ти ж мені не сестра милосердя
і тобі я не брат у Христі

наркотичні в обох поцілунки
хоч ламайся без них, хоч помри
надто драйвово це для стосунків
але дуже серйозно для гри

у коханні ми не ортодокси
та й лавсторі – це не житіє
моя посмішка - позначка toxic
погляд твій – «не влізайте, бо вб’є»

кров одна, хоч і різні породи
я гарчу, де всі інші скавчать
і лишень облизнуться на вроду
щоб повзти до простіших дівчат

я ж метелик – ще той камікадзе
орхідея-хижачка мене
тільки вабить, а від провокацій
тим сильніше бажання одне

відкохав би тебе до півсмерті
бо солодше нема в цім житті
ти ж мені не сестра милосердя
і тобі я не брат у Христі

стали крайнощами божевілля
бо інакше удвох не були б
драйв трагедії, стиль водевіля
ти попала, натомість я влип

тут усе - Камасутра і шахи
конкуренція та піддавки
мелодрама із вкрапленням жахів
а стороннім, мабуть, навпаки

не турбує нас, що кому здасться
хай вважають, що повний атас
нам видніше: де в інших екстазці
там у нас відчайдушний екстаз

ти ж мені не сестра милосердя
і тобі я не брат у Христі
у хижацтві обоє відверті
що таїти? одне ж на меті

ми - токката і фуга на нервах
то хіба що вночі паритет
ти гнучка для банальної стерви
для сволоти я надто поет

дуже ніжно, щоб це була битва
де простіше – не наша є путь
ми однаково любим обидва
кожен хоче коханіше буть

ми достатньо азартні та вперті
щодо цих амбіційних надій
ти ж мені не сестра милосердя
і тобі я не брат у Христі

Місто зустрічей, місто небажаних втрат.
Місто гарних жінок і славетних мелодій...
Діамант - 800 чи років, чи карат.
І шукати подібної цінності годі.

Філіжаночка щастя - чого треба ще
В місті дивних легенд і веселих кав'ярень?
Місто, де всі надії розбитії вщент
Воскресають, щоб знову сягати за хмари.

Все життя - лише гра. Але щоб вічний пат -
Не буває такого, де грають відверто.
Радше долами стануть вершини Карпат,
Ніж зуміє живе в двох серцях таки вмерти.

Радше небо на землю зненацька впаде,
Ніж загубиться те, що роками жевріє.
Із нічого поезій не буде; в ніде
Не порине вже втілена в зустрічі мрія.

Так буває... Життя - річ доволі складна.
Навпростець і до щастя - щось від Голівуду.
Лабіринти рядків і кривава війна;
Чорні погляди, гірші за магію вуду.

Все це бачив не раз і не два мудрий Львів.
І в майбутньому бачить приховане дещо.
То нехай час шляхи тимчасово розвів,
Неодмінно кохання їх знову зведе ще.

Знов під джаз в унісон залунають серця
В місті див, небанальності та авангарду.
Де розлуки завжди добігають кінця.
Втрати всі - задля зустрічі, що того варта.

2024

Вже сердитий зранку Толя,
На дружину знов кричить.
Не зварила їсти Оля,
Як змія тепер сичить.

В хаті бруду по коліна,
Не помиті тарілки.
Що це в нього за дружина,
На умі - чоловіки.

- Хай я сам робить не можу,
Бо не має часу стільки.
Людям відмовлять не гоже,
Кличуть випити горілки.

На хрестинах, іменинах
Мені гостем бути личить.
- Не ходив хоча б ти нині.
- Раз не піду на родини, -
Тоді більше не покличуть.

Гармония – природное, естественное в окружающем мире, в отношениях...
Ароматы цветов и трав, чистый воздух ...
Родниковая вода, дары природы, ягоды, фрукты и плоды...
Месяц на небе и звездная ночь...
Облака плывущие по голубому небу...
Нарядные, жизнерадостные взрослые и детки...
Искренние отношения, дружба,любовь.уважение,поддержка...
Яркие утренние солнечные лучи,гармония на сердце и в душе...
19.05.24 Швец Тамара
Гармонія – природне у навколишньому світі, у відносинах...
Аромати квітів та трав, чисте повітря...
Джерельна вода, дари природи, ягоди, фрукти та плоди...
Місяць на небі та зоряна ніч...
Хмари, що пливуть по блакитному небу...
Охайні, життєрадісні дорослі та дітки...
Щирі стосунки, дружба, любов, повага, підтримка...
Яскраві ранкові сонячні промені, гармонія на серці і в душі.
19.05.24 Швець Тамара

Травень місяць на порозі. Сонце в небі світить
Та так світить, що, неначе, справжнісіньке літо.
Сидять діди на лавочці, вже їх розморило.
Видається, все, що можна вже обговорили.
Отож, сидять, подрімують, кості вигрівають,
Про що б ще поговорити, подумки гадають.
Аж тут кішка несе мишу, десь в полі зловила.
Діди мовчки на ту кішку усі подивились.
От один і каже: - Хлопці, а чи ж вам відомо,
Звідки миші з’явилися на світі оцьому?
Хтось, можливо, знав про теє, але слуха мовчки,
Щось новеньке, чи й відоме послухати хоче.
Все ж не мовчки тут сидіти. Хай розповідає.
Отож, ж дід повеселішав, що можливість має
Та й почина говорити: - В ті часи далекі,
Як прогнали людей з раю, жилось їм нелегко.
В поті чола собі хліба вони заробляли.
Хоч за свій гріх, зрозуміло самі ж і страждали.
А диявол, щоб ще важче життя їм зробити,
Був надумався ще й мишу на землю пустити.
Сотворив, аби та миша хліб в Адама крала.
Того хліба у Адама і так було мало,
А тут миша. Зовсім стало гірко йому жити.
Як Господь помітив теє, рішив пособити
Та й сотворив йому кішку, щоб мишей ловила.
От відтоді миша й кішка на світі з’явились.
Тут другий дід доєднався: - А як далі було?!
Коли люди розплодились, геть Бога забули.
У гріху взялися жити. Бог на те дивився
Досить довго, але, врешті, геть на них озлився
Та й надумав покарати – потоп напустити,
Аби грішників потопом усіх потопити.
Лише праведному Ною він про те повідав,
Велів ковчег будувати – пережити біди.
На ковчег той тварі всякі Ной зібрав зарані,
Як Господь відкрив, нарешті, всі небесні крани.
Полилась вода із неба, всю землю укрила.
Всіх людей на білім світі вона потопила.
Лиш ковчег по воді плава. А диявол бачить –
Не всі душі будуть в пеклі. Непорядок, значить.
Треба й ковчег потопити. Велів тоді миші,
Нехай вона зробить дірку в ковчеговім днищі.
Та тихесенько пробралась, у трюмі засіла
Та й взялася до підлого диявола діла.
Вигризла у днищі дірку – вода поступає.
Дуже скоро ковчег Ноя потопити має.
Аж тут кішка нагодилась та все те уздріла.
Перш за все, прогнала мишу, на ту дірку сіла
Та й хвостом своїм заткнула, щоб воду спинити.
Тож, дияволу не дала ковчег потопити.
За те Бог її відзначив, дозволив пухнатій
Жити поряд з чоловіком, селитися в хаті.
Тут і третій дід озвався: - А я інше знаю.
Ще від прадіда від свого оце пам’ятаю.
Жив-був цар. Якось зимою пішов полювати.
Слуги вигнали ведмедя. Виліз волохатий
І на царя. Звалив того, роздере на шмаття.
Слуги стали з переляку собак відпускати.
Налетіли злі собаки на ведмедя того,
З усіх боків стали рвати, кидатись на нього.
Ведмідь кинув царя й лісом подався тікати.
Отак удалось собакам царя врятувати.
У подяку за рятунок видав цар указа,
Щоби піддані собакам всім давали м’яса.
Той указ був на папері писаний цупкому,
Золота печатка царська стояла на ньому.
У той час коти й собаки іще дружно жили.
Тож собаки котам-друзям указ доручили,
Щоби ті оберігали. А тім ліньки стало.
Тож вони десь на горищі указ той поклали
Та веліли, аби миші його сторожили.
І так довго і спокійно вони досить жили.
Люди вдосталь м’яса мають і собаки мають,
Ще і котам з того м’яса дещицю лишають.
А про мишей всі забули. Чекали-чекали
Та й від голоду папір той вони гризти стали.
Перетерли аж на порох. Аж часи настали,
Коли в людей того м’яса стало зовсім мало.
Перестали вони м’ясом собак годувати.
А собаки ж уже звикли вдосталь м’яса мати.
Щоби людям їх неправду врешті-решт довести,
Велять пси котам указ той негайно принести.
Кинулись ті на горище указ той забрати,
А шкідливі миші врозтіч кинулись тікати.
Адже знали, що за шкоду мусять відповісти.
А коти вслід обіцяли усіх їх поїсти.
З тих часів котів собаки терпіти не можуть.
І ганяють їх, і лають кожну днину Божу.
А коти, хоч і не винні, від собак тікають.
Та мишей, що зле вчинили, постійно ганяють.

Зігріває сонечко повіки
І обличчя обдає вогнем, -
Цілий день, немов сумлінний лікар,
Сяянням обстежує мене.
Усього пронизує промінням,
Щоб я радо стверджував затим:
Сонце залишається незмінно
Неутомним, милим, дорогим…
19.05.24

У колгоспі "Червоне дишло"
Вся свідома громадськість вийшла.
Уперед понесли їх ноги,
Перекрили усі дороги.

Транспорант несе дядя Юра,
Визначна й відома фігура.
І кричить він, хоча й не хлопчик:
"Рукі проч от вєлікіх строчєк!"

Поліграфівна - в авангарді...
Все винюхуючи в азарті,
Показавши троянду штучну,
Поспішає туди, де гучно.

Підтягнулась і баба Женя.
Репетує, мов навіжена:
"А була ж у часи минулі
Я пастушкою з Ліверпуля!"

А позаду біжить Кузьмівна.
Готувала свій виступ гнівний.
В неї слів так було багато,
Та забула, про що казати.

І стрибає жваво Наталка.
Бо вона так відверто й палко,
Але тихо, майже без звуку,
Тисне всім і ноги, і руки.

Всі в чужому. Своє згубили,
Поламали свободі крила!
Не потрібні рабському роду
Ані слово, ані свобода!

Правду, що не дає спокою,
Затоптати краще юрбою.
Ось чому вся громадськість вийшла
У колгоспі "Червоне дишло".

Заступаєш у тінь, як у сірий, понурий куток,
Не прикритий від ока, що зрить віковою злобою.
Підійшовши до прірви, торкаєшся краю ногою,
Прислухаючись. Серце й годинник відлічують крок.
Чий це вирок? Урок? І ти зводиш свій зір, як курок.
Але це пантоміма без слів і без сліз, бо так треба.
Розступаються стіни, і дах виростає у небо,
З електричних вогнів переходячи в світло зірок,
Що не гріють нікого. Вже сам не здаєшся собою.
Страх, як змій, виповзає із тебе. Лишивши позаду
Кволу плоть, відчуваєш полегкість. У сутіні саду
Хтось чекає на тебе. Диявол? Розгніваний Бог?

Океан бескрайний, большая водная чаша…
Корабли, катамараны и суда бороздят океанские просторы…
Единое таинственное водное пространство с островами…
Атлантический,Тихий,Индийский,Северный Ледовитый,Южный
Наука Океанология изучает океаны на Земле...
18.05.24 Швец Тамара
Океан безмежний, велика водна чаша...
Кораблі, катамарани та судна борознять океанські простори...
Єдиний таємничий водний простір з островами...
Атлантичний,Тихий,Індійський,Північний Льодовитий,Південний
Наука Океанологія вивчає океани на Землі...
18.05.24 Швець Тамара

Я виходжу зі гри, бо кохання не гра,
а святе почуття незбагненне.
Це блаженство душі, світло вічного Ра,
на солоних губах рідне ймення.

Не гравець запасний, що на лаві вузькій
жде на зоряний час з нетерпінням.
Заздрість чорна і біла — пристрітом з-під вій,
засіває дурманне насіння.

В постанові життя непривабливу роль
грала віддано серцем незрячим.
Може марно латає сльозами Ассоль,
ті вітрила, червоногарячі?

Відпущу до тієї з ким добре тобі,
і ти теж не тримайся за мене.
Я гадала, що очі в небес голубі,
а насправді, як м'ята, зелені.

14.05.2024р.

Наука расширяет кругозор, дает возможность познать мир.
Архивы научные безграничны, простор для изучения открыт
Учиться в любом возрасте престижно, на благо всем.
Кладезь знаний неисчерпаемая, новые открытия происходят.
А знать все невозможно, что главнее каждый решает сам.
10.11.22 Швец Тамара
Наука розширює світогляд, дає можливість пізнати світ.
Архіви наукові безмежні, простір для вивчення відкритий
Вчитися у будь-якому віці престижно, на благо всім.
Скарбничка знань невичерпна, нові відкриття відбуваються.
А знати все неможливо, що найголовніше кожен вирішує сам.
10.11.22 Швець Тамара

Уже навкіл не міражі,
А дійсність повсякденна, –
Як сирота в сім’ї чужій,
Вчуваю скверни терні.
Стає все важче далі жить
Мені в хисткій хатині, –
Тривоги множаться щомить
В новім життєвім плині.
Хоч не блукаю, мов жебрак,
Але страшенно жалко,
Що доживаю вік не так,
Як мріялося змалку.
18.05.24

Я - твій промінчик, вірний оберіг.
Тебе, кохана квіточко, зігрію!
Врятую я твою крихку надію
В байдужості засніжених доріг.

Я згаснув. Так багато ще не встиг!
Але своїм теплом я втілив мрію
В життя твоє. Я добре розумію:
Ще буде безліч снігу та відлиг.

Але любов завжди перемагає!
Нічого чарівнішого немає
У світі, де лютує буревій.

Безсилі будуть і земля, і небо.
Живи та пам'ятай: заради тебе
Засяю так, неначе я живий.

Зроби це, поки я ще не встиг на око зважити pro і contra.
В моєму світі нема святих. То страть його поцілунком шльондри.
А хочеш – ніжно-грайливим «ні» розбий його на слова та звуки.
Будь найзначнішим митцем брехні та диригентом моєї туги.
Замкни в дуальності кольорів, у чорно-білім діапазоні.
Щоб я усе-таки помудрів ціною розпачу та безсоння.
Міняй всі правила в розпал гри. Позбав розміренності катрени.
На хеві метал перетвори життєву ритміку макарени.
Пройди алеєю топ-зірок та розтопчи їх ходою леді.
І доведи, що в очах жінок убивча сила - як в пістолеті.
А я, напевне, такий дивак – засіло те, що комусь навиліт.
Для леді серфінг – одна з розваг, коли він на вибуховій хвилі
Сердець, розірваних ними вщент. Щоб не зібрати шматків докупи.
Щоб штучним диханням жив клієнт: лиш рот у рот від своєї ж згуби.
Хто звик до кайфу буть нічиїм, той більше нудиться самотою.
Хоч скільки солі з тобою з’їм, все потім вийде з очей водою.
Колишній вакуум у мені чомусь вербально струмить назовні.
Твоє кохання – на мить зеніт, а потім вічний політ в безодню.
Цілуєш – мабуть, так жебраку Тереза б кинула подаяння.
Але і крихітка до смаку, якщо не знаєш, чи не остання.
Які тут проти, які тут за – дурман густішає в атмосфері.
Де шансів ніц, можна йти з туза. Де є замок, там ламають двері.
Живий – умовно; наліво крок – навік вигнання без апеляцій.
Але бажаючі до зірок подібних тернів хіба ж бояться?
Хай без подряпинок ані дня – почесні шрами, все як годиться.
То знову правила поміняй. І зваблюй пестощами цариці.
Гран-Прі - це ніч, а тоді під туш на переможця чекає страта.
Але із тисячи мертвих душ жива знайдеться, що буде рада
Ожити мучеником краси. Шаблони стерти, знести кордони.
Якщо бажаєш – то воскреси мій мертвий світ поцілунком донни.

2024

Починаючи з міста в якому усе слова,
Починаючи з вулиць де трава обростає камінь,
Кроки стирають підошви запилюжених сандаль,
І пейзаж витісняє пам'ять
Про все, що залишилось вчора, як сонце близьким
Здається далеким, — насправді, як на листівці,
Завмерло, що вітер, що люди, як хмари і дим
Про щось, що здавалось важливим, але непомітним,
Залишилось
Невимовним, не схопленим і таким,
Що доповнює тугу розвернутих у минуле
Очей, що блукають галявинами картин
І шукають сліди безпритульної
Юності, любові,
Вічності.
І знаходять слова, чуйні барви її світлин,
І тримаються їх та співають свої еклоги,
І війна переходить з великої жертви до слів:
Відбій повітряної тривоги.
Залишаються книги, зображення карт, домів,
Портрети епох, переповнені чаші історій.
Журнали промов, фігури прекрасних жінок
Дотик яких не згадають твої долоні.
Це змагання скульптур, веремія сюжетів, облич,
Це написані ноти про юність, про вічність і бога.
Де війна переходить з великої жертви до слів:
Відбій повітряної тривоги.

04.05. 2024

А ви б хотіли чути танго ночі,
а чи ранково-світанковий вальс,
або закрити з насолоди очі
і серце в такт забилося у вас?

А як щодо отримати утіху
або відчути раювання смак
і помирати жартома зі сміху?.
Цікаво? Інтригує? Чи не так?

А смакувати тишею бажання
у вас уже давненько не було?
Але не підриватись спозарання
і сонним не летіти у село…

А ви не проти цмулити водичку,
прозоро-кришталеву, зі струмка,
чи прилягти на скошену травичку?
Косу тримать не конче у руках!.

А як відносно ласувати медом?
Я тут не маю на увазі бджіл…
З коханою удвох укритись пледом
і цілуватись до останніх сил!.

Або іще посмакувати сексом?
Уповні відірватися, раз п’ять!
Ви скажете, уже немає сенсу
так довго ці принади рахувать!.

Із вами я не стану сперечатись,
але собі дозволю ще рядок:
Уже не досить в дупі колупатись?
А усім складом марш на «передок»!

Межа… Вона у всіх повинна бути,
тим паче, що іде воєнний час!
Не змушуйте народ шукати трута,
аби лишити шанси і для вас!

Дощ весняний цілує обличчя спросоння,
Доторкається лагідно вій,
Долітає краплин ніжний рій,
І вологі стібки пролягають на скроні.

Дощ весняний вже сипле старанно в долоні
Водограєм ранковим - любов,
Розмиваючи слід від оков,
Розливаючи срібло небесне із дзвонів.

Дощ весняний охоплює плечі тендітні,
Утамовує свіжістю біль,
Не говорячи сонячних слів.
"Він живий", - зрозуміло душі і без літер.

Ти людина-пригода,
та надовго тебе не стає…
Увертюра і кода –
неодмінне обличчя твоє.
Лише ступиш на сцену,
тільки соло своє заведеш –
і лице Авіценни
обертається махом на треш!.

Припадаю до шиби
І дивлюсь, як у вись
Доокола садиби
В млі тумани звелись.
Не ясніє світання
За зволоженим склом, -
Виникає бажання
Знов забутися сном.
Ось і ліжко надибав
Та хотінню скоривсь, -
Доокола садиби
Затуманена вись.
17.05.24

Чому зима триває більше року?
Чому вже вдруге втрачена весна?
Ми поспіхом вивчаємо уроки,
Тому що в нас іде страшна війна.

Чому слова палкі та агресивні?
Чому тепер на скронях сивина?
Повірили у гасла примітивні -
І ось... Не забарилася війна!

Догралися із "братскою культурой"
Від пушкіна до ванькі ільїна.
В крові моя країна і тортурах,
Дивуємось: "Чому це в нас війна?"

Та годі! Досить ворогу поклонів!
Між нами - прірва. Всесвіт та стіна.
А праведними стали всі прокльони!
Такими їх зробила ця війна.

Зима кривава - то глибока рана,
Залізна заметіль - така страшна...
Чому свого не знати - це погано,
Хай відповіддю буде ця війна.

Мої сни - це апокриф, безцінне руно чорнокнижжя
На пергаменті із ненароджених досі ягнят.
Вище, ніж зіккурат, та від оргій Тіберія нижче.
Це мереживо з тіней, що зникли у розпалі дня.
В них скорбота, яка витікає вночі з Пенелопи,
Коли знов розпускаються денні зшивання судин.
В них реальність – як у Прометея на скелі суглоби.
Тло й оточення – змінні. Самотність – константа. Один.
Поліфемове око, де інші циклопи засліпли.
Сни – це мертвонароджених мрій неземний аромат.
Запальний еротизм між рядками монашеських біблій.
Край, де у Камасутри чимало ще тих торквемад.
Де в багатті бажання спалити мене б дуже хтіли
Навіть ті, хто здаються весталками всім наяву.
Мої сни – це фантомні страждання астрального тіла.
Це апокриф: міг так, але зовсім інакше живу.
Мої сни – вирій хворої на поетичність уяви.
Це в’язниця душі на третину життя чи на чверть.
Це дитячий фільм жахів; та я і лякаюся мляво -
Це ж лишень репетиція вічності з іменем «Смерть».
Кімерійські морози, тоді феокрітове літо.
Божевільною форма є, мабуть, не кращою – суть.
Мої сни – Kingda Ka без контролю, немов Іпполіта
Коні бозна куди чи землею, чи небом несуть.
Мої сни – це кошмар для фрейдистської псевдонауки.
Тінь бажань – ефемерна, одначе доволі густа.
Тут Венера Мілоська безжально руба собі руки
Від численних спокус відповідно до слова Христа.
Мої сни – лабіринт в підсвідомості, де крок за кроком
Слабше віра, що яв все ж реальніше від цих химер.
І розв’язка сумна: Поліфем вирива собі око
Від бажання співати про все це, як справжній Гомер.

Свет, светает, светло, рассвет – встречаем Новый день…
Вечером чарует лунный свет, зажгутся лампочки, люстры, фонари…
Естественный дневной, лучами Солнышка весь мир согрет…
Тепло, добро, искренность, любовь – гармония, светло на сердце и в душе…
16.05.24 Швец Тамара

Світло, світає, світанок – зустрічаємо Новий день...
Увечері чарує місячне світло, запаляться лампочки, люстри, ліхтарі...
Природний денний, променями Сонечка весь світ зігрітий...
Тепло, добро, щирість, любов – гармонія, світло на серці та в душі…
16.05.24 Швець Тамара

Розпалася Русь єдина після Ярослава.
Розділили брати землю Руську між собою,
Кожен у своїм уділі самостійно правив.
Щоби потім розділити уділ дітям сво́їм.
Розділилась на клаптики колись Русь єдина.
Князі правили в уділах й жадібно гляділи,
Як би землі у сусіда переполовинить,
Доточити нові землі до свого наділу.
І ніхто не дослухався до голосу крові:
Ішов батько проти сина, а брат проти брата.
Убивати рідню свою вже були готові
Аби тільки землі більше під рукою мати.
Та не всі. Були між ними такі брати рідні,
Що за брата були ладні і гори звертати.
Прожили життя в любові братній вони гідно.
То чому ж про них сьогодні нам і не згадати?
Був колись могутнім князем Роман на Волині.
Мав він двох синів – Данила й меншого Василька.
Ще були зовсім маленькі, як батько загинув:
Старший мав чотири роки, менший – двоє тільки.
Як не стало батька-князя, піднялись бояри
У стольному місті Галич проти малих діток.
Стали князів закликати, хай на Галич вдарять,
Виженуть вдову із дітьми й будуть тут сидіти.
А у вдови ніякої помочі немає.
Обіцяв король угорський та забув, напевно.
Тож вдова у Володимир з дітками тікає.
Там поки іще бояри князям служать ревно.
Міцні стіни місто має. Є дружина вірна.
Але галицькі бояри знов змови складають.
Із княжатами не хочуть розійтися мирно,
Все розправитися з ними князів закликають.
Не схотіла вдова дітьми так ризикувати.
Уночі обох таємно вивезли із міста.
Подалася з дітьми в Польщу настрахана мати.
Там надовго довелося їм утрьох осісти.
Князь у Кракові прийняв їх, як гостей жаданих,
Дав притулок та таємно повів перемови
З королем угорським, своїм союзником давнім.
Домовились об’єднатись і почати знову
Воювати за ті землі, в яких Роман правив.
Начебто для того саме, щоб братам вернути.
Відвоюють, а вже далі як складуться справи.
Можуть про братів нещасних і зовсім забути.
Тож Василька, його матір в Польщі залишили,
А Данила в Угорщину до двору забрали.
Так вони декілька років в чужині й прожили.
І за рідним домом, звісно, дуже сумували.
Але скоро із Берестя посланці прибули
До Кракова та на князя Василька просили.
Лєшку важко відмовити в тім проханні було.
Отож, мати і Василько в Бересті осіли.
Поки був малий Василько, всім правила мати.
Далі вони із Берестя у Белз перебрались.
Там вдалося і Данила, врешті дочекати.
Йому Тихомль і Перемиль під владу дістались.
Правили вони й зростали, мріяли вернутись
В стольний город Володимир, боярство здолати.
Але тому ще не скоро удалося збутись.
Довелось багато років їм на те чекати.
Уже, як дванадцять років Василькові стало,
Зайшли вони вдвох із братом у свій Володимир.
Ще на той час не багато вони років мали,
Та не було досі сварок, роздорів між ними,
Бо Василько був за старшим, немов за стіною
І в усьому його слухав, підтримував ревно.
Мріяли обидва брата мрією одною,
Один за другим тримались, як належить кревним.
Хоч став їхнім Володимир та земель багато,
Що належали ще батьку їм не покорялись.
Довелося за ті землі ще повоювати,
Бо ж бояри сил набрались й братам опирались.
А частину земель Лєшко прихопив за Бугом.
Мовляв, знати і не знаю, як воно так сталось.
Та тепер це мої землі. І братів не слухав,
Коли землі повернути мирно намагались.
Довелося брати зброю і йти воювати.
Відібрали свої землі. Як Лєшко дізнався,
Зібрав військо, щоб Данила з братом покарати.
Налетів на край раптово, полону набрався.
Та недовго радів тому. Братні воєводи
Наздогнали його військо і полон відбили.
Ляхи мусили втікати, що й догнати годі
І ще довго сюди лізти силою не сміли.
Згодом стали і бояри до князів схилятись,
Бо помітили їх силу, здатну захистити,
Коли раптом хижий ворог почне підступатись.
А під сильним князем завше спокійніше жити.
Коли майже всю Волинську землю об’єднали,
Віддав братові Данило стольний Володимир.
Та і далі в своїх землях вони князювали
І ніякої незгоди не було між ними.
Саме в ті роки Василько вперше одружився,
За жону узяв Дубраву - з Суздаля князівну.
Із Юрієм Долгоруким отак поріднився.
А той давав братам поміч у постійних війнах.
З ким лишень не довелося братам воювати.
Лізли угри, лізли ляхи, Галич не скорявся,
Князі руські прагли землі в братів відібрати.
І щоразу князь Данило на брата спирався.
Разом ворогів стрічали, разом в полі бились.
І страшну орду монгольську разом пережили.
Пережили та монгольським ханам не скорились.
Аби скинути ярмо те, готували сили.
А тут знов «закляті друзі» голови підняли.
Знову угри, знову ляхи, галицькі бояри.
Брати їм під Ярославом гідну відсіч дали,
Розбіглися, як Данило їм у тил ударив.
Від оцих відбились тільки, знову орда пхає.
Привів її хан Куремса землі розорити.
Знов Василько меча свого діставати має.
І пішов разом із братом в поле орду бити.
Не раз орді діставалось від Василька в полі.
Довго ті ординські кості по степах біліли.
Мусив хан в Сарай вертати, жалітись на долю,
Що ці князі непокірні його так побили.
Хан великий у Сараї дуже розізлився.
Як посміли князі руські опір їм чинити.
Чому йому той Данило досі не вклонився?
Послав тоді Бурундая князів тих провчити.
Ішов Бурундай у силі страшній, незліченій.
Витоптала орда степи, річки осушила.
Мов піднялися зі степу усі орди древні.
Де супроти орди тої було взяти сили?
Бурундай, хоч і хоробрий, але воїн битий,
Розумів: в лісах і горах важко воювати.
Тож спинив орду у полі, готував до битви,
Але спершу послів князям вирішив послати.
Прибули ординці, стали хитро так питати:
- Хто ви - мирники для хана чи вороги люті?
Коли мирники, виходьте мене зустрічати.
Не зустрінете – довіку ворогами бути!
Що робити? Не поїдеш – орда землі стопче.
А поїдеш – головою можеш заплатити.
Князь Данило мусить їхать, хоч того й не хоче.
Та Василько дуже хоче брата не пустити.
- Сам поїду! – каже брату, - ти тут головою.
Як уб’ють тебе, хто буде землю захищати?
Замість голови твоєї я підставлю сво́ю.
Та на Господа обоє будем уповати.
Та й поїхав, узяв Лева – Данилова сина.
Бурундай зустрів сердито та смертю грозився.
Хотів, мабуть, щоб від страху стали на коліна.
Та Василько йому сміло в очі подивився.
Бурундай тоді з другого боку підібрався.
- Як ви мирники – навіщо фортець наробили?
Хан вас силою своєю захищати б взявся.
Хочу, щоби усі стіни ви негайно зрили!
Звісно, страшно іти битись, можна і програти,
Хан великий за поразку і голову зніме.
А тут можна і без бою перемогу мати.
Хай збудоване князями й знищиться самими.
Що Василькові робити? Брата не спитати.
Довелось йому самому рішення приймати.
Дав він слово всі фортеці в землі зруйнувати,
Аби лише від ординців її врятувати.
А вже далі Бурундай той зовсім розійшовся.
Велить братам брати військо і в похід рушати.
Він би знову із ордою Польщею пройшовся.
Тож і братів із військами в поміч хоче мати.
Знов Василько взяв на себе і братову долю.
Відмовив, аби Данило був у тім поході.
Сказав: - Я візьму дружину та того й доволі.
Брату землі залишати без пригляду годі.
Поки орда тупцювала, нагонила страху,
Князі мусили фортеці всі поруйнувати.
Володимир, Луцьк, Данилів…Як, наче, на плаху
Ішли люди, щоби захист надійний зламати.
А, коли фортець не стало і міста стояли,
Наче сироти – відкриті всім вітрам у полі,
Йшли монголи та з радості руки потирали:
Без утрат такі фортеці могутні збороли.
Пішли Польщу воювати і Василько з ними,
Бо ж дав слово, а не звик же він його ламати…
Дійшли вони до Кракова з боями страшними,
Не змогли узяти Вавель й мусили вертати.
Важко було пережити братам оте лихо.
Скільки літ і скільки сили вони у те вклали.
Та монголи налетіли, як зі степу вихор.
І тепер усі фортеці в руїнах лежали.
А уже ж не молодії – по пів сотні мають.
Усе знову починати – ні часу, ні сили.
Болить серце, старі рани нити починають.
Першим з братів став здавати старший брат Данило.
Хоч державних справ не кидав, вів переговори
З владарями ляхів, угрів, литви і ятвягів.
Збирав князів, щоб створити у ту лиху пору
Союз міцний – боронити землю спільно прагнув.
Не стачило йому сили, не стачило часу.
Помер раптом – самотою Василька залишив.
А той, після смерті брата, і сам от-от згасне.
Не став кидать Володимир – нащо йому більше.
Міг би стіл зайняти брата, продовжити справу.
Не схотів. Сини Данила нехай порядкують.
У своєму стольнім граді аж до смерті правив.
Хоча, звісно, за втраченим щоденно жалкує.
Бо ж не стало брата, слідом пропала й держава.
Сини Лев, Мстислав і Шварно на частки роздерли.
Кожен мріяв про багатство, владу та про славу.
Батьків заповіт про єдність на порох розтерли.
Воювали з сусідами та й поміж собою,
Зазіхаючи на братні і міста, і землі.
Нема кому на ординців вставати до бою,
Ворохобні повернулись на Русь часи темні.
Й не бояри в тому винні, як колись бувало.
Самі ж князі роздмухали вогонь ворожнечі.
Хоч по черзі у Василька поради питали,
За порогом забували його мудрі речі.
Тож, лишалось споглядати. Та й час вже кінчався.
Забрав Господь другу жінку – кохану Олену.
Син єдиний Володимир від неї зостався.
Йому скоро виходити за батька на сцену.
Навчив всьому, чому міг би. А як воно буде,
То вже знав Господь один лиш. А він смерть стрів гідно.
Плакали за своїм князем гірко усі люди,
Наче то не князь помер був, а батько їх рідний.
Прожив життя непомітно, але чесно й мужньо.
Хоча був лиш тінню брата та ж не загубився
У тіні тій. Адже словом завше і оружно
За народ свій, за країну непохитно бився.

Вітер розгойдує дзвоники,
Рве пелюстки голубі, –
Крильця розпрямивши коники
Тонко сюркочуть собі.
Ніби для слуху придумані,
Чи показової гри, –
Звуки не раз мною чувані
Й бачені вже кольори.
Яблука очні осяяні
І задоволений слух
Тут, де вітриськом розмаяний
Барвою бренькає луг.
16.05.24

Дякую, Сонце, за те, що зі мною була.
Просто собою. Земною. Ніяким не ангелом.
Зливою пристрасті, вічним джерельцем тепла.
І оберегом від чорного зла стати прагнула.
Дякую щиро за світлі та радісні дні.
Також за ночі - бо в кожній ти втілилась мрією.
А особливо за те, що в єдиній-одній,
Саме в тобі поєдналися Марфа з Марією.
Ще за постійне, що в серці твоєму знайду,
Хоч би усе навкруги нас безжалісний час трощив.
За незрівняну красу - у веснянім саду
Навіть розквітлі дерева ридали від заздрощів,
То й зігрівали серця ті рожеві сніги.
В серпні зірками наш світ омивали з небес дощі.
Не озиравсь я на інших, бо знав: навкруги
Годі шукати подібних принад або пестощів.
Дякую, Сонце, моє, бо загоїла те,
Що місяцями-роками було в мені зламане.
І хоч із Овном це діло не дуже просте -
Від кільканадцяти дурощів ти вберегла мене.
За почуття, про які не співають в попсі -
Радше в баладах на хвилях забутого радіо.
Дякую, що додала сил не бути як всі.
Не розчинитись в юрбі за часів охлократії.
І зневажати холопсько-бидлячі думки.
Стадних рогів не лякатись, відбити ще й дечиї.
Де в моді підлість – чинити своє навпаки.
Курсу триматися та не зважати на течії…
Поза шаблонами я залишався завжди,
Хай люд стандартами жив, дуже часто – подвійними.
І завдяки тобі мир у собі зберегти
Зміг я коли скрізь калічаться психіки війнами.
Дякую, Сонце, за те, що з тобою мені
Найзвичайнісінькі дні не здавалися буднями.
І за все те, що було мов в солодкому сні.
І за все те, що чекає на нас у майбутньому.

2024

Дивуюсь... Невже це насправді?
Не в тихому, доброму сні?
Краплинки води на смарагді -
Наївні дощі весняні.

Повітря прозоро-зелене...
Нечутний, омріяний спів...
І в'яже мій квітень катрени,
Де рими до всіх почуттів.

Сприйму я смарагдові зміни,
Наважусь на ще один крок.
В майбутньому - запах жасмину,
В минуле запросить бузок.

Я знаю, що все це - насправді,
Довірюсь красі весняній.
Бо квітень - це місяць смарагдів,
Краплинок дощу та надій!

***
Було - хизувався, що дока життя.
було -ображався на себе, нікчему.
До хмар підіймали удач почуття,
неждані поразки вертали на землю.

Було, немов янгол свій захист забрав,
утомлені крила сховав за спиною.
І я на коліна покірно вставав,
молив, щоб пробачив, не нехтував мною.

Було – як монах я, із себе гнав чорта.
І каявся щиро і знову грішив.
А мрії штовхали із зони комфорту,
у прозі буденній шукати вірші.

Подорожній іде невідомо куди.
Його кроки звучать передвістям біди.
Він іде ледь відчутно, немовби роса.
А надія в очах невимовно згаса.

Його жести і рухи, як згустки пітьми.
Він оточений міфами, болем, людьми.
Йдуть від нього енергії чорні круги,
Що морозять, немов потойбічні сніги.

Подорожній іде... Тільки листя за ним
Засумує. Заплаче згорьований дим.
В океані самотності він промине
Крізь спокуси. До ночі проляже турне.

Подорожній іде у абсурд, у потік
Смертоносних хвилин, він безчасся пропік,
Доторкнувшись до нього ціпком німоти,
Поселившись у замках старої мети.

Подорожній іде в паралельні світи,
Прокладаючи в безмір незримі мости.
І до нього озветься оскал пустоти,
Зруйнувавши міста, до яких не прийти.

5 травня 2020

Скло ночі по лінії долі трісло.
Тіні облизують губи твої на кармін.
Сідай на скрипуче віденське крісло.
Пий свій чай, Семірамі.
Пий свій чай у холодній кімнаті театру.
За лаштунками тіней старих наче світ героїнь.
Актори позбулися п’ятого акту.
Пий свій чай, Семірамі.
Пий свій чай, перечитуй рядки іроній
Під рампами сцени де вікна в її глибині.
У мене більше немає для тебе історій.
Пий свій чай, Семірамі.

30.04.2024

І

Імла водою заливає жар,
Дощі ідуть, зірок ясних не видно,
Раптово зблискує Волосожар*,
Сміється тайкома собі єхидно.

Хтось пан серед стихій, бува й бунтар --
Кому цариця -- рідина -- обридне.
Паливода породжує той згар --
Володарка стає од болю мідна.

Вода, вогонь, повітря і земля --
Це - хаосу чотири назви істин
Є п'ята, що печалить, звеселя...

Вона - КОХАННЯ -- зветься -- ПРОМЕНИСТЕ,
Як Бог, світ весь наповнює здаля,
Розсипавши іскрини, мов намисто.
___________________________
*Волосожар - Народна назва групи зірок (плеяди), розташованої в сузір'ї Тельця. Походження назви пов'язане з українським Богом Волосом (Велесом), покровителем митців і поетів, а також тваринного світу, як символу достатку. В Україні та в інших народів здавна служить для визначення нічного часу й для орієнтування на суші й на морі в зоряну ніч.

ІІ

Розсипавши іскрини, мов намисто,
Стихія ця любові скрізь живе --
Поміж природи, у селі та місті,
Викрешує навкруг життя нове.

Ув Антарктиді з ревом ачи свистом
Пінгвін та й котик теж подругу зве.
Голубить вітер землю кам'янисту,
Проміння - воду шалом одкровень.

Лиш люди можуть бруду намісити --
Перетворить кохання на товар,
Таке витворюють пекельні діти...

Я мрію про кімнату, де янтар*
Обох очистить, щоб в обіймах мліти --
Вітає нас ошатний будуар.
____________________________
*Янтар - бурштин.


ІІІ

Вітає нас ошатний будуар,
Під балдахіном вишукане ложе.
Кохання то сяйний аксесуар,
В раю уже ніхто не потривожить.

Ледь шурхотить рука, як ягуар,
Крадеться тайкома, бо порух кожен
Пом'якшуючи, пестить. Так владар
Тче солод любощів непереможний.

Потуги є ту радість очорнить,
Минуле, мов болотисько драглисте,
Силкується занурити у гидь...

Та оберіг наш - почуття пречисте,
І навіть ця оселя, що п'янить,
Де піниться шампанське вогневисте.

ІV

Де піниться шампанське вогневисте,
Там розливається чуттєвий шал --
Спалахує, буває, жаром твіста,
Чи вальсом плавним оповиє бал.

Жага нас підіймає понад містом,
Ці насолоди хвилі - цілий шквал --
Звивається у небесах імлистих,
Аж забирає вже обох астрал...

Не вірю досі - чаша горя зникла?!
Або чигає, ніби той корсар,
Неначе моровиця на Перікла*

Моя Аспасіє**, я - золотар,
В єство - твій розум ще й краса проникли,
І золото душі - ясний нектар.
_________________________
*Перікл ( 494 чи 495 до н. е. — 429 до н. е.) - успішний грецький правитель, який помер від моровиці.
**Аспасія - дружина Перікла, найінтелектуальніша жінка Греції, яка підкорювала чоловіків не тільки розумом, але й красою.

V

І золото душі - ясний нектар,
Твоя турбота - дивовижно чула.
Це - допомога, лікарський узвар,
Що аурою щастя огорнули.

Аристократка з ложі бенуар
Відкинула важке своє минуле.
Як в опері, котру створив Легар,
Про мене тихо мріючи, зітхнула.

Просте, нехитре маєш ти також -
Безпосередність істинну артиста...
А доброту! Вона й поміж вельмож

Ой, рідкісна, мов одкровення чисте...
Його -- тамуючи нервову дрож --
Ллємо, немов народу -- бандуристи.

VІ

Ллємо, немов народу - бандуристи,
Коштовності прекрасні наших душ --
Де справедливість, то -- основа змісту...
Панує правда і краса довкруж,

Там нагорода - відповідно хисту
За працю чесну, праведну свою ж,
Пісенна лірика така барвиста --
Лиш трішечки єство ясне напруж.

О ти, моїх наївностей епоха --
Давно у ній панує вже гендляр,
Який умить із тебе зробить лоха...

Не понесем чесноти на базар --
Допоки щастя струменить хоч трохи
В обидва серця без обридлих чвар.

VІІ

В обидва серця без обридлих чвар,
Прийшли, здається, вже спокійні будні.
Та тче і далі сонячний ниткар
Одежу почуттів неперебутніх.

Хай з часом не така вона дзвінка --
Тони спокійніші, мов гра на лютні.
Все в'ється лагідно, аж сопілкар
Теж про любов співає незабутню.

А показушні цьоми із метро --
П'янючий вир засмоктувань м'ясистих,
Через який просвічує нутро...

О стриманість бузкова аметиста!
Кохання справжнього ти ллєш добро --
У самозабуття бокали чисті.

VІІІ

У самозабуття бокали чисті
Напій налий нам, доле, вогняний --
Нехай те шумовиння голосисте --
Цвітінням вічноюної весни,

Ще й музикою дивною флейтиста
Вив'язує ту сонцебризну нить,
Сяйним кохання хмелем шовковистим
Обох літами довгими п'янить.

А хтось же люто заздрить, певно, бачиш?
Аж піна з рота цвіркає густа --
Любов чиясь пече йому добряче...

Яриле, захист, Боже наш, постав
На почуття справдешні і гарячі!
Хай світ занапащає підла мста.

ІХ

Хай світ занапащає підла мста,
Життя стає нестерпним до знемоги,
Ненависть у війну перероста,
Рай робить пеклом -- царством Чорнобога.

Всі кольори ковтнула чорнота,
Мов хто зап'яв довкола все пологом.
Ген чорний ворон високо зліта
І каркає, як повелитель строгий.

Та сонця меч розвіює дурман
Жага краси, любові воскресає,
Вертаючи буттю здоровий стан...

Йдуть за руїною часи розмаю,
Бо лють, яку скрізь висіяв тиран --
Сама себе жорстокістю карає.

Х

Сама себе жорстокістю карає
Тюрма народів - дика ця Моксель*.
Бо кровожерних круків чорну зграю
Ракетна не врятує карусель.

На світ весь білий світлий неокраїй
За тисячі зруйнованих осель,
Людей убитих.. Карму заробляє
Жахну Москва. У пекло йде тунель.

Дай сонця, весно. Хай ясні пенати
Воно заллє. Живильна теплота
Зігріє серце мужнього солдата

Листом коханої. Душа свята
Зрадіє і згадає, як дівчати
Дарують солод ніжності вуста.
______________________________
*«Країна Моксель, або Московія» — роман-дослідження Володимира Білінського на історичну тематику в трьох томах, де на основі російських та закордонних історичних джерел автор спростовує офіційну версію історії Росії, згідно з якою Київська Русь — колиска трьох слов'янських народів, висуваючи натомість твердження, що походження російської нації пов'язане не зі слов'янами, а з угро-фінськими та тюркськими народами.

ХІ

Дарують солод ніжності вуста,
Розлука родить сум тяжкий за ними.
Моя кохана, люба, золота,
Так відчуваю подих твій незримо.

Коли життя набридла суєта,
Од нього душу заховать раниму --
В твоїх обіймах лебедем я став --
Весь почуттями гріюся святими.

Не омине холодний негатив
Буденщину оту нудну, безкраю,
О як нудьгу скоріше перейти...

Та щастя у буття таки вертає
Епоха ніжності і доброти --
Ті пестощі бурхливі дивограю.

ХІІ

Ті пестощі бурхливі дивограю
Розгойдують кохання осяйне.
Нехай воно до смерті обіймає,
І вітер щастя на обох жене.

Отам далеко десь за виднокраєм
Злились два силуети ув одне.
Бог Лель так ранок наш благословляє,
Леліяння жагою весь війне.

Твоє всесилля подолає війни,
Любове, ти звалила вже Рейхстаг,
Кремля майбутнє також безнадійне...

У воїнів добра - висока мста --
Оця таємна зброя чародійна --
Їх не здолать, хоч морок нароста.

ХІІІ

Їх не здолать, хоч морок нароста,
Здається, що немає перспективи,
І замість міст постануть болотА,
Недобитки вкраїнців нещасливі

Понуро розбредуться по світах,
Оратимуть сухі чужинські ниви...
А тут надовго запанують: жах,
Сумні світанки у туманах сивих.

О душе, на хвилину стрепенись,
Ще буде переможного врожаю,
Любов осяє нас усіх колись...

Я вірю: ненадовго роздирає
Та сарана мою стражденну вись,
Цілує смерть північна зелень гаю...

ХІV

Цілує смерть північна зелень гаю...
Пожежа, тля країну нашу їсть.
Аж серце в попелі отім згоряє,
Допоки не почує добру вість.

Бо формула відома -- хата скраю,
Ні, неприйнятна. Тільки лють чи злість --
У них із головою поринаєш,
Хоч розум каже: "Досить! Зупинись!"

Лише любов, це почуття шляхетне --
Нас вирятовує, коли зашквар
Емоцій. Вибухаємо, як Етна...

Неконтрольовані, немов школяр.
Та відсіч необхідна. Зло - конкретне --
Імла водою заливає жар.

МАГІСТРАЛ

Імла водою заливає жар
Розсипавши іскрини, мов намисто,
Вітає нас ошатний будуар,
Де піниться шампанське вогневисте,

І золото душі - ясний нектар,
Ллємо, немов народу - бандуристи,
В обидва серця без обридлих чвар,
У самозабуття бокали чисті.

Хай світ занапащає підла мста,
Сама себе жорстокістю карає.
Дарують солод ніжності вуста,

Ті пестощі бурхливі дивограю,
Їх не здолать, хоч морок нароста,
Цілує смерть північна зелень гаю...

11.04.- 13.-5.7532 рю (Від Трипілля) (2024)

Прокидається ніжне проміння,
Проникає крізь гілля посадки,
І щоразу дивуюся вмінню:
Світло сонячне ллється з горнятка.
І не хочу ні чаю, ні кави,
Лиш би ласка ця Божа не меркла,
І війна не торкалась заграви,
Гул сирен не впивався у серце.

Білоквіттю акацій радію,
Дню новому і вишивці неба.
Аромати вдихаю, мов диво.
Солов'я розливається щебет.
Ось проходжу стежиною знову
Серед білих акацій розкішних.
Виснуть щедро квітучії грона.
Збережи рідну землю, Всевишній.

Невтомні мурашки
Будують мурашник
І тягнуть до нього хвоїнки сосни, –
Злагоджено й дружно
Працюють натужно
У лісі від ранку до ночі вони.
Одвічно й повсюди
В них учаться люди,
І заздрять умінню й терпінню мурах,
Зробити це чудо –
Мурашник-споруду,
Яку не розвіяти часу на прах.
15.05.24

Безсоння. Думки про минуле.
Що взяти з собою в дорогу?
Ми знову ці звуки почули -
Над містом лунає тривога.

Про сльози по рідному краю,
Про гордість і праведну силу
Сирена гуде. Докоряє!
Бо люди своє не цінили.

На мапах - криваві арени,
Війни переконливе слово.
Щоб більше не чути сирени,
Любіть Україну і мову!

Ким народжений, тим і повзаю.
Ну куди мені в солов’ї?
Та виспівую про любов все я…
І про чари очей твоїх.
До фіналу цієї арії -
Як у Греції до календ.
Чи ймовірний у цім сценарії
Занебесний мій хепі-енд?
Шанс на нього – один із тисячі
Серед сотень асталавіст.
Ти грайлива, як хвостик лисячий.
Я самотній, як вовчий хвіст
Той, казковий, згадай: на березі
Відірвався, коли примерз.
Шанс такий, що подібна єресі
Віра в нього; що не за Мерс
Можуть люди кохати нині ще.
Взагалі не за щось, не за…
Я земне у собі все винищив.
Та чи пустять у небеса?
Ну принаймні вже удостоївся
Жити з поглядами увись...
З однією робив метою все –
Полетіти, але завис
Між землею та виссю нині я.
Чи на нитці, чи на рядку...
Чи то небо, чи море синіє.
І ймовірність, малу таку,
Бачу краплею… Та це байдуже.
Головне – що не нульова.
Не мовчи, попри все співай, душе…
Як ніхто більше не співа.
Що співоче життя – не злигодні,
Де заради, в ім’я та для.
Що десь високо на Великодні
Даруватиме янголя
Божій Матері у букетику
Рожевіючий твій завій.
Отака вся моя поетика –
Віддзеркалений образ твій.
Хай вважають усі пропащею
Долю цю поміж двох світів.
Та у відповідь їм хіба що я
Заспіваю, що так і хтів:
Не межею дитинства\старості
У нікуди, як всі, повзти.
Бо кохання – це крила-паростки.
Ну а небо моє – це ти.
То між ним і землею висячи,
Обриваючи нитку ту,
Вірю в шанс свій – один із тисячі,
Що злечу я, а не впаду.