Коли сумнів іще не виболів,
Коли блиски зійшли з лиця,
Клала руки на перса вибухлі
І вмирала при місяцях.
…Кожен вечір, як сонце гинуло,
Ти вже знала — тебе нема.
О дванадцятій з половиною
Викликала його сама…
Він являвся і ти лякалася.
Зовсім юний, неначе ти.
Мряка місячна розтікалася.
— Відпусти мене. Відпусти…
Не пускай, не пускай же, Місячку,
Дай їй болю і темноти.
Хай горище горить і міситься.
Хай вищать в димарях чорти…
Хай намиста, полотна й китиці
Спадуть з тіла, як листя з віт.
Хай святим вашим потом світиться
Цей шалений північний світ…
А на ранок — в устах полиново,
А на ранок — в очах пітьма.
О дванадцятій з половиною
Викликала його сама…
І не квітчана, і не вінчана
Між своїх золочених мряк…
Ти почула: “Рятуйся, дівчино”.
Ти уперше спитала: “Як?"
І навчили. Усе, як писано.
І навчили. Про світло й тьму.
Тільки киця зрадливо пирснула.
Тільки пічка зайшлась в диму…
Знову стелиш ряднину латану.
Догоряє твоя свіча.
Знову серце твоє калатає.
Біла свита повзе з плеча.
Чорне небо в очах стискається.
— Відпусти мене. Відпусти.
Ніч палає. Ніхто не кається.
Лиш, як завше, вищать чорти…
Знов намисто по грудях скапує.
Знову скапує жовтий віск.
Киця свічку загасить лапою,
Сонні двері замкне на хвіст.
Розметаєш волосся в темряву.
В білій шиї завмре життя.
І забризкає тьму простелену
Юна кров чи собак виття..
Небо зміниться. Небо спіниться,
Наче кава на молоці.
Чорним місяцем запроміниться
Гострий гребінь в твоїй руці…
Не чеши йому срібних кучерів…
Не в’яжи його душу сном…
Бачиш, в небі дві зірки змучені
Вже тремтять за твоїм вікном.
Він напився хмільної вічності.
Він лежить біля ніг твоїх.
Не розчісуй. Не треба, дівчино.
Ну навіщо тобі цей гріх?
…І загрюкали. — Двері вибили.
Розкололася тінь вікна.
Хтось пробив його серце вилами…
Хтось березовий кіл загнав…
Ти мовчала й кудись дивилася.
Ти не чула, як стигне час.
Тільки киця в клубочок звилася
І здригалася раз-по-раз…
Ще не знаєш, що в світі Божому

Ти забудеш усе земне.
І зустрічному перехожому
Прошепочеш: “Візьми мене..,"
Як не схоче — зав’єшся косами,
Будеш плакати на вітри.
Будеш полем ходити босою
І дивитися догори…
Будеш доброю, будеш впертою.
Прошукаєш його весь вік.
І знайдуть тебе в полі мертвою…
На Великдень у чорний рік.

Поети стали поп-зірками.
Нудьга й нудота.
Хоч їм здається, що вони цунамі,
Що кожний їх рядок - це струму дотик.
Не читачам край сцени,
А слухачам щастить, та й то не завжди,
Як вдарить струмом з вуст шалених.
О бідне слово! Нині фальш ти.

ти впізнаєш цей день
за відбитками
його важких лап

по клаптях
сірої шерсті
залишеної ним
на сухих галузках
вітру

день цей
має зламане ікло
верхнє ліве
коли він встиг?
але здається це
не заважає звірові

він зовсім не радий
твоїй присутності
на його території
різними голосами
попереджає,реве грізно

і тільки дочекавшись темряви
він вискочить з засідки
ти не встигнеш навіть
зреагувати
лиш відчуєш на серці
дотик його холодного,мокрого носа

2011

Рік біля року,як кістки,що погано зрослись
перші почують грядучу негоду
губи німують
скляні діаманти очиць
десь поза містом в холодну ще падають воду

Лиш хтивий туман йде слідами твоєї ходи
за пазуху вкине свіженьких дівчаток й старих птахів
так близько минуле з передчуттям біди
і самогубці угору злітають з мостів

Ти сам тут -це значить -вас щонайменше три
в розпусті розпук сплетені в тіло єдине
і замість маршруток на зупинках стоять вітри
та посудом б"ються об череп крихкі судини

2011р.

Сьогодні я тебе любитиму
До стану «скільки стачить сил» і до остачі, до ранку грітиму
промінням свого сонця сивого. Блідого сяйва опромінення – твій бітум плавиться
й деформується… Я буду, люба моя, тебе ліпити і
душа за пам’яттю зарубцюється..
зітреться літо в дощах пронизливих,
весна нагноєна чорнотінями… де я мурахою з самого низу вис
між почеканнями і нехотіннями.. любові дикої, не медом п’яної..
я був розчавлений і був піднесений…і в одночасності такого стану я
жив житієм, яким жити не весело…
Тягнути воза свого калимного, годити дітям і жінку тішити..
Котився віз пилюгою димною..а з ним життя попід возом – кішкою…
Втекло..
розсипалося, розтрусилося, розбіглось краплями води технічної…
і що ж… розхристаний благаю: Господи!
Не подаруй - то хоч позич мені сум’яття грішного, від яблук кислого
Щоби звело язика до німості… я хочу знати
як то зависнути
Тому, хто добре вміє увись іти….
І все зблагалося – смолою дикою, твердим сланцем у моїй руці
Ти опинилася. Так мало віку нам.. мені лишилося..а тобі…
В ріці
полощемо ноги. Весело. Боюсь тебе застудити забавою
у мене жовтень є і, певно, є сім’я. Ця осінь впала мені Любавою…

Сьогодні я тебе любитиму
До стану «скільки стачить сил» і до остачі, до ранку грітиму
промінням свого сонця сивого….

дощить, вертає на сумне…

питає, чи налити чаю
дівча захекане, мене,
яке працює із відчаю
не на учительських хлібах,
а у вагончику-чаївні,
хоча і пед.. але не мед
життя
сучасної
царівни…

В її літах іще б літати,
свою шукати пектораль,
вершити неозорі верші –

Але вона готує чай.
Рахує витрату і решту...

В лісі - шелесту, шерхоту, хрусту!
В лісі віхола жовта кружля.
Між деревами порожньо й пусто,
Тільки осінь доріжки встеля.
Я візьму тебе ніжно за руки
І в отой листопад поведу.
Серед жовтого храму розлуки
Найтепліші слова віднайду.
Хай нам осінь повіда відверто
Про оте, непорочне й святе,
Що готується нині померти,
А з весною життям розцвіте.
Будем довго з тобою бродити
Між прощального шуму дібров,
Щоб чуття у собі відродити,
Що хвилюють стривожену кров.
Як відчуємо подих гарячий
І жагу недолюблених літ,
Будем дякувать долі терплячій,
Що лишила по осені слід.
Якщо ж осінь у стомлених душах
Журно пісню співатиме знов,
Ти фальшивить себе не примушуй -
Так завжди помирає любов...

как выцветем и станем шелухой,
нас будет больше в дугах цвета вдоль
одной чешуйки, чем где-либо прежде.
ты заиграешь рдинкой зимних ольх
и терпкой зеленью рыбацких вершей,
и будешь чья-то - не моя, конечно.

Пародія

Не дозволим пропасти днині,
Сіро й нудно текти годинам,
Якщо рівно в десятій нині
Перетнемося під магазином!
Може, в борг? Продавщиця хитра,
Мудра бестія і лукава.
– АБСОЛЮТУ розбилась літра…
– Ну тоді САМОГОНУ, Слава!



24.10.2013

запустила коріння і в серці
розтеклася, розтанула Осінь.
два пориви у жвавому герці,
дві дитинки по листячку босі
біжимо…
роздираю повітря,
ти пускаєш мене перед себе.

Пензлем наше малюю небо,
А устами чарую мелодію.
В тому світі чого ще треба?
Любо…любощів… і нічого
О, нічого, нічого злого…

29.10.2013

нащо вам моє серце, пане?
нащо душа, зогнивша і пуста,
й переціловані всіма до вас уста?
отямтеся: моя краса зів'яне.

ви бачите в мені нетлінне? ви святий.
я грішна, та не каюся нітрохи,
я не впускала в своє серце бога,
бо сам диявол то вершина моїх мрій.

блудниця, ні на йоту вас не варта,
розпусниця, але ж така як є,
прошу, не забрудніть життя своє.
а в тім, приходьте післязавтра.

Пір’їнки жменями відтятого крила,
Навколішки відчуження помножиш,
Мішень під серцем і націлена стріла,
Із ангела – фантомним перехожим.

Утретє битва із маскованим кінцем,
Запеклий супротивник на арені
Блаженним співом – ідеалу манівцем,
Здаєшся ти під впливом чар Сирени.

І плаче небо тут сльозами ангелят,
І рани кровоточать за плечима,
Вона ж скидає переможниці наряд,
Бо ангелом без міри одержима.

Три ночі поспіль божевільний симбіоз,
Шалено-симфонічне алегрето,
Не жарт, не видумка сюжету – все всерйоз –
Це рішення загинути дуетом…

23-29.10.2013

Хрестилась відьма в домовині,
Забувши про параліч,
Від суїциду місяць синів,
Напившись зілля на ніч.

Зозуля здохла... І до ранку
Латиною кувала.
На дні пахучих філіжанок
Не гуща, а кураре.

Крилатий, з беджем «Охорона»,
Хотів забутись блудом.
А Смерть оголювала лоно
Для розпису на грудях.

І знов колода карт – горбата,
Ридає, наче лютня...
У кого б ще мені спитати
Про довбане майбутнє?


29.10.2013.

Рани на устах
А із уст і та
Золота вода
Лиш одна пуста
Чорнота

Страх іскриться - крик
Запалає світ
І знайде привидь
У душі
2013

Прозорішають крони при вікні
і видноколо ширшає щомиті.
Пташині гнізда втомлено-сумні,
мов чорні цятки спогадів блакиті….

Вже рік живу на рівні верховіть.
О як багато я втрачала досі!...
Акацієво-п’янко... а за мить –
насіннячко збирає білка-осінь…

Ось ясен «вертольотики» пуска,
і «парашутики» стартують з липи,
і «зграї» листовітру – висота!
Осінні феєрверки: «Жи-ти! Жи-ти!»

В нагріті сонцем радісні шибки -
бомбардування «сонечок» червоних!..
На шостім поверсі, на відстані руки,
живу у верховіттях, як Антонич.

28-29.10.2013

чекання дощу...
у знемозі осипався вітер.
важкі сталактити
прохромили стигму-чоло.

зрікання озвуч.
у зріканні зростуть неофіти,
діждуться дощу
і зготують наступне вино

Шепчися,шепчися,шепчися
Згадуйся голос вухам!
П"яниться чиста водиця
Із краплею крові,п"яниться
Танучи танцем дна...
Сивина...
Пустота...
І шмигнула бісяра в ребро!
Де ще хід є таємний
Від батька Адама і матері Єви
Незладжено було замка...
Сивина...
Пустота...
Співай свій реквієм allegro
І спересердя передсердя
Тікай!
Бо біс в ребрі
І чужо-жінці сатані
Тепер лягає сивина
У груди...
Пеститься...
Та ні!Забудеться!
Не збудеться,зспівається...
Минається,відходиться,
Вгамується той біль...

І тихим дощиком шепчися!
Сп"яниться знов голос вухам...
Десь там де небо...
Може мариться?
А може й ні...
У чужо-груди...

Мені б хотілося до Вас... на презентацію:
книгарня “Є”, Шевченко Т., “Кобзар”.
А що й кого хотіли б Ви побачити?
І хто б наповнив цей читацький зал?

Ви всіх здивуєте – красивий, елегантний,
а де ж той дід, де шапка та зі смушу?
Питання Ваші – двісті літ загадка:
“Навіщо, люде, відкривав я душу?

Потрібні, як води ковток у спрагу,
Ви кажете, мої печальні думи?
Чому лиш ситим стати кожен прагне?
Чом Україна терпить стільки глуму?”

І віє сумно вітер на долину,
на постанови у Верховній Раді,
на правнуків широкі ситі спини...
Дивись, поете, - знов усіх
окрадено...
29.10.2013

відчай повстанців

Не легка повстанська доля
надія до світла мчиться
хай чикає їх неволя
але в серці живе воля.

Ліс криївка то є мати
Батько-вірний автомат
їх чекає куля в серці
чи сибірський каземат.

Все пройшли вояки смілі
одні з кулею лежать в землі
другі пройшли каземати Сибірі,
Але сонце свободи засвітило з імлі.

Не дарма боролись повстанці
не дарма помирали вони
Українську державу будують
їх онуки і сини.

Комуно – олігархи
панують при владі
є надія прийде кінець
українській зраді.

Тепер повстанських ветеранів
не поважають, не шанують
не далека пора настане
державу Українську збудують.

Цеглину дня на ночі розчин
Кладе уміло майстер Час,
І зводить вперто і охоче
Оселі вічності для нас.
Він шанець риє знову й знову
На прузі міста чи села,
І в будівельну підоснову
Бере поношені тіла.
Йому однаково: багата
Чи бідна та сировина,
Він буде мури викладати,
Допоки в нього є вона…

29.10.13

1
«За лучину знайде причину».
«Не з сива, не з дива».
«Ані від нього відмолитися, ані відхреститися».
«Як нема на кого, то на жінку»
«Лайка лається, бо з дідьком знається».
«Щоб тобі лихом скрутилося».
«А щоб тебе люди не знали».
«Щоб тебе буря вивернула».
«Щоб тебе взяло та понесло поверх дерева».
«Розходивсь, як порося на орчику».

2
«Здорові будьте, пане Хмелю»,-
Цибуля, прикотившись з вітром.
«В сусіди, смердючко, прешся?
Викинули на смітник, напевне?»
«Коли б не пустун-вітер, знаться б не хотіла
З облудником, що горнеться до будь-якої деревини.
Не раз доводилося чути, як захмелілі,
Закусуючи мною та салом самогон,
Ревли дурними голосами:
«Ой, хмелю ж мій, хмелю,
Хмелю зелененький,
Де ж ти, хмелю, зиму зимував,
Що й не розвивався?
Зимував я зиму,
Зимував я другу,
Зимував я в лузі на калині
Та й не розвивався».
Тиняєшся по світу приживальцем.
А без мене з давніх-давен не можуть обійтися».
…Хто віда, скільки б тривала ота сварка,
Якби не нагодилась трудівниця бджілка:
«Облиште, любі, ганить одне одного.
І ти, цибуле, і ти, хмелю, потрібні людям.
Зрештою, усіх нас сотворив Господь
І тільки Він зна до пуття - навіщо».

(місцевою говіркою)

- Що будеш робити?
- Та ж четвер – свято!
- Яке?
- Базар!
Так казали в Підгайцях ще й в 2013 році.

Хоть зимно, та й хмари,
та нинькай…
на ба-за-а-а-рі!..

І змовк.

Гуманіта-а-арка!
Штанів – курток…
А та жи продавала,
ото “тримала марку”,..
хоть ростом і мала,
але… задницю ма-а-ала!!!
В таких жинсАх,
жи квіточка булА
на тому місци… Ах!

І… аж забило дух.

Там… подушкИ мн’єкі,
а ту - вже ліфчики до моди
й труси… тонесенькі такі…
і на шнур-ках… ах!

Йому перехопило подих!

А ме-е-ду! Бочівочки повні…
Помагає тим, хто сексу ласий…
А та, жи мала кобаси…
а ва-а-а-рґи*?.. ну черво-оні!..
А як би палицю купив харошу,
то би й поцілювала
і в кущики пішла, і… Але…
коби ж то мати гроші!..

І дід помовчав трішки -
та видихнув із жАлем:

а тої ри-и-иби!..

А рибка, мов трава, -
холодна, хоч жива.

*Варґи – губи.
2013
Худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп).

Надежда Мартынова Данчак

Не покидай меня НАДЕЖДА!
Дай СИЛЫ,ВЕРЫ и ЛЮБВИ!
ТВОРЕЦ прости меня - НЕВЕЖДУ!
И на ПУТИ - БЛАГОСЛОВИ!

О СЧАСТЬЕ я молю, СПАСИТЕЛЬ!
ЗДОРОВЬЕ близким подари,
Мой ПУТЬ пришел в ТВОЮ ОБИТЕЛЬ,
В том истина моей ЗАРИ!


© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2013
Свидетельство о публикации №113102902543

Погоничі пригнали віслюків
На мітинг – у підтримку президента,
Бо він у нас, мов янгол, із небес,
І гідного немає претендента.

Парламент - вже давно без тями,
Інтриги, без кінця, снує,
Прийшла пора - його до ями
Для цього референдум є.

Стояли мовчазні, понурі –
Ліниво вухом хтось тріпне.
Худі - в облізлій, сірій шкурі,
В очах, де-інде, гнів майне.

Погоничі, як мавпи, схожі,
Брехали, як нам добре жити…
Йдемо угору, усе множимо,
Досхочу є: і їсти й пити.

Усе хвалили нашу владу,
І конституцію, і закон,
Що, мов, усе у нас до лАду -
Що там украдений мільйон.

На цирк небачений дивився
Заручник мавпячих чеснот.
Брехнею як не удавився
Холуй, що "любить" так народ.

І президент, і весь перламент,
Він, хоч худоба, бачить все –
Давно пора усіх до ями
І мавпу, що таке несе.

2000-2001р.

вечір до нічки лащиться
манять зірчаті шати
саме пора кохатися
може ще рано спати…

ранок уповз як ласиця
нічка тікає з хати
досить уже кохатися
може пора поспати…

27.10.2013

А в тобі йдуть дощі,
і на серце – по краплі,
по кра…
по краєчку землі –
Жовтий карлик –
у пошуках зрушень,
рівновагу Світів
може хтось,
але я не порушу,
заблукавши з тобою
в безлюдді хвилястих отав.

І тепло ста доріг
не прийматиме нас
по оди…
по одинці усі
вмить зникають
у травах прим`ятих,
і, тамуючи спрагу
у погляді кольору м`яти,
цілуватиму дощ ,
що на серці лишає сліди.

Осінь літепла черпнула
глиняним горщечком –
Розлила усім по кварті,
навіть із вершечком.
Ще й до того частувала
сонячним узваром
На потіху всім навколо –
людям, звірям, травам.

До оказії такої
прибрались дерева:
Там вербиці, там берізки –
наче королеви,
Одягли багаті шати,
золоті прикраси.
А шипшинки-горобинки
зашарілись рясно –
Бо здалося їм занадто
пломінким намисто.
Узялася і травиця –
проти сухолисту.
А між нею (чи не диво?)
жовті оченятка –
Визирає на світ ясний
радісна кульбабка.
До гостини і пташата,
Потяглись помалу,
Причастились, відігрілись –
Голоси подали.

Зазвучав осінній ранок
Так дзвінкоголосо,
Що аж небо здивувалось:
- Ой, яка ця осінь!..
2013

Ніжно-ніжно, як подих березня,
Шепотітиму знов про те,
Що у грудях барвінком стелиться,
Навесні в пралісах цвіте:
Я люблю тебе, край калиновий,
Я малюю тебе в віршах,
Закохавшись в твій цвіт ще
дитиною,
Я знов бачу його у снах.
Я навіки тобі присвячена,
Приворожена, зачарована,
В таємниці твої посвячена,
Я собою тобі подарована.

2013

Нам назустріч біжить весна
Й сипле зорі в пухнасті хмари,
І буяє любов неземна,
І зникають зимові примари.
Знову серце так ніжно стислось,
І душа покидає холодні міста,
І душа моя, знаю, ось-ось
Поцілує його уста.
Прожене холодний циклон,
Всупереч законам природи,
Прожене мій страх, ніби сон,
І віддасться весняній свободі.
Я розсиплюсь останнім снігом
На його здивовані вії,
Пролунаю веселим сміхом,
Увірвуся в його надії.
І душа моя, біла голубка,
Прилітати буде щоночі,
Буде гладити його руки,
Цілуватиме його очі.

2012

Пролийся полиновою грозою
На мої плечі, нехай лихоманить.
Медовий поцілунок на вустах
Застиг десь біля чорноморського
лиману.
Це було лише марево, як шкода,
Це 39 й 8, та нехай,
З тобою було весело на небі,
Та треба жити. Жити відпускай.
Я знаю, що туманним ранком,
Ми знов будемо разом в наших
квітах,
Ти на моє усміхнене обличчя
Впадеш п’янкими променями
літа.
Цілуй мене, так солодко цілуй,
Як в червні достигають полуниці,
Очей моїх волошки й далі будуть
До твоїх все горнутись і
стелитись.
Це ти влаштуєш зорепад в мої
долоні,
Це ти напровесні весь сніг
розтопиш,
І, наче ненавмисно, ніжно-
солодко,
В своїх очах бездонних мене
втопиш.
Це ти пташкам ворота ирію
відкриєш,
На лисих горах позапалюєш
вогні,
Це ти той яснокрилий сокіл,
Без ніжності якого вже не жить
мені.

2012

У спокої перевтілю я
            підхмарне в «навіки разом»
Помах на кроки розміряю,
           пісню – на монофрази
Щовічності в ирій – стомилася,
        Ходи – упаду в обійми.
Пір’я між весен ронила все...
            Безкрилу на руки приймеш?

Волають німо стовбури-пеньки,
що вчора ще гойдали буйні крони.
Фантомний біль - обрубані гілки…
Та вже нізвідки ждати оборони...

Пройдешся містом, а довкола пні -
каліки-ампутанти сірих вулиць.
І щуляться оголено-сумні,
монументально-сиротливі мури.

О, ці «впорядкування» територій!
Це «озеленення», бездумно дике…
І скільки переписано історій, -
а ми все ті ж, покірні й без’язикі?..


…(2013)

Здавалось, давно вже покінчено з культом...
Так ні: залишилась від культу культя!
Сидить хтось незримий за пультом -
"Покращує" наше життя.

Не мавпа серед мавп у млості мап,
не птах, що не пізнає співу-змахів…
Інкогніто… Я cogito… Зима
навколо думи душить, наче мавр.
Хитаються підземні черепахи.

Хитаються небесні черепи.
Ховаються у хмарах. Стогнуть хмари.
День затуляє личко. Ніч рипить.
Підводи ржуть. Вони везуть гроби,
немов гриби – заліські куховари,

немов хати – заморські вояки,
утікачі від права просто вмерти
у спокої (в безвітрі – вітряки)…
Я теж хотіла вміння утекти
й не повертатись, наче син Лаерта,

у ці моря камінні, у шторми,
у невпізнання рідними – й не дуже,
у край, де чути, як біда шумить:
сокира-місяць падає на шви
лісів, що змерзли у собачих вушках

у зоопарках… Де в клітках – волхви.
Де у кутках – зіпрілий Дідух дохне.
Де в душу цілять кулі із халви.
Де від найближчих гірш нема лихих,
бо сонце їх – лишень трухлявий вогник.

Бо руки їхні – лущені й слизькі.
Бо душі їхні – непідвладні мітлам
анг’елів без чинів. Бо в них піски –
не кров. І краще йти собі ні з ким,
поки чорти унерухомлять світло.

Поки земля у-не-покоїть всіх:
анциболів і мавп, імперських фриків,
кавалки неприйнятної краси,
блудниць і блудних, стиглі голоси
і німизну відлюдьків евридиких…

Допоки так… – інкогніто. Навзрид.
У втраченій колекції комашок
вслухатися: чи ніч іще рипить?
Чи у підвод смертей болять гроби?
Чи смокчуть мавпи груди черепаші
землі-Землі?

Вслухатися. Живцем
уземлені так слухають, чи жито
небес торка підкоп… Але все це –
намарно. Ще не стиснуто пінцет
з метеликом, наштрикнутим на «жити»…

вернуши вічним возом пізню осінь
доописавши повне коло – стій
не сполоши посоловілих лосів
що скубали допіру сонний стіг

а зараз морди тичуть з падолисту
і нюшать хату з мідними крильми –
скидає дах оперення барвисте
і комином до вирію димить

…у одну із неділь непомітно закінчиться час.
Відпливуть барракуди очей у коралові склепи.
Відцвіте золота алича у засмазі, й клечань
порохами оглодані руки відправлять молебень

про впокорення теплих небіжчиків пам’яті шаф,
робінзонів повітря, яким ще в далекім не-вчора
безнадійно кортіло до п’ятниці темне лоша
загадкової ночі припнути, мов тіні – до штори.

Сколопендровий ранок на бляклих смарагдах надій,
наче квочка, побита вітрами вселенської суки-
швидкоплинності, висидить іній, що плетену тінь
не-тебе у райці, вбито-битім, лишає пів-звуку –

звуку звуку, з яким б’ється тиша на друзки життів,
нерву нервів, яким поганяє знелюблене людство
сніговий фаетон – у печеру, де – віск, нашатир,
і недопалок сонця у вовчо-надщерблених блюдцях
некрасиво навіки зіщулених мертвих очей…

У одну із неділь, у тонкій вишиванці розплати
за поцуплені миті, пристане до тіла ковчег,
що з брехні у безодню іуд і лякливих пілатів

безкоштовно розвозить – до щастя плекати сади
скам’янілих троянд і нарцисів із чорної ґуми,
поки тут – невідомим солдатам кохання святих
покладають мовчання і зречення, бомби й пакунки

недостиглих плодів не-знання, як позбавитись рис –
віддзеркаленням стати пустого-порожнього виду…
На одній із неділь проросте у печаль кипарис
із плутонівським серцем, гадюками-снами обвитим.

І закінчиться час. І миттєво закінчиться час:
підфартить самогубцю, що вміє за лівим і правим
одночасно стояти. Загасне лілея-свіча
на безводній воді, у коралових іклах заграви,
над землею, яка не тримає.

… за лоном землі,
за приземленим сенсом, по горло у грудочках мерзлих,
най тобі буде час – відстояти у зливі золи
сто епох незворушності, двісті засушених злив,
триста сорок неділь, що спадають з небес гостролезо…

мені так ніяково хлопчику так уперше
мені так багато ніяковий так назло
літак на Чікаго а ти все сидиш обперши
красивими пальцями голову над столом

літак на Чікаго часу на півчашки чаю
ще декілька кроків осіннє каміння плит
і що так триватиме ще як оце триває
сорочка твоя а під нею твердий живіт

квадратики цукру усмішки проміння сіре
вуста твої хижі мої не мої вуста
а вірші мої проростуть із твоєї шкіри
як тільки у груди ударить мені літак

Кожному своє: собаці - кістка,
Щебетусі - хоч яка би вістка,
А поетові - отару рим
Вигнати б на збірки пасовиська.

28.10.13

Желания
Надежда Мартынова /Данчак/

Не покидай меня НАДЕЖДА!
Дай СИЛЫ,ВЕРЫ и ЛЮБВИ!
За все прости, дай РУКУ,
СЧАСТЬЕ подари,
ЗДОРОВЬЕМ ОДАРИ!
СПАСИБО буду говорить,
До окончания своей ЗАРИ!


© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2013
Свидетельство о публикации №113102803372

Золотом по листу пише до нас осінь
По розлогих кронах кленів і беріз,
На яких вже сіла імла срібнороса.
А грибів... Їх можеш назбирати віз...

Листя золотаве кида по дорогах,
Ніби вистеляє пишні килими,
А жовтневе сонце всі листи від Бога
Одягає в правду – вже близько зими.


Вкриє незабаром все білим обрусом
Добра зимна - пані, що спішить до нас.
Покладе ледові мости на всіх руслах...
На віконних шибах розпише вітраж...
Всім вечірній вітер забринить на гуслях
Тиху серенаду… відпочити час.

Напінена вохра летить листяними газелями,
провіює сиву мережку тремких пaвутинь,
Угору заламує руки дубами дебелими-
журавиться в небо і низиться тужно у рінь.

Oдходить красиво - іде в потайдні травіатою,
упавши у руки розгорнені збулих віків.
Яругові шрами суремні вітри перелатують,
вистрочують кроками всніжену землю граки.

Живло поосіннє у білому-білому траурі
видихує сни - як димар клубочиться теплом
і тільки у сніжки забавлені юнки та бахурі, -
розсміюють сонце забігле у хмарне дупло.

Знов Україна волею небес
Уклякла на триклятім роздоріжжі -
Іти в союз "тайожний" чи ЄС?
Чи, може, власні випростати крижі?

Піднятися!.. Лише скажіте - як?!!
Провідників нової треба ери -
Де сьогоденні Ґонта й Залізняк,
Як віднайти сучасного Бандеру?!

У відчаї народ іде на зрив,
Та смикає гальмо псевдоеліта...
Америки в тім я вам не відкрив -
Одсунемо сволоту від "корита"!


27.10.2013

Спокійна, витримана, ніжна,
З розумним вогником в очах…
Прийди в мій рай, мов дивовижа,
Що без кохання геть зачах.

Прийди, хай човен сон колише,
Як літо бабине, прийди…
Обіймами хмільної тиші,
Ковтком цілющої води

Згаси мою любовну згагу,
Шаленство пристрасті зніми
Ласкавістю напротивагу,
Змахнувши спокою крильми.

Зімкни мої повіки сонні,
Торкни сердечную струну…
В твоїх я лагідних долонях
Щасливим серцем потону.

27.10.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

долоня в долоні
вростаєм
у день
що почався
обтесуєм душу
і зношуєм тихо
тіла
вдихаючи кисень
чекаєм
наближення часу
що спинить годинник
і спалить полову дотла

і дивимось в сонце
і мружимо зболено
очі
і тихо злітаєм
і глибше вгрузаємо
вниз
і хочемо жити
і хочемо в небо
і хочемо
так міцно
так близько
назавжди
корінням зростись

долоня в долоню
і поглядом в погляд
і ближче
ми йдемо у небо
по стежці
що сіє імла
шукаємо смисл
крізь невпинне наближення тиші
що нас розітне
наче два
паперових крила

27-10-2013

Луна бросает призрачные тени.
Нам не понять, где я, где ты.
Два огонька на синих стенах,
как крылья покалеченной мечты.
- Который час?.. Уже пора?.. –
и голос так предательски охрип.
Электроток по венам. – Да…
- Ну что ж, пиши.
Пиши. Звони. Я буду ждать.
Считать рассветы и закаты.
Пиши. Я буду вспоминать.

А впрочем, нет. Не надо.


2012

Ой. Разлила кофе на стол случайно.
Мысль о тебе – даже на миг – печальна.
А за спиной: «что ей неймется? Надо же
Вроде все есть, все удается, замужем…»
А за окном – время вперед – новое,
А по тебе – время назад – призрачно.
Не суетись, слышишь – дыхание ровное,
Просто всегда лишь о несбывшемся пишется.
И извини, что поматросила-бросила!
Кто-то сказал: как сигарету выкурила…
Но ты не знал, что погасила я ее
О свое сердце.
И лишь потом
Выкинула.

1
Кортес і Пісарро – конкістадори,
Бандити...
А Єрмак у нас – герой!
Щоб сидьма не нажити геморой,
Він мужньо подолав Уральські гори;
П’яніючи від гуркоту і диму
І цокоту строгановських підків,
Прикоськавши орду сибіряків,
Він “визволив” Сибір неісходиму!
Вклонімося доземно Єрмакові
За нові землі!
Скільки перспектив
З’явилося у нас
(Це ж він відкрив!),
І всі вони – найдальші, пречудові!

2
“Увічнила” мільйони безіменних
Єрмаківсько-сибірська
Мерзлота...

Там – запорізька вольниця
Свята,
Донищена ще Палієм Семеном;
Там – легіон противників Петра,
Єкатерини-сучки, Миколаїв
Обох...
Повище буде Гімалаїв
З кісток жертовних
Складена
Гора!
Там – тьми і тьми у пітьмі Колими
Лягло кістьми вкраїнської еліти –
Еліти ми осиротілі діти,
Сибірськими дітьми звемося ми!
Там – Стуси спалахнули, мов зірки,
Грабовські там лежать...
Там стільки цвіту
Пропало для людського добросвіту! –
Лишилися “герої” Єрмаки.

3
Невже нам ще й донині невтямки,
Яка вона – “союзівська система”?!
Російського мистецтва вічна тема:
Герої всім героям – Єрмаки!
Кучуми – то справжнісінька чума,
А вже Мазепи – зрадники прокляті,
Не хочуть у державницькій палаті
Прислужувать Росії повзкома!
Живі прямі нащадки Єрмака
В столиці мавзолейній і двоглавій,
Вони так заздрять пращуровій славі,
Та кишка в них коротка і тонка!

4
Давно ми розпізнали Єрмаків –
Хіба ж їх порівнять з Кармалюками?!
Кармалюки були “сибіряками”
Помимо волі, з примхи лайдаків
Московсько-ляських.
Довбуші також
Повище Єрмаків і Пугачових:
Вони для тих,
Хто геть не мав нічого,
Багатства відбирали у вельмож.
Подейкують, Єрмак був із черкас,
Із українців себто,
Що в Подонні
Свої козацькі зупинили
Коні
На випас,
Та й осіли там
Якраз...
Що ж, може бути...
Де лиш не пройшли
Пройдисвіти із наських,
Із черкаських –
Ясиром у краях у засиваських,
Султанами османськими були...

...Та закінчився, врешті, серіал –
Єрмак у водах дух свій упокоїв.
Я ж висновок роблю:
Таких “героїв”
Історія вбиває наповал!


1998

У смерті свої годинники,

виміри часу, відстані,

їй медики не суперники,

а слуги сердешні, віддані.


У смерті чутливі ніздрі,

та хоче не крові, а страху,

ти адреналіну гільзи

не випускай їй в сраку.


Танцюй зі своїми мріями,

літай у свої пригоди,

вимірюй своїми мірами,

тікай у блакитні води,


і будеш дитям радісним,

і прийде вона лагідно,

не бійся, там далі райдуги

і Єзус — діджей на радіо.

Листопад із осіннім передозом
вполює нас немов яких екзотів
чому,коли тут сіють правду й розум
збирають брехунів та ідіотів?

Мов двері на бійню,порепані губи старих
покривлені чимось занадто подібним до усміху
ти пильно поглянеш й побачиш себе серед них
і мало зрадієш такому ось успіху

Можливо вся справа у цьому невдячному грунті
котрий не пускає у себе твоє коріння
чи в місті,котре остаточно замерзне у грудні
укотре розширивши межі свого терпіння?

Знову
ранкові кроки
тупими ножицями
стрижуть земну кулю
звільняючи її від усього
що встигло вирости за ніч

Нестримно
свіжим мозолем
набрякає свідомість
і ось ми вже накульгуємо
і ще до полудня
знову стаємо на чотири ноги
але сфінкси далі вимагають
відповіді на свою загадку