...Ми є безсмертні. І по всьому схоже,
я не помру. Й на третій день воскресну.
Бо моя віра в Тебе, милий Боже, —
неначе коло, навпіл перекреслене.

Що ж до людей — то я, мабуть, спокійний;
вони не коло, а лише дотичні.
Я їм здаюся надто релігійним
(хоч вірші мої все ж метафізичні).

І хоч наразі зовсім я безсилий,
втомившись від нудних і довгих лекцій,
в моїй душі, розколотій на чорне й біле,
Ти ніби вектор, чи його проекція.

Пізнавши вічну цю закономірність —
як працю переводити у врем'я, —
пошлю я світу тихий подих вірності,
немов молитву до святої Ксенії.

Та зрозумію: будуть ще вакації,
й прогулянки у затінку акацій,
і стану батьком я нової генерації,
після виснажливих, та все ж важливих акцій...

І, втомлений житейською рутиною,
збагну важливу, але все ж простую істину:
писати вірші можна хоч латиною —
та про кохання краще українською!
2013

На душі було і легко, і напрочуд мило,
Та втішалася недовго – скоро задощило.
Мов мегера, наді мною постать грізна стала
І до сліз - гірких, болючих - криком розпікала.

Допікала і раділа, що мені так гірко.
Умиваюся сльозами, бо в кишені дірка.
І ця дірка принижує, змушує терпіти:
І неправду, і знущання, бо нема, як жити.

Через злі мої нестатки знову гну я спину
Терплю цю наругу люту, і мало не гину.
Я не хочу це терпіти, Боженьку мій милий!
Як усе перемінити? Подай мені сили.


2013р. Надія Таршин

Б'ють дощі у барабани похідні!
Хмар похмурих каравани день при дні
Грізним валом заступають краєвид -
Пропливають трохи вище голови.
Мокрий вітер мокрим листом шелестить,
В теплий край остання ластівка летить.
Мокнуть ниви, і діброви, і гаї,
Навіть річка напилася до країв.
А капуста, кукурудза й буряки
Ждуть терпляче роботящої руки,
Та негода не гамується, і край! -
Не дає нам підібрати урожай.
Навіть сонечко знесилено зітха,
Та й ховається подалі від гріха.
Знову небо заснувала каламуть
І вітри в міхи розмоклі знову дмуть.
То циклони крутять вальсу вихиляс -
Справжня в небі веремія здійнялась!
Хай вони собі ревуть і гиготять -
Накружляються, та й далі полетять,
А вітри впадуть знесилено в траву,
Й заспівають тиху пісню вітрову.
Літо ж бабине ще сонечком сяйне,
Та й зігріє мокру землю і мене...

Під зеленим дубочком
під маленьким грибочком
я сховаюся нишком
і накриюсь листочком.

Йтимеш Ти по стежині,
наслухатимеш тишу.
Я тихенько покличу
і… грибочок залишу:

боровик і лисичку,
сироїжку, краснюк,
польський гриб, зеленушку,
рижик, грузд і маслюк…

У Твій кошик осінній
начаклую «везіння»…

09.2008

Перейшли через полудень,
В спеку п'яти поколені,
Залишились з калюжами
І серцями недужими.

Прокидались самотніми,
А хотіли - полотнами.
Чи з порожнього аркуша?
На шматки розірве душа.

Наче знову небес блакить,
Сяє сонце між верховіть,
Тихе плесо голубить зір,
Між громаддям шпилястих гір.
2013

Зима кристалізується
У чобітки узується,
А поки що весільними
Дорогами осінніми
І без чобіт гарцюється.

Те листя скатертинове
Калинове, бурштинове,
Все парками толочиться.
Побути дуже хочеться
Хвилинами дитиною

З не мудрими утіхами:
Кидатися горіхами
У кахелі фонтанові,
В скульптури однопланові
Між липами і вільхами.

Сміятись аж під хмарами
Світитись парку барвами,
На гойдалці гойдатися,
У осені купатися
Під золотими чарами.

В ландшафті сну природному
В повітрі прохолодному
Гукати слів палаючих.
І з серцем завмираючим
Торкнутись одне одного.

Щоб розтеклися хвилею
Від губ до рук бурхливою
невідані приємності
Любові і взаємності.
Ллє диво осінь зливою.

2013р.

Почуттів ніжні пута, болю млосного зойк…
Давнина позабута, сивий палеозой.

Відкопається зрідка пласт укоханих рис,-
Лебідь в них і лебідка у граніті злились.

На помости надгробні розтинає життя,-
Та живе до сьогодні Їх блаженне злиття.

19.09.13

На терасі долонь засмагають дванадцять «якби» –
на тринадцятий місяць, потиснувши віхолі шию,
на кминівськім крайсвіті, де янголи, мов яструби,
полювання на світло, як звички лихої, лишились

(бо – старі і все важчі), де – сині веселки, й горби
поза спинами зречень – себе – задля гарпій «по правді»,
ми відкупимо руки, хрипкі, як надії, в орбіт
нерухомих земель, наче бомби коштовні – з ломбарду,

де сидить дух туману над містом застуджених див
і, як бідність в пустелі, димить і сміється – до скону…
І – осиплються плечі сумлінь мармурових стовпів.
І в тюремній воді зійдуть з лотоса пролісок й сонях.

Хоч повстане бур’ян потойбічних джинсових троянд –
ні про що без любові , в кривавій перуці «від свята»,
та його розстріляють – з кошлатих невбраних плеяд
в ніч на п’ятницю п’яту на площі тридев’ятдесятих

царств Ось Тут і Ось Зараз. І видалить тропік брехні
медсестра козерогу. І кола розігнуться часу…
І ми рушим по них в теплі сутінки кольору хни –
пити спокій із вуст, наче Конго –– зі стегон Кіншаси,

їсти вітер вприкуску із пилом забутих доріг,
вічне дерево гріти мурашками дотиків теплих,
годувати птахів вдячним шепотом хмар на горі
і вливати вогонь у розніжені сонячні стебла.

…на терасах долонь засмагають, мов тіні – в мороз, –
одинадцять…. десяток.. п’ятерко.. ілюзій склооких.
Вицвіта, як сорочка, колишніх небес купорос.
Панна Втома вичавлює з місяця вигірклі соки.

П’яний розпач танцює, як ввічливий вихор – Чугайстер.
На душі – мокре листя, й пугач надліта – наче в лісі…
І росте, як ворона – з самотності цвинтарних айстр, –
із пустелі руки запитання, коли ти скінчишся…


2013

а осінь визріла багатим врожаЄм:
весілля, зустрічі, гіркі розлуки;
і на гіллі самотні чорні круки,
і позолоту листю сонце роздає...

а осінь вистигла гуашами дощу:
блищить, в краплинах срібних, павутиння;
та зорі, наче місячне лушпиння,
скидає небо понад вістрями хвощу...

і я, мов дивами розгублене, дитя,
в осінніх жовтих цятках пекторалі,
дивлюся, як вдягається в коралі
багряний вечір кострубатого життя...

оксамитова тиша...там ніч - ворожка,
темінь чорна - заварений чай.
місяць повний - меду солодкого ложка
і вітри під віконцем мурчать.

спи, синочку, щічки рожеві пухкенькі...
спи, синочку, моє янголя...
світлячки, мов ліхтариків повні жменьки,
позлітали на чорне гілля.

заспіває цвіркун колискову тихо,
навіватиме спокій...дрімай...
зорі в небі, неначе птахи під стріху,
сіли пити заварений чай.

спи, синочку, муркотик сірий на ганку
вповідає дрімоті твій сон...
ніч зійде нанівець молочним світанком
у фіранках прозорих вікон.

Звикати до всього властиво людині
Той, хто жив в комуналці, мене зрозуміє.
Чотири стіни та висока стеля
Здатні вмістити з-пів сотні нацменів.

За столом їх сиділа ватага гучна,
Говорили про бізнес та розпад совка.
З них ніхто не знімав свої мокасини,
У кімнаті були араби й грузини.

Попід стінами спали казахи й туркмени,
Грали в нарди таджики, узбеки й вірмени.
Самий тертий, вставши, хрипко сказав:
Їхній час минув, а наш настав

Ми трималися разом на цій землі,
Заселяли собою квартири й доми.
Ми розвинули бізнес, накрили скінів,
Перебили боксерів, купили ментів.

В дев’яностих ми вижили – перемогли,
Ми сильніші за них - вони слабкі.
Якщо час це ріка, то наша тече,
З-під дерев вимиває все їм дороге.

Їх тіла, наче стовбури, сохнуть в труху,
Ми серцями підкинемо іскру вогню.
Все, що має початок – має й кінець,
Залишається тільки рухомість планет.

біля магазина мудрих книг
стояла мудра собака
і мудро дивилась собака у бік
гастронома свіжого м’яса

мудрість всесвітня на неї зійшла
в краплях дощу повних озону
коли по спині її бігла вода
від шерсті іскрило та пахло ленором

а мудрі ангели після прання
сіли по пиву святісно-мудрому
і зовсім не мудро їхнє вбрання
сохло на лініях під напругою

краплі летіли мудро заряджені
громадились скопом у мудру колону
щоб далі під сонцем летіти парою
щоб мудрість свою не лишати нікому

Вони так і стояли: голодні та злі.
«Стріли» завжди забивалися в школі
Біля теплиці, там, де торчки
Вени шукали вже майже прозорі.

На сходах парадного склавши ножі,
Залишали бити, кастети й заточки,
Вони натовпом гордо ішли до мети
Як ходять пустелями дикі койоти.

І кожен міг залишитись – не йти,
Дивитися камеді вдома чи порно.
Коли дволітровка пива в руці
Їх щось виганяло на вулиці чорні.

Їх щось гуртувало у зграї міцні
Що ширились навколо спальних районів
Чим ближче було до «святої» землі
Тим більше в очах їх горіло свободи

Свободи в можливості стати до бою
У виборі схожих собі по духу
Опісля цих «стріл» розбивали кістки
Почувались живими, рушали додому.

щоб далі по колу:
вертатися знову
вертатися знову.

Важчим, ніж розриватись на два міста -
Розриватися на три.
У одному робота, в іншому хобі,
А в третьому – ти.

І як зрозуміти, що це не обман
Того, що б’ється у грудях, над розумом.
Серце ж не заховаєш в карман
І не зігрієш шерстяним коміром.

А очі будуть шукати тебе:
Чорняву у сірому натовпі.
Їм мозок шепоче, що ти десь там є –
Все інше не має значення.

Коли я вдихаю холодне повітря
Легені вібрують і мружаться.
Усе тепло залишу тобі
Вдихай мене, мила, але не цілуючи.

І один з гірників, ставши, сказав:
Сьогодні очікую справжню зарубу.
Я точно знаю, що не уїбан,
А Київ мене вважає за суку.

Я з ранку до ночі сиджу у забої,
Вдихаю метан, шукаю вугілля.
Для мене є святом команда Шахтар,
Для мене за Храм стадіонні сидіння.

У нас на шахті всі, як чорти,
Ми душу продали Рінату, щоб жити.
І навіть, коли ми вилазим з землі,
Усі як один – ми вірна торсида.

Нам чорні від сажі обличчя за рай,
Тоді ми з гравцями команди єдині
Вперед, Шахтар! Вперед, вигравай!
Ми без зарплатні, але терпеливі.

Ми будемо й далі горіти в забої,
Метан роз’їдатиме очі й легені
Це все другорядне, важливе одне:
Шахтар переміг! Шахтар чемпіони!

Коли обираєш спосіб витрат:
Літ. вечір або за продуктами в маркет,
Думаєш про цінність минулих порад,
Які посилав тоді, послав сьогодні і посилатимеш завжди.

Думаєш про всіх тих невдах,
Які бухали вже о дев’ятій, біля під’їзду на ганку,
Які не спали всю ніч, задовольняючи страшних дівчат,
Жодна з яких все одно не кінчала до ранку.

І де тепер та романтика, що була:
Дешеве пиво, тютюн і презервативи?..
Тепер без найобу не протягнеш і дня,
А пиво розбавлене гірше бензину.

Це все як дешеве попсове кіно
Зі спец. ефектами - щоб відволікати.
А Коени й Тарантіно, як і було,
Стріляють на смерть у фільмах і будуть стріляти.

вулицями мого міста ходять коти
саме коти –
не собаки.
ходять поволі,
сідають до ніг
дивляться в очі:
не помічають
і не вітаються

…люблю качан кукурудзи.
Люблю його та й усе.
Під ним опецьок-гарбузик
Гірчичну гусінь пасе…
У рань колошматить хвища.
За тином – капела цикад.
Стеблина все вище і вище…
Туманом повниться сад…
Качан чубатий, красивий.
Ось вирву і понесу,
Щоб хтось – чорнявий чи сивий –
Не всипав зернятка в суп.

…люблю листочки салату,
Лілове цвітіння м`яти,
Люблю базилік – при стежці,
Сусідські ранети – на межці…
Люблю на мотузочці квочку.
Люблю вишиванку-сорочку.
Люблю й цибулину-тітку,
І млосну пахущу нагідку…
Люблю й качан капустини!
Та змовчу, люляючи сина…
А хто ж заборонить – любити?
Люблю й борошнинки в ситі…
Люблю кошеня рудасте,
Що сни заважає пасти.
Люблю козенят у лозах,
«Чмих-чмих» їжачка на порозі…
Люблю хусточки з батисту,
На лавках бабусь в намистах.
Люблю ніч-дорогу в Ялту
І вдосвіта берег – без ґвалту…

Як добре: за правду не вбито,
Мов дядька Дмитра – серед жита.
І можна казати відверто,
Хто вкрав завод, ложку дерті…
І можна яву малювати…
Безцінні у ній – син і мати.



2013

Етюд

Бліді світання
Дивляться у вікна...
В таку погоду
Сумно ізраннЯ.
Моя печале!
Я до тебе звикла,
А ця негода,
Як нудна рідня...

2013

Подруго моя золотокучера!
Стукаєш навіщо у вікно?
Вчинками немудрими засмучена,
Я живу немудро все одно.

Наче все роблю, як радять правила,
Душу очищаю до країв –
Гострим перцем доленька приправила
Всі шляхетні наміри мої.

Вкотре у гріхах покаюсь радо я,
Та хіба втечу колись від них?
Листя, мов роки, у вічність падає...
О, життя! Ти – осені двійник.

Підмете двірник опале листячко,
Чирк! – і все огорне білий дим…
Може, й спалах той, що серцем висічу,
Згасне, не розділений ні з ким…

В кудлатім диво - полум’ї троянд
Горять твої, кохана, очі.
І вечір тане швидко, мов кальян,
Лишивши нам шаленство ночі.
ПРИСПІВ.
Салют зірок тобі! Цілунків шквал!
Мов сотні сонць, ота кохання мить!
ЛЮБЛЮ ТЕБЕ! Хай вічно ці слова
В глибінні неба ангел нам сурмить.

Любові скерцо жде сердець дует.
Шепочем знов слова знайомі.
І кожен з нас вулкан чуттів, поет.
Щасливі ми не знаєм втоми.
ПРИСПІВ.
Салют зірок тобі! Цілунків шквал!
Мов сотні сонць, ота кохання мить!
ЛЮБЛЮ ТЕБЕ! Хай вічно ці слова
В глибінні неба ангел нам сурмить.

нічого страшного
що спокій помітив плече
це щастя в дорогу
авансом
пташиним
тече

у кут він
чи в двері
та кращого
вже не знайти
коли на папері
всі цяці
усі
як один

дивився
і мріяв
де око
там голос впаде
багато наміряв
оцей какаду
КаКаДе

розводив руками
мов кидався мужньо
на дзот
чи то з копняками
виходив здавати
народ

схопив мегафона
неначе півроку не пив
і той без пардону
припнувся на струм
до юрби

крив
мало не матом
і клявся
на чому стояв
царям
і царятам
путівку в Сибір
замовляв

юрба прапоріла
мов риба
що вже без ікри
і слинка летіла
усердно на чола
згори

слова
наче кулі
літали гоп-стопом чадним
а площа
як вулик
без даху
і лапа над ним

гуділа
ганьбила
і рвала повітря
на геть
топила
кадила
цабе
полоскала
на_ге

нічого страшного
що завтра
наступний стриптиз
і бавлянка в бога
примірка
корони
і риз

як поруч корито
фортуна
густіша за жовч
то є в чому ритись
і чим каламутити
кров

бодягу ділити
напитись понтів
на бігу
і владою ситим
за патли тягати
слугу

і так споконвіку
за віжки беруться вожді
а крихти
калікам
змітають зі столу
тоді

18 Вересня 2013

Ящик*.
Мій надійний ящик.
Дякую тобі.
Ящик.
Ще з дитинства... Ящик -
в радості й журбі.

Холод.
Небайдужий холод
розміром з юрби.
Солод
й одночасно голод -
задля боротьби.
Казка,
мерехтлива ласка -
порухом губи.
Маска.
Я живу. Будь ласка -
нібито й якби...
Серце
чи любов з відерце,
чи шалена гра.
Є це.
Добролюбов й Герцен* -
ніби із відра.
Ринок.
Тисячі зупинок.
Право і ціна.
Шинок.
Шлунок веб-"хатинок".
Світ і чужина.

Ящик.
Мій надійний ящик.
Дякую тобі.
Ящик.
Ще з дитинства. Ящик -
в радості й журбі!


19.09.2013

Повзе по лезу ночі лінь,
Ховає тінь свою під липи,
Вихлюпує бажання жити
В калюжу втомлених видінь.

Вповзає в осінь… Далечінь
Туманом до тривоги липне,
Тремке прощання ненаситне
Тче музику із голосінь,

У серці голосом холоне…
А невагомість сновидінь
Окутує і по воді
Веде крізь марево солоне.

Слонів рахує… Від і до.
Напевно завтра буде дощ.

18.09.13

життя протікає
тюрма
ні вліво ні вправо
нема
дороги для кроку
катма

на вулиці дощ
гуде
і тільки народу
німе
вишиваногарне
стадно
гука
ми вкраїнці
радо
бо пан їм дозволив
гамір
оце всенародний
саміт

на борщ не настачить
грошей
і бідності тиха
пошесть
з`їдає останню
совість
рахує свою
команду
ліниво повислих
панду

коли
прокинеться
люд
когорта новітніх
зануд
неначе
голодна рибина
не наша хіба провина

18.09.2013

Опухають руки, ноги,
бо – по кошику в руці,
а додому ще дороги -
кілометрів, може, сім.

У корзинах і не вата,
і не пух – лише гриби.
Важелезні, ой, до ката,
але, хоч-не-хоч, греби.

Мирне «тихе полювання»
робить, друзі, з нас калік:
спозаранку й до смеркання
ти – грибник, не чоловік.

Погляд - ні, не за жінками,
а пасе боровика,
і до кýпини з грибами
тягнеться твоя рука.

Та коли уже нарешті
позабудеш про грибне -
до колиби доповзеш ти,
й перша чарочка пірне

у твою горлянку спраглу
(тут і сало з часничком),
жінки вмить забагнеш нагло -
не зіб’єш і шашликом.

Але де? – забудь про жінку:
на столі – гора грибів,
треба чистити і мити,
навіть якби й не хотів.

Врешті-решт даєш ти раду:
є і сушка й маринад,
може б жінку і погладив,
але інших вже принад

вимагає зм’якле тіло –
і штовха на бокову.
Завтра зранку знов за діло…
якщо, звісно, доживу…

Так щодня як віл гарую,
все поповнюю запас…
Тиждень промина не всує -
відпочинок – вищий клас!

18.09.2013

Я шукаю своє ребро…
Матерюсь,
Випиваю…
То сміюсь,
То ридаю,
Навіть інколи творю добро,
Навіть інколи щось відчуваю…

Розтворившись у світі мов дим,
І злетівши до неба і раю…
Усе стративши ще молодим,
Від надій до невтілених рим,
Я себе…
Поступово втрачаю…

У в’язниці осені ясній
Золотіє і печаль іржава.
Не сльозами, вересню, рясній –
Загоряйся і сіяй віршами!

Посміхаюсь тепло-золотим
Коридору, камерам і нарам.
Барва сяє карму солодить,
І стає життя легким і вдалим.

І веселим. Літечко, пробач,
Бо душа за почуттям не плаче,
Бо жартує добрий наглядач,
І сміються лагідно-ледачі.
Вистачає сил на синій таці

Занести сюди плоди і квіти,
Свіжі, пишні. Літечко, забудь,
До вподоби в осені сидіти.
Бо зі мною в камері живуть
Не бандити дикі та сердиті.

Тут – еліта. Лірики, я – свій!
Співаки, художники, я – з вами!
У в’язниці осені ясній
Покарання сміхом і піснями.

А думки ніхто не стереже.
Ох, і загуляємо,еліто.
Все душі дозволено, лише
Літо заборонено жаліти.

Сумувати буду не дарма,
Бо журба заручена зі мною,
Бо весела осені тюрма –
Перевалочна перед зимою,
Злою і жорстокою зимою.
Осінь міцно піснею сумною,
Псом-осою намертво трима.

2013

Цікаві люди – класики великі і не дуже,
Пили тут по малесенькій, бо мали привілей
Неспішно напиватися, як праведні всі душі.
Та й звався цей генделичок по-райському: «Еней».
Сюди вони заходили в обідній час, і чемненько
Щось їстівне замовивши, просили ще й стопар.
Нагнибіда гнав три біди, одну лиш Новиченко
Зі Стельмахом на пару, і пив узвар Гончар.
Дрібніші: Біба, Ющенко, Бакуменко і Чалий
Хилили, скільки здужає жаждива їх душа,
І заїдали юшкою, а Чалий величаво,
Бо ж гроші мав на ласощі, вареника вкушав.
Бували й менш чиновні, але не менш почесні:
Коваль Григорій Павлович і Кацнельсон Абрам,
Пили свої по двісті Павличко і Кочевський,
І смакував Тютюнник із Сомом по сто грам.
І ми, мала дрібнота, по суті, безіменна,
Горілку замовляли пляшками – веселись,
Можливо, хтось маститий присяде коло мене
І вип’є, й зробить з мене маститого колись.
І справді, підсідали: то Степанюк із Дроком,
То Ковальчук з Діденком:
«Налийте й нам, братва!».
Тут, за столом, давалися поезії уроки,
Тут, скупані в горілці, чистішали слова.
Чимало я уроків з-за цих столів дубових
І виніс, і засвоїв на все життя своє.
На жаль, було давно це, й мені уроків нових
Життя пенсіонерське (не п’ю) вже не дає.
Оплакую невміння богемно вік дожити –
В «Енеї» не буваю роками. А колись
Я майже геніально умів горілку пити
Й не пригадаю випадку, щоби не напились
Разом зі мною Кудлик Роман, чи Качурівський
Також Роман, і третій Роман – Іваничук,
Та ще ж і Скунць та Демків (була між нами рівність
В пияцтві) – дивувались Лубківський і Лучук.
Літературна молодість, вважайте, що вдалася:
Майбутнє не пропито, а дружба ж бо така,
Яка була (на жаль – була) у Рибаса Тараса
І в завше толерантного вродливця – Земляка.
Співати тут хотілося. І був широкий вибір:
Подільські, галичанські, чернігівські пісні.
Та підсідав до столу козак полтавський Григір:
«Анумо заспівайте «Ой, чий то кінь…» мені».
І ми гуртом співали про буйну білу гриву,
Про «тую дівчиноньку», що серце зайняла,
Й мов бачили в застіллі, вродливу і щасливу,
Й вона за щастя кожного по крапельці пила.
І їлось, і пилося, і все, що є, моглося:
Писалися романи, поеми. Під сто грам
Сам Осадчук дотепний, відкинувши волосся,
На всіх складав експромтом по кілька епіграм.

Тут генії пили – ми, звісно, їм не пара:
Яновський, Корнійчук, Сосюра і Бажан,
У Стельмаха в руці сіяла срібна чара,
Наповнена ущерть гірким вином бажань.
Тепер «Еней» не той. В нім ціни не «енейні».
Й письменники не ті – суцільна дрібнота:
За кавою ведуть розмови лиш ідейні,
Коли вже президент, приміром, похита
На пенсію, або коли вже Янукович
Від обіцянь своїх перейде до щедрот
Й письменникам старим надасть відчутну поміч,
А молодим співцям наллє натхнення в рот.
Або коли уже одужа від рефлексій
Й рішуче полама застійний цей запор
Племінник застарілого Олекси
Харизматичний Ющенко Віктор?..

Востаннє до «Енею» заходив зо два рочки
Тому: було в кишені аж двадцять гривняків.
Замовив собі кави, купив два огірочки
І рівно двісті грамів до ніжних огірків.
Не вистачило грошей, тож довелось позичить
У майже незнайомого поета – доплатить
За скромне це замовлення. Поетові ж не личить
Всього за двадцять гривень аж двісті грамів пить.
Допив гірке в самотності і виповів «Енею»
Своє незадоволення: «Паскудний ти шинок!»»
Й прошепотів у вухо уявному коневі:
«Сюди більш наших, конику, не занесе кісток!».
І більше не заносить. І вже душа не просить
Ні чарочки, ні шкалика, ні бутлів, ні сулій…
Оце згадав про молодість,
Сльозу пустив – і досить:
За тим, що пропилось тобі, ніколи не жалій!


19 – 20.01.2004

Перебуваю у іншій галактиці,

В іншому вимірі,

Пізнала на практиці,

Переконалася, встигла,



Я – жінка, розслаблена,

Певно, від того щаслива,

Забула про все, розчинилась

І стала світлом…



У стінах оцих

Оселилися з нами сутінки,

Ти, я, і самотнє велике ліжко,

Воно, наче свідок моєї «відсутності»,

І присутнім є,

Воно вже чекає, коли розіллється ніжність,



А ти обіймеш,

Волосся у хвіст збираючи,

Цілуєш,

Неначе метелик,

Торкнувся вуст,

Без поспіху зайвого,

Ніби дитя вкладаючи,

Очікую, далі буде,

Втрачаю глузд…

Два, три…



Обережно,

І впевнено, вниз, долонями,

По горам і долам,

Додому, туди, туди…

Початок бере життя,

Ми - не стороннії,

Із відти ведуть

Твої і мої сліди…



Планета спинилась,

І дощ не вщухає,

Стриматись,

Нема ні твоїх,

Ані мОїх останку сил…

І серце тріпоче,

Йому вже замало битись,

На видих і вдих

Вистача лиш обом зусиль…



У стінах оцих

Зупинився і час,

І місто,

І звуки, я чую дихання,

Чую серце,

І рухи,

Стискаю міцно твою я руку…

А дощ все шумить,

Завісою, мов з цеберця…

Пародія

Я такий – боюся, але хочу…
Не мовчи – я ніжний, не з нахаб.
…Криза певно – ніби хто наврочив…
Світова… А був як баобаб!

Не пропав – але змалів… до птиці.
Та який роман – немилий світ.
Хтось знайде гачечок від спідниці
Серед рідних і мені боліт.

Я збрешу собі й тобі, їй-право,
(А стіна туману вироста)
Що кохати – не князівська справа,
І не панська… Здогадка проста?

Ще збрешу, що без інтиму – свято,
Не хвилює дотик до грудей,
Мною не цікавляться дівчата…
Але це напевне забагато.

Ліпше – ти свята, а я – спудей!
Ти лише не ображайсь, о'кей?


18.09.2013

буде осінь, мулка і тьмава,
з сімома кудлатими псами
по стерні виходжати павою

будуть в'язи нестямні, нечесані,
і опілля, до них прив'язані,
будуть бити сірими плесами

і жар-птиця, настрашена гуркотом,
зроне пір'я, устромить тополями,
і прикинеться вбогою куркою

-

хочеш, я тобі буду осінню -
не намарне ж осикою хльоскала
по плечах надокучним осам,

не намарне ж тумани сіяла
тайкома по степах голомозих

там, де ти причаївся вирієм,
там, де ти причаївся березнем,
стану з вереснем, стану осінню,
по стерні виходжатиму босою

Дощ іде. Блукає мокра осінь
у забутих Господом кутах,
і поля, і хати нудно росить,
дріботить по листю і дахах.

Хто сказав, що осінь – це прекрасно,
той не бачив стомлену її,
коли сірий день у вирій часу
скаче на безсилому коні.

А заплаче ніч у жовті вікна,
вкриє небо млою, мов плащем,
і здається, що замерзла вічність
під холодним, як сама, дощем.

кличуть сестри у вирій, а я не лечу
перелітною бут втомилась
вже збираються, бачу - журба до плачý
не підняти поламаних крилець

то не ваша провина, а доля, мабýть
депозитом з відсотками - втома
хай вітри і дощі оминуть вашу путь
я сама зимуватиму вдома

Лишилася вишня від торта…
Без сумніву, - п’яна…

Здолбунів горить вогнями епо-Мангеттена
заставкою «Зеленчуци від пана Івана»
говорить літо з екрана мого планшетика…

На апараті, який мені мейдить фото
усі події цього житія земного…
Моя собака, ранок у парку Кіото
і дощ з балкона і липи гілля розлоге
у самім серці скверика перед будинком,
а на фасаді – розписи та анафеми..
І синя, дивна, іржава поштова скринька
і три свині нетверезих... урба-мафія…

А навпростець – он до Бога дорога димкою
і щось таке, що мені пізнається натяком:
сто життів задихнулись під цими будинками
під їх дахами, під їх цегляними платтями..

А осінь платину не дає вивозити і –
свої скарбниці вартує. Та сипле золотом
гудок останній дитячого паровозику –
як лезом бритви по пиці твоїй неголеній –

пускає кров та примушує стрепенутися,
відчути біль рефлексуючого Анд-Хаосу,
а я у коморі своїй мрію замкнутися -
їсти варення, снити ковбоями з Далласа…

Це скоро ж зима? Нетерпима до теплокровних..
Химерна і біла, Андріївська ворожійка…
А ти ділився…не маєш зубів-бо здорових..
ти, певно, напився.. бо я не твоя жінка для

слухати оди про стелі, які білити і
вікна поміняні, і гроші, які полюєш..
Я недоцільна такому...я лЮблю умитих,
котрих типовою палітрою розмалюєш...

На апараті, який мені мейдить фото
байдужі люди - вовки своїм левенятам,
ці що у Києві серед парку Кіото
уміють іти, одночасно - їсти й спати...

І дощ з балкона, і липи гілля розлоге
спідручне клену - тулитися та тулити
зірчасте листя - від злив осінніх вологе
до ніжних троянд балконних, чавуннолитих…

Говорить літо з екрана мого планшетика -
балакає осінь з вікна - нахабна і звана...
Здолбунів сяє, немов зоопарк Мангеттена -
гойдає нірвану!
Я п'яна, як вишня із торта...

Писав аж тричі:«Стрінемось… Давай!».
Четвертий лист на ультиматум схожий.
Шукала вірш-відмову… Плинув рай…
Ті пропозиції – колькі пороші.

Сьорбнути кави, торта надкусить…
І чути, як пташок тріпоче в серці?
Ти з Гуляйполя віз мені роси.
Я обривала грона у відерце…

Якби ж раніше!
А сьогодні – дощ.
Любов пісна, холодна й невагома.
Полтавою пройди… Тут безліч сош,
Якась та приведе під кубик дому.

Не забажала вийти лиш «на час».
Назавжди не просив, не гнув обручки.
Пиши про жниво, бруд, зневіру мас…
Хай інша масажує м`яз і пучку.

Атож – «дикунка». Ще слівце скриши!
Тамуй образу… В мене борщ солоний.
Ти припізнився. Під вищання шин
Гойдає плин – за вечора заслони…

Мені ще оглядати По і Сейм.
Альтанку бачив? Закури під «ЦУМом»…
Дзвонив супружник… Риби принесе:
Знов передав дружбан Вано з Батумі.

І буде свята клапоть у котів.
І я зітхну над рукопис полегко.
Ти – теж поет… І бачити хотів,
Як я беру гріха жарину з дека…

Мої протуберанці – край корони.
Летять на сяйво грифи, махаони…

Ти припізнивсь на тисячі ночей.
Прости мені.
Не запевняй:«Нічєй…».





2013

Дівчинко сонця - мідь та лава,
Марення твої - солодкий світ.
Золото серпня - в волоссі спалах:
Кожен, хто бачив тебе - осліп!
Кожен, хто чує твій поклик серця -
Гине, йдучи крізь леткий міраж.
Дівчинко - голос на зламі скерцо,
Серпень твій вірний та вічний паж.

Ляже до ніг палаюче листя:
В краплях смарагдів рідкий вогонь.
Скорених серць нанизуй намисто,
Зчитуй кохання з ліній долонь.
Стискуй подих, рахуй всі світання -
Кожен його прихід, наче мить!
Серпень - елегія лжепрощання,
Доторком сонця душа болить.

Пломінь і ти - розпечений обрій,
Злучини світла - йди до тепла...
Він не спитає твоєї згоди,
Щоби спалити вогнем дотла.
Він не врятується, Лорелея,
Серпень - останній подих життя.
Знаєш...згубний вир душі твоєї
Серце вічністю снів обпліта.

Вези мене, негодо, та й вези
через двори задихані тудою,
де мошкара пасеться над водою,
де щука припадає до лози.

Жирує щука. Міниться вода,
а голий час далеко в човні мерзне,
і гонять бриж його криваві весла,
стихаючи незмисно у слідах

утоплених, загублених, усіх,
кому навіки суджено зостатись
у невідомих водяних кагатах,
де голий час крижинкою затих.

На осінь все вертається сюди.
Осінній час - для трепету, для злуки,
для мокрих лоз, де ходить сива щука
і рве усі на світі неводи.

2013

Засинай, моя пташко, ніч солодко пахне дощами...
На задвірках прокинулись в сутінках маревні тіні...
Сни гойдаються в небі, де погляд безоднями синій,
Де комусь хтось шепоче: кохаю тебе до нестями...

Витікають всі миті з долоней, порожніх на щастя...
Сипле ніч чорнобривці на стихнувший ґанок...
Засинай , моя пташко, ще трохи і ранок -
До осіннього холоду перше священне причастя...

Щось в природі,
Нелади,
Чи то я не в настрої,
Дощ бушує,
Шелестить,
Понад місяць здравствує…
Понад місяць холоди,
І який там вересень?
Листопад – туди-сюди,
Й буде скоро березень!
Пам’ятаєш,
Жартував,
Що коли я суплюся,
То і сонечко зника,
Хмари лиш цілуються,
І гримить-гримить-гримить,
То моя істерика,
Не триває одну мить,
Котить до Америки…
Щось в природі,
І в мені,
Стала прохолодною,
Смуток не топлю в вині,
Неквапом свободою
Налюбуюсь й полечу…
Птахом вільним в ірії…
Може, ще раз подивлюсь
В очі твої…дивнії…

Пам'ятаю, жартував,
Що коли я плачу,
Дощ одразу шелестить…
Понад місяць, значить…

Заховаю любов
У рядки почорнілі,
У скорботі гіркій
Оніміли слова.
Ти на тризну прийшов
І стоїш, посивілий,
Вже далекий, чужий,
А любов ще жива!

2011

ба
на чім не спіткнися
труба
відвисли штани
і губа
а краю базару
немає
хто крав
той краде
хто пив
допиває
чортів у корчмі
під попсу ублажає
бере на коня
а приймає добряче
на душу хіба
душа закипає
а кров
аж ніяк голуба
кидається в очі
мутніє
при слові ганьба

ба
Шопен по цимбалах
і Бах
цибуля і сало
в торбах
і потом батрацьким
пропах
вагон некупейний
ще є де пірнати
в Донецькім басейні
іти
по шахтарських стопах
горланити дружно
осанни з портвейном
про синій жупан
і УПА
а потім тихенько
стовпці рахувати
пивце попивати
в Москві
чи за Рейном
вдавати що пан
свій
папан
чи пацан

ба
сама в хаті мати
слаба
чекає на сина
на рідну дитину
хоч спитого
перебитого
обавами
забавами
ситого
дай Боже не вбитого
душ власника
чи раба
їй
син
запеклось
на губах

ба
до чого ж розмова
тупа
як біль
за країну
політиків міни
співучих зірок
довге па
копай
не копай
а в гробах
всі бачили
раду
й кабміни
грядуть
поколіннями зміни
збирає охочих
юрба

ба-ба-х

17 Вересня 2013

1.

є оку де кластись
на плесах боліт
цвіте тілоріз і
принаджує медом
там небо плечасте
скидає політ
витрушує з візій
Закон Архімеда

розетки мечами
стинають теплінь
та стільки її там
утрати не бачу
так чисто між нами
що дихати лінь
і серце труїти
чим простір цей плаче

2.

мені би не впасти
до рівня людей
у їхні суцвіття
з колючим дротинням
розбитись на масті
кордони ідей
служити як витяг
з життя-трясовини

міцніє у гарті
коріння війни
і спить під рукою
відвага вершити
усе має вартість
кошторис вини
під вибраний колір
дороги пошиті

3.

усе має місце
умову і час
синці під очима
і синь за хрестами
чи витнеться ліс цей
заплаче свіча
тобі побратиме
тепліше не стане

тобі мій хороший
зозуль доберу
найкращих
солодких
щоб вічно кували
є мак у кишені
в дорогу стару
солдата обмотки
і бачення стале

та видимить файка
протреться шинель
не знатимеш звідки
тих сліз набирати
я вибіжу в зграйках
набитий в шрапнель
хай Бог буде світком
кому стану братом

нехай не осудить
натхнення моє
твоє кровне тіло
погашене жахом
нехай не остудить
не ранить
не вб’є
метал озвірілий
прудкіший за птаха

4.

не думати
легше
не знати
амінь
а десь поступитись
і не оступитись
останній
теж перший
за ним
тільки тінь
вона нерозмита
не збита копитом

5.

дивлюся
міркую
хто
що нагуляв
чи небо пташину
чи птаха
простори
і скільки дівує
під сонцем земля
вмирає піщина
стираючи море

поставлена планка
святому отцю
що цідить молитви
з церковного хору
і п’яному зранку
душею митцю
готові до битви
бики й матадори

готова любити
тичинку бджола
а стіни облуплені
справне графіті
слянки
оковиту
вмістиме стола
а брови насуплені
руки нагріті

6.

швидкі до поживи
думок таргани
збираються в хмари
і світло бідніє
вітри полохливі
немов барани
жене їх з кошари
у світ веремія

15 Вересня 2013

ти назустріч ніколи, а я не лишусь ні за що:
математика зливи поділить нас на самотність,
на розхристані ні-жності та на таку невчасність,
від якої голками скроні...

...зводить. зводить мене: то з розуму, то оскома...
три-два-жовтень — підбором осені по спині
протанцьовує на повторі, що ти — нікому,
окрім мене, не передбачений. але ні...


2013

Така пливка березова купіль...
Така купіль березова й прозора...
А ти прийшла із облетілих піль,
прийшла перетворити все у море.

Аби було з березами одним,
аби в беріз нічого не питало,
бо ти прийшла крізь ниви, мов крізь дим
мене торкнутись голосом охлялим,

та й розділила врешті хліб і сіль,
і день, і дощ, і дихання, і море,
і навіть цю березову купіль,
павіттям підперезану прозоро.

2013

Пам'яті О. П.

Гра в хованки одвічна і проста:
Ми бавимось як діти безтурботні
Хоч вже дорослі… І священна простота
Так тішить нас у дні спекотні.
Ми бавимось – в слова і прапори
І в хованки – з бабусею старою,
Що платтям білим світить до пори
У темряві епохи геморою.
Бабуся – мати бусурманських косарів
Косу ладнає для трави і квітунів,
Що головами в полі ляжуть на покоси.
Поети, гречкосії та нечоси!
Он бачите – сміється сивий дід,
Отой одвічний, що оцю забаву
Нам вигадав – отож коштуйте мід
І виноград, і сонячну заграву,
Допоки жарти сумом не зійшли,
Допоки тлін з стражденної землі
Не став водою, у яку пірнати нам –
Нам дивакам, паяцам, штукарям.
Бабуся в білому несе свою косу
А ранок подарує нам росу –
Нам, дітям чорної землі
І сонця спраглого, що світить у імлі,
Нам – квітам вишні, білим пелюсткам,
Нам – людям, птахам і вікам.

***
Падалось у слова, як у трави,
неначе вперше.
Думка летіла над полем,
як білий вершник,
збиті підкови губилися –
то на щастя.
Я також летіла, здається, –
аби не впасти…
І ти підставляв мені руки,
чи, може, крила.
І падали ми у небо,
високо.
Сонце зріло…

Ми дивились одна на одну...
Через прірву шалених літ,
через відстані даль холодну
визирали свій юний світ...
Очі в очі... Ті самі очі -
ледь помітним серпанком сум.
Ніжне личко, ще геть дівоче
вже захмарене плином дум.
Тихий голос. Звикаю знову -
поза часом він став чужим...
Ловить вухо неквапну мову,
око - рухи, а поза тим
серце стислось - уже сумує...
Як то живо крокує час!
Та журитися не пасує,
що не стало колишніх нас...
2013р.

Любилися - ночей не рахували.
Прощалися - і жодної сльози.
Земля не провалилася. Не впали
На землю небеса під час грози.

Роки минали - зерна виминали
З тугого золотого колоска...
Любилися. Прощалися. Прощали.
Пишу я ці рядки - тремтить рука...

2003

Ще святять ранок давні верби пізнім світлом,
Плете барвінок швидко свій зелений сон.
В дзеркалах листя лип крадеться сонце зблідло,
І косить рій комах безжально хмар лісок.

Зірки червоні визвірить стара шипшина,
В її колючий смуток впаде дощ вночі.
Вдягає неба шал, як дикий сміх, ліщина.
І клянчать в птахів крила п’яні спориші.