За нахраписту зиму,
за обрії ветхі
зачепилися лебеді.
Біло воді -
сім соборів на ній,
дивовиж небоверхих,
дивовиж легкокрилих
в ясі холодів.
Лебединому оку
буяти суворо,
переводити віхоли
небом тісним.
Трійко пар,
а самітньому
бути собором
не лишень у краси,
не лишень до весни…

2013р.

Не сумую, не плачу, не кличу,
Не шукаю в минуле доріг,
І не каюсь, що риси обличчя
Твого досі забути не зміг.
Просто прикро і соромно нині
За душі нестихаючий щем, –
За тілами прим’яті стеблини
Чебрецю під калини кущем.
За несталий туман над межею
На початку весняного дня, –
За оте, що не стала моєю
Незабутня відрада моя.
06.02.14

Я хмари сяючі, веселі
Люблю і грізно-величаві,
Ранкові неба акварелі,
Огняні заходу заграви!

Або побачити химеру,
А чи фігуру ідеальну,
Коли оленя, чи пантеру
Покаже хмара геніально.

Коли безодню таємничу
Усіють осіянні зорі,
Майстриня, що зоветься ніччю,
Магічні вишиє узори.

А місяць у своєму блиску
Султанно сяє з небокраю,
Як у гаремі одаліску
ЩонаймилІшу обирає.

Буває на душі тужливо...
Тоді доречно пригадати:
Над нами неосяжне диво –
Лиш варто голову підняти!

2014

Висловися:
сивухою суголосся упийся –
стане вільніше:
так колись лепетав ти єхидно..
Це твоя, Єресіярхе,
найтяжча плата і страшне знання *.
Орудувала тобою невимушеність рішень,
крива стезя тьмяного пізнання.
Шедеврами Пітера Бреґеля
нависали буття тривіалії,
відтак, ти, наситившись світом,..
на світлих
не тратив регалії.
Цитуючи Ричарда Баха,
не відав, що так повернеться:
запахла кров твоя ладаном** - і
витекла просто із серця..
Невдовзі ти втрапив до раю,
прикутий до духів дерев***,
ба` твердив,
що раю немає
в покоях у псевдомінерв
і звергнутий був ти
у безвість:
нудьгу і чужбу крижану,
нездужість, жадобу, мізерність..
прозріння зустрів і
свою таку бажану
останню надію пекельну
на вічність своїх космодітищ –
сумбурних антиідей
визирав і плекав ти достоту,
та все розвиталось, як дим
смолянистий, залишивши
сопух один…
Це твоя, Єресіярхе,
найтяжча плата і страшне знання *.
______________________________

* «Те, що було за смертю я пізнав»
В. Стус

** «І не пахне кров твоя ладаном…»
Н. Чибісова

*** «Я писала тобі на затертому вічністю камені…»
А. Багряна

(якось
опісля напруженого туніядського будня
я уявила собі янґола
з електродримбою
на ортодоксально-небесному тлі)

Історія ця станеться
завтрашньої передчасної зими
бадьорий чоловічок
зі солодкавою посмішкою
у формі
апельсинової дольки
торгуватиме
духмянощами неподалік бакалії
перша невгамовна покупчиня-сніжинка
істеричною жінкою
застрибне до чоловічкового прилавку
і вхопиться чіпкими пальчиками
йому за вію
– ось тобі й зима завітала –
зітхне з нотками смутку в голосі
чоловічок і небавом
розпочне прикривати свій нехитрий товар
саме у той момент коли
звалиться йому як
минулолистопадовий
сніг на голову
перевтілений у
янґола пост-ґранджу
шелихвостуватий мольфар
у вельветовому сюртучку забарвлення фуксія зі
безліччю дивакуватих інструкцій
(на кшталт
як підштовхнути настирній сусідці
кінець світу
як забезпечити собі
Кетцакоатль
ліцензоване безпретензійне dolce vita
як сушити майточки
на слухачевих вухах
як виловити з
водойми пляшечку зі
всевиконуючими екзотеричними духами
etc в тому ж дусі)
і белькне чоловічкові
– старий дуріан ось послухай
за що
ти нагороджений такою житухою
навіщо тобі увесь цей
чабер естрагон майоран
бад`ян ти`мян та інший бур`ян
ходи ліпше до моєї шамбали
я зроблю тебе релізером
людських душ
наділю крилястою
електродримбою
і щонайдоцільніше на
сучасній планеті –
блискучою харизмою
а по твоєму простацькому
сімейному бізнесі
ми відсвяткуємо вишукану тризну –
на цю урочисту промову
чоловічок тільки плечима знизає
– я б і погодився тобі служити
пост-ґранджу янґоле
та ти ще не знаєш моєї дружини
котра цілу вічність
прислуговує
в одній проклятій чортодільні
якщо я просаджу нашу справу –
припиню пропонувати люду
приправи
вона не гаючись вже відсьогодні
змушуватиме мене заради
духовного розвою
голодувати
і щодня собі шкарпетки
зі ретельністю перепирати
та якщо я оголошу непослух
вона регулярно й
фанатично
шмагатиме мене поздовж спини
хвостом
зі шпичастою китицею
і злонасильно поїтиме відваром
зі кажанячого посліду
а тепер
елементарна мораль цієї історії
шановні чоловічки
у жодному випадку не слідуйте
бісовій волі
у ваших дружинах прихований
доволі
небезпечний потенціал
щоб потім не горлопанили навсібіч
що вас не застерігали
і не кидалися в крайнощі
на кшталт
або пан або пропав.

Сіро на серці – сіро..
Кров, як прокислий сік.
Січень якийсь безшкірий:
Сніг до сих пір не сік.

Кісткою в горлі неба
Це неспроможжя руде,
Суці суворій гебі
Не вистачає тебе.

відкривають серця
як бляшанки з ікринами
проковтують мовби тризну
по тогоріччях
навспогадки дні
перелистують
що катма не коштували
хронос нестримно-стрімкий
франсиско гойї
хроном закушують
хлещуть трутизну
за марноліття
вперто накульгує
симулякром х`ю лорі
їхнє століття
зі харизмом
роздирає серця
мов черево риби.
________________

Загнали в кут літа, сльозою вмиті.
Є й радощі, та є ще і яса
за право чесно жити в цьому світі.
І вихід є. Є вихід – в небеса.

Там ще чекає благодатне Слово.
Інакше, що за благо на землі –
любити і плекати рідну мову,
якщо безмовно канеш у імлі?

І на́ що сни, в яких душа літає
над весняною барвою дібров?
І ради чого дух не охолов?

І що за щастя у якомусь раї,
коли душа, пізнавши, забуває
усе, що дарувала їй любов?

               2013

біла муза мовчала…
й скрипіла зубами
чорна - метала
блискавиці
біла нараз заридала -
далі – плакала безупинно
друга муза сказала:
не плач сестрице -
є рада і на зло
і махнула чорним крилом…
над Україну
лютий 2014

На очі впала полуда.
На небі нависли хмари.
І скрізь одна лиш облуда.
Невже заслужена кара?

І доки така спокута?
Чи тільки брехня навколо?
Чи все, що своє, забуте?
Чи спалене наше поле?

Де омріяний ранок?
Де світанку заграва?
Із знівечених бранок
Може стати держава?

***
Чистий аркуш чекає на Слово.
Ненароджене, тріпотить у тобі.
Ти вагітнієш ним. Ти уся – у тяжбі.
Тільки мить. Й непорочність
Розродиться мовою.

***
Ні вина, ані істин.
Всі граалі розбиті давно.
В попелищах нутрує зело
До пори і до часу,
Поки не наповниться змістом.

***
Понад міт. Понад час.
Скресають криги мовами.
Облогами-оковами
Окутані-обпльовані.
Народжуються в нас.
Час!

Тоді життя було чудовим
І світ схилявсь тобі до ніг,
Коли все було кольоровим
Не помічав навколо лих.

Чому змінилось все навколо?
Чому то душу мучить біль?
Чому змінили видноколо?
І замість мрій засилля хвиль.

Ти мабуть вже палиш ультра міцні,
і через кожне слово вставляєш мат…
ховаючи сльози…
й під очима синці,
щоб ніхто не побачив твоїх втрат.

ти як завжди киснеш в своєму соку,
над собою не роблячи жодних зусиль…
але я навчився сприймати тебе таку,
я навчився бачити в цьому стиль.

і як всякий естет, із дешевих писак,
з тих що люблять писати низьку поезію,
я почав знаходити в цьому смак,
я роблю у віршах певну адгезію…

я навчився мішати високе й низьке,
я навчився мішати каміння з водою,
я почав додавати в широке вузьке,
я навчився сприймати тебе такою…

тому пий найміцніше у світі вино,
і будуй навколо камінні плити,
знаєш, я звик до тебе такої давно,
я звик…
та мені з тобою не жити.
© М.Філдман

Рано чи пізно,
пізно чи рано
той, кого любиш,
ох як поранить.
Нині чи завтра,
завтра чи нині –
мусиш пробачити
рідній людині.
Як не зумієш –
в душу трутизну
жало зміїне
вбризне.
2014

Порожнеча в душі – це вірус
Не дається взнаки роками,
Але щойно надворі «мінус»,
Чи на серці – холодний камінь,
Де була собі просто пустка,
Вже за мить – сірководень пекла,
І ніхто уже гріх не відпустить.

Кимось криво покладена цегла
Затуляє шляхи спасіння,
І пробитись – дедалі важче,
Небо, й те вже не зовсім синє,
А душа іще більш ледача.

Врятуватись буває складно,
Та у Бога усе можливо,
Все під небом Йому підвладне
Тільки серце своє норовливе
Запрягати пора у молитву,
Піст і послух узяти в поміч.
Дуже страшно програти битву
І зостатись в духовній комі.

Порожнеча – підступний вірус,
Що лікується Благодаттю,
Повнотою, благанням про милість
І бажанням чистішим стати.

І сняться Каппадокії стовпи…
І солоду нема, лиш ківш ропи.
І голуби голодні. І пітьма,
В якій міксуються «покара», «люба», «ма»…

І хтось отут офіра, хтось - жовтець.
І хтось упертий лежень, хтось - боєць.

Пливуть жінки повз мене - косяком,
А я не рвуся вслід...
Я - в шорах ком.
І вболіва за нас і Тед, і Лі...
Зерно принад кривавіє в землі.

Кого любити? Німувати з ким?
Спалили гуси тин, а потім Рим...

А може, сьогодення - шарий сон?
Кладе обол на зуб хисткий Харон...

І кожен лис вимудрює табу...
А я ховаюся під віршову габу.


2014

Каппадокія http://www.youtube.com/watch?v=4RaKUhcQ6bQ

Застрягла я в тобі по саме серце.
Ніякими мотузками не витягти.
А люди кажуть, що горілка з перцем -
Найкращий вихід із безвиході.
Всі механізми раптом зупинилися,
Неначе я старий дурний годинник.
А я за тебе по ночам молилася.
Так, ніби ти ні в чому і не винен...

05.03.2013

а я була така чудна в`юнка наївна і зелена
ніч виглядала край вікна Того хто міг чаїться в клені
а я не вміла пробачать олжу незрячість мор падіння
тепер чортисько пише в чат як сушить рибу вірші сіно
а я не вміла мов сестра і як гроза я теж не вміла
я піднялась туди де Ра і там лишила змійку тіла
крізь мене слово промінь дощ яскріє серце в причті Зети
час асфальтує пил тих сош якими в Лету йдуть поети
а я не знаю ким живу і ким помру ніхто не скаже
листи приходять на mail ru гнічу сливки здираю сажу
а я ж була мов та Сула що плине в рамцях з очерету
вже на кохання кажуть love а я раба менталітету


2013

Холодні вітри, що дмуть десь із заходу,
Холодні розмови, що стали вже зайвими.
Для чого купуємо ми в супермаркетах
Абсенти в пляшках кольорових з прикрасами?
Ламаємо долі, серця розбиваємо,
Плюємо у душі невинні і чисті.
А потім так легко і швидко прощаємось,
Бо всі ми - дорослі, тому - егоїсти...

03.05.2013

… а дим завис, як сходини до пекла
і плаче днесь в утробі немовля
плацента - своя схованка і Мекка
навіщо їм: "ми друзі, не стріляй??!"
диявол рве і мечеться в стропилах
почесний гість Калібру і Ствола
у нього янгельске лице і крила
у нього місія - зчорніло щоб до тла…
та воїни Свободи - Духа й Слова
у штольнях понароджують синів
в самому серці "Донеччини" і "Львова" --
запліднені й мої дві пари слів...
01.02.2014.

ріка замерзла а човни відчалюють
де сиза мла снується по льоду
на березі порослому печалями
волає лють від крові геть здичавіла:
годуй мене годуй мене годуй

ріка замерзла білою галузкою
а ті човни усе пливуть пливуть
і так понад живих пливеться вузько їм
аж небеса на образах полускали
і кришаться в засніжену траву

Мені б облетіти усі світи
Лишень з тобою.
Поруч ходимо я і ти:
Любов з самотою.

Мені б цілувати твої уста
Одні єдині.
Ти надто складний, але я проста
Сьогодні й нині.

Мені б за тобою слід у слід
Ступати певно,
Та я своє плам’я і ти свій лід
Плекаємо ревно.

18.01.2014 р.

Триває революція в людині.
Немає істин. Є житейська суть,
що шулери на чо́лі України
її сьогодні ворогу здають.
            Немає ради проти ідіота,
            що жде на вогнемети із Москви.
            То будуть січові рої і чоти.
            Попросимо в Богдана булави.
Ну з ким чума воліє воювати,
коли серця героїв, як булат?
І хто тебе захоче захищати,
коли ти є лукавий лютий кат,
і так боїшся голосу народу?
            Не порятує серія облав.
            Презумпція заручника свободи
            не уповає на чужий устав.
І настає пора відповідати
за вчинене. І злодію пора
кудись тікати із чужої хати...
І давить жаба жадоби добра –
немає де украдене ховати.
            І де прокуратура і суди,
            і беркути, і східні супостати,
            і писарі червоної орди?
І що кому належить цінувати,
якщо у коридорі із біди
є вихід – чи на волю, чи за ґрати?

                       01.02.14

Знання дається усім і кожному:
Бери й плекай.
Тільки про те, що ти гість непроханий
Не забувай.

Не забувай, що по собі лишиш ти
На цій землі,
Чистий думками з душею чистою
Нею йди.

Не забувай: не на небі деінде
Той рай-едем,
Тож будь у ньому й живи по совісті
Тут і тепер.

18.01.2014 р.

Україна – не Руїна. Україна – ненька.
Має доню-берегиню, сина-козаченька.
Не холопи-посіпаки – роботящі люди,
тільки лихо, чорне лихо, розтинає груди.
З того розтину кровиці витікає сила
і чорніє на кургані Кобзаря могила.
« Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…»,
та приходять лицеміри, несуть мертві квіти.
Посивіли, постаріли заповітні думи,
зажурилися, затихли доленосні сурми.
Зневажає сите панство сіру біомасу,
тільки гонор їх і пиха до пори, до часу,
бо «…не вмерла України ні слава, ні воля» –
берегині й козаченьки дбають іншу долю:
- Ні царі, ні царедворці, ані грязь підніжжя,
не торкайте синє небо й позолоту збіжжя!
Вам до слави як до неба, до святого Бога.
Ваша воля – людські муки і крива дорога.

Україна – не Руїна і народ – не бидло.
Плюньте лиху межи очі, а йому не стидно…

01.02.2014

На люб'язному веслі
у віслючому сідлі
за шаленим трендом
ворогують у вузлі
ті і ті, і в їх числі
(будучи студентом) -
Україна.

Не до "ноу"* в кожнім шоу...
Хто зерно, а хто полову
віє-сіє, засіває.
Економіку чи мову
брати зараз за основу?
Поки що не знає
Україна.


01.02.2014

Я гаєм защебечу стоголосим,
Аби уздріти ніжний усміх твій,
Зігрію сонцем тихі трави вій,
І витрушу з очей печальні роси.

Я хочу знову чути : "Любий мій..."
У співі вітру між столітніх сосен,
І бачити, як хмари вдаль відносять
Свипцеві жала розлучальних змій.

Але зима забрала світ в полон,
Стежки до неба снігом замело,
А там, де хмари - німота глибока,

І замість пісні вітру мла гуде,
І виходу невидно аніде
Для, спраглого краси твоєї, ока.

31.01.14.

Вою, куди ж ти в заобрій?! - зарано ще! Весни
придихом сонць не зігріли осклілу ріку.
Ой, не нажився... до мрії - пороги крутезні-
ще не подолані..праведна смерте, ликуй,

бо не щодня тобі душу,- як прапор безстрашну-
тілo виброщує - в куряві згірчених війн.
Яко дощі, - розгулялися кулі мосяжні...
Чорна трутизно, чекай! - не долюблений він!

Cмогами буду із логoва зманювать звіра,
найсміливіших виводити в перші ряди.
Так, я війна, - але я загартовую віру
так, я страшна,- та крізь мене потрібно іти!

Хай мої коси вистогнують в ночі чадисті,
ленти яріння мого, як огненні жерці.
я за тобою помножу - мов зірне намисто-
сотні повстань і освятять сини та отці

зброю у Світла криниці - водою очищень.
Змії клубисті зітнутьсья з гілками кормиг.
Тільки здімайте - благаю - все вище і вище-
чорно-червоні стрічки над канвою зими.

Серце злавинене кров"ю - стихій перехрестя.
Вихори волі - любіші за тихий полон.
Воїни вищого виміру, - Ангели честі,
нині його долучіть у Небес Легіон.

Моя душа легенька мов пір’їнка
Ще мить – і ось злетить вона увись,
Але я стільки можу в світі, як дитинка:
Мерщій дивись!

Я можу легко плакати, сміятись,
Я можу відлетіти журавлем,
Але я завжди буду повертатись,
Аби людей любити навзаєм!
14.01.2013 р.

Зігріває кожух і світанки з малиновим смаком.
І бардове панно, що над містом зависло приречено.
І порожні тролейбуси мляво виходять за графіком.
Нам життя небезпечне надовго тепер забезпечене.

Нам триматися так – галасливо і вперто – до відчаю.
Вередливий вогонь хай клубочиться чорними круками.
Ця тривожна зима на скрижалях душі вже засвідчена.
І, можливо, колись захлинеться безсилою мукою.
31.01.2014

Ничего. Не жалуюсь. Живу -
Холодом согреешься едва ли -
Но мечтаю, что еще войду
В летний дождь без нынешней печали.

Улыбаюсь зимнему окну:
Я в тепле, а кто-то, кто-то, кто-то...
Может, я не истинно люблю?
Может, я не раб, но не свободен.

Оттого, не жалуясь, живу?
Пью свой кофе. Прячусь за витрины,
И свой плед на площадь не пошлю:
Я и страх - пока что мы едины.

31/01/2014

Чому цей світ такий непримиренний
і Каїнів достатньо поміж нас?
Невже життя – то вірус патогенний,
в якому «Я» перемагає глас –
надії глас на вічне, невмируще,
божественне, небесне і святе;
надії глас на суще і грядуще,
на судний день, що кожного сягне.
Навіщо тоді розум? Убивати
і хитромудро плутати сліди?
Поміж нужденних сито панувати,
не знаючи для чого і куди?
Приходить час, людські нормує біди
у послух, у сумир’я, в дрімоту,
будує глинобитні піраміди,
але тепер вже на свою біду.
Бо інший час підпалює протести,
неначе повінь, розмиває мур
і падають корони, трони, жезли…
і холуї, і пані Помпадур.
Відплати юшка заливає очі
і лютощам немає перешкод.
Вже й Каїна убити є охочі…
А може то не Каїн, а наш код –
код божевілля, вільного від Бога,
благословення на земні гріхи.
Поглянь назад: кровить людська дорога,
усі її принади і віки.
В одному серці – жертва і убивця,
лже-проповідник, юда і герой,
їх лицедійні і натхнені лиця,
і дух любові, поки що ізгой.

31/01/2014

***
Така зваблива - пречисто світла?
І довгорука,і довгонога,
чому, навіщо така вродилась
о ти, приманко єдинорога?

Зійшла до світу з нічного трону,
росла билинка - і прагла неба...
О, діво ніжна, чому Мадонна
стискає руки в мольбі за тебе?

***
ЇЇ слова... її слова – поезія!
ЇЇ історія – це танго запальне,
що рвучко палахкоче понад лезами:
- Знайди мене!
- Візьми...
- ... пусти мене!!!


***
Карнавальна Оксана
вся – в легендах кохання,
творить змії-картини
і.. приховує рани.

Серед вихору візій
крізь осінні тумани,
позолоту облізлу
і невдач урагани –
світлу -
творить
осанну,
сходить сонцем –
ОКСАНА!

06.2013

Боже, росте беззаконня,
Множаться людські жалі,
Гірко святим на іконах,
Сумно портретам Далі.
Грають неписані ролі
Зрада, побої і шок,
Кривда сидить на престолі,
Скіпетр у неї - кийок.
В Авеля цілиться Каїн
Точним кидком - на убій...
Боже, Тобі виливаю
Біль незагоєний мій .
30.01.14

Очі - календарні дати.
Київ - ніби гість у Львові.
Фаза й кут атаки - скати:
повна політична повінь.

Пильно Україна слуха,
як реве від гніву корінь*.
Гоголь написав би вдруге
"Бульба - політична повінь".

Чим усе це в очі завтра
ляже на весняний промінь?
Повінь - головний співавтор.
Незабаром буде повінь.


30.01.2014

Ну, что, игрок, прошел урок -
Цена назначена печали
Тебе не впрок. Но твой порок:
Теперь уже не до деталей!

Морщинный тик. Когда-то крик
Ты не услышал и едва ли
На твой порог вираж дорог
В сочувствие тебе послали.

30/01/2014 17/41

Ти добре знаєш: я в харчах — не привереда,
А все немиле. Не було такого зроду ж.
Без тебе й кава не смакує, хоч і з медом,
Бо ти завжди її цілунками солодиш.

З тобою й сало на Майдані — просто пісня,
І дим буржуйок — не надихатись, як волі.
Розмежував Майдан життя на “до” і “після”,
І так, як “до”, тепер не буде вже ніколи...

Над плечами парили голуби,
А у ног ее три кота.
Повстречала я – шла по городу
В шубе вытертой Доброта!

Мизер пенсии, как и многие,
Получила. И поскорей:
На лекарства, харчи убогие
И кормА для своих друзей!

Вынимала из сумки ситцевой
Рыбу мелкую - для котят,
Голубям же пшеницу сыпала –
Все бездомные есть хотят!

Да, не каждый помочь потянется,
Уплетая по два куска,
А на бабушку лишь оглянется,
Повертев себе у виска.

А над нею парили голуби.
Словно факелы, три хвоста!
Виновато склоняя голову,
Шла по городу Доброта!

2014

День гніву росте щодня,
харчується каплями крові.
У завтрашній рік Коня –
із тезою антилюбові.
Ховали у очі зло,
у посміх і рук вітання,
ховали у сіре тло
для хижого панування.

Але дістали усіх,
але згадали, що… люди.
На білий невинний сніг –
калинові грона всюди.
А вічна жага життя
дістала убивчу наснагу –
дивитись у майбуття
на мушці рушниць спецназу.

День гніву росте щодня.
На силу виходить сила.
Сідлає герой коня,
а то… ворона кобила.
Вона цокотить по склу
одвічного сподівання,
героя несе в імлу
на подвиги і страждання.

30.01.2014

А ніч - як горло, здавлене стопою,
а день такий… у квітні листопад!
Твоя Евтерпа* ходить за тобою
хребтами зледенілих барикад.

Безсрібленики поряд і блаженні,
і ти між ними – ниткою лишень.
Твоїй Евтерпі личить одкровення –
слова у зблисках солі та скорин.

Оптичне скло навпроти над курками:
вже зрозуміло – крапка! Або три…
Душа за сонце і рука за камінь
хапаються на світі до пори.

У правоті на тризну надто просто
Евтерпу й долю – звірству завинив,
Чому ж у посміх вірилось – не в постріл
обманутого з кола сатани?

*Муза ліричної поезії.

Ще одягнемося в сукні, дівчата,
Дочекаються високі підбори.
Доведем до перемоги почате,
З козаками разом лихо поборем.

Не на часі нині запах парфумів,
Дим буржуйок пробира до білизни.
Певно, сам лихий братву надоумив
Так знущатися з народу й Вітчизни.

Ми за хлопців наших станем горою,
Щоб гуртом здолати горе-тирана.
Напечемо пиріжків для героїв,
Злущим кригу, перев'яжемо рани,

Та й закусимо обвітрені губи,
Та й молитви-обереги - щитами.
І не мрійте, упирі-душогуби,
Що ТАКИЙ НАРОД навколішки стане!

Брати українці, ви пліч - опліч станьте!
Неньку Україну, від злиднів спасайте!
Бідність охопили всю нашу державу,
Нищить українців і всю її славу.

Брати українці, ви пліч - опліч станьте!
Неньку Україну від банди спасайте!
Банда захопила всі найвищі влади,
Все гребуть для себе, і не дати ради.

Брати українці, ви пліч-опліч станьте!
Неньку Україну від влади спасайте!
Влада розділила , фабрики, заводи,
По всій Україні натворила шкоди.

Брати українці, ви пліч-опліч станьте!
Неньку Україну на захід рівняйте!
Хто любить Росію, їм не заважайте,
Чесних патріотів собі обирайте.

Це траплялося навесні.
Коли танули сірі сніги.
Коли ріки втрачали свої береги
і світили нам дні ясні

Так було і цей раз.
І окреслювався образ
аскетичного тіла її.
І тільки у випростаних долонях,
скинувши із себе весь теплий одяг,
крізь ринки, білий дім і площу,
вона обережно йшла на прощу.
Дуже повільно,
щоб не випустити серце з долонь.

І проходивши повз пам’ятник Леніну
по алеї калюжами встеленій
Вона лягала на площі бруківку,
під себе поклавши лише вітрівку,
й співала морських пісень.

І вітер з півдня чув її голос,
це був сигнал із рогу на полюс.
І підіймалися хвилі, наче повстанці,
вдень убиті афганістанці,
які теж за вітром пішки йшли,
Поклавши радість в свої мішки.

Вона лежала, як риба, висолопивши язика
в очікуванні, коли її огорне вітер й вода,
Щоб можна було змочити губи
І серце змочити теж,
Загасивши в ньому кілька пожеж.

А коли стало зовсім темно,
настала ніч,
хтось ввімкнув ліхтарі.
І вона побачила, як ідуть знахарі.
І один із них
одноокий і посічений,
у священній війні мічений,
нагнувся над нею, розв’язав мішок
і став дробити якийсь порошок.
Солодкий і білий, як місяць.
Він посипав їм на всі її рани,
що були, і котрих у неї не бу́ло
і забивши порох у дуло,
він спустив, як це вміє робити.

І поклавши серце назад їй у груди,
Він пішов на Далекий Схід і на труби,
котрі тягнуться в небо, наче бамбук.
…сказав їй: «Засинай, все минеться.
Ніхто до тебе не торкнеться.
Ми убили всі хвилі й вітри».

2014

У подорож літ доля нас відпустила,
Поклала пригадки в заплічні мішки,
І, щоби під ними не виросли крила,
Пригнула рамена прощанням важким.
Та іноді, десь на гулкому привалі,
Додолу рюкзак опустивши з плечей,
Виймаю із пам’яті трішки прив’ялі
Світлини сумних, та коханих очей.
І довго дивлюся, як сонце на обрій,
Де нічка усесвіт в облогу бере,
І сум побирає, і душу коробить,
І знов спозарання берусь за старе.

Ігорю Михайловичу БІЛИКУ
на перше 50-річчя

Крізь серце проходять мелодії
І ріками ллються у світ,
Що дні зігрівають холоднії
І аж розвивається цвіт.

Учитель завжди живе учнями.
Маестро ти вже і Орфей.
Чарують мелодії звуками
Щоденно і на ювілей.

Хай квітнуть мелодії веснами!
О! Ця неповторная мить!
Бо пісня під зорями ясними
До інших планет полетить.

І там розіллються вже звуки ці
У два чи у три голоси.
Хай кожен із задумів збудеться!
З води тобі, друже, з роси!

2014

Ой, надворі завірюха!
Всім звірятам мерзнуть вуха.
Шапочок у них немає,
А вітрище не втихає.
Та й сніжок, мов пух з тополі,
Засипає все у полі.
Навіть в лісі не сховатись.
Як весни їм дочекатись?!

28 січня 2014 року

Чорно всюди уночі.
Чорні очі у сичів.
Зорі з місяцем співають,
Сонну землю звеселяють.

28 січня 2014 року

Ви мене, як сина, обнімали,
Захищали від тривог усіх.
Тож і слів, і квітів Вам замало…
Цілий світ поклав би Вам до ніг.

28 листопада 2013 року

Під Крутами юга віє
холодним, колючим снігом
і кулі гарячі носить
над чистим юнацьким віком.

Зло бехкають пси-гармати...
- Тримаймося, друже, брате!
Щоб жила Україна-мати,
потрібно нам тут стояти!

Як легко героєм бути
далеко від поля бою,
як мало прийшло під Крути
устати на бій з ордою.

- Каму здєсь хахляндію нада?
Криваво налиті очі.
- Спасіть мене, мамо, тато,
я жити, ще жити хочу.

Під Крутами юга віє...
Зів'яли принесені квіти.
У пам'яті часу мерзнуть
розстріляні в січні діти.

Із архіву

О жінко, що злітає від порога!
Лице твоє пресвітле, хата вбога.
На вулиці ночіє, люд за рогом.
Вдивляєшся у шибу, мов у світ.

О жінко, хлюпотить печаль на межі…
Твій чоловік ніхто, в дитинки нежить.
Годинник біля сита – сонний лежень.
Невже пора писати заповіт?

О жінко, ці вітри терзали крила!
Вони намокли в дощ, важкі, мов брили.
Ти майталаєш ними… Зріє вилом…
Ось-ось відчайно кинеш під вікно.

Зажди безкриліть, з нами все бувало.
Твоя оспалість витече в дзеркала.
Зажди, кухарко, вчителько і прале.
Ще полетиш над хвилями оман!

Ти полетиш над хатою і димом,
Ти полетиш над Прагою і Римом.
Й того осяє щастя невгасиме,
Хто іздаля побачить твій політ.

Це зараз у кімнаті затхло, сіро.
Запам`ятай - ти гожа, ти ефірна,
Тобі пасують і пасати, й ліра.
Не бійся розсікати купол віт!

2014



першотвір

О, женщина, летающая трудно!
Лицо твое светло, жилище скудно,
На улице темно, но многолюдно,
Ты смотришься в оконное стекло.

О, женщина, глядящая тоскливо!
Мужчина нехорош, дитя сопливо...
Часы на кухне тикают сонливо -
Неужто твоё время истекло?

О, женщина, чьи крылья не жалели!
Они намокли и отяжелели...
Ты тащишь их с натугой еле-еле,
Ты сбросить хочешь их к его ногам...

Но погоди бросать еще, чудачка, -
Окончится твоя земная спячка,
О, погоди, кухарка, нянька, прачка -
Ты полетишь к сладчайшим берегам!

Ты полетишь над домом и над дымом.
Ты полетишь над Прагой и над Римом.
И тот еще окажется счастливым,
Кто издали приметит твой полёт...

Пусть в комнатке твоей сегодня душно,
Запомни - ты прекрасна, ты воздушна,
Ты только струям воздуха послушна -
Не бойся, всё с тобой произойдёт!

1986