Десниці Божій – «Алілуя!»
У небі - листяний вітраж….
Шедеври осені дарує
маестро Жовтня вернісаж.
О, дивоплетиво багрянцю
у сонцезòлота мазки
і листопадового танцю
кульбітні па… на всі смаки…
А ти завмер у галереї
краси едемської Творця…
І не намилуєшся нею…
І раював би - без кінця…

15.10.2013

До наших ніг,
неначе кошеня,
що прагне ласки,
пригорнулось літо.

І вже його
несміло-тихе «няв»
в долонях заховав
осінній вітер.

Він рве із рук
нечитані листи,
що нам сумні
дерева-листоноші
роками вже не можуть
донести.

В них наші вірші!..

… теплі і хороші…

У золото осінь ревнива вдягається знову і знову -
бо хоче від мене чуттєву для себе присвяту.
Та як розказати їй, що означає – кохати,
а дотиком більше сказати, ніж іноді словом?

А ти знову рада, що в мене не пишуться вірші.
І я не загублений в римах – простих чи дотепних -
щовечора. Тепло і ніжно закутаний в тебе,
забув я про муз. Але зараз, натхнений не гірше,

творю натюрморти із ніжності, пестощів, ласки.
Бо твій надихає малюнок схвильованих ліній.
Я вже відчуваю – в цей вечір задумано-синій
ти, люба, мене вже не випустиш
з нашої казки...

2013

У будні і свята щодень
ходила худюща, як дишло,
а я тобі - ані телень,
бо думав, що заміж вийшла.
І кофту на грудях твоїх
обмацував поглядом дужо -
дивилась крізь мене ти
і погляд був геть байдужий.
Укотре йшов мимо я,
дивився у карі вишні
і думав, що будеш моя,
а вийшло отак, як вийшло.
Пішов і напився. Як бомж,
лежав на бруківці холодній,
асфальт парував і повз -
і круки ходили голодні.
Та рипнуло поряд щось -
то ти нахилилась до мене,
а дах неухильно ковз
і з'їхав мені на рамена.
Отак і стою сім століть,
тримаючи дах над собою,
шепочучи: "Ой, не любіть
білявок, фарбованих хною".

15.10.2013

Де явори сумують за водою –
непереможна тиша і туман
отам, де нас повинно бути двоє –
нема нічого, зболено нема

ні вірша, ані доторку, ні звуку
а час літає, наче НЛО
над перехрестям, де на лезі злуки
немає нас, а може й не було...

Досить вже! Наїлися!
Силос з обличчя зітрем
В Авгієвих стайнях народилися
В них і помрем

Годі вже навперегін
Шию встромляти в ярмо
Перед катом гнутися, мов пластилін
Ми мертві давно

Вистачить вже стусанів
Доста лизать дупи твердь
Султанів, шахів, герцогів, вождів, царів
Краще вже смерть!

Тисячну різку отримуючи
Стиснем кулаки
П'ємо довгі роки
Непереливки
Досить терпіння вимірювати
В кілометражі
Нерви вже на межі
Тож освятим ножі

Коли цей святковий день
лежав, ніби п’яні вишні
у торті, співав пісень,
ти тільки із рими вийшла.
Ти вперше тоді пішла
на шпильках асфальтом битим,
кофтинка уся по швах
на грудях рипіла. Бітум
на дахові повз униз,
бо дах неухильно їхав.
І боляче, аж до сліз
пліткаркам було, - от лихо!
І пінився білий день,
і довшав, і глибшав зримо
у тому кварталі, де
ти вийшла колись із рими…

Не вважай, - йому казала, - за якусь мене таку,
Бо потримати бажала на короткім поводку.
Та уже всього за тиждень ждав її такий сюрприз:
Він, якусь таку зустрівши, поводок той перегриз...

Нірванами, ранами - як іще...
Од злету до Лети - колú ще...
Не сполох. Не спалах. Не явище.
Я - вúще.

2013

життя рівноцінне
одному-єдиному танцю
він змій а чи птах
що розгойдує кров до жаги
Були ми,земні,
наче сонячні протуберанці
не мали вже тіл
бо тіла вже не мали ваги

у звуках загусли
і звуку про смерть не почули
Хитнулося небо
зірвалися з дива зірки
вогнем обпалили
і долі навік розітнули
віддавши тіла
і тривалість важкої ріки

Ах, как эта осень, красавица осень,
порой раздражает несносно–тоскливым дождём.
Да только её ли вина в том, что косо
легли наши мысли, не в лад мы с природой живём.
Да только ли с нею? С собою не ладим:
о счастье мечтая, хандре угодив под колпак,
тоской упиваемся. К радости вряд ли
попутчик унынье… Вот стать бы иными… Но как?

Крізь зради і розлуки,
крізь болей млосний хрест
несу свою розпуку
над прірвою небес.

Наріжний камінь долі,
ушквальний вихор фарсу
мій кінь у чистім полі
завмер в німій образі,

а потім здичавівши
пімчав, зірвав опута
душа моя з личини
звільнилась і облуди.

Не пімста, лиш кохання,
лиш сила крил на плечах
любов як повінь рання,
як з вени кровотеча.

О, Боже, вдячна зорям
за Слово в ніч пристрАсну,
за гарт моєї волі
і одкровення ласку.

За те, що відмолила
гріхи душі і плоті
на розпростертих крилах
я знову у польоті.

Хоча тебе я не забуду,
Бо не судилось це мені,
Душі римовані етюди,
Я скоро всі спалю в вогні.

Зітру з сторінок Інтернету,
Сліди гарячих почуттів,
Тяжких падінь, високих злетів,
Та не потрібний тобі спів.

Одіну маску та в народі,
Стану «Сонетом» чи « Віршем»,
Напишу тисячі пародій,
І засмію душевний щем.

І вже ніколи не стурбує,
Тебе дзвінок чи єс-ем-ес,
Бо той хто був як вітер буйний,
Буде нести мовчання хрест.

14/10/2013
2013

пісня як дзеркало в рамі
пісня як вітер опалий
серед осіннього рам'я
нащось мене обснувала

позіх суничної ночі
мощі органного саду
де золоте узороччя
те що цілує і краде?

хто то складає із листя
легітність вечора хвору?
пісня виходить із тисняв
квіткою на крутогору

наче з якої неволі
наче з якої тортури
руки - камінні тополі
губи - судома бандурна

2013

Упало яблуко в саду,
Таке велике і червоне,
Чи то на радість,чи біду
Попало в голову Ньютону.

Від болю "евріка" завив,
"О, дивовижа! Це везіння!!!"
Ось так для нас Ньютон відкрив
Закон всесвітнього тяжіння.

Мабуть, це восени було,
Бо дуже в голові гуло...

Мені був білий сон:
трава вростала в тіло,
а небо синю шаль на плечі крадькома,
і крилами ворон
на тілі мерехтіло
привиддя сірих днів – нахмурена зима.

Крізь мене йшов туман
і проростали квіти,
вкривали голий стан холодні пелюстки,
а дощ, немов шаман,
у змові з тихим вітром
справляв магічний культ на відстані руки.

Я чула шепіт хвиль,
я розуміла воду,
із пальців сотням рік давала свій почин.
А темрява могил
і багровіння сходу
плели мені вуаль із ніжної парчі...

Сполохана зима
вдягла імлистий саван,
розвіявся туман, зійшла трава зі скронь –
і я... мене нема,
я марево над ставом,
я перший у зими холодно-білий сон.

2013

Тринадцять, тринадцять, тринадцять...
Яка ж то невтомна праця –
іти від душі до душі!
І небом ставати блакитним,
і листопадовим вітром,
і серцем – гарячим-гарячим
виплавлювати віршІ.

Тринадцять – число магічне.
А бачиш – втікає відчай
у золото верховіть.
Бо числами пишеш коло,
бо слів твоїх щире поле
до сонця, як соняхи-діти,
до чистих висот блакиту -
і квітне,
і прагне,
й летить!

Палітра осені багряно-золотава,
Палітра серця у яснім ключі.
Лише трави ледь скошена отава
І теплий шалик на моїм плечі.
Вже вересневих вечорів мотиви
Впливають в душу, наче тиха даль.
Нечутно літа теплі переливи
І хочеться сховатись під вуаль.
Палітра осені багряно-золотава,
Картини жовтим, мережки дощів.
Все облітає, лиш трави отава
Колише тугу вранішніх садів.
14.10.2013.

Я так давно тебе побачив,
(А ти ж - мого дитинства дім),
Що почуваюся незрячим
Від сліз у затишку твоїм.
Бо туга вдарила у груди,
Як серце здогад обволік
Про те, що краще вже не буде
Мені ніде, як тут, повік.
Лише не повернути щастя
Напівзабутих дивних днів,
Коли відкриті двері навстіж
Я зачиняти не хотів…
13.10.13

Пародія

Трохи ти лякливий вдався зроду,
Затуляєш вуха – Тихо, цить!
Але я обожнюю негоду –
Бо сусіди глухнуть, як гримить!

І нема тоді до нас їм діла,
І тулитись можна досхочу,
Доки стогне буря огнежила –
Навіть, як захочу, закричу!

Не тремти – це я, твоя красуня!
Щось кажи, невже бракує слів?
У вікно вдаряється відлуння,
Сивих розлякавши голубів…

Розгулялась буря – дужа сила!
А прогноз – на тиждень затяглó…
Ну, нарешті, ти промовив – Мила…
І пірнув до мене під крило…


12.10.2013

* * *

Стоять кущі пошарпані шипшини,
Червоними плодами запеклись,—
Як літа дотліваючі жарини
В оточенні осінніх багряниць.

Розіпнуто на нитках павутини
Холодних крапель кришталевий блиск.
Оглянься, літо! Променем єдиним
Востаннє — на Покрови — обізвись!

Але природі відбирає мову...
І безшелесно, в сітях дощових,
Зіщулюються порвані покрови,
І стигнуть стигми осені на них.

2003

…Рідний край, земля – своя одвіку –
у тяжкому корчилась ярмі,
гартувався спротив многоликий
гітлерівсько-сталінській чумі.

Вороги у спілці, поодинці –
ненаситний же ординський смак,
без різниці – всі вони ординці:
кований німецький чи кирзак.

Шикувались хлопці і дівчата
під червоно-чорне знамено –
боронити Україну-матір,
карбувати власне імено.

Молоді життя свої за неї
на жертовник долі принесли:
ідеали, а не привілеї,
і життєвий припис без хули.

Не тепло батьківської домівки
і не ласку материнських рук, –
а спартанські «вигоди» криївки
вибрали одразу, без принук.

І свідомо йшли у бій. Вмирали.
З іменем Вітчизни на устах…
А від неї – не лише хоралів –
шани не діждався їхній прах…

О Свята Пречистая Покрово!
Ти – небесна матінка УПА!
Влий сліпцям у мізки праве Слово –
хай прозріє їхня сліпота.

І засяє істина у краї –
що для українця той герой,
хто за рідну землю умирає
на своїй землі, а не «чужой».

хана поету, в разі пародист
продемонструє пародійний хист,
візьметься круто - доведе до сліз
та ще і перекрутить вірша зміст,

під монастир поета підведе,
розставивши акценти де-не-де,
та слава Богу, хоч не під арешт -
бо пародист на те є, врешті-решт,

аби поставив на поеті хрест,
коли з-під поетичного пера
виходить чо́ртзна-що́ чи ні хера...


13.10.2013

Небо спить і не знає: синиці давно не в ціні.
Кисню води свинцеві пташині синці, як татухи,
промакають прощанням людей. Шурхотять ясени:
перерізані ротики осінь цілують за вухом…

Наші теплі цілунки повз обрій, розп'ятий за нас
колом кволих смертей у вчорашнє амеби "сьогодні", -
гартування води, що тече, як запрадідський гас
із світильників душ - у розверсті стоп-крани господні.

Гартування калюж із іржі батарейних сердець.
Годування струмків, що, мов армія, в посусі гаснуть.
Замовляння волошок, що кожна - і поле, і мрець.
Замикання кордонів між обрієм котосмугастим -

і набридлими смугами п'яної зебри, що їй
світлофори - не писані, сонце й дива - мимобіжні…
Як на страті - рубіни листочків, але - ще живі…
Голуби баобабами дупи занурили в ніжність

плям бензину на вигинах парків у пальцях природ -
риторичних коханців, яким не коритись - не варто…
Нападають вітри на смішний ліліпутський народ
гілочок і каштанів. Летять на крилатих гепардах,

як прийдешні морози, хвилини. І кисню - катма.
Й соломинки зі спалених стріх, що стікали золою,
не рятують, безрукі, коли бірюзовий туман
не дає випливати з тобою за звірями Ноя

на солом'яних зайчиках світла - по тверді води,
загартованій богом прикмет і недоль - за вінками…
… виринають огидні почвари з долонь мерзлоти.
Вислизають із темних глибин то скелети, то камінь,

то інакші віджилі, забуті навзаєм за мить,
ненароджені інші, приречені вічно втрачати
в нешекспірово-простих сценаріях…

… небо ще спить,
відмотавши заплутані сльози хмарин на початок

неймовірно буденного дійства: про травми води
у калюжах зірок, у красі кримо-римських агоній,
про дотично-убивчі насичені світлом світи,
про рубінові рани дерев на кисневих іконах,

про цілунки, поцуплені поспіхом із підвіконь
у малиновій хатці, яку не збудовано досі,
про розхристаних шаликів крик - мов рожевий бекон
із дракона, мов крик дитинчати, коли ягоосінь
відбира від батьків,

про сліди баобабів, які,
наче голуби, в душі вкорінені, шурх - полетіли
виливати любов у зацукрену сіль чумаків,
випивати тепло соломинкою спраглого тіла,

коли обрій, розп'ятий намарно, стрічає свого
двійника, про якого не чули ніколи нічого….

Заґратовані хмари - неначе тюремний вагон.
Наші теплі цілунки розгойдують небо, як човен.

Загартовані води між нами - свинцеві. Синці -
відображення двох - не помітні: бур'ян макіяжить…
Ти - керваве рубінове листя у мрячній руці,
із якої несправжні синиці повзуть у вчорашнє...

капець поету – ворог а не брат
коли з-під поетичного ребра
жбурляє в урну хусточку для сліз
бо сам туди з валізами заліз

коли капець в поета під ребром
не зцілює ні випивка ні бром
і на поета люди врешті – решт
навішують метафоричний хрест

а не була б сумною драма ця
якби завчасно копнути капця
поети бережіть свої серця
а то капець у гості обіцяв

я все згадую знаєш не можу спинитися
повертаюся в наше «тоді»
в тім «тоді» ми могли просто сміхом зігрітися
довіряли словам і воді
може якось насмілюсь до цього вернутися
запитаю у тебе чи взнав
зміст мовчанки що в неї твій голос не втрутився
а довкола ревів вокзал
пам’ятаєш будинок на місці станції
де аптека і букініст
хто згадає? над пам’яттю ліпосакції
надто звичні... на повен зріст
те минуле далеке звестись не здатне вже
та й для кого вони
ті розкішні видіння що їх утративши
не розчули війни
тихих кроків бруківкою мирною
просто поряд отут
ні скажи мені нащо ті зліпки визбирую
серед зваб і отрут?!
наче місто повстане і ми наївними
мов лящі у воді
допливем балансуючи веснами й зимами
в те щасливе «тоді»

Поза небом тебе ошукають
димарі й вагонетки скрипіння,
і заблудлим, незгаданим Каєм
саркастично поклонишся тіням.

На підпорах дахівка осоння,
і хлібина, й сирівка* – сестриці,
аж допоки з охриплих агоній –
подаровані вогнищем лиця.

Побіжиш – сотня шпал без обману,
доштовхавши до затінку пекло,
і лежатиме небо багряне
на долонях, надовго затерплих.
2013р

*Ще не випечена цегла.

Ще не вмер стадіон "Львів-арена",
Ще не вмерлa Франка "Не пора",
Ще не вицвіли в наших знаменах
Кольори, в бойових прапорах.

Шаленіють миршаві скажені,
Не пускають на матч в стадіон,
Вчора тисяча рук за Євгена*
Й за Степана**.A нині - мільйон.

Хай лютують чужинці на троні
І викреслюють їх імена,
Та не викреслять ймення Героїв,
Що живуть у серцях - знаменах.
13 жовтня 2013р

* Євген Коновалець
**Степан Бандера

Остання хвиля теплих почуттів,
а далі декорації і глина.
Сумбурність форм...
Чи це моя провина,
Що правди дух настільки помалів ?

В метаморфоз влюбившись буревал,
Большой войны затеяв сериал,
Господний мир свои готовил клёцки.
Здесь не маляр у Свирской на хвосте,
А спазмы всех времён, которых, де,
И в страшном сне не видел Заболоцкий.

Для будущих из прошлых реконкист
Лепил планеты грамотный стилист,
О чём живьём ещё и не мечтали,
Взорвавшись пеплом, мириады звёзд.
Пошли почти что сами в полный рост
Дни и значенья из элементалей.

Вопросом неказистому уму
Чуть только ощущалось - почему?! -
Как вновь расплавом делался под спудом.
Закат бывал то палев, то багров,
И в долгом созревании миров
Металось бессознательное чудо.

По внеочередной команде "пли"
Враз триллионы саженцев земли
Ложились, как ошмётки киноленты.
Толпой вздымались горы, как зазря,
Стремглав рождались новые моря,
Входили в столкновенья континенты.

Мы стлались там незначащей травой.
На шедшей в раж планете огневой
Так главный джинн ещё сидел в бутылке,
Так гейзеры струили серный пар,
Так бился с динозавром динозавр,
Пока мы спали в листовой подстилке.


2013

1.
Панує осінь, тихо і велично,
Мережить у повітрі трунок-дим.
Скликає щемні спогади на віче,
Збирає зрілість, як терпкі плоди.

В янтарних вітражах застигла вічність,
Старіє ліс, щоб стати молодим,
І ворони – посли із потойбіччя, –
Приносять вісті у забутий дім.

В палац осінній ще приходять мрії,
Багряний розсипають серпантин.
Крилатим звіром вітер виє-віє,

В садах згасає полум’я жоржин.
Остання невідмолена надія
На полотні небес гаптує синь.

2.
На полотні небес гаптує синь
Холодний день із сизими очима.
Стоїть у полі, як старезний млин,
Усохлий ясен, від життя спочилий.

Як віщий жрець, лякає тишу він,
Поскрипуючи чорними плечима.
Скидають гори паморозь вершин
На простирадло змореного диму.

То палить смуток вицвілі листи.
Приречення цій осені так личить!
Вона жадана гостя самоти.

У небо лине ностальгії річка,
На сивому склепінні висоти
Читають клени роздуми готичні.

3.
Читають клени роздуми готичні,
На шелест перепещують печаль.
Душа умита грозовою ніччю,
Воскреснув день від золотавих чар.

Думки небес тлумачать сни містичні,
В осінніх епілогах тліє час.
Магічний голос в позачасся кличе,
І ллється простір із дірявих чаш.

Обряд журби туманом оповитий.
Намисто із невидимих перлин
Володарці стихій дарує вітер.

На кронах гусне смуток і бурштин.
Краплинами рідкого оксамиту
В повітрі тане смак багряних вин.

4.
В повітрі тане смак багряних вин,
Об небо, заґратоване печаллю,
Сумління б’ється крилами провин,
І пам’яттю щемить у серці жало.

Мовчать жалі пожухлої трави,
Бешкетник-вітер бавиться кресалом,
Гірких спокут здіймає хижий вир,
І листя перемішує опале.

А осінь на війну благословить,
І жовтневі на спис пов’яже стрічку,
Ховає в чорні рукава блакить,

Фарбує в колір вічності обличчя.
На небі хмари – ніби срібний щит.
Вишіптують тепло дуби сторічні.

5.
Вишіптують тепло дуби сторічні
Благанням неприкаяно-німим.
Ідуть у бій стихійні протиріччя,
Щоб вирвати знамено у зими.

Блукає жовтень, як печальний лицар,
Простелює янтарні килими.
У душі наливає сум по вінця,
Глухою невідомістю сурмить.

Шукає він того, що не існує,
Вдихає кров’ю висохлий полин.
А кінь його гарцює – вітер буйний.

І воїн той – спокути блудний син,
У неба просить згинути не всує,
А молитви несе журливий плин.

6.
А молитви несе журливий плин,
І павутинням бабиного літа
Вони срібляться у вбранні долин,
Яке не встиг ще чарівник дошити.

У запахи соснової смоли
Терпку печаль з туману перелито,
Старих дібров золотить куполи
Невидима рука рідкого світла.

Із прірви неба голосом палким
Запрошує на танець хаотичний
Спокусник-вітер зболені думки,

Мов гасить у душі бентежну свічку.
І ніби журавлів тонкі рядки,
Високі мрії спогадом курличуть.

7.
Високі мрії спогадом курличуть,
Покладені на музику небес,
І ноти, ніби полохливі птиці,
Ховаються-зливаються у текст.

Гуляє світом золота цариця,
Лишає скрізь її гарячий перст
Розкішні барви – дотик чарівниці.
У неї досконалий кожен жест.

Вона прекрасна, хоч така самотня,
Але щаслива у своїй путі.
Вдихає, ніби солод, біль гіркотний,

Черпає силу з дивних сновидінь.
І під крилом натхненної свободи
Закуталась душа в шовкову тінь.

8.
Закуталась душа в шовкову тінь,
У спокої, – чекає все ж негоди.
Мов лабіринтом із прозорих стін
Сама в собі непримиренно бродить.

Вражає неосяжність володінь
Цариці душ і мертвої природи,
І непохитна міць її твердинь,
Громи співають їй похмурі оди.

В передчутті стихійної краси,
Що намалює підвечірня злива,
Прощення і очищення для всіх

Готує осінь, ніби звичне диво.
Вже кличуть ніч розхристані ліси.
Вбирають біль осінні переливи.

9.
Вбирають біль осінні переливи,
І шепіт листя зцілює серця.
Панує скрізь готична королева
Талантом геніального митця.

Вона могутня, пристрасно-бурхлива,
Хоч світу не показує лиця.
Водночас і похмура, і сяйлива,
Душа в шипах тернового вінця.

Солодких мук нектари і настої
Дарує щедро запізнілий рай.
І рани від оман дбайливо гоїть,

Хоч в пам’яті карбує кожен шрам.
Вітає осінь вже нових героїв,
Сюжети пише для щемливих драм.

10.
Сюжети пише для щемливих драм,
Гортає почуттів затерту книжку.
Між сонцем і дощем проводить грань,
У бій добра і зла шикує військо.

І знову ніч замінить свіжа рань,
Хоч нагадає, що зима вже близько.
На сцені суму – вишукана гра,
Актриса-осінь зачарує блиском.

То грацію вдихає у гілля,
То скрипкою розніжиться журливо.
В багряних снах – натхнення скрипаля,

Немов завмерли в них пташині співи.
Стрічає золотого короля
Володарка закохано-мрійлива.

11.
Володарка закохано-мрійлива
В сумного неба безкінечну даль
За виднокрай буття думками лине,
Сльоза її чистіша за кришталь.

Змокрілі перечитує архіви,
Де плаче правда і регоче фальш.
Спиває повінь тиш велична діва,
І гордо носить срібну пектораль.

У темний пурпур одягнулась осінь,
Немов іде на пишний маскарад.
Як ворона крило, її волосся,

У чорний шовк уплетена жура.
А жовтень-сум коханням стоголосим
Цілує барви сонячних заграв.

12.
Цілує барви сонячних заграв
Шовковий подих осені-чаклунки,
Повільно ніч виходить із шатра,
Приймає небо таїни дарунки.

Відторгнеться минулого кора,
Душа воскресне від бажання-трунку.
Фантазія казкового пера
Виписує магічні візерунки.

Дрімота пестить кароокий глід,
Вечірній промінь визирнув грайливо
Із невагомо-срібних пірамід.

Неорані стоять ще вільні ниви.
Хмільна свобода лихоманить світ,
Розчісує вітрам шалені гриви.

13.
Розчісує вітрам шалені гриви
Гребінка зір. Покрила землю ніч.
Співає скрипка солодко-журливо.
Клубиться низько темрява сторіч.

Полює скрізь невидимий мисливець,
Бентежить тишу одинокий сич.
А в осені душа така вразлива,
Таїть кохання не почутий клич.

Відтінки хмар погрозливо сіріють,
Немов ідуть на битву сотні рас.
Та мить одна – і вітер їх розвіяв.

Із місяцем зустрілось око Ра.
Володарка печальної стихії
Освячує природи древній храм.

14.
Освячує природи древній храм
Могутня жриця і земна богиня.
Граційним жестом воскрешає прах.
Продовження дістане все, що гине.

Містична, нерозгадана пора
Із присмаком нектару і полину,
В передчутті солодких покарань
Вона співає пісню лебедину.

У ній пітьма зі світлом обнялись.
У ній сплелись відродження і відчай,
Похмурні фарби і янтарний блиск.

Її усмішка ніжна і трагічна.
У вальсі мрій кружляє падолист.
Панує осінь, тихо і велично.


МАГІСТРАЛ

Панує осінь, тихо і велично,
На полотні небес гаптує синь.
Читають клени роздуми готичні,
В повітрі тане смак багряних вин.

Вишіптують тепло дуби сторічні,
А молитви несе журливий плин.
Високі мрії спогадом курличуть,
Закуталась душа в шовкову тінь.

Вбирають біль осінні переливи.
Сюжети пише для щемливих драм
Володарка закохано-мрійлива,

Цілує барви сонячних заграв,
Розчісує вітрам шалені гриви,
Освячує природи древній храм.

Осені згубила мідь
Ірієм утрат,
І засне імлою світ.
І болить із ґрат?

Де стукоче лютий вітер,
Суне зі шпарин,
Вечоріє надто швидко.
Сутінковий сплін.

Пронеслося тепле літо
Через ясний край,
Вистигає чай зігрітий.
Що тепер? А хай.
2013

Круки зорями на крилах
Тихо огорнули землю,
І слова твої, ті брили,
Проминули вже даремно.

Я піду туди далеко,
Перейду глибокі ріки,
Розшукаю слід лелеки,
За луною чути кроки.
2003

Кладе туман
розпушене огруддя
на міднобокі кухлики кущів.
Мовчать алеї,
хворі на безлюддя,
дрімає жовтень,
ласий на дощі.
Понурій днині
досі не вдалося
припасувати сонце до ладу…
І тихо йде
крізь невмолиму осінь
саме життя –
по власному сліду…

Зойк утопився у голосі.
Короткочасний.
Ні на Землі (її глобусі),
ні - про запас мій.

Може, промОвчати пошепки?
Вчора. Сьогодні.
Від нісенітниць - у пошуки
шляху з безодні.

Не переймайся загрозою.
Зойку не стало.
Вірш про поезію прозою.
Медом про жало.


13.10.2013

Місто п’є нічної тиші чар,
Ирій рим очікує на диво,
Хризантеми барвоуродливі
Аж тремтять : мав рацію звіздар! -
Йоту щастя виплеснула в дар
Ласка Неба. І емоцій зливу:
Ич, яка вродилася красива, -
Краля-осінь вилила руда.

Готувався жовтень до Покрови,
А маляти викричане слово
Лунко ознайомилося в «У-а!».
Инші наразí не знали рими…
Найкоротше і найперше «Ма…»
Іскрою яріло вже незримо…

13.10.2013

…Пожнивні, озимовані поля -
Громадить Осінь золото в копиці…
О цій порі на світ з’явилась я.
Тринадцятого. В краї Буковинськім.

Відунка Доля з розмаїття дат
чомусь обрала те чудне тринадцять.
А Жовтень-золотар ошáтив сад,
підморгує: ”Мала, чого злякалась?
То душі дріб’язкові хай тремтять,
фатальності шукаючи ознаки
у магії числа … Тобі під стать -
під силу інше: «магом» є сама ти...”

Сказав і зник веселий перелесник.
А сонце стиглим яблуком
заплуталось в гілках…
І я іду крізь осені та весни,
де кожен крок на долі терезах…

13.10.1999 (ред. 2013)

У Бога у теплій пазусі, в кишенях міста великого
жили:
я,
лате,
збірка "Бродського" -
жили і тебе не кликали.
Я любила зелені:
шпалери,
горошок,
троянди
із медом квітковим чаї на літній вечірній веранді.
Лате полюбляло:
тепло –
(з головою куталось в пінку)
апельсиновий джем на тостах,
сіль на коричневих грінках.
Бродський любив, звісно, США,
тонкий гумор і влучні рими,
з ним осіннім блукали містом, як утомлені пілігрими.
Ти п"єш чорний гіркий еспресо.
"Бродський? Знаю, політик лисий"
у вогких тонкошкірих альбомах сушиш текстурне листя.
Бродський часом на мене лається,
який з нього, мовляв , супутник.
"Ну хіба повезе нас у Штати, тоді вийде, може, щось путнє"
А лате не сказало ні слова. Почало загадково гірчити.
Я,
лате,
збірка "Бродського",
ти.
І нІчого більше лічити.
10.04.13

Ось волошки сині-сині.
Медом пахне жовта диня.
Баклажан, неначе пан,
Синій одягнув жупан.
І дощем травичка вмита
Шепотить щось другу житу.
А калина серед листя
Червоніє у намисті.
Ну, а бджілки працьовиті
Поминули жовте жито,
Подалися на лужок.
Джміль чекає там, дружок.

20 серпня 2013 року

Дві доби гойдання в автобусі
Розфокусують чиє завгодно «тут і зараз»
Аж надто з «напівпрозорими» кордонами ЄС,
Зі спагетті у базиліковому соусі,
В аритмії перегонів і нескінченних мхатівських пауз.
З тобою складно, та ще складніше мені, коли без.

Уявіть, дві галактики танцюють вальс,
Дві наповнені газом і невидимою матерією дзиги,
Вони чують музику сфер у глибинах себе самих.
Хто ладен дати їм простір і час,
Зламати марнот і рутини сатанинські інтриги
І дати ролі людей, простих, але неодмінно живих?

Неможливо для нас, щоб просто так.
Треба за тисячі кілометрів і дуже бажано,
Щоб на другій космічній швидкості, у відриві.
На Сан Марко небо дало нам знак.
Три музики на площі і ми, більш нічого не важило.
Кілька па й виднокрай розчинивсь у чуттєвім припливі.

Ну що я сьогодні безтямна?
І той абрикос не до вірша...
Його звабна Осінь забрала.
А я не змогла? Хіба гірша?

Ну поки шукала ту риму
у зорях, у небі, у скрині,
Весна так зненацька застала:
- А ти... Некрасива ти нині.

- Невже? Я тобі не повірю.
Ось віршів у мене багато.
Вернувсь абрикос мій гарячий.
Умію його цілувати.

Як шкода, що немає
іще того закону,
Аби жінки питали
наш номер телефону.

Не так було б примітно,
які ми всі нездари,
І значно б веселіше
утворювались пари.

Але, нема закону,
не вигадано акту,
І двоє не лишають
надії для контакту.

Хоча, не каже й слова
закон про заборону,
Аби жінкам питати
наш номер телефону!

Красуні наші любі,
у чім тоді заминка?
Мій телефон учора
взяла одна блондинка.

Гамір припинився. Тиша навкруги.
Здалеку всміхаються кручі-береги.
Ми ідем стежиною, тільки я і ти.
Ось і перетнулися наші два світи.

12 жовтня 2013 року

Буйний вітер стих.
Розіллявся сміх.
Я забуть не зміг
Осяйних доріг.
Зоряна краса.
Місяць зависа.
В небі молодім
Збудував хтось дім.
Кароокий світ
Із юнацьких літ
Понесу в життя,
Мов мале дитя.

12 жовтня 2013 року

Ну а щастю у вічі поглянуть несила.
Усміхнулась до мене моя вчителька мила.
В грудях серце завмерло, зупинилось на мить.
Я щасливий: душа, ніби пісня, бринить.

6 жовтня 2013 року

Поспішаю стежиною в школу.
Я щасливий такий, як ніколи.
Усміхається сонце мені.
Журавлині лунають пісні.
Вітер листя жбурляє під ноги.
Манять в далеч крилаті дороги.
Я на крилах лечу в рідний клас,
Бо чекає там вчителька нас.

9 жовтня 2013 року

Я душу ніжну зрадою поранену
Лікую рано лагідною втіхою,
З якою сад у полум’ї багряному
Прихід зими сріблястої очікує.

О, щастя їм: *морозами загояться,
Буранами поранення і опіки.
Черешні, абрикоси і шовковиці,
За літом тугу в заметілі втопите.

Хоч снігом сипатиме, а не сонцем вулиця,
І стануть дні безжалісно-короткими.
Печально. Та чомусь асоціюється
У них зимові місяці з курортами.

Як важко дереву служити вчителем
Дивакуватим плодикам і листячку.
Нестерпно. Хоч у зиму відпочити їм.
На це у них часу-наснаги вистачить.

Забули, певно, в золотому полум’ї,
Що для дерев зима, на жаль, не здравниця.
До того ж вийдуть до зими оголені.
О, горе їм: *морозами роздавляться!

2012

* збіг логічний

Строчки падают на страницы.
Чернила блестят, как слёзы.
Бессонница в дверь стучится,
крадётся в ночи, как кошка.

...Зачем я пишу стихи?..
Зачем по ночам рыдаю?..
Тебе - не надо такой любви.
Ну, а мне, - как поэту, - надо.

...Пустое. Боль не срифмовать.
Здесь и поэзия - пустое.
Когда не хочешь понимать,
то не поймёшь. И это - аксиома.

Как безумные, мечутся стрелки.
Час мой пришёл - забыть.
Пишу - очередную свою новеллу,
а в душе умирают стихи.

...Я цепляюсь за это прошлое,
как та кошка - за край дивана.
А тем временем мне в окошко
утро стучит голубями...

2010

В странном танце нас кружит судьба:
Шаг вперед, поворот - и назад.
Поединок? единство? борьба?
К цели путь или так, наугад?

Если к цели, то цель какова?
Наугад – и о чем же гадать?
Мысли, чувства, поступки, слова
Придержать или сразу отдать?

Взлет, паденье – и прямо к ногам…
Как же сладко к ногам твоим пасть!
И дотла, добела, донага
Обжигающим пламенем - страсть.

В странном танце на месте замри
Не спеши, не вспугни, задержись!
И плевать на вердикты жюри!
Разве можно оценивать жизнь?

Не стихає біль, а щем
Точить кожний вечір -
Старість сіла тягарем
Матері на плечі.
Що просила - я носив,
І моливсь за неї,
Та немає більше сил
Квітнути лілеї.
День за днем, за ніччю - ніч
Ломляться в оселю, -
Прив'язав би їй до пліч
Молодість веселу.
Прикував би ланцюгом,
Щоб жили у парі -
І не лізла б напролом
До матусі старість.
Хай горить вона вогнем,
Мерзне в холоднечу, -
Старість сіла тягарем
Матері на плечі!..