Число тринадцять - якесь магічне…Казились тіні…
Вони шипіли… шукали жертву…мене шукали…
З висот зривали тонкі вітрила рожево-сині,
Гойдали човен, мій тихий човен…перевертали…
Колись ці тіні дивились в очі, ходили поруч…
Побіля мене…побіля дому…побіля серця…
Як розпізнати , де друг, де ворог, де просто покруч,
Хіба іуда своїм іменням коли назветься?..
Як розпізнати, скажіть, будь ласка, де лицеміри,
Що фальш і підлість в личині файній ховають досі?..
Хитнули човен, зірвали якір моєї віри,
Втопили зорі під повний місяць в моїм волоссі…
Число тринадцять таки магічне…фатально хворе…
Гуляють відьми і різна нечисть, до них подібна…
Замало світла…замало вітру…а злості – море…
Рятую душу…
Вона ЖИВОЮ
Мені потрібна…

Ти чуєш в стрісі вітру голосіння?
Від нього щастя заховалось в сінях,
і з хати до весни вже ні на скік.
А ти ще не зимовий, ще ж осінній…
Хоч до волосся і торкнувся іній,
у жилах струменить живлющий сік.

Терновим долі шлях був, не шовковим.
Од вірних коней – згадками підкови,
а рани рвані гріє серця піч.
Ти чуєш в стрісі вітру голосіння…
А згадуєш, як на духмянім сіні
злітала голова від щастя з пліч.

2013

Як довго я чекав цю зустріч із тобою,
Як палко сподівався, що ти десь справді є.
Навколо цілий світ, але тепер нас двоє,
І серце, що у грудях, воно навік твоє.

Не вмію я співати, пробач, моя кохана!
Інакше б всі пісні присвячував тобі.
Любов, то є на серці найбажаніша рана,
Мій ангел-охоронець у вічній боротьбі.

Як довго я хотів твій подих відчувати,
І дотик твоїх губ, і погляд із-під вій.
Коли в твоїх руках, не можу не літати,
Бо кожен у полоні своїх нестримних мрій.

У голові моїй думки лише про тебе,
Ти зводиш з розуму мене, моя мала!
Але мені нічого іншого, повір, не треба:
Все, що хотів собі, то доля вже дала!

Хочеш бути?
Хочеш бути – щасливою? Будь!
Усе так просто – як небо, земля і сонце, як вода і повітря.
І все так непросто, коли задуха,
і повітря тікає гарячими цівочками крізь руки,
коли сонце украли,
а небо починає падати на землю несамовитою зливою,
а вода - чорно, синьо, зміїно лютує за вікном,
розкриває за склом небачений оскал люті...
Як бути щасливою?
Молитва свічечкою горить у темній кімнаті – “Господи, спаси!”
Ти сама виливаєшся на оті збатожені зливою вулиці,
танцюєш і підстрибуєш над скакалкою синіх дощів
(а вони вже приймають тебе за свою!),
викручуєшся джгутом аж до найволохатішої хмари
і зазираєш їй в очі.
Блискавка так огріла тебе – як посміло, зухвале дівчисько?
Але ти вже прозора і дивна, як дощ, ти не боїшся,
ти тільки засяяла у вогні блискавиці довгоруким променем –
рай-ду-го-ю,
ра-діс-но-ю –
перелилася через усенький світ,
сизий, як сливи у сусідовім городі –
і нумо танцювати – таки знову танцювати –
і тепло-тепло –
дрібними слідочками
по зелених стеблинках,
по високих листочках,
по асфальту, втомленому і перегрітому –
танцюєш-гамуєш
і люту несамовитість грози
і її спустошливий відчай.

Хочеш бути щасливою – будь!
Навіть після страшного буревію.
Стань сама веселкою – щоб усміхнувся світ!


13.01.2014

А щось людське іще живе в очах...
Тваринний страх, але людська надія.
І совість - у буремну ніч свіча -
Ще жевріє, ще теплиться, зоріє.
Безвихідь? Відчай? Подив? Переляк?
Що в погляді спецназівця в облозі?
А, може, усвідомив: щось не так,
І він тому противитись не в змозі?
Якби ж він завтра скинув свій шолом,
Почав життя із чистої сторінки,
Навіки розпрощався з хижим злом,
Яке йому диктує грішні вчинки...

Чи каяття, чи паніка, чи жах,
Чи все, укупу зібране відразу...
Що криється в округлених очах
Людини-звіра, воїна спецназу???

Тихо-тихо, мов пух, з неба сиплеться сніг,
Білим саваном землю встеляє:
Це Різдво заступає до нас на поріг,
Україна до столу сідає.
Наче вулик, світлиця вкраїнська гуде:
Південь, Північ, Схід, Захід — єдині,
Згуртувалися разом на дійство святе
У великій і спільній родині.

Приспів:

Різдво, Різдво, Різдво – величне свято —
Запалює свічки у кожній хаті,
Щоб Немовля, народжене в яскині,
Теплом сердець ми зігрівали нині.
Різдво, Різдво, Різдво у рідній хаті
Злетілися ми разом зустрічати.
А Немовлятко Боже із яскині
Свою любов дарує Україні.

Затремтить, мов сльоза, свят-вечірня зоря,
З віншуванням у рідну господу
Із духмяного сіна внесе дідуха
Пан-господар — старійшина роду.
За святковим столом із дванадцяти страв —
Дух єднання і пахне кутею,
І молитва до Того, хто щастя нам дав
Святкувати всією ріднею.


Приспів.

2006

Стоять вожді,
як фалоси років,
обіцянок, прожектів і надії.
Деінде вже
їх п’єдестал зітлів,
як і, до речі, утопічні мрії.

Із того світу
все стоять вожді,
у діянні своїм – криваво-сущі.
І що їм голубИ,
і сонце, і дощі?
Вони давно вже – главо-неімущі.

Час, як стріла,
вражає наповал,
та ці божки, ще за життя дволикі,
вхід стережуть
у бронзовий портал –
де їх гріхи, химерні та великі.

Інакше все:
народи і портал
(як плід ума і нано-революцій),
та в камені
стоїть донині шал
із крові братовбивчої й полюцій.

А динозаври
із сучасних днів
усе пильнують цю іржаву касту.
Знамено їх
у мареві вогнів
ховає «святість», ситу і мордасту.

13.01.2014

+
Нічний косар у полі наді мною
лишив по собі блискітки стерні.
Його коса – блискуча параноя,
яка щораз ввижається мені.

У тому полі колосом стриміти,
рости крізь ніч – в поезію, у міти,
чекати – тілом! – кроків косаря.
А перед ранком вкритися росою,
лягти в покіс під срібною косою,
щоб там, де ріс, родилася зоря.


++
Всі великодні вислови – крилаті.
Всі яйця – потенційні крашанки.
Усі поети – хворі у палаті,
а санітари – родичі й жінки.

Зо дня у день себе самого грати,
чекати слів, дивитися за ґрати,
шукати сенс в римованій борні,
довкола себе ширити пустелю,
із ночі в ніч дивитися у стелю,
яка щомиті важчає мені.


+++
Між нами все лишається насподі,
а на поверхні – тиша і мара.
Всі почуття і дотики – на потім,
усі слова – на кінчику пера.

Безмовний стан – предтеча цього стану!
Я віддаляюсь.
Списуюся.
Тану.
Хоча у мене стільки рим і слів,
що стільки не родилося поетів!
Я замовкаю пташкою на злеті…
Я розчинився – вигорів – зотлів.

Віршик від оптиміста:
Взимку – весна у місті;
Дні мої – повні змісту;
Ночі – тепла і снів;
Майже дорослі діти;
Виголений і ситий.
Гей би, чкурнути світом!
А, здається, приплив.

Оберти… ні, не скинув,
Серцем у небо лину,
Келих свій до краплини
Питиму, хай там що!
Скільки у чаші трунку?
Скільки ще поцілунків?
Треба підбить рахунки,
Доки триває шоу.

Совісті б – добрій справі!
Чуєте, дні лукаві?!
Книги давно на лаві –
Світові ж не до них.
Кожному б - віри подвиг,
Вільний відкрити подих,
Теплий відчути дотик,
Дружній почути сміх.

Прісний калач без солі,
Слово пусте без волі.
Краще тверезе «соло»,
Аніж хмільний мотив.
Стерпить читач на сайті:
Суд промовляє: «Встати!».
Правди не написати –
Гірше від німоти.

12.01.2014

Не "сію" я, не "вію"... Інший хист.
Святителю Василію й Емілії*
щедрівочний я адресую лист:
- Завдячуємо вашій ми Фамілії!

Родилося і родиться. Нехай
цей рік увесь Коню - рука ідилії!
А Україні долю, Боже, дай:
і Києву, й регіональній філії!

Здорові будуть люди день за днем
молінням і Василія Анкірського.
Щедрую і вітаю з Василем!
Зі щедрістю їх духу богатирського!

Щедрівочку мою не осудіть:
не маю на меті бажання здирського.
За щедрування щедро наділіть
коментарями змісту компанійського.

13.01.2014

а він такий... що й в морду вріже
воно таке - за гречку скрізь
а ти такий ... газету б свіжу
вони такі… причина сліз

а він такий - як бульба в смальці!!!
воно таке - як буря в дощ...
а ти такий… десятий палець
вони такі - страхіття площ...

а він такий... як сіре небо!
воно таке - як з ляку в льох
а ти такий - як прірви ребус
на всіх один - єдиний Бог...
12.01.2014.

Вогке повітря і тихі потоки води,
В дзеркалі пам’яті купа торішнього снігу.
Він заміта нетривкі силуети біди,
Пахне весною раптова невчасна відлига.

Нашепочи мені паморозь на полотні,
Наговори її, потім довіку відспівуй.
Викричи, вимоли, випиши золотом дні,
Ті коли світ ще не був аж такий знавіснілий.

Тиха тривога над водами, вітер і щем,
Янголам в небо дерева сигналять осанну.
Ті прилетять, може, в серце спустошене ще
І принесуть йому тиху надію останню.

ні батьківщини ні патріотизму
голий як сиріт, ситий - як смерть
все через довбану тринадцяту кризу
втримати б ложку й зникнути геть
чортова ксива не з аплікації
чортове плесо райдужних фраз
всеневезіння стомлене працею
азбука морзе - не перелаз…
ось вам мої… за всі вдосконалення
ось вам за сіль… до купи й за хліб
доле моя, зникаємо плавнями
здержано, дружньо Сонцю услід…
12.01.2014.

                        С. Єсенін(вільний переклад)
Клен ти мій опалий і заледенілий,
Чом ти похилився в заметілі білій.

Може щось почулось, чи когось побачив?
Чи ідеш гуляти за село, козаче?
.
І, як п’яний сторож, вибіг на дорогу,
У заметі снігу приморозив ногу.

Так і я, п’яненький, все шукаю двері,
Не дійду додому з пізньої вечері.

Там на тин оперся, там вербу помітив
Тай співаю пісню, згадуючи літо.

І на розі хати ще побуду кленом,
Тільки не опалим, а таки зеленим.

Ой, утрачу скромність, затуманю мізки,
Як чужу дружину, обніму берізку.

               2014

Де проходить незримий рубіж
Між майбутнім і важко-минулим,
Ти розгублений досі стоїш
Осокором самотнім. Заснули

Почуття. Не турбує їх час...
Тільки інколи, наче в тумані,
Щось знайоме відчуєш, і враз
Все зникає. Лише на світанні,

Як недовгий, пожаданий сон
Твою душу огорне і тіло,
Бачиш погляд мій вірний, і знов
Його губиш, прокинувшись. Біло

Замітає завія сліди,
Спраглі мрії, палкі сподівання.
Ти покликав мене у кохання,
Тільки сам забарився прийти.

12. 2013

Чого не учать в школі
Оце життя любить?
Не вчать як жить на волі,
І стежкою своєю йти.

Не вчать, як дівчину привабить,
І як із нею далі буть…,
І як собі на радість?
Пройти життєву путь.

Чому не вчать як жити?
Як розважатись можна тут:
У гори й в ліс ходити,
І подорожей прокладать маршрут.

Що купа в світі задоволень,
Що радість є у миті цій!
Що твоє серце правду мовить,
Що з ним ти знайдеш Свою Ціль.

Чому не вчать життя любити?
І берегти навколо цей прекрасний Світ….
Лише тренують, щоб робити
На фабриках й заводах кожен зміг…

Щоб залишилися рабами,
Незрячими «дорослими дітьми»
І повзали за «своїми» богами,
Цього лиш «наша школа» вчить….

Усе життя ти будеш працювати,
Тебе для цього добре вчать,
Але прийдеться тут страждати,
Бо зараз й тут тебе нема!
Дякую:) 2014р.

До молитов у вірі будь-якій готовий я пристать,
Якщо любов до Бога починається з людини,
Де батько й мати пошановані,як слід,
Де перед сивизною встають і пропонують місце,
Де гостя раді пригостить що є в господі найсмачніше,
Де радість молодих по вінця в кожному розлита,
Де хворого не забувають ні на мить,аби додати сили,
Де сварка закінчується справжнім миром щонайшвидше...
P.S.
Нехай назвуть мене наївним чи, може, й дурнем,
Та я готовий повірить у те, в що наші пращури
Так щиро вірили: на трьох китах цей світ стоїть,
Якщо ті три кити - це Праця,Правда й Справедливість.
------------------------------------------------------
За основу взято одну з юдейських молитв «Ранкових благословень».- Талмуд, трактат «Шабат»,127а

розоветь кварцитом во льне кукушкином -
рай мой;

раздели их со мной, погости, как со мхом
иней.

нет ни горю здесь забытья, ни сущему
тайны,

но ближе не был никто мне родней земной,
ни им я.

Герої мого дитинства курили мальборо.
Червоний їдкий дим пропалював їхні легені й серця.
Вони казали своїм побратимам, не парся бро.
І бро не парився, він взував рвані бутси
і йшов до кінця.

Вони здобували авторитет шляхом гострих шрамів.
Шляхом синців, переломів душі та судом.
Шляхом червоних карток й побиттям хуліганів,
Змиваючи всі свої рани дешевим вином.

Я зараз інколи їх зустрічаю,
На вокзалах, в маршрутці чи вві сні.
Ті з них, хто вижив, купують ліки до чаю.
Вони мені всміхаються, вимовляючи лише голосні.

І їхнє серце спускає тепер, наче втомлений м’яч,
Їхні ніздрі і вени утратили пам'ять про кайф газону.
Вони ходять собі, мов зомбі,
між дітей і невдач,
І викошують затхнутий план
По периметру стадіону

І минаючи вкотре ворота, вони згадують потай
як колись забивали, як виносили і вигравали
і як виносили їх.
Згадують товаришів і братів.
Усіх, хто тоді воював, хто ламав
забивав, вимагав, хто харкав
свою втому і кров, наче ріки.

Згадують, як дівчата й старі за них вболівали
І твердо вірять, що їхні літали,
котрі вже повмирали -
лише закрили повіки.

Герої просто так не вмирають.
Вони не гнулись тоді, і зараз так не зігнуться.
Уся команда, всі вони
просто в іншому місці
Шнурують свої переможні бутси.
2014

Шукаємо і досі у пустелі
чужий обітований Ханаан.
А нам його підносять на тарелі,
де титульні і гнані менестрелі
виспівують пісні філістимлян.

Нема месії – хоч би літ на десять.
І невідомо, за́ що ці кати
цю незнищенну націю безчестять.
Є в’язні совісті і є – пихата нечисть.
Куди й за ким знедоленим іти?

Пропаща праця не рівняє спину.
Несите зло чатує на добро.
Суди іуд не будуть за людину,
коли і жертву – винну чи невинну,
як гільйотина, знищує перо.

Та не здамося. Підемо на штурми
осквернених і зубожілих душ.
Очистимо – Бастилію чинуш!
Ми є народ, а не бродячі юрми.
Не залякають юних ваші тюрми.
Майдан живе. А що живе, – не руш!

                   2013

Господи!
будні
тринь-ворох
тиснява
ніч
шкідники
не розрізнити
хто ворог
і не відчути
- де Ти!?…
клацання
видохи
стогін
зречені
зраджені
стрій
ера
спотворений логін
десь там
в обітниці
мій…
12.01.2014.

Вирує Майдан, бо іще не зборов
Отих, що жирують нечисті.
І беркут порушує правила знов,
І судять не тих "терористів"...
Не спиться... Прямий поглинаю ефір,
Шкодую, що Київ далеко.
Дивлюсь, як оточений труситься звір,
Що служить маразмові зека.
Про це ще напишуть багато томів,
Щоб спомини пам'ять не стерла.
І свято - не свято, і світло в пітьмі,
І пісня від болю завмерла...
... На ранок виходжу у місто - ти ба,
У нас - фестиваль виноробів.
Стискається серце - журба і ганьба,
Бо мати ж тепер у хворобі.
У Харкові люди згоріли. Майдан
В жалобі, в єднанні, в надії.
А нам до матусиних байдуже ран,
У нас - розважальна подія.
Свідомими краще б ми, люди, були,
До спільного чуйними лиха.
... Так само справляли веселі бали
Під час епідемії тифу...

11.01.2014

Знову вільна
Вище неба,
Віє вітер,
Сяйво Феба.

Влада-згуба,
Сили треба,
Синє небо
Кличе Гебу.

На вітрилах,
Сняться крила,
Зникло тіло,
Пута - стріли.

В тілі - ух, гаряча кров!
І заборгованість розуму.
Що і про що тих розмов:
контролювався погрозами.

Оплески - тільки кийком,
спокій - нудна пристосованість...
Хто б нагодився - бігом
ліквідував заборгованість?


12.01.2014

Сходять колядками Свята,
Снігу нема – не біда…
Але натхненно-завзято
Ходять вертеп й коляда.

Славлять і радують співи,
Хто віншувати – заходь!
Син народився від Діви,
Жданий Спаситель Господь.

Маком, і медом, і літом
Пахне узвар і кутя.
Радість витає над світом –
Дасть нам надію Дитя!

Трепетно душами чуєм,
Щирі в молитві за край –
Хай Україна різдвує,
Мир нам і злагоду дай!

Дзвони різдвяної днини
Радість несуть новинú…
Боже великий єдиний,
Нам Україну храни.


11.01.2014

Ти дівчина із іншої планети,
Планети моїх мрій і сподівань.
Та я на жаль не знаю досі де ти,
Весь світ - це таємниці і секрети.
Хоч зіркою із неба прошу тебе поглянь!
Ти дівчина із іншої картини:
Пожовкле листя, осінь, зорепад;
Там в синім небі плавають дельфіни,
В зимовий вечір гріють нас каміни,
І за вікном шепоче водоспад.
Ти дівчина із іншої поеми -
Таких віршів ніхто ще не читав!
На нас життя розвішає емблеми,
Самі собою з'являться проблеми.
До них, здається, цілу вічність спав.
Ти дівчина із потяга кохання,
Ти та, що полонила мої сни.
Мабуть, життя - це за любов змагання;
З тобою поруч згоден на вигнання;
Ще дві зупинки, і прихід весни.
Ти не далеко, ти земна і щира,
В моїй душі у засуху дощі рясні.
Коли є біль, рятує в світле віра:
Я вірю в тебе, як у кращі дні.
2013р.

Сформований обставинами карлик
діаметральних, в Осінь, рис відток…
зумисно не шукав такої пари
саме прийшло, що значить долі - рок…
у ньому все: поштар і листоноша
і коліща, і хрящ, доріг суглоб…
і посмішка така... цілком, як Божа -
із світла абсолютних вищих проб…

Сформована обов'язками велич
годинники звіряють з Гімалай
а він дзвонар один на кілька селищ
а він з ім'ям без тіла - Миколай…
11.01.2014.

як мені дістати до зорі
що у небі колихає промені
як зробити так щоб не згорів
дивний сон але щоб не зборов мене

як мені ту зірку донести
(і не обпекти долоні відчаєм)
світом що до рісочки простий
світом що ні в чому не досвідчує

сприймаю кожен день свій як останній
крізь душу сію мальву і зорю
збираю в серці миті невблаганні
горю
кленовий вітер обрій мій колише
немов колиску згублену чиюсь
розгойдуюся вище вище вище
свічусь
чомусь бракує тиші для польоту
земне тяжіння надто вже земне
і губить осінь пізню позолоту
як ти мене
розтріпані у доленьки вітрила
надломлені і втомлені пісні
цей світ яким обпалено вже крила
він хто мені ?..

Зима заощаджує чари.
Дарує дощі затяжні.
І рідко кочуючі хмари
минають вечірні Стожари,
розтанувши у далині.

А ранками далі і далі
пливуть животами униз,
і вижаті за́ ніч печалі
міняють на світлі коралі,
умиті туманами риз.

А вигляне сонця люстерце,
потішить усіх залюбки:
то кине промінчик у серце,
то зайчиком плюхне в озерце
за вигином плеса ріки.

І повінню вирине свято,
і кине весна якорі,
і вечір поверне крилато,
і зійде минуле кирпате,
і буде жура до зорі.

І сторож нічний усміхнеться
на небі веселим серпом,
і вигнеться лінія серця,
що раптом неждано заб’ється,
не приспане зоряним сном.

І десь за лунким видноколом
покличе досвітня луна...
І – тихо...
            – Вона?
                     – Не вона?
І знову замкнулося коло,
куди не поверне ніколи
ця рання зимова весна.

               11.01.2014

У січні ввічливому опади зліпи,
але щоб не дощі товкли акрилові,
а сяяли і сіяли надіями сніги,
і мріями, і зорями окрилювали!

11.01.2014

У зеленім гаю,
Де росте смерека,
Соловей співає,
Що любов далеко.

Пр-в:
Кажуть хлопці, кажуть хлопці, я лихая,
Бо нікого, я нікого не кохаю.
І не відають, не відають, не знають,
Що давно тебе одного я чекаю.

Ти прийдеш до гаю,
Глянеш ніжно в очі,
Скажеш, що кохаєш,
Бачить дуже хочеш.

Пр-в:
Кажуть хлопці, кажуть хлопці, я лихая,
Бо нікого, я нікого не кохаю.
І не відають, не відають, не знають,
Що давно тебе одного я чекаю.

Соловей виводить
Нашу пісню гірко,
Милий не приходить -
В нього інша зірка.

Пр-в:
Кажуть хлопці, кажуть хлопці, я лихая,
Бо нікого, я нікого не кохаю.
І не відають, не відають, не знають,
Що давно тебе одного я чекаю.

1997

Ксенії Озерній

Колір перший,
середній,
останній.
Стільки світла
до неба
з чола.
Все нараз
на передньому плані
й не потрібно
для ангела
тла.
Майстер будень,
емоції,
розум
воєдино –
у помахи крил,
і любов – то життя,
не загроза,
то травинка
з-під темені брил.
Оповито майбутнє
габою,
час розкрилля
помножиш на три!
Бути трійцею
й бути собою -
ось і щастя…
Знайшлись кольори!
2014р
Художник Ярослав Саландяк

Вербувалося до зграї
вовче плем'я санітарів.
Як умова, менш(чи)-більш -
золотий на місяць вірш.

Вовченята і вовчиці
хочуть місячних традицій...
А журба-хмарина дощ
ллє на головну із площ.

Вовчі наміри даремні:
ночі з хмарами - щоденні.
Золотий по-вовчи вірш
за безмісячності - киш!

***********************
Записалося до зграї
вовче плем'я сам_ура_їв...
Світло ламп. І оком - зирк...
Побутовий вовчий цирк.


11.01.2014

Пустилась берегів чи з глузду з'їхала?
Ти ж сильна. Будь собою. Схаменись!

Втекли за океан мороз і віхола.
І білий сон - світ за очі кудись.
Агов! Там снігу - гори. (Горе! - доста з них).
А тут - таке, що вже бракує слів:
беззахисна жага ланів оголених,
обманута довірливість садів...
- Допроситесь. Вона іще покаже вам! -
метне хтось раптом камінь із юрби.

...Стоїш: чи то блаженна, чи зневажена.
В полоні: чи то мрії, чи ганьби.

2014

Ріка іде. Червонії кашкети
Змінилися на темно-голубі.
Як легко пристосованим поетам
За щось творити! Думаю в журбі:

Поквапився із висловом Булгаков.
Рукописи горять у вічнім русі.
Творіть, панегіричнії писаки!
Ви – рупори чиїхось революцій.

Прошу тебе, о Музо, моя віро!
Артерію вві сні мені приріж,
Якщо я в смертнім приступі зневіри
Писатиму колись партійний вірш.

13 листопада 2013

Випадкова зустріч, випадкова,
Та чомусь не в'яжеться розмова.
Білий сніг і наче з неба манна,
Чуйний поцілунок на прощання.

Колись була твоєю, та на жаль,
Напевно, не судилось бути разом.
Зима гаптує білопінну шаль
Яскравими паєтками і стразом.
І спогади бурхливі. Зазвичай,
Не ніч мости розводить - пароплави.
Густіє серпантинний небокрай,
Гірчить сльозою в філіжанці кави.
Тебе не видно серед тих доріг,
Якими мандрували. Бог зі мною.
То падає душа у чистий сніг,
То ранить пальці об колючу хвою.
Зневірились в коханні, може, ні?
Ще на губах не висохли зізнання.
Тому до мене тулишся вві сні
Так, ніби я твоя зоря остання.

Випадкова зустріч, випадкова,
Та чомусь не в'яжеться розмова.
Білий сніг і наче з неба манна,
Чуйний поцілунок на прощання.

10.12.2013

У лекалах душі – паралелі,
пересічні, дотичні, криві,
що, немов міражі у пустелі,
нереально реально живі.
Геометрія думки і слова,
теореми земних почуттів,
де любові логічна будова
і єднання небесних світів.

Я корявую ветку
Листами сухими украсила
И рябину добавила
Алую без церемонии.
Все в махотку из тыквы
Оранжевой это поставила
А потом и сама
Онемела от чуда гармонии...

2014

Скрипаль туманних снів – зимовий дощ –
Нанизує печаль мою на струни.
Небесний спів зійшов на ноту «до»,
Старіє від знемоги місяць юний.

Гойдає вітер океан гілля,
А стовбури – мов якорі в минуле.
Під владою чудного скрипаля
Душа в обіймах роздумів заснула.

І почуття застигли, мов кришталь,
Так хочеться зігрітись… хоч від фальші…
Украв туман зіркову пектораль,
Тривога налилась у хмарні чаші.

Зимовий дощ – незвичний музикант.
Легкий мороз лоскоче срібні ноти –
Порошить іній льодяна рука,
Відлунюється в серці гострий дотик…

Коли грають у владу без правил
і мірилом є страх та «зело»,
стає прикро – у чехів був Гавел,
а у нас кримінальне зеро.

В.А.Б...
Заколисана тишею,
Спить зажурено ніч.
Наче місячне кришиво,
Сяйво зір навсібіч.
Над лугами безкраїми
В небі срібло кипить –
Ось і все, що ми маємо
Із тобою в цю мить.
Знаки два зодіакові
Заблукали в світах,
Бо, мабуть, не однаково
Доля слала нам шлях.
Не явилося казкою
Те, що снилось обом –
Нездійсненими ласками
Марить ніч за вікном.
Під її зорепадами
Вдвох ішли крок у крок.
Піднімалися радо ми
До яскравих зірок.
А коли їх побачили
І між них увійшли –
Позабулись побачення
Ті, що вчора були…
09.01.14

Зірвався вітер, щось-то він надме
Чи люту зиму, чи одразу - літо.
Не всі гріхи дощами нині змито...
Про дощ в зимі писав би Малларме.

А сніг впаде, він все одно впаде.
Як не на землю грішну - то у душу,
Я ж поки в січні вимокати мушу
І зиму виглядати - чи не йде?

співбесіда удвох
і шкалить ритм
вам в очі задивляється рахунок
вже й витягся картавий апетит…
йому, між іншим, звітувати шлунку
і поруч нерв, як колорацький жук…
і так, і ні --із тінні посміхнуться
комусь таки, дай боже, зійде з рук
а іншого, пробачте, тричі знудить…
крізь терен недомовок, терпких тем
стосунки захмелілі хочуть крові
та домисли всіляких теорем
ніколи не мігрірують уповні…
10.01.2014.

Люби мене на цілий місяць,
Коли уповні – теж люби.
Хай розум думає, що сниться,
Хай б’ються в шиби холоди.

Живи мене – ачей, оживиш,
Як диких живлять голубів.
Напни в мені всі струни й жили,
Зніми прокляття, одяг, біль…

Візьму тебе, як порцеляну, -
І загартовану, й крихку.
І кожен день, як з океану,
Тобою світу зачерпну.

2014

Анюта мовчить кілька місяців: біль
надто великий його проковтнути,
вранці штовхається наче "А ну, ти
жива ще?" - щоками зсипається сіль.

У горлі сидить як диспетчерський пульт:
все під руками і мозок і серце,
їх фарширує, притрушує перцем,
із себе виточує ідола культ.

Нахабний і сильний - як всі її екс -
ставить синці під очима і втому.
...Аня летіла б до нього додому
пекти пиріжки і лимонний кекс.

Носила б дітей йому в пазусі - як
білі лелеки - із ним у дві краплі,
навпіл ділила би яблука й трабли,
сміялася б щиро, дзвінкіше пияк...

А замість - зубами стискає язик:
не закричати і біль не впустити -
все, що із нею лишилося жити,
і все, що він їм дарувати вже звик.
10.01.14
(c)

Чому цієї теплої зими
Мені до болю холодно з тобою?
А пам’ятаю, як горіли ми
В мороз, укриті білою габою...

2014

чайка із моря хлище
вітер негоди клянчить
м'ячик бажає вище
я вже нічого наче

став о це я навпроти
всіх позбирав до купи
думав-гадав не проти
хтось таки вже і купить

вітер вдивлявся в очі...
чайка втекла за обрій
м'ячик? - впіймався хлопчик
я залишаюсь в слові…
10.01.2014.

Не скаженійте, панове
Інтернаціоналісти.
Вам вже слово давали.
Ми не крамольники та не
Фашисти –
Ми просто собі побажали

Мати законне право:
Тою
Землею
Гордитися,
На якій через
Впале
Забрало
Пращур
На ворога
Дивився.

Ми тут пустили
Коріння.
В землю ввійшло – глибоко.
Не допустимо:
Стовпотворіння
Та емігрантам – панегіриків.


Хай буду я дисидент та
Ізгой,
Хай стадо політкоректне волає:
“Зась!” –
Право селитися має лиш
Той,
Хто діє у складі
Нації.

Спочатку
Приходять
З навалою –
Потім читають закони.
Спочатку
Прохають
Мало –
Потім диктують мільйонам.

Скажу я, можливо, вперто
І з надлишком
Прямоти,
Та завдання народу
Перше –
Збереження чистоти.

Кордони для них –
На ключ –
Треба, але не так просто.
Хай верещать на Заході: “Антидемократизм!
Путч!” –
Та ми не хочемо
Другої
Косово.


2013-10-13

Ключ від щастя в мене був -
Зник!
Я -сосна,ти - лісоруб...
Крик!
Не рубай же на дрова-
в піч...
Сном ходитиму в твою
ніч...
Сину люльку ти зроби
з тіла мого -
Буду сина берегти,
наче свого!
Буде снитися йому
диво дивне:
Юний батько й лісова
королівна...
Третя-зайва,що його
зчарувала...
...я сосною на горі з горя
стала...
Чорна зрадонька й розлука-
сокира!
Що ж ти...що ж ти наробив,
милий...