Я прочитав твої вірші.
Кажу відверто: -Не пиши
Про небо, що вивуджує сонце.
Про сонце, що вивуджує небо.
Їх незвичну рибалку
Краще пристосуй до себе.

Залитый солнцем подоконник.
Ты - Краска с кисточкой в руках.
И, словно ты, листая сонник,
Опять гадаешь на бобах
И запахе кофейной гущи,
И мысленности вездесущей,
Что успокаивает страх.

Ранок, свічки, кришталеві Лики...
Стоп. Не так.
Це наші бліки,
Це вранішній світ надій,
Це погляд, той - що живить душу,
Як травневий дощ оживляє сушу.

Та пережите - не конверти
Ще не прочитаних листів.
Від землі відірвись
Замрійливо, легко,
І руками торкнися вись...

Хочеш щастя до болю?
Не нарікань і ниття?
Хочеш бути Собою?
Будь... і живи життя,
Щоб не прожила, немов небудьком,
з чужим обличчям каяття.

2013р.

Я рахую в небі зорі,
Знаю, хто живе у морі.
В рюкзаку лежить букварик.
Мамо, я уже школярик.

27 серпня 2013 року

Пахне димом і паленим листям:
літо всохло між сотень безмеж.
Кажеш, досить уже про сумне,
а гірчить між думок, як навмисно.

Пахне зливою й мокрим дахом:
восени небо завше тече.
Кажеш, годі за пройденим плакати,
А воно, як навмисно, пече.

Пахне болем (хоч біль не пахне),
звичним ритмом пустих образ.
Кажеш, ранок: вставати пора,
як навмисно, ще хочеться спати…




27.08.2013

я прийду до Вас, Марино, розповім про марну славу...
принесу коштовні вина – ваші виплеснуті рими...
запитаю чи поету є у Бога сад без звуків
чи проходить через море нетутешня паралель...
я прийду до Вас, Марино, вранці на киплячу каву...
принесу рибин і хліба – моря й степу мого Криму...
поцілую Ваші тексти і сухі робочі руки
і ми підемо чудесні у небесний Коктебель…

Сутінки спадають сиві
Спогади снуються сині
Суне сумнів самотою
Смак сурмянить сліпотою

Сніг сипне стежками скоро
Сповіддю спадуть собори
Сіном снить сліпуче сонце
Спекою сріблиться стронцій

Стежка стелить споришами
Світ спішить степів слідами
Серпень співаний словами
Серце стогне сутінками
2013

Сутінки клубочаться туманом,
Мороком народиться світанок,
Тиша зачаровує чеканням,
Мов легкий гаптований серпанок.

Зазоріє мить - солодка згуба,
Звідана сподівана заграва,
Зведена стіна - питання руба,
День новий - нова війна без правил.

Полум'я поглине сподівання,
Попелом зітліє вперта спека.
Може марні навіть намагання
Сутінки змінити на безпеку?
2013

Чи то сонячний сяє ранок,
Чи лунає весняний грім -
Вийди, мила, на світлий ґанок
У мереживі слів і рим.

Подивись на цей світ осяйно,
Всіх позбудься земних тривог...
Буде добре все, буде файно -
Бо, напевно, так хоче Бог.

Бо так бути завжди повинно -
Щоби серце не краяв щем,
Опустись на мої коліна,
Похились на моє плече.

А як віхола зла нагряне,
Над планетою засурмить -
Ти збереш мене, мила, рано,
Поцілунку солодка мить...

І в далеку піду дорогу,
Щоби світ і тебе спасти.
Буду вірити в перемогу,
Знаю - вірно чекаєш ти.



2013

Пародія

Я господáрна дівка,
є в мене лавандівка –
настоянка з лаванди,
файнезна що капéць!

Хоч тричі причащайся –
і не болить голівка,
а ще слова викрикує…
повчальні, хай їм грець!

Лікую півмістечка
(ще й військо недалечко)…
Дрібнесенько дозýю –
всяк лікуванню рад!

Не допоміг би милий?
Не вистачає сили –
лавандомедсестричці
потрібен так медбрат!

Залікували б “рани”,
приготували чáни,
поставили на ноги
лавандо-вояків!

Настоянка іскриться!
Я файна молодиця?
Скажи, лавандобратику,
а ти таку хотів?


27.08.2013

Воткнутые в иголки из черемши,
Белые нитки закончились. Нечем шить.
Там, где позёмка отроду не мела,
Нечем закончить набело все дела.

Сколько ни выводи ты закон простой,
Сколько залётных планов на бу ни строй,
Мол, в этом бу мы те самые бэ и мэ,
Всё это - оригами и макраме.

Будущее сбывается - будь здоров!
Как бы его подшить, подобрать с краёв?
Разве что добрый ангел, бессонный страж,
Белые нитки включит в число продаж.

Так что под частый хохот и редкий свист
Слишком не притворяйся, что ты солист.
Хватит парчи, оденься в простой батист,
Мирно включайся селезнем в общий вист.

Жизнь, как всегда, обманет начистоту,
Жизнь соберёт не подлинность, а слюду.
Жизнь всегда превращается в долгий смех.
Шитая белыми нитками. Как у всех.

2013

1
«Краса така, що тільки «гм» та й годі».
«Не дивись на вроду, лише на природу».
«Ви хороші, та на чортові гроші, а ми погані, та Богом кохані».
«Краси на тарілці не крають».
«Чорний мак, та смачний, а редька біла, та гірка».
«Хоч чорна, та моторна, а біла – дуже ніжна».
«Ані з плечей, ані з очей».
«Як сорочка біла, то й жінка мила»,
«Поможи, Боже, нежонатому, а жонатому й жінка поможе».

2
Написав Семен рідні, що вже не вдівець він
І одвідать запросив в гості на Великдень.
Не простою до брата видалась дорога,
Та що втома там, що аж гудуть ноги,
Як хочеться побачити ту, що заступила,
На жаль вже покійну кралю Катерину.
Ось нарешті й хата брата. Цілунки.Обійми,
Але радості на лицях все ж чомусь не видно.
«Брать таку-от незавидну хто тобі порадив?»
«Поговоримо про це ми краще по молитві.
Отоді-то, певно, вдасться все вам зрозуміти».
Після церкви за стіл сіли. До борщу доходить.
«Що за пахощі предивні?»- питають здивовані.
Господиня соромиться, розводить руками,
Уставляє стіл святковий м’ясом, пирогами...
Гості тільки прицмокують і хвалять кухарку.
Семен встав тоді з-за столу і підносить чарку:
«За хазяйку хочу випить, за мою Одарку.
Стати мені за дружину я її просив.
Підтоптаний горем і літами, шукав не краси,
А вірної та щирої господині в домі,
Бо ж з давен давніх в народі відомо –
На тарелі навіть срібній краси на стіл не подаси.

І знову ніч на ложе снів простелить
Той спогад щастя солодко-голосий.
Чому розлука – крижана пустеля,
А дотики твої – цілющі роси?

Я звабила тебе… О так, я винна!
І знаю, що знайдеш для мене кару
Медову, і гарячу, як лавина,
Щоб душу віднесла у світ захмарний.

Прийди і покарай мене! – я грішна…
Я випити тебе до краплі хочу.
Прийди, почуй щемливий стогін тиші,
І голос казки, трепетний, співочий…

Убий мене жагучою стрілою,
Що змочена у місячному трунку.
Прийди і покарай мене собою…
Втопи у морі ніжних поцілунків…

В парку гуляла сама у обід
І не була ані гола ні боса,
Я одягнулася тепло, як слід -
Серпню кінець,
Починається осінь.
Раптом по небі промчався болід -
Слід, подивіться, у небі і досі.
Як спалахнуло і як загримить -
Одяг із мене зірвало за хвилю!..
Так за коротку зосталась я мить
В одязі Єви -
Як мати родила...


27.08.2013

А ти знаєш, я не витримую
Стільки років себе – в собі!..
І тих слів,
що не стануть римою,
І самотності – у юрбі…

Утекти б, відлетіти, зникнути –
Здаленіти за небосхил!..
Ти пробач, я не можу звикнути
До фантомного болю крил…
02.07.2013

Я приходжу до міста,
Де час не біжить, а тече,
Навіть сонні трамваї
Дрімають на кожній зупинці.
Ти зустрінь мене, Львове,
Як завше, раптовим дощем,
Ми ж так рідко з тобою
Буваєм тепер наодинці.

Хай шалена вода
Лопотить по іржавих дахах,
Омиває будинкам
Запилені вікна незрячі…
Я ітиму по місту,
Мов небом загублений птах,
І не встежить ніхто,
Як душа моя потайки плаче…

Від гарячого спогаду
Серце мені запече,
І його не остудять
Потоки серпневої зливи…
Ти зустрінь мене, Львове,
Як завше, раптовим дощем,
Ми ж так рідко з тобою
Буваємо просто щасливі.

23.08.2013

Це ж ти, либонь, народе-страхопуде,
край славних Палія та Пулюя
на рай для холуя та нехлюя
перетворив! А ще ж і далі буде...

2013

а озером туман туман туман
і тиша не шелесне не здригнеться
задушливо небесним килимам
а вітер – дим його іще нема
ще пахне світ оспалістю венецій

в тумані сон по краплі ріже час
в тумані літо папороттю в'яне
і гучно там і солодко хоча
ніхто не знає скільки там мовчань
затруєних у слабкостей оману

сім із мовчань – терпкі як молочай:
закінчення прощення і прощання
пора води годинників піщаних
пора зникання в натовпі прочан і
пустих човнів що б’ються до плеча

Було насправді?
Чи, може, сниться?
У Кайзервальді шумить діброва.
Там пахне сонцем серпнева глиця,
Звучить чарівна вкраїнська мова.

Павлюк сідлає свого Пегаса,
На крилах віршів летить Знесінням,
І кожне слово – душі окраса –
Знаходить відгук та розуміння.

Там Нечуйвітер у повній тиші
Про ніжну панну мольфарить знову.
Столітні буки, що на узвишші,
Призупинили свою розмову.

Вірші Світлани, хто їх не любить?
Бринить натхнення у кожнім слові.
Згадаю Тані, Оксанок, Люби,
Галинок, Улі вірші чудові.

Нам Ваня Гентош моргне лукаво,
Своє читає – від сміху плачеш.
Як не згадати про Мирослава,
І чорні вуса його козачі?!

На Лису гору – вузька стежина,
Провалля поряд – таке нівроку.
І голос Лесі з верхів’я лине:
«Зніміть! Благаю! Не дам і кроку!»

Король співає про Юлю, Вітю,
Бомбезно вміє він це робити.
Лірична пісня пливе блакиттю,
Та, правда, настрій став сумовитий.

Пора прощатись. Дівчат Петришин
Всіх цілував би до ранку, схоже.
А вітер крони дубів колише,
Та Ярослава спинить не може.

Було? Чи сниться?
Спитати в кого?!
Життя триває і у розлуці.
Нової стрічі прохаю Бога,
Як фото бачу, що на Фейсбуці.

26.08.2013р.

тихою ходою хордою
водою хлюпотить час
в нас в снах
хлепче зоряне молоко вилите
світло вилизує перекинуте
волоком ловить страх
волів випасає
лебедів одпускає
псів ганяє
щось знає…
небесну корову ссе Одіссей
а Пенелопа савана тче
і розпускає…

І
Я відчуваю, бачу, ти – моя,
Та іншу трепетно кохаю я.
Її згадаю, і в сльозах тону,
Бере вогнем любовна печія.
Клин клином я не виб`ю… О печаль,
Важка накидка темная твоя.
Як траур, так щодня її ношу
На зігнутих плечах в сумних гаях.
Навіщо народивсь – кохання раб?!
У смерті вир несе ця течія…
Чому живеш – про горе щоб співать?
У нього філософія своя!
ІІ
У недосяжне завжди манить нас,
Далека мрія звабою сія -
Щоб знов собі утрачене вернуть,
Зажити, як щасливая сім`я?!
Живеш і віриш все у той міраж.
Летиш, спонуканий, без нагая.
Якби досяг, то був би, наче Бог?!
Твердиш: О якби я, о якби я!!!
ІІІ
Реалій риф зупинить твій наскок,
Примарних мрій потопить він каяк…
Лише поет залишить в морі слід.
І запитає хтось: а як, а як?
Закам`яніють вірші там його,
Уява романтично забуя,
І корабель, як пам`ятник зведе,
Як нездійсненних мрій усіх маяк.

25.08.7521(Від Трипілля) (2013), м. Київ

Дякую тобі, мій друже-саде,
За нашептані гіллям пісні,
За розраду листопадо-зради
Пагоном тендітним навесні.

Дякую за тишу надвечірню –
Нашої жури таємний схов,
За нежданий спозарання іній –
Візерунки мовчазних розмов.

Дякую за галасливий спомин,
Зеленцем закочений у даль,
За років моїх достиглі грона
І душі чуттєву пастораль.

Дякую за елегійний спокій,
Схований у листя і траву.
І за зустрічі…
А знаєш… Поки
Ми стрічаємося – я живу.
2013

Зелена молодіж у барах
Крізь соломинки смокче «муть».
«Тузи» пузаті на Канарах
«Текілу» та «Мартіні» п’ють.

А виснажені та старенькі,
«Кравчучки» тягнучи риплять,
Щоб і онуків молоденьких
І «пузанів» нагодувать.

Хоча вони не уявляють,
Як взяти ту сапу до рук,
Та споживати полюбляють
Свіженький, з грядочки, продукт.

Кому дістанешся ти, земле,
Як ці старенькі перемруть?
Китайці з’їдуться, напевне,
І «кров» із тебе всю доп’ють!
2013

Полтавські лілії…
Турецький алтабас.
В черниці миловидної просфори
Купує мати…
Вирлоокий пан
Ікони лобизає…
Гусне змора…

В просторий пишний древній білий храм
Заходжу – без браслеток і принуки…
Ясноволоса дівчинка в сльозах:
– Матусю, мамо... Хочу я на руки!

Свіча зігнулася – мов ятаган…
На канделябри опливають болі...
До ніздрів долинає фіміам,
Очищує від скверни…
Яро, сполом
Людинолюбству оду піє дух...
Дзвіниця…
міст…
аеродром…
яруги…
Іду повз дачі.
– Не убий! – кричу.
Пузан – за три черешні – б`є злодюгу.



2004-2013

Під будинком пристарілих
стільки присілих:
осілих птахів,
осліплих людей,
округлих лавок,
сотні гостей
зі снів посивілих
бабусь.

Буквами постарілого,
далеко не білого
життя,
пише комусь
листи
дідусь.

P.S: «Ганю, скоро повернусь!»

Не вертався…

Під будинком пристарілих
старіло…
2013 р.

На лавці тремтіли осінні листочки,
І сумно прощалися з літом.
Уже відкружляли останні таночки,
Уже розпрощалися з квітом.
На гілці задумливо мовив листок:
"Останній і перший у мене танок..."
Ще мить і вся лавка в осінньому листі,
І осінь танцює у жовтім намисті...

Цитуючи Ярослава Нечуйвітра,"...звітую мешканцям Поетичних Майстерень,що чергова зустріч однодумців у Львові" спонукала мене серйозно замислитися над питанням повернення блудної доньки (тобто мене :)) на круги своя (тобто на ПМ).Видно, є в тому воля Божа, щоб ті однодумці гуртувалися і єдналися, спілкувалися і творили, підтримували і розуміли один одного. Дякую чудовому розвіртуаленому товариству за потужний поштовх у правильному напрямку. Повертаюся. Далі буде!..

Попід знесінських* буків зелен-віти,
де давнини не вивітрився дух,
гостинно запросив нас Нечуйвітер
пошанувати Музу молоду.

І фіміам ограненого слова
із поетичних струменів сердець:
у вишиванці – українська мова,
її осердя крицево-тверде.

Тож не цурайся, друже Ярославе,
тримати міцно скіпетр вожака -
не ради нагород, подяк і слави,
а стража слова і захисника!

25.08.2013

Я відірвав од ґрунту деревій,
Мов козачка від матері татарин.
Та корінь його білий і кривий
у душу, наче блискавкою вдарив!

2011

Над куполами стяги жовто-сині,
А в серці знову темносивий біль -
Ми незалежні нині, наче й вільні,
Та поневолені безрадно звідусіль!

Гучні тамтами бемкають на площах,
Іще гучніше мається душа -
Прекрасна Неня наша і хороша,
Лишень біда її ніяк не полиша.

Незмінно-жаско пригортає мука
Безсилі вікна в сонцесяйний світ.
Летять угору "ще не вмерлі" звуки,
Та марнокрилим видається піснеліт.

І з року в рік маліє і міліє
Джерельце віри: вирватись із пут
Колючої розпуки-безнадії,
Що присмокталась, як голодний спрут.

Хоч ніби й звиклось, що болить і тисне,
Неволить волю зрада і олжа,
Та поки небо над полями висне,
Все ближче й ближче сунеться межа...
(24.08.13)

На квіти впала не роса-
Сльоза жіночої образи...
Дощем сумним ллють небеса,
Слова коханого, як стрази.

Навіщо обіцянок сніг,
Льодовий присмак поцілунків...
Навіщо квіти біля ніг,
Та склад коштовних подарунків?

Душі не має пустота,
В пустелі снів твоє кохання...
Ти поруч - поруч самота...
Залиш собі цей скарб страждання.

Повірте друзі, дуже прошу,
У те, що Бог дає життя,
А хто у серці Його носить,
Той не втрачає свого Я.

Тому з молитвою іти нам
До Господа і всіх святих,
Щоб поєдналась Україна
І стала матір’ю для всіх.

Не є гріхом любити рідне
І не цуратися лиця,
Хто любить, той уже не бідний,
Бо він –дитина у Отця.

В любові мудрість наша й гідність.
З любові ми і всенький світ.
В любові ми знайдемо міцність
Життя і миру заповіт.
23.08.2013р.

по соші
по зачовганій шинами трасі
нелегке переміщення
в просторі й часі

крізь чорну діру
недоречної відстані
озираюсь на речі
на спогади-пристані
де сонячних днів
урожайний псалом
і пізні вечері
за отчим столом
і праця сільська
непідвладна літам

єство уже в місті
душа
іще там

23.08.2013

усі дощі сховаю в рукаві
припну хмарини на вершку говерли
і буде сонячно
допоки ми живі
і будемо
допоки
не

З вірою і молитвою.

Тут кожне свято, кожну із неділь
В каплиці відбувають Службу Божу.
І в інші дні приходять звідусіль,
Коли хто хоче і коли хто може.

Будується помалу монастир,
На прощі до святині їдуть люди.
Іще не так давно тут був пустир,
А нині вже про Джублик знають всюди.

Не тільки із найближчого села
Приходять люди з вірою у Бога -
До Джублика зі Львова пролягла
Найдовша в світі Хресная дорога.

І їдучи, і пішки ідучи,
Тут моляться. Між селами й лісами
Хрести знаходять навіть уночі,
Бо Дух Святий підказує, де саме.

З Європи, з України – звідусіль
Веде прочан у Джублик віри світло.
Батьки і діти, сиві дідусі -
Гостинно зустрічати всіх тут звикли.

Отці усіх конфесій християн
Збираються до круглого престолу.
Такий ще в жодній церкві не стояв –
Ні в православній, а ні у костьолі.

Престол, що без кутів, тут неспроста,
Він став проханню Гості з Неба данню.
Сказала дітям Діва Пресвята,
Що тут почнеться вірників єднання.

Святе джерельце пісеньку співа,
Вода у ньому – добра і цілюща.
Не всі, звичайно, вірять у дива,
І тільки справжня віра – диво суще.

По вірі воздається тут усім,
Бо щире каяття Всевишній бачить.
Нема в житті гладенької стезі,
Та з Богом розступаються і хащі.

Як буде важко – не сумуй, не злись,
Крізь труднощі пройти повинен кожен.
До Джублика приїдь і помолись,
Господь тебе почує й допоможе.

***
У Джублик! Дочекалися-таки!
Від радості душа літає з ранку.
Збирають речі діти в рюкзаки,
Співаючи, прасую вишиванку.

До місця, де невтомний водограй
Змиває найдрібніший порох злості,
Де трішки привідкриті двері в рай,-
Душа моя збирається у гості.

Хто знає, скільки ще на цій землі
Їй вірити, радіти чи страждати.
Ми всі для Бога - діточки малі,
Яким життя дароване як свято.

24 серпня 2013 р.

В облозі...

солодкуваті
аромати
крові
Із Півночі
приносять
страх

відчай
вітрами мовить

І знову саваном
рваним
невігласів
як у лютому
кутає
Пентакль
червоної люті

Потонути
без сліду
і натяків,
Боже!.
на ворожих
багнетах ненаситних
блиска
інертнестність
знесилених голодом
поколінь...

Олово
слів
плавиться
у вогнищі біснуватому

заспані
сни
ожили
і тіні
шаленіють

Ехо золотих-
у терновність
В лице-мастило
з воску
і зорі
бутафорні

...безодня
ячить
зголодніла

і тягне, і тягне, і тягне
і тягне
у вир!..

Чи навіки
в облозі?..

Незалежно від території –
не залежуйтесь!
Обирайте спільні траєкторії –
не обмежуйтесь формулою
«Я– Захід, ти – Схід»
(чи навпаки).
Як сказав би мій дід:
«Тепліше – де рука до руки!»
2013

Вік увесь жили футболом,
І не знудились таки,
Дід Петро і дід Микола, -
Два сусіди, два дружки.

І домовились про справу:
Хто скінчить життя своє
Першим, то нехай об’явить
Чи футбол за гробом є.

Дід Микола світ покинув,
До Петра прийшов у сні:
- Є у мене дві новини
Перша добра, друга – ні!

Починати із якої?
- Із хорошої давай!
- В світі повного покою
Для футболу – справді рай!

- А яка ж тоді погана?
- Хочеш - смійся, хочеш – плач, -
Післязавтра спозарана
Ти заявлений на матч.

24.08.13

Пальці на струни кидай, кобзарю.
Кидай без жалю, щоб дзвоном гули,
Щоб попід канівським небом безкраїм
Серце розкраяли думи-жалі.
Може, на спів твій кроком розважним
Вийдуть з могили рука при руці,
Вийдуть задумані, вийдуть одважні
Знані й незнані наші співці.
Вийдуть, розглянуться доокола,
Струсять із себе порох століть
Та й запитають нев’янучим словом:
«Як там Вкраїна сьогодні стоїть?»
І порадіють, що волю здобуто,
Що з пут московських звільнилась нарешті.
І засумують, що розбрат-отрута
Все про минуле змовницьки шепче.
«Грай нам, кобзарю, про завтрашню днину!-
Крикне Тарас зі свого піднебесся.-
Грай про Соборну нашу Вкраїну,
Що в злагоді й мирі має воскреснуть!»
...Пальці на струни кидай, кобзарю,
Кидай без жалю, щоб дзвоном гули,
Щоб попід канівським небом безкраїм
Думи Тарасові й наші збулись.

И в руке должна быть сила,
Должен быть огонь в глазах,
Что б ,как жизнь не колотила,
Удержаться на ногах!
Должен быть ты крепок духом,
Свежим должен быть твой ум.
И во встречах, и в разлуках,
И под тиском древних дум.
Должно сердце вечно биться,
В душе музыка играть.
Что б ты мог в момент влюбиться ,
В другой – все переиграть!
Верен будь народным лирам ,
И уважай античность,
Что бы смело всему миру
Мог заявить: « Я – личность!»
Сделав, что б всего не мало
И оставив добрый след,
Что бы просто, без обмана ,
Мог сказать : « Я – человек!»
15.02.2013

Що ж буде далі з нами?
Ти незнаєш... і я незнаю.
Лиш по світу ходжу, блукаю,
в душі надію... свою плекаю.

Що ж буде далі з нами?
Життя покаже, а час минає.
А ти закрила, всі свої брами,
кохання квітка... знов засихає.

Що ж буде далі з нами?
Проміння сонця не зігріває.
І відчай тихо собі зростає,
вже перемогу... він відчуває.

Що ж буде далі з нами?
Та я не здамся, я добре знаю.
Нехай і зараз я потопаю,
нову дорогу я відчуваю.
2013

Мостів потовчені хребти.
Доріг невиліковна віспа.
...За часом, хижим як Батий,
плететься воля-одаліска.

23.08.2013

Ледь хитнеться гілочка бентежно, -
Жовто блисне на зеленім тлі.
Як мара, нечутно й обережно
Вже ступає осінь по землі.

22.08.2013

В гороб’ячому садочку
Сорок вісім горобців!
Повсідались на дубочку
І всі разом: «Ців!» та «Ців!»

Той найменший хоче пити,
Цей товстенький зголоднів,
Ну а цим скоринки крихта
Все не ділиться навпіл.

Розбишаки – ті, як завше,
Так скубуться – пух летить.
Ну а те, що трохи старше
Всіх вгамовує: «Цить! Цить!»

Шум і галас неймовірний
Ледь притихне лиш тоді,
Як кухарка Горобівна
Всіх покличе на обід.
:)
2013

Для мене рідна ненька – символ волі:
Терпіння, сили, мудрості тепла,
Взірець вдовиної тяжкої долі,
Прообраз українського села.

Простої українки-трудівниці,
Що на плечах тягар війни несла,
Спочинок їй у снах коротних снився,
В шерензі перших трудівниць була.

Сільське вбрання матусі пасувало:
Усе, що мала, до лиця було,
Сорочка полотняна вишивана,
В хустині білій молоде чоло.

Сходила босоніж курні дороги,
Збирала небувалий урожай.
Усе для фронту, все для перемоги,
Аби спасти від ворога свій край.

Війна скінчилась… Зранку і до ночі
На відбудову рідного села,
Ішла не вимушено, а охоче,
Щоб відновити, спалене до тла.

Усе одна, кругом без чоловіка,
То в полі, то на фермі – все сама.
Роки летіли без упину й ліку –
Нежданно стука у вікно зима

Геть забілила мамі чорні коси
І зборознила зморшками чоло.
Відгомоніли літо й рання осінь –
Життя в довине швидко відцвіло.

Заслало пеленою мудрі очі,
Зігнула стан провісниця – зима.
Не здатні руки рухатись робочі,
Не в змозі навіть підвестись сама.

Трудилась чесно, рук не покладала
І чоловік загинув на війні,
Щоби пшениця у степах буяла
І без війни були щасливі дні.

А що ж одержала вона від влади?
Лиш пенсію на воду та на хліб.
Украли скромні удовині вклади,
Чимало завдали страждань і бід.

Громадо чесна! Станьмо в дружби коло,
Рука за руку і плече в плече!
Ніхто не подолає нас ніколи,
Недбала влада за ”бугор” втече.

Тож об’єднаємось з Заходу й до Сходу,
І посміхнуться мати і дитя.
І буде влада у руках народу,
Достойним стане на землі життя.
13.08.2013

Не спімо, братове. Чекаймо на ранок.
Угору, до зір піднесімо чоло
І вранішньозорий стрічаймо світанок -
Ніяка потвора не стратить його.

Сади калинові. Достигли в них ґрона.
Обличчям і серцем до них притулюсь.
Воскреслих соборів почуються дзвони
На всю Україну, на Київську Русь.

Земля полинова. Вергунська паланка.
Нема куди далі тікати на схід
У пошуках ясного, світлого ранку.
Останнє укріплення - Кам’яний Брід.

Гуртом запалімо священне багаття,
Зробімо сьогодні це в краї своїм.
Нам сонце всміхнеться - шануймося, браття! -
Бо нам оселити освячений дім.




1996 - 2013

Тетяні Рибар
Добридень, Тетяно, добридень у вашім саду,
Вже пахнуть черешні, лунає поезія літа.
Диктує Всевишній… І шле вам найперш гаразду.
Вам зичу я щиро, щоб серцем лише молодіти.

Цей райський куточок у тихому краї землі,
Мовчить огорожа замішана з різних матерій.
Порушують тишу лише онучата малі,
Як подих рядочки лягають на білім папері.

І тягнуться пальці зірвати черешню одну –
Між листом зеленим росинку солодку, загуслу.
Добридень, Тетяно, добридень у вашім саду,
Вже літом запахло, у небі хмаринки, як мушлі.

Цей райський куточок чекає сьогодні дощу,
Та падають строфи з небес, замість крапель вологих.
Зачерпнути поезії можете тут досхочу,
Щоб світом рознести, щоб аж находилися ноги!
М. Мукачево. 2013

Я точно знаю, що ти існуєш,
Десь там, де мене вже нема.
Я точо знаю: мене ти чуєш!
Значить я живу вже не дарма.

Я б полюбив твої ріки й моря,
Глибокі озера й далекі океани.
Я б доглядав твої сади й поля,
В лісах розгладжував усі рани.

Я б полюбив тебе з ніг до вух,
Розчинившись між днів і ночей.
Я б любив тебе мовчки і вслух,
Живучи в зіницях твоїх же очей.

Я точно знаю: в мені ти існуєш,
Десь там, де вже пішла зима.
Я точо знаю: мене ти почуєш!
Значить я живу вже не дарма.

2013

Дід Пилип - відомий паліндром*,
Він і вашим догоджа і нашим.
То з косою ходить, то з відром,
То козу прив'язує на пашу.
В діда справ, як кажуть, повен рот -
Усьому він має дати раду.
Йде ліворуч, значить на город,
А праворуч верне - на леваду.
Змолоду не парить він парка,-
Сам пере і сам собі готує.
Мозоляста, жилава рука
Багатьох зманіжених вартує.
Не в дива Пилипу самота -
Вік прожив з собою наодинці,
Бо колись любов свою віддав
Чарівній, найкращій в світі жінці.
А вона любов не зберегла,
Не змогла, чи просто не зуміла.
Щастя у Пилипа відняла
І в краї далекі полетіла.
На віку траплялися жінки -
Жодної не вибрав за дружину.
Й досі спогад, зболено-щемкий,
Крає душу, зранено-дитинну.
Був Пилип затятий однолюб,
Тож не зміг освідчитися іншій.
Хай там як, та серцем не огруб
І тихцем складав коханій вірші.
Бо його тримало на землі
Почуття, що, часом, гори верне.
Віру мав - у щастя на крилі
І любов у дім його поверне!

*Дід Пилип - слово-паліндром, що читається однаково зліва направо і справа наліво.

Моя колиско, Україно,
Моя любов, моя жура.
У тебе пісня солов’їна
І клич гортанний журавля.

І горобина , і калина,
Мов жар, палають у тобі.
Дуби, смереки і ялини –
Сплелися у ліси, гаї.

Глибокі ріки котять хвилі,
До найсиннішого з морів,
А люди гарні, чуйні, милі -
Вони від Бога трударі.

Батьків земля і родовід,
Заморської я не хотіла –
Усюди роду мого слід,
В мені її могутня сила.

Люблю її таку, як є –
Зневажену до краю, рідну.
І свято вірую у те,
Що долю матимемо гідну.

Моя любов – малий потік –
Долає перепони, милі,
Щоб воду донести до рік,
Святої досягнути цілі.

І ріки нашої любові –
Враз подолають цю руїну.
Засяє високо над світом
Моя надія – Україна!

2000 – 2013рр. Надія Таршин

Є пекло й рай у полум’яних душах,
І пісню волі – крики не заглушать.
Чи лицар той, хто уникає битви?
Чи той герой, хто сіє скрізь байдужість?

Святкуй, країно, незалежність.
Неволі хуртовій затих.
Ми не дали тобі замерзнуть
В обіймах братніх крижаних.

Розправ горба і брату прямо
Про незалежність говори.
Чому ж небесна вись не вбрана
В державні наші кольори?

Чому немов гарматні жерла
«Мордахи» тих зі сходу хмар?
Чернечу гору б не зітерла
З лиця землі. Холодний Яр
Та темна сила б не зрівняла.
З Сибіру суне, зусібіч.
Та ніч пораниться полярна
Гарячим світлим словом «Січ».

І спаляться новітні ярма
Від полум’я святого свіч
Холодноярівським героям
І воякам ОУН-УПА.
І над Чернечою Горою
Сяйнула шабля голуба
Й свинцеві хмари ті руба!

Нехай мовчать, - покора просить,
Що дужі крила замела,
І лащиться московська осінь:
«Козакувати, хлопці, досить!»,
Хай наповза зі сходу мла.

Нехай заброди на престолі –
Та вже заряджені пістолі,
І нам потрібна іскра, мить,
Від Запоріжжя запалить
У небесах лихої долі
Ласкаві сонце і блакить!

Святкуй, країно, незалежність.
Неволі хуртовій затих.
Ми не дамо тобі замерзнуть
В обіймах братніх крижаних!

24.08.2011