Із долоні прамови напитись живої води,
Щоб опівночі вирости деревом віщим чи птахом.
Ти вросла у каміння, в солоні дощі, у сліди,
Затремтівши до уст, наче єресь, поглиблена страхом.

Над щитами грудей протече, наче біль, молоко,
Заклинання трави оповивши земною любов’ю.
Осяйні письмена проростуть із твоїх волокон,
Над озерами сну підійнявшись порожніми знову.

Порозходяться кола мінливими фазами днів.
Мовчазна нескінченність туманів − немов криптограми.
І з камінного взгір’я сріблитиме праща видінь,
Об’єднавши навхрест місяці молодими тілами.

Музика вітру озветься зі струнами поля,
Сонним зерном покотившись під вії землі.
Струменем серця ранкову дорогу напоїть,
Низько припавши грудьми до сирої ріллі.

Музика лісу розпалює атоми плоті,
Оргію зелені пише на травах вночі.
Йдуть і відходять дерева старі й косороті,
Сонце і місяць відносячи десь на плечі.

Музика річки шепоче тремким водоплином,
Водами часу твердий пробиваючи глиб,
Де риболов вибиратиме камінь і глину,
В зоряне небо пускаючи птахів і риб.

Музика слова живе у глибинах любові.
Тихо її заколисує ночі рука.
Кличе дорога на білім розкриленім слові,
Ждуть за дверима і вітер, і ліс, і ріка.

2012 р.

Степ здмухнув із чуприни все птаство
і долоні у тишу простяг.
А в незвідано довгих світах
порожнеча росте ковилою.
Зачерпнути б любові земної
і літа до причастя нести.
Та над зболеним степом хрести
у вітрах, мов лахмітті барвистім,
спотикаючись, падають в сни,
перевиті думками,
як листям.

Риби тишу доп’ють. І акваріум осені раптом
Спорожніє, наповнений простору й часу, до дна.
Одіссеє моя, начитавшись легенд про атлантів,
Ми відчалим у Скіфію – край молока і вина.

Із Еллади зібравши архіви обпалого листя,
Ми на мові каміння напишем сувої доріг.
Від Залізних Стовпів до прадавньої Турії плисти б,
І з Варягів у Греки, де міфами дихає сніг.

Але мойри – сліпі. В Борисфені, де сходяться грані
Різношерстих племен, ми застрягнемо посеред скель.
Від Європи до Азії, мов подорожні останні,
У прозорих зіницях завбачимо світло морське.

2012 р.

Горою суне хмара грозова
"Спокійні будьте!" - сонце призива.
З гори нехай і блиска, і гримить,
грози то розбивається граніт.

08.2009

Лиш не забудь про віру
Ти на шляху земному,
Не віддавай лиш віри
Ніколи і нікому.

Хоч час болю у житті
І гасить морок вогник,
Надій втрачених у дні,
Тепло на свій жертовник.

Порожнім ще й злим став час
Все годі зрозуміти,
Та серце сильне у нас
Любов`ю обігріте .

Нехай приходить у світ
Цей лад із стягом миру,
І не забути повік
Любов, надію й віру.
1997

Болем горить, вогнем
Пам`ять про дивний край,
Пам`ять тече ключем
Сліз, що закрили рай.

Вразила у піснях
Всіх Україна нас,
Нині безкрилий птах,
що загубив Парнас.

Чи полетить увись
Мрія, що ще жива?
Впаде нарешті вниз
Ворога булава?

Скільки пекло сердець,
Скільки забрали жертв.
Ми не забули герць,
Ми подолаєм смерть.
2013

Верчу я головою на всі бОки:
де Схід, де Захід, Північ, Південь - де?
Пропали географії уроки,
і жодна мисль у голову не йде.

Шукаю всіх сусідів, – чудасія,
а мо’ пронісся дикий ураган? -
Учора східним ще була Росія,
а нині, так виходить, - Казахстан!

На Північ глянув – теж Кремля не бачу,
а замість нього бачу Білорусь.
Верчу я головою, ледь не плачу,
і правди дошукати не берусь.

Аж раптом зрозумів, у чому справа,
чому мої не варять вже мізкИ:
бо мІзкам теж потрібна добра страва,
крутись, чи не крутись на всі бокИ!

Самотність
Зашторені вікна
Зачинені двері
Спомини світла
Повітря бракує
Сховатись від світу
Накинути ковдру
Заплющити очі
І слухати серце
Що Ніцше читає
Палають багаттям
Думки бо кватирки
Закриті наглухо
Ще трохи не зможу
Зірвуться безсонням
Фіранки на вікнах

Затихнуть звуки, згаснуть кольори,
І світ кудись подінеться, розтане.
Душею забрини, заговори -
Відлунням озовуся, мій коханий.

Невпинний час відмовиться іти,
Йому за це подякувати треба.
У "МИ" переллємося я і ти,
До сьомого крильми торкнувшись неба...

Ти мене не цілуй… – Не тому, що не можна.
Я цей трепіт між нами, мов скарб, бережу.
Прагне ласки твоєї клітиночка кожна.
Але ти не цілуй. Не порушуй межу.

Ти мене не шукай. – Не тому, що намарно.
Я цей простір уже не заповню ніким.
Тут сьогодні сльотливо, і мряково, й хмарно…
Ти мене не шукай. Я отут, серед рим.

Не осуджуй мене. Не тому, що не винна.
Не тому, що душа стрімко прагнула ввись.
Героїня моя – ще наївно-дитинна…
Не осуджуй її, як згадаєш колись.

…Ти мене не забудь. Не тому що була я,
наче той бумеранг: повертала звідтіль,
звідкіля вже нікого ніхто не чекає…
Ти мене не забудь. Надто свіжий ще біль.

Із усіх своїх сил я старався світитись увечері.
Я старався прощати усім, хто поранив мене чи вбив...
Людські душі читаю під шкурами вовчо-овечими,
Мов збираю гриби.

Є отруйно красиві між ними, поганки мальовані.
Наче квіти пекельні.
Їх косять нічні пастухи.
В переломний цей час, що трагічніє нервом від клоунів,
Я все менше бухий.

Розповнілий від часу будильник іде все скоріше.
Я за Божим законом живу, а на людський махав.
Не чекаю від суду людського скривавлених рішень...
Бо для тіла закінчиться все судом трав.

Я готовий до осені.
Осінь готова до мене.
Юна музика сфер в самоті помагає мені.
Золотіє душа, як на кленові листя шалене,
Чи мов зірка сльозини іскриться у чорнім вині.

На кулак мій, вже більший за серце, сідає метелик.
Мудрість крові моєї іще первозданна, та світ
Її русло по-своєму риє і стелить,
В Інтернеті шукаючи мій заповіт.

Добрий вітер старенький...
Він ролі усякі зіграє:
І вогню, і води, навіть, може, сирої землі,
Де лежать мої предки між дідом Дніпром і Дунаєм,
Де нащадки летять з голосами святих журавлів.

Слава шкіру із мене здирає і солить сльозою.
Я оббреханий так, що ще більше хіба...
Всім прощу.
Бо старався світитися, наче зоря мезозою,
А світився, можливо, як свічка з дощу.

Тож поставте мене у контекст цього злого болота,
Що назвати епохою... ахаю... якось не те.
Попри все і уся я здобув трохи срібла із дна, трохи злота,
Що настільки все грішне, що аж – святе...

Я не буду дзвонити, та й мабуть писати,
бо на відстані слово горить у золу,
але знай, що при радісній зустрічі, брате,
обійму я тебе, наче степ ковилу.
Бо між нас подих дружби уплівся безслідно:
від часів інтернету до Йванових свят.
Пам"ятаєш чи ти, як на критику "Діда",
огризався невтомно, тоді ще "Медбрат"?
Пам"ятаєш чи ти дефіляду у Львові?
Городищенський ліс?І під Уманню став?
І як ми з Королем сперечались за слово,
бо "могучі" у вірш дехто з нас уписав.

Хай ми різних провінцій сини гонорові,
хай між нами і відстань і проміжок з літ.
Та я щиро надіюсь в майбутньому знову
обійнявши сказати: "Ну, Вітя, привіт!"

Пожалій мене матінко рідна,
Не сердься на мене прошу,
Не бійся що мною вагітна,
Дозволь народитись молю.

Пробач якщо я невчасно.
Не хочу ламати життя.
Просто мені стало страшно,
Що ти не захочеш дитя.

Я буду тебе обіймати,
Стискати твій пальчик рукою.
Благаю! Не хочу вмирати!
Дозволь нам зустріитсь з тобою.

Я твоя частинка рідненька,
З кохання твого зародився.
Маленький ще поки, як жменька.
Дозволь щоб на світі з'явився.

1
«Звідки взялась вона така»»
«Дивиться на всіх з погордою...»
«Не співає в нашім хорі...»
«Що ж дивного? Забули її батька?»
«Того, що луснув? Але від чого?»
«Пообіцяв, що, коли схоче, стане таким, як віл».
«Ви тільки гляньте, що витворя наша гордячка...»

2
На прибережнім лузі пасся кінь,
Стриножений, змушений був стрибати.
Нічого дивного, якби обіч не стрибала жаба.
Кінь – стриб, і вона – стриб.
Зауважив кінь напарницю і заіржав од подиву.
Здивувалися й жаби, тож уперше
Концерту не було чуть із жабуриння.

3
«Поїдемо сьогодні в місто,-
Сказав коневі чоловік.-
Годилось би підкувать тебе».
Гордовита жаба не знала, що це.
Та була цікава і пострибала за конем.
Підніс кінь ногу ковалеві,
Та раптом заіржав, як не іржав ще зроду.
«Що це з ним?»- дивується коваль.
Кінь голову схилив праворуч.
І тут усі, хто був у кузні на ту пору,
Зареготали так, що регіт той
Докотивсь, напевне, й до жабуриння:
Обіч коня стояла жаба...
І теж подавало ковалеві ногу.

P.S.
Як часто, ніби на потіху,
В герої лізе мізерія.
Щоправда, не завжди
Комедія закінчується сміхом.

Пародія
Я влаштую тобі терапію... народну,
Ту, що звикли сприймати як "нетрадиційну"...
Не впущу до палати медсестру ані жодну,
Чи тебе заберу на півдня... в інфекційну...
Та не бійся ти так! Я не збочена "вліво",
Просто випадок твій вже запущений... дуже...
Вітаміни подіяли швидко (на диво!):
Ну, тепер ти вже мій... Витри носика, друже...
Проведемо сеанс у режимі "швиденько"...
Не стогни і не плач, бо ще "зав" увірветься...
Я тебе розітру, розігрію гарненько,
Поцілунками вкрию по всій області... серця.
...Не буває смертельною доза. Це смішно.
Я надіюсь, людина ти все ж витривала...
Як подіяв наркоз! Просиш ніжно-преніжно:
- Хочу ще... аби ти... мене знов... лікувала...
Медсестричко... моя... Мені мало ще...
...Мало...

2013

Меліса осам до смаку,
мурашки моляться на пижмо,
а я - на землю цю святу,
на цвинтар, що розквітнув пишно.

Напевно, душі всі в раю,
бо цвинтар - копія з едему.
Полю бур`ян, в могил ріллю
доріжку втоптую життєву.

08.2009

Нас рими пов’язали. Вже роки

Пройшли з тих пір, коли кохання крало

У нас години ночі. І ріки

Тієї в Міжсезонні було мало.

Аби напитися очей і слів.

Та Серпень знав, що робить. Достеменно.

Він у вінок сонетів нас уплів.

Тож рідко бачимось, зате натхненно.

У нас любов одна на фестиваль.

І що нам відстань, статуси і штампи?

Не боїмося осуду. Нехай

Пліткують. Всі, їх знаєш сам ти.

Верлібром відзовуся, хоч і важко

Тобі сприйметься він, бо жити звик в піснях.

Я засинала під твою «Неказку»…

А в тебе був «Непоцілунок» на губах…

Пожалела меня мышь:
«Ты ж моя соседка, слышь,
я тебе добра желаю,
хочешь, вместе выпьем чаю?
Меж рассказов что по чём
я поведаю о том,
что высовываться грех.
Это курицам на смех,
и, к тому же, вон та крыса,
изгибаясь, как актриса,
в бок твой глядя свысока,
пальцем крутит у виска.
Посерее будь чуток,
плечи ниже и молчок,
да шурши по жизни тише,
как и все другие мыши…»
Но пыхтит знакомый ёж:
« Я колючий, ну и что ж?
Правда тоже колет глаз!
Дед поведал как-то сказ,
как баран со скал свалился,
потому что оступился.
Говорил, вздыхая, дед,
стадо всё ушло вослед,
лишь один остался цел,
потому что думать смел.
И выходит, мненью стада
доверять себя не надо.
Словом, без обиняков,
взгляд на общество таков:
если чокнутым слывёшь,
значит, правильно живёшь».
***
Вы, поди, уже с усами,
кто тут прав, решайте сами.

Вітер крила згорнув,
В буйних травах заснув,
Вечір стомлено стелиться спати.
Тільки дощик снує
Павутиння своє,
Щоб на ньому тумани гойдати.
Ніжно в тишу вплелось
Шепотіння колось
Над пахтінням пшеничного лану.
Пісня птаха в гаю
Через душу мою
У безмежній високості тане.
Та не довго, о, ні,
Снилась тиша мені -
Онде знову гримить автострада.
Там шаленості біг
Через долі поріг,
Там життя підраховує втрати.
І навмисно, чи ні,
В ці години нічні,
Потяг басом збудив залізницю.
Через брязкіт і шум
Та розвихреність дум
І мені, ген, за північ, не спиться...

Пародія

В тебе жар? Втретє кличеш мене Терапійкою…
Я сканую тебе, не спішу, потихесеньку.
Ось зі звилин одна вигиналася змійкою –
Певно збочені вибрики… Роблю рівнесеньку!
Інші теж – про всяк випадок. Варто морóчиться –
Не підеш до сусідки, не тягне на форуми…
Ти шепочеш – тобі вже нічого не хочеться?
Вітамінів з’їмо, щоб не чутися хворими.
А тепер до сеансу в режимі постільному!
Підсолоджу чекання… з одною умовою…

Щось у сканері тому зламалось… дебільному.
Витри носа. Не плач. Я назад… відскановую…


07.08.2013

Утечу в безодню у неспокій,
Без речей, голодна і страшна,
Пам’яттю вимірюючи кроки,
Бо від себе я також пішла.

Утечу, під небом вкриюсь смутком,
Без обличчя, без душі, без сліз,
Ти не раз вже воскрешав цілунком,
Вірячи в проклЯтий фаталізм.

Утечу, доп’ю я біль ковтками,
Бо без тебе жити не змогла,
Скрізь друзки від серця з порцеляни,
Й тягне в прірву тіло аж до дна…

30.07.2013

Перехожі знову всюди,
Непогожий вітер сильний,
Невідомі… погляд, лиця,
Незвичайні… небо, сонце.

Замінили воду, спогад,
Сколихнули пам’ять, струни,
Завершили книгу, простір,
Розпочали новий вирій.

Діти ідуть, оздоблені квітами,
В школу до істини певними кроками.
Ранки, напоєні свіжими росами,
Холодом осені перенапружені.

Дзвоник лунатиме знову для безлічі
Юних голів, з плеч старшокласників.
Розум скрипітиме новими думами,
Давніми віршами, новими текстами.

Стиха сопітимуть юні школярики,
Парти оздобивши книгами, ручками.
І вчителі знову повчатимуть
Новими правдами, старими дошками.

Она, до поры неизвестна,
С рождения свыше дана.
И каждому так интересно,
Что завтра готовит она?

Не знает никто, что случится
Уже через десять минут...
И что остается? Молиться
И ждать, что же преподнесут?

Не купишь ее, не обманешь,
Никак ее не избежишь!
Решает она, кем ты станешь,
Кому посвятишь эту жизнь.

И как бы ты не «трепыхался»,
Но с ней бесполезна тяжбА*.
Наверное, ты догадался,
Что эта «злодейка» - судьба!

2010

Не людно у Раю…
Сліди поодинокі
Змиває із піску піниста хвиля.
До горизонту днів і відчайдушних кроків
Лиш сотня літ – піщана миля.

Не людно у Раю…
Самотні сірі душі
Гойдають ненароджених із лона.
Земним-бо до небес і до життя байдуже,
Бо моляться до ідола і клона.

Не людно у Раю…
Вже сонце у зеніті,
І дзвін луною кличе на молитву.
Та люди на землі ще грішні й ненаситні,
Рвуть на шматки любов…
Хіба в Раю їм жити?

Маленькі каченята
улітку на лужку
Взялися влаштувати
забаву ось яку.

Веселі каченята
розучують танок:
Рівненько треба стати
і крякнути разок:
КРЯ!
А потім – крильця в боки
і дзьобик догори,
Та хвостиком труснути
разів хоча би три.
Голівку вліво-вправо
і вгору потягти
Та крильцями змахнути
так, ніби ти летиш.

Маленькі мишенята
прибігли на лужок
і також захотіли
цей вивчити танок.

Веселі мишенята
розучують урок:
Рівненько треба стати
і пікнути разок:
ПІ!
А потім – лапки в боки
і носик догори,
Ще й хвостиком труснути
разів хоча би три.
Голівку вліво-вправо
і вгору потягти
Та лапками змахнути,
мов зараз полетиш.

Поглянули на все те
зелені цвіркунці
І нумо дружно вчити
веселі танці ці.

Веселі цвіркунята
розучують танок:
Рівненько треба стати
і цвіркнути разок:
ЦВІР!
...
...
...

Хлоп’ятка і дівчатка,
приходьте на лужок
В компанії веселій
учіть новий танок!

А ще скликайте друзів -
птахів, комах, звірят,
Хай трави в тому лузі
Від танцю аж дзвенять!
2013
:)

Простити зло, немов себе простити,
чи зуб за зуб, до третіх поколінь?
Хіба це легко – ворога любити,
хіба це важко – вбити його тінь?

Хіба ми рівні тілом і душею
і Божа милість падає на всіх?
Хоча усі ми ходимо під нею
і яро домагаємось утіх.

Як подолати его, свого Змія,
що відхідну нашіптує у сні:
- Людське життя – спокуслива повія,
бери усе, що любо в ній тобі.

Простити зло? А як себе простити,
коли заплачуть янголи ясні,
що міг би помсту раз лише убити,
а не щоразу, на святкові дні.

Шкідливе кошеня
причастилося любові.
Йому одного дня
все пробачили на слові.
І те, що в ліжку - гріх,
і сліди - де цукор в тісті.
Воно ж не має бліх
і брудні не любить вісті.


7.08.2013

Writer is Chris de Burgh
The song was written in reference to (though not specifically about) his wife Diane
and was released on the album Into the Light. On the British TV series This Is Your Life,
de Burgh said that the song was inspired by the memory of when he first saw Diane,
and how men so often cannot even remember what their wives were wearing when they first met.

Translation:

як ніколи ти прекрасна сьогодні в цей вечірній час
як ніколи ти сяєш ясно
як ніколи стільки мужчин хотіло б із тобою у тан
і закрутили би роман
дай їм тільки шанс
як ніколи на тобі ця сукня
чи світло у волоссі і на очах
і я сліпий
в червоному ти
щока до щоки
танець наш
і зал цей пустий
лиш я тут і ти
це місце повне мрій
чи сп’лю я чи ні
зі мною поруч краса
назавжди в мені
ти в цей вечірній час

як ніколи чарівна ти сьогодні в цей вечірній час
як ніколи ти сяєш ясно
ти просто чудо
як ніколи так багато людей хочуть бути де ти
а усмішка твоя мені
перехопила дух
і я ніколи так не чувся
відчував правдивої любові смак
в цей вечірній час
в червоному ти
щока до щоки
танець наш
і зал цей пустий
лиш я тут і ти
це місце повне мрій
чи сп’лю я чи ні
зі мною поруч краса
назавжди в мені
ти в цей вечірній час
знай назавжди в мені
ти в цей вечірній час

в червоному ти
в червоному ти
в червоному ти
о панно моя

я люблю тебе

Original:

I've never seen you looking so lovely as you did tonight
I've never seen you shine so bright
I've never seen so many men ask you if you wanted to dance
Looking for a little romance
Given half a chance
I have never seen that dress you're wearing
Or the highlights in your hair that catch your eyes
I have been blind
The lady in red
Is dancing with me
Cheek to cheek
There's nobody here
It's just you and me
It's where I want to be
And I hardly know
there's beauty by my side
I'll never forget
the way you look tonight

I've never seen you looking so gorgeous as you did tonight
I've never seen you shine so bright
You were amazing
I've never seen so many people want to be there by your side
And when you turned to me and smiled,
It took my breath away
I have never had such a feeling
Such a feeling of complete and utter love
as I do tonight
The lady in red
Is dancing with me
Cheek to cheek
There's nobody here
It's just you and me
It's where I want to be
And I hardly know
there's beauty by my side
I'll never forget
the way you look tonight
I never will forget
the way you look tonight

The lady in red
The lady in red
The lady in red
My lady in red

I love you

ще кордони утіхи
за гру не трималися
поцілунки
сльози
а обійми
утрати

ще дурниці
дрібницями не називалися
а безмежжям
ця синь
де хотілось літати

ми з тобою по-різному так
відривалися
ти
за так
для душі
я
безслів’ям
від шалу

та нічого такого
страшного не сталося
хто грішив і глушив
хто вчадів і відчалив

хай далеко не все
на устах відкривалося
у думках
привело
а від серця
розтало

ми з тобою по-сніжному так
озивалися
ти
що нас не було
я
що бути так мало

хай поділиться мить
де ми снів прислухалися
тут
на дотики уст
там
на горе безкрає

ти довічно в мені
а мандруєш до старості
то лоскоче
це тут
і це там
затихає

2 Серпня, 2013

закричали
в мені
щоби біль не біг
журавлі
кораблі для сивин моїх

затремтіли
сади
щоби він пішов
та забув куди
розійшовся шов

замовчали
листи
щоби той затих
та не відступив
добре знав що гріх

запалали
уста
хай би вже пропав
раптом перестав
що за грань тупа

загриміли
літа
переблискав і
всі слова всотав
перевів на гнів

запеклися
в сльозі
всі мої жалі
і тоді він сів
чорний птах в ріллі

розрослися
світи
біль почав цвісти
шлях мій освітив
кроки освятив

2 Серпня, 2013

В Лемківщину поїдь брате.
Це також наші Карпати.
Там церкви осиротілі тебе ждуть...
Там щиро помолиш Бога.
- Знай , в молитві перемога.
Там душа твоя і тіло шлях знайдуть...

Забери з собою сина.
Ждати буде Лемківщина
Українців, що її не відреклись.
Бути там, теж бути в себе...
Наша земля. Наше небо...
Ми там жили і любили це колись...

Нині лишень одиниці
Приїжджають з за границі
Хтось помолиться, світлину зробить хтось
Придорожньої каплиці
Сльоза сяде на зіниці
В того. Який вивчить правду як було...
05.08.2013р.

Как крысы с потонувшего баркаса,
Спешат покинуть судно загодя
Заблудшие паломники "спецназа",
В миры иные с караванами бредя.

Им не понять,что родиной зовется.
Подобно надоедливым стрекозам,
Повсюду мягко спится, жадно пьется.
Лишь чувств былых щемящая заноза!

Под маской пуританца и пророка
Смеется проданная, мелкая душа,
Внушая всем,что,дескать,третье око
Не дремлет. представления круша!

Пройдя сквозь ад и окунувшись в омут,
Они уносятся в Святые Небеса!!!
А вы,холопы грешные, тяните дальше хомут
Пока у вас не вылезут несчастные глаза!

Лавируя диктовками-Небесными Указами,
Вбивая в подсознание под кодовым числом,
Молитвенными рифмами и двойственными фразами
Любого можно сделать покладистым ослом!

Одного разу ти прийдеш додому,
викуриш цигарку, можливо дві,
підпалиш газ, завариш каву,
відчуєш як ллється дощ по вікні.

Згадаєш померлих друзів,
дитинство, фотокартки,
живеш звісно ж у місті ілюзій,
імя якому ти і ще раз ти!

Проблеми алкоголізму,
кохання і плітки,
політика давнього даосизму,
алкоголь, кохання і знову чутки.

Дешеві розваги і блядство,
матеріальні казки,
бажання все і відразу,
а духовність приходить лише у сни.

Чужі, послідовні думки,
наскрізь продажне ЗМІ,
боротьба з тоталітарною системою,
то лише наївні пісні.

Надіюсь, мрію, бачу,
що здолаємо їх назавжди,
ми остання надія нації,
ми нові українські часи.

© Марко Світолюб

По вікні - дощ,
за вікном - сніг.
Вже третю осінь,
у тебе СНІД...

Три зупинки і ти вже вдома,
не хвилюють зовсім прогнози погоди.
Бо завтра вже і може не бути,
завтра нарешті закінчаться муки...

Всі друзі забули про тебе навік,
батьки лише плачуть - із очей потік.
Залишився з тобою лиш твій улюблений кіт,
він не боїться,що у тебе СНІД.

І любов, котра здавалося,
зрозуміє завжди.
Вже не чує твого благання :
зачекай, обернись, поможи!

Буде плакати дощ на землі,
буде рясно падати сніг.
Ти не бійся просто живи,
ми зустрінемось разом,
там,
на,
небі...

© Марко Світолюб

Здам кімнату,
у своїй двокімнатній.

В ній зорі світяться, мов перли,
тобі також лише сімнадцять,
ти не самозакохане стерво,
ти вічно молода, як небо.

Здам серце під замок,
на років п'ять - не більше,
я від кохання вдосталь змок,
та хочу знов, хоч знаю - з часом буде гірше!

© Марко Світолюб

Я б навіки забув про все,
про свої, про твої пороки.
Лише бачити твоє лице,
і волосся й карі очі.

Я б навіки став твоїм,
хоч у радість, хоч у горе.
Лише клич мене завжди "мій"
і я прийду у твоє море...

© Марко Світолюб

Більше тут :

http://vk.com/writersvitolyub

Подумки йду до тебе,
виснажена мовчанням.
Знаєш, іду до тебе,
наче цей день – останній.
Чуєш? Іду до тебе
сонцем тобі світити,
зоряним бути небом,
трунком, колись не спитим.
Бачиш? Іду до тебе.
Отже, то Божа воля.
Дуже сьогодні треба
бути з тобою поряд.
2013

Я влаштую тобі терапію... Посилену....

Треба ж бо лікувать! - Не найлегший із випадків.

Препарую твій мозок..... Залізу у звилини -

Не захочеться вже вліво-збочених вибриків....

Підсолоджу чекання глюкозою. Дозами.

Вітамінів додам... й кофеїну.... Розчинного?

Та не бійся ти так! Витри носа. Ми

Проведемо сеанс у режимі постільному...

Час так прудко збігає:
вже й ніколи жить,
не зупиниш його владним окриком:
"Стій!".

Поховайте мене
там, де мати лежить,
за ставком, за ліском,
в черемшині густій.

Не викошуйте трав і колючих ожин -
буде ж боляче лунам ходить по стерні!

Я незатишно так і невтішно прожив,
тож, мабуть, заслужив тихосну в тишині...


2006

Не бійся осені. Вона
приходить вчасно.
Налий собі блаженного вина
і пий непоспіхом - до дна,
до істини: все буде ясно
і зрозуміло...
Прийде Покрова -
і зачитає всі твої права.


2006

Мальва на асфальті зацвіла,
не загальмувала іномарка,
бо звичайна дівчина з села
погляду мажорного не варта.

Та дорога дума навпаки:
то ж у «Форда» відмовляють гальма,
бо не хоче грішної руки
горда і сумна богиня Мальва.

08.2009

Педалі, педалі, педалі,
до міста рулює Галя...
Їй щастя хотілось і дива,
та милий... напився пива
та й здуру... заліз на тополю!
Кричав - буду вічно з тобою,
з тобою ми – невіддільні!
Просидів три дні від неділі.
Ще й звідкись дощі у серпні,
у бідного ноги терпнуть...
Як спав бідолаха вчора?
Вже кашляє - зовсім хворий.
І плаче – хотів я тиші,
тоді написав би вірші,
а ще би косив городи,
щоб мною була ти горда,
і довго удвох з тобою
ми мали б щасливу долю...

То ж тисни хутчіш на педалі,
вези МЧСників, Галю!

Самоспалення –
через самосхвалення.
Запалюю нерв світової скорботи,
аби відчути дотик
ангела. Ніжний ножа дотик.
Боротися – жити:
себе збороти – найвищий сенс
твого існування.
На сцені, зціпивши зуби
у мертвій хватці,
«досить!» – кричиш завзято,
а потім тебе, актора
зітлілого храму хтивої Мельпомени,
РІЖУТЬ, тримають за горло й
РІЖУТЬ: «Ну що, догрався?
Дограв свою роль, юначе?»
Одначе, тепер байдуже,
Коли в кишені попіл із люльки самого
Бога.
Тепер, догораючи, краячи
Власну плоть, кривавлячись,
Кривляючись у кривих, розбитих
театральних дзеркалах, –
тобі байдуже.

06.08.13

У час, коли небо малює картини
Перистими хмарами у висоті,
Стою зачарований, наче дитина,
І вгадую літа. Плин днів у житті.

Он неба кусінчик, де хмарка, як коник,
І сонечко світить яскраво з гори...
Це літо дитинства, уквітчане льоном
Й ромашками білої світла пори.

А там он де хмари пейзаж утворили
Із білих лілей і вітрильних човнів -
Це дні, коли в юності серце скорили
Фантазії перших закоханих снів.

На небі малюються друзі і рідні,
І батько, і мама, й казкові гаї...
Від краю до самого обрію видно
Мої помилки й перемоги мої.

У небі скраєчку крапцем виглядає
Невгадане щастя. Блакиттю летить.
Коли то було? От і не пам’ятаю.
Але те незвідане досі щемить.

Пером розмальовує хмарами небо
Мої почуття і сплетіння доріг.
У нім десь є ти (адже як же без тебе?)
Кохання моє: хрест, політ й оберіг.

І що та хвилинка розглянула хмари...
Я очі відвів. Хмари - пара води.
А все що побачив, то лише примари,
Що час на хвилинку в мені розбудив.

2013р.

А в умивальнику – павук!
Не бійся рук моїх, павуче,
Я не бажаю тобі мук,
Я не зроблю тобі болюче.

Скоріше палець вибирай
І гайда – під крило городу,
Де не зруйнує водограй
Твою сумну павучу вроду.

2009

Печалі, печалі, печалі…
Подруга їде в Почаїв,
сусід заливає пивом,
сестра прогнозує диво
і трохи дощів у серпні –
у неї, бач, ноги терпнуть
і снився небіжчик вчора…
У мене свідомість хвора:
такі невіддільні люди,
реальні і ті, що будуть
героями шпальт і віршів.
Так хочеться сну і тиші,
і дрібки вина, і свята.
І хочеться раптом стати
великою, наче поле,
щоб вітер – життя і доля,
малою, немов пір’їна,
і просто летіти нині,
і щоби, ні, не печалі,
а вітер відніс в Почаїв…

вже журавлями
журиться світанок,
і небокрай розмаює ключі…
змиває осінь золото веснянок
з рум'яних щічок літа уночі…

Я придумав цей дім, щоб ховатися в ньому від болю,
коли правда гірка, наче повінь, затопить роки.
Це фортеця моя, я її не полишу без бою,
бо живе тут любов і прихильні до неї боги.

Я придумав його, відкриваючи настіж всі двері,
почуття не ділив бісектрисою жалісних слів,
бо у цьому житті є щось вище від хатньої стелі,
а ще більше того, що у ниці до никлих голів.

Я придумав його, щоб образи чужі забувати
і на чистих листах не збирати себе на війну,
і душевну жагу, наче лот, на торги виставляти,
і радіти тоді, як заплатять за неї ціну.

Я покину цей дім, коли Всесвіт почне помирати
у клітинах душі, крила слів несучи на вівтар.
Я зруйную його, коли мрія не зможе літати
і натхнення моє за борги перекупить трунар.