Пелюстки тюльпанні
в'януть

стають
волоссям
Медузи Горгони
жовтими зміями

або
тропічними
квітами
хижими

або
старими
повіями

скручують
вузлуваті пальці
у прокльонах

жовкнуть
соковиті стебла
гнуться-бабчаться руки

старість тюльпанів
потворна

а може
то вони
так от
рятують світ
від справжніх змій
від
Медузи Горгони
погляду

краще стануть такими самі
аніж дозволять
закаменіти мені
чи тобі
чи іще комусь

посади
і собі
жовту цибулинку
тюльпанову
хай
виросте
квітка
і може
тобі
не зів'яне




2012

Не лицемір і не бреши –
Бо за гріхи карає небо.
Як приятель не до душі,
З ним спілкуватися не треба.

Нещиро в очі не дивися,
І не ховай їх за рукав.
Законам неба підкорися,
Перед собою не лукав.

Бо з висоти прожитих літ
Ці увивання добре видно,
Не збагатиться ними слід,
Коли ти чиниш так негідно.

Закони совісті – хіба,
Їх не для нас писало небо?
Про тебе думаю - журба
В моїй душі справляє требу.

4.10.2013р. Надія Таршин

Твого покаяння завищені дози
Вживатиме він натщесерце в дорозі
Із татуюванням в ділянці душі
І самовтішанням, що не согрішив.

А ти сотвори для розрядки кумира
І залишки неба в собі втихомирюй…
Щоб не проростати ні болем, ні м’ятою.
І щоби за ним
не летіти
підтятою…

Я все сказав і витік я словами,
Як загнаний до напівсмерті кінь.
Лиш піна й стогін… Люди, я із вами
Не поділюсь ним, що б не значив він.

Не знати вам, як з Музою навзаєм
Встромляєм в тишу вічне ми перо, –
І в дзеркалі атраментом стікає
В бездонну чорну ніч її нутро.

Не знати вам. Скачіть у скоромовці
На блиск жаданих заповітних сонць.
З обочини назустріч вам помовчу,
Близький не затемнивши горизонт.

Не знати вам, хоч я життєві узи,
Ділю із вами й дня низький сувій,
Як загнана моя єдина Муза
Простогне ув останній стогін мій.

16 серпня 2013 року

…і дощ – сухий. І паморозь – гаряча.
І попільниця, повна балерин, –
не сцена, а трава, що не пробачить
воякам білим смерті. Кольори –
то озеро в тумані, то – білизна
вагонна, татуйована у бруд.
Про що не мрій, то пнеться горолисо
в молочний морок мовчазних споруд
на тілі неба. Музику ламає,
як зайву кістку. Падає у сказ.
Минуще так повільно не минає,
немов у кисні – мертвий водолаз.
Минуле так мінориться навшпиньках
з-під столу – хоч сльозу йому подай,
чи бульбашку із голосом барвінку,
чи місце для реклами, чи китай
застінків цих, замурзаних у тіні,
чи падопосуд, чи безодню шаф,
де на скелетах квіти павутиння,
і привид, золотий, мов падишах,
де – поспіх ранку й вішаки, мов леви,
нетиху тишу вухами стрижуть,
де новорічний янгол, як Малевич,
квадратить німб і яблучну іржу
чужої кульки неба…
Що подати?
Як падати – під стіл, у спориші
розмов, неначе ліс, дивакуватих,
мовчань, що в них війна між «ні душі»
і «ні війни»? – Сухим дощем? Спідничним
суничним сяйвом ляльки – на ножі?
Як падати, коли ти йдеш? – як мжичка
на вічний спокій цвинтаря живих?

Там кольори – озера у тумані.
Там сміх – сновида чи лютневий джміль.
Там музиці німотній притаманно
крутити в’язи снів і божевіль.
Там балерини скрючено-тютюнні
чекають принців царства смітника,
й чекальна фіфа бачить вічні дюни –
і жодного вогню чи хідника.
І притискає звіробій і м’яту
долонь до скронь, гарячих від знання,
що цих чекань пустеля – непочата,
що їх минуща дурість – не мина,
як мертва гілка – в осені, як виклик –
на пучках ліфта, як у плоті – плоть,
як родимка, що в’їлася, мов ікла
тепла, у спокій вицвілих болот
чи то душі, чи звіра, котрий звіра
шука по крові, і без жодних «як»…

Йде дощ сухий. Тече вода у вирій –
сорокомістний змучений каяк.
І все не так. Бо – просто. І – як завше.
І не трагічно. В межах. Що тих меж…. –
букетик стін. Задивлені пейзажі.
Пігулка слів. І все – коли ти йдеш…

В осені мідно-косій усі – безголосі.
Не до сміху, коли диригує печаль.
Не до співу, коли воєводою осінь
Отамана Любов подолала. На жаль

Забарилося доблесне бабине літо,
Заморилося ніжне дощами іти.
У печалі: веселе крило перебито,
Як упало в гірку осоку з висоти.

Не зуміло голубкою білою долетіти.
А чому небеса грозові промовчать.
Усміхається, кається бабине літо
Зі сльозами у синьо-зелених очах.

За морями - порив осяйний оновити,
На Маямі , і скоро скупий небосхил
Скине доброю бомбою бабине літо –
Ох, і вибухне сміх, і запалиться спів!

2013

Ніжність серця словами прикрила

При останнім побаченні з ним.

Я ніколи ще так не любила

Як тепер оце восени…



Я ніколи ще так не уміла

Прикривати словами печаль.

Щоби вік нам обом не боліло,

Не розхлюпала жаль.



Підійшла… Відійшла…

За вокзалом…

Поїзд вже забирав мої сни

Я ніколи ще так не змерзала,

Як оце восени….

...ти кажеш їй, дівчинко-панно, очі - отрута, пече, мов полум'я, мідяний шовк коси...ще трохи...ще трохи чекаєш...замерзлий грудень, зважнілий інієм, вистудить голоси.
мереживом сріблим укриє вогкі стежини...нікому з льодяних снів нема вороття, а ніч синьоока сипле у жмені ожини...ожини, стиглі, солодкого забуття!
і пише на криці пензлем тонкий візерунок: зігрій вогнем...залишся зі мною навік...із губ випиваєш, медом настояний, трунок, зціловуєш теплі роси ніжних повік...
і кажеш їй, дівчинко-панно, моє кохання, без тебе серце стисне холодна пітьма...ця ніч листокрила буде між нами остання, а далі до строку зима...зима...зима

Мода на…блуд

Інститут сім’ї – архаїзм,

Відмирає поняття помалу,

Хтось запалить нервово цигарку,

І крізь зуби – «розпуста є скрізь»…

Хтось «ги-ги» та «га-га»,

Мов ця тема,

Є чужою,

Далекою нині,

А в країні – реальна проблема,

Майорить стяг «блакитний»,

Не синій…

Що змінились часи, то відомо,

Народити і виховать як?

Коли молодь кайфує від того,

Що свобода в усьому своя,

І Содом, і Гоморра,

Чи чули? Ось повстане,

Або повстає,

Роду цінність ми майже забули,

Хтось гарцює,

Хтось гроші кує.

Індустрія усе багатіє,

А сім’я – то уже архаїзм,

Дурень думкою лиш багатіє…

Блуд червоною ниткою крізь

Те студентське наївне бажання,

Те доросле і зріле табу,

Вибирай,

Чи сім’ю - сіль кохання,

Чи на каві пісну ворожбу…

Уж тепло возвратится едва ли,
Потянуло морозом с высот.
А березка дрожит у ворот
В золотистой, ажурной вуали.

От ее облетевших нарядов
Распестрелся зеленый газон.
Клен соседний безумно влюблен,
Но она ему, видно, не рада.

О России тоскует береза,
Где сестричек застыл хоровод,
В белой роще свистит и поет
Соловей свои дивные грезы.

Ну зачем нас увозят порою,
За собою уводит любовь?
Чтобы Родина милая вновь
Вспоминалась со светлой слезою!

2012

Ще сонечко світить і гріє -
Осіння година не пізня,
Та вже заколисує мрії
Прощальна під хмарами пісня.

Куди ж ви, лелеки? Верніться!
Ще долі тепло не допите.
А ви із моєї криниці
У вирій відносите літо.

Йду з донею парком гуляти,
І раптом питає дитинка:
«Лелеки приносять маляток,
А хто вам приніс мене взимку?
Є дітки весняні і літні,
Зима їх дарує і осінь.
А птиці не всі - перелітні,
Та інші маляток не носять»…

Дитяча допитливість - мила,
Напевно, не варто брехати…
«Я, доню, тебе народила,
А потім на ручках - до хати…»
«Хіба ж я за себе журюся ,-
Зітхає маленька чомучка, -
Лелек мені шкода, матусю.
Не всіх же приносять на ручках...»


2005

Там, де улітку блукали ми
Вдвох попід вербами впалими, –
Тьмяно вилискує золотом
Листя зів’яле на холоді.
Смутку свого не приховую
Перед такою обновою,
Поміж такими узорами –
Бляклими, далекозорими.
Трави, орошені росами,
Низько вклонилися осені
Стеблами жовтими й сивими –
Болю й журби переливами...
02.10.13

Чому так холодно мені...
Бо ти далеко.
Та відстань вереснем
Дзвенить,
Ти не лелека,
І журавлиного ключа
Ти не шукаєш,
У тебе є своя печаль,
Хіба ж ти знаєш:
Що дико холодно мені
Не в листопаді,
Що осінь
Ночі в дні вплела-
Шука принади,
Та тільки холодно мені -
Тебе немає,
Бо хто на відстані зими,
Той не вертає…

03.10.2013

Допоки сонце з піднебесся гріє,
поваги, шани Вам і многа літ
тим, хто в серцях людських плекає мрію,
дарує крила і веде у світ.

Завдання Ваше від самого Бога,
почесним Ви наділені ім’ям,
свята, терниста, праведна дорога,
душа – священний величавий храм

Любов і праця Ваші нерозлучні,
добро і щедрість разом повсякчас,
найкраща нагорода – вдячні учні,
а дім Ваш – затишний, просторий клас

І кожен учень рідний, не колишній,
поради вічні і слова святі,
нехай благословляє Усевишній
на Вашім страднім, непростім путі.

За труд важкий щоденний, за терпіння
низький уклін до рідної землі,
за щирість, мудрість, настанови цінні
пошана й дяка Вам, учителі!
 

Берези мов пергаменту сувій.
В соку жертовнім всі північні парки.
Слова дрижать, зливаючись в ремарки, –
Прощальна драма промайнулих мрій.

І першій грім у пам’яті старій
Розбився, і, вгорі зімкнувшись, арки
Замкнули звук. І заяскрів над парком
Німий знак запитання угорі.

Про вічне все кричать й кричать граки,
Всю ніч шепочуть рятівні струмки.
Колишні дні міліють непомітно.

Приречено гіркі дими висять.
Життя минуле в полум’ї багать.
…Торішню осінь спалюють у квітні.

28 серпня 2013 року

Як приємно чути: "Люба, мила...",
Бачити лице його привітне.
Ця прихильність їй дарує крила,
А душа, мов ружа, пишно квітне.

А як довго ніжних слів немає,
І на кожнім кроці - в чомусь винна,
Та немилість крила їй ламає,
А душа зів'ялим цвітом гине...

Бабине літо вквітчало волосся.
Сонце всміхнулось – і раптом здалося:
Літечко любе вернулось на мить.
…Тільки от скрипка осіння бринить.

30 вересня 2013 року

Луцьк залишився за плечима,
Повний гамору та образ.
А пані з сумними очима
Втікала вже котрий раз.
Пускала плітки повз вуха,
Ховала сльози в пальті.
Аби лиш ніхто не рухав.
Аби не зустрілись не ті…
Ішла до поліської доми
Без зручностей і понтів,
Де без інтернету знайомі
І досі немає замків.
Де тато, і мама, й дитинство
Згорнулось клубком на печі
І де найгарніше намисто –
Від бабці разок калачів.
Пробач, моя домо поліська,
Що рідко так бачимось ми.
Повір, що найбільше у місті
Нам хочеться стати дітьми.

2011

Старі каштани – варта найвірніша –
рудаві сфінкси з карими очима.
Ви бачили багато: відчай-тиша
і відчай-зойк за вашими плечима.

Мовчать. Німують. Салютує вічність:
зелені метеори-«їжачата» -
«нащадки» «свіч» весняних білосніжних,
таких далеких, як життя початок.

Осінній дим гірчить мені крізь пам’ять -
долаю вкотре високосну гірку -
так гірко-гірко в тиші золотавій…
Життю і Осені - гіркокаштанне: «Гірко!»

…(ред. 2013)

Пороки нелюбові тягнуть душі,
У нечистотах зав’язуєм вузли,
Байдужістю ховаємось у мушлі
І не помічаєм більше добрих-злих.

Щезає співчуття, за ним турбота,
Буденність горя скрізь і смерть усюди,
Лише сльоза вночі – мізерна квота,
Потроху нагадає: ще ми люди!

Ми навчимось по-справжньому любити,
І не карати ненавистю дітей,
Спробуємо не жити, тільки б жити,
А позбавлятися гордині й страстей.

22.05.2013

Стрічання, розлуки, громів перегуди,
налякані очі, вологість сльоти.
І кулею спомин в розхристані груди...
Минеться! Чому ж не минаєшся Ти?!

03.2013

Я вростаю в каміння, вростаю, як тиша у сон.
Крізь розтріскану шкіру жалива виструнчує листя…
Як гаптують по тілу безжально їх руки – дивися!
Прирікаючи маками ран на агатовий трон.

Я мукою чи мукою сиплюсь між зір у траві,
Видихаю дурманом єлею незраджене Слово.
І на пуп’янку серця вколисую біль празникову,
Бо зап’ястя тонкі, бо кайдани важкі, неживі.

Випрозорюйте душу, хай тіло, як сукня, – по швах.
Я без вервиці тремко сплітаю молитви косою.
Потоптали агати на порох, на вітер. І млоїть
Там, де груди… були. Там гніздечко виспівує птах.

...Оберегом вам Кров. Замісіть короваєм для всіх
Білу муку завмерлу чи, може, агатну муку.
Між безгруддям окрилює ирій у пісню гірку
Ваготою небес, що сувоєм лягають до ніг...

2.10.13

Ген, дими... Дими осінні -
Білі-білі, сині-сині.
Розтеклися берегами,
Понад нивами, лугами.
І долину, аж по вінця,
Всі заглибини й колінця,
Ті дими заполонили.
Їх вітри не зупинили,
А погнали понад садом,
Де жовтавим листопадом
Закружляли в жвавім танці
Перші осені посланці.
А дими у вільглість лісу
Понесли свою завісу.
Гей, дими, дими осінні
Рушники свої весільні,
Над порожніми полями,
Аж до ночі простеляли.
Із сусідньої хмаринки
Впали сльозами дощинки.
Пройнялись дими дощами -
Мов до рідної, до мами,
До землі попритулялись.
Вдень добряче нагулялись,
А тепер лягають спати,
І вві сні... почнуть літати.
Так приємно пахне димом
У вечірнюю годину,
І дощами, і ріллею -
Пахне рідною землею.

Молодцы, ветераны!
Хоть болят ваши раны,
Наступают болезни –
Жизнь у вас нелегка!
Вы привыкли сражаться,
Никогда не сдаваться,
Это, право, полезно,
Что закваска крепка!

Уж состарились дети.
Вы живёте на свете
Так, как должен по жизни
Боевой офицер,
За себя и за павших!
Ведь для правнуков Ваших
Вы служенья Отчизне
Самый лучший пример!

Уходить ещё рано.
Так держать, ветераны!
За Победу поднимем
Фронтовые сто грамм!
Дай нам, Господи, тоже
Жизни, в чем-то похожей,
За Ваш подвиг, родные,
Низко кланяюсь Вам!

2012

о
скільки осінь
рукавом імлистим
шорсткі асфальти
осипає листям
і ловеласи
вже перевелися
ловлю свій кайф
немов у полі вітер
ген обрій нишком
хмарі сльози витер
троянди пуп’янок
зігрію
у долонях
останній мабуть
зовсім безборонний
оскільки осінь

Сьогодні я помер, душею я загинув,
ти більше не моя, пройшли хвилини ті.
І тихо посміхнувшсь - у небуття поринув,
там знищив я свій світ, там канув у пітьмі.

А крик душі моєї, відлунив тихим ехом,
ніхто і не почує, як згинула вона.
Кінець з кінцем незнаю, що далі буде з небом,
воно ж бо нависає - за подих йде війна.

Чи то вже ціла вічність? Чи час то зупинився?
Він мав би лікувати, а робить навпаки.
Я день у день вмираю, в тобі я заблудився,
відгадую пиатння - від мрії як втікти.
2013

…чи мені здалося
чи якесь відлуння
чи скрипалька-осінь
виграє на струнах
«бабиного літа»
срібнопавутинних
і дарує світу
музику жоржин?..

02.10.2013

народяться пухнасті змієнята
знайде шипшина кожному ім’я
і буле колискові їм співати
і знову милуватиме бур’ян

і плющ повзтиме
присипляльним звуком
пускатиме у душу шпичаки
а змієнята лізтимуть на руки
і дзьобатимуть вітер із руки

а потім розлетяться білим світом
на всі чотири пори самоти
шипшина стане годувати вітер
аж поки в нав душа не відлетить

І є, і нема навколо
нічого малого, мізерного, кволого,
немає по-справжньому -
привиди тільки гуляють.

- Нікуди не дітися від батога,
розказують вдови,
чи духи голодні,
що повернулися з мандрів
по чужому святковому столу.

А хочеться часом розм"якнути.
Поволі текти,
як зимою заснулою
риби замерзлі за течією.
Не думати всує.

Напевне, я впораюсь
З вітром
Через хвилину.

Жуки, павуки, та інші маленькі істоти,
Що доби проводять у пошуках їжі,
Звертаючи нюх (погляд) свій
На дрібних паразитів,
Котрі, в свою чергу
Теж когось пожирають.

- Провести тебе до квартири?,
Бо знову по області повінь планують.
Дрібні землетруси, повстання рибалок,
Марш телефоністів та екс-депутатів.

-Ти завтра тепло вбирайся,
Бо мерзя від зради і куцої думки
Просочиться через балоновий плащик.
Виглядає, що пора по сердак
До гуцулів.

- Живим не давайся,
Каже Ігнацій,
Захоплений радісним перетриванням і запахом квіту конвалій.
- Коли ще так буде приємно
Разом подихати свіжими барвами,
Перепливти у човні
усі негаразди-гризоти.
Це-чудо, як знає Ігнацій,
Про безліч бездарно просторих проваль,
Загубитись готових, недавно знайомих,
Чи так.

А кому би ще сталося раптом розпеченим снігом - пройдиснігом,
Полем, де скажуть:
- Твоє життя почалось
у коноплях, яких не було.

2011р.

Земля ще сонечком зігріта,
хоч вже в полоні у дощу,
а я чекаю знову літа,
як у молитві, шепочу.

Прошу в небес тепла ще трішки,
траву благаю: «Зеленій!»
Але тіка від мене нишком
потічком літ кораблик мій.

Вже осінь розклада тотеми,
в опалім листі я бреду,
і терпко пахнуть хризантеми
в моїм замріянім саду.

вересень 2013

Чому не сонячно мені?
Чому синиць пісні сумні?
А спориші – у срібних росах?
Бо плаче матінка земля:
«Аж до травневого тепла
Я не відчую ніжок босих!»

10.2010

На пні, край стежки,
(раптом дощик знову?)
розклала осінь
парасольки глив.

Опеньки
дубу видерлись на стовбур, -
аж капелюха
більшенький згубив.

На те й природа:
листяно і грибно.
На те й узлісся:
купка маслюків.

...А серцю
так задивлено, аж дивно.
Така в душі луна -
не треба й слів.

02.10.2013

Я твій друг,

Я приручений пес,

Знаю добре,

Хазяїн, не кину,

Хоч ти вдупель напився,

Не трезв,

Але я проведу до хатини,

Я Мухтар, і мені уже три,

Роки три непідробної дружби,

Хочеш, кістку цукрову бери,

Я лиш вдячний,

Погладь моє вушко,

Ти забувся про мене?

Дарма, почекаю,

Ось тут із краєчку,

Небезпека,

Гайнув – і нема,

Лишень хвостика

Блима кілечко.

Не угледів колодязь, упав,

Звав на поміч,

Боровся з водою,

Ти, мій друже,

Мене в ніч проспав,

З молодичкою…

Що ж ти накоїв?

Я твій друг,

Я приручений пес,

Знаю добре,

Тебе б не покинув,

Захопив мене розпач…

Та сперш,

Я тебе би довів до хатини…

Стара хатина. І рублів катма…
Та провели бабуся й мама раду,
Бо з чужини озвалася кума…
Із люрексом хустки дійшли з Канади.

Я – піонерка, а сестра – з горіх.
Міль жерла жовту, біла – майже ціла…
Дві зарплатні, аванс… От наче й гріх,
А як над бандеролькою раділи!

Матусі дорікаю:«Краще б меблі…».
Бабусенька не чує.
З неї – стебла…




2013

Обтрушує яблука вітер
Недбало на трави руді.
Задивлені в бабине літо,
Все далі літа молоді.
Хмільний і охлялий, не марю,
В багряній оздобі садів,
Що вітром розвіється зараз
Мій розпач, а біль, поготів.
Для вітру я плід перезрілий,
Об’їдений часом дотла,
Хоч тулиться млосно до тіла
Він диханням дивним тепла.
Вплітається в сиве волосся
І стелиться м’яко до ніг
Так чуло тепер, що здалося
Безглуздям укісся доріг.
Окрилений сонцем, ширяє
Попереду мене й услід, –
Немов до завітного раю
Шукає омріяний слід.
01.10.13

1

У липні рюмсав хлопчик:«Це ж курорт!
Я думав, тут веселим буде тато,
А він купив троянди, свічі, торт…
Сумує… Залишив мене в палаті.
Ви – небезпечна! Він обручку зняв…».

Нишк підполковник Саша…
Я мовчала.
Я малювала з хлопчиком ягня,
Капусту, вовка… Тортом пригощала.
Не знала, чим відвабити мужчин,
Що забували пляж і процедури.
Горнувся замполіт – місцевий джин –
З очими барви Кватера мікстури...

А Саша кидав сина... і питав:
«Як розлучусь, народиш гарну доню?»;
Торкався кіс, несміло – живота…
Спускався з рушничком до стадіону…

Вродливця в безрукавці триколор
Виснажували пристрасті пасати…
Я працювала. Справа цвів Місхор,
Ліворуч бовваніли пірси Ялти...


2

Летіли із-за Альп цупкі листи…
Міняла я олівчики, парфуми…
Лиш за півроку той вусань остиг.
Завжди на пірсі Ялти в липні сумно.

Тут розімкнула коло дужих рук:
«Дитини жмені радощами сповни!
Це – крайчик оздоровниць, хвиль-розлук…».

Пасе жалі альпійські сив полковник…

Нікому я не народила доні.
А як просили жевжики солоні…




2005-2013

Це неминуче…
Відпусти,
коли умисно чи невмисне
в соборну тишу самоти
твоя неопалима пісня

пірнає…
Бо тоді, бува,
із невмирущого в сьогодні
летять одвічні праслова,
і болі сіються в безодні…

Моя мила матусю,
Поглянь, я – твоя дитина,
Прагну вкотре довести,
Що ні, не дарма не сина,
А три доні, розумні, гарні
Дала ти світу.
Я люблю тебе,
Сонечком ти
Для усіх нас світиш.

Моя мила матусю,
Зичу років над сто прожити,
Веселити, як ти умієш,
Нас бадьорити,
Нехай житньою буде
Нива твоя життєва,
Ти єдина наша,
А інше – то уже несуттєво.

Маєш доньок,
Хоча хотіли, напевно сина…
Моя мила матусю,
Ми любим тебе пресильно,

Моя втіхо, моя розрада,
Моя підтримко,
Хай Господь береже тебе,
Моя люба ненько.

Дощ осінній крапа де-не-де,
Витискає хмару немалую,
Струнконога кралечка іде,
По Хрещатикові дефілює.

ПРИСПІВ:
У стовпа заїхав «Мерседес»,
Як побачив змійками панчохи,
Київ замовкає враз увесь,
Тільки чуть навколо «ахи» й «охи».


Світ не бачив ще тебе таку –
Чарівну, звабливу Люсю-Мусю,
Наче песик той на ланцюжку,
До твоєї тіні прив`яжуся.

ПРИСПІВ:
Ти поміть у натовпі мене,
За тобою йти, повір, я мушу,
Над тобою - диво осяйне -
Парасолькою одкрию душу.

О моя любов, моя Лю-Лю,
Хай сипнеш з очей у мене перцем –
На калюжу плащ я простелю –
Ніжкою ступай мені на серце.

ПРИСПІВ:
Хай презирливий почую сміх,
Але знай, чарівна диво-Ладо,
Я вже, я вже біля ніг твоїх,
Ти моя осіння дефілядо!

30.09.-1.10.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

шипшина гострить пазурі до скла
фарбує губи відчаєм осіннім
собака здох спалили шавки сіно
їй хтось чуже байстря в поділ підклав
воно їй все життя плачем обслинить

коли чорніють айстри за вікном
скрипучий грифель бігає папером
по черзі відчиняє різні двері
за кожними одне і те ж кіно
із безліччю одноманітних серій

шипшина гострить пазурі
поділ попід вагою дреться
в простирадлах смердить грошима
гриф летить на падло
щоб потім відкупитись у суді
і тане в небі ввічливо і скрадно

шипшина звикла тільки от байстря
нагадує старі часи осінні
коли собака мирно спав на сіні
копав картоплю і полов буряк
а що тепер а що у неї нині?
чорніють айстри
годі вже
пора

Пада, пада дощ на скроні,

У твої й мої долоні,

Залиша свої сліди,

Де ходили щойно ми.



Мокрі люди, бігли всюди

Загинали власні груди,

Запускали парасолі-

Парашути в небеса.



Ми тіла несли у схрони

Під розлогі древа крони

Кидали із уст в уста

Світлі, радісні слова.

Усміхалися асфальти,
Бордів шпальти,
Широченні мокрі пні,
Наші дні.

О, відчай зла, неначе квітка,
в душі моїй знов проросла.
Її там бачив я лиш зрідка -
не завжди вона там цвіла.

На знак повернення, тріумфно
заполонила розум мій.
І вироста собі незчутно,
чека в пітьмі на поклик свій.

Коріння глибше все пускає
і розгортає пелюстки.
Вона мовчить, вона вже знає,
куди розкинуть зла листки.

І відчай затуманив погляд
і втрачено усі ключі.
А квітка зла не спить ніколи,
вона повернеться вночі.
2013

Так буває інколи.
Так буває.
В час, коли спалахують ясени.
Біле місто з білками
І трамваями
Відлітає в Африку до весни.
І летять церковиці
І будинки…
І летять проспекти, і сипле сніг.
Наче казка мовиться
З серединки,
Наче ти всміхаєшся уві сні…
…Обганяєм ластівок
В сивих ластах.
Нам нестача палива — не закон.
Лиш би нам не впасти би,
Лиш не впасти би.
І не зіштовхнутися з літаком.

***

Не зачиняйте вікнам світ.
Хай дивляться в дощі.
Хай небеса стікають з віт
На ваші на плащі…
Я — той, хто трохи змок і змерз.
Це теж важлива роль.
Зі мною згідний бурий пес —
Противник парасоль.
Завершать зорі свій політ
На дні калюжних плес.
Не зачиняйте вікнам світ.
Там я і бурий пес.

Моя душа - то імітація перону,
Вокзал спустошений, зупинка залізнична,
Серця чужі снують, немов вагони,
Своїм маршрутом форс-мажорним або звичним.

І розклад потягів нікому невідомий,
Я щиро рада - хто б не завітав,
Стою на роздоріжжі нерухомо,
Не маю спогадів, ні почуттів, ні справ.

У сукні із туману-полотна,
Іржаві колії - браслетом на зап'ясті,
Для когось, це, можливо, дивина:
Фотографують чи напам'ять, чи на щастя.

Я не зважатиму. Відправлення чергове
Оголошу: хтось вирушить у світ,
Із ним не попрощаюся свідомо,
Лише рукою помахаю вслід.

2013

Хіба ж я знала, що так буде?
Хіба ж я знала, Львове любий?
Хіба хто знав?

Ніхто не знав, що доля жартівниця,
що те життя - пуста криниця...
Ніхто не знав...

Ніхто не знав як ляже карта,
і враз всім стане не до жартів...
Ніхто не знав...

Ніхто не знав якою буде рима,
про що цей вірш, й слова ті дивні...
Ніхто не знав...

Ні я, ніхто, ніхто не знав!
Не знав і ти, мій любий Львове,
і ти не знав...

Львів, 2013

Оточує колом, снує мимо мене,
В мовчанні і галасі, люд безіменний.
Куди від’їжджає, кого зустрічає
Від ранку до ночі цей натовп безкраїй?..

Покинувши радісно й сумно оселі,
Строкато одягнені, куці й дебелі,
Ідуть поодинці, ступають гуртами,
Однакові й різні, врізнобіч і прямо,

Ніколи небачені, ринуть навколо
З чітким відображенням їхньої долі
На кожнім обличчі, в звичайних гримасах,
Всіляко себе виділяючи з маси,

Убогі й заможні, веселі й печальні, –
Сидять і блукають по залі вокзальній,
Рішуче й лякливо, дорослі і діти
В надії знайоме обличчя узріти.

Вдивляються всюди, допитливо й чуло,
Засиджених очі і новоприбулих –
Блакитні і карі, глибокі й порожні,
Розумні і хитрі, байдужі й тривожні.

Одні посміхнуться бентежно-привітно,
І поглядом інші обвіють, як вітром
Гірким і холодним, важким, наче мука, -
Аж хочеться просто упасти в розпуку.

Проте, сподіваючись кволо на диво,
Підвожусь і рухаюсь я неквапливо.
Помалу йдучи перед кимсь і за чимось,
Шукаю безмовно собі побратима…
30.09.13

У наві неба - одсонціло - он же-
осоння в галактичнім каганці
восково крапле - заливає ці -
пригаслі дні і накипає бронза:
пастозно, рудовогняно y гіллі,
земля чадує, пломенить листва,
дерева благовісні в молитвах-
єлейнокровні і смиренносхилі.
Сповідні миті осені захристя:
дощі розкаянь... обрій перемок.
Mудріння йде у гості до думок -
перешептами згірклого намиста.
з кадильні світу - змійкою димочок -
такий глибокий серця передзвін:
вітри переосмислень, ріки змін,
солонить долю зрілості щипочок.
Крило торкає тремоло сусалі,
на вівтарі у осені - роки-
куди тікають? - бистрі от які...
перелітають лелями у далі.

Європо, danke, thanks, dziękuję, grazie
за ту з тобою нашу інтеграцію!
Нарешті й ми, ще й досі голодупі,
з тобою вкупі! У великій купі!

2013