Я нарвалася: я попалася
У розставлені ним тенета.
Я не вірила, не пручалася,
Та й не кидалась на багнети.
Я жила навіженою курвою:
Що поганого може трапитись?
Ні про що не потрібно думати,
Нікуди не потрібно квапитись...
Без шляху, без пуття, без совісті
Так некисло живеться невігласу.
Тільки фарс, клоунада, травесті -
Тільки плюси і жодного мінусу.
Лиш не думай, і ти, комаха,
Без хреста пролетиш безодню.
Ні учора нема, ні завтра -
Ти сьогодні живи, сьогодні!
Та мої провалились концепції -
Ні прощення нема, ні спокути...
А сьогодні в його колекції
Я вишу до небес прикута.

25.12.2013 р.

криштальне повітря нанизує сніг,
намистом вінчає
ліси занімілі,
і місто готується
до перевтілень
на розі блідих незнайомих доріг.

з карафки небес розіллється зима
у чаші полів
і спустошених вулиць,
хоча ми з тобою
іще не забули,
наскільки холодним є зимній роман.

земля снігове накидáє манто –
я знову згубила
тебе в заметілі...
осінні вітри
переплавлено в стріли,
якими богами – не знає ніхто.

уляжеться сонне тепло до весни
у лісі на постіль
бруснично-зелену,
а поки смеркання
кує гобелени,
здіймаючи паморозь на ясени.

17.12.2013

Ну, vip-майдан. Не більше.
Не впевнені в істині рішень.
Обличчя закопчені. Тиша.
Майдан. Без "понятия" лише.

"Швидка" для сміливих на в'їзді,
якщо дух життя в журналісті.


25.12.2013

І мряка, і тумани... І негода
За вікнами моїми ворожила.
А у душі застигла прохолода
У відчаї розлуки затужила.

Здавалося, дощі хотіли змити
Усі мої утіхи і печалі,
Та голосу кохані оксамити
У телефоні піснею звучали...

І сяяло тоді усе навколо,
Тумани осідали чарівливі.
Вчувалось вітру віртуозне соло –
Все тануло у невимовнім диві!

2013

Побили Таню Чорновол,
Як нелюди, бо й справді звірі.
Іще одне з найбільших зол
Живе, іще не знає міри.
Криваве місиво - лице...
І ті, хто бив, і ті, хто вище -
Ви всі заплатите за це,
Вже Божий кнут над вами свище.
І хай шкодливий стогне Кот,
Що носа, мов, йому зламали...
О, запроданцю без чеснот!
Так б'ють свої - легенько й мало -
Ані садна, ані синця,
Така вона, "братерська милість".
Стерпіла ж дівчинка оця
Такого, що тобі й не снилось.
Бо в горлі кісткою була,
Тепер іще й петлею стала,
І не дивіться, що мала,
Катюги! Вам не буде мало,
Бо з нею ми усі - Майдан,
Один за всіх, і всі - за неї!
Вам не проститься жодна з ран,
Отож прощайтеся з матнею.
Надходить істини момент,
І Божа кара, й Божа милість.
Тепер з вас кожен - імпотент,
Щоб різна нечисть не плодилась.
За Дзиндзю і за Смалія,
За зниклих безвісти студентів
Прошу у Бога кари я
Облізлій зграї імпотентів.

Мені з тобою, повір, несмачно,
А трохи лячно,
Бо необачно…
Мені приємно, коли спокійно,
Щоб мур надійний
Й віскар подвійний.
То не для мене – твоє кохання,
А ти все кажеш: є сподівання,
Було б бажання!
Ти кажеш: серце відкрити гоже,
Воно ж тремтить.
Облиш: від слів пусто-порожніх
Живіт болить.
Я безнадійна! Я безнадійна!
Облиш мій мур і мій віскар!
Я свій віслючий везу невпинно
Важкий тягар.
24.12.2013 р.

Пошли нам, Боженько, стрільця
І щоб такого… прямо в лоба
І щоб широкого стільця
І щоби зліг при першій спробі

Пошли нам, Господи, імен
Щоб на підбір охайних серцем
І щоби відстань клята "ен"
Не слала: - О, чого приперся…

Пошли нам, Отче, стан купюр
Обістя їх і хай поближче
Де-юре,факт, усіх де-юр
Над усіма не в рівень, вище…

Пошли… пошли… і розтлумач
і узаконь звірині страсті
Чим нас притягує "кумач"
Од негаразду і напасті?!

Пошли нам, Боженько… не смій
Прости! Пробач! Помилуй, Боже!..
Яка різниця з чим сувій
Якщо усі ми тут
негожі
25.12.2013.

Твій трепет уст, в очах весь світ
І сторінки пожовклі біографії.
З душі, мов з гілки, одлітає квіт
На чорній з білим фотографії.

Волосся шовк хвилюється зернисто
І шелестить, як шелестить мигдаль,
А осінь вже вбирає у манисто
Твій загадковий погляд, що у даль.

В туман, в останню велич саду,
Той синій погляд лине без зіниць.
Сурмлять кістками крони про відраду,
Останні сльози розкидавши долілиць.

Шкода, що листя не почує
Того плачу, і не торкне долонь.
Воно лиш жде, що хтось ним прокрокує,
І невід’ємне візьме у полон.

І хтось прийшов. Зодягнений у чорне.
Він грав для тебе. Боже, як він грав.
Здавалося, та музика загорне
В обійми снів і загадкових трав.

Його мелодія лунала фантастично,
Поволі клавіші пришвидшували біг.
Актор пив по-французьки еротично,
Вином із тебе спрагу втамувать не міг.

Він випив все і причинив рояль,
Сховавши ноти й чар в омерту мафії.
А ти лишилась з поглядом у даль
На чорній з білим фотографії.

Дівчина з очима, як небо, вільними.
До неї щовесни прилітало птаство,
Змощуючи у волоссі гілками ванільними
Готичні гнізда, як химерні абатства.

У неї в косах заплутувались радіохвилі,
Полохаючи заспаних метеликів і мушок.
Вона хрустіла скоринками, знятими з грилю,
Гортаючи книжку на горці м’яких подушок.

Вона чекала на сніг і дивилась феєрверки,
Рахуючи дні до Нового року по календарю майя.
І вірила, що все-таки знайде цукерки
Під подушкою на Миколая.

2013

А чи йти, а чи не йти…
Як зійшлися три коти,
Та й замуркотіли,
Наче ворожили.

А що перший рудий кіт,
Муркотів біля воріт:
«Спи моє малятко,
Любе ластів’ятко».

Приспів:
Муркотіння, воркотання.
Спи, дитино до світання.
Спи…

А що другий білоногий,
Муркотів біля порогу:
«Спи, моя дитино,
Зіронько єдина».

Приспів.

А що третій кіт сіренький.
Муркотів зовсім близенько:
«Нумо, засинай,
Очі закривай».

Приспів.

Розчинялись у воді акварелі,
й не гірчили чаї,й не кінчалися ночі.
Зійшлись нарешті дві паралелі
в одному дні, в одній площині.

Пустували двори та чашки,
телефони мовчали і вулиці,
поки вона читала йому книжки
про життя, про любов,
про те, як світ крутиться.

Зупинявся потяг між станцій
й повільно у каву текло молоко,
поки він казками та порухом пальців
відганяв її жахіття в вікно.

Місто в залізі та у свинці
ніби вмирає, зникає у мить,
доки він смажить для неї млинці,
доки вона у його сорочці
в покривала закутана спить.

Довкола все складається,
як і складалось.
Всі якось живуть,бачать сни,
просинаються й йдуть все туди ж.
А з ними нічого не сталось,
а з ними...Стались Вони.

18.10.13

Сьогодні дощить. Дощить пустослів"ям.
Наша ж осінь не почнеться ніколи.
Від тебе зранку буде погано,
від тебе буде похмілля,
як від пляшки віскі та коли.

Ламаються парасолі вітром та осінню,
течуть макіяжі та зелено-сірі річки,
а наш світ - між вікном та постіллю.
Затушене сонце хмарами
та пальцями свічки.

В метро вагони депресій та апатій,
в маршрутках - сидіння та ілюзії людей,
а ми без розділення на тіла й на статі
єдине ціле з емоцій та ідей.

А за стіною будують церкви із думок
і руйнують останню надію на завтра.
Ми ж списали сотні чорних та синіх ручок
На записки на столах та партах.

Сьогодні так проходно. До кісток, до пустоти.
У когось надія єдина - ковдра та чай,
а у мене до останнього є ти
й твій поміж ключицями рай.

15.09.13

В палаті каже космонавту
Хірург, лише минув наркоз:
- Хваліте Бога, бо на карту
Життя поклали ви , і ось…
- Та ну, релігія - убога,
Канони віри - застарі,
Тим паче, лікарю, я Бога
В космічнім просторі не зрів.
І відказав хірург: - одначе
І я не розглядаю ґав,
Та думки жодної не бачив,
Як мозок ваш оперував.

24.12.13

пливуть рядком золочені човни
просторою пустелею у вирій
для них і грудень вирікся зневіри
і вірі холод яму ще не вирив
і світ зимі тельця не завинив

пливуть човни гойдаються собі
не відають що дно затягне снігом
а люта мла зайде у кожен вигин
вітрил і перетвориться на кригу
тінь голки у верблюжому горбі

Жертовно жив! Та смерть вела цинічно
На страсну путь, де страшно він почив.
Свій прах земний лишивши тут навічно,
Єство своє він Богові вручив.
І зойкнула від болю Україна,
Здригнулися Якутія й Мордва:
Невже і тут є Юдина провина? -
Пекли тяжкі змордовані слова.
І метушня під той жалобний галас,
Єлей і ладан істин прописних.
І піна слів, що довго не всідалась,
І сум напоказ душ непоказних!
Та годі вам! Бо ж він уже відбувся...
Він розчинився в душах і думках.
Ні перед ким в покорі не зігнувся -
Таким його і знатимуть в віках.
Бо ж не заради почестей і слави
Він став на прю з Імперією Зла.
Його боялись зверхники лукаві,
А доля для Вкраїни берегла!
Та квилить серце гіркотою втрати
І Україна слізоньки ковта.
І вже новітні понтії пілати
Вмивають руки, як і за Христа...
Та ми не будем схлипувати слізно -
Сильніша смерті істина проста:
Він крізь оте камазівське залізо
Вже до нащадків житом пророста!
1999р.

Резонатор життя в детонаторах нашої долі –
щось іде в забуття, щось освячено духом сваволі.
Гіркотою пече. Невдоволені кривда і правда
підставляють плече як місток від сьогодні у завтра.
Якщо крок уперед, то навіщо ті миті вагання?
Якщо порух назад, то непрощеним буде бажання.
Скільки сказано слів по обидва боки барикади,
розплескали на гнів і у серці немає розради.
Пролягає межа – то ярами засіяне поле,
і образа чужа в синє небо кричить: де ти, воле?!

24/12/2013

Мене сьогодні зовсім мало;
Тебе сьогодні через край.
Тебе давно так не бувало,
Так всеосяжно, наче рай.

Ти відбиваєшся у сонці
І я дивлюсь на тебе знизу.
Примружившись, як кіт в віконці
Що в дім, потайки, по карнизу.

Я. Ні. Мене нема.
Мене несе, мене змітає,
і мною плаче і співає
якась істота неземна.

Що Землю крутить, а людей,
Людей надіями годує.
І нам завжди чогось бракує,
Тим ми відмінні від дітей.

І навіть тут, посеред раю,
Зігрітий сонцем і тобою,
Я повсякчас себе питаю
Я довго ще? Ось так, без болю?

Як довго небо без дощів?
Чи сталий твого серця потяг?
І темних птах передчуттів,
Летить в душі моєї протяг.

Чи я ще я, як поряд ти?
І де реальність, а де сни?
І ніби небо просто небо,
Та якось дуже голубе.

Якби я зустріла Аліка,
То він би втішився, певне.
Основна українська сила-
Пацифік і хіппі Львова.
Якби вуха мали політики-
європейськи би мислили ревно.
І про все питали би Аліка.
Ця ідея розумна і нова.
Якби Алік зустрів політиків-
українську окреслив би долю.
Але більшість політиків глупі.
Розуміли би все поволі.
А якби ми зустрілись з Європою-
Не розсталися б більше нізащо.
Як і я, напевно, би з Аліком.
Клянуся львиною пащею.
2013р.

Осінь стоїть і просить
Милостиню.
Не через бідність - вона багата.
Стукає в двері затишних хат,
Мов молить: "Дайте хоч крихту любові ", -
З очами, надмірно повними голоду.
Стоїть на шаткій основі
І чекає свого Морозу...
Аби померти змолоду?
Осінь холодна. Та навіть холодні потребують захисту.
Осінь все стукає в двері
З шаленим натиском,
А їх зачиняють.
Б'ється у вікна сумними зливами,
Все просить про поміч.
Осінь з волоссям із золота - нивами
Стоїть босоніж,
Пахне мокрим асфальтом і трохи айстрами,
Стоїть і просить: "Подайте хоч трохи щастя".
Стукає, стукає в вікна, у двері, в душі...
Вікна - утеплюють, двері - на всі замки.
Душі...А душі надмірно байдужі,
Надмірно поранені,
Образи - надмірно тримкі
І не пускають туди будь-кого...

Осінь стоїть і просить милостиню
Довгих три місяці.
Допоки вже крига у серці не вміститься
Остаточно.
А потім вона - багата, манірна, впевнена -
Нічого не просить, не хоче навіть любові,
А просто стоїть на шаткій-прешаткій основі...
І чекає.
І коли вона вже стояти не в змозі,
Надмірно стомлена,
Мороз на порозі однієї із хат,
У двері яких вона стукала з шаленим натиском,
Запрошує її до себе.
Бо хоч вона і холодна, та теж потребує захисту...
Сіріє небо...
І це для Осені - смерть. І водночас спасіння.
Мороз її поцілує. Їй стане спокійно.
А потім вона чекатиме воскресіння
Ще рік,
Щоб знову стукати в вікна, у двері, в душі...
У душі. Які надмірно байдужі.
У вікна утеплені,
У двері зачинені.
А потім знову, неначе причинна,
Шукатиме тепла...У морозу.

Закриваю двері усім вітрам!
Час, мов порох, від сліз моїх відсирів...
І немає жалю, і немає слів
Після світом лишених навхрест ран.

Десять зим засніжених до кісток...
Обеззвучені з губ пролива склади,
Я виспівую соло на всі лади,
Доки серце пуска по венам сок,
Доки грію пальці в твоїх руках,
Доки дихаю мускусом передпліч...
Але знову укотре о пів на ніч
Витікає з душі життя ріка.
І ламає стрілками скло біг бен -
Із середини нерви мої на тлін.
Я щосили відчую, як сирість стін
Переллється зимно у холод вен...
Я відчую без тебе різкість струн,
Що намотані пальцями до синців...
Я ще кілька хвилин затиска в руці,
Наче стрічку чорну, безжальний сум.

Відкриваю двері і рву навпіл:
Витік час у минуле - знову виник...
Чуєш, б'ється пульсом в мені годинник
І бере мене сліпо на приціл...

Вже стоять за парканом до свята запряжені коні.
І годинник старий припиняє сполоханий хід.
І стають почуття на морозі прудкі і червоні.
І дарує ріка цей наповнений втіхою лід.

Вже несеться зима в круговерті нестримного танцю.
І важливі слова ти говориш крізь лагідний сміх.
І з корицею чай нам несуть на коричневій таці.
І в горнятка бажань рафінований падає сніг.
24.12.2013

Амальгама астральних Альп
Амфіладами акустичними
Актуальних акордів арф
Апробує активну арктичність.

Апогеєм античних астарт
Адаптована алетея,
Анархічно-азбестових Анд
Алогічна анти - Астрея.

Слухай,
стане ніч топити млу на дні
Темної ріки, яка тікає в море...
Доки місяць поле зоряне розоре,
Слухай,
стліють навкруги планет вогні...

Вийди, зоре, на захмарене обійстя...
Я чекатиму за сніжними ланами,
Щоби ти покликала мене: коханий
І Чумацький Шлях осяяла над містом...
І нехай хуртеча срібною фатою
Обійма твоє розпущене волосся,
Ти не слухай, коли сестри вкотре просять
Не стрічатись, не кохатися зі мною...
Вийди, зоре, висвітли пітьму дороги,
Вигрій з тіла холод вимерзлого серця -
Заметіль мене полонить і сміється,
Льодяними путами звиває ноги...

І між нами
крижані будує стіни...
Витікає ніч на ожеледь з обіймів...
Вийди, зоре, студеницю з мене вийми,
Доки ще
не зникли опівнічні тіні...

На хуторі сезон дощів.
Вже хтось оту картату хату
крізь мене слухати навчив
високе небо необняте.

Корова дише. Від коліс -
глибокі борозни. А з диму
холодний стрепенувся ліс,
тепер за нами він ітиме.

А як - не знає до пуття.
Зітхає, дихає старечо,
і п'є з відра, куди надвечір
кухлі та яблука летять.

2013.

... ні перспектив ані дощу
і грудень лущить і морозить
Все те що треба до борщу
І поліцай біжить до воза…

Вділи мовляв
мовчи селюк
Це він до мене… не до клячи
І ми удвох зробили "пук"
І бідний хап наївся наче

Куди податися
в село
Бо ліс й без того зголоднілий
А може зразу в Епілог
На другий план
"Убити Білла"...
23.12.2013.

сонячний острів маленький меланхолійний
з деревом і струмочком і ящіркою в норі
плаває острів безлюдний корабликом безнадійним
зорі погаслі збирає що впали вночі згори
ящірка денне тепло випромінює в очі Бога
Час коливається в райдузі край струмка
дерево вказує путь для маленького Козерога
річкою повною маминого молока…

Пишу Новому Рокові послання:
Не віддавай надію на заклання!

Гарцюй удатно вершником-ковбоєм,
Та сторонись рекламних трюків боєнь.

Рятуй довіру від арен-видовищ
І від припонів дармових пасовищ.

Розширюй горизонти-виднокола,
Щоб рухатись до цілі – не по колу.

І сподоби від вигоди до згоди
Здолати всі бар’єри й перешкоди.

Швидкий на шори й хомути-обнови, –
Не пошкодуй щасливої підкови.

Даруй терпінню не мульку попругу
Й ділам насущним – радісного плуга.

Дай розпізнати вибрики омани
І відверни дилем прути й аркани.

Храни від пут байдужості і сплячки,
А ще – від ролі «темної конячки».

Щоб гордо і шляхетно – не галопом –
Із авгієвих стаєнь – у Європу.

12.2013

Над Україною туман успішно бореться з зимою,
а в центрі Києва Майдан нових народжує героїв
Неначе велет на весь cвіт гукає: "Слава Україні!"
"Героям слава!" - у отвіт многоголосять всі країни.

Як переміг в собі раба - ставай в ряди бійців Майдану!
То є священна боротьба проти гнобителів-тиранів.
За спільний європейський дім боротись вийшла юна зміна,
"Героям слава!" - крикнем їм на їхнє: "Слава Україні!"

За власну гідність! Розірвем страху принизливі тенета!
Майданом волі увійдем в світлицю цінностей планети.
Нехай лунає на весь світ велично: "Слава Україні!"
"Героям слава!" - наш отвіт - "Ми вже не cтанем на коліна!"

...A булава – не іграшка, панове.
До неї, кажуть, ще й голова потрібна.
Улесливе, завше напоготові слово
Нераз приводило Вітчизну до руїни.
Та в моді поки що гучні слова,
Та намір якось там в історію пролізти.
А що окрадена Вкраїна вже напівжива,
То це, здається, на останнім місці.
Р.S.
«Чому не йде апостол правди і науки!» -
Дивувавсь Кобзар… Літа відтоді проминули...
Кому ж із тих, хто візьме чесно булаву в руки
Вдасться нарешті подив той залишити в минулім?
-----------------------------------------------
«І день іде, і ніч іде»- Тарас Шевченко «Повне зібрання творів у дванадцяти томах», т.2. Київ, «Наукова думка», 1991, стор.301.

Опадають у пам'ять уперто сніги,
Замітає майбутнє брутально, без жалю
І стежини до тебе у тьмі не знайти.
А шукати до іншої, ні - не бажаю.

У печалі я: ліра – зітліла, німа.
У мені, чи у небі мовчання причина.
І у залі погаслій Пегаса нема,
А із музою ніч і зима розлучила.

О, не муч, не дави, зимонько, а дивуй,
Заміни себе злу на усміхнену, світлу.
А інакше у савані сивому зникну.
І почула зима: душу має живу,
То ж і подарувала мені рандеву
У сіянні весняно-весільному снігу.

У саду яблуневому, білому сні,
На землі, у душі зацвіло, як у небі.
Заіскрився усмішками ніжними сніг.
Небеса принесли пелюстки яблуневі.

Я запалюю в небі зорею тебе.
І стає снігопад яблунево-ласкавим,
Хай лютує зима, замітає і дме.
До весни і до тебе іду пелюстками!

23-26.12. 2013

А он, я помню, был –
Серебряный туман…
Меня заворожил
Чарующий обман
И голову кружил
Поэзии дурман,
Но он уже отжил,
Красивый наш роман...

А улицами плыл
Серебряный туман...
Дай, Господи, мне сил
Не угодить в капкан!

2013

А, може й збабленою буду я колись.
Та Бог створив мене коханою такою,
Що й в грубих штанях чуюся п’янкою
І конкурую навіть і з весною
Так, що й зима хотіла би... піти.

А, може й звабленою буду хоч би ким!
Бо Бог створив мене шаленою такою,
Яка віддасться в кожну мить з жагою,
Хоч хлопці смілі тільки з перепою.
То ж прошу, напивайтеся хоч в дим.

А, може й скроплена я буду хоч вином!
Земля – насінням, ну а я тобою.
Бо я суха земля, і ти росою
Небесною мене одну скропи!
На це я чую – хочу лиш спокою.
Скропив мене байдужості окропом.

А я від муки аж вмивалась потом
і в тебе ще б напитися благала,
Цю спрагу так наситити хотілось,
А ти лишив мене в пустелі, в тих пісках
Де б я любові попрохать не сміла,
І полонила тільки біле твоє тіло.


Молочний шлях малює на ланітах,
Пустеля в мені просить спеки літа
Дощу не хоче. Лиш заснуть навіки.
Я б хоч вином піски свої залляла.
Омана хоче, щоб її не стало.
2013

Як смутно мені і самотньо
Хворіти, і сумки носити,
Ходити до супермаркету,
Або ще в аптеку ходити,
Самою завжди прокидатися,
Самій собі каву варити.
Або навіть в парк, щоб податися,
Самій треба йти і не хникати.
Я так хочу хоч пожалітися!
Хоча я і більшого хочу.
Як кітка вночі тілом грітися.
Ходити в кіно і торочити
Тобі про книжки, про сусідів,
які мені напророчили
багато незлих флюїдів.
І навіть попліткувати
про ту дурну квартирантку
Яку не бажаю знати.
Галичини автентика
Сексу ніколи не знало
І мене неемансиповане збочення
Шлюхою обізвало!
Ти, дівко, як цноту зірвала
Пальцем, дістати хотіла до скроні,
А я собі секс просто мала,
І навіть не злий на сьогодні.
Чорти мені часто сняться,
Як з ними собі я «шляюсь».
Один із них навіть інкубус.
Я з ним уві сні кохаюсь.

Масаж хочу стіп. І квіти
Щодня, як час на то матиму,
Бо зайнята я частенько.
Сюрприз, про який не знатиму.
І чути, що я гарненька.

Я, може, й нічого не схочу.
Тобі я не схочу коханки.
Хай настрій мені не псує
Твоя без фігури засранка.

А їсти зготуємо разом.
І друзі нам будуть панки.
І хіпі, і готи. А хіпстерів
Ми виженем віником з хати.
Тебе виганяти не буду.
Тебе буду тільки грати.
Хіба що ти будеш гопити
І бикувати багато.

Якби я і далі мріяла,
Тоді я б ще написала
Що так я до тебе би ставилась
Що в полі одному би й...
Могла б це зробити і в лісі
Або навіть в парку, де протяг
І холодно навіть пісяти.
Такий в мене сильний потяг.


Як я цей вірш написала
І прочитала мамі
Мама сказала – це страшно.
Покликала разом жити.
І може, я так і зроблю.
Ти ж будеш горілку пити.
Й тріпак принесеш від Оксанки…
Як мама мені подзвонила
То зразу і попустило.
Живи там з своєю засранкою!
А я і родині мила.
2013

Пародія

Нині рано вляглися спати
Між перинами-подушкáми…
Щось непевне зайшло в кімнату,
І вляглося собі між нами.

Ти холодний, воно – гаряче,
Шепотіло мені лукаве…
Я мовчала, ти спав, не бачив,
Я боялась дихнути навіть…

А воно зачіпає коси,
Пальці гріє мої тремтливо,
Щось невтомно намарне просить,
І від нього ледь пахне… пивом.

Цілувати взялось – незчулась,
Бо так схоже, в твоїй манері!
…Ти порухався, тінь метнулась –
То сусід переплутав двері.


18.12.2013

"Служу народу України!" -
І - по дівочій голові,
І - чоботом важким у спину:
"Ти у Європу захотів?!"

"Служу народу України!" -
У очі бреше звірина.
"Ану, мерзото, на коліна!" -
Кулак - під ребра: "Аби знав!"

Народу слуги ці потрібні?
Немов у пеклі - все в диму...
Лиш називаються - "елітні",
А служать - чорт їх зна кому!

23.12.2013

люди
це не людно
людяно
усюди
чудо
гартували груднем
грані слова
груди
ось моя країна
вийшла берегами
виросла з руїни
найдзвінкішим храмом
і дзвенить
аж ріже
жне
повітря сіре
де той
вітер свіжий
де терпіння
міра
стій
пали очима
де вирує віра
знай
що за плечима
наш останній ірій
і не бійся
тіні
що думками лізе
сонце
в небі синім
у надії ризах
стій
не оступися
і не спи
благаю
всі світи зійшлися
наче вовча зграя
стій
стіною плачу
греблею
святого
є майдан
а значить
з нами перемога

19 Грудня 2013

чекати недовго
царю
проміння
об землю вдарить
і висохне довга
ніч
а вийде на берег зору
сльоза
що душею хвора
любов
оживе в мені

гарчати не треба
бідний
плювати в обличчя
рідні
під бляху ховати
лоб
з огиди
твоя корона
налізла
стиснула скроні
з очей струменіє
зло

тобі потакали
правив
сім’ю годував
і бавив
купався у морі
зваб
а люди прості
як хвилі
набігли
у волевилив
міцніли
мов булава

а люди
про все згадали
про кров
що сніги ковтали
палаци з кісток
і доль
їм є
що тобі сказати
для них
ти міцніший мату
рахітний у слові
троль

чекати недовго
кате
бо ржа доїдає
ґрати
а губи
свободу п’ють
мороз
не чіпає шкіри
я той
хто стоїть
і вірить
бо чую
як дзвони б’ють

13 Грудня, 2013

як навіскою вітер
так дихає страх
воронням розмальовує
віддаль крикливу
а притомність не світить
бо кров на устах
та наноситься мат
на повітря курсивом

не звертає уваги
завзяття тупе
що життя перед ним
а не лялечка вуду
помиляється звага
як в полі сапер
і на грудях бруківки
здригаються груди

їх скидають мов трупів
в годинах чуми
і полюють на решту
юрму безборонну
аж заходить у ступор
знекровлена мить
і спадає вина
на зірки на погонах

скільки треба тих зір
аби бачити те
що за совість важніших
немає наказів
що під Богом усі
та Добро не цвіте
а князьки і царі
правлять балом наразі

на обличчях розбитих
ожив болю вуж
та весну що у серці
кийкам не здолати
і Любов’ю налиті
мов пуп’янки руж
світлі вікна у душі
на Віру багаті

5 Грудня, 2013

Бетонний моноліт мав час, щоб застигати.
Не зрушити одним ударом враз.
Але ми вміємо (це точно вже!) чекати,
Для перемоги оберемо слушний час.

Вже влада звикла: можна нас купити.
Хтось гречки кине, дехто – срібняки.
Але вона не знає, що робити,
Коли в кулак стискає кожен дві руки.

Які слова чудові: «рада», «віче»,
Коли народ виходить на Майдан.
Нас голос предків до борні сьогодні кличе!
Ведімо, браття, український тан!

Не стріляне, не лякане, не бите,
А молодеє покоління підросло.
Воно не хоче по-старому жити,
Плекати олігархам злото-зло...

Здавалося: немає на то ради,
Незламна влада. Сильна вертикаль.
Ані щілинки, тріщинки чи вади,
Бо керівна рука міцна, як сталь.

Але вода, відомо, камінь точить.
Майдан стоїть. Ти, владо, жди біди!
Бо скине мій народ, як тільки сам захоче,
Зі спини власної потвору назавжди.
22.12.13

А тоді, коли настане ніч імлиста,
Спалахнуть свічадами сріблясті зорі,
Закружляє сніжним вальсом зимній обрій
Над, поснулим у полоні хуги, містом...
Перетнуться-перев'ються дві дороги,
Догорять жаринами вогні комети...
Щоб навічно пам'ять цю з душі не стерти,
Спинять час на мить між нами давні боги...
І запише ніч курсивом кілька ліній:
На долонях перехрестя всіх історій...
Я в пітьмі палю руді останні зорі,
Щоби губ твоїх розтанув сріблий іній.
Висвітить шляхи до мене місяць вповні,
Вигорять сузір'я мідними хвостами,
Сніг кружляти вальсом в небі перестане
І осяде на твої смолясті скроні...

А тоді, коли настане ніч імлиста,
Раптом заметілі вщухне сиве море,
Іскрами тобі осяю серця морок,
Зорелове мій, над вихололим містом...

Печаль всесвітня на людських обличчях.
Ну, а на грудях – Nike, Gabana, Prada…
З мобільних нетрів хтось когось покличе
В глухе Полісся чи десь... у Канаду.
Замурзане хлоп’ятко-циганчатко
Співає «Мурку» в теплому вагоні.
На площах плачуть гасла революцій
І кличе Дзідзьо Сару з телефонів.
Лоскоче сніг ще теплі руки колій,
Тут – кожен у своєму мікрокосмі.
Люд з павутини прагне Євро-волі.
Вкраїнське янголятко мерзне босе.
...Так їде поїзд за Чумацьким Шляхом
Туди, де клен старий уперся в сАме небо,
Туди, де спогади зринають птахом,
де жити треба!

06.12.2013 р.

Промайнула сльоза по небритих щоках ню-століття
і в оголені нерви вгризається бур перемін.
За спиною шумлять божевільної провесні віття
і здається, що час нас підняв із укляклих колін.

Та лукавості суть ще наповнює думи по вінця
і ячить у душі віче правди і кривди нараз.
Я кидаю в огонь своє слово, жертовне полінце –
хай горить сатана і його біснуватий спецназ.

22.12.2013

Ми застаєм уривками історію
і творимо самі її фрагменти,
Розпалюємо вспалі гени Оріїв -
y спалаху тротил еквівалентy,
На дроті нерва відчуваєм згицані
зневіри ночі та розлогі рані,
складаєм "ціле" дрібок одиницями
шукаєм ігрeк y життя рівнянні -
бо люди ми - бо ми оте зв"язуюче
великої вервичної системи,
ми-часточки усесвіту пульсуючі
і кожен з нас - це вибрані поеми...
то будьмо гідні Древа Роду - паростком
жертовно доточити ріст у вічнe,
аби не залишити просто згарисько
од бумерангу вдарів зусебічних
на спини наші та на сиві голови
за продані свободи і любові
за самозради і за мляві пОриви,
загублені слова присвітанкові,
за кволу січ, лукаві миті, відступи,
голодний розпач на канві сподіянь,
за те, що Дух борні у світ не випустив
супроти зла, за безколірні мрії...

то будьмо гідні чистої сторінки
в котру впаде наш силует спочинком.
Народи гибли , племена, зникали Інки,
але не підпис совісти під вчинком!

У тюрязі Яник стане
Вже робить наколки:
"Не забуду я Майдану
Й новорічну «йолку»".

21.12.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Затерноване знову знання,
Замуроване забуттями,
Загасили зорю зпорання,
Затоптали згіркле зотління.

Затопили зуроченим злом,
Залишилося заніміння,
Засинає затруйне зело,
Зачекаємо зціпеніння.

Я вам гречку вузькооку привозив уже,
Кукурудзи із Китаю привезу вам ще,
Щоб ви їли й не п… галділи, а мовчали всі,
Щоб під йолку міг я стати у своїй красі.

Привезу я вам із Куби цукру і піску,
І картоплі із Єгипту, а із Мальти – щук,
Я замовив із Росії трохи Колими,
А собі під ноги шведські єврокилими.

Нагодую я сьогодні весь оцей майдан,
Як покращення добитись маю власний план,
А що всі на світі проти – то нема біди
У Донецьку люди кажуть: «То всьо до... звізди».

Україна вся радіє успіхам моїм –
Люди трактор підігнали будувати дім,
Але «Беркут» не пустив їх – це такий облом.
То Обама постарався – він керує злом.

Люди вірять нашій силі – люди правду мають,
І мою любиму «Мурку» під вікном співають.
Я вам посмішку дарую щиру, як ніколи.
А «капусти» не просіть – вся вона в Миколи.

08.12.13

Грудневий сніг січе обличчя,
вкриває голову, проте,
у день останній, новорічний –
в думках одвічне і святе...

Хай буде щастя у родині,
хай буде мир, а в нім краса.
Хай небо знову буде синім,
і від пшениць зорить яса.

Хай буде мама, тато, діти,
і усмішку дарує день!
Це щастя треба заслужити –
для долі, віри і пісень.

Моя родино – Україно!
Схиляюсь… Вірую… Люблю…
Живи! Радій! І в цю хвилину
за тебе Бога я молю…

грудень 2013

Хрещена Русь цариці у дарунок
та ідолів потрощені кістки.
Гареми геть! Кохання Анни – трунок
і вогнище, що спалює містки.

Шерше ля фам – оту чарівну жінку,
єдину неповторну у житті.
Мотає ера чорно-білу плівку,
а там жінки, через одну, святі.

21.12.2013

Тринадцятий рік. Грудень.
Ми з тобою: про одне й те саме.
Будемо мовчати, любий,
Різними мовами та словами.

Не вперта я, ні: запекла! -
Ковтай мовчазну зраду.
Ти підеш в рай, а я в пекло -
За іншу, свою, правду.

Пройду всі його кола -
Не страшно мені вмирати,
Бо знаю чарівне Слово.
Зажди… Ще не час воскресати.
21.12.2013

Кушать в минус, извините, сложно
Досыпать на выходные вредно

Каждый, кто три дня на свете прожил,
Переслать готов соседу Бедность

Бедность, бедность… что же ты такое,
Именем Ты чьим "врачевать" спешишь?!

Вот и почтальон, сердце злосно ноет
Нет, не в этот раз… не надейся, шиш
21.12.2013.