Просилось в обійми розніжене літо.
І, сукню скидаючи, вабила осінь.
Тулилась до мене зима, щоб зігрітись.
Вмовляла весна розчесати їй коси...
А ти не благала ні слів, ані ласки.
У серце моє увірвалась без стуку.
І я лиш тоді зрозумів, що ти – щастя,
Коли ми стискали, сплітаючись, руки.

Осень 2
Надежда Мартынова /Данчак/


Накрывает желтый лист,
Землю – Матушку родную,
Пух- ковер согреет,
В стужу ледяную - Землю дорогую.

Краски осени - палитра,
Желто – красная игра,
И мазки ложатся метко,
Вся покрыта Матушка – Земля.

Окружающему Миру – Осень благодать,
Сердцу радость, счастье - не объять!
Улетает вдруг ненастье,
И окутывает нежное пристрастье...

Вновь пришла любовь. И тебя,
Накрыла Осень сладким миром.
Запахом медовым, терпким напоила,
Ароматным, божественным вином.


© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2013
Свидетельство о публикации №113110502773

Можна тебе запросити на вальс,
мій тільки в мріях існуючий друже,
ми - дві непарні сторінки, а, може,
ми - тимчасово віднесений віршами час.

Осінь кружляє потрібними фразами,
ми - дві сходинки і жодного сліду,
ми, як примари невидимо білого снігу,
ми - одне óдного стрілами холоду вразимо.

Очі задивлені в очі, як небо у небо,
майже реальний, кожним рядочком пульсуючий друже,
вальс, тільки вальс наc обох заримує, а потім затужить,
вальс, тільки вальс, а більшого нам і не треба!

2013

серед чистилища світу веслує харон
сіється жевриво смутку з натертих долонь
місяць і сонце змагаються на терезах
сонним покосом дзенчить шепелява коса

ті що позначені падають листям у час
над терезами тремтить водяниста свіча
сонце і місяць збиваються в крихітну тінь
марно харону кричати на цій висоті

хто тут почує – лиш темрява й пустка глуха
з марами сірих суєт і дочасних кохань
тільки й розради що срібним веслом аж до дір
зорі собі малювати на чорній воді

Морозний ранок серед жовтня,
тремтить кришталь замерзлих трав,
немов хвороба незворотня,
як облямівка із розправ.
Сьогодні вірусом холодним
проникли подихи зими -
чи то на полювання Одін
прийшов, зачувши звук сурми,
що осінь в хмарах розбудила,
прощальним клином журавлів,
чи то Стрибога вітросила
прогнала сніжні кораблі…
Морозний ранок… але ж осінь,
ще руна пише теплоднем
й шукає в парку жовтокосі
кандзі* розкішні хризантем,
які, зберігши силу літа,
зігріли пензлеву пастель,
в перлини бісеру розшиту…
Як жаль, що програно дуель…


кандзі* - ієрогліфічні знаки японського письма

Учора визбирав насіння чорнобривців
(дозріло ж, бо листопад при дорозі).
А як цвіли! І передать не в змозі –
в саду, в городі,
в квітнику, що край криниці
розбила мати (видко ж на порозі!).

Червінько́ві квіти, златом окантовані,
(немов зірок на небі – незліченно)
красою осінь славили щоденно
і, смиренністю своєю зачаровані,
мережили натхнення нескінченно…

А мати сонячної днини, присівши ледь
(перепочити й випити водиці),
нарвавши тут же квітів у десницю,
осінню фарбу вчила, – вашу круговерть,
щоб вишити на рушниках дзвіницю
й шлях до неї, щільно квітами усте́лений, –
і пролісками, й маками, і вами…
…ті рушники, намоле́ні роками,
оберегами в світлиці порозсте́лені,
благословенням ві́чності… від мами.

Ян Палах -
людина-спалах.

2013

Jan Palach -
пан Спалах.

2018

Слизька павутина,
Заміна корінню,
Віки, покоління
Зрекли на коліна.

Безхатько - дитина,
За дниною днина,
Злітає хвилина
У попелі тліну.

Тривога осіння,
Луна голосінню,
Пробудить країну?
Чи звільнить коліна?
2013

На табуйовані місця твоєї вроди
Лягають місячні блакитні пластівці
М’якого світла. Горілиць
У стелю дивишся. У небі
Твій погляд губиться. Тремка
Стікає музика із ліжка,
Ламкі думки рояться поруч
І, перевеслами запнуті,
Спрямовують у сутінь путь.

Напружують шпаринки погляд
І нашорошуються вуха
Невтаємничених істот.

А я, колінопреклонений,
Миропомазаний таємно,
Долучений до лику тих,
Що мають право цілувати
Слова й сліди твоїх чеснот…

Я сльози музики спиваю,
Немов росу земного раю,
Вростаю в місію: тебе
Боготворити. Тільки ти
Оголено-чутливі струни
Вплітаєш в полум’я бажань.

Тобі, наближено-далекій,
Колиску виплетуть лелеки
Із ніжності моїх пісень.

03.11.13

Тиша майже сільська на моєму обійсті –
спочиває душа від гармидеру,
тішиться слух
солов’їними соло,
і місяць, закляклий на місці,
випасає зірки по росі, мов отару пастух.
Я – колишній селюк, заблукалий у місті,
відтерпаю поволі
від звичаїв штучних, чужих
і снаги набираюсь прожити ще років зо двісті,
щоб самого себе на щасливій землі пережить...

2009

…. о, ці строї зі шкір чудернацьких небес не зносити! -
як і душ, зашкарублих від хижих обіймів пітьми…
Ми - зернята планет, пересіяних у білім ситі
недолюблених зим, у сніги чорно-сірі сповиті.
Ми - засмаглих від криги хмарин піт, на сиві степи

і ліси блідозвірові м'яко пролитий. Ми - сутінь.
Пелена, у яку загортають всезнавців-сліпців.
Ми засліпленим сонцем вечірнім подолано-скуті.
Нас на це прирекли до народження демони й судді
й відпустили у храми безлюдні плести манівці

нашим хворим шляхам - на олії та рейках іржавих,
на падіннях дзвінких, на залисинах давніх давнин…
Нам налили у горла настоянки духу і шавлій,
нагострили надії, неначе пластмасові шаблі
і сказали цвісти будяками на грудях руїн.

Ми навчилися. Майже. Під плюскотом лайки підошов.
Ми звикали. Ми гнулися. Нас відливали вітри
золотими людьми, чиї руки - то місячний дощик,
чия мова - прозора, чий усміх - як небо завдовжки,
чия віра в найкраще, мов хрест у тумані, горить

і навчає горіти. Ми звикли. Ми стали богами.
Самоліпами. Глеками. Глиною. Кругом. Вином…
Нам звучав, як веселка - об радість, кожнісінький камінь.
Нам являлися квіти в пустелях - і пахли думками
неосяжного всесвіту… Все це минуло давно.

Ми забули. Ми стерлися. Нас перемолото в ситі.
Жорнови вітряків бога часу зім'яли. На пси
ми зійшли. Наші рідні зуміли до нитки зносити
наші рядна вологі. І зорі, як вовчики, ситі
із холодних калюж долизали серця-голоси.

І тепер на здичавілім килимі срібла земного,
на засмоктанім кроками інії, цеглі та склі
ми єдине, що здатні, - брехати - про бога без бога,
ми єдине, що хочемо, - гризти, як сумнів, дорогу
і стріляти прокльонами в руки нічних скрипалів,

що виводять із прірв подорожніх… Ми - зламані, Збиті.
Ми - безмежні, що прагнуть нарешті дістатися меж….
І коли небеса пропонують нам груди - щоб пити, -
чорний оцет стікає по нашій забутій молитві.
Ми сахаємось неба, бо нас уже в нім не знайдеш…

Нас уже не відмити - вітрами, людьми та святими.
Нас давно не врятуєш, - відступників, злодіїв, псів…
І у спалених барах, зникомі в горжетках із диму,
в горностаях зізнань, х***ваті сліди херувимів,
нелюдимів-відлюдників, плачемо, знаючи: гримне
той, з ключами, дверима, почувши, як ми голоси
повтрачали. Забули. Не втримали. Не донесли......

Не збирай фотографії. Це минулого тіні.
Заморожені образи, в антикварній вітрині.
Не дають помилитися - час ковтає усе.
І майбутнє наш човен, на пороги несе.

Заспиртовані клаптики від стрічань і розлук.
Від печалей і радощів, і цілованих рук.

Не тримай фотографії. Не розкажуть вони
Хто торкавсь найніжніше до твоєї струни.
Не відтворять в ефірі запах милих долонь.
По судинам не пустять життєдайний вогонь.

В галереях свідомості, на самій глибині
Там живуть тільки очі, що стрічались мені.

Сірі, чорні, зелені, й нечітких кольорів
Очі завше одні, у старих й дітлахів.
В них співає весна і сміється життя,
Там розбиті надії і святе каяття.

Сум і щастя, приємності, перемоги і страх
Не ховай в фотографії. Зберігай їх в очах.

2013

Так просто
хотілося у дитинство.
І бути слухняною донечкою,
аби теплий вітрисько
заплутувався
у чорнявих косах.
А потім –
дівчиськом
ступати босоніж
по росах,
покосах...
Аби босоніж!
Так просто...
Хотілося –
у соняхи!
Як вперше –
такі неосяжні,
такі осонцені і веселі,
такі могутні.
Так просто хотілося
висоти.
Такої,
щоб бути... як
тато
чи
мама.
Такої,
щоб гірка он та
здавалась
Монбланом.
Так просто хотілося
кольорів.
Щоб сів на квітку
метелик,
чекати,
коли зацвіте матіола,
ліпити з мальви сережки
й чекати...
де ж та висота,
щоб бути,
як Тато?
Так просто хотілося
пирогів.
Щоб пахло подвір’я
лепехою,
заклечати хату...
Як довго чекати
таку висоту,
щоб бути,
як Тато!
Так просто хотілося
руху!
Щоб Земля
крутилась,
як дзиґа!
Щоб білий іграшковий
песик на коліщатах
кивав головою!
Щоб падав дощ
і
сніг!
Щоб їхали швидше
санчата!
Кричати:
«Моє-е-е ща-а-а-стя-а-а-а!»
(бо літали лелеки над нашою хатою і
лелечата!).
Ген-ген!
Аж отам висота,
щоб бути,
як Тато!
Так просто хотілося
снів – зелених,
сонцем наповнених.
Дитинство і юність
пройшли
так просто.
Уже
не вернути їх...

На світ народилось дитя.
Яскрава життя діаграма!
Нелегко піднятись на ту висоту,
Щоб бути, як МАМА!

2013

У промені сонця купається днина –
Нам душі осіннє тепло веселить.
Всміхаються очі і доньки, і сина –
І світ видається первинно-невинним,
Як ця несподівано чиста блакить.

Неначе не вчора ще супилось небо,
Немовби не вчора сіріло дощем.
А зараз – чого нам з тобою ще треба?
Цю осінь із присмаком золотомеду,
І ці відчуття – хоч на хвильку іще.
2013

Мені б реакцію мангусти,
що тлумить прудко скорпіона.
Аби не ширилося пусто*
гірке – доволі вже солоного.

Мені би антилопи грацію,
жагу і міць у виживанні.
Замість чуттів сердечних – раціо,
імунітет до лінчування.

Мені би воркотати кішкою,
на суєту ліниво мружачись.
Мені би зникнути… на трішки хоч -
Дарма… собою бути дужа лиш.

*пусто - намарне, даремно

2013

Квітує. Вірить у дива.
Красива, наче стигле літо.
У ній ховаються слова
ще з пуп'янка у тісто влиті.
І множиться у ній, росте
велике чудо, повне млості, -
поезія. А їй про те
нагадують хіба що гості...
Поетка, хоч про це мовчить,
покірна, вірна в тіні тата...
І згадує лише вночі,
як він учив її літати...

важко брались дині
в сонячну опуку

ти мені не винен
я собі розлука

поламались руки
білі та об сон цей

краяли до вжитку
полохливе сонце

сонце роздавали
по шматку до столу

я тебе кохала
я була простора

гнали дикі коні
білі білі дикі

сполошили овид
марева безликі

ріки розірвали
дині потоптали

вишивала шовком
я тебе кохала

У цьому місті безпритульних снів,
якому сняться квіти і каштани,
і та весна, що скоро не настане,-
живе відлуння наших голосів.

Скорився я сумним твоїм очам.
До берегів твоїх навік причалив.
Уже тебе ніколи не віддам
цій осені, цій втомленій печалі.

У цьому місті безпритульних снів
я дихаю єдиною тобою.
У зливі тій - ми плачемо обоє.
А ти, крізь час, всміхаєшся мені.

Дозріла осінь до пуття,
дими кладе
на гребінь хати,
і проситься погостювати
жовтавий лист – її дитя.

Впущу оцю красу крихку,
якою сходи ґанку витер
самотній
безпритульний вітер,
що ліг погрітися в кутку.

Побачу краплю дощову
на злоті посланця тополі,
і знову –
до різкого болю,
до сліз відчую, що живу…

Я вас люблю на відстані незнаній,
Тендітні й мерехтливі ці шляхи,
Загублені для сущого. В програмі
Мого життя ви входите у сни….

Торкаєтесь словами обережно:
-Пробач їх ,люба, не хотіли ж, ні!
А я ще тільки маю це відстежити
І пережити відстані сумні

Рука тремтлива, глечик із водою,
Спокійне –«йду вже» – вічність на межі.
І дні останні в світлому без бою...
А як насправді дихалось душі?

Як їй було, якщо у першім сні
Мені прошепотіла – ще б пожити…
До вічності не хочеться рости,
Але життя – це тільки просто жито…

Воно з`являється в руках у сіяча
Зерниною потрібною весною,
А восени жовтіє і зника...
І це не поле вже. І там нема двобою…

Я вас люблю. І відстані незнані
Нам не завада стрітися у сні…

03.11.2013

Вечеряють торт урочисто свічки,
хоч жодна за крем не учепиться.
Ну збігли якісь там в минуле рочки -
бажання чекають, не шепчуться.

Вони, однакові, готові на все;
очолили свято, очікують
що Леся про себе (як тільки дмухне)
задумає... ну, що без ліку є.

Сьогодні - народження, і новачки
отримують "Доля р о з щ е д р и т ь с я!"
Вечеряють торт урочисто свічки,
бажання чекають, не шепчуться.


03.11.2013

розумієш коли мені було дванадцять
я затято хотів ножичок кишеньковий
з трьома лезами блискучими такими
тобто ніж виделка відкривалка
але коштував цезорик цілий статок
два двадцять себто одинадцять хлібин
і я міг тільки роздивлятись його на прилавку
цю прекрасну пластмасову ручку
ці чудові напіввідкриті леза
я тільки й міг що пити очима
довершену недоступність
ідеальної речі про яку можна тільки мріяти
але мріяти про неї так солодко
так щемко так пронизливо щиро мріяти.
я загубив його в якихось кущах
надвечір того ж дня коли
одержав у подарунок з нагоди таткової зарплати.
і тепер коли проминуло два десятиліття
думаю – такі досвіди найцінніші.
врешті-решт коли б не цей випадок
навіть не мав би знань що маю відчути
коли ти спроквола нескінченно повільно
нескінченно тягуче і нескінченно знічено кажеш
«краще іди ми не можемо бути разом ніколи»

Від Львова до Луганська – сотні літ? -
орда усяка, що паплюжить мову?…
Та справжні душі гасять псевдоміт, -
спасибі Лесі й батьку – Низовому…

Луганськ і Львів – на відстані душі –
одне «Алло» - і поруч у ефірі…
І хай там що: чи сонце, чи дощі…
Мале пташа, розкрилене допіру!..

01-03.11.2013

Ну какой, скажи, из Вергилия
Экскурсовод по аду?
С его-то выспренностью,
Всякими там заковыристыми "или-или",
Всякими там поучениями
В античном стиле,
С вымороченной должностной бравадой!

То ли дело Буковски!
Водит направо-налево без задней мысли,
Говорит, если что не так, несусветным матом
О том, как непросто бывает жить на одну зарплату.
Изредка подвешиваясь на коромысле,
Не ощущает себя ни правым, ни виноватым.

Бабёнок пощупать, набраться, просраться
И всё такое.
Думать о всех и плохо,
Ежедневно бывать изгоем...
Пусть Вергилий твердит:
Эта местность ему знакома. -
Чтобы быть там экскурсоводом,
Там нужно просто быть;
Там нужно быть, как дома.

2013

Стихи 22 февраля 2013 18:40:21
Автор: Славiк




Ти, не більш ніж просто - ти


Комусь і білий сніг не білосніжний,

Кому болото теплий прихисток для сну.

Як щось ти знаєш, ще не мудрий і всевишній.

Теміс ти не одуриш, вона лиш знає істинну одну.

Згадки – часом не притлумиш,
Мрії – віком не розгониш, –
У душі вирує суміш
Кожен день гостро-солона.
Бо хвилює серце чуле
Безкінечних дум навала
Про усе, що проминуло
І про те, що не настало...
03.11.13

Ви дуже гарна і сумна:
Парфуми, шарм і втома.
Граційні кроки і луна
Між порожнеч перонів.

Ви елегантна і сама...
Розмови з телефоном...
Я випив погляд Ваш до дна.
Ми їдемо додому.

Ви філігранна і чутка,
Це видно по долонях...
Ви зараз вийдете, а я
Залишусь у вагоні.


1.11.2013

Душа не вмістить всіх моїх валіз.
Я й зараз відкладаю їх на потім.
І знову їду, зустрічаю потяг…
А що ви хочете, щоб я для вас привіз?

я не люблю писати про любов,
бо це завжди суцільний декаданс,
і наче вже надворі й дощ
пройшов,
але душі ще б постраждати про
запас…
о, мої трансцендентні почуття,
ви знову в небі втопите мене…
і метафізика мого буття
під голос тома йорка знов засне…
а може зараз ти в обіймах когось
душиш,
вона тобі в обличчя солодко
сміється…
мені байдуже, чорт мені байдуже.
ти знаєш, я тебе здається…

2013

Не твоя в тому осінь, що я відлетіла у вирій -
Де птахи перелітні цілують в уста небеса…
І не варто мене сотворяти, не треба кумирів.
Заведи собі привида - будеш і з ним, ніби й сам.

Не твоя в тім зима, що я вчасно навчилась літати.
Відрахуй сім дощів - і почнеться тобі снігопад.
Я край світу знайшла, де хмарини з солодкої вати:
Тут сакральне тепло і цвітіння рожевого спад.

Не твоя в тім весна, що із вирію я прилетіла.
Це хороша прикмета - от-от і настане нісан:
Я зніму свої крила, а разом із ними це тіло…
Ти залишишся з привидом - ніби і сам, і не сам.


2013

Мертві коні не йдуть. І вода ув озерах - іржава.
І сумний диригент голить серце уламками вір.
Ті, які не кохали, прокислі, як вітер і щавель,
відпускають шляхи - й ті летять, як спасенні варрави,
в божевільного неба роздуті криві рукави.

Наливають дощі в кухлі ніжність із пилом гіркавим.
Хмарочоси бажань обіймають маківки висот.
У мансарді Венер, із горнятком какавної лави
у руці зоредайній, громи і гримаси лукавий
на обличчі малює. Танцюють повільний фокстрот

чорні гори чудес нездійсненних - у тінях байдужих
зморшкочолих сердець у сирітських сорочках імен...
Помирають слова в буцегарнях осель і у мушлях,
мильних бульках мотелів, таксівках, що їздять на ружах
і вітаннях по радіо. Наче спідниці кармен,

вигоряють свята непорочних і праведних весен.
Зацвітають осиріси - замість лілей і бузку...
Ті, які не кохали, торкаються сходів небесних -
й осипаються сходи, і смерчі печалі воскреслі
роздирають цілунками очі та ротики склу,

що несуть перед себе оті, що - ні-ні і ніколи -
тільки дряпали душі заради сльозинки тепла,
аж допоки їм спроби не злізли, як фарба наколок,
аж поки мертві коні спіткнулись на зламанім колі,
аж поки їм долоні проштрикнула птаха-пила -
і сумний диригент звук порізав уламками ліній...

...прокидаються ранки, задушені рваним гніздом...
І подолана армія Він у проклятій долині
забуває: це як - поклонятись місцевим богиням,-
салютує швидкому годиннику в`ялим хвостом…

І розтерзана армія жон, що їм біле не снилось,
притискає сонливі крижинки до болю, що вже
не болить, як то треба... І слухає небо безсило:
чи кохаються гнівом наземні харибди і сцилли,
добиваючи коників мертвих під зимним дощем?

Дослухається небо... - як той, що - один із численних,
що варрави шляхів його в полі втрачають зірки,
проклинає ім'я, задихаючись вітром зелених
безнадій-божевіль її вуст... Як він марить під кленом
- хижим кленом долоні - про волю (губами руки
не торкатися)...

...небо! Чи смішно? Чи солодко - чути?
Рукавами голубити - і відпускати - в горня
гостровранішніх кав і півсхрещено-хибних маршрутів,
неймовірності втеч і повернень, щоб ножик у груди
то впадав, як навічно, то мертвим човном виринав?


…ув іржавій воді…. відображення….човники… коні…
душові… душогубки…подряпані промені… Ті,
хто холодні серця вигрівали на теплих балконах
незакоханих душ, ті, що кульку любові у скроні
не впіймали, затоптану землю від неба боронять…
Їхні коні не можуть… Але їм дозволено – йти…

Я не пытаюсь сохранять любовь
Ни в зале ожиданий,
Ни в камере хранения.
Всегда найдется пара веских слов
Во имя оправданий-
Вопреки намерения.

Зачем лелеять в сумерках ночи
Пурпурные мечты,
Усопшие желания?
Душа во тьме сознательно кричит:
Разведены мосты
И попраны стенания.

Моя любовь- царица во дворце!
Ценительница лавры.
Она достойна трона.
Нет тени скорби на ее лице...
В ней- омулет виагры!
Сияют счастья грона!

Мозаїка дощу на перехрестях неба.
Капітелі дерев – у передзимні сни…
У сутіні життя пташиною до Тебе
лечу, пірнаючи в пізньоосінній дим.

Ліхтарики свічок: зелені, сині, жовті…
Квадратики вікон - крізь темряву навпроти.
І тисячі сердець у таїнстві сакральнім, -
потужний унісон у дійстві ірреальнім.

Заєдно всі Святі, і ті, що тут, і звідти…
Торкаєшся чола… Спогáдки-сталагміти
тужавіють повільно на теплому граніті…
Вібрація єства…я не сама у світі…

Повітря осені гірчить
Дощем. Бентежним сумом неба,
Коли розірвана блакить
Марніє злякано на стеблах

Тонкою смужкою журби.

Гірчить приреченням дерев
Губити листя і з вітрами
Шукати скрізь його, але
Все змарнувати під ногами

Байдужо-сонної юрби.

Багряним заходом гірчить,
Гортанним "кру" старого крука,
Який, злітаючи, кричить
До фар авто, що мов гадюки

Вогненно в'ються вдалині.

Гірчить туманом із низин,
Де він влягається дрімати,
В ріллю на декілька годин,
Клубками вовняної вати,

І воловодиться у сні.

Іще воно гірчить мені
Нитками бабиного літа.
Промінням сонця у вікні -
Сьогодні ним я обігріта,

Аби журбу прогнати вдаль.

А може, то мені гірчить
Моє стривожене мовчання,
Твій погляд ніяковий, чи
Очікування слів кохання,

Яких ти не сказав, на жаль...

25.10-02.11.2013

В’ється росяниста осяйна доріжка
Серед трав шовкових й радісних дібров.
В тебе незабутня сонячна усмішка,
Й очі ніжно-карі шепчуть про любов.

2 листопада 2013 року

Ми прийшли у перший клас.
Зустрічає радо нас
Вчителька, неначе мама,
Й розмовляє щиро з нами…

12 жовтня 2013 року

Карооке сонце світить, ніби в сні.
Лагідно всміхається вчителька мені.
Вітер кучерявий і небесна синь –
Це неначе мати і маленький син.

9-12 жовтня 2013 року

Ранкова спрага, ритмічно пульсуючий біль
Ти тінь, невидима птаха, лишаєш лиш хміль
Страшає можливість втрати серця
Врачає твій слід послаблений зір
Ти тінь, невидима птаха, зникаєш, приходиш звідкіль ?

Всі ярлики познімали з небіжчика –
Голий
Перед Господнім престолом постав дисидент –
Та, очевидно, то був неурочний момент:
Праведний суд від престолу його «відфутболив…»
Сам Вельзевул обома ухопився руками
За дисидента:
«Невстрійливий – так я і знав!..»
Взяв та й обвішав сердегу ізнов ярликами
І зі стабільного пекла ганебно прогнав.
Так і манджає сердега між пеклом і раєм,
Втративши зопалу вічне тяжіння земне…
…Смерть – лише мить,
І з полегшенням ми помираєм
Раз і назавжди…
А далі – безсмертя страшне.


2001

Роняю мысли и слова,
Роняю листьями осенними,
Зимы спокойствие – вина,
Но от снегов никто не бегает.

Ищу тропинку средь холмов
Глазами солнечно болезными,
Следы кругом, следы из снов,
И столько солнца - бесполезного!

Роняю мысленно слова…


02/10/2013

Приміщення здавлене ліками,
В халати одягненим персоналом.
Тут багато жінок, запахів, поту.
Люди проходять повз (ми тут - персоналії)
В сірій споруді, яких в місті декілька сотень.
Тут стіни зі сліз, підлога намащена слизом.
Слиною пахнуть вікна, пробірки слугують латкою.
Чому я сюди зайшов? Я краще чекатиму знизу
Чи тихо посиджу надворі біля вікна під палатою.
Абортовий спокій знищених душ
Рядками на стелі кричить білим світлом.
Як болісно пахне світ жіночих недуг
У кожного іншим, внутрішнім світом.

Тут менше снігу, чорніші душі,
Бракує простору вільно дихати.
Я маю право на всюдисущість,
Однак не всюди своїми вдихами.
Я до весни учора ввечері
Заходив з кавою, круасанами.
Ми так домовились: приношу печиво –
Тоді насправді вона настане.
Ховає місто бетонне тіло,
І тільки очі готують повені.
Весна сьогодні вдягає біле,
Хоча зеленим уже наповнена.
Це – час для вчинків і для рішучості,
Для поцілунків, тепла та ніжності.
Весна чекає твоєї участі….
Тоді проб’ється сама підсніжником.

На сьогодні – це три. Навіть з мінусом.
Будеш знати – тоді й поговоримо…
Не оцінюють віру та віруси.
Їх то знищують, то повторюють.
І чомусь забагато виразності,
А замало тебе в красномовності.
Говорив більше я. Ти образилась
На мій почерк і прояв тактовності.
А давай може просто помовчимо,
Ні до чого тепер не торкаючись?
Хтось курчаток рахує по осені…
Ми – уроки, в яких щось дізналися.
Може завтра й четвірку отримаєш…
Так багато за ніч можна вивчити!
Ти про що? Я тебе не затримую.
І не треба на сон мені зичити…
Хто сказав що я сам? Хіба, бідкаюсь?
Що моє – те від мене не дінеться!
Говорю ж, коли знатимеш відповідь –
Тоді й прийдеш до мене, відміннице!

Весь асфальт у сонечках -
Діти малювали,
І тепер ізнизу вгору
Сонечка заграли.
Розгубилися хмарини:
Де їм треба бути?
І потроху, по краплині
Опустились в люди.
Їм сподобалося тут:
Друзів-сонець цілий гурт!
Як веселкою піднялись,
Всюди сонця посміхались!

Завжди буде так на весіллі...
У наречених - плаття білі,
Усі вони - так хочуть щастя.
І вірять- що в житті все вдасться,

Що не затьмарять хмари неба.
Для цього ж, лиш ЛЮБИТИ треба.
Прощати, вірити, чекати.
Усе погане - забувати.

Не критись, як на серці сльози,
Бо тільки милий допоможе.
Його - ЛЮБЛЮ - загоїть рани.
Воно - як сонце над житами.

Гаряче, добре і іскристе...
Як це весільне плаття - чисте.

(2001)

Грудень у старому дранті
йде закинутими коліями
гасить
останні жовті семафори
перехожі
на межі промзони
напихають наплічники
свіжим урожаєм туману

шляхетні чеські тролейбуси
знову і знову
зриваються з наших дротів
але ті що сидять всередині
занадто замордовані
щоб скористатись
можливо останнім шансом

молоді жінки
їх хворі діти
їх не здорові ляльки
жовті листки клена
дві розгодовані секретарки
навпроти
мріють про сніг

Я пройду повз вас
по околицях днів
по задвірках снів
по узбіччі дощу
я пойду саме там
де пройти не смів
і за це я вас
не прощу

Я пойду ніби
ніч
по обличчях жінок
ніби ніж
через шкіру та кров
буде надто важкою
моя хода
буде надто легким
мій крок

Я пройду
через квітень
крізь цвіт і страх
падолистом світів
на холодних вітрах
я залишусь
як пара брудних слідів
на ваших
сліпих очах

Моя шкіра
ковтає
ваш скислий піт
як ковтає тепло
наша люта зима
моя шкіра холодна
неначе лід
під яким лиш
задуха й пітьма

13,04,2008

Неймовірно далеко високе, щоб дивитись його із близька.
І пробач йому все, що для тебе такого не стало іншим.
Просто десь, не у нас, пролилися з туманами сльози та віскі
І таке, – непомірно високе, – за небо вже стало вище.

Ми ніколи не знатимем кожного імені й як називати,
Буде спрага читати по черзі рядки поезій і прози,
Відвернися, піди, чи у місто блукати – від хати до хати,
Чи в село, де замріяні води плюскочуть у верболозах…

Та лиши по собі не дурної пихатої слави та "мерса",
А щось інше, що втішить тобою колись розхристану душу.
Пожалкуй за тим, що інший підніме ті самі забуті верші –
Неймовірно високе – далеко, та хтось же підняти мусить…

2013

Мій листопад непримітним Леоном-кіллером
Ходить незримо, стріляє опалим листям.
Круки на вітті, цинічної осені філери
Скніють над тими, кому через Лету плисти.

Вересень - літо, про жовтень томи написано,
Тільки november, немов католицький frater
Мовить вервúцю, а поміж гілками лисими
Вітер протягує сонні від мряки vibrato.

Так не зогледишся й осінь при скроні свиснула,
Камінь давидів і той не літав так швидко.
Щось невесела моя з листопаду епістола.
Місяць такий - не для широкого вжитку.

ночі мої безсонні
ночі мої без Соні
десь так о пів на другу
душу думки гризуть
бо кілометрів сотні
відстані все ж істотні
в серце вселяють тугу
ось яка справи суть

та чи ж є перешкоди
що завдадуть нам шкоди
що нам на карті відстань
від пункту Л до У
швидкісні є машини
дайте їм лиш бензину
знайдемо спільну пристань
путь осягнем одну

поки один у ліжку
поряд є тільки кішка
тобто диван і котик
та я побачу знак
ера настане інша
вдвох буде нам тепліше
твій я відчую дотик
тіла солодкий смак

ночі мої без Соні
ночі мої безсонні...