Надійде час.
Покайся і прости.
Невже потягнеш в ирій за собою
і хліб, і сіль,
і долю, і хрести
на рушнику, вишиванім ганьбою?

І стане серце,
і торкнеться гнів
пречистих вуст, орошених єлеєм,
коли Вкраїна гляне з образів
очима матері твоєї…

Так і немає крапельки дощу
Іду кудись, немов у сонця пащу,
І заливає вид солоний піт,
Не бачу вже нічого,бо в зеніті.

Прохання глухнуть, холод лиш мара,
І не гуркочуть чорнорунні хмари,
А час коли хотілося тепла,
Здається дивним вибриком із пекла.

Коли прийде рятунок як гроза?
Що грає із талантом віртуоза?
Але впаде на землю та сльоза,
Замість вірша рядки скупої прози.
2013

Уже розквітають зорі
На небі, що гасить ночі,
І тихо шепоче море,
Що болі всі залоскоче.

Ще сонце зігріє землю,
Ще листя впаде багряне,
Закрите усе таємне,
Чекає майбутній ранок.

Ще буде вірити в чудо
Малюк, яким був з нас кожний,
Ще впаде з очей полуда
І зникне морок острожний.
2011

Із літа ми у осінь перейшли,
Гуляючи по липовій алеї,
Мій любий Києве, не знаєш ти, що ми
Здолали б навіть гори Піренеї.

Любові нашій осінь не страшна,
Хай під ногами – золото із липи,
Буває навіть просинь запашна
У серцевині літечка – у липні

Коли довкруж натхнення і Дніпро,
Фонтани, голуби... Але якби ти
Читав мої думки, коханий, про...
Про те, що я не зможу розлюбити.

Ти, жінко, наймогутніших долала
Лиш пострілом очей з укрИття вій.
Ніяка сила в світі не зламала
Твій стан тендітний і характер твій!

Як Усмішка Джоконди, загадкова,
Ти – незбагненна, грішна і свята.
І ніжність рук, і диво кіс шовкових,
Душі та серця жар і доброта!

2012

- Віддайте ребро, заберіть собі жінку –
у небо п’яничка натхненно волав.
- Учора зійшлися ми стінка на стінку
і я оці гулі на лоба дістав.

Бо стінка дружини – це сила і маса,
це груди пудові і тулуб – колос,
а я дрібнотілий, хоч зараз у НАСА:
скафандр одягнути і гайда в космОс!

А що? Це ідея! Ще б ящик горілки
і пива по кухлю три рази на день,
сім-картку новеньку також до мобілки
і кілька застольних на картці пісень.

А ти, Пінєлопо, не жди Одісея.
Оце політаю навколо Землі,
візьму собі ім’я космічного Грея,
нехай лише гулі зійдуть на чолі.

Я – парень, шо нада. Таких на дорозі
і денно, і ніччю з вогнем не знайдеш.
Учора полежав недовго на розі…
Хіба я міг знати, що ти підійдеш?!

А ти зразу в крики, ганьбити на людях.
У спину штовхати і нижче спини.
Хотів дати здачі, так там твої груди.
Сховалась за ними, ну як підійти?

Давай, Пінєлопо, давай дасвідання.
Ти бачиш, що муж – кандидат намбе ван.
Ну дай похмелитись, вставати же зрання.
Куди ти поділа граньоний стакан?

Ще довго п’яничка стояв біля тину,
руками розмахував, довго кричав,
що він поважає усяку людину,
та ребра на жінку ніколи б не дав.

А потім втомився і ліг відпочити
під тином, під лазом, під чим то іще.
Він – парень, шо нада, не треба лиш злити,
коли хильне пляшку, ну майже, натще.

Я давно тебя видел. Среди привидений и призраков.
Ты ходила без платья. И даже без тела и мыслей…
За тобою лишь тень появлялась. И то только изредка.
А потом исчезала. В иные миры… Ну и мы с ней.

Я давно тебя видел. В лице привидений и призраков…
А сегодня ты в платье. И в теле с единственной мыслью –
Покорить этот мир! Он (во)сходит с ума по всем признакам.
Ну и мы с ним.

2013

1.

сам не свій
від понеділка
синє небо
як синці
вістка хруснула
мов гілка
інша
гнала пагінці

час подує
я почую
мов колядку
на Різдво
я за гілочку
отую
зачіпався
всім єством

гілко-гілочко
родинна
ні листочків
ні кори
сік пропав
і серцевина
усихає до пори

не лягає сонце спати
плаче свічкою на стіл
скроні
нутрощі набату
голос
в оклику застиг

2.

переходила серце зміліле
журба

по цім боці
усе що боліло
по тім боці
татьба

залишилося місце
на цьому
де плекав
роздавав
і губив
а на іншому
зашморг судоми
і посвята у слово
пальби

3.

роздзвенілися нерви
мов шиби
наче губи
синішав папір
я журбу
з того іншого вибив
то ж безбока вона
до сих пір

ще й безрука вона
наче щука
дзяволить
у мішку цуценям
що до річки несуть
геть від суки
заливають
мов каву в горня


4.

від шубовстання
колами шепіт
наче голка
по платівці
вскач
у хвилини
із чорного крепу
зодягається
втомлений плач

прибігають до милості
очі
напихаються зв’язки
до вух
досхочу би напитися
скотчу
розміняти злий глузд
на питву

і нехай розливається
відчай
пробиває на світло
мій щем
може вийде журба
із безбіччя
і полине сльозина
дощем

аж приб’ється вимова
до вітру
наче плесна ламкі
до хреста
що не слово
на порох селітра
що не видих
любов на устах

5.

я засвідчую твердо
у рот ані краплі
ані думки про сон
чи піщини на мить
і чекає на мене
світанок
як граблі
вже журба не росте
бо на серці
гримить
і виблискує
втіха
яку не проспати
так безмежно аж тихо
люблю тебе
втрато


30 Липня, 2013

навіяна в мушлі
у шепоті згуслім
наповнюю русла
до серця ріки

на душу гойдливу
лягаю щаслива
як сонячна злива
на вітер щемкий

сповита у русі
повітря у вусі
я промінь безвусий
і тальвег для сну

неси мене крове
мов небо у слові
в країну любові
у смутку труну

багата на кисень
на витівки лиса
вихлюпуюсь лісом
що ласий на страх

вслухаюся морем
що чайками хворе
мов пастка в коморі
де сир для невдах

коли наступаю
то більше немає
криївок для таїн
ні меду ні сліз

ні світла в тунелі
ні вошей в шинелі
ні стін ані стелі
я тиша в золі

29 Липня, 2013

Моя прикладена до ран,
чужому суджена,
між нами виросла пора —
стіна відчуження.

Такої долі нанесла
любов для кожного,
що ні крила, ані весла,
ні ототожнення.

Я усміхаюся — ти є
на світі гідному,
з тобою світло настає,
йому потрібні ми.

Йому так легко на очах
переливатися
із моря рухів у печаль,
у жмурки гратися.

Влягайтесь кола на воді,
а рай — за спинами.
Я знаю — янгол — мій водій
поміж хвилинами.

У самоті — не в однині,
а поза відчаєм.
Я воскрешаю кожне ‘ні’—
себе засвічую.

24 Липня, 2013

Негарне – пара мов краси,
Літа – як ті мертвотні зими.
В чужих обіймах я гасив
Жагу кохання невтолиму.

Мов душу хтось на мить одтяв
І серце із грудей геть вирвав…
В красі продажній – забуття
Шукав я, ніби впав у прірву.

І ось прокинувся від сну…
А ти мовчиш, кохана – (Боже!)
Перед тобою в мить ясну
Я навіть каятись не можу.

Хто бруд огидний розгребе
З життя, що нас несе до Нави?*
Лиш сам я витягну себе
Із бездуховності канави.

Вогонь священний запалю,
Пройду безбоязно крізь нього.
І в нім очищусь без жалю,
Позбувшись болю і тривоги.

Немов Мара, одійде зле,
Прихилиться до мене небо.
І ніби зглянувшись, пошле
Привітну вісточку од тебе.

31.07. 7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Серпневий вечір,
ще вчора обпікало сонце плечі.
Ще вчора люди бігали в тривозі,
щоб спасти свої тільця від спеки у облозі.
Серпневий вечір.
люблю тебе, хоч це і не доречно.
Хоч скажуть люди: «Це фінал свободи,
кінець тепла й манірної пригоди».
Для мене це початок.
Для мене рік стартує саме тут.
З цієї пори.
Як лялечка, я знов народжуюсь і
цілую сни.
Духмяне сонце опускає свої очі.
Дарує старт моїй серпневій ночі.
Небо тихо
вічністю чарує,
Свіжим подихом мої думки годує.
Так варто жити.
Прості речі помічати.
Їх чари вмить зловити
І більш не відпускати.
Обійми мене, небо, в зірковім намисті.
Поцілуй мене, вітре,
в серпневій колисці.
Серпень, 15, 2012

Любіть своє де б ви не були
Малий тризубчик вишивку
Співучу кобзу і бандуру
І в рідній мові молитву

Любіть історію в правди ризах
І не цурайтеся її
Не один раз прийде ще криза
Наче той вовк в хутрі вівці

Любіть своє доки в вас крила
Якими нести буде час
Любіть своє в своїм є сила
А сила це дороговказ

Любіть свою церкву єдину
В якій завжди лиш один Бог
Любіть як матір Україну
Яка триває мимо тривог

Любіть себе в своїй державі
Яка ще нині не своя
Де чужа мова в більшій славі
Рідна боїться свого я
31.05.2010р.

Бачу. як козацьким кроком
по моїм городі
вельми шановна сорока,
мов княгиня ходить.

І тут гляне. І там гляне.
І з псом поговорить.
Буває, на плоті стане,
Потім летить скоро

до дітей. Несе їм в дзьобі
черв’яка, горіха...
Це все діточкам на Обід.
Зараз буде втіха.

Бо сорока добра мама.
Діток доглядає.
Не один раз не з’їсть сама...
Нехай діти мають.

Неволя серця – краща із неволь.
Відбув відпустку – і лечу до Неї.
В автобусі – між кленів і тополь,
в веселому зеленому тунелі.

В зеленому тунелі, в бліндажі –
то варвар, то християнин, то еллін.
Добро і Зло рубалися в душі –
Любов перемогла у тій дуелі!

2003

В тролейбусі, як в тихому бою,
калічить горло, крила солов`ю
з очей чоловіків колючий гавкіт.

Та я, мов зачарований стою,
бо я в сідничку закохавсь твою,
кордоном трусиків поділеної навпіл.

З планети на фантазії краю
ми - двоє незнайомих астронавтів.

2011

По сходах зіскокує дух,
По сходах підноситься страх.
Слова претендують на друк,
І їх піднімають, як стяг,
Повсюдно чіпляють, як стяг,
Як жертву прийдешньому, жест.
Епоха кочує по днях -
Остання зі зримих божеств,
Остання із вицвілих будд -
Висотує всі голоси.
Слова, перетерті на брухт,
Збирають по душах ясир.

Епохо, хто ти єси
І як тебе перебуть?

Лиш ти і я…і море, що підпирає небо,
А скеля височенна- втопа поділ у води,
Лиш ти і я… Чембало… Там духи предків бродять…
І ми з тобою разом у спільному поході…

Пташки над горизонтом.
Мис Айя , мов той мамонт,
Застигла лава. Славно
Ти обіймав за плечі…

Я зовсім не боялась,
Злетіла б, не упала,
Я зовсім не боялась,
Хоча і небезпечно.

Лиш ти і я, і вітер,
Що розвіває коси,
Що роздає цілунки
Полуденного сонця.

Лиш ти і я…і - досить…
З тобою ми в пригоді,
І почуття ще стигнуть,
Далеко наша осінь.

Лиш ти і я…і море, що підпирає небо,
А скеля височенна, втопа поділ у води,
Лиш ти і я… Чембало…Серед руїн свобода…
З тобою, наодинці, у спільному поході…

I

Напнули сосни струни, мов цимбали,
а ми з тобою трохи заблукали
на квітколожах маку й деревію.
Роса тремтіла у трави на віях.
І дзбан туману впав на верховині,
і дзвіночки грали в горах синіх,
і жебонів струмочок на подолі,
що заблукав ти сильно в моїй долі.

Там, де мальвами косичені тини,
Вікна долі - сонячні зіниці,
Там зустрілися дві мрії, дві весни,
Дві щонайсолодші таємниці.

І заквітувало зілля довкруги,
А світанки стали ще ясніші -
Понад течією щастя береги
Воз'єднались, наче найрідніші.

Притулилось любо до крила крило
У світлиці щедрого зоріння,
І у грудях, ніби вишнє джерело,
Розлилося лагідне проміння.

Там, де мальвами косичені світи,
Сонце у весільному ячанні -
Там колись в обіймах неба я і ти
Народились разом у коханні...
(25.07.13)

Ти вже бачиш, розморена, сни
і витаєш у місячнім маєві,
я ж бреду закуліссям весни,
що у літньому танці кружляє.
Львів не спить ще. Потоки машин
мимо мене, як миші, шугають.
Я додому мандрую один.
Пішака. Не діждався трамвая.…
Пахне липа. Медово п’янить.
Хідники* – наче вимиті вікна.
Ти вже бачиш, розморена, сни.
А до мене ще нічка привітна…

2013

Місяць підкрався неждано,
Зорі усі засвітив…
Спи, моє сонце кохане,
Спи, моє диво із див.

Спи, моя радосте ніжна,
Спи моє щастя ясне.
Пролісок подихом свіжим
Думи сумні прожене.

Спи моя люба, хай Леля
Кучері пестить твої,
Хай засміються веселим
Співом своїм солов»ї.

Диво явлю тобі в хату,
Казкою стане у сні –
Взимку почнеш засинати,
Ранок прийде – навесні.

Спи… О Яриле, дай чудо -
Хмелю кохання вином –
Хай все життя твоє буде
Щастя омріяним сном.

3. 03. 7518 р. (Від Трипілля) (2011)

Чи тямлю я, про що Тебе молю?
Чи відаю, за чим сльозу проллю?
Яке зерно я кинув у ріллю?

Вечірню, як волхви, чекав зорю.
Не знав, що всіх вона веде на прю.
І ось я вже від каяття горю.

Я так давно в марнотах заблукав.
А так хотів прожити не лукав-
Лячи, себе геєнною лякав...

Небесний жнець за мить зійде на пруг.
Тривожна тиша. Все мовчить навкруг.
Прийми мене як Батько і як Друг.

В піснях своїх Тебе благословлю.
Засій мене, немов Свою ріллю!..
Чи тямлю я, про що Тебе молю?

Жаліслива тягуча пісня
з призабутого повоєння
розбудила мене під вечір...

Дітлашня на майданчику гралася,
колисалась - люлі - на гойдалці,
будувала своє майбутнє
на піску золотім, на сонячнім.

Ціла зграйка бабусь підтоптаних,
безтілесних без перебільшення
за минуле своє хапалася -
за тоненьку соломинку пісні...

...Вижива мій народ помалечку!


2007

Цей мертвий штиль...
А як добутись берега,
обсохнути від сліз, почиститись від слизі,
аби явить себе у повній первозданності
зраділим друзям
і позлити недругів
живучістю своєю українською,
і вихилити чашу тріумфальну
за себе - Афродіти полюбовника,
що викупався в піні від шампанського?!

Гребу, допоки ще не затайфунилось,
всіма плавзасобами:
ложкою підручною
і ручкою неложною,
й рукописом,
довершеним до крапочки останньої,
до висновку, дозрілого до істини,
до знаку галілеївського оклику -
все ближче берег,
де земля і море
символізують всетерплячості козацькі!


2006

Ті журавлі, що плачуть на розрив,
Б'ють душу більше теплих солов'їв,
Їх сірий довгий поворотний шлях
Стоїть сльозами не в одних очах.

Ключі з-за моря в небесах пливуть.
Чому не всі додому повернуть?
Немає на холодній чужині
Ні друзів, ні тепла, мовчать пісні.

Бракує барв, не тішить і весна,
Коли самотність-твоя таїна.
Пустеля пролягла до мертвих ніг,
Та все ж вдалось завершити забіг.

А журавлі повернуться назад
І ми складемо їм нових балад,
Лиш ті, що залишились назавжди
Нам болем відізвуться самоти.
2013

Твоє, моє, а десь між ними – наше.
Немов множини перетнулися нараз,
а потім розійшлися, кожна в краще:
у казку снів, у доленосний час.

Нехай твоє – це лицар в обладунках,
нехай моє – принцеса на бобах.
Нулі в множинах, пусто на рахунках
і щастя – віртуальне, на словах.

У Всесвіті думок кружляють мрії
і мається блаженним не моє.
Ну а твоє ховають сонні вії
у царство мар, де кожному – своє.

1
Хоч проси – хоч не проси.
Хоч кілок на нім теши.
Хоч веди його до лісу –
Він полізе лиш до біса.
Хоч кременем вухо ріж –
То він скаже: «Нема сліз!».
Хоч бери стріляй з гармати –
Він кричить: «Щось не чувати!»

2
Як овечка стала гола,
Спірка зачалась спроквола:
«Стрижена!» - «Ні, голена!»
Вже на носі косовиця,
Ніяк спірка не скінчиться:
«Стрижена!» - «Ні, голена!»
Час уже пшеницю жати,
Та лунає все із хати:
«Стрижена!» - «Ні, голена!»
Навіть бились двоє впертих.
Не дійшло, правда, до смерті.
І не знати, що робити,
Хоче жінку він втопити.
Як прийшли на став удвох,
Він її у воду – штовх.
Гадав, що пішла на дно,
Та вирнула все одно,
Кричить задоволена:
«Стрижена! Не голена!»
Пальці в ножиці схрестила
І на той світ опустилась.
P.S.
«Ой жалю, мій жалю,
Ох і жалю не помалу:
Упустив долю, упустив щастя,
А вже й не піймаю»,-
Отак ми співаєм,
А що впертістю своєю
На путі їй стали,
Чомусь забуваємо.

Разрушенный дом и заброшенный сад,
Где в юности часто гуляли.
«Антоновских» яблок дразнил аромат,
И мы их с тобой собирали.

Умолкли в ту пору в садах соловьи,
Но все же, забуду едва ли,
Как пахли «антоновкой» губы твои,
Что робко меня целовали...

Я помню те губы, те яблоки, сад
И запах «антоновки» нежный...
А сердце стучало в груди, как набат,
В душе пробуждая надежды.

Но вскоре, судьба увлекла тебя вдаль,
Умолкла сердец наших песня.
С тех пор, на меня навевает печаль
«Антоновки» запах небесный...

2013

ну як тобі жити в країні якої нема
ходити стежками землі без народу і назви
збирати уживані з іншого виміру пазли
і чути що мова якою ще мислиш – німа

її у притулку ніхто не відвідує ти
поволі звикаєш гамуючи порух коріння
відтак за водою а може за щучим велінням
покинувши хутір вдаєшся на плин суєти

не вір всиновителям це автохтонне дитя –
наївна частинка екзотика за океаном
байстря із синдромом вітчизни в умовному стані
яке й не збагнуло вітчизну свою до пуття

ходи собі світом свисти собі та веселись
старе забувається – вигідно просто банально
немає коріння не муляє біль поминальний
тим більше фантомний
тим більше не той що колись

Іду дитячими думками.
Поріг осінній в чужині.
Теплий, затихлий голос мами...
Ні. Незабутий він мені.

Хата і брат з сестрою в хаті.
Піч. Біля неї чорний кіт.
Стіни. На них ікони святі.
Стіл, при ньому нас троє сиріт.

Буханець хліба поклав тато.
Ми зором обійняли хліб.
Думками ми, де мами гріб.
На лицях сльози. Їх багато...
Мама у вічність відійшла.
Ми в сльозах несли своє я.
23.03.2013р.

Чорніє небо за вікном,
А холод вже не перший день.
Лягає все морозним сном
І небуття у серці настає.

Зірки сховались у глибині очей.
Тих, що готові стріти ранок,
Та ранок не настане без ночей,
А їх обплів зимовий цей серпанок
2013р.

* * *

Я вже своє язичество минув?
Як мій народ...
Як, врешті, всі народи...
Сам із собою розпочав війну,
Яка уже до фінішу підходить.

Минуле стер, мов запітніле скло
Вікна старого у дідівській хаті,
Що нагадала серцю НЛО,
В якому вікна теж холоднуваті.

Минуле ж і майбутнє – близнюки.
Це знають кров’ю фізик і філософ.

Мов носороги, йдуть крізь нас роки:
Так швидко й тяжко.
Їх зовемо льосом.

Та, друзі, як зовемо, – все одно.
Секунди ми, піщинки в Універсі.
Ми тонем... і ще не дістали дно...
А де ми є – існує много версій.

Із них я пісню й казочку складу –
Щоби було на ранок і на вечір,
На тихе щастя й на шумну біду,
У час блаженства, гроз і колотнечі.

Одна із версій: ми в кінці епох.
Над нами космос.
Апокаліптичність.
Одні вважають: нас покинув Бог,
А інші кажуть: це обман оптичний.

Одні в Аллаха, ті в Ісуса...
Хай...
Там розберуться: дальній хто, хто ближній.
Ти їм усім душевно помахай,
Немов пташкам вирійним рідні вишні.

Бо ж і мене хтось також проведе...
А може, і не буде вже нікого.
Серед оцих, близьких тобі людей,
Які (хто зна?..) знайшли свойого Бога.

Від них отута тільки черепи
В сирій землі зосталися лежати –
Хто пив, курив, стріляв...
А хто й не пив...
Крав мед святий в бджоли і медвежати.

Тиша, навколо тиша,
Шум потоків авто далеко,
Ось у полі блука лелека…
Спека…

А медовії дички пахнуть
Під спекотним південним сонцем,
Я збираю грушки руками,
Ось, в долоньці…

Обпікають, мов жаром, руки
Я кладу ті грушки в цеберце,
Шум трави, долинають звуки
Серця…

Цвірінчать пташенята в кроні,
І відлунням в ставку джерельце,
Автобани десь там, а в полі –
Пісня ллється.

Земні купці собі створили рай
Під кодовою назвою "Китай" :
- За гривню купим, - продадамо за сотню,
А дев’яносто дев’ять, Боже, вибачай.


29/07/13

Там немає доріг. Тільки відстані в зоряних милях.
Там немає дверей - зачинятись не треба від Бога.
Ти сьогодні, як завше, мовчиш. Ти холодний, як місяць.
Ти малюєш тепло і завислі між небом і сонцем чертоги.

Ти у товщі думок. Навкруги захололі санскрити.
Ані грудки землі - невигубні борги під ногами.
У долонях розплавлений віск. Прочитаєш молитву?
Навздогін ворогам. Хай оглухнуть облудні тамтами!

У повітрі яса – ненавмисна така, упокірна.
Ти ідеш по воді, ти тепер менестрель яснолиций.
Ти озвучив любов і зіткав запашний фіміам. Ти ідеш
у сузір’я дажбога і несеш втаємниченість райської птиці.

2013

Крижина, мов скабка,
Уп`ялась глибоко,
Довічна морока
Хоч видно і слабко.

Сліпуча разюче
Не зійде із вії,
Сніги і завії
Порожніх засмучень.

Не руш!
Не ріж!
Не дай
під ніж

Пусти!
Нехай
пройде.
Бувай...
2013

На хвилях безсоння, дорогою ночі
приходить натхнення і думку лоскоче.
Я чхаю о першій і рима втікає,
і муза поезій мене покидає.

- О музо, о діво, святою жагою
торкаючись неба, лечу за тобою.
Цілком однозначно - я зовсім не хворий.
Душевно, фізично й морально здоровий.
Ну чхнув, вибачаюсь. Бацили зараза
ну зовсім ж нікчемна – не тиф, не проказа.
Куди ж ти втікаєш, прискіплива дамо.
у мене в проекті – комедії драма.
Он скільки сюжетів без рими сумує,
а ти безголоса, в ти вередуєш.
І що тобі варто назад повернути?
Я так розпалився, однак не заснути.

Та чую лиш шурхіт і наче пушинка
зі стелі на столик злітає пір'їнка.
І янгольський голос: - Добраніч, невдахо,
а опус свій можеш віднести на плаху.

Догорали світанки рожеві,
Заглядали у темне вікно,
В небі зорі цвіли кришталеві,
Ткалось доль молодих полотно.

Щастя стукало тихо в віконце,
Не змогла я його розпізнать
У душі сяйвом сяяло сонце,
А у серці цвіла благодать.

Бігла стежка в жита й загубилась,
Росянисті іскрились сліди,
Наша доля в степу заблудилась,
Поселилася в нім назавжди.

Плакав дощ над старою вербою,
Вітер срібні листочки зривав,
Ми в ту ніч розлучились з тобою,
Ти мені на прощання сказав:

-Як поїдеш у місто далеко –
Хай тебе не турбують думки,
Як самотній і вірний лелека
Буду ждать через бурі й роки…

Посміхнулась лукавая доля,
Що лишився в селі залюбки.
Вибрав річку, леваду і поле
Й кришталеві у небі зірки.

Посивіли над річкою верби,
За весною весна відліта
Підіймаються димом у небо
Одинокі жіночі літа.
12.05.2013

Малинові сукні скинули жоржини,
У туман пірнуло росяне село,
Серебряться клени в ніжний павутині,
Жовтою габою поле зацвіло.

Оповиті луки золотом осіннім,
Журавлі зібрались у далеку путь,
У глибокім небі волошково-синім
Золотаві хмари, мов літа, пливуть

Все минає в плині часу дорогого,
В вільному польоті птичого крила.
В неповторній тиші рідного, святого,
Що природа-мати нам повік дала.

В сивому тумані чорний ворон кряче,
Вітер спочиває в сивих полинах,
Десь зозуля пізно за літами плаче,
Шелестить діброва у солодких снах.
12.05.2013

Прокинешся вранці сьогодні щасливою
Бо травень вночі цілував твої коси нечесані,
Косицями сни понад ранок здавалися,
Гойдалися мрії на човниках музики,
Звичайними чарами пісня стелилася,
Немов простирадло шовкове і лагідне,
Що в складках ховає секрети і хрестиком
Рушник чи сорочку тобі вишиває
Оту, у якій ти на світ народилася.

Проміння ранкове крізь вікна прочинені
Пройдеться по тілу святими бажаннями
Живої ілюзії, мрії, що втілена
Лежить біля тебе на відстані подиху
І дихає тихо, повітря колишучи
У ритмі молитви а чи колискової,
Що вчора твій голос нашіптував лагідно,
Схиливши любов у турботі над ліжечком
Синочка, що нині, прокинувшись, вимовить
Уперше усміхнено і усвідомлено:
«Мамо»…


22.05.13

Тут ранки молочні. Густі вечори, мов сметана,
Готичні бескиди – священний божественний храм,
І, наче у храмі, в лісах цих кадильно-кальянно,
Лікує мене від життєвих колізій і драм
Повітря цілюще, настояне в пахощах цвіту
Розкішних ромашок, дзвіночків, а ще чебрецю,
Купаюсь, мов нявка, у магії синього літа,
Закохуюсь в нього, в Тереблю і землю оцю.
А завтра – додому. Прощатися будемо завтра,
А нині Карпати кружляють мене молоді.
Тут – сонце в півнеба. Тут сонце червоне, як ватра,
На кожній травинці веснянки його золоті.

Єднає час хвилини у століття.
А дощ іде. І що йому той час!
Змиває з душ гірке одноманіття:
єдна людей. Так, як сьогодні нас.

Од віку подорожніх одчайдухів
нагонив у вертеп чи крайній двір.
Для нас же несподіванку придумав -
тендітний «дах», й негадано привів

тебе й мене під нього… Парасолька! -
посвідник іскор спалаху зіниць…
Цей дощ і шлях – нехай іще надовго….
О, ми так близько!.. Рук торкання мить -

хвилююча поезія початку…
Стіна дощу. Розсміяний Перун!..
В обіймах наполохане дівчатко,
у скронях – гул усіх всесвітніх лун…

І парасолька наче й не потрібна –
обоє ми промокли до рубця…
Регочучи, босоніж в бризках срібла -
у зливу без початку і кінця…

1990-ті (2013)

* * *

Ще осінь серпню не платила мито,
Чумацьким Шляхом котить на гарбі,
але чомусь ніяк не може літо
намоклі коси гарно просушити
опісля злив посивілій вербі…


* * *

В обіймах серпня зупинюсь на мить,
аби відчути, як зітхає літо,
з прив’ялим листям тихо гомонить,
як оглядає світ хазяйновито…

Прилинь, моя світла любове
В мої розтривожені сни.
Пристань на відверту розмову
І в серце надію верни.
Сльозою тебе не підкупиш,
Та все-таки думку таю,
Що ти мій поріг переступиш
І долю освятиш мою.
І згине печаль сумнотиха
В ясному ярінні весни,
А радість безмежна й утіха
Не вчують у тому вини.
Бо хто ми тут є, без любові?
Бездушні, байдужі і злі...
В черствому, безкрилому слові
Зжеруть нас печалі й жалі.
В душі як вітри назустрічні
Засвищуть одвічне: "прощай",
Я їм не піддамся панічно -
Зневіру відкину й одчай.
І знову любові повірю,
Лиш їй свою долю вручу.
І щастя по вінця відмірю,
І тихо літа полічу.
На третій планеті від Сонця,
Від шуму доріг вдалині,
Осяй моє тихе віконце
І думи зігрій потайні...

В тролейбус ускочила. Дощ у вікні.
Цього не забуду ніколи,
Як раптом, заглянуло в душу мені
Обличчя, неначе з ікони!

За комір йому, бо ж була тіснота,
Вода з парасольки стікала...
З очей струменіли тепло й доброта,
І я у тім сяйві втопала.

Він мило всміхався мені, жартував,
А я, онімівши, стояла...
Коли ж мені вийти вже час наставав,
Від серця мов щось відірвала.

Хоч більше зустрітися не довелось,
Згадались чомусь, випадково
Ті очі, що враз полонили всерйоз,
Обличчя, неначе з ікони...
2011

Давив мишвоту кіт рудий,
З щурами вік змагався,
Та от на старість став слабкий
І граціозно вже не потягався.
Як купка мрій звалився в квітнику,
Шалений спогад віями прижмурив.
Чого тільки не малось на віку,
Що потріпало доста шабатуру!
Мурчить собі під ніс пригоду чи роман,
Розшкірив пазурі без зла в квітучі тіні.
Дрімоту муркотить між валер’ян -
Блаженна старість у поважній ліні!
Колись і ми уляжемось в садку...
Упремось в стовбур липки головами,
Згадаємо усе, що стало на віку,
Що відбулося начебто не з нами.
Затягнемо пісні про щирий рай,
Який дістався нам від прапраліта.
Аби лиш поряд із садком не гуркотів трамвай...
Й не спотикалися об нас щасливі діти.
Дрімає кіт у флоксах без бажань,
Бо вже нічого від життя собі не просить.
Йому під ніс схилилася герань,
А хвіст гойдають полум’яні флокси.

2013р.

Друзі мої невже все забули ,
як танці вечорами справляли
пісні по селу лунали,
відгуки по лозах гули

ми росли і зрослими ставали
кожен вибрам життєвий шлях;
одні в місто пішли, щастя шукати,
другі сіяли зерно на колгоспних полях.

Згадаймо роки, як збирали лободу,
щоб мати зварила для нас
зелену лободяну бурду.

Голод пережили, колективізацію ,
партія в комунізм вела:
радіо, лектори в школі вчителі;
кормили нас комуно- агітацію.

по зову партії, комсомолу:
на п'ятирічні будови
в товарних вагонах везли,
були ми не люди
а рогаті робочі *козли.*


П'ятирічки будували,
ламали цілині пласти ,
зорі комунізму не вбачали
не знали до якого берега гребти.

Все пережили в пам'яті не стирається
голод, колективізація:
худобу. Землю, хліб забирали-
все це називалось куркулінізація.

Товарні вагони по рейкам скрипіли
(Від партії наказ був дан)
кого везти в Сибір у тайгу,
а кого на шахти в Магадан.

Не будемо співати минулому оди
встань! , від сну пробудися:
за правду, за волю, за націю свою-
вставай уже мій любий народи!

У нашій державі повинній дати ми раду
не будемо терпіти ніколи
зайдам московським, єврейським,
що захопили владу!

29 -7 - 2013 Г Слободський

Як лев'ячий рик, як гул громовиці
Реве водоспад Ніагари,
В провалля спада, наче з Бога десниці
На людство гріховне покара.

Підкова-обрив, мов гігінтська тіяра
Сховалась у бризок тумані
Під ним - корабель, ніби дивна примара,
Застиг у стихійнім дурмані.

У дива природи по тих берегах
Не чути пісень ірокезів -
Там хвилі давно перетерли у прах
Їх кріси і шабельні леза.

Не чути давно тут гуронів пісень,
І крійців не чути говірки -
Чужинці змели, де півроку йде день,-
На дикі сніги, на задвірки.

Я чув мимохідь, як молився шаман
На тих берегах крутоярих,
Щоб десь заподівся француз, англоман,
Та шепіт тонув в Ніагарі.

І я поспішаю у Київ, назад,
Спитати в Дніпра - у Славути-
Чи довго терпіти чужинецький лад?
Чи наші пісні тут ще чути?

2013