Якби ж не пудова авоська
І торба – аршин на аршин –
Була б ти, їй-богу,
Венера Мілоська,
І жоден би смертний тебе не прикоськав,
І нелюб до шлюбу тебе не зманив ні один!
Венера ж Мілоська –
Красуня безрука,
Яку не страшить ні печаль, ні розлука,
З якої нізащо ніхто ні за що не спита:
В очах – не прочитана мука,
Заціплені з болю вуста…


2000

Запрошуєш у гості,
А сама
Мудруєш, певне:
«Ні, таки не прийде, –
Вчепилася руками обома
За нього доля;
Висмоктали прийми
Із нього відчайдушність;
І трьома
Вузлами –
Із простісінької примхи –
Світ зав’язали;
В бідного нема
Ні гордості, ні гонору, ні пихи…»

Горохом від стіни – твої слова
І всі твої лукаві мудрування…
Себе я й справді втратив для кохання,
Та на реванш не втратив ще права!
Таки – прийду.
Слова знайду такі,
Яких тобі іще не говорили,
І залишки розтраченої сили
Вкладу в обійми щирі та палкі.


2001

Я все частіше при розмові
Ховаю очі від людей.
Втопивши погляд у підлозі,
Немов наляканий плебей.

Життя пером написано в очах.
Не кожному підсильна книга ця!
Моя колись літала в небесах,
Тепер хрестом закопана була...

Бар'єри долі не ламають.
Вона у кожного своя.
Ламають люди на дорозі,
Через котрих іде вона.

Jersey City 06.07.2013

пливемо
течії некеровані в’язні
до першого цвіту
од першої богобоязні

медовіє огранений біль
запозич витривалості
доле
я гребтиму руками за двох
божевіллю не зраджу ніколи

але годі про класику прози
он у травах купається літо
безсоромне таке
і наївно-правдиве як діти

а он дощ
роздоріжено бродить
зазирає в чарунки яси
не зварю тобі борщику
друже
бо вже сонце спішить
навскоси

а під вечір приходять казки
чорно-білі знеможені босі
їх лікує торканням лілея
і я чую крізь стіни дощів
ти шепочеш у сні
ві-ри-не-я


07/07/2013

Нічні тумани, як молока емішів,
луни півбринза впала з неба лавиці.
Бджолиними дощами захурделивши,
у розпелюсті липня дух нектариться,

нуркує у блаватове розморення,
квіткова ліпота морочить голову,
в кишенці у душі роки просолені,-
прозоряться і молодіють... сотове

кубельце твого вулика - світлішає
і місто запорошене - одужує
y грозосвяттi... а будення змишене -
розсірюється і смачніє грушeю,

пергою яблуневою суреміє,
крилятами прожилчато- парчевими
у меді неба липне. Боже, xто ми є?-
підсоняхи - в життя межи деревами,

Любистки на припоні серця вкоханім
і материнки зо дзвінкими тремоло,
дорослі діти в літа теплім диханні,
котрих у мрії липня мить одхлебнулa.

Сьогодні, вперше сьогодні
Між нами станеться все.
Гаряче серце й голодне
Назустріч серцю несе.

Нехай ураганний безум
Найвищих висот сягне!
Забудь свою тінь тверезу –
Мордуй і люби мене!

Згуби усе задля мене!
І сором також згуби!
Коханням баским, шаленим
До смерті мене люби!

Ну, як я тебе покину?
Жаги ж повік не втолю.
Кохану, святу, єдину
У пестощах утоплю.

Немає брати – давати.
Хіба ж це торги, грабіж?!.
Як солодко дарувати
Себе і тебе тобі ж.

29 березня 1998 року

По краплі наші дні стечуть
В бурхливу Лету каламутну…
Почуй мене, поки я тут, –
Невиповіданий мій смуток.

Пролине літо, наче мить,
Невинно, прикро й недоречно.
І тільки серце защемить –
По листі жовтім ходить вечір.

І, мабуть, в цьому вищий сенс,
Це те, що не оскверниш в слові…
Спали життя моє усе
Ненаситимістю любові.

26 січня 1997 року

Майна* горить, поглянь, майна горить,
Метелики вогненні аж до неба -
То ніч купальська тайною п"янить,
Дивами пригортаючись до тебе.

Аж пробирає наскрізно хмільне
Невідано-чуттєве доторкання,
Возносячи угору неземне,
Священне дійство пломеню-ячання.

І ти летиш у відблисках рясних,
В густому ароматі чарозілля,
Довкола вирій крилець золотих -
Таємна ніч купальського привілля...
(6.07.13)

*майна (діал.) - гілочки липи, котрими прикрашають домівки на Зелені свята
Саме у ніч на Купала традиційно спалюють майну

Було спочатку слово...
У кожного життя - своє:
життя - від ближнього (так є).

Було спочатку слово.
Людина - після шимпанзе.
А отже праця - це н/з...

Я долучивсь до праці,
забувсь про те, що шимпанзе...
Чому так нудить? І везе?

У повному абзаці
стілець, капець, усякий грець...
От я і в образі "мудрець"!

Розворушився ступор:
тріщить і лагідне, і зле.
До шимпанзе назад. Але...

Гукає хрипло рупор
чи не впродовж мого буття:
"Ще нерозмитнено життя".


7.07.2013

Зруйноване світло зірок,
Розірване геть на шматки
В безодні долоні руки
Знедолених. Ще один крок
У темряву страчених мрій.
Ті, що не встигли померти,
Ті, що не встигли збагнути,
Ті, що покинули стрій
Перших, феєрично яскравих,
Вбивчо гарячих... Їх море.
Розкидане в космосі, море
Не знає ні лівих, ні правих,
Закохане в люту безмежність...
Вібруючим блиском уяви
Поступовість народжує мляво
Згасання зірок. Обережність
Небезпечних, зростаючих криків
Співпадає із хвилею плазми -
Легковажних, смертельних оргазмів...
Вас занадто я рано покликав
У безодню. Ми зв'язані снами!
Ви згасли? - Я втік з божевілля,
Я впав - ви засіяли рілля.
Зорі! Будьте думками!
Моїми, твоїми, його і її.
Моїми, твоїми, його і її.
МОЇМИ, ТВОЇМИ, ЙОГО І ЇЇ!
МОЇМИ, ТВОЇМИ, ЙОГО І ЇЇ...

2009

Гронами кривавими
Кетяги калини,
Корені забарвлені
Почуттям провини.

І не вирвати цей цвіт,
Не втекти від спогаду,
Він веде вже сотню літ
Нас життя дорогою.

Подолати власний шлях
Можна тільки вірою.
Може щастя синій птах
Прилетить із лірою?
2013

Виткала на озері полотно зоря.
У вечірніх сутінках чути глухаря.

Десь тривожно вивільга плаче у дуплі.
А мені не плачеться - серце у теплі.

Знаю, що ти вийдеш за кільце доріг,
Рахувати зорі сядемо під стіг.

Зацілую так, щоб у очах пітьма,
Як хмільний від радості - осуду нема.

Довго дивуватимусь я твоїй красі...
І фата блищатиме в ранішній росі.

Хай собі надалі плачуть глухарі -
З сумом я радітиму завтрашній зорі.

28.04.2013

Павутиння повені
Розлилось імлисто.
Загубилося у нім
Місяця намисто.

Їду на баркасі,
Трусь об береги.
А обабіч прясел
Мов церкви - стоги.

Чути, як хтось карка
В тиші сумовито.
То з боліт глухарка
Склика на молитву.

Туманна дорога
Зливається з небом.
Проситиму в Бога
Доленьку для тебе.

02.05.2013

Квилить вечір чайкою,
день розтав поволі.
Поміж сном і чатами
знову виснуть долі.
Знову перевіється
все, що не збулося.
То не спам і віруси,
то, нарешті, досвід.

Но буря таки пройдет
И солнышко засветит
Прекрасно все на свете
Как можно не заметить

Улыбка твоя прекрасней
В ней ночи нотка страстной
В ней утро вдохновений
И день весь в песнопеньях

И вечер нашей встречи
У моря на закате
Ветер ласкает плечи
Сердце от счастья плачет...

Жоана Мадзестеш 2013 рік

Не кажи, що кохання замерзло,
Що снігами його замело.
Ще лунають в душі полонези
Всім вітрам і негодам назло.

Причаїлось, неначе підсніжник,
Почуття під покровом зими,
Щоб весною розквітнути ніжно,
Коли серцем відтанемо ми.

Загуде в яблуневому цвіті
Стоголосий бджолиний оргАн,
І розтане у чистій блакиті
Міражем твій несправжній роман.

Не даремно звучать полонези
Світлим гімном нев’янучих мрій.
То ж, не вір, що кохання замерзло,
Ти в надіях його відігрій!
2013

А Эйр Франс все бастует и бастует
И к тебе я никак не долечу
А море наше все штормит, все бушует
И от тоски и боли я кричу

Ты мое счастье, ты мое уповенье
Моменты жизни с тобою я ловлю
Ох мне б к тебе хотябы на мгновенье
С тобой мгновенье каждое люблю

Но знаю буря скоро поутихнет
И самолеты сново полетят
И моя любовь новым вихрем вспыхнет
И сбудится чего сердца хотят...

Жоана Мадзестеш 2013 рік

Сядь мені на шию, витримаю
Чи твоя совість така ж міцна...
Як алмаз іще неподрібнений?
І розбещено, мов несповна
Розуму чи, може, стриманості,
Ти погодишся - сміх та й годі!
І я стану твоєю примою
Для прогулянок... чи рабою...
Ти по ребрам, немов по бруківці,
Крокуватимеш, - от паскуда.
І удари на білому ситці -
Як ганебне тавро на грудях.
Злазь тепер, горб вирівнюватиму,
І на шию більш не запрошу,
Я люблю, коли майже зрівняні,
Я люблю, коли неношені.

Не виспівуй моєї пісні. Ти – чугайстер, отож, шугай
поміж віт і годуйся вітром. Не віддам тобі днів своїх.
І ночей не віддам. Не для того на Купала плела вінок.
Не зрідніє твоя чугáїна. Не торкайся мене. Не руш.
Не тобі цілувати листя заговорених диких руж.

Не вигукуй мене у лісі. І до танцю мене не клич.
Не зігрієш мою застуду і не зманюй своїм теплом.
Я впізнаю твоє багаття. Перестрибну у купальську ніч.
Не кажи мені ані слова. Не росте із вогню трава.
У розплетену ватру кину всі манливі твої слова.

Не вишукуй мої дороги. Це отрута – мої сліди.
Не загадуй бажань сьогодні, бо згориш у воді до тла.
То не річка вінок сховала, то чиясь стрімка течія.
Ти не міряй до мене відстань. Бо до мене снігів сувій.
Як розгорнеш - загубиш душу і мене не знайдеш.
Не мрій…

2013

Мы будем стоять, обнявшись
У тихого синего моря.
Не будет мне друга ближе,
Не будет души родней.
И все, что ушло, казавшись,
Не будет нам важно более.
Мы будем свободней, выше
В пределах любви своей.
Ты будешь влюблен и счастлив
И с нежности полным сердцем
Ты будешь по-детски в носик
И губы меня целовать.
… Стоим вот, и нет в нас страсти,
Но в души открыты дверцы.
Тебе девяносто восемь,
А мне девяносто пять :)
05. 07. 2013

Купальська ніч спалахує вогнями,
В купальську ніч стрибаєш до небес.
Повітря калинове заворожене піснями,
Гріх ночі літньої у ніч купальську щез.

2010

О, дивна панно,
Недосяжна панно,
як Ваші очі
сяють неустанно
і зігрівають
серденько теплом!
Із ними я встаю
уранці–рано
і засинаю...

О, яка Ви гарна,
коли вночі
торкаєтесь крилом...

Малює ватра пелюстки
Купальській ночі.
Пливуть заквітчані вінки,
вінки дівочі.

Вже час розніженій юрбі
топить Марену
із трав, соломи, із верби
і чорноклену…

Гори, Купало, у вогні,
вогонь – спасіння,
розвіє марева нічні,
лукаві тіні.

Бажана папороть цвіте.
Нечиста в лісі…
Допоки сонечко святе,
шукай і бійся.

Цілющі трави у росі
для серця й тіла,
ти їх у мавок попроси –
вони ростили.

На небі холодно зорі -
у ватру впала.
Багаттям зоряним горить
нічний Купало.

2013

Коні п’ють вечірню прохолодну воду,
Ловлячи губами жадібно зірки.
А у небі місяць срібночолий ходить,
Каченятком плава в гущі осоки.

Посхилялись в лузі росянисті трави.
Десь гірчать далекі сиві полини.
На німе свічадо зоряного ставу
Із горбів стікають млисті туманИ.

Прохолодну воду коні п’ють булані.
Очерет шепоче вечору казки.
Стан підперезавши поясом туману,
Дивиться вербичка на бліді зірки.

9-14 квітня 1980 року

Не можна пройти життя кОлію,
Терниною щоб не подряпатись.
Як важко ввійти в історію...
Як легко у неї вляпатись!

03.05.2013

Для тебе небо долю вибрало не ту.
Не ту, можливо, що у нього ти просила.
Не замикайся в рамках паспарту,
Живи яскраво - ти ж така красива!

Прожити наяву картини своїх снів.
Ван Гога перевершити - хай знають!
А коли втомишся - вертайсь у Львів.
Не сумнівайся - тут тебе... чекають.

04.05.2013

Питання вчитель в класі всім дає:
- Яка, скажіть-но, свійська птиця є?
Петрусь і Настя знають це, авжеж.
Назвали швидко гуску й качку теж.
Тут руку тягне враз малий Василь:
- А я ще знаю також курку - гриль.

В дитсадку проблема в Петі –
дуже вперта Ірка.
З ним ніяк дружить не хоче.
Крутить носом дівка.
Нині знов своє лопоче.
Так, як вчила мати.
Мудра будь, і скільки хочеш,
будеш хлопців мати.
- Чула я, казала мама
вслід сестричці Ксені:
- Головне, щоб в хлопця, доню,
щось було в кишені!
Петрик носа набурмосив,
вмить в кишенях рище.
Тільки там нема нічого.
Тільки вітер свище.
Бідний хлопець ледь не плаче.
Гірко стало Петі.
Раптом враз всміхнувся хитро,
щось знайшов нарешті.
Каже Ірі: - Маю дещо.
Саме те, що треба.
Значить, можем ми дружити.
Я якраз для тебе.
- Що ж там є в кишені добре?
- враз питає Ірка.
Той від щастя сяє сонцем:
- Є велика дірка!

Солодке слово – всемогутня зброя.
Вражає цілі влучно мила нотка.
Бо вічне це людське питання: «Хто я?»
Надіється на відповідь солодку.

Солодкі статки, статуси і влада,
Утіхи, що породжені любов’ю.
Та у життєвих ласощів є вади,
І цукор може шкодити здоров’ю.

Коли згадаю, що ти є,
То запалю зорю погаслу.
Міняє сяєво твоє
Жорстоку долю на прекрасну.

Нема ні смутку, а ні зла;
І смерть – блакитна, а не чорна.
І пахне, ніби знов зросла
Трава, яку скосили щойно.

2011

Про почуттів концепцію щасливу
не мріє той, кому - не до життя.
Та вибухову і ворожу силу
являють часом інші почуття.
Настільки ж сильні, як і ті - для щастя!
І варто їх відчути у собі -
не до снаги себе до купи скласти
у відчайдушній з ними боротьбі.
Пронизує нестерпно до живого
оркестр новизною сильних нот.
І не знайдеш уже ніде святого
у суперечці болю і чеснот.


6.07.2013

Дощ стікає в калюжі,
В них купаються зорі.
Зможемо буди дужі
В радості і у горі?

Хмари зсилають зливи
Землю встеляє морок.
Будемо ми сміливі
В радості і у горі?

Світ – різнобарвні смуги
Бачимо чорне - біле.
Варто казати другу
Як тобі наболіло?
2001

Я тобі послання з-поза ґрат
Слала (і не раз!), мій рідний сину,
Поки одурілий супостат
Твердолобо нищив, безневинну.
Зазіхнувши аж на небеса,
Злісно плюдрував мої роздолля,
Кров'ю виводила словеса,
Кликала до хати з доброполя
Добру долю, та вона, чужа,
Балювала на банкетах грішних -
І моя розіпнена душа
Голосила гірко і невтішно...
То ж і ти не чув, і не читав,
Задививлявся в далечі чужинні.
Проминали-лущились літа,
Танули, як мрева тополинні...
А тепер, мій сину, а тепер
Вже терпіти силоньки не маю,
Межи сірувато-марних пер
Ніби-волі марно дотліваю.
Ну а ти, як завше, десь убік
Дивишся і міриш до польоту...
Втрачено усім надіям лік,
Згублено чекань безвільну йоту.
Я німа за ґратами, слаба,
Я побита, зранена, забута.
Ну ж бо, глянь, як щириться злоба́,
Як сичить жорстоко - темна, люта!
Подивись, як гасне той вогонь,
Що йому судилось би віками
Пити силу із твоїх долонь,
І ясніти у світлиці мами.
Подивись, мій сину, і прозрій,
Врешті розведи ярке багаття
І зрятуй осквернені мої
Щедрі ниви від лихого татя!
Виведи мене на світлу путь,
Рідний сину, мій хороший сину!
Та не видно, та чомусь не чуть,
Шлю послання і (укотре!) гину...
(24.06.13)

«Жінки самі по собі – цілий народ»
Трактат Шабат, 62
«На Землі нема нікого сильнішого над жінку»
Трактат Йосифон,3

Наскільки раббі Меїр радів,
Як опинявся серед дітей у школі,
Настільки потерпав, як зустрічав сусідів.
Найпаче, як починали докоряти бідністю.
Тільки-но вчитель переступив поріг хатини,
Заходивсь молитись, щоб щезли вони навіки.
Нагодилась тут дружина Берурія:
«Як це ти посмів просити Бога,
Щоб стер їх усіх з лиця землі?»
Став переказувати раббі, що сталось щойно,
Пославшись на псалмовспівця .
«Але ж,- заперечила Берурія,-
Там сказано, щоб щезли «гріхи», а не «грішники».
Отож, як мине твій гнів, попроси Господа Бога,
Аби в гріхах своїх розкаялися грішники.
Не вперше подивував чоловік мудрості дружини.
А тепер – і поготів: ще ж бо не стерлась пам’ять,
Як римляни палили на кострищі батька,
Що порушив заборону викладать Тору...
Як мати під тортурами пішла на той світ...
Як погнали в дім розпусти любу сестру...
Як Господь забрав обох синів…
А вона замість ридать розраджує його
Словами Йова: «Господь дав – і Господь узяв.
Благословенне буде хай Ім’я Господнє!»
Не зволікаючи, раббі Меїр почав нову молитву.
-----------------
Йдеться про Псалом 104(103):35. На жаль, у канонічних виданнях в Ізраїлі, не кажучи вже про іншомовні, припускаються тої ж помилки, що й раббі Меїр. Так, у російськомовному перекладі читаємо: «Да исчезнут грешники с земли, и нечестивых да не будет более». А в українському ще гірше: «Нехай згинуть грішні з землі, а безбожні – немає вже їх».
Йов, 1:21

Високий час випробувань наблизивсь
Моєї Вiри — злом чужих ідей.
Які важкі митрополичі ризи
На цій землі одурених людей.

Вже під вікном чекає «чорний ворон».
Чи хоч натільний хрест не відберуть?
Етапи: Воркута, Iнта, Печора,
Архiєпископа цілком достойна путь.

Веди мене крізь Дантовi безодні,
О Вiро, я i там служитель твій.
Вода на кров заміниться Господню
У таїнстві тюремних літургій.

Прийди, Благий, вселися в душі темні
Бандитів, вбивць. Прости... Благослови...
Священик-ЗЕК, рецидивiст-священик
За них з тюрми возносить молитви.

I тих людей, що творять зло на волі,
Ти силою молитв моїх — прости,
Щоб в моноліті Вiри на розколі
Розрив-травi ніколи не рости!

Господь — Єдин! Щоб Син Його між нами,
Укотре розіп’ятий, знов воскрес —
Хай мури розділові між церквами
Не виростають до самих небес!

За те, щоб лиш одна свята дорога
Вела в єдиний український храм,
Щоб в єдності прозріли ми до Бога —
Хай тут умру. Хай душу тут віддам.

1996

* * *

Розгоряється вогнище
в ніч на Iвана Купала,
Десь в таємних лісах
перша папороть хоче цвісти,
А ті квіти ясні,
що їх сонце весь день цілувало,
У купальських вінках
попливли за водою в світи.

Переповнена сяєвом
неба бездонного чаша
Не вміщає зірок —
аж вихлюпує їх через край
На хорошу i щедру,
на землю згорьовану нашу,
На святий наш, змарнований,
чорний, чорнобильський рай.

Тут нам жити. I тут нам старіти,
хворіти, вмирати,
Зберiгати серця,
коли знов не обійде біда.
Будуть свічі найкращі
в купальських вінках погасати,
А самі ті вінки
розiрве i потопить вода.

Та сьогодні ще Всесвiт
відсвічує в наших зіницях,
Ще звучать наші спраглі,
гарячі, живі голоси.
У святині життя кожен день,
кожна мить хай святиться
I вогонь цей нічний,
i земля у причасті роси.

Скiльки суджено нам тих хвилин —
чи багато, чи мало,
Не повториться жодна.
Нiколи. По віки віків.

...Догорає багаття
у ніч на Iвана Купала,
Гасне папороть-квiтка
в глибинах таємних лісів.

1996

Все дощем довгожданим умито
І не втримати яблук гілкам.
П’ю на травах настояне літо,
Як цілющий, від Бога, бальзам.

Гладіолуси – юні гусари –
Тріумфально увінчана рать!
Неохоче розсунулись хмари,
Щоб веселки міраж показать.

Чи сміється, чи солодко плаче
В сяйві сонця заквітчаний сад.
Тихо струшує листя тремтяче
Світлих крапель дзвінкий зорепад.

А троянди стоять гордовито,
Бо вони тут зманіжена знать!
П’ю на травах настояне літо –
Розцвітає в душі благодать!
04.07.2013

Коли зоріють
нічні принади,
шукаю долю
під зорепадом.

Здіймає морок
у небі хвилі,
зриває зорі
мені, щасливій.

Одну – у жменю,
а другу – в серце.
Було студено –
тепер минеться.

Ловила зорі.
Стою, не рушу.
Одну – за комір,
а другу – в душу.

Змарнілі квіти,
полин торішній –
солодке літо,
і мед, і вишня.

А місяць марить
у прохолоді.
Бліденькі хмари…
Північна врода.

Приймаю щастя
з небес лампади –
своє причастя
під зорепадом.

2013

Хай дух краси на Вас війне,
Впадуть на долю роси неба,
Молю, - не знищуйте мене
Байдужим ставленням до себе.

Хай інший(а) з Вами віднайде
Планиди затишну оазу,
Благаю, - щастя молоде
Візьміть собі усе й одразу.

Хай у зіницях заблищить
Зоря жагучого кохання,
Лише, - дозвольте хоч на мить,
На Вас поглянути востаннє.

А я радітиму за Вас,
І буду небо турбувати,
Щоб посилало повсякчас
Вам осіяння благодаті.

05.07.13

Одвіку кожного із нас,
Мов нареченого невіста,
У світлий чи негожий час —
Завжди чекає рідне місто.

Ти народився тут — не десь,
Зробив свої найперші кроки,
Місто леліяло тебе,
благословило в світ широкий.

О Жовкво! Ти — мій оберіг!
Моя колиска калинова!
До тебе з далечі доріг
Я повертаюсь знов і знову.

В легендах прадідів-дідів
Живе твоя незборна сила,
Хоч сива паморозь віків
Твоє чоло припорошила.

Ти пережила біль і страх,
Перетерпіла лихоліття —
І знову квітнеш на очах,
Й цвістимеш не одне століття!

Квітуй же, як весною сад,
Моя маленька Батьківщино,
Твоя немеркнуча краса —
Мов купина — неопалима!

2003

(Матусі присвячую)
Пахнуть руки любистком і м’ятою,
Житнім хлібом і літнім теплом.
Білі гуси кружляють над хатою
І прощально махають крилом.

На плечах білосніжна хустина,
Посміхаються рідні вуста,
Засріблилась в косі павутина,
Тиха мова і мудра й проста.

По знайомій прямуєш стежині,
Колосяться стіною жита.
Горда й сильна в своїй самотині
І земна, і велично-свята.

Тінню чайки літа промайнули,
Ти полинула в інші світи.
Квітне в пам’яті світле минуле,
Сяє образ з небес висоти.
09.03.2013

вірш видалено

Дощ перетік у ніч
і враз немов поближчав,
невпинно капотить у сонному дворі,
подмухує вітрець тонесенько у свищик,
видзвонюють лункі
настінні дзиґарі...
Подряпані думки
чекають снів цілющих,
і спомини стоять
на східцях давніх мрій…
Ніч купана дощем
і розгортає суще:
земної доброти неміряний сувій.
У сивій самоті
загублені цілунки
чекають мимохіть на родиво зорі
чи рятівного сну,
як Божого дарунка,
і підганяють час чутливі дзиґарі...

Добра вість: народилась людина.
Трохи - й вилюдніє* народ.

Ще душа - як податлива глина,
Над якою схиливсь Господь:
Що не замисел, то дрібка болю;
Що не доля - крутий заміс.

Благодатний, хто ставши собою
Боже Світло у світ приніс.

05.06.2013

Нині вже пізно каятись, годі!
Нашим стосункам — край!
Прийшов багатший і кращий від мене добродій
і враз тебе, щастя моє, вкрав.

Маю прохання, може, останнє
й перше палке моє:
Дай мені цю ось неділю, останню неділю,
а далі хай буде, як є.

Приспів:

Це — остання неділя,
нині ми розстаємось,
нині ми розійдемось
на вічний час.
Це — остання неділя,
не шкодуй її мені,
подаруй її мені
останній раз.

Матимеш неділь тих ще багато.
а мені лиш ця лишилася.
Це — остання неділя.
Більш навряд мені дасться.
Таке бажане щастя
скінчилося.

Отже, питаєш, допоки все це?
Як бути нам затим?
Скажу, я вищого прагну усім своїм серцем.
Тим вищим є..., та менше з тим.
Найвищою є, так, твоя воля
й щастя на довгі дні.
А отже піду одразу, така моя доля...
Та дай цю неділю мені.

Приспів.

***

Нынче - не время для объяснений.
Факт, что ушла любовь.
Тот, кто богаче, красивей, но вряд ли честнее,
он счастье моё, увёл с тобой.
Есть, правда, просьба в этот осенний
день. Раз за много лет.
Дай мне одно воскресенье, одно воскресенье,
а дальше хоть меркнет пусть свет.

Припев:
В этот вечер последний
мы с тобой расстаёмся,
мы с тобой разойдёмся
навек сейчас.
Этот вечер последний
не жалей нам для встречи
дай ты мне этот вечер
в последний раз.

Будет у тебя ещё немало
самых разных воскресений, но
в этот вечер последний
в этот вечер в ненастье
мной желанное счастье
украдено.

Будет у тебя ещё немало
самых разных воскресений впредь.
Для меня ж в воскресенье,
в этот вечер в ненастье
будет подлинным счастьем
лишь умереть.

Спросишь, надолго ли эта встреча?
Что-то нас ждёт потом?
Чего-то высшего жажду, тебе я отвечу,
и высшее это..., всё дело в том,
что высшим пусть пребудет с тобою
счастье на много дней.
А я так... сразу уйду я, ведомый судьбою.
Но дай воскресенье ты мне.

2012

Для щастя жінки небагато треба…
(Банально, правда ж? Так вже хтось казав…)
Чому ж вона і досі марить небом
І крилами, які цей світ відтяв
Жорстоко, підло і несамовито…
Прикована навіки до хреста.
А мрії ще не випито, не спито,
Душа ще арфа, арфа золота…
Видзвонює… витужує… Ви... знаєте,
Що серця не торкаються роки?..
А може, в тім її переконаєте?
А раптом і повірить залюбки?..
Бо кожна жінка – це апостол щастя…
Як покохає – мальвою цвіте.
І почуття її – то як причастя:
Таємне…
Незбагненне…
І святе…


2013

Живу -
Ніхто не знає,
Як
Часом бідую
І чим знедолених собак
З руки годую.
Живу сутужно я,
Однак
Свободу маю
І на всіляких посіпак
Часу не гаю;
Нехай отримують вони
Чини-відзнаки
Із рук нового "старшини"!
Мої ж собаки -
Не руколизи:
Я для них
Близький,
Неначе
Порід із ними я одних -
Порід собачих
З відтінком людяності...
Ми,
Худі, приблудні,
Стаємо трішечки людьми
В часи безлюдні.
І то не вигадка,
Не міт -
Добра ознака:
На нас утримується світ,
На нас -
Собаках!


2001

пародія

Прилипла сукня, моя зозулько…
Та я стараюсь… Не бачиш – впрів?
Та знаю, знаю – тут дуже мулько…
Ось доторкнувся до литки… пів…
І не до слів вже, лиш ахи-охи,
Пів литки – ліпша із нагород!
Рука сказилась… І ти ще трохи…
Хвала дизайну високих мод!
…Спекотно-дика, спекотно-вперта!
Високі липи на вітрі – скрип…
А спека нині така… відверта….
Що навіть шкода високих лип...


5.07.2013

Моїм віршам, написаним так рано,
Що і не знала я, що я - поет,
Мов струменям, народженим фонтаном,
Як іскрам із ракет,

Вам, що вірвались, наче бісенята,
В огорнений у сон священний храм,
Про смерті мить і юності присвятам -
Нечитаним віршам,

Вам, ще тепер нікому не потрібним,
(І в магазинах попит не на вас),
Моїм віршам, немов коштовним винам,
Колись настане час.

Небо стікає дощем - наче кров`ю.
Хмари розбиті немов самотою.
Серце ридає чужою журбою.
Листя спадає на землю і долю.

Більше немає ні мрій, ні бажань.
Все заніміло й чекає лиш вибуху.
Люди не чують більше послань,
Я все чекаю для себе вироку.

Осінь проймає вже душу холодом,
І за невдачею лиш невдача.
Ангел покинув це місце голоду,
Нам залишивши виття собаче.
2001