Як це часто із нами буває –
Все в турботах, й бракує в нас слів
Тим, що поруч живуть, - забуваєм
Наших других батьків – вчителів.

На узбіччі дороги, вже в роках,
Йде старенька й несе торбинки.
Щось таке близьке серцю в тих кроках
Й звичне в рухах старої руки.

Щось збирає старенька бабуся,
Чи шукає на хліб копійки?
По асфальті довкола дивлюся,
Але там лиш порожні пляшки.

Старість, кажуть, далеко не радість,
Звело спину старій – важко жить.
Підійшов помогти їй піднятись
І впізнав свою вчительку вмить.

Ось підводиться сива бабуся,
Хоче глянути, хто допоміг.
Та не встигла, бо я відвернувся,
В очі їй подивитись не зміг

Щоб найтяжчих позбавить уроків,
Й не соромилась світла душа
Тої долі, що в старості років
Підбирати пляшки залиша.

Підкотився клубок, тисне в горлі,
Звісно, я на таке не чекав.
Щоб не вразити старості гордість,
Я від себе неначе тікав.

То ж керуйте, черстві супостати,
Щоб забулось таке навіки,
Аби ті, хто нас вчив людьми стати,
На шляху не збирали пляшки.

2003

Крізь заметіль вночі у лютий холод
Вовків на скреслу кригу біс завів
Три дні тому. І ось вже точить голод
Нутро звірів. І вже вожак не вив,

І не скликав усіх на вовчу раду,
Лиш у очах світився вовчий гнів
На себе, що сюди усіх завів,
Й що вдалині пливла земля позаду.

А осторонь замореного стада
Два близнюки, мов щастя два крила
Не ймуть, що сталось, і такі вже раді, -
Вовчиця їх недавно привела.

Якби ж то знала, що її чекає,
Що лихо тяжкеє її шукає
І вже знайшло, і суне, як на зло
На материнське щастя, й не питає,

Чи материнством та насолодилась,
Їй у страшному сні б і не приснилось,
Що має статись. І вона не спить,
Бо чує серце – має бій сповнить.

Двобій із долею. Із зграї двоє
(Не найнещасніші із зграї тої)
Направили до вовченят хребти,
Та рев страшний не дав їм далі йти.

То завивала із страшного болю,
Не так із болю, як на свою долю,
Від рани на стегні своїм іклом,
Розірваної у двобої з злом,

Приречена загинути вовчиця.
І кров на сніг почала вже точиться,
Наситити щоб жадних хижаків –
Тих найстрашніших двох вовків.

Із льоду кров лизали морди хижі.
Так жертва була зроблена, щоб вижить
Дитинству. Мати ж умирала…
Тим часом крига берега торкала…

2003

Питаєте мене - хто я,
Син рідної землі над Сяном.
Я, пересічна людина,
Яка жде на надійний ранок,
Щоб бути знов серед своїх
На землях наших прадідів,
З яких прогнав нас не наш гріх,
Ще й сіяв ворожнечі спів.

Питаєте мене - чому
Рядки мої про наше рідне?
Якби ви знали чужину,
Де топчуть нашу правду й гідність,
Ви зрозуміли би мене
- Сина Надсяння, Карпат сина,
Який рідне відстоює
Й думками завжди в рідне лине.

Колиб ви жили в чужині,
В якій історію пише ворог...
Правда його – сестра брехні,
А та росте тут дуже скоро.
Одурює сестер, братів
Так як колись, так воно й нині.
А я серед тих ворогів
Співаю гордо Україні.
28.07.2013р.

Мамо,
Я до вас добирався, як міг, з Казахстану і Півночі,
З дивовижного Кам’янця і неповторного Львова,
Із Луганська й Москви… Ви чекали мене,
Виглядали з хрещатих барвінків,
Запахущих бузків і сліпучо-квітучих черемх…
Серед поля безмежного тихо вмирала оаза:
Переводився сад; перероджувавсь диво-лісок;
Витікали ставки; криниці заростали травою;
Зарівняла могили радянська байдужість тупа…
Вже й дороги нема, вже й стежки заорали останні.
Я востаннє ішов по вологій ріллі, навпростець.
Як черемхи цвіли, як пахтіли бузки, і барвінки
Заплели ту галяву, де годі й могилку знайти!
Я ходив, я сидів, я лежав на землі барвінковій;
Я мовчав, говорив; я кричав, шепотів – у траву:
«Де ви, мамо, озвіться крізь товщу земну півстолітню –
Я ж не знаю, де впасти, я ж, мамо, не вмію ридать…»

Сирота-сірота… Я лечу крізь життя метеором!
Я безбатченко вічний, та роду свого не зганьбив.
Я не став бур’яном – непокірний і щирий надміру,
Я порвав свої пута колгоспні, я втік із села. Я збагнув,
Що Вітчизна – ніщо без батьківської ласки,
Материнської ніжності… Мамо, я ненависть ніс
До Вітчизни тієї, яка відняла в мене батька і матір,
Розтоптала мій хист і зневажила світлий талан!
Я живу іще, мамо. Вірніше, я ледь животію,
Помираю повільно в чужому для мене краю,
І не маю копійки – купити квиток і приїхать –
Вже востаннє! – до тебе, до витоків, до праоснов.
Я люблю вас, матусю, дарма, що ніколи не бачив,
Не смоктав молоко з найсолодших у світі грудей…
Привезли вас, матусю, казали мені односельці,
Молоду і вродливу, із глинища – вже неживу.
Одягла вас бабуся в усе полотняне, пречисте,
Притулила сиріток до ваших натруджених рук…
Чом ви, мамо, мовчали? Нічого мені не сказали?
Чом ви, мамо, пішли й не сказали нічого мені?!



2001

Проміння розсікає небеса –
Розбіглися стожари сонцехвості.
Прокинься, подивись, яка краса!
Посли тепла напрошуються в гості…
З вікна відсуну штори і впущу
Маленькі крихти літа до кімнати.
А подумки подякую дощу
За те, що довго вчив їх цінувати.

2013 р.

і снився ліс і снилися дуби
і ще вовки у Грековому лісі*
і голови одягнені на вістря
і чорний день і біла самота
важких туманів
і кривавий слід
і кухлі биті і вино розлите
і сундуки скарбів… і снився Він...
Він ще просив по-праведному а жити
реальністю і вірити громам
і думам і поетам -
не святити
ножів ніколи
і вина не пити
із ворогом у лісі…
і хрести ще снилися –
горіли
і дими
повзли в тумани
у віки у вічність
останній дуб вітри скликав на віче
і кутались у передранок ми

Дощ, серед тисячі мудреців
ти один проповідуєш сльози
супутників, вранішнього сяйва
стрункого місяця.
Дощ, ти ж мене не питав,
чи хочу я слухати твоє вчення
про заморожені краплі
як вихід із трансформованості.
Дощ, ці маленькі літери
ти швидше розмиєш, ніж осінь,
але мої міркування і погляди
не зітреш, вони мають крила.

Він любив її безглуздий сміх.
А вона його погляд ласкавий.
І стелячи їй небо до ніг,
Його поїдали кохання забави.

День за днем, місяці, роки,
І обом зовсім не набридало.
Закоханим віщували зірки -
Для щастя одного життя замало.

Вона чекала зустрічі,
Коли про розлуку лише говорили.
Він витирав її очі,
Коли з них сльози лили.

Залишаючись не підкореною,
Вміла його слухати.
Ця любов не може бути повтореною,
Якщо, звичайно, її не зіграти.

«…адже життя це театр…» -
десь, хтось, колись сказав.
І кожен, свого життя міліметр
По один раз відіграв.

І хоч вся суть кохання в драмах,
Вибір за кожним стоїть –
Або затиснути себе в рамках,
Або ж щиро всім серцем любить.

24 липня 2013

Житимеш?..
Кігтями ситими
кинутий?..

Лети!
Сколихни
віковічність каміння
геометрії ліній...
в агонії люті
зостанься
тремтінням
не встигнути

чорнилом душі розплескайся...

у місячнім сяйві
рубінами стане
кров
оживе
оголене лезо
жаги
на ранах
ненависті

до світанку
тернистий шлях...
загубилися у тенетах
липкої бридоти
тіні
крил

Але з вірою-полетіти

Яка нам, по суті, справа,
Що доля усьому-прах,
Над безліччю прірв співала,
В скількох я жила дзеркалах.
Нехай я не сон, не радість,
Найменш-благодать із неба,
Згадаю тебе, щоправда,
Частіше тепер, ніж треба.
І відгомін стихлих рядочків,
І око із прірви дна,
Іржавий колючий віночок
У тиші-коли одна.

Наші шрами – ашрами і храми,
День за днем незавершена драма,
Не уникнути болю і рани,
Страх сильнішає в хвилі туману.

Все шукаємо темної плями
На шляху, що проліг не за нами,
Незавершені каверзні справи
Ще чекають своєї розправи.

Тільки хочеться миті забуті
Відірвати із марнот, десь в смітті,
Залишити спогади спокою,
Розігнати тривоги рукою.
2013

День добігає кінця,
Ще один день у Міжгір"ї,
Втому змиває з лиця
Літнім дощем надвечір"я.

Дихає сніжно Менчул,
Узгір"ям підперши хмари,
Ти хоч на мить відчуй
Кохання моє, мольфаре!

Мене поведи туди,
Де зеленіє меліса,
Де, наче дим, чадить,
Сивий туман у лісі,

Де сонце, немов бурштин
Сади напуває медом,
Вабить обабіч стежин
Червень чорничним пледом.

...День добігає кінця,
Сходить срібний горошок,
Ще ти мені обіцяй
Віночок сонних волошок.

вірш видалено

А вогонь обпікся.
Раптом і зненацька.
Вогнеборця зрікся,
бо душа - козацька.

Куди очі бачать,
степом покотився.
Так яскраво плаче,
що ніде не вжився.

А за ним убивці -
на машинах верхом.
Літаки-мисливці
добивають зверху.

Черкне запальничка,
задимить цигарка...
Вогнеборцю звичка -
тютюнова шкварка.

Попіл простелився
широчезним степом.
Димом просльозився
синій погляд неба...


28.07.2013

Можна упасти нижче
найбільших морських глибин.
Можна піднятися вище
найбільших гірських вершин.
А можна залишити мрії
на рівні суєтного дня,
не осідлавши в дорогу
трепетного коня.
І тільки коли стемніє,
у серці оселиться жаль:
не справдилися надії
і ближче не стала даль.

Етюд

Де шумів, шаленів листопад,
Спить під білою ковдрою сад,
У видіннях солодкого сну
Обіймає красуню-весну.

Він палаюче серце тюльпану
Простягає омріяній панні,
Обіймає їх ніжно пітьма,
І над снами лютує зима!

2011

Від рабства на волю
До Дикого поля,
Шукаючи долю,
Ішли в козаки
Зацьковані люди
В надії, що буде
Свободу здобуто
На вічні віки.

Крізь тяжкі негоди,
Великі пригоди
Вони йшли в походи
Все далі на схід,
Й на річці Лугані,
До того незнаній
У роки прадавні
Став Кам’яний Брід.

Це ж я не зненацька
Про землю луганську –
Вкраїнську, козацьку! –
Розмову повів,
Бо нарід могутній
Про час незабутній
Нам пам’ять в майбутнє
Нести заповів.



1995

…здавалось, неба голубінь -
це дань щоденна Бога,
і купіль щастя – вже тобі
устелена дорога.

Але раптово постає
така тоска безкрая,
і невідомості бар’єр:
живеш чи доживаєш?

І ти чекала на вердикт:
орел тобі чи решка?
Ти не готова ще – туди,
де тільки вічність мешка.

А я, заскочений нараз
отим твоїм : «Надіюсь…
Надіюсь, буде все гаразд…»
О, Пресвята Маріє!...

Ні смс-ки, ні дзвінка –
мовчанка без’язика,
як по живому – без ножа -
ця невідомість дика.

Коли при зустрічі: - Як ти?...
- Усе гаразд! У нормі!...
- А що, лінилась сповістить?
Чекав я повідомлень…

-Та… закрутилася якось…
усе ж минула скруха…
-Так, слава Богу, обійшлось…
але душа не слуха…

27.07.2013

А плин життя міняється вночі!
Вирівнює усе неідеальне.
Я зважився на вичнок радикальний.
Лиш тільки люд натомлений спочив,


Афганістан! Поважності твоїй
В укліннім русі голову схиляю.
Кабул - ділами сповнений до краю.
У сутолоці мішаній, бучній


Строкатий ринок зграйкою бачат
Наповнив серце спомином по вінця.
Тут спецій неповторний аромат...
Та хто б надав роботу українцю?

До вас прийшов попрацювати я.
Дивлюсь навкруг, роззявивши пащеку.
А тут якраз шукають водія -
Підвозити пілюлі до аптеки.

А-ну, малеча, по дувалах! Цить!
Я стати до роботи поспішаю.
Аж тут... дзвінок будильника дзижчить,
Виводячи з навіяного раю.

Себе обмацав: мертвий чи живий?
От-от у ліжку власному прозрію.
Було чи ні? Залишилися мрії.
Та все ж... Оце так масу придавив!


25.07.2013 року.

Липню, мій липню журливий.
Стигне на травах кришталь.
Яблука зріють і сливи.
Сохне малина, - на жаль.
Ходить поміж картоплиння
Предок осінньої мли,
Свитка на нім ясно-синя
З написом дивним: «курли!»
Схлипує річечка потай
В згинах мулких узбереж,
Лози бере позолота,
Верби захоплює теж…
Липню, хороший мій липню,
Призупинися на мить,
Я тобі в пам'ять насиплю
Втіхи, що в серці бринить.
Може тоді, в пору віхол,
Ти намалюєш мені
Теплі промінчики сміху
На задубілім вікні …

27.07.13

О, очі, цієї ночі
ви споглядатимете
гомерівські хвилі
з палацу султанів.
О, очі, чи могли б
ви подумати,
що серце розриває
дощенту розлука,
а молодість — осінь.
О, очі, цієї ночі
ви поклянетеся
любити море
так само, як зорі,
що сяють для мене
на Водохреща.
О, очі, мої зізнання
страшніші за катів,
що з полум’я
зіткали страх,
миліші за ідеї
спартанських воїнів.
О, очі, цієї ночі
ви покладаєте
надії на сон,
який не йде.
Він між вулицями міста Кафа,
Так повсякденно
людей полонить.
О, очі, цієї ночі
не будьте ворогами…

Це змучене танго роз’єднує небо й вогонь,
в’їдається в рани , щоразу роз’ятрює серце
сміливого птаха, п’є його пристрасну кров,
крокує до сонця, яке того зве містер Генрі.

Ні верески розуму, ні акустичні вітри
не спрощують ритму, а вірять: із часом стихне.
Затьмариться шепіт силабо-танічних лісів,
зійде нанівець , розтане у морі честі.

Ще декілька митей, розчесаних вірою сну –
і кроки вперед розітруться на порох ртуті.
Зрівняй наші очі в чесних боях почуттів
сліпої образи і совісті, дня і ночі.

Слова розтікаються по зледенілім паркеті,
а вікна вбирають отруту останніх звуків.
Дійди до кінця, ти побачиш ключі, що відкриють
глухі дзеркала після завіси на сцені.

Цей танець спливає, як вічність на колосках,
закручує позначки, ловить червоні троянди
засуджених снів, просочених димом розлук.
Біжи, бо почнеться з самого початку.

Це віддане танго летить у обійми землі,
милується поглядом мегашаленої миті.
Лишилися рухи досі занадто різкі
довіку зрадливого перипетійного серця.

На тлумнім роздоріжжі
Вселюдському,
В громовищі всесвітньої
Грози
Ридає жінка:
Сіль її сльози
Сьогодні не потрібна вже нікому!


1999

«Не дай Бог осліпнути!
Краще померти,
Чим жити у темряві», -
Мудру пораду
Підказує серце…
Все"дно ж не Гомер ти,
І ти не напишеш свою «Іліаду».

Не дай Бог не бачити більше цієї
Країни могил і надій споконвічних!
…Й сильніші за мене впадали у відчай,
Позбавлені змоги творить «Одіссею»…
Не бачити ворога дії – це ж мука
Пекельна! Не бачити виходу з ночі –
Це ж пекло подвійне! Не бачити крука,
Що виклює хижо незрячі вже очі?!


2003

Отримав пенсію Петро,
З грошима нині він.
Іде селом, як справжній пан,
в кашкетику новім.
Зайшов у бар, а там сусід,
веселий дід Федько.
З дядьками з нашого села
щось меле язиком.
Підсів Петро до них у гурт,
бо в горлі теж дере.
«Плетуть» про якісний товар
й китайський ширпотреб.
- Я пляшку ставлю без питань.
Оце моя рука.
Знайди нове, добротне, наше,
від виробника.
Побився дідо об заклад,
кудись швиденько втік.
А через час якийсь Федько
до бару знов прибіг:
- Купуй плящину нам, Петро,
бо ж обіцяв при всіх.
У тачці я привіз товар.
Поставив під поріг.
Петро п’яненький ледве встав:
- Ой, не мели дурні!
Ну, йдемо, глянем, що там є …
А там – у тачці гній.
У того враз - щелепа вниз.
Очима «їсть» Федька!
- Якраз хороше, свіже, наше …
ВІД ВИРОБНИКА.

Прийшла до лікаря в обід
панянка-колобок:
- Якась роздвоєність іде
у нас в сім’ї в обох.
Не знаю, каже, що й робить.
Але проблема є.
Мене хвилює більш і більш
здоров’ячко моє.
Почув це лікар, думать став:
- Задачка непроста.
А в чому суть? Яка вона,
роздвоєність ота?
Зітхнула пані важко враз:
- Сама не розберу.
Та робить мій Василь за двох.
А я за двох жеру.

Не холонь у воді і у просі відьмацькім не стій.
Дай скупатись русалці у твоїх і її забажаннях.
Лоскітний волос розсипле тобі по плечу
І тихенько заплаче – довірливозмовно.
Так ввіряється ряска ставку.

Довір полудниці безсоння своє і мету.
На решеті висіє згубу – залишить ворсинки
І кофтину на березі стиглого ранку.
Першу купіль весільну розлиє
і вип’ є вину до останку.

Ніч розгойдає в очах
рудокоса в’юнка хуліганка.
Бережись – не води.
Бережися достиглого проса.


27/07/13

Із миски вибратись допоможу бджолі,
немов зорі, що впала в калабатину*.
За мене, може, прогуде вгорі,
як у ворота раю калататиму.

2009

*калабатина - калюжа, велика і глибока.

* * *

Над Феодосією згас
Навіки день оцей весняний.
Малює тіні невблаганно
Чудовий надвечір’я час.

Бездумно я дивлюсь навкруг
І, захлинаючись від туги,
Іду самотня. Недолугі
Мої тоненькі пліті рук.

Іду вздовж генуезьких стін,
Стрічаю вітру поцілунки,
Шовкові плаття візерунки
Колишуться навкруг колін.

І скромний персня обідок,
І крихітний – так щемно й жалко –
Букетик із кількох фіалок,
І біля скроні завиток...

Іду вздовж кріпосних валів,
У тузі вечора весняній.
Зростають тіні невблаганно,
І безнадія просить слів.

22.07.2013

5

Порухи губ ловлю.
Першим не став говорити.
– Не любите? – Ні, люблю.
– Не любите! – Вдосталь спитий,

Стерзаний, зведений всім...
Орлом озирнувся – чесно:
– Помилуйте, це ваш дім?
– Дім – в серці моїм. – Словесність!

Любов – це і плоть, і кров.
Напоєні кров’ю долі.
Ви думаєте, любов –
Балакати через столик?

Зійтись на часинку там,
Немов ті пани і дами?
Любов означає...
– Храм?
Дитя, замініть на шрами

На шрамах! – Під нагляд слуг
І бражників? (Я, без звуку:
„Любов означає лук
Натягнутий: лук – розлука”.)

– Любовь – це зв’язок. А в нас
Роти і життя – нарізно.
(А я ж в сокровенний час
Тобі – не зуроч! Та пізно.

В той час на верху гори
І пристрасті... Пам’ять – паром:
Любов – це завжди дари
У вогнище – всі задаром!)

Щілина в мушлі сумна –
Не усмішка. Губи білі.
– І перш за все, це одна
Постіль.
– Ви прірва хотіли

Сказати ? – І пальців бій
Вже стримати він не може.
– Не гори зсувати...
– Мій.
Я вас розумію. Отже?

______________

(Майдан, ешафот). Росте
Бій барабанний у тиші.
Він: – Їдьмо! – А я на те:
Вмерти, надіюсь, простіше!

Вже змучила суєта
Рим, номерів і вокзалів.
– Любов означає: життя.
– По-іншому називали

У древніх...
–Отже? –
За кут
Хустинку ловлю, як рибу.
– То їдьмо? – Який маршрут?
Отрута, свинець – на вибір!


І путь до смерті – легка!
– Життя! – Полководцем римським
Оглянув свої війська
Розбиті.
– Тоді простімось.

19-20.07.2013



6

– Я зовсім так не хотів.
Не так. (Але потяг рушив!
Хотіння – це справа тіл,
Ми ж одне одному – душі

Віднині...) – І не сказав.
(Так, в мить гірку розставання
Жінкам ви, немов бокал, –
Печальне право прощання...)

– Це марення? Щось не те?
Я недочув, можливо?
(Коханці, немов букет,
Скривавлену честь розриву

Вручаєте...) – По складах,
Розбірливо: ви сказали –
Проститися? (Так спада
В хвилину жаги і шалу

Хустина...) – У цім бою
Ви – Цезар. (О, випад наглий!
Трофеєм – мені ж мою
Назад повернути шпагу!)

І далі: – Двічі вклонюсь,
Бо вперше не перший, схоже,
Іду на розрив. (Сміюсь.)
– Ви так говорите кожній?

(А світ захитався весь...)
Помста і жест Ловеласа
Гідні і роблять вам честь.
Мені ж – відділяють м'ясо

Від кістки. – Усміх. Крізь сміх –
Смерть. Бо померли хотіння.
(Хотіти – це справа тих,
Ми ж одне одному – тіні...)

Останній гвіздок – ні, гвинт –
В труну свинцево-дубову.
– Останнє прохання: ви...
Ніколи, прошу, ні слова

Про нас... нікому із… ну...
Наступних. (Так стогнуть ноші
Поранених – у весну!)
– Так само і я вас прόшу.

А перстень на згадку? – Ні. –
(І погляд – бездонні версти
В далі, відсутньо-сумні.
Печать на серце – мій перстень,

На руку твою... Із'їм!
Без сцен!) – Чи варто спитати:
– А книгу тобі? – Як всім?
Не треба зовсім писати.
Книг...
_______

Значить, не треба.
Значить, не треба.
Сльози – не треба.

В наших бродячих
Братствах не плачуть,
Скачуть – не плачуть.

П’ють, а не плачуть.
Кров’ю гарячою
Платять – не плачуть.

Перли у склянці
Плавлять – і світом
Правлять – не плачуть.

– То `я полишаю вас? –
Наскрізь дивлюся і бачу
Один спектакль повсякчас,
Ганебну першість. (Не плачу.)

П’єретті так Арлекін
Кидає першість – як кістку,
За вірність платить один.
Чекайте жесту завіси.

А краще – в груди свинець:
Жаркіше було б, чистіше.
Принизлива честь – кінець.
Губи зубами ріжу –

Міцно втискаю
В губи гарячі.
Я не заплачу.

Мертвих ховають
В попіл гарячий
В братствах бродячих.

– Перша, як в шахи? Ну от,
Мій хід – не буду втрачати.
Нас навіть на ешафот
Першими просять –
до страти.

(Сльози, зрадливі такі, –
Як їх загнати в очі?!
Ось-ось потечуть річки.
Побачите ви – не хочу!)

–Прошу, не треба дивитись!!!

Гордо – очима
Лечу в вишину.
– Милий, ходімо,
Ридати почну!

5 -7.12.2006


8

О – станній міст.
(Руки не віддам, загину)
Останній міст,
Остання його мостовина.

Во – да і твердь.
І я дістаю монети.
Плат – ня за смерть.
Харонова мзда за Лету

Мо – нети тінь
В руці тіньовій. Без звуку.
Монети ті
Беру, ніби тінь, у руку.

Мо – нети тінь.
Без відблиску і без дзвяку.
Мо – нети – тим.
З померлих достатньо маків.
Міст.


14

Стежиною з кручі –
У місто, у гам.
Три дівки назустріч
Сміються. Сльозам

Сміються у вічі –
Регочуть щосил!
Сльозам чоловічим,
Що ти обронив.

Сльозам не на часі,
Крізь дощ – два рубці!
Ганебні прикраси
На бронзі бійців.

Сльозам твоїм першим,
Останнім – о, лий!
Сльозам твоїм – перлам
В короні моїй!

Очей не потуплю
Назустріч дівкам.
Розпусні і глупі,
Дивіться! А нам

І сум наш, і змова,
І біль – над усе!
Позичила мову
Нам Пісня Пісень.

Нам, птáхам безвісним,
Чолом Соломон
Б’є – більше сумісний
Наш плач, аніж сон!
_______

І образ твій тоне
В імлі поміж скель –
Безслідно, безмовно,
Немов корабель.

19-20.07.2013

Костянтин Родзевич пережив Марину Цветаєву
на 47 років: "У Празі відбулася моя зустріч
з Мариною Цветаєвою, пам'ять про яку я бережу
і несу крізь все більше наростаючу гущавину часу..."

Про "Поему Кінця" вражений Б.Пастернак писав М.Цветаєвій:
"Який ти великий, диявольськи великий артист, Марино!" (1926 р.)

Поезія - то не манірна жінка
У біжутерії зі штучних слів, метафор,
Що серед звалища думок - порожніх звуків -
Волочить шлейф епітетів, анафор.
Обвішана отим фальшивим злотом -
Верлібрів образи чужі, близнята - вірші...
Це не поезія, це тінь її під плотом,
Де вхід до Храму за Говерлу вищий.
Туди душею треба підніматись,
А щирістю освітлювать дорогу.
Словам важливо з почуттям зрівнятись,
Вклонятись тільки Істині та Богу.

2012

В гості нікуди йти...
Рідних душ усе меншає, рідшає...
Йду у гості до Бога – у церкву –
Тут добре душі уже,
У якій цілий космос існує і рід іще,
Рід мій кров береже.

Їду, їду кудись...
Колія залізнична – мов річка,
Під зорею блистить,
«Зайченята» пускає у даль.
Це життя як Життя –
Трохи місія, трошечки – звичка...
То вогненна вода.

Вищі сили мене ж не покинули –
Дякую Долі.
Щиро вдячний усім ворогам,
Що учили мене...
Після дикого меду я з’їв
Пуд чумацької солі.
Заіскрився мій нерв.

Вже поеми мої на слова розбирають,
Як храми на цеглу.
І мене скандалістом вважають
В країні моїй...
Воріженьки мої згрупувались,
Товпляться, мов кеглі.
Ну а друзі...
Все менш зостається їх.

Котеня-сирота мені в душу про космос ридає.
Бомж із поглядом пса сивий погляд олюднює мій.

Далі з Богом піду.
До зорі.
Без усякої зграї.

Ну хіба що за зграю –
Бджолиний не спійманий рій...

Пародія

Ненависть до красивого, авжеж…
Від нього теж стрімка потрібна втеча.
Пишу про древньоруських журавлів
Із багажем гріхів моїх на плЕчах…
Лише з одною можна до вінця,
Отож на гущі кавовій гадаю,
Хто краща з них:
Чи ця?
Чи ця?
Чи ця?
Згадаю кожну - зразу умліваю..
Поспівчували древні журавлі:
Яка недосконалість на землі…
Хотілося б душі моїй палкій
Побути ще
У тій…
У тій…
І в тій…

2013

Я постарів давно в свої 17.
Я не хотів, та якось довелось…
Однолітки щосили веселяться,
А я… філософ… Трясця йому! Ось..

Ось знов сиджу і думаю про літо…
Десь заблукала знов ота зима…
Не певен я, чи є тут сенс: жевріти,
Якщо вогню не буде і нема…

Давно вже філософію став вчити,
Про пристрасті читав і почуття…
Та сам себе питаю «Нащо жити?!
У чому сенс проклятого життя?!»

«Ну що воно – життя, чого вартує», -
Волаю я до всіх, вже ледь живий.
Та сірий натовп слів моїх не чує,
Холодний він завжди, завжди чужий…

І я один, не знаючи як жити,
Копаю істину, ну де ж у неї дно?
Я можу плакати, сміятись чи тужити…
І вмерти навіть!.. Людям все одно…

Я зрозумів закони всіх світів.
І сни вже дивні якось мені сняться…
Хоч як би я змінити все хотів –
Та ні… Старий я вже, в свої 17…

Де мало сонця, там правлять тіні,
де мало праці, там царство ліні.
Зайти за щастям у храм безбожний
захоче грішник, мало не кожний.
У молитвах тих немає правди –
приходять хвойди, заходять зайди.
Заплаче рабство в обіймах волі.
Йому миліше життя в неволі.
Дорога млиста, дорога сива.
Вітри колючі, холодна злива.
І гнуть додолу тягар і ноша,
але найбільше немилість Божа.
Смеркає рано. У час світання
нема наснаги, нема бажання.
А ще ж далеко, ще обрис ночі
не скраяв серце, не виїв очі.
Та чути голос крізь біль і втому:
не ставте крапку, залиште кому…

Знов здається мені
У тривожній пітьмі
Зачаївся лиш жах.
Чи примарився в снах?

Почуттів круговерть
Пронесеться мов смерч.
Зачарує мольберт
Подарований френч.

Розлетілись думки
По далеких кутках,
Лиш тремтіння руки
Видає у листах.
2013

Хоч в думці тебе я, мила,
ще цілував,
та мчав я, немов на крилах,
на серіал.
Не мильний, не кримінальний -
там нам обом
і містика виграває,
й співа любов.
Й сатира плющем і хмелем
в сюжет вплелась.
До себе спішив, до тебе,
спішив до нас.
Бо "Майстер і Маргарита"
це для мети,
бо Майстер і Маргатита -
це Я і Ти!

2011

* * *

Холодноокий місяць дивиться на світ.
Одвіку землю зігріває сонцеліт.
Лише єднання протилежностей боронить
від самознищення життєвий рясноквіт.


* * *

Яріє часу неполохане крило.
Насіння Віри і Надії проросло.
Душа радіє і дивується: якою ж
була оця земля, як Слова не було?

Замирает душа. Сердце громче стучит,
Слезы катятся сами невольно...
Здесь поэзия Лии сегодня звучит –
И светло нам, и сладко, и больно!

Этот ангельский голос читает стихи.
На лице чуть заметна улыбка...
Ведь не зря, в интернете ее нарекли
Необычно-изысканно: Скрипка!

Словно нежная скрипка, тревожит сердца
Этим голосом, тихим и юным.
Пусть «мелодии» этой не будет конца –
Не смолкайте, волшебные струны!

2013

Сріблив тіла язичник-повня,
Пив чай із липи липень-сад,
П’янких бажань алеї повні
Гортали спогади назад.

Непевний сон підводив риску,
Шарівся ранок-маніяк!
Ковтало небо чари-віскі,
Допивши втомлено коньяк.

Впускав у вікна силу космос,
Застряв у пляшці корок-час…
І тільки білі гладіолуси
Снували домисли про нас.

21-22.07.13

Ти – моя косичка. Очі – як чорничка,
Подивись на мене. Поцілуй мене.
В нас переплелися і кохання, й звичка,
Павутиння гострого срібне муліне.

Ти такий хороший... Сльози, мов горошок,
Котяться щоками з-під пухнастих вій,
Не рахую роки. Не рахую зморщок,
Бо сьогодні мій ще. Завтра вже не мій...

Ти – солодка мука. Ти – найважча відстань,
Я начаклувала б, але знаю все:
Нам розлука вірна шле недобрі вісті:
Бачу дві дороги – довгих два шосе.

Ти – моя капличка. Ти – моя дзвіничка,
Журавлі курличуть пісню про сумне:
Ти сідаєш в потяг, я ж бо – в електричку,
Будемо далеко – чи любов мине?

Прошу, послухайте мене,
Мої літа благословенні,
Хай щем кохання не засне
І долі личенько сяйне
Не відсторониться від мене.

Прожив немало на землі,
Хоча, здається, - мить єдину.
Минуле тане уві млі,
А сьогоденне на крилі
Усе стихаючого плину.

Своїм провинникам простив.
Що винен сам – спішу віддати.
Літа мої - небес листи,
У вас нема ні зла, ні мсти,
Лиш тиха мова благодаті.

Я з вами був, я був у вас,
І ви в мені, як цвіт буйніли .
Спасибі вам, що ви весь час
Мене навчали без образ
Черпати втіху в кожнім ділі.

Нехай маліє ваш ліміт,
Пора надходить косовиці,
Ви перевеслом обніміть
Мене і мій духовний світ
На лоні Божої правиці.

27.07.13

Ти сколихнула душу всю до дна.
Та що там сколихнула –
Землетрусом
Пройшлась по ній!
Регоче Сатана –
Не вперше – над розіп’ятим Ісусом.
Посміймося ж крізь сльози: дивина,
Йому вже до причастя – і в землицю,
А він до животворного стегна,
Крутого, мов окріп, свою десницю
Простягує!
Не смішно, далебі…
Ніхто тобі не вивершить корони
І трону не згромадить –
На вербі
Пліткують,
Замість плакати,
Ворони.


2007

Пародія

Хоча би не втопитися в екстазі –
В тобі буяє міць пітекантропа,
Із сукні поздирав шматочки Азій,
Та що там Азій! Де, скажи, Європа?
Пірнаєш вглиб, і гуглиш – далі… далі…
А п’яна думка десь собі чалапа –
Оті шматки напевно від Австралій?
А була ж мапа!
Не переймайся – то усе дрібниці,
Ти фантазуй – я тільки буду рада!
Пробач, отой листочок на сідницях
Чи не Канада?
В полоні-лоні… Кінчені до краю…
Зомліла вся, мов свічечка від джгута!
Сукенку я пізніше підлатаю –
Штормило круто!



27.07.2013

Чтоб изменить систему кривотолков
И свет пролить на истинные чувства
Поведаю, как стая белых волков
Заполонила алчностью искусство...

Среди толпы в затертых гранях жизни,
В полуподвалах с скомканной душой
Сидят с глазами цвета укоризны
Людишки-волки, одержимые собой.

У них любовь, как паводок весенний
Течет из уст слащавыми речами,
Струится в виде божьих песнопений.
Надуманных бессонными ночами...

Как волк из логова выходит на охоту,
Так хищный жрец, учуяв запах крови,
Спешит скорей подсуетить себе работу,
Прибавив лести к жертве в каждом слове.

Уставшие от поисков к себе участья,
Измученные болью травм душевных,
Поверившие в призрачное счастье,
Спешат они избавиться от скверны.

И...попадают в хищные ловушки
Формальных, нереальных отношений
Смазливые и очень милые лохушки,
Наивно ждущие обещанных свершений!

А зверь беснуется, подпитанный победой!
И клацает участливо зубами!
Цитаты сыплет, вдохновленный Каcтанедой,
Познав свое величие над вами!

И, если серый волк- он просто людоед,
То белый- выест душу или сердце,
Оставив от зубов кровавый след,
Насыпав на него побольше перца!!!

При этом, образно лавируя в сравненьях,
Что, дескать, сердце- на ладони гордеца,
Зверь наблюдает, как в осознанных мученьях,
Страдает жертва под влияньем подлеца...

Спешите кокон разорвать постыдный!
Не верьте трелям псевдосоловья!
Ведь "волк в овечьей шкуре"- это видно!
Не отдавайте сердце в руки шакалья!

1
Жаба: «Що ти там квакаєш, Давиде:
«Чи є ще хтось на світі, хто б, як я,
Зумів уславить Тебе, Боже?»
Ти не спесивився б так, якби дізнавсь,
Що кваканням своїм я набагато краще
Славлю Господа Бога!»
Давид: «Ти, вирячкувата потворо?»
Всевишній: «Не смій! Ніяка не потвора,
А такий же, як і ти, Мій витвір.
А твою надмірну хвалькуватість
І безоглядність у самочинних діях
Я карою наміривсь увінчати.
Допоки гріх новійський свій носитимеш?
Через тебе вбито священників.
Доег-ідумеянин уділу вічного життя лишився,
На полі бою поліг Шаул із трьома синами...
Отож, не зволікаючи, вибирай одну з двох кар :
Або зникне рід твій, або ж потрапиш в руки ворогів».
Давид: «Дорожчий рід мені, аніж моє життя...»

2
Вийшов якось цар Давид на полювання.
Бачить: красень олень з’явився на галяві.
Пустив стрілу – і промахнувся.
І доганяти здобич подався.
Та й опинився у филистимськім краї.
Відки було знать мисливцю,
Що сатана в оленя обернувся?..
«Оце так стріча!- закричав Ієсай так,
Що аж дерева затряслися.
Навідавсь сам убивця Гольята,
Щоб я за смерть брата помстився!»
Зв’язав бранця, штовхнув у чавильню
Та ще й на груди колоду важчезну кинув.
Гадав, що за мить якусь тільки бульбашки
Нагадають про зловісного юдея.
Та сталось диво: земля під Давидом опустилась
І цар живим лишився.
Якраз на ту пору голуб нагодився.
Побачив, що непереливки Давиду
І миттю полетів в Єрусалим.
«Стряслась, мабуть, біда з Давидом,
Як голуб кружеля довкола його дому»,-
Подумав Авішай, старший охоронців царських,
На мула сів і помчав за голубом.
Аж ось і триклятий край филистимський.
Не встиг розглянутись довкола,
Як поза вухом щось неждано просвистіло.
«Подай-но веретено мені!»- почувся окрик.
То була мати Ієсая й Гольята.
«Стривай, карго, ти намірялась мене вбити,
Тож Господь благословить мене на помсту!»-
І Авішай без промаху веретено вернув.
«Тепер їх двоє,- подумав Ієсай.-
Можуть мене вбити. Знищу одного».
Ввіткнув вістрям угору спис,
Схопив Давида і підкинув так,
Щоб той одразу ж нахромився.
Та поки цар летів, Авішай молився
І Давид завис поміж землею й небом.
А далі за порадою рятівника свого
Цар у високості теж помолився:
«Хоч воском нащадки хай торгують,
Аби живим лишитись!»
А як став на ноги, обоє кинулись навтьоки.
За ними Ієсай. Догнав би,певно,
Та, обернувшись, Авішай кинув:
«Ступай до матері, може, застанеш ще живою!»
Знесилів враз богатир... На коліна впав.
І мечем Гольята юдеї відтяли
Голову мстивого брата.
P.S.
«Не підеш більше з нами на війну,
Щоб не загас Ізраїлю світильник!»-
Сказав народ, як повернувся цар Давид додому.
---------------------------------------------
Ще як був тільки музикою та зятем, рятуючись од царя Шаула, Давид прийшов у Нова і попросив у священника Ахімелеха п’ять хлібів. «Нема в мене звичайного хліба під рукою, а є тільки святий»,- відповів той. Давид наполіг на своєму і взяв хліб, належний Всевишньому. Це бачив один із слуг царя, Доег-ідумеянин, і доповів Шаулові. «А Нов, священниче місто, цар побив вістрям меча все, від чоловіка й аж до до жінки. Від дитини й аж до немовляти, і вола, й віслюка, і дрібну худобину,- усе побив вістрям меча». Зі священним хлібом та з мечем Гольята, якого колись убив, Давид подався в землю филистимську.- Перша книга Самуїлова, 21:4,7-8. 22:19.
«Друга книга Самуїлова» (24,11-15) інакше відтворює цю ситуацію: «І встав Давид рано вранці, а Господнє слово було до пророка Ґада, Давидового прозорливця, говорячи: «Іди та скажи Давидові: «Три кари кладу Я на тебе,- вибери собі одну з них, і Я зроблю її тобі». І прийшов Ґад до Давида, і розповів йому та й до нього сказав: «Чи прийдуть тобі сім літ голоду в твоїм краї, чи теж три місяці твого втікання перед ворогами твоїми, а вони тебе гнатимуть, чи теж буде три дні моровиця в твоїм краї? Подумай тепер та й ріши, яке слово верну я Тому,Хто послав мене». І сказав Давид до Ґада: «Сильно скорблю я! Нехай же впадемо ми до Господньої руки, бо велике Його милосердя, а в руку людську нехай я не впаду!» І дав Господь моровицю в Ізраїлі від ранку й аж до часу умовлення,- і померло з народу від Дана й аж до Беер-Шеви сімдесят тисяч чоловіка».

Єдиний син - це вся її утіха,
Розрада у житті, її любов.
Виховує сама без чоловіка:
Покинув їх, в чужу сім"ю пішов.

Ростить свого синочка бідна мати,
На ринку заробляє кровний гріш.
Готова всю себе йому віддати
Аби від інших він зростав не гірш.

І хлопчик виростав усім на славу -
Здоровим, повноцінним, а вона
Незрячою була на око праве
І саме в цім була її вина...

Соромився син матері своєї,
Мовляв - "Сміються з мене друзі всі!
Ти, мамо, з одноокістю своєю,
до мене не приходь у школу, ні!"

Скорилась бідолашна просьбі сина:
- "Гаразд, не буду, синку, не хвилюйсь..."
А у самої серце, мов жарина,
У ту хвилину запекло. "Ні, я не злюсь..." -

Подумала. - "Кровиночко єдина,
Усе зроблю на краще щоб жилось,
Віддам останню з себе я свитину -
Не глузував би тільки з тебе хтось..."

Навчитись не зумів він цінувати
Турботи найріднішої в житті:
Син матір став ще більше зневажати
І, зрікшись - залишив на самоті.

Тужило серце матері за сином.
Донесли люди - наче одруживсь...
Дізнавшись, що і в нього є дитина,
Подумала: "...Побачу ще колись?"

І зважилась... Розвідавши адресу,
На поспіх у що було зодяглась,
Надії вплівши в сиво-русу косу -
Із острахом до сина подалась.

Зустрів з порога зрілий син і тато
Все тим же зневажаючим слівцем:
- "Знайомити з сім"єю я не стану!
Дитину ще злякаєш оком цим!

Вертайсь туди звідкіль сюди прибула!
Адресу хто дав, як мене знайшла?!"
- "Та я ж... Та я..." - Побачила й зітхнула,
Що син живий-здоровий і пішла.

Ішли роки, минали дні і ночі.
Син був проїздом в рідному селі.
Сусідку стрів: - "...На вік зімкнулись очі...
Три роки мати вже лежить в землі.

А тут, ось, на, візьми, вона просила:
Коли бува навідаєшся ти..." -
Листа вручила матері до сина.
Він прочитав й закляк, не міг іти.

"...Коли ти був маленьким, любий сину,
Ти сильно травмував свою голівку:
Потрапив під колеса ти машини...
...Я віддала тобі свою рогівку..."

"...П'янким чар-зіллям споєна душа,
Немов метелик ніжний стрепенеться!..
Тулюся до твого палкого серця,
Як Мавка лісова до Лукаша."

(kulbabka: "Купальське").


Немов нанизані росинки на стеблі,
Укутані туманом вечоровим;
Снить неба захід соняхом багровим,
Срібліють човник і сузір"я кораблі.

Тебе веде купальська ніч у мої сни
Із помислів моїх фантазій повних.
Я чарами очей твоїх бездонних
В полон узятий. Шепотом "засни"

Ти заколисуєш і пестиш торком рук,
Мене лоскочеш ніжно так вустами...
Останній промінь сонця в обрій канув...
Став Лукашем твоїх солодких, Мавко, мук.

Синьооку зорю я щоночі запалюю в небі,
Між сапфірових зір вона світить тобі найясніш.
Срібний "місяць пустун" пригортає і тулить до себе
Тої зіроньки стан, як і я твій, в обіймах, міцніш.

У моїх ти руках пломенієш, немов і жагою
Розмальовуєш, наче, для мене зірок тих блакить
У янтарно-рубінний... Що робиш ти, мила, зі мною?!
Відчуваєш, як місяць багровий уповні горить.

О, блаженна та мить, коли ніч зорепадом судомить -
Сіє в лоно землі ту коштовність заради життя.
Я ж палаю увесь і тремчу від солодкої втоми.
...Ейфорії зорі танець в ритм мого серцебиття.

Ніч народила тебе мені з місячних променів,
З трепетом сіючи срібло крізь неба вуаль,
Вкрила своїм оксамитом із зоряних пломенів
Тіло моє. Під тобою я, наче кришталь:
Грані єства твою ніжність усю віддзеркалюють.
Пестиш імлою чутливо - згораю у ній
Муками в кожній клітині, солодкою карою;
Імпульсів зливи назустріч фантазій і мрій.
Ніч тебе вкрала у мене, сховала за хмарами,
Пломінь цілунків імлистих із тіла зотлів
І одне одному іншими стали на рано ми...
В сяйві світанку зорі прокидаюсь зі снів.