Глаза, как небо, голубые,
И золотая вьется прядь.
Иваны, Анны да Марии –
Добрее в мире не сыскать.

Но в годы бурные, лихие
Умела за себя стоять.
Да, эта самая Россия
Земли не уступила пядь!

Но терпит бар своих засилье
И лень ей что-либо менять…
Но, Боже, это же Россия!
Ее никто не мог понять.

Когда же вырвется стихия
Отчаянно с ее груди,
Проснется грозная Россия,
Все зло сметая на пути!

2013

не пиши ніколи, я більше листів не читаю,
кожну ніч палю з них рум'яне багаття,
грію руки, холоне серце, відторгнуте раєм...
ляжу знов в лавандовім мороці спати.
доки ранок розпустить у небі сотні півоній,
сутінкові ліси шумітимуть снами.
у містралі північнім невпинно купає Рона
свої плеса і гонить сум берегами...

берегами сліз льодяних - крижаніють долоні,
крижаніє усе в почуттях відлунні...
Боже, серце без нього гірко мовчить і холоне...
зорі в небо лягають, неначе руни.
доки вічний місячний човен в небесному дрейфі,
нам так голосно плачуть вітру койоти,
плаче дощ кришталем над нами самотніми, зверху,
коли серце знову прямує до зльоту.

але крила рве на шматки гострий спогад поразки...
горне ніч наші душі в свої обійми...
ліс шепоче листям забуті сторіччями казки...
не пиши! я тебе відпускаю вільним.
відпускаю в світи шукати взаємного щастя!
вже між нами лежить межа - Чумацький Шлях.
ріже лезами пам'ять душі тоненькі зап'ястя,
серце б'ється в ребра, неначе у клітці птах.

і мільйони сліз проростають лавандовим зіллям,
п'ю до дна печаль, чекаючи забуття.
лиш червоною кров'ю кипить гаряче свавілля
і благає у мене твого вороття.
не пиши ніколи, я більше листів не читаю...
ніч без тебе, неначе пекельна страта.
я від зради крізь терен болю повзла небокраєм...
доля нас розведе, ледь почне світати.

ти їй пишеш щоденно спекотного літа: la vie est belle
з оксамитово-золотих берегів Середземномор'я Італії...
і коли твій лист у серці її звучить, мов тисячі децибел,
in amore - метеликами у животі, чуть нижче стрункої талії,
та вібруюче у повітрі ti amo...ti amo на сотні миль
бескінечного поля лілових квітів лаванди Провансу...
ти шепочеш журливо ma chere, крізь марення зеленіючих хвиль,
у співзвуччі близькім семиструнному серцю мовними дисонансами...

і мусони підхоплюють ніжне твоє je t'aime поміж хмари,
над молочним шлейфом зорей Кассіопеї у жменях нічного світу,
щоб у відповідь чути від неї густе...солодке mio caro...
і леліяти в серці жевріюче полум'я світла la dolce vita,
щоб у відповідь бути диханням невід'ємної частки душі,
коли понад життя - відчайдушне її follemente innamorato...
вже по небу котиться обрієм жовте сонце в ранковій іржі,
але зараз ти точно знаєш заради кого та чого жити варто!

мой бог, когда курит - жмурится
и не любит, когда я грущу.
бродит со мною по улицам.
подставляет лицо дождю.

мой бог часто невесел,
что-то думает,хмурит лоб.
но со мною до боли честен,
когда улыбается как нашкодивший кот.

мой бог и я будем вместе.
поцелуи в шею,в губы, в живот.
и от счастья могу я треснуть
или просто пойти в полёт.

ты - мой личный вид бога.
блики счастья, переплетенье рук.
и по телу,нежной истомой,
пролетает невидимый звук.

ты урчишь, как кот, и сжимаешь
мою руку своею рукой.
я знаю - богов не бывает,
но верховный был бы такой)
2013

ти носиш в кишені гаманець й телефон,
а я - цигарки й твою запальничку.
я хожу, накинувши свій капюшон,
проклинаючи себе за цю кляту звичку.

ти ходиш в пальто, оминаєш калюжі,
я ж в кросівках бреду по болоту.
ти любиш знизу, я зверху - не дуже,
я йду на пари, а ти - на роботу.

ти так сексуально водиш машину,
а я вмію себе лиш водити за ніс.
я іноді дряпаю твою мужню спину,
і смс-ки пишу з банальним "Love/Kiss".

ти любиш фільми, я - читаю книжки,
і в тебе в квартирі холодні шпалери.
ти палиш ароматні, дорогі цигарки,
а я ж давлюся димом з дешевих.

ти вночі дихаєш так тихо і мирно,
а я пишу свої хворі вірші,
у квартирі твоїй по-осінньому сиро,
тому я так часто гУблю ключі.

ти серйозний та інколи строгий,
проте вдома, як мале кошеня.
і якщо ми обрали спільну доргу,
то ми разом пройдемо її до кінця.
2013

Спи, моє найперше в світі диво!
Спи, моє малесеньке дитя!
Будуть дні твої ясні й щасливі,
Мріями наповниться життя!
Над колискою нехай лунає
Пісня мами, татові казки,
А в серденьку Божа ласка сяє...
Спи, рідненька донечко, засни!
Хай квітують соняхи і мальви!
Ти ж зростай на радість для усіх.
І дарує сонце літні барви,
Радісно лунає щирий сміх!
Спи, моя ріднесенька дитино,
В теплих ніжних маминих долонях.
Ясні зорі сплять і спить калина...
...Оченята вже у доні сонні.

Не буду більше наздоганяти тебе за весною
і чекати зими не буду
вичерпалась перед тобою своєю наготою
і за кохання билася в груди.

Обернувся спиною й обірвав слова,
на губах застили...
кам'яним лягли тягарем, як витвір мистецтва
твоя льодова брила.

Натягнулась струна адським надривом
приреченим часом зїджена
над тендітністю незламом, нелюдська сила
ніжність вбита і знесилена...

Падолистом зривається й тепло догорає
в кулак зібрані всі нерви,
ніхто нікого вже не обіймає
безглуздям засуджені жертви.

Ледь торкнувши лезом
Лагідну блакить
Сивая береза
У гаю стоїть.

Ніжністю своєю
Світиться вона,
Облітає з неї
Жовта сивина.

Приспів:

Сивая береза
В золоті обнов.
Ти – кохання безум,
Пізняя любов. Двічі.

Сон уже змагає
Небо голубе,
Як прийду до гаю –
Обійму тебе.

Пахощами безу*
Пестить душу вись.
Ясен і береза
Вітами сплелись.

Приспів:

Сивая береза,
В золоті обнов.
Ти – кохання безум,
Пізняя любов. Двічі

Вітер вигойдує
днину турботливо,
просить пригаснути сяйне гілля,
мжичку холодну
розтрушує дотиком,
втомленій хмарі повіки стуля.

Волею осені
вітру підкорена,
днина дрімлива у вечір пливе,
а в падолисті,
на жовтні настояне,
потайки грає вино дощове…

І ромашка не скаже: кохає чи ні.
Їй болить умирання ласкаве.
Білі сльози - скрижалями в білому сні:
Хто на кого й на що має право?

І трава "не-забудь-мене" зжухне, як дим...
Обпече, обтече по долонях
Тихий доторк...

І стануть один на один
Час і пам'ять до бою у скронях.

Зірку я з неба голоблею стяг.
Нібито колір і форма, і проба
варті того, щоб прикрасити дах.
Хата, мовляв, і не хата - оздоба!

Витріщать очі свої і чужі:
плетений сир просто сам розплететься,
зайвими стануть кухонні ножі,
а унітаз чистоти - вознесеться.

Я випадково її захопив:
хмари за ніч натоптали картоплі.
Хтось із невидимих зле перепив -
взяв і запряг мене в дивні голоблі.

Як тепер бути? В полоні на смак -
я чи моя несподівана цінність?
А за стіною сусід мій, мастак,
пише донос про "зіркову злочинність".

22.09.2013

Думок кошик
В серці ношу
Душею читаю
Бога прошу
Не о гроші
Хоч і тих не маю

Думки гніву
Й брехні співи
Чужий вітер носить
З права з ліва
Нещасливо
Нелюбе голосять

Слова сію
Про надію
У кожну погоду
Вони гріють
Тих що мріють
Про успіх народу

Дні минають
В моїм раю
Ще не все як треба
Ті що грають
Добре знають
Що все іде з неба

Я приймаю
Й величаю
Діла й правди Божі
За те маю
Те що маю
Або мати можу.

Колись давно подорожуючи Коннахтом я зупинився на березі океану біля селища Накіл. Дивлячись у нескінченну далину води я думав про сумну і трагічну історію Ірландії, про нескінченні війни між кланами та королями – без мети та причини. І тоді зовсім зажурившись я написав таке:

У дзеркалі калюж помітив тінь свою сліпу
Ти чуєш, Еохайде*, чуєш? Напни вітрила.
Я істину шукав в бувальщинах легку й просту
І ноги донести до Дубліна мені не сила.
Свічада днів чужих мені як придорожні знаки,
Із дивними людьми над прірвою іду – отак судилось
А на полях Ірландії – червоні маки –
Сліди легенд сумних – буття спинилось.
Ми легковажимо життям – такі вродились
Чи то наш острів замалий чи все приснилось…
На півночі оленя загубився слід і три поети
За таїною йдуть чи то пливуть в свої сонети.
І я пісень старих сумних собі на рану
Поклав і журюся – колись і нас не стане…

Примітки:
* - це я про Еохайда Мугмедона, а ви про кого подумали? В Ірландії кілька десятків королів носили таке ім’я…

Золотые стояли деньки!
Эта осень меня озарила,
А от нежной, любимой руки
Исходила флюидами сила…

Забывала любые дела
И болезни свои, и проблемы.
Я летела к нему, а не шла,
В добровольные омуты плена.

Но напрасно искала тепла –
Оказалось обманом и это.
Просто, осень сеанс провела
Белой магии «бабьего лета»…

2013

Хтось на стінах дві ночі писав “Посміхнись!”
І плювалися жовчю заспані люди,
Запиваючи пуншем несвіжих крамниць
Власні мрії про те, чого вже не буде.

На обручках надряпує хтось “Назавжди”,
На звороті – адреси коханців, коханок.
На обличчях читається вираз нудьги,
А в очах запитання: “Що на сніданок?”

Сива шерсть на собаці благає: “Не бий”,
Зморшки баби сплелися у юні фігурки...
І шикуються хмари в абзац безнадій,
А з багна “Посміхнися!” кричить штукатурка.


20.09.2013.

* * *
Судить сумом осінь.
Бродить струм душі.
Серце сонця просить
Понад хмар плачі.

Сіре все й холодне.
Клянчать мідь дощі.
Ми теплом голодні,
Як слова пусті.

Жде когось на страту
Жовтих днів печаль.
Буде час вмирати
Тихо на очах.

Браму дня замкнуто.
Небо молить ніч.
Грає соло смуток
На слабкій струні.

Ранковий експромт – гарбузові оладки:
На тертці дрібненько – шматок гарбуза,
Сіль, цукор і пару яєць по порядку…
Цікаво, про це вже вірші хтось писав?

Отак цілий ранок – у колесі білка,
Кручуся, аби ласунам догодить.
І звідки взялася «бермудська» тарілка,
З якої оладки зникають умить?..

А небо-дах чому на нас не пада?
Його тримає сосен колонада.
А небо-птах чому на нас не пада?
Його лякає сосен канонада.

* * *

У сні зеленому сосні зима наснилась,
та у бору робота не спинилась.
Де маслюки, маленькі віслюки,
чи докери біля сосни найвищої
усю добу із глицею тюки
по вертикалі, але переміщують!

* * *

А восени найважчі небеса
І на душі безрадісно і млосно.
Ще сила кленів і дубів згаса.
Як можна сонце втримать ніжним соснам?
І гірчаки, лисички, маслюки
Рости почали весело і стрімко.
Крихкі хоч, невеличкі і слабкі,
Моральна хоч, але сосні підтримка.

* * *

Ми пішли і залишили в лісі
Перегуків сім, а може, вісім.
Й запитання: а бліда поганка
Мухомору жінка, чи коханка?

2010

І знов у плавання
рушаю
хоча
поразки я вже маю
як просолений
морський вовк

1916

осінь яка не плаче
щойно ледь виноточить
доля її бродяча
топить в калюжах очі

в Божих садах достигли
райські плоди печалі
час розбивати тиглі
скоро ковчег відчалить

скоро іржею зійде
і попливе водою
літа судомний віддих
в шерхлих долонях Ноя

скоро блакитне хутро
змінять жалобно білим
зграї небесних нутрій
скреснуть єдиним тілом

скажуть збирати манну
рибам птахам і звірам
осінь стіною стане
осінь сльозам не вірить

Не горе, як плюне у спину
Відвертий неприятель, - ні !
Біда, як проковтує слину
Озлоблений брат в таїні.

Не в лихо тобі заздрий недруг,
Коли дні твої золоті,
А друг, що розхвалює щедро
Провини твоєї путі.

Одверта відраза – не горе,
Як мінімум знаєш, де зло,
Нещастя, як брат переоре
Тобі лицемірством чоло.

Христос недарма заповів
Любити своїх ворогів…

22.09.13

Тишею бузковою зап’ята,
Зі смутком в череві, що ріс,
Плела петлю із міді кіс
У домовині ліжка розіп’ята.
«У буреломах мрії ліс…
Швидко проб’є година п’ята.
А я, мов Прометей, прип’ята.
Борей Морфея десь поніс.
Зринуть до неба гіменеї…
Сконаю швидко в гінекеї!
Де ви,боги? Мої пенати!
Плетуться шлюбні грати,
Готують воду лутафори –
Вдягаю душу в срібні шори.
2010

***
У великому череві риби
Сумно.
Цілувати старі картини
Нумо!
Полотняні мальовані зморшки
Розгладимо,
Воскові не натруджені руки
Розправимо.
У великому череві риби
Порожньо.
Сиплеться з неба тополине
Борошно
На полущені, запилюжені,
Зганьблені,
Недомиловані, недоціловані,
Зранені,
Бачені в снах жіночі
Обличчя
Місяцем тихо спливають у
Вічність.
2012

Безмежні, безкраї поля,
Що мене сповивали у лоні
Наша рідна до серця земля
Хліб бере у вологі долоні,
І плекає у ширі душею,
Своїм серцем, що вічно живе.
Кожен хоче назвати своєю,
Все що в лоні твоєму пливе.
Але не пізнати до стоту,
Що за дивні сховала скарби
Моя рідна і дивна порода -
Сховок щастя і світу, журби.
17.02.11

Чи чуєш ти мене? Чи зупинився?
Чому затих в гаю мій соловей,
Чому він вже мені не раз не снився
Чи ж став ти вільним? Вільним між людей?
О!Чом не чуєш? Чом ти не сумуєш?
Чому не калатається в серцях
Твоя душа що з серцем не межує…
Тобі не треба вже твого вінця?
Кохав, співав і заливався з сміху
І клекотало навіть у душі…
Та вже тобі добро і лихо…
Ти просто все вже залишив
17.08.12.

Застиглий штиль,
Мовчання хвиль,
Терпінню край,
Між чайок зграй.

А далі що?
Лиш скрип дощок,
Щурячий шум,
Розхристя дум.

Спекотний шал,
Завмер штурвал.
Чи обрій гроз
Прийде з загроз?
2013

Час
Між свічад
Променад
Серед втрат

Став
Тих вистав
У листах
Вирій-птах

Знов
Дим розмов
Стигне кров
Щуролов

Тлін
Сіра тінь
Між склепінь
Поколінь
2013

Доведений до краю — ще не край.
Кінець життя — початок увертюри.
Усе відносне: космос, люди, рай.
Автентика — це босхівська гравюра.

Мистецтво справжнє — істина крихка,
Породжена реальністю ілюзій.
Реальність нетривала і глевка,
Як люди без властивостей… Ех, Музіль…

Той знав про час, що пластиліном стік
І геть перетворився на сметану.
Людині без властивостей — гаплик,
Вона і так сьогодні — гола рана.

Людина нині — негустий кисіль,
Вона ось-ось — і стане геть сиропом.
Мав рацію той Мýзіль… чи Музíль…
Чи змити цю людину геть окропом?

1
«Горе тобі, воле, коли тебе корова коле».
«Горе дворові, де корова росказ волові».
«Там макогін блудить, де макітра рядить».
«Бабу й чорт не змудрує».
«Треба добре калатати, щоб бабу ошукати».
«Щоб жінку пізнать, треба бути хитрим».
«Де муж старий, а жінка молода, там рідко згода».
2
...Була вона не з тих Насть ,
Що покладалися на «вдасться» .
Юдейський глузд од батька мала,
Красою наділила українка-мати.
Помер хорунжий – перший чоловік,
За другого хорунжого негайно заміж вийшла.
Байдуже, що у батьки він їй годився:
В очах незглибних потонув старий Іван ,
Останні крихти волі розгубив у владнім голосі:
Без ради з Настею поспішних кроків не робив,
Хоч у полковники ще за Мазепи вибивсь
(Хто віда, чи не завдяки дружині:
Перед красою гетьман був не завжди всесильний),
3
Чи Настя мріяла про булаву для чоловіка?
Мабуть, що так, бо чим ще можна пояснить,
Що однодумець Мазепи у потайній справі –
Звільнити Україну од московського ярма -
Замість підпустить залогу шведську до свойого міста
І Меншикову шлях злочинний перегородить,
Посилає раптом довіреного чоловіка,
Щоб спантеличить тих, хто поспішав на поміч Україні?..
Ні, без намови Насті тут не обійшлося.
Петро дізнавсь про це і спішно гетьманом призначив
Не кого-небудь з молодих, а... Скоропадського старого.
Далеко мітив цар, бо покладався на метикувату Настю.
А щоб нового гетьмана в лапи цупкі надійніш взяти,
Доньку його любу, Уляну ( сказати б ще дитину) , повелів
Засватать за сина-пиятику одного з прихвоснів своїх.
І на цареву примху Настя охоче зголосилась.
Ще б пак: зять першим серед московських зайд
Негайно українським полковником зробився.
А до всього для доньки ще й придане було добуто :
Щедра на чуже добро в свата Петра рука,
І гетьманиха в щедрості отій не знала впину.
А щоб заздрісні не думали, бува, що це для себе тільки,
Ділилась Настя з церквою: мовляв, на справи Божі.

4
Вола Орлик з чужини, просить пана Йвана:
«Об’єднаймо наші сили, щоб вигнати з України
Москалів поганих. Отоді-то станеш справжнім вже гетьманом!»
Защеміло у старого од пам’яті серце. Готов взятись за шаблюку,
Але Настя шепче: «Не слухай, мій любчику, вигнанців безсилих,
Аби й тобі, як Мазепі, на чужині не привелося шукати могилу.
Сиди собі тишком-нишком у затінку свата,
Ліпше думай, як родину лишити в багатстві».

5
«О тяжкая временна жизнь! О вечная будущей радость!»-
То були слова останні вельможної пані.
Що ж, про радість, що шукала і на тому світі,
В подробицях хай розкажуть порубані й порізані
Петром, її сватом. Ким і Десну, і Дніпро було вкрай загачено.

6
Богданові завдавала клопотів Мотрона.
А Петрові Дорошенку –в залицяннях безвідмовна Пріся...
Та ніхто з сановних пасій не крутив так чоловіком,
Як всесильна Настя: за її намовою той, кого прозвали
«Гетьманом московським» , задля влади і багатства
Мазепинську Україну продав у неволю.
-------------------------------------
Скоропадська Настя (1667-1729).
«Казала Настя як удасться».
Скоропадський Іван (1646-1722) – гетьман Війська Запорозького (1708-1722).
Мазепа Іван (1639-1709) – гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (1687-1704) і на всій Наддніпрянській Україні (1704-1709).
Меншиков Олександр (1673-1729).
Петро перший (1672-1725).
Уляні минуло тільки 15 літ.
«Понеже его графское сиятельство учинил ответ, что царское величество не из малороссийских, но из великороссийских персон дочери нашей единственной мужа благословит избрать тогді мі тому монаршему благословению весьма благодпрні. У великороссийских народов есть такое обікновение, что за дочерями дают зятьям изобильны деревни и угодья, мы либо не имеем таковых угодий и деревень за нашей дочерью дать, и ради того,припадая у стоп вашего величества, всемиренно можо исходатайствовать ныне при живете моего мужа собственно для моего во вдовстве пропитания и за дочерью дати маетностей несколько».- Текст листа Насті Скоропадської до цариці цитується за:Тетяна Лебединська «Гетьманша в стані «собіратєлєй».-«Кримська світлиця», 10.08.2007 року.
Орлик Пилип (1672-1742) –гетьман Війська Запорозького у вигнанні, один з упорядників «Договорів і постанов»- конституційного акту, козацького суспільного договору.
Хмельницький Богдан (1595-1657) –гетьман України (1648-1657).
Дорошенко Петро (1627-1698) –гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Правобережній Україні (1665-1676).
У розлогому листі-відповіді кошового отамана Йосифа Кириленка Іванові Скоропадському запорожці писали зокрема: «... ваша милость не встидаешся титуловати войска запорозского обоих сторонъ Днепра гетманомъ, кгди жъ мы вашей милости а ни сами собою, а ни черезъ пословъ нашихъ, а ни черезъ писмо войсковое на тотъ урядъ не обирали, на якій ваша милость возведени зосталесь подъ мушкетами московскими внутрь города Глухова, яковихъ взапертю при лицу его царского величества, а не въ полю и не черезъ волное по правамъ войсковимъ избраніе , до того якъ ваша милость привлащаешь себе титулъ войска запорожского, когда тепер оного до регименту вашего милостивого не належит и не хочет належати... Отмена отчизне нашой стала прелестми своими хотячи вас всех панов украинских отъ небожчика (Івана Мазепи – І.П.) и замешане учинити, заслоняла вамъ очи и усладила сердце властми, рублями, соболями, маетностями и иними коштовными подарками, однак будте того надеждни, же все тое вам вскоре костю в горле станетъ и певне, если не постережетеся и не будете зъ нами в единомысліи, и сами пропадете и отчизну загубите».- Д.І.Яворницький «Історія запорізьких козаків», т.3, стор.359, 363.- Київ, «Наукова думка», 1993.

Хтось вимкнув сонце, тепло та літо,
Та чути осінь, як грає ретро!
Ми, замість вальсу,під Кумпарсіту
У листопадовій опереті.

У небі гаснуть холодні зорі,
Поволі обрій туманом стигне...
З усіх відомих мені історій -
Лиш ця на тілі залишить стигми.

З усіх відомих поточних версій -
Ця гра осіннім дощем інакше...
Я ще благаю скупих реверсів...
На плівці часу тепло пропаще.

Алея поглядів - екзамен для душі
Котру із масок одягати нині?
Якщо ти зможеш, то пробач в мені
Оту сценічність у життєвім плині

Пробач за меч. За що воюю? З ким?
Пробач за щит
Це смішно - не любити
Але кохання ми взяли на кпин
І змовились його обоє вбити

Алея перемог. Хто переміг?
Чи хто змовчав, чи хто все ж має рацію?
Якщо ти зможеш, то стерпи в мені
Душі таку болючу реставрацію

копіювати слайдами і днями...

Ти мій світ ілюзорних картин
вирваний з підсвідомості стертої
мій ненароджений син
совісті непереборної впертої,
руки на моїх руках ніжністю
відбитком без надуманих прикрас,
очі в очі нестримністю
кулики ТАМ тримають за нас….
Тебе так мало все ж мені
копіювати слайдами і днями...
не було тіней на стіні
зі спаленими вогнями...
краплини на склі не рахуються
все майже є на весні,
та все чомусь надрукуються
слова…І ми десь там угорі,
неземні…..

Мої вірші тобі не потрібні
ніколи не скажеш хто я для тебе.......
Печалі в тон, сиві дощі
стихія гнітюча,
але така заспокійлива...
Зникаю в порожнечі кімнат
недоспаною сновидою,
ти не підтримуєш створений чат
і маразматичний безлад......
Незрозуміла, невідчута
до глибини, щоб сказати лише очима...
Байдужа сіра душевна скрута
у літо загорнута, бруд без бруду...
Ні на що не схоже, не сандарт,
не вписується в стереотипи,
цій божевільні, філософи гарант
щось, та й шукали, Ніцше і Кант...
Такт за тактом музика живить
і проникає душею в клітини
навіть неможливе спинить
що таке спокій...?
клинить...

Нині осінь дивилась на мене строго
крізь окуляри вагонних вікон,
як вчителька у класі,
чекала,
коли ж я нарешті засвою урок,
коли ж зможу ясно і спокійно
подивитися їй у вічі?

І поки триває цей погляд,
я плавлюся, тану, перетікаю
у повітря і дорогу оцю,
стаю блакитним холодом
і тремким вогнем...

А дощик, добра душа,
підказує мені відповідь,
пише косим почерком на склі:
"не плач, прийми, пробач..."

Осінь сердито
стирає рукавом
написане -
"Вона обійдеться
без твоїх підказок.
Бачиш - розуміє!"

Вітер проганяє хмари
країна пробуджується від сна
ідуть в минуле віковічні чари
в Україну іде суцвіттями весна.
Ще холодні дують вітри,
все ж потепління почалось,
із далека крячуть круки
так воно уже повелось.
Споконвіку ворон плаче
за минулу здобичу,
те життя в ворожі зграї
ворогам своїм не зичу.
Відступає вовча зграя
виття чути по всім краю.
Сонце над обрієм встало,
Батьківщина плечі розправляє
хоч це дуже важко стало.
Заржавіли уже кайдани
обірвалися ланцюги
в свої хаті ми господарі,
а не чужі волоцюги.

21-9-2013

Споруда архітектора В.В. Городецького на Банковій, 10 у Києві

Будинок з химерами шпилями в небо стримить,
розкручені з ним не зрівняються марки та бренди,
палац Посейдонів над містом усім височить,
на стінах величних його оживає легенда.

Зі скреготом стялися в битві стонадцять мечей,
і Цербер ворота важкі до Аїду вартує,
там голову знявши Медузі горгоні з плечей,
безстрашний Персей Андромеду кохану рятує.

Титани могутні на герці криваві стають,
і німфи торкають на арфі золочені струни,
Геракл по звитяги величні рушає у путь,
Тифон стоголовий Олімпом із реготом суне.

На зорянім небі шукає слід Сиріус-пес,
Плеяди ховаються гострих очей Оріона,
годується там молоком Амалтеї Зевес,
і власних дітей пожирає жорстокий Час-Кронос

Єхидною зроджені вихори землю пустять,
у закутках темних чатують потворні химери,
повсталі із крові Еринії помсту вершать
І Зевс –громовержець конає в кілійській печері

Там Геліос мудрий свою колісницю жене,
у кожнім камінчику тут оживає легенда,
химерний будинок чарує й бентежить мене,
розкручені з ним не зрівняються марки та бренди.

вересень 2013 рік

Блудять зорі серед віття, наче яблунь очі.
Я прийду, немов із казки, знов ясної ночі.
Зріє місяць спілим ябком* в сині небосаду,
Ніжним вітром біля тебе, мила, тихо сяду.

Пахнуть трави, дише листя. Десь сміється річка.
Нам шепоче про кохання дивна літня нічка.
Трусить серпень, мовби зорі, яблука медові.
Ми обоє, ніби ноти, в музиці любові.

Яке щастя, коханий - у темряві зла
Я надіятись не перестала:
Все шукала тебе і нарешті, знайшла.
В нагороду за віру дістала.

Ти осипав мене діамантами слів
І бальзамом палких поцілунків
Обезсилену душу мою напоїв
І заграв на пробуджених струнах.

Віртуоза, як ти, я не знала в житті,
Не любила так палко нікого...
І злилися чуття у однім почутті:
До коханого, друга і Бога!

2011

…мені від жінки:
її нічна сорочка на стільці,
порожнє ліжко – повна морозилка
та кусень вишиванки-торта на столі,
і недопита пляшечка вина…
Сліди від стріл Амура – по усьому тілу
й ледь уловимий трепет кайфу,
немов гудуть десь медоносні бджілки…


І кожного ранку…
вона…
по скайпу…
Зализує кожну мою ранку.
Вересень уже не 2012 р.

худ. Я Саландяк - композиція на тему...(фотошоп)

Засумував гарбуз у гарнізоні.
Та у бої посада не пуска.
І вирушають учні гарбузові –
І вусиків, і вудини війська!

2012-2013

За відмову від літа – удвох аж до схилу,
де стовпи і сліди – епілоги тепла,
де шукають собі блискавиці могили
і підметена темінь основою тла.

За синхронністю жестів уперше – живинки,
хоч украдені миті відмірює крок,
і немає завади на цьому відтинку
петриківському розпису наших думок.

На посрібленій рамі – рука неотеси,
а на вивісках щемно свята простота.
Переходимо крізь овсесвітнення теслі,
що єдиний нічого про нас не спитав…

Під ногами й у серці відлуння бруківки
голосами з усіх потойбіч і низин.
І падіння, і вдалі фігури – до спілки,
у поспішний, з орнаментом лакмусу плин.

Відкриваємось місту нараз мерехтінням,
на розколинах темені й віщих вітрах.
І усі… і ніхто не підхопить каміння…
І спочатку з домівки мелодій пора!

2013р.

Я – слуга краси і чистоти.
Щоб не важко я служив, не сумно.
Щоб і восени міг зацвісти –
В мою душу з тротуару, клумби

Хай потоком погляди помчать,
Настрою негожому убивчі
І чарівно-лагідні – дівчат,
І жагучо-милі – чорнобривців.

Хай, та на заваді камінці –
На асфальті виразки гранітні.
Щоб від них потоку по весні
Не гриміти в серці, не грубіти.

Не було незручності від них,
Кралечок, підошвам і підборам –
Те, не зле, каміння у квітник
Хутко я з асфальту зафутболив.

І з пелюстки я нагнав джмеля.
Стрепенувся хтось отам і ойкнув!
Ой! То чорнобривцю влучив я
Не в чуприну, не в брову – а в око!

2012-2013

До тебе я ніс здобуте,
Реберця хрумкі й шикарні,
Мінерво моя розкута.
Фанатик я у коханні.
«Сольдо» були в кишені…
Лялечко, друзі стрілись,
Сіли, ми ж люди вчені.
До ранку ось це лишилось…

Заплакала. Так плачуть тільки раз…
Востаннє. Тихо…, аж до болю
Балакала. Німіла від образ
Текли озера спогадів на волю.

А ти мовчав. Ти був німий як ніч
І душу вдрузки розбивала тиша
І знов навпомацки, між тисячі облич,
Шукала те, що ти мені залишив.

Ти був, чи ні? Ти сон, чи наяву?
Я спала як жила, чи просто спала?
І загубивши молодість твою,
Чому я небу так тебе й не загадала?

Тепер, твій сон цілують небеса.
Туман нічний впаде на білі крила.
І більш не збуджує навколишня краса,
І хрест стоїть розправивши вітрила…


20.09.2013р.

хлопчику мій - мореокий демоне,
скільки у серці ніжної фальші, ми
фатум долі пропустимо венами
вже на півкроку чи строку старшими.

А я піду завжди далі!
Ще далі, ніж всі прогнози -
Синоптики кажуть: грози
І хмари відтінку сталі!
Синоптики кажуть: вітер,
До ніг опадають перли
З глибокого неба-жерла...
І чути гучні сюїти
Осінньої увертюри,
Осіннього резонансу...
На сонце немає шансу
У світі, де все похмуро.

У світі, де чорно-білим
Зустріне укотре ранок.
Лиш вересень, мов коханий,
Зрадливо торкнеться тіла
Холодним вогнем біймів...
І цупко трима за бедра,
І мітить багряним гербом
Твій шлях до чужого лімбу,
Твій шлях до тепла та світла,
З бурштинів та із коралів...
Я знову крокую далі
До раю, де буде літо...

Сірку
урегулював
сірник.
Дим згубив і напрям свій,
і фініш.
Віриш, втрачено невтрачене
"не звик"?
Бачу: усвідомлюєш
і віриш.

Декілька
миттєвостей
тому -
стільки сподівань вогню
і світла!
Сліпла поміркованість, що
напряму
щедро обридала. І...
обридла.

Правда
уживалася
в брехні.
Прагнення осушували
мрії.
Вії розривали рабство
уві сні.
Серце ходуном
воліло дії.

Море
призначалося
для рік.
Сім'я* призначалося
для росту.
Просто із речей у нас -
лише сірник.
Шоста ранку.
Одиночно шоста.

21.09.2013

Translation:

Йолько, Йолько, згадалось літо зі сну,
Як писала: "зле мені,
Вирвися хоч би зараз,
Вдій щось, ану,
Не лишай тут самою, о ні".

А нажебрав бензину,
Гнав через ніч,
Хрип мотор з останніх сил,
Аби бути в тобі знов,
Сміятись, клясти,
Все так просто бувало в ті дні.

Спав малюк за стіною,
Чуйний як птах,
Хай йому Бог випростує сни!
Ти казала — ніколи, ніколи аж так
Смак солодкий , мов кров, у сльози.

REF:
Емігрував я із обійм нарано,
Дні виганяли, ночі повертали,
Дане було нам затемнення сонця,
Інше наступить може за сто літ.

Йшли черниці по пляжу, а сонце вниз,
Все спадало, а впасти ніяк,
Чоловік там, за морем фунти складав
На Тойоту красиву, аж страх.

Муж любив твій порядок і повне скло,
Наречну, як сон, знав, що мав,
Але зрадила з бусом Арабів його,
Він собою ніколи не став.

REF

В дужій ванні жили ми і рідко так
Виповазли на сушу, весь час
Чародійка горілка в танці вела,
А мета за два кроки від нас.

До цих пір я не знаю — як це почалось,
Як погасло — знати б мені,
Поруч різні, зі мною, прокидаюсь не сам,
Але все не так просто в ці дні.


Original:

Jolka, Jolka,
Pamiętasz lato ze snu,
Gdy pisałaś: "tak mi źle,
Urwij się choćby zaraz,
Coś ze mną zrób,
Nie zostawiaj tu samej, o nie".

Żebrząc wciąż o benzynę,
Gnałem przez noc,
Silnik rzęził ostatkiem sił,
Aby być znowu w Tobie,
Śmiać się i kląć,
Wszystko było tak proste w te dni.

Dziecko spało za ścianą,
Czujne jak ptak,
Niechaj Bóg wyprostuje mu sny!
Powiedziałaś, że nigdy, że nigdy aż tak
słodkie były, jak krew Twoje łzy

REF:
Emigrowałem z objęć Twych nad ranem,
Dzień mnie wyganiał, nocą znów wracałem,
Dane nam było, słońca zaćmienie,
Następne będzie, może za sto lat.

Plażą szły zakonnice, a słońce w dół,
Wciąż spadało nie mogąc spaść,
Mąż tam w świecie za funtem, odkładał funt,
Na Toyotę przepiękną, aż strach.

Mąż Twój wielbił porządek i pełne szkło,
Narzeczoną miał kiedyś, jak sen,
Z autobusem Arabów zdradziła go,
Nigdy nie był już sobą, o nie

REF:
Emigrowałem z ramion Twych nad ranem,
Dzień mnie wyganiał, nocą znów wracałem,
Dane nam było, słońca zaćmienie,
Następne będzie, może za sto lat.

W wielkiej żyliśmy wannie i rzadko tak,
Wypełzaliśmy na suchy ląd,
Czarodziejka gorzałka tańczyła w nas,
Meta była o dwa kroki stąd.

Nie wiem ciągle dlaczego zaczęło się tak,
Czemu zgasło też nie wie nikt,
Są wciąż różne koło mnie, nie budzę się sam,
Ale nic nie jest proste w te dni.

сни холодні
мов карцер
за ніч догорять
повилазять
як очі
шляхи
на пагони приляже
наступна зоря
упаде
цей листочок
сухий

перельоту
проситимуть в неба
птахи
і летітиме в серце
їх крик
цілуватиме сонце
і злих і благих
зникне той
хто до світла
не звик

ще
поглибшає старість
а юнь
промине
не питаючи
добре де їй
і триматиме пам’ять
слова
як багнет
бо тривога
піде в солов’ї

хвилі
плистимуть лісом
під подих стрімкий
виринатимуть полем
між меж
дня змалюється
карта
із ліній
руки
синь
хмарину
свій біль
обійме

а вода
наче шашіль
точитиме суть
хворий кран
захлинеться в іржі
невиразну у дзеркалі
тінь приведуть
охоронці моєї душі

сум спадатиме
з вилиць
як вершник з коня
бо розквітне у віях
весна
на мечах
на очах
на іскриночках дня
та у ній
поміж хвиль
ні човна

20 Вересня 2013

згрібаю пріле листя із могил
вдихаю повів згірклої олії
стираю пил із кам’яних вітрил
де в чорних ряднах імена біліють
болять із неземної німоти
закляклими закутими словами
забутими обіймами хрести
стримлять переперезані вітрами…
корчую здеревілі бур’яни
всміхаюся каштанові рудому…
щоосені тепер і щовесни –
сюди – я повертаюся додому…