На небі вечірнім, високім, безкраїм,
Як сонце спекотне за обрій лягло,
Всміхнулися радісно зорі жовтаві,
Й наповнила свіжість гаряче чоло.

Живий планетарій - погляньмо на небо!
На хвильку про будні щоденних турбот
Забудьмо, спочиньмо, спитавши у себе,
Чи ми не байдужі до світу щедрот?

В житті засвітилась щаслива година,
Чи в душу запала подія сумна,
Завжди пам’ятаймо, що небо - єдине,
Як мати, як рідна оселя - одна.


1995

***
З тобою на світанку стрівся,
А ти зі мною – уночі.
Моє ти сонце, я твій місяць.
Нас зорі манять в далечінь.

Не знаємо, чи буде вічним
Отой союз, що Бог послав.
Ти будеш днем, я буду ніччю
З обручками у небесах.

Вік у мене уже - "заповітів",
На помилки не маю права –
Відцвіла моя злива квітів,
І я нині осіння отава.

Хоч літа мої теплі, співочі
І онук моє серце гріє,
Та в осінні заплакані ночі –
Небо скупо мені зоріє.

Не співаю уже пісні,
Під гітару, у нічку темну,
Не гадаю на зорі ясні –
На кохання велике, взаємне.

І нелегко, а мушу звикати,
По законах осені жити...
Буду мріяти і літати,
А за тим, що було, не тужити.

Якось сумно, і іронічно –
Я про вік, що за обрій сповзає,
Та ці роздуми, мабуть, вічні,
Коли листя уже опадає.

18.07.2013р. Надія Таршин

Одинадцятий день, кілометрів сот п'ять...
Економили сили останні,
Йшли до тебе, народе, підтримки шукать,
А тебе не було на майдані...

В неї вбили дочку, а у нього - аж двох,
Крик душі в риторичнім питанні:
Чи убивцю в погонах каратиме Бог?
Та не густо людей на майдані...

Чи в державі, де "слуги" на пана плюють,
Не такі вже ми всі й безталанні?
Задоволений станом речей ти, мабуть,
Раз тебе не було на майдані?...

Тим, хто пішки прийшов, Україна болить,
Що закута в безправ'я кайдани,
А столиця спокійно вечеряє, спить,
Бо немає її на майдані...

Хтось пускає із верху команду: "Ату!"
І солдатики мчать олов'яні,
Щоб чисельністю знищить шляхетну мету,
Бо тебе не було на майдані...

Літа серединка золота
в чашах невибагливих камелій...
Хто клубочок сонця розмотав,
на промінні крутить каруселі?
Коловертять ниточки ясні
Наших доль нестримані потоки.
лиються купайлівські пісні,
а рокам айва квітчає боки.
Сміх яркотно струнами вкотив
нот округлих - вишні соковиті.
Mежи листя сонячний мотив...
Спіє досвід у плодах на вітті.
Літа серединка золота
у бджоли на крильцях дозріває.
А душа назавше молода!-
i не дивно: вічне - не минає!

Дай напитись голосу твого,
О моя Богине яснолиця,
Зачерпнути сонця мед-вогонь
Із небес глибокої криниці.

Я його не можу не жадать,
Лиш почую й ллється враз на мене -
Ніби світло - Божа благодать,
Ніби дощ у спеку – на рамена.

Голос твій – дзвінкий, немов струмок,
Промиває всі сердечні рани,
Ніжним звуком теплих слів-думок
Зцілює їх лікар мій коханий.

Хай же довшає сяйлива мить –
Я тоді із бід усіх воскресну –
Лиш як телефон мій прошумить
Водоспадом слова пречудесним!*

6. 03. 7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Довгождані дощі принесли прохолоду,
Перевтомленій сонцем безжальним, землі,
Промочивши нарешті її аж до споду
І, вітрами підхоплені, зникли в імлі.
З-поза хмар пробиваються зорі зухвалі
І в зволоженій висі кричать ластівки.
Відступають за обрій дощі далі й далі, –
Чи повернуться скоро? – Мені невтямки…
18.07.13

Жизнь, как вода в песок, текла.
Одну, другую звал ты милой.
А рядом женщина жила,
Что больше всех тебя ЛЮБИЛА!

Ты даже капельки тепла
Ей не дарил. И не просила.
Она всегда тебя ждала
И просто так тебя любила.

Как путеводная звезда,
Тебе дорогу освещала…
Когда ж угасла навсегда,
На свете неуютно стало.

2013

Зачарований долею зненацька, чи повірять
Із розуму зведений ненароком, ненавмисно
Коли непричесана підмітала на подвір'ї
Від його погляду із шиї злетіло намисто

Бусинка - бум-бум - упала, закотилася в ямку
А на горлі усе ще пече ницою пристрастю
От би провчити такого, щоб не поїв так п'янко
От би навчити такого, як треба дивитися

А то тільки знає, що до усіх посміхається
Стріляє очима - хіба яке серце звільниться
А сам - ні до кого, живе собі на окраїні
Здається , не красень, і без коня... і блідолиций

А шия пече, наче пекло туди поселилось
І думи рояться, розносяться зустрічним вітром
А хай тобі грець! Ще сира, повністю недостигла
А поцупив - поклади мерщій назад, ненаситний

І бусинки вряд, і, здається, знайшла нову нитку
Нанизала - і вузлик, мов крапка, надійний. Пройшло
Може, ні. Знову, наче нове, на шиї намисто
І заметений двір, і заплетена. Ним у полон.

Довгокоса, засмагловолоса
Дівчина вранці
Купалась у росах.
Купалась у росах
В холоді ранку,
Заплуталась в травах
Ясного світанку.
Світанку ясного,
Десь щастя шукала.
Заплуталась в травах
На роси упала.
На роси упала,
Ясного світанку.
І плакала з горя
У холоді ранку.
Плакала з горя,
Що щастя немає
Вона його вранці
У росах шукає.
У росах шукає
Не може збагнути,
Якщо втратиш щастя
Його не вернути.

(31 жовтня 2004)

Дивиться у спину осінь
Холодним поглядом з пітьми,
А я її благаю досить
Тобі вже гратися з людьми.

Заплакала вона з досади
Калюжі утворились з сліз,
А оминаючі машини
Накрили хвилею из бризк.


Мені здалось, що я щасливий
Та то було лише на мить,
І я прокинувся від того
Що серце ноіть і болить.

А осінь вбралася у чорне
Сховала сонце до кишені,
Якби я знав, що таке буде
Набрав би світла повні жмені.

Сьогодні знову буде дивно
Тебе побачити у місті,
Але лише одну секунду
Ти рочинилась ніби в тісті.

Троллейбус утікав змією
Мені його не наздогнати,
Він відїзджає разом з нею
До зустрічі мій друг рогатий.

Говорить осінь дуже тихо
Мені її не зрозуміти,
А я лише одне питаю
Як знов мені її зустріти?

Так повелося з того часу
Четвертий рік уже минає,
Як тільки знов приходить осінь
То знову я її шукаю.

(10 жовтня 2011)

Дозволь тобі весну заплести в косу,
Дозволь заплести папороті цвіт.
Мелодію зіграти стоголосу,
І кинути до ніг незграбний світ.

Дозволь тебе приборкати цілунком,
Дозволь тебе впіймати у вуста.
Мені ти станеш - долі подарунком,
Така невинна, ніжна і проста.

Дозволь тобі вклонитися додолу,
Дозволь тобі вклонитися до ніг.
Дозволь не розлучатися ніколи,
Яка б біда не впала на поріг.

Дозволь тобі весну заплести в косу,
І стрічки веселкових кольорів.
Дозволь тебе скупати в ніжних росах,
Побачити в уривках дивних снів.

(20 лютого 2013)

Без ночі не тутешній мандрівник
Без пари з уст торкнувсь моїх долонь,
Заліз у душу поглядом і зник,
А я тону в очах його, либонь.

Як грім з ясного неба та любов –
Загорнена у погляди жага,
Написана чорнилом і пером,
Розірвана...і спалена...чужа.

Носити воду в ситі почуттів
Чи перед совістю упасти долі?
Переживу, а ти – і поготів.
Леліють спогад пелюстки магнолій...


2013 р.

Пригадалось: щасливий, радісний,
Матір зву: “А ходіть сюди!
Подивіться: я йду по райдузі!..”
“Ой синочку мій, не впади...”

Витанцьовую, щоб подражнитися,
І зриваюсь у пшениці.
На порозі мати вичитує:
“Лобуряко! Порвеш штанці.

В людських діток он інші виграшки,
А то чортзна-що – не дитя.
Як мене ти, проклятий, вимучив,
Уже просто нема життя!

І чого тобі в небо пішки,
Непутяща твоя голова?
Он Миколка падав сусідський,
Та не з райдуги, а з хліва...”

Мамо, сива моя пораднице,
Ти прости той дитячий гріх.
Та якби я не падав з райдуги,
То б людиною бути не зміг...

Мамо рідна! Сьогодні роздерти
Умудрився мій син штанці.
Так зухвало барвистими спектрами
На світ білий зоріли синці.

Я тягнуся мерщій до ременя,
На лиці сотворивши гнів.
Син мені:
– Не сердься даремно,
Я сторч з райдуги полетів.

Зразу в мене серце відтануло.
Звісивсь ремінь вужем худим.
– Візьмеш батька свого за компанію?
– Тільки, тату... ти не впади.

27-29 червня 1986 року

Над холодним облупленим каменем
Обіймуться химери нічні.
І вінком, помарнілим та зв’яленим,
Вітер битиме брили німі.

Шелестітиме вітами дерево,
Світло місяця через гілля
Осяйне ненажерливе черево -
Ваше лоно, о мати-земля.

Хто укрився гранітною ковдрою? -
Чи стомився вже справді? Чи ні?
Чи ходою окрилено-гордою
Зустрічати ще б сонячні дні,

Перемоги буденні… А значення?
Спопелили роки нанівець…
Смерть означила місце побачення –
І шукала шляхи навпростець.

Їй немає різниці ніякої,
Ким ти був – чи бідняк, багатій...
Пом’янули увечері чаркою,
І розтали сліди в забутті...

Позбираю розгублені задуми.
Не на тижні… не завтра… тепер!
Щоб не стало життя тільки датами
На плиті: «народився-помер».

Я подумки пишу цього листа
З десяток років. Може, навіть більше…
Тулюся до холодного хреста,
Шукаю слів, тепла…
Відлунням – тиша.
Матусю рідна, страднице свята,
Як мало ми наговорились з Вами.
Вам доля помережила літа
Наскрізно чорно-білими нитками.
Ні, я не плачу, мамо. Більше ні.
Бо пам`ятаю – Ви про це просили…
Хоч інколи страждання неземні
Пройти без Вас таки бракує сили.
Я сильна, мамо, сильна, як і Ви…
В родині нашій це вже карма, доля…
Бо почуття – то наші корогви,
А мрії – висота…і, звісно, воля.
Матусю рідна! Втомлене крило
Я й з того світу відчуваю досі…
Без Вас воно по-різному було…
А ось уже й моя надходить осінь…
Без Вас чомусь змалів цей білий світ,
І важко передати це словами,
Бо неважливо, скільки тобі літ,
Коли так хочеш у обійми мами.
…А поруч розростаються хрести...
Село повільно переходить в тишу.
…Пожовкле листя схоже на листи,
Яких не пишуть…
17.07.2013

Чоловік, якого нема,
познайомився з точкою зору.
Чоловік, якого нема,
розмірковує теж... Не підбором.

Босий (не без ніг - обома)
перегортує долі він кроки.
Чоловік, якого нема,
ні на кого підбором - у докір.

18.07.2013

яблуко слова
м’якоть мовчання
карта вістОва
кровопускання

оберти лімфи
в обліках часу
міряю тиски
зважую масу

сонячний вітер
срібна засмага
золото літер
зламана драга

душу обсіли
лаври і квіти
черга пороків
де їх подіти

воля як доля
червами тиша
спадок від троля
йодиста миша

подих бажання
тіло спокуси
чуєш гарчання
ниють укуси

всі ми під небом
пеклом розп'яті
так без потреби
зайві на святі

тихо на шпильках
спрагою ночі
Музи бретельки
знімуть охочі

пам'ять не мстива
слава герою
випити пива
вийти із бою

«Через поріг переступай правою ніжкою», –
напучувала нас, малих, бабуся,
коли, поснідавши, ми із сестрою випурхували на вулицю,
для годиться пом’явшись на порозі.
Так само десь пурхало як не ластів’я, то горобеня,
що випало з гніздечка.
Ми толочили те пташеня за собою весь день,
а ближче до вечора залишали його в садку.
Хтозна, чи могла забрати його мати,
але ми свято в це вірили:
пересидівши десь на задвірках десять хвилин,
ми його ніколи не знаходили
і, раденькі, мчали,
наминаючи жменями кислувату полуницю,
пити тепле молоко з пінкою:
хтозна, куди подівся з наших кісток той кальцій?
А ще на нас навалювалися пригорщами вітаміни:
як не соковиті червонобокі черешні,
то аж чорні переспілі вишні
або червона і жовта порічка,
з якою бабуся ліпила вареники.
А ще ми прямо зі сковорідки підмітали деруни –
хіба їх можна було їсти з тарілки?
А хіба так пахне молоком найфірмовіше печиво,
як бабусині коржики?..

Оті ніжні повчання і теплі страви досі
зупиняють у горлі молоко з пакетів
і не дають абияк перестрибувати через пороги.

У місті відьом її ніхто не впізнає:
зав’яжуть очі, закрутять і круто кинуть.
Іти по рейках назустріч блідому трамваю…
Дітей сховають: видовище – гільйотина!

У місті відьом ніхто не скаже, не змовчить.
Старечі руки мару на люд понаводять.
Свічки погаснуть. Тонутиме в злісній жовчі
дешеве небо: чатує касир на вході.

У місті відьом підстружать щастя і долю
і спишуть ручку, закрутять і круто кинуть.
Іти по рейках тверезо від алкоголю…
Дешеве небо собі набиває ціну.

Хотілося б знати
про що розмовляють
Стрімке джерело
і трава на світанку.
Лелеки, що в сині
небесній літають
Шукаючи в висі
свого полустанку.

Що листя шепоче
в барвистому квіті
В садку, що сховав
одиноку хатину,
І мальви рожеві
у райдужнім літі,
Що люблять погожу
і сонячну днину.

Що місяцю зорі
всю ніч шепотіли?
Про що шелестів
верболіз над водою?
І журавлі,
що у вирій летіли,
І весни,
що збігли кудись чередою.
23.04.2013

(Поетесі Нінель Новіковій)
Шкода, що мчать за обрій роки
І сивина вплітається у коси,
Та сяють вам з небес ясні зірки
І стеляться під ноги трави в росах.

Для вас квітує білопінно сад,
Виводить соловей високі ноти,
Жаль, що не вернеш молодість назад,
Та приводу немає для скорботи,

Радійте, за прожитий кожен день,
Цінуйте кожну дорогу хвилину,
Несіть в душі мелодії пісень
І не впускайте в серце самотину.

Талановита, мудра і проста,
Ваш дар – творить, поезію писати:
І місія велична і свята –
Людині у біді допомагати.

Хоча за обрії летять роки,
Пливуть, мов лист осінній за водою,
Хай щастя із небес вам шлють зірки,
Палка душа лишиться молодою.
18.07.2013

я тільки пуанти. і сукенку. крепдешинову.
і шаль-павутинку. зіткану вітрами східними.
і крильця прозорі. над вишнями, над ожиною
літала в них. над бузиною… – найнеобхідніше.

я тільки парфуми. тендітні, ефірні, вранішні.
легку парасольку. від сонця. і як захмариться.
й мелодію тиху. аdagio. флейта, клавіші…
і де Мопассан. – і ще тисяча літ до старості.

я тільки зітхання. безсонні, бузкові, в любощах.
і пашень осінніх самотність. і вітер мантрами.
і біль попід серцем. і сепію ніжну – юність ще.
і мрію рожеву – Парижем гуляти завтра нам.

я тільки пуанти. й до тебе спішу. метеликом.
хіба іще скриньку. різьблену: лелітки, плетива.
а ще косметичку. і два кришталевих келихи.
і шафку: спідниці, горжетки, манто, скелетики,

авітамінози, маленькі печалі, радощі,
коханці, колишні, покинуті, що покинули,
браслети, коралі… і, мабуть, усе. та… правда ще:
(пілоте, будь ласка, прошу вас літак затримати)

...................................................................

Смотрю в окно и дождь стучит..
Ко мне приходит вдохновенье..
А сердце бьется и дрожит,-
Писать хочу стихотворенье..

В душе та звездочка зажглась,
С которой все я начинал..
И вот пошел не торопясь,
И лист бумаги отыскал.

Сажусь за стол, укрылся пледом,
Достал я ручку из пенала..
И выбираю себе тему,
Наброски сделав для начала...

И будет все.. эмоций много..
Стараний также от души..
Как написать : где мягко, строго..
И как мне лучше завершить...

Во многом есть то вдохновенье,
Что нужно мне, чтоб жить, писать..
Когда пишу стихотворенья,-
Эмоций Вам не передать...

…танцює липень на помості неба
і навіть може втнути гопака
йому позалицятися до тебе
кортить бо ти розлітнена така
окрилена у поетичнім леті
гурманно висмаковуєш слова
о як би не старалися поети
либонь не осягти твоїх жадань
юнацька відчайдушність у діяннях
бушує пристрасть що не чує літ
липневим сонцеликим осіянням
Ювенто мила декоруй цей світ!

18.07.2013

Пародія

Гурії райського саду
Взяли мене у полон –
Знов повернулась досада:
Я ж бо не праведник. Он

Скільки довкола поетів,
Чом ви не візьмете їх?
Хтось із них, може, з відомих,
Знати не знає про гріх.

Може читав хто в Корані
Як бути праведним і
Падав коліньми при пані
Честь захищаючи. Ні,

Долю свою парубочу
Втрачу при ваших свічках,
Грішний, я більшого хочу,
Полум’я щоб у очах,

Шалу натхнення і хіті,
Бурі у пристрасті! Ще
Листя щоб в’яло на вітах
В пах опускаючи щем.

Просто лежати і ждати,
Гурії! – це не моє!
Стали красуні на чати -
Страшно, і тоскно стає.

Милі, я вас обцілую,
З неба дістану вам зір,
Випустіть, дуже вас прошу,
Я ж бо не ваш – рідновір.

16-18.07.13


Гурії - дружини праведників у райському саду у мусульман

Моя знедолена земля,
Сумую гірко над тобою:
Над усією німотою,
І над одвічною бідою.

У голоді віками скнієш.
Оборонитись не умієш.
Бог землю дарував, як вроду,
Кого пустила у господу?

Кого пригріла, як гадюку,
Нас прирекла на вічну муку –
Нестерпно довгу муку-ніч,
Яку не скинути нам з пліч.

Вона неправдою нас душить,
Все бур’яном-брехнею глушить,
Як невід’ємна наша тінь,
Куди не глянь, куди не кинь.

2004р Надія Таршин

Марусенько, Марусю,
На тебе я дивлюся
І часом не йму віри,
Тобі кажу я щиро,
Що ще такі бувають –
Собою прикрашають
Земельку нашу рідну
На дивину ще плідну.

За що рука береться-
Усе тобі вдається:
І знатно вишиваєш,
У хрестики вкладаєш
І душу, і терпіння,
Своє високе вміння.
А як плетеш хустину –
Плекаєш мов дитину.

І кожна річ, як диво -
Усе робиш красиво.
І ростиш помідори
Не гірші за узори,
І квіти навкруг хати,
Так, як любила мати.
Мов бджілочка, літаєш
І втоми ти не знаєш

Ти на землі - княгиня,
І роду – берегиня,
У донечок, онуків –
Такі ж дбайливі руки.
Одвіку і донині
Газдині в Україні –
Велика, мудра сила
І чоловічі крила.

Вірш присвячую великій майстрині, жінці дуже скромній і роботящій, жительці сел.Клевань 1, що на Рівненщині - Пальок Марії Іванівні.

13.07. 2013р. Надія Таршин

Спасибі за посмішку
Й чашечку кави.
За добрі сестринські слова!
Посиджу з тобою,
Забувши про справи,
Про все, що мене із сідла
Вибива.
Свої почуття приховаю
За жарти
Відверто невдалі,
І все ж….
Ми граєм обоє,
Відкривши всі карти, –
Я вірю у виграш,
Ти програшу ждеш.
Які ж твої руки тремкі
Й полохливі,
Які обережні вуста!
Ми знаємо вже,
Що обоє щасливі,
Та час
Говорити про це
Не настав…


07.12.1997

По яке лихо в нашу Волинь
З орлами й вогнем ви ішли?
Ні, ви добра там не несли.
Ви руйнували церкви, школи...

Ішли в етнічне наше поле
І проливали нашу кров.
Ні, з вами не ішла любов.
Ви годували Волинь болем.

Сьогодні вільна Україна
Миритися з усіма хоче.
Але покайтеся за злочин.
Скажіть, що ваша це провина
Дивлячись українцям в очі.
А перед Богом на колінах.
17.07.2013р.

Моя кохано, я чекаю.
Хоч і чекать нема чого -
Усе між нами відбуло,
як не було,
Як спад веселий водограю.

Мине ще не одна пора,
В якій прийдеш до мене в сни -
Немов я у трафунку, в маячні -
Де ти моя.

2013.

Відлипає липень помаленьку.
У долині мла плете кубло.
Вишень і черешень червоненьких
Нібито насправді й не було.
Навпростець через ячмінне море
Довгі дні маліти подались.
- По Петрі, та й по теплі, - говорим
Нині ми, як пращури колись.
У гніздечку з мамою і татом,
Дивлячись у неба ясний світ,
Розпрямляють крила лелечата,
Мріють мимоволі про політ.
Чахне на городі картоплиння.
Ой недовгий літа буйний вік, -
Викупила в золоті княгиня
Право на його зелений сік…

17.07.13

Старший брат купив мобільник.
Хвалиться, радіє:
- В ньому знаєш скільки функцій!
Що завгодно вміє.
Менший Кость прибіг до нього
й дуже просить брата:
- Дай мені також, Васильку,
трішки ним погратись.
Кость малий погрався трохи,
віддає байдуже:
- Досить класний. Тільки знаєш, -
плаває не дуже.

Пародія


Люблю солодке… Як дюшес – щоб в мисці!
Не лось, не олень – знає все село.
Ти вибач – звідки те маля в колисці?
У нас ще й поцілунків не було…

Воно в нас, мила, кажеш від натхнення?
Та вірю, вірю… Так – безмірно рад…
То син чи дочка? Як його на ймення?
(Ще добре – обійшлося без близнят!)

Всьому виною, певно, творча мука
Або наслання від небесних муз…
Диви – воно вже віршики агука!
А як римує! Справжній Чорногуз!

І гумор любить – он усе в рум`янці,
І в`є, і в`є (як я часами в`ю)!
Міцненьке, браве – хоч веди на танці!

Від гордості я наче у раю!
Як добре, що воно у вишиванці –
Моє, моя Дюшеско. Признаю!


17.07.2013

не боїшся рук моїх розгнузданих
не страшишся що згориш у полум`ї
зблудишся навік в моїх спідницях
в небо полетиш на голих ц...цях
диво-перса ти уже цілуєш
ізкипаю в ласках умліваю
най мене і ціла волость чує
я -німфетка я - перлина раю
та зніми скоріше ці облачення
шорти рвані майку те що далі
кров моя огнями поциганчена
(залиши хіба лише сандалі)
а чифір зробив велике діло
не заснеш не думай конокраде
тіло-дихання моє розбурхуй сміло
не чекай допоки ранок впАде
мріється дорога із колесами?
забирайся їдь я не тримаю
тіко попрощайся з тими персами
шо як стражі коло брами раю
я твоя одвічна кочовичка
не переч
звикай
то файна звичка
у вогні циганському згораю
і тобі
багато
дозволяю:)


17.7.2013

Ти, мов сумнівний шлях,
Яким мені пройти,
Слід в слід,
Аби себе не загубити…
Мені здавалось лиш,
Що Він – це Ти,
Здавалось лиш…
Від літа і до літа…
Я знищила всі докази…
Тепер
Планую тебе стерти,
Перекреслить…
В моєму серці,
Ні, ти не помер,
Але не дам тобі я
Там воскреснуть…
Не дам, не буду,
Більше не візьму
Тебе від світу
Вкрадливої ночі,
Не на біду…
Піду…я геть піду,
Хоча лишитись хочу…

Якби Іван Франко не вмер,
а став би мером Івано-Франківська,
то чи працював би він в поті чола чиновницького,
чи вибудовував би бюрократичний ідеал світу
із постанов, розпоряджень, наказів…
Знаєте, щось не так,
щось пішло не так у нас
наче в королівстві Данському,
бо ми віддали владу політикам,
а треба би було поетам.
Лише у піснях і віршах —
вижив український народ,
та словом відродився.
І важливішим за владні укази
є Шевченків «Кобзар».
Оберігають мою країну —
поети,
більше за пістолети.
Як казав колись грек Платон
певно розбивши свій глек з вином
об чиюсь чиновницьку голову:
— Лише та держава буде процвітати
де будуть правити філософи та віршотворці…
І щоб урятуватись —
від економічної кризи,
та політичної диктатури, —
люди йдіть у поети!

волинка грає час у.д.
біда навчить– зубасті знають
де голод брав постав едем
голИзну вигадка веде
до влади й слави як до раю

дзінкий нечесно рваний гріш
і до вершини від підніжжя
гора бажаючих скоріш:
коли в пани в пани коли ж?
і доять смокчуть чавлять піжать

а простодух-інтілігєнт
лише зітхне в безсиллі журно
зрагулізована ущент
під бум-цик акомпанемент
потягне віз країна дурнів

Добре, каже батько до сина
Хочеш щоб я тобі розповів
Як цвила у веснах Укураїна
Світ їй знав шанував і любив

Я розкажу тобі мій коханий
Про історію яка ще спить
Бо як край і історія в кайданах
І це синку народ мій болить

Нашу славу зарили в могилах
Як вогню всі боялись її
Як орла у якого є крила
І літає по небі своїм

Прийде день що розриють могили
Вже не довго нам ждати на це
Душі тих які правду творили
Вийдуть з нутра і край Воскресе.
весна 1971рік (w1/15)

а котка дорога снить колесами-
всіяна роменами, даліється.
ллє гітара-кочовичка скресними
звуками, яріє пісня..Ти оця

Доля , що коловоротить кострища,
і чифірні ночі недовиспані,
ти мене розвітрюєш-а хто ж і ще?
конокраде, збавче тихо-дихання.

Вороні спідниці та облачення
в русі як вітрила проти просині.
Кров моя огнями поциганчена-
сни твої - моїми зворoхоблені.

дзвони зір на грудях перетрясую,
в танці ізкипаю. Перекотисті
пристрастей моря гойдають рясою,
сіють перла у любові волості.

Не боїшся вихорів розгнузданих?
не страшишся, що згориш у полум"ї?
що зблукаєш у моїх - у Тустанях?..
Вічне: в Небо лет - серцями голими.

І сплю й не сплю... І ніби мені сниться
Густезний ліс і файна молодиця...
Дюшеско, Барбарисочко, цьом-цьом...
А поруч бігає якийсь кумедний Гном...

Талановите, бестія, вдалося...
Спило всі рими з милої волосся,
Метафорами смачно закусило.
На мене схоже: добре, тепле, миле...

Таке якесь, як щастя у віночку...
І носить чорногузівську сорочку...
І на бандурі раптом як втяло...

Відлуння сколихнуло все село...
Аж розколовся навпіл чийсь гарбуз...
Я ж був щасливий цим нащадком Муз!:)


17.07.2013

Семиоктавний водоспад щедрот
І архітравний витончений грот
Заполонили береги химерні,
Нашепотіли відблиски феєрні.

Наворожили різьблені фронтони
Величнобілі звивисті колони,
Собор шпилЯми чеше буйні хмари
В молочному тумані-дня примари.

Перлини в мушлях сховані надійно,
Вітрил пурпур вже вицвів провінційно,
Завіси заступили світло денне,
У плюші крісел тоне диво темне.

Перлини на зів'ялих пелюсткАх,
Тривоги у розпалених серцях,
Затоплено пісками ті оази,
Де пошуки завершують екстази.
2013

Оце дитя кохання – Вам скажу я!
І груди є – і поміж ніг стирчить…
Ростуть мені в очах і груші й туї,
Хоч сядь і плач, як тітка на печі.

Із муз уже любив і не одну я,
Були солодкі, ніби калачі,
Тепер сиджу і вірші компоную…
Аж мац… Щось голова моя свербить.

Ой, лишенько, це ж роги, як у лося!
Забув я те, що ти – із Афродит!
І пестив, ніжив так твоє волосся…

А ти, а ти – в спідниці ти – бандит!
У кого немовля оце вдалося?
Середнє щось, ти бач - гермафродит!

17.07.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Підперся граблями. У полі стою.
А сіно виспівує гами...
Я посмішку згадую милу твою
І все, що було поміж нами...
Де я іще юний, до всього мастак,
Дзвеніла коса над лугами...
І сіно. І ти. Стукіт серця "тік-так"...
І жайвір. І борщ з галушками...
Чому ж ота втома, неначе мара,
І тіло з краплинками поту
Дратують постійно(мовляв, не пора),
Берися за іншу роботу?..
А сіно шепоче.
А жито шумить.
А я сподіваюсь на любощів мить.
...Зруділий від сонця та спеки...
жую...
(Запах часничок поміж нами...)
Складу, моя мила, копичку й твою,
Спочинь-но з граблями...

17.07 2013

Яке це стерво, зоряне натхнення!
У срібну ніч, коли мигтять світи,
його нема і рими одкровення
не можуть місця у душі знайти.

Та що там місце, рим самих бракує!
Усе шаблон, ужиток, секонд-хенд.
Душа від того, знудившись, сумує,
а з нею гумор, комедійний бренд.

А було б добре щось таке уткнути,
щоби Парася пискнула: О, ВАВ!
А потім не могла всю ніч заснути,
втомивши ум від пародійних вправ.

Немає Музи, діви для поезій,
а з нею слів весняної жаги.
Себе питаю: нащо пишеш, крейзі?
Кому потрібні прісні пироги?

І сам собі я відкоша рубаю:
Від дум життя порепалось чоло.
Я запишу їх, потім прочитаю –
уже тих зморшок зменшиться число.

Це як рецепт довіку не старіти.
Якщо умерти, тільки молодим.
Хіба не ліпше римами хворіти,
аніж маразмом, а то і гірше чим.

Я не один такий на цьому сайті.
А ну спитай найстаршого з ПееМ:
Чого ті дні, коли не пишеш, варті?
Хіба не скаже: творимо – живем…

Пародія

Оце мені так випала задача,
Уже й не знаю, що мені робити?
Ні батько, а ні мати не навчили
Як хлопчика від дівки відрізнити.

Чи син воно, чи дочка? От би було
Йому отак уже під років двадцять
Тоді б я знав… Тоді б я і не щупав
А так побачив. Але це маля ще…

Оце беру, дивлюся, зазираю
У очі, на обличчя і на груди…
Нічого я второпати не можу.
Грудей нема. Нема, та і чи буде?

Воно іще не має ні щетини
І вуса в нього не ростуть… Але
Є ще одна ознака… Але памперс
Не можу розстібнути я оцей.

А ще від нього пахне неприємно.
Напевно… Точно! Так воно і є!
Нехай росте. Ким виросте – тим буде.
Хай спокою уяві не дає!

17.07.13

Коли усе здається чорним-чорним,
без будь-якого сенсу, без мети,
довкола зрада, підлість і потворність -
відважся заспівати пісню ти.

Відлунить Чураївни рідне серце,
об землю лихом трусоне гопак
і… «Алилуя» - сплав зі сліз і терцій…
Ти устаєш і оживаєш… Так!

Лиш не тамуй розпуки, туги й болю,
коли пече образа, не згаса:
ти виспівайся, виплачся доволі,
підхопить пісню жайвір в неба полі,
босоніж вийдеш із витків недолі -
загоїть душу істини роса…

кін.1990-х (2013)

Розхмарена вітром, ясніє блакить
Над змореним спекою полем.
Мажорними нотами жайвір бринить
І жито шепоче спрокволу.
Зруділий од сонця та спеки стою
На сіні, підпершись граблями,
І посмішку згадую милу твою,
І марю весняними снами.
І втома відходить, неначе мара,
Із тіла краплинками поту,
Але, вибачаюсь, кохана, – пора
Ставати ізнов до роботи.
16.07.13

Етюд

Біла мелодія снігу
Зачарувала світи.
Песик рудий із розбігу
Вишив на ньому сліди.

Влігся натомлений вітер
Відпочивать залюбки.
І, наче ноти, на вітах
Чорні розсілись граки.

В казку потрапивши тиху,
Раптом замреш від краси...
Срібну симфонію снігу
Слухають сонні ліси.

… пройдусь по Кучерівці,
Де від падолисту все рябе.
Лагідно погладжу по голівці
Всесвітом забутого себе:
"Будуть з тебе люди, не журися, –
Сам собі довірливо збрешу, –
Тільки ж зайченям не загубися
В нетрях лопухів і споришу!".
Заховалась, бачу, за ворота
Вже не наша хата,
Вже не та,
Де свята бабусина скорбота
Няньчила малі мої літа.
Хай живуть чужі та незнайомі
Без гріха тяжкого на душі –
Зляканому зайчику-сіромі
Нічого робити в спориші!
Кроку не притишую…
На плівці –
Чи сльоза, чи крапля дощова…
В рідному селі, на Кучерівці,
Всоте вже сивіє голова.


1995