Я просто хотіла тебе запросити на каву,
Під музику сивої зливи мовчати про все,
Хай потяг тебе на вокзалі чекає – небавом
Він з тобою у далеч і серце моє відвезе.

Привокзальна кав"ярня відкриє пощерблені двері,
І затишно в ній, і сумно нам буде обом,
Після твого від"їзду малювати тебе на папері
Олівцем кольоровим буде малесенький гном.

В нього очі твої волошкові і ямки на щічках,
Підростатиме син і спитає про тебе колись,
Я брехатиму, звісно. І брехня ця увійде у звичку,
Ну а нині мені ти осіннім дощем відсльозись.

Відболи вже нарешті. Виїдай мене, ніби іржею,
На тілі моєму випалюй залізом тавро,
Поки я ще – твоя! Поки ще на пероні душею
Розливаюсь в тобі, наче в хвилі бурхливий Дніпро.

вітри нині скрізь непевні:
морські повернули в море
людські пригорнула темінь
осіння хронічно хвора

міняйли міняють берег
ховаючи в гущі пісню
на тому де пір’я дерли
чи цьому де більше й присно

а може отак до снігу
схиляється світ поволі
якого із дому вигнав
якийсь хитромудрий столяр

що цвяха не хоче вгріти
між домом і берегами
і світ бурлакує світом
і морем стає між нами

сл. Л. Калиновської, муз Олега Бута

Благословен цей ранок в небесах
і сонця промінь знов мене розбудить.
Мій рідний краю, славен ти в віках,
Ти розправляєш знов синівські груди.
Моя земля, де народивсь Олесь!
Тут є усе, до чого серце лине.
О, Білопілля, берег синіх плес:
Сула і Крига, Вире солов’їний!

Приспів: А я до тебе серцем притулюсь,
А я до тебе з ніжністю схилюся
Мій рідний краю, я тебе люблю,
Мій милий краю, я тобі молюся!

Стіжками долю вишию свою,
Щаслива доля, тепла і привітна.
І розквітає квіткою в маю,
черемхою й каштановим суцвіттям.
І хай з роси й води на многа літ,
найкращих літ, щоб не було їм краю!
Хай розквітає цвітом славний рід,
Мій милий краю, Білопільський краю.

Приспів: А я до тебе серцем притулюсь,
А я до тебе з ніжністю схилюся
Мій рідний краю, я тебе люблю,
Мій милий краю, я тобі молюся!

Мій рідний краю, я тебе люблю,
Мій милий краю, я тобі молюся!

Вже і «білії мухи» могли прилетіти,
Але сонячні дні і тепер до снаги.
Бо у вересні викравши «бабине літо»,
В листопаді нам осінь вертає борги!

2013

Похмурий день на дачі. Сонце миле,
Тебе нема – нас осінь не злюбила.
Всі дні її такі, як і сьогодні:
не сонячні, пронизливо-холодні.

У ліс пішов. А той не зміг зігріти,
Бо сам замерз, лише в картуз одітий,
Лише в картузик листя золотого.
Та осінь хижо дивиться на нього
І демонструє свої груди сірі.

А навкруги дерева темношкірі –
Тіла, принадні, темно-шоколадні,
До танцю стали по моїй команді.
І ось, де скам’яніла сива осінь –
Танок мулаток золотоволосих.

Такі вони чарівні і моторні,
Що сонце стало танцюристом чорним
І так віддалось запальному репу –
Ще мить і проломає груди небу,
І на ліси і ненависні дачі
Поллються почуття його гарячі!

Так осінь думає і хоче заморозить
Танок мулаток золотоволосих.
І жалить ніжних крижаними бджільми.
Та їх рятують сонячні обійми.
І я стрибаю, хлопчик-негритосик,
В танок мулаток-золотоволосок.

1993

Не сезон закохуватись нині -
Понад містом тужить листопад...
Небо плаття розміняло сині
На пожухлий, сірий ненаряд.

Ще тьмяніші вулиці-приблуди,
У загуслих тінях ще темніш,
Неусміхнені дерева й люди
Потамовують холодний дріж.

Тільки я, мовляв не бачу суму,
Ні студених обіднілих барв,
Засіваю щастя дзвінкострунне
На долонях листяних гітар.

І мелодій веселковий шалик
Поміж віття осені - резон...
До безмежжя серце закохалось,
А говорять, ніби не сезон...
(17.10.13)

Те, що сьогодні є маловажливим,
вчора було неосяжним ще Всесвітом..
Все почалося з батьківської ниви.
Нині ж нових міст осінні пересвіти..

Рух ,метушня скрізь, намиста розсипані
неперелічених днів і хвилин ,
з шумом, із сміхом і свистом, і скрипами
сповнились сотні асфальтних долин..

але..

Нових змагань розкриваються простори
й те, що в Тобі завжди Вічним жило –
скрізь надихатиме пульсами гострими -
Жити , боротись й творити добро.
2013р.,м. Катеринослав

«День пережит – и слава Богу!..»
Федор Тютчев «Не рассуждай, не хлопочи!..»

Щасливий,
у кого - аби день до вечора,
а нехіть думать заміняє крик,
у кого гумор – в слові недоречнім,
мета життя -на відстані руки,
кому не муляє, що зайди мову топчуть,
історія Вітчизни, як торішній сніг...
...А ти в цейтноті.
В очах, не прохололих з ночі,
ховаєш роздуми і розпачі рясні.

1
незаміжняʹ незаймана незмінна
знеможене зневірене дитя
сталева нитка вплетена в буття
забутий будда ненія нетлінна
позадувало снігом береги
піском позабивало води темні
життя без Яго казка без Яги
над піфією випари підземні
над парією промені снаги
у небесах вершаться сновидіння
не передбачує спасіння воскресіння
померли всі – і люди і боги
померкли і сонети і сонцяʹ
і випито водицю із лиця
хоч і не кров і не людська – водиця
прочитано молитву для годиться
станцьовано ритмічно ритуал
страхи переповито в мадригал
переперезана хустками поясниця
і сон незмінний кожну північ сниться –
по смерть свою біжиш до балагану
омріяну й дочасно невблаганну…

2
не заходять сюди небеса і вітри і віки не заходять
і регоче нутро – коливається черевом Час
викорчовує сни перетята харизмами хорда
і поскиглює пам'ять полишеним десь дитинчам
все згорнулось в клубок в темний відчай погаслого сонця
сивим фусом слова завапніли на мертвому дні
і залізо і золото – зáвжди лише в однині
в множині лише – ґрати старого сумного віконця…

Ти бачиш, я дивлюсь на зорі.
Вдивляюся в ночі глибінь,
Чекаю, що хоч мимоволі
Засяє твій образ, чи тінь.

Ти знаєш, я слухаю вітер.
Я часом здіймаюся з ним,
Бо хочеться так полетіти,
Поринути в простору плин.

Ти чуєш, збивається серце.
Душа невблаганно кричить.
А сльози... Їх знову озерце...
В них, може, думки утопить?

Ти віриш, я просто втомилась.
Втомилася вірити в те,
Що свічка твоя закінчилась,
А ти- сяйво тепер золоте.

Шоком для мене був
шоколадний бум.
Шовком стелиться шлях.
Жах!
Риболовецькі плоти йдуть у твої порти.
Рибам моїх думок видалено хребти.
Ти!
так ти, ТИ!
Брат чи кат?
Голодні роти,
для барикад,
рупори змін,
гаранти зрад.
Їх зве Хо Ши Мін
назад.
2013

Зачарована, знову
Душею тону
Я у блискавці слова,
У магії фрази...
І метафор чудові
Скарби сипону,
У поезії мову
Порину в екстазі!

2013

…вітру гортанний спіч
падає в ранок ніч
о мій душевний кіч
ляжу мабуть на піч
чую ломоту пліч
капають сльози з віч
страуси зусібіч
Боже у чому річ
я ж не на Брайтон-Біч
де ти о Фарадей
або хоч Гемінгвей
хай би мене гойдав
кидав і підкидав
страусом, журавлем
краплею чи дощем
аби лише не спав
вчасно мене піймав…

07.11.2013

Вчора ти взяла у мене,
Вчора ти взяла!
Жовте листя знов зелене
Стало, ла-ла-ла!

Ти взяла у мене ніжно -
Як пилок бджола!
Аж в очах пахуча вишня
Восени цвіла!

Ти взяла у мене вміло -
Наче два крила -
Тіло все затріпотіло -
Серце ти взяла.

Ти взяла його до решти,
Понесла у рай.
Раз так солодко береш ти,
То своє віддай!

7.11.2013

Наш мир – череда событий
и дат, коснувшихся нас,
клубок связующих нитей,
осколки мыслей и фраз...

Ни часа, ни дня не зная,
застыв у крайней межи,
в итоге всё исчезает,
своё отбыв, отслужив.

Творение рук и мысли –
предметы рождают пыль.
Бессмертны слова и числа,
все меры без них слепы.

Что вещи? Нам не вернуть их.
Весь мир изначально пуст,
и видимый – он, по сути,
материя наших чувств.

Хто вкрив тебе, леле? Чи вкрив був?.. Розхристана ртуть, –
отак вони діють – колодязі, прірви та глюки,
романи безлюдні (але всі герої – помруть),
молочні намордники, що гамували білугу….

Хто ласував ними, той знає, як терпне терпець,
як білі левиці в подряпинах спокою лови
ведуть на судоми настрашені (хай йому грець,
страхіттячку тому!) Як дівчина болеголова

виходить із джунглів оцих безсоромних нічних
купань у жахіттях – маною, мадонною смерті….
Тремтить у руці її мідно-зміїстий свічник.
У нім догорає одненька сльоза милосердя

Морфея скаженого… Їж їх і пий, наче спів
безсонних провулків, будинків, автівок циганських,
твоїх сивочолих невільних надій-солов’їв,
у синій пательні засмажених заживо з ласки

святого Нікого Ніколи…. Ласуй! – громовиць
у роті солом’яний присмак дитинством кривавить…
Коли ти прокинешся, день загарчить, долілиць
заснувши, як жертва-глядач – на програмній розправі

себе із собою. Коли це не сни. Вже не сни.
Орда характерників. Постріли гілок дубових.
Коти-каратисти. Розмови сокири й сосни.
Холодні чистилища, де обіймаються повінь

і ніжна пожежа – і хоч затуляй вухозір!
Бо ти – це вони. Всі вони. І вже луснеш – а більше
і більше вони у тобі на життя грозові
намотують савани слоноподібної тиші –

і ти розриваєшся. Шмаття докупи іде.
Саме йде докупи, хоч як йому крок не роз’ятрюй!
І день долілиць відмовляється бачити день,
коли він помре – і воскресне на кутику карти,
навскіс від «конати»…

.. і от би – тих бісових снів!
Хай жахів, але – хоч прокинутись – вижити – втяти
стотисячну голову гідрі пекельних світів,
що всі заблукали у рані у горлі кімнати,
що ласує снами. Як ти…

…а левиці – гарчать
із білого неба. І білі ворони по болю
малюють погоду. І ходить самотня свіча
з тобою на шиї – збирати у цукрянім полі
вітри і волошки. Солоні волошки й вітри, –
щоб ними всі Три тебе вкрили. Щоб Він тебе вкрив…

В печі печалі – чвари чорних чар…
В печі печалі – іскорки розлуки.
Журби рябої розгрібаю жар
і дмухаю на обгорілі руки.

В печі печалі – пара поривань.
Та росами закоханість загою.
І настрою виймаю коровай
обпеченого жарту кочергою!

2003

Пародія

А мене бажання огорта,
Видиво нещадно тиждень мучить –
Німфа із хвостом чи без хвоста?
Взнати мушу нині неминуче!

Зглянься, бо кохання на кону –
Покажи хоча би плечі й спину!
Вирини із озера, ану!
Тільки ціла, не наполовину!

Хочу, хочу і давно хотів!
Ще благаю показати ногу!
… Можна буде засилать сватів –
Ти слов'янська німфа, слава Богу!


07.11. 2013

…відпущаємши – дихання, віру, хустинки, псалми,
нездоланних купин опалимі-опалені голки,
громовиці й веселки, яким не лишили семи,
сьому п’ятницю із недописаним словом «.. о по’лку»

чи «…полку’» – ні про кого, про себе, ніщо і ніхто…
Як несила – спиратись на ніччю знеструмлений легіт!
Відлітають птахи, як серця, на залізний кордон,
де стрічаються твань і мисливський захоплений клекіт

душоловів. Де вже – нінавіщо. Не варто – ні сил,
ні поживи, ні слів, ні компресів бруньками берези…
Де спадає все те, що, неначе сорочку, зносив –
і його замітають хвостатих малих ірокези.

Де лункі горошиноньки пам’яті котяться за
видноколо, мов голови, стяті невидимим списом.
…ще тремтить, мов білизна – на гілці, – остання сльоза.
Ще ворона стискає останнє прокляття у писку.

Та вже звичка бубнявіє в тілі – до бути без тіл,
без бажань і доріг, без порушень і заклику кари…
Вже зривається перший казан із печі висоти.
Вже долоні кошлаті шкребоче малиновий карлик…

Головне – не згадати ні вигадок теплих, ні зла.
Не злякатися вкотре. Зламати солом’яне «треба» –
як до горла підступить пропахла землею смола,
коли сурми покличуть з пекельної пригоршні неба.

Ти пахнеш яблуком. Яблуком і корицею.
В серці бриниш нерозгаданою таємницею.
Янголи з неба на нас нетутешніми птицями
Дивляться й далі летять із дитячими лицями.

Звідки ти, щастя? Неначе Всевишній десницею
Взяв і віддав (ти сказала тоді: «це я!»)
Нині ж очей Своїх всевидючими зіницями
Дивиться з неба, і, то благословить громовицями,
Тихо рахуючи дні з безконечників сплетеною вервúцею,
То заскрипить вітряком чи старою криницею.

В лісі галявини вкрилися густо суницями,
Хмарами небо рясніє всуціль білолицими,
Серце дзвенить у любові гартованою крицею…
А ти пахнеш яблуком. Яблуком і трохи корицею.

якщо існує пекло на землі
туди привозять зранку у суботу
це в тебе пекло а у них робота
в роботі долі більші і малі

ти випадково вибране число
безвольна цифра спущеного плану
коли вже там то значить ти поганий
насправді з тих кого не пронесло

короткий допит довгі балачки
усе минуле на листку анкети
роки усі питатимуться де ти
повз темні вікна поспіх несучи

ще буде постриг келія синод
хиткий Петро в погонах і з ключами
чорти до пекла не впускають Мами
вона ж свята пояснює народ

квадрати стін квадрига мокрі пси
і слух в надії згубленого звуку
ще будуть кола й кругова порука
останнє слово марно а проси

тепло і їжа книги а між тим
усе крім дії вишукана кара
така за склом яскрава кожна барва
так Боже пішки хочеться в стежки




2013

Зима - таки ріка. А повеням не стане
ні грудочки землі. Усе затопить сніг,
і в кригу закує Перун із порцеляни
останки голих піль, відбитки босих ніг.
І посіріє даль. І сорок днів скрижалі
читатимуть волхви, та не знайдуть путі.

Лиши мене отут - у цій твердій печалі,
у чистій, як вівтар, дозрілій самоті.

Ти не призначена мені, бо це, можливо, неможливо. А ми все віримо у диво – такі самотні і смішні, як опівнічні мандрівці, що, нарікаючи на втому, все ж не вертаються додому маршрутом ліній на руці, бо хочуть вірити у те, що завтра пишеться сьогодні, і що над урвищем безодні ще, може, щось і проросте...

...Коли в тебе в серці стільки вільного простору, що стане вмістити всесвіт і ще когось – навіть якщо не склалось і не збулось, усі відчуття прискорюються й загострюються. І ти починаєш думати про невидиме, рахуєш утрати, як дріб`язок на метро... А серце шалено стукає об ребро, бо й вітер ранковий печалі твої не видме. Бо крила твої, далебі, не підперти й костуром, а нерви твої накручуються на ось - землі, на якій не зустріти того когось, для кого у серці стільки вільного простору...

Мойсей: «Відколи пасу тут вівці,
Бачить таке довелося вперше:
Палає кущ і не згора.
Підійду та подивлюсь на оцеє диво».
Всевишній: «Спинися і роззуйся!
Ти в Святому місці!»
Мойсей: «Хто ти?»
Всевишній: «Я той, кого ніхто не бачив.
Не з плоті Я, а з духа, що обіймає Всесвіт.
Бог Аврагама, Іцхака та Яакова».
Мойсей: «Але чому являєшся не привселюдно,
А в цьому ось нікчемному кущі?
Його ж все суще обминає...Ні птах, ані звірина,
Якщо потрапить, нізащо не вийде з нього...»
Всевишній: «Нікчемний кажеш?
Отаким Єгипет зробив народ Мій.
Як і він, найнижчим з-посеред інших.
Обрав Я кущ терновий, бо найчистіший він.
Не моляться йому, як усіляким там кущам і деревам».
Мойсей: «А чому саме мені явивсь Ти в полум’ї оцьому?»
Всевишній: «Тому, що першим не побоявсь ти
На захист побратима стати.
Щоправда, не сподівався, мабуть,
Що хтось із твого роду готовий видати тебе.
За справедливість і одвагу обрав тебе.
Тож підеш з ними до фараона і передаси йому
Простовіч все те, що Я скажу тобі.
І хоч-не-хоч дозволить він вийти Моїм обранцям
До Краю, що тече молоком і медом».
Мойсей: «Владико, Ти повірив у мене!
А чи ж повірять одновірці?
Певен, одразу ж скажуть:
«Не дури нас. Не являвсь тобі Господь!»
Чим спростую недовіру?..»
Всевишній: «Що в руці твоїй?»
Мойсей: «Палиця та й годі».
Всевишній: «Кинь її на землю!»
(Палиця враз стала змієм. З остраху Мойсей відскочив).
Не бійся! Візьми змія за хвіст!
(Не змій, а палиця знову була в руці Мойсея).
А тепер засунь під пахвину руку.
Витягни її. Що, побіліла?
Знову засунь туди ж і вийми.
(Начебто і не було прокази).
Мойсей: «А як байдужим люд буде до отаких див?
Є ж чаклуни, що на таке спроможні...
Всевишній: «Тоді набери води з Ріки і на землю вилий.
Кров, що заллє весь суходіл, перекона будь-кого.
Мойсей: «Дива дивами, але ж тяжкоустий я і тяжкоязикий.
Як говоритиму із фараоном?..»
Всевишній: «Я твоїми вустами буду».
Мойсей: «Навчиш, що маю говорити, але де ж узяти голос?
Може, іншого когось пошлеш?»
Всевишній: «Чи ж не Агарона маєш на мислі?
Що ж, хай буде так. Він говоритиме
Моїми словами через тебе з фараоном.
А тепер не зволікай, іди назустріч братові.
З моєю поміччю вам вдасться якщо не переконать,
То настрахать до смерті фараона».
P.S.
Мало хто в світі, крім хіба що юдеїв (ба, навіть і серед них не всі?!), вірить у багатотисячний вихід з Єгипту колишніх рабів. Та якщо звернуть увагу на претензії сьогоднішніх єгиптян - віддать їм належне за те, що позичили в давнину сусіди їхніх прапрапрадідів, то змушені будемо повірить. Це переконливіш, аніж відсутність згадок в непевних аналах історії.

Киця каже: няв-няв-няв,
каже песик: гав-гав-гав,

козенятко: ме-ме-ме,
а баранчик: бе-бе-бе.

Каже коник : іго-го!
Курка каже: ко-ко-ко,

гуска каже: ґа-ґа-ґа,
качка каже: кря-кря-кря.

Свинка каже: хрю-хрю-хрю,
а корівка: му-му-му.

Мишка каже: пі-пі-пі,
а (Михайлик)*: хі-хі-хі!

Ще (Михайлик) каже: "Е-у!"
Впізнає, де слон, де лев,

де ведмедик, зайчик, вовк!..
І повторюємо знов:...

(і знову спочатку)

07. 2009 (2013)

Коли розвіє віхола надії,
І світ усі свої розгубить барви,
Згадається, що вогник ледве тліє,
Та й аромат уже не той у кави.

Коли ж осяє день усе промінням,
І усмішка прийде у теплі очі,
Захочеться обтріпати коліна,
Бо то прийшла для щастя мить уроча.

Тоді усе навколо - мирні мрії,
Муркоче мовою кота і казки,
Іще горить, іще бажати сміє,
Бо вірить у шматок якої ласки.
2013

На узліссі виріс дуб.
Якось жолудь з дуба – гуп.
Закотився під місток.
Заховався під листок.
От полежав там тихцем –
Далі грався з вітерцем.
Вітерець його заніс
Аж до річки. Поруч – ліс.
Жолудь примостився тут.
Сонце оком луп та луп
Й…
(читай від початку)
:)
2013

Сади вплітають яблука у коси.
Голосять небом вітряні дощі.
Душа, укотре, зустрічає осінь,
без парасолі, (й навіть не в плащі),
мандруючи уявою дороги,
втікаючи од світу суєти.
Та не втекти...
Й од себе не втекти...

Колись казки стають лишень казками,
гойдаючи кружальця на воді.
Не вбережешся, навіть біля мами,
од мотлоху безрадісних подій.
А споконвічне “бути чи не бути?”
нахабно розтинає шкіру скронь,
і чаша лиховісної отрути
уперто пнеться до твоїх долонь...

Та в безладі шаленства стоголосся,
сум'ятті безпорадної ходи
сади вплітають яблука у коси.
Чи яблуками тішать світ сади.

А, Ти?..

жовтень 2013 р.

Я хотів тебе і не хотів,
Я тебе осіннім листям ніжив...
А любив тебе - то й поготів,
Личко чарівливе, ніжне, свіже!

Ти - печальна німфо золота,
Вирини із озера раптово.
Хай мене усього огорта
Видиво небесно-веселкове!

6.11.2013

Листопад прийшов уже без листя –
Виснуть хмарами печальні дні –
І в гаю заморено-імлистім
Всі дерева – голі і сумні.

Тиснуть душу сиві височини,
Наливається свинцем блакить.
І якась бентега безпричинна
Без угаву серденько ятрить.

Так немов ця осінь вже остання…
І зринає потойбіччя тінь.
В гіллі конвульсивна тріпотінь –
Це життя –мертвотне – без кохання!

5.11.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Вже довші ночі, глибша сутінь
Уздовж освітлених узбіч,
І дуже важко озирнути
Навколо себе кожну річ.
Коротший вдих уже, а видих
Спрокволу боляче-хрипкий,
І я, пурпурно повновидий
Іззовні, – внутрішньо слабий.
Уже кількаміліметровий
Роблю слідом за кроком крок,
Усе частіше кожне слово
Поволі вписую в рядок.
Уже в надії ореолі
Я не літаю вхолосту,
Але не скаржуся на долю,
Що не цвіту, і не росту.
Уже під ночі покривалом
Байдуже голову схилив…
Це що – осінніх днів навала
Чи, може, літ нестримних вплив?
07.11.13

...Коли ти, нарешті, утомишся бути патлатим, а пошесть притомності викосить всіх тарганів, коли ти відчуєш, що більше не хочеш літати – ти точно здурів. Не бути собою – страшніше, ніж просто не бути. Відкашлює небо колишні твої імена як свідчення їх перетворення на атрибути того, що мина, того, що зминає тебе, як білетик, жбурляє під ноги рокам, що, немов перехожі, повз тебе снують... А ти – у дорозі. І що тобі діла до того, у чому тут суть?

Земля вже відродила. Ані руш
В траві холодні тільця пізніх груш.
Камінна втома.
Земля не спить. Її тугий живіт
Ще точить, ніби сумнів, чорний кріт –
Повзе додому.

Ой люлі-лю – притихлі голоси,
Оця рілля, ця смуга навскоси
Демаркаційна.
Земля вже відродила, відроди...
І ці порожні зимні городи -
Операційна.

Рубці від рискаля кривавлять, як
Останні маки. Прилягла навзнак
В холодну крипту.
На чорних грудях зморена рука –
Мишва і та із тебе утіка,
Немов з Єгипту.

Спи, чорноброва-чорноземна, де
Уже ніщо у лоно не впаде,
А Бозя д'горі
Тебе вколише – і відпустить страх,
І твої дрібні дітки у мішках
Зітхнуть в коморі.

Ще гострі зорі. Ще сумні яри.
Ще голова задерта дороги.
Ще чорні валки
Старих ворон – намоклих під дощем...
І порожнеча. І прогірклий щем.
І ці рибалки,

Що день і ніч над водами стоять:
Порожній ятір зникне, ніби ять
Із укрмови.
Замерзла ряска. Твань і каламуть.
І риби в теплий вирій відпливуть,
А з ними – Йова.

Моя дружина – як ожина дика:
витка, чіпка і гостра на язик.
Не втіха – а, точніше, анти втіха.
І від отих утіх у ніч утік.
Отримати три тисячі подряпин
і ягідки одної не знайти!
Утік у ніч, і мій порив не стратив
болючий вигук і чіпкий: «Не йди!»

Утік і біг на північ, лиш на північ.
Де щастя птах, де воля. Біль мине!
І сліз потік мене вже не зупинить,
як не зупинить вітер слів. Але,
спинили, як ішов я, одержимий,
до Полюса сміливо напрямки,
тороси, непролазні, як ожини,
і гострі, як ожини шпичаки!
І криги дрейф нагадував ожини
повзучу хитрість і повзучу злість,
і три доби ожиною пуржило,
густою і колючою до сліз!

Заворожила, закляла рішучість,
замучила, в покору заплела.
Але мені вдалося доторкнутись
до Полюса рожевого крила!

2007

До дня Народження

Ви, Лесю, добра, ніжна та красива,
А на ПМ без Вас якийсь «обрив»,
Бо, мабуть, саме Ви – найбільше диво,
Яке Ваш славний тато сотворив.
02.11.2013

До полів любов не на словах
Пізнаю й показую щороку, –
Пращуром протоптаний ще шлях
Змірюю щоденно власним кроком.
Ріжуть грунт старанно лемеші,
Зводячи пилюку поруділу, -
Попри втому – легко на душі,
Адже сила не зникає з тіла...
Вухо притиснувши до ріллі,
Заспокоюю щоразу совість, -
Чуючи із щедрих надр землі
Сповнений довіри й дяки голос...
05.11.13

Ходить котик біля хати
Має лапки волохаті,
довго-хвостик, сірі вушка,
і м’якенький, як подушка.

05.2009

Просилось в обійми розніжене літо.
І, сукню скидаючи, вабила осінь.
Тулилась до мене зима, щоб зігрітись.
Вмовляла весна розчесати їй коси...
А ти не благала ні слів, ані ласки.
У серце моє увірвалась без стуку.
І я лиш тоді зрозумів, що ти – щастя,
Коли ми стискали, сплітаючись, руки.

Осень 2
Надежда Мартынова /Данчак/


Накрывает желтый лист,
Землю – Матушку родную,
Пух- ковер согреет,
В стужу ледяную - Землю дорогую.

Краски осени - палитра,
Желто – красная игра,
И мазки ложатся метко,
Вся покрыта Матушка – Земля.

Окружающему Миру – Осень благодать,
Сердцу радость, счастье - не объять!
Улетает вдруг ненастье,
И окутывает нежное пристрастье...

Вновь пришла любовь. И тебя,
Накрыла Осень сладким миром.
Запахом медовым, терпким напоила,
Ароматным, божественным вином.


© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2013
Свидетельство о публикации №113110502773

Можна тебе запросити на вальс,
мій тільки в мріях існуючий друже,
ми - дві непарні сторінки, а, може,
ми - тимчасово віднесений віршами час.

Осінь кружляє потрібними фразами,
ми - дві сходинки і жодного сліду,
ми, як примари невидимо білого снігу,
ми - одне óдного стрілами холоду вразимо.

Очі задивлені в очі, як небо у небо,
майже реальний, кожним рядочком пульсуючий друже,
вальс, тільки вальс наc обох заримує, а потім затужить,
вальс, тільки вальс, а більшого нам і не треба!

2013

серед чистилища світу веслує харон
сіється жевриво смутку з натертих долонь
місяць і сонце змагаються на терезах
сонним покосом дзенчить шепелява коса

ті що позначені падають листям у час
над терезами тремтить водяниста свіча
сонце і місяць збиваються в крихітну тінь
марно харону кричати на цій висоті

хто тут почує – лиш темрява й пустка глуха
з марами сірих суєт і дочасних кохань
тільки й розради що срібним веслом аж до дір
зорі собі малювати на чорній воді

Морозний ранок серед жовтня,
тремтить кришталь замерзлих трав,
немов хвороба незворотня,
як облямівка із розправ.
Сьогодні вірусом холодним
проникли подихи зими -
чи то на полювання Одін
прийшов, зачувши звук сурми,
що осінь в хмарах розбудила,
прощальним клином журавлів,
чи то Стрибога вітросила
прогнала сніжні кораблі…
Морозний ранок… але ж осінь,
ще руна пише теплоднем
й шукає в парку жовтокосі
кандзі* розкішні хризантем,
які, зберігши силу літа,
зігріли пензлеву пастель,
в перлини бісеру розшиту…
Як жаль, що програно дуель…


кандзі* - ієрогліфічні знаки японського письма

Учора визбирав насіння чорнобривців
(дозріло ж, бо листопад при дорозі).
А як цвіли! І передать не в змозі –
в саду, в городі,
в квітнику, що край криниці
розбила мати (видко ж на порозі!).

Червінько́ві квіти, златом окантовані,
(немов зірок на небі – незліченно)
красою осінь славили щоденно
і, смиренністю своєю зачаровані,
мережили натхнення нескінченно…

А мати сонячної днини, присівши ледь
(перепочити й випити водиці),
нарвавши тут же квітів у десницю,
осінню фарбу вчила, – вашу круговерть,
щоб вишити на рушниках дзвіницю
й шлях до неї, щільно квітами усте́лений, –
і пролісками, й маками, і вами…
…ті рушники, намоле́ні роками,
оберегами в світлиці порозсте́лені,
благословенням ві́чності… від мами.

Ян Палах -
людина-спалах.

2013

Jan Palach -
пан Спалах.

2018

Слизька павутина,
Заміна корінню,
Віки, покоління
Зрекли на коліна.

Безхатько - дитина,
За дниною днина,
Злітає хвилина
У попелі тліну.

Тривога осіння,
Луна голосінню,
Пробудить країну?
Чи звільнить коліна?
2013

На табуйовані місця твоєї вроди
Лягають місячні блакитні пластівці
М’якого світла. Горілиць
У стелю дивишся. У небі
Твій погляд губиться. Тремка
Стікає музика із ліжка,
Ламкі думки рояться поруч
І, перевеслами запнуті,
Спрямовують у сутінь путь.

Напружують шпаринки погляд
І нашорошуються вуха
Невтаємничених істот.

А я, колінопреклонений,
Миропомазаний таємно,
Долучений до лику тих,
Що мають право цілувати
Слова й сліди твоїх чеснот…

Я сльози музики спиваю,
Немов росу земного раю,
Вростаю в місію: тебе
Боготворити. Тільки ти
Оголено-чутливі струни
Вплітаєш в полум’я бажань.

Тобі, наближено-далекій,
Колиску виплетуть лелеки
Із ніжності моїх пісень.

03.11.13

Тиша майже сільська на моєму обійсті –
спочиває душа від гармидеру,
тішиться слух
солов’їними соло,
і місяць, закляклий на місці,
випасає зірки по росі, мов отару пастух.
Я – колишній селюк, заблукалий у місті,
відтерпаю поволі
від звичаїв штучних, чужих
і снаги набираюсь прожити ще років зо двісті,
щоб самого себе на щасливій землі пережить...

2009

…. о, ці строї зі шкір чудернацьких небес не зносити! -
як і душ, зашкарублих від хижих обіймів пітьми…
Ми - зернята планет, пересіяних у білім ситі
недолюблених зим, у сніги чорно-сірі сповиті.
Ми - засмаглих від криги хмарин піт, на сиві степи

і ліси блідозвірові м'яко пролитий. Ми - сутінь.
Пелена, у яку загортають всезнавців-сліпців.
Ми засліпленим сонцем вечірнім подолано-скуті.
Нас на це прирекли до народження демони й судді
й відпустили у храми безлюдні плести манівці

нашим хворим шляхам - на олії та рейках іржавих,
на падіннях дзвінких, на залисинах давніх давнин…
Нам налили у горла настоянки духу і шавлій,
нагострили надії, неначе пластмасові шаблі
і сказали цвісти будяками на грудях руїн.

Ми навчилися. Майже. Під плюскотом лайки підошов.
Ми звикали. Ми гнулися. Нас відливали вітри
золотими людьми, чиї руки - то місячний дощик,
чия мова - прозора, чий усміх - як небо завдовжки,
чия віра в найкраще, мов хрест у тумані, горить

і навчає горіти. Ми звикли. Ми стали богами.
Самоліпами. Глеками. Глиною. Кругом. Вином…
Нам звучав, як веселка - об радість, кожнісінький камінь.
Нам являлися квіти в пустелях - і пахли думками
неосяжного всесвіту… Все це минуло давно.

Ми забули. Ми стерлися. Нас перемолото в ситі.
Жорнови вітряків бога часу зім'яли. На пси
ми зійшли. Наші рідні зуміли до нитки зносити
наші рядна вологі. І зорі, як вовчики, ситі
із холодних калюж долизали серця-голоси.

І тепер на здичавілім килимі срібла земного,
на засмоктанім кроками інії, цеглі та склі
ми єдине, що здатні, - брехати - про бога без бога,
ми єдине, що хочемо, - гризти, як сумнів, дорогу
і стріляти прокльонами в руки нічних скрипалів,

що виводять із прірв подорожніх… Ми - зламані, Збиті.
Ми - безмежні, що прагнуть нарешті дістатися меж….
І коли небеса пропонують нам груди - щоб пити, -
чорний оцет стікає по нашій забутій молитві.
Ми сахаємось неба, бо нас уже в нім не знайдеш…

Нас уже не відмити - вітрами, людьми та святими.
Нас давно не врятуєш, - відступників, злодіїв, псів…
І у спалених барах, зникомі в горжетках із диму,
в горностаях зізнань, х***ваті сліди херувимів,
нелюдимів-відлюдників, плачемо, знаючи: гримне
той, з ключами, дверима, почувши, як ми голоси
повтрачали. Забули. Не втримали. Не донесли......

Не збирай фотографії. Це минулого тіні.
Заморожені образи, в антикварній вітрині.
Не дають помилитися - час ковтає усе.
І майбутнє наш човен, на пороги несе.

Заспиртовані клаптики від стрічань і розлук.
Від печалей і радощів, і цілованих рук.

Не тримай фотографії. Не розкажуть вони
Хто торкавсь найніжніше до твоєї струни.
Не відтворять в ефірі запах милих долонь.
По судинам не пустять життєдайний вогонь.

В галереях свідомості, на самій глибині
Там живуть тільки очі, що стрічались мені.

Сірі, чорні, зелені, й нечітких кольорів
Очі завше одні, у старих й дітлахів.
В них співає весна і сміється життя,
Там розбиті надії і святе каяття.

Сум і щастя, приємності, перемоги і страх
Не ховай в фотографії. Зберігай їх в очах.

2013