Клубок щастя тримали в руках,
Намагались на двох розпустити.
Та примхливої долі злий знак
Обірвав обнадійливу нитку.

Розчинився у склянці сироп,
Та солодкого чаю не п"ю вже.
Кажеш, грішне кохання було б?..
Усміхаюсь крізь сльози: "Ні, дружнє..."

"Мов солодке, розтане печаль," -
Ти повторюєш. Серденько плаче.
Я не питиму спогадів чай,
Обпікає безжально. Гарячий.

Обірвалася нитка єднань,
Розчиняється відстанню дотик.
Я ковтаю самотність до дна,
Порожнечу заповнює опік.
2013

З далеких мандрів повернувшись,
На все СВОЄ, як сич, надувшись,
Обхаявши Вкраїну-Неньку,
Ти подивись кругом гарненько…

Бо хочеш ти, лиш тільки – брати.
Давно пора, вже й їй щось - дати.
Людей розумних об’єднати,
Щоб не тікали з свої хати…

(10-12 лютого 2013р.)

В наших глазах - их звери со всех сторон,
В наших часах сбывается Вавилон,
Их города на нашем лежат пути.
Время вброд перейти.

Даже в улыбке нашей стоит лишь та
Тёмная, непонятливая вражда.
Вой Хаммурапи,
Въедливый взгляд Иштар.
В звёздах ковёр сатрапий...

Радости здесь грешны, душны,
Бродят годами в раковинах ушных -
Лишь к утру разойдутся.
Клинописи забыты, но вбитый клин
Так и торчит по локоть меж гнутых спин,
Так и достанет яблочком до седин
Через блюдце.

Между серпом и молотом, между рек
Был человек, а выдался чебурек.
Тканью снов отзовётся.
Нескольких слов, кому-нибудь на беду,
Чтоб описать по совести не найду
Мятый, недавно вылепленный в аду,
Лунный клёцик.


2013

Летять слова, крилаті і безкрилі,
А світ завмер, мовчить, як у могилі.
Летять слова… Куди летять? Не знаю,
Але летіти їм допомагаю…
І я словам нові дарую крила,
Бо не одна душа давно свої згубила.
А як без крил? І що ж то за життя,
Коли ти безпорадний, мов дитя?
Коли ти вмієш тільки їсти й спати,
Й твоя душа не пробує літати...

«Гей, людоньки!» – кричу до всіх щосили, –
«Невже нікому не потрібні крила?!»
Хіба душа драглиста, як амеба,
І їй не треба ні краси, ні неба?..

Летять слова… Летять, летять слова…
І, певно, є ще десь душа жива…
Летять, летять… А хто це бачить диво?..
Летять слова! І високо, й красиво…
«Гей, людоньки!» – кричу до всіх щосили, –
«Невже нікому не потрібні крила?!»
2013

Із вітром на плечі

Мені б із вітром на плечі
Полетіти б в далечінь.

Щоби мчати і не знати:
Завтра жити чи вмирати.

І високі гори, полонини
долонями б зачіпити.

Зірвав би вітер колосся,
і заплів б мені в волосся.

А океанський трамонтан
Нам б спочити не давав.

Носив би по тих вежах,
що водам усім належать.

А ми б неслися усе в даль,
і зайшли б до місяця на чай.

Поговорили б з ним про те,
як сонце час його краде.

Відвідали б зóрей галерею,
Ох і захопилися б ми нею.

Ті твори нічки-феї без ціни
підніс би вітер вмить мені.

Та так все далі летючи,
Не помітили б з ним ми.

Коли ранок навшпиньки́
Підікрався тихо до землі.

Закінчилась б казочка моя,
Зникла б раптом мов мара.

Але вже потім знов вночі
Полечу я з вітром на плечі.

Ти втратила свій світ.
Він на очах твоїх згорів.
Понісся дим у небеса-
Ти залишилася сама.

Ні спогадів тепер, ні мрій
Лиш жагучий серця біль,
І слова здавалося тобі
Зникли в твоїй голові.

А душу твою Він украв
І сво́є "Я" у ній сховав.
Тобі залишилось лиш
Без надій дивитися у виш.

А небо барвами палало,
Мов усе про тебе знало
І кривилось, і стогнало..
А потім... тихо заридало.

І сльози капали в долоні,
І оживали спогади твоі,
І на мить ти усміхнулась.
І в минуле повернулась.

Ах, як чудово все було,
Як кохання у тобі жило,
Як ти мов орлиця літала
І мрій степи ти підкоряла.

Як в обіймах ти губила,
Що від світу натерпіла.
І в сірих тих його очах
Гордість падала у прах.

Та щастя вічного нема
Його слова були брехня
І ти завершила політ.
Ти втратила свій світ.

Іра – в тварі,
Іра – в чварі,
Іра – в сварі,
Іра – у муарі,
Іра – у мемуарі,
Іра – у дуба будуарі,
Іра вчена – та не чварі,
Іра – панна парі,
Іра – мир примарі,
Іра – тол отарі,
Іра – шок в кошарі,
Іра – бум у барі,
Іра – сваха в сарі,
Іра – жук у жарі,
Іра – чвара в чарі;
Ірі ласка – такса лірі,
Ірі фора – дар офірі,
Ірі воля – в’яло вірі,
Ірі доля – м’яло дірі,
Ірі сила – вали сірі,
Ірі мапа – на Памірі,
Ірі – в зіллі звірі;
Іро, гул – угорі,
Іро, зваба – в зорі,
Іро, кваша – в корі,
Іро, муха – жах у морі,
Іро, гумор – ром у горі,
Іро, в хаті – літа хворі,
Іро, хвали сила – в хорі,
Іро, псу потоп – у спорі,
Іро, моква та – в коморі,
Іро, загар, брага, зорі,
Іро, зорі – і розорі;
Іро, серенада не ресорі:
Ірі, Ірі, Ірі, Ірі –
І нині, нині, нині, нині!

Cherchez la femme: агов, кохана, де ти -
неуловима прудконога ламо?
Шукайте пильно… А коли знайдете —
не смійте розчаровувати даму.
У проміжку «захоплення — зневаги»
вона всевладна. Їй дано судити:
вознести вас на п’єдестал звитяги,
чи поглядом дощенту спопелити...

В аранжировке серых дней
душа опять к тебе стремится.
И в такт не может уложиться
душа мелодии своей.

И, наконец, заговорит,
той фальши сердцем не вмещая:
ПРОСТИ МЕНЯ, как я прощаю!..

и отвечают – Бог простит…

2011

що ми з тобою? - далі та роки.
на мить зігрітись дотиком руки.
не обпектись, не відсахнутись.
бути.

хоча би тінню, птахом поміж снів,
дзвінким відлунням наших голосів
прийти, відчути

щоб притиснути міцно до грудей
усіх найближчих втрачених людей
усіх найдальших рідних.
і в основі

всі дні із мрій і всі слова з любові
німих ролей

що ми з тобою? хто кому вина?
на ціле небо два на двох крила

Зоряно як на Вкраїні, горянко ЗорЯно!
Плещуться зорі в Дінці, у Дніпрі і Дністрі...
Зірці твоїй до моєї летіти зорі
Рано, Зоряно, ще рано...

Схід запалав так багряно, горянко Зоряно!
Зблисла сльоза на холодній дівочій щоці...
Плакати на чоловічій ослаблій руці
Рано, Зоряно, ще рано...

Сонячно як на Вкраїні, горянко Зоряно!
Виростуть крила – лети в голубу далину...
В коси твої заплітати мою сивину
Рано, Зоряно, ще рано...


1993

я доглядач торішнього дощу.
його ревнитель. я вібрую серед
усіх причетних, хто такoж розчув
підземний ріст прозорих талих зерен.

я чую клекіт атомів води,
які скипають магмою зісподу.
торішній дощ не може не зійти
і не вродити райдугу і воду.

отак і я – воскресну навесні
від холодів, що знались на мені,
і в міру сил зіпнуся до роботи,
щоб восени навпомацки врости
в меланхолійне олово води –
цей кругообіг щастя і скорботи.

Як же можна так жити, дівчата і хлопці?
Від вчорашнього ранку стою я у пробці,
До нитки замерз, телефон розрядився,
Давно тої фури й роботи б лишився...

На дворі - мінус десять, замело, хуртовина,
Але дома чекають милі - дружина й дитина
Про яких мушу дбати, адже це моє щастя,
Моя втіха єдина... а тут, бачте, напастя...

Навіть думав з країни збирати манатки
Та дитина маленька, а я вчасно податки
Сплачую у держ.казначейство,
Як і моє велике, родинне сімейство…

Так чому ж ті дороги влада не прибирає,
Чи точніше, чому гроші не виділяє
На ту техніку, що стоїть у запасі,
Що? На гроші державні самі добре ласі?!

Занепад духовності і меркантильність,
А в звичайних людей – злоба та агресивність,
Недолугість чиновників – здоров’я ціна,
Де ж та спільна команда? Де ж єдність одна?..

Рушив транспорт спереду, рушаю і я…
Усе буде добре, чекає сім’я…
Доїв останню холодну консерву
І вже їду додому заспокоїти нерви.
16.03.2013

Мама – професія універсальна,
Скрізь вона треба: на кухні, і в спальні.
Їсти готує, співає і шиє.
Ось – уже посуд складає і миє.
Хто захворіє, не дай Боже в домі –
В мами аптечка із ліками тонна.

Мама спортсменка. Біжить з перешкодами:
Іграшки, книги, вазони з комодами.
Мама військова – завжди дисципліна,
(винятком стане маленька дитина).
А на городі, де все зеленіє,
Наш агроном садить все, що уміє:
Перець, капусту і баклажани,
У квітнику пахнуть айстри й тюльпани.


Мама психолог, кондитер і гід,
Наш рятівник там, де полум’я й лід.
Двадцять чотири години й сім днів -
Жоден татусь як вона не зумів.

Праця матусі така колосальна,
Мама – професія універсальна.

Задивлюся на верхівки неба
Замилуюсь білизною-сяйвом снігу
Зупинюся в плиночасі бігу
Пошукаю долю…
А чи треба,
Чи потрібно дійсність ворушити,
Відмовлятися чей варто вже життю?
…Замітає долю неба сяйво снігу.
Все минає – і що буде, й що було.
Тож шукати долі – ні, не варто –
Нею жити треба, упиватись в днях
Жити так, щоб знати як любити,
А любити так, щоб жити у віках!

3-5 березня 2013 р. (Славське – Львів)

N*

А за похміллям знову хміль
Повився в’юнко.
З яких країв прийшла, звідкіль,
Ласкава юнко?

Свою невинність віддала,
Вся віддалася.
Душа моя ще не пила
Такого щастя!

Без осторог і без умов –
Згоріли межі!
І я пізнав тоді: любов –
Сестра пожежі.

В пекельно-райському вогні
Ми палахтіли...
Ти Всесвіт віддала мені –
Не тільки тіло.

А я прожити вік свій міг
Десь поза раєм.
Тож цілий світ кладу до ніг
Тобі навзаєм!

2004

... щось коїться, які там в біса жарти -
Ваш березень такий... прилип до брів.
Помовч, опівночі мені на варту.
Об'єкт мого безсоння: Київ - Львів…
До друзів, що вигукують із чатів.
Де глибшає моє безсоння втрат.
Де ми такі білезні і крилаті…
У тайнотворення --
Вишневий сад…
16.03.2013.


Збігає час. Немає вороття.
Із кожним днем ятриться біль розлуки.
Все, що залишилося - спогади.
Життя
Притрушує мінором денні звуки.
Немов цебром холодної води,
На розпашілу голову репіжить,
У час, як сонця золоті сліди,
Дають початку ночі силу свіжу.
У тиші павутиною нудьга
Сплітає вечір сутінками міста,
І в'яже душу гнітом ланцюга,
І сил нема боротися.
Огниста
Вечірня вулиця виманює в юрбу.
Іти крізь натовп - звична терапія.
Знеболення душі.
Свою журбу
Сховати там - дорогоцінна мрія.
А потім повертатися назад,
В кімнату, де скімливо так і тоскно.
Нести свій хрест, коли й гірка сльоза
Пектиме, як гаряча крапля воску.


15.03.2013р.

Інколи можна зробити все навпаки.
Вниз головою писати сюїти
І спати в кухні.
Ігнорувати в газетах новин стрічки.
Пити джерельну воду, як пиво, з кухля.

Можна змінити на повінь цей впертий сніг.
Тільки б додому приходили вчасно
Листи від літа.
Сонце зависне над світом, як оберіг.
Буде усіх по черзі квітнево гріти.
15.03.2013

В шалі вітрів линуть знов у вікно
Промені,
Промені,
Промені…
В думці моїй про забуте давно
Спомини,
Спомини,
Спомини.

Кров’ю полеглих бійців-юнаків –
Їм не було й дев’ятнадцяти –
Мчить із глибин промайнулих років
Рік дев’ятсот вісімнадцятий.

Квітнуть, рясніють щоліта сади
Айстрами,
Маками,
Рутою…
В цвіті, потоках живої води –
Відблиски бою під Крутами.

Млява, буденна стояла пора,
Скривджував гніт непробудності.
Спокій цей миттю розвіяв у прах
Гук нездоланної мужності.

Не підкорити трьохсот вояків
В стО разів більшими силами.
Відгук лунає з безодні віків
Битвою під Термопілами.

Вкотре доба нам озветься вночі
Гомоном,
Гомоном,
Гомоном…
В герці життєвім схрестились мечі.
Спомини...
Спомини...
Спомини...

Стоїть Тарас – у місті лугарів.
Стоїть Кобзар – на головнім майдані.
В суворості його похмурих брів –
До люду заклик: скинути кайдани!

Його в суєтнім попелі століть
І після смерті кривдили і гнали.
Та все одно – велично він стоїть
І дивиться на нас із п’єдесталу.

Яка б тривога не спіткала нас,
У слові правди й пристрасті могутній
Пророк і батько нації – Тарас –
Наснажує на звершення майбутні.

Сырость и серость в упряжке единой
Заполонили просвет и простор...
Небо- бездонная пасть гильотины:
Тучи развесило- выставка штор.

Солнца сегодня не видно в столице-
Скорбная суть, всепрощающий транс.
Скупость улыбок и постные лица-
Высшим судом предусмотренный шанс.

Нема ні болю, ні жалю.
Лиш світлий смуток на прощання.
Вже не скажу тобі: «люблю» -
сьогодні бачимось востаннє.
Нема прохань і каяття.
Все що було — пішло у Вічність.
Я викрою нове життя
і зшию ще ніжнішу ніжність…

Львова стражденна окраїна
Снилася знов недарма –
Є там оселя хазяїна,
Наче без назви корчма.
Спогади досі, як лезами,
Душу пронизують в лет,
Бо там були нетверезими
І пародист, і поет,
І словоблудна художниця,
Повна наївних ідей,
Тіла торкалася кожного
Стрілами карих очей.
Мовою жестів розкутою
Звала обох так на двір,
Що я, гріховний, спокутою
Серце лікую з тих пір,
Як увірвалися спогади
В пам'ять проржавлену в грі…
Чим їх мені розполохати?
Як поновити старі?
13.03.13

...вир почуттів
поділено навпІл
прощально танець
гасне у шаленстві
сплетіння рук
і розпашілих тіл
за крок до ейфорійного
блаженства

остання мить жаги
у ніч п'янку
жаркий фінал
симфонії кохання
і дружній поцілунок
у щоку
і присмак охолоди
на світанні

свідомий вибір
випитих сердець
розважливо-холодний
наче вистріл
тремтячі плеса
карих озерець
роса сльозинок
дистильово-чиста

він і вона
ще нині — два крила
у спільному польоті
у напрузі
тремтять їх алебастрові тіла
а завтра? -
може
тільки добрі друзі...

Часом натхненно,

Часто смиренно,

Граємо роль.

Кожен - герой.

Прагнемо слави,

Або забави.

Часом життя

Йде на сміття.

Мить ти король

Вечір-пароль.

Раптом луна

Серце-струна,

Балу кінець,

Ділу вінець.

Все за слова.

З пліч голова.
2011

худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)2013р.

Навперейми: і пункти, і пунктики.
Інновація - як інквізиція.
Кволі випари опору, бунтики.
Позитиву катма. Опозиція.

15.03.2013

Я мрію з дружиною бігати по ранках,
Хочу бути відомим, мати гарну осанку,
Знаю, що мої діти будуть здорові і мудрі,
Переконаний зможу бути в Штатах і Тундрі.

Мрію, щоб у криниці була чиста водиця,
Знаю, що вищесказане скоро здійсниться!
Хочу бути Людиною, мати свій власний стиль,
Та ще треба докласти багато зусиль.

Я вірю, люди полюблять більше Природу,
Не машину, квартиру, працю за нагороду,
Не комп'ютерні ігри, а живе спілкування,
Не картинками марити, а буде справжнє кохання.

Любіть справжнє життя, а не віртуальність,
Майте в серці любов та відповідальність,
Не заздрість, не зло, не жорстокість, а ніжність,
Розум у доброті, а в брехні й злобі - бідність.
13.03.2013

Купці, що дуже вправно і завзято,
Шукаючи скарби – свою приману,
Дві Індії готові грабувати,
Чи варто вам долати океани?
Вмістила у собі моя кохана
Увесь всесвітній скарб дорогоцінний,
Сапфіри-очі у моєї панни,
Вуста здаються осяйним рубіном,
А зуби – бездоганні, як перлини;
Слонова кістка – лоб, де в'ється хвиля
Її волосся золотом промінним;
Неначе срібло, руки, чисті й білі.
Але для мене все ж найбільше значать
Її душа цнотлива й добра вдача.

Вже відаю, як ворога любити,
Бо ним я був не раз для себе сам,
І досвід сей нікому не віддам,
Допоки не пірну під чорні плити.
Коли в мені навіженіє гам,
І дух димами шалу оповитий,
Я знаю, що і як мені робити,
Аби любов не спала ні на грам.
З надією дивитись на Христа,
І слухати Його « …прости їм Отче…».
Хоч і просилася правдива мста,
За ворогів молився Він пророче,
Бо бачив, як паде імла густа,
І відкриваються незрячі очі…

16.03.13

Ямо, ноті тоном – я,
Ямо, лугу гулом – я,
Ямо, розі зором – я,
Ямо, руті туром – я,
Ямо, зелу лезом – я,
Ямо, морю ромом – я,
Ямо, молу мулом – я,
Ямо, горі рогом – я,
Ямо, буді дубом – я,
Ямо, болю лобом – я,
Ямо, бучі чубом – я,
Ямо, ражу жаром – я,
Ямо, кулі луком – я,
Ямо, криці цирком – я,
Ямо, боргу гробом – я,
Ямо, браку карбом – я,
Ямо, серпу пресом – я;
Ямо, росі сором – я;
Ями, сила лисим – я,
Ями, висі сивим – я,
Ями, сало ласим – я;
Яма – тілам, а літам – я!

1.

ми – великі ніхто
у водоймах богеми
плавники і хвости
частобачених риб

і богемний Кусто
мандрівничий по щему
на гріхтюбі постить
хліб розмови і гри

2.

ви – порушення прав
закупорення вени
дим ядучий із дул
дистриб’ютори бід

ваше серце – нора
з не святим а свяченим
гроші – брязкальця душ
гаманець – родовід

3.

нам не світить палац
але вістонька гріє
що за крок до весни
подих небом тремтить

з нами стільки тепла
що мілкішають мрії
п’ють обав табуни
із очей Божу мить

4.

вам далеко до нас
як гордині до Бога
чи тривозі до сну
голові до руки

хто сьогодні в панах
завтра матиме змогу
стати смаком вину
перепійно-терпким

5.

із тернистих доріг
обираємо хресну
перший крок – свіжий крик
а останній – у па

на ножах на зорі
стоїмо донебесно
і земної кори
відчуваємо пар

6.

що не слово – удар
що не порух – вендета
рай земний на кістках
недоторка-мандат

вовчих ям перегар
трон хиткий під багнетом
трішки вітер – і крах
крапля крові до дат

7.

добре знаємо вас
але вам – незнайомі
брудний мотлох і дань –
кишеньковий едем

ви – слуга на словах
ми – заслужені роми
що привчають свій дах
до того що гряде

8.

ви – замучена синь
ми – кити для вітчизни
у ефірнім смітті
на безхлібнім пайку

і проси не проси
ясність чиста аж слізно
не для ваших кутів
не на вашім віку

9.

так здається мені
перехожому словом
що як падає сніг
біль виходить на лови

сон за сонцем однак
ніч виношує зорі
що очікує нас
то до всіх не говорить

то міцніше за смак
грошовитого раю
то дається за так
просто так не карає

15 Березня, 2013

Рамон-Марія дель Вальє-Інклан-
і-Монтенегро… Сонцем осіянна
Іспаніє, щасливий твій талан
в химерній романістиці Інклана!

Моя прадавня мрія не збулась
Іспанію побачити… Гебісти-
"іспанознавці" вирекли: "А зась
тобі в гніздо Кіхота і Конкісти!"
(Для них ніхто ж – Сервантес, Пісарро,
так само, як і Гоголь чи Хабаров).

Невиїзний досмертно, все ж я про
Іспанію Вальє-Інклана марив.
Географічні атласи вивчав,
читав усе, що трапило під руку,
з ідальго легендарними я мчав
на маврів, учепившись за шаблюку;
з Кеведо пив, з Гонгорою співав
опівночі любовні серенади
і одночасно з Лоркою упав
на пустирі під стінами Гранади…

І раптом – все, ми вільні, виїзні
в усі кінці-краї, в усі усюди!
Вітри із Піренеїв запашні
в розхристані мої ввірвались груди;
Гранада буйноцвіттями олив
заусміхалась; випливла Ламанча
в моря пшеничні; Кадіс нахилив
мені гілки в рожевих помаранчах…

Іспаніє Інклана! В ці часи
від тебе я ще далі, ніж раніше.
Мов соловей, снагу беру з роси,
витьохкую свої голодні вірші;
не можу з міста виїхать в село,
до вітряка свого і Дульсінеї
моїх юнацьких літ – моє крило
прострелили мисливці-прохіндеї;
мою Ламанчу в мене відняли,
взамін дали діряві шаровари,
самі ж із берегів Дінця й Сули
літають "полювати" на Канари
(плювати їм на Гоголя і на
Інклана разом з мрійником луганським
Іваном Низовим: нехай стина
дурні довбешки привидам радянським!).

Рамон-Марія дель Вальє-Інклан-
і-Монтенегро… Радісно хворію
Іспанією. Давній мій роман
вже пережив наївну ейфорію,
дозрів душевно. Тахо і Мадрид,
Вальядолід, Севілья і Памплона
завжди в мені. Поезія свій слід
глибокий проорала… Мов ікона,
Гарсія Лорка – світлий мій кумир!
Мені щоночі в тихому Заріччі
хлюпоче-шепотить Гвадалквівір
на чистім іберійському наріччі.


1999

Жебонить щось вітер полю.
Закохався він в тополю?
Ні, в берізку-наречену,
Та повів себе нечемно:
Так кружляв її в таночку,
Що зірвав її сорочку,
Ще й розплів злотисту косу
Й бідолашну… заміж просить.

12 березня 2013 року

Дивний звук: все тук і тук!
Чорний крук це сів на сук.
Хоче їсти чорний крук,
Та нема у нього рук.
Ні нарізать, ні покласти –
Тільки можна підло вкрасти.
Та крадіжка не для крука,
Бо огріє хтось ще дрюком!

12 березня 2012 року

час в сніговій блокаді
світ завмер у тривозі
хто б не став на заваді -
не зупиняйся в дорозі

тримайся змерзлих пальців
йди на голос з завії
усе зміниться вранці
не полишай надії

слухай казки вербові
блюзові співи в ринвах
не розгуби любові
в вітру холодних зривах

світ нічого не вартий
без оцього чекання -
став без страху на карту
жерло своє вулканне

все що тліє у ньому
вмить спалахне вогнями
й осяє дорогу додому
де млітиме літо над нами


15.03.2013

Освітили зорі нічку.
Уподобав місяць річку.
На самотнім тихім лузі
Опустив хтось крила в тузі.
Та це ж мій лелека-птах,
Що байдужий до розваг.
Хтось зрубав його тополю,
Що росла в широкім полі
І була як оберіг.
…Як вертався він з доріг,
То вклонявся їй низенько,
Звеселяв сумне серденько.

13 березня 2013 року

гуде у ринві вітру білий бас
весну ж не відпускає гордий вирій
людей і місто ангажує виром
у сніжний березневий контраданс

мелодію і дивний інструмент
з яких мете вікторіанська туга
підстроює на слух немов попругу
король вітрів і тисячі імен

камінні дами з таврами лілей
на повних алебастрових раменах
що знають кожен голос поіменно
настирно прагнуть танцю з королем

а той летить острожачи коня
і дикий регіт хилитає мури
понад шпилями здиблюється мурий
і сипле сніг безтямний навмання

Ой, ти Березню ясноокий,
Перший просвітку до тепла,
Доки снігом местимеш, доки,
Червонити панянкам щоки,
Кучугурити край села?

Чи не інше твоє завдання -
Пробудити усе зі сну?
Та засіяти в серці зрання
Першопроліскове кохання,
Юноцвіту п’янку весну?

Чи не в тому твоя задача -
Зодягнути у світле даль?
Ой, щось робиш не те, юначе,
Видається, у неї, наче,
На плечі сиворунна шаль...

Може досить тобі вже того -
Задувати небесну гладь?
Нумо швидше жени з дороги
Сі хурделиці прудконогі,
Нумо врешті весну стрічать!
(15.03.13)

Його розкішні роги вросли в її копита,
Дієти вже не точать жіноче черевце.
Зате його дружина знов кинула палити...
А він, знавець жінок, посьорбує винце.

І тягнеться стаканом в заляпані дзеркала,
І слиною стрічає всі випуски новин:
"Продали, розікрали! І все їм, курва, мало!"
В політиці він ас. І він такий один.

Він лається на клімат з високого балкону,
Купує телевізор щоб подивитись світ.
І знає поіменно всіх "довбаних масонів".
Він знає все і всюди. Повірте, що й про всіх.

Від нього я й дізнався, що я таки блаженний,
Що реп – лайно, а мандри – це гроші ні на що.
Щось про жінок, про бога... Все так і є, напевно.
Бо він – знавець життя. Хоч і в бруднім пальто.


15.03.2013.

Нас розставили не за феншуєм, а по приколу –
Ми навпроти і з нас утворився дзеркальний всесвіт.
Один одному ми відображення. Не приховуй,
Що вдивляєшся в мене і бачиш, що в тебе в серці.

Віддзеркалюй мої почуття – це довічна карма,
Ти взаємністю відповідай на любов конкретну.
Бо як дзеркало дзеркалу ми одиниця парна,
І розкажемо всім по приколу чи по секрету:

Коли ті, що із крові і плоті себе в нас бачать
(не на всі відображення їхня душа прозріла),
Ми кохаємось у задзеркаллі – така вже вдача –
Там прозора й блискуча любов, як зі скла і срібла.

2013

Перший місяць весни
так мережить уяву,
перший місяць весни —
не у сні — наявý.
Стільки весен уже
присідало на лаву,
виплітаючи долі
твоєї канву.

Перший місяць весни
у завіях, морозах,
перший місяць весни
заблукав у снігах.
А для тебе весна -
це тюльпани й мімози,
теплі усмішки друзів
і ніжні слова.

Мелодійним акордом
відлунюють роки
у криштальному дзвоні
бокалів вина...
Перший місяць весни
знову збурює спокій.
По коліна у сніг
угрузає весна…


2005 (15.03.2013)

***
У сув’язі великій поколінь
Підхоплює ріки життя бистрінь.
Якщо стрімких ти уникаєш течій,
Довіку не підкориться глибінь.

***
О, скільки є отих рабів на вдачу,
Побачиш їх – і серце гірко плаче.
А з них, немовби з гусака вода,
Що напірнався у ставку добряче.

***
Ідеш ти, ніби учень, крок-у-крок,
І хоч захекався, спітнів і змок,
І робиш вигляд мовбито не бачиш,
Я вірю – пам’ятатимеш урок.

я відчуваю тебе по складах і нотах
я розумію ти летиш випадковим словом
срібне зело натхнення з’їдає самотність
посеред ночі не мліє меренгова мова
нових царівен що ллють виноградні сльози

але ти наче азбест ти чуєш я відчуваю!
лицар зимових ночей немов підпільник
в кожнім золоченім березні сурми відчаю
в новім рішучім русі засмучені квіти
що ми з тобою ростили на азбуці морзе

був як Лукаш а тепер хіба Перелесник
перекладаєш себе на доступність сприймання
маковий промінь чарує лукавим перснем
що ж ти по світу розкидав пісні кохальні
білі колінця яблук укрив серпанком морозу

сам не коханий я це відчуваю напевне!
коні гніді спустили додолу лагідні гриви
в сонне озерце яке обступили на лапах дерева
я вже й не Мавка а мабуть раптова злива
щоб зацвітала для тебе місячність Божа

І яку совість треба мати,
Щоб цю біду не помічати.
З усіх закутків рано-вранці
Маленькі лізуть обірванці.

Немиті личка – чорні, пухлі,
Зухвалі очі і потухлі,
У їхнім царстві всі пороки -
Не всім помітні ще допоки.

Там по своїх живуть законах:
Є королі, хоч не в коронах,
Про співчуття у них не мріють
Маленькі злодії, повії.

А місто вкотре мостить площі,
І президент цілує мощі.
І яке серце треба мати,
Щоб це усе не помічати.

2003р.

Ніби цвях забили в спину,
Ми терплячі до загину.
Влада люто дошкуляє,
Ну а нас ніби немає.

Штурхануть нас що є сили –
Не хапаємся за вила,
Вимагаємо свободу,
А вона не для народу.

Хвіст від страху підгинаєм
І поволеньки конаєм.
Не второпає і світ –
Що таки ми за нарід?

2012р.

Зима прощається і дмухає сердито
студеним вітром, білим помелом
розгойдуючи віхоли. Укрито
усе снігами, ніби полотном
сліпучо-білим. Сипле, сипле, сипле...
Здається - краю білому нема.
У душу туга тулиться налипло
на кожен пагін раннього тепла,
і гасить, і застуджує дрібноту,
що тягнеться і пнеться до весни,
намащуючи дьогтем спраглі соти
медів і сонця... Душенько, засни -
шепоче розум, корячись негоді.
Але вона мугикає пісні,
бо під снігами на самому споді,
давно уже відкрилася весні.

2013

Можливо, це для вас не новина -
Є особливість у людей одна:
Як територію звір мітить навкруги –
Так нам плюють у ду́ші вороги.


15.03.2013

(жіночі жалі)
Перегоріло, згасло, спопеліло,
Перетекло у безвість небуття,
І вже в душі навіки відболіло
Моє до тебе ніжне почуття.
Не говори, що ти мене кохаєш,
Покайних слів уже я не прийму.
Даремно ти моє серденько краєш,
Бо я твоєму віри вже не йму.
Розтринькав ти на торжищах життєвих
Чуття гарячі, ласку і любов.
Ти не позбувся слабкостей миттєвих
І зрадив те, заради чого йшов.
Ти відцурався від малого сина -
Він батьком снив, допоки й не підріс.
Вже в тім твоя тяжка лежить провина,
Що ти його гірких не бачив сліз.
Тож нам з тобою вже не по дорозі -
Забути зраду серце не дає...
А він стояв самотньо на порозі
І болісно щось думав про своє.
Важкі слова клубочилися в горлі,
Та вголос так нічого й не сказав.
І тільки очі зблиснули від болю,
Що совість запізнілу пронизав.
Побрів у ніч розмитим силуетом,
Розтав, як привид, наче й не було.
...Сиділа жінка довго над портретом.
Там їхнє щастя сонячно цвіло...