Сіяло сонце у бокалі,
Бриніли сльози на очах...
Було все важче їй дедалі
Шукати суть в простих речах.


Так наполегливо топила
Журбу і тугу у вині.
Сльоза на горло наступила
І заблищала в сивині.


Як у тумані, пропливало
В уяві все, що вже було.
Пила - і знову наливала,
Та не п'яніла, як на зло.

Що завдало такого болю?
Сама не знала до пуття...
Вона ішла на свято долі,
Але спізнилась на життя...

Тиняючись сторінками ПееМ,
де день і ніч звучить невтомно ліра,
я бачу, як із розмаїття тем
ще визирає непоборна ВІРА.

Там і НАДІЯ – світло вдалині:
пройти шляхи, долаючи утому,
згоріти вщент у творчому вогні
і Феніксом вернутися додому.

А ще ЛЮБОВ, дарована з небес.
Жіночий погляд пломеніє всюди,
тож не один загинув і воскрес,
вдихаючи жагу на повні груди.

Тиняючись сторінками ПееМ,
у лабіринтах таїнства святого,
я зрозумів: немає там богем,
є тільки дотик – Бога до земного.

18 квітня 2013р.

Людське життя тече у руслі часу.
Розбурхана чи тиха течія
несе у даль фізичну біомасу.
Набат у скронях: Господи, це ж я!

Життя моє, ти зовсім знахабніло.
Усе спішиш до вічних порожнин.
Душа втомилась, тіло постаріло,
а ти не знаєш жодної з провин.

Сиджу собі та й мудрим туманію –
про те, про се, найбільше про жінок
і сам собі признатися не смію:
- Куди тобі, друзяко, до дівок.

Ось коньячок і житнього скоринка.
Доп’ю до дна – за краще, за життя
Воно – розмай: у полі – то травинка,
у хаті – я, розумний плід буття.

Життя моє, хіба тобі владика
віддав наказ пришпорити коней?
Чи то тебе нечиста кличе пика?
У пеклі мрій забракло вже людей?…

В оцю секунду, в мить оцю миттєву
я ще живу і, навіть, щось пишу,
а зробить Бог поправку несуттєву
і я уже нікуди не спішу.

Все - суєта, буденність метушлива.
Їй не потрібно ні жаги, ні крил.
Ріка життя, спокійна чи бурхлива,
і я у ній, як човник без вітрил.

17 квітня 2013р.

Живем в таку добу,
що я довбу!
Прикметно, що й доба
мене довба!

2013

Гнуздай своє життя, мов скакуна,
Нехай тебе не спинить крутизна.
Того, хто сам себе перемагає, –
Не зможе подолати сатана.

Раз, два, три.
Трави кричать: «Зітри».
З неба пейзаж осінній.
В дуба живе голосіння
Вічної з вітром гри.

Чотири.
Птаха благають вирію.
Поки ще небо синє
З м’ячиком апельсина.

П’ять, шість, сім.
Спека набридла всім.
Крім.
Мене, термометра, кицьки.
Й нашої рахівнички.

2012

На перехресті - всі мої шляхи,
Є праведність на них і є гріхи...
Куди не підеш - скрізь тепер одна.
Одній - минуле і будучина.

Весь білий світ на роздоріжжі цім,
Від спеки влітку до холодних зим.
Візьму в дорогу, щоб мене беріг,
Сердечних друзів коло-оберіг.

Любов до рідних в серці понесу,
Як найдорожчу у житті ясу.
Кохання наше і щасливі дні
Світитимуть у темряві мені.

Без остраху ступаю уперед
Із розумінням - з дьогтем буде мед.

24.02.12

Іде дідусь і винувато усміхається -
Соромиться дідусь своєї старості.
Навкруг пісні звучать про Перемогу
Дідусь благає нас про допомогу,
Без крику, нарікань - очима зболеними,
Старечими ногами,і руками кволими.
Сьогодні покладе він друзям квіти,
А завтра від нужди куди подітись?
День Перемоги промайне, як сон,і казка,
А завтра без просвіт – не Божа ласка.
Далека молодість, війна - тепер, як свято,
У діда друзів нині зовсім небагато,
І біля вічного вогню – уже їх жменька -
Дні пролетіли непомітно, і швиденько,
А відголоски від війни у серце жалять...
Онуки дідові в цей день горілку шмалять,
І шашлики смачнючі уминають,
Про дідові проблеми і не знають,
А він іде і винувато усміхається,
Що ще живий і досі – вибачається.

05.05.2012р Надія Таршин

Ти фронтами ішов -
Від Москви до Берліна,
Хоронив своїх друзів
В безіменних могилах.

Географію вчила
По твоїх нагородах –
Нагорода за Віслу,
Нагорода за Одер.

У руїнах жахливих
Вас зустріла Варшава,
І над згарищем чорним
Пісня болем звучала.

У пошані схилилися
Перед вами поляки,
Лиха бачив багато…
У Варшаві заплакав.

Над зруйнованим містом,
І над горем людським,
Що в окопах залишив
Стільки весен і зим.

Травень 2001р.

Присвячую пам’яті мого батька – Галайка Павла Микитовича, який був призваний на війну у вересні 1941р і демобілізувався у червні 1946р. День Перемоги зустрічав у Берліні. А у Варшаву входив у складі співочого батальйону.

Упита пивом безморальна зграя.
Не навчена любові. За собою
Несе бездушність і злобу без краю
І має кайфи пополам з журбою.

Чекає, хто їй принесе свободу,
Подасть у ліжко у сп,янілі руки.
Це - біомаса рабського народу,
Що вкрав майбутнє у своїх онуків.

І вже раби. Бо їх горбаті спини
Наскрізь пропахли потом і бідою.
Безбатченки облудної країни
Ідуть в нікуди п,яною ходою.

05.09

* * *

Я весні i цей рік не чужа.
Знову ця велика таємниця:
Не душа старіє, не душа,
I весна в очах моїх іскриться.

Незглибима досвіду іржа
Облiтає тополиним пухом.
Не душа старіє, не душа,—
Тiло, що не слухається духу.

Розкришились, впали в порохи
Всiх моїх тривог жорстокі жорна.
Тож наповнюй, весно чудотворна,
Молодим вином старі міхи!

1996

Ех, не світ за вікном, там лише – полотно,
Рушники, вороння, аз і буки.
Це чомусь не болить, і мені все одно:
Чи буквар,чи крихкі стародруки.

Не у школі я вчився читати людей
І ці літерки смішно чорняві.
А тому я і досі читаю щодень,
Хоч за мною – старезні лягаві.

Хай заслужать собі у господаря хліб --
Доведуть, що живуть недаремно,
І геройство таке укарбують у кліп,
Бо у них – не серця, а дилеми.

Ну а я, ну а я – все люблю простоту,
Що поважна, як дірка в копійці.
Хай позаздрять мені за сміливість оту
Аріани, арійці, армійці.

Та від цього мені не болить голова.
Бо живу я шалено й охоче.
І усе це, звичайно, -- біда світова.
І ще – наслідок давніх зурочень.

Не радіють затяті мої вороги.
У значущості їхні мармизи.
А я звик, що навколо – вітри, ланцюги.
Як потіха вони дорогі-дорогі,
І немає ні щастя, ні кризи.

А на кризі життя – дні, утеклі в пісок,
Їх цінити не кожен уміє.
Світ модерний довкруг – у комп’ютернім “OK”,
І чорніються пси, і загибель – за крок…
А я мрію про милу Марію.

Не дивіться на мене жорстоко,
Я у чомусь буваю пророком.

Теплими барвами радості світлої
Ми малювали наш дім.
Вишили квітами, зорями виткали,
Було щоб затишно в нім.

Дім наш ми сонцем яскравим наповнили,
Щастям зігріли його.
І додали ще дитячого гомону
Та усміх серця свого.

Хай в нашім домі панує добро
Бідам, невдачам і горю на зло.
І хай живе в ньому щира любов –
Кожного дому основа основ!

Я закладав стіни дому зі злагоди.
В нього достаток вселив,
Щоб ми з тобою завжди тільки ладили
І не було в домі злив.

Дім огорнули своєю турботою
І розпалили вогонь,
Ніжний вогонь дивовижного дотику
Наших гарячих долонь.

Хай в нашім домі панує добро
Бідам, невдачам і горю на зло.
І хай живе в ньому щира любов –
Кожного дому основа основ!

відкраялось по кращому окрайцеві
з усіх країв країни солов'їної
а залишки невкрадені ми краючись
серцями називаєм Україною
предивом осіянним Оріяною
поліссячком поділлячком покуттячком
опіллячком і зболено боянимо
в піснях своїх і краємось і мучимось
змаліли ж бо від краю і до краю ми
до крайнощів доходимо в руїні цій
і все одно всекрайні ми окраденці
великими лишились українцями!


1996

ліричний делірій строфою струною...
не варто тепер говорити зі мною...
не варто мене рятувати і гріти
ковточок цикути ковточок амріти
мирити не варто – пливіть і полюйте
в’юнким адвокатом на правду наплюйте
даруйте мені і радійте за себе
не тратьте слова – не відбудеться треба
я голого логосу голос осінній
усохлих суглобів глухе голосіння
забутого Бога гоніння-горіння
я небо що вирване геть із корінням
коростою нарости словосполучень
глянсовані покручі вчень-перекручень
... я пізня дитина забута зимою...
не варто тепер говорити зі мною…

Разом прихилимо коліна
Молитву радісно вчинімо.
І хай зійде дев'ятичинно
Господня благодать і змінить

Марнот мінливість швидкоплинну
На упокореність Причині,
На істинне і на безцінне.
Співаймо "Іже Херувими..."

Возниспослються нам незримо
Дари духовні. Ми ж сумлінно,
Безбоязно і неодмінно
Хвалу Творцеві вознесімо.

*
Сльози то радість.
Вихід із горя також.
Прикрості спалах.

Сльози кохання –
Трепетного відчуття.
І розтавання.

Як без дощу не бува
Сходів зелених,
Так і без сліз не пізнать,
Що у душі є.

у повні жмені сонця набереш
коли засне твій берег – оберег
і груди сильні без важких одеж
задихають спокійно киснем веж
щоб завтра берегти свою оселю

мені таємний допливає час
нічної кішки що іде повільно
і вішає своє прання на Марс
пече Наполеон словами Рільке
і миє посуд кігтиками звіра

поправиш покривала із весни
і колисаючи своє дитяче зілля
покличеш рідні рими до гостин
вкладеш у білі лодії масиву
що ще зіває у дрімоті див

світає ранок першим солов’єм
у дзьобику приносить соло річки
о шостій прокидається святе
і кави запах дихає у вічність
де все дрібне - величне і просте

Аcсоль встигає тільки де-не-де
невиправимі гілочки долоней
ростуть крізь неї і трава росте
як тулить щоку полиновий Грей
вітрилами змітає вир утоми

1.

світліє світ
літніє літ

політ в себе
де скресне лід
останніх літ
опалих бід
порожніх діб
на самоті
і без

і може під-
біліє біль
що більший
місця по тобі
міцніший
міді у трубі
тривкий
мов рід

2.

підступить піт
уяви плід
яка
мов слідчий
пише звіт

на стінах серця
заповіт
мов на рейхстазі

3.

живу наразі
я
на розі
гроз
життя моє
не привчене
до доз
земного холоду
небесного тепла
в мені зашкалює
нешколена шкала

думки заломлені
мов руки сонця
склом
нема
надуманих
а є живий
надлом
є сила вітру
під обудження крилом
є все по щіпці
та немає
загалом

4.

така-то
апертура
в голові
знекровлені
пороги
слухові
заїжджені
слова
аж до плювка

продумані ходи
для пішака
для королеви
алт-контрол-аборт
а короля
постматовий
курорт

5.

що діється
дає стійкий надій
надоєне
лиш набирає
дій
крім випивки
по випічці ідей
крім виручки
і гавкотні людей
потрібно
посуд
і тверезий смак
добротний злив
на осад
і на осуд
бак

що баки
позабивані
дарма
лапай
за гриву скакунів
тримай
п’янке грайливе
щастя
бо втече
в країну
що не вирубиш
мечем
в торішній
фатум
в джунглях фраз
і рук
в позаторішній
джаз
розлук
і свіжих злук

6.

за погляд
і повага
і хула
у мене
перевага
два крила
пришиті мертво
ниткою ідей
літаю
зовсім низько
я
в ніде

за краще сонце
лікоть
і спичак
нема від зради
ліків
в тім
печаль
не знати
звідки вистрелить
і де
мерзотне слово
втне
як попаде

за крок непевний
камінь
або сміх
я недаремно
витупцював
сніг
за всі гріхи
замолені
і ні
нестиму
рідний хрест
на чужині

7.

давайте
будем думати
про мить
де
ще не вдарило
і не гримить

давайте
відчувати
біль билин
тепло життя
югу хвилин

давайте
вириватися
у світ
щасливими
за те
що ще живі

ходімо
бачити
і в баченім
цвісти
іти за дзвонами
і зводити мости

8.

мій Боже
може
у молитві
тій
я не занадто
гідний
в каятті

у серці
ніжному
жевріти доброті
найближчій родичці
людини на хресті

за тих
що від хреста
не відійшли
благаю
в краплях болю
дар пошли

дивитися
і бачити
тебе
шукати
вчора
у майбутнім
і тепер

глибоким словом
поглинати
мілину
сніжинкою в долоні
леліяти весну

17 Квітня, 2013

Ярі ночі - шарі дні,
чужини ненатле ложе.
Ятір часу холодів
на причалах ізнеможень.

Рвався обрій із оков
Далини - карався винно:
Відпустив тебе - агов! -
пробачай, моя дитино!

І здавалося мені-
ґелґотять напереміну
Сиві гуси, теплі дні.....
Всі без мене! - В Україну!

Стули мій писок! Лайку знівелюй:
Потік скажений – дармова забава,
Тримай зап’ястя – от уже й ласкава,
То ж ніц не слухай, що тобі велю!

Стули мій писок! Най же не плете
Мережки неминучого прозріння,
Забраклого в очах ванільно-мрійних,
Коли в затерплих мізках все не те…

Стули мій писок! Ліпше хай звучить
Твоїми полуничними вустами.
Катуй цілунком, доки не дістанеш
Вар’ятку зашкарублу і повсталу…

Хоч...
... кляпом в писку очі не провчить!


2013

Ішли ми своїми шляхами,
Що, може, зійдуться, як знати...
Хлоп'я, що зростає без мами,
Я хочу тебе обійняти,

Життя не завжди справедливе,
Обоє вже маємо досвід….
Молюся, щоб виріс щасливим,
Бо горя і так з тебе досить.


Я хочу тебе зігрівати,
До тебе душею горнуся.
Я хочу тобі дарувати
Любов і турботу матусі.

У долі високого злету
Для нас буду щиро прохати,
Тому що, скажу по секрету,
Я дуже люблю твого тата.

Січень 2010 р.

Вічномандрівець

Гаряче тіло зломить вечір –
підеш навпрошки слід у слід
блакитне озеро візьмеш на плечі,
Мандрівцю вічний,
Божий чоловік.
Марна людино, чи втечеш від світу?
а світ тобі не спинить днів...
ти запізнилась народитись перед віком –
ти народилась, щоб втекти в віки.

Гаряче тіло стигне на ослоні
а він пішов шукати Аріадни нить.

Біжи, мандрівцю, світ тебе і так догонить.
Бо світ – се Божий чоловік.

03.06.2010

Ода (с)ніжних

Сніг виправдовує своє існування;
Він поводиться як статечний Мудрець:
він вибачається на кожному кроці,
він молиться на кожен Божий день.
Сніг - це забута звичка людини
чи, пак, інстинкт забуття.
Людина мирно співіснує зі снігом
як людина зі снігу
людина в снігах
або як мисливець за снігом
у сніг
по снігах
з інстинктом самокаяття

17.01.2012


Нелісова пісня

стоїть зима
мов явір
на порозі
уся така чужа
тобі –
уся
вона тебе боїться
може
і в гості не зайде
спогордою
отак
вона тебе боїться
тільки
її ж я не боюсь –
ніскільки
о зимо,
нам по дорозі із тобою
у казку ту стару
де млин і тирса шелестять
атласною габою
де яворина мертвим гіллям плаче:
засни
засни
засни
умри, Юначе!

і міріади білих вогників кричать

Не до смаку

Я перестала думати про вічне
на берегах чужих невічних рік
Мої думки – суцільна звичка
Як дроздофіла
б’ється об шибки.
Втомилась
від думок вчорашніх
а голова, мов дзбан, бринить
Мов землетрус пройшов крізь очі –
Думки струсилася
у дзбані
всі
Мов гральні кості
аж мороз по шкірі…
думки як бризги на воді
і я – мов камінець в долонях:
струсився вітер у вухах моїх …
Біжу.
Зриваю я кокоси,
вмуровані у білий шоколад.
Не те.
Не те обрала до смаку.
І смак мене сьогодні зрадив…

Мої думки кружляють наче галки:
над берегом невічної ріки
немає
Кладки

Й нема кінця ні краю бризгам цим…

25.03.2011

… ці обертони серця… ще…і ще…
сп’яніння від нектару насолоди…
твої уста, зволожені дощем
у вогкому тумані прохолоднім…
безодня віч… невипита жага…
і руки, занімілі від обіймів…
а день за ширму сутінку тікав,
омивши нас дощем благоговійно…

Холодні й голодні, як правило – босі,
Ми йшли по багнюці й кричали «Ура!»
Коли ж це було?!
Пам’ятається й досі
Та давня, глуха, ірреальна пора.
Всім сиротам – сироти.
Сталінські діти,
По суті ж, майбутні сільські кріпаки,
Ми мусили ревно й цинічно радіти
Тому, що загинули справжні батьки.

Несли ми, недоноски, пишні портрети,
З яких посміхались бундючні вожді,
І дріб вибивали зубів кастаньєти
У кожного з нас, несвідомих тоді.

Тепер ми свідомі! Та нас небагато
Зосталось на білому світі, на жаль,
Й сьогоднішнє наше,
Вже справдішнє
Свято
Підмішує в радість мінорну печаль.

Епоха московських і штепівських Берій
Ганебно сконала в бутті-забутті.
Та відгомін тих істеричних містерій
Псує мені настрій в сучаснім житті.
Я син цього краю. Гаряча кровина
Великого роду, козак з низових
Стійких запорожців. Чия ж це провина,
Що я байдикую по межах чужих?!
Спасибі селу за гостинні прийоми,
За всі частування й жадання добра,
І рідній Сулі, що вмира від утоми,
А все ж, мов сльоза, дотіка до Дніпра!
Тече до Ромна, до Лубен без упину
Джерельна вода із-під марківських верб,
Голубить вона колискову країну
Й колише на прапорі древній наш герб.
Умиюся вранці водою святою
Престольного свята у ріднім селі
Й полегко зітхну: я не був сиротою
На цій предковічній священній землі.


2005

(навіяно віршем Наталки Білоцерківець)

Ми помрем не в Парижі?
Напевне я цього не знаю
Мені сняться вірші
То ж приснитися може й життя
В коридорах подій
Ми з тобою бездумно блукаєм
Наші душі сліпі і покірно ідуть в небуття

Наші страхи – це фарс
Откровення не варті і йоти
Ми як равлики слід залишаєм
На вирвану з простору мить
Наш здобуток - пісок
Для нащадків ми всі ідиоти
Тож помремо в Парижі
Допоки провінція спить.

2008

навесні ранки все частіше пахнуть кавою
бо ночіі стають коротшими
маршрутки швидшими
а люди живішими
час стискається настільки
що може вміститись в жменю

а коли вміститься - настане літо
я точно знаю
я відчуваю
достатньо зняти ще одну куртку
шапку
шалик
і ммені таки вдасця
втиснути його
в кулак
так

але літо чомусь завжди починається тоді
коли стукіт годинника стає нечутним)

Оговтуюсь від того щастя,
немов душа після причастя.
Без тебе дні якісь приблудні,
а так не хочеться у будні!
Без тебе світ такий печальний,
як день похмуро-поминальний!
Без тебе все якесь не те,
і без без тебе не цвіте…
2013

Прибиття до хреста

Терпіння, і моя смерть відбувається згідно з правом. Правом, яке встановили самі люди. Усі ці права ведуть лише на хрест, з усіх них повстає хрест. Чи життя, котре тепер знищується, не нагадує хресної дороги та хресної смерті? І мені без різниці, яку назву дадуть для заспокоєння самопочуття: «операція», «переривання вагітності». Знаю лише одне: я мушу померти, мене чекає смерть. Страшна смерть в нелюдських тортурах зі свідомістю, що всі чекають, коли я нарешті зникну з цього світу. Ісусе, котрий через смерть на хресті визволяє і з'єднує родини, вчини щоб право мордування зникло з поверхні землі.
(Починаючи з цієї стації і надалі, мова від першої особи у вірші – матері ненародженої дитини)

Ісуса прибивають до хреста.
Ростуть Його, страшні й без того, муки.
Бліді, від болю скусані уста,
Пронизані цвяхами ноги й руки.

Чому? Чому мені не стало сил
Уберегти, відстóяти, любити?
Уже не буде моря у вітрил,
Бо до хреста весна твоя прибита.

В утробі убиваючи маля,
В душі вбиваєм Господа Ісуса.
Гріхом кривавим скроплена земля,
І ті гріхи примножує спокуса.

Мовчать від болю скусані уста,
Кричить моя найтяжчая провина.
Не розпочнеш із білого листа
Життя, убивши донечку чи сина.

>>;
o Використано фрагменти із одноіменної книги. Ів. Франківськ. Нова зоря, 2008р. >>
змісту циклу "Хресна дорога ненародженої дитини"

це просто історія дівчинки
з очима як небо синіми
душею такою юною
як перші весняні дні
при світлі нічної свічечки
акордами сумно-осінніми
натхненно творила музику
записувала пісні
легенди собі вигадувала
з подробицями романтичними
шукаючи принца казкового
квітчала веселками дні
а мрії були наївними
а вчинки були незвичними
а вірші неначе сповіді
або молитви сумні
зустріла...невипадкового
на мрію дитячу схожого
на лицаря того казкового
сполохано мовила НІ...

За метеликом-дружком
Мчить котяра наш лужком.
Я кричу: «Ану, стривай!
Друга мого не займай!
Він – метелик, він – крилатий!
Він кружляє біля хати.
Ну, а ти – підступний змій.
Друга мучити не смій!»

16-17 квітня 2013 року

Лесик, ніби папуас,
Робить оргії у нас.
Ходить він лише в трусах,
Розмальований, мов птах.

17 квітня 2013 року

Як пахне мамине волосся,
Неначе сонячне колосся.
Любистком, м’ятою, вітрами,
Осіннім небом і дарами.

19 червня 2012 року

Зацвітають, цвітуть чебреці...
Їхній дух рознесеться степами.
Я тримаю чебрець у руці,
Мов дарунок далекої мами...

Вже й над нею землиця оця,
Над її непробудними снами.
Я ловлю кожен рух вітерця,
Ніби подих далекої мами...

Чебреці, полини, ковила.,
В небі сонце, мов рана, гаряче.
В землю цю моя мати лягла.
Й наді мною дочка тут заплаче...

Накинуте на тіло простирало
Важких обставин і утрат
Терпимим бути перестало
Уже років зі сто назад.

Але звільнитися від нього -
Усе життя Сізіфа труд.
Лише надія...там, у Бога,
Його навіки відберуть.
2013р.

"Віднайти істинну радість –
найважче з духовних завдань"
Рабі Нахман з Брацлава

Не шкодуй для радості
Ні часу, ні коштів.
Не відкладай радість
На завтра, на потім,
Бо, як сонце взимку
Визирне і щезне,
Так і радість нинішня
Завтра вже не верне.
Як нема своєї,
Позич радість в інших:
Порадій, що з бруньки
Заквітчалась вишня,
Що малятко вперше
Зіп’ялось на ноги,
Що безбожник просить
Помочі у Бога...
...Радість не чекають,
Радість самі творять.
Хто про це не знає,–
В непоправнім горі.

нозі нозі бігли по дорозі
бігли вперше - плали, руки підняли
бігли вдруге - самі встали
бігли до бабці - загубили капці
бігли від мами сліпими світами
скупими шляхами
збивались пальці, гоїлись вавці
знову і знову...
мудру підкову приймати не хтіли
доки не присіли від болю
сліпу волю
нести.
життя бігли
куди встигли?

повільно по травиці
до криниці
живої водиці
набрати
помию вас нозі
водою на порозі

2013-04-07
київ

Молилася,
Щоб опіки душі
Загоїлись
Безболісно і швидко.
Сльоза упала
В тихі спориші -
Майбутнього
Проклюнулася квітка.

27.09.10

Історія цікава й незабутня.
Затих над містом до вечірні дзвін…
Зустрілися колишня і майбутня,
А поміж ними - їхній спільний він.

«А я молодша», - думала колишня…
«Вона молодша, але вже не з ним»…
І сперечались подумки дві грішні,
Поєднані неспокоєм одним.


Колишня ледве стримувала сльози,
За посмішку ховала, та дарма.
Уже не сам… Яка невтішна проза!
Була надія, а тепер нема.

Майбутня теж терзалася від муки,
Коли варила каву їм на трьох…
Як ставила на стіл – тремтіли руки,
І серце так тривожно: «тьох-тьох-тьох».

Одна пішла, допивши чорну каву,
Лишилась інша. На душі – полин…
Обом було і прикро, і цікаво:
Що зараз думав їхній спільний він?

Уже травичка стала зеленіти
І випурхнули котики вербові.
Несе весну замерзлий нині квітень,
А я без тебе мерзну, без любові.

Вбираюся у чорне, у вдовине,
Сльозами гірко поливаю душу.
Ти - в небесах... І хто у цьому винен?!
Твердять усі - змиритися я мушу.

Із самотою?! Із оцим - безтебе?!
Одна - у Київ, з Києва, мій любий,
Тягну валізу важко, ніби в небо.
А серце тяжко пружить вени-труби.

Я хто для всіх - якась зажура-жінка,
В якої сльози завжди на кілочку.
Яка запише вірша на сторінку
І плакатиме у твою сорочку.

Затим впаде в своє холодне ліжко,
Біда замерзлу душу не зігріє...
Безсоння топче цвинтарем доріжку
І до небе злітає безнадія...

А над світами котики вербові...
"І чай з лимоном, ложечка в стакані"...
Які страшні вдовині ці окови...
Одна в купе... І у невтішнім стані...

15.04.11

Життя плекає в сховах таємниці
і хай безсмертя поміж них нема,
стоїть душа поета на полиці,
немов би пляшка доброго вина.

Хтось відкупорить думи паперові:
земні чуття – страждання та любов,
де лиходії та борці-герої
щоденну битву починають знов.

Та вибору нема у ясновидців.
Не переможе ні життя, ні смерть.
Натхненні думи – то лиш очевидці
і біль поета – їхня круговерть.

Шукаємо, а пошуки безплідні,
Тому не варто марнувати дні:
Усі, хто у житті тобі потрібні,
Тебе невдовзі знайдуть і самі.

…Я світлій пам’яті твоїй
Повік не сотворю присвяти.
В гіркотних споминах моїх,
Поки живу, тобі тривати.

Були ми друзями чи ні –
Тепер нехай розсудить вічність…
Хисткі й непевні стали дні,
Як ти пішов у потойбічність.

Тріпочуть зоряні вогні,
Провинами пульсує совість.
Тремтить, як поле навесні,
Моя вселенська тимчасовість…

Коли ж мій час урветься все ж –
Вже треті вічність прокричали, –
Ти руку друга простягнеш
Чи перевізника з астралу?

10 грудня 1992 року

Уже ти більше не живеш.
Життя скінчилося летально.
В яких світах яких безмеж
Літаєш тілом ти ментальним?..

Плин вічності – як плин ріки.
В обличчя віє холод пустки.
…Але пливе через віки
Кораблик білої пелюстки.

17 листопада 1991 року

Не раз уже, радіючи весні,
Із вирію лелеки повертали,
А мати, очі мружачи ясні,
Вдивлялася з надією у далеч.
Вона будила сонце край землі
Та не давала серцю спочивати,
Говорячи зі мною звіддалі
З очікуванням втомленої хати.

Не бійся, мамо, суму самоти
У тиші переливах непривітних, -
До тебе шлях зумію віднайти,
Як до гніздечка птаха перелітна.
В чужих світах не заблукаю я
Між зорями і сонцем, і вітрами,
Допоки буде кликати здаля
Мене додому рідний голос мами.

Я теж про тебе думаю щомить,
Сумуючи в розлуці за тобою, -
То неспокійно серце заболить,
То непорушно стиснеться до болю.
Нема тобі довічно забуття
В моїй душі на роздоріжжях світу, -
Зливається з минулим майбуття,
Коли з тобою можу говорити.

Не бійся, мамо, суму самоти
У тиші переливах непривітних, -
До тебе шлях зумію віднайти,
Як до гніздечка птаха перелітна.
В чужих світах не заблукаю я
Між зорями і сонцем, і вітрами,
Допоки буде кликати здаля
Мене додому рідний голос мами.

12.04.12

Бог забира поетів молодими –
Для молитов також потрібні рими –
У виборі своєму він примхливий:
Аби обранець був іще й вродливий,
Розумний та освічений, при тому
Ще й вірний був покликанню святому.

Забрав Господь Антонича до себе
І Симоненка юними ще – себто
Омолодив архангельську квадригу
І записав обох в безсмертну книгу...
А щоб вони не старіли з роками,
Обставив Чубаями й Рихлюками
З обох сторін у янгольському хорі
І засвітив над ними вічні зорі.

Шляхом Чумацьким, що ледь-ледь міріє,
Йдуть кращі діти Матері Марії,
Ступають за скрипучими возами,
Що тяжко так вантажені сльозами
Солоними, мов та вода Сиваша...

Я ж бачу, як історія вся наша
Прошкує за поетами по тернах
В продимлених лаштунках і потертих.


18.07.2008

1.

я
переводжу цигарки
цей стан
що тишею застиг
мов перед вибухом
зірки
набився в пелехи густі

на ґніт
намотані думки
всиляю в голку нерва
їх
світам
на відстані руки
залатую космічний біг

яка мізерна
глибина
у тьмі блукаючих очей
і припинай
не припинай
душа
далеко не втече

слова
вселяються в п’ястук
з ковтком
холодного мерлот
і виринає
серця стук
мов з ополонки
риби рот

2.

ти
присуд мій
начиння
чин
чекання вітру
в морі справ
я
ластівка
твоїх причин
ніким некликана
пора

ти
голод мій
повітря брак
гостинний біль
щоденна смерть
я
марево
тепла й добра
Пандори Скринька
для химер

ти
простір мій
по шкірі край
межа
душі
життя
вини
я
неостигла ще
кора
на свіжій магмі
чужини

гонитва
ти
за власним я
родюче поле
ліс для рук
від мене
дзвін
забрав ім’я
тепер
я
чутка
тихе кру

ти
ехолалія вітрів
побудження ехокінез
я
скіпка
в пам’яті старій
скляна труна
для каберне

але знаходимо
ми
час
коріння
воду
сонце
ґрунт
аби спліталися
у нас
душевний біль
і серця бунт

3.

думки
закохані у ніч
віддатися готові
сну
акорди міста
смерть вогнів
майданчик серця
Байканур

надута булька
Божий світ
закутаний
в благий озон
земля і спокій
візаві

в дощівці
місяць
Робінзон
дрейфує
дрейфить
бо
у нім
тремтить метеликом
душа
і міф
складається
про німф
на дні
Великого Ковша

у цій
судомі нетривкій
зникає
прагнення

і грань
міцнішає
при втраті
кіл
немов прокашляна
гортань

це
просто сталість
і відтак
не впало небо
світ
не стлів
але втрачає серце
такт
при кожнім
видиху землі

4.

мій янгол
спить
забив на світ
з плеча посопує
собі
я
переношу переліт
з холодних рим
у серця бій

годинник ходить
наугад
вперед
назад
як і думки
а небо
вийшло на парад
протерло хмарами
зірки

не гріють полиски
мовчать
шукає берег
Мірабо
та світиться в мені
душа
а що їй світить
знає Бог

16 Квітня, 2013

коли йшла по тобі то здавалися вікна сині
роздували прозорі штори найпершим вітром
на сучасній пательні зростає останній сирник
а ти топчешся колом по колу незігрітий

брала до рук ганчірку гадаючи от господиня
протирала озера картин і з петунії дзеркало
а опісля при повному місяці достиглої дині
насилала на постіль штиль де ставало тепло

ти уже не ламав мені віти соснового лісу
не кидав подушки під хмари а засинав повільно
похапцем у мережках білизни я збирала листя
і видихала кисень рим нам на смуглі спини

Небо чорне... Небо грізне...
Наче кличе... Катаклізми...
У лице січе... Водою...
Я з Тобою? Не з Тобою?

Сняться вітру... Сни погані...
Угорі... Як у тумані...
Сіре сонце... Хмуро... Темно...
Може, мучусь я даремно?

Ти дощем... У небі плачеш...
Зрозумієш... І пробачиш...
І сльозу... Змахнеш рукою...
Зацілую... Заспокою...

Ми не станемо... Чужими...
Перейдемо... Наші зИми...
По веселці... Над рікою...
Ти зі мною... Я з Тобою...
17. 04. 2013

Я так хотів у чорній темноті
Не смолоскип і навіть не ліхтар –
Маленьку запалити свічку.
Я так хотів у дикій самоті
Живого голосу – тихенького – як дар,
У цю глуху і без’язику нічку.
Мій сум літає волохатим кажаном
Поміж дерев, поміж сліпих модрин,
Поміж вологих кволих ясенів,
Мій сум замовк, як осені погром.
Там наче вата глухота і німота ялин,
Там баговиння непробудних снів.
Та я іду – без костура і без поводиря,
Іду туди, де ходять навмання,
Туди, де гордий крук не донесе кісток,
Де навіть жабка – друг, а їжачок – пророк,
Де замість хліба на обід печаль,
Де сіль - на рану, де себе не жаль…