Мене нема і нас нема.
Лиш ти є сам. Окремо.
Мине зима, любов моя.
Не стане нас, без тебе.

Чистий кришталь - оця сльоза,
що литиметься вічно.
Мине зима, любов моя.
Поглянь мені у вічі.

Для нас мине і біль, і час.
Цвіт викине морози.
Кохання хай зупинить нас.
Хай виллються всі сльози.


17.02.2013

Не чекайте від серця вічності.
Від бездушності - теплоти.
Збавте оберти прагматичності.
Замініть ваше "я" на "ти".

2013

Прокинулись. Ранком.
З легким сніданком.
Квіти під нашим ґанком.
День укрили серпанком.

Ми були. Із.
З думками. З Ремарком.
Нас чекали. З світанком.
Життя трапилось. Ранком.


25.01.2013

Я кохатиму тебе, я кохатиму вічно.
І ліси, і поля, і річки, і дуби.
Все, що було до того - повторялось предвічно.
Не чіпай ж бо колишнє, те життя не проспи.

11.01.2013

У світі забагато ідеальностей,
що часом так і нудить нас від них.
Так стало мало справжніх геніальностей!
І голос їхніх мрій у небі стих.

Все більше цифрових ідей, реальностей.
Катма - великих, збір людців малих.
Замало щастя від речей простих.
І зникне все, лиш буде цвіт банальностей.́


08.01.2013

Душа моя лиш житиме не тут.
У неї вічний буде свій статут.
Душа моя - це стільки душ.
Вважай, лиш ти її не зруш.

Здавалось би, лиш плакать можуть очі.
Та ні, скажу вам ні. Мої не хочуть.
Річками ллються, все шумлять пророчі.
В душі моїй лиш хвилями хлюпочуть.

2012

Кохати дуже ти хотіла,
тому пробачити змогла
і до тих пір його любила
допоки віру берегла.

У те, що він тебе кохає,
що серце береже твоє
насправді ж, він тебе не знає,
а тільки тіло пізнає.


2012

Кохай, кохай його без тями,
І не розкидуйся словами!
Ти можеш плакати, страждати -
не перестанеш ти кохати.
І не старайся, не благай
свою любов не залишай.
Ти в серці берегти повинна
цей жар, цю мить і цю любов
і буде ця любов нетлінна
полум"яніти знов і знов!

Присвячено О. Н.


2012

Ти плачеш? Ні, це просто щастя, що ллється так з моїх очей.
Це просто радість моя перша, після недоспаних ночей.
Подих свободи після втрати , моїх до тебе почуттів,
бо я забула і твій образ у сни вернутись не посмів.


2012

Хотіли правди - вийшло, як завжди.
І навіть очі темні, як мара брехали.
О, Боже! Люди, ким же ми постали?
Любов ? Нема. Добро? Це не здійсниться.
Один на одного якогось лиха злиться,
бо все не так, дурня, брехня, але моліться.

Чи пил, чи ми? Яка тепер різниця?
Так сталось, що не так уже й різниться.
Так дивно, сильно ми себе забрали,
але тепер новими поставали.
Хоча й рабами, хоч не далеко до біди.
Хотіли правди - вийшло, як завжди.



2012

В тобі весна, ти знову плачеш -
Тонке надріззя тіло пропече -
Ідуть неспраглі із мечем до водопою,
Якби ж - за вічністю, якби ж то - за красою,
Що заховалася в преамбулі амброзій.
Та ні, їм байдуже про це, їх не хвилює -
Увійдеш в літо чи закам’янієш
Отут, на березневому порозі.
Ідуть за соковиливом твоїм, одвічна мавко.
А в небесах жене овець, напоєних, отару
Старезний вітер…

2013

Ображена жінка,
словами, як струмом,
уражена.
Ще трохи – і гнів
заіскрить поміж дугами брів.
А вчора ж іще –
посміхалась,
дивилася зважено
на втомлений день,
що до обрію ледве добрів.
Вже серце вразливе
образами вкрите,
як стразами –
болючі осколки,
а так відривати шкода!
Все трапиться хтось
із мірилом без мір і маразмом, чи…
в кого по сім п’ятниць.
(А в неї – завжди середа).
Крутитиме сажнем,
на біле – труситиме сажею.
І сумнів посіє.
І чисте занурить у гидь.
…Ображена жінка
в четвер
прокидається вражою,
аби від напруги
образи свої захистить.

03.03.2013

Чую крик, аж до болю знайомий.
Це лелека, мій друг, прилетів.
Не зважає на голод і втому,
Звеселити мене захотів.

28 лютого 2013 року

а дівчина йшла і несла у долоні півсонця
ліпила півсонце до іншого пів що у небі
ревіли небесні засновані павоттю греблі
хотіли гаряче єство відірвати від себе
та гребені їхні ставали все тонші і тонші

співали вітри в жовторотому гіллі мімози
що перша гроза на розбитому склі танцювала
а дівчина-пісня зганяла громи до кресала
бо їй блискавиць із коси тріскотіло немало
а світ цей молочний з колиски не вийшов і досі

За тиждень-два до настання Весни
З піщаних надр являються вони.
Схожі на півники в далекій Україні
(Належать як-не-як до тої ж бо родини),
Нагадують мені чорнявії іриси
Слонів, що в цім краю перевелися.
Такі ж у них і хоботи, і вуха довжелезні…
Щоправда, зростом вийшли замаленькі.
Може, тому, що під землею стало тісно
І тому-то слони змаліли з часом , звісно.
Не те що на Юдейських горах
Драконам спочивати так просторо…
…Стільки чудес відкриє будь-яка місцина,
Як глянути на світ очицями дитини…

Ти дивовижна у платті легкому -
моди високої жінка - по кому
очі, додолу опущені, втому
серця тамують – усім невагому?

Плечі на руки, як небо на крила,
у надвечірній журбі опустила,
білістю сміла, і північчю зріла,
зваблюєш не діамантами тіла.

Місяць до ніг твоїх чари збирає.
Крає гітара безсоння безкрає.
Подиху тепло-солоного, мріє,
подив у плетиві струн паленіє.

Мов зі свого обертання зірниця
в тебе зійшла: не зоря - танцівниця,
мовби і далі видіння не сниться.
Наче лише до зіниці зіниця…


2013

Коли в тобі заплаче немовлям
Той тихий птах, той безборонний смуток,
Який ти сам даремно замовляв,
Бо все одно ніяк не міг заснути,
Коли твоя безвихідь протече
В самотні дні солоною рікою
І змінить суть цілком простих речей,
І стане найотруйнішим з напоїв,
Замовкне сотня інших не-мовчань
А тиша мордуватиме, як плаха, -
Злітай угору піснею прочан,
Щоб виходити зраненого птаха.
2013

То – лоз опал, мла позолот;
То – сиві таті висот;
То – робот, оборот;
То – тіло літот;
То – лом і молот;
Ото – лоб і болото;
А то – рову ворота;
А то – в куми диму квота;
А то – борона, рів – і рано робота;
А то, Ганно, – лон нагота;
А то – худого духота;
А то – лоза золота.
О ти – коло, волокито,
О ти, рокито, ти – корито;
О ти – покій і копито;
О ти – суму сито;
О ти – мара, кара, мито;
О ти – жаху, духа жито;
А ти – муза, раз умита;
А ти – в околі сіл оковита;
А та – хорту хутро – хата;
А та – вазі віза – вата;
А та – лазу луза – лата;
А та – долі діло – дата; --
Отака то.

Здолати жінку досі в спірці
Ніхто до цього не зумів,
На слово, що говориш жінці,
У неї тисячу є слів.

Та суперечки недочасні
Нам припинити можна вмить:
У відповідь на «Ви – прекрасні!»
Вона замріяно мовчить...

Застигла музика у просторі склепінь,
І таїнство пісенної молитви,
Народженої в душах поколінь,
Зійшло, щоб наші душі освятити.
Відкриймо настіж з вірою серця,
Спізнаймо мить душевної розради,
Просімо милості в небесного Отця
Заради нас, майбутнього заради!

Сіяв серпень зорями
Нам над головою,
Не усі бажання
Встигали загадати.
Небагато років
Нам було з тобою,
А тепер, гай-гай
Уже не злікувати.
Знову диво-серпень
І падають зорі,
І бажання наші
Із серцями в лад.
То чому ми рідко
Дивимся угору
На велике диво –
Літній зорепад.

2001р.

Не дивись похмурим груднем в очі,
Поглядом холодним не лякай.
Не блукай, мов привид, серед ночі,
Від своєї долі не втікай.
Паморозі срібна павутина
Заснувала зболене чоло.
Ще жалобна, з поминок, хустина,
Раннім снігом душу замело.
Вітер долі посвистом колючим
Остудив чуттів гарячих жар,
Ліг на серце каменем пекучим
Втрати непоправної тягар.
Не зігнись під ношею тяжкою,
Не картай себе на самоті.
Диха цвинтар тишею глухою,
Де життя розп'ято на хресті.
Ти сюди приходитимеш знову,
Щоб сховатись тут від суєти.
Ти давала судженому слово -
Аж до скону вірність берегти.
Тінь журби впаде тобі під ноги
Тихим смутком пройдених доріг.
Всі твої печалі і тривоги
Ляжуть тут, на вічності поріг...

З мішка тісного виліз дикий пес.
А з пащі пса — ледачо звис язик.
Від пилу обтрусився пес увесь…
То хто його в цю залу приволік?!

Кудись веде предовгий коридор;
Дзеркала в нім на стелі, на стіні.
І гавкнув пес — а зала, ніби хор,
Стократ озвалась гуркотом луни.

Там, у дзеркалах, люті, дикі пси.
Скажена зграя зирить із дзеркал.
Це у людей, напевно, для краси?
Жорстокі люди із жорстоких зал.

Зирнув убік — а звідти сто очей.
Загавкав пес — і від луни оглух.
Тікайте геть! Собака гавкнув ще
Та зі страху притис куточки вух.

Одначе пси дзеркальні не втекли
І, зуби вип'явши, чкурнули вслід.
Вони були жахливі, злі, меткі —
Криваві тварі демонських порід!

Тож пес побіг… І в тисячі кімнат
Він зустрічав злобивих собацюр.
Побіг, дурний, і сам собі був кат.
І жах долив у серце пса свинцю.

Казали люди потім: «То дзеркала
Собаці дике серце розірвали».

2013

– Крап-крап! – розтає вчорашній сніг.
– Віть-віть! – сіла пташка на поріг.
– Ох-ох! – застогнала вже зима.
Так-так! – порятунку їй нема.
Е!-е! –
Морозець іще бере.
Ні-ні! –
Вже пора прийти весні.
Ха-ха! –
Завірюха вже стиха.
Хи-хи! –
Повертаються птахи.

27 лютого 2013 року

Мій горобчику, привіт!
Милий твій мені приліт.
Зазираєш так привітно,
Що аж в грудях серце квітне.

27 лютого 2013 року

Часто сняться вночі
        журавлині плачі
І ридання струмка, що всихає.
Не стихають вночі
        й голосисті сичі
Й вітерець, що по гаю гуляє.

7 лютого 2013 року

Це буде вдень –
Не серед ночі:
Тебе на муку поведуть
(Не дай, щоб викололи очі, –
Ти мусиш бачить свою путь
Останню!).
Виведуть на страту
І хрест на плечі піддадуть…
Дивись прямісінько Пілату
В його банькаті.
Хресна путь –
Його задумка
І вигАдка
Його оточення.
Дивись:
З Пілатом поруч і пілатка –
В них очі кров’ю налились!
Дивись: праворуч і ліворуч,
Один в один,
По обіруч,
Всіляка наволоч і сволоч –
Челядників поштивий учт.
На них дивитися не треба –
То посіпаки, дрібнота,
Яку в народі неспроста
Слівцем охрещено «ганеба».

В юрбу дивися –
Там є люди.
Дивися:
Там,
Серед людей,
Ховається лице Іуди…
Цей іудей, ох, прохіндей!
З його очима не зустрітись
Твоїм очам.
Від срібняків
Вони горять.
Їм попелитись
У цім вогні повік-віків!
Шукай апостолів-лукавців
І тих,
Що вірними були,
Діли їх на христопродавців
І тих, які не продали.
Знайди в юрбі лице жіноче
Вродливо-світле.
Ця жона
З тобою поруч бути хоче,
Тебе не зрадила вона!
Знайди й себе –
Того, святого,
Того, вчорашнього –
В юрбі
І підбадьор себе самого,
І посміхнися сам
Собі.
Затим – іди!
Твою Голготу
Вже видно…
Мусиш ти іти.
Нехай виконують роботу
Свою улюблену
Кати!
Вони – кати.
У них немає
Ані облич,
Ані очей…
Катів не судять –
Кожен знає:
Вони приходять із ночей,
В ночах зникають…
Ще – хвилина,
Іще – секунда,
Хвилька – ще…

Яка ж висока хрестовина!
Як довго кров по ній тече!


2001

Полишити невдячне «донкіхотство»?
Не меле млива млин пустопорожній –
не має крил, надщерблене і жорно,
питлівки не знайти - там сажа чорна…

… «Безрозі»* нащо ямби-марципани?
Невдячну – убирати в сяйво-перли?..
То ж виправлять горбатого зостане
лиш «заклад лікувальний» пані Смерти…

Народна мудрість – «моя хата скраю»?
"печальний образ" - висміяно досі –
щоразу на ті ж «грАблі» наступають
й отримують: по лобі та по носі…

Та поки є на світі «донкіхоти» -
то умлівають на балконах «дульсінеї»,
складають у пісні слова і ноти…
(А «те» - у саж, до сутності своєї…)

02-03.03.2013

Сонет

(Офірую О. Погодіну)

Un sonnet sans defaut
Vant seul un long poeme
Boileau*

В Єгипетських пісках, в сухій землі,
Над хвилями синіючого Нілу,
Тисячоліття височить могила,
Знайшли в горшку там зернятка малі.

Вони були засохлі, не гнилі,
І все ж таки їх життєдайна сила
Прокинулась і вмить заколосила
Хліба весною щедро на ріллі.

Це символ, краю, твій богоугодний!
Пробуджений нарешті дух народний,
Я вірую, безплідно не засне, –
А хлине, завирує, мов криниця,
Яка могутньо води пожене
З глибоких надр, під сонцем заіскриться.

Ти дав ім життя, вони катет для тебе,
я читаю про них, вони приклад для мене,
Темна Вежа, мутанти, Едді Дін і Сюзана,
ти на віки із ними, житиме память про Кінга.

Поле, троянди, дружба і зрада,
Їхнє життя для нас лиш балада,
Балада у прозі, де житимеш ти,
Дорогу до Вежі поможи віднайти.

Світ зрушив з місця, немає кохання,
Панує тут зрада,
Але Роланд не забув лице свого батька,
Він не загубить свого револьвера.

Ця зима забрала мої сили,
Жорстокі люди, все чудове в мені убили,
Але я вище них, я їм пробачу,
І їм на зло я віднайду свою удачу.

Мене поховали, а я ж ще живий.
І я плювати завтра буду на цей світ зрадливий,
Я маю мету, і до неї дійду,
А ви складете про мене легенду.

2013

Йдуть до мене дощі краплями,
Проливаються чистими зливами.
Віють вітри до мене подихом,
Повним пахощів, повним свіжості.

Сонце лине до мене Всесвітом –
І близьким, і далеким простором.
І співають птахи пронизливо,
У Любов свій щебіт сплітаючи.

Я люблю все, що є навколо
І все те, чим себе наповнила,
Тих, кого привернула долею,
Й – з ким тепер іще не зустрілася.

І Душею я усвідомила,
Що Любов – то є Вічна Істина,
І – що я у Любові зрощена
І промінням Сонця охрещена.

08.07.2011

Струмки хлюпочуть
І небо висне,
Вітри запекло
Жахають свистом.
Похмурі ранки,
Нудні обличчя,
Байдужість стогне
В обіймах звичних.
Замерзли в серці
Бруньки надії,
Весняне сонце
Їх не зігріє.
В очах скресає
Наївна крига.
Сльоза стікає -
Це не відлига.
Струмки хлюпочуть
І дума сниться:
Душа в калюжі
Висить на нитці.
Згори грязюку
Відображає
Пречисте небо
Життя минає...
2013
ужгород
© Ольга Качмар
Роздрукувати твір
Текст вивірено і опубліковано автором

Ми з тобою полинем у вирій,
Ми з тобою підем навмання,
Ми з тобою будемо разом –
Якщо Доля у нас одна.

Будуть пісні для нас солов’їти,
І живою буде вода,
І Земля буде квітами вкрита –
Якщо Доля у нас одна.

Нас с тобою вестиме Небо,
Стороною обійде біда,
Пролетять над нами лелеки,
Якщо Доля у нас одна.

Ми відчуємо інші Душі,
Зрозуміємо сенс Життя,
Нашу спільність ніщо не порушить –
Якщо Доля у нас одна.

17.06.2011

Він жив самотній, в самотньому житті,
Жив мріями, і плани на майбутнє малював в уяві
але малюнки ті цілком розмиті,
І всі діяння його мляві.

І кожна ніч для нього,
Нова мрія,
І так минали день за днем його життя дурного,
За все життя жила в ньому надія.

Він мріяв, і нічого не робив,
І Лише на кінець життя прийшло прозріння,
Він захотів піднятися, але вже занадто пізно, він сили у собі убив,
Пройшло життя, померла мрія.

2013

Більше сонячних днів.
І весняних вітрів.
Я на них так чекаю, мій Пане.

А ще радісний спів.
Гладь зелених ланів.
І цей холод у серці відтане.

***
На сьогодні це все.
А як далі …
Ну хто про це знає.



03.03.13.

гаплик

Ось воно – розпогоджене чулістю слово!
Тихо линуть до нього на сповідь думки.
Слово… Ніжна струна і дзвінкова основа,
та, що пташкою в небо злітає з руки.

Я із ним побраталася – вірте-не-вірте.
Йду, мандруючи світом, тепер не всліпу.
Я сплітаю слова у віночки та вірші,
на печаль і журу накладаю табу.

Пригортаюся серцем, немов до малечі,
коли ніч заколисує землю у сни.
Зустрічаю весною світанки лелечі,
розпускаюся в бруньочці кожній весни.

Слово різне буває: до щему, до болю
листопадом осіннім жовтаво кружля.
Довгим шлейфом вінчає сліди за собою,
бездоріжжям грузьким, доки вийде на шлях.

Слово чути і бачити серце навчило:
доброти і любові без краю і меж,
стало піснею в грудях, руками, очима,
пити ночі вино з рогу місяця теж.

Оберегом стоїть на життєвім порозі
і не варті нічого всі мантри чужі.
В мить останню, як ляжу в життєві покоси,
слово рідне, торкнися моєї душі.

Шелестять на стінах тіні вечора,
Сад крадеться листям до вікна.
У моїй кімнаті, стилю печворка,
Наді мною схилена вона.

-Знову жар? Її температурить? –
Чую мамин голос в напівсні.
Батько лиш суворо брови хмурить:
-Як це так - хворіти навесні?

- Мамо, я не хвора - а закохана, -
Вирвалось зітхання із грудей.
Враз над ліжком мати, мов сполохана:
-Що ти, доню, не ганьби людей!

Рано дітям ще когось кохати.
Лиш любити брата і батьків.
Що ти про кохання можеш знати?
Хто тобі дурниць таких наплів?

- Він, - сказала тихо й громом вразила,-
Мій найкращий…- й зблідла, мов свіча.
- Ти, ледащо, нас батьків образила,
Дурнувате і смішне дівча!

Батько розізлився не на жарти:
І кричав, й погрожував усім.
Що оця дівуля кари варта,
Не дає спокійно жити їм.

А дівча оте за мить схопилося –
Простирадла-крила до землі.
Мати тільки вслід перехрестилася,
Її донька пташка у вікні.

Пір’я быле спиле по кімнаті,
Б’є крильми, бажає до небес.
Плаче мати, ой,як плаче мати.
Бо в дворі завив погано пес.



-Прилечу, - щебече біла пташка,-
-Травень цей навіки полонив.
В яблунях, черешнях і ромашках,
У роздоллі лук зелених й нив.

Він найкращий, він усім найкращий.
Простір білим крилам, щоб без меж.
Не була ніколи я ледащо,
Не згубила чистоти я теж.

Простір, крила, волю подаруйте.
Не губіть таланти у дітей.
Бо такі пташини ще бувають
І літають серед нас, людей.

Дружино й донечко мої!
Оце сиджу собі й мудрую:
Що ж вам – банкрут – я подарую?

Обід святковий для сім’ї
З достатку залишків зварю я:
Цар-борщ, калиновий узвар,
Розсипчасту пшоняну кашу
Або ж гречану…
В хату нашу
Загляне сонце – Божий дар –
Наллє проміння повну чашу!

І що нам треба ще?
Все є:
Повітря березнева брага,
Душевна тиха рівновага
І світобачення своє,
А ще життя потрійна спрага…

Дружино й донечко…



2001

Я прожив серед книг,
Мені краще із ними було,
Ніж з людьми,
Хоч людей
Я також не цурався ніколи.
Мудре слово мене,
Ще сліпого,
За руку вело
Через нетрі облудні
Радянської хитрої школи.
Я живу серед книг,
Хоч на люди виходжу щодня,
Мудре слово мене
Через багна
Виводить до тверді,
На могилу-курган,
Де лежать весь мій рід і рідня,
Перекреслені смертю
І в книжному слові –
Безсмертні!


1996

Жінки по чарці хилять.
Лишень я
Тверезий до огиди…
– Гей, Іване,
Ну як тобі оце не айяя
На всіх справляти враження погане?!
Ти звівся нанівець по тих містах
І від села навіки відірвався,
І з вигляду старий не по літах –
З наукою, видать, перестарався…

– Мені, дівчата, соромно, їй-пра,
Що я не п’ю, – кажу. – Але ж боюся,
Що вам не буде зиску і добра,
Коли я з вами згарячу нап’юся;
Я ж замордую віршами тоді
Компанію веселу – буде гірше,
Ніж на похмілля! Отакій біді
Воріт не відіпру занудним віршем…

Посміймося, ровесниці мої,
Одне з другого – в юності ж сміялись
Так весело, що навіть солов’ї
Від наших жартів сміхом заливались!

О, де та юність?!
Без вина хмільна,
Весна гуляла;
Вечорів спокуса…

Недарма ж сивина така сумна
Біліє у моїх козацьких вусах;
Недарма ж однокласницям своїм
Соромлюся я лірику читати,
Боюся ненароком
Сивим
Їм
Щось прикре,
Призабуте,
Нагадати…

…Кружляє чарка.
І в старім саду
Бадьорим солов’ям немає впину.
І я,
Сумний і сивий,
Молоду,
Свою, найкращу в світі,
Катерину
Оплакую в саду…

По цих стежках,
По цій траві
Недовго ж ми гуляли,
Та поцілунки давні
По роках
Згадалися мені
Й розхвилювали…


2003

Ранок був туманний, мов горілка,
Що пили всю ніч на брудершафт,
Сперечались про Рембо і Рільке,
Бравши вірші, як вугілля з шахт.

Найдавнішу, найдивнішу пісню
Хтось тягнув із себе до сльози.
А кругом шипів суєтний бізнес
І диміло Сонце, як бензин.

Я молився віршами до неба –
І мені ставало легше жить,
Якось так по-різному, де-небудь...
Важливіш – де голову зложить.

Врешті, й це не так уже важливо.
А важливо, щоб здоров’я і,
Щоби діти...
Щоби з кимось пиво...
Завітавши у свої краї.

Щастя й тут нема.
Печаль солодка
Лиш по жилах струмом протремтить,
Як ота, колись, найперша, «сотка»,
Що у вічність фокусує мить.

День удався.
Так усе життя би...
Мед солоний.
Плоть – стара душа.
Серце б’ється: ямби, ямби, ямби...
Сонценята скачуть із ножа.

Очі вітру стулені.
Вже вечір.
Вовча шкура жде мене й Вона...

А крізь дірку в шкурі від картечі
Видно крик червоного...
Весна.

Кружляє яструб гостроокий,
Щось видивляючись навкруг,
І ожива в душі неспокій,
Як бачу крил нечутний рух.
Лихого гостя на подвір’ї
Стрічав я раз вісімдесят,
І залишав завжди він пір’я
Мені на згадку про курчат…
Кружляє яструб над землею,
Мов сил вичерпує запас,
Щоб впасти каменем на неї,
Коли прийде мисливця час.
02.03.13

Заколені ширкою суспільного розпачу,
Ми тліємо й чахнемо над святою іконою,
В надії на рятунок ми творемо досхочу,
Шукаючи виправдання і тішимось долею.

Під крики і плач забутої матері,
Малюються образи й пишуться твори,
У душі прогноєні опущено якорі,
Зі сліз і жорстокості розлито червонеє море.

Колись зґвалтовану неню єдину,
Тягали між собою ворожії сили,
Сокирою нищили з віночка калину,
На долоні розгорнені ставили брили.

І діти її віддавали кáтові в руки,
Мовчки дивились на процес плюндрування,
Їм за музику були матері муки,
Екзекуція тея йщла за чітким плануванням.

Настав час нового відлік,
І воля наче вже прийшла,
А по жовтому квитку гуляє діва,
І вже сама, сама пішла...

І на талмуді ті сіті дум латані,
І на калабані набалакані,
І на холопі полохані,
І на вокалізі лаковані,
І на розі зорані,
І на возі візовані,
І на покуту копані,
І на волі ціловані,
І на бурт рубані,
І на дань надані,
І на маліші ламані,
І на показ закопані,
І на дикіші кидані:
І на заказані,
І на виривані,
І на покопані,
І на розорані,
І на замазані.

Каяття нам всі немає
Ми зцуралися життя,
Чорна дама нас здолає
Забере у небуття...

І прощення в Бога просим
Та вже пізно, залишіть...
Ми гріховну душу носим
І до прірви лише мить...

Ну і все, уже зірвались,
А чи довго нам летіть?
Лише зорі обізвались
Не хвилюйтесь, тихо спіть...
2013

О,трояндо чому ти зацвіла
Серед сильних морозів снігів,
Серед саду посохлого гілля,
У безодні людської душі?

І ніхто захистити не зможе,
Не зігріє в холодній пітьмі,
Лише вітер неначе рукою,
Пригортає тебе до землі.

Я дивлюся на тебе крізь сльози
І надію плекаю в собі
Що ти зможеш здолати негоду,
У безодні людської душі...
2010

Весна? Весна! Весна... ну й що?!
вітро-мінор, і тільки...
розквітне плющ, схилюсь чолом
в рукопис Ваш, Маріє Рільке…
в ручному стані фанатизм --
помилуй, Боже! ( небо ж спільне )
мені б строфу у лузу Риз
і я кричатиму, що вільний…

…одного разу при Весні,
під пильним Оком скайпа,
хтось довго плутався в мені
й розпоряжався
кайфом…
03.03.2013.

Вірш написала. Це лише початок.
Прошу народ підтримати мене.
Врочисто обіцяю закохатись
У першого, хто відгук свій чиркне.

За другого не проти заміж вийти,
Хай третій жде від мене дітлахів,
Усім наступним можу борщ зварити,
І може діло дійде до гріхів...

Пишіть лиш позитивно, гарно, влучно,
Бо інші відгуки від вас я не прийму...
Обіцянки? Давала? Як незручно...
Я ж точно не казала, що й кому?