Там, де сонце спиняє рух,
Зачаїлась вчорашня казка.
Спис натхнення в очах потух,
Ставши місяцем не відразу.

Тут немає місця пісням
І брехливим словам ритора.
Клен схилився, немов відтяв
Хтось у нього правицю хвору.

Волошковими стали сни,
Недоречно змішавшись з небом.
Сонце. Попіл. Катма весни.
Власні крила не вірять в тебе.

дивися земля під ногами танцює це мій розлив
це скло під ногами й роменова кров на травах
червоні спідниці бунтують бо тиші гаркавій
болить каяття що відлигою рве невагомий язик
і дере мов гравій

па-рам-па-па-пам-пам і злетів в зодіак арабеск
і віяло травня до ніг бо не млява рибина на влові
чужий золотий не вартий сліпого синця любові
оголених ніг овіяних ловами лілій -оцей протест
у колії зборень

сплатила борги до краплини останніх кровин
жагуча Кармен у якої ножі течуть замість вен
вирує вогнем не фальшивим і мак у сліди кладе
допоки зірвала зубами із гілки сліди теревень
була ж як Одет

допоки цей вигин плечей примушує замовчати
хай очі стріляють як стріли блакитно-зелено
ключі золоті не посміють їй сліз відмикати
і мало ще хто розуміє звіздар її сліду початок
а доля дукати

у долонях моїх безсонь для двох забагато місця
у камері серця катастрофічно не вистачає кисню
твій силует спалахує вогником у вологих зіницях
а мрії ще намагаються у собі відшукати пісню
а ти чоловік якого забути хочу й несила
а я наївна жінка яка страждати тобою приречена
а життя це шторми і ще раз шторми а не рожеві вітрила
і врятуватися можна хіба що взаємними втечами
ви поясніть популярно не- героєві не- мого не- роману
що вдавати сліпого безглуздо і зрештою досить
що я не стану для нього тінню тінню не стану
і що любові не просять любові таки не просять
що він потоне як спогад на денці порожнього серця
а наше щастя на двох то як розчахнута бурями вишня
що божевілля оце нарешті колись минеться
і він спокійно зітхне і скаже про мене колишня
не вистачає полум’я у перетлілих зіницях
аби освітити цей відступ у існування на фоні неба
ви передайте йому нехай мені більше не сниться
і що шукати мене не треба шукати уже не треба

2013

Розкажу вам по секрету:
Хом`ячок жує газету.
За щоку її складає,
Певно, потім і читає.
Треба буде ручку дати -
Може, спробує писати.
І портфелика. Авжеж…
В щоки всього не запхнеш!
…Отакий він дивачок,
Мій маленький хом`ячок!

2013

Ну вот, исчезла дрожь в руках –
Кажись, успел:
Тигибко снова «в дураках»
И не у дел.
Знать, не напрасно столько лет
В надрыве жил,
Дав астрономии обет,
Ты ей служил.

Глядят внимательно с небес,
Как не спеша
Несёшь размеренно свой крест –
Поёт душа.
Заветной пенсии рубеж
Ты пересёк –
Бананы с рябчиками ешь,
Гуляй гусём.

Курчавых опытных волос
Блестит отлив.
Рассвет встречаешь, свеж и бос,
Лицо в пыли.
Ещё крепка твоя стопа,
Упряма прядь,
А сколько соток ты вскопал –
Не сосчитать.

На третьем спутнике летишь
Вокруг звезды
И ловишь радиолучи
На все лады.
Помехи жёстко отсекать
Настроен глаз...
Мы не умеем без тебя,
А ты – без нас.
22.03.11г.

і клав слова і пестив їх
своїм надійним зором
рядки стали чисті як сніг
у наших рідних горах

ставали більш і більш чіткі
в рядках явились коми
десь крапка впала а десь три
суть промовляє громом

а він ще раз і ще і ще
чистить слова без звуків
і наголос на них кладе
щоб зрозуміли внуки

може тепер збагнуть його
свої в рідному краю
яким весь час не все одно
хто слово посилає
17.05.2013р.

Пародія

Я не злюка, мегера чи стерва –
Ти лякливий тепер, як сапер…
Терпеливо чекаю перерви –
Твій ЛГ ще в романі не вмер?

Хочу спарингу творчої муки!
Вся на нервах , а толку – зерó…
- Не бери непідйомне у руки!
Не лякайся – то я про перо…


17.05.2013

Злетілись штори, ніби птиці,
І залягла довкола тінь.
А десь надворі вітер злиться -
Звалити хоче наш "курінь".

Ми ще самі на цілім світі,
Іще попереду наш гріх,
Ще райський плід висить на вітті -
Початок всіх земних доріг.

На майданах гниють кістяки
наших зраджених революцій.
Легендарні їх проводирі –
хто в холодній, а більше – в теплі.
На цвяшку у вбиральні – листки
декларацій та резолюцій.
Хоч не згасли ще гасла старі –
про свободу і рай на землі.

Той калічний революцьонер –
дух, що ледве тримається в тілі, –
вже нікого нікуди не рве
далі кухні й фейсбукових гнізд.
А в протестів є акціонер,
що виважує засоби й цілі.
За флешмоби він платить лаве,
замовляючи форму та зміст.

Он гугнявить старий мегафон,
що його заслинив закликальник
біля склепу з лежалим шматтям…
А бігме, ще чверть віку тому
мітинговий буяв марафон,
і просвітлював цей матюгальник
сяйвом мріянь про краще буття,
мов прожектор, совкову пітьму.

Де ті юні обличчя бліді
з дивовижним огнем у зіницях?
Свічечками біліли стрічки
в тріпотінні наметових крил…
Вже невдовзі посунуть тоді
інші лиця – продажні та ниці,
передвиборні втнуть гопачки,
на майданах здіймаючи пил.

Нині ж – площа мертвотних примар
крізь туман мерехтить у неоні,
псевдомонументальний димар
бронзопафосним димом димить;
у шибках віддзеркалені, снять
дивні люди, архангели, коні,
і лише стугонить від проклять
вбраний в сміття і в несмак граніт.

Де моя Украї-їна-а? Луна
згірклий розпач над обрієм носить.
Люди скніють від марних розмов –
і ні благословлянь, ні черкань.
Все обсіли – й насіли сповна –
зграї глиняноногих колосів.
Значить, брате, – зіщулившись, знов
на Апостола Правди чекай?!..

2013

Напівлюбов, напівненависть –
Ворохобня і ворожня…

Вже й непосвяченому навіть
Відкрилась давнішня брехня
Про дяківське євроазійство.
Ми ж – європейці без братви
І блату. А російське дійство
Про царство – в нетрищах Москви
Змордовилось. Ми – древні руси
І росичі – трипільська кров
Тисячолітня. Знати мусить
Про це москвин, який ізнов
Кричить про власне месіанство
На полі дикої орди!

Імперське ваше росіянство
Ані туди, ані сюди
Не притикається. Тож «брату»
Своя брехня печінку злить
Й пекуча жовч патріархату
З очей азійських цибенить.

Ви нагло нашу назву вкрали
Разом з літописами. Ви
Чужу межу переорали
І прилучили до Москви
Чужі народи-антиподи
Й на всіх кайдани одягли,
Отож братами, вряди-годи,
Ви інородцям не були.

У вас свого нема нічого –
Лиш гидь малютинська і гнусь,
Та ще доктрина: де прочовгав
Російський лапоть – там і Русь!

А вся історія – халтура
Від булгара Карамзіна,
А мова і література –
Зі світового казана.

І віра – не московський овоч,
Культура – імпортний товар,
Їх українець Прокопович
Приніс вам, нехристям, у дар.

Від Пушкіна, від ефіопа
Вся ваша велич почалась,
А там… відкрилася Європа
Й по ваших весях понеслась.

До речі, здирники московські,
Творці халтур та авантюр
З «братів» тверських, рязанських, псковських
І новгородських по сім шкур
Живцем здирали, щоб стояла
Москва мокшанська на крові
І всебожественно сіяла
Без Бога в п’яній голові.

Москва імперію творила
По штибу дикої орди
І трупами татар мостила
Шляхи в башкирські городи.

Кавказ всепідло воювала
І підкоряла Бухару,
Таймир під себе підминала,
Алтай, Чукотку і Югру.

Терпким труїла перегаром
І Приамур’я, й Сахалін,
Жарким хабаровським пожаром
Все перетворювала в тлін.

Мою квітучу Україну
Закабалила на віки
І предків мову солов’їну
І в матюки, і в кізяки
Втоптала нагло…

Живіть, як люди, й не дрочіться,
Мов ті скажені кобелі,
І в нас, «молодшеньких», учіться,
Як треба жити на землі!


2009

вийдеш, а дощ до грудей тобі тулиться,
горнеться, наче дитина налякана,
так і підете у парі по вулиці,
тихо вітаючись з мальвами й маками.
йтимете довго стежками й дорогами,
через дерева й дахи напіввицвілі,
ти і мале дощеня наполохане,
доки не станете знов дощовицями...

Вродило жниво,
і плодів доволі.
Доволі маєш
смутку і прозрінь.
Лягли покірно
під серпами долі
обжинки днів
на нивах поколінь.
Торкнула врешті
душу невсипущу
одвічна правда
житнього коржа,
і те,
любов'ю виплекане,
суще,
яке водночас пам'ять
і межа.
Якої ж треба
пресвятої муки,
роси якої
на розкрилля трав,
аби згадати
життєдайні руки,
що непрощенно мало цілував...

Підпирає пісня стелю,
Дужо лине з хати...
Як же хороше з ріднею
Разом заспівати!

Цю заспівував наш батько,
Цю любила мати,
А тепер давайте нашу
Сморжівську співати.

Підрівнялися і плечі,
Рум”яніють лиця,
Переливи дзвІнкі, чисті,
Як вода з криниці.

Дивина і для сусідів –
Бо давно не чули –
Озираються на вікна:
-Нашу не забули.

І у терцію, і в ноти –
Кругом попадаєм,
Беремо усі висоти,
Рідня помагає.

16.05 2013р.

Художниця одна, і це не жарт,
В пориві творчому всі техніки змішала:
Картину покришила у салат,
А кашу для дітей...намалювала.

Задрімали під листям старенькі гриби,
Галасливі гуртуються зграї,
Відростив очерет собі пишні чуби
І пухнастий десант запускає.

Синьооко моргає між хмарами вись,
Рвуть холодні вітри павутиння,
У останнім цвітінні вогнем зайнялись
Найяскравіші квіти осінні.

Заметалося листя в шаленім танку,
Все спочинку і спокою просить.
Роздягнув юний вітер берізку тонку,
І ревниво заплакала осінь.

Затухають, гарячі колись, почуття.
Гасить ватри в душі обережне життя.

«Весь світ – театр, а люди в нім – актори», –
Так написав колись Шекспір великий.
Вже п’ять віків з тих пір минає скоро.
Змінилось все, крім сцен багатоликих.

О, як натхненно «грають» кандидати!
(Відпочивають Ступка і Бенюк),
Бо так кортить пролізти в депутати,
Вхопить мандат до загребущих рук.

І вкотре, аплодуючи «артистам»,
Що обіцяють пенсії підняти,
Наслухавшись художнього їх «свисту»,
Покірно йдем за них голосувати.

Вони ж начеплять «Ролекси» на руки,
На родичів оформлять «Мерседеси»,
І забезпечать старість для онуків,
Забувши всі «народні інтереси».

В театрі нашім ми десь на «гальорці».
Лиш глядачі, довірливі й пасивні,
«Актори» – на Мальдівах і Мальорці.
Ми – на грядках, електорат наївний.

Чи не пора вже й нам на сцену вийти
Масовкою у цій великій «п’єсі»?
Змінити «трупу» всю, і захистити
Самим свої законні інтереси!

***
Душа без Бога, наче птах без крил,
Якому не під силу небосхил.
Якщо не знаєш ти Святого Духа,
У борозні життя впадеш, як віл.

***
Шукай, душе, духовної поживи,
І не лети у чорні нетрі гніву,
А линь щодня у Божі небеса, –
І будеш ти безсмертна і щаслива.

О, коштовні, як перли, слова,
Що ніжніші за лагідний дотик,
Через вінця єство залива
Ваш нектар – чудодійний наркотик!

Нам напитися зливи велів,
У минуле відходячи, вечір.
Пелюстками обірваних слів
Опадають цілунки на плечі…


То нестримне падіння, то злет!
Слів обійми міцніші за руки.
Терпкувато-солодка, як мед,
Ніч кохання прискорює рухи.

Оповита у зоряний сон,
Тиша ночі раптово здригнеться,
Коли стогонів двох унісон
У її володіння вірветься.

Слів проникливих зливу рясну
Доп'ємо. І зупиниться злива.
У колисці обіймів засну,
Трішки стомлена… Дуже щаслива...

Третій день кіт кашляє.
Ввечері я відніс його в сад,
Щоб він переночував на сіні,
Щоб зігрівся і, якщо…
Та ні!
Не хочеться про це думати.
Але життя таке,
Що кожен із нас може
Отак раптово…

Вранці приходив ветеринар,
Оглянув хворого і сказав:
Добре, що це не свиня
Чи корова,
Бо було б жаль…
І дорізати не можна б уже…

Але хіба кіт винен,
Що живе в селі
І не може отримати якісної медичної допомоги,
І мусить ходити по бездоріжжю,
І жити у хліві чи під хатою,
Виловлюючи худих мишей
І сухоребрих пацюків,
Які не можуть розтовстіти,
Бо комори всі закриті
А смітники відсутні…

Може вночі на сіні
Йому снився «Віскас»…
Можливо, від нестерпного болю,
Йому хотілося померти…

Дивлюся у його зіниці,
А вони звужені до неможливості,
Наче тонка павутинка
Хилитається в них життя
І пускає по одній сльозі
Щогодини…

«Тримайся», - каже мені,
А я
Навіть плакати вже
Не можу…


16.05.13

Музика б’ється в моєму тілі.
Мало їй, мало місця у венах.
Дощ із екватора в серце поцілив,
Забарабанив шалено.
Це звучання твоє, одначе,
Не задирайся, друже.
Музика в тілі моєму плаче:
Швидше, швидше одужуй…

2013 рік

Давай посидимо тихенько, мовчки,
Це буде ритуал.
Твій подих переніс до себе,
Твій дотик врятував.
Як чути гомін?
Я списую тисячу листків -
Сітківка серця чиста
Малюнками з намиста
Закреслених рядків
Тебе в них відтворив.
Ось чути спів!
Веселі сумніви постійно гострі
Відсутність кальцію єства ламає кості.
Я хочу краплю губ,
А бачу тільки шибки;
Вже вкотре день майнув,
Настала ніч; в листівки
Помилки в просторі строкаті
Ми бідні, бо багаті -
Багаті бідні, рідні
Й різні…
Тож падай, падай…

2012

До сходу сонця встали косарі,
Травицю покосити, поки роси.
Робили так діди в часи старі...
І розірвали тишу бензокоси.

На розкислих до грубості нервах,
не на мінному полі сапер,
я звикала до тебе в перервах -
не суперник, так спаринг-партнер.

Та одну заподіяно рану
у районі плеча чи ребер...
- Не бери прототипом роману!
Ти не мій, хлопче, спаринг-партнер.


16.05.2016

Якщо привласнив ти собі чуже,
Як Боже око всюди стереже,
Хоч тисячу разів кричи: не брав я! –
Твої літа лукавий запряже.

Гойдалися модрин розлітні гами,
вишпилювався скелі гострий стан.
вигукували буки пугачами,
сікла траву невизрима коса

i ялинkи крутили бистрий танець-
то був не вальс , не танго, не фокстрот...
стеблини гнулись в ярім колисанні -
в агонії безумнo-темних нот.

Кипіли хмари, клубами роїлись
і жалили грозою бік гори.
Зміїні язики лизали схили,
огненні миготіли топори.

Хребти круті заплили млекотою
у пластиці пастозних очманінь.
Так легко розписався Бог рукою
під ще одним полотнищем творінь.

Куди зникають вітри єрусалимські,
Як надходить літо?
В піски Аравії?
В середземноморські хвилі?
Натомлені роботою узимку,
Вітри єрусалимські
Влітку просто спочивають.
Вдень одсипаються
В кущах і верховіттях сосон,
А ввечері злітаються
На майстер-класи в Долину сопілок.
Як туди потрапить?
На жаль, лиш на орлиних крилах.
А все, чого навчилися вітри,
Почуємо вже десь після Сукоту.

В мені любов. І ні біди, окрім
Тієї, що приходить віч-на-вічно.
Іде світанок (на печаль сліпим),
збирає птаство на ранкове віче.
А я стою від спогадів німа.
Є сто доріг і сто пісень, початку
яким нема й завершення нема,
а тільки кроки, кроки, як печатки.
Комусь не треба компасів і мап,
Аби дізнатись, де чиї дороги.
(Бо це не ті, що плин беруть від мавп,
Але й не ті, що тягнуться до Бога).
А я - не знаю, хто куди піде,
Чи захлинеться іволгова пісня,
Чи зможу я набрати до грудей
Тепла, і сонця, й кольору, - не кисню?
Коли негода випаде сліпа
І розчахнеться гілка на горісі?
Коли Земля смертельні зробить па
і піде в танець по інакшій вісі, -
Чи розгадаю таїнство? А втім,
допоки світ вбиратиму у вічі, -
В мені любов. І ні біди, окрім
Тієї, що приходить віч-на-вічно.

Жінка, вагітна сонцем, –
Апофеоз краси –
Світло продовжить в доньці,
В синові – неба синь.

Прийдуть поет, художник
Сутність збагнуть твою.
Як неповторність можна
Знов повторити?..
                П’ю

Я за батьків, цих зодчих,
Генію їх молюсь…
Не відвести вбік очі.
Мила, вмираю, лю…

1 вересня 2012 р.

Є у тебе криниця.
Всяк води з неї хоче.
Я душею не ниций,
Тож дивлюсь тільки в очі.

Тут безсилі слова є.
Можна вічність просити.
Краще мовлю халва я
Разів сто – й буду ситий.

Є поезії тема
І над тілом наруга.
О сигнальна системо,
Що, за Павловим, друга!

В цноті духа, шалені,
Час пускаєм – хай плине.
Мила, з фістули в мене,
Бачиш, котиться слина.

…Є у тебе криниця
Й непрохідна дорога.
Як земний вік скінчиться,
Посміються з нас в Бога.

16 вересня 2012 року

Дві чутливі струни – це, напевно, про нас.
Я не знаю: любов це чи лиш резонанс.
Тільки серцем зачепиш невидиму нить,
Як відлуння у другій душі забринить.
Я продовжу тебе, ти продовжиш мене.
Хай поезія наша повік не мине.
…І бринять дві струни. І так солодко вдвох.
І скоряємось ми. Бо музИкою Бог.

22 березня 2012 року

Я душу принесу
Лише тобі у жертву.
Бери її усю,
Мені не страшно вмерти.

Любов дає життя
І вічності причастя.
Безсмертні ти і я...
У цьому справжнє щастя.
2013р.

Стояв стіжок. Не втримався - й вогню
Подарував цілуночок легенький -
І фотосесію коротку в стилі «ню»
Отримав замість тихих посиденьок.

Стояв стіжок, закоханий в ріку,
Її питав: «Залишишся зі мною?» -
Як той згорів без жодного сліду,
Так той зігнив у купі перегною.

А я зітхнув і вийшов за село -
А там трава від краю і до краю!
І я забув, що там іще було -
Утратив пам'ять, втрапивши до раю.

Ще пам'ятаю, в хованки я грав,
Сховалось сонце в море за горою,
Попід котрою мріяв тихий став
І бригантина з парусом й кормою.

Це все від елю, що без міри пив.
Або від люльки. І не у травичку
Я заховався від травневих злив -
І сон чудовий снився в темну нічку.


16.05.2013

Як сонце, усміхається малюк,
А оченята — то живі вуглинки,
Щоразу інший тішить маму звук
Із уст її коханої дитинки.

Так сонячно всміхається синок
І рученята простяга до мами,
А мить ота — для них обох урок
Взаємно-пізнавальний і жаданий.

О неземна поезіє життя! —
Щаслива жінка в німбі материнськім,
І сонячно-усміхнене дитя
В обіймах пуп'янкового дитинства...

2009 (2013)

Солодкі спогади, чаруйте,
в гучні сплітайтеся пісні.
Під парасолькою цілунку
йшов по відродженій весні.

Бо поцілунку іскри досить,
щоб крила виростить словам,
шоб дощ, ім`ям назвавшись "дощик"
не бив, не жалив - цілував!
А почуттів зів`ялих мощі
злітали врунами рум`ян.

Щоб вечір квітнув бірюзовим
і вітром літнім говорив,
і поцілунку парасолем
й веселим сяйвом ліхтарів:
що я тобою, моя зоре,
не відгорів, не відхворів!

Казали збуджено каштани,
з повітрям світло несучи:
"Той поцілунок - не останній,
в уста жаданні і кохані,
повір, ще будуть тисячі!"

21.04.2013

Ото, Емілю, вам не пощастило:
сусід-нахаба зирить у вікно.
Щоби йому « глядєлки» покрутило,
таке воно завидливе лайно.

І що цікаво, лиш дістанеш гроші,
скажімо євро, може, мідяки,
як він свої встромляє нехороші,
не очі – загребущі п'ятаки.

Захочеш від дружини… трохи ласки,
а він уже ліхтарик засвітив
і так цноту вганяє в колір «краски»,
немов у борг ваш ерос попросив.

Живе за тином заздрісна підлота.
Завидує вам, Емі, у вікно.
Киває, що у вас навіть болото
і то чорніше за його багно.

Емілю, вам порада: дайте трохи
йому в п’ятак хоч двійко тумаків.
Глядиш, вже скули в заздрощах не зводить,
лікує реноме від синяків.

не сестра ли я им, не соостра ль,
сплю соосно падали, к югу ртом,
просят - не предсказывай, сострадай,
или мало нам на войне кассандр,
женщина должна быть дом и добро.
женщина - елена, а я - зола,
женщина - гекуба, а я - тоска,
женщина - та сука, что не смогла
яблоко разрезать на три куска;
тягостно поломанное ребро, не сестра ли я им...

На небесні подушки
Cонечко лягло поспати,
І тополі височенні
Cтали хмари діставати.
Сонце довго не барилось:
Пухом білим гілля вкрилось.
Осокорова перина
Така ніжна, як хмарина!

Кришталевий мій світ, переломлений, не заточений.
Ніби лід скам'янілий і віє від нього холодом.
Як залишиш відбитки, то їх не зітреш словами.
Я б сяйвом заграла на сонці, якби не зурочили,
І якби не кололи мене на частинки молотом,
Якби не тримав хтось прикрасами ті кристали.

Та кварц випрозорений тільки міцнішає з відчаєм,
І зріз його може поранити, блиск опромінити.
Лишається тільки мовчання, воно ж бо золото.
І те, що з початку здавалося нам незакінченим,
Зросло не мостами між нами, високими стінами,
Гріхом, що міг бути солодким, але незамоленим.

Травень 2013

Здалека зирить зизим оком
Сусід завидливий крізь пліт:
Як щось угледить ненароком –
Утратить сон і апетит.

В твоїй кишені порахує
І гривні й навіть копійки,
У спину плюне, скрутить дулю,
Як прокляне, то на віки:

"Аби твоя корова здохла
І грім побив усе добро!!!"
...
Сусіде, глянь на себе збоку -
Як заздро щелепи звело!


15.04.2013

Озуває ледь черевики,
Натирає ними мозолі,
І дешеві купує обноски,
Хоч це проти його волі.

І погану їсть ковбасу,
Як у нього на неї є гроші,
А життя своє так несе,
Ніби яблук гнилих кошик.

Ще співає, що не померли,
Буде далі так, знає, помремо,
Обікрали усіх обдерли, -
Диво-дивне, як ще живемо.

Він так далі жити не хоче,
Та виходить його це проблема,
Що нема ні роботи, ні грошей, -
Для усіх це набридла тема.

2005р.

Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,
Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей,
А тепера я в тебе остатню надію вложила.
О, не згасни, ти, світло безсонних очей!

Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари
В серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть,
Вже ж тепера мене не одіб’ють від тебе примари,
І не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.

Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.
Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя.
Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,
І тепер вже немає мені вороття.

Тільки – життя за життя! Мріє, станься живою!
Слово, коли ти живе, статися тілом пора.
Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,
Той не вмре, не здобувши нового добра.

Мріє, колись ти літала орлом надо мною, –
Дай мені крила свої, хочу їх мати сама,
Хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною,
А як прийдеться згинуть за теє – дарма!

3.08.1905

Коли ти там...
чи те тебе тривожить,
що тут твій зайшло_чужокровний "брат"
із матір'ю твоєю чужоложить
А сутенером - свій... Нужденний кат,
захланною продажністю багатий
і заздрістю до тебе - ти не з ним -
йому не вперше тілом торгувати,
тобі не вперше сливіти сліпим,
глухим і щирим рідно_землелюбом,
що вміє ідентичність берегти
із тим далеким, що поволі губим,
випалюючи рідності мости,
коли усе святе перетворили
на грошолюбно_корисний бедлам...
Вернутися чи знайдеш в собі сили,
коли ти там?..

2013

Розсипалося скерцо
І сміялося серце
Од хмільної блакиті
Та солодких октав,
Од весни і кохання,
Як уперше й востаннє,
Для обох у цім світі
Соловейко співав.

2012

Чи довелось вам бачити колись,
Як у пориві захвату єдинім,
Мов білосніжні фейєрверки, ввись
Зривались дружні зграйки голубині?

І, мабуть, підкоряючись красі,
Серця і душі їм услід летіли.
Як зачаровано змовкали всі!
Лиш крильця срібні в тиші тріпотіли.

Там, сяючи у небі голубім,
У танці, граціознім і натхненнім,
Витали і кружляли голуби,
Мов Божий дух, легкі та незбагненні.

Ви, мабуть, не відчуєте ніде
Думок і почуттів такого злету,
Як саме тут, в полоні «Па-де-де»
Крилатого небесного балету.

2012

Живе в чоловіках пізнання потяг,
І живиться він засобом простим:
Нехай жінки не весь знімають одяг,
Щоб пізнавати: що у них під ним?

Твоє мовчання - це грати моїх Бастилій,
Затаврованим останнім героєм Дюма
Передрікаю щастя тобі всесильній,
Ну а собі - трохи спокою і трохи вина...

Що наостанок зводиться до одного,
Поїздок у різних купе самотній єдиній душі,
У розпачі цім - я вже навіть не прошу у Бога,
Бо ти не чекаєш останніх моїх поїздів...

Запаленим від прощальних твоїх обійм,
По вітру пустила з прощальним своїм поцілунком,
Над нами нависла епоха дорослих війн,
Яка закінчиться останнім століттям смутку...


2013

Пустувало сонечко зранку,
Розбудило донечку крізь фіранку.
Потягусі гралося і раділо,
Вмило носик, вушка, личко біле.
Пустувало сонечко щомиті.
Лоскотало хмарки у блакиті,
Дарувало квіточкам проміння,
А дитячим щічкам – ластовиння.
Пустувало сонечко понад вечір,
Зачепилося за гніздо лелече,
Колобком скотилося у полі,
Побажало всім щасливу долю.
Пустувало сонечко аж до ночі,
Та вже ручки й ніженьки спати хочуть.
Натомилось сонечко – і заснуло...
Мама ніжно донечку пригорнула.

2013

Пробач масковану підступність,
Ніким невпізнанну печаль,
Безпечних вибачень доступність,
Цей божевільний фестиваль.

Моє відчуження від світу,
Сліпе поводження з вогнем,
Химерно привидом зігрітись,
Щоб заблукати між імен.

Отак, невидимо розтану,
Розвіюсь попелом з душі,
Повірю в казку, у оману,
Аніж прийму, що ми чужі!

15.05.2013

Вже зріють, як у полі колоски,
В небесного покликанця думки.
І віра, і подяка безустанна, –
Летять птахи до Божої руки!

Таких як ти - у мене ще будуть сотні,
На кожен день, кожну ніч, кожен подих -
інша...
Вони всі як ти, навіть є ще більше холодні,
З твоїми очима, вустами, і ти між них -
зовсім звичайна і грішна...

І не треба будувати отих неземних фігур,
Що двоє в житті ми були єдино,
а значить навічно...
Ти не бачиш далі своїх емпіричних структур,
Відмов і брехні, парадигм
у житті зустрічних...

І краще тебе ще спочатку покину я,
Ніж потім усі сотні міряти законом
життєвого порівняння...
В постелі у тебе десятки чужих заяв,
То ж давай не будемо про любов,
і краще не будемо про прощання...