Вже на небі місяць ясний
І зорі сіяють,
Вже в селі моєму ріднім
Люди засинають.

Засинає ліс зелений
І сади квітучі,
Засинає тихо річка
І поля пахучі.

Тільки чути - соловейко
Пісню десь співає,
Про розлуку й про кохання,
Якого немає.

Солов'їна ніжна пісня,
Немов душу й серце крає
І під звуки ті чарівні
Все село відпочиває.

І вже скоро згаснуть зорі
Й ранок в гості завітає
І на все село Вкраїнське
Природи музика заграє.

2010 р.

дерла, перла - на дерть** стерла,
пухкими перинами дооколо стеле…
*
Покинув, мов порожний келих,
в розкішнім ложі невеселу…
білу стелю розглядати…
*
ти думаєш: уже не вибирати -
все станеться само, не вийти з кола,
кабанчики порохкують довкола…
і… знаєш все, що маєш знати.
*
ілюзії – реальність, життя і смерть
в її житті змололися на дерть…
лишилася… віч-на-віч там, де пусто,
а гола правда доторкнула голих пліч…
і Фіолетта, не молившись наніч…
               пішла у дім розпусти.

худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)
            Концепція Фіолетти

    Розглядаючи варіанти, зупинився на «змололося на дерть – борошно грубого млива для годівлі тварин». Це є проза.

            Спрощена кольорова схема

    Коли відтінок наповнив простір, то основні (червоний-синій) стали відтінками? Так, в межах квадрата, форму якого набирає тієї ж миті цей простір, очевидно, відтінками відтінку…Ситуація ускладнюється до стану абсурду (реальності). Фіолетовий фрагмент, той, що червоніший, стає червоним (основним), а той, в якому більше синього – синім… В ситуації, коли «новий синій» опиняється у фіолетовому, ще синішому, фрагмент(«новий синій» ) робиться червоним…
    Але, зрештою, якщо цьому простору хоч на мить задати форму прямокутника (глянути вліво, право, вверх, вниз кольорового спектру) - однак сірим!
не 2012

Під м’якесеньким листочком,
Між трави і квіточок,
Недалеко від струмочка
Жив маленький слимачок.
Він дивився на кульбабку,
Що росла неподалік:
« От якби ж то крильця й лапки,
То б у мандри з нею втік».
Але поки є на спинці
Слимачка просторий дім,
Парашутики з чужини
Почекає він у нім.
2012

У час, коли тролейбуси в депо
Вертають запізнілими човнами,
І шлюзи опускаються за нами,
Впускаючи прибульцями у порт,

Твоя рука – усе, як ти хотів, –
Шукає колій між знайомих ліній,
На іскри перетворюючи іній
Обледенілих плутаних дротів.

Ця жінка, що у ліжка на краю
Тримає спину, наче над проваллям, –
Держи її, держи її подалі
Від мороку, що має за свою

Її пустельну шкіру. А, між тим,
Коли вона сповзатиме у вилом
Така легка, що втримати несила –
Пусти її пір’їнкою, пусти...

а ти не знав а ти чогось не знав
тобі дощами ткали білі хмари
сто літ і зим
лише коли весна
відтала стежка вірою рясна
щоби світити виходи з тартару

і ти пішов і бовтав ручаї
і слово первоцвітом проростивши
ти вітер пив і хліб небесний їв
птахами сходили у світ уста твої
і досі ти не знав такої тиші

Буяє пісні рідної краса:
її душа і сяйна, і полинна …
А у пісенно-чистих небесах
уже од літ «Журавки» голос лине.

Неспокій серця, поклик висоти
відлунює у «журавлинім» кличі.
І клин журавок, що провадиш ти,
так мелодійно в унісон курличе.

Журавочко, журавонько, жура…
Уперті крила багнуть піднебесся .
Бадьористо підморгує Гарай*:
«Ще не одною піснею озвешся!»

Та не в одну іще з дитячих душ
засієш зерна нотних варіацій,
і принесуть букетики бриндуш
із дякою вже зрілі вихованці.

Зачати пісню – осявання дар:
душа твоя – натхненний композитор.
Тобі Господь творити іскру дав -
без пісні аж ніяк не годна жити.

Нехай діапазон вокальних меж
не подивує жодна теситура,
а бенефісів зоряний кортеж
і у гастрольних утопає турах.

Веселкою хай сяє кожен день
і сірість перемелює у жорнах,
хай пісня до нових висот веде,
ну, а літа - нехай звучать мажорно!

01.03.2013

Все в піднесеному стані,
Пташка рветься у політ
І співає на паркані
Пісню березневий кіт.

Що тепло уже за гаєм,
Що на річці скресне лід,
Йде весна - про це співає
В пісні березневий кіт.

Мають люди думку грішну:
Це лише котячий флірт,
Що, мовляв, так кличе кішку
Хитрий березневий кіт.

Кішку - це само собою,
Та її, хай знає світ,
Милуватися весною
Кличе березневий кіт.

З поля хмільного, яру крутого
Линула пісня вітрів,
Про козаченька та й молодого,
Як він свою смерть зустрів.

Били гармати, коні летіли,
Дико шаліла війна,
І у козаче молоде тіло
Вп’ялася шабля стальна.


Випав з комоня, став на коліна,
Руки підніс до небес,
Прощай дівчино і Україно,
Уся родинонько теж.

А побратими взяли на руки
Та й понад річку стрімку,
Хвильок блакитних гамірні звуки
Стишили біль козаку.


Верби гойдали віття зелене,
Тьохкав в гаю соловей…
- Ой чи ти вийдеш , мила, за мене, -
Витекло кров’ю з грудей.

З поля хмільного, яру крутого
Линула пісня вітрів,
Про козаченька та й молодого,
Як він свою смерть зустрів.

Дві краплини щастя на долоні,

Сонцем посміхається весна.

Піснею відлунює у скронях,

Тиша, мов смарагд, в твоїх руках.



Білі перли у зелених луках,

Підіймають в небо сірий лід,

Жовті мрії, всупереч розлукам,

Понесуть тепло в густу блакить.



Серце задзвенить стрімким струмочком,

Джерельцем, що грає пісні влад.

Промінь бавиться новим листочком,

І чекає ночі зорепад.
2013

Тебе кохати завжди буду
І я ніколи не забуду
Твій голос ніжний і простий.
І ті слова: привітні й ніжні,
Ласкаві,теплі й безнадійні,
Які для мене кажеш ти.
Усе мов сон! Неначе казка!
І я у казці тій буваю,
Коли з тобою розмовляю,
Про тебе думаю й скучаю,
Бо ж щиро так тебе кохаю.
Але кохання тільки казка
Й чарівний сон,який минає
Сьогодні - є, завтра - немає.

2011 р.

Хаски – собаки
з блакитним поглядом,
нащадки вовків.
Дикою силою неприборканою
тягнуть в упряжці нарти.
Тільки – некеровані
хаски...

Доля моя – хаска з поглядом
диким і земним,
мудрим і по-вовчому справедливим,
тягне мене
крізь морози,
сніги і кригу...

і
бракне повітря
і
забиває крижаними колючками очі,
і
терпнуть руки, ноги,
а душа стає
вітром,
свистом у вухах,
небом,
яке сяє в очах у хаски...

Мабуть, саме за цим небом
послав мене Господь
на землю
жити життя оце
дивне, красиве і некероване?..

Осінній день і шелест листя,
Дарують барви чарівні,
Чаклунка осінь в золотім намисті,
Нам дарить звуки голосні.

Чаклунко осінь,почекай ще трішки,
Ти маниш співами мене,
Не втомилися твої ще ніжки,
Так сильно люблю,осінь,я тебе.

В осінню днину,ту красиву й гожу,
Ти маниш нас чаклунко у ліси
Хотіла б бути я на тебе схожа,
Та не усім дано твоєї красоти.

Твою красу люблю я ще з дитинства,
Ту ніжну пісню юного життя,
І ту колиску,тиху материнську,
Чаклунко осінь,люблю тебе я.

2010 р.

Сонет

Вночі замерзла кам’яна криниця,
До дна дістала зимова нуда!
Немає зовсім руху, а шкода,
Бо зверху тільки зранку сніг іскриться.
Та марно, бо під ним же струмениться
Живуща, синя, збурена вода.
Чекай! І прийде воля молода!
Джерельний хор на світло вирветься з темниці.

Приклав я цього символа собі,
Схилившись у нерівній боротьбі,
І відгадав природи кожне слово.
Як – промовчу, бо кожний з нас – поет.
Самі розсійте давній змрок прамови,
Тоді душа повік не спинить лет!

 Мій...

Мій Фатум чиновничого Граду…
Мій Хрест пеленгований цим Фото...
Мій Дух в імені Величнім --Тато
Зі мною рідні, Ти ж бачиш, Отче?!
Мій Пан Всеурочисто Присутній...
Мій Страх неопізнаний на Страту...
Мій Шлях розподілений Майбутнім --
Тримай мене подовше, Тату!

Побіля Києва, в мережі маячні
Чи, може… просто, у кав'ярні --"Чвари"…
Між ранню й вечором, і навіть уночі --
Семи вітрам себе віддав би даром

Побіля Києва, в мережі соцмереж
Нас - восьмеро, чобіття не настарчиш.
Сигара, попільничка і фруктовий фреш.
І Березень. Всього не передбачиш…
01.03.2013.

Посохло навкруг,
Погнило усе.
В людськім забутті,
Лише неживе.

І вітер свистить
Та снігом мете,
А ворон кричить
Життя пропаде!

Не вмієм ми всі
Його берегти,
Ім'я "вигнанці"
Нам вічно нести.

2011р.

Ще не весна - лише найперші промені,
Ще не любов - а перший дотик рук,
Передчуття тепла крізь холод споминів
І віра в щастя, попри біль розлук.
Ще холоди незламні і не зломлені,
А вечори порожні й нічиї,
Та до весни лишилось кілька променів
І ми у парі стрінемо її.

На порозі весна
І мені по цимбалах,
Що снігів сивина
Та й на землю упала.

Іскряний круговій
Я спиняти не стану:
Сам у люті своїй
Незабаром розтане.

Снігова німота...
Кілька днів - і заплаче.
Захололи уста,
Але ж серце - гаряче.

28 лютого 2013

весна і більше нічого
а чого тобі треба ще?
зустріти любов за рогом?
цілуватися під дощем?

роки як брили гранітні
і сюжет цей давно дотлів
летять птахи перелітні
додому з далеких країв

їм не сестра й не чужинка
а просто знайома одна
що на сусідній хмарині
не знати куди проплива

Твої порцелянові лялечки, під склом похололі метелики.
Засохлі рослини у вазочках, неонові зорі під стелею.
Коти твої сонні, кастровані. Блокноти, розписані планами.
Розмови з чужими дозовані – не варто ділитися ранами…

Стабільна твоя економіка. Стерильна твоя анатомія.
І тільки від личка ще юного вже віє всесвітньою втомою.
І тільки всі звички неправильні тобою із коренем вирвані.
Ти кажеш: «Так хочу любові я». Ти кажеш: «Я хочу, повір мені…»

І от він приносить всі довідки і небом завірені дозволи.
А ти все ж присвоюєш домен і… не відмовляєш у доступі.
І ти запускаєш на мить якусь у води свого несвідомого.
І Блока цитуєш у пристрасті, і всує гукаєш ім’я Його.

А вранці він знову, як всі вони, іде, не зізнавшись у вірності.
Він, певно, подзвонить у п’ятницю. Він той, хто не зраджує цінності…
Твої порцелянові лялечки. В кімнаті ні Бога, ні безладу.
І серденько сховане наглухо в підвалах життєвого досвіду.
2013©

Буває, я від радості свічусь уся,
Буває - в смутку захолоне серце,
Причини на усе бува нема.
Душа - казково-чарівне озерце.

То защемить від спогадів моїх,
Зажуриться – коли прийдеться.
Подякую я за усе душі своїй,
Хоч з нею клопітно мені живеться.

1998р.

Нива мені: нема вин;
Жура мені: нема руж;
Зола мені: нема лоз;
Липа мені: нема пил;
Зима мені: нема миз;
Мара мені: нема рам;
Мета мені: нема тем;
Кума мені: нема мук;
Варта мені: нема трав;
Віспа мені: нема псів;
Вереда мені: нема дерев;
Догана мені: нема нагод;
Тупа мені: нема пут;
Лиса мені: нема сил;
А ласа мені: нема сала;
А мука мені: нема кума;
А буда мені: нема дуба;
А буза мені: нема зуба;
А так савана мені: нема на вас ката!

Перед повінню

Вигодинилась погода,
Поглядає на весну.
Я чекаю, що природа
Вся прокинеться від сну.
Під пташиний крик нестримний,
Давши хвилям вільний хід,
Враз підніме батько Німан
На хребті могутній лід.
Задзвенять, застогнуть криги,
І вируюча вода
Сніг, розмоклий в час відлиги,
Змиє з лугу без труда.
Тож розлийся, повноводий,
В чистім полі та гаю,
Повінню краси й свободи
Душу надихни мою.

1.

з лебединої пісні
ніч
бо останні акорди
ні
а за ними
ні ні
ні так
простота
пустота
ніяк

2.

згодували думки
губам
відкоркованих вин
бедлам
ворушили
мов попіл
хміль
догорала
етерна міль
в тиші вивихах
і тертях
після вибуху
почуття

3.

у конечності
втрати сил
дві умовності
що без крил
розпліталися
і плелись
переймалися
що колись
сон сидітиме
на ножах
дні синітимуть
в паранджах

дві умовності
у золі
неприручений
в них політ
птахи з кулею
у крилі
придавалися
мов землі
майже сивому
завікну
присягалися
що збагнуть
що приносило
їм весну
що вдавалося
що не в такт
чи давалося
просто так

4.

море з мушлі
для неї він
колір утлий
мотельних стін
запах рідний
солоний смак
очі мідні
у них зима

5.

спи кохана
цей рай
з піску
хай нірвана
на волоску
світ гойдає
а з ним
і нас
хай ковтає
безхвилля
час
глипне ранком
з вікна
весна

він розтане
а в нім
вона

28 Лютого, 2013

Коли були ми юно-молоді
й ходили, ще не взявшися за руки,
поезію спивали ми тоді
у сецесійних чарах без принуки!..

Як високо сягав тоді політ,
які у серці розгортались крила,
коли на мить завмер «вождя» болід
без постамента, на шнурку без мила –

студентська осінь, тепла й золота,
і мітингове надрізноголосся…
Щоранку: "Слава!" (страйки замість пар),
а далі: "Кава?" – що кому вдалося…

Вечірній Львів. Задимлений «Нектар»,
морозиво, духмяна філіжанка
одна на двох… А що ж тепер той бар?
Піцерія! О, примха-забаганка

у ті часи... То ж нині «Челентано» -
одна на двох… І дрібка ностальгії…
І тет-а-тет… І погляду світанок…
І -надцять літ – як мить!.. Душа зоріє…

2010 (2013)

Кипит февраль на углях января,
заваривает в марта предвкушеньи
из солнца чай. Расплавилась земля.
И жарко спать, и просыпаться лень ей.

Лёд задышал, вдруг обнаружив ноздри.
Лучи щекочут губы берегам.
Скрипит зима, реке всё строит козни.
Но запах солнца проникает в храм

души реки. Он будоражит нервы.
И кажется – весной взорваться рад
храм ледяной… А на ладонях первый
сок марта – сердца вызревший гранат.

2011

Чи то Роза, чи то Клара
свято* вимріли у парі –
шанувати раз на рік
жіночок о цій порі.

Я собі міркую так
(у святАх я не мастак):
то не мудро, щоб довіку
раз у рік любити жінку.

А весною – й поготів –
не жалій чарівних слів,
свят якихось не чекай,
а - кохай, кохай, кохай!

28.02.2013

* 8-е Березня

Коли вже відстріляли всі Амури,
Коли розтанув лід у спраглім серці,
Весни тепло невпинно огортає,
Душа ж радіє сонцю і сміється.

Струмки дзюркочуть, миючи доріжки,
Із снігом сходить зимова печаль,
Пташки виспівують, насвистує і вітер,
З дерев знімаючи сонливості вуаль.

Життя навкруг вирує і рутинить,
Неначе рій емоцій, почуттів
Після зимівлі вирвався на волю
І невгамовно в нього залетів.

Весняно пахне у повітрі,
Зі сну прокинулась земля,
Весна несе всім із собою
Кохання щастя і добра.

Останній день зими 2013 року

Може, все ще не так погано,
Може, шанс в України є,
Якщо десь у далекім Луганську
Хтось читає слово твоє,

Терикони й поля єднає,
Кримські гори і болота…
Я ті губи благословляю,
Що цілують Вкраїну в уста!

В тебе також є шанс, і, може,
Як свіча твоя догорить,
Губи віку віршам продовжать,
Відщипнувши вічності мить.

8 червня 2011 року

Нам долею дарована земля,

Оспівана поетами в віках,

Країна, що прекрасна мов зоря,

Перлина в пишних золотих вінках.



Тут квітнуть трави і шумлять гаї.

Тут ріки кришталеві чистоти.

Поля безкраї, небо й солов’ї

Під місячним корабликом святим.



Це мова в розсипах забутих слів,

Що у серцях будила зір вогонь.

Це клич ключів осінніх журавлів.

Це квітка із розгорнутих долонь.



Зоріє ясно в тих, хто вірить їй,

Хто доєднав себе в цей дивний світ,

Хто бачить в небі сміх її дзвінкий

І відчуває крил її політ.
2013

Не відаючи неба голубого
Без натяку на згубний буревій,
Душа бреде паломницьки-убого
У далечі задимлених надій.

Росою причастившись на світанні,
Молитвою утерши світу край,
Вгрузаючи між попелу і твані,
Бреде душа у свій незнаний рай...
(10.02.13)

Чия то старість неприкаяна
Під тином Христа ради просить,
Чия душа навпіл розкраяна
Невтішно плаче та голосить?
Нема душі де прихилитись,
Розраду серцю віднайти,
Та щиро Богу помолитись,
Пізнавши силу доброти.
Стоїть стара,- од вітру щулиться,
А дощ безжалісно шмага.
Байдужий пройде - не розчулиться,
Мерщій на ноги наляга.
На костур жалібно схилилась,
На руки голову кладе.
По всьому видно, що стомилась,
Проте стоїть - пожертви жде.
Від неї доля відцуралась,
А діти щезли по світах;
І хата пусткою зосталась -
Там поселилась німота.
Хай неосудна буде мати,
Що христарадничать пішла,
Тепер вона ту рідну хату
Воліла б спопелить дотла.
І в тому полум'ї священнім
Нехай згорить її вина
За те, що в світі непрощеннім
Страждання випито до дна...
2010р.

Дожити б до весни, а там – до літа,
А влітку хто ж захоче помирать?!
О, душе, співчуттями не зігріта,
Тобі – грішити, а мені – карать
Себе ж – за всі твої гріхопадіння,
Відновлювать потрощені мости
Й заглиблювати вирване коріння
В людських чуттів зачерствілі пласти!
Дожити б до весни,
Переболіти
Минулим і сучасним заодно,
Одужати і вірою зміцніти.
Перебродить до літа, як вино!


1991

ОН І КІНО

Он габа та, хата, багно;
Он коло вази риза, волокно,
Он коло таза толокно;
Он резеда, тенета, де зерно;
Он дар дів – з відра дно;
Он кусень – не сукно;
Он ківер тре вікно;
Он пава, жижа, вапно;
Он і кінь: ні – тінь, ні – кіно!

МАНА ТА – НАМ

Мара та – татарам;
М’ясо солене – лососям;
Мало дощу – ну що долам?
М’яло – плугу, гул – полям;
Мало вики волам;
Малі тини тілам:
Мало – пополам!

НАМ – У ТУМАН

Коло толок
Дорога на город,
А левада вела
До вод.
Іде леді
Молода долом
На лан;
Моряк – яром,
А долом – я, молода;
А довкола балок – вода.

І ЛОВ ВОЛІ

І логіки дикі, голі,
І локон дива на видноколі,
І локус у колі,
І локшина мани – школі;
І лоск, сили блиск – солі;
І лот, сіпака, пістолі,
І лорд, а рад – ролі,
І ловелас, але – волі.

КОНУР ТРУНОК

Коню лама та – малюнок,
Конуси ріллі – рисунок,
Конюха жага – жах юнок,
Кобура – зуб у зарубок,
Конура – чуб у чарунок,
Конура – діжі дарунок:
Конур твар така – трав трунок.

НА ПАНА – ПАН

На рать – таран,
На муть – туман,
На луг – улан,
На віз – Іван,
На бак – кабан,
На гак – каган,
На гать – таган,
На гру – курган,
На край – аркан,
На лов – волан,
На руб’я – буран,
На даль – ладан.

Я СИЛА – ВАЛИСЯ!

Я сила: в хліві віл – хвалися;
Я сила – дві вдалися:
Я сила – до диму думи додалися;
Я сила дум – удалися;
Я сила волі – тіло, валися;
Я сила – в зал зла звалися;
Я силі данина – ділися;
Я, сило, кара – колися;
Я сили хата – хилися;
Я сила вини – валися;
Я син грому, мор – гнися!

І СВІЖІ ВСІ

Липень – не пил,
Серпень – не прес,
А травень – не варта,
А зелень – не леза;
І щодень – не дощі.

Нині ранок білий-білий,
білобровий ранок плиє
між полив'яні тополі

Нині сонце сивовусе
п'є горіхову наливку
з глиняних долонь землі

Ось тобі полотна степу,
вощані дороги в ирій -
ось тобі весна у льолі

Плий і ти половим небом,
за рікою, по прожилках,
у солом'яній імлі

Плинь і ти, трисутній нині,
дихай ясноясенево,
смійся ясноясенево
у світи

Моя голубко, гідна в тебе доля,
Взяла життя ти на своє плече,
Цупка билинка на роздольнім полі –
Сльоза невиплакана, мукою пече.

Твоє терпіння мудре і високе.
Воно від неба, матері-землі.
Ти вічність – чорнобрива, ясноока –
За все тобі низький уклін.

Вклоняюся, пишаюся тобою
І мужності твоїй я б’ю чолом.
Ти переможеш у цьому двобої.
Добро долає непримінно зло.

2000р.

Обіцянки роздавати
І дурити мастаки -
Не втомилися у владі,
Їм брехати - залюбки.

Брешуть люто і цинічно,
І народ так упрягли,
Ніби в нас вони навічно
Україну відняли.

Що робити нашим дітям?
Як у цій країні жити?
Все майбутнє в них украли
Ці пройдисвіти, бандити.

Ні житла, а ні роботи,
В голові одні клопоти –
Копійчину де узяти,
Щоб сім’ю прогодувати.

Я люблю свою країну,
Як дитину, і родину,
Бо її не обирають,
І за що люблю - не знаю.

Тільки добре усі знаєм,
Уже ледве виживаєм...
Конче треба щось міняти –
Брехунів цих з хати гнати.

2011р.

"Любов до...дерунів - велика сила" -
Сказала так Любов і ... відкусила
Шматочок запашного деруна...
...текли навколо ріки сметанкові
І деруни кружляли у танкові...
"Я у раю", - подумала вона.

Були вони маленькі і великі,
Пухнасті, золотисті, сонцеликі,
Мов кольорові і щасливі сни...
Та тут Любов ураз прийшла до тями
Від голосу здивованої мами:
"Куди поділись з миски деруни?"

Поглянь , мій друже, це – твій рідний край!
Тут все до болю близьке і знайоме.
Тут найсмачніший в світі коровай -
Мов тепле сонце батьківського дому.
Тут літні зорі дивляться з гори
В прозору воду чистої криниці.
Ти чуєш, друже? Це заговорив
До тебе ліс навколо Городниці.

Все пам’ятає Городницький ліс
І просить нас, щоб ми не забували
Одвічну пісню сосен і беріз,
Яку вони назустріч всім вітрам співали.
Все пам’ятає Городницький ліс
Хвилини щастя і хвилини болю!
Все пам’ятає Городницький ліс
І проростає в небеса любов’ю!

Ти бачиш, друже, як летять роки?
І нас кидають у далекі далі…
Де ми з тобою, друже – «чужаки»
В сумних обіймах вічної печалі!
І у тривожних снах на чужині,
Від сліз до болю мружимо зіниці,
Коли вертаємося тихо уві сні
В знайомий ліс навколо Городниці.

Все пам’ятає Городницький ліс
І просить нас, щоб ми не забували
Одвічну пісню сосен і беріз,
Яку вони назустріч всім вітрам співали.
Все пам’ятає Городницький ліс
Хвилини щастя і хвилини болю!
Все пам’ятає Городницький ліс
І проростає в небеса любов’ю!

Повір, мій друже, ще настане час,
Коли і в нашому краю заграє свято!
Щоб щастя знов вернулося до нас
Зробити треба зовсім не багато!
Ще в наших душах є добро святе,
Як щире сяйво ранньої зірниці!
Воно любов’ю в небо проросте,
Як проростає ліс навколо Городниці.

Все пам’ятає Городницький ліс
І просить нас, щоб ми не забували
Одвічну пісню сосен і беріз,
Яку вони назустріч всім вітрам співали.
Все пам’ятає Городницький ліс
Хвилини щастя і хвилини болю!
Все пам’ятає Городницький ліс
І проростає в небеса любов’ю!
2013

Пожовкле листя впало. Спить.

Життя продовжує свій шлях.

Роки минають, наче мить.

Історію пишуть любов, жах...

Стільки весен квітами гріло

Молодість, яка відійшла.

А мрії наші десь розсілись

І пестять тихе, бувше я.

Гарячі літа пережиті.

Чудові ночі, тепла кров...

Мрія, щоб стати кимсь для світу,

Відійшла, мов лиха любов.

Нема весни. Немає літа.

Дощі осінні на лицях.

Пожовкло листя, всохли квіти...

Сумно у серці й на полях.

Душа якби суму не чула.

Вона, як матінки слова,

Або зозуля, що відкула

Наше, хоч тихе, чесне я.

Пожовкле листя килим білий

Вкриє собою мов перина.

І там під нею буде гнити,

Поки весна біль сніжну скине.

І до саду знову зайдемо,

Щоб під зелений купол сісти

Й дивитися в життя поему

Й минулого читати змісти.

07.12.2007р.

Ну, не знав, оскільки досі
Не Кратет і не Зоїл -
Поетеси ходять в гості
Рими звірити свої.

Я з підходом — шури-мури,
Про весну і солов’їв,
А вона: - "спокійно, Юра,
Ось, послухайте, мої."

І пішла по самоцвітах,
По далеких берегах,
Де зима стрічалась з літом
І принцеси на бобах.

Слухав чемно, думав: - "годі...
Дочекаюся чи ні
Я початку свята плоті,
Де цілунки навісні?"

А в уяві еротичній
Обіймав її чимдуж
І тяглись секунди вічність -
Я крутився, наче вуж.

А вона в прикиді моднім
Не спиняється й на мить...
Це ж у будь-кого завгодно
Розгориться простатит.

Та в якийсь момент розгулу
Римування - в голові
У моїй щось перемкнуло
І сказав їй: - "чергові

Не читай, до біса, трясця,
Дочко з Франції посла."
А вона зірвалась з місця
І, образившись, пішла.

Не гукав дівча додому.
Не кричав: - "куди ти? стій!"
Вірші я складав на спомин
Поетесці молодій.


27.02.2013

Хай за вікном хурделить лютий,
в завію серце не порань.
Вербових котиків салюти
уже тріщать у вазах - глянь!

Нехай тепло,іще не сміло,
торує десь снігів горби -
весна в кімнаті появилась
квітневим бархатом верби.

Нехай іще звіріє лютий -
зими нема в твоїх очах.
Вербових котиків салюти
вже розстріляли її впрах.

Ти вбила в мені байдужість з першого погляду,
Перемістивши точку опори мого світогляду.
Ти приручила в мені колись самітника-вовка,
Вовка з душею серійного самовбивці...
Твої чари настигли мене, ніби кулі-мисливці,
Поціливши прямісінько в серце, з точністю стрілка.

І вже через роки ті кулі ще й досі там,
Мабуть, ще довго нагадуватимуть про себе нам.
Та і як їх звідти дістати? Вочевидь, ніяк...
Думаю, без операції це буде неможливо...
Хоча, до біса! Це для нас неважливо!
Хірург не потрібен для таких диво-залізяк.

Я готовий бути з тобою до життя темної завіси,
Блукаючи просторами зелених садів і засніженого лісу.
Я готовий потім стати птицею,
Щоб літати з тобою до теплих країв.
Міг би бути й струмком десь серед гаїв,
Щоб ти приходила напитись з мене водиці...

25.12.2012

Плакала гіркими сльозами
Мати над будущинов доні:
- Ну, не йди ти тими стежками –
Там розтопчуть дикії коні…

Ну , люби ти свою країну …
- Не свою, матусю, а нашу! :
В колискових твоїх щоднини
Її пила, їла у кашах…

І бабуся вчила молитись
На вкраїнській мові в два рочки.
Як я , мамо, можу змінитись:
Ти ж цю мову вшила в сорочку!

Як я можу просто зоріти,
Що її закинули в клітку?!!
Що чужою мовою діти
Пишуть в інтернетівській сітці?!!

І з екрану музика лине,
Експансивно, що аж ґвалтує.
Чи в державі я – не людина?!!
Чи кричу – ніхто вже не чує?!!

Твої сльози, мамо, - як терня:
Тільки колять ноги не взуті.
Я з дитинства йду – я не верну,
Всі чекають - всі на розпутті!

Метри лиш мого марафону,
Молюсь, не розтягнуться в роки.
З інших міст у межах кордону
Чую я співзвучнії кроки!

Ми йдемо у юрми – крізь юрми -
Підбираєм душі магнітом.
Ну коли лякали нас тюрми?!
Т-У-Т – Т-Ю-Р-М-У нам хочуть зробити!
***
Краще мало – та зовсім вільна!
Швидкоплинно – в річці свободи!
Вони скажуть: я – божевільна… 
Одержима своїм народом!

Та насправді все дуже просто:
Не відтяти і не забути!
Ми не гості отут! Не гості!
Ми – пани!! Ми не вмієм в путах!

Понад хмарами він летів,
Намагався наздогнати мрію,
Та зробити цього не зумів,
Втративши останню надію.

А що то була за мрія недосяжна
Він так і не сказав нікому.
Може, щастя чи любов всеосяжна...
Відомо лише йому самому.

Полюбляє дивитися в небесну блакить,
Мабуть, там вирують його спогади.
І, перенісшись у височінь на мить,
Він почувається орлом гордим.

В його погляді сум за тими роками,
Коли підкорювачем неба він був,
Коли керував потужними літаками
І нічого, крім них, не бачив і не чув.

Але зараз вже не здіймається до хмар
І землею ходить не власними ногами,
Бо одного польоту отримав шалений удар -
І залізний птах упав додолу шматками.

Проте наш герой вижити зміг.
І хоч всі польоти тільки в уяві тепер
І немає в нього обох ніг,
Він продовжує її шукати, бо ж не вмер.

2011

Даруй мені, Боже, сумління і хисту,
Незламне стило і сліпих ворогів –
Щоб кулі кресали об хрест чи намисто,
Але не влучали у мушку між брів.

Вкажи мені, Боже, люб`язного друга,
Який би не лив на мандрику медок,
А сина, якщо я погасну за пругом,
Приставив до вуликів, дав молоток.

Молилася рв`яно… Тримала в долонях
Клубочки прожектів, що втратили блиск.
Снага задрімала в куточку балкона,
Мов кіт муркотливий… Від аркушів – приск.

Я недругів, Боже, замало любила.
У церкву ходила лише на свята.
Мов юнка – на фенечки, сиплю на крила
Мусянжевий бісер…
Стежина крута…

Пошли мені, Боже, просвітлену музу –
Між віттям жасмину, акації, лип!
Іду над болітцем...
Жадання – у вузлик.
До булочки в цукрі... метелик прилип.


2011

День добрий...

Я впізнавав тут кожне плесо,
Душа торкалася до віт.
- День добрий! – я шептав березам.
- День добрий! – чулося в одвіт.

І серце билось так незвично,
Немов у дні юнацьких літ.
- День добрий! – привітав я річку.
- День добрий! – чулося в одвіт.

Ішов туди, де міг напиться,
Від спраги був не милий світ.
- День добрий! – я казав криниці.
- День добрий! – чулося в одвіт.

Шукав я, вдячний, добре слово,
Землі вклоняючись за квіт:
- День добрий вам, гаї, діброви!
- День добрий! – чулося в одвіт.
1989

Вона вже хухає поволі
На скельця лютого пенсне.
Гаї очунюють від болів,
І чорні зуби скиб у полі
Проміння чавкають ясне.

На морі теплому лелека
Рихтує крила у політ.
Йому вже видяться здалека
Карпати - гори і смереки,
Що шлють у провесну привіт.

А нам вона дає сигнали,
Чуття посилює щораз,
Аби сердець хмільні канали
Ще мелодійніше заграли,
І пройняло жагою нас.


27.02.13.

Як дитину свою рідну,
Огорну тебе я ніжністю,
Україну мою єдину –
І заквітчану, і засніжену,
І згорьовану, і знедолену,
І обдурену, як дівчину…
Огорну тебе любов’ю я,
Бо з недолею ти повінчана.
Як на наймичку безталанну,
Дивитися нема змоги.
Зглянься, Боже, благаю, над нею.
Покажи їй її дорогу.

1998р.

Я народилася у краї-
Серед лісів, зелених лук...
Над селом пахощі витали,
Чувся сусідів перегук.

Не пам’ятаю ворожнечі –
Люди добрішими були,-
У свято йшли усі до церкви
І навіть дітваки малі.

Лунав велично дзвін церковний,
І ним пишалося село,
Бо малинового такого
У ближніх селах не було.

А по обіді до сусідок
На посиденьки мами йшли,
Усі в цей день не працювали,
Розмови про життя вели.

А ми крутились під ногами
І гомоніли про своє,
І пригощались пирогами -
На те свята неділя є.

А коли сутінки спадали,
Тихішав гомін дітвори,
Пісні, мов ластівки, злітали
У теплі літні вечори.

2012р.