Сидить липень на пеньочку,
Вишива собі сорочку
Теплим сонцем, квітами і медами,
Усмішкою райдуги над лугами.

Липень 2012 року

Осінь, осінь, сестра безталанна,
То сумна, то весела й п’янка,
Мого смутку коханка жадана,
Затягнула мене, мов ріка.

У магічні, словесні тенета,
І по слову висмоктуєш кров,
Видно доля сумна у поета,
Безроздільну пізнати любов.

У словеснім мовчанні горіти,
Щоб згорівши воскреснути знов,
Знов в примарне кохання летіти,
Не втрачаючи віру в любов.

Я банальною римою знову,
Про кохання писати зачну,
І простим ,не надуманим словом,
Намалюю зимою весну.

Безтурботну, веселу, грайливу,
Із волоссям солодким, п’янким,
До безтями спокуси щасливу,
І кохання примарного дим.

Бо весною, в осінньому листі,
Догорить, вже минулий смуток,
І краса, у барвистім намисті,
Зацвіте вогнем незабудок.

- А калачики любить Сонце?
- Звісно, доню, прийде весна.
- Ой, діждатися б, мамо, конче!
Мо’, нахукаю трішки тепла?

- Ні не тре, обійми мене, соньку,
Оченята заплющ і мовчи…
- А ти… купиш мені парасольку?
Веселково торкнути весни…

- Звісно, доню… В раю буде добре…
- А, Василько, чому довго спить?
- Він у Сонька в долоньках притомний
Запинився од щастя… мовчить.

- А чому в нього губоньки сині?
- Він небесну торкає гладінь…
- А, татуньо. Повернеться нині?
Принесе паляниці теплінь?

Дідусеві, бабуні най буде...
Я калачиків в травах діжду…
Мамо, солодко в сонячнім лузі…
- Доню!..
24.11.2012р.

Майбутнє твориш ти сьогодні,
Таким, яким його напишеш,
Вершин досягнеш чи безодні,
Чи вчують, голос твій у тиші.

Чи згинеш у роках безслідно ,
Стежина заросте травою,
І все що написав ти плідно,
Стане нікчемною золою.

Вирішуй сам, ким хочеш стати,
Просто писати, чи творити,
Душею небо розірвати,
І серцем темряву спалити.

Майбутнє твориш ти сьогодні,
Його з руки годуєш словом,
Щоб душі, спраглі та голодні,
Не позабули рідну мову.

Навчали мене
таланту мовчати,
життям над усе
комусь присягати.
Самому собі
зрости на заваді
і бути в юрбі
свідомо в блокаді.

А батько і дід,
а матір і бабця
не знали, що СНІД -
така собі цяця!
Кохали й на спів
були балакучі.
Навчалися слів
з деснянської кручі.
Були з усіма
привітні і дивні.
Тоді був і я
(на генному рівні).
Ще до хромосом
клітиною слова
ходив під столом
в родинних розмовах.
Отож, завдяки
таланту кохання
зробив, що батьки
здійснили бажання.

А бабця і дід
не вижити мали.
Свій з борошном рід
у землю ховали.
Голодних очей
ховали плакати.

Навчали людей
таланту мовчати.


24.11.2012

Ніяковію…
Вкотре по-новому,
Мов перший раз у перший клас зібралась…
Час не міняє нас, раніш боялась,
Але ішла наперекір страху…

Тепер уже доросла,
Але слабкість і сила у відважній боротьбі...
З собою, і за себе…Як тобі,
Коли спиню коня, так, на скаку?

І знов піду з мечем по перемогу…
Знизав плечима, мов, побійся Бога,
А я така, нестримна, знав таку?

Ніяковію… і рум’янець щік,
Він видає мене, неначе зрадник,
Ти нишком нерви мої точиш-крадеш…
Тоненько сніг на землю вже поліг.

Я, мов береза, вітами киваю,
Але супроти вітру все ж стою…
Жива, а отже, не вмираю,
Ніяковію, може…полюблю?

Чорний досвіде, дай нам отями
окропи огнезірно з Небес! -
демонічними скусані псами -
ми отруєні ними і днесь.

Утинали нам обрії..! Kрила
прострочило упирське жало!
Ув антоновім пеклі ряхтіла
розкалинена даль..! - відбуло?
Стугонять розпанахані гени
І кричать геноцидним тавром!-
бо вмонтовано страхи гієни,
меншовартості влито оском.
перекроєне нації тіло -
cвітовим, хірургії, ножем
перештопано душу уміло
і запудрено все міражем!
Нам обірвано промені сили-
димна, Сонце закрила, доба!
Нас боялися...рвали... палили,-
а за те, що були не "юрба"!
не вколишеться голос опухлий...
в генну пам"ять забито клинком
немовляткові немічні рухи,
в грудях мами - тужнЕ молоко...


Запалімо свічки...одгорімо -
хай відновиться з попелу тлінь
Сонце-ген, що зійде незборимо-
надпотужністю наших молінь.

Дистриктами осені,
Де зорі покошені
Ногами ще босими
Йду до коріння життя

Дистриктами значення,
Де хибне призначення
Шукаєш означення,
Якого нема

Дистриктами голими ,
Поколіннями хворими
Минаю дорогу чужу
…До кінця

Означенням вічності
Як промінь логічності
Приходиш до рішення –
Дистриктів нема

Думками відносними
Ногами від осені,
Де зорі покошені
Йду від дистриктів життя

23.11.2012

Пригадалась бабуся Їленка,
І хатинка старенька, мала.
На бабусі темненька сукенка,
А в очах - синь безмежна тепла.

Два віконця схилились докупи,
Двері, врослі в дощатий поріг.
Пересохлі свої шкаралупи
Розкидає крислатий горіх.

Хоч вітрець повіває лиш трішки,
З тихим стукотом на моріжок
Опадають біленькі горішки
І ховаються в сіна стіжок.

Промайнула картинка в уяві,
Забриніла сльоза... Далебі,
Маю очі зелені, мов трави,
А в бабусі були голубі...


21.07.2011

Ви себе вважаєте поступом,
Що розширить мовні границі,
Не пробачить Вам мова дослідів,
У словесній, чистій криниці.

Ви нічого зовсім не створите,
Бо творити значить любити,
Як глибоко землю не зорете,
То на ній не заквітнуть квіти.

І тоді Україна вкриється
Будяками неологізмів,
А гординя Ваша прикриється,
Філософією софістів.

І виходячи з творчої кризи,
Не спотворюйте рідну мову,
Філологічні, красиві ризи,
Не врятують від суду слова.

Мова рідна за все з Вас спитає,
Покоління людські розсудять,
Бо історія тих лиш згадає,
Що митці ,а не словоблуди.

Спасибі, доле,
Що ноги-руки цілі,
Що світ цей сприймаю
Барвою й словом...
«А решта?»
А решта –
Вагомий додаток,
Що зветься так просто –
ЖИТТЯ.

Розмови втомлюють уже,
Мовчання ще не мудре.
Від заяложених кліше
Стискає туга груди.

А від життя роки бере
Супутниця з косою...
У неї мудрість, звісно, є
Щоб розділить зі мною.
2012р.

Щоб ні вовка не боявся,
Ні біди –
Свої вушка
На подушку
Поклади.
І під ковдру заховайся,
Милий мій,
Свої ніжки,
Змерзлі трішки,
Обігрій.
Вкрий і плечики, і ручки,
І живіт,
Щоб не кашляв,
Не хворів ти,
Ніби дід.
Хай прилипне ніч спокійна
До вікОн,
Хай насниться,
Хай присниться
Теплий сон.
Хай присниться тобі сірий
Кожушок,
І морквинки,
І капусти
Казанок.
Хай присниться тобі сонце
Золоте,
Хай калина
І малина
Зацвіте.
Щоб у сні не було вовка
І біди –
Свої вушка
На подушку
Поклади.

...2000-?

Трагічно загинула мати.
Фашисти спалили село.
А батька мого в невідомі солдати
Війна записала:
Ні смертної дати,
Ні навіть могили – вінки покладати…
Все інше – у мене було!

Дитинства свого не шукаю –
Густим бур’яном заросло
Чи, може, спливло, мов листок по Дунаю,
В чужій стороні не питаючи краю,
Де гілка його в розмаїтості гаю…
Все інше – у мене було!

І долю мою на поталу,
Завбачно підтявши крило,
Тягли, мов злочинницю, до криміналу,
Ламали помалу поламану змалу…
І зиску позбавлену, і капіталу…
Все інше – у мене було!

Все інше – було:
Небувало
Буяло, шуміло, цвіло,
Мов повінь, в тісних берегах вирувало,
З корінням столітні дуби виривало,
Й душі не здавалось ніколи, що – мало…
Раділа душа, що – було!

Весь час прямую не туди.
Весь вік, - хвилина по хвилині,
Росту із рясту і води,
Пойнявши далі журавлині.
Веселим сміхом самоти
Регоче вітер на леваді.
Куди б не йшов, то треба йти,
Аби не бути на заваді.
Не зупинятимусь в ході,
Щоб не спізнитися до строку.
У кого крила молоді,
У того й обрії високі.
Та не втішають солов'ї
І пульс не рве від краєвидів -
Всі спраглі помисли мої
Цей світ в собі возненавидів!
У стані подиву душа,
У стані відчаю - надія,
А за душею - ні гроша,
Від того, чим я володію.
Та треба йти. І я піду
Через яри і перелоги.
Хай сонце висвятить ходу,
Забрівши в гречку край дороги.
2010р.

перегризену горлянку ночі
стожарами польсуючу кривавими
новий реанімує день
накладаючи повязку ранку

Можна бути ніби хорошим
У світлі відносних понять.
Щось можна купити за гроші,
А щось й на честь промінять.

І можна прогнутися плідно,
Замовивши вдале слівце.
Ніколи не буде огидним
Втратити власне лице.

Колишучи одномоментно,
То Бога, а то - Сатану,
Плодити брехню іскрометно.
Правду ховати в труну.

Болото мішати з глиною
В ролі невинної жертви.
Якщо не став ти Людиною,
То за життя був мертвим .

Великому Богу молюся :
"Дай силу достойно жити!"
Хоч смерті я не боюся.
Страшно Себе згубити.

Догорала свічка в свічнику,
Плакала восковими сльозами,
А на смертнім одрі-ліжнику
Мов свіча, згасала тихо мама.

Рвалася душа її в політ
До небес, де праведні спочили,
Покидала цей невдячний світ,
Де так мало радості зажила.

Відлітала усмішка з лиця,
Лиш вуста невтомно шепотіли:
— Вірую в єдиного Отця!.. —
І зіниці ледве що жевріли.

А правиця — висохла й худа —
Все хрестила груди безупинно,
Наче поспішала у Христа
Вимолити прощення провин.

— А які ж провини Ваші, мамо?
Може — що по совісті жили?
Може — коли скрута панувала
До чужого руку не тягли?

Чи провина те, що за обідом
Кращий кусень завжди був не Вам?
Чи — коли ділилися з сусідом,
І ніхто не чув від Вас: «Не дам!»?

А чи те, що в будень і у свято
Виглядали внуків та дітей,
Що хотіли кожного обняти,
Притулити ніжно до грудей?

Не за себе Ви молились, ненько,
Аж до миті, коли шепіт стих,
Ви просили в Господа, рідненька,
Ласки для усіх нас — для живих!

Ви любили нас — аж до останку,
Берегли, неначе оберіг,
І тому молились наостанку
Щоб простився нам найменший гріх!

Листопад 2003

* - дев’ята річниця відходу матері у кращий світ

Я ніколи, ніщо не забуду,
Не плекайте марно ілюзій,
Я обличчя відчищу від бруду,
Відповім усім по заслузі.

Як під ранок в зеленім гаю,
Солов’ї співають красиво,
Люди в слові себе виражають,
І душа злітає на крилах.

Та з’являється в небі шуліка,
Й солов’ї дружно б’ють на сполох,
Бо бездушний ,моральний каліка,
На поетів наводить морок.

Він усіх навкруги критикує,
Всіх повчає, бо він філолог,
Сам при цьому бездарно римує,
Бо мистецтву він справжній ворог

Без диплома немає поета
Такий лозунг собі повісить,
І вкладає в катрени й куплети,
Слів надуманих штучний бісер.

Ні, філологів всіх я не сварю,
Серед них є талановиті,
Ті ж , що мову свою викривляють
Знайте - будете словом биті.

Не хвилюй мене, ой, не хвилюй…
Маслосвяття скінчилося, квити!
Планісфера втомилась від куль…
Задивляється місяць крізь сито...

Я не годен сприйняти респект.
Моїм снам ще у даль даленіти.
Знову постріл - звичайно, ефект,
Червоніють від сорому квіти…

Осінь в осінь -- дебела мокрінь.
"Тютя в тютельку" пришлий опише,
А червоне вино, наче Інь,
Навіть більше ніж Будда і Крішна...

І назавтра мене не хвилюй…
Я від роду миттєво займистий.
Бачиш, ніченька вимокла? сплю.
Знадобишся хіба що, я свисну…
2012.

Такі часи, коли нічого…
І віра мре, і голоси.
В пітьмі блукає рідний човен.
Надію розпач загасив.
Ці дні суцільних заперечень,
Часи совкових метастаз…
Жирує і гуляє нечисть,
Впадаючи в TV-екстаз.
Панує фальш, росте байдужість.
Сліпі ведуть німих у твань.
Душа хрипить – минуле туго
Скрутило горло сподівань.
В пітьмі пливе мій рідний човен,
А в нім – чи дỳрні, чи кати:
Розхитують – води вже повен.
Пиляють навпіл ще й «брати».
Терпець урветься. Знаю. Скоро.
І запалає навіть лід,
І змиє в Лету рабський сором -
Скуштуємо свободи плід.
Та ще пливти. Пустельний обрій.
Катма Мойсея й маяка.
Допливемо. І буде добре!
Хай дітям! Нам - земля м'яка…

2012

Веселі ми й дотепні, бо – хохли,
І справно ведемо хохлячу справу:
Жартуючи, сусідам віддали
І добру славу, і свою державу,
І назву Русь, бо нащо нам вона
На вдачу нашу, розумом ледачу,
Й Сірковий череп (то вже дивина!) –
До шапки Мономашої вдодачу.
А що вони – сусіди – нам дали
Натомість, на веселе розговіння?
Вони дали нам повен віз хули
Та повне історичне безгоміння,
Та ще "язык могучий",
Залюбки
Оздоблений "крутими" матюками,
Щоб власні проковтнувши язики,
Ми "штокали" чужими язиками.
О, ми такі – нічого нам не жаль:
Ні гідності, ні Гоголя, ні Галі –
Аби лиш задушевний брат-москаль
Не нахромив нас гузнами на палі.
Все забирайте – в нас того добра,
У нас того вина – та й повні чаші...
Не можемо віддати лиш Дніпра
Та ще могил –
Вони давно не наші.

1993

То-не сузір’я лампад –
тисячі воскових душ:
спокою їх не поруш,
вітре, у цей листопад.

Янголи серед зими
чорної для України:
в чому була їх провина –
так і не стати дітьми?..

Скошені долі снопи.
Личка в благальному стані:
хлібчика замість каштанів
просять. А мама вже спить.

Вітер несе хоругви
листя і свіч голоси –
пам'ять вогню не згаси
в тих не безрідних. Живих…


2012

Хрести на Добровлянській дорозі -
символи злої волі.
Знаки неминучої смерті.
Жертви невблаганної долі.

Скільки тут? - Два кілометри.
Не їде - летить машина.
Раптом заліза скрегіт -
і більше нема людини.

Хрести при битій дорозі,
на тротуарі, за рогом.
Тіла ще хотіли жити.
Душі - з'єднатися з Богом!

2003

Пародія

Навіщо ти
прийшла у міні?

Вдягай штани,
коротке – зась!

Четвертий день
ходжу без тіні,

Що за тобою
поплелáсь…


22.11.2012

Нікому ще фортуною не стало
Владарювання хтиве ремесло.
Правителів у світі є чимало,
А скільки вже у вічність відбуло!

Чи місто візьмемо, а чи село, -
Ніхто сьогодні вже не є васалом,
Але турбує всяку душу зло,
Що з владного олімпу поспадало.

Усе ж мені утішливий вердикт,
Від Бога даний - вірний і твердий,
Що лиш Господнє царство справедливе,

А це - земне не явить крихти дива,
Хіба що лицемірної води
Наллє у серце підло і красиво.

22.11.12

Хіба вмиратимемо двічі? Тільки раз.
То нащо душу мучити страхами,
зливати у ефір потоки фраз
і жадібно ловити їх вухами
про катастрофи, про армаґедон
кончину скору людства і планети
і версій висувати зо мільйон
жахні натхненно сіючи сюжети?
Чи, може, так смакуючи жахи
врятуємось, наснажимось любов'ю,
позбавимось безмірної пихи
сліпого себелюбства і злослов'я?
Букет яких чуттів шлемо Творцю,
вирощуємо що з глибин сердечних?!
Ми віримо небесному Отцю
чи бавимось у ігри небезпечні
зі злом що в нас бруньками метастаз?

Твори Любов - вмирати тільки раз!

2012

Здобута сило, -- ворожбо моя,
Впокориш небо, вибілене сумом!..
       Ген козаченьки табором стоять,
       Щоб не впізнали, -
              по брови хустину насуну...

       Чи я-бо не гарна була молодиця?
       Одного не вміла -- кохала надміру...
       Та вдачу не зміниш собі, мов спідницю.
       Як і не скристалиш надщерблену віру.

       Щоб вволю надихатись -- поля не досить,
       Уразитися -- вистача й бадилини...

              Усі нерозраджені, скривджені осені
       Тепер відквитаєш в урочу хвилину.

Пора!
   Гей, вітре,
Буреломом зла
Помчи мені над станом, над козачим!.. -
                            ба, ні...
                     Ой ні!!! -
       Ле-ге-се-нько... погладь
Той буйний чуб...
       Та щоб ніхто не бачив...

Вже не чекаю... Осені печаль
Вповила серце в неозору сутінь.
Дрижить на склі сполохано кришталь,
Мов за́вода моєї каламуті.

Старий годинник цокає дарма,
Хвилини відпускаючи в минуле.
Хтось листопад затіяв жартома,
Коли у са́ду яблуні поснули.

А я любила їх догрішний плід,
Я так плекала сонячні рум’янці...
Тьмяніє між гіля́чок інший світ,
Немов пелюстка вицвіла на пальці.

Чи в’яла тінь, коли під ноги - сніг
І до душі - надламана покора.
Вже не чекаю... Ясночолі дні
Зостались там, де балювало вчора...
(12.11.12)

Із забувших мене можна зробити місто.
Всіх кохавших мене - в людському морі крапля.
Час із вітром вікно тихим зачинять свистом,
Та я поки в полон сутінок не потрапив.

І не те що би я сильний, бо сила - штучне.
Я умію одне - жити, хай навіть мертвий.
Може, саме тому слово моє - живуче.
І байдуже, що вовк робить із мене жертву.

Марноцвітно гублять пір’я
Сподівання-гуси білі,
Діти втомленого степу.

Роки йдуть, а він, претеплий,
Зроджує не те, що хоче,
Груди впалії лоскочуть
Ковила, сухий пирійник,

А йому — колосся мріє,
А йому — вбирає очі
Буйнограй густого жита,
Що в крові нуртує: жити!..

о Корделіє Орман, як тяжко вмирав понеділок.
я спізнився на вічність. не варто сварити мене.
я без вас одинак. достеменно. і це не мине.
о Корделіє Орман... благаю, візміть моє тіло!

моветон, вибачайте...
безглуздо загинув вівторок.
переходив надвечір дорогу - попав під таксі.
за сценарієм зверху, вівторки приречені всі.
о Корделіє Орман... у клубі Гевара з Дель Торо.

а у середу морепродукти - кальмари і риба.
починаю світитися: фосфору стачить на те,
щоб довколишній люд роздивився як серце цвіте.
о Корделіє Орман... мій господи, зжалься і вибав.

хай від ранку до вечора пестять невидимі руки:
у пречистий четвер колискова, як річка, несе.
все на світі минає, і тільки любов - над усе!
о Корделіє Орман... хоча би візьміть на поруки.

ностальгую в Болівії.
в п'ятницю спокій і тиша.
всі очікують диво, яке перевершить дива.
я володар чекання! благаю, візьміть мене два!
о Корделіє Орман... як я - вам ніхто не напише.

і ніхто не розкаже про цю потойбічну суботу.
у суботу спочинок: резонно цуратися слів.
я римований ґніт, що зайнявся і майже дотлів.
о Корделіє Орман... маркітно і млосно до поту.

бо в неділю катарсис: у нашому маркокортелі
на кожнісінькій марці друкують ваш профіль анфас.
ех, чому це не ви не мене і чому я не вас?!
о Корделіє Орман...
Корделіє Орман...
Корделі...

«Ну, пасуй м’яча сміліше, -
каже дядьо. – Копай, Міша!»
А малюк – словесний пас:
«Я не миша, я – Михась.
Ще зовуть мене: Михайлик
чи Михасик, чи Мишко.
Я тямкий у мами смайлик,
мудрагелик і смішко!»

Пісок , пісок…
Всі голови в пісок!
У вишині з’явились темні зграї.
Хуткіш гасімо полум’я свічок,
Хай темінь безупинно насуває.
Без перешкод,
Без жодних перешкод
(Це нині толерантно_ся вважає),
В ім’я, заради, власне, насолод,
Тоді ця ніч здаватиметься раєм.
Солодким раєм вицвілих думок
І безтурботно-світським водограєм.
Пісок , пісок…
Всі голови в пісок !
Хай темінь далі душі огортає…

21.11.12

Мир невелик и сенокосен.
Как бы на фото у реки,
Нетвёрдой жимолостью сосен
Мы так пространно далеки.

Четвёртый справа я на фото.
На архаичном, цифровом
Мы в ожидании полёта
В немую складчину живём.

Сластёны знают, сколь же сладко
В шагах от счастья без пяти
Запачкать снежную тетрадку, -
Что в реку новую войти.

Поймать, заглядывая робко, -
Ведь мир не смыслит ничего -
В сачок, в картонную коробку
Себя и, кажется, его.

И заповедано, вестимо,
В конурках жизни пусть не мне -
Ведь я всегда был светлым дымом -
Сгореть на внутреннем огне.

2012

сорок рук

гаплик

Ніфеліни та аннуаки - VIP-персони міжзоряного екіпажу планети Нібіру.

Ох і різні ми, рідна,
хоч вінчана пара.
Наші помисли – плеса
для битви жар-птиць.
Ти вростаєш, як сяйво,
в мольфарові чари,
я тікаю від сяйва
у щем вогневиць.

Нам судились одразу
емоцій кульбіти,
жонглювання
бажаннями его,
а все ж
наші тигри і леви
привітні, мов літо.
Наші коні вивозять
розмай на манеж.

Ну а мрії - під купол
святкового неба,
де ховається шепіт
і зоряно дзвін.
А коли упадеш
на колючку від Геби,
підбадьорю – твоєї душі
арлекін…

Але потім між нами
вершини-примари…
Так бувало.
І знову
в шаленстві кріпись…
Ох і різні ми, рідна,
хоч вінчана пара.
Наші помисли – плеса
для битви жар-птиць.

2012 р.

Альбатроси і чайки. Летять і кигичуть над морем.
Завтра буде цунамі. Вночі попередили нас.
Та про це я не знаю - учора пішла в дикі гори.
Залишилась сама там. Жалкую тепер повсякчас.

Я купалась вночі. І стягнула бікіні із себе.
Сильний вітер здійнявся. Бікіні знялося увись.
Понад морем летить. Аж до самого синього неба.
А у морі – акули. Злякалась і крикнула: «Брись!»

На купейний - нема. У плацкарті - до самого рана.
Так, на морі – життя. А без моря – то тільки напів…
Телевізор дивлюсь – а бікіні моє на екрані.
Запилюжене, чорне – стонадцять чорнезних чортів!..

Приїжджаю додому – у небі літає бікіні.
Звечоріло над Бугом. Бікіні спустилось в лиман.
Засмагаю тепер понад річкою синьою в сіні
Без бікіні. Чому? Та нема його більше, нема.


21.11.2012

Нитку відстані намотаю
На клубок мовчазного серця.

Ти не сердься, я завжди поруч,
Просто в іншому, певно, світі.

Світять вени теплом зап’ястя,
Віддзеркалюють лезо бритви.

Наші битви життя програло,
Залишилися тільки тіні.

Синіх ліній пульсують грати:
Відпускають – не відпускають…

Каяття виливає вечір,
Як помиї – під ноги свиням.

18.11.12

«Я к вам пишу», а ви – німі,
Як сонна тиша у вітрилі.
Я вам не винен, ви - мені,
Тоді чому, скажіть на милість,
Раптово став я вам чужим?
За благодушність , підпомогу?
Не буду більше я ні з ким
Ділитись щирістю , їй – богу!

21.11.12

Неначе зошит чорновий,
Життя,-ще можна править.
У ньому слід лишає свій
Недосконала пам'ять

А на полиці чистовик
(Як і завжди - самотній)
У обіцянки вірить звик,
Що знадобиться потім...
2012р.

Панує розпач, смуток, біль - всевладно,
В натомленій життям душі моїй, -
Надію не чекатиму, бо ж марно, -
Вона ніяк не проростає з мрій...
Невже цей стан триватиме ще довго,
Вбиваючи повільно у пітьмі, -
Навіщо так безладно і бездумно
Йти шляхом серед зламаних надій!
Можливо краще вмерти вже відразу,
Аніж, невпевнено, дорогою життя
Робити крок, в безсилому стражданні,
Чекаючи рятунку з майбуття...

30.10.2012

До ваших вікон, тітко, я прийду, –
Не посоромлюсь і не погордую, –
Постукаю в шибки, заколядую
У всіх сільських обмовниць на виду.
Хай сіється і родиться у вас,
В дітей, онуків, правнуків майбутніх.
Хай у світлицях,
На місцях покутніх
Щоранку сходить хліб у добрий час!
Переступлю поріг ваш –
Цю межу,
Що розділяє спільну нашу муку,
Візьму в свої
Безкровну вашу руку
Й про все, немов на сповіді, скажу...
(Мене з колиски вчили не любить
І вас, і вашу глинянку-хатину,
Бо ви, мовляв, поклали в домовину
Мою матусю – жити б їй та жить!..
Хіба ж її забудеш, молоду,
Хіба ж у долі виплачеш, єдину,
Холодну обійнявши хрестовину
В зимовому остудженім саду?!).
Скажу:
Розруха... Засуха... Війна...
А ви були колгоспним головою
І теж борщі варили з лободою
І чашу горя випили до дна.
Свою малечу мали на руках,
Артільні справи горбили вам плечі.
А в тій артілі не було, до речі,
Ні коника, ні віжок, ні цвяшка.
По-своєму жаліли ви жінок:
Щоб з голоду в запіччі не вмирали,
Ви їх у плуг іржавий запрягали –
Орати вигін зрання й до зірок
І сіяти свиріпу і рижій,
І кользу –
На куліш чи на макуху...
Зверну я все на засуху-розруху,
А ви мовчіть.
Нічого не кажіть.
Промовчіть про негадану біду,
Про виорану гітлерівську міну,
Про Ганну, Мотрю, Катрю, Антоніну
Й про Настю – мою матір молоду.
Мовчіть...
Вони ж бо вас не прокляли
За те,
Що ви лишилися живою
Й самотньою, невтішною вдовою
На тридцять років їх пережили;
Що ви без них з руїни підняли
І наш колгосп,
І зранену державу,
За вашу славу чесну
І неславу
Несправедливу...
Ні, не прокляли.
І я сповна прощаю ту вину,
Яка була не вашою виною, –
Ви чиста і свята переді мною,
І я молюсь на вашу сивину.

ніяк не почуваюся державним
держалном і кормилом водночас
рипить-скрипить бо шестерні іржаві
тужавий мій коржавий мій Донбас
тут праві ще не праволегітимні
в серпанкові серпочків і зірок
стосунки ще довірливо-інтимні
з народом у морозоткаченок
нема ще України в Україні
хоч гривня вже мов грива майорить
в примарному світанні:
тони…
тіні…
півтони…
відчуття…
хитлива мить
ще в Тризуба такі молошні зубки
і суржик ще гірчить немов сургуч
на вустоньках базарної голубки
біля якої рекет обіруч
людська юрба то плаче то регоче
та ба судьба гнучка мов та верба
вже молоденьким листячком тріпоче
і розряджає блискавки в чубах
а вже і я до люстра зазираю
і дзигаря за гривні вже придбав
отож виходить справді що не скраю
моя верба голубка і судьба
можливо як не завтра то позавтра
дадуть нам від держави диво-ключ
й моя дружина піде по базару
без рекету в погонах обіруч…

1996

1
Здрастуй, сину.
Як ти, синку, виріс!
Хто ж тепер тебе переконає,
Що твій татко, ніби птах у вирій,
Відліта – і знову прилітає?!
Наша зустріч – найкоротше літо,
Не холодне ніби й не гаряче:
Ранок засміється білоквіто,
Вечір листопадово заплаче.
А розлуки наші – довгі зими,
Довші, ніж полярні, холодніші.
Ти під снігом паросток озимий,
Скроні в мене – що не день біліші.
От і знов часу не вистачає
Нам для чоловічої розмови.
Поїзд від перону вже відчалює,
Й зупинить його не маєм змоги.
Від коліс на рейках – ані сліду.
Відзвучить небавом гуркіт станцій…
Що моє обіцяне «Приїду»
В порівнянні із твоїм «Зостанься…»?!

2
Не шукай дріб’язкових причин,
Коли двоє дорослих мужчин,
Не знаходячи спільної мови,
Замовкають, насупивши брови,
І розходяться – кожен своєю,
Може, стежкою, може, стезею.
Не шукай традиційних причин,
Коли двоє – то батько і син,
Коли поклик єдиної плоті
Глухне в сірій буденній марноті,
Коли голос крові на початку
Захлинувся на вічну мовчанку.
Не шукай, не випитуй причини,
Чом сивіють дочасно мужчини.

Пересипане звуками листя скипа норовисто-
диригує сьогодні не будь-хто, - а сам вітровій.
Полилися канони... листвою викружлює місто
І мене також, доле, від танцю утримать не смій!
Здійнялися скрипкові ключі із птахами ув ирій,
Із комірок тактОвих розбіглися ноти довкіл -
червоняться акцентами яро в калині достиглій,
Синкопічно стрибають із нотного стану на діл.
Розтанцьовують ритми ірландського танцю дощами -
Гостро так цокотять до закритих вікон та осель.
а дахи...що дахам?- гомонять, як завжди, з небесами
І на площах у них, на стaкато, луна менестрель.
Розгорілася осінь в тональностях мідного шалу,
розлилися мінори пасажу стрімкого - та ба-
стільки золота вже,а ще вітрові мало і мало!
Пише листоопалo закони холодна доба.

День за днем летять хвилини,
Їм немає вороття.
Проходжу повз коханої людини,
З-під ніг втікає вже земля.

І хоч не можна обійняти,
Прошепотіти: «Любий мій…»
Та можна попри все кохати,
І щастя бачити у ній.

Ідеш навпроти – я мовчу,
В душі ж бо хочеться кричати:
«До тебе я щодня лечу,
Ти поспіши мене спіймати.»

Усмішка на устах у нього,
Я так люблю її тепло…
Мені не треба більш нічого,
Лише б воно в душі жило.

Ми зустрічаємось на мить,
Торкнувшись боязко рукою,
І серденько ледь защемить,
Побути хоче із тобою.

Та мить ця найсолодша – знаю,
Бо ти все ж поруч – навіть так.
Тебе я, серденько, кохаю.
І іскорки в очах – це знак.

Для тебе я живу,коханий.
І радію, що ти є:
Ніжний, пристрасний, жаданий,
Карооке щастя ти моє!

Так боляче буває розуміти,
Що разом нам світанок не зустріти.
Ми як стрілки,що лиш раз в добу
Ловлять власне щастя на вітру.
Нам дано радості хвилину –
Таку щасливу і єдину,
Що повториться лиш раз,
Коли прийде щастя час.
Коли годинник північ пробиває,
То на хвилину час для нас спиняє,
Даруючи можливість все забути
І поруч із коханими побути.
Почути ніжний шепіт твоїх губ,
Зігрітися теплом коханих рук,
Втопитись в глибині твоїх очей
В яких відлуння спільних є ночей!
Побути поруч й просто помовчати,
Дозволити очам про все сказати.
І хай усе на світі зачекає,
Бо за кохання кращого немає!