Бути актором набридло
В сірій буденності справ,
Хоч і чимало повидла
З того для себе я мав.

Тільки, здається, об'ївся,
Дух у мені став гладким.
Годі вдавати артиста!
Власне, пора змити грим.
2013р.

«І вийшов Мойсей на гору, а хмара закрила гору.
І слава Господня спочивала на горі Сінай, а хмара закривала її шість день.
А сьомого дня Він кликнув до Мойсея з середини хмари...
І ввійшов Мойсей у середину хмари, і вийшов на гору.
І Мойсей пробував на горі сорок день та сорок ночей»
Книга Вихід. 24:15-16,18

Щойно Мойсей з’явивсь на небі ,
Як янголи навперебій зачали просить
Всевишнього не віддавать Тору людині:
«Як можеш Ти позбутися того,
Що виношував задовго до створіння світу?»
«Чи гідний цей чоловік такої честі?»
....................................................................
Незрушно дививсь Господь на воїнство Своє,
А як угамувалось, звернувся до Мойсея:
«Відповідай на закиди невтішні слуг Моїх».
«Страхаюсь, Боже, щоб не спалив мене котрийсь із них».
«Торкнись рукою Престолу і починай без остраху».
І начебто змаліли недоброзичливці перед Мойсеєм.
«З чого починається Тора, яку наміривсь
Дать мені Всевишній:«Я – Господь, Бог твій,
Котрий вивів тебе із землі Єгипетської...»
А ви, духи небесні, чи ж були рабами фараона?
Чи місили глину, мішаючи її зі слізьми й кров’ю?
Чи били вас по спинах канчуками?»
Янголи мовчали.
«Не буде в тебе інших богів, крім Мене...»
Відки вам знать, як то непросто жить
Серед язичників із рукотворними божками».
Янголи мовчали.
«А пам’ятать про День Суботній,
Що не велить братися за будь-яку роботу...»
Та ж ви і в будень не робите нічого.
А як будете сповнять:
«Шануй батька свого та матір?»
Ви ж народились не від них.
А «Не вбивай!»
«...Не кради!»...
А про спокуси плоті що ви знаєте,
Що годні перерости в перелюб?»
Янголи мовчали.
«Для нас, людей, Господь створив Тору,
Щоб до скотини не скотились ми!»
Вклонились мовчки янголи Мойсею.
І тоді Всевишній порушив тишу:
«Відтепер Мойсеєвою хай Тора зветься!»
---------------------------
Тора -П'ятикнижжя.
Аґада - юдейські легенди.

Спи, моя мила, в далекій чужИні,
Хай принесе Тобі сон у торбині -
Сала кусочок і бубликів в'язку,
І колискову цю, добру як казку...
Лю-лЮ... Лю-лю-лю-лЮ!
Сни заколисуйте милу мою...
Лю-лЮ... Лю-лю-лю-лЮ!
І розкажіть, як я сильно люблю!

Спи, моя люба, бо треба вже спати.
Завтра листи тебе будуть чекати,
Пісня оця і Богданкове сонце.
Хай у Твоє воно світить віконце...
Лю-лЮ... Лю-лю-лю-лЮ!
Сни заколисуйте маму мою...
Лю-лЮ... Лю-лю-лю-лЮ!
Добру, розумну і рідну таку!

Хай Тобі сняться зелені Карпати,
Як ми ідемо чар-зілля збирати.
Ватра до неба високо злітає...
А колискова ця сум проганяє...
Лю-лЮ... Лю-лю-лю-лЮ!
Я заколишу кохану свою...
Лю-лЮ... Лю-лю-лю-лЮ!
Прошепочу їй на вушко - ЛЮБЛЮ!!!

7.03.2001, 6.04.2013

Розтерзані мрії. Розвіяні сни.
Над вічністю смерті літають вони.
І сняться нам пекла квітучі сади
та райського дому криваві кати.
Там демони ночі в одежі весни,
там ангели світла не знають краси.
Там горе на радість і щастя на жаль,
клинок паперовий розрубує сталь.
Гармонія творень – потвора чуттів,
а хаос розрухи – святиня вождів.
Там дзеркало правди відлунює жах
погибелі віри в безумних очах.
Повітряні тверді – основа основ
і мильна бульбашка – всесвітній остов.
Там безлічі менші за нуль величин,
а наслідки перші від давніх причин.
Там сонячні ночі й захмарені дні,
там спалює холод і студять вогні.
Це світ божевілля, де Бога нема,
де логіку страху несе Сатана.
Спільнота байдужих жорстоких створінь
кидає на Землю погибелі тінь.
Над вічністю смерті – дорога життя.
По ній в людське завтра прямує дитя.
Хтось строго та пильно вдивляється вслід,
караючи болем на тисячі літ.

з ким ти сьогодні мовчала жінко зі шкірою кави
із молочним ще хлопчиком що тобою не вміє плавати
ось стоїть такий наче ангел і вся його липова лава
бунтує під шкірою бинтує навпомацки лівих і правих

до безтями розлючений на автомобільні прожилки
на дядька якому потрібно грошей бо хворіє жінка
і тебе не колишуть його нагорьовані жилами будні
раптом не схаменешся і сам як той дядько будеш

кажеш лажа – життя і немає житла і оскліло
іще із дитинства немилосердна у людяність віра
і легше за все промовити тобі столичному ідіоту
що не робота красить людину а людина роботу

розумієш у блідому офісі у моїм зболілім терпінні
час намотує на лікті вимучених зайчат потепління
де дівчатка яким по двадцять що мають меню і мам
де замовлені суші приносяться із білих брам

небесних будинків де інколи безалкогольне мохіто
нагадує про сезонні дощі істерик автомобільного літа
і жінка зі шкірою кави красива до сказу і грізна
розпалює себе у вогонь підкидаючи поглядом хмизу

Душа не проситься на спочин –
Вона в зеніті сподівань,
Хоча й втомилася від збочень,
Перегінців і відставань.

Вона сьогодні торжествує,
Радіє світлу і теплу:
Не пропаде нічого всує,
Не перетліє на золу!

Хоча й на осінь повертає,
Та не похмуриться душа:
Перегортає, пригортає,
Довершує і доруша...


1990

Тоді не знали ще кефіру
І кисле молоко пили,
Отож зловмисники Шекспіру
В кефір плювати не могли.

А ще раніше, в іншу еру,
Не знали елліни авто,
Тому псувати атмосферу
Гомерові не міг ніхто.

Цвіла поезія духмяна,
Добро винищувало зло,
І заздрісного графомана
Тоді і в гадці не було.

А нині я втрачаю віру
В чуття високі і святі –
Не можна випити кефіру
В його первісній чистоті!

2001

і ось весна... бринять гаї
танцює небо
співають янголи вгорі
мені про Тебе
углиб захащених борів
тікає морок
без Тебе я вже дев’ять днів
за місяць – сорок...

05.04.2013

День без розмов з тобою…
Зброю ховаю в піхви.
Хвіртку відкрию псові.
Пастка впіймає душу.

Душать слова у горлі
Горем… Сказати мушу:
Мушлю свою покину
Винну. Себе пробачу…

Бачу тебе лиш поруч.
Учнем готовий стати.
Мати нерозуміння –
Мінного неба стежка.

Стежу за рухом долі
В полі твого кохання.

04.04.13

Весна. Життя. Великий день.
Світ починається спочатку.
Птахи нові леліють кладки.
Край повен сміху, теревень.
Приший дощем на серці латку...

У брамі квітня жмурить сон,
Загубленим у щасті, очі.
Проміння ніжитись охоче...
Мажорно зве акордеон...
Пусте, що нерви біль лоскоче...

Бо вже сьогодні линеш ти
У яблуневоцвітне завтра.
Вуста п’янить любові мантра.
Пагіння прагне висоти...
Рятує світ родинна ватра...

Син виростає із пелен
І плавить сум, як шоколадку...
До тебе вперше каже: «Татку!»
Весна. Життя. Великий день.
Світ починається спочатку...

Буває, так собі живу…
Аби не гірше.
То напинаю тятиву
В недільній тиші.
То думку з кужеля пряду
В повільний будень.
Що написали на роду –
Оте і буде.
І жду – чи спека, чи дощі –
Рядочка вірно
В передпокої у душі –
У словозбірні.
2013

Приворожи меня!
Не молчи!
Ну что тебе..?
Владеешь ты словом !
Скажи о чувствах,
Что до поры
В вечности жили вне времени.
О белых орхидеях расскажи,
Какие они хрупкие, нежные и пригожие.
Как только что ты их выбирал
Между десятков других,
Потому они на меня похожи.
Окружающий исчезает города звук,
Медленно касаясь стеблей.
Заворожи!
Не разжимай лишь рук, -
Силы нету оторваться от груди твоей ...

жах якому немає імені
відпусти мене відпусти мені
ти лети собі в хащі тисові
і палай собі і світи собі
у світи несусвітні-сховані
клич ночами сичами-совами
не чіпай моє тіло зболене
моє серце – від бід відмолене –
світлом б’є – і в його світінні
світом тішаться тіні…
тіні…

Хоч без мети зірвати сім печатей
Із твого серця, все одно відчиню,
І буду легко й совісно читати,
Немовби книгу зі старої скрині.

За тим же ділом геть пущу крізь себе,
Що ти мене читаєш більше року.
Що ти відкрив мене, як пташка небо
Або як Магеллан нову протоку.
07.02.2013

Ти-Всесвіт мій!Дивлюся і дивуюсь,
У нас в душі однакові світи,
Ти кажеш:"Відстань...",а я не хвилююсь,
на кожну відстань є свої мости.

Сам Бог з'єднав рукою наші долі,
Шляхи наші схрестилися не раз,
І відстань не причинить більше болі,
Коли свята любов стоїть за нас.

Нехай хвилини зупинять свій хід,
До тих пір,доки ми не будем двоє,
І навіть,якщо проти нас ввесь світ,
Ніщо не розведе мене з тобою.

Ти-Всесвіт мій!Тобою я нап'юся,
Хай лиш застигне час,жорстокий час,
Я на колінах кожну ніч молюся,
Щоб Бог скоріше,милий,з'єднав нас.

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Ісусе, Ти мусиш переносити такий встид перед тим розбещеним людом. Здерли з Тебе одяг, і Ти нагий стоїш перед народом. Мало було страждань, мало було катувань і коронування терниною, але ще треба було завдати Тобі такого стиду - наготи. Однак Ти переносиш той встид за гріхи, якими світ любується, які світ рекламує, оглядає, читає, якими вбавляється. Христе, задля терпінь Твого обнажения, благаємо Тебе з глибини нашого серця: наповни нас обридженням до тих гріхів, які ми поповнюємо через оглядання огидних фільмів, читання безстидної літератури, через безстидні жарти, думки і погляди. Двй, щоби ми в часі спокус з великою відразою і страхом тікали перед ними і ніколи в нашому житті не допускалися страшних гріхів.

Заюшений хітон мов прикипів
До ран, які печуть і кровоточать.
Та це не перешкода для катів,
Вони здирають одяг і регочуть.

А біль росте, йому нема межі.
Приниження болючіше за рани.
Стікають цівки крові, як вужі.
Вже б і померти. Але ще зарано.




* * *
Принижують, буває, і мене.
Коли образа болем крає душу,
Втішає, заспокоює одне:
Христос терпів – і я терпіти мушу.

Під час важких випробувань, образ
У Нього вчусь любові і терпіння,
За кривдників молюся повсякчас,
І чистим залишається сумління.
    >>    
    змісту циклу "Хресна дорога"    

Буйна хвиля розхитує човен, -
До небес розпливлася ріка.
Голих верб невдоволений гомін
Долинає, аж ген, з острівка.
Скреслу кригу промінням гарячим
Крушить сонце, як той криголам,
Аж в душі озивається лячно
Щирий захват і страх пополам.
І пливуть на розчахнутій кризі
Купи сіна і мокрі зайці.
Затопило левади в пониззі
І далекі й близькі путівці.
Все вирує, бурунить, і пінить,
Аж крижини стають на ребро.
Мій струмок (ну, ніхто не повірить!)
Став, як Рось, або, навіть, Дніпро.
І місток, і боброві загати
Захопила стрімка течія.
Та ніколи такої регати
На струмках не проводив ще я!
Це ж яка невпокорена сила
Іншу силу у рух привела.
Тут зима свою плахту зносила,
А весна і сорочку зняла.
Вже ясніють розбуджені далі
І ліси на осонні не сплять.
І немає на серці печалі,
Бо вже з вирію птахи летять.

Чи народ у нас дурний, чи такі закони,
Бо почнуться, мабуть, знову брудні перегони.
Ну навіщо нам, скажіть, бундючні індики -
Ці пихаті і продажні, зажерливі пики.

Чи вони про нас сердешних ревно піклувались,
Чи підняти наш добробут усі намагались,
Чи маємо гідну плату за свою роботу?
Ну, а пенсія яка - знаємо достоту.

Усіх рівнів наша влада мало не ридає,
Що немає повноважень і грошей немає,
І малі у них зарплати, праця, як в мартені,
А за неї вони мають вітер у кишені.

Так розжалоблять нас знову наївних, терплячих,
Що підемо обирати мучителів наших.
А коли і не підемо, буде все, як треба,
Уже звично їм брехати, не бояться неба.

Вересень 2008р

Старенька хата, дерев’яна хата,
Яку вдалося до війни звести.
А на причілку - мальва, рута, м’ята
Краса, що і очей не відвести!

Була вона на діточок багата,
Достатку в ній ніколи не було.
У діда й баби – семеро на лавах,
А нас у хаті троє вже росло.

І може, вже судилося цій хаті,
А, може, місце там таке було -
Родилися в ній діти славні
І працьовиті на усе село.

Уже квартира є у мене, дача,
Та лину птахом у свої краї,
Чекає там на мене хата -
На рідній з діда-прадіда землі.

1998р.

Заворожи мене!
Заговори!
Ти ж володієш магією слова!
Скажи про почуття,
Що до пори
У вічності жили позачасово.
Про білі орхідеї розкажи,
Які вони тендітні, ніжні, гожі.
Як щойно ти їх обирав межú
Десятків інших,
Бо на мене схожі.
Навколишній зникає міста звук,
Повільно доторкаючись до стебел.
Заворожи!
Не розмикай лиш рук, -
Несила відірватися від тебе...

04.04.2013р.

Проходить все...І день за днем у рік,
І рік за роком в тисячі історій,
І всі ми втратили вже часу лік,
Діливши дні на радість і на горе.

Ми всі потрохи втратили себе,
Всі розчинились у чужих бажаннях,
І ти - не ти.І вже нема тебе,
Згубили "я" своє у марних тих блуканнях.

Проходить все...І навіть та біда,
Що спати не дає тобі щоночі,
Пройде й вона,спливе наче вода,
Усе спливе,хоч як цього не хочеш.

І в чому ж сенс?В житті яка мета?
Чого ж нам добиватись?Що хотіти?
Колись пройде усе...Пройдуть літа,
Нащо ж нам крила?Нащо ж нам летіти?

Можливо й так,я знаю,що пройдуть
Найкращі дні,чиїсь погаснуть зорі,
Та сенс тут є.Ти тільки не забудь,
Лишити слід свій в тисячах людських історій!

2013 р.

Мені – самотньо…
А тепер і ти
До самоти звикай,
До німоти,
До глухоти довкола
І в собі,
До повної безлюдності
В юрбі,
До каяття і до несприйняття
Реальності й примарності
Буття…
Колись, можливо, стрінемося ми –
Незрячі душі –
В спалаху пітьми.

Поети пишуть не за гроші
Й не за медалі...

Вони й без грошей такі хороші –
Куди вже далі?!
І без медалей поети гарні
Й такі солідні...
Хоч на Олімпі, хоч в буцегарні –
Повсюди рідні!

Нема в поетів дурної звички
Любити владу
Й творить про неї чи гімн величний,
А чи баладу...

Борщу пісного ізнов наївся –
В народ почовгав...
А те, що зовсім нінащо звівся,
Так то – нічого.

2005

Чап–чалап – гадючиться дорога.
Чап–чалап – а віття ген шу-шу...
Чап–чалап – хлопчина босоногий
Вперше міря стежку в споришу.
Чап–чалап – набита перша ґуля...
Чап–чалап – із ранцем «першачок»...
От і ногу татів чобіт муля,
І під носом сіється пушок...
Чап–чалап – години і хвилини.
Чап–чалап – ба ні, сягнистий крок.
Та нове ще й досі є щоднини,
І хвилина кожна – мов урок.
Чап–чалап... Стомившись із дороги,
Сів на хвильку, чоботи роззув.
І, забувши думи і тривоги,
Прихиливсь на руку і заснув.
Чап–чалап... І в'ється вдаль дорога –
Вже вві сні – звивається, як вуж.
Чап–чалап – це знову босоногий
Б'є на друзки дзеркала калюж...
Чап–чалап… Підвівсь на рівні ноги,
Мовби їх утома й не пекла.
Знов удаль гадючиться дорога,
Й мить за миттю знову – чап–чалап.
06.11.2003

Два опасисті ведмеді
продавали бочки з медом
всім звірятам лісовим –
погукали до сови:

«Мед скуштуй-но, люба сово,
він без цукру, чесне слово,
на ніч ложкою черпни –
гарантуєм гарні сни»

А сова: «смішна затія,
бо не сплю, не сплю вночі я –
бо пишу вірші , та ще й
я полюю на мишей

Зайцю теж пропонували:
«Мед бери, його в нас валом!»
Заєць носом покрутив
і утік від смакоти.

Адже це не морква сита,
не капуста соковита,
і не ріпа, й не буряк –
має заєць власний смак.

З вовком теж не сталось дива –
вовка тягне на м’ясиво,
і до того ще й сире.
Мед у горлі лиш дере.

Сподівалися на лиску:
«Мед купи, кумо, - від тиску!»
Їм кокетливо кума:
«В юних тиску ще нема».

Білка, видра і куниця
похвалили для годиться.
Взяли б клеїти горшки,
але надто він важкий.


Не любитель меду й олень,
бо немає в меді солі,
а колючим їжакам
бочка з лубу не така.

Так до вечора ведмедям
не вдалось продати меду.
Крам вантажили на віз,
прикро стало аж до сліз.

Вже дорогою додому
старший скаржився малому:
«Ех, ніхто насправді мід
так не любить , як ведмідь».

У широкім нашім світі
Є жінки, неначе киці,
Та в порід різноманітті
Зустрічаються й тигриці.

Зміни тут не в нашій власті,
І шаблони дуже сильні:
Киці - ніжні і пухнасті,
А тигриці - гарні й стильні.

Дратувати ж їх охочі
Мають знати, що навзаєм
Киця видряпає очі,
А тигриця розтерзає...

Не вір, що років круговерть
змела чарівність і красу,
і що веселкових гербер
тобі вже я не принесу.

Не вір у те, що жар душі
не в силі знову спалахнуть,
і що до тебе збайдужів -
не даруватиму весну.

Не вір тому, що в забуття
найкращі канули літа,
у те, що згіркла сіль життя
і щастя мимо проліта.

Повір, що смуток промине
усім чортам наперекір,
і в те, що я люблю тебе —
й повік любитиму, повір...

1993 (2013)

Дорожче миті – усмішка в очах,
Самотнє слово, сказане не всує.
Чиясь долоня півтепла відчує,
Торкнувшись ненароком до плеча.
І шлях за шляхом –
Цілого життя
Не вистачить побачити велике:
Чиюсь любов шалену і столику,
Чиюсь печаль в тремких серцебиттях.
Отак по колу світ собі іде,
Аж поки мить зупиниться навіки
В очах глибоких жінки й чоловіка,
Що заново покинуть свій Едем.


2013

Сніг жорстокий – чому так? -
Залишає твої сліди.
Біг по колу – сумний знак.
І від мене біжиш ти.
Над безсонням – небес край.
Сніг розтане: вода – лік.
Ти одне тільки пам’ятай –
Я кохаю тебе навік.
Над безсонням – небес край.
Сніг розтане: вода – лік.
Ти одне тільки пам’ятай –
Я кохаю тебе навік.

Гомін зір – ледь ясний – крізь
Хлипи темряви в тишині.
Вітер сльози дощу приніс.
Та сльозам я кажу: ні!
Вже не вабить очей даль.
І не стримує час: жди.
Лютий знає мою печаль, –
він украв тебе назавжди.
Вже не вабить очей даль.
І не стримує час: жди.
Лютий знає мою печаль, –
він украв тебе назавжди.

Розставання – зола зрад,
задзеркалля пітьми – сон.
І навіщо думкам лад,
Як по тілу жаги вогонь.
Хочеш спогадом, що ж… будь.
Забувається – забувай.
Та нічого остання путь
не поверне вже, так і знай.
Хочеш спогадом, що ж… будь.
Забувається – забувай.
Та нікого остання путь
не поверне вже, так і знай.

І поки я блукав у клятій комі –
Зухвала постіль родичалася із тілом.
В очах гніздились дикі глаукоми,
Строкате серце зсохлось, обміліло.

І мох вкривав кінцівки санітарок,
Фантомні пальці терпли від свободи.
Блищало зло у сірих окулярах,
А я дрімав у океанських водах.

Фінальна постіль... Серце на дивані...
Воно ж тепер з могил буде боліти!
Прошу, пустіть в уявні океани!
Я там забув ключі від цього світу.


4.04.2013.

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Ісусе, вже так близько-близенько до гори Голгофи, а Ти не в силі нести той хрест. Під самою горою падаєш третій раз. Падаєш і лежиш безсилий, опущений і забутий.
Христе, на цій Хресній дорозі Ти нам показав Свої упадки під тягарем хреста. І тут криється та глибока наука.
Упадати під хрестом, упадати в гріхи - то є слабкість людського характеру, людської натури. Але жити в гріху, не вставати з гріха-то вже є справа диявола. За приклад маємо Юду Іскаріотського, який падав у гріхи, однак не хотів поправлятися з них, і ті упадки привели його до вічної погибелі.
А Ти, Христе, на Хресній дорозі дав нам приклад. Коли ти, людино, впала в гріхи - не падай у розпач, розчарування, а радше жалій за них сердечно, зроби постанову поправи, а найважливіше - спіши до Св. Сповіді, очистися з тих гріхів і проси в Господа Бога ласки поправитися, а Бог дасть тобі сили. Просімо Христа, особливо за тих, які впали у великі розчарування, просімо за тих, які ходили до Церкви, молилися, а нині вони є далеко від Церкви; молімося за нашу молодь і дітей, які є розчаровані, може, їх мрії не здійснилися, і вони в цьому звинувачують Господа Бога. Вони лежать під тягарем хреста і тяжко терплять. А може, Бог їх у той спосіб випробовує. Просім у невинного Ісуса ласку піднестися з того упадку, очистити своє сумління в Тайні Св. Сповіді і йти далі з Ісусом своїм життєвим шляхом.

У тілі ні снаги, ані ні життя.
Як рухатися міг в такому стані?
Та Він дійшов. Не було вороття,
Упав на землю втретє і востаннє.

Подався натовп: а чи не помер?
Хотілося їм далі споглядати,
Які страждання прийме Він тепер,
Як на хресті конатиме, розп’ятий.




* * *
Коли дійдеш до крайньої межі
Знесиленого третього падіння,
А друзі відцураються, чужі:
Ні віри, ні любові, ні спасіння,

Про муки Сина Божого згадай,
Його страждання і за тебе, друже.
Ніколи більше рук не опускай,
Бо поруч Той, кому ми не байдужі.

  >>  
    змісту циклу "Хресна дорога"   

Я – проросток. Я щойно розправив
Сім'ядоль два зелених крила
І ловлю ними сонце ласкаве,
І в мені дух землі ожива.

Хоч трима стебелина тендітна –
Все одно я лечу до небес.
Мати-земле, яка ти привітна!
Світе ясний, ти чудо з чудес!

Онде хмара вже сонце закрила,
Чорна й темна, як мати-земля, –
Лопотять крапелинки на крила,
Сік земний у мені веселять.

Я – проросток, маленька рослина,
Та росту я до сонця з ріллі.
Не стопчи, босоногий хлопчино!
Ми з тобою оба – ще малі.

23.01.2001

Вчора вдень сусід заходить:
- Є проблема, Владку.
Так і так. Позич півсотні
чи хоча б «двадцятку».
Бачу, щось блідий хлопака,
вид «пом’ятий» має.
Кажу: - Щось у тебе, друже,
настрою немає.
- Звідки настрій? Глянь на мене!
Ледь не врізав дуба!
Грошей вмить усіх позбувся,
ще й тю-тю два зуби!
- Що ти кажеш? Певно, гопник?
Може, й банда ціла?
В білий день! Ото дожились!
Зовсім обнагліли!
Що ж ти, дурню, тут розсівся?
Є ж іще надія!
Йди дзвони! А може, раптом
зловлять тих злодіїв!
Той окляк: - Які злодії?
З глузду з’їхав чисто!
Я ж тепер лиш тільки виліз
з крісла у дантиста …

Більш, ніж інші,обіцяти
Всім старався Гриць Носатий.
Дурять нашого всі брата.
Люди ж вірять. Що й казати. –
Став Носатий кандидатом
У місцеві депутати.
- Ви мені п’ять років дайте, -
Годі край буде впізнати!
Люди ж вірять. Що й казати.
Все, що просиш, можуть дати.
Згодом нарід каже інше:
- П’ять – то мало. Треба більше.
Так накравсь, що доведеться
Років «сісти» аж на десять!
Судді ж теж із серцем люди:
- П’ять так п’ять. Нехай вже буде …

Любити Слово – це найвище право,
Яке Всевишній дав не для забави,
Адже цей світ стоїть не на китах, –
Тому так люто сіє зло диявол.

Радіймо вдвох!
Журитись буду сам -
Нехай тебе печалі не тривожать.
Пружна і досі, наче ружа - гожа,
Відкрита і вітрам і небесам
Пахтиш-цвітеш...
А я твоя сторожа
Від прикрих бід.
Для тебе все зроблю,
Бо любиш ти
і я люблю, люблю...

4.04.2013

Біла птаха зима
розкорковує кригу ріки.
Бризки хвилі прощання
розливаються берегами.
Біла птаха зима
заболоченими снігами
не зігріта іде
у холодну свою самоту...

Ви приходите у мої сни,
Щоби попередити чи то втішити.
У ніжне сяйво горнете мене вдень:
Боїтеся й на мить залишити.
Ви далеко? Ні,Ви тут...
Відчуваю тепло і посмішку,
Запах яблук із Ваших рук,
І корице-ванільну домішку..
Уже затихло мені на душі.
І шепочу і гірке,і втішне:
Коли Ви пішли у небеса,
Стало Янголом-Хранителем більше..

Перше падіння.

«Я є ще таким малим, а вже падаю, чую, що не здолаю того переляку непевності. Що далі? Моя мама вночі не спить, тільки плаче у подушку так тихенько, щоб ніхто не чув. Я нічого не вигадую, я чую її схлипування, ридання. Моїм хрестом є твої сльози, мамо. Я вже не можу це терпіти. Падаю на зорі мого життя, коли росту з секунди на секунду. Я вже майже бачу, хоч довкола мене темно, але це моя радість. Я так мрію побачити сонячне світло, послухати спів пташок, а що най головніше – я хочу побачити свою маму. Мамо, як ти виглядаєш?
Ісусе, дай силу усім матерям повстати з падіння в злій думці проти життя ненародженої дитини через твій біль піднятися під тягарем хреста.»

Я росту, хоч непотрібний,
Ні для кого я не рідний.
Скоро серце моє вирвуть,
В небуття лечу, як в прірву.

Я вже маю оченята…
Подивитися б на тата,
Може б, душу скам’янілу
Мої очі відігріли.

Та навколо мене темно,
І зростаю я даремно.
Всі чекають ту годину,
Коли я навік загину.

>>;
o Використано фрагменти із одноіменної книги. Ів. Франківськ. Нова зоря, 2008р. >>
    змісту циклу "Хресна дорога ненародженої дитини"    

ти ходиш так як біля мишки кішка
шепочеш я з тобою хочу в ліжко
мені даруєш квіти і цукерки
та віслюком лишаєшся упертим

охоче я тобі коханий вірю
що як павич ти розпускаєш пір’я
чомусь тримаєш у кишенях руки
телефонуєш дихаєш у трубку

слабо придбати імпортну машину
слабо в турне у Лондон чи до Риму
слабо торкнутися мого гнучкого стану
слабо почути що твоєю стану


04.04.2013

Навіщо нетлінні ниті
нікчемну нанизують нудь?
Ненависть натще налита,
непотріб нам не наллють.
Ніжне намисто ночі –
небо наших надій.
Нині найбільш непорочних
нищить нужди напій.
Неміч німого «нащо?»
нишком наїсть нутро,
навіть ніяк несмачно,
ніби ніде й ніхто.
Нетлі нічну нірвану
неук найде навряд;
ниці нарве нестяму –
ноти нудять невлад.

2011р.

ті що співають нудні серенади
звертаються "киця"
годують казками як шоколадом -
побійтесь чортиці

я посміхнусь й не повірю ні краплі
така вже я злюка
тримайте при собі свої довгі граблі
чи вибачте руки

в жінці не плутайте ніжність і слабкість
вони не тотожні
поки плануєте нову атаку
вона на сторожі

свою зухвалість сховайте подалі -
поцілити легко
краще хутчіше тисніть на педалі -
й в дорогу далеку


04.04.2013

Я у двір вела вола,
Я за ріг вола вела,
В хлів вела вола,
А віл
У город мене
Завів!

3 квітня 2013 року

Я, Господи, прошу,
Молитвою прошу ,
Ти засвіти зорю,
Щасливю зорю.
І не гаси її,
Нехай палає ясно
На многії літа,
Усі щоб жили красно.

Я, Господи, прошу,
Я так Тебе прошу,
Навчи творить добро,
Щоб світло всім було.
Навчи нас не судить
У Храм пошли дорогу,
І ближнього любить,
Так, як себе самого.

Я, Господи, прошу,
За нас усіх прошу,
Ти засвіти зорю,
Щасливую зорю.
Нехай панує в нас
Твій, Господи, порядок –
І завітають в дім –
І щастя і достаток.

2001р.

Синочку мій, соколе,
Любов моя, життя.
Подарувало небо –
Малесеньке дитя.

Купала у любистку,
Коли маленьким ріс,
А як хворів, дитино –
Лила багато сліз.

Уже немало років
Пройшло з тої пори,
І дума про майбутнє
Не йде із голови.

Молю у неба долі
Щасливої для тебе.
Окрім твойого щастя,
Нічого більш не треба.

1996р

*

Свербіло слово в мене на вустах
До ранку.
А тобі
не міг сказати.
Тож, чухаю потилицю тепер…

С тобою радость и покой.
Нас сам Господь благославляет -
Два сердечка в Любви,
Своей Рукой соединяет.

Его любовь - Любовь Святая!
Ведет по жизни помагая
Поднятся в Свете до Небес,
Истину нам в Сыне открывая.

Сердцами знаем мы - Иисус Воскрес!
Он послан в помощь нам с Небес.
Он нам дорогу озаряет.
Христос Воскрес, Христос Воскрес!

Ставали зайвими слова і кроки.
Куди б не йшов, про що не говорив би –
отримував принаймні чистий спокій
при стилізації в розмовах риби.

Озвучуй сенс і думай про високе.
Твої думки – дзвінкі для світла шиби.
Якими дозами, з якого боку
це світло б’є, пронизує, і хибить?

Чого очікував – боявся надто,
дивився в очі і душі не бачив.
Майдани поміняв на чемодани,

аби не чути виливу набату
у колір півгнилої помаранчі.
Люби мене, заступнице гітано!

2 Квітня, 2013

Захистив би кандидатську дисертацію,
Так нема ж, на лихо, путніх грошей,
Через те і пропада для нації
Фахівець хороший!

Кандидати й доктори на кожнім кроці,
А між ними – скороспілі академіки…
Дискутую з ними – тільки ж де мені
Їм довести аксіому Песталоцці?!


2004

Це дружба чи кохання – що у нас?
Трансформерами стали почуття.
Притишено-тремким серцебиттям
Між душами перетікає джаз.

Міняє диски хаотично час,
Поєднуючи несумісні речі,
Кохання вже готується до втечі
У дружбу. У надривний резонанс

Високі ноти б’ються і німіють,
Неначе дощ на склі… Я відчуваю,
Що дружба наближається до краю
І… падає в кохання. Ейфорія

У мене нині – ти сказала зрання,
Що ми зустріли більше ніж кохання.

04.02.13