Знущається безсоння наді мною:
-Що, голубе, вовтузишся, не спиш?
Ось – Муза притулилася спиною
і зваблює. Не муч себе! Облиш!

Усе шукаєш чудо-рим і клавзул?
Прозорості вишукуєш? – Бредня!
Як не зійдуться поетичні пазли,
хіба для цього не стачає дня?..

І я міркую: «Чую мудрі речі.
Як Муза спить – які-бо вірші? Ну?»…
Я ніжно обійняв її за плечі
і,.. позіхнувши солодко, заснув.

25.11.2012

І сонними рухами ріжмо ми черево,
Стонами, криками, насичені маревом,
Тієї розпусної монахині, що нам
Заправляла канабіс у трубки.

Під чергóвим поривом-відривом,
Кружлятимем у пристраснім танці
Під впливом Б52-им, глядітимем
У підірвану стелю, неначе у дзеркало власного его.

Ти знаєш, моя хмільна колего,
Що зіркú деколи сиплять чарівні моменти?
Їх ми карбуєм у власних каналах,
Даруючи жителькам ночі можливість пошани.

І розписи Гігера наші стіни кохатимуть стрімко,
Й відсутність диванів запалить горлянки,
Еверести книжок і знедолені карми
Спочиватимуть у нашій самотній альтанці.

Ти кажеш, Дерезо, що так ми заробим квиток в один бік,
А мені місто лярв і різних чар-зілль
Нашіптує долю-окрасу, що його стéжками
Внесем іскру й кураж до наших життів.

Немає див...
Безбарвним є цей світ -
Збентеженість доповнила печалі
Буденність гомоніла знов "Привіт"
Й вела у переходи і у далі

Немає див?
Немає новизни?
А зіронька дарує радість світу -
Дев"ята із сузір"ячка Овни,
Що в душу урізається гранітом

Немає див?!
Є ж імені ціна
П"ять літер зображають п"ять хмаринок -
Неначе від солодкого вина,
З"являються вмить радості приливи

Немає див?!
Пронеслася гроза...
Веселка - ніжнокольорові вірші,
Що ангел так натхненно написав...
Ці вірші про створіння наймиліше

Немає див?
Можливо, це не так?
Бо ж лілія лікує душу щиро
І паросток надії лине в такт
Пелюстки промовляють слово миру

Цих образів вже так багато є,-
Вони сплелись в її очах казкових
Пізнав її - і розумієш: диво є -
Таке хороше, щире й загадкове!

На могилу прийду, помолюся до Господа Бога.
Припаду до хреста і вклонюся землиці святій.
Мамо рідна моя, відійшли ви у вічну дорогу,
Залишили у серці ні з чим непорівняний біль.

Відцвіли чорнобривці, калина знизала намисто,
Крають спогади душу в самотнім чеканні зими.
Тільки пам"ять про вас, як життя джерело світло-чисте,
В час гіркої розпуки обійме незримо крильми.

А здавалося нам, що розлука не прийде ніколи.
Залишаємось дітьми тоді, коли мама жива.
Перед рідним порогом спинюся, закована болем,
І ніхто для розради не знайде у світі слова.

Та й заплачу без сліз і ридатиму серцем я гірко,
Як на прощу священну тихенько до хати зайду…
Вишня в смутку мені прихилила, мов рученьку гілку,
Наче рідна матуся на хвильку з"явилась в саду…

забідкалася осінь при грушках
залишених на зиму догнивати –
пора б іти
а ноги мов із вати
злітають оси з ліктів корчуватих
і перші клапті снігу з кожушка
хода її понура і важка
за нею курять ладаном багаття
а їй залишилося зовсім небагато:
приспати ос
тепла нагнати в хату
відголосити листя сорокате
і вимолити відпусти стежкам

Ані слова, ні звуку -
Титри...
Не до сміху -- шеренгою
Проти
Прийде вітер, хай спробує
Витре -
Оборона з гарматами -
Ноти.
Нам на вихід:
Станція -
Потяг…
У гармидер зажовані шпали...
Жаль, що струм не постійний у дроті…
В мене курочка, в іншого сало..
Світла пам'ять -- попереду ролі.
Прощавайте навік, грошолюби,
На зупинці, де позначка: "Воля"
Сподіваюсь,
Зустрінуться
ЛЮДИ!!?
2012.

(2016)

Немолода, а як хвилює
Мою уяву!

Звіддалік
Спостерігаю,
Як цілує
Її недбало чоловік;
Із вихилясом
Баляндрасом
Її волочить у танок…

Так боляче буває часом
За осеніючих жінок,
Недоголублених у шлюбі,
Приземлених аж до багна!

На чоловічі ляси грубі
Й не реаґує вже вона,
А лиш старається,
Щоб гості
Не запідозрили,
Бува,
Які двозначні і непрості
Пестливі начебто слова
Її обранця…

Розумію.
І співчуваю звіддаля,
Але ж не можу
На заміну
Їй обіцяти журавля.
Як це було колись –
Я знаю,
Що неспроможна вже вона
Здогнати журавлину зграю
Бодай і в снах
Її весна,
Як і моя,
Уже не верне,
На відчайдушність не позве.
Тендітна жінка серед скверни
Живе – неначе й не живе,
Співає – наче й не співає,
Танцює – ніби й не танцю…
Нужда з лиця її спиває
Росу – вже скоро й промінцю
На нім не стане місця –
Зморшка
Його замінить на щоці,
Й, на жаль, зітерти вже не можна
Оті трагічні промінці!

Зітхаю знов небезпричинно,
Цигарку котру вже палю –
Я жінку цю люблю злочинно
Від неї потайки;
Люблю
Її невиспівану душу,
Кринично-чисту глибину,
І стільки літ в печалі мушу
Свою злочинну таїну
Оберігати…
Обереги
Затисли,
Наче береги,
Ріку жадоби і бентеги,
Яка не виповнить луги
Зеленим рястом, щебетанням,
Веселим плескотом чуттів…

… Я з цим катуючим коханням
І жити вже перехотів!

2001

Все вийшло так, як я передбачав,
Як дощ наплакав, потяг накричав,
Як сосни нашуміли в Ірпені,
Як білка написала на сосні.
Ти не спіймала птаха на вітрах,
Зате твій страх розсипався упрах –
Ти в порохні по щиколотки ніг
Стоїш на перехресті ста доріг.
Направо підеш – продано любов…
Наліво звернеш – зраджено ізнов…
А прямо… так попалено ж мости…
Згадай, як ти літала!
І – лети.

1995

В мене мерзнуть лапи,
Мокрі-мокрі вуса…
І в траві царапно,
Щось кота там вкусить…
Перші кроки в іній,
Хутро пропаде, боюсь…
В мене змерзла спина,
Чуєш, під ногами Хрусь!
Що то за бенеря,
Що то за напасть,
Вже чому не серпень,
Гра чом не вдалась?…
Кіт заходять, бачиш,
Хутко поступись!
Цей «осінній шабаш»,
За вікном залиш!
Теплу-теплу ковдру,
Подавай Нам в мить!
І гляди, знадво́ру
Можуть «Білі» налетіть…

Гордо хвіст тримають
Кіт, «його величність».
Знає він – не знає,
Яка «спека» в січні?..

20.11.2012р.

Душа по вікна намерзає, немов зимовий монастир.
Мене вже меншає… Немає... Застиглу руку відпусти…
Мені вже сніг ладнає постіль. І ясно світиться крізь дим
кленовий крихітний апостроф на темних письменах води.

…Твоїх пробачень лід колючий. Твого «люблю» несхибний ніж.
А я скінчилася. Не мучся. Оддай тепер мене мені.

Чомусь фантазії усі
кружляють лиш навколо тебе,
як Сонце обертом осі
на вертелі наколоте. Без
сумнівів не зміг заснуть :
дивлюся в ніч ,читаю Канта,
та розум мучить долі суть
і годі знати гірше ката.

Ти так підступно підійшла
і все нараз загородила,
пощезла грань добра і зла -
постала світу третя сила.
Чи це кохання, чи така
забава, схожа на кохання,
єднає міцно, на віка ,
два полюси світосприймання.

І я, затиснутий між цим
абстрактом спільного тяжіння,
знавець потайливих місцин
і зон бажання і жаління,
не можу навіть ворухнуть
частиною якоюсь тіла -
зворотній ще відкритий путь –
щоб не злякалась ,не злетіла.

Так, я- маестро, ти в руках
моїх лише знаряддя –скрипка.
І кожен рух мого смичка
не тільки половиці рипа .
Ні ,я – мисливець, ти – трофей,
повішений на дошку слави.
На капелюшок кожна з фей
скубнути мріє пір`я з пави.

Зірву останню квітку ,у неволі
хай тішить її запах...та мені
минулого кохання не доволі
зігріти навіть цвяха у стіні.


Якраз на ньому висить твоє фото,
воно пусте, та й ти там без вбрання-
хвилює тільки спогадів болото,
що бродять із півночі до рання.


Та не знімаю-є якась іскринка,
ще й закриває у шпалерах брак.
Важлива не наявна там картинка,
а почуття, що склалися не так.


Не прагну, щоб була до мене добра,
пишу, бо розумію я щораз:
пора звільнити твій цікавий образ
від тумАну надуманих образ.

Моя свіча свій строк недовгий догоріла,
проте нехай не гасне в пам’яті свіча,
щоб кожен раз, коли в повітрі пахне хлібом,
ти шанобливо запах той до краплі відчував.

Знесеться вчора колосками й болем,
образою й безсилими сльозами.
На вулиці перед очима раптом стане поле,
і людство – сіро-чорні в ньому плями.

Статистика тому найліпша проза,
цифри - кращий дріб в рушниці ката.
Серед буденного зблисне секунда злості,
запалена холодним ходом фактів.

Моя свіча недовгий строк горіла,
маленьке слово довше прогорить, я сподіваюсь,
щоб жовтий хліб солодким золотом лежав на скатертині білій,
і лиця на старих світлинах усміхались.

У рим недолугих в полонi,
в угарі вiд магii слiв,
плетуть лiтератори соннi
рядки одноденних вiршiв.
А що ж, як вони вiдчувають
i небо, i сонця заряд,
телятко, вербичку у гаю?-
тому допiзна і творять.
Слiв апофеозні єднання
вишукують у словниках:
умочують долю в кохання,
стожари стокрилять в вiках!
Що думка бува неглибока,
а iнколи й зовсiм нема-
це ж не для стороннього ока
i не для плаского ума!
Важливо- людина хороша
писала цi добрi вiршi,
незграбнiсть сховала пороша,
програв хто- хай заздрять в душi.
А спiлка письменникiв знає
кого номiнує цей раз:
хай деколи рими немає,
та є вiдповiдний наказ!

З обличчя, наче черви, лізуть вени,
Сатирик у вбиральні зашморг пестить.
Цинізм уже прописано у генах.
Для честі й досі забагато честі.

Флейтист пропив і флейту, і пюпітр,
Учитель б'є по нирках п'яних учнів.
Симпатії вимірюються в літрах.
На бійню - гончих, під корону - в'ючних.

Вночі двірник мете сарказм із хати.
Підошви лижуть землю мов востаннє.
Завжди є час, аби ліпить горбатих,
А для життя - ні часу, ні бажання.


24.11.2012.

Я такий же, як Ви графоман,
Безпричинно невпинно щасливий,
Десь і в чомусь, в душі хуліган,
Про кохання співаю грайливо.

Сперечаюсь з собою в думках,
Але з ним, сперечатись не смію,
І живу у житті , а не снах,
Хоч римую банально, як вмію.

Я такий же , як Ви графоман,
Не вважаю себе я поетом,
Через те, поетичний наган,
Мій стріляє, стандартним куплетом.

У Мартина із-під носа
Вкрала ґава хліб з підноса.
Зажурився кіт-сплюха:
«Що за доленька лиха?!»
Нагодилась сіра миша,
За кота-дурка мудріша,
Носом сміло повела,
Стиха мовила слова:
«Треба менше ґав ловити,
Якщо хочеш добре жити!»


13-15 листопада 2012 року

Сидить липень на пеньочку,
Вишива собі сорочку
Теплим сонцем, квітами і медами,
Усмішкою райдуги над лугами.

Липень 2012 року

Осінь, осінь, сестра безталанна,
То сумна, то весела й п’янка,
Мого смутку коханка жадана,
Затягнула мене, мов ріка.

У магічні, словесні тенета,
І по слову висмоктуєш кров,
Видно доля сумна у поета,
Безроздільну пізнати любов.

У словеснім мовчанні горіти,
Щоб згорівши воскреснути знов,
Знов в примарне кохання летіти,
Не втрачаючи віру в любов.

Я банальною римою знову,
Про кохання писати зачну,
І простим ,не надуманим словом,
Намалюю зимою весну.

Безтурботну, веселу, грайливу,
Із волоссям солодким, п’янким,
До безтями спокуси щасливу,
І кохання примарного дим.

Бо весною, в осінньому листі,
Догорить, вже минулий смуток,
І краса, у барвистім намисті,
Зацвіте вогнем незабудок.

- А калачики любить Сонце?
- Звісно, доню, прийде весна.
- Ой, діждатися б, мамо, конче!
Мо’, нахукаю трішки тепла?

- Ні не тре, обійми мене, соньку,
Оченята заплющ і мовчи…
- А ти… купиш мені парасольку?
Веселково торкнути весни…

- Звісно, доню… В раю буде добре…
- А, Василько, чому довго спить?
- Він у Сонька в долоньках притомний
Запинився од щастя… мовчить.

- А чому в нього губоньки сині?
- Він небесну торкає гладінь…
- А, татуньо. Повернеться нині?
Принесе паляниці теплінь?

Дідусеві, бабуні най буде...
Я калачиків в травах діжду…
Мамо, солодко в сонячнім лузі…
- Доню!..
24.11.2012р.

Майбутнє твориш ти сьогодні,
Таким, яким його напишеш,
Вершин досягнеш чи безодні,
Чи вчують, голос твій у тиші.

Чи згинеш у роках безслідно ,
Стежина заросте травою,
І все що написав ти плідно,
Стане нікчемною золою.

Вирішуй сам, ким хочеш стати,
Просто писати, чи творити,
Душею небо розірвати,
І серцем темряву спалити.

Майбутнє твориш ти сьогодні,
Його з руки годуєш словом,
Щоб душі, спраглі та голодні,
Не позабули рідну мову.

Навчали мене
таланту мовчати,
життям над усе
комусь присягати.
Самому собі
зрости на заваді
і бути в юрбі
свідомо в блокаді.

А батько і дід,
а матір і бабця
не знали, що СНІД -
така собі цяця!
Кохали й на спів
були балакучі.
Навчалися слів
з деснянської кручі.
Були з усіма
привітні і дивні.
Тоді був і я
(на генному рівні).
Ще до хромосом
клітиною слова
ходив під столом
в родинних розмовах.
Отож, завдяки
таланту кохання
зробив, що батьки
здійснили бажання.

А бабця і дід
не вижити мали.
Свій з борошном рід
у землю ховали.
Голодних очей
ховали плакати.

Навчали людей
таланту мовчати.


24.11.2012

Ніяковію…
Вкотре по-новому,
Мов перший раз у перший клас зібралась…
Час не міняє нас, раніш боялась,
Але ішла наперекір страху…

Тепер уже доросла,
Але слабкість і сила у відважній боротьбі...
З собою, і за себе…Як тобі,
Коли спиню коня, так, на скаку?

І знов піду з мечем по перемогу…
Знизав плечима, мов, побійся Бога,
А я така, нестримна, знав таку?

Ніяковію… і рум’янець щік,
Він видає мене, неначе зрадник,
Ти нишком нерви мої точиш-крадеш…
Тоненько сніг на землю вже поліг.

Я, мов береза, вітами киваю,
Але супроти вітру все ж стою…
Жива, а отже, не вмираю,
Ніяковію, може…полюблю?

Чорний досвіде, дай нам отями
окропи огнезірно з Небес! -
демонічними скусані псами -
ми отруєні ними і днесь.

Утинали нам обрії..! Kрила
прострочило упирське жало!
Ув антоновім пеклі ряхтіла
розкалинена даль..! - відбуло?
Стугонять розпанахані гени
І кричать геноцидним тавром!-
бо вмонтовано страхи гієни,
меншовартості влито оском.
перекроєне нації тіло -
cвітовим, хірургії, ножем
перештопано душу уміло
і запудрено все міражем!
Нам обірвано промені сили-
димна, Сонце закрила, доба!
Нас боялися...рвали... палили,-
а за те, що були не "юрба"!
не вколишеться голос опухлий...
в генну пам"ять забито клинком
немовляткові немічні рухи,
в грудях мами - тужнЕ молоко...


Запалімо свічки...одгорімо -
хай відновиться з попелу тлінь
Сонце-ген, що зійде незборимо-
надпотужністю наших молінь.

Дистриктами осені,
Де зорі покошені
Ногами ще босими
Йду до коріння життя

Дистриктами значення,
Де хибне призначення
Шукаєш означення,
Якого нема

Дистриктами голими ,
Поколіннями хворими
Минаю дорогу чужу
…До кінця

Означенням вічності
Як промінь логічності
Приходиш до рішення –
Дистриктів нема

Думками відносними
Ногами від осені,
Де зорі покошені
Йду від дистриктів життя

23.11.2012

Пригадалась бабуся Їленка,
І хатинка старенька, мала.
На бабусі темненька сукенка,
А в очах - синь безмежна тепла.

Два віконця схилились докупи,
Двері, врослі в дощатий поріг.
Пересохлі свої шкаралупи
Розкидає крислатий горіх.

Хоч вітрець повіває лиш трішки,
З тихим стукотом на моріжок
Опадають біленькі горішки
І ховаються в сіна стіжок.

Промайнула картинка в уяві,
Забриніла сльоза... Далебі,
Маю очі зелені, мов трави,
А в бабусі були голубі...


21.07.2011

Ви себе вважаєте поступом,
Що розширить мовні границі,
Не пробачить Вам мова дослідів,
У словесній, чистій криниці.

Ви нічого зовсім не створите,
Бо творити значить любити,
Як глибоко землю не зорете,
То на ній не заквітнуть квіти.

І тоді Україна вкриється
Будяками неологізмів,
А гординя Ваша прикриється,
Філософією софістів.

І виходячи з творчої кризи,
Не спотворюйте рідну мову,
Філологічні, красиві ризи,
Не врятують від суду слова.

Мова рідна за все з Вас спитає,
Покоління людські розсудять,
Бо історія тих лиш згадає,
Що митці ,а не словоблуди.

Спасибі, доле,
Що ноги-руки цілі,
Що світ цей сприймаю
Барвою й словом...
«А решта?»
А решта –
Вагомий додаток,
Що зветься так просто –
ЖИТТЯ.

Розмови втомлюють уже,
Мовчання ще не мудре.
Від заяложених кліше
Стискає туга груди.

А від життя роки бере
Супутниця з косою...
У неї мудрість, звісно, є
Щоб розділить зі мною.
2012р.

Щоб ні вовка не боявся,
Ні біди –
Свої вушка
На подушку
Поклади.
І під ковдру заховайся,
Милий мій,
Свої ніжки,
Змерзлі трішки,
Обігрій.
Вкрий і плечики, і ручки,
І живіт,
Щоб не кашляв,
Не хворів ти,
Ніби дід.
Хай прилипне ніч спокійна
До вікОн,
Хай насниться,
Хай присниться
Теплий сон.
Хай присниться тобі сірий
Кожушок,
І морквинки,
І капусти
Казанок.
Хай присниться тобі сонце
Золоте,
Хай калина
І малина
Зацвіте.
Щоб у сні не було вовка
І біди –
Свої вушка
На подушку
Поклади.

...2000-?

Трагічно загинула мати.
Фашисти спалили село.
А батька мого в невідомі солдати
Війна записала:
Ні смертної дати,
Ні навіть могили – вінки покладати…
Все інше – у мене було!

Дитинства свого не шукаю –
Густим бур’яном заросло
Чи, може, спливло, мов листок по Дунаю,
В чужій стороні не питаючи краю,
Де гілка його в розмаїтості гаю…
Все інше – у мене було!

І долю мою на поталу,
Завбачно підтявши крило,
Тягли, мов злочинницю, до криміналу,
Ламали помалу поламану змалу…
І зиску позбавлену, і капіталу…
Все інше – у мене було!

Все інше – було:
Небувало
Буяло, шуміло, цвіло,
Мов повінь, в тісних берегах вирувало,
З корінням столітні дуби виривало,
Й душі не здавалось ніколи, що – мало…
Раділа душа, що – було!

Весь час прямую не туди.
Весь вік, - хвилина по хвилині,
Росту із рясту і води,
Пойнявши далі журавлині.
Веселим сміхом самоти
Регоче вітер на леваді.
Куди б не йшов, то треба йти,
Аби не бути на заваді.
Не зупинятимусь в ході,
Щоб не спізнитися до строку.
У кого крила молоді,
У того й обрії високі.
Та не втішають солов'ї
І пульс не рве від краєвидів -
Всі спраглі помисли мої
Цей світ в собі возненавидів!
У стані подиву душа,
У стані відчаю - надія,
А за душею - ні гроша,
Від того, чим я володію.
Та треба йти. І я піду
Через яри і перелоги.
Хай сонце висвятить ходу,
Забрівши в гречку край дороги.
2010р.

перегризену горлянку ночі
стожарами польсуючу кривавими
новий реанімує день
накладаючи повязку ранку

Можна бути ніби хорошим
У світлі відносних понять.
Щось можна купити за гроші,
А щось й на честь промінять.

І можна прогнутися плідно,
Замовивши вдале слівце.
Ніколи не буде огидним
Втратити власне лице.

Колишучи одномоментно,
То Бога, а то - Сатану,
Плодити брехню іскрометно.
Правду ховати в труну.

Болото мішати з глиною
В ролі невинної жертви.
Якщо не став ти Людиною,
То за життя був мертвим .

Великому Богу молюся :
"Дай силу достойно жити!"
Хоч смерті я не боюся.
Страшно Себе згубити.

Догорала свічка в свічнику,
Плакала восковими сльозами,
А на смертнім одрі-ліжнику
Мов свіча, згасала тихо мама.

Рвалася душа її в політ
До небес, де праведні спочили,
Покидала цей невдячний світ,
Де так мало радості зажила.

Відлітала усмішка з лиця,
Лиш вуста невтомно шепотіли:
— Вірую в єдиного Отця!.. —
І зіниці ледве що жевріли.

А правиця — висохла й худа —
Все хрестила груди безупинно,
Наче поспішала у Христа
Вимолити прощення провин.

— А які ж провини Ваші, мамо?
Може — що по совісті жили?
Може — коли скрута панувала
До чужого руку не тягли?

Чи провина те, що за обідом
Кращий кусень завжди був не Вам?
Чи — коли ділилися з сусідом,
І ніхто не чув від Вас: «Не дам!»?

А чи те, що в будень і у свято
Виглядали внуків та дітей,
Що хотіли кожного обняти,
Притулити ніжно до грудей?

Не за себе Ви молились, ненько,
Аж до миті, коли шепіт стих,
Ви просили в Господа, рідненька,
Ласки для усіх нас — для живих!

Ви любили нас — аж до останку,
Берегли, неначе оберіг,
І тому молились наостанку
Щоб простився нам найменший гріх!

Листопад 2003

* - дев’ята річниця відходу матері у кращий світ

Я ніколи, ніщо не забуду,
Не плекайте марно ілюзій,
Я обличчя відчищу від бруду,
Відповім усім по заслузі.

Як під ранок в зеленім гаю,
Солов’ї співають красиво,
Люди в слові себе виражають,
І душа злітає на крилах.

Та з’являється в небі шуліка,
Й солов’ї дружно б’ють на сполох,
Бо бездушний ,моральний каліка,
На поетів наводить морок.

Він усіх навкруги критикує,
Всіх повчає, бо він філолог,
Сам при цьому бездарно римує,
Бо мистецтву він справжній ворог

Без диплома немає поета
Такий лозунг собі повісить,
І вкладає в катрени й куплети,
Слів надуманих штучний бісер.

Ні, філологів всіх я не сварю,
Серед них є талановиті,
Ті ж , що мову свою викривляють
Знайте - будете словом биті.

Не хвилюй мене, ой, не хвилюй…
Маслосвяття скінчилося, квити!
Планісфера втомилась від куль…
Задивляється місяць крізь сито...

Я не годен сприйняти респект.
Моїм снам ще у даль даленіти.
Знову постріл - звичайно, ефект,
Червоніють від сорому квіти…

Осінь в осінь -- дебела мокрінь.
"Тютя в тютельку" пришлий опише,
А червоне вино, наче Інь,
Навіть більше ніж Будда і Крішна...

І назавтра мене не хвилюй…
Я від роду миттєво займистий.
Бачиш, ніченька вимокла? сплю.
Знадобишся хіба що, я свисну…
2012.

Такі часи, коли нічого…
І віра мре, і голоси.
В пітьмі блукає рідний човен.
Надію розпач загасив.
Ці дні суцільних заперечень,
Часи совкових метастаз…
Жирує і гуляє нечисть,
Впадаючи в TV-екстаз.
Панує фальш, росте байдужість.
Сліпі ведуть німих у твань.
Душа хрипить – минуле туго
Скрутило горло сподівань.
В пітьмі пливе мій рідний човен,
А в нім – чи дỳрні, чи кати:
Розхитують – води вже повен.
Пиляють навпіл ще й «брати».
Терпець урветься. Знаю. Скоро.
І запалає навіть лід,
І змиє в Лету рабський сором -
Скуштуємо свободи плід.
Та ще пливти. Пустельний обрій.
Катма Мойсея й маяка.
Допливемо. І буде добре!
Хай дітям! Нам - земля м'яка…

2012

Веселі ми й дотепні, бо – хохли,
І справно ведемо хохлячу справу:
Жартуючи, сусідам віддали
І добру славу, і свою державу,
І назву Русь, бо нащо нам вона
На вдачу нашу, розумом ледачу,
Й Сірковий череп (то вже дивина!) –
До шапки Мономашої вдодачу.
А що вони – сусіди – нам дали
Натомість, на веселе розговіння?
Вони дали нам повен віз хули
Та повне історичне безгоміння,
Та ще "язык могучий",
Залюбки
Оздоблений "крутими" матюками,
Щоб власні проковтнувши язики,
Ми "штокали" чужими язиками.
О, ми такі – нічого нам не жаль:
Ні гідності, ні Гоголя, ні Галі –
Аби лиш задушевний брат-москаль
Не нахромив нас гузнами на палі.
Все забирайте – в нас того добра,
У нас того вина – та й повні чаші...
Не можемо віддати лиш Дніпра
Та ще могил –
Вони давно не наші.

1993

То-не сузір’я лампад –
тисячі воскових душ:
спокою їх не поруш,
вітре, у цей листопад.

Янголи серед зими
чорної для України:
в чому була їх провина –
так і не стати дітьми?..

Скошені долі снопи.
Личка в благальному стані:
хлібчика замість каштанів
просять. А мама вже спить.

Вітер несе хоругви
листя і свіч голоси –
пам'ять вогню не згаси
в тих не безрідних. Живих…


2012

Хрести на Добровлянській дорозі -
символи злої волі.
Знаки неминучої смерті.
Жертви невблаганної долі.

Скільки тут? - Два кілометри.
Не їде - летить машина.
Раптом заліза скрегіт -
і більше нема людини.

Хрести при битій дорозі,
на тротуарі, за рогом.
Тіла ще хотіли жити.
Душі - з'єднатися з Богом!

2003

Пародія

Навіщо ти
прийшла у міні?

Вдягай штани,
коротке – зась!

Четвертий день
ходжу без тіні,

Що за тобою
поплелáсь…


22.11.2012

Нікому ще фортуною не стало
Владарювання хтиве ремесло.
Правителів у світі є чимало,
А скільки вже у вічність відбуло!

Чи місто візьмемо, а чи село, -
Ніхто сьогодні вже не є васалом,
Але турбує всяку душу зло,
Що з владного олімпу поспадало.

Усе ж мені утішливий вердикт,
Від Бога даний - вірний і твердий,
Що лиш Господнє царство справедливе,

А це - земне не явить крихти дива,
Хіба що лицемірної води
Наллє у серце підло і красиво.

22.11.12

Хіба вмиратимемо двічі? Тільки раз.
То нащо душу мучити страхами,
зливати у ефір потоки фраз
і жадібно ловити їх вухами
про катастрофи, про армаґедон
кончину скору людства і планети
і версій висувати зо мільйон
жахні натхненно сіючи сюжети?
Чи, може, так смакуючи жахи
врятуємось, наснажимось любов'ю,
позбавимось безмірної пихи
сліпого себелюбства і злослов'я?
Букет яких чуттів шлемо Творцю,
вирощуємо що з глибин сердечних?!
Ми віримо небесному Отцю
чи бавимось у ігри небезпечні
зі злом що в нас бруньками метастаз?

Твори Любов - вмирати тільки раз!

2012

Здобута сило, -- ворожбо моя,
Впокориш небо, вибілене сумом!..
       Ген козаченьки табором стоять,
       Щоб не впізнали, -
              по брови хустину насуну...

       Чи я-бо не гарна була молодиця?
       Одного не вміла -- кохала надміру...
       Та вдачу не зміниш собі, мов спідницю.
       Як і не скристалиш надщерблену віру.

       Щоб вволю надихатись -- поля не досить,
       Уразитися -- вистача й бадилини...

              Усі нерозраджені, скривджені осені
       Тепер відквитаєш в урочу хвилину.

Пора!
   Гей, вітре,
Буреломом зла
Помчи мені над станом, над козачим!.. -
                            ба, ні...
                     Ой ні!!! -
       Ле-ге-се-нько... погладь
Той буйний чуб...
       Та щоб ніхто не бачив...

Вже не чекаю... Осені печаль
Вповила серце в неозору сутінь.
Дрижить на склі сполохано кришталь,
Мов за́вода моєї каламуті.

Старий годинник цокає дарма,
Хвилини відпускаючи в минуле.
Хтось листопад затіяв жартома,
Коли у са́ду яблуні поснули.

А я любила їх догрішний плід,
Я так плекала сонячні рум’янці...
Тьмяніє між гіля́чок інший світ,
Немов пелюстка вицвіла на пальці.

Чи в’яла тінь, коли під ноги - сніг
І до душі - надламана покора.
Вже не чекаю... Ясночолі дні
Зостались там, де балювало вчора...
(12.11.12)

Із забувших мене можна зробити місто.
Всіх кохавших мене - в людському морі крапля.
Час із вітром вікно тихим зачинять свистом,
Та я поки в полон сутінок не потрапив.

І не те що би я сильний, бо сила - штучне.
Я умію одне - жити, хай навіть мертвий.
Може, саме тому слово моє - живуче.
І байдуже, що вовк робить із мене жертву.

Марноцвітно гублять пір’я
Сподівання-гуси білі,
Діти втомленого степу.

Роки йдуть, а він, претеплий,
Зроджує не те, що хоче,
Груди впалії лоскочуть
Ковила, сухий пирійник,

А йому — колосся мріє,
А йому — вбирає очі
Буйнограй густого жита,
Що в крові нуртує: жити!..