Как тяжело, когда плюют мне в спину,
И кроме маски только видят пустоту,
Когда мои слова затаптывают в глину,
И разрывают на куски мою мечту.

Невыносимо видеть ложь, одету в правду,
Что мне с улыбкой на тарелке подают.
Я отдаю почёт немому стаду
И тем, кто мне мозги мои клюют.

Я ненавижу страх быть осуждённой,
Непонятой, обиженой, забытой,
Страх от всех быть отчуждённой,
Презрительными взглядами убитой.

Я не люблю быть против всех,
Но не люблю и быть со всеми.
Я не люблю сарказм,ехидный смех.
Я не люблю себя,на самом деле.

3.10.2011

Готує нам життя спокуси, перепони,
Рови копає горе, збирає грона бід.
лИш тільки так чомусь: чим більші заборони,
Гостріше хочем той скуштувати плід.
Ось тільки не завжди те щастя десь далеко.
Розгледіти себе – найвище із начал.
І де б не полетів у вирій наш лелека,
Його вертає шлях додому. Тут причал.
Сумні стежки людей, які себе згубили,
А ще гіркіше тим, які йшли не туди.
Вони, мов у тумані, блукали і блудили,
тИм гірше їм усім – знайшли сліди біди.
Чому ж, скажи, людино, така ти нещаслива?
Скажи, допоки будеш шукати рай земний?
Коли давно відомо: умиє щастя злива,
Ось лиш сама собі ти серденько відкрий.
Вогонь душі живий. Його плекай поволі.
Огорне радість праці (відомо ж – сродний труд).
Розкриється душа, прихильна стане доля.
Один лише лінивець не вибереться з пут.
…Додому повернувся, спочити там бажав.
А світ ловив тенетами, та так і не піймав.


18.10.2012

Страшна біда, коли полюбиш владу,
А згодом розчаруєшся у ній,
І потім необачний вчинок свій
Перекладеш на владу: підлу зраду
Припишеш владі. Логіки ж нема,
Як не крути... Хто винен – ти чи влада,
В тім, що любив її? Чия ж це зрада,
Як не було взаємності?! Сама
Напрошується відповідь: бери
Все, що було взаємне й позитивне,
І перемнож його на супротивне,
Щоб знати результат: не сотвори
Кумира! Почуття ситуативне
Таке непевне, що не говори...

2006

Ніч знову стікає по вікнах у краплях печальних
Дощу, що завчасно навіює тугу та спомин.
Давно загубився у снах серед марень безкрайніх
Твій образ. А може, ти просто в житті випадковий

Прохожий, що тільки спинився напитись водиці,
Зігрітися серцем від серця палкого. І знову
Згубитися поміж доріг, де іскрять громовиці,
Пішов, залишивши на згадку, цілком випадково,

Свій усміх? Чому ж до цих пір ще бринить відголосся
Тих слів, що промовив мені у останній розмові?
Враз тиша запала глибока і навіть здалося –
Цей дощ і ця ніч у моєму житті випадкові.

02.12.2012р.

Зерниною майбутнього тоді була я,
А ти – садівником Пісень Божественних.
І серця філософія палає
Вже три століття яриною, веснами*…

У мандри кликали дороги Всесвіту
І ти з торбиною шукав оті сліди,
Охоче убирав сорочку вічності,
Подався мирно у нелетаргічні сни.

І простоту лишив у заповіт,
Пізнання глибини скарбів духовності.
У щасті лиш піднятись у політ
І далі, далі, далі від гріховності.

Близнюк у поглядах (нескромною здаюсь?)
О, Савичу, гнітить хором-домівка.
Твій світ з дитинства світлом захопив,
Стрілець – наш зодіак, життя – мандрівка…

липень, 2012

Я стала бабусею , і стала щаслива,
Дітки онуку мені подарили.
Софійкою дівчинку милу назвали,
І у променях сонця напевно скупали.

Бо сяє, як сонечко, дитятко моє,
Душі всіх рідних теплом зігріє,
Дідусі, бабусі від щастя аж мліють,
Як жили без неї, не розуміють.

Мама годує, і ніжно голубить
В очі заглядає, щічки цілує.
Тато до стелі її підкидає.
І до грудей своїх пригортає.

Рости – виростай , наша люба дитина.
Ангел твій сон береже, моя мила.
Щоб виросла ти у щасливій країні
Де вранці звучать пісні солов’їні.

2010

Коли вітри мугикають у грубі
Музику моторошно-колискову,
Я думаю, ось і лихий грудень
І ми йому та байдужі, моя любове.

І тіні чужі у своїй країні
Дибають інде за холод і морок,
Не відаючи, що було нині
І не пам’ятаючи, що було учора.

Бо на усьому ніч. І дим, і туга
Сни устеляють і терніє мова,
Триває трагедія недолуга,
Чи ми у тому провинні, моя любове.
Хто ми такі, аби знати, моя любове.

* * *
Коли до мене рима не приходить,
Пишу я білі вірші
І на них
Нанизую думок зелене листя:
Можливо, хтось помітить серед нього
Промінчик сонця чи хустинку неба.


* * *
Ти – гордий перетворювач природи,
Підкорювач її стихій первісних,
Дресирувальник дикого інстинкту –
Відкинь свою дубину й сотвори
(Не спотвори, а сотвори!) травинку!


* * *
Смутні часи біблійського потопу,
Столітньої війни криваві сплески,
Кошмар Варфоломіївської ночі –
То лише репетиції майбутніх
Майданеків, Хатиней, Хіросім.


* * *
І Гітлера, і Сталіна, й Пол Пота...
Не знаю, чи наважилася б жінка
Народжувати в муках материнства
Дитину,
Якби знала, що дитина
Моря крові невинної проллє?


* * *
Під кригою асфальту задихнулась
Трава мого дитинства,
Стільки літ
Я не ходив босоніж по землі
І призабув давно вже назви квітів,
Що їх приносив мамі на могилу.


* * *
Летять птахи і листя – впереміш...
Дерева ж зостаються зимувати
І гнізда берегти,
Щоб навесні
Було куди із вирію летіти
Птахам і листю, листю і птахам.


* * *
На ковзанці міського тротуару
Сиджу – ніяк до тями не прийду...
Вистрибують з авоськи апельсини
І котяться услід за дітлахами,
Немовби інкубаторські курчата.


* * *
За що люблю – конкретно я не знаю:
За вроду, може, чи за світлий розум,
За добре серце чи душевну щирість?
Одне я знаю твердо й безумовно:
За що колись когось не полюбив.


* * *
Словник Грінченка – заповідний степ.
Все, що росте у ньому, – первозданне,
Нізвідки не привнесене, своє:
І дикий мак, і дев’ясил, і тирса,
І звіробій, і сивий полинок...


* * *
Лиш у тайзі, де обрію не видно,
І жайвора не чутно,
Й чебрецем
Вітри не пахнуть,
Я відчув уперше
Степів донецьких силу магнетичну.


* * *
Поезія – це стиснута пружина
Думок і почуттів твоїх, поете:
Навіщо ж ти снуєш тонку дротину
Своїх обрáз, розчарувань, зневіри
На óбразах, позичених у когось?!


* * *
Хтось торкнувся мого серця
Обережно-обережно,
І розкраяв моє серце
Обережно-обережно,
І поклав у серце камінь
Обережно-обережно,
І сказав: «Він знадобиться, –
Обережно бережи...»


* * *
Розбудив мене зелений щебет птаства...
І я побачив, як народжується день,
Зачатий в лоні вічності:
Рожевощоке
З блакитних пелюшок всміхається
до мене
Таке наївне й мудре немовля.


* * *
Карбованцем не міряю людину,
Яка продасть тебе за копійчину,
А матір проміня на п’ятаки,
А найдорожче в світі –
Батьківщину –
На тридцять три криваві
Срібняки.


* * *
Круто гнутим половецьким луком
Між горбами вигнулась Лугань.
В тиші звук стикається зі звуком,
Степову полохаючи рань.
Шлях Чумацький
над Бахмутським шляхом
Під вагою неба провиса.
Птах перекликається із птахом.
Зорепадно скрапує роса.

Они сказали, где уж проще,
Что вовсе я и не поэт,
Какой хотите вызов бросьте
Не сокрушит меня любой ответ.

Пусть я еще ребенок в жизни
И не могу всю глубину ее объять.
Но проникая в ее тайны,
Я не хочу и не могу молчать.

1969 год

Вначале будет Слово -

Слог Логоса о Новом.

И рифмой откровений

замироточит слог,

слагаемым успеха -

сердечным звонким эхом…


М И Р – ЛОГАРИФМ ТВОРЕНИЙ
по основанью Б О Г.


1/1/11

7
Мені без тебе тоскно, як тоді,
коли зусилля мерли поіменно.
Ті почуття, як кола по воді,
егоцентрично сходяться до мене.

Я в епіцентрі вражень і речей,
з яких лишилась рівно половина.
І це знання ще трішечки пече,
хоч я тобі ні літери не винен.

Усі листи написані. Тепер
лишається чекати і просити,
щоб вірші, що розгадують тебе,
благий Господь просіяв через сито.

Їх стане рівно стільки, щоб затим
на самоті прийняти Богом дане.
Повз мене йде важкий осінній дим
і просто неба тане, тане, тане.


8
У синім небі біла бахрома
щодня висить якраз над небокраєм.
Не в тім печаль, що збудеться зима,
а в тім, що осінь довго помирає.

А ще у тім, що космосу тягар
щоночі тисне – нікуди тікати,
що замість серця стукає дзиґар,
а всі довкола жертви часу-ката.

Тому мені достатньо рим і слів,
які лишились спільними відтоді,
коли я жив вигнанцем край землі,
один за трьох – поет-художник-злодій.

І ще достатньо вірити у те,
що почуття всесильні, наче повінь.
Що все на світі блякле і пусте,
окрім надії, віри і любові.

Сквозь пустоту в никуда,
Сквозь жизнь и к концу,
Сквозь страх мчусь туда,
Где будет смерть мне к лицу.

Меня не поймут,лишь осудят,
Ударят в спину своими словами,
Не вижу, не знаю, что будет,
Цепляюсь надеждой,слепыми глазами.

И поезд в один конец безвозвратно
С одним пассажиром по рельсам
Стучит так, как сердце, приятно.
Последнее слово за мною…Надейся…

23.06.2011

Вітер погас,
Зорі ясніють.
Вимикни час,
Я буду сильна.

Буду чекати,
Скільки потрібно.
Тобі то начхати..
Мені що робити?

Я теплим дощем
Заллю свою душу,
А тіло плащем
Прикрити я мушу…

Навіщо? Не знаю..
Так треба, напевно.
Я тихо щезаю
Десь там біля тебе

Потреба в тобі,
Тебе необхідність.
Як в тихій мольбі
Не втратити гідність?

Як поруч з тобою
Не щезнути зовсім?
Із неба сльозою
Розтанути в осінь.

Тобі не потрібна?..
Тримаєш навіщо?
Якщо необхідно,
Знайдеш по-рідніше.

А може знайшов?
І не хочеш втрачати..
Мене ж на замок
Посадив ти за грати..

За що так зі мною?
Пограв та і досить…
Я й досі з тугою
Дивлюся на осінь.

Навіщо давав
Мені квітку надії,
Із рук не впускав,
А я тільки раділа.

Тепер в темінь тиху
Всадив на замок.
Не чути вже криків,
Мій голос замовк…
2012

Можеш сидіти і далі у цій кімнаті сірій,
Можеш чекати вічність на відчинені двері,
Твоя любов,твоя надія,більш не вір їй.
Спостерігай і далі,як дні повзуть по стелі.

Можеш до крові бити руками у стіни,
Ламати замок,вихід собі пробивати назад.
Та чи прийдуть до тебе так зміни?
Досить нове прокручувати на старий лад.

Ти не помічаєш одного-вікна за твоєю спиною,
Де світло,повітря й незвідане нове життя,
Боїшся ти впасти,боїшся ти знову бути самою,
Боїшся ти знов закутатися в туман забуття.

Стрибай,якби високо ти не забрався,
Стрибай,хоч не відомо,що знизу чекає.
Стрибай-ти все своє життя здавався.
Стрибай-лиш те що падає-злітає.

17.06.2011

Одвічне таїнство — народження дитини
Із плоті батька й матері. А рід
Міцнітиме, коли зросте Людина
Із немовляти, що прийшло в цей світ.

Тебе терпляче ждали — як нащадка —
І батько, і дідусь, і прадідусь,
Жила тобою мама — від зачаття,
А ти не поспішав іти чомусь.

Але ж прийшов! Не марно вік прожити, —
А родових торкнутися корінь,
Щоб згодом теж корінчик свій пустити
У неперервну сув'язь поколінь.

Рости, мудрій! Усотуй гордість роду
Та мудрість — з материнським молоком.
І станеш стрижнем свого родоводу,
Хоч нині ще зовешся малюком.

Вперед малий! Віднині ти в опіці
Небесних сил: твій ангел над плечем
Тебе хранитиме й у зрілім віці
Молитвою перед Святим Отцем!

2009 (2012)

Ти падала,але ніколи не здавалась,

Завжди шла впевнено до мрій своїх,

Через невдачі рідко побивалась,

І сльози твої приховував сміх.



Рухи твої,то більше ніж танець,

Вони несуть у собі почуття,

Ти -із ночі вигнанець,

Танцюючи потрапляєш у небуття…



Ти елегантна й граціозна,

Твоя постава,подих твій,

Здається,ти на все спроможна,

На сцені ведучі двобій.



І всі захоплюються нею,

Затримуючи подих свій,

Вона танцює всією душею,

Вдихаючи потік своїх мрій…

Ти захисник-душа народу,

Твої вірши,як зброя у руках

Здобув для нас найбільшу нагороду,

Пророче слово досі у думках….



Тобі вклоняюсь низько-низько,

Тобі,Тарасе,вдячна я!

Твої вірші до серця близько

І ллються,наче пісня солов*я



«Боріться і поборете»-писав ти…

І ми боролись,гордо до кінця ішли,

Та досягли найбільшої мети…



Поглянь ,Тарасе,на Вкраїну,

Вона свободу здобула,

І вже не видно ту руїну,

Якою раніше була!



І досі книгу ту святую,

Несемо гордо у душі

Не знаєм,що далі доля нам готує,

Та знайдемо пораду у вірші…

Війна….
Промовила, і аж жахнулась…
О скільки лиха принесла вона!
Трагедією для нас всіх обернулась…
Чия була у том вина?

Хто винний у смерті міліона?
Хто винен у каліцтві душ,
Що землю покропила кров червона?

Що б’ється серце чимдуж…?



Як довго шли до перемоги,

Як довго чекали того дня

Аби розвіяти тривоги,

Аби настала ця весна!



Чути вже мелодію акордеона,

Та переможнеє : «Ура»!

І покотилася сльоза солона,

Вже закінчилася війна!



В руках тримають орден слави,

Та він для них лише метал,

як вдячність їхньої держави

Як згадка,про нелегкий фінал.





Вже голову покрила сивина,

А на обличчі зморшки часу,

В очах погаслих-глибина,

І вогник вже життя погаснув…



Вони не знайдуть спокій свій,

Вони приречені страждати,

Ніколи не забудуть бій,

Який приніс суцільні втрати!

Слова тут зайві і зайвії думки,
Ніхто тут правди не побачить.
Складаються пусті слова в рядки,
Немає сенсу,нічого і не значать.

Я бачила-тепер сліпою буду,
Я чула-тепер слова лиш звук,
Замовкну й образи всі забуду.
Лиш дай відчути серця твого стук.

Згоріло небо-тепер очей моїх не видно.
Там була правда,яку сама не знаю.
І більш в житті нічого не потрібно,
Лиш погляд той і чашка із лимоном чаю…

5.06.11

Так, я сумую до нестями,
Але вже досить цього з нас.
На серці залишились плями,
Цього не буде в інший раз.

Ти був єдиний тихий всесвіт,
А я - одна з твоїх зірок.
Таких як я у тебе безліч,
Таких я – таких мільйон.

Але для мене було раєм,
Зоріти, як одне з світил.
Тепер я тихо догораю
І покидаю небосхил.
2012

Когда пал его верховный Бог,
Когда смысл жизни канул в Лету.
Он больше быть собой не смог,
Он убежал, не получив ответа.

Он убежал туда, где нет её дыханья.
Где взгляд её не потревожит больше,
Где нет и слов, одно молчанье,
Где мотыльки живут подольше.

Где звёзды стали ближе,
Где грусти нет и её слёз не видно.
Где опустилось солнце ниже,
Где и не больно,и не стыдно.

Где исчезают тени, один свет,
И лучи солнца не коснуться её кожи,
Где всё вместе, но ничего и нет,
Где все разные и все похожи.

10.05.2011

Пускай молчат о смерти те, кто с нею не встречался.
Пусть не страдают, кто никогда и не влюблялся.
И смейтесь те,кто горя не видал людского.
Кто страха в жизни не чувствовал немого.
Пускай рыдают,кто не встречал рассвет,
Кто ничего не спрашивал, но получал ответ.
Пускай уходят,вспомнить нечего кому,
Жизнь кто не дарил свою ей или ему.
Любите те, сердце кому по жизни дано,
И несмотря на то,что там зияет рана.
Любите человека вопреки, а не за что-то
Пускай гадости кричит вам в спину кто-то.
Пускай останутся в тени все те, кто не прощает,
Кто ранит душу, в сердце бьёт и обижает.
Любите и не просите ничего взамен,
Ведь любовь - это дар наш, а не обмен.

22.04.2011

Непостежимое останется непостежимым для меня.
Я лишь одна из миллиардов слепых душ.
Мне стало б скучно жить,на всё ответ найдя,
Или сорвав уж наконец желанный куш.

А ведь вопросов сотни,миллионы без ответа,
И сети странных мыслей в голове.
Зачем была во сне я в платье белое одета?
Зачем поверила людской придуманой молве?

Зачем придумал себе людской род любовь?
И почему мы так в любви глупы?
Столетьями через неё лилась рекою кровь,
А мы все так остались же слепы.

Зачем мы сами создаём себе проблемы?
Ведь проще в этой жизни всё намного.
Кругом придумана беда и создана дилема:
Быть разгильдяем иль заповедям следовать строго.

Зачем мы осуждаем тех,кто не подобен нам?
Ведь каждый вправе сам идти своей дорогой.
Что не по нраву нам,мы отправляем в хлам,
Пропитывая эту жизнь насквозь тревогой.

Зачем притворяемся мы другими?
Зачем страдаем,плачем и уходим?
Зачем жизнями мы жертвуем своими?
Всё повторяется,но так ответ и не находим.

10.04.2011

Зоре...
Зоре-зорепаде !
Щастя...
Щастя посміхнулось.
Потім...
Сонце раптом зникло.
Небо...
Смутком затягнулось.
Доле,
Болем вишивана.
Поруч
Муки і зітхання.
Десь там
На краю безодні.
Десь там –
Зраджене кохання.
Полем...
Полем, чорним полем.
З сивим
Наодинці лихом.
Де ти ?
Де ти, моя зоре ?
Тихо...
Навкруги так тихо.
Схоже,
Зоре-зорепаде,
Друге,
Щастя не зустріти.
Боже,
А мені би крила.
Сльози…
Де себе…
подіти ?

Я смешиваю слёзы с алкоголем,
И закрываю боли дымом сигарет.
А мне всего лишь стать бы морем,
А мне б родиться заново на свет.

Устала я от этих слёз, обид,
Печаль мою изьела душу до конца.
И мой пугает в зеркале уставший вид
И своего совсем не узнаю лица.

Я так пыталась быть с собой на "ты",
Но снова себе же в споре проиграла.
Разрушила свой мир,оставив лиш мечты.
А ведь что будет так, я раньше знала.

Уходят те,кто был со мною рядом,
Кто улыбался мне,когда я злилась,
И мир теперь мне кажется разладом,
С ушедшими ведь глупо не простилась.

Так встану я и вспомню всех,
Которых в жизни я успела потерять.
Я всё прощаю и отпускаю тех,
Кто рядом больше не хотят стоять.

20/03/2011

Втонуло сонце у моїх очах,
Там незаповнених емоцій бездна.
Немає більше сенсу у моїх словах.
Мовчить душа,мовчи навіки,сестро.

Проходить час крізь волосся пшеничне
Холодними руками вітер серце зупиняє.
В моєму світі буде все для мене вічним.
Страждання? Біль? Таких я слів не знаю.

І подих кожен пробігає шепотом по шкірі,
Не розчаровуюсь я більше - нічого не чекаю,
Залиште мене тут, в мовчанні моя віра.
Одна за одною сторінки життя перегортаю.

І тут настільки ясно,що нікуди сховатись,
Я в кулаку тримаю гнів,образи й почуття.
Немає тут землі й руками неба не дістатись.
Тут сни і мрії перетворюються у життя…

8.03.11

тобі не личить осінній настрій
а я осіння і золота
я присягнула на вірність айстрам
коли точила мости
сльота

не стій під небом що сипле сіллю
вістей із літа не виглядай
у тебе очі зимою білі
а в серці бродить
лиха нуда

в дуплавій мушлі старої груші
перезимуєш непевні сни
а я тим часом поволі рушу
нехай за обрій
але із ним

Я вам не вірю,це все брехня!
Всі ваші посмішки і поцілунки.
І я втомилась бачить це щодня.
Ви неживі,ви,як дешевії малюнки.

Слова без змісту,а правда вся в очах,
Я знову прикидаюся сліпою і німою.
Якби ж,якби ж усе було в моїх руках,
Усе б змінила,якою б не було ціною.

І кожен маскою свої скелети приховає,
Хтось тупість й слабкість,може страх,
Байдужість,біль і ненависть,хто знає.
Лиш не ховається за ними вільний птах...

03.03.2011

Листопадовий крик.
Лише тінь так уміє мовчати.
Телефонні гудки. Безотвітні.
Тільки ти так умієш
мовчанням розрізати вени
і кричати безумством зі скронь.
По білому тілі чорнильний вогонь
запалю.
Та зими не зігрію,
зігрію.
Грію
до відлуння тепла,
до роси на морозяних скерцо.
Ртутно-білі листи. Непомітні.
Ти у відповідь пишеш.
І по білому білі сліди,
як по чорному чорні вітри,
уявляю.
А тебе не пробачу,
пробачу.
Бачу
кольорові нитки,
кольорові...

2012

Дуже тонко загострю гумор,
Тонко так – надірвеш живіт,
Серце в грудях тремтить, мов зуммер
І провалюється в живіт!

Дуже смішно, хоча вже осінь,
Восени ж жартувати не слід,
Та ледь-ледь пожартую я зовсім,
Дням останнім осіннім услід.

Гумор мій не позбавлений перцю,
Та попрошу я напослід
Не приймать його близько до серця,
Й ображатись на мене не слід!

2012

Не боюсь я смерті,
Життя боятися потрібно,
Де посмішки з облич всі стерті,
І кожен лиш працює плідно.

Я не боюся мертвих,
Лише живі мені завдати болю можуть.
Боюся я німих і впертих,
Боюсь думок,що душу гложуть.

Я не боюся гніву,
Боюсь я лицемірства,
Коли мені дарують усмішку фальшиву,
Але в душі у них лише презирство.

1.03.2011

Все фальшиве навколо,
Все однакове і пусте,
Все це замкнуте коло,
І мій гнів все росте.

Все огидно красиво,
Роздутий гламур,
Все тут надто мінливо
В світі безмозких і курв.

І ніхто вже не буде собою,
І душі не покажуть вони,
А живих тут затопчуть у гної,
Виживають лише брехуни.

Розуміють мову грошей,
Розуміють пафосну мову,
Тут ненавидять сірих мишей,
Що не в змозі підтримать розмову.

Ти для всіх тут чужий,
Ти нікому тут непотрібний.
Як?ТИ все ще живий?
Ти їх, любий,просто не гідний.

21.12.10

Вирвано літери
в добрих словах,
мовчання шипасто
вростає у груди,
у пил, як під воду,
пірнають споруди,
збудовані нами
в безлюдних містах.
Ми – поруч-не_поруч,
замріяно ти
вплітаєш у коси
бузок-сновидіння,
та небом дароване
срібне насіння
не здатне до неба
угору зрости.
Безжальність, як вирок,
як постріл впритул,
завмерла у погляді
сліз кровотеча,
від себе ніхто ще
не здійснював втечу,
вгрузаючи в пам`ять,
неначе у мул...

Коли вже мовчання –
бальзам на губах,
всміхнешся у сні
під цикад стоголосся,
бузок виплітаючи
тихо з волосся,
заповню пробіли
у добрих словах.

…І раптово
останнього бісика
слід,
що екзотику
духу і слова
творив…
Над минулим,
а може (ох, виміри!) й під
не волхвами
принесені з ночі дари –
одсвітили мені
від журби до вікна,
де з’являлись обличчя –
коханої й муз.
Небо з рогу-багрянця
за мене - до дна!
Бо, здавалося, вже
об печаль
не спіткнусь…
Бо з-за хмари
скотились
чумацькі вози
у весільні пісні
й барвінкові круги.
Бо…
А у долі
назавше
свої терези,
а у мене
і в Бога
одвічні борги,
а вікно
заслонили
сутулі літа,
а…
Ти, бісику,
знову і знову
сліди,
у мені
й наді мною
витай і витай,
хай…
О, благо
відчути себе
молодим!

2012р.

Відчепися, зло!
Не тхни плодами змалку.
В Єви не було
надії на гадалку.

Невисокий зріст.
А яблуко з гілляки?
Шия - перший зміст
жіночої ознаки.

Зводить догори
тендітну шия "позу" -
полум'ям гори
їй той обачний розум!

Відчепися, зло!
Не тхни плодами змалку.
Не жбурляй чоло,
як власник псові - палку.

Личко підвела:
авжеж... не до сієсти!
І не видно зла.
Лиш в рукавичках жести...


2.12.2012

Рудий мазок осіннього листка,
Небес розмиті акварелі,
Ворушить вітер по садках
Солодкий запах карамелі.

Це знову осінь! Ох і ах!
Надихатися! Надивитись!
Щоб все це золото в очах
Могло узимку хоч приснитись!

Жовтень 2012

Дуже тонко, та ще не рветься.
Дужче смикну - й прости-прощай.
Може, місця замало в серці.
Я готова до змін: бувай!

Просльозиться пора осіння,
Для годиться зітхну і я.
До осінньої - йшло б весільна.
Не всесильна любов твоя.

Дуже тонко, тому і рветься.
Тонша нитка - непевний слід.
Спробуй вижити поза серцем,
Або вдруге приший як слід.

2012

Кипіло небо, плавилося листя,
У келихи грози стікала ніч,
Коли прийшла в кістлявому намисті
Володарка стихійних протиріч.

Дрімучий ліс у снах закам’янілих.
У серці – плід смертельних божевіль.
Цілунками холодними по тілу
Сумління розсипає дикий біль.

На кожному листку, як вирок часу –
Засохлий слід кривавого пера,
І ворони – думки у чорних рясах –
Гаптують хмари сповідями втрат.

Крізь ніч шепоче Королева Осінь,
Мов хоче обійняти забуттям,
І образом печалі стоголосим
Вже вкотре віддзеркалює життя…

Прощайся з осінню…
Вже стукає в шибки
Суворий грудень.
Дишуть холода
На зопалу написані рядки.
І вимерзла лірична з них вода.

Прощайся з мрією…
Вже мудра сивина
Спонукує до зважених думок,
І білопаперова цілина
Відторгує поспішливий рядок.

Прощайся з друзями і не шукай нових
На пройдених шляхах –
Іди за край
Реальності…

Осінній день притих:
За листолетом зріє снігограй.

2001

Стонет зима по-февральски,
марта предчувствуя шок,
под заметельные вальсы
пьёт – порошками – снежок,

в странном своём иступленьи
дышит на лАдан и лёд.
..А у тебя – день рожденья!..
Мало кому так везёт:

в стужу – на взлёт, но однако
благословляю я снег –
он нам с тобою подарком,
мой дорогой человек.

Знаю, не многое нужно -
только бы жив был, здоров,
с долюшкой-зимушкой дружный,
щедрых не ищешь даров,

толикой малою сытый
влаги сердечной тепла,
папа, родной.. ну скажи ты,
как так судьба развела?!

Смотрим на небо ночное
мы теперь с разных сторон:
дворик, на лавочке двое –
мама и ты, у окон

я своих - в раме, как в пяльцах,
вышита в землях чужих…
оба с тобою – скитальцы,
чуждые мзды и нажив...

Ты научил меня слову,
душам и звёздам не лгать,
сердцем делиться готовой
быть, где рукой не подать.

...Ты научил меня слову…
Малым тебе воздаю…
Русской - твоею - основой -
ею живу и пою –

хочется петь! Улыбаться!
Пусть же сегодня простят
нас - за моих восемнадцать
и за твоих пятьдесят!..


18/02/2012

А настрій – прозахідний:
Їду до Львова!

Нехай погуляє душа гонорова
і все ще шляхетна,
хоча й одонбасилась
і заматеріла,
та не «заковбасилась» –
нехай наговориться мовою рідною,
говіркою галицькою, відповідною...

А в мене ві Львові
є друзі прадавні,
а не випадкові знайомці майданні –
ще в юності з ними радів я при чарці
й брехати щось файне кобітам
привчався...

Ві Львові ж у мене є син, ще й онучок
(сюжет був ліричний
і ловко закручувавсь,
і східні терени зі львівськими кресами
схрестились –
кохався ж бо я з поетесами!).

До Львова поїду –
востаннє, прощально
пройдуся по місту,
згадаю з печаллю
себе, молодого,
Марічку, Миросю;
в Людмили пробачення щиро попросю;
Грицька Чубая пом’яну й без горілки,
подумавши: «Грицю, як рано згорів ти!»;
згадаю іще Лучука та Оксану –
сусідів невістки –
а плакать не стану,
бо плакати я і не вмів, і не вмію,
бо втрат гіркоту і без сліз розумію...

Зі сходу – на захід:
я там починався.
Я з львівського древа листком відірвався
й занесений був аж на берег Лугані,
де люди – як люди... Хоч є ще й погані...

У цьому мороці міськім,
де радіоли гучно грають,
у середовищі слизькім
поети вірші не читають.
Кому потрібні вірші ці?
Було би сало і до сала.
І викидають папірці:
якась там, щось там написала.
Але на тисячі - одна
душа знайдеться небайдужа,
що схоче випити вина
із сліз поета. Мов недужа
до губ питво це піднесе
й осушить подані бокали.
І біль із кровю потече
з дезінфікованої рани.

2004

Якби ж Ви знали, як мені печально,
Що Ваше серце пуп’янками руж
Під ноги болю кинуте безжально,
Де вже вальсує сива панна стуж.

Якби ж Ви знали, як мені боліє,
Як надвечір’я супиться дарма,
Що думи Ваші - сірі сніговії
У перший день, коли прийшла зима

І мало бути б щире новосілля,
Святково-біла спрага скатертин...
Останнє листя падає із гілля,
На склі - покута дощових краплин...

А я б хотіла хмари розігнати,
Щоб небо, наче янгола крило,
З-під ніг усі пелюстки позбирати
Трояндові, що сумом замело

І Вам піднести їх незмежне диво,
Змахнути жаль отой, що на устах!
Якби ж Ви знали, як мені журливо,
Що Ваше серце нині у сльозах...
(1.12.12)́́́

Снігурі сумують за снігами,
Догори підводячи дзьоби.
Невідривно, прямо, до нестями
Виглядають зиму щодоби.
Поруділі парки і бульвари
У безмежжя втоплені калюж –
Від сльоти без роздумів я б зараз
Куди – небудь сам чкурнув чимдуж...
Наче суміш фарби на палітрі,
Меркне світ без білих кольорів.
Знемагаю в кислому повітрі,
Поділяю тугу снігурів.
02.12.12

Гибла осінь! Сумно. Сиро.
Небо стомлено присіло
На ліси, байраки, луки.
Висне тиша... Ані звуку.
Хльоска вітер. Сіє мжичка.
Сіна злежана копичка
Бовваніє край городу.
Мокне кладка через воду...
І - тумани. Вже й тумани!
Непроглядні. Нездоланні.
Десь відразу за порогом
Тане в безвісті дорога.
І на шапку волохату
Перетворюється хата.
А небес промокле сито
Сіє й сіє сумовито.
Вечір. Ніч. Сіріє ранок.
Пізній досвіток. Світанок.
Ой, поглянь хутчій-но, що це?
Справді, виглянуло сонце!
Мляве, заспане - осіннє...
Небо випрано лисніє.
Та, однак, душа радіє:
Як-не-як, а все ж - подія!
В розпал осені глухої,
В переддень зими лихої,
Сніговиці та хуртечі,
Сонце дуже нам до речі!
Аж на серці просвітліло -
Пізня осінь відболіла...

Інтимно осінь догора
У листопаді,
Бо листопадова пора
Їй на заваді.
Пожовкле листя з-під вінця
Упало мертво,
А місяць гордий погляда
На неї зверхньо...
Ховає квіти у вінок,
Надія в серці,
Бо падолист їй обіцяв
Мажорних терцій.
Святково знову одяглась,
Блищить в люстерці…
Чекає танцю із дощем
В самій веселці!

Мінорно музика звучить
І б`є стакато…
Самотньо осінь догора,
Немає ради.

10.11.2012

Пам"ятаєш мої очі,
Коли ми вперше зустрілись?
Пам"ятаєш їх у тїї ночі,
Коли ми від світла вікон грілись?

А чи живуть у твоїм серці
Сто тисяч пролитих сльозинок?
Чи все ще воно б"ється,
Коли дивлюсь на тебе з неживих картинок?

І ти,напевно,не впізнаєш
Ту дівчинку,котру колись любив.
Тепер її ти зовсім і не знаєш:
Для неї не існує мрій і більш немає див.

А в дзеркалі щось незнайоме.
В очах не знайдеш більш життя,
Не відчуваю щастя,болю,втоми,
Чекаю я лише на забуття.

І я ж не скажу більш нікому,
Я краще збережу в собі,
Що ще жива я тільки тому,
Бо все присвячую тобі.

22.11.2010

Хочу забыть весну,
Хочу забыть и лето,
Хочу навеки я уснуть
Вот так вот раз и нету.
Зимы последний месяц
И день двадцатый сентября,
И дней последних десять
Пустых,холодных без тебя.
Запомнить:не вернёшься,
Забыть твои глаза.
Ты больше никогда не прикоснёшься,
Ведь будет всё,как ты сказал.
Сказал,чтоб не звонила,
Сказал,чтоб не писала,
Навеки чтоб забыла,
Как будто и не знала.
Стереть всё с головы,
Перезагрузить программу,
Забыть всё о любви
И всё,что было с нами...

23.10.2010

Любі ровесниці – сивокрасиві дівчатка,
Як ви змінились! Та я все одно впізнаю –
Час невблаганний
Не вивітрив пам’ять мою,
Не запечатав чуттів моїх семипечаттю.

Тоню-тоніно – тонюня стеблинко
волошки,
Мати-бабусю, доярко в пенсійній порі,
Праця колгоспна,
Вхопивши тебе в пазурі,
Виссала сили, рум’янцю лишила ні трошки…

Галю, Галинко – села мого краща
перлинко,
Діво-вдовице, безмежних ланів ланкова,
Зігнута вдвічі – ой, леле! – й заледве жива,
Вся почорніла –
Лиш світишся страдницьким ликом…

Марфо, Марфушко –
Пір’їнко легка, сміхотушко,
Де твоя врода? Чи змила вода-вереда?
Й нині – смієшся…
Душа ж твоя мовчки рида,
Й мокра від сліз потаємних
самотня подушка…

Валю, Надійко, Маринко, Катрусю…
Хилюся,
Наче трава, перед вами,
Бо й сам я – бідак:
Праведно жив,
А насправді виходить – не так,
Бога гнівив,
А тепер покаянно молюся…

Де моя чарка?
Налийте мені самогону…
Дайте солоний, мов щира сльоза, огірок…
Як я нап’юсь,
Як завию, мов пес, до зірок
Пісню пісень,
Нескінченно гірку, монотонну!


2001

Коли довкола темрява,
Час берегти вогонь,
Час обирати ближнього
Й відігрівать теплом долонь.

Коли довкола темрява,
Час з неї виділятись,
Час все почате завершити
Й в єдине ціле нам зібратись.

Коли довкола темрява,
Більш нічого чекати
І нікому жалітись на життя.
Час діяти, а не згнивати.

Коли довкола темрява,
Єдиний вихід-не мовчати,
Не йти по п"ятам за всіма.
Час змін, час бунтувати.

29.11.12