До мене ти приходиш лиш у сні...
І в тому сні цілую твої очі.
Такі яскраво-ніжні і сумні, як всі мої самотні ночі...
У сні торкаюся твоїх долонь і вуст,
І обіймаю сильно й тихо так!
Щоб ти мене ніколи не забув!
Щоб ти співав моєму серцю в такт.

2012 р.

І
О, західний осінній вітре дикий!
Ти подихом кружляєш листя сонне,
Мов привидів безплотних і безликих, –

Бліде, і жовте, і, мов жар, червоне,
Що мчиться у стрімкому мелькотінні;
Кидаєш в ґрунту темне мерзле лоно

Холодне і слабке іще насіння,
Яке, немов небіжчики в могилах,
Допоки у ясній лазурній сині

Твій брат весняний не відчує силу,
Коли живильним диханням задмуха,
Щоб вся земля цвіла і дню раділа.

Ти – вічний витвір бунтівного духу!
Руйнівнику і охоронцю, слухай!


ІІ
У розпалі різкого хвилювання
Женеш ти хмари, мов на колісниці,
Сплітаєш звуки неба й океанів, –

І ангели дощу і блискавиці
Нестримно на поверхні хвилі грають,
Мов розплітають коси чарівницям –

Менадам лютим, і на виднокраї
Слідкують, як до висоти зеніту
Негода пасма бурі підіймає.

Важких туманів куполом укрита
Ця ніч – гробниця року недолуга,
В жалобну панахиду перелита.

У атмосфері, де ти стогнеш глухо,
Народяться дощі і грім: послухай!


ІІІ
Ти пробудив від літніх снів помалу
Блакитне Середземне море в днину,
Коли воно під Байами дрімало,

Вколисане криштальних течій плином,
І бачило вві сні палаци й вежі,
Які тремтіли у його глибинах

Серед рослин, що почуття бентежать,
Де квіти й водорості ніжно-сині.
І на твоїх шляхах морське безмежжя

Розхристує себе до серцевиння:
А там, між заростей безбарвних смуги,
Зненацька відкривається цвітіння.

Та ось панічний страх позбавив руху,
Твій голос лине знову: ти послухай!


IV
Якби я був хмариною швидкою,
Або листом опалим, то щасливо
І радісно летів би за тобою,

Якби був хвилею, тоді припливом
Котився би й ділив з тобою силу.
Якби я знову хлопчиком мрійливим

Міг поринати в небо синьо-біле,
Наввипередки із тобою мчати,
Зрівнявшись хутко з летом легкокрилим,

До тебе не звертався б, як затятий.
Мов лист, хмарину, хвилю, мою душу
Здійми у вись! Допоможи здолати

Вагу годин, що так нестримно душить,
Нескореним і гордим бути мушу.


V
Дозволь я стану лірою, що лісом
Скидає листя, щоб собою бути,
Стійкі гармонії на мене висип,

Низький осінній тон і ніжний смуток
Всели у мене і веди по світу.
Дозволь мені тебе в собі відчути!

Неси мої думки, несамовитий,
І оживи їх, як листки, що в’януть,
Немов чаклун, закляттями обвитий,

Роздуй слова, мов іскри полум’яні!
Щоб віршами пророцтва сповіщати,
Даруй твій голос розтрубний зарані!

Скажи, зима, скувавши з льоду лати,
Весну-красуню зможе подолати?

Кто-то все же есть. Там, где время считает ворон и сны,
Где и липкий свет, и деревья врастают в седые окна.
Ты боишься исчезнуть опять, не дотянув до весны?
Зря. Потом, как обычно, и мысли, и ноги промокнут.

Как обычно, сгребут в охапку. А нынче - под Новый год.
Позабавишь тех, что бояться давно перестали.
Вновь зима заснет. Слава Богу, еще старушка живет.
Без неё нам куда? Ей ли с нами-то быть в печали?

Не молчи. По фиг те - вверху. Пусть крахмалят вязкий закат.
И без них зимы слышен сонно-тревожный шепот.
…Ты пришел исчезнуть. Только нам уже не привыкать
Ни зализывать раны, ни дырки на небе штопать.
2012 год

Зітхає літо у зимову пору:
Тепла нема, а тільки снігу гори.
По засніжених доріжках
Не промчиш у босоніжках.

22 грудня 2012 року

Я дивуюсь: чи не сон це?
Розмовля зі мною сонце.
Місяць зіроньку гойдає,
Колискову їй співає.

21 грудня 2012 року

Ще з пам'яті не видуло
Той колоритний пляж,
Де видимо-невидимо
Купальників,
Що аж
Засліплюють відкритістю
(Ну, молодці – кравці!)...
А ти з такою спритністю
Жбурляла камінці
І знадами жіночими
Манила в дивосвіт,
Спокусами морочила
В мої... багацько ... літ...
Крім мене, не помічена
Ніким – осліп народ –
Жбурляла ти камінчики,
І всі – у мій город!
Не радують дружиноньки
Життя картинки ці:
В городі – ні билиноньки,
Одні лиш камінці!

1978

Хай рік Новий навіє міх здоров'я,
утіх намети, гумору коші,
вітань порошу — ні, не славослов'я,
а тих, що линуть із глибин душі;
і хай не владарює тінь розлуки,
а тільки щастя – до плеча плечем,
і зранку будять наймиліші звуки
трьох вічних слів: “Кохаю я тебе…"

Лелеки вертаються, друже.
Летять спозаранку додому.
Їм зняти не терпиться дуже
Із крил і очей перевтому.

Лелеки щасливі. І часто
Нам хочеться з ними летіти
У вирій… Вертатися часом
До рідної хати. Ми – діти.

Розкинувши руки – здійнятись,
Пробігти по полю і – в небо!
Стрибати зі скель – не до страти
А йти до спасіння. Монету

Підкинути вгору, впіймати…
Орел а чи решка? Не знати…

29.12.12

Перекричати як тисячоліття?
Яким гінцем переказать Орфею,
Що Еврідіка – тільки пам’ять?
Та перша ніч, ніч на подружнім ложі,
Ті сплетені тіла, ті губи-нерозрив,
Той скрик в нічному безгомінні, –
Де слово – подув, а не смисл,
Теж тільки пам’ять.
Не чує. Виграє на пагорбі жалі.
Хто їх почує на тім світі?
А в цім, якщо й почують, чи ж повірять?
І справді: не ймуть фракійські молодиці,
Що їхні ще дівочі груди, пругкі тіла,
Спраглі од чекання губи
Орфеєві навіки заступила Еврідіка.
І досить ковтка вина терпкого...
Ні, ще раз прокричу в тисячоліття.
Може, вдасться бодай переінакшить міф.
А як нічим уже Орфею не зараджу
(Розтерзаних, Поета і кіфару
Несе-гойдає жаліслива річка),
То розкажу, про що кіфара грає:
«Чи варта пісня життя людського?
Варта.
Життя, коли воно не тління,–
Ватра,
Коли воно не жарти, –
Варте бодай одної пісні».

"Дев'яносто - шістдесят - дев'яносто"
(Безкоштовно ніхто б не зміг)
В нього пульт і гітари простір...
І обставин всіляких збіг.
"Дев'яносто - шістдесят - дев'яносто"
Верхня нота, фортуни пік…
За парканом: Маямі, Бостон,
Замальований пензлем вік.
"Дев'яносто - шістдесят - дев'яносто"
Аритмії чудовий пульс!!
В нього вільний до неї доступ
Цей хлопчина відомий -
Блюз...
30. 12. 2012.

Почати б день з амбітних планів –
Зібрати весь базарний люд
Й над депутатами від кланів,
Натхненниками дерибанів,
Вчинити чесний самосуд!

Одних скупати у бензині,
Других у газову трубу
Запхати – знають хай віднині
Клоновані бандитські свині
Про білі тапочки в гробу!

А третім псевдоковбасою
Набить бездонні животи –
Нехай жеруть крохмаль і сою
Із домішками соди й солі
До тошноти і блювоти!

Четвертим дати по мармизі
Хвостом гнилої риби, щоб
За всі провини в кожній кризі,
Прописаній в "ганебній книзі",
Мікроб послав їм сто хвороб!

А п’ятим, сьомим і десятим
Лоби дубові поголить,
Аби відчули злющі псяки
Переляк, що в тюрягу сядуть
В одну, для нас прекрасну, мить!

2008

        Кажуть: не буває правди без брехні,
        кажуть: заримоване слово - найщиріше…
        Кажуть, ще кажуть і ще кажуть…
        Знаю: десь там, в душі, є така межа,
        за якою уже не збрешеш!
                Кажуть - знаю…

Серед матерії єси -
поміж машин, будинків, ковбаси…
А моє слово – об стіну горох
(не було напочатку і не було - Бог),
лиш звук – і-ієрогліф начерканний…
І хоч я радий несказанно,
здається… вдало так його заримував! -
чи ж не збрехав?

О так! Я не брехав останній раз,
коли ще був в утробі мами…
Мій перший крик, мій перший глас,
хоч не були словами,
були брехнею, бо ж не знати,
чи то я мав причину
так голосно кричати…
верещати безупину?

А далі підсумую, брешучи,
мовляв, життя - театр шикарний,
і то такий сценарій…гарний…
а чи наївненько лепечучи,
що світ- поезія незрима
і такі рими,
або ще тисяча причин і оправдань..

О ясноликий! На місце моє стань
і не гнівися,
коли я щось кажУ –
то щирий… Так мені здається…

О, як же щиро я брешУ!
2007 - 2012

Це "Chevrolet" - (усім) - привіт:
тобі й тобі, йому і їй!
Сайт ww.mriy -
у Новорічний шляхом світ!

Шматок святкового тепла,
годинниковий року хліб...
А що? На перехресті діб -
"Привіт" маштабом карт стола.

Триває шоу. Отже, мить
зворушливо іде у світ.
Усім і кожному привіт!
Вітаю з тим, що треба жить.


30.12.2012

Шаг вперёд
И, по принципу левизны,
Три шага назад.
То есть попадаешь в позицию бальную.

Мы заблудились,
Мы даже не можем сказать -
Кухня у нас это
Или спальня.

Мелкие, беспристрастные овощи чистим,
Чищу,
Силясь не знать,
Что делаем.

Что-то вполне пригодное в пищу,
Что-то ещё незрелое.

Самоосознающего существования
Мелко режем лобию.
Это просто по образу и подобию.

Попеременно из себя извергаешь то жизнь,
То стаканы фильтрата жизни.

2012

А жінка та була красою
Й волосся з вітром говорило
вмивалась завжди ранковою росою
і своє тіло сонцем гріла

вона була спокійна й мила
любила заховатись в тишині
й у тиші темній думки лила
на білий лист тримаючи його в в руці

Мабуть не любила мене
Можливо хтось мені наврочив
А може Бог що в світі є
таку він долю на пророчив

Кажуть..це почуття мине
і я уже не раз це чув
Та не стосується мене
Про неї я ще не забув

Вона живе в моїх думках
І інколи приходить в сни
Життя моє не мов в снігах
А так хотілось би весни

Ті очі і усмішка милі
У мене завжди в голові
Вони такі,такі красиві
Що й не хочеться в рай мені

Гірськими порогами неслася ріка
Холодна й жива карпатської краси
Впала на хвилі дівоча сльоза
Крапля суму тієї біди
Нема вже того за ким та краса
Сьози пролила тієї весни
Нема вже того що забрала війна
Не вернеш його,не відродиш з роси

їм завжди щось не так
і все б зробили зразу
когось цінуть а комусь фак
побачиш не одразу

актори з них ну так собі
хоча вистава довго йде
по тєліку по пару раз
Побачиш там таке

Вона йому ,а він її
штовхає компліменти
хоча й відомо їм давно
Вони одного оператора абоненти

в обох давно один тариф
Та щось не клеїться звязок
Напевно з них хтось чорний гриф
І хоче взяти свій шматок

І так щодня і кожен день
Така туфта отам іде
Коли ж зрубають о той пень
що на кордоні в них росте.

Кому цікаво хай пильнує
Оцю політику таку
А я вже краще суп зготую
й кудись до когось попливу.

Люблю тебе за твої очі
Твої слова,твої думки
Побачити тебе я хочу
і доторкнутись до руки

Подарувати тобі квіти
Подарувати все що маю
З тобою спокій на душі
Нехочиться іти до раю

Лиш хочу бути там де ти
а ти де я ,і разом ми
Радіти тому що є наше
І йти з любовю до мети)))

Перевтомлена долею жінка,
Нагромадивши спину мішком,
На порозі моїм навколінках
Очманіло заклякла смерком.
І сухими слізьми оросила,
Захлинаючись безладом слів,
Мої ноги, морщаві й зопрілі,
А підлогу брудну – й поготів.
Звідкіля ти з’явилась до мене,
Мов на землю зійшла із хреста, –
Незнайома, знедолена неня,
У стражданні своєму свята?
Жебракуєш, напевно, роками,
Від життя не чекаючи див, –
Хто це, грішний такий до безтями,
Так принизив тебе й опустив?
Безпорадна, незлобна, нужденна, –
Підведись, якщо можеш, сама.
Обіприся, будь – ласка, на мене,
Коли в тебе нікого нема!
Увійди до моєї квартири,
Вимий руки, до столу присядь, –
Нагодую тебе, втихомирю,
Не посмію пустити назад!
Станеш другою мамою й свідком
Наших спільних здобутків і втрат, –
Ти цвістимеш мені, як нагідка,
Моїй рідній матусі під стать.
30.12.12

А там хтось крикнув місто місто….
А в місті тісно.
Там тісно для моїх думок
І хnось мені відкаже звісно
Ти просто сельський пареньок
Можливо й так,а може й ні
Та вмісті холодно мені
І в людях там багато бруду
багато сліз багато й суму
Хоча життя і там пливе
й живуть ще там ті мудрі люди
Котрих так мало на землі
і більше уже навряд чи буде
Та все ж там холодно мені.

2010

Пародія

Ой, дівчатонька, занадився Муз,
А файненький – спочиває Том Круз.
Рими супер – сам, напевно, поет,
Залишатися боюсь… тет-а- тет.

Хоче звабити мене, чом би й ні?
Там таке в душі у нього на дні!
Хитрувато на дивані приліг –
Однотипне на умі в них усіх…

Так про душу загинає (чи гне?) –
Навіть оком ні разок не моргне.
Творим ніччю – він, до речі, “сова”,
Поетесою мене назива!

Я гостинна… Аж розчуливсь до сліз!
…І на ранок свої речі приніс!


30.12.2012

малюнками на склі подихом,
без пензлика і фарб - подихом,
без пензлика і фарб - спогади,
малюнками на склі спогади.
незвідані шляхи та пройдені -
сплетіння то тугі, а то - розсотані,
і вічне де-жа-вю у розтині,
чекає відповідь своїх питань...

І знову мені не спиться...

Злетіла у ніч жар-птиця,
На мить освітивши темінь,

І зникла, розсипавши пір"я
На всеньке небесне подвір"я.

Викрешує іскри кремінь
Чумацького Шляху. Чудно:
Ступає на землю Чудо

І ронить перо жар-птиці
Для тих, кому - ох - не спиться,
Бо вперто очікує Дива...

І віриться: буду щаслива!

29.12.12

Що за диво - ковзани!
Швидко бігають вони!
Їду-їду по льоду,
Зупинюся - упаду!

І чомусь отак вже вийшло,
Що не боляче, а смішно!
От кумедні ковзани -
Насмішили всіх вони!


Зайчик

Зайчик в полі
Гриз капусту,
А тепер
У полі пусто.

Треба зайцю
Підказати,
Де поїсти
Взимку взяти.

І капустку,
І морквинку
Можна вибрати
На ринку!

1. ПОЕТИ

Небожителі? Що ви!
"Скоромне" вживають,
В рай чи пекло – не вірять.
Атеїсти по суті,
Хоч земної прописки, буває, не мають,
Та гріхами земними до тверді прикуті.
Прометеї? Та що ви!
Скоріш – Герострати:
Скільки диводурниць на землі натворили!
То собі ж самовирок виносять:
До страти!
То себе ж амністують –
Уже із могили.
Божевільні? Якби ж то!
Безоглядно вільні
Від усіх настанов, постанов і декретів,
Що і є наймудрішим у цій божевільні,
Де вбивають поетів.
І не тільки поетів...



2. ЩЕ – ПОЕТИ

Нас рідна цензура виводила в люди,
А далі
Верткий паровозик
Нас мчав по дзвінкій колії.
Були на зупинках овації, тости, медалі,
Критичні кастрації в архистерильнім шпиталі,
Звідкіль вилітали уже не орли – "солов'ї".
Були душотруси, зміїні укуси, спокуси
У вигляді премій, дотацій, лаврових вінків...
А десь у цей час усамітнено-камерні Стуси,
Без примусу зверху
(Бо хто ж їх, крім Бога, примусить?!),
Жили в позачассі й творили уже для віків.

Блудлива епоха царя-скомороха Гороха,
Щербато-ущербні, окрадено-зганьблені дні
Стікали потроху, на порох стирались і мохом
Липким обростали, чорнобилем-чортополохом,
Щоб людство забуло,
В якій це було стороні.



3. І ЩЕ – ПОЕТИ

Реабілітована вже тема
Й нібито засуджена система,
І на волі в'язні,
Навіть мертві,
Символічну долю здобули.
Вся Вкраїна поминає Стуса.
Голова поета сиворуса
Випливає з табірної тьми...
Воздають хвалу самопожертві,
Творять образ нового Ісуса –
Можуть все!
Одного не змогли,
Як і завше:
Віднайти Іуду
Й притягнути, підлого, до суду,
І назвати імена катів,
Що, напевно ж, ходять поміж нами,
Сяючи зубами й орденами
Над блюзнірським спаленням хрестів
На могилах страдників-пророків...
О часи жорстокі! О неспокій
Чесної і хресної путі!
Доки ж це триватиме? Допоки
Не на користь будуть нам уроки
Наших репресованих століть,
Наших закатованих повстанців,
Бранок всегулагівських і бранців?
Нам би їх не тільки пожаліть –
Калинців, Світличних та Осадчих,
Чубаїв, Руденків
І терплячих
Їхніх всепрощальниць-матерів!
Нам би їх не тільки пожаліти,
Бо ж вони – неопалимі квіти
Серед попелища цвинтарів.



4. І ЗНОВ-ТАКИ ПОЕТИ

Як гарно починали ми тоді,
Наприкінці хрущовської відлиги,
Такі наївні, чисті й молоді,
Мов проліски з-під танучої криги!
Писали так, як визріло в душі
І в розумі відстоялось кринично,
Відмившись від багна
І від іржі
Очистившись –
Воістину лірично.
Та потім – враз! – морози і пурга
На всіх широтах, на усю країнність:
Від пряника гіркого
Й батога
Різкого
Розгубили ми наївність.
За грати ж бо – не тільки Калинця...
В могильний морок – не одного Стуса...
Читать скорботний список до кінця,
Їй-богу, я не можу
Й не беруся!

Одних навік зарито в мерзлоту,
Других живцем затоптано в мерзлоту,
Зачинено у клітку золоту,
В стукацьку завербовано роботу...

О час ганебний брежнєвських зірок,
Принизливих андроповських "новацій"
І штормових черненківських овацій,
Що допекли до самих печінок!

Нам соромно сьогодні.
І вовік
Нам сорому не збути й не забути,
Ми – покоління вроджених калік,
І наша кров із домішком отрути.

Нам треба все змінити у житті,
Щоб знов не розчинитись в "концентраті"
Серед смердючих лаврових листів –
Поживою для партогеростратів.

А нам за діло братися пора
Громадою,
Сторуко і стосило,
Допоки ще із кінчика пера
Не кров на аркуш капле,
А чорнило.


1993

Повзе змія тринадцятого року
Зелена, мудра, сповнена надій,
Покращення благеньке лізе збоку,
А кажуть: то повзе зелений змій!

29.12.12

Сніжинка упала. На скроні. Розтала.
Такі чудеса нам зима дарувала.
Із дальніх вітрів, із далекого снігу
Прибились години і знову побігли.

Куди ви, куди, мої рідні, спішіте?
Годинку одну і мені залишіте.
Годинку - сніжинку коханням щасливу...
Забутому серцю теж хочеться дива.

Візьмемо з собою духмяності хвої
І звуки кришталю візьмемо з собою.
Сніжинко моя, мить до болю прекрасна.
Мої почуття не розтаньте завчасно!

Яскравим буде несподіване свято -
Коротким та щирим, шаленством багатим.
Хай королем на хвилинку для тебе
Я стану, сніжинко. Корони не треба!

Всім тим, хто мене хоч на мить розуміє,
Хай мить нескінченністю заволодіє!

всі дороги сходяться на січні
де тане сніг і нявкають коти
і хоче час крізь себе перейти
з невічних зим в літа такі ж невічні

шерхне в зривах вітру гола шкіра
а я люблю замети й ліхтарі
невпинний рух стареньких дзиґарів
й те що вічні лиш верба вода і віра

Прошу безсоння у небес
Отак, як сну колись просила.
Твого мовчання добрий пес
Мене не вкусить, я б вкусила.

Щоби відчути, що жива,
І кров іще пульсує в жилах.
Але до ранку всі слова
Мені бойкот оголосили.

За сніговії і дощі
Втекли, мов зрадники, з тобою.
Сховались в трави і кущі,
Мене лищили із бідою.

Ти де? Озвися-озовись,
В яких світах тепер літаєш?
Хотіла я й сама увись,
Та не змогла, ти все це знаєш.

Яка сьогодні довга ніч,
Незоряне чорнюще небо.
Погасли вогники у свіч...
Як важко жити після тебе.
11.02.12

Проводжаючи сина в дорогу,
Мати, голосом повним журби,
Промовляла мені: “Віру в Бога
На важкому шляху не згуби…”
Витираючи сльози на віях,
Повторяла щомиті своє:
“Пам’ятай, що людині надія
Помирати в житті не дає.
Може, довгою буде розлука,
Збережи у душі ненасить
До найвищої в світі науки –
Україну всім серцем любить!..”
І коли я далеко від нені,
І коли біля неї ізнов, -
Пам’ятаю завжди достеменно
Непорушність оцих настанов.
В них живуть материнська турбота,
Давня мудрість, реальність буття, -
І підкорені мною висоти
Й те, немає чому забуття.
Не поділиш ніяк на частини
Вічну правду лиш тих настанов
У яких поєднались в єдине
Мами віра, надія й любов.

Від щастя жити...захмелів,
Уже невідворотно.
Мабуть, близька пора для жнив
Десь там: за поворотом.

Тому і кожна мить п'янить
Собою, як остання.
І у душі лишає слід -
Дарунком на прощання.
2012р.

Намалюй, морозе, на вікні
Все, що малював мені в маленстві:
Літній дощ у грозовім шаленстві,
Щоб аж по обличчю струменів.
Щоб усе, як і колись, було:
Під дощем ростеш собі, мов ясен,
А довкола – світ, росою рясен,
І сіяє Псло, неначе скло.

Не шкодуй, морозе, ні снаги,
Ані хисту – для добра ж, морозе, –
Не малюй лиш материні сльози
Та гарячі від крові сніги.

Намалюй, морозе, на вікні
Все недомальоване тобою,
Що заснуло радістю в мені,
Радістю – не сивою журбою:
Матір, щоб сміялась, як тоді,
Хату, щоб у соняхах біліла,
Землю, щоб війна їй не боліла,
Двоє сонць – у небі й на воді.

Хай сріблиться зима,
і піниться шампанське,
хай новорічні творяться дива,
і почуття душі вирують райські,
а серце хай у щасті умліва.
Хай рік, який гряде,
вривається, мов казка,
а з ним - удача задніх не пасе,
осяйні миті ніжності і ласки
хай кожен день у пригорщах несе!

Ніщо не вічне крім ганьби.
Вона,відомо достеменно,
Із роду в рід іде по генах -
Тебе,родини чи юрби.

Ніщо не вічне крім ганьби.
Вона собою зітре славу
Чи то героя,чи держави,
І тут нема аби-аби.

І замість трону - у гроби.
Для порятунку сил не стало,
Скількох знесла із п,єдесталу.
Ніщо не вічне крім ганьби.

Хоч має золото,герби,
Та відкупитися не зможе
Ні цар, ні кухар,ні вельможа.
Ніщо не вічне крім ганьби.

05.02.12

Все найкраще вже мав у житті:
Дивні барви дитинства ясного,
Незабутні роки молоді,
Перший смуток за отчим порогом,

Милі очі,
Жагучі уста,
День народження донечки Галі,
Усвідомлення цілі Христа...
Все найкраще було.
А що далі?

Певно варто уже і мені
Щось подати близьким і далеким,
Перед тим, як у небі сумнім
Прокурличуть востаннє лелеки…

28.12.12

Він пише вірші
Не мені й не для мене,
Збирає у чашку дощі
І не мені варить каву.

Він смажить млинці
Не мені й не для мене.
А я ношу у сні
Картаті його сорочки.

У нас погляди різні,
Хоч і зелені.
Він складає казки
Не мені й не для мене.

28.12.12

На руках дитя затихло
У своєї мами,
Де немає лютих віхол
І стихає гамір.

У обіймах тиша дивна,
Навіть - особлива...
Ще спрадавна, коли Сина
Колихала Діва.
12.12р.

Обабіч шуму пише тиша.
Про те, що станеться.
Пізніше.
Не вірші це. Тихіше!
Лише
волію знати, що там? Тиша.

Ця тиша - все! Усе й одразу.
На те "усе" достатньо часу.
Там кожен образ базу
класу
воліє втілити у фразу.

Заплющу очі. Кину погляд.
На те, що станеться,
що зроблять.
Телефонує тиша:
"Огляд!"
Волію знати, хто ще поряд?


28.12.2012

Зустрінемось. У серце знов поглянеш,
коханню мить даруючи ясну.
І простягнеш стаканчик напівсну,
і притулюсь до тебе, ніби п'яна...

А ти, мабуть, немов червневе зілля,
яке тепер, у грудні, не знайти,
торкнешся. І обіймуться світи
під шлейфом сонця, золотавим, вільним.

Він, як ніколи, буде нам близьким.
І в ніжнім сяйві - тільки я і ти.

(2012 р.)

Кава з роками міцніша,
чашка в руках дорожча.
Спрощено ряд умовностей,
розбита колекція горщиків.
Манірний непрактичний посуд,
непевний рух і вже немає дна.
Вона сьогодні спала не одна.
Сказати, то вона не спала зовсім
і точно знала, що робила,
упевнено лупила і лупила тарілки,
та інший непотрібний посуд.
Собі на щастя, а комусь на осуд
Гаряча остуди...

вона ще чорніє сльозою збирає у пелену кроки
вона мов китайські кульки у ялівцеві дикім
б’ють її різні крони
жінку до болю звиклу
цими дощами і зимами дика повільна змокла

досі їй дуже шкода свої золотаві коси
яких немає віднині які хіба наростити
та ті не житимуть літом
у них не вірити вітру
наче сливові морси
мертві сліпі і бронзові

той чоловік що смів підняти на неї руку
ластиться наче кіт липне думками до брів
чорний лупатий звір струшує совість стерні
наче й нічого не сталося у їхніх родинних звуках

якби могла то бігла одяг скидаючи й думку
але ж у неї діти добрі мов з яблуньок ніжність
коси її лілейні виростуть в стиглі вірші
і під Різдво майбутнє ляжуть комусь на груди

Побілила зима землю,
Навколо - біленько,
Бо на Новий рік в оселі
Сяє все чистенько.
Сіріблила густе гілля,
На вікнах мережки,
І морозу рукоділля
Крижані сережки.
Сніг у зоряних краплинах
Виграє яскраво,
І купається в перлинах
Місяць величаво...

Господи, я дякую за все:
За хліб насущний на столі,
За ясне небо на зорі,
Що дав мені сім’ю, дітей...
У мене все, як у людей.
За світлі помисли мої,
Що вірю мудрості Твоїй.
Що і сміюся я, і плачу,
І маю незлобиву вдачу,
І часто мріями живу,
Вкриваю ними днів канву.
Коли збулись, радію щиро
За те, що в Тебе завжди вірю.

2008р Надія Таршин

Нагородив Господь мене синами
І радість материнства дав відчути.
Хоч плине час, минають дні з днями,-
Немає вищої у світі суті.

Ділити з ними радощі і болі,
Їм дарувати ніжність і тепло,
У мріях бачити у гідній долі,
Благати в неї, щоби їм везло.

Сини мої, немов орлині крила,
Підносять у небесну височінь.
Вони – моя надія, гордість, сила,
І світло, що долає морок, тінь.

Сини для мене вчителі і судді,
У задумах моїх помічники,
В строкатім, гамірнім багатолюдді
Спішу до їх сердець і їх руки.

2007р Надія Таршин

Вила вовчицею дико-пребілою,
аж ізкипали сніги схарапуджені...
гнана вечірньо-незримим Аттілою-
кігтя гострила морозами. Сучині
скиглили голодно діти і вчилися,
сьоме чуття нашорошити й вижити:
кровоп"янила калинова китиця,
стежка зміючила, запахом вишита.
Сьорбали з неба медузяне сяєво-
блідо-упирську, високу Сизигію
і напивалися теплого марeва
напантрувавши хатину... За кригою-
ген, за озерною сосни замантрені-
стовбури вигнуті - знаки огамові-
ветхорипіли розхвильно у славені
білій добі,- завірюшено-драмовій.
Зірна омана в зіницю котилася-
вогником душу люлюкала...звовчено
вила завія -розхристана сила ця
била людське завіконня замовчане...
панцирі рвала комфорту і будностей
у розприроднене его вдарялася
біла вовчиця - не любить закутости,
зими - не вірять у вигріті млявості.

Нічого не кажи – лиш пригорни.
Тобою дихати я буду
Й одвічної любові-таїни
Тепло вливатиметься в груди.

Я розчинюсь у дотику твоїм,
Бентежних снів моїх царівно.
Й отак замру в захопленні німім...
А ти збагнеш усе безслівно.
2012

Я відкривав для себе Такубоку,
Перед Рембо губився і малів,
Переболів Єсеніним, нівроку,
Андрієм Білим весь перебілів;
Верхарном був наснажений,
Дощенту
Понищений Уїтменом, –
В кінці
Знов повернувсь додому,
До Шевченка,
На чебрецеві наші манівці;
В ту далину найближчу,
В ту долину,
Де наша доля плаче і співа,
Де булава розвогнену калину
Увінчує,
Мов брата голова.


1997

А знаешь, я влюблена.
Но не в тебя, не в другого.
Я любви своей верна.
Я в жизни влюблена дорогу.
Я влюблена в печали дней
И в радости секундных увлечений,
В разнообразие окружающих идей
И в минуты грустных чтений.
Влюблена в преграды, жизнью даны
И в раны тела и души.
Влюблена в людей, которые есть рядом,
И в тех, которые ушли.
Я люблю терять и находить,
Люблю надеяться в момент разочарования,
Люблю я очень всех любить
И одарять заботой и вниманием.
Люблю огорченной порою я быть,
Люблю падать и вновь подыматься,
Словом, люблю я жить,
И никогда ни за что не сдаваться!

2012г.

Чисте, вірне, вічне кохання
Зустрічаємо ми не часто,
Таке, як небо безкрайнє,
Загадкове, таємне, але справжнє.
Та трапляються дива на світі
Мабуть, раз на тисячу літ,
Коли якоїсь чарівної миті
Коханням наповняється світ.
Таке кохання, хоч і не взаємне,
Але вірне, вічне
Вразило серце Петрарка таємно,
Коли зустрів він дівчини обличчя.
Обличчя, що назавжди запам’яталося,
Якому присвятив він все своє життя,
Яке уві сні йому являлося,
Лаура – таке її ім’я.
Сотні віршів написано в честь неї,
Тисячі мрій і спогади присвячено лиш їй,
А все через миттєву зустріч з нею
За все життя лиш декілька разів.
І не важливо, що не було її поряд,
Що не казала вона: «Кохаю тебе»,
Лише один її погляд
Змусив все життя пам’ятати себе.

2012рік