Приготуєш мене на сніданок,
Зголоднів чарівний мінотавр,
Просто млію від цих лихоманок,
До жаги добираючи барв.

Ти мене перемішуєш ніжно,
Реміксуючи: груди – живіт,
Не знімаючи дивну білизну,
Усе нижче смакуєш бісквіт.

Твій лукавець насититись хоче,
Розпашілий юнацький запал,
Так би тліти з тобою щоночі!
Ангел ти? Божевільний шагал!

Переповниш космічними зорями,
Я продовжу лукаве: „Кохай!”
Кулінарними станемо бранцями,
Мій Парісе! Прощай Менелай!

15.10.2012

А пам'ятаєш, як раділа осінь,
Коли ми йшли за клином журавлиним?
Траву намистом прикрашають досі
Червоні ягоди розкішної калини.

А пам'ятаєш зібрані у жмені
Смарагди крапель ніжно-прохолодні?
Багряне листя із осик та кленів
Тоді так опадало, як сьогодні...

Чому ж нам вітер проспівав прощальний
Мотив кохання, що було шаленим,
І цілий день колючий дощ безжальний:
"А пам'ятаєш,"- все питав у мене?

14.10.2012р. 19:10

Підсвідомо тебе розумію,
Але згодом втрачаю свідомість.
Я душею за тебе волію...
І душею, і серцем, натомість.

Досконалим не бути нікому!
Але втілитись, вжитись в ідею,
Та до неї іти поступово-
Це не всупереч мрії моєі.

Я не буду для тебе хмариною,
Як не стала сузір`ям для місяця.
Стану пам`ятю, хоч і хвилинною-
Оксамитом (як ти обІцяв)!

Повернення висмоктує не менш
Енергії, упевненості, сили,
Аніж прощання. До умовних меж
Звикати легко… Небо колесити,

Себе привчивши до простих речей,
Яких ніхто не хоче розуміти
Отут, удома. А життя тече…
А душу не нагодувати світом.

Хоча… Таке пекуче слово «допоба…»,
Немов «пробач». Приїхав… Поцілуймо
Себе минулих. Та живе доба,
Яка на серці випекла клеймо…

Летів додому, щоб черпнути віри,
А враження – мов зазирнув у прірву…

13-15.10.12

Ох,быстрая река-и...шансов нет:
Плыть нету сил-осознанно тону!
Все глубже...Мрак,тускнеет свет.
Я медленно дыша иду ко дну.

Но Ньютон-эврик не позволит мне
Стать пищей для морей питомцев,
Стать грунтом на фатальной глубине,
И больше никогда не видеть Солнца...

Меня толкает вверх невидимая сила,
И нежно волны к берегу несут.
Не диво, что к родному берегу прибило:
Кто нужен на земле, того спасут!

Замріяна і тиха,
на осонні
сукає срібну ниточку
із мрева, –
щоб уночі,
кошлаті і бездонні,
зимові сни
мережити
деревам.

2012

Ти бравий такий кабальєро,
У всіх неймовірних відношеннях,
Для тебе моє оголошення,
У ньому ні слова «Te quiero»*,

Я визнала всі твої мінуси,
І сильні гартовані сторони,
Зуміла узріти із мороку,
Що ми лише друзі, приємно,

Проте перекласти з іспанської,
Почуть на одному з побачень,
Жадане те, певно, із казки:
«Для мене багато ти значиш»*

Зарано а, може, запізно.
Півні заспівали. Світанок…
«Te quiero» в повітрі зависло.
І тане…

Осінь – час, коли відчайдушно
перечитуєш давні листи,
найдорожчим, віддаленим друзям,
шлеш слова, і картинки – спасти
і себе , і їх...
Поміж стінами
погляд пнеться
угору, вгору,
де виставами дорогоцінними –
сонце зморене.
Де на людному вернісажі
в сукнях з фешену
хмари - серце польотами дражнять,
срібним звершенням...

"Де ж ти літечко,
диво-дівчинко,
провела?
Осінь – лагідна,
тільки жадібна
до тепла..."

Слова мовчать. Вони неначе сплять.
Чи на вустах зненацька зачаїлись?
Ні! То вони мовчанкою кричать
У душі збайдужіло-занімілі.

Їм так потрібно викричати біль,
Який ніяк не передать словами:
Невже ці душі поточила міль
Безпам'ятства, холуйства і безтями.

Забуто все: і родоводу суть,
І власної історії скрижалі,
свого народу вистраждану путь,
Його нещастя, біди і печалі.

Не визнають імперського ярма,
Ані голодоморного жахіття,
Їм так кортить партійного керма
Іще й у двадцять першому столітті.

Хіба можливо магією слів
Спотворену очистити свідомість?
Слова мовчать. Німий їх переспів
Кричить мовчанням в заскорузлу совість.

Каштан засмаглий,
Двійко жолудів,
Кетяг оливок–
Оце й усі сусіди моїх віршів.
Каштан навча вагу відчути.
Жолуді оповідають про могуття дуба.
Оливки мугичуть тихе мурмурандо.
Як і додам щось,
То хіба що очеретину з-над Десни
Та гілку терну з Чернечої гори.
...Для рівноваги, звісно.

Цю долюню вже не торкатиму
ізсерЕдини,
не погладжу її іззовні -
нововведення
відбуватимуться зі мною -
тайним стеженням:
я мінятиму місяць-повню-
застереженням,
і зростатиме лезо серпика
ятаганове,
і стікатиме серцю стерплому
світ поранений.

По травиночці,
по сльозиночці -
поза гратами
я шукатиму
вихід з колії...
я
шукатиму...

Наш агент перебравсь до Гавани, -
Втік нарешті він від Парані,
І на явочній хаті у Вані
Байдикує собі на дивані.

Тютюном щиро люльку натопче
І сміється: нарешті, хлопче,
На всі сто відірвешся сміло, -
Це ж твоє наймиліше діло!

Не поможе кумі він Моті,
Зогниє бараболя в болоті,
І не візьме до рук балалайку,

І на плечі не кине куфайку,
Лиш поету від пилорами
Надішле дві –три радіограми.

15.10.12

Про жодну музу не писали так багато,
Як про любовну, з муз поезій, - ЕратО,
Що вчила близькості: бажаним буть, бажати...
(Назвав це вміння Діодор - емперасон).

Всюди вона, з чотириструнним інструментом,
Всіх покровитильниця любощів і втіх:
ЛібІдо, пристрасть - у інтимності моментах.
...Сам юний Ерос припадав до її ніг.

П"ята дочка з любові Зевса й МнемосІни.
На її честь хтось Квітень місяць присвятив.
Все про блаженство у коханні грають струни
Її кіфари й звучать вірші про інтим.

Облиш мене, моя словесна згубо,
Лукава сестро блудного гріха.
Едиктами душі лунає грубо
Ненормативна лексика лиха.
Інтимна суть стійкої ідіоми
Калькує мат із матриць волоцюг.
Образою, без крапки і без коми,
Лінчує слово матірний ланцюг.
Огидний "спіч" без сорому і страху
Дитячі в'ялить вуха і вуста.
І вже, дивися, юний бідолаха
Йому вторить, як трохи підроста!
Нема покари ницим лихословам,
Аж надто вільні в виразах вони.
Закон мовчить, а материнську мову
Гвалтують люто доні і сини.
Армагеддон! Що може бути гірше?
Дійшла межі ота словесна гидь...
Катуюсь я своїм болючим віршем -
У нас же мова гине, вочевидь!

Могутні, реліктові зводи:
Соком кору розриває,
Сила вічного руху
У височінь підіймає
Твердне розправлене тіло
Грубе, колюче, дике
Спробуй, не тільки криком
Досягнути верхів'я
Доторкнись, щоб відчути
Напругу всього коріння !
Велич його і скруту
У самому підніжжі
Тихо, хоч на коліна,
Притулися поближче !
Дух увійде покірно
В душу твою, - очистить
Кволу, продажну душу
Бійся себе, молися!
Блище, устами, вище!
Заради природи, мусиш
Злийся (злися) з потоком,
Зникни, в метаморфозі -
Трутень!
...
Якість - в людській онові.
Зміни слабких ламають.
Кров молодого лісу
Еру нову починає!

15.10.2012 м. Київ

Узята кров в полон звабливого вина,
Заструменіла в жилах пристрасті бажанням.
Їхній тандем (на брудершафт), наші тіла,
Звів у інтим палкий від довгого чекання.

Наші лібі́до, як у дії камертон:
Ледь чутним тоном нас манила дивна сила;
Читала вірші диво муза Ерато́
Й здавалось, в кожного із нас з"являлись крила.

Осінній ранок кутаний туманом
У своїй сірості в очікуванні сонця,
Повис над містом (тихим океаном),
Ніч по краплинці випиваючи до денця.

І все навкруг поволі оживало:
Ранкові птахи борознили сірі хмари
І сонце випускало своє жало -
Тоненький промінь (перші його чари).

Імлисті шати впали з пліч ранкових
І небо бронзою торкнулось верховіття;
Низинки-роси на нитках шовкових,
Тремтять у сяйві світанкового суцвіття.

Наш агент, що живе у Гавані,
У відкритому йде сарафані -
Не на пляжі у Копакабані,
В африканській лежить калабані
Й з карабіна стріляє в савані.

А на хуторі дядя Ваня,
Лиш прокинеться і на дивані
Тютюном тихо люльку натопче
Пробубнить попід носа "Отче" -
І розтягне гармошку невміло,
Бо не має жодного діла.

А дружина його тьотя Мотя
Цілий день садить бульбу в болоті.
Ваня бренькає на балалайці,
На порозі сидить у куфайці
І співає про дів з пилорами,
Що п’яніють від ста з чимось грамів.


15.10.2012

Досконало зникає у хмарах заплутаних вечір.
Беззоряно, мов насувається хвиля вітрів.
Ще й досі не знаю як тихо підкрався й підсів
не мій, і чужий - собою скував мої плечі...

Шукаю Тебе у синіх очах перехожих
із присмаком зір, що не встигли дотлінно згоріть.
Не хотіла в житті я своєму когось полюбить -
моє серце в Тобі! Ти - один і на інших не схожий...

Опалий лист приліг на вітражі,
У світлий розпис примостився сумно.
Та почувався зовсім тут чужим,
Напризволяще кинутим бездумно,

Відірваним, промоченим дощем…
Сюди заніс його гульвіса-вітер.
У барвах розмаїтих - серця щем
Й самотність, що рида несамовито.

Ось так і ти, чужим серед своїх
Впадеш додолу, як пожовкле листя.
Якщо міцне коріння не зберіг,
В житті чужому не віднайдеш місця.

Моє диво синьооке загубилось у світах
У його безпечний спокій жоден зойк не доліта

Не тривожить його спогад або тінь а чи вина

І мене жура обходить, - я успішна й не одна.
Та в юрбі, буває, блисне синій погляд як стріла...

Тільки б доленька колись нам
Ще зустрітися дала...


1990

Отак і знала, складнощі – на зле,
Нічого доброго з тих зустрічей не вийде,
Він ніс в собі холодне і пусте,
Вона ж чекала на тривале літо,

Вона хотіла, щоб цвіли сади,
На повні груди пахощі вдихати,
А вийшло три кущі у три ряди,
Густі, колючі, біля ганку хати…

От клопіт, коли тішила себе,
Що зміниться коханий, стане іншим,
Тепер усох поодинокий клен,
А був з усіх дерев найкрасивіший.

Не той, не та, душевна пустота,
І рани, мов рілля, оратай – будні,
Отак і знала, складнощі – на зле,
Нема зрання, до присмерку – не буде.

Мені, ледь шістнадцять… а, Сонце…
Щілини в криївці залляли дощі.
Отак би… росою, учора умився…
Та пломінь зірвався із воску свічі

Вхопившись левкасу, весь образ Марії,
Зайнявшись, дивився на янгола лик,
В акафісті рук стетеріла надія
Єлеєм спливала тамуючи крик.

Тротилове сонце здійнявши остови
Сахнулося неба. Упав долілиць.
На крижі лягали покрови покори,
Обпалені крила несли зоряниць.

Мені вже шістнадцять. Далебі довіку.
Мандрую світами. Вертаю до Вас.
Зі мною усі ненароджені діти…
І, вої боївок, і, посестри, Спас.

Бог з нами: на марші, в борні і, у схроні.
На полі бойовищ із Звіром лягли...
Аби у церквах ледь стуливши долоні
Поріддя убивців до Бога прийшли…

Ви… ще не прощенні… нас дуже багато.
Ми так хтіли жити… Ви нас розп’яли,
Коли у обіймищах лютого ката
Мою Україну до плахи вели.

Місяць щербатенький наполовину,
Ніби розбите бра.
Ніч викликає на поєдинок
Бога на ймення РА.
Завтра нова війна розпочнеться,
І щосекунди – бій.
Тільки би встигнути вирвать із серця
Голос знайомий твій.
Місяць щербатий, і зорі здуріли,
Сяять їм, чи світить?
Навіть космічне неонове тіло
Стало святим на мить.
Знову закінчиться лютим морозом
Дика космічна гра.
Стануть зірками неонові сльози
Бога на ймення РА.
2012.

Cувора зима, сувора.
Швидка їде надто повільно.
А десь, від кохання хвора,
Надія ковтає зілля.
А смерть потирає руки:
Мовляв, не доїде, знаю!
Солодкі, судомні муки,
Отрута із присмаком чаю.
Сувора зима, невтішна.
Прогнози кричать: «Задушить
Зима нас морозом!» Смішно!
Задушить і тіло, й душу?
А їй би ще жити й жити,
А й би ще йти на постриг.
На ній не ростиме жито.
Швидка розвиває поспіх.
Її поховають просто,
Труна буде синьо-біла.
Вона не хотіла гостро,
А смерть без коси не вміла.
Сувора зима, колюча.
Гріхів не підняти віям.
І пес на капоті штучний
Давно вже про те не виє,
Що десь у кімнаті хворе
Живе янголя незряче.
Сувора зима, сувора.
«Не пий, чай іще гарячий!»
2012.

Не смій ходити по зірках босоніж!
Бо «Пантенолом» не залижеш рани.
Цей світ ще спить, і колихає сонні
Мости чавунні, і підйомні крани.
Не наступи на гострий дах Palazzo,
Тут не знайдеш свого земного caro.
Не пізно ще, коли тобі за двадцять.
Дедалове відпуститься Ікару.
Твій постріл буде справді liberata.
Мости чавунні, і майдани сонні…
Не всупереч, а все-таки заради
Не смій ходити по зірках босоніж!
2012.

Я тебе вип’ю, можна?
Змучила дика спрага.
Милий мій подорожній,
З потягу «Київ – Прага».
Десь татуює сонце
В жовтих пустелях - Конго.
Буде врожай на стронцій,
В моді старі ікони.
Милий мій подорожній,
З потягу «Місяць – Сонце»,
Я тебе вип’ю, можна?
Надто пекучий стронцій!
Надто солоне горе.
Заздри нам, древній Ніле!
Вимерзло Чорне море,
Фатум біжить по тілу.
Я тебе вип’ю, можна?
Хтось напророчив зливу.
Милий мій подорожній,
З потягу «Мій щасливий!»
2012.

І не тішать вже молочні ріки,
Молоде вино чомусь гірчить,
Дошкуляють всі земні утіхи,
Лиш небесна даль мене манить.
«Може, осінь…» – кажуть, хто зі світу.
«Депресивне… Це лише хандра …»
Може, осінь … Може, сум за літом…
Чи пуд солі…Чи ще щось…Хтозна…
Та не тішать більш молочні ріки
І вино солодке не п’янить .
Проганяю всі земні утіхи
І ловлю блакиті кожну мить.

Я землю цю не розлюблю ніколи.
Я цій землі судилася. І все ж
У ній довіку не озвуся болем,
І гордістю її не стану теж.

Не здужаю… Безпам’яття завія
Ту стежечку в початок замела:
Невже це мій прапращур світ засіяв?
Невже це я з Оратти* проросла?
Невже моєї руни парость гине
Під кригою мовчання, десь внизу?

…Чи ж доросту колись до України,
Щоб мати право втерти їй сльозу?

2004 (2012)

Версія 1
…а зрештою, в тебе завжди залишається смерть –
останній діалог із ґрунтом, рясно вкритим листям,
таке інтимне, ні для кого іншого,
неначе схованка, проте скоріше крок узбіччям довгої алеї,
ти все життя від самого початку поруч з нею
у диспуті взаємних заперечень,
сплітаючи акорди дивних речень,
як промінь сонячного світла
звиває колір з пряжі темноти…
…Усесвіт нас зробив собі очима,
щоби побачити абрис безмежної крихкої Пустоти,
де він сплива завихреним самотнім дивом,
як над водою чорною спливає ніжний дим
у першій прохолоді зранку в жовтні.
…там, де не буде більше інших слів,
дерев мовчання вигонить склепіння,
зап’ястки сутінків, на дотик зимні,
окреслять те, що не відняти,
що не потоне з рук у чорноті води.
На кінчику останнього над захід променя
тріпоче смужка – нота «ти»…

Версія 2
…а зрештою, в тебе завжди залишається смерть,
останній діалог із ґрунтом, рясно вкритим листям,
під розчахнутими душами рудими електричних ліхтарів
ти зрозумієш: від початку ви разом із нею
ідете заплутаними петлями алеї,
напругою між я й усім, що не.
Не «що», насправді – «як»,
«чому» - твій власний клопіт,
«бо таке», там найсильніше «я»,
як гомін світла на зап’ястках сутінків цінніший,
кільце річне затягнеться щільніше,
і ти вже ближче оберту планети,
а дати – смужка світла від і до –
летить туди, у бік від джерела –
досліджувати інші чудеса,
без вороття з крихкої Пустоти,
куди заслали нас могутні сили висоти,
щоб їхніми були очима й бачили.

Дивися в Порожнечу і люби,
тоді дійдеш довершеності,
хвиля – ти,
маленька хвилька,
гарно пролети –
і за тобою знову хвилька,
дивися в Порожнечу і люби
на березі піщанім літери.

А над містом сивіють сутінки,
кіт умоститься на колінах.
Вона любить дивитись мультики,
чай гарячий і джем з малини.

Вона любить чудні історії,
хепі-енди, підбори, квіти.
Вона нині доволі зморена –
школа, галас і діти, діти.

Часом сердиться, часом хмариться,
хоч і любить дітей нестямно.
Вона школі неначе матриця,
а для учнів немов би мама.

Кличуть сни у казки із ролями,
а вона ще не спить донині.
В неї зошити із контрольними –
перевірена половина.
11.10.12.

Быть женщиной дано судьбой...
И на границе жизни или смерти
Я с высоко поднятой головой
Любые муки выдержу, поверьте...

Я-женщина!-и это имидж мой!
Я-женщина!-И в этом радость жизни...
Я не хочу стоять с протянутой рукой:
Молить отсрочки на любовной тризне!

Я - женщина!-И в этом козырь мой.
Ведь я могу быть сильной или слабой...
Могу быть очарована тобой,
Или увенчана недоброй славой.

Я - женщина!-И это мой резон!
Резон подняться над мужчиной!
"А быть" или "не быть"-решает он.
Чтоб БЫТЬ,а не искать причины!

Маки засіяли поле.
Болем.
Тихо ховалися зерна:
Терни…
Сонячно небо сльозило.
Било.
Поле атласно горіло,
Мліло:
Душу ховало свою
Уміло.

Завжди є дівчина котрій ночами пишеш свої листи
Ховаючись ніби молюск у чорні розтягнуті светри
І мозку твого півкулі як дві тектонічні плити
Cтикаються і щось інфернальне й глибинне
виштовхують на поверхню.

Писати до неї і бути у цьому незвично святим
Послушником віри в безглуздість якої-будь віри
Вживати безбожно ім'я яке всує вживати можна лиш тим
Хто на власній безодні безмежність його перевірив.

У той же момент писати інакше ніби у перший раз
Пише незграбний хлопчисько по парті своїй сусідці
Іще не пізнавши ні відстаней ні металевої важкості фраз
Вірячи тільки що дівчинка покоха його за фрази усі ці.

Завжди є дівчинка... дівчина-котрій-пишеш-листи
Не надсилаючи звісно пишеш в повітря слова губами
Кидаєш ніби круги рятувальні якими врятуєш ти
Можливо кількох бідолах
у светрах розтягнених
із нічними примарами

Кров багряна лилася віками з чаші,
І "життя людське" було її ім'ям.
Як вино міцне, стікало по губам,
Омиваючи злочинні плоті й душі ваші
Кров багряна протікала з-під мерця,
Що його колись к хресту прип'яли,
Та за що й повіщо ви самі не знали,
Смертний вирок просочився у сердця.
Пишна мова - не причина щоб отця,
Ви свого майбутнього продали,
Суд над ним руці чужій піддали,
Тіло й смерть повели в вічність до вінця.
Над душею скоївши наругу, без лиця
У кут темряви добро вмістивши
Ви чужеє сяйво духу взялись нищить,
Як у вас , у грішних, піднялась оце рука?

Христа-Спаса діти та сини Пророка,
Що створила їх могутняя рука,
Бачить стали одне в одному врага,
І ненависть їх зросла безока.
Все ж останнього зробивши кроку,
Кров-Алаха видав своє слово,
"Святвійну хрестинам!" - він промовив,
Зажадав умити світ в багрянім соку

Даль імлиста, небеса, як сито...
Стомлено гілля обвішав ліс
І зітхає листом сумовито,
Під вагою виплаканих сліз.
Мокра стежка травами в'юниться -
Слід веде від літа й до зими,
Ген, туди, де степова криниця
Дихає прозорими грудьми.
Це ще рання осінь, не глибока,
Ще зоріють квіти де-не-де.
А зайчисько, закосивши оком,
Дременув, що стежка аж гуде!
Та не бійся, зайчику, не бійся,
Як і ти - я в полі одинак...
Сумно стало, от я і приплівся,
Без лихого наміру, однак!
Я прийшов, щоб стиха помолитись,
Мовчки тут, без поспіху, пройтись.
Щось переосмислити, навчитись
Й мудрістю в природи запастись.
Все тут справжнє, непідробно-щире,
Істинне, відверте і просте.
Й те, що згине у природнім вирі,
Неодмінно знову проросте.
Знов надворі осінь владарює,
Знову сипле листом навмання
І такі миттєвості дарує,
Що мені аж дух перепиня...

О, мій герой, твоє обличчя
Не полишають блиски браві,
Щодень, хвилину ти в забаві:
Із себе ліпиш... сам не знаєш?
Кого? Можливо, Че Гевару?
Та скільки б не набралось гриму -
Нерон у Римі.

Я аркуш проміняв на берег моря,
Та хвилям літери не зрозуміти, як не пнись.
Приплив безжальний – він не чує горя,
«Ім’я її пишу, благаю, зупинись!»
Вона говорить: «Що ж ти, недолугий,
Притримати надумав часу плин?
Адже і я не перша й ти не другий,
Чий слід земний розмеле цей одвічний млин».
Я суперечу: «Тож із праху в прах,
Твоє ж ім’я бринітиме думками,
Звертатимусь до тебе як до Бога – в молитвах
І образ твій огорнуть хмари рушниками».
Загине Світ: Гурк! Блись!
Ось був, а ось вже не існує.
Примружуй очі і до мене притулись
Не бійся – нас любов врятує.

Адам:
- Мене не вчили танцю і харизмі.
Єва:
- А мій навчитель, змій,
усе сичав: "Смаки? Смаки є різні".
Адам:
- Це стосувалось мрій?
Єва:
- Не пояснив. "Позбавлені дитинства," -
в обличчя закидав.
Адам:
- Так Бог обох схиля до м а т е р и н с т в а,
що започаткував..
Єва:
- Авжеж... Але смаки... "Смаки є різні"...
А що як дійсно так?
Адам:
- Ти маєш на увазі - в організмі?
Єва:
- Цих знань й у мене брак.
Адам:
- Чого ж ти хочеш?
Єва:
- Дій! Але... щоб класно!
Не все ж таки... Вітцю.

І змій. підслухавши, регоче вчасно:
- "Двоокис вуглецю..."



14.10.2012

Ми – зарубки на дереві, свіжі, криві зарубки,
Вперфорована віспа в посохлу, шершаву шкіру…
Ми одвіку одне – шрамоване архе-ціле
(у судинах не кров – олія і сік імбиру),
І навіки одні: хоч нарізно, хоч за руки…

Є надія: зрубцює, затягне і випне зовні
Литим склом бурштинý, воєдино закріпить стики,
І тоді ми, можливо, наважимося, осклілі,
Стати ближче настільки, щоб, вторгшись на відстань крику,
Домовчати піввічності в кожнім невчаснім слові...

***

Головне – не знайтись достроково…

Відпусти ж мене нарешті,
не тримай мене за крила,
не тримай мене в арешті,
не зривай мої вітрила,
не зривай мої вітрила.
            Ти ж уже не сушиш ріки,
            просто топиш мого човна,
            хвилі пізні, хвилі дикі,
            а вода сум'яттям повна,
            а вода сум'яттям повна.
Ти ж уже не палиш небо,
просто смикаєш за крила...
Ти ж хотів, щоб я - летіла,
відпусти ж мене від себе.

2004

по найтоншій ріці
тальвег-лінію йдеш – не дишеш,
за найменший ковток надії
сягаєш дна,
кожен правильний крок
на шляху визначає тиша,
а безпечний фарватер
засвідчує глибина.

вберегти від тривоги,
як від мілини – не можу,
хай хранить тебе далеч
невидимих ще вогнів.
у кордонах ріки
я краплину цілую кожну,
що торкала тебе,
а належить тепер мені.

ця дзеркальна ріка
що тече, як агат, між ребер,
має колір світанку
й розхлюпаного вина,
де, стискаючи зуби,
знову шукаєш неба,
де спасіння одне –
відчайдушна твоя глибина.

Схиляюсь перед постаттю Данила,
Осмислюю його величну роль:
— В історію влетів ти, мов на крилах,
Як галичанин, князь і як король.

Виблискує бруківка, наче криця.
Ти у задумі стримуєш коня.
І крізь густий туман, що аж клубиться,
Вдивляєшся у пройдений свій шлях.

Ти ще тоді з Холма князівством правив
Й для свого сина міста не возвів,
Лиш у твоїй вражаючій уяві,
Мов мрево, проглядався город Львів.

Ти землі руські не ділив, а множив,
Ти будував надійно — на віки,
Щоб ворог наших кресів не тривожив
Й не сунув загребущої руки.

Чи міг ти припустити, славний княже,
Що всі твої потуги знищить час:
Через століття покоління вражі
На край твій подадуть команду: “Фас!"?

Й поділять, наче скибку десь на зоні,
Потворно вигинаючи кордон,
І вигадають лінію Керзона,
Й безжально пошматують “від і до”.

У полудень двадцятого століття
Розпалять горно вбивчої війни,
В якому, мов давно посохле віття,
Вкраїни попелітимуть сини.

Многостраждальний мій праотчий краю!
Чим завинив ти? За які гріхи
Тебе між двох народів — я не знаю —
Нещадно розпинали во віки?

Для матері-землі нема різниці:
Всі діти — українець, чи поляк.
Чому ж від злоби мертвіли зіниці
І застигав на лицях переляк?

Чому одні зловісно зазіхали
На споконвічне право земляків
Й життя холоднокровно відбирали?
А потім, затаївши в серці гнів,

В побожному екстазі на коліна
Перед небесним падали Отцем,
Ховаючи кривавих рук поліна,
Із перекошеним ненавистю лицем.

А інші — воскрешаючи аннали
Прадавньої історії землі,
До рук своїх жертовно зброю брали
Й в осінній розчинялися імлі.

Сльозився ліс краплинами туману.
Одні казились, люті, як чума,
А ті — безстрашні хлопці з-понад Сяну
Й околиць сивочолого Холма —

Свою відвагу в чоти шикували,
Затамувавши стогони сердець,
І за наругу, котрої зазнали,
Не на розбій ішли — на правий герць.

В бою ніхто з них не зважав на рани,
Лиш часом на очах — сльоза скупа.
Ні дяки не чекали, ні пошани —
Відважні й горді вояки УПА.

Ішли на смерть на бойових аренах,
Щоб зруйнувати забаганку зайд
Зростити на Данилових теренах
Фашистсько-більшовицький світлий рай.

Ішли на смерть… У шані воскресати.
А не перетворитися на тлінь.
Щоб берегла їх Україна-мати
У пам'яті грядущих поколінь…

Здіймаю зір на п'єдестал Данила:
— Не всі твої потуги знищив час.
В твоїх нащадках — і князівська сила
Й вогонь свободи у серцях не згас!

(2012, пов. 2016)

Не знаю где начало чувства этого:
Такого чистого, как первый белый снег,
И ощущенье нежного и светлого,
Неуловимого, как электронный бег.
Такого будоражаще-интимного.
Как легкий бриз- летящий ветерок.
Такого премитивно-позитивного,
Лоскочущего тоненький намек.
Намек на несомненно окрыляющее,
Несущее в безвременную даль...
И боленосное...и болеутоляющее...
Принапускающее тонкую вуаль...
То грустное, то страстно вопиющее,
Крушащее воздушные мосты!
То- забирающее, то- опять дающее!
Блуждающих комет- дымящие хвосты!
Нет глубины, и нет распределения-
Бескрайняя, нагая,чужая целина...
Волнующая тайна вожделения
Волшебных чувств и прелестей полна!
Несказанных еще банальных глупостей,
И тягостных мгновений предвкушения.
Еще, быть может, не хватает смелости,
Одолевают терпкие слюнявые сомнения.
Но все еще лишь в мыслях зарождается:
Фантазии, как трепетные фурии!
Мечты под властью фатума сбываются!
Мы- выходцы из сказачной Лемурии...

От малого к великому ведёт меня дорога:
Дорога испытаний - жизни путь.
И, если ты в душе имеешь Бога,
То ты придёшь к нему когда-нибудь...
Отец нас каждый раз благословляет
На труд любой и добрые дела...
Мы пробуем: по-разному бывает...
Душа страдает... корчатся тела...
Но мы идём-Он нас не покидает.
Он мысли наши в Истину ввернёт.
Тому , кто спотыкнулся-помогает.
А, кто отстал-невольно подтолкнёт.
Любовь Творца безмерна,многолика-
Найдёшь её в любом своём порыве,
Как отраженье солнечного блика
Иль, как сонет в божественном мотиве...
Безмерная любовь и доброта,
Замешанная на сознании участья,
Ещё сестра их - красота,
Украсят мир, подарят людям счастье!

"Привіт! Як ти? У мене все нормально.
Чекай мене, у вечір десь підемо.
Па-па! Цьом-цьом!" - стандартна смс-ка.
Без почуттів й емоцій, як записка.
Чекаю відповідь. Стираю свої нерви.
Пройшла година. Ще одна перерва.
Нарешті телефон задзеленчав.
"Привіт! Все добре. Як ти спав?
Дивилась "Кармеліту". Купа справ."
Стандарт, шаблон, я все списав.
"Привіт Кохана! Сумно тут без тебе!
Щасливий я, що ти є в мене!
Почни цей день з любові і добра!
У моїм серці є лиш ти одна!"

Ти знову залишаєш мені сонце,
Зникаєш десь у глибині тіней,
На самоті я гублю рештки понту,
Я хочу заховатись від людей.

Я хочу все обдумати, згадати,
Я хочу крок зробити у безодню,
Я знаю, що впаду та зможу встати,
Бо стимул є, і є бажання мати.

Це все таке буденне і минуче,
Нема за що чіплятися - пропадеш.
Вина цьому - думки жагучі,
Що через край заповнюють уяву.
Усе що совість моя бреше вголос
Про що співають мислі відучора,
Це все злилось в клубочок болі,
Єство моє загарбав ворог.
Не вірити цьому - шепоче серце,
А брати в голову - то дурнувата кара,
Котрою я бичую сам себе,
Котрою оповитий розум, немов мара.