Капли дождя растворялись на хмуром окне прихожей…
Тени людей босиком проходили мимо.
Я слышу шаги – и каждый, как дрожь по коже.
Может быть, просто ты где-то с ними.
А я… Не сейчас! Подождут пусть дела неотложные!
Мне тяжело от того, что просто ни с кем помолчать.
Ах, да… Ну и вправду, не все так сложно…
Если бы я смогла по тебе не скучать..!
Просто так: взять, не ответить – без повода.
Не искать оправданий и глупых причин,
А потом – тихонько сползать от холода
По стеклу, как одна из слезин.
Я смогла б! Да… я сильная. Впрочем,
Что с того, если выкинуть сердце и грусть?
А почему только «и»? – Они не живут в одиночку.
Если сердце – то там где-то есть и грусть. Пусть…

Но, ведь человек бы не был человеком.
И Душа не была бы Душой.
Человек без Души – это просто библиотека!
«Я скучаю! Спеши!» -
Я приснюсь тебе, если ты спишь!

16.05.12 21.45

На фоні такого травня ти стоїш й мені сяєш сонцем.
На очах виступає Щастя - замилувалася на хвилинку.
Я за тебе щаслива душею - маєш добре і щире серце...
Я щоночі молюся про тебе, мій сину!

Ось впевнений крок на одвічній дорозі життя.
Ти вже скоро зустрінешся з Долею, знайдеш у ній себе
і зрозумієш це щастя, що в мене бринить на очах.
Ти все зможеш! Я вірю! І щоночі молюся про тебе!

На фоні такого травня ти стаєш на свій зоряний шлях.
Знай, Чорних дір поблиз нього Господь не допустить! -
в тебе янгол є - Мати, котра тримаючи тебе на руках,
ще на початку світу уже щоночі про тебе молилась.

12.05.12 14.59

Гроза вже десь близько.
Грозиться громами згори.

Вітер зірвався різко.
Обрій дощами болів.

Куди не подітись – дивно,
Навколо не затишок. Всюди…

Вітер зірвався сильний…
Сади вдихають озон на повні груди.

Стою і не знаю: чи йти?
Вперед по пам’яті – слизько.
Страшно – в омріяні щастям світи!

Не покидай мене на самоті… -
Он блискавка розсипає іскри.

І гроза дуже-дуже близько.

09.05.12 19.06

Я воюю сама з собою,
Але, поки що – зазнаю поразки…

Мені не можна – а я сумую
І потопаю в обов’язку пастці.

Треба жити. Забути. Якось.
Перемріяти. Переждать…

Не шукати знайомих обрисів,
Хоч і сьогодні не можу спать…

Треба вижити! Пам'ять – жалить
Тим, що мусило і не було.

Тільки ж травень – а сонце палить,
Немов це останнє його тепло!

Нескоренності нотка тремтить у голосі:
Могло б все бути, якби було…

А тепер – не живу – воюю сама з собою. Якось.
Стужу на дощах своїх губ тепло.

Королева – підданка королю!
Аби ж знав хто, чому заздрить.

Я до ночі воюю сама з собою -
Але поки що – зазнаю поразки…

Переборюю, БО ТРЕБА ТРИМАТИ МАРКУ!

07.05.12 22.52

Дихає вітер на повні груди…
Хиляться яблуні через тин.
А я скучила – це не проходить
І не піддається для змін.
Як же так? Скільки цвіту розвіяно
По дорогах, по наших життях...?
Але очі мої замріяно
Бачать щастя в твоїх очах.
Ходять зорі по небозводі…
Приходь – не шукай причини!
Бо я скучила – й це не пройде…
Не піддасться на жодні зміни.

06.05.12 23.22

Я ж якось-таки жила
Без тебе до щему в серці
І весна ще без нас цвіла
І статуї стояли у Греції
І світ весь стояв на місці
А не як зараз догори дном
А тепер ми неначе мости Венеції
Один одному хоча б сном

06.03.12 23.35

Я бажаю тобі на добраніч, любий!
Знаю, що ти зараз зірками милуєшся…
Сьогодні їх заслужив і Київ.
Ти хотів подзвонити, але вагаєшся.

Проте, на всяк випадок, телефон сам вимкнувся…
Вчасно так… Я не можу з тобою зустрітися!
Та на мій уже звичний подив,
Попри норми всі і закони – з’явишся!

Літо отримало ще одну спробу!

А ти ж хотів подзвонити, але вагаєшся…
Сьогодні зірки над Києвом…
Ти бажаєш мені на добраніч
І не прощаєшся,..
… бо боїшся збудити своїм дзвінком.

20.04.12 23.17

Кожного вечора, десь після півночі,
Коли я вмовляю себе забути:
Ти не зі мною, не поруч і…
Я не знаю, що з цим подіяти.

Тісно думкам за нудною роботою.
Виходять навшпиньки коли закінчу…
Це вже не вперше і навіть не всоте –
Я твою руку чую на своєму плечі.

Я вже не знаю, що з цим подіяти…
Ти ж не зі мною, навіть не поруч і…
Коли я вмовляю себе забути,
Ти забираєш збирати зірки… далеко за північ.

20.04.12 22.54

Весна. Світає. Втома ще осіння.
Крізь зиму тягне срібну ниточку дощу.
Весна. Світає. Небо ще не синє,
Бо холодно. І не скида плащу.
Свинцевий плащ з холодних ниток смутку –
Воно ним зачепилось за весну…
І розпускає тихо ранок нитку,
Допоки Феб не вихопивсь від сну.
Змотає в хмари, сиві, мов примари,
До Сонця піде – переплавить на зірки.
А з них ще хтось собі чар-зілля зварить,
Що Щастям їм отруїть всі роки.

20.04.12 22.37

Ну що ж тут загадкового, в цій магії цвітіння?
А що ж там закодовано, в календарі весни?

На небі, поблиз місяця, чиїсь проходять тіні.
І я не можу спати – ти знову мені снивсь!

А я справді, що загадують, вже проти літа, тіні?
Твій надто рідний поклик за зірку зачепивсь.

Все просто: ти не пройдеш крізь магію цвітіння.
Шепочу: не люблю. – СПИНИ МЕНЕ, СПИНИ!

19.04.12 19.53

Моє щастя почнеться тоді, коли закінчиться страх.
Страх знов перевернути все небом донизу…

Спокійно… Спокійно! – Я тримаю себе в руках!

На скільки Щастя міняють сльози???

Спокійно… Спокійно! – Я тримаюся! – Скоро літо…
А не вистачить сліз – додам ще неспокою…

Ти ж розумієш, що я боюсь Щастя. Просто…
Просто, мабуть не звикну… Ніяк не звикну не буть з тобою.

Аби ж усе було просто – крапкою.
Але ж, один одного нам не забути!..

Ми з тобою підем рахувати зірки.
А наш «хеппі НЕ енд».. – Ще ж літо!

11.04.12 20.14

Просто, цей біль не вщухне.
Шкода, пам’яті не зітреш.

І доходять самотні слухи,
Що ти знову іще прийдеш.

Першим сонцем. Зігрієш погляд.
Нехай і знаю, що так не правильно.

Не шукай для побачення привід –
Ми давно поза межами правил.

Ну і що, коли тихим рухом
Ти мене у мене вкрадеш?!

Поки цей дощ не вщухне,
Ти на Щастя зірок збереш.

02.04.12 22.10

Красные гвоздики, словно гвозди, - в память
Забивали дети жуткой той войны.

«Страшная картина: мирно солнце светит…
Больше нету папы – только Ордена.
Больше нет опоры. Остаётся верить,
Что война случилась раз и навсегда!»

Красными гвоздиками, как гвоздями, к памяти
Насмерть приколочена жуткая война.

«Ты не грусти, что небо окровавлено
Мечтами, что им сбыться не дано…
В траву упало солнце, болью ранено,
Склоняю тихо лоб свой на стекло:
Рассвет бы только!.. Только б наступил…
Молюсь за солнце – Бог залечит раны.

Я выживу! Вернусь!.. Ты только дай мне сил!
И не забудь всё то, о чём с тобой мечтали!»

27.03.12 10.55

Прости меня, что кончились рассветы…
А сны твои бессонее ночей.
Прости, что даже самым жарким летом
Твоей душе не легче, не теплей!
Ты извини, что вечер обнимает
Тебя за шею… Вечер, ... а не я!
Весна в косу седой туман вплетает.
Тебя цветами радует земля.
В балетной школе заминированных дней
Я шёл к тебе, ступая шаг за шагом…
Прости меня…
Молись и будь сильней!..
Люблю тебя, моя родная мама!

27.03.12 11.05

Спинись! Не руш!
Я знаю, що не спиться
Тобі іще у ніч цю – зорепад.
Різким промінням місячної глиці
Вколола Душу, ідучи назад.

А я пішла… Та ти з’явився знову.
Мов знав, що не змогла перечекать.
І вже не зможу! – Наче біг по колу:
Дзвінок – і щастя на щоках бринить.

26.03.12 20.55

Я спіймала учора в дзеркалі,
Не повіриш, погляд іскристий!
Де ж блукаєш, мій ти некликаний,
Мені літа без тебе не скласти!
А весна ж вже – он де, над обрієм!

Чи тепло пропорційне до Щастя?

Ти в моїх очах зашифрований…
І мені щасливіше – Дійсно!

12.03.12 20.34

Холодно. Сніжно і сумно…
Є що згадати – до сліз.
Місяць знов стає повним
Через декілька днів.
Аби ж не дістали тіні
І не забрали собі шматок!

Мені тісно! – Тут давлять стіни…
А я не хочу тісних думок!

А я хочу літа і вечір,
Щоб півмісяця вкрали тіні.
Надивитися в твої очі
І випити хоча б чаю…

Мій календар розсипався на осколки.
Я назбирала їх вже мільйони.

А що там сьогодні кажуть зірки? -
«… ти знаєш, в який район!»

04.03.12 22.24

Коктейль кохання і розлуки
Пили смакуючи, повільно.
Геть очманілий від розпуки
Вривався вечір божевільно.

Напій не вищого гатунку
Вливався цівкою отрути.
Ні обіцянок, ні цілунків…
А тільки відчуття покути.

Душа, неначе під прицілом.
Холодні ранки крижать літо.
І осокові семистріли
Гойдає невгамовний вітер.

Вже сплачено високе мито
За експорт душ у задзеркалля,
За еміграцію. Якби ж то
Могли б збагнути, що там далі…

Ця гаряча печаль.
Амазонки на конях вечірніх.
Танець смерті над озером, наче метелик нічний...
Журавлиним ключем до церковки бредуть правовірні.
Тільки я – мов нічий.

Я нічий до пори.
Ніч – мов з кров’ю вугілля.
Що скажеш?..
Синя глина печалі мені пристає до очей.
Я нап’юся зорі і наїмся мисливської каші
Ще й помиюсь дощем.

Кровну пісню закінчу писати.
Почну свою казку.
Із поета-дитини я гуру-поетом стаю.
У тунелях кісток чую зброї холодної брязкіт.
Тут чаїно, як в пеклі, зміїно, немов у раю.

Біле небо на соснах настояне, пахне грибами.
Віковічне болото таїть нетутешній секрет.

Що тут скажеш іще?..
Я у літньому лісі, як в храмі.
І душа тут ніколи моя не вмре.

сняться сни. я в Колодяжному.
білу хату із вікнами в літо будую.
сіра хата із віями в небо росте віддалік.
а за рік
буду в луцькому замку на раді ззиватися до товариства.
вік цілий
і ще трохи думки про державу у тілі у тім’ї нести б.

сниться. кажуть мені Драгомани
краще б Косачі пращури світлоголосі герої прадавні
відомі по раті од рані
пошановані людом і Римом
не рушали нікуди
із Герцоговини

тільки б музика поряд на форте й піано… і братик …
тільки б тітка Єлена
а з нею відвага завзяття затятість…

Мишолосіє – це такі сни
бо вони з ночі в день покотьолом мандрують
завтра знову «Блакитну троянду» читатиму я
в Чукурларі
Мержинському
поряд сидітиме Леся Лариса
(можна просто назву тут її кольорові ясні імена?)
у натягнутім зашморгу подорожей операцій
у години коли з рук ідуть і життя й хлороформ
бачу
бачу
я бачу
Полісся Пониззя Поділля Побужжя Опілля Покуття Карпати
Берн Сан-Ремо Венецію Прагу Каїр і Люцерн
Крим Берлін і професора Бергмана Рейн і Помпеї
Черняхівську і Лисенка вільний театр Заньковецьку Франка
у суглобах
котрі не такі вже й путящі… на вдачу
залишу по орнаменту
і колись придивляючись чи до парсун чи до часу
у Нечимному скажуть – вона
як і та (бо не може не думати про батьківщину) така ж

треба встигнути у Чернівці на благу Буковину
слів зі ста
славній предорогій Кобилянській
написати з цілунком і сумом із кмином і щастям листа…

треба встигнути снами дійти до Зеленого Гаю
залишити для Кльоні Клементія Квітки поліських пісень.
зачекай, милий Труш, ти ще стільки всього намалюєш
я спокійна хоч за Аріадну та вірші. ось певно і все.

сниться. бачу в очах Ізидори волинські озера
Онєглаг. вісім літ таборів і проклять. ліс і лісоповал.
сниться. наче пишу «Лісову пісню» у Кутаїсі
тільки Мавка мені й Лукашеві не сниться ніяк…

2012

О, пане мій, не бійтеся зими!
Зима снігами серця не остудить.
Зима лише дихне морозно в груди
і заховає очі між людьми…

Вона піде не чутно, а по тім -
Її запросять в гості, їй відчинять…
Зима в моєму серці одпочине…
І навіть не загляне у Ваш дім.

Зима піде, так само, як усі –
німі вигнанці білої печалі…
А Вас покличе до свого причалу
П’янка весна – владичиця весіль.

В саду мого дитинства, мов у лісі,
Крислаті віти густо заплелись,
І на дощами вибіленій стрісі
Гніздечко звили бузьки, як колись.

Тут пахнуть липи в затінку медами
Стара черешня листом шелестить,
Терпкі грушкИ, обтяжені плодами,
П'ють, молоком розбавлену, блакить.

Вишень рубіни тліють між отави,
Старий паркан малина обплела
І таріль сонця ніжно-золотавий
Розсипав жмутки стиглого тепла

Крізь сонні віти у стару криницю.
Немов верета, стежка в холодку,
Їй і тепер у тиші цій не спиться-
Приходять ті, хто жив тут на віку.

Колись і я, зірвавшись з небокраю,
Впаду зорею в землю цю святу
І на долоньці дідового раю
Поміж своїх вербою проросту.

(2012р.)

Мені так тісно у рядках Пегаса.
Злетіти хочу аж за небеса.
Лиш у свободі вся душі краса,
Що не відчує ні землі, ні часу.

Шикуються, як воїни слухняні,
Рядки оті. Та служба їх – нудьга…
Порвати б золотого ланцюга,
І вирватись в життя, і у кохання…

Та в тому царстві не приймуть чужого,
Бо там свої закони. Ну, а тут…
Гнітять і тішать сотні вірних пут,
З душею плаче і сміється слово.

Немов живі, лоскочуть пам'ять мрії.
Така вже доля, мабуть, – не втечеш.
Це світ неволі, та не має меж.
Хто в ньому не бував – не зрозуміє…

Знай
Найсвітліші новини
Бувають у темному місці
Місяць вже сонця набрав
Щоб не канути каменем в ніч
Викришу неміч на кремінь
І з кременя викрешу міці
Вітру - щоб вірний –
Задумаюсь в гриву
І разом – на Січ

Вірую
Десь вона є
Що збирає незгодних до купи
Що стереже гостроколом
Їх запал до смутку крихкий
Там де від серця відходить
Надумане хиже підступне
І гладдю на грудях
Нашиті
Коханої дотик і скрик

Може це там
Не жадні’
Ні вина ні вінця ані винних
Вглиб розмовляють очима
Вивчають зібрання сивин
Йдуть переломи в мені
Що скидаються зовні на вивих
Іскри
Все ближче зондують пітьму
Для багаття новин

2012

Завмерли смереки, як гострі ножі,
всміхалися зорі — такі, як коржі.
І в цьому магічному усміху зір
кохалися двоє між гір.

Тіла їх звивалися, мовби вужі,
під ковдрою неба, де зорі — коржі,
і стражі-смереки в пітьмі зусібіч
на чатах стояли всю ніч.

Лише потічка споконвічний мотив,
коли засинали на мить, їх будив, —
і знову звивались тіла, як вужі,
у відблиску зір як коржі.

Коли ж зимні роси ранкової мли
на гори поснулі туманом лягли,
під ковдрою неба, де гасли зірки,
ці двоє — рука до руки

в блаженному сні допивали нектар
кохання свого під мигтіння Стожар,
й тіла їх звивалися, наче вужі,
аж гаснули зорі-коржі…

2008 (12.08.2012)

Зграя краплин дощової води
вільним падінням - у місто. Безкрило.
Стукотом, схлипами вікна умила.
Площі, алеї, дороги, мости...

Пил потопила в калюжах, струмках.
І не вгаває. Мов розпачу сльози.
Може, наробить болючих корозій...
Викресає пережитого знак.

Б'є, мов на спалах, розхристаний дощ,
смутку притакує, у дружнім колі
з ним теревенить, чаює поволі.
Гостем зажурним земних наших прощ.

(2012 р.)

Домовичок - з хитринкою в очах,
Із вусами, які сховали усміх,
У рученятах - хліба ласі кусні,
А на чолі - добробуту свіча...

Домовичок - оселі оберіг
Завжди на чатах затишку і ладу,
Перед дверима по-турецьки сяде, -
І буря вщухне, й вітер наче стих.

Домовичок - священний дух добра,
Але сумні бувають в нього очі, -
Він на горищі інколи бурмоче,
Коли хазяїн дім не догляда.

Домовичок - торкається плеча,
Шепоче людям мудрі постулати, -
Не може він оселю покидати.
Немає дому без домовичка.

І.Г.

Заліг на сайті, як у бліндажі,
(зірки ледь-ледь блиснули на пагонах).
Він генерал. І що тут не кажи,
а хай стріляє. Від такого мона
прийняти кулю в лоб, у груди, в пах,
від рук такого можна і померти…
Прицілився, на три пальнув: Піф! Паф! -
Реінкарнуйте із писак у метри!

М.Б.

Я плакала у тебе на плечі.
І ти, такий чужий і рідний дуже,
втішав, немов дитя. Спасибі, друже,
що сліз тоді у Львові не лічив,
що руку дав, коли летіла я
у прірву фраз і падала з підборів.
Коли тонула у дощі, як в морі,
спасибі, що як велетень стояв.
За двох стояв. Ні сміху, ні пліток
ти не злякався, диких пересудів.
Завжди тобі я щиро вдячна буду…
І ще прости, що в Києві намок…
13.08.12

…питоме запитання
і – пітьма.
Багатозначне –
навхрест обнулилось:
«А хто Ви є?...»

…я є? Уже нема.
Виболює душа
словесний силос
у порожнечу.
Невагомий стан.

Вагання рук.
Сердечна аритмія.
І танцю алгоритм –
останній шанс
о!-жити…
після Скибо_терапії.

13.08.2012

Зранку каже мамі тихо щось мала Настуся:
- Де бабуся і дідусь колись знайшли татуся?
Навіть смішно трохи стало Настіній матусі:
- Та знайшовся там, де й ти. Звичайно, у капусті.
- Ні, то ти забула, мамо. Там знайшли Олежка.
А мене приніс здалека вам якийсь лелека.
- Може й так,- сміється мати,- пам'яті не маю.
Де знайшли отого тата я й сама не знаю.
- Значить, мамо, ти не знаєш? Та ж могла й спитати.
Врешті я тепер дізналась, де знайшовся тато.
Бабця каже: так "набрались" влітку в діда Міська,
Що знайшли аж десь під ранок тата в бур'яниськах.

Татко нам купив комп'ютер.Й килимок для мишки.
Петрик взяв той килимок, поглянув скоса трішки.
Бабцю й діда він спитався, що ото за штука?
У руках вертів, дивився. По столі ним стукав.
Потім взяв той диво-килим. Тицьнув в носа кішки.
Але кицьку не цікавить килимок для мишки.
Як усе ж воно працює? - думав наш хлопчина.
Лиш під вечір здогадався, в чім ото причина.
Килимок у кут поклав. Не спить. Чекає нишком.
Ну коли ж той врешті зловить цю хитрющу мишку.

У неї сни… і хист видіння
вона ще й здирниця порад...

плетінь у нього із терпіння -
садиба… перечінь посад

У неї погляд - глибше неба...
(промінчик "гаріна" - мідяк!)

у нього … сот проблем до себе -
коли приходить одне "як?"

У неї хист: вогнем… і зразу
і сходить з рук простеньким: - киш!

у нього до… ні з ким ні разу
хіба в-вісні і сонним лиш…

У неї правило - свобода!!
Хай містечкових, а свобод

А в нього дідова підвода --
і діжка квашених незгод...

2012.

Ці дивні осені. Далекі і невірні.
Пройшли, минули хамарами з дощем,
і з юнаком запалених ночей
зайшли в мою схолоджену квартиру.

Я їх ніяк не можу притлумить –
вони повсюд – на шторах і на квітах,
все бризкання, все мерехтіння літа
вже оповите цими осіньми.

Вони стоять. Минущість їм пече.
І юнака, що тріпотить, як вітер
вони роздягнуть, щоби відтворити
перетікання бронзових плечей –

у темну кору, у нервовість листя,
у пам’ять, як запалення легень,
у все, що відболіле й дороге,
але до нього – тяжко і неблизько.

А він – ось тут. Я – рибою на берег.
Я – блисками по бронзовім плечу
зійду, перепливу, перетечу
розкотисто, як ручка по паперу.

Мы уйдем, бросив сказку другим,
Тем, кто может еще удивляться.
Обрастем серой пылью квартир…
До чего ж тяжело расставаться.

В серый мир без Надежды и Веры,
Где все знают, что надо и как,
Где встречаются, женятся, веруют,
Но все как-то не так, не так.

Не дописана сказка, не прожита,
Но не нужно об этом скулить.
Сзади нас подпирают, кто может
Дописать эту сказку, прожить.

Королево, відставить плакати,
привілей це придворних дам.
Розривати кохання гаками,
хай минуле, не личить нам.
Королево, перо жар-птицине
він, знайшовши, зламав об ніс,
а птишину із дзьобом крицевим
необачно пустив у ліс.
Королево, ще він шукатиме
слів прощення не раз, не два,
і горітимуть в ночах ватрами
запізнілі його слова.
Королево, відставить спогади
про невдало-красиво-зле.
Королево, просімо Бога ми,
хай же щастя йому пошле.
Королево, згадай про підданих,
королівство наказів жде.
А кохання, бентежно-віддане,
вже вдяга пурпурове годе.

13/08/2012.

місто Венер,
що ховають під шубами мокрі серця.
місто розплавлених стегон
і снів під туманами,
гостро-волога бруківка
прицільніша
пальців коханок.
діви марії на кожному розі
солоні красуні
це кам’яні оди гріху
мокрі серця
б’ються в низах животів
мокрі серця
аритмійно
здригаються
в спазмах.
мокрі серця
вислизають
і кров’ю з горла
падають
пролітають
фатально-прекрасно.
кожне знайде
свого шпиля чи хреста.
з приходом вечора
кожна венера цвіте
з приходом ночі
кожну несуть
на коронацію.
з приходом світанку
кожна згризає кармін
на безсилих губах
і загортається в хутро
щоб втримати мокре серце
у контурі тіла солоного
безсонно-розгладженого.
кожна розбита венера
приречено-п’яна
на смак.

її шкіра - вельвет
/її шкіра - у то′нкий рубець/
це помилка перекладу,
але мені дивно приємно
упритул до плеча її
говорити:
ця шкіра - вельвет
і годилось би мовити:
о, її шкіра - це шовк
/або, там, оксамит/
але еволюція
вносить свої корективи:
рожево-дитинна шовковість
набува товщини і нарощує силу тертя,
а з появою шрамів,
подряпин,
тоненьких рубців
ледь жорсткішою буде на споді
/це саме тепер,
коли я шепочу їй в плече:
твоя шкіра - вельвет/.
а коли ці рубці
заростуть ув один,
підрівнявши рельєф
і утративши дещо
на м'якості теплого ворсу,
її-шкіра-котон
доторкнеться чесніше,
жорсткіше.
завтра буде причастя
і шов на ще свіжий розрив.
з кожним швом
вона треться сильніш,
висихаючи різко:
усвідомлена глухість
під іменем твердим
“брезент”.
і колись,
після безлічі шрамів,
ця твердість паде:
під ударом вологи й вогню
під безжальним тертям
під законами фізики,
хімії,
бога і болю,
вона зм'якне до стану батисту
/щоправда,
уже названа буде інак/.

поцілована шкіра
ніколи не вільна й не вічна.
я би хтіла тебе врятувати
ще зараз,
тепер.

поки шкіра твоя-
ще вельвет.

У шибку
Ранок зазирнув
Ласкавий,
Захоплюючи жінку
У полон.
Відчула запах
Смаженої кави,
Знімаючи з повік
Солодкий сон.
Відтак поворухнулася
У ліжку,
Всміхнулася
Світанку за вікном.
Невимушено
Оголила ніжку,
І пригадала:
Вечір...
За столом
Вони удвох...
Їх спрагнені бажання...
Бездонний погляд...
На руці рука...
Його слова палкі...
Її мовчання...
Доріжка місячна
Клубочиться
Легка...
Їх дивна ніч
Серпанком огортала
Струсивши зорі
На своє крило...

Вона лежала довго,
І чекала...
Та кави в постіль
Так і не було.

16.12.2011р.

Заблукала в своїх лабіринтах,
Бо потрібне раніш не взяла,
І туману хмільного п'ю пінту,
Не зганяючи зморшку з чола.

Вихід поруч, а може, далеко.
Із ключем тільки двері знайти б...
І шепоче невидимий лектор:
"Вір мені, бо ти - я, а я - ти".

Та стою собі на роздоріжжі,
То сміюся, то плачу, хмільна,
Бо минуле моє душу ріже
Днем сьогоднішнім. Майже щодня.

Так минає за місяцем місяць.
Як раніше, кружляю одна,
Власне вперто шукаючи місце
Серед світу чужого майна.

Я виходжу, нарешті, з кімнати,
Як з полону колись - королі.
Кров у жилах втомилась чекати.
Кров у жилах - це ром в кораблі.

До Олімпу, що без пантеону,
До вершини під сонцем своїм
На дорогу виходжу безсонну,
Полишаючи батьківський дім.

Так серпом безконечної кризи
Краю власне життя на шматки,
І на завтра теперішній ризик
Не лишає тверезі думки.

А постукаю раз у ворота,
Запитання почую нараз
І схилюся від грубого: "Хто там?",
Бо сама вже не знаю гаразд.

Те, що вчора було зрозумілим,
Нині як для годованих - мор,
І все більше у жилах текіли,
І все більше захоплює шторм.

Все шепоче невидимий тільки,
Все повчає цей лектор, як жить:
"Вір мені, не повторюй помилки,
Лабіринти - лише міражі".


2011 - 2012 рр.

Листя слів, що тримали за горло, неначе петля,
І повільними стрілами - зміями - линули в жилах,
В листопаді воно, позабуте, зотліло дотла,
І не сказане влітку осіння ніч перетужила.

Барабанити пальцями разом з дощем у вікно -
Знов єдина забава моя і, напевно, довічна.
Намалює на склі непогода сумне полотно -
Не заплачу я з нею, бо дощ - це вже осені звичка.


2011 р.

Перерости. Прийшовши з минуття
старої проби дружби та відвертя,
Ти збожеволів, вибравши життя.
Я поклялась тебе забрати в смерті...

Чужих епох, запилених ідей
так стомлено і ніби неохоче
вливається в сьогодні паралей,
колись проігнорована у очі.

Ти знаєш, я все виправити хочу.
Я - інша серед схожості людей!

А до Львова запрошено дощ:
Певно, хтось постарався з туристів.
Спека – печеним яблуком – сторч!
Мокнуть бруку горби мозолисті…

Гляньте, моду новітню ввели
Ці дівчата з села над Кільченню*:
Синьо-синьо цвісти – до пори,
Коли львівська упріє печеня!

Накупили дешевих плащів:
Десять гривень – «синІй» хоч до ранку!..
Трафаретна забава дощів –
Як босоніж ведуть полонянку!

Кошенятами – капці в руці
(Страх у генах: ще втоплять малими!)...
Де ж у Львові «сухі манівці»?..
Всі дороги рушають до зливи!


• Кільчень – річка на Дніпропетровщині (в кількох хвилинах від мого дому).


13 серпня 2012 року,
Поїзд «Львів – Дніпропетровськ».

Вірші - як ігри. Паралелі днів
зіскакують з напруженої голки.
Ти просто тлів на відливі морів,
наповнювався мертвоморря соком,

стрибав униз, впускаючи з руки
на саме дно обмоклі крила-вени
малої тіні, що через піски...
піски й роки так схожою на мене

Здавалася усім, хто просто п*є
з цього життя соломков споглядання...
А я пишу - живу - і у своє
невтомно граю зраджене кохання.

Життя - пусте?
Чи ЩОСЬ у ньому є?

Корчували яблуневий сад -
Плакав вітер в листі неживому.
Час минув і вже його назад
Не віджити в шелесті німому.
Застогнала яблуня стара,
Затріщало сплетене коріння.
Кажуть, стійма дерево вмира...
Що є смерть? Всього лишень прозріння!
Їй наснився пелюстковий сум
За бджолиним медотворним гулом.
Всю свою розтерзану красу
Яблуня приречена відчула.
І пручалась, доки стало сил
І спливала яблуневим соком.
Напилась ранкової роси,
Та й померла з помислом високим.
Хоч за мить, як їй скінчився вік,
Вже була та яблуня щаслива,
Бо гойднувсь отам, неподалік,
Пагінець бентежно-пустотливий...
Видзвін пилки й тракторних рулад
Вітер дужо вибалком відносив.
Корчували яблуневий сад,
Що давно своє відплодоносив...
1998р.

Тебе віднайшла її мапа,
на кутиках вуст поцілунків
не буде. Вона, як самба -
фліртує без всяких стосунків.

Тобі географія тіла
її незнайома, як Мальта.
Вона би тебе спокусила
невинністю, мов Есмеральда.

Запалювала б очима,
думки б розпливалися морем -
тільки вона невловима,
химерна твоя Айседора.

... І коли від життєвих оман
цей світ перестанеш любити -
тебе віднайде, як роман,
вічна твоя Маргарита.



(2011)

Пошматоване літо
Та пожовкла трава –
Горем все по залито,
Догнива булава.

Наші залишки тлінні
Пліснявіють в землі –
Слави, пам’яті гідні,
…Позабуті й німі.

Що сумуєш, лелеко?
Так, в могилах – це ми…
Світлі душі – далеко,
Степом – лише кістки.

* * *
Крихка посудина мого життя
Повік не попливе у небуття,
Бо я до Храму Істини прошкую,
Цілую серцем Слова розп’яття.

* * *
Коли вдягнем вінки не з мирта – з тліну,
Й затьмарить морок зір, й серед мерців
Наш сміх дзвінкий, весь шал за мить єдину
Там буде, де й думки всі мудреців;
Як внуки тих, хто в іграх з нами вправні,
На веслах в море вийдуть, хто з корми
Пірнатиме шукать монетки давні? –
Уже не ми, коханий, вже не ми….
То ж ті, кому вдихать на повні груди,
Нас, що безмовний прах уже, не вчіть
Яка любов обманлива, й що люди
Не вірять в міць її; хоча б мовчіть,
Минаючи німу тих двох могилу,
Що звідали сповна кохання силу.

Edna St. Vincent Millay
* * *
When we that wore the myrtle wear the dust,
And years of darkness cover up our eyes,
And all our arrogant laughter and sweet lust
Keep counsel with the scruples of the wise;
When boys and girls that now are in the loins
Of croaking lads, dip oar into the sea, —
And who are these that dive for copper coins?
No longer we, my love, no longer we —
Then let the fortunate breathers of the air,
When we lie speechless in the muffling mould,
Tease not our ghosts with slander, pause not there
To say that love is false and soon grows cold,
But pass in silence the mute grave of two
Who lived and died believing love was true.

* * *
Колодязь є; в його бездонне око,
Хоч ріж мене, я більш не зазирну;
Живився джерелом, що десь глибоко
В нім пульсувало, та за ніч одну
Враз висох; а в засуху, як безводна
Була й ріка, на рівні усе ж тім
Блищала тьмяно там вода холодна;
Й десь ділась за одну ніч, зникла в нім.
Є слово, що не смію знов казати,
Обличчя є, що з пам’яті жену;
Й хоч навчена терпіти біль і втрати,
Про тебе думку – муку цю одну –
Вже не осилю; й ще боюсь в додачу,
Чи в спомині про тебе глузд не втрачу.

Edna St. Vincent Millay
* * *
There is a well into whose bottomless eye,
Though I were flayed, I dare not lean and look,
Sweet once with mountain water, now gone dry,
Miraculously abandoned by the brook
Wherewith for years miraculously fed
It kept a constant level cold and bright,
Though summer parched the rivers in their bed;
Withdrawn these waters, vanished overnight.
There is a word I dare not speak again,
A face I never again must call to mind;
I was not craven ever nor blenched at pain,
But pain to such degree and of such kind
As I must suffer if I think of you,
Not in my senses will I undergo.