Коли над нивами звичаєм
Тремтить прозорчасте тепло,
І світ од хмар бриля жадає,
Бо лиця сонцем напекло;

Коли опівдні у пилюку
Мокає вітер свій язик
І, з неї вивівши зміюку,
Кусає стовбури осик;

Коли грози відлуння дальні
Шукають місця в низині,
І кріт змовкає у копальні,
Сховавшись в ніші потайній;

Коли жахає батогами
Отару неба злий пастух,
І арку райдужної брами
Безвітря вкопує у луг,

Тоді і я словесним пензлем
Папір вдягаю в кольори,
Щоб жодна барва не пощезла
З картин липневої пори.

Біля підніжжя пальм - кружалком чорнобривці.
Подумалось: «Прочани з Канівщини...»
І начебто почулося: «Здорові будьте, діду!
Коли ж нарешті в Грищенці приїдете?
Стежки забули, де підлітком ви кізок гнали?
Чи боїтесь, що вас там не впізнають?
Що ні з ким буде заспівать застільну,
Бо ж там, на цвинтарі, співців колишніх стільки?..»
...Уявний голос чорнобривців зайшлих,-
Як відгомін про те, що обпікає завше.

Набої висипаються з моїх кишень
Варто мені нахилитись лише.
Ти, мабуть, помітиш це, обережно
Ховаючи лезо в білизни мереживі.
Потопельником тихо спливає напруження
Із глубокого дна очей примружених.
Дуже повільно і непомітно практично
Образ набереться маса критична.
А від нашого міста, якщо його не чіпати
Дуже скоро залишиться тільки кратер.
Та я ходу подій не бажаю такого
Тому ось тобі моє слово:

Я не схильний до почуття агресії.
Насильство не входить до кола моїх інтересів.
І що б надалі не сталось перед тобою
Я
складаю
збою.

2012

Свежих следов неловленные баграми,
Годы прошли делами и вечерами.
Те же, кто, и кого я при этом встретил,
Делятся равно на пастилу и пепел.

На, погляди, лови, полюбуйся - дожил:
Мне не спешат и я никому не должен.
Как бы ни квиты, я всё равно боюсь
Всеми друзьями, павшими за Союз.

Мирно идут манёвры, идут ботинки
Городом снов, лишённым почти начинки.
Словно бы начинаясь о скором лете,
Наш разговор нестроен и беспредметен.

Как ни о чём, под знаком двух-трёх коллизий
Где-то так и проходят ничьи полжизни,
Даром смеркаются. Их заповедный строй
Как-то разбавить, втиснуться б в них собой.

Рядом на сотни метров - одни экспромты
Не устают, сбываются. Так о чём ты?
Так,
Порождая ночной подсветки
Неровный мёд,
Вечер реинкарнируется и так течёт.

Шиза рекламы смотрит на нас нестрого,
Улицы ржут обмылками диалогов,
Воздух кишит сигналящими авто,
Но этого не замечает почти никто.


2012

Не запечалю небеса журбою,
Не запечалю сумом день,
Піду, любове, за тобою, -
Ти руку простягни лишень.

Вхоплюся крайчиком надії,
З тобою за крайсвіт майну.
Не зломлять жодні буревії
Цю соломинку рятівну.

Бо що без тебе я, любове?
Розвітрені світами сни...
Зотлілих спогадів полова...
Ти руку, прошу, простягни.
2012

Гроза!
Точ́ене листя дуба
Термосить вітер.
Білочуба
Береза хилиться додолу.
По ніжній бересті подолу
Дощу стікають краплі слізно.
Повзуть над лісом хмари грізно.
Чіпляються за гострі шпилі...
Грім у небесному горнилі
Роздмухує вогонь священний.
Полоще дощ розлогі клени,
Сплітає віти осокорам...
Гроза несамовита в ѓорах!

Ми у печері...
Камінь... Тиша...
"Моя голубко наймиліша", -
Почула раптом.
Завмираю,
Мов потрапляючи до раю.
І вже нема грози, ні грому...
Несе солодка хвиля втому.
Усе пливе перед очима,
А в серці спрага невтолима.
Шепочу: "Найдорожчий мій,
Ми вдвох отут, серед стихій.
Дарма негода й дощ стіною,
Аби ти поряд був зі мною!"

06.06.2012р.

Уцеркóвлена, як рілля дощем,
на Росí стоїш, як на вустах молитва,
Біла Церкво! Мироточи́вий щит,
рубець крíвляний* у затверділих криках;

дзвінкий злóтий – серед глухих розмов,
зарічанські плекаю садки і мрії,
ти поезія чиста, сита кров,
чудотворна іконо, – «Олександрія»;

Голенде́рні горло порізав день
сонцем втомленим – кров зелена святи́ться;
зірки́ лíчить Рось, а хмара – краде;
в дзвони дзвонить костьол: будить Брани́цьких?

Коліївщини: рогачí, списи́, –
наче зморшки на часі; Ярославе, чути
твоє ди́хання; квітне дев’яси́л,
місяць вповні, мов зябра сновиддя-щуки;

вогні міста, як сповідь, як віщий вірш;
як зерно в молоці, Юр’їве, я вмру́ так;
в тра́ви ди́кі зіро́к ди́кий падіж;
душа, мов розбита лопатою гру́дка;

твій Гайок і Ротóк, мов голова
і хвіст в риби, – спрямовують, визначають
рух і напрям; Білу Церкву трима’
Леваневський масив і масив Піщаний;

я плекаю ім’я твоє; вуста
заціловують небо хитке, бездонне;
майже вдвічі ти менша Христа;
висне Преображенський собор, мов гроно ;

мов калини кетяг в снігу, костьол;
не хова’ очей Марія Магдалина;
сповідáється лісом голостьóб**;
зе́мле – плачу навколішках – вибач сина,

в моїх жилах тече, дити́нцю***, – Рось;
моє серце б’ється по-білоцерківськи;
світ єднаєш, що гріхом наколовсь;
Біла Церкво, осе́рдя, як добра звістка;

я на Зáмкову гору вийду в ніч,
коли зорі падають з хрущами з ви́шень,
«Гайдамаки» Шевченка голотíч****
я читатиму вголос (надломів – зли́шок).

Батьківщи́но і бáтьківщино, мов
хліб, – духмяна, свята; нескінченна Россю;
ти вівтар, на якому лю́дська кров
запеклась; Біла Церкво, тривке́ колосся.

Ти, як сповідь не виказана; крик,
що проломлює чорно́зем в пáрку Слави;
спóвідь, прóщення; вистражданий мир;
Біла Церкво, молитва і колисáнка.

_______________________________________

• крíвляний – кривавий (словник Б.Грінченка);
• голостьо́б – вивищена місцина без рослинності;
• дити́нець – центральна укріплена частина староруського міста, огороджена стінами; кремль, замок;
• голотíч – під відкритим небом (словник Б.Грінченка);
• зли́шок – надлишок (словник Б.Грінченка);
• оцаритися – те саме, що оселитися .

Чужі освідчення до ніг,
Що в кров розбиті, в прах лягають.
Шукаю досі я доріг,
Там де кохання зрад не знає.
Любові тінь я зустрічав
У сутінках зрадливих долі.
По склу брехні наздоганяв
Босоніж, знічений від болю.
Щораз у прірву падав я,-
Туди вели кохані руки,
Облудні очі, як змія,
Не раз гіркі завдали муки.
Але я досі, мов сліпець,
Біжу, шукаючи кохання,
З розбитим серцем укінець
З вершини падаю в провалля.
***
У моих ног, разбитых в кровь,
Клубится пыль чужих признанный,

Я на Земле ищу любовь
Дорогой разочарований.
Её лишь тень встречал порой
За пеленой судьбы тумана,
Как я за ней бежал босой
По битому стеклу обмана.
Срывался в пропасть я не раз,
Ведомый нежною рукою
И блеском лицемерных глаз,
Манящих в бездну за собою.
Но до сих пор не перестал
Слепцом гонятся за любовью,
С вершин срываясь горных скал,
Вновь сердце окропляю кровью.

Умліва в переситі спекотнім
Розпашіла колоскова даль
І на серце скапує самотнє
Невловима лоскітна печаль.
Я сприймаю логікою зору
Хаос хмар в гармонії дощу,
Як в буденну пообідню пору
Логіку гарячого борщу.
Ще з колиски в пам'яті засіло,
Та й зове і манить звідтіля
Рідна призьба, хата біла-біла...
І донині погляд звеселя
Бездоганна вивершеність глека,
Тин у мальвах, споришевий двір
І старий, костенківський, лелека,
Що бентежно молиться до зір.
Тут у всьому є присутність Бога:
Це й краса довершена трави,
І мурашки досконалість строга,
І вогниста вигнутість брови...
День пірна в чарівну прірву ночі-
Гусне тиша, гомін засина,
Тільки річка хвилею хлюпоче,
Наче хоче вихлюпать до дна.
Дух добра витає понад світом,
Юний птах нагулює крило.
Ще в душі квітує тепле літо,
А думки на осінь повело...
2005р.

Прости,
що до сих пір іще мовчу.
Плекаю Слово,
доки не дозріє.

Я подумки
"Привіт" тобі кричу.
Я кожну ніч
запалюю свічу
незгасної молитви
і надії
і примовляю:
- Сонцем їй світи…

Прости мене за це.
Прости.
Прости.

*******
У кожного в душі є схований талан,
А знайдеш ти його, розвіявши туман.
І зможеш подолати бурі й урагани,
Бо ти нащадок Слова – справжній могікан.

Ти дорослішаєш,
Зважуєш за і проти.
Ти шукаєш підстав перш, аніж дати добро.
І питання моралі -
це внутрішній вибір і спротив,
хепіенду бажання і досвід невдалих спроб.
Ти змінилася вже.
І маски віднині зайві.
Можеш зняти. Я точно знаю, бо це пройшов.
Років з десять тому,
коли в пошуку нових вражень
заблукав у собі, доки знову себе знайшов.
Перемоги і втрати -
це ігри, лиш бульбашки в небі:
досить подиху вітру – все зникне, немов, не було.
І не знаю напевно,
чого мені справді треба,
і не знаю для чого життя нас з тобою звело.
Ти сьогодні інакша:
інакше мовчиш і пишеш,
вибудовуєш фрази, вкладаючи іншу суть.
Час прийшов.
І лягають рядками вірші.
Гарних снів, віртуальна коханко! Цілую! Будь!

—У чому сенс життя? — Прийти на світ
поневірятись, мучитись, страждати?
Прожити в злиднях до похилих літ
і Богу душу у нужді віддати?

Чи сенс у тім, аби ціле життя,
забувши про усі людські чесноти,
без докорів сумління й каяття
гребти під себе блага і банкноти?

Чи, може, сенс у вічній боротьбі
з самим собою — кожну мить, до скону, —
коли два «я» змагаються в тобі
за переможну золоту корону?

— То в чому ж сенс життя? — спитай себе.
І відповідь прийде сама собою:
—У тім — нехай Господь не приведе, —
щоб рід твій не знеславився тобою,

щоб в пам’яті прийдешніх поколінь
твій слід не заростав чортополохом,
і щоб не соромно було тобі,
що ти прожив, як об стіну горохом!

2004

Розійшлися шляхи й інтереси.
Ми ніяк не поділим це місто.
Ти радієш з нової принцеси -
Я готую нову реконкісту.

І давно вже пора усі фото
Видалять, оминаючи кошик,
Тільки ж хочеться втримати ноту
Й пам’ятати лише про хороше.

20.11.11

ми глинище тверде і невсипуще
ми хата в найглухішому кутку
Палажка наша мов каганчик грушу
несе і світить нею в тернику

ми трухлі ми мокріємо на осінь
ми лущимось і пахнемо старим
Палажка хмари як гарбуззя зносить
і повагом розсідлує вітри

збирає мовчки нас поміж паліччя
і місить нами поминальний хліб
а то зітхає й Никодима кличе
і він як дим приходить з-під землі

та цю весну чогось Палажка хиріє
сидить щодень при чорних образах
а сю ніч нащось винесла сокиру
і потемки прорубувала дах

2012.

За гріх щасливості в неслушний час,
за тебе, несподіваного-мо́го,
за щирість цю, прозору, без прикрас, –
що обіцяти я повинна Богу?
Звільнити б душу від колючих пут,
і жити, безборонно та щасливо…
Яких ще покарань, яких покут
чекати маю на шляху життєвім?

Відлунюють байдужою луною
складні та риторичні запитання.
Я просто… не надихалась тобою.
Я просто… не готова до прощання.
2012

*******
Колись я похвалитися хотів,
Що написав десяток рубаїв.
А послуживши півстоліття слову, –
Я славлю Бога – маю ум Христів.

Якось Ігора циганка щось питати стала,
Потім точно, як реп'ях, до нього враз пристала.
Той плете додому ледве, щось під ніс бурмочить.
А вона вчепилась в руку. Теж своє торочить.
-Позолотиш, любий, ручку,- я тобі відразу.
Що було, що є, що буде, чисту правду скажу.
Так пристала, що й не пустить. Ні на пару кроків.
Треба дать якусь копійку. Досить мав мороки.
Вишкріб трохи копійок. Чого таке жаліти.
-Ну, кажи, стара, швиденько, що мені там "світить"?
Та глядить на копійки і тихо каже: -Що це?
За такі мізерні гроші світить тільки сонце...

Ораторія


1
Відлітають лелеки.
Чи далеко?
Далеко-о-о...
Україноньки небо
Позаду залишимо...
Лишенько!
Море піняві хвилі
Під нами простеле...
Ой, леле!
Над чужинськими горами
Крила розгорнемо...
Горе вам!
Обпече нас безжально
Пустеля огненна...
Ой, нене!

2
Прилітають лелеки...
Лелеки,
Звідки ви?
З чужедалі далекої...
Нас безжально палила
Пустеля жахлива
І море не раз
Проковтнути хотіло...
Щасливі – летіли!
І небо вгощало
Уламками грому –
Додому!
Вітри нас трощили
І хмари дощили...
О Батьківщино!
І поле, мов скатерть,
Й солодка утома...
Це ж дома!



1968

...Зіллячко моє…
…отаво, вітрами причесана, дощами вмита…
Жаль мені твоєї долі придорожньої, лихої…
Твого стебла прим’ятого, зірваного,
твого насіння, що в пил осиплеться понівеченим,
твого життя, що на моє схоже...

Спориші тугозеленопружні.
Без квіточки, спраглі до неба дотягнутися,
росою захищені, не клоняться – випрямляються,
бо жити їм треба до останнього променя,
до приморозку лютого гордими…

Будь і ти, моя доле, такою!

Скільки днів не відміряла б мені осінь,
зненацька у вікно постукавши дощами-зливами,
нечепурами, розбишаками,
що зеленоквіття моє розгубили
шляхами велелюдними, чорними…

А треба йти –
стежками облудними непорозуміння,
долиною колій рівновизначених та не рівних.
Світлом небесним – всі надії та сподівання,
а на вустах і на серці – гірким пеклом.

Достатньо лелітки, щоб спалахнути.

У цьому світі.
У цьому світлі – іншому, чужому, незрозумілому..,
тугозеленопружному,
тихозеленогрудому,
фатумному
що на душу
падає…

2012

У бабочки нет насыщенью предела
Ей небезопасно питать своё тело
Но чаще ей корм абсолютно не нужен
Расправила крылья – насытила душу


2012

Усе згадав, як очі слізні
твої наснились - карий блюз.
...Розтолочили нашу пісню -
комусь завадила. Комусь
хотілось бачити розлуку
в одвічнім царстві жовтизни.
І ми завмерли. Ми - ні звуку.
Ми - крила смерчу та весни
з осердя зрілості й навіки,
де в чорнім Гера* золота...
І тільки вОрони-базіки
кричать у згублених літах.
1998р - 2012р.

*Богиня шлюбу у стародавніх греків.

Померла людина, пішла за межу,
Не нам вже судити земні її кроки.
Хай з Богом спочине... я тихо скажу,
Страшного ми Суду чекаємо поки.

22.07.2012

Твій світ алогічний, як кавова гуща
на денцях фаянсових білих горнят.
Ти могла б малювати картини,
і за них би змагались
наймодніші арт-студії світу.
Натомість ти скнієш в дешевій кав'ярні,
і мрієш про біле,
весільне,
до п'ят.
Та все, що ти маєш, -
нахабні клієнти,
засмальцовані меблі
і в бляшанках пластмасові квіти...
І зовсім не гріє розлючене сонце.
І завжди замало то грошей, то сліз.
Якби світ повернувся на тисячі років назад,
ти була би для когось Сафо,
Галатеєю,
Нефертіті...
Та кожного ранку, сполохані вітром,
зграйки снів розлітаються навсібіч.
Залишається біль...
І сюжети картин в голові...
І в бляшанках пластмасові квіти...

21.07.2012 р.

у місті зачорно, завогко у місті,
від плачу по-літньому прикрих дощів.
містяни нудьгують, спішаться залізти
під ковдри у сонних оселях мерщій.

лящить по дахівці, лящить під ногами,
і сум з калабань аж до неба росте.
стікають по стеблах мінорами гами.
мовчать по підвалах намоклі коте.

понад хмарами
поза чварами
молоко віддай ченцю
і під райдужними стожарами
ти танцюй, Тев’є,
танцюй

22.07.2012

* * *
Красою не затьмариш ти лілею,
Й не краща, ніж бузок чи білий мак;
Хай осяйна – не засліпля однак
Мене, хоч і схиляюсь перед нею
І провідною стала вже зорею:
Коли блукаю в тьмі – в ній віщий знак;
Все ж запевняю: чарували б так
Й туман, й уповні місяць над землею.
Як той, хто в чай отруту додає
Щодня, й щоразу більше, по краплині;
Й те вип’є вмить, що й сім би не змогли, –
Так я привчаюсь до краси; вже є
Від її доз у мене ліки нині:
Я п’ю – й живу – де б інші вже злягли.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Thou art not lovelier than lilacs,--no,
Nor honeysuckle; thou art not more fair
Than small white single poppies,--I can bear
Thy beauty; though I bend before thee, though
From left to right, not knowing where to go,
I turn my troubled eyes, nor here nor there
Find any refuge from thee, yet I swear
So has it been with mist,--with moonlight so.
Like him who day by day unto his draught
Of delicate poison adds him one drop more
Till he may drink unharmed the death of ten,
Even so, inured to beauty, who have quaffed
Each hour more deeply than the hour before,
I drink--and live--what has destroyed some men.

* * *
По стежці, що вела вверх, вниз іду.
Дуби з дубків тих виросли донині.
Без тебе – рій лиш споминів веду –
Спускаюсь, та вже в лагіднішій днині.
Позбавлена кохання, без надій
По стежці тій, що вгору йшла, вертаюсь;
Й крутіший, ніж гадавсь тоді, шлях мій,
Й, самотня, кам’яністішим спускаюсь.
Теплінь і сутінь, дзвін удалині
Пливе повільно й сумно над горами;
Й ці пасовища пам’ятні мені,
Що оживлялись навесні стадами.
І близько уже зовсім до хатини,
Звідкіль не проглядають гір вершини.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Now by the path I climbed, I journey back.
The oaks have grown; I have been long away.
Taking with me your memory and your lack
I now descend into а milder day;
Stripped of your love, unburdened of my hope,
Descend the path I mounted from the plain;
Yet steeper than I fancied seems the slope
And stonier, now that I go down again.
Warm falls the dusk; the clanking of a bell
Faintly ascends upon this heavier air;
I do recall those grassy pastures well:
In early springs they drove the cattle there.
And close at hand should be a shelter, too,
From which the mountain peaks are not in view.

Як боляче, - відходять із життя,
Ті, що лишили слід у людських душах!
Ці лицедії, що без каяття
Втішали нас на сценах і на площах.
Для нас вони сміялися тоді,
Коли душа їх плакала від болю.
Не ангели, не грішні, не святі -
Улюблені зрадливою юрбою.
А проживали тисячі життів, -
Своє життя здавалося театром.
Йшли в небуття одвічно молоді
Під оплески з недограного акту!

Вийшли діди у брилях загрібати.
Сонце на вилах. Трава на граблях.
Десь аж за цвинтар ховається затінь.
Просто під горло підходять поля.

Лугу – залийся! І лоскіт, і червінь.
Меду напийся чи хліба вломи.
Бджоли літають, а вишні померли
й важко вляглися на грядку грудьми.

Цвинтар вишневий. Могили говорять:
„Ми тут чекали, а ви все не йшли…”

А під ногами маківка чорна
цупко
заплутує
постоли.

2012.

гаплик
(2012)

Я вправно римую «життя» і «буття»,
Та ще й на додачу оте «каяття»!..

Ще ніхто не дотумкав з поетів,
Та подібного не римував,
Й по чотири рази одне слово
В однім «опусі» не уживав.

Коли будеш в глухому «кутю» -
Скажи всенькому світові: «тю!».
Лиш собі це «тю-тю» не кажи ти –
Бо з цим віршем тобі далі жити!

28.12.2009.

З саморобної збірки пародій "Кілограм колупаних родзинок".

Все у хаті шкереберть,
Все «дригоногами» -
Почала вередувати
Раптом наша мама.

- Я сніданок не роблю!
Висплюся хоч трошки.
І не муляє мене,
Чи є чисті ложки.
- Синку, любий, не кричи
«Де шкарпетки, мамо?»
Бо по телику якраз
Супер-мульт-програма.
- Татку, цукор пошукай
Десь там у буфеті,
Геть не маю часу я –
Зараз в інтернеті.
- Доцю, нині ти сама
Напиши уроки,
Я з подружкою іду
Погуляти трохи.
- Як це так - скінчився корм
Для кролихи Віньки?
В магазин іде там хтось?
Бо мені щось ліньки.

Що це робиться, агов?
Порятуйте люди!
Ми чекаємо, коли
Знов порядок буде.
Як довести до ладу
Все у рідній хаті?

Може, взятися разом
Мамі помагати?
:)
2012

Душа кровоточить, пульсують роз'ятрені рани
Від наших власно'руч змайстрованих нами ж розп'ять,
Хробак гріхо-творний вгризається в душу безтямно,
А спокій увесь видувають вітрища сум'ять.

На стінах душі вицвітають картини про вічне,
Горять образи' у святинях. Земля попелищ
Волає у небо, мов Господу дивиться в вічі,
Благаючи в нього " Коли ж від людей захистиш?".

Та слІзьми розкаянь давно вже ніхто тут не плаче,
Лишень кровоточить поставлена кимось свіча.
Яких ще, Людино, потрібно кривавих означень,
Аби навернулась до своїх одвічних начал?!...

Вже час пошматовану, зболену душу сто-винну
Зцілити від скверни, омивши в джерелах святих.
Завмерли в чеканні ікони. Чекають Людину.
Та доки нема ще - кривавлять тривожно зі стигм...

Чорні
вони виходять зі своїх пустель
Абрахам
поможи йому боже воскреснути
Прірва
вирве вітер навкруги пастель
Кров
ще на свіжих-свіжих та ніяк нехрещених
Драма
бо така як і вчора весна
Враз
тільки накип на віях сохне
Ікар з-під коліс
вивертає вона
До сивих до гнізд
на стареньких на соснах
І шахтами
Заростаємо в день
Аж вістрями
вибухає у вічка
Чорний
він випаде із кишень
Мідяк куцо-куций
на нічку-калічку

Телефони мертвого міста…

Полин

Химерами, вони вростуть у кожний нерв
(Що аж гойдатиме верлібри венами)
І ми не дочекалися перерв,
Йдучи з червонобарвими знаменами.

І від Карпат до шляху до Чумацького
Куди б це я змогла відсіль втекти
Як жовтий диск розіб»ється зненацька
Об хмари-гори радію й дроти

І темну ніч цю треба відболіти
(Поки ж зігрієш чай до самоти!)
Між наших вен і ледве чутних літер
Росте полином поле гіркоти

Строката ртуть облизує нулями
Із чорних дір міжхмар»я-висоти
Збираєш фото і копаєш яму
Між абсолютної глухої німоти



Ін меморі

Рудий собако
що сидів за парканом
Якому кидали
зрідка кістку
Допоки ліс
заростав туманом
І снами-донями
із любистку

Рудий собако
що приходив під хату
Тремтів кудлаттями
на порозі
Тоді я вас
запитала, тату
Про сни собачі.
Про сни у прозі.

Рудий собако
з рудими очима
У правому віхола,
в лівому терпне
В рудих собак
є своя причина
І ця причина
собачо- нестерпна.

Рудий собако,
що біг за автобусом,
Аж поки венами
не загусло…
А ми на старт
нам котися глобусом
За чорним літом
за білим буслом.



Телефони мертвого міста

Телефони у мертвого міста мовчать і болять
(Бо давно йому, місту, наснилося склепище)
Лижем лапи по норах , а там по-рудому скулять
Сни з останніх – снами репне ще

Телефонам із мертвого міста втинають дроти
І дротами вростає в полин і колише
Чорних дір у долоні кладе глухоти- хрипоти
Літо в ситище липень-лишень

А прийдуть як по нас велетенські нуклідні соми
(в день, як небом котитиме сонячні висівки)
Я – з Карпат, мама з Криму, а ти – з Колими, де не ми
Міжміськими котитимем цівки.



*****
Квіти бліді і кудлаті
Вітер гуляє по хаті
Холодно стало кошаті
Вечір іде ледь бреде
Потрощені вікна кирпаті
Між вікна в коричневій ваті
Сполохані сни пелехаті
Падають в око руде
Може за вікнами сонні
Може в забутій іконі
Плачуть дитинствами доні
Боса холодна весна
Свічка дрижить в між віконні
Капає віск на долоні
Стогне весна у полоні
Стине вечеря пісна
І вийдуть на прощу люди
І виплює старість етюди
На вікна сполохані всюди
Сніг а не цвіт на поріг
Пороги стерпіли облуди
Холодна весна йде у люди
Бринить із небесної дуди
Надщерблених сотня доріг



2012

Тіло Толоці виліпили із глини,
яку накопали у давньому глинищі за селом,
а потім привезли вантажівкою
(ходок десять, мабуть, зробили).
Замісили глину
посеред вулиці,
щоб усі люди бачили
та й сходилися ліпити Толоку.
Волосся Толоці заплели із соломи,
із русявої торішньої соломи.
На очі Толоці блакиті із річки
хлопчаки навозили
бочкою на співучих колесах.
На засмаглу шию Толоці
повісили веселе намисто із коней
з дітлахами на їхніх спинах.
А коли виліпили Толоку,
то вона сама
поставила столи під вишнями,
застелила скатертями вишиваними
і наставляла на них
щедре частування.
Сама припрохувала усіх людей,
які виліпили Толоку,
і водія, який возив глину.
І сама заспівувала стародавніх пісень.

1963.

Буває — в ритм життя неждано
Вривається, немов борвій,
Якийсь фатальний збіг обставин, —
І ти раптово — сам не свій.
Втопає світ в понурих барвах,
Не тішать трелі солов’я,
Здається — у страшне провалля
Дорога котиться твоя.
Стоїш за крок до роздоріжжя,
Твоя роздвоєна душа:
Чи подолаєш фатум грізний,
А чи дістанеш відкоша?
Коли ж, в кулак зібравши волю,
Зумієш вскочить в диліжанс
Свого спасіння, — значить доля
Не перекреслила твій шанс.
Ти переплавив засторогу
У спротив долі, — не в ниття,
Ти вибрав правильну дорогу
Й блаженствуєш, немов дитя.
Іще неявно, підсвідомо,
Смакуєш в захваті крізь сон,
Як життєдайні сокогони
Твоє наповнюють єство,
І ти, окрилений, злітаєш
Від ейфорії до небес, —
Й осанну Господу співаєш,
Що знову до життя воскрес.

2008

Іду один… біжу один… а ти:
У сувокупність мрій - зі складнощами "гео"?..
Де поклик древа, вірний поводир,
Слугує звіром, подобою до лева?!

Я бачив, як творився весь салют.
Я теж такий, від п'ятниці --
До понеділка.
Сьогодні дефіцит не "Я" і " Ю" --
А зважитись без них на НОВОСІЛКИ...

Погодься, що здобути "язика"
У кілька діб -- "наркомівські" сто грам і орден...
А "ново-буд" … у креслені рука
Без чвар всіляких і продажних мордів…

Бігборди і видовища… ого!
Та формула Дніпра одна і та: НЕЗМІННА!!!
Шмагають мою душу батогом…
А я люблю ще дужче Україну!!!
2012.

Нам оранжеве повітря
Лащиться до ніг.
Я стискаю твою руку,
Наче оберіг

Відпущу тебе без болю,
Не візьму застав.
Головне – лишись собою,
Ким би ти не став.

25.08.2009
середина грудня 2011

Так непомітно промчалося літо.
Золотом першим гаї одяглись.
Не повернути того, що прожито
І не кохати нам так, як колись.

Все, що минуло, - давно пережите.
Не воруши, не нагадуй мені.
Зрілості нашої сонячне літо
Впало росою в колючій стерні.

Ти не мовчи, вже лишилось недовго.
Осінь мине – лише крок до зими.
Серце стискається тужно від того,
Скільки ще слів не домовили ми.

Так непомітно пройшло тепле літо.
Бабине літо і те пролетить.
Літнім теплом ще душа не зігріта,
Любий, зігрій, обійми хоч на мить.

І всі одразу забудемо болі,
Та негаразди розвіються враз.
Пухом травневим, легким із тополі,
Щастя можливо поверне до нас.

Ти не сумуй, що промчалося літо -
В кожній порі незрівняна краса.
Небо ще синє, дощами омите,
Так і печаль нашу змиє роса.

Хочу речей банальних, небагато:
щоб очі усміхалися в дитяти,
щоби довкола люди – не примати,
і щоб бузок пахучий – біля хати,
гніздечко – для малого пташеняти,
ще – книжку – нестандартного формату,
й тебе
т а к о г о
поряд
хочу мати…
2012

Пародія

Каву у ліжко зранку,
І затягни фіранку
(Дуже непевний час).

Випила би гарячу –
Де там – жартуєш, мачо…
Ще підігрієш раз?

Сядеш отут на ліжку,
Та не хапай за ніжку –
В грудях і так пече…

Справді… чи ти жартуєш?
Пристрасті хоче, чуєш,
Голе моє плече…

Мружишся так лукаво –
Вистигне знову кава…
Вперта твоя рука

Доторками лоскоче…
Ложечку цукру хочеш?
Кажеш, вже не гірка?


21.07.2012

ти гордо пила свій відчай
свою перелітну втому
кохання тобі не личить
біжи. утікай додому

щось від тебе таки залишиться
любовні листи емоції крайнощі
коридорами кроки стишені
у кишенях солод і прянощі

щось не дасть заржавіти пам'яті
може всі твої сірі ведмедики
що з комоду так часто падали
як м'ячі на легкій атлетиці

щось від тебе таки залишиться
випадково забута білизна
відчай біль і думки розхристані
oh my baby hasta la vista!
2011.

Пече, пронизує медами, не хочу й даром,
Не хочу – терпко! А ти далеко
І близько, поряд, бо бачу погляд
Крізь відстань, в зорях:
Ти в їх узорі... Лікуй від горя
Вишневу гілку, п`янку та згірклу,
Просту травневу колись… А нині
У літнім диві незрозумілім…

Візьми для мене серпневі хмари:
Я там сховаю прожите літо,
Сльозою вмите…

21.07.2012

Хилитають вітри трав`яні спориші,
Чую запах гіркий, полиновий.
Після тебе в душі, після тебе в душі
Попелище лишилось любові.

Тільки місце там є збайдужілій журі –
Не проб`ється вже пагін ізнову.
Грунт немов би увесь до основ прогорів
На сумнім попелищі любові.

Хтось на схрещенні світлих життєвих доріг
Знов кохання зустріти готовий.
Тільки я полюбити нікого не зміг
На страшнім попелищі любові.

Там – неначе на Місяці – кисню нема
І вогонь не спалахує новий.
Тільки білою тінню все бродить зима,
Мов померлої привид любові.

21.07.7520 р. (Від Трипілля) (2012).

Ні води, ні дзеркал, ні душі – тільки гамір від прощі людської,
Я не відаю де я і не бачу себе серед бджіл, що літають довкола.
Біла патока слів із жалю і без жал – мед_не_мед, назбирали ж юрбою,
Алергічна боязнь не_людей і людей, а вони ж не судили ніколи.

У зерно, корінець, павутиння розмальовану долю - неси!
У неситі поля, у мовчазник доріг (чи ж не він нас єднає з тобою),
У притуплений біль, у присмачений ряд тих, хто губи помаже єлеєм,
У віднайдений рій, у заболений квіт, що роками цвіте гіркотою.

А як згубляться дні і з’яріють вітри, і розвієш мене, мій болю,
Я осяду в лугах, колихатиму в снах горе_квітки маленьку журбинку
У затерплій сльозі, у тобі і мені, у надіях, що буде і краще…
А сьогодні мовчи, хоч і гамір важкий, хоч і бджоли жумлять без упинку.
2012

пори мене по білій нитці дня
сотай мене по чорній нитці ночі
якщо до крихти сни мої відняв
то і не снів без тебе теж не хочу

назви мене і я не полечу
неназваній захочеться летіти
на тричі недопалену свічу
у тричі невідмоленому літі

а літо льон ховає в бур'яні
а літо в небесах шукає броди
а гуку, що зірницею бринів,
і пошепки докликатися годі

Ходять кішки, ходять пішки,
тремко-тремко з темноти!..
Нам би трішки, тільки трішки,
ще хоч трішечки пройти.

Ми ж узули льон зозулин,
ворожили на корі.
Та не знали, та не чули,
та не вміли говорить.

Ми прикинулись птахами.
Ми летіли звіддаля.
Сонно мати позіхає.
Мова плаче немовлям.

2012.

Синку,
не читай книжок з нашої історії —
не припадай до криниці нашого
історичного досвіду:
ні "Літопису Руського",
ні "Літопису" Самійла Величка,
ні "Літопису Самовидця",
ні "Історії Русів",
ні "Історії України-Руси" М. Грушевського,
ні "Історії України" Д. Дорошенка,
ні "Історії України" Ореста Субтельного —

жодної історичної книжки не читай,
а надто добре написаної.
Ніхто із наших національних героїв
в усій нашій історії
у своїх прагненнях здобути волю України
не дійшов до звершення своїх змагань —
ні одна наша казка не закінчилася весіллям:
ніби пішла киця по водицю
та й упала у криницю,
але
котик не біжить рятувати
та за лапку витягати.
Упала у візантійську криницю,
викопану печенігами біля
Дніпровських порогів,
киця Святослав;
упала у переяславську криницю,
викопану православним єдиновірцем Олексієм,
киця Хмельницький;
упала у полтавську криницю,
викопану зрадником на користь Москви Носом,
киця Мазепа;
упала у петербурзьку криницю,
викопану московським імператором Петром,
киця Полуботок;
упала у соловецьку криницю,
викопану російською імператрицею Катериною,
киця Калнишевський;
упала у паризьку криницю,
викопану чекістським найманцем Шварцбардом,
киця Петлюра;
упала у мюнхенську криницю,
викопану кагебівським скритовбивцею Сташинським,
киця Бандера.

Не читай історичні книжки,
читай натомість казки
і ти будеш знати,
як здобути волю України,
сину мій,
котику мій!

ЧАС НА ЗМІНИ

В одній, колись заквітчаній, країні
Народ приспався (чи забув устати),
І розплодились там, як ще ніде до нині,
З кубла чужого варвари пихаті,
В яких і по ноча́х і в днини
Рефлекс тваринний пожирати
Собі подібних рве. І без провини
Та інших відчуттів, стокляті
Вчорашні босяки з широкої стежини
Обсіли люд, зарва́лись, й в чистій хаті
Регочучи паскудять. А між ними
Смердять курви́ і блазні волохаті
Волають п’яні гімни й золотими
Побрязкують цяцьками. Розіп’яті
Відтоді право там й свобода. Тихо гине
У цій землі зерно, а за́йди, мов затяті,
Безбожно моляться язи́ками німими,
Та й тішаться, немов своїх «понятій»
Від Бога приховали і сліпими
Людей зробили, що святих скупляти
Будуть як тушок срібними, масними
Грішми невартими; і так владарювати
У куряві сваволі до скінчини
Віків довічних будуть. Де їм знати,
Що Бог – не піп, з подачкою не згине,
Й вгодо́ваними псами не злякати
Гніву небес. А ще, що із темни́ни
Світанок волі сяє, і що ґрати
Іржавіють поволі, а з-за спини
Народ заносить кару і тесати
Ножі почав давно. Його із домовини
Підня́ли сурми янголів й повстати
Зве честь Людини. Час настав на зміни!

Павло Гай-Нижник
21 липня 2012 р.