Із далеких сторіч
Завітав я сьогодні до тебе.
У казкову цю ніч,
Під це зорями встелене небо.
Я б явивсь ясним днем
І приніс тобі сонячні квіти.
Чи яскравим вогнем
У каміні твоєму горіти.
Але я нічний гість,
Крадькома увійду до оселі,
Щоб побачити ту,
Яка солодко спить у постелі.
Не почуєш мій крок,
Не побачиш заплакані очі.
До далеких зірок
Повертаюсь за мить, опівночі.

***
Так, це був тільки сон,
Не старайся його зрозуміти.
Ось вже день за вікном,
На столі твоїм сонячні квіти…

30.08.12

*
Знайшовся б стовбур,
Щоб зробить ковчег.
По парі тварі
Можна відшукати.
От тільки Ной не народився ще.

Аллах! Йєгова! Яхве! Боже милий!
Чому не мій народ є обраним у Світі?!
Стою перед тобою зовсім сивий
Що напишу онукам в заповіті?!
Чи буде взагалі щось заповісти…
Аллах! Йєгова! Яхве! Боже милий!
Малі онуки хочуть диню з’їсти,
На яблуньку під хатою залізти,
По радіо почути рідну пісню…
Восьмиконечна Зірка Вифлиємьска
Осяяла дорогу до Різдва
І молодь не розбещена студентська
До Незалежності нас разом привела!
А потім що?! А потім серіали
Маргоши, букіни, мєнти, кадзєти, соплі…
Всіх разом залюлюкали, приспали
Нас не побачиш навіть крізь біноклі…

м .Маріуполь, 8 березня 2012 р.

Море з тобою, море зі мною…
Море – amore моє!
Море весною,море з грозою…
Море моє і твоє!
Mio amore! Аmore море!
Море ковтає тебе…
Море ковтає тебе,
Обіймає…
Море бере і дає!

м. Маріуполь, 26.03.2012 р.

Срібні зорі впали в море –
Наче срібний дощ пройшов.
Ось – на плесі неозорім –
Срібно-зоряний покров.

Це не нічка-чарівничка
Море зорями вкрива,
Це своє сріблясте личко
Спрагле сонечко вмива:

Срібло-вроду в насолоду
Сипле на морську вуаль...
Впали промені на воду
І... розбились, мов кришталь

2004(30.08.2012)

В коси нічка заплітає
Зорі золоті,
Місяць з неба задивився
На хрести святі.

Над Дніпром на кручі Лавра
Молиться весь час,
День чи ніч – молитви линуть
В небеса за нас.

І Дніпро у шані тихо
Повз ті кручі плив,
Наче сивий дід у церкві
Голову схилив.

В тій молитві – слово щире
За наш рідний край:
Ти заблудлим людям нашим
Розум, Боже, дай.

Із мечами під горою
Велетні стоять,
У промінні золотому
Шоломи горять.

Тільки ніч укриє гори
Золотом зірок
Змій з долини прилітає
І йде у садок.

Йде під гору, де з мечами
Велетні стоять.
Від вогню – усе палає
Вже й мечі дзвенять.

Б’ються велетні зі змієм –
Темний ліс тремтить,
У долину з гір високих
Блискавка летить.

Б’ються велетні зі змієм –
Схід зачервонів,
Знов до ночі змій зникає
У примари снів.

Із мечами під горою
Велетні стоять,
У промінні золотому
Шоломи горять.

Непохитні, нездоланні
Ті богатирі,
Нас ведуть вони з собою
У часи старі.

Мова - як одяг, розкішна й брудна,
Всміхнена і гордовита,
Думці поета підвладна вона,
Словом натхненним зігріта.

У вишиванці зорі золотій
Пісня звучить колискова,
Мама співає, і барвами мрій
Сяє усмішка ранкова.

Казкою линуть дитинства літа,
Лати слова одягають,
Кінь чарівний та велична мета
Знову малечу чекають.

В серці у кожного, де б він не жив,
Пісня звучить колискова,
Саме з матусіних всміхнених слів
І починається мова.

-Що таке? Міцна горілка? Що з тобою, хлопче?
Ти чого при кожній чарці закриваєш очі?
Той примружив хитро око: - Значить, є причина.
Мушу, хлопці, так робити, бо кричить дружина.
Жінка он вчепилась звіром: обіцяй же, Славку,
Слово дай,- до свят не будеш заглядати в чарку.
Мусів, звісно, обіцяти. Навіть кинув пити.
Тижнів два терпів та думав, що мені зробити.
Ліпше я закрию очі, щоб не злить Уляну.
Слово дав, тримати мушу: в чарку не загляну.

***
Ти приходиш в пітьму мою
сонцем сповнена, аж кривава…
Жадно сяйво із тебе п’ю,
хоч, можливо, не маю права.
Та плював я на всі права –
я ділити тебе не хочу
навіть з сонцем, яке вбива
всіх вампірів моєї ночі…

В’яне тіло твоє в руках.
Знаю, гріх я великий скоїв...
Без душі ти така важка –
світло робить тебе легкою!

…Ти відродишся, щойно схід
піднесе тобі сонця чашу.
Мій великий маленький світ
я не можу зробити нашим.

Ти отямишся – не моя,
і, уражений променем точним,
тінню ляжу під ноги я
і… чекатиму ночі.

Вона з гори… Він преться попід гору…
зустрінуться - обоє мовчуни.
Та, хвостиком вильне: - переговори?
а Він до неї: - язик біля Чити…
Вона йому: - диви, це ж Україна…
це Київ - Мати князьоміст…
а Він до неї: - О доленько, перлино!!!
я тільки - но згрішив… у піст.
2012.

...загуслими царськими винами
гортанними гронами гирлами
оте стоголосе "Сину мій"
об небо забилося крилами.

розлився на крихти Кагору
той голос що Сина кличе
і скапує світло Тавору
...зіткане з Твого обличчя.

Ваші руки
Чомусь відпустив,
Хоч вони
Порятунком були.
Журавлі
Свій прощальний мотив
Все співали:
«Курли» та « курли»

Перебрів у житті
Безліч верст ,
А дорога
Звернула туди,
Де у вітті
Похилений хрест,
І в отаві
Застиглі сліди...

30.08.12

ти вмер? ну й що… і мри собі надалі
чужого ремесла нам непринось…
свої хрящі ще тиснуть на педалі
давай, давай… бо вересень вже ось…

ти зник? ну й що… зникай собі до чорта
у чортово колесо… од землі
відчуєш як потріскує аорта -
це як курок регоче щиро - "плі"…

ти тут? ну й що… тупцюй собі на місці
тутешні і до цього не дійшли
на пагорбах одне красиве місто...
засіяне… і назва - "шукшини"…
2012.

Зменш оберти машини,
постій, паровозе! не мчи!
Повільно піди, помовчи,
замислись, поглянь – захід,
він палає – Захід, дровами в топці,
він кипить – у котлі водою,
і ми разом із ним – в степах кривавих
понад прикордонням,
в степах іржавих, в позачассі,
в надіях і зневірі разом з тим.
Постій, машино, не крути колеса,
кістки, чекай, секунду не мели,
не випробовуй цвях мого хребта
на міцність, та не карай відлунням вічності
в моментах болю, бо над нами – небокрай,
такий музичний, аж нестерпно,
ні крику, ані пари з уст,
на кромці вересня трава
п’янить безсмертним духом відлетілим,
і ти – ти трохи теж трава…
за рисою безсилля відновити сили –
ти трохи також бог…
Зменш оберти, машино, применш масштаб подій,
не став маленьких драм в великому театрі,
не грай маленьке рондо понад вухом стадіонів,
не підіймай на довгий спис маленьке гасло,
не спрощуй почуттів до пляшки й кулака…
Піди зі мною трохи
по гіркоті теренів,
дивись мені та слухай,
ногами стиха рухай,
туди, де води сплять,
допоки не торкнеш.
Безглуздо шукати омани
величності в мегаломанії,
встромляти у час мегаліти,
коли попід склом мікроскопа
незгірші течуть колізії
в малесеньких препаратах
на неповний якийсь карат.
Все життя – закидання каменів,
на велику таку сіру купу,
щоб останній на ній камінчик –
зобов’язан був буть діамант.

У Львові дощ осінній знову
Біжить по вуличках вузьких,
Під монотонну крапель мову
Я йду до ніжних слів твоїх.

Дзвенять трамваї галасливо,
Калюжі морем розлились,
Під парасолькою, вродлива
Ти йдеш назустріч, як колись.

Цілує дощ твої долоні,
Цілую я твої вуста,
Можливо я ще не в полоні,
Але в полон вже хочу я.

В полон твоїх цілунків ніжних,
Обійм та поглядів хмільних,
Щоб на горбочках білосніжних
Спочити стомлених твоїх.

Як добре,
Ти не знаєш української,
Я можу вільно
Вилитися нею:
Тією, що дарована землею
І матір’ю, із молоком, з дитинства.
А мова чарівна моя, барвиста,
Й сльоза до неї
Приторно-солона…
Тебе я пригортаю ще до лона,
В думках,
Але, вдягаючи намисто,
Уже дивлюся в далеч:
Горизонти,
Мета і ціль,
Цікавість… -
Певно, щастя?
Мені багато досягнути вдасться.
Але тебе любитиму до скону.
(І в тім теж – щастя)…

* * *
Народ мій досі по кишені б’ють,
І гірко сльози в мікрофони ллють.
Ой, тяжко в нас живеться депутатам, –
І в довгу чергу тисячі стають.

Я йшов до вершини. Як тяжко я йшов,
Долаючи прірви і скелі!
Стогнала земля з-під моїх підошов
В безоднях гірської пустелі.
Терниста дорога лягла до вершин,
Де вище лиш небо високе
Та Бог, що відміряв на власний аршин
Мої самовпевнені кроки.
Лежали довкола поля крем'яні,
Цвіли едельвейси тендітні.
Тоді, молодому, здавалось мені,
Що збудуться мрії амбітні.
Я дерся чимдуж на бескиддя круті,
Здіймаючись вище за хмари -
Це перша вершина в моєму житті,
Якою я змалечку марив.
І стоячи вже на стрімкій висоті,
Вдивляючись в далі і висі,
Я бачив, як там, в крижаній самоті,
Ще вищі вершини звелися!
І знову долав я підступні льоди,
Невпинні лавини і селі,
Уперто торуючи стежку туди,
Де мрії сміялись веселі.
Той дух дерзновенний давно віддзвенів -
Живу я в затишній долині.
Хоч інколи, в леті заобрійних снів,
Ще манять висоти орлині...
2008р.

Поет і янгол – не одне.
Складає янгол добрі справи
в небесне портмоне, –
не зна турбот він про їдло,
не жде він слави.

Поет навіжено оголює душу,
прагнучи лаврів цинічно.
Я хочу знати і мушу:
чи вгодне його ремесло
Тому, Хто – Вічний?
2012

Квітці Цісик
Квітко української естради!
Ти сьогодні – для многих відрада.
З вічних осель долина
співу неповторного луна,
той бездоганний вокал –
глибокого смутку бокал.
Слухаю тебе звечора і зрана –
гоїш, гоїш задавнені рани.
Ти – не фальшива, не паперова.
Ти – суперОва!
Ти пісню нашу проживаєш,
немов життя. І научаєш,
й відти научаєш любити рідне
самозречно й гідно.
2012

Заскочили, застукали,
в обличчя просто грюкали
з посвідченням "Чужі".
Сусіди навіть зуб дали,
що бачили і суд вели -
не сам він у душі!

Прискіпливо і з розмахом
всі поробились поспіхом -
як оглядове скло.
Але пішли...Без розуму.
Нічого, окрім роздуму,
в душі і не було.

30.08.2012

Гофровані спекою дні погасаючи, тліють.
3аспрагла вільготного подиху ветха земля,
а ти не лякайся, мій Ясене, маю затію-
вчуваєш як я проникаю тобі у гілля?
Дивись, на твоєму плечі затривожені птиці-
серцями і перами чують незриму ходу...
прийми мене й нині, як то вже бувало. Насниться
тобі у долонях моїх оболок. Я паду...
медово-густінно вливаюся в тебе - я смію!
У биндах пульсуючих вен- мироточу...Я - сон-
отой летаргійно-заждалий од втоми. Я мрію
тебе захопити у свій жовтоокий полон.
У вітроплащах заколишу тебе, закохаю.
Вдивляйся в моє гіпнотичне осердя...спочинь.
Без мене ти цвів , розвивався...без мене ти раєм
ділився з весною, зорею вмивався вночі !
Зутомленого роздягну...я - любава, я - Осінь...
Підземні мої залоскочуть тебе ручаї.
Я кожну прожилку...вуста зазолочу і босі
нехай розбігаються мавки- коханки твої.

Похмурий день - вклонився зорям
І до землі лицем припав.
У лісі привидом прозорим,
Він разом з мавками блукав.

А на асфальті грає злива,
Можливо хтось по ній пройде.
Впаде в калюжу стигла слива
І може, хтось її знайде…

Я ще прилечу до тебе,
Ти небо моє, ти небо,
І сонця ласкавий промінь,
І вітру приємний гомін…
ЗаглЯну в твої небесні,
І знову наче воскресну,
І знову на мить-годину
Маленька і ніжна краплина!
Хай тільки миттєвість – перлинна…

Ти небо моє, не згуба,
І я не питала,чи люба,
Чи погляд сірого суму
Тобі до душі чи глуму.

Я просто жила крижинно,
А нині миті перлинні
І очі пресиньо-сині.

Я ще прилечу до тебе,
Загляну в твої небесні,
І знову наче воскресну.

Я ще прилечу до тебе…


30.08.2012

Я тобі дарую веселку,
Як і ти дарував мені світ
В повноті кольорів, що напевно
Залишило глибокий слід.

Вдячна думка і теплий промінь
Хай зігріє тебе в негоду,
Нехай кажуть, що все проходить,
Але ти, наче мед, солодкий…
(милий спогад)

Я напишу тобі листа,
моя любов, ти нездоланна.
У моїх сльозах, як кришталь
відображається кохання.

Це перший вогник почуття
який до віку не згасає.
Не линь будь-ласка в забуття.
Залишся в серці. Я благаю...

Не покидай мене любове,
тебе єдину лиш я маю.
Залиш мені хоча б два слова.
Два ніжних слова "я кохаю".

2006 рік

***
Моє каре дівчатко, я в казочки не вірю.
Коли ти заплющуєш очі, я бачу небо.
Це найбільше, що може бути.
Це те, що треба.
Це єдине, що треба: найкраща мрія – найвища міра.

Я про це тобі не скажу. Це слова великі.
Застряють у горлі і не пролазять у вуха.
Ці слова, вони жирні. Скоромні. І велич духу
вже не здатні вмістити.
Втім, як і силу крику….

Моє каре дівчатко, ти віриш у власний шепіт.
Я виловлюю з нього, як з піни, рибини найважчі:
„любий”, „рідний”, „навіки”, „твоя”, „ти не знайдеш кращу” –
і вони, наче бульки легкі, відлітають у небо…

Проводжаю їх поглядом. Мить – і слідів немає.
Не розплющуй очей – додивляйся свій сон казковий…
Я один і тебе, і усіх твоїх риб тримаю.
Без любові. Без віри. Як кажуть, на чеснім слові…

навіщо про любов… уввічі?
і рима відпочила б, рима…
та тіло щось придумає... о - січень!!
думки повідхиляють, гримне:
- навіщо про любов… як темно?
і рима відпочила б, рима…
та тіло щось придумає, ( знай чемних...)
думки повідхиляють... "прима"...,
навіщо про любов… навіщо???
і рима відпочила б, рима…
та тіло щось придумає…
- cон віщий!…
думки повідхиляють, -
"риба".
а-а-а...
2012.

Пародія

Вже вмовляю молодість годину,
Щось вона комизиться: ні-ні!
Я в літах – не можу без упину,
А вона не хоче… на спині.
Тіло пахне, але сіно коле –
Я від зваби мало не зомлів,
У дірках все волошкове поле…
Бузько пролетів – чомусь не сів!
Тінь її оголена манлива –
Місяць застидавсь, за хмару зник.
Я художник, а натура – диво!
Але не скажу – зашерх язик!
“Ну послухай, ну не будь такою…
Не зводи натхнення нанівець…”

… Намалюю лівою рукою,
Як-не-як, я все-таки митець…

29.08.2012

А я тебе ховала у собі,
на денці серця, так, немов у скрині.
Це ти мене поеткою зробив
у зошиті в клітинку і на стінах.
Бо я писала тисячу дурниць
про почуття і про любов навіки.
І плакала, і вірила – колись
ти будеш нареченим, чоловіком…
Знайшла в шухлядці вірші тих часів
Незграбні, помальовані квітково…
Минувся ти три тисячі разів,
а я і досі проростаю словом.

Есть хрупче, чем жизнь людская?..
Вот тело – всего оболочка.
Душа ж – на просвет, немая –
в нём рвётся, тончайшей строчкой…

Сшивать не имею силы –
потеряно вдохновенье,
с тех пор, как дарила крылья,
оставив себе смиренье.

Теперь и смиренья нет,
растерянность в злость врастает:
варила себе десерт -
полыни настой глотаю.

Лекарства… Ведь я жива.
И пить мне до самой смерти
из чаши, увы, без дна -
напиток со вкусом жертвы.

10/08/2011

Не торкайся мене, як не знаєш,
Чого прагнеш від мене сьогодні!
Мою цноту ти легко зламаєш,
Хоч такий неприступний я зовні!
Не торкайся! Подумай хоч трохи,
Які сіяти хочеш горохи
На моє ніжне тіло біленьке…
На моє ясне личко гладеньке…
Що твій пензель мені пропонує?!
Що нового для нас намалює?!
Дах, кохання, вікно, силу неба?!
Це було вже! Не хочу! Не треба!
Дай щось інше! Спекотно-гаряче…
Хай твій пензель – сміється! Не плаче!
Хай твій пензель нарешті ґвалтує!
І мене хай ніхто не рятує…
Я вбиратиму кожну краплину
Цілу ніч, цілий ранок і днину…
Я віддам тобі, бо дитину…
Бо дитину народимо спільно!
Хай у всесвіті житиме вільно!

м. Маріуполь, 15 травня 2012 р.

Ще літо по-серпневому палюче,
іще тримає осені удар.
А осінь? - Наступає неминуче,
вона ж бо добре знає календар.

Уже пантрує з-за лаштунків літа –
ожиново-жоржинова така,
вона – в собі упевнена кубіта -
настирливо про себе натяка.

Ось-ось покине літо вищу лігу,
серпневу приміряючи медаль.
А осінь так і рветься до бліцкригу
у боротьбі за вільний п’єдестал.

29.08.2012

Переминаються літа з ноги на ногу,
Нашіптують, що я уже не та….
Посипле осінь листя на дорогу,
Стерню залишать скошені жита.

Ой, літечко, бурштиновим намистом
Заміниш веселкові кольори.
Не поспішай, шумлять зеленим листом
Ще юності розлогі явори.

Не поспішай… Спинись на перехресті
Непройдених, незнаних ще доріг.
Здолати гідно шлях – це справа честі.
Тож не зважай, що скроні сріблить сніг.

Роки прожиті – дар неоціненний,
Хоч не збирала я земних скарбів,
Сторицею віддам добірні зерна
Тому, хто оцінити це зумів.

Хурделило цілу добу,
Стоять край дороги,
Вдивлятись,
У даль збайдужіло-німу –
То дещо дитяче…
Награлись…
Але я чомусь ще стою,
І чую скрізь тишу відносну,
Мов шепіт : Тебе ще люблю…
Але завірюха голосить,
І сумно стає…холоди…
Замерзне,
Застигне серденько.
Уже частоколу ряди
Круг мене, круг нього…
Ой, ненько!
Ой, леле, ти доле моя,
Навіщо безкраї морози?
Сльоза, наче з неба зоря.
І проза…

Поспішала, поспішала,
Дуже поспішала,
Підвернула праву ніжку,
Та й на стежку впала.

Йшов хлопчина, подивився,
Що я зажурилась,
Хутко взяв мене на руки –
А я не сварилась.

Пригорнулася до нього,
Обняла за шию,
Хоч болить нестерпно ніжка,
Я чомусь радію.

Хоч болить нестерпно ніжка,
А я не журюся,
До хлопчини молодого
Ближче пригорнуся.

в прокурених думках топили пам'ять
опохмелялися навстоячки на совість
із Богом домовлялися … н-не тямить.
і самі розуміли: пишуть Повість…
2012.

Приїзди, мій друже, на гостину,
На гречані визрілі меди.
Скоро вже антонівка достигне
І калина виважить плоди.
Якщо час тебе не поневолить,
Завітай, як завше, восени.
Я тобі назустріч, через поле,
Вийду до розлогої сосни.
Ти живеш у місті, серед смогу,
Що вже й сам, їй-богу, посірів.
Ти стомився від життя такого
Й від утоми, певно, постарів.
Відпочинь, віддай належне втомі,
Походи босоніж по землі.
Горілиць, на вигрітій соломі,
Пригадай дитинства журавлів.
Пам'ятаєш стежку до діброви,
Де дуби велично-осяйні?
Там колись, забувши про корови,
Ми скарби шукали потайні!
Не зів'яли в пам'яті дитячій,
Не згубились в круговерті літ
Наші перші успіхи й невдачі,
Перші кроки в недитячий світ.
Там, де верби вигнулись плакучі,
Де лозняк буяє на плоту,
Знову сойки жолуді блискучі
Необачно гублять на льоту...
Приїзди, мій друже, на гостину,
Неодмінно, чуєш, приїзди,
Щоб жагу втолити невситиму,
Ту, що душу знаджує завжди.

Незадоволені ви чим? –
Забули діти рідну мову
І суржиком таким смішним
Про почуття ведуть розмову?
Онуки знають десять слів,
Їх щедро матом прикрашають,
А без розумних трударів
Міста та села вимирають.
Базари тільки гомонять –
Китай давно на нас працює,
Чиновники, напевно, сплять –
Життя їх наше не турбує.
Бур’ян зростає на полях,
Де золоте зростало жито,
Не соловейко у садах,
А ворон каркає сердито.
Дороги мохом поросли,
Отруєні ставки та ріки…
Зробити нам таке могли
Лише хозари темні й дикі.

Ми не вмираємо, коли
У рідну землю нас ховають, –
Нам українські солов’ї
Весняну пісню заспівають,

Хмаринки білі принесуть
Води Дніпрової живої,
Дощем джерельним упадуть
Краплинки до землі святої.

Ми не вмираємо, коли
У рідну землю нас ховають,
Нам українські солов’ї
Весною знову заспівають.

Зосталося на ніжність три хвилини,
А далі – облітатимуть сади.
Старі світлини. Доля швидкоплинна.
Лишися ще на хвилечку. Не йди.

Тремтить несміло серце у прощанні,
Спливає час, відведений для Нас.
З тобою у коханні - не останні,
тож віримо, що промінь не погас.

Через провалля й кручі неминуче
Іще колись заб'ються в такт серця.
Любов найперша – стигла і жагуча,
Співуча, бо немає їй кінця!

Я змовчу, не скажу ані слова.
Хай ця осінь не вперше іде -
золота і напіввечорова
сумовиння несе...

Я казатиму десь із середини
ген глибоких колодязі́в,
що любов павутиною сплетена
як у сні.

Я не я в тротуарах буденності.
В вісімнадцять померти б за світ.
Вибачай, не в коронах шляхетності,
просто зникну як слід...

Я воскресну в ту осінь улюблену,
коли зтліють листові костри.
Стану поряд близька і розгублена...
А поряд - ти.

Колодязь чистий із зорею теплою.
Кришталь і позолота вечорів.
Життя минало з мінами, вертепами,
Допоки я сюди по колу брів.

Тут я почався.
Мріяв стати ангелом...
А став поетом...
Що ж.
Бува і гірш...
Це десь над бісом –
За чинами й рангами,
Які не купиш за кривавий гріш.

Тут вічним сном сплять генів моїх братики,
Мов хрестоцвіті квіти восени.
І плачуть зорі чорним світлом радості,
Що серед нас невічні і вони.

Смішні і добрі хлопці йдуть стежиною,
Яка уже нікуди не веде...
Сліди вовків затерті джипів шинами.
Льоди людей.

Нема вже тих, кого любив я, знаючи.
Вони в душі, яка також вмира...
Старих ворон на соснах очі заячі.
Лелеченят несе нам дітвора.

Так сильно п’єм – самі стаєм горілкою.
Записуєм словами пісню сфер.
Секундною суєтненькою стрілкою
Космічний час інтимний простір стер...

То ж я раюю в пеклі моїм внутрішнім,
Від себе утікаючи кудись.
І болі поспішають, наче нутрії,
Сльозою до свяченої води.

Триптих

1
Мила богине моя волоока,
губи твої сласні...
Хочеш мене, коли я жорстокий?
Я раб твій, що точить ніж!

Нечисть повіки тримала Вію –
Вій уражав за мить…
Ліпше ховайся, бо я звірію
від погляду із пітьми.

Лезо лоскоче сліпуча смуга –
і забирає дань.
Чула ту проповідь? Щóку другу
не підставляй під удар!

Кров зупиняється тільки мертва,
і, зрештою, це ж не бій…
Мила, мо’, досить цієї жертви?
Мало болю тобі?!

2
Стоїш, мов ягня, і чекаєш страти…
То я вже не жрець, а кат?
Спробуй сама оцей ніж підняти!
Чи затремтить рука?
Ну ж бо, хоробра! У тебе вийде!
…Зблиск у пітьмі потух…
І я починаю тихенько вити,
бо ти підійшла впритул!

Назад... Хай я хочу, але ж не мушу!
Хай завтра, хай через віки…
Не те щоб я боявся за душу –
себе не люблю слабким.
І ти не любиш! Отож бо, мила...
Скажи ж, у пітьму бодай,
чого ти од мене іще хотіла,
чого я тобі не дав?!

3
Хочеш мене, коли я жорстокий?
Коли я точу ножа,
ти ходиш поруч (я чую кроки)
і розкидаєш жар,
і дихаєш в спину, і сяєш в очі,
і спрагло вдаряєш у гонг…
Це знову натягувать шкуру вовчу
і грати у „хто кого”?

Облиш… Нецікаво… Не бачу сенсу….
Я ситий до самих гланд.
Скажи, ну навіщо тобі усе це?
Аж ти вже забрала фант,
ну от і тішся – як гонораром…
Куди я з ножем?..
Малá,
тобі не казали про ту Варвару,
яка цікава була?

О, стільки слів, а тепер ще й сльози…
Знаю: зрадливий… тупий…
жорстокий… Нагадую: горбоносий…
Ну хочеш – мене убий!

Втім, я й забув: ти слабка і чиста,
до того ж, у тебе – німб...
Смійся, шкодливе моє дівчисько
з поглядом – наче ніж!

А ветер подметает облака
на привокзальной площади под сердцем…

И снова – Спас… спасёмся… а пока
неймётся сердцу временно согреться

здесь и сегодня. На перроне лет
оно устало, бедное, прощаться.

Так верилось, что расстояний – нет,
а километры им учусь прощать я.

И с чем вот это горькое едят?..
Кто был насущным – превратился в небыль.

Беда мне, русской – мы же, говорят,
и не едим, и не живём – без хлеба…

Я выберу иконку, Покровà,
и буду с нею только о хорошем…

Прости, Пречистая, за грустные слова,
что, как без хлеба – без страстей не можем…


29.08.12, Хлебный Спас

коштовна ніч. і немочі чужі…
переїди
недопалки … огризки…
боюсь.
надресировані вужі…
із цяточками золота на писках...

за що їм так? не людське ремесло...
під ранок десь…
під ранок хоронили
тілесний дух
першопричиний клон
відхрещувались милицями.
сила…

а рученькам хотілося тепла,
Різдвяних свят у сфері віп-мільярда…
доріженьку червону, і бабла,
і трохи на плече… по леопарду

хутенькі сни
все шкірять пазурі…
"сільвестеру", ван-даму", гран - мажору
втекти? та ні, втикаєм до Зорі
одну, як перст, із тисячі історій...

там...
в тихому, вечірньому селі
ні чата, ні дороги, ні асфальту…
переїди, огризки ще малі -
подайте, Христа ради, діткам "вальтер"…

2012.

До коників, до бісиків, до ручки
Напитися, упасти в моріжок…
Життя терпке і я іще та штучка,
Що ступлю крок, то б’є електрошок.

У шафу, у валізу, у кишеню
Залізу, заховаюся у тінь…
Снує капкан щодення веретено,
А я біжу невтомно, наче кінь…

А кілоджоулів, як у трамвая.
Такий собі – вагончиків зо три…
Чи їв, чи пив – та хто тебе питає
Запріли фари? Кондючок ввімкни…

До коників, до бісиків, до ручки…
Хвилинна слабкість. Відпустило в мить.
Як б’є життя, то любить – ось наука
А ще й щодуху гейзером бурлить…

Мов та пташка трепетала –
Сподівалася, гадала:
Чи то дощ, чи то сніг –
Або гляне, або ні.

І вікна не зачиняла –
Все чекала-виглядала:
Чи то дощ, чи то сніг –
Або прийде, або ні.

Цілувала-милувала
І забула, не спитала:
Чи то дощ, чи то сніг –
Чи то любить, чи то ні.

І не дощ, і не сніг –
Полюбити не зміг.
І ридала, і мовчала.
Тяжко, довго забувала.
2012

Білим привидом наполохано
Зазирнула у очі смерть,
Відсахнулася - та ж не прохана!..
Розлетілося шкереберть...

Розтяглися секунди хвилинами,
Кров спинила інертний біг -
Скільки так от миттєво гинули,
перетнувши життя поріг?..

Зашуміло.... Зайшлося стуками
буйство серця, чуття ріка,
сколихнулась вібрацій звуками
павутина життя тремка...

2012