Примруженим оком,
Навстіжним серцем
Вдивлявсь я
У дикий і дивний цей світ.
Дививсь – не здивився.
І пив, та не впився
І чар,
І отрути,
Й незнаного квіту.
Вируючий вихор,
П’яніючий шал
В знемозі-одчаї питав і питав:
«Чи тільки мені горезвісний Тантал
Свою естафету, мов кару, віддав?»
І чулось:
Віки сторінкуються.
Шелест.
Схиляються голови,
Мова шерхне.
В розгоні очі...
Нечутні згуки
Викрешують пальці.
Терпко,
Рвучко
З пожовклих аркушів.

І все одно тулитимусь до тебе,
Мов кошеня, і мружитиму очі,
Мерщій цілуй вуста мої дівочі,
Такі солодкі, наче чай із медом…
А ти рукою, мов легенький вітер,
Скуйовдиш ніжно мої довгі коси,
Я поряд, я беззахисна, і досить
Мені твоїми ласками бриніти.

І впевнена, ніколи не образиш,
Ні словом, ані недостойним вчинком,
Твоя я мати, подруга, дитинка,
Дружиною твоєю мрію стати…
Се знаєш, та мовчиш, бо час розсудить,
Хто прав, хто винуватий, сни, чи доля,
А поки ми лиш разом із тобою
У ліжку будем новий день стрічати.

І все одно тулитимусь до тебе,
Мов кошеня, і мружитиму очі,
А ти, чи то не бачиш, чи не хочеш,
Чи прагнеш бути тільки другом й братом.

Кожен із нас — Господар свого життя.
Наша подорож тривала віка.
В нічному мерехтінні думок
Зробимо до щастя перший крок.
Епоха. Час. Знання—Вічності пісок...
2012р.

Давно зачекалась стежина мала,
Що кроки мої пам’ятає.
Вона із дитинства мене повела
В життя до безтями безкрає.

Цвіте матіола і м’ята пахка,
Осінньо позиркують флокси,
І так пригортає матусі рука,
Що тепло не серці аж досі.
До гаю веде через кладку тропа.
Ліщина, калина і терен.
На небо яскравий горішок упав
І жменька золочених зерен.
У закутнях прілих потрухлий пеньок
Часів незабутнього Оха…
Мені би гайнути туди на деньок,
Де мрій і фантазій епоха.

Та все магістралі, цейтноти, діла.
І світ наче колесо білки.
Давно зачекалась стежина мала.
Про це пам’ятаю.
І тільки…


11.08.12.

В цьому дивному житті
Схрестилися наші думки,
Як міцного дерева гілки.
Щастя маю — поряд є ти.
***
Океан Безкінечної Любові,
Наче Всесвіт казковий в тобі,
Сердешно про вічне співає:
« Я просто кохаю. Вічно живи!»
2012р.

Ти вриваєшся в моє життя раптово,
Як завжди, без довгих попереджень,
Змушуючи кволо та нервово
Дожидати нової весни.
Так буде сьогодні, завтра, вічно,
Як пошарпана маріонетка в’язень
Я чекатиму тебе покірно нишком,
Може знову вирішиш зайти…
Зустрічаю ранок, ніч і місяць,
Друзів, ворогів та незнайомців,
Каву, сіль, шалені знижки, квітень,
Переможених, закоханих, сліпців.
Випускний, відпустку, грім, вінчання,
Зорепад, відлигу, кризу, спеку,
День народження, комету, розставання.
Незліченну склала картотеку.
Раптом ти… раз випало зустрітись
Маю я лише одне прохання:
«Постарайся просто загубитись
Вдалині мого минулого вогнів.
Ігноруй мене, зітри з уяви зовсім
Перестань приходити вві сні…»
А ловлю з тремтячих вуст зізнання:
«Можеш не прощати, лиш пусти»…
2012 р.

Завітавши до вічної теми
з дум-клинописів, огнив-рим,
біле сонце розчісує темінь,
суєту й цигарковий дим.
Наче щастя, зібгано ковдру.
Наче лихо, світанку клич.
І вазонів, і тіней кобри
пориваються до облич.
Завмирають, як небо, промені
на вустах моїх, на руках.
Білим сонцем довіку сповнені
і кімната, і бог невдах.
Не зручні ми собі та світові –
вітер-сонце в галопі літ.
Тож прозориться білоліто –
нічкотаїнства сміх і слід.
Щемно дихає, ніжно коїться
все у променях, а для всіх
біле сонце – вуаллю скромниці,
сильний вітер – не за поріг…

* * *
Під місяцем, що в чверті вже останній,
Я вмру або з тобою буду знов;
Моральні настанови у змаганні
Здола всі біль, що завдала любов.
Терпіння, гордість, честь, мольба, погрози –
Що в людях склалось чи закон дав їм, –
Чи ж ради них з вогнем пекучим сльози
Нуртують в кожнім подиху моїм?
Час підганять, чекання звідать муки,
Будиться й засинать в самотині –
Та поки я жива, облиш спонуки
Змінити щось на свій лад у мені.
Скажи, уздрівши, як цей серп маліє:
Вона в труні – чи – де сама воліє.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Now by this moon, before this moon shall wane
I shall be dead or I shall be with you!
No moral concept can outweigh the pain
Past rack and wheel this absence puts me through;
Faith, honour, pride, endurance, what the tongues
Of tedious men will say, or what the law —
For which of these do I fill up my lungs
With brine and fire at every breath I draw?
Time, and to spare, for patience by and by,
Time to be cold and time to sleep alone;
Let me no more until the hour I die
Defraud my innocent senses of their own.
Before this moon shall darken, say of me:
She's in her grave, or where she wants to be.

* * *
О серце, не жалій оселі з плоті,
Стрясай її гулянкою, танком;
Твоя вона й лиш у твоїй турботі
Її продати чи віддать на злом.
Ти бачиш – місяць ліжко осяває,
Ти чуєш – хруснув гравій під вікном;
Це засторогу дім твій посилає:
Не спи, коли руїна вже кругом.
Що молодість розтринькати не встигне,
Докучна старість перетворить в прах:
То ж, поки юні, сміх наш хай не тихне –
Суха латинь, та правда в цих словах.
Юнь, геть жалі – й копійки не залиш
Для старості; й не бійсь, що буде зліш.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Heart, have no pity on this house of bone:
Shake it with dancing, break it down with joy.
No man holds mortgage on it; it is your own;
To give, to sell at auction, to destroy.
When you are blind to moonlight on the bed,
When you are deaf to gravel on the pane,
Shall quavering caution from this house instead
Cluck forth at summer mischief in the lane?
All that delightful youth forbears to spend
Molestful age inherits, and the ground
Will have us; therefore, while we're young, my friend —
The Latin's vulgar, but the advice is sound.
Youth, have no pity; leave no farthing here
For age to invest in compromise and fear.

Весна. А снег, как будто в январе,
Ложится тихо на перрон вокзальный.
Я поезд жду, но знаю: на Земле
Нет ничего сложнее расставанья.
Ну все. Пока!.. Не встретимся, быть может.
Тебе – не в тот вагон, не в тот конец…
И вот теперь, из аксиом несложных,
Составим геометрию сердец.

Мы будем дальше – сердце будет ближе,
А встретимся – затихнет на мгновенье.

И это миг давно уж назван жизнью
Средь этого дорог хитросплетенья.

Вот только зря записка на столе
Тебе напоминаньем меня станет.

Весна. А холод, будто в феврале!
И это снег в Душе никак не хочет таять.

04.03.12 21.50

А можна мені трошки літа позачергово?..
Та я ж не Щастя у вас прошу! –
Мені всього на одну(!) розмову.
Я хочу сонця, а не дощу!

Мені це море зі сліз у пам’яті..!
Його ж не обминути, ні перейти…

Я не можу про тебе думати…

Давайте літо, бо гірше нікуди!

25.02.12 21.55

Душа помокла – дощ пішов неждано.
Таке вчорашнє відчуття утоми.
А що там далі в нас? Весна за планом.
Але чи я її зустріну вдома?

Як холодно… Та ще й душа промокла.
Їй терміново треба теплоти!

Я зупиняю час і зачиняю вікна.
Не жду. Тепла.
Аби було теплішим літо…

23.02.12 21.24

Просто жовтіє ліхтар. Просто сніжить і все…
Мороз захлинається ніччю…
А Душу трясе… Трясе…

Ліхтар. Він же світить тільки.
Узимку скупий на тепло.
Куди Ти пішов…? І звідки?

І як мені схаменутись… Де я? -
Поза зоною всіх досяжностей.

15.02.12 23.21

Я просквозила сердце… Как мне лечиться?
Просто холодно на перекрёстке
Стоять и ждать – пока ещё ждётся.
А ветер холодный и резкий.

Ступить шаг на встречу – скользко.
От этого холода… нет, не прячутся!
Можно уйти. – Да, я знаю. Просто,
Я просквозила сердце, и… без тебя теперь не согреться!

13.02.12 22.40

Ідуть сніги. Спокійні, нетутешні.
Ідуть сніги. Не знаючи куди.

А після того всього, учорашнього,
Позамерзали під вікном сліди.

Мелькнула тінь в калейдоскопі січня.
Найбільш нежданий. Той, що я мовчу.

Сьогодні день якийсь… А особливо, вечір.
Бо ми із Долею зіграли в нічию.

Ніхто не виграв – з кожного по зірці.
Неначе дань, у місячну казну.

Ти глухо скрипнув клямкою на хвіртці –
Вона замерзла – схоплююсь від сну…

Хіба забудеш, як стрічались Душі?!.
Кругом по пам’яті загублені сліди…

Ідуть сніги. Спокійні, нетутешні.
- Ти з глузду з’їхав?!
… а в Душі: «Не йди!..»

11.02.12 00.39

Іноді, важко буває піти.
Особливо, коли потрібно переступити через усе.
Піти? – Та утікати на інший бік світу,
Не чуючи й неба під своїми ногами!..
Одне небо. Половина. Та, що з місяцем,
Твоя. А інша – зоряна. Моя.

Маю можливість бути тепер наодинці.

Боюся рухом сколихнути тишу –

Вона у серці загуде, мов дзвін.
- Ну як ти? Що ти?
А ти не змінилась!.. Хоча,
Стала ще більш жіночною.
А очі ж твої… Такі загадкові
Й далекі, чомусь трошки більш зажурені.
Неначе літо. Я пам’ятаю море…
І бачу про нього сни!

Молоді… Нам хотілось тоді неспати.
Двадцять літ… Я боюся тебе доторкнутись…

- А знаєш, як важко було піти?!
… а ще важче було – не вернутись.

09.02.12 21.47

Відзовись! Моє сонце в сніги заметено
І холод його обпік…
Зорі туляться в тісне плетиво –
Так буває раз в сотню літ!
А на заході небо таке багряне!..
Засоромилось, бо не слухало.

Зірки дістаю крізь відкриту фіранку –
А воно їх усі заплутало!

А зігрітись стає все важче,
Коли робиш у безвість крок…

Я вважала, що все не краще…
Холодно. Зігріває лиш той дзвінок!

31.01.12 20.49

У задумано-темних вікнах
Закодована магія відстаней і чекання.

Тільки біль на душі притих,
Починають справджуватися зізнання.

І як після цього навчитись оговтуватись?.. –
Цей день називати «святом»?!

Коли ми один одному чуємось,
То цього буває достатньо…
А іноді, - аж занадто.

25.01.12 20.16

Учора падав сніг. Ми знову розминулись.
На роздоріжжях днів зустрітись не змогли.
А сніг усе ішов, мов давній привид вулиць.
А після нього й осінь снігами замело.
Затерплі руки яблунь ніхто не поцілує.
Обпалі вітражі застигли на землі.
Весь відчай і мовчання... - в дифузії із шумом -
Лиш крихта у свідомості... Як марево світів.
Учора падав сніг... Коли ще спало сонце.
А холод все проймав через осінню куртку.

Сьогодні я і Осінь востаннє наодинці -
Вона переїжджає з старого гуртожитку.

13.11.11 23.51

Дерево чорне тягнулося віттям вгору,
Немовби для того, щоб сонце забрати у Дня.
А воно все довірливо виглядало з-за хмари,
Та День знов на клямку її зачиняв.
Приходили тіні зажури і грюкали кулаками
У вікна усі, у двері, у душі, у серце небес.
То не зажура – то, наче привид, - Мама.
Стоїть біля військкомату і гріє в долонях лист.
І сумно їй. Дуже. Журиться…
Німий погляд блукає десь ген між світами…
Двері скрипнули – відкриваються:
- Ви, до кого?
- Я – з приводу телеграми…
- Проходьте туди, чекайте.
Зараз звільняться офіцер…
- Швидше вже вічність перечекати,
Ніж дізнатись: Василь, ще не вмер?

За столом, в невеликому кабінеті
Посивілий вже чоловік, наче азбуку Морзе,
Вибивав на машинці якісь документи…
Кивнув головою:
- Заходьте!
Мати з листа обтирає сльози.
- Що там у вас? Давайте.
- Та от… - протяга зм’яту з горя повістку,
- Ви присилали?
Черговий береться читати:
«Синицькому Василю.
З’явитись на восьме до військкомату»

- Так, присилали.
- Це для мого Васüля.
Офіцер поглядає у двері, чекаючи призовника,
Який теж би навідався з матір’ю.
- Де ж син..?
- Нема… Два роки, як поховали, коли
Прийшла похоронка.
- Як, поховали? Але ж ця повістка…
Задумавсь на хвилю. Встав. За дверима зник.


- Ну, що?
- Поховали, дійсно.
Хороший був, запальний. Орел, а не чоловік!


А Синицька стоїть, застигла, немов не чує…
На душі лише важко. І холоди…
Лист - пір’їнка в руках від мрії…
- Повістку ліквідували.
Пані Синицька, ви можете йти.
- Ліквідували?
- Ліквідували, йдіть.

А їй посмутніло в очах. І зовсім ногам не йдеться…
В безпам’яті і вперед руками шукає дорогу в світ.
- Не чути б нічого, не бачити… -
А серце скажено б’ється!

- О земле, які в тебе теплі обійми!..
Синочку, коханий! Чекай, зараз я підійду!

У тебе тут рана. На грудях… Наскрізь – Іудин цілунок війни.
Знаю – болить… Потерпиш? –
Я ось… любляче серце від болю тобі прикладу…


21.11.11 20.16

Не торкайся мене. Мури впали. Душа крихка.
Будувати немає сили, тож треба йти.
Краще було б, аби хтось поніс на руках.
Тільки напрям не той. - Не завжди щастить.
Не легко змінити маршрут. Мені до Галактик ближче,
Ніж зробити два кроки назустріч.
Ні, страх не боїться щастя на обличчі.
Просто, ризик великий: іти всьому усупереч.
Із зав'язаною душею стаєш ретельніше жити.
Натикаєшся на проблеми. Стаєш теоретиком.
З таким успіхом можна забути, який колір Щастя,
Точніше, колір очей, з яких і почався відлік.
А що, якщо вперше не стати собі на груди?
Хай руйнуються мури - Я ЩАСЛИВА! Мені все-одно!
Навшпиньки спокій прийде. Поцілунком в щоку розбудить.
І каву подасть. Весь цукор завжди осідає на дно.

20.07.12 20.21

Паморочиться голова від низького тиску.
Разом зі спокоєм випарувалися всі сили.
А за новими у Бога, нажаль, я не перша в списку.
В свіжозаварену каву додаю не цукру, а солі,
Аби якось прийти до пам’яті. Навпростець.
Періодично спираючись на стіну обов’язку…
Хто-хто, а каві зраділо серце –
Тонізуючого ефекту у нього – «по саму зав’язку»!
Правда, дія лише снодійна…
Не рівні сили у цій гонитві!
Сама вже не в змозі нічого вдіяти.
Залишається вірити в твої молитви!

17.07.12 23.47

Опускає повільно повіки хмар
На стомлені очі спека.
Вечір смакує вишневий узвар.
На дах прилетів лелека.
Скучив - голубить крилами лелечат.
Все не натішиться дітьми.

З дороги, чи з тиші гальма пищать.
Куряви стовп у повітрі.
Підморгують фари з-за повороту,
А вікна підморгують в відповідь.

Немов із гнізда, вилітають із хати
Син та донька, аби встигти зустрінуть.

Ти виходиш з авто.
Засмагле і зрошене потом чоло
Вкрив зморшками час за роботою -
Він береже там тепло.

Цілую тебе. Знімеш втому обіймами.
Нахиляєшся до дітей, вручаєш "гостинець від зайця".
Ми один в одного не просто... - рідними.
Ми обмінялися не обручками, а серцями.

Присядь на порозі! Хочеш мого узвару?
Справді, дуже втомлює спека.
На дощі, за садком вже ховаються хмари.
І сонце вже сіло - на хаті лиш обрис лелек.

30.06.12 00.52

Він вчився життю. Ніколи не вмів здаватись.
Йшов по майбутнє усміхаючись, жартував.

Проміння вечірнього сонця креслить високий обрис…

А він мріє про щось. У нього ще море справ!..

Сонце потроху заходить… силует все розмитіший –
Аж ген-ген, видніється вдалині.

Світло фар наздогнало занадто швидко… - І тиша.
Мабуть, страшнішої в світі ніде немає
За цю! – Вона змовчала про найгірше!

… Боже, Батько застиг… і стоїть Мати від сліз німа.
Куди їй тепер? За що… і навіщо?!.. так рано!!!

«Мамо і Тату, я люблю вас!.. Я ЖИТИМУ! », -
І той подих в оксамитових сутінках…

Душа повна сліз.
Серце – кривава рана.

ГОСПОДИ, НЕ ПОКИНЬ БАТЬКІВ!!!
Я знаю: ти завжди чуєш мої молитви…

08.07.12 15.09

Літають бджоли, немов супутники,
По орбіті планет-жоржин.
Заплітають сузір'я соняхи
На Галактику, мов на тин.
Які ж мені істини всі доступні!
Який цей Всесвіт мені чудний!
А ось і Мама в червоній сукні,
І шовкові сутінки спадають на плечі їй.
Задмухує сонце. Ми разом ідемо до хати.
Вона місяць ввімкне мені у вікні;
Поцілує в чоло, аби до ранку спокійно спати...
І до півночі співає мені пісні.
Я тих снів всі слова пам'ятаю!
"Спи спокійно, моє дитя!", -
Тепер пам'ять мені наспівує. От послухаю - і засинаю.
Вранці Мама запалить сонце. Я усміхнуся... -
... і так щодня!
26.01.12 18.43

на даху не живе вже Карлсон -
Ніхто за варенням не прилетить...
Вже не звучатимуть в унісон
Звуки старого роялю - спить...
Покинутий... Душа похлинулась пилом;
Старі зв'язки струн вже от-от зірвуться -
Тільки торкни... і скажи:"Спи з миром!.."
Мабуть, йому-таки легше заснеться.
Забув про тепло. Хронічний склероз достроково...
Украв в нього все, що колись він грав...
"Останнє було... зараз!.. Мабуть, Бетховен." -
Янгол сьогодні Шопеном його проводжав.
Боязкі звуки маршу карбувались на битих вікнах.
Такі старовинні пластинки збирає Чорнобиль в Прип'яті.

І тільки отруєний стронцієм янгол, падаючи на дах,
Бачив Карлсона останнім - він казав, що більше не прилетить.

05.06.12 21.51

Хтось розсипав росу на дитинства нескошені трави...
Сонце мружить повіки. Я на зустріч йому біжу.
Зорі розтанули в небі - не дорахуюсь їх знову!..
Зорі впали в траву... і я їх босоніж струшу.
Співають пташки... Мені пахне нескошеним літом;
Травою в росі, куди зранку упали зірки -
Чари дитинства їх перетворять на квіти.
Це літо дитинства! Тут ролі не грають роки.
Їх просто немає! Тут грає на скрипочці коник.
Лелека без остраху гордо по стежці іде.
А там, над садком, літає Івасик-Телесик...
І фіолетовий кінь ще сонно вухами пряде.
Тут все золоте! Це небо, промінням залите..!
Тут все дороге!.. Мій милий, казковий мій світ!

І я он біжу... Впаду у обійми літа.
І квітне світанку сонях...
І мені вже давно не шість літ!

13.06.12 19.53

Зостався дощ, застигнувши на листі.
І капав тихо із блискучих ринв.

Ну, що ж, пережила! - Не падаю на місці.
Я бачила в житті ще й гірших злив!

Спокійно йдеш, не дивишся під ноги.
Магнітне поле не змінило вісь.

Але, ти ж знаєш, сходяться дороги
У тих, кому навік судилося зійтись.

17.06.12 22.37

"А знаєш, у нас навіть почерк
схожий...
І все-таки у тобі щось є!..
А що? - Тільки руками
розводжу...
Логіка цього не розпізнає!..
Я молюся про тебе... Вже,
мабуть, дістала Бога:
Чого ще цій поетесі? Хіба їй
замало рим?!
Ми розлетілись - і в мене немає
змоги
бачитись часто... тому і мрію
про спільний дім!

Мені страшно признатися:
закохалася..!
Тільки тс-с-с... читай тише, бо
розум спить..." -

Аби ж не судилося, то б
забулося...
Та ти читаєш це біля каміна...
І син наш - копія - ти!

07.06.12 01.22

Між нами - ниточка телефонного зв'язку...
Ми в один і той час на одному морі...
Біля мене твоя душа - ми сидимо на піску.
Біля тебе моя душа - ми говоримо про зірки...

Про погоду, вітри, розлуку... Усміхаємося до вітру...
Що змінилось? - Анічогісінько! Порізи і досі бояться хвиль...
А як серце? - Серце лишаю на березі, бо боюсь, не витримає.
В нього і так - що не спогад - суцільний біль.

З космічної точки зору: ниточка пляжу коротша за телефонну...
А що нам? - Валіза обов'язків згубилася по дорозі...
Я скучила... Топлю у морі свої заборони...
Он наше сузір'я, бачиш? Орієнтуйся на нього...
Душі теж хочуть побути разом!

P.S. Врешті-решт, якщо йти назустріч,
обов'язково зустрінемось!

03.06.12 19.56

Важче дихати, ніж звичайно...
Біль і втома так косять з ніг!
Треба літа! Не календарного,
а такого:
"...бо я не міг...
залишити тебе обов'язкам...
Розмінять на важливість причин..."
Щоб торкнутись щоки було боязко.
Щоб знов загубити той лік годин...
Щоб аж... по вінця!.. Напитись тишею -
Мовчання вдвох не таке їдке.
І знов тамувати віршами,
Свою Душу, про щось близьке...

Бо зараз ще важче дихати, ніж звичайно.
Цей біль і втома так валять з ніг...
Потрібно літо!.. і пити чай!..
І цей струс серця:
"Пусти уже хоча б на поріг!.."

31.05.12 21.44

Забагато мого безсоння...
Забагато, хоч і на двох!..

На сосні повсідались сови -
Ночі мають музичний слух!

Тож, мовчи! Хай не знають болю
І не множать його на два...

Мої рани болять від солі...
Болить пам'яттю голова!

Ниє серце - немає сили.
Молю неба, щоб хтось молився...

Білі штори ховають від болю...
І від Бога, коли ти снишся...

То мовчи! Хай не зна про болі
І не множать його на два!

Твої рани болять від солі...
Болить пам'яттю голова...

Тремтять руки в німій тривозі...
Всі стріли мимо - лукавий лук!

Тінь моя, блукаючи по дорозі,
Іде від себе і від розлук.

Ти мовчи! Хай не знає болю
І не множить його на два...

Хоч і рани ще й досі в солі,
Дуріє пам'яттю голова...

Багате багаття мого безсоння! -
Горять години і нерви тліють...

На сосні засідають сови
Й вірять всьому, про що почують...

Ти мовчи - і не взнають болю,
Не помножать його на два,

А твої рани болять від солі,
Болить пам'яттю голова...

Німі ночі не ніжні. Навіть,
Останнє світло сухе, різке...

Не голоси вголос про свою сповідь -
Вона справдиться - це ж зірки!

Тож мовчи!.. Хай не знають болю!
І не множать його на два...

Хоч і рани болять від солі,
Й болить пам'яттю голова...

Забаганки мого безсоння...
Тиха сповідь посохлих вуст...

Ми з тобою тепер безборонні -
Закрили... один одному... пустку.

30.04.12 01.31

Я можу тільки промовчати... -
Ти ж зрозумієш усе і так...

Та усе непогано, начебто...
Просто, знову... Його дзвінок.

І нічого не зміниться. Як же
Піти у Щастя на поводу?!

Я про все говорить не можу.
Мене спогади знову звуть...

Дуже тяжко... На грані спокою,
Перпендикулярно до божевілля.

До утоми пора б уже звикнути:
Щоночі молитися, просить сили...

А на ранок і легше, начебто -
В роботі губишся від думок...

Я можу тільки промовчати -
Ти ж розумієш мене і так...

28.04.12 16.06

Просто, втома... В душі і в голосі...
Полон обов'язку, мов полин!
Хай не манить вікно мене обрисом...
Підкидаю жарин в камін.

Теплий дух цілував долоні.
Затерпли пальці - а серце терпить!
Чомусь абонент не дзвонить...
Нехай... До завтра я буду "не в зоні".

Я знаю: ти з телефоном в обнімку
До ночі притулку собі не знайдеш.
І погляд до ранку: то - в стелю, то в стінку...
Та ти ж пообіцяв: отже, не набереш!

Неквапно ніч все неспокій накручує...
Давно за північ годинник зник.
Це ж треба буть в Бога такою везучою:
Отримати мрію і жить цілий вік!

Це ж просто втома... В житті і в голосі...
Полон обов'язку, мов полин...
Я пішла б, та тримаюся власним примусом.
Сама собі підкидаю в камін жарин,
Немов лимона у чай з жасмином.


14.04.12 23.32

Сьогодні вранці була весна!
Мені снилось щось рідне й близьке...
Ти знаєш, я і досі ще вірю снам...
Якщо чинити неправильно... Тоді правильно ж як?!
Хто сказав? І з якої то це висоти
Видно шлях весь аж до опівночі?
Ну і що?.. Просто я і ти...
І весна, що від сонця замружить очі.

17.02.12 22.13

Гіркуща кава, щоб приспати болі...

Що кожен нерв зривався і бринів -
Це знав один. А той, що воїн в полі,
Із небом та зірками гомонів...
А тих зірок сьогодні забагато...
Із ними - добре... Але окрім них...
Ну як тут говорить, а не кричати?!

Останній нерв зірвався і затих...

13.03.12 12.45

Затяжні години... Холодні сутінки...
Я дуже скучила - приїзди!
Я - тут. Поруч... Дарма, що подумки.
Електрички і поїзди.
Яка різниця?! Час відмінили...
Щасливі - зірки рахують.
...були собою, а ніч дзвеніла:
Вже третя сьогодні, - собі звітує.

А має ж бути такий, з ким можна
Втекти від всього... В свої світи!
А як без цього? - Без цього порожньо -
По вінця суму і самоти!

Ми в божевіллі своєму поруч...
Ну обійми ж мене - підійди!

"Чи ж варто їхати проти ночі?"
Я дуже скучила - приїзди!

21.21 22.03.12

Вікна вночі, немов образи,
Дивляться в сутінки одинокими зорями.
І скрипнуть колеса Чумацьких Возів.
Оберотається час. Від'їзджаємо до весни.

Місяць вповні, немов прожектор,
Сліпить Душу, стрясає тьму.
А може Щастя змінило вектор...
І траеткорію?.. - Й не одну!

Все заспокоїлось - вщухли сльози.
Лиш не чіпай обірвані нервів струни!
Вікна вночі, немов образи.
Місячним німбом освячені сутінки...

08.03.12 20.53

Тяжка утома від снігів і холоду
Висить в повітрі Духом димарів.

Не може ж бути цього - щоб назавжди!
ТА Я САМА ПІДУ ЗГОРТАТЬ СНІГИ З ПОЛІВ!

Недобрий Дух! Він гріється з морозів.
Кругом шукає тиші й темноти.
Все молиться - весна вже на порозі -
А він не хоче просто так піти!
А він би димом зорі застелив...

Для мого настрою шукаєш приводу? -

Висить в повітрі Духом димарів
Тяжка утома від снігів і холоду.


20.02.12 22.53

Літом п'янить жасминова пізня ніч.
Небо скапує на пісок солоним болем.

Бог ходив там - ноги собі промочив,
Тому і назвав ті краплинки м о р е м ...

Я ішла біля нього - ногу вколола зіркою...
Мені важко іти, та ще й небо таке холодне!
Хоч і серпневе... Бо хтось написав був гілкою
На піску: "Без тебе це небо мені не потрібне!"

А я вже давно розгубила зірки...
Защораз відпускала минуле, а воно п о в е р т а л о с я!

Мій чай пахне літом. - Гіркий!
Проте, без нього Щастя би т а к не цінувалося!


25.02.12 20.36

Я вірю у те, про що мовчу!
Сповідую Долю і не визнаю випадковостей.
Коли приходить кохання, ти назавжди перестаєш дорослішати.
Крім цього, існує досить розповсюджена теорема:
Зі мною цього не станеться! Я ж розумниця!

Спираючись на це, можна сміливо
хотіти і вірити у першу любов, аби вона
збувалась впродовж усього життя. Це ж
нічого страшного? - Зі мною цього не станеться!

Було усе: і зоряні дощі, і безсонні ночі,
і серце, що вірило, плакало і сподівалось. Адже
Зовсім не знало математики.

А навіщо йому?

і боляче. і сумно. і закохано.

Все б нічого, якби математики не відмінили.

-

Серце добилось свого.
Все, у що вірилося - збулося!

Від цього моменту світ, уявлення про нього,
перевернулись. Це ж треба було так себе
надурити! Обманюватись, що то - кінець...
коли то - тільки

перший крок після старту.

23.09 28.01.12

Вечір такий сьогодні. Небо над нами морське.
Такі ми собі безборонні.
Вітру мовчання низьке.

Такий ти мені... До болю!
На серці штормить - послухай!
У нього всі рани в солі.

Як добре, що я поїхала...


Знаєш, мене без тебе немає.
А тепер я складаю зірки.
Я складаю зірки до раю -
Рідного раю твоєї руки.

Як добре, що ти приїхав...


А взяв парасолю? Бо щось схоже на дощ.
Хтось мовчання моє підслухав..-
Той сон. Все-таки, збувся віщим.

Таке ти мені... Близьке!
Що без тебе - собі - стороння!
Той вечір напередодні, коли небо було ще низьке.


А тепер - не торкнутись твоєї руки.
Я тебе від себе оберігаю.
Та із раю усі зірки
Я, свідомо, на відстань міняю!


22.25 02.02.12

Тихо проходив сніг...
А я шукаю твої сліди.
Я знаю, ти не прийти не міг...
Хоч і знав, що скажу піти.

Які вечори ці довгі...
Мені Душу в сніги замело.

І все було би нічого,
Якби нічого б не було.

21.39 22.01.12

Частино Всесвіту, ти звешся моїм світом,
Далеко десь за межами Землі.
Ст́ежки туди не вкаже жодна карта -
Аби ж самому там її знайти.

І коли це стається, з'являється щось незвідане
І увесь світ змінює орбіту.

З'являється той, хто забрів туди, аби зігрітись з дороги.

Ти впускаєш його. Дивуєшся.
Боїшся. Він йде. Але не зникає...
Місце біля вікна за столиком,
Де ви полюбляли пити каву,
Залишається порожнім, кличучи за собою минуле.

Ваші розмови...про що ні з ким
у цілісінькому Всесвіті
не можна говорити
Продовжувались від затемнення до затемнення

Небесного.

Казково... Але після одного з затемнень
Ти промовчала. І пішла

Переступаючи через сузір'я. Ти пішла
На Землю. Тоді, це, здавалось, буде
правильним.

Бувши здібним учнем, швидко
прижилася там.

Ніби й як і сподобалося. Можна жити.
Але, коли сузір'я знову сплелися в стежку,
Ти вирішила провідати свій світ...
Щось таке знайоме кликало тебе туди.

На повному серйозі думаючи, що Він
вже ніколи не
з'явиться, ти

Пішла туди...
А там - за вікном із яблунь осипались
зорі.
На кухні пахне кавою. А біля вікна -

Він... - чекав... Весь час.

-Хіба я міг забути?!
Не чекати?..

Набрехати собі не вдалося...
Тепер усе піднялося над головою,
А ноги ступали по холодній підлозі неба.

17.01.12 00.33

Зачекай, ще на мить залишися!
Дай згорю у цих рідних очах...
Не повіриш... Погляд твій не змінився.
Такий само, як в повторах і снах...
Розумію ж, від себе не дітись...
Доля, як вирок, вперше смуток пила.
Безсумнівно, час і змужнів вже, і виріс...
А від себе я знов не втекла!
Хоч далеко по відстанях - близько до серця.

Я щодня переходжу по отруєних стрілах. До уламків "колись".
Блукаючи по Душі. Пам'ятаючи Щастя...

Цілий світ шкереберть, як тебе знов зустріла!

28.08.11 23.30

За прогнозом синоптиків я повернусь зі снігом -
Перевірена на страх Щастя, взяла тайм-аут.
"Сьогодні на вулиці через густу темряву місяць ледь дихає", -
Передавали по радіо за стіною в сусідній кімнаті.

А що, темрява теж має свій ступінь токсичності.
Тому все так хоче найшвидше піднятися вгору, -
Аби до сонця. А там... уже з відстані вічності...
За прогнозом синоптиків, зима ще настане не скоро...

17.12.11 21.14

Море виплакать. Відпочити.
Душа дуже скучила за дощами,
Які п'янко так пахли квітами,
Відбивали веселку між нами.

Бути щирою... Перед ким?
Бути відвертою, аж криштальною...
Перед тим, хто лишився морем.
В пустелях відчаю й жалю...

20.21 23.11.11

...якщо чесно, шкереберть все летиь на голову...
У свідомості не знаходжу логіки...

...ніхто і не знав ще, що цього вечора хворого
Доля вчинить найзлішу помилку...

Як же так?!. За чиїми ж то розрахунками
неточності точно так співпадають?!.

Он, уже небо манить відкритими вікнами
Свою найкрасивішу наречену в білому...
Уявляєш??!

08.01.12 19.30

Землетрус. Двадцять балів за шкалою неспокою.
Шкереберть все... І Душу ще й досі трусить.
Від такого не врятуватись докорами...
Утікти - ось єдиний спосіб.
На кілька вічностей - "за свій спокій"...
Життя знову з орбіти зрушило.
Цього точно не видно збоку
За високим парканом усмішок...

Чекаю снігу. Абсолютні нулі за Кельвіном.
Автовідповідач вчиться всім усміхатись.
Телефон залишаю вимкненим.
Як я? - Я промовчу... Сьогодні не можна брехати.

07.01.12 19.44

Тема:
Абонент +380........3 продовжує Вам снитись. Можете прокинутись пізніше.
Відправник: Душа


Метро. - Вокзал. - Обвітрена дорога.
На вогких вікнах візерунки снів.
Шкода, що вже не маю змоги
Повідати усе, про що хотів...
Якби-якби... Але життя так склалось:
Якби отой випадок нас не звів,
Можливо б, якось інше сумувалось
На цій дорозі снігу і років...
Та що ж, буває. Доля нам не власність,
Хоч інколи і серця дослухається.
"Хороша доля - чим сплатити вартість?
Щаслива доля - взагалі, купується?

Мені - не треба - це у подарунок:
Зробити хочу Янголу приємно.
Так, терміново. До Нового року...
Подзвоните? Чекатиму. Взаємно..."

Ну от, чудово. Майже все готово.
Лишилося про зустріч попередити...
Дзвоню - гудки - та оператор знову:
"Цей абонент звикає не чекати
Усього того, що завжди хотів.
Він поки що не має змоги
Зустрітись з Вами. Ще не пережив
Зірок... Й слідів з засніжених доріг..."


29.12.11 17.27

Душа відморозила усі пальці,
Розтопивши на шибах лід...
Мені не вистачає лиш сонця -
Та коли ти приїдеш, я начаклую літо!
Мені холодно й передзоряно...
Хоч не жду тебе. Знов не жду!
Бо колись ще було обіцяно:
"Тільки ж ти не чекай мене! Я - прийду!.."
Я не чекаю тебе. Я вже звикла.
Тільки звичка ця - двері не зачиняти...

Хай і прийде зима, і сніг всі зашторить вікна,
Все-одно -
Коли ти приїдеш, я начаклую літо!



11.12.11 00.57