Тот же сценарий:
Нервный мужчина,
Жёлтый фонарик,
Проходящая мимо машина.

Как до смешного нелепо,
Всё вокруг происходящее,
Я снова следую слепо,
За мимо меня проходящими.

Ночь снова без сна,
Вторая кофе кружка,
Нащупываю камешки дна,
а рядом тень-подружка.
4.10.12

Ти в осені мене цій віднайди
Допоки ще палають буйно липи,
Допоки з неба чистої води
Яскраве сонце злата щедро сипле...

Ти відшукай мене на стежах тих,
Де шелестить незримою сльозою
І так знеможно без кохання йти
Душі у далеч вічно самотою...

Ти розгледи́ ув осені той слід,
Що дріботить до капища святого,
Допоки ще буяє листоліт
І снігом не занесено дорогу...
(9.11.12)

Годинник більше не стоїть.
Історія складається із вчора.
І головний суперник - час,
І та всередині потвора.

Ти ніби сірий кардинал:
Воюєш ти лише з собою.
Все буде завтра,а сьогодні?
Сьогодні ми не станемо до бою.

Сьогодні ми впадем в депресію,
А завтра буде маса справ.
Коли ж час жити буде?
Час йшов, але куди - не знав.

26.12.2012

Світило сонце, грілися Карпати,
Дугою вигинаючи хребти.
Гуділи бджоли – треба працювати.
Ідилія.. Та раптом – знак біди.

Сказали різко: «Хутко виселятись!
Збирати необхідне та іти».
А як поглянуть в очі рідній хаті?
А як промовить яблуньці: «Прости»...

Дрібненькі діти доокола плачуть,
Старі хрести на цвинтарі німі.
»Збирай-но, жінко, речі... Ще побачать
Сльозу на оці та думки в пітьмі».

І кожен в серці ніс дідівську пісню,
І кожен в душу хухав: не схолонь...
Назад би озирнутись... Та запізно,
Вже вислизали спогади з долонь.

Сховати в серці від чужого ока
Те найсвятіше, що вкраїнець мав.
Нехай притихне, хай лежить глибоко,
Аби ніякий ворог не дістав.

А потім, озираючись несміло,
Бабуся вчила давніх молитов.
Її боліло не старече тіло,
А спогади, відроджуючись знов.

Хотіли з нас рабів зробить. Німими
Очницями дивитись вік у вік?
Щоби в страху забули, ким були ми?
Щоби посохли корені навік?

...Земельки скибка, звана Закерзоння!
Позбавлена ти наших молитов.
Та віримо: ти в Бога на осонні,
І ми в думках до тебе линем знов.

11.2012

Якби ж то перебігти низку літ...
Назад, назад - там сонячно й барвисто,
Де так спішить у простір часоліт,
Яким кермує золоте дитинство.

Де виспались запліднені сади,
Де бринькають у травах дзвінко роси,
Лечу, лечу я подумки туди,
Де літо вранці пахощі розносить,

Де в кришталях веселого струмка
Вихлюпуються сонячні зайчатка,
Де ще надійна дідова рука
Веде в життя із самого початку.

Та стежка круто вгору повела,
Між бур’янами, як гадюка, в’ється...
Попереду – ні міста, ні села,
Здається, грім у грудях, а не серце.

Біжу, іду – аж раптом листопад
Останнім листям позіхнув спросоння...
Ще ж не дійшла... Й не поверну назад...
Й нести так тяжко сонце у долонях...

Не стомились вітри, сумно квилять осінній молебень,
Барабанять не в ставні, а прямо в мою самоту...
Перекину місток від заплаканих вікон до тебе –
І нехай листопад сам смакує свою гіркоту.

І по цьому містку попрошкую подалі від втрати
І на сонячній стежці посію зернятка надій...
Поможи мені, Боже, черствою від болю не стати
І розбурхати серце для щастя нового зумій.

Поможи мені, Боже, лишатися завжди собою.
Не кажи, що свобода – тобою придуманий рай...
Як спіткнуся на чомусь – не дай же мені супокою.
Тільки силу і віру, вірші і любов не займай.

Я прошу Тебе, Боже, з Тобою я завжди відверта,
Якщо погляд не стріне знайомих очей на мосту,
Все одно дай мені оте право – щасливою вмерти!
І нехай листопад сам смакує свою гіркоту...
Листопад 2012

Радіє вечір вітровієм,
шепочучи багряним листям,
повітря подає ігристе,
немовби у фужері – ірій.

Широко вечір веселиться,
йому байдужий серця смуток,
лише своє він хоче чути,
без настроєвих інвестицій.

Забувшись, радісно танцює,
мов натовп у якомусь клубі.
Вогні ж... Вогні, неначе судді.
Журбі чиїйсь. Побіжно. Всуї.

2012 р.

припадає віно листом
віно листом

Залюбленість у себе Вам не тисне?
Така прегарна і розумна, звісно!
А в імені уже жорстокість стужі,
Та ластівки наївні дуже-дуже...

Обманно вірять: Білосніжка тужить…
Не варто сніг нести у душі птиці,
Там холодно без Вас! Буває криця
Люстерка льодяного так збайдужить
Без Вас, прекрасна і холодна Леді…

Та що це я, рахуєте, дале́бі
Чи Ваші вже усі зірки на небі...

Ви все будуєте свої меридіани?
Для Вас слова- не істина, а сани!

Лупаєм ту скалу!
Проте, одначе…
Ви з Півночі.
Що та скала Вам значить?

В захопленні від посмішки твоєї
З лукавинкою щирою,
Гублюся,
Про сиві забуваю
Ювілеї
Свої вчорашні,
Гнуся і стелюся
До ніг твоїх…
А як погляну збоку
На себе –
Сором обпікає щоки:
Чи маю ж право жінку юнороку
Заманювати в сиві свої роки?!
Палю цигарку.
Гірко так, прегірко.
Гірчить полин зневіри і вагання.
І падає в траву серпнева зірка:
Твоя – найперша,
А моя ж остання.


04.09.1997

Для меня ты всех роднее
Ты ведь кровиночка моя.
Сестричка милая и родная,
Ведь мы с тобой одна семья.

Все детство мы с тобою вместе,
Ходили в садик и игрались.
Болели, бегали и ругались…
И незаметно в юность шли.

Помню я, когда впервые
Ты без меня, одна ушла…
Ведь для твоих подружек стала
Вдруг почему-то я «мала»

Толпой тогда вы шли на танцы,
Меня оставили одну…
И я стояла у тополи,
Глотала горькую слезу…

И вдруг – сестричка оглянулась…
Смотрела долго на меня,
И бросив всех – ко мне вернулась…
Со мной вдвоем у кино пошла.

И помню я , как однажды,
А жили бедно ми тогда.
К тебе вдруг зависть появилась…
Свет заслонила для меня.

«У Маши видите две кофты!»
Шестнадцать было тебе тогда.
А у меня то – ни единой…
И зависть за сердце взяла…

А наша мамочка родная,
Взглянув, поняла все тогда…
Она спросила: «Машу любишь?»
И я ответила ей: «Да».

И мама мне тогда сказала:
«Жень, вещи это ерунда.
А кофточку тебе мы купим.
А у жизни главное – сестра.

Спасибо мамочке любимой,
Что научила нас любить.
И на всю жизнь нам объяснила,
Чем нужно у жизни дорожить

И мамочки совет тот мудрый
С тобой по жизни мы несем
Друг друга сильно и нежно любим,
Не обижаем и бережем.

Моя сестричка, дорогая!
Ты помогаешь мне всегда!
Когда болела я, у больнице
Со мной ты сутками была.

И богу слава, маме и папе.
Что у жизни есть ты у меня!
Что мы друг друга понимаем
Что мы с тобой одна семья.

Від біди, печалі і тривог,
Збереже нехай всіх Бог!

Доню, моя донечко, сльозинко на очах,
Відлітаєш ти від мене у життєвий шлях,
І де б не була ти, у які не йшла світи,
Мамина молитва тебе буде берегти.

Від біди, печалі і тривог,
Збереже тебе хай Бог!

Не шкодуй із серця людям, доню, теплоти,
Будь завжди привітна і до всіх ласкава ти,
Щоб життя колискою для тебе все було,
А знайдеться милий, на його зіпрись крило.

Від біди, печалі і тривог,
Збереже удвох вас Бог!

Тільки, доню, пам'ятай про батьківський поріг,
Про матусі серце, що для тебе оберіг.
Знаю, заклопотана ти, та хоча б до свят,
Ти привозь бабусі онучаток-пташенят.

Від біди, печалі і тривог,
Збереже усіх нас Бог!

Де соловей витьохкує чарівно –
Серед дубів кремезних, серед кленів –
Конвалія, як лісова царівна,
Росла струнка на пагінці зеленім.

Росу ввібравши чисту світанкову,
Сріблились дзвоники прозорим блиском,
Згортаючи обгорточку казкову
Над пуп'янком – пацьоркою намиста.

А запах! Ніби ангели із неба
Подарували свіжі аромати!
А знаєш, вона квітла задля тебе,
Щоби тобі себе подарувати.

А ти проходив мимо і навмисно
На ніжну квітку наступив ногою.
Поранена душа її повисла
На ниточці і витекла сльозою.

Скажи, чому, не можу я збагнути,
Приніс царівні лісовій страждання?
Та знай: якщо щасливим хочеш бути,
То не чини подібного з коханням.


08.05.2012р.

У листопаді кольору какао
над озером, де смуток потонув,
гойдався очерет (такий зухвалий!) -
пишався гордо. Де ж йому до сну?

О, нині тільки він керує світом
і має силу - зиму простоїть!
Та налетів зненацька зимний вітер,
подер його на клапті... Мимохідь...

Погрався і пішов. А над озерцем
насіннячко прозоре, невагоме,
як сяйво - із розірваного серця -
шукає шлях додому...

там де яро цвіте горобина
понад сонною балкою мертвих мечів
ходить видиво білої панни вночі
простягає обійми тремка далечінь
панна йде і ніхто не зупинить
там де яро цвіте горобина

де плющі на мечах повсихали
розімліли щити та облізли герби
тільки світяться душі вогнем голубим
і не видно просвітку хоч мертвих убий
тільки холод безмовних окалин
де плющі на мечах повсихали

не дивись їй услід схаменися
не піддайся чарунку нічної краси
повертайся у чорні дрімучі ліси
тільки сон нетутешній у яв не неси
залиши у торішньому листі
не дивись їй услід схаменися

Когда мы были молодыми
Мы этот день с надеждой ждали.
И стать свободными желали
От повседневной суеты.

Дни пролетели незаметно
И этот день пришел, желанный.
Но почему-то счастья нет
От той свободы долгожданной.

И почему-то нам не спиться,
До полудня, как мы мечтали.
А по ночам работа снится…
Та, от которой мы устали.

И с ней расстаться нету мочи
Друзей оставить и зарплату.
И стать зависимой и бедной.
От государства ждать подачку.

Смотреть голодными глазами
В витрины полные товара.
И каждый день считать копейки…
Те, что когда-то не считали.

2006

Була дорога – тепер стіна,
Лупай її – не лупай.
Чому ж урвалася та струна,
Й мов риба віддих хапай?

Було горіння – шалений дрож,
Аж відлиски ген пожеж.
Це ж мовби риба німіти, що ж,
Рятуючись від мереж?

Таж ні – чарунки в мереж рідкі,
Не рівня їм тятива!
Впадуть (не відаю ще звідкіль)
Не слава, зате – слова.

Замокли ноги брудні в багні,
Та гарно, що знов у путь.
Чи ж я здолаю його, чи ні?
Втім рать не вгамує ртуть.

Й паде на порох німа стіна,
День синій імлу поїсть.
Шкода – урвалася та струна,
Та ще залишилось шість.

Образа давно минула,
Ніби її не було,
І у далеке минуле,
Часом усе віднесло.

Нині по-іншому бачу
І вчинки свої, і слова,
І Богу дякую щиро,
Що я прозріти змогла.

Бо видно так було треба -
Цей ківш допити до дна,
Зазнати болю гіркого,
Відчути зраду сповна.

Переборовши – піднятись
І не бажати розплати,
В усьому, що відбулося,
Не бачити вже винуватих.

21.06. 2012р. Надія Таршин

Про кохання уже не
пишеться,
На усе є - своя пора.
І надії мої, і мрії,
Щоб було у нас більше добра.

Щоб щасливо жили усі мами,
І щоб чуйніші діти були,
А жінки залишались
жінками –
Віз проблем на собі не
не тягли.

Щоб земля моя люба і
мила –
Набиралася сили щорік,
І на ній врешті – решт
відродився
Справедливий
козак – чоловік.

І багаті не забували –
В домовини - кишень нема,
І усім: і багатим,
і бідним –
Небесам звітувати сповна.

Щоб гармонія щастя і миру
Панували поміж людьми,
Ну а доля по – материнські
Огортала усіх крильми.

Мабуть я і смішна , і дивна,
Бо насправді так не буває –
Тільки мрія і віра в добро,
Шанс для кожного з нас
залишає.

30.04.2012р. Надія Таршин.

ядерний вибух
білий пил
падає чорне перо

нейроколапс
білий папір
падає чорне перо

кимось підібране
штучно літатиме
зникне у кванті пітьми

кимсь непомічене
падати нікуди
зникне у небутті

чорні птахи
бійка на смерть
кров стікає пером

битва думок
чорнилоточить
і заливає вином

поле бою
чорне пір'я
анАтемізує. додолу

мертві чи птахи-каліки
народять
матерію слова



жовтень 2012

Закурганений,
Закураїнений,
Заруїнений рай – Донбас?!
Що ж ти сваришся з Україною
Так, що хрипне густий твій бас?!
Що ж ти ділиш дітей приблудних
На своїх і чужих?!
Нехай
В буднях цих неймовірно трудних
Україниться ріднокрай!

Переписуй спочатку й начисто
Всі скрижалі – веселі й сумні,
Всіх злютовуй в ЄДИНУ НАЦІЮ
В цім суспільному казані!

Щоб зворушились,
Заворушилися
На взаємну любов
Серця
В грудях правнуків ворошиловця
Й січового стрільця.

2003

Можна вбити поета
І вірші його спалити,
Можна знищити навіть
Сліди від його слідів
І плитою могильною
Намертво прах придавити…
Та залишаться трави,
Якими він прошурхотів!

2003

Відчуваєш перші холоди?
Як роки, вони пробрали плечі.
Навіть місяць, серпик молодий, -
Ніби кіготь, грубий і старечий.
Знаєш, як вернутися назад,
У густе і променисте літо,
Де ніхто не вірить в листопад,
Де із сонцем діжка перелита?
Пригорнись і будь мені плечем,
Поділись медовим теплим чаєм.
Десь на денці замерзає щем.
Літо буде! Трохи зачекаєм...
2012

Доплакує осінь. Уже їй лишилось недовго
кропити слізьми листопадові села й міста...
Для неї одна тільки є у цім світі дорога,
незмінна, холодна, коротка і дуже проста.

В минуле. В пітьму домовини прожитого вчора.
Чи хоче? Не знати. Та вибору їй не дано.
А поки у ній іще тонуть підошви й підбори...
А сіра печаль переходить потроху у сон...

Поглине земля свій покров з бездиханного листя,
замерзне безсило остання осіння сльоза.
І вже підкрадається холод зими гонористий,
щоб також колись у цім світі лишитись позаду.

2012 р.

Я посиджу сама.
Або ще в товаристві мовчань.
Листопад вечорів,
Застарілі розмірені ритми…
Одинока сурма
І негоди холодний кажан –
День,нарешті, згорів,
Його темінь оплакує ридма.
Зупиняється час
(Бо затерпла у Мойри рука).
Розійшлися усі.
Задубіли від холоду пальці.
Тільки зірка-свіча
До роботи тепер беручка –
Вибирає узір
І розтягує місяць на п’яльцях.
2012

Коли спадуть на Вашу душу тіні
Моїх, учинених давно, гріхів,
Ви сонцем прощ у мареві осіннім
Зніміть із мене справедливий гнів.

У тім саду, де ми плоди зривали,
Давно немає радості цвітінь,
Лиш юності віддалені хорали
Імлою їсть немилосердний тлін.

І що нам від майбутнього чекати,
Коли минуле роз’єднало нас?
Простіть мені ці непоправні втрати,
Простіть мені, уже в останній раз…


29.11.12

Свободу крошками хлеба
Бросают в потоки времени…

Вороны, что сыр держали,
Друг друга теперь по темени
Клюют, а вокруг лисицы
Ш-ныряют, ища поживы.

Вороны, ведь вы же птицы!
Не сыром единым живы.
Вам жизнь подарила крылья –
Поток измерять полетом.

…Но белою сажей перья
им пачкает добрый кто-то -
всё тот же, кто крылья чайкам
измазал белилом чёрным:

им крошки ловить не стайкой -
по одному, проворным…

"2011

ХРИСТОС И КРЕСТ/ М.Цветаева

Среди поля у дороги
Стародавний крест стоит,
А на нём Христос распятый
Тоже с давних лет висит.

Время расшатало гвозди,
Долго ветер крест качал,
И Христос, вверху распятый,
С древа на землю упал.

Тотчас же трава степная,
Что росла вокруг креста,
В свежие свои объятья
Нежно приняла Христа.

Незабудка и фиалка,
Что синели меж травы,
Обвились венцом любовно
Вкруг Христовой головы.

На живом природы лоне,
Отдохнуть от ран и слёз,
Меж цветочных благовоний
Мирно опочил Христос.

Но недолго почивал он,
Пустовал сосновый шест, —
Чьи-то руки Иисуса
Снова подняли на крест.

Но, как видно, не сыскали
Для Распятого гвоздей:
Ко кресту жгутом соломы
Был привязан Назарей.

Так ханжи и суеверы,
Видя с ужасом в глазах,
Как с гнилого древа смерти —
С алтарей, несущих страх,

Из церковных песнопений,
Из обмана, крови, слёз, —
Словом, как с креста былого
Сходит на́ землю Христос.

И как, ставши человеком,
Человечностью своей
В царство света и свободы
Увлекает нас, людей, —

Все стараются над миром
Вознести опять Христа,
И хоть лжи соломой — снова
Пригвождают у креста.

(за народними мотивами)

Ой, упала зірка з неба,
загадать бажання треба,
загадать бажання треба
на любов!
На цілунки аж до рання,
на надіі-сподівання,
загадаю я бажання
на любов!
Ой, упала зірка з неба,
закотилась зірка з неба,
закотилась зірка з неба
у траву!
Загубилося бажання,
чи знайду його до рання,
чи зустріну я кохання
наяву?
Ой, сховала місяць хмара,
зА що мЕні така кара?
Заховала місяць хмара
до біди!
Вітер місяць обіймає,
вітер теж когось кохає,
вітер хмару проганяє,
"Відійди!
Щоб збувалися бажання,
і надії-сподівання,
щоб тобі любов-кохання
віднайти!"
Ой, упала зірка з неба,
загадать бажання треба,
загадать бажання треба
на любов!

Звістка радісна прийшла,
Мою душу звеселила –
Храм будують у селі –
Новина ця серцю мила.

Знов надія ожила,
Що по–людськи заживемо,
Бо коли будують храм...
З вірою - не пропадемо.

Боже, милості Твоєї
Я прошу і допомоги,
Щоб вели до цього
Храму
Із усіх країв дороги.

І у рідному селі
Знову дзвони задзвонили,
І небесна благодать
Додала у душі сили.

2011р. Надія Таршин

О женщины, творения природы!
С непостоянством мартовской погоды
Черты все у вас переплелись.
Вы и добры, и зло у вас кипит,
Умны, мудры, и очень бестолковы,
Вы и серьезны, и капризны очень,
Вы и бескорыстны, и жадны беспредельно,
Нежны и ласковы, как солнышко в апреле,
И холодны, как стужа в январе.
Как ключ к вам подобрать скажите?
И где ларец заветный тот найти,
Где сути вашей тайна хоронится?
О, если б тайну ту узнать ….
Как жить легко бы было с вами.
Приказывать и управлять…
Как самыми послушными войсками.
О каждой все известно наперед…
Какую хочешь - выбирай любую…
Нужна вам добрая, - берите,
Ласкайте, мучайте, кричите….
А у ней лишь доброта одна,
Вчера, сегодня и всегда.
И вот тогда так станет скучно…
И кто-то громко закричит!
Верните женщину, ту не простую,
Что мудрый бог для нас создал.
Хорошую… , и чуть плохую…
Но ту прекрасную, земную,
К которой ключ не подобрал.

2000г.

Чудотворче Миколаю,
Я усе, що треба маю:
І веселу залізницю,
І жучиху-жартівницю,
Маю теплі рукавички,
Автопарк є невеличкий.
У сестри – лялькове місто.
У кімнаті в нас барвисто.
Маю маму, маю тата,
Тож сім’я у нас багата!
Для сусідської Галинки
Принеси хоч мандаринки!

Жінка - українка, червона калина,
Пісня солов’їна, золота душа.
Як тобі живеться, у цю тяжку годину,
Коли грошей часом і на хліб нема.

Прохідні закрили фабрики і заводи
По усій Україні роботи нема.
Вийшли на базари усі, хто тільки можуть,
Усі тепер торгують – покупців нема.

А що саме гірше, діточок не родять.
Рідко коли бачиш, щоб вагітна йшла.
Люди схаменіться, а то пізно буде
Україна вимре, а поки ще жива.

Пани депутати, у Верховній Раді,
Припиніте чвари, працювать пора
Дайте людям жити, їсти і робити,
Бо на Україні ледачих нема.

Знову, як калина, хай розквітне жінка,
Сміхом хай дитячим повниться Земля.
Хочемо гордитись за свою Вітчизну,
Щоб жінка - українка щаслива була.

1994

Тремтяча, хвора вохра осені твоєї…
Сум до обличчя намертво приклеять
Зневірені холодні пальці вітру.
Дитинства давні вдатні веселкові барви
На цю іржу замінено примарну -
Зима її сухотні плями витре,
Відварить із самотності полин,
Відв’яже душу, поцілує: - Линь
Горбатим коником хутчіше вихрів!
І тихо, перш ніж ти - з копит в політ:
- Побачиш Бога, передай привіт.


2012

Присядь, Людмило, і не клопочи –
Я не голодний, я не хочу пити,
З дороги я в готелі відпочив,
От лиш гостинця не спромігсь купити.
Це ж скільки літ у тебе я не був?!
У наших діток є свої вже діти,
Тож не годиться гудити судьбу
Й самих себе не варто нам жаліти.
Ми постаріли. Сили вже не ті.
І час не той, щоб замки будувати.
Та в нашому сирітському житті
Ще й не таке було, якщо згадати.
Прости, сестрице! Я не генерал –
До старшини – і то не дослужився –
Зі свого недолугого пера
Ні славою, ні грішми не розжився.
Нічим відчутним не допоможу,
Хіба що словом трішечки розраю
Та ще скажу, що дуже дорожу
Тобою, хоч і рідко приїжджаю.
Посидьмо тихо, мовчки. Прихились
До мене, до сивин моїх і зморшок.
Усе хороше, що було колись,
Згадаймо:
Дріботить липневий дощик,
А ми в дуплі з тобою
Обнялись,
Немов більчата…

1995

Ви заспівайте дівчині романс!
Пасіонарно завоюйте простір
її бажань сердечних, де все просто –
коли звучить по-справжньому, про Вас.

Поривами останнього романтика –
щоб голос, наче вірності присяга,
закутував у шовковисту сагу
і білосніжну паллу повелительки...

Пробуджуйте, як лицар, серенадами.
І хай здаються вчинки несучасними. –
Жінки втомились бути не прекрасними,
жінки втомились бути не жаданими.

...Хай інші створюють хіти для мас,
і почуття замовлять у діджеїв.
У неї в серці – пелюстки лілеї…
То ж заспівайте дівчині романс.

Я вже не син. Я – чоловік в подружжі.
Я – батько. Я – дідусь. Але… не син.
І серце невимовно з жалю тужить…
-О Боже, що на небесах єси,

прийми літами втомленую душу
того, хто дав колись мені життя…
Не стало тата… Тільки сльози душать…
В онуків більш немає дідуся…

Завершено важку земну мандрівку
у довгих-довгих дев’яносто п’ять…
Прощайте, тату… Вічного спочинку
у Небі… Вічна пам’ять…пам’ять…па…

26.11.2012

Вітер босоніж ходить –
вим’яті спориші.
Вітер співає оди.
Ну хоч бери й пиши,
як залицявся вміло,
протягом ліз у сни:
«Вітрику, любий, милий,
рідний, облиш, пусти…
Діток у нас – дай Боже!
Хай підростуть іще!»
День догорить погожий,
тихий такий… Лише
там, на кутку вдовинім
вихриться в димарі.
Кажуть, у неї нині
четверо. Всі малі.

Що стрічі без розлук?..
Та схоже – мить,
Як серце защемить
І нагада про неминуче,
Якими б твердокорими не були ми,
Схиляємось в журбі, як верби ті плакучі.

Під спеки розігрітий плин,
Молотять роси босоногі равлики.
І літа невгамовний млин,
в саду збиває перестиглі персики.

Гойдається на павутинні час,
ховаючи в серпанок очі.
А десь, в яру, серпневий Спас
вистуджує жару узваром ночі.

В холодних ранках ще щебечуть ластівки,
Та осінь стукає в серпневі двері.
І яблука лиш дочекались спасівки,
А літо поміняло вже шпалери.

Серед полів, що мріють у цнотливості
Колючі стерні ходять їжаками,
А у хмарин не вистача сміливості
Усе залить осінніми дощами.

Останнім медом ще гуде на пасіці
І сонце припікає, слава Богу,
Та в небі за селом, що біля просіки,
Лелеки учать молодь у дорогу.

У Шишаках за грубою тепло. І звично
Виглядаєм крізь шиби, щоб ранок прийшов.
А воно, як на зло, затягнулася мжичка.
Ну і що? Й за дощу може бути улов!


У дворі походжає рибалка завзятий,
Кум Микола, щоб снасті зібрать до ладу.
При погоді усякій відбудеться свято,
Як би дощ не періщив, чи вітер не дув.

Ми підемо вклонитися Пслу. А вже потім
І по чарці й по другій, й по третій хильнем.
Третім буде Мишко Архирей. Річки спокій
Не порушим. А вип’ємо все, що хмільне.

Дружині Ліні

Ми тридцять років ще й один
Сімейний віз тягли в супрязі:
Я був для тебе мужем-князем
Від першодня аж до сивин.
А ти княгинею була
Для мене, вірною жоною,
І чувся дужим я з тобою
На чолі княжого стола.

Часи усобиць, грізних смут
І різних пошестей раптових,
До пня нас винищить готових,
Пережили. Вино отрут
З душі не витруїло згоди,
І милосердя та жалю –
Сьогодні я тебе люблю,
Як люблять затишок природи
В осіннім затишку тепла
І дозрівання. Мов прозріння,
Для мене є твоє уміння
Два рівноважити крила
І зберігати лад і згоду
В серцях і помислах усіх,
Плач перетворювати в сміх,
В хмільне вино – прісняву воду.
Моя коханко і жоно,
Соратнице палка й дружино,
Жилось нам терпко та ожинно
І так малинно заодно!
А запорукою – дочка,
Княжна – єдина гордість наша
І втіха. Повна наша чаша
І стіл небідний при свічках.
Твій день народження ясний
Ми відзначаємо сьогодні,
З тобою зріднені і згодні
В усьому. Наче дух святий
На нас зійшов. І нам доволі
І задушевності, і слів,
І сліз, і радощів-жалів
У триєдиному застоллі.
Я встану й тихо поклонюсь
Тобі – дружині і княгині,
Загляну в оченьки глибинні
І щастя карого нап’юсь
На все життя. За все прости
І відпусти гріхи невільні,
А всі набутки наші спільні,
Перехрестивши, освяти.

1998

фатальний перший сніг на хризантемах
ще сонних і до зради не готових
не загнаних у грудня мертву мову
сьогодні вранці сходив соком темним

обпалював і сік податні стебла
і пробирав до хрипу як васабі
і в ірій безтурботне листя вабив
здирав його безжалісно ще теплим

воно під ноги клалося покірно
а хризантеми гнули голі спини
і видихали осінь по сніжині
тепер не їй – німому грудню вірні

В café-chantant влетіла в «mini»,
Що тіло тісно облягло.
- Я б пригостив тебе "Martini"...
Знайомі будьмо: я - Павло.

А як твоє ім'я?.. Послухай,
У тебе вигляд - вищий клас!..
(Я закохався враз по вуха
І уявив у ліжку нас).

- Батьки і друзі кличуть Звінка...
- О, як незвично! Це не жарт?
(Ти засміялась щиро й дзвінко.
Почервонів я, наче рак).

- А гордовита, як принцеса -
Не підступитися!
- Та де!
Сьогодні вперше я в Одесі
І чула, тут є "дикий" пляж.

Я на такому засмагала,
Як приїздила в Коктебель...
- А, є такий... Назвали - «Чкалов»...
Спускайся схилами до скель.

А знаєш, я не проти, діво,
Й сам провести тебе туди -
Ми там, немов Адам і Єва,
Позасмагали б... Згодна ти?..


28.11.2012


* Звінка (наголос на першому складі) - зменшувальне від Звенислава.

Нова жовтобока шпаківня
на старому дереві
світить у листопад крізь чорне гілля,

схожа на величезне здеформоване яблуко –
застрягло, витягнулось прямокутно,
добре і самотнє,
подивоване,

схожа на дитину з хворобою Дауна –
он, сусідські дітлахи побігли до школи,
а це дитя удома сидить,
покинули його,

бо – не таке....


04.11.2012

Берези такі щемливі,
такі емоційні, знаєш?
Контемпи в осінню зливу
танцюють в сльозах і смайлах,
крізь відчай летять за вітром,
розтріпують коси хмарам,
і листям останньої віри -
у неба високе марево...


11.2012

Чвалом кіннота,
Алюром,
Крилата,
Мчала
Галопом.
Валом піхота,
Муром,
Затято –
Під Конотопом.
Коні топились,
В підлім болоті
Греблі гатили...
Смертно схрестились
В гніві й підлоті
Вражії сили.
Коні іржали,
Може, про сіно,
Може, про ясла...
Ось вам держава,
Ось наше віно,
Ось – Переяслав!
Дика Росіє,
Ми ж не просили
Виродка в гості –
Вітер осінній,
Де ми косили,
Вибілить кості.
Трави рахманні
Виростуть буйно –
Посестри прерій.
В п’янім дурмані
Дишуть отруйно
Трупи імперій.
Тупіт копитний,
Клич переможний
З-під Конотопа...
Всесвіт відкритий –
Ясновельможна
Сита Європо!
Гей, переможці,
Крицю вигострюй –
Буде руїна...
Є запорожці –
Будуть Виговський
І Україна!

1995

Чотири богині танцюють у морі. І я –
зміїста форель, що струминня збиває під ними.
Регочеться літо. Купається сиве хлоп’я,
скидаючи набік своє облітання озиме.

Повітря як сукня – тонке і сріблясте. А я
вже вгору по сходах несу намиста і відлуння.
Минулі часи виростають із сонячних ям,
із сонячних ям устають ворохобні красуні…

Чотири богині у бубон горіховий б’ють –
засмаглих сміливців скидають небавом у хвилі.
Медузи у роті – то їхня колишня могуть.
Вода у легенях – то їхнє жадане безсилля.

А далі – не знаю. Погнала кудись течія
ті пера блакитні, ті спалахи у крутанині…
А в синьому небі сміється сріблясте хлоп’я,
а в синьому морі танцюють чотири богині.

зів*ялі квіти викидають,
бо ваблять свіжі пелюстки,
і "добре знана" - не такая,
як не крути і не верти...
не та, мов персик, ніжна шкіра,
не ті, знайомі так, вуста,
а нова подружка - манірна,
цікава, досить не проста...
а нова краля "лізе з шкіри",
з азартом грається в любов,
вона гравець, вона щаслива...
жене шалено серце кров
і венами кача насосом
у голову, й туди, до ніг,
і "зашкварчала папіроска",
як випав долу перший сніг...
пригода сталась, от халепа,
ані синиць, ні журавлів,
гульнув...а чи була потреба?
сам винуватий, сам хотів...