Карма - і воїн, і жриця -
світить з її орбіт.
еврика - віршів жар-птиця
ніжно з ПМ у світ.
іносинхронне сонечко
яко надії ять.
Огниво на долонечці
знову од лих до свят.
ера за брилем чи рана?
роєм жагучо квіт.
небом такій осанна -
ангел обрав політ.

2012р.

Я пишу тобі, моя кохана,
Щирого, останнього листа...
Біль душі – то є відкрита рана
Більше не зустріне нас весна...

– Ти цей лист нікому не показуй,
Наодинці потай прочитай...
Почуттів таємних не виказуй
Та мене надвечір не чекай...

Разом не ходити по суницю,
Не губитись в травах і в гаях...
І жалійки спів – на вечорниці
Сльози не залишить на очах...

У зажурі ночі до світання
Вся любов прещира не мені...
Спів сопілки спомином – зізнання
Досі відгукається всі дні...

Віри шлях – у пошуку надії
Відбирає найдорожче – враз!
Загубились найщиріші мрії –
У тенети хитро вабить фрас...

Ваннак із віків нам донесеться –
Вічність вже відмірила життя!
Падають слова із піднебесся –
Сльози долі щирого митця...

І знову дзвонять. Як втомили дзвони!
Сей гуркіт страху, ся заграва слів...
Клюють стерню вигнанниці-ворони,
Де жмих останній правди догорів.

Ясир надій - по ринках чужоземних.
О, в чім вина правічної землі?
Чому се світло видається темним,
Що як дитя невроджене в імлі?..

А може Ти, розгніваний мій Боже,
Десницю тиснеш хмарами утрат?
Влягається панич на тепле ложе,
Та тільки недруг, сліпо-чолий кат!

Його не вмолиш, не допросиш! Марно...
Холодні очі глипають зі стін.
Жертовну нитку зречено-вівтарно
На клапті болю роздирає дзвін!
(21.07.12)

Чуєш: свище вітрище?
Він як справжній дідище.
Хоч і палиці не має,
Всіх в домівки заганяє.

Шпилі смерек уп’ялися в глибінь
нічного неба, що ряхтить зірками,
й під вічним супокоєм мерехтінь
дрімає ліс, приречений до драми.

Проймає гори невимовний біль,
який в хронічне переріс страждання:
карпатський ліс – така захланна ціль
для «слуг народу» енного скликання.

Нещадний звук сокири і пили,
натужний гул потужних лісовозів
вимотує всі жили, щоб жили́
у розкошах і статках – не в тривозі -

нащадки сьогоденних глитаїв,
що вболівають за добро народу:
їх не болить трагедія лісів,
вони живуть кишені на догоду.

Їм невтямки - отой злочинний гріш,
що загрібає ненаситна ложка,
колись і їх – скоріше чи пізніш -
все ж доведе до гробової дошки.

27.09.2011 с. Гребенів

*******
Блукаючи по нетрях словоблуддя,
Опинишся зненацька на безлюдді.
І як засяє вдалині зоря, –
Побачиш довгождане перепуття.

Колючий ключик моїх припущень
так лагідно вліз до лігва Ліона,
та раптом
змовкнув струмок стрімких прагнень,
замок думок не піддався.

Не все відчиняється тим,
що так ідеально пасує за формою,
так ідеально
пасує за змістом.
пасу я за містом
нових припущень гурток
їх завтра запУщу у цей же замок


Ліон, серпень 2011

Дятел вилущує тишу з шишок...
В декого дужчає заздрощів шок:
влучний же образ у Лазарука!
Але тверда пародиста рука:
"вилущив" з слова дрібненький мідяк –
точна метафора впала навзнак.
Ти критикуй, пародисте, по суті,
бо щось виходять пародії дуті!

10.04.2008

Ну, як же пародиста научить
до Музи, як до матері, вертати?
А може, в дім пологовий зводить
та породіль „при ділі” показати?

Хай він побачить: справді-бо сини
подібними в чужих жінок бувають.
Тополі та розлогі ясени
їх за вікном однаково вітають.

Однаково покусані вуста,
сміються – і щасливі, й наболілі...
То ж, пародисте, прошу, перестань
в святих рядках копирсатись невміло!


10.04.2008.

Ти знаєш місто ,де танцюють танго просто неба ?
Витає у повітрі кави аромат …
І де причин для настрою знаходити не треба –
Тут своє свято має навіть Шоколад.

Ти знаєш місто , де залишились старі манери
І де живий позаминулого століття дух ?
Де «прошу пані» і «цілую ручки» кажуть кавалери
І перед дамами знімають капелюх ?

Це місто , де за українським угамовується спрага ,
І де щодня на рідній мові чути спів .
Можливо , красивіші Відень , Краків , Прага…
Та нам миліший Львів , наш неповторний Львів !

Проспекти , що завмерли у чеканні
Дзвінкого гомону трамваїв , шуму вранішніх годин.
І вулички вузенькі , знані і незнані .
Церковні купола - такі всі різні , хоча Бог один .

Де в вишиванках – і до бою , і на каву.
Де не шкодують для гостей тепла й любові .
І де застілля називається «забава» -
Це все можливе лише тут , tylko we Lwowe .

Куди б не прямували ви –на Захід , Схід чи Південь ,
Куди б вас шлях життєвий не завів –
Хоч як гостинно зустрічають Прага , Краків , Відень –
Хто був хоч раз , той повертається у Львів !

Не слушать приказов -
Остаться Одним,-
Чтоб не был твой разум
Послушным таким.

Чтоб не попирали,-
Ни люди, ни страх -
Отстанут печали,
Которые в снах.

Свободным останься,-
Ты лишь для себя,-
Иди не стесняйся,-
Дорога твоя!

Дякую :-)

Пародія

Лежу… В траві… Плекаю безтурботність…
То я зробив – чи тут проходив фронт?
Кургана зніс… Тепер така самотність.
Та приземливсь, порвавши горизонт.

Піїтно так… Передчуття нездале.
Як згадую повій – хапає дрож…
Інопланетні пси мої пісні кричали –
По “стопці” друзі – он в траві… також…

Щось підстелити тре – уже холодні роси…
Теорію створив, про Всесвіт – стільки б справ!
А хлопці слабаки – душею альбіноси,
Не переклали те, що їм сказав!

Не відали що я – міжгалактична птиця,
Що я цікавий всім, і що кіно в мені…
Попити би води. Сестра оно – криниця.
Відро на дні лежить, я відірвав чи ні?

Пропали всі кудись – і друзі, і цигани…
І час в пісок утік, нема – “шо да – то да”…
Міняюсь, як вода… Вона загоїть рани…

Куди поділась Муза молода?



27.07.2012

Поэт, ты хозяин слова, цветет твоя пора,
Трудом превзойди любого молодца!
Для мира твори и радей,
Как облако — дождем добра ты напои людей.
Есть в мире корень доброты,
В нем Могущество Беспредельной Любви.
Кто в сердце к ближним Его нежностью богат,
Тот для людей - надежный друг и брат...
2012г.

Поет, ти господар слова, квітне твоя пора,
Працею переверш будь-якого молодця!
Радій, для світу дбайливо твори,
Ти, як хмара — дощем добра людей напої.
Є в світі корінь доброти,
В нім Могутність Безмежної Любові.
Хто в серці до ближніх Його ніжністю осяяний,
Той для людей - надійний друг і брат святий.
2012р.

*******
Колись Ти жив у храмі мого тіла,
Скрізь істина в моїй душі світила.
Ти Богом був і Другом був мені,
Бо надихав – і душу, й пісню, й крила.

Ніч розкисла в ранковім тумані,
Світанкова зоря зайнялась.
А рибалка завмер у чеканні,
Коли клюне, нарешті, карась.

Все для нього: і снасть суперова,
І наживка, й привада — сам смак.
І чарчина міцної готова. —
Щоб клювали карась і рибак.

Та карась ще, напевно, дрімає,
Додивляється риб'ячі сни.
А рибалка терпляче чекає,
Як рільник жде приходу весни.

О рибалко, у відчай не падай
І чарчину міцної допий:
Іншим разом зазнаєш розради —
В карася нині, знать, вихідний.

2010

В дорослих, малий,
розумієш…
проблеми.
Їх світ
є для тебе
занадто складний.

У тебе ляльки…
Ось.
А в них - манекени.
Ну, ті…
на вітрині.
Січеш, бач який.

Доросле життя…
Я б сказав:
на припоні.
Непросто,
повір,
щоб противитись злу.

Це в тебе
для світу
відкриті долоні
і погляд
(ще свіжий)
розсіює тьму.

Дорослі…
ті ж діти.
Лиш трішечки вчені.
Ось тільки….
дорогу минають
вузьку.

Їх тим
перед Господом
вчинки нікчемні,
що славлять
не Боже,
а мудрість
людську.

Мій приятель давній,
я думаю –
годі.
Давай…
іншим разом.
Колись поясню.

А ці міркування
ще стануть
в нагоді,
бо я оповів
тобі правдоньку
всю.

28.07.12

Шануймося в саду вічної Любові.
Його життя буяє в кожночассі...
О, коханий! Ти лагідний — Боже...
Краплинкою ніжності розчинися в мені.
2012р.

- Що ти просиш у мене, дурнику,
в рівчаку біля церкви Божої.
- Я не вмію молитись, Господи,
і бажання згубив, коли йшов сюди.
- Подивися навкруг і на себе глянь...
- Я згадав! Я прийшов ділитися.
- Ти ж не маєш нічого, дурнику!
- Я стрибати умію, Господи!
то тобі, Боже
то мені, Боже
то тобі, Боже
то мені, Боже
то тобі...
***
Як навчитись отак молитися,
через рів(рівчачок) стрибаючи...

2012

В сердце Океана
Живет Любовь Хрустальная
Ты прислушайся
Песню вечности
Творит ее душа
Шепотом волны
Восход багряный
И Я...
Любовь твоя
С тобою рядом...
2012г.

*******
Поезія – це пам’ятник душі,
Яку зорали гострі лемеші.
Засіяна з великою любов’ю, –
Її плекають роси й спориші.

* * *
В посуху днів моїх знов, мов роса,
Немов з оази вітер чи дзюрчання
Струмка десь під землею, без вагання
Зрадливий посланець – твоя краса –
У споминах примчить; вже не спаса
Й жага згадати всі твої надбання,
Бо грунт цей непридатний для зростання
Не лише квітів – навіть і вівса.
Все ж милий привид викликаю знов
В полоні твого чару неземного;
Й молю, й кляну – й холоне в жилах кров:
Всім присягаюсь, зрікшися усього;
З розпуки божеволію немов:
Знов обнімаю – й там нема нікого.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Once more into my arid days like dew,
Like wind from an oasis, or the sound
Of cold sweet water bubbling underground,
A treacherous messenger, the thought of you
Comes to destroy me; once more I renew
Firm faith in your abundance, whom I found
Long since to be but just one other mound
Of sand, whereon no green thing ever grew.
And once again, and wiser in no wise,
I chase your colored phantom on the air,
And sob and curse and fall and weep and rise
And stumble pitifully on to where,
Miserable and lost, with stinging eyes,
Once more I clasp,--and there is nothing there.

* * *
Ті рози, що колись в саду моїм,
В Гомера, чи в Хайямовім зростали,
Хоча й самі з тих пір вже прахом стали
Під шаром із таких же роз товстим
Й не тішити ніколи зір наш їм; –
Але крізь тлін і праху всі завали
Пишніше б ще й духмяніш забуяли,
Літа всі давні сколихни новим.
Й коли клянусь: “Всім серцем я люблю”, –
То клятва ця чи без Ліліт можлива
Була б, без Лесбії й Лукреції;
Щось теж в коханні і своїм згублю,
Якби була Єлена менш вродлива,
Чи вмерла б, чи осталась в Греції.

Edna St. Vincent Millay
* * *
No rose that in a garden ever grew,
In Homer's or in Omar's or in mine,
Though buried under centuries of fine
Dead dust of roses, shut from sun and dew
Forever, and forever lost from view,
But must again in fragrance rich as wine
The grey aisles of the air incarnadine
When the old summers surge into a new.
Thus when I swear, "I love with all my heart,"
'Tis with the heart of Lilith that I swear,
'Tis with the love of Lesbia and Lucrece;
And thus as well my love must lose some part
Of what it is, had Helen been less fair,
Or perished young, or stayed at home in Greece.

( сільському голові Київщини)

зачовганий… в сумі обставин
певний, по мірі, хист…
в очі заглянеш - сплави…
збоку, скоріше, лис

і сила, їй-богу, ведмежа…
сам… самотужки пре
землі района - вежі
луснув під серцем нерв…

безсила района феміда!!!
(міміка для краси..) -
уніфікація Виду
в кого які "баси" ?!

аншлаг… імена… і гастролі
свіжий репертуар...
частка чужої долі,
інколи, як товар…

2012.

Хіба Любов
буває нелюбов’ю?
У Всесвіті,
що дихає Життям, -
Немає помилок,
немає збоїв.
Є просто Бог.
У Ньому -
Ти і Я.

Дозвольте лиш любити Вас,
Прошу, благаю милостиво!
Кохання розцвіло, мов диво,
Зумівши вправно, без прикрас,
Вас огорнути в сонця блиск.
Життя буяє в барвах літа,
У серця келихи налито
Любові. А було колись
Там повно жалю, болю, сліз.
Хоч відстань чимала між нами,
Та з Вами поряд я думками
Коли Ви дивитесь на Віз
Малий. В чарівнім сяйві зір
Ваш погляд бачу, Ваші очі.
Я б розчинилась в них охоче
Після нещасть, незгод, зневір.
Чому з'єднала доля нас,
Довівши до кінця, до краю?
Я ні про що Вас не благаю -
Дозвольте лиш любити Вас!

26.07.2012р.

Євровікна. Євродвері. Євромагазин.
Крізь розбите скло продерся торбохват Мартин.
Єврокраги. Єврозварка. Євроелектрод.
Приволік додому злодій все без перешкод.
Слідчі. Пес. Все, як годиться. Крадія знайшли.
Прокурор. СІзо . П’ять років. Термін чималий.
І останнє слово дали мовити йому.
Каже, - хочу не у нашу , а в євротюрму.
Брав не наше – європейське. Йду на євросуд!
Хай мені євроумови на п’ять літ дають!

27.07.12

За подобою і подібністю... Ні, не хочу, не вірю, вільна я.
Порозгвинчую тіло, гвинтики хай летять у космічнім просторі.
Всі уламки мене колишньої не зібрати тепер й всевишньому,
отому, що смакує вишнями на вершечку та із вершечками
з білих хмар, що сховали пузечко, що гуркоче-гримить над вишнями...

Буде дощ, буде серце випране...

2012

«А тепер залишаються віра, надія, любов,- оці три.
А найбільша між ними – любов»
Перше послання св. Апостола Павла до коринтян. 13:13

В уяві навіть не можу поєднать їх,
Хоча життя все ж якось поєднало.
Його я називаю Буревій,
А як її – так до пуття й не знаю.
Зійшла вона неначебто з Небес
З пшеничним пасмом за плечима,
Із поглядом, що одірватися несила...
Їй би потомством прикрашати край
(Стільком саме такою й снилась),
Та Буревія, що простору шукав,
Бо його пісня, мов полонений птах,
До крові билася об стіни міста,
Взялась вона любов’ю гамувать.
Чекала схожого на нього сина.
Не дочекалась – «змію зеленому»
Віддав він чоловічу силу.
Безсилою рукою смерть відсторонив.
На неї, немічний, він дивиться востаннє.
Печаль не в змозі передать вустами,-
Сльозинами двома заговорив.
Що в них було: кохання? Чи спокута, може?
Про те стороннім знать не гоже.

світло стелиться з неба синього

упираючись в морок всесвіту

люд несе хрести із провинами

по спіралі все в світі вертиться

що написано – мусить статися

загаїлися душі скверною

йдем над прірвою, не спиняючись

і нема назад нам повернення

мрії падають зорепадами

кого кликати? не докличешся

час спинитися - небо зрадами

аж по край Землі вже наситилось

загубилися вищі істини

їх давно уже позрікалися

не знайти джерел із пречистою

що написано – нині сталося -

сяйво душ людських вже потьмарене

небеса не шлють людям милості

замуроване сонце хмарами

і не чутно слів "Боже, змилуйся!"

сонце світові не дає тепла

світло світові не несе надій

спопеляючи все довкруж до тла

залишаючи кола на воді…

говорят, что старость - это морщины,
приготовленный кем-то обед,
и когда молодые мужчины
не оборачиваются больше вслед.

говорят, что старость - это лекарства
днем, утром, ночью, даже в рассвет.
и когда сильнее тебя обстоятельства,
а бороться больше сил уж и нет.

говорят, что старость - это сложно,
колко и невозможно смотреть.
но так говорят лишь те ложно,
что оставляют родных стареть.

ведь старость - не тела болезни,
и болит когда его треть.
ведь можно прожить полжизни,
а можно и в двадцать сгореть.

27.07.2012

Ролі зіграно,
Шампанське випито
За тріумф та вдалий фільм,
І за душу акторську віддану,
Новизну, режисерський стиль.

Кубок вручено
Тріумфаторам,
Зйомки скінчено! Все! Фінал.
Задоволені
І багаті ми,
Кожен з нас проживав –
Не грав.

Обірвався сюжет.
Сценарію недописано.
Німа сцена.

І хто зна, чи ми ще зіграємо
Наречених…

Коли слова міліють в півдорозі,
Коли душа клекоче водоспадом...
Я бути прихистком тобі не в змозі,
Чужа любове, сокровенна Ладо.

Самотня крапля жа́лю на долоні,
Залишена вітрами понад краєм.
Розпуки ворон докором на скроні:
Прости мені, як я тобі прощаю...
(26.07.12)

Пливуть пухнасті білі острови
в небесному безкраїм океані,
пливуть кудись в пристанища незнані,
торкаючись крайнеба тятиви.

Вони пливуть невпинно, наче час,
нагадуючи перелітну стаю,
мандруючи, за обрієм зникають,
розтанувши, мов марево, нараз…

2010 (27.07.2012)

А я була птахом ,певне,
Бо так мені нині щемно,
Коли відчуття польоту,
Змінилось на слово «свобода».

Я хочу, я мрію літати!
Та хата, подвір`я, хата...
Чи можна когось запитати,
Можливий політ крізь ґрати?

26.07. 2012

Ніщо так не болить - одна любов лиш,
На роздоріжжі долі й нових драм
Стоїш один, мовчанням вбивши голос,
Туман довкруж, а ти - самотній колос
Посеред поля віч-до-віч вітрам…

Куди тепер? Де він – твій шлях до щастя?
Тягар утрат не зрушити за раз.
Хтось не боїться знову в прірву впасти,
А хтось цей світ готовий вже й проклясти -
Усіх розсудить невблаганний Час.

Ховає ніч думки на дно бездонне,
Втікають сни в безсоння поза-світ,
Людські жалі звисають з неба гроном,
Вітри - знавці сумних лише симфоній,
В яких нам не знайти на все одвіт.

Вчорашня пам'ять завтрашній не вірить?
Вчорашні сни вгамують ненасить?
Нова любов не житиме без віри,
Без неї навіть світ здається сірим,
Від нелюбові, Господи, спаси!

Путь по земле,
Тернист его покров....
Слышен не каждому во мгле
Добра извечный зов.
Завет я помнить рад,
Что винограду сок и цвет
Дает лишь виноград.
Помни друг мой это слово:
Все, что в душе твоей хранится
Как доброго так и дурного, —
Уважая свои и ближнего труды,
Можешь благо проявить волшебной силой Слова.
2012г.

Вона прийшла -
хвилина у хвилину:
достигле небо
репнуло від слів,
а теплий дощ,
слухняний, мов дитина,
мене за руку
босоного вів.
Ми раювали -
мокрі і щасливі.
Друзяка - вітер
цвітом лопотів...

Я так хотів,
аби безумству зливи
зі мною,
поруч,
Ангел Ваш радів...

*

Я капелюха-соняха пригнув
До голови,
Аби прикрить од сонця.
І криси рижі
Вітерець загнув.

Вище справедливості -
Тільки доброта,
А вона від щирості
В душах пророста.
Тій душі, що випестить
Парость доброти,
Бог до раю вимостить
Вдячності мости.
А оту, що всіяна
Колючками зла,
Жде гріхами зміряна
Пекла крутизна.
Тепле слово, мовлене
В доленосну мить,
Здатне в душах зломлених
Віру запалить.
Між чеснот омріяних
Можеш вибирать,
Та й тоді одній із них -
Доброті - не зрадь!
А якщо ж байдужості
Вас прониже дух,
Значить корінь мудрості
у душі протрух
Та не втратить чинності
Істина проста:
Вище справедливості -
Тільки доброта!
1997 р.

У колисці,
срібні бильця,
Спить Ангелик,
склавши крильця, -
Натомився
він за вечір,
Бо розносив
сни малечі.
Зі сріблястих
промінців
Дядько Місяць
кошик сплів -
Щоб Ангелик
ніс у ньому
Всім чемнятам
сни додому -
Сни казкові
кольорові
Під подушки
клав пухові.
Тож Ангелик
постарався -
Лиш єдиний
сон зостався...
Буде це
йому в колиску,
Щоб казок
наснилась низка.
2012

*******
Не ухиляюсь, не боюсь огуди,
Як вир, стрімкий, б’є полум’я у груди.
І слово легко доторкнувшись вуст, –
Окрилює і в душах правду будить.

Така чутлива до талантів мишка!
Аби у кого хліба не гризне:
Шкребе в столі, що знав іще Малишка,
Або об’їсть… великого мене!

Не оцінив, як слід, її увагу,
Бо одяг через ту мишву смердить…
Аж тут назустріч – гусяча ватага:
Гусей і гризунів тут аж кишить!

Я знав: література – класна штука.
Тепер же певен, що вона гнила!
Бо в ній, мов у болоті, жаба кумка,
І… б’ють поети мух біля стола…


18.06.2009.

«В несамовитій боротьбі
Любіть Вкраїну в серці!» -

І де я це читав?..
Аж тільки-но допер:

«Любіть мистецтво у собі,
А не себе в мистецтві», -

Колись попереджав
Маститий режисер…


28.12.2009.

Мліє ніч… Крізь сон я чую: «Сину…
Де ти, сину?.. Що за дивина?..» –
кволий голос батечка долинув
з іншої кімнати, де він спав.

Щось наснилось батькові старому,
ходить по кімнаті сам не свій, –
загубивсь у стінах свого дому:
«Де я, сину?.. Де я?... Боже мій!..»

А старечі руки просять в неба
звільнення від світу, співчуття:
«Боже, забери мене до себе…
Я вже утомився від життя…»

–Тату, не тривожтеся, Ви вдома:
тут – знайомий, найрідніший світ…
Та дає про себе знати втома
і тягар у майже сотню літ…

26.07.2012

Нехай цілує він мене
цілунком уст своїх…
Нехай печаль моя мине
в прощанні самоти...
Сьогодні стали ми одним –
світає всесвіт вже:
З тією – любий, я із тим,
з ким вдвох воскреснемо.

Уся прекрасна ти єси –
полониш поглядом,
Немає в світі більш краси,
моя ти подруго.
Сьогодні дійсно ми разом –
як смерть любов міцна.
Мов Суламит і Соломон
кохаймось, ти – це я.

19.7.2012,
В.О.С.Т.

Ти - роздираєш хмари, греблі рвеш,
і вітру вже добряче скубнув чуба...
Ох, ненормальний! Ти – отак живеш?
А потім кажеш,
що тобі я - люба???
А потім
тихо просиш –
не мовчи,
не бий мене
жорстокими словами...

Ти небо роздирав
з яких причин?
Тебе штовхало
Щось?
Поглянь – між нами
товсті, як стіни,
криги-холоди,
а я пливу так глибоко під льодом...
Тож не кричи
над колами води...
Я - не твоя.
Ну й що,
що ти не згоден...

2012

Нестерпний нікотин поселиться у грудях
Похмурий плеєр стогне, запльовує шляхи.
Я істеричним сміхом відхрещуюсь від друзів,
А десь на скелях міста гниють мої роки.

Думки карбують кроки в колючий кут печалі,
Життєве щопопало наспівує романс.
Спалю трикляте серце, аби не заважало,
І вмиюсь попелищем, мугикаючи джаз.

А потім вип'ю сили, щоб жити три сторіччя
Коли зустріну ту, для кого жити варт.
Останній лікар – Час. А лікарі цинічні.
Бажання евтаназії для нього просто жарт.


25.07.2012.

Ляклива постать ночі, ледве зрима,
Ховає день за сивими дверима
І тільки пальчик росяної тиші
Останній промінь хмарками колише...

Десь там, де вись у шалі круговерті,
Дражливі тіні поспіхом затерті
Рукою вітру - місячного Кая...
Моя душа-самітниця блукає

В обіймах неба сонними зірками
Молочними надіями-стежками...
(26.07.12)

Живий. Просто переді мною стоїть
і дивиться в очі.
Дихає поруч, торкається одягом,
трохи нервово чекає.

Ось вона – мить неповторна й страшна,
Що можу я сказати?
озирнусь до людей довкола, -
ні, нема мені ради.

Камера. Світло. Запис.
Блиск в очах, яка гарна усмішка,
доброзичливий голос: «Запитуй, що хочеш»,
як треба – співає, щебече, шепоче!

…та раптом спиняється запис, -
"Сорі, технічні причини".

І вмить ти – інакша людина.

Чужий.
Просто переді мною стоїш.

* * *
Лиш доки цій дотліти сигареті,
На мить коротку в ці печальні дні,
Як попіл на підлогу в метушні
Каміна зблисків пада, й мляві злети
Мелодій джазу вплівши в піруети,
Химерна тінь танцює на стіні, –
Дам дозвіл пам’яті вернуть мені
Твій лик, що на тлі мрій, мов на портреті.
Й тоді – прощай! – слід мрії зупинить;
Словам твоїм і посмішкам не раде,
Колишнім болем серце не щемить
Й видіння милі з пам‘яті не краде;
Та в дні твоїм останній зблиск – ця мить –
На крутосхилі, як вже сонце сяде.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Only until this cigarette is ended,
A little moment at the end of all,
While on the floor the quiet ashes fall,
And in the firelight to a lance extended,
Bizarrely with the jazzing music blended,
The broken shadow dances on the wall,
I will permit my memory to recall
The vision of you, by all my dreams attended.
And then adieu,--farewell!--the dream is done.
Yours is a face of which I can forget
The colour and the features, every one,
The words not ever, and the smiles not yet;
But in your day this moment is the sun
Upon a hill, after the sun has set.

* * *
Прийду на берег знов до хвиль у піні
Й хатинку там збудую на піску,
Й не так, щоб зріти водорість ламку
Біля дверей, а на сухій місцині;
Й до тебе не вернуся вже у плині
Днів, не візьму за руку, щоб п’янку
Оману пити; й долю не таку –
Щасливішу знайду у самотині.
Вмить слово твоє стало німотою,
Любов твоя розвіялась, як мла,
Затьмаривсь день твій мряки пеленою,
Й мене знобить вже від твого тепла; –
А гір зажура й небо наді мною
Незмінні з пір тих, як дитям була.

Edna St. Vincent Millay
* * *
I shall go back again to the bleak shore
And build a little shanty on the sand,
In such a way that the extremest band
Of brittle seaweed will escape my door
But by a yard or two; and nevermore
Shall I return to take you by the hand;
I shall be gone to what I understand,
And happier than I ever was before.
The love that stood a moment in your eyes,
The words that lay a moment on your tongue,
Are one with all that in a moment dies,
A little under-said and over-sung.
But I shall find the sullen rocks and skies
Unchanged from what they were when I was young.

Цілунок дня від сумороку вистиг,
Туманом розійшовся врізнобіч,
У запашному сіні зір іскристих
Вмостилась на яйце квоктуха - ніч.
Вона укрила тишею дбайливо
Гніздо, допоки сонце - муж в путі,
Щоб на світанні виринуло диво -
Рожева радість на тремкій воді.


25.07.12