и настанет День скорьби и печали
всколыхнет он душу Ветром и Огнем
и совсем не тот… тот, который ждали,
время растворило… не ищите, в нем…

не печальте Сон болью и слезами
не тревожьте зря, пусть пройдет гроза…
я бы слег один полупьяным в сани
кто бы согласился возвратить назад

где остывший след… пыл моих деяний
притаившись тихо в изголовье ржи...
вряд ли он согласен, вдруг себя изранит
если бы мой голос даже разрешил

в этом мире странном - Слова и Печати -
на вершине странствий место одно есть...
вам ведь все равно… красен долг печали
был ли я поэтом - неужели месть!?…

навчи зникати… їсти хліб...
і відриватись од асфальту…
і задивлятися до німб...
не в телепростір, і не в шпальти…

навчи терпінню, коли гнів…
гризе усмерть! - кричить, - "востаннє"…
ти обійми обох без слів…
і досипатимо у стайні…

навчи і холоду й теплу...
по силі радощів навчатись…
з колоди карт свій власний блуд
убік Життя не відпускати…

навчи .. навчи.. а Він мовчить...
і ледве погляд не відводить
у день, згодилось, відпочить
а в нічку… гой-я… на підводу…

2012.

Я починаю гомоном і Гномом.
Ти пестиш небуття і каяття.
Яка ж спокуса і яка Горгона
Дзеркалами відразила життя?!

І я цілую потойбічне лоно.
І ти в оазах нездійсненних мрій.
Пірнаю! Стражду і, холону!
Шепочеш, - Господи, ти – мій.

ВЕЧІР
Була блакить…
Вмить небо потемніло.
Вгорі Мала Надія не зорить.
І все яскраве вирядилось в сіро.
І така темінь.
Як тут можна …
Цить.

НІЧ
Ні, треба йти !
Хай кроки множать рани.
Хай в довгих коридорах ще не День .
Хай недруг карколомно вже нагряне.
Хай прірва ближче станеш на щабель….

СВІТАННЯ
В чорних калюжах краплі позитиву
Маяк лукавий злісно миготить.
А ми йдемо…
Повільно, а чи живо,
Либ не на місці
Й не туди де сить.


***
А коли Ранок радо запитає:
А хто тут був?
А чиї це сліди ?
Відповіси …
Скажи, що ти не знаєш.
А не спитає…
Мовчки повз пройди.

Яка обітниця чудова , браття, нам
Побачити красу Єрусалимських брам,
І неможливо навіть уявити,
Як може статися, що нас не буде там.

19.08.12

Не віримо в казку, та повниться зорями світ,
І місяць рогатий розштовхує темряву ночі.
Ходімо до саду. Там піниться яблуні цвіт,
І вітер цілунками скроні легенько лоскоче...

Ходімо, мій друже, безсоння – то вицвілий сум.
Не варто примари – печалі в душі колисати.
Нап’ємося ночі і перших весняних парфум –
Й забудуться відчай і смуток, і зболені втрати.

Не треба гадати, чи збудуться мрії, чи ні.
Погляньмо у небо, зігріймо долоні в долонях.
Та тільки б не згаснути, наче досвітні вогні,
Та тільки б не плакати нам від хмільного безсоння.

Ходімо до саду у темінь відкритих воріт...
Та хто ж то нас кличе? Чи, може, то вітер шепоче?
Не віримо в казку, та повниться зорями світ,
І місяць рогатий розштовхує темряву ночі...

2012 р.

Я нині агресивний. Ти не плач.
Сьогодні Спас. Печи калач із медом.
Он яблука – на всі свої монети
купив.
Ти й досі вази не знайшла?

Змети зі столу риб’ячі хвости
й череп’я, у якому скисло пиво.
Це так вульгарно!.. Він пішов щасливим?
Утрися. Ладно, можеш поревти.

Е ні, мою жилетку не чіпай!
Вона мені лишилася од друга…
Утік в Ізраїль… Ні, не пише, глухо…
Ма’ть, з головою закопався в рай.

А я? Що я? Мені незле і тут!
Аби лише мені не лізли в душу –
я не люблю, коли любити мушу
й коли мій пес ховається у кут!

А ти його частуєш калачем,
а він, зрадливець, бачу, вже готовий
тобі лизати руки…
Будь здорова!
Бач, на жилетку мед уже тече!

Спинись! Недобрий нині я…
А той,
хто пиво пив з тобою й воблу мучив,
тобі, напевно, ласкою наскучив…
Чи слоїк цей приніс дідусь Пихто?

Он пальці й досі аж липкі од щастя…
аж бридко. Йди помий. Пора прощаться.
Сьогодні Спаса. Тож не вмре ніхто.

Я більше не хочу тримати печаль у руках!
В просвітлений вечір її відпущу – бідолаху...
Заплуталось небо у зоряних дивних світах –
То як же пройти навпростець до Чумацького Шляху?

Стікають крізь пальці думки, як пекучі вогні,
І полум’я гасне в холодній повітряній товщі.
Чиї ж то віконця так ваблять теплом вдалині,
Що хочеться бігти, спішити, летіти до прощі?

Як жаль, проти вітру не можу відкрити дверей,
Барвистим вітрилом він вигнув малинову хустку.
Та тільки любов закликає горінням очей,
Бо звідки ж той потяг злетіти над солодом смутку?

Печаль відпущу, що невдачі несла на плечах!
З любов’ю удвох подолаємо прикрощі страху!
Заплуталось небо у зоряних дивних світах –
То як же пройти навпростець до Чумацького Шляху?

2012 р.

Знекровивсь спогад – кат мій вічний,
І волю мов судомою звело.
А я ніяк дійти не можу
До тієї межі, за якою б тебе не було.

До тієї межі, де відродиться віра,
Де звукам жити й зеленіти деревАм,
Де, змучена, знайду я міру
І зраді, і прощенню, і словам.
2008

Змилуйсь,
я втомилась.
Вернись і – збудься.
Або забудься.

Не плАчучи плачУ –
мовчки кричу.
Вуста запеклись:
вернись!

Серце болить,
болю й на мить
не збуться.
Забудься!
2011

І ти, котрий за мною йшов,
у що ти вірив?
Ти нерозтрачену любов
чим переміряв? -
Що знову кидаєш "привіт"
кудись на вітер,
хоч поцілунку мого слід
як слід не витер.
Навряд чи б я тепер пішла
вслід за тобою.
Невчасно пущена стріла
кровить любов'ю...

18.08.2012

Вапно, пісок, мозолі…
Стіни (вниз-догори).
Профіль-анфас - в ростворі.
Гусне...
Треба води.
Небо…
Його на потім.
Зорі…
Які там, спи.
Вересень,
Де ти ?
Годі !
Швидше б до школи…
Чхи.



18.08.12

Літо заснуло – мов пісня вмерла.
Так буде з життям колись...
Хтось повз по ньому, мов на Говерлу,
Чи до лебедів лис.

Я ж повернувся із Того світу
Не для дешевих драм.
Душевні плоди поламали віти.
Все – як вода.

Вітер старенький.
Стареньке небо.
Тихий, мов квітка, сон.
Всі ми там будемо коли-небудь,
Як не засне Харон...

Заячі очі тутешніх мавок.
Трави. Молитва. Дощ.
Даль глибиніє хутром кривавим
В очікуванні Годо.

Душу від зірки своєї грію.
Літо, літа, літак...
Я засинати, мов клен, не вмію.
То ж золотію так.

Золотом сивим іскрить волосся.
Гаснуть дороги жил.
Жив я, любив я... А чи здалося?
Броджу між близьких могил.

Жалість і заздрість в душі осінній...
Хліб народжує сіль...

Завтра усе поєднає іній –
Тихий красивий біль.

* * *
Іде жорстока за духовність битва
І за багатством світова гонитва.
І знову нам нагадує Ісус:
Вершина Слова Божого – молитва.

* * *
Річ дивна, що, хоч і не схильна я
Зашкодити в чімсь літньому розмаю,
Та, як знайду гніздо, що в нім сім’я
Пташин двох, їх в неспокої тримаю,
Допоки твоє серце тріпотить
Біля вікна грудей моїх, аж поки
Цілунок твій украду, що вмістить
Більш болю, ніж утіх; – і дам вже спокій.
“А зараз линьте, птахи, в небозвід!
З тенет, хай ніжні, поспішіть на волю!” –
Гукаю їм, вину відчувши й стид,
Що я красі взялась вершити долю.
Та якби не кричала, визнать мушу:
Тебе вже з місця і на крок не зрушу.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Strange thing that I, by nature nothing prone
To fret the summer blossom on its stem,
Who know the hidden nest, but leave alone
The magic eggs, the bird that cuddles them,
Should have no place till your bewildered heart
Hung fluttering at the window of my breast,
Till I had ravished to my bitter smart
Your kiss from the stern moment, could not rest.
"Swift wing, sweet blossom, live again in air!
Depart, poor flower; poor feather you are free!"
Thus do I cry, being teased by shame and care
That beauty should be brought to terms by me;
Yet shamed the more that in my heart I know,
Cry as I may, I could not let you go.

* * *
Що радять мудрі, трохи уявляю:
Збудивши пристрасть, як годити їй;
Й себе оголену зріть дозволяю –
Мою так стрілку півночі твоїй
Вдалось хитнути. А щоб незрадливий
Ти був, переконайсь у тім, що змін
Я прагну теж і компас мій мінливий:
За гріш подачки щедрий дар взамін.
На матір схожа я; в мені щедроти
Її всі: палкість, вірність, доброта;
Кохав би краще вже за ці чесноти,
Хай і була б любов коротша та,
Ніж за наряди й приворотне зілля, –
Та чим ще тебе втримать до весілля?

Edna St. Vincent Millay
* * *
No lack of counsel from the shrewd and wise
How love may be acquired and how conserved
Warrants this laying bare before your eyes
My needle to your north abruptly swerved;
If I would hold you, I must hide my fears
Lest you be wanton, lead you to believe
My compass to another quarter veers,
Little surrender, lavishly receive.
But being like my mother the brown earth
Fervent and full of gifts and free from guile,
Liefer would I you loved me for my worth,
Though you should love me but a little while,
Than for a philtre and doll can brew, —
Though thus I bound you as I long to do.

Мене попросили перекласти твір російською. А от Автора гарного такого вірша українського - не знаю. Може, хто підкаже?.. Явно - талановита емігрантська поезія.

* * * (Переклад:)

И ночью серебристо-синей,
В которой звезды снегом дышат,
Воображенье сказки пишет,
Идет Сочельник в Украину.

Здесь, на чужбине многолюдной,
Я в одиночестве бездонном
Слежу за трепетной звездою,
Что праздник предвещает чудный.

И знаю я, - хоть и не вместе, -
На те же звезды мы с тобою
Глядим, распятые судьбою...

Переклад з української - Тамара Ганенко
Автор оригіналу - ?


Оригінальний твір:

* * * (Автор - ?)

В таку то ніч імлисто-срібну,
Закутану у сніг і зорі,
Коли уява казку творить,
Святвечір йде на Україну.
А я далеко на чужині
Сліджу самотньо за зорею,
За правдовісною цією,
Що Вечір-свят віщує нині.
І знаю я, хоч ми не разом,
І ділять нас чужі простори,
        Ми дивимось в ті ж самі зорі…

Коли твій гнів сягає величин-
пекельної, тяжкої амплітуди -
нехай ніщо не знищить гідний чин...
не запускай у себе злости й бруду!

На море хай подібним буде гнів:
коли шторми звиваються горласті-
б'ють кораблі, стенаються в борні,
здіймають хвилі донебесні - в час той


На дні панує спокій,світло, лад-
так у душі людини має бути!-
Щоб не заповз туди ніякий гад,
ніякі скверни, тьмяності, облуди.

Вкриваючись одним плащем,
Удвох бродили під дощем
Здивовані по Львову, –
І, на очах чужих людей,
Грудьми торкалися грудей
Щомиті загадково.
Текла бруківкою вода,
Від пилу літнього руда,
Повз нас, німих, із шумом, –
Мовчала ти і я мовчав,
Бо все читалося в очах,
Коли про щось хтось думав.
У лабіринті вулиць час
Губився болісно для нас,
Свідомо заблукалих, -
Та в спини дули вітерці,
Коли ішли ми навманці
У напрямку вокзалу.
А впала темрява густа,
І на твоїх мої вуста
Завмерли в насолоді...
В житті своїм порозумів
Одну тебе ось так, без слів,
І заволав, що згоден!..

Регоче громом наді мною небо
І креше блискавиці Ілія,
Бо ти для мене - як ефект плацебо,
Молитвою звучить твоє ім"я.

І добре знаю, що копійку варті
Слова твої, спокуснику, а все ж...
А кволих немовлят вбивали в Спарті!
Та я ніяк в собі не вб"ю тебе.

Сама собі - і докір, і догана,
Нема до себе милості й жалю.
Та мироточить невигойна рана.
Люблю тебе! Я так тебе люблю!..

18.08.2012

Стою між тіней, ніби межи стін.
Гортаю згадок вим’яті сувої.
Минулому, шкода, не скажеш «стій»,
не виправиш. Вовтузяться суворі
слова мої. Усі такі чужі,
розкидані і різко, й необачно.
Що не роби і що в же не кажи,
ніхто обох ніколи не пробачить.
Бо нікому. І ніколи. І край.
Таке воно – безчасся, мов безбожжя.
Проте шляхи уперто долекрай
на картах України ще ворожать…

* * *

Село моє – найвища насолода
Води в криниці в чаші комишів.
Не поскупилась матінка-природа,
Витворюючи диво для душі!
Сула селом уздовж химерних вулиць
Вужем шелескотить: наз-до-же-ни…
Летить бджола у потаємний вулик,
Лишаючи слідочок медвяний.
Грушевим цвітом закутки пропахли.
Посеред лук, без припутня, щодня
Пасуться верби, взявши попід пахви
По кілько полохливих вербенят.
І – солов’ї!
Витьохкують натхненно
Таку погоду – кращу, ніж в раю.
А я ж бо думав: знаю достеменно
Усе про рідну Марківку свою…
Багато що відкрилося уперше,
Однак – не все.
І добре, що не все:
Ще ж стільки дивовидів і довершень
Мені село гостинно піднесе!
Подякую за воду і за вроду,
За день погожий і за гожу мить,
І коника в траві не потривожу,
І цвіркунця у згадці –
Хай цвірчить…

1995

Отам я ріс, отут,
Он за оцим парканом, –
Тоді був тин-тинок,
Теперки ж пан-паркан, –
Я безталанним був,
І звався хуліганом,
Бо кожний сирота –
То, звісно ж, – хуліган!ї
А хто тепер живе
За мудрим цим забором?
Навряд,
Щоб тут росла
Весела дітвора!
Змінилося село –
Вже не співає хором.
Баян веселунів
До клубу не збира.
на хащу схожий парк.
Останні новосілля
Ровесники мої
Справляють на горбі, –
Тож добре,
Хоч хрести
Біліють серед зілля,
Не зрубані,
Стоять
В просвітленій
Журбі!
Ось тут я пас корів,
Сусідських, безперечно, –
Своєї не було,
Й нічого – не було...
Он там вітряк стояв
Так храмово-статечно,
Бо справжній божий храм
Колись прокляв село.
Не пізнають мене
Хати оці, селянки,
Сула не признає
За того хлопчака,
Що глибоко пірнав
У дивосвіт світанків
І від життя, дивак,
Див неземних чекав.
До школи не піду, –
Хай тихо помирає,
Закинута, стара.
В запущенім саду, –
Веселками шибок
Нова
на площі
грає,
В два поверхи дзвенить
У світа на виду.
Тут нікого, мабуть,
Докорами карати –
За давністю років
Одвіялась вина...
На дальнім пустирі –
Всіма забута
Мати,
Але ж вона,
Така,
Забута,
Не одна!
Між вербами пройдусь,
Під вербами присяду,
Про все і не про все
В душі перемовчу:
Немає в ній ладу
Й не буде, видно, ладу
У храмі,
Де чомусь
Погашено свічу.

1995

Іди сюди, мій любий пілігриме,
Іди мерщій, мій стомлений моряче,
Свою любов на якорі не стримуй...

Де ти іще красу таку побачиш?
Де ще відчуєш пестощі богині?
Такі солодкі, пристрасні, гарячі...

Нехай штормами бавиться вітрильник,
А ти кохай, хмелій у ніч безсонну!
Боїшся? Тобі ж море по коліна!

Шепоче океан щось монотонно,
Десь блимають обачності бакени...
А ти цілуй мої вуста солоні!

Я розповім секрети сокровенні,
Піддам спокусам хитрим і звабливим,
Цілуй вуста своїй морській сирені!

Іди сюди, мій любий пілігриме!

Люблю тебе тепер,
Всі таємниці здер.
Не "після" і не "до", у променях згораю.
Навзрид або на сміх,
люблю тепер, при всіх,
А вчора - промовчу, а завтра – я не знаю.

В минулім "я любив"
як в холоді могил.
Все ніжне, що в мені - безкрилить і стриножить,
Хоча поет поетів говорив:
- Я вас любив, любов ще, бути може...

Говорять так про кинуте, відцвіле –
І в цьому жалість є і милостИвість,
без трону потурання королю.
Є в цьому жаль, роки що уявила,
Порив, де вже загублена нестримність,
І як би недовіра до "люблю".

Люблю ж бо, вір-не-вір
Моє «тепер» як вир.
Мій вік стоїть тепер – не зріжу і не вдарю!
У часі - у продовженні "тепер" –
не дихаю з «було», прийдешнім я не марю.

Прийду я вбрід і вплав -
Тепер - хоч обезглав! –
З цепами на ногах і з гирями по пуду.
Ти тільки помилково не застав,
Щоб після "я люблю" додав ще я і "буду".

Є гіркота у "буду", як не дивно,
Підроблений автограф, червоточина
І лаз – що у запас, чи двері,
Отрута, що на дні шукатиме людина,
Теперішньому ляпас мов, чудна картина -
Той сумнів в тому, що люблю тепер я.

Герой французьких снів
З численністю часів,
В майбутнім де - не те, й по-іншому в минулім.
Приставлений де був я до ганьби стовпів,
До мовного бар'єру
я кликаний був. Чули?

Різниця в мовах - ах!
Становище це - крах!
Та ми з тобою вдвох шукати вихід згодні.
Люблю тебе і у складних часах –
Й в майбутньому й в минулому «сьогодні»!

2012

...Жаданий доторк Музи до руки.
Чи до чола. Чи до душі естета.
Присутність Музи освіжа думки,
Як темінь ночі осява комета.

Цей подих Музи. Цей безцінний дар —
Поетові, співцеві, музиканту.
Він роздуває у нетлінний жар
Тендітну іскру Божого таланту.

2008

Я бачила казку:
далеко у морі
земля невідома
не чула про горе,
там щастя бунтує,
чи бачте, нудьга,
там квітне й каміння,
та тільки дарма,
не бачили горя -
шукають біду…
зберусь - і у казку
дорогу знайду!

18.08.2012.

Відведи свої очі від неї,
Підведи їх в захмарную вись,
Хай у неї краса Лорелеї –
Не дивись, не дивись, не дивись.

Удавай, що байдужий, суворий.
І що більш цікавіше тобі
Задивлятись у небо на зорі,
Ніж на очі її голубі.

І не стій, мов тополя, печальний,
А розпалюй кохання розмай!
На очах в неї палко-навально
Іншу-гіршу цілуй-обнімай.

І поводься розкуто і сміло,
Розсипай легко жарти свої…
Аж допоки на танець, на білий
Запросити не змусиш її.

9.08. 2012

Чого ж ти, дурна? Я ще тут і тебе тримаю
за білі хліби, що тверді, як вчорашній сніг.
Холодно, кажеш? Он ковдра, укрийся краєм…
Авжеж, на світанку і в ковдри краї крижані.

Хочеш, щоб я…? А голови на таці
ще не кортить? Та ладно, прости-пробач.
Просто моя голова вже летить, як м’яч
в дальні ворота, а отже пора прощаться.

Просто моя голова вже важка, як місяць
в четвертій кватері, тобто повний ущерть…
А ти усе місиш тісто ранкове, місиш…
Ну що ти спечеш іще?!

А ти усе солиш окрайці, слиниш і солиш…
А я оддираю слова, мов клейстер, од вух…
О, я оддираю тебе кожну ніч, відколи
в тобі живу!

Так шкуру здирають, щоб вийти на волю, в астрал і вище.
Так шкуру здирають – холодну, гарячу, дарма…
І це вже не я – це інстинкт виставляє вишкір,
а в нього, люба, любові й на дух нема!..

Чого ти, дурна? Я ще тут, я хліби ламаю,
крихтами пучки од холоду розтираю,
кров умочаю у сіль – і терплю, терплю…
Ти не боїшся? Одсунься!
А втім, я давно вже скраю.
Ти не втечеш, і я знову тебе вбиваю.
Тобто… авжеж… люблю…

Колись до мене мить остання прийде,
Мов плахи ніж, спадаючий на карк ,
Кругом життя кипітиме гармидер, -
Не вчує світ, як прогримить цей вдар.

Цвістиме сад і гул хрущів оберне
Вечірню млу в розкішну суєту,
На ниві неба золотисті зерна
Засіє Бог , а я в моріг вросту.

Капела жаб зі ставу :«кваки – кваки»,
У теплій хвилі вітер їхній спів
Ген за діброву однесе. Виття собаки
Лунатиме , як за минулих днів.

Роси кришталь бринітиме на травах,
Цвіркун сполоще горло раз і два,
І поки ним лунатиме відправа,
Свій крик сховає у дуплі сова.

Ні , не сумую, що прийде та хвиля,
З якої вмить стає дев’ятий вал, -
Ясний мій зір і кріпке сухожилля,
Щоб зріти ціль і втримати штурвал.

2011

Чи був то сон , а чи моя уява,
Та сталось диво під моїм вікном
Те деревце похиле, порохняве ,
Білявим цвітом ніжно зацвіло.

Моя душа легесенька зробилась,
Немов пір’їнка цілувала цвіт,
За квіточки і листячко вчепилась,
Єднала цей і потойбічний світ.

Ніхто не знає, як життя минеться,
Коли остання квітка відцвіте.
Поки душа барвінком в тілі вється,
Допоки , дерево життя, росте.

Пробіжися вранці соняхами в полі
І розхлюпай фарбу з онімілих жмень –
Хай зарожевіє неба парасоля,
Де два сонця сходить у серпневий день.

Обіймайся з вітром, поки серпень в силі,
Бо накриють землю крилами дощі.
Потускніють зорі в сірому чорнилі
І печаль помножать на сльозу вночі.

Обіймайся з небом без усяких правил
І купайся в сині свіжій досхочу,
Бо вже скоро жовтень переоре трави,
І запалить осінь золоту свічу.

Останній промінь сонячним хрестом
Порізав хмари на кудлате шмаття.
Розбився день грудьми об горизонт,
Згорів до тла в яскравому багатті.

Ніч запалила вічності свічу –
Жовтаву кулю місяця на небі…
Я у вечірній тиші помовчу –
Нехай вона розказує про тебе.

І в мить, коли розірвана печаль
Струною болю дзенькне у напрузі,
До мого серця човником причаль –
І зійде день новий на виднокрузі.

Тоді назустріч сяйвом полечу,
Бо тільки я тобі, мій друже, треба!
Я у вечірній тиші помовчу
І прихилю усі світи до тебе.

Серпень 2012.

І з «але» я зійшла на «ало», а з «однак» – в «одна»,
Тільки що тобі, хлопче? Йди собі, хлопче, далі:
В цих бермудах трикутні півдні, а ніч кітна
Винним-винним, як дотик, нечуваним ще провалом.
Я суцільний бікфордів шнур, на кінцях – стрічки.
Не підпалюй червону, натисни на кнопку, вийди
І по зморшках між східців до міста мого стечи,
Порозпалюй зі спекою післяобідні війни…

Із «але» до «ало» це такий, уявляєш, сором,
Це такий, просто втям собі, стрес, пмс і криза.
Я ховаю у тебе приціли свого курсору
Ти із мене стираєш «ще не…», залишаєш «…пізно».
Нам би плаття на двох гамівне і уколи щастям!
Ми би може зажили і зжилися разом, заживо…
Тільки що тобі, хлопче? Йди собі, нас не скласти
Навіть в схоже на «ціле».

…відтято і знезаражено.

Марина Цвєтаєва
Книги в червоній палітурці

З раю моїх дитячих літ
Ви, незрадливі любі друзі,
Шлете мені палкий привіт
В старій червоній палітурці
Що тільки вивчу я урок
Відразу йду до вас бувало
- Вже пізно! – мамо, лиш рядок!... -
Та мати завше забувала.
На лампі мерехтять вогні…
Як гарно з книгою у хаті!
Під Гріга, Шумана, Кюі
Про долю Тома запізнати.
Вже смеркло, холод у вікно…
Том з Беккі з вірою чекають.
І смолоскип індійця Джо
У сутінках печер блукає
На цвинтарі десь крик сови…
(Боюсь!) Біжить - крізь темінь стежка -
Хлопчина, прийма у вдови,
Як Діоген, що в бочці мешка.
Сіяє в залі трону лак
Над юнаком – корона вежить
Раптом (О Господи!) – жебрак,
Ще й мовить: Трон мені належить!»
Та кожен знову в пітьмі зник.
Британії судьба - страждати…
-Та чом би серед любих книг
Знов з лампою не задрімати?
О золоті мої часи,
Палає серце на папері!
Та й імені ці золоті:
Жебрак, принц, Том і Геккельбері!

2012

Гул машин
Ти- один
Місто мрій
Ти не стій

Вечір дня
Й метушня
Ніч, як день
Мрій пісень

Танець слів
Демон сплів
Небо взір
Тихий звір.

Місто мрій
Ти не стій
Кров ціна...
Чи твоя?

Львів. 04.06.2012р.

Я бачу в морі, аж там ген
Швидке биття скажених вен,
Я чую птаха дикий крик
І грізний неба злого рик,
Я бачу спалах тих очей,
Згубивших сотні мрій людей,
Я чую подихи землі
І страшно робиться мені,
Я бачу, вітер у вогні
Гарцює на чужім коні,
Я чую схлипи ті німі
Забувшись у своїй вині,
Я бачу...чую...і німію...
Бо хто впокорить цю стихію?



Львів. 28.07.2012р.

Шукати виправдання в тих,
хто з підліткових снів зринає.
Коли у тобі просто псих
старі питання піднімає.

А совість кривиться здаля:
"Шукай, шукай минулий простір,
коли обернеться земля,
щоби прийти до тебе в гості..."

Бо "кожен у житті - один..."
І стверджується запитання
словеснотонами води.
Тоді-як виняток-кохання?!!!

випадково, усе випадково...
був привіт. любування. і знову
крізь зимову хмарину мовчання
випадкові слова - не вітання.

... випадкове "привіт".
слово - тихий параліч -
зупиняє політ ...

хвилі неба побачить
зможуть радісні очі.
не та хвиля. пророчий
вітер зник. без потреби
поодинці на небо!

Білі, оранжеві, світло-рожеві
вікна офісів та квартир –
всі ви оманливо-міражеві,
ніби за вами – добро і мир.
Дивлюся на вас – і вірю у затишок,
едемських днів ефемерний залишок,
вірю в кохання, у дружню приязнь.
Од вогників ваших душею гріюсь.

Вірю, хоч знаю: за оманою шибок,
там, де кремовий абажур,
вдосталь слів лихих та олживих,
вдосталь сварок, образ та зажур.
Замість любови – підозри і ревнощі,
замість дружби – підступи й заздрощі.
І затишний світ, намріяний мною,
насправді гнилизною тхне нудною.

Білі, оранжеві, рожеві вікна,
що у темряві вабите зір, –
ваша магія всесильна й вічна,
мов чарівність далеких зір;
і вам завдяки диво дивнеє твориться:
ядушні світки наших душ просторяться,
тому ведете не до банальних приміщень,
а, кажучи гучно, до моральних вивищень.

Вдень мені вас бракує, віконця,
вдень ви незрячі, вбрані у пил,
і в сліпучому погляді сонця
всі блищите на один копил,
і тоді видаються денними протезами
вікон (хоч радше – їхніми антитезами)
рекламні бігборди, в яких мигають
манкі вогні недосяжного раю.
2005

О Боже, праведний!
Зніми з очей полуду.
Я дам обітницю
і більше вже не буду...
Не буду ні сьогодні,
аніколи
горіть сама,
палить довкола.
Буду тихо жити,
як трава,
закую в кайдани
стогін і слова,
замурую в мури
той тривожний зов –
непосильну ні для кого
надто сильную любов.
А ліпше, Боже,
змилуйсь наді мною –
не дай звалитись
в’ялою травою.
Дай сили дожити
до тої єдиної днини,
де деревом гордим упасти
у Тишу провини.
2008

Впала в залу тиша показова,
Щойно стих овацій дужий шквал –
Ми усі надіялися знову
Чарівний послухати вокал.
І співачка, втомлена й щаслива,
Стерши піт хустинкою з чола,
Українську пісню жартівливу
Радо нам ізнову завела.
Вимагала пісня позабути
Нас усіх про болі та жалі,
Бо звучала весело й розкуто,
Наче дзенькіт чарок на столі.
Лоскотала й пестила достоту
Кожним словом пісня до кісток
Так, що нас немислимий відсоток
Аж од сміху власного намок.
Про життя солоне і несите
Мало хто з нас думав у ту мить, -
Коли душі всі в єдину злиті,
А вона – теплом навкруг яснить.
Життєдайна пісне незабутня,
Поєднавши дивно сльози й сміх, -
Споконвіку вірити в майбутнє
Українців змушуєш усіх.
16.08.12

Стара бруківка гріє ніжно,
Слова з фонтану воду п’ють,
Різець років, неначе Пінзель,
У камені шукає суть.
Тримають небо древні храми,
У каві зорі мерехтять
І будить волю дух Богдана,
Хоч молоді літа й летять…

Приспів:
Насипле літо повні жмені
Миттєвих спалахів надій,
А Львів ходитиме по сцені
Неначе добрий чародій.
Все буде добре, буде добре
Всі мрії збудуться, бо ми
У всі часи, у всі негоди
Лишались вільними людьми.

У опівнічному намисті
Так помаранчаться вогні,
Старезні кнайпи миють чисто
У філіжанці грона днів.
Везуть трамваї ренесансно
Стрімкої готики сліди,
Чомусь так хочеться щоранку
Знов повертатися сюди.

Поважні пані пропливають,
Кобіт підбори цокотять,
І, ніби на порозі раю,
Дерева втомлено стоять.
Увінчане високим замком
Згортає місто прапори,
Але усі то добре знають –
Що це до часу, до пори.


11-12.08.12

Індиго-зачин тихого світанку
у вічі зазирає несміливо...
Пророчить шлях, немов яка циганка.
Іще одне буденне, звичне диво.

Вертаємось потроху до свічада...
(Час битий нас... Ой, казна-де носило!)
Прокинувшись, ідемо в ранок радо,
якщо не розгубили в ночі сили.

Блакитним шовком - до мого причалу
приплив світанок. І у день покликав.
А я б із ним на все життя зосталась,
та рада і стрічати... Хоч довіку.

(2012 р.)

Ледве плента Гриць додому.Був у кума нині.
Звісно випив. Йде здаватись у полон дружині.
Зліва йде чорнявка класна, диво-оченята,
Була б поруч моя жінка. Годі й порівняти.
Справа он білява пані - пишнотіла краля,
Ох, якби ж такі об'єми мала б моя Галя.
Поруч досить гарна дівка із серйозним бюстом,
А в моєї жінки справді з бюстом щось не густо.
В тої - класна сукня-міні. В цеї- супер- ніжки.
Ех, були б такі в моєї. Хоч подібні трішки.
Тільки Вася на поріг. Шмигнув тихенько в двері.
З кухні жінка вилітає. Злюща, як пантера:
- Знов нажерся, як свиня. Ото вже маю дурня.
А про діток й рідну жінку ти хоча б подумав?
- Люба,- кажу, - не повіриш. Йшов оце від кума.
Всю дорогу, чесне слово, лиш про тебе думав.

…сплю чи ні, чи вартую
сузір’я,
мрію вимріять осінь
ще теплу.
Серпню, як мені любо,
мій милий,
від твоїх ледь помітних
сепій...

…двох однакових ранків
немає,
двох однакових днів –
потому,
зорі в небі космос
тримають,
світ купає мене
в огромі…

Чом же се кохання
та таке неправе?
Легіню останній,
легіню білявий?

В тебе – крила білі.
В мене – чорні крила.
Чом навік тобі я
душу завинила?

Ти летиш раненько
голубоньком-пташком…
Ненько моя, ненько!
Тяжко мені, тяжко!

Ой чого ж ся знуда
та така незбавна?..
Най же мої груди
дошкою придавить.

Най повік се тіло
корчиться у пеклі!
Легіню мій білий…
Легіню мій теплий…

Ну, що тобі, мій шаблезубий звіре?
Живе в нутрі прадавній архетип
За вічність старший, мудрий і дозрілий.
Він перекрутить все на власний штиб.
Ну, що тобі? Ти хижий і нездалий.
А вийде бути разом - вже не те.
Я – плем’я, я сильніша, я не здамся.
І так зроблю, як повелить тотем.
2012

Що всі жінки хочуть, — ніхто не вгадає?
Про це " навіть " жінка сама ще не знає.
Що жінці потрібно? — Ми трішечки знаємо
Все те, що у вірші ми Вам всім прочитаємо.

Жінки завжди хочуть так не дуже багато,
Не вистачить річної в чоловіків зарплати.
Кожний день в магазинах сидять дві години,
А пізніше ще годину, носять все до машини.

По дорозі додому, ще в " БУТІК"- на хвилинку…
Ця хвилинка у жінок,- так на цілу годинку…
Та несуть з "БУТІКА" всі чобіт,- аж сім пар,
Й без вагань заїжджають, також на базар.

А там, так на купляють!... Що машина тріщить!
Чоловік у машині з нервів зразу кричить:
-Навіщо сім плать, ще й штанів п'ять купила?
Ти всі гроші сьогодні в магазині лишила?

Для кого купила три шуби,та літні плащі?
Ні копійки в твоєму, вже нема гаманці?
Навіщо три куртки й п'ять шапок взяла?
-Не кричи, мій миленький!... Розпродажа була!

Всі крамнички парфумерні жінки добре знають.
Креми, пудри, тєні, лаки,- кожний день купляють.
Все, що бачать жінки тягнуть до себе,-до хати,
Та меблі вони на закордонні всі хочуть поміняти.


Ходять на фітнес і на танці, — в солярій загоріти,
Басейн, природу, на масажі, — та нігті наростити.
На тренажорі позайматись, весь целлюліт зігнати.
А потім в сауну, в парілку, - й десять годин поспати…

Ще поцілунків, ласки, джипів,та спонсорів різних…
Зачіски модної, курортів, й зубів білосніжних…
Ще чоловіка любимого, здоров'я, та фігури,
Щоб чоловік любив, був вірним,- ніякі " шури-мури".

Якщо,- це все Ви будете жінкам своїм давати,
То проблем вже не будете Ви з жінками мати.
Ще треба жінкам усім хату, яхту, й зірку з неба,
ЗДОРОВИХ ДІТЕЙ І ДЛЯ ЖІНКИ ВЖЕ БІЛЬШЕ НІЧОГО НЕ ТРЕБА!!!

Чого ж ти просиш? Я тебе люблю –
до скреготу зубного в темних нетрях.
Ти хрип сьогодні мій, що висне в петлях,
нежданий глюк і мимовільний хлюп.
Сир, що застряг між сірих берегів.
Ріка молочна, що скипає в гирлі.
Сухар, що в горлі виглядає вирій,
і камінь, що, мов хорт, зачувши гін,
летить, дурний, за птаством навздогін.

Чого ж ти плачеш? Я тебе люблю
до зламу в пазурах, що рвуть одежу.
Китайський мур і наглядові вежі
руйную – ти ж хотіла! – і палю.
Моя руїно, збуджена од сну,
розгойдана, як зуб в червоних яснах.
Нема спасіння, смійся, діво красна:
я вже вростаю в цей похід-війну,
з якого в рідні чресла не верну.

Свою сльозу, і молоко, і кров
віддай котам і псам, що йтимуть слідом –
сторожею мойого заповіту,
де вписано твій кожен вдих і крок.
Куди ж ти хочеш? Мрії всі забудь,
бо мрії не цвітуть уже й не родять.
Любов моя в тобі – як кляп у роті:
все глибше й глибше, і не скажеш „годі!”.
Їй навіть ненависть не спинить путь.

Секс без пестощів, секс без ніжностей
Секс заради сексу, без ім’я та прізвища

Тонкі постаті, спраглі вигини
Важкі подихи, краплі спинами
Ранок зморений, тіло вистигле
Темні хідники в серці стигмами
Простір сповнений часу й відстані
Віднайти на нім слід особистості