…А про "нас" не напишуть у рубриках свіжих газет
а про "нас" не згадає ніхто кому згадувать нічого
наче пряжу по ниточці твій попорю́ силует
щоб нічого ніде і ніким не було помічено

той стривожений біль побіліє ще дужче за́ ніч
та розмита печаль наче краплі на вимитім склі
за кулісами долі почувши твоє "добраніч"
всі казки заміню чи на вірші а чи на пісні

і в тунелях душі де поволі зникатиме світло
встановлю турнікети надійні немов сторожі́
бо ж у ангелів крила та й відьми собі на мітлах
…перейшовши всі межі я прагну якоїсь межі́
2012

На евересті моїх сновидінь
Зорі очей.
Скільки польотів і скільки ходінь,
Днів і ночей.

Присмак цілунку твого захмелив,
Досі трима.
Справа, здавалось, у нас за малим,
А як тюрма.

Не змилостивилися небеса:
Ти ж - неземна!
Стільки сказав би тобі, написав...
Казка сумна...

14.07.2012

Урешті-решт
усе колись минає.
Стабільності немає -
навпаки:
мої роки
збираються у зграї
і відлітають.
Помахом руки
прощаюся із ними -
і світаю:
нові епохи,
звичаї,
тіла
(минулого імла –
густа і темна)...

Через віки
у мене ти була,
жила у серці –
знаю це напевно -
лишилися два зоряні крила,
котрі донині
зберігаю ревно.

– ти писатимеш?
– так…
на рунічній моїй землі
циферблати життів
дотягнулися до причини,
тільки ти не читай
божевільних моїх листів,
ювелірові час
під різцем олівця –
єдиний...

– не запізнюйся...
– знаю,
гортаю фаланги книг,
у роздряпаний просвіт
втискаюся щохвилини.
– кровоточить сузір'я...
– це тільки твій перший вдих...
а десь там, на землі,
він від болю немов
єдиний...

– не прощайся...
– не буду,
на виріст вдягаю ніч,
вимальовую в кольорі
тіні, бараки, спини...
озирнися, любове,
о, де ти тепер,
поклич,
теракотовий день
відпливає один…
єдиний...

(переклад)
Мжичить мряка липка і холодна.
На погості я тихий, сумний.
Над могилами віє нещадно
Шум ялиць і берізок щемний.

Знову разом ми, Півноче хмарна!
Тільки зараз, я нібито гість.
Крають гадки мій мозок не марно, -
Цвинтар давній замарила злість.

Хороводом кружляють обличчя.
Пам’ять вирвала образ той знов:
Сходить краплями крови брусниця -
Душ загублених скрапує кров.

Певно зникли усі в цьому світі,
Хто б згадав їх - хоча би без слів,
Тільки тужно виспівує вітер
Над притулком сумним «ворогів».

Б’ється жилкою боляче думка,-
Як покличе Бог душу мою,
Хай співає, де ляже могилка,
Вітер пам’ятну пісню свою!
***
Станислав Дружинин
«Посвящение ссыльным»
Липкой мглою холодная морось.
Я на кладбище. Скорбен и тих.
На могилах поросшая поросль
Вездесущих березок и пихт.

Снова вместе мы, Север угрюмый!
Только нынче я прибыл, как гость.
Мозг терзают печальные думы.
Зло ощерился старый погост.

Хороводы кружат чьи-то лики,
В память образ врезается вновь:
Тёмно-красные капли брусники -
Душ погубленных стылая кровь.

Никого видно нет на всём свете,
Кто бы вспомнил – пусть даже без слов,
Лишь поёт о своём вольный ветер
Над последним приютом «врагов»*

В голове бьётся трепетной жилкой -
Если Вышний к себе призовёт,
Пусть над скромной моею могилкой
Песню памяти ветер споёт!

* здесь – «враг народа» - примечание автора.
http://www.stihi.ru/avtor/stasivanovo

О скільки літ, о скільки довгих літ
ми йдемо лабіринтом. Він без краю.
Ми схожі вже на дику п’яну зграю,
та ми йдемо. Колись шукали Раю,
а зараз Виходу-Вікна. У світ?

І

Сонця, сонця!
Знаю – зась.
Світлий сон цей...
Зайнялась
бетонна буря,
цеглинна буря.
Супокою
не знайти.
Наді мною
лиш іти
диктує буря,
залізна буря.

13 лютого 19...-ого року
Сьогодні тут на смерть забили жінку
за те, що відмовлялася іти.
З опухлих хтось на вбитої печінку
накинувся звіряче. І кати
їх кинули в одну бетонну яму…
І дивне щось примарилось мені:
я бачила віконну білу раму,
за нею світло...
Грати ж на вікні!

Де вихід?!

Пухнуть, пухнуть, пухнуть.
Голод, голе горе.
Пухнуть, пухнуть, пухнуть.
Все холодне, хоре.

10 березня 19..-ого року
Я бачила у сні так чітко тата.
Жахливий сон. Наснилося, немов
він кулаками б’є в залізні грати,
мене гукає. А на пальцях кров…
Прокинулася, плакала, кусала
стару куфайку за брудний рукав.
Татусю, я не зрадила, чекала,
хоч і казали, що когось продав.
Я пам’ятаю час, коли горіла
надія у сумних очах твоїх...
Ой батечку, якби і мала крила,
та мурів не здолаю цегляних.
Аби ж хоч ти сказав мені, для чого,
для чого ми зайшли у Лабіринт?
Навіщо я тягну безсило ноги,
Чому я схожа на машинний гвинт?

Чи сміюсь, чи плачу?
Чи ж тебе побачу?

21 березня 19..-ого року
І знов наснився посивілий тато.
Він хрестик зняв і простягнув мені,
вдягнув на шию крізь холодні грати.
І зник.
А я прокинулась в Труні,
В Труні, яку назвали Лабіринтом,
в нім Виходу шукаєм стільки літ.
Труна, яку назвали Лабіринтом –
це цілий світ, страшний пекельний світ.

Ми схожі на святих, але у пеклі.
Мабуть тому, що ми собі запеклі
вороги.
Ги!

Сірі стіни сирі.
Прагну неба вгорі.
Ніч чи день?
Я мовчу. Я одна.
Може, буде весна?
Ніч чи день?
Чи побачить дано
краєм ока Вікно?
Ніч чи день?!
Я мовчу – не одна.
І чи буде весна?
Ніч чи день?

9 листопада 19..-ого року
Не прийшла сьогодні ще до тями –
аж п’ятьох розстріляно осіб.
Їх учора кидали у ями,
задзвенів об цеглу жовтий німб.
І здійнялось ніби сизе пір’я –
звідкіля принесло голубів,
як в дитинстві, на моє подвір’я…
Але ж ні. Бетон лише сивів.

Кінця початок
чи кінець початку?..

ІІ

О скільки літ. О скільки довгих літ...

24 квітня 19...-ого року
Я бачила щілини у бетоні.
І хоч цементом мурували їх,
та на брудному і німому фоні
з’являвся мох, як над «великим» сміх.
Бетон не вічний, ржа руйнує грати,
але ж пройти повинно стільки літ.
А зараз ми повинні йти, вмирати,
шукати Виходу-Вікна.
У світ?

Мені жайворонка в небі б…
Та бетон
нам замінює, далЕбі,
камертон.

15 грудня 19…-ого року
Пиячили…
Пляшки я прибирала.
Не бачили,
як в склянку розглядала
себе:
Смуглява я від бруду.
Смуглявою і буду.

6 березня 19..-ого року
І сум, і радість огорнули душу –
Я у щілині пролісок знайшла.
Та тільки я ховати його мушу.
Відлига – ще не значить, що весна.

Оживаю, немов,
гарячішає кров.
Та зима.
Божеволіє сміх.
Відпустився би гріх,
та зима.
Ще бо ціла Труна.
Котить жахом луна:
«Ще зима…»
Хоч брудні куфайки,
та скресання ріки
ще нема.

Капала бурулька:
Кап! Кап! Кап!
Під нею на слизькому бетоні з’являлась інша
така сама.

ІІІ

Невже все повернулось навкруги?..
Казали ми.
Стріляли нас.
Ги!

29 липня 19..-ого року
Наснилася собі у сукні білій
В якійсь кімнаті світлі, за столом.
Всі рідні там, такі щасливі, милі.
Поїли чаєм, мати пиріжком
Кормила так, немов малу дитину.
Я заливалась сміхом (чи плачем).
Але під ранок зникло все хвилинно,
Лишивши серце наодинці з днем.

За поворотом бачу свій кінець.
А поворот
і Вихід з Лабіринту?

Сірі стіни сирі.
Чортма неба вгорі.
Ніч чи день?
Я мовчу, як німа.
Не життя, а тюрма.
Ніч чи день?
Мій кінець уже тут,
закінчився мій блуд
Ніч і день.
А Вікна все нема.
Нескінченна Тюрма
ніч і день.

2 серпня 19-ого року
Сьогодні уві сні мій сивий тато
із Лабіринту Вихід показав.
На дужих дверях ще міцніші грати,
замки, засуви.
Поруч хтось писав:
«Навіщо ж ви вели стільки народу?
Ключі та інструменти біля Входу…»

1996р.

Серпень у серденько глипне,
Рій-гіркоту розтривожить...
Липа, похресниця липня,
Цвіт роздала перехожим.

Перса серпанком прикрила:
- Солодко… Дякую, доле…
…Од золотавого пилу
Липа обтрушує поли.

2012

не-сповнення теж бувають
самотніми як і ми
як соняхи з короваю
що порізно час вломив

з урочищами на зорі
з урочищами в душі
такі під посів не орють
складають в пусту кошіль

такі навесні не сходять
ні житом ні бур’яном
жовтіють в осінніх водах
поточеним полотном

А потім неждана приходить вона,
Блакитне мереживо з бляклої сині,
І кожна корона, і кожна труна,
У чому, скажи, і кому ми ще винні?

Бліда іпостась, напівзлякана тінь,
В червоних кафе – недопите вино…
Так падає звечора синь-височінь,
Коли ми спимо, коли просто спимо…

І вереском вересня, вереском снів –
Бліді парасольки – дзвенять наші нерви,-
Твоєї щовечора п»яної смерті,
Твоїх щоранкових тремтінь-воскресінь…

А потім неждана приходить вона,
Така ж, як і безліч сполоханих весен!
…В червоних кафе, в кожній склянці вина!
Аби доповзти до ранкової меси.

….
Жовтим – по стінах. Чорним – по стелях.
Висівки виллє старенький екран…
Вікна дозріли. У вікнах – пастеля.
Гойдає за шибкою стомлений кран.

Кричати котам по засніжених вістрях.
(Залізти б у вушко у голки намить,
Бо там від Дніпра і до самого Дністра
Нікому, нічого ніяк не болить.)

Ще рано прийти. Та вже пізно додому.
Ковтни від Матвія і випий Коран
Між вицвілих стін обласного Содому
Нам нічого зовсім прикласти до ран.

…..
Назавтра – сніг, і вже хребта відтято
(Кричать коти, і з ними – в норах – світ!)
Бери чимдужче біло-білу вату,
Допоки вдосталь крон і досить біт.

І пальцями торкнеш латунну шибку,
Найменший день, в якому є найдовша мить!
З одної риби нам на всіх ламають скибку!
А за вікном штормить, штормить, штормить…


...
Кисень вдихали останніми скис
Хребці позгортали додолу похилим
Котиться небом отруєний спис
Тобі в покалічені крила

І я б змайстрував уже сотні перук
З неба з кори з ковили із вати!
Вже скоро. Весна годуватиме з рук.
Щоб руками карати.

…
Скільки щему, малий, з полуниць!
Дохворіти б до них – і здуріти в раю!
Дощ циганський, чи мо» дежавю?
Чи душа чия з половиць?

Вирва неба. А хто хоч би плюнув в асфальт!
Дай нам руку. Тримай. Кілотони води.
Журавлі ключем. Ви куди? Не веди!
Галасує палатами фальш



Останнє
Рве. По затінках тліє. В долонях тремтить.
Загорни мене ковдрою світлою – гай, догори!
Аж поки воно світле на темне таке догорить,
Не здогониш, не спиниш, насниш… говори…

Прижимаєш хребет (із вином, без вина,-як коли)
Наче риби об лід примерзатимуть зябра до літер!
То ж коли? – Почали. Потягли. – Коли ви-тоді ми!..
…З ковили з колими рве повіки на дощ на вітер.

І коли плесо снів затремтить за вікном з-за гори,
І я буду! (без крику туди ледь ніхто не доходив!)
Заростає в долоні сніг. Говори. Говори. Говори
З-поміж вицвілих ламп і голих машинних кодів

*******
Скажи, чому тепер у власній хаті
Ми живемо ще гірш, ніж в інтернаті?
Бо ми, як гості, на своєму святі, –
І досі ще зневірою розп’яті.

Коли птахи зірвалися на крик
Дзвінкий, як мідь ковка, навперебивки, -
Гойднулися під вітром явори,
Обтрушуючи листя на бруківку
Припалу пилом сірим і їдким,
Що, наче дим, здійнявся різко вгору
Там, де пронісся вихор понад ним
По вулиці удалеч метеором.
Услід йому, курився довго шлях
І простір залишався жовтуватим,
А я стояв із подивом в очах
Біля вікна у затишку кімнати.
13.07.12

1.

пам’ять
базар іконний

німба
пришити лінь

царством
три дні безсонним
править
адреналін

править
і виправляє
кардіограмний
стан
я
вже не позбираюсь
відчаєм
на устах

2.

світло
мов сома вуса
риба
вікно старе
виб’юся
і переб’юся
спогадом
сухарем

позавіконний
безмір
втягує
наче вир
в серце його
розверзле
погляду
начавив

погляду
за тобою

мамо моя

я тут
свічку
зробив сліпою
тіні чужі
задув

3.

біль відпустив
присісти

каже

старий
дихни

серце твоє
мов тісто
ще не спеклося

мни
жуй-пережовуй неміч

тут
у душі тісній
я
і біда
живемо

а до біди
у ній
дні доживала
гостя
буря емоцій

та
в горло лягала
врозтяж
там
де слова
ковтав

4.

пам’ять
базар іконний
вишиті
тропарі
крила
для підвіконня
і на той світ
поріг

14 Липня, 2012

* * *
Не в срібній скриньці, як дівча якесь
Це робить, в зблисках перлів, самоцвіту,
Ще й замкненій, а ключ подівся десь, –
Несу тобі любов свою; не звиту
В любовний вузол, не в обручці, де
Semper fidelis – напис на латині,
Й пружинка потайна, що шлях знайде
В бажання влити краплю зла й гордині:
На руки взявши, й лиш її одну,
Відкриту, без оздоб і оксамитів,
Як хтось би яблук повну пелену
Чи в капелюшку розмаїття квітів,
Несу, й гукаю, як в дітей хвальбі:
“Поглянь, що в мене є! Й це все – тобі!”

Edna St. Vincent Millay
* * *
Not in the silver casket cool with pearls
Or rich with red corundum or with blue,
Locked, and key withheld, as other girls
Have given their loves, I give my love to you;
Not in a lovers'-know, not in a ring
Worked in such fashion, and the legend plain —
Semper fidelis, where a secret spring
Kennels a drop of mischief for the brain:
Love in the open hand, no thing but that,
Ungemmed, unhidden, wishing not to hurt,
As one should bring you cowslips in a hat
Swung from the hand, or apples in her skirt,
I bring to you, calling out as children do:
"Look what I have! — And these are all for you."

* * *
Й колись жінки любили, як і я;
Принаймні, хронік і легенд герої:
Вітрил з Корнвела жде Ірландія,
Спартанська щогла вже у водах Трої;
Війною йшли, щоб полонить красу,
Коханням гнані по усіх усюдах;
Несли й тоді жінки, як я несу,
Любов, мов храм палаючий, у грудях.
Вважаю все ж, що так, як в давні дні,
Страждать любов’ю, – із живих судилась
Мені лиш доля; лиш в одній мені
Та первозданна пристрасть відродилась,
Коли цариці – й смерті зрівши жало –
Приймали в ліжку рицарів зухвало.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Women have loved before as I love now;
At least, in lively chronicle of the past —
Of Irish waters by a Cornish prow
Or Trojan waters by a Spartan mast
Much to their cost invaded — here and there,
Hunting the amorous line, skimming the rest,
I find some woman bearing as I bear
Love like a burning city in the breast.
I think however that of all alive
I only in such utter, ancient way
Do suffer love; in me alone survive
The unregenerate passions of a day
When treacherous queens, with death upon the tread,
Heedless and wilful, took their knights to bed.

Світлій пам’яті
Лазаря Йоновича Бродського

Навіки батько навіки попрощавсь зо мною,
Коли я дозрівав у материнськім лоні.
Дозволили востаннє притулитись вухом
І, що роблю я там, він хвильку слухав.
Живий батько дістався од дружини –
Тільки таким його сприймаю і донині...
...Стелилась перед хлопчиськом із Бердичева,
Далека стежка і незвична.
Рабинів двоє з Єрусалиму заявились,
Щоб єлед-пеле уславив їх єшиву .
І хоч будьоннівці тоді рубали і кололи,
Сказала мати: «Нізащо і ніколи!»
Не відала, що замість Тори й Талмуду
Тирана Сталіна обожнювать син буде.
Р.S.
У передсмертну мить поблиз Єрусалима
Кому сповідувався він? Потворі-осетину?
Чи безіменним двом рабинам?
---------------------------
Єлед-пеле (івритське) – вундеркінд.
Єшива – навчальний заклад для релігійних юдеїв.
Тора (івритське) – П’ятикнижжя

Тиждень збіг, як уві сні —
Заясніли вихідні:
Можна виспатись досхочу,
Доки в шлунку заворкоче,
Пожувать чогось смачного
Під чарчиночку міцного,
Подрімать після обід,
Щоб не гнівався живіт.
А коли є сила волі —
Бити байдики доволі!
Марш на шпацир: добре буде
Показатись межи люди.
Знов нагнати апетит,
Повечеряти, як слід,
Книжку на ніч почитати
Та й лягти спокійно спати.
Відімкнути телефон —
І в міцний поринуть сон...

Промайнули вихідні.
Знов почнуться дні нудні:
Уставай, штовхай роботу,
В'язни в клопотах, турботах, —
Марафону відчуття.
Й отаке бува життя…

2009

Так буває. Такий собі час – ікс чи ігрек, може, інші літери алфабету,
Який перебути треба – як чуму, лютий місяць чи довгі, як лютий, місячні,
Заховатися в мушлі тіла, не питати – «де я і з ким я?», і «з ким ти урешті й де ти?»,
На мотузочці місячній, як білизна попрана, висячи...

Сонні оси на кухні, як сотні питань, лізуть у мидницю із варенням. (Варення з вишні).
Патока слів і мовчань... це густе і тривожне липневе марево...
Так буває. Коли нікого на світі. Коли мовчить серед ночі на всі смс Всевишній.
Коли будемо їсти узимку все те, що улітку в чотири руки зваримо,

Сни ще свіжі, як фарба олійна на правій руці. Спогади ще квикливі.
Дні тягучі, неначе чекання – а коли ж то нарешті жити???
... «я люблю тебе» - хвилею вседаючою при місячному припливі...
« я ловлю тебе» - сивим відлунням над прірвою у житті, як в житі.

Я ходжу по сірій стелі
Сонна, головою вниз.
У моїй сумній оселі
Спить невидимий каприз.

Вікна падають у прірву
Різнобарвних світляків.
Всі цвяхи зі стін я вирву
Щоби запах не висів

Цвілих тіней порожнечі.
Я не хочу, щоб ти знав,
Що готуюся до втечі.
Доберусь до неба вплав.

Божественноутробні води піняться то блідо, то криваво
Розкотисто рокочуть сурми білошумно згаслих зір
Органить серце і відлунює густу твою сльозу. Заграва...
Повір тепер – уста шепочуть у припливі і у відплив – не вір

Соленими руками вітер чуйно_пестить спраглолоне тіло
І проникає глибоко у жили млостю вічний щем
Сум’яття чайкою безодню розчахнуло криком білокрило…
Перлинами у мушлі – відгомін твоїх морських поем

У кожній Людині
На денці у серця
Є крихітка раю, -
Ти знаєш чи ні?
То чом безупинно
Шукаємо жертву,
Її роздираєм,
Немов на війні?!
Вростає байдужість
У нас споришами.
"Яке милосердя?
В нас ера вовків!" -
Ти кажеш, мій Друже,
Без тіні розкаянь,
І в голосі твердо
Відлунює гнів.
Не слово - цикута*,
Жалі в небо квилять,
Довіра на друзки,
Мости у вогні,
Душа на розпутті,
Надломлені крила,
І двом - надто вузько
На стежці одній...
Для ближнього стигне
Отрута в бокалі -
Традиція давня
Людської пихи.
Кривавляться стигми,
"Світ надто лукавий!" -
Таке виправдання
Лише для слабких.
В життя круговерті
Стираються грані
Між світлом і тінню,
Між добрим і злим,
Втрачають опертя
Людські сподівання
На вічне й безцінне...
Суцільні вузли
Надміцно сплелися
У сітях омани,
Що згублені душі
Затягує в вир.
Лиш янголи в висі
Скривавлені рани
Оплакують дужче,
Аніж до сих пір...

Людино, одужуй!
Сама ж собі лікар,
Пусти в душу світло,
Збори в собі зло!
А знаєш, мій Друже,
Мистецтво велике -
Ненависть зцілити
Любові теплом!

Цикута* - отрута, яка зафіксована в анналах світової історії, як речовина, якою отруїли в свій час великого Сократа...

На плечі твоїми руками
вечір.
Уквітчані зорі в обіймах небес.
До речі... чи знаєш,
до речі?
Життя половину чекала тебе...

В отавах розсіяна місячна
лава.
Парує росою закутаний сон.
Заграва у серці моєму
заграла!
Ти щастя моє! Семицвіт! Семитон!

О, Боже! Мій лагідний Боже...
Не можу...
Спокусливо зирять у душу слова.
Так гоже всміхаються заспані
рожі
і тулять голівки до мого чола...
(13.07.12)

*******
Не чути тонкострунного поета,
Сховався у високих очеретах.
Не бійся, не проникне білінгвізм,
Якщо ти одягнув бронежилета.

Ліхтарі, від небес до землі,
Випрямляючи спину,
Стоять гордо обабіч дороги, якою іду,
Із землі до небес дотягнутися все-таки встигну,
Лиш достойно пройти,
Не лишити по собі біду.
І відірване листя
Вже вітер жене видноколом,
А сліди на стежині
Прикриті травою, роса,
Буду сильною -
Треба, не можу лишатися квола,
Що одна – то минуче,
Заплетена туго коса,
І вогонь у очах,
Негасимий палаючий, з серця,
Віра в день за вікном
«горобина» задумлива ніч.
Ліхтарі світять зір у далеких просторах,
«Не сердься»,
Мерехтливе «люблю»
Лине й гасне, як вогник від свіч...

Така, як дощ - весела й веселкова,
гінка, як звабна молода трава.
Такої жінки ти не бачив, Львове,
ця жінка спокій навпіл розрива.
У ній співають дзвоники блакиті
і сліпить усміх виточених губ.
Ти не дізнаєшся, чи що колись болить їй.
Така, як дощ з небесних теплих рук!

В долоні келих білого вина...
Час наодинці проведемо з ним ми.
Ти не зі мною,але й не одна
Смакуєш враження від нової білизни...
Прозорість зачаровує наскрізь
Приваблює присунутись назустріч
Непоспішаючи росте бажання вісь..
Уже без сумніву - чи любиш чи не любиш...
Все на тобі волає від кутюр
Тремтять навпроти суміші емоцій
Ця увертюра найсолодша всіх тортур
Ну,сміливіше,що з тобою,хлопець?!
Дотик за дотиком стежиною веде
Звільнити щоб від чар півсонець обруч.
Заплутався...застібки де ж ці?Де?
Лягла білизна...тіла твого поруч...
Зітхання й рухи злилися у ритмі
Бажань гра розчинилася у часі...
Обоє знаєте як віддано любити
У просторі позицій-варіацій...
Вдивляєтесь у пів закриті очі…
Шепоче він..і ти йому шепочеш…
Розчулено..звабливо ..ніжно-тихо…
Вдих-видих..видих..видих..видих...видих....
Відкрита пляшка білого вина,
Яке сьогодні вип'ємо нарізно...
Румянцем зашарілась білизна
Уперше вдягненої й знятої білизни.....

Ти навпроти..ти не проти
Погодитись впізнати далі
Те що в думках вже без вуалі
Моїх..натягнутих мов дроти.
Обмеження вже без конвою
Невтриматися у моралі
Кричать мені твої коралі-
Щоб був сьогодні лиш з тобою...
Розкидані в кімнаті шати
Ми розмовляєм лиш тілами
Безслівно ділимося снами
Не обіцяючи кохати.
Тремтять захопленністю плечі
Доки півзвуком з уст не вийшло
Що часу нам немає більше...
На місто опустився вечір.
І я б не проти..й ти б не проти
Себе розмножити й ділити
Та не разом прийшли в це літо
І хтось тебе..або когось ти
Сидиш навпроти
Вже не проти.....

Приречений на щастя у розлуці,
Несу в собі цей чистий оберіг:
Снігуроньку, що вистраждав у муці –
Дівочий образ, ніжний шепіт, сміх.

Що є наш тривимірний світ? –
Проекція вічності,… мить?
Роїться сузір’я теорій –
Глибоких думок пустоцвіт.

Минуле, майбутнє – реальність,
Умовність, чи просто гіпотеза?
Наш світ – одночасність у часі,
А вічність – застигла сучасність.

“Наш президент...”... ваш.
Молодость в профиль, анфас...
Стадо, на выборы марш.
Волеизьявление – фарс.
Урна – сияет торжественность,
И нищетою – ответственность.
Всходы обильные – глупость,
Льется потоками тупость.
Вслух: “Не рабы мы... не мы!”
– Вы, вы, вы!

Хризантемная чудная осень
Ничего не расскажет, не спросит.
Вновь иду желтизною один...
Я – творец и судьбы властелин.
В неге чистой и ладной
Запах осени сладкой.
Жить начнем мы сначала,
Чтоб душа зазвучала.
Ароматная нежность и грусть
Через “будто впервые”
К нам доносится пусть.

*******
Ні правдою, ні піснею не заіскриться
Збудована з каміння розбрату світлиця,
А тільки в приязні, в любові спалахне –
І не погасне у палких серцях зірниця.

Напевно, - Ви не Той,
а я – не Та,
не долетівши,
падаємо з неба.
Прості слова застигли
на вустах,
та промовляти їх
уже не треба…
Німе мовчання
обійняло світ –
я не почула…
що для Вас я значу?
Ідіть, не озираючись.
Ідіть…
І, може, я
за Вами не заплачу…

Ти мабуть як та вишня:
гарна на око
та смачна на смак.

Я б не сказав, що ми спілкуємось
часто,
але ти що ти мені пишеш
вже добрий знак.

Пародія


Ще на виході – нуль, та набрався заряд (в Кулонах),
Мегаджоулі “шкáлять”, від того лякливо аж!
Сірочемна пристойність – забáвка, не перепона,
А відсутність контакту – лише часовий міраж.

Ті частинки не винні – то все фізика, хитра шельма,
Відстань надто велика – у формулі ще й квадрат!
І палає нестримно вогнями святого Ельма
На кінцівках усіх мінусóвий коронний розряд…


12.07.2012

збіліле море у прощанні з літом
на вітер розпорошує слова
любов – солярна риба нежива
мутація завершена каліцтвом

програли білі шахи бій за Час
десь Токіо вилунює в Кіото
торгує веснами фарфóрове дівча
потрібна і шанована робота

історія розказує себе
виловлює дітей і божевільних
не гребує – а гарбає й гребе
на проповідях завчених недільних…

…

мій ангел тихо дудлить шері-бренді
обравши в боронителі мене
усе мине… мине… мине… мине… … …
лиш мій вівенді модус – арс моренді…

*******
А «старший» брат нас дуже сильно любить
За те, що синьо-жовті і тризубі.
В його обіймах – аж спирає дух,
І ця любов страшна, немов погуба.

"Основна наша вада в тому,
що відійшов фанатизм од народу Ізраєлевого,
і кожна людина поступається своїми поглядами
на догоду брехливій терпимості"
Шмуель –Йосеф Агнон «Учора-позавчора»

Здалось мені, що Рабін йде навстріч.
Якби не цей примружений
Тепер уже хрестоматійний погляд,
Нізащо б не подумав, що це він:
У шортах (знаю, що грав у теніс),
В капцях на босу ногу,
Голомозий, як цабарі усі...
А головне – без охорони!?.
Здалось мені, начебто Рабін
Спитать хотів, що тут роблю.
Я б відповів аматору світлин,
Якби тоді він зупинився.
Та Рабін далі почимчикував собі,
А я лишивсь стоять оторопіло
Із запитаннями своїми.
Чимало їх було, та все ж – найголовніше:
«Як задля оманливого миру
Він нелюдів впустив сюди,
Що віднайшли в Корані
Лиш право вбивать невірних?»
Так я стояв, вдивляючись
У непрострелену ще спину Рабіна,
Допоки не полишив мене синдром Єрусалима.
---------------
Рабін Іцхак (1922-1995) – прем’єр-міністр, який підписав Норвезьку угоду про повернення Арафата і його поплічників по кривавому ремеслу на територію Ізраїлю та створення Палестинської автономії. Убитий після мітингу в Тель-Авіві.
Цабар (івритське) – кактус. Так називають тих, хто народився на Святій Землі.

Обійми мене, сонечко, притули мою голову,
у якій щось нахмарилось, гіркло, світало.
Ти за мене буваєш доросліша, донечко,
ти скажи мені тихо:"Заспокійтеся, мамо!"

До своєї дитини вернуся, додому.
Як спасіння, обійму тебе, ластів'ятко.
Від цілунку у щічку -
біль, зневіра і втома
затихає.

І світ розпочнеться з початку!

На бруківці у центрі міста
розляглося захмарене небо
і малює свою історію.
А розлючені зливою люди,
ті, що думають лиш про себе,
наступають на дивне море,
часом навіть полощуть ноги.
Не тому, що усі жорстокі,
а тому, що усі однакові:
окрім себе не бачать нікого.
Небо вгорі вміє плакати,
небо внизу - тільки стогне.

12. 07. 2012 р.

Сонце й місяць — два поети —
на твоїм волоссі пишуть
дві поеми: бурю й тишу —
ритмів трепетливі злети
(хай читають перехожі).

Між твоїх ланів постиглих —
два озерця сріблотінні,
що у холоди осінні
зазирнути ще не встигли
(хай позаздрять перехожі).

Безмір невідкритих істин,
ранок, чистий новизною,
вже в тобі, вже є тобою —
всесвітом твоїм двоїстим
(хай не знають перехожі).


(липень, 2012)

Вже третій день нема газет з новітніми емблемами.
Візьму цигарку у клозет, помрію над проблемами.
А до корчми на ювілей стара зібралась братія.
Несуть засмажених курей, ведуть отця Ігнатія.
Стоять столи старих пород і ящики з горілкою.
Немов над книжкою, народ схилився над тарілкою.
Одні і ті, одні і ті міняються оратори.
В кутку припали до куті відомі літератори.
Для них дубового стола накрито скатертиною.
І навіть лампочка пала вгорі за павутиною.
Щоб був на рівні ювілей — розбав літературою.
Один лежить біля дверей з ліричною натурою.
Другий, хитаючись, рече: "Приєднуйся, угостимо",
І непомітно час тече за стравами і тостами.
Надворі сніг, надворі сніг гілками звис лапатими.
Прямують мовчки на поріг якісь дядьки з лопатами.
Стара корчма, бунтуй, бунтуй десь там, на правім березі.
Я не прийду на сабантуй — я народився в березні.

*******
Хто любить правду, той родивсь великим,
А хто вподобав лжу, той недоріка.
Послухайте, що каже той столикий, –
І вам запам’ятається притика.

В надії охопити все, пізнати,
Стежинкою прямую я до школи.
Травнева свіжість, хочеться літати...
Полюють на нектар невтомні бджоли.

Смугасті роки – в відчаї і славі...
Я пам'ятаю перший ніжний погляд.
Колись один – на все село, – Сканаві
Змінив життя, перевернув світогляд.

Знов біля школи – відстань у життя...
А далі річка, на ній човен... весла...
Вогнем палають в серці почуття,
А ось надія: все пізнати, – щезла.

Вибиває дощ віконцем
Ре-мі-соль,ре-мі-соль........
Заховалось в хмари сонце
Все ж Львів - місто парасоль..
Хто забув цей дах в квартирі
В дощовий сьогодні час
Не турбуйтесь - поруч щиро
Знайде місце хтось для Вас..
Усміхаються львівяни
Підтанцьовують у ритм...
Дощ нарешті!!Не зів"яне
Рідного міста колорит....

гаплик цій порожній поезії
(2012)

* * *
Час не втиша ні болю, ні відчаю;
Ні, не лікується старе новим;
Під плач дощу розсталась я із ним,
Під шум відпливу знов його жадаю.
Розтанув сніг старий, жде гай розмаю,
Й торішнє листя нині – вже лиш дим,
А біль торішній спомином тужним
Все крає серце, так же я страждаю.
Боюсь – куди б ти не вела, дорого, –
Йти, бо туди ж і він зі мною йшов;
А вдасться у місцину забрести,
Де ніг його і сліду не знайти,
Зітхну: “Нема тут спомину про нього!” –
Й заклякну враз, його згадавши знов.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Time does not bring relief; you all have lied
Who told me time would ease me of my pain!
I miss him in the weeping of the rain;
I want him at the shrinking of the tide;
The old snows melt from every mountain-side,
And last year's leaves are smoke in every lane;
But last year's bitter loving must remain
Heaped on my heart, and my old thoughts abide,
There are a hundred places where I fear
To go, - so with his memory they brim.
And entering with relief some quiet place
Where never fell his foot or shone his face
I say, 'There is no memory of him here!'
And so stand stricken, so remembering him.

* * *
Не можна двічі, як живий, померти,
Ні двічі вислизати з мук оков;
То ж як обійми розімкнеш, що смерті
Моїй подібне, не помру вже знов.
Й так само полонянка я у Часу:
Нам ранок в двері стукає – й сусід
Найгірший це із лих його запасу, –
То ж не чекаю я вже гірших бід.
Й коли ти станеш квітами й травою, –
Де ліг ти в землю, мов мара з’явлюсь:
Найщасливіша там була з тобою, –
Й над прахом, що миліш за все, схилюсь;
Й зведусь, і руки стисну, й крадькома
Піду, як зараз це роблю, німа.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Since of no creature living the last breath
Is twice required, or twice the ultimate pain,
Seeing how to quit your arms is very death,
'Tis likely that I shall not die again;
And likely 'tis that Time whose gross decree
Sends now the dawn to clamour at our door,
Thus having done his evil worst to me,
Will thrust me by, will harry me no more.
When you are corn and roses and at rest
I shall endure, a dense and sanguine ghost,
To haunt the scene where I was happiest,
To bend above the thing I loved the most;
And rise, and wring my hands, and steal away
As I do now, before the advancing day.

Життя у чорно-білих барвах ранку
Ще не фарбоване світилом в кольори...
Я з ліжка заглядаю за фіранку
Півсонно-світанкової пори..
Прийди до мене просто перед сонця
Всміхни початок шляху через день...
І замість статусу поставлю у віконце
Про тебе найсвітлішу із пісень.....(K)

Вибиває дощ віконцем
Ре-мі-соль,ре-мі-соль........
Заховалось в хмари сонце
Все ж Львів - місто парасоль..
Хто забув цей дах в квартирі
В дощовий сьогодні час
Не турбуйтесь - поруч щиро
Знайде місце хтось для Вас..
Усміхаються львівяни
Підтанцьовують у ритм...
Дощ нарешті!!Не зів"яне
Наших вулиць колорит....

Із ланцюжків орбіт кольє планет
На шию Всесвіту поклав Творець ,
Людині в руки дав життя букет ,
Собі терновий полишив вінець.

У небі мерехтить краса світів,
Людиною уквітчана земля,
Він перейтися долом захотів,
У місто в’їхати сів на осля.

Убили, зрадили вони царя:
- Варавву відпустити вам ? – Атож!
Затемнене і сонце, і зоря,
І серце зле отемнене також.

Знайшов у полі він перлинний скарб,
І, обернувшись у чудне дитя,
Не золота блискучого мільярд, -
Аби купити поле - дав життя .

12.07.12

А на виході - нуль. І, ти знаєш, нема контакту.
А на виході - вихід, то вже хоч туди проведи.
Кожен винен у тому, що з нами нічого не трапилось.
Кожен просто не винен. Та й добре, нема біди.

Ти поважно пристойний, а вперта моя нестримність
пробиває асфальт сірочемних спокійних фраз.
Тут на виході - нуль, а можливо - і повний мінус.
Я об нього порізалась. Він же й розсудить нас.