О, як же приречено,
як безборонно
звитяга минувшин
сповзає на діл.
КорОлю Даниле,
тьм’яніє корона
і Галич конає,
усівшись за стіл…
Вгощають чужинці –
гримаси на лицях.
Ба, начебто жалість
у них на порі.
Сучасний холоп,
що діставсь
годівниці,
поклонами дякує –
так, аж упрів.
А зайди
заводи й сади
обтрусили,
опершись на наших…
сліпих холуїв…
Королю Даниле!
Королю Даниле!
Чи стане нащадок
в колони твої?
Горлає у вічність
ув’язнена драма:
її не підпустять, напевно,
й до грат.
Мов Господь,
розп’ята вже
Галицька брама,
обабіч вартують
іуда й пілат…
Ми їм потураєм,
бо глупство властиве.
Заморську, загірну
уславили тлю.
…А може ще з натовпу
крикне сміливець:
пора боронитись!
Коня королЮ!

2011р.

Стоїть в саду небіжчиця старенька.
Її, зрубавши, спалять по зимі.
І над пеньком захлипає морелька:
Так сумно і незатишно самій!

А потім голоситиме нестримно,
Як відлетить, освячуючи сад,
Білесенькою цівочкою диму
Бабусина душа на небеса.

2012

При сході прадавнього Сонця,
Де сяяли роси ранкові,
Я виникла, ніби з нічого,
На очах у хвиль молодого моря,
На вустах у вітру п’янкого.

Доки світ у пісок точив каміння,
Висихали озера, горіли мости,
Хтось мріяв літати над Тінню,
Інші Світоч топили в багні;

А я тямила власний шлях у світі -
Вгору, слизьким серпантином клепсидри,
Космічні роки і земні лихоліття
Й заледве не зникла у прірві страхів,

І нарешті кружляла довкола тебе,
Натякала пошепки – ніжно, прозоро,
Ти почув і слухняно вдивлявся в небо,
Побачив і дав мені ім’я.

З чотирьох елементів буття земного
Втілив, вистраждав і вдихнув життя.

Зрозуміють? Засудять? Рядном накриють?
Осипатимуть золотом творця?

А мені що? Я в тілі вже народилась,
Облиште, я вільна – сама своя!

* * *
Коли підеш ти, що в цю мить мені
Дорожчий за слова всі на папері,
Залишивши мене в самотині,
Й більш не постукаєш у мої двері;
Й не будеш уже променем ясним
Мені, коли земля в цвітінь уборі,
Чи в пітьмі світлом місяця блідим
У зблиску й мерехтінні хвиль на морі; –
Хай пам’ять лиш одне тоді верта –
Й поплачу трохи, як тепер, в скорботі –
Мить, де любов твоя, мов квітка та,
Що смерті страх в ній ще в п’янкій дрімоті,
Й спостеріга тужливо серед нив,
Де вітер пелюстки її зронив.

Edna St. Vincent Millay
* * *
When you, that at this moment are to me
Dearer than words on paper, shall depart,
And be no more the warder of my heart,
Whereof again myself shall hold the key;
And be no more, what now you seem to be,
The sun, from which all excellencies start
In a round nimbus, nor a broken dart
Of moonlight, even, splintered on the sea;
I shall remember only of this hour–
And weep somewhat, as now you see me weep–
The pathos of your love, that, like a flower,
Fearful of death yet amorous of sleep,
Droops for a moment and beholds, dismayed,
The wind whereon its petals shall be laid.

* * *
Більш не з’являйся, літо, в цьому лісі
Й ти, осене, не йди по цих стежках;
Не хочу ні дощу, ні сонця з висі,
Ні втіх очам на тирлича квітках.
Й ти будь відсутня теж, даремна весно;
Не дай дроздам здійняти співу шквал,
Що вміє воскрешати так облесно
Із пам’яті бажань колишніх шал.
Й лиш ти, нелюба іншим, хмура зимо,
З морозами у ліс цей завітай;
Хай гнеться зледеніле віття німо,
Хоч поряд в лузі й літній ще розмай;
Затьмар і вись, і низ хурделиць бігом;
Прощай, квітучий луже, – спи під снігом!

Edna St. Vincent Millay
* * *
Summer, be seen no more within this wood;
Nor you red Autumn, down its paths appear;
Let no more the false mitrewort intrude
Nor the dwarf cornel nor the gentian here;
You too be absent, unavailing Spring,
Nor let those thrushes that with pain conspire
From out this wood their wild arpeggios fling,
Shaking the nerves with memory and desire.
Only that season which is no man's friend,
You, surly Winter, in this wood be found;
Freeze up the year; with sleet these branches bend
Though rasps the locust in the fields around.
Now darken, sky! Now shrieking blizzard, blow! —
Farewell, sweet bank; be blotted out with snow!

Чи то – місячний кратер, чи то – колізей; чи – ті
таки гори. І чоловік у пальті
бесідує з чоловіком з патерицею у правиці.
Неподалік собака шукає їдла в смітниці.

Не чутно, об чім їхні балачки. Видать,
мітять високо; мабуть, предметом є благодать
і керунок на істину. Наснага неутолимим
покликом – неминуча річ у бесіді з пілігримом.

Скелі – або фрагменти стовпотворінь –
втопають у дикій рослинности. І уклін
голови пілігрима засвідчує в німій сцені
смирення – що всьому світові, що місцевій

фауні, зокрема. "Так", запевняє ця
поза, "дарма, що колеться". Ніяко без кінця
болю сахатись. Колючість – одна з питомих
рис, властивих поверхні. Візьмімо чотирногих:

їх вона не турбує; і нам не завада, пак
вдвічі менше і ніг. Це Місяцю для розваг
смішки – їх ніжки-ріжки. А тут, куди щонайдовші
тіні кида минуще, колючість дає підошві,

а босій – і неодмінно – менше зважати на
прикрощі. В принципі, щем садна
ратує за теперішність, себто – всякчасну чулість
дражливої епідерми. І я відмовляюсь взутись".

Все-таки, це у горах. Може – серед здавен
милих руїн. І руки, схрещені до рамен
добродієм у пальтині, мають сумнів у паралелі.
"Так", каже його поза, "в принципі, дах оселі

нагадує силуетом обриси схилів гір.
Чим, без хвали оселям і докорів на позір
задерикуватим скелям, єднає нерукотворне з
засадами геометрії. Хай зі ухилом в конус

остання й перемудрила. І здалеку та ж гора
схожа на дім селянина, хижину злидаря
зблизька. Не треба бути похмільним,
щоб засвідчити схожість мінливого із постійним,

теперішнього з минулим. Не кажучи – мимохідь.
А щойно ви – пілігрим, ви певні заздалегідь
в планиді, що рає спині радше бути слугою
того, хто ступає вслід, ніж гравію під ногою

і марива попере́ду. Мариво, те завжди
зголошується майбутнім і говорить "іди
сюди". А задосить людині вчастити кроку –
убуває й рідіє, знімаючи поволоку

минулого: ті ж крутосхили, ті ж остюки.
Тому я тут у взутті". "Ви тут йому завдяки, –
не погоджується з ним пілігрим. – Дивуюсь
чутому, намагаючись. Радий і обманутись

у цяті, у плямі в мариві, рядженій в давнину".
"Ах, ми лишень два минулих. Їх вистачить на одну
теперішність. І це, зауважу, в ліпшім
разі. У звичнім обом нам – гіршім,

не бувати й цьому. У найгіршому, олівець
або голка художника стерла б нас нанівець.
Ба, чаруючись грою серпанків, даллю,
око маляра вправі понехтувати деталлю

– тобто моїм і вашим в ній існуванням. Ми –
те, що пейзаж не вважає смаколиком у куми.
Ні нині, ні у майбутнім. Ані у їх гібриді.
Тому, власне, пейзаж – минуле у чистім виді,

що спекалося співвласників. Коли його колір – чин
речей, що спростовує далечінь
за звичне тій деспотичне порядкування тілом
по-свійськи. Тому минуле буває ще чорно-білим,

брунатним, темно-смарагдовим. Мінячись, кольори
хутчій і чарують маляра чи абрисами гори,
чи, скажімо, розвалинами. Тож віддамо Джованні
належне, адже Джованні примітив у нім принаймні

нас, нехай обірванців, – не Альпи, не Древній Рим".
"Ви, значить, прямцем із минулого?" – хвилюється пілігрим.
Та співбесідник замовк, доклавши буцім до пазла
собачку, яка бодай дещицю все-таки розкопала

зі сміття собі підвечеряти і ось-ось
звискне, щаслива, що завдалось.
"Та ні, – роняє він зрештою. – Гуляти всім не завадить".
І тут пейзаж сколихнувся на збуджений сучий гавкіт.

Зблідли фарби, видовжились тіні.
За мольбертом вечір сивочолий
Аквареллю пише. На долині
Димом стелиться туман додолу.
А в саду духмянить матіола…

Чарівниця ніч сором"язливо,
Мов незаймане дівча шепоче
Cлово ніжне місяцю, грайливо
Зіроньками заглядає в очі
І дарує дивні сни, пророчі.

Мов химери в таїні ялини,
Тишу в зелен оксамит ховають.
Мліють трави з запахом полину…
Стих вітрець… Вже нічка наступає...
Колискову пісню заспіваю:
Лю-лі, Лю-лі, Спи, моя дитино…

То не крила, лиш буйство свавільне стихії за спиною,
Огнегрива лошиця не питиме з рук твоїх , А́даме.
Кришталевої сутності власної виклично-звивної
Під стеклярусом неба клянуся: ніколи не зрадила.

Крізь вдомашнені ночі одвічно шукаєш мене ти, бо
Я не Єва, не рівня реберна, я – втрачене марево.
Гостре жало змії розітнуло покірливе плетиво…
Обростаю лускою парчевого болю всевладного.

Поміж яблучним стогоном плоті і райськими мантрами
Обираю шаленство розсічених стегон. Розкольниця!
Затаврована дівчинка-демон небесною вартою, –
Безупинний танок по сузір’ях аж щиколотки в синцях.
.
Дослухайся пульсуючих зір, що вичісую знуджено
Зі скуйовджених кіс пурпурово-ревнивого вІдтінку.
Бо криваві вуста розітнуть захмелілою ружею –
Заховайся і бійся надривних ридань в стиглих сутінках.

1.08.12

Так мені чомусь нестерпно легко.
Ніби відірвалась від землі.
Часом висотаний мед із глека
Солодом покрив мої жалі.

Живограй думок збирає перли,
Спогадів струмочок жебонить.
Залишилось те, що не померло,
Лиш зотліло те, що не горить...

Рудокосе сонечко сідає,
Пломеніє світ рожевих хмар.
Темна ніч надійно заховає
Той напій із любодійних чар.

Приспане кохання - то не диво,
Та Морфею душу не віддам.
Долі всупереч я знов щасливо
Повернусь в березовий вігвам.

Кожен робить як небуть,
аби світла не дістати.
І не глянути на путь,
і себе в нім не впіймати.

І не бачить власний шлях,
і свою дорогу,
Кожен йде аби лиш як,
поспішаючи в тривогу....

Поспішає він кудись,
десь далеко манять справи,
Тут він буде лиш колись,
а не зараз, не тотально...

Не залишишся отут,
і не будеш ти на світі,
Роки твої промайнуть,
як струмки несамовиті.

Роки твої пролетять,
і не був ти тут тотально,
не відчув життя ти смак...
все минуло нереально...

Тож іди, не поспішай!
Йдеш завжди ти тільки зараз.
Кроки Світу віддавай,
Щоби мить твоя лишалась.

Дякую:)

*******
У Царстві Слова сховані скарби,
А ти їх проминаєш, далебі.
Хто посланий, той мусить закликати, –
Духовні для народу там хліби.

Я права б не мала, якби не кохала
І сили б не було, якби не любов.
Лиш з болем у грудях, щоразу б зітхала,
Травлячи марно душу і кров.
Але ж я кохаю тебе до безтями.
Люблю усім серцем, до болю люблю.
Про тебе думки мої цілими днями
І навіть у снах тебе бачу, як сплю.
Чому ти зі мною? Чому не залишиш?
Я хочу побути хоч трохи сама.
Але ж ти не скажеш, мені не напишеш,
Що більше мене у тебе нема.
У моїй душі ти досі блукаєш
І вийти не хочеш, хоч я і жену.
Мене до безтями, до болю кохаєш,
Бо тільки любов стирає вину!

31.07.2012

Стрілки мчать вперед щасливо,
день, хвилини і години -
все пройшли швиденько-любо,
безтурботні часо_згуби.

Стрілки мчать: у них завдання
нам життя усі жадання
вкласти в рамки із хвилинок,
щоб не втратили стежинок.

Ми ж проходимо щоденно,
наче марево, буденно
погляд кинувши злиденний ,
вічності вікно буремне.

Стрілки,наймити байдужі,
поглядають в наші душі.

І далі думки - не посмію!
І далі мрії - не піду...
Так зречно знову пожовтіє
Печальне листя у саду,
Де осені струнка постава,
Де неба сонях угорі...
На серці зв’юняться лекала
Надій, котрим не на порі
Горнутися цвітінь жагою...
Лякливе марево до вій:
Я зацілована тобою -
Та лиш не далі ніжних мрій...
(31.07.12)

Гірка, ніби кава, темна, як нафта, примарна, як глобуси,
Брудна, як білизна вчорашня у кошику з-під самоти, -
Терпне за вікнами сонних і кволих автобусів,
Рве темну сукню маленьку на марлі і на джгути…

А в Нью-Йорку світанок, а в Лондоні чорно і хмарно ще…
(от, коли б доповзти до нори у маленький жовтавий мішок )
І комусь вона доля, комусь вона куля, комусь вона кармище,
А комусь вона сіль, а чи білий, як сніг порошок.

І нове чи поношене жме, і між ноги чи в голови....
(Затремтить кошенятами сонна весна не туди!)
…Краще різати плоть, ніж рубати вугілля чи олово,
Краще пхати джгути у тіла у дірках від руди…

А гірка, ніби кава, і темна як нафта попадає в карти,
У брудні, як білизна у кошику з-під самоти…
У Нью-Йорку світанок, його випускають з-під варти,-
Аж сміються коти, аж тремтять небеса, і вирують світи!

*******
Торгують нашим словом, а воно ж безцінне,
Посій сьогодні в душу хоч одну зернину.
Як не врятуєш Cлова – горе Україні, –
Для мови тешуть трумну – хату-домовину!

Шляхетність – що це?
Мало, хто знає.
Шляхетності, панове,
Нам не вистачає.
«Шляхетний чоловік»,
«Шляхетна жінка» –
Це не ярлик,
А вища є оцінка.

1998

За обрій сонце сідало,
Стомлено йшло по воді.
Останнє проміння скидало
На хвилі блакитно-руді.
Такі живі та грайливі
Радісні, як малі діти
І вогники їх мерехтливі
Сонце змогли звеселити.
Занурилось сонце у хвилі
Купається в них, плюхкотить
У жовто-гарячому брилі
На хвилях верхи сидить.
Та раптом сонце згадало
Ховатися треба скоріш.
Із сумом проміння скидало
За обрій йдучи босоніж.


06.2012

Трави печені сонцем
Наповнюють спеку липневу.
Аромати полину,
Густої, мов коси, трави,
Я проводжу руками
Неквапно від пліч і до стегон,
Мов окреслюю, вписую тіло
У світ цей.
«Спинись…» -
Щось шепоче на вухо:
«Послухай, як вітер співає,
У верхів'ях дерев і у шатах
Некошених трав».
Запах поля,
Медів аромати у себе вбираю,
Босоноге дитинство згадалося,
Літня пора.
Я тепер некваплива,
І сильна, й гаряча, мов сонце,
І ступаю босоніж по гострих
Реаліях днів.
Наче вчора
Тягнулась, ловила дитяча долонька,
Упіймати хотіла один бодай з тисячі снів.
А тепер добре знаю, що сонце
Спочити сідає, і щовечора втома
На землю, і сутінків тиша,
І, пірнаючи в літа розмай пишноцвітий,
Без краю стаю щасливіша.

Ота її кров! Перепалена, перевіяна.
Пустельна ота, днопечерна, піщано-змієва.
Ота вулканічна, солоно-їдка, аортова.
Ота нещадна, некерована, неприборкана.
Ота опівнічна, містична ота, посріблена.
Купальської ночі під місячним сяйвом зібрана.
Ота забродила. Прогіркла ота. Оманлива.
Ота що на крилах. За вітром що. За туманами.
Ота одітліла. Під ноги опала вереснем.
Ота первородна. Сліпа, інстинктивно-пéрвісна,
Тужлива ота. Неприкаяна – степом-луками…
Ота нерозумна, самотня ота, заблукана…

І скільки не ріж, не випалюй, і не трави…

Вдавай, що до ранку снилися острови.
І мокрий пісок............
................І орхідеї білі.....

І день мина,
І ніч мина, -
Дивлюся, сонце сходить.
Собі я думаю: мана!
Чому я не в госпо́ді?

Та чую крик,
Мов лева рик:
- О, скільки ще терпіти?
І що це ти за чоловік?
Дорослі в тебе діти!
Напився знову, гой-єси,
І спиш тут у копиці.
Іди-но краще принеси
Мені води з криниці! -

Моя кохана ще струнка,
Тоненька, як лозина,
Немовби річечка, в'юнка…

Вона ж – за хворостину:
- Аби узнав, старий ти хрич,
Як до повій ходити!
- Не знаю про повій я нич!»
- А не бреши, Микито!

- Кохана, чуєш, вір не вір,
Я мав такі пригоди,
Що не отямлюсь до цих пір -
Послухай при нагоді:

Прем’єра ввечері була
Про предків і про Бога -
В душі моїй тепер зола,
Кургани і тривога.
А потім склянку налили –
Не міг до дна дістати.
І не згадаю вже, коли
Палили ми багаття.

Напився я ну просто в хлам –
Кажу тобі при свідках.
Священик більше, може, й в храм
Не пустить. А сусідка
(Чіплявся, каже, донжуан!)
У носа зацідила, -
В очах іскриться, і туман...
Мені ти віриш, мила?

Тарілки бачив я політ –
Із неї хлопці вийшли,
Питають голосно:
- Піїт?
Що пишеш, окрім віршів?
А ну один хоча повідь –
Перекладемо згодом,
Про тебе взнає інший світ…-
Не втратив я нагоди -
Налив усім по двісті грам:
- Візьміть мене до раю! -
...А горизонт коли порвав –
Бігме, не пам’ятаю…

Кричав я їм:
- Передусім,
Як полетімо далі,
Я вам теорію повім
Про Всесвіту печалі.
І стану ще цікавий тим,
Усі мене почують,
Що бачив Крим
І навіть Рим
У золотому чумі! -

І ніч мина,
І день мина…
І знову зазоріло…
І тихо слухає жона,
Тоді зніяковіла:
- Ти казку гарну оповів -
Реально нереальну,

Але навіщо стільки слів?
Дарма часу не гаймо,
Йдемо негайно
В спальню.


31.07.2012

П'ю чай... Дивлюся на троянди:
П'ю чай з пелюстками троянди
в саду у мами... І вбираю в себе
матусин погляд з кожної троянди...
В саду троянд зустрілися думками
І я цілую ніжно руки мами

Актори, сміх, рояль, шампанське,
Бузкова дача на Дніпрі,
У музи очі геть шахрайські:
“Це щастя вічне, так! Парі?”

А далі — зливи, хуртовини,
Перебудови, кризи, зміни,
Нові господарі землі,
Нові шпалери і картини.

- Чи цей рояль налаштувати?
- Можливо, та не поспішай.
Старого майстра поруч хата,
Зайде колись іще на чай.

І полетіла дзиґа часу,
Замерехтіли дні в очах,
Не до пісень, не до причастя,
Дедлайн-бардак-таксі-літак...

Лише останній обруч травня
бездомну Музу прихистив,
Ти чуєш? Ця соната давня!
І ти рояль уже відкрив...

А він захрип, мов тяжко хворий,
І вже до майстра пізно йти,
Згадай: його не стало вчора,
Лишились ноти і хрести.

Зростала . Мужніла . Мріяла .
Орала . Живила . Сіяла .
Чекала . Цвіла . Марила .
Навіяла . Гриміло . Вдарило .

Шаліла .
Летіла .
Стрýмила.
Іскрила.
Снила.
Безуміла .
Бунтувалась.
Кохала .
Молилась.
Ощасливила .
Покорилась.

Зростали . Мужніли . Мріяли .
Орали . Живили . Сіяли .
Плекали . Ростили . Тривожились .
Ділили . Давали . Множились .

Виглядала .
Терпіла .
Страждала .
Кам”яніла .
Сивіла.
Не спала .
Розуміла .
Бачила .
Знала .
Блискало .
Гриміло .
Украли .

Не розверзлось . Не зламалась. Не гнулась .
Не осліпла . Не всохла . Не збулось .
Не винилась . Не терзалась . Не плакала .
Не проклинала . Відродилася . Дякувала .

Зростала .
Мужніла .
Мріяла ...

2012

Він так чекав її дзвінка.
І від чекання млоїло у грудях,
Порушувався звиклий ритм життя,
Хотілось не з’являтися на людях,
А ще — напитися до забуття...
Він так чекав її дзвінка.

Він так чекав її дзвінка.
Лиш сам себе запитував — для чого?
Між ними — кілометри і роки,
І в кожного із них — своя дорога:
Її — у літо, в нього — до зими...
Та все ж чекав її дзвінка.

Усе ж чекав її дзвінка.
Час пережовував години, дні і тижні,
Її мовчання в просторі заклякло,
Уява малювала погляд ніжний,
А голос розуму волав: «Забудь, друзяко...
І не чекай її дзвінка!»

Здавалось — не чекав дзвінка.
Буденщина припорошила пам’ять,
Безлика повсякденність ликувала,
Аж раптом — наче заятрила рана —
У слухавці здалека прозвучало:
— Це я... ти не чекав мого дзвінка?...


Чекав! Він так чекав дзвінка!
Він вже витав ген-ген у піднебессі,
Його душа співала, мов Карузо,
Він наче провалився в сон чудесний,
В якому мило усміхалась... Муза...
Так, він чекав її дзвінка...

2005

Біла квітка. Прилелітка
Чорна муха. Подивуха:
- Чи красу цієї квітки
Чимось можна заплямуха?..

Білу квітку чорна муха
Чорним брудом обливуха...

Бджілка, джмелик і мурахи
Квітці личко умивахи,
Цілувахи ніжні щічки
Білосніжної сестрички.

Бідна муха, бідна муха -
Вся від злості побілуха.
Заздрять білому невдахи.
Краще їх не зустрічахи.

Є мораль у приповідки:
Не займайте, мухи, квітки.

*******
Стаю перед Тобою на коліна:
«О Боже мій! Спаси в лиху годину!
Подай Свій Голос – нарід не загине!
Рятуй, мій Боже, нашу Україну!»
2012

Світає...
Гучніють оплески дощу
За вдало виконану тишу...

30.07.12

Мудрий був рабан Гамліель ,
Знали про це й сановники із Риму
Так хотілось їм присоромить наставника юдеїв.
От якось, переказує легенда, до Гамліеля
Сам імператор в гості завітав.
Чи то для величі, чи так у небожителів ведеться,
Похмурий і неприступний був володар половини світу.
«Чимсь невдоволені, ваша величність?»-
Господар для годиться запитав.
«Твоїм Богом...»
«І чим же»?
«Злодій він».
«Таке уперше чую».
«А що ти скажеш на оце:
«І вчинив Господь, що на Адама напав міцний сон,-
і заснув той.
І Він узяв одне з ребер його, і тілом закрив його місце» .
Знітився на якусь мить рабан,
Але подумав: «Чого ж чекать іншого од невігласа?»
І вже наміривсь спростувати варвара,
Як донька, що сиділа поруч, на вухо прошептала:
«Дозволь мені відповісти».
Чув імператор і про розумну доньку рабана.
«Ваша величність,- почала вона,-
Можна покликати суддю?»
«Навіщо?»
«Щоб злодіїв належне покарати.
Бачте, цієї ночі в наший дім вони прокрались.
Забрали дорогоцінний срібний дзбан.
А замість нього підкинули нам золотий...»
«О,я не перечив би, коли б щоночі
В мої покої являлись злодії такі...»
«Хай же чують твої вуха, що видали твої вуста!»
Здвигнув плечима імператор.
«А хіба ж не це вчинив Господь,
Благословен будь Він?
Забрав одне-однісіньке ребро в Адама,
А натомість дав йому дружину, подругу і помічницю».
Дививсь на незвичайне дівчисько імператор і дивувавсь.
А її батько, щоб не дійшло, бува, до гніву,
Запросив гостя одвідати юдейських страв.
Гурманом був імператор і не дійшло до гніву:
Страви смачні спроможні
Зробити миролюбним і вельможу.
-------------------------------
Сюжет запозичено з «Мікраа» («Хрестоматія мови іврит»). Єрусалим, «Тарбут», 1986, с.7-8.
Гамліель (старший) – перший серед мудреців, хто отримав титул рабана (наш учитель). Був насі (президент) в останньому десятилітті перед зруйнуванням Другого Храму. Зробив чимало для полегшення долі жінок, зокрема тих, чиї чоловіки загинули під час воєн чи стихійних лих. Заповідаши поховать себе в простому одязі, Гамліель фактично ліквідував традиційний звичай наряджати покійників у дорогі шатии. Це пішло на користь найбідніших верств.
Книга Буття, 2:21.

Ніч, що сплелася зі світла і тьми,
носить під серцем замріяний ранок,
ще не промовлений, сам ще німий...
Рано ще, зовсім ще рано...

Пізно? То тільки так кажуть. Не вір.
Сплять заколисані ніччю надії?
Глянь на стежки, що лежать вище гір, -
небо брехати не вміє.

Ще майбуття не зродилося в нас,
ще не поховане наше минуле...
Десь дозріває світанку романс,
щоб ми це диво почули...

(2012 р.)

Ховаєш, друже, істину просту.
Питаєш, чи брехня заради дружби.
Та я старію, значить – я росту.
Не розминусь з брехнею на мосту.
Брехня твоя в любові теж на службі.

Та справа честі – скромно замовчати
важкі труди брехні, гіркі плоди,
не згадуючи, скільки вже води
на млин її тобі вдалось пролляти.
Та де ж тут честь? І істина куди

побігла вдаль шляхетними шляхами.
В минулому, як не прийму брехні,
все, кажеш, буде знову поміж нами?
Не солоди отруту слів сльозами,
не відповім на це ні "так", ні "ні".

З прив’ялих рож твого не_раю_саду
напилася нектару вже не раз.
Та на собак облуди не натравлю
я істину, чи, може, просто правду,
тому і спопелію без образ.

Хоч і нема в минуле вороття.
Шукати можна істину в вині,
у сні, вогні, багні, війні, на дні
потоку, річки, моря, океану.
Я там шукати істину не стану,

й тобі не раджу. Як вода життя
сльозить в очах приблуди-кошеняти
чи памороззю зранку на вікні,
так істина сховалася в мені.
Її знайди. А можеш прочитати.

Немає чого розряджати насичені вольтами,
натягнуті нерви над сірим байдужості звалищем.
Най тисне напруга, якої ми, може, не знали ще,
щоб сяйвом-життям напивались достоту ми.

Чи плеще воно в нетрях серця гірськими джерелами?
Чи, може, забуте в твердині безводній, придушене?
Хай камінь не кожен вдається сточити чи зрушити,
та знову гранітом дорогу устелено...

Он - сонце упало за обрій. До ранку - затрачене.
А темний пігмент по потоках життя розливається.
А в грудях ще світить? В очах? Чи не мертва доба є ця?
Немає чого нам не важити значення...

(2012 р.)

Стала зрідка писати, напевно, ще рідше, ніж плакати, -
Зачаровану вершницю твій поцілунок не спас.
А узліссями тиші блукає стриножена папороть
і виношує квітку. Та, зрештою, що їй до нас

і до наших життів, інкрустованих чорними вишнями,
і до наших бажань - тонкострунних зітхань веретен?
Є у неї свій дім, голосами пташиними вишитий
і простий оберіг від жалю - полотняний катрен.

Манівці - не покара. Покара - дороги второвані,
де ходити не важко, де сумнів не жалить уяв.
А мене лише крихітні зорі, тобою даровані,
у польоти нічні, наче буквиці, кличуть, та я

стала зрідка писати, напевно, ще рідше, ніж плакати.
Перевізник натхнення усе, як було, залиша:
у гущавині слова - її, неприборкану папороть,
на словесних розлогах - його, вогнегриве лоша.

2012

Ти для мене сильніш за кохання.
Ти для мене більш за любов.
Глибше всіх законів пізнання,
Всіх закладених ними основ.
Я не хочу тебе прочитати
Одним разом, а потім забуть.
Мені б дух твій і душу пізнати
І у серце саме заглянуть.
Щоб завжди тебе відкривати,
Як уперше, як землю нову.
Все життя про тебе читати,
Кожний день, щораз іншу главу.

02.2012

ця призахідна смуга – стіна вогню,
спопелила завчасно моє чекання.
відтепер ти смаколик в чиїмсь меню,
а до тебе – гарніром – вечірній Канів.

у важкому повітрі волога й піт,
непритомне довкілля розкрило пори.
від 30-го липня усе – тобі,
забирай і Дніпро, і Чернечу гору,

над якими навшпиньки ідуть дощі:
грозові – на Черкаси, грибні – у Ржищів.
каменіючи осторонь цих плачів,
всенародний Шевченко щомиті вищав.

щоб до строку не чути оцих віршів
про відносність взаємин на тлі ротацій,
і до часу не знати, що ми чужі –
як братерство народів,
як єдність націй.

НАПЕРЕДОДНІ

У ставочку тісно хмарам,
Аж не видно просині.
Ось і осінь незабаром -
Не лякайтесь осені...
Небом пішки йдуть лелеки,
Розминають крилонька:
Теплий край такий далекий -
Знадобиться силонька...
Жаба-мати жабеняті
Звістку втішну кумкає:
„Відлетять бузьки цибаті -
Нас ніхто не схрумкає!"


УМКА ЗАМИСЛЕНИЙ

Песик Умка кістку хрумка.
В голові у нього думка.
Думка світла. Майже мрія.
Умка думку розуміє.
Думка пахне товстим джмелем,
Що гуде і небо меле.
Думка довга, мов дорога,
Наче клен старий, розлога,
А на смак вона усяка.
Не кажіть, що він кусяка:
Думка в Умки повна змісту.
Думку слід переповісти:
Хай навколо ніч глибока,
Умка наш не стулить ока,
Дочекається до ранку,
У щоку лизне Мар'янку -
Скочить сонній на подушку
І шепне їй „Гав!" на вушко.


ВЧИНОК

Котик між травички
Винюхав сунички.
Зовсім червоненькі,
Та усі дрібненькі.

Повагався трішки -
Залишив для мишки.


ПОНУРИЙ ВІРШИК

Сумно зайчику одному,
Сів на ґанку біля дому -
Ні стрибати, ні лежати.
Щось не видно ведмежати...
Чи піти кудись у справі?
Чи скупатися у ставі?
Якби сонце закотилось -
Вже б і спати захотілось...


ДРУГИЙ ПОНУРИЙ ВІРШИК

Плаче свинка у калюжі,
Бо до неї всі байдужі.
Кролик свинці дав морквинку,
Та вона не тішить свинку.
Двоє добрих мишеняток
Їй відсипали зерняток.
Плаче свинка - все намарно.
Всюди сум і в небі хмарно.
Їй корівка круторога
Молока налила свого.
Цапик Буць притяг із клуні
Бурячків мішок для Хруні.
Плаче свинка - сльози градом,
І нема на те розради.
Їй букетик би чи кошик
Хоч ромашок, хоч волошок.
Та чомусь ніхто на світі
Не дарує свинкам квітів.



ТАЄМНИЦЯ

Мишка мишці розказала,
Де лежить шматочок сала.
Не дістати того сала,
От тому і розказала.


МИШЧИНЕ БЕЗСОННЯ

Мишці Міці щось не спиться:
Лиш засне - то котик сниться.
Пане коте, вгомоніться:
Краще киці вашій сніться!


ПРО БОБРІВ

Всілись пізньої пори
Біля озера бобри.
Розвели високу ватру
З берестяної кори.
Видно місяцю згори,
Що бобрів аж цілих три.
Як до них у тебе справа -
То приходь і говори...


НЕВИДИМКА

Час біжить так швидко,
Що його й не видко.
Муляють зайчаті
Заздрощі-завидки:
"Заєць я нівроку -
Не повільний кроком,
Та й мене, прудкого,
Всяк угледить оком...
Діждуся суботи,
Кину всі турботи:
Йтимеш, Часе, тихше,
То й побачу, хто ти..."


МАРАФОН

Понад зарості малини
З гулом лине рій бджолиний,
А на велико-сипеді
Ведмежа втіка без кедів:
"Їду з пасіки, з обіду -
Вороги летять по сліду.
Тричі в носа укусили -
В мужніх лапах тануть сили...
Зараз мусить статись чудо,
Бо впаду і плакать буду..."

Ось, нарешті, ти і впіймалася, жар-...
Не птиця під колір веселки,
Не у небі - літати не вмію,
За селом ступнями босими
Жар-дорога впіймалася
Літнім теплом нашпигована.

І за мить усе навкруги змінилося -
Я сміливою стала - вірите???
Тільки сонце тепер мені компасом,
Біла смуга дороги - казкою,
У яку увійдеш - не зупинишся.
Я шокована - я сміливиця!!!

За плечима дві правди сваряться.
Перша каже вперед дивитися,
Озиратися - друга просить.

Босі ноги на лінії рівній...
Дві правди в одну зійдіться -
В білу лінію - є_нема.

Два крила, як два демони чорні,
На дорозі під шум коліс
Забирають життя безпечні.
А у казці безпечно?

Ні, ти таки упіймалась, дорого!...

2012

… ти йдеш з провини до провин
Шукаєш сліз своїх причину
Як батька свого справжній син
Асимметрично до загину...

Це видноколо -- не твоє.
Шукаєш інші домінанти...
Десь там, де смертю віддає
Холодний полиск діаманту.
В охвісті весь твій давній рід.
Звірій і ти чи вір у чудо...
А звір як звір...Пройде убрід,
То кілька діб ще жити буде...

2012.

гаплик
(2012)

З тобою грала в шашки і у шахи,
У покер, бридж і навіть доміно -
А ти змагався із арабським шахом
І програвав мільйони в казино.

Мажором був (а я тоді - мінором),
Жар-птицю, думав, за перо вхопив,
Та втратив совість, честь і навіть сором,
Бо закортіло голівудських дів...

Із дамки я перетворилась в даму,
Мажорну масть: де чирва, там і пік,
І влаштувала театральну драму -
А ти дощем по ринві тихо стік...

Дізнався: щастя в будні пахне пивом,
Таранею, шматочком ковбаси…
А був колись красивим і щасливим -
Але зійшов, коханий, геть на пси...

Без тебе я лечу у Монте-Карло,
У Лондон, Делі, Осло і Пекін.
А ти за програш дякуй власній кармі...
Просила ж я - не став усе на кін!


30.07.2012

Коли я навчуся любити тебе без причин,
я буду любити і друзів твоїх, і коханок,
я буду радіти веселощам випитих склянок,
і ти станеш вільним, як жоден з жонатих мужчин.

Коли я пробачу, образи допивши до дна,
за тиху відсутність ночами, за ніжну безплотність;
за те, що на смак і на дотик пізнала самотність;
за те, що усе я навчилась робити одна…

Я кластиму мовчки яєчню на вимитий стіл.
Я буду дбайливо тебе зустрічати під ранок.
Я буду у захваті слухати вісті з гулянок.
Я стану найкращим з тобою цілованих тіл.

Коли я зумію любити в тобі сотні вад,
у мене не стане ні віку, ні статусу й статі.
Я знов опинюсь в заґратованій зимній палаті,
де нас від любові лікують уколами в зад.

Коли я навчуся любити тебе без причин,
ти станеш мені непотрібним, як вітру – свобода.
Твоє існування – ось буде моя нагорода
за цю безумовну любов без прикрас і личин.

Я висохну в твоїх думках, як пожовклий будяк.
Я тільки на згадку у камерах серденька твого
нашкрябаю нігтем зворушливу притчу про Бога:
«І навіть такого, як ти, хтось любив просто так…»

2011 р.

Вивчала світ твій аж у міліметрах,
Вкладала любощі у сни-конверти,
Шептала долі, п’ючи каву з джазом,
Про те, що нам судилось бути разом.

І пив ти залпом душу, і без льоду –
Червова дамка втрапила в колоду!
Удачу плескав по плечі грайливо.
Дізнався: щастя в будні наче диво.

Завзято викладалися пасьянси.
Ти мав всі шанси і утратив шанси...
Від сорому марніли навіть зорі,
А серце озивалося мінором.

Пішла у ніч глибоку, наче рана...
Все ще та дівчинка – весела Поліанна.
І чую, знаю, що кохав без меж...
І вторить тиша зболено: «Авжеж!»

Увечері
Хрущі
Декламують
Шевченка й Антонича
Розігрують драми
Біля ліхтарів
Стукають у шибки
Кличуть глядачів
На початок
Свого виступу

Адже їхні гастролі
Тривають
Лише місяць

01-02. 05. 2012

* * *

Сторожкі усмішки

Острів під звалище

Однакові кольори -
Гостей і господарів

Пивні парфуми

Малий запас
Англійської
І нульовий
Шведської

Веселі обіцянки
Розправи
Над суддею
Матчу

Чорно-білі
М'ячі
Чорно-біла
Фортуна

Жовтозолоте сонце
Синя слизька злива

Голи і голі

Незручна кирилиця

Фото на згадку

Країна-загадка

28. 06. 2012

***
І де взялася витримка оця,
Кінці з кінцями зводить без кінця?
А влада вся у клопотах щоденних, –
Не чує ні народу, ні Творця.

Усе життя за колір,
за видіння,
усе життя за звук,
за музику,
усе життя за доторк,
за кохання,
за слово і за діло,
за одну маленьку мить…
…і ще одну,
і так за час
накрапає у храмі чаша,
ти на заході Сонця її вип’єш –
там мед п’янкий, а трохи ще –
полин.

Вузька ріка любові розлилася ширше –
час розширив річище за кілька тектонічних зсувів.
Тепер все витонченіше та спокійніше,
як діалог між скрипкою, фортепіано й челло.
Любов за чверть століття вже не Ліст,
не Барток і, на щастя, не фрі-джаз,
любов за чверть – благословенний Бах,
за кожним номером хоралворшпіля –
дніпровська течія о третій опісля полудня…
Широкий рух любові – без свистіння протягів
із битих вікон, світло лампи – ніч безсонна,
рука на плечах і волоссі сон спостеріга…
…охороняє сон і дихання спокійне,
гора понад горою тягне хмари вдалечінь.
Така любов, як в темній глибині пливуть кити,
така любов, що вже на всіх достане хліба та вина,
тремтить маленький нановольт між ти та я –
можна цвісти…

Ось знову я пишу про неї,
розповідаю про балкони
та її домашні розмови.

Ось я згадую, що вона
ховала від мене,
що зберігала між сторінок
антологій усіх тих проклятих поетів,
котрі старанно псували
нам життя.

«Минулого літа, - говорила вона, -
сталось щось із моїм серцем.
Воно почало дрейфувати, мов корабель,
команда якого померла
від лихоманки.
Рухалось углибині мого дихання,
підхоплене течією,
атаковане акулами.

Я йому говорила:
серце, серце, жодні вітрила й канати
не допоможуть тобі.
Cузір’я висять надто високо,
аби можна було знайти дорогу.
Серце, серце,
забагато чоловіків
наймалось у твої команди,
забагато їх сходило в британських портах,
гублячи душі
зеленим вогнем алкоголю».

Так і я –
згадую її литки, за які готовий
був битись до крові,
і повторюю за нею:
серце, серце,
хворе на лихоманку,
одужуй скоріше,
йди на поправку,
ще стільки пекучої любові чекає на нас,
ще стільки прекрасних трагедій
приховано від нас у відкритому морі.
Серце, серце,
мені так радісно слухати,
як ти б’єшся,
схоже на лисицю –
пійману,
але не приручену.

Місто цвіте розкішними жінками. —
Як не впиватися цим дивом з усіх див?
В житті не був я, друзі, донжуаном,
Та й у ченцях ніколи не ходив.

Спокусі не піддатись неможливо
І в сторону не відвести очей,
Коли пливе перед тобою диво
З фігурою, немов віолончель.

І віриться — природа має рацію,
Бо ти живеш не у полоні снів, —
А в заповіднику чарівності і грації
Із назвою, що серцю мила, — Львів!

2006

Не пам'ятаючи снів і доріг, знов народитися на світанку,
табула раса чи траса ранку легка, повітряна, невагома,
промінь допитливим писком собачим відсуне руду фіранку,
наслухати – ти поряд.
І де б ми з тобою не спали – ми скрізь удома.

Випірнути із ліжка, як з хвилі солоної – легко_важно, з усміхненими вустами,
ти ще спиш. Хай тобі солодко сняться кити_дельфіни_летючі риби,
капці намацати. Кухню наповнити запахом кави, а потім – нами...

…тінь виноградова ангелом голову хилить на дах садиби,
на заґумінках зводить родинні кургани шпарівний галицький кріт,
вийти з синьою мискою – полуниця на грядці за ніч дозріла,
у нічнушці із ситцю ступити у росяний сад як у божий світ...
…Я - то прапор Японії.
Пляма від соку червона.
Сорочка біла.

Жовте сонце_що_сходить,
надвечір сповзе за старий сарай,
Бо життя – то чергова нагода – repeat – журавлі_синиці…
…Миловидний-приватний-привітний-притомний рай,
де несу (бо несу) в синій мисці тобі полуниці,
буцім яблуко перше…

*******
Очам не вірю – висохло русло,
А прокопав, забило джерело,
І хоч втомився, а душа весела, –
Стають лелеки в лузі на крило!