Ще крутиться Земля,
по небеса в гріхах,
мов у ядучих
випарах отрути.
І дивиться Творець
на нас,
на весь цей жах, -
замислюється:
"Бути чи не бути?"

Вже стільки того зла -
аж терези тріщать!
Аж хочеться на все
махнуть рукою.
І сенсу вже нема -
ковчеги будувать.
І жодного -
на всю планету! -
Ноя.

2009(2012)

За спекою і грім, і блискавиця, -
Опісля ласки прикра молодиця,
Цілована і зніжена до млості,
Нарівно чоловіку норовиться.

20.06.12.

Шось з триста метрів до мети дійти лишилось
І з Евересту широкий світ оглянуть можна.
Та що це? Де ж супутник мій?
І не пішов угору молодик, а шукать почав.
Знайшов і на плечах до табору доніс.
...Якби отак, поглянувши на стадіон,
Закляклий од неправедного вироку судді,
Нащадки матері футболу сказали:
«З наших воріт вибито вкраїнський гол.
За честь вважаємо лиш чесну перемогу!»
...Не спромоглись. І з чужим голом піднялися вгору.
Як той, хто на очах потерпільця
Підняв випалі з його кишені гроші.
Мовляв, це Господь мені послав.
Що ж, торжествуй, матір футболу.
Хай Пірровою стане така-от перемога!
----------------------------
Йдеться про ізраїльського альпініста Надава Бен=Єгуду, який врятував спортсмена з Туреччини Айдіна Ірмака.

Пірнаю у вроду твою, як у літепло річки,
Радію, що ти в мене є - незвичайна така.
Ідеш до вагону - і гамір стиха електрички,
І погляди сяють, і суєтне все утіка.

Не казиться натовп, а яблуку нікуди впасти.
І місце вступили - негоже стояти красі!
Не грубо все, чемно... Дивують разючі контрасти.
Отак лише сонце купається зранку в росі.

А ти усміхаєшся широко, приязно, мило,
Як давнім знайомим і колу найближчих людей.
І ті вже забули, що шлях і життя натомили -
Теплішають очі і слово зрина молоде.

Пірнаю у вроду твою... Випливати ж не хочу,
Бо весело кров стугонить і скипає сльоза.
І теплою зливою хмільно волосся лоскоче,
І сумнів підступний, як злодій тихцем вислиза...

20.06.2012

Если...
Если все равно - из двух зол одно,
Значит, можно, вспыхнув, зажечь в ответ.
(Жизнь какое-то фуфловое домино -
Пруд пруди пустышек, а дублей нет).
Нет так, что бы поровну, посреди,
Замереть, как маятник, отстучав.
К счастью дверь окажется без ключа,
Или ключ окажется без двери.
Завтра будет завтра и все дела.
Между "до" и "после" - слепой каньон.
(Если где-то занавесили зеркала,
Значит, кто-то выкупил этот кон!)

И часы песочные тоже врут,
Время лечит дозами мышьяка.
Мы на брудершафт с тобой выпьем, Брут!
И с иллюминатора в облака...
__бросим взгляд, не жалуясь на обрыв.
Просто - метр семьдесят вечный шкаф,
(Ладно, твой длиннее на два вершка),
Сплавят в Стикс порогами вод Мерив.
Будут воды горькие бить в борта
Жизни, уплывающей, как каяк.
И на этом кончится пустота,
Ну, во всяком случае, хоть моя...

Киев 2004г.

Все течет. Ты – все так же строго,
мерно бьешься в моей груди.
Полумесяц улыбкой Бога
освещает твои пути.

Я надеюсь, что путь твой млечен,
что ты в ком-то найдешь уют,
встретишь друга в любом из встречных,
дом обрящешь в любой из юрт.

Каково это – быть нетленным,
тем, кто глубже всего болит,
самым центром чужой вселенной,
самой сутью чужих молитв?

* Все течет

Закриті двері,сліпають віконця,
Роки минулого застигли по кутках,
І предків дух , а чи Дажбоже сонце,
Сюди вкрадається, рве павутиння дах.

Стоїть хатинка- дум моїх крамниця,
Усі збережені, на них не діє час,
Моя душа, мов спраглих днів жар-птиця,
Тримає скарби ці -майбутнього причасть.

І кожний день вплітатиме в молитву,
Одну за одною - краплинки давнини,
Тут причащусь , гріхи розвіє вітром,
Ось двері навстіж! Шепіт- ти ж не омини!

Мои доспехи суть мой римский крест,
Они довольно тяжелы и слишком устарели,
Не даст броня железная пройти хоть горстку верст,
И не спасет от пуль, когда начьнут обстрелы.
Я в них из лона вышел, и увидев яркий свет,
Прикрыл лицо лоснящимся забралом,
Чтоб солнца, либо лампы, луч не обжигали век.
Тут трудно защитится легким опахалом.
На своих двух стоять я научился поздно,
Клевал лицом полы как деревянный журавель,
Вся боль калеки надо мной парила грозно,
Когда немея от сердечной туги мать стелила мне постель.
Пока не мог ходить, родные на руках меня носили,
Им тяжко было бремя столь тяжолое волочь,
Когда мне даровался мягкий сон, они на кухне горе жидкостью топили,
Ибо ростить такую гадость каждому не в мочь.
В те времена я верил, как любой из нас, что может,
Найдется и такому в мире божьем несколько уютный уголок,
Сегодня ж, лишь мой мерзкий смех подобным мыслям оду сложит,
В какой земле, на разноцветной клумбе жизни, запустит корни кованный цветок?
Такую вещь, уж как того бы не хотелось,
Не окунеш в хрусталь фигурных ваз,
Подобным мне, прискорбным обстоятельством, велелось,
Предстать обьектом шуток и блескающих сарказмом фраз.
Когда тяжелые пластины опасений заменяют кожу,
А роль сустава воплотил несмазнный шарнир,
Вместо лица влепили металлическую рожу,
Ты стал мишенью в тире, что размером с мир.
Ты в каждом слове слишишь звук пренебреженья,
Ты видишь лишь призрение в глазах, следящих за тобой,
Тебе не суждено почувствовать интимного сближенья,
Тебе не смыть со лба грязи постыдных мыслей священной дождевой водой.
Мой страх пред Богом и его твореньем,
Закрыл мне путь вперед или назад,
Я предаюсь в железном заключенье,
Немой корозии, что, может быть, дарует мне путевку в Ад.

2012

Однажды львица, потерявши льва,
В лесу родила маленького львенка,
Но был он крайне слаб, а то было зимой,
Он часто был избит рогами олененка,
А волк с лисою насмехались из кустов,
Когда кабан сбивал его наполненным гордыней брюхом,
Гуляя, львенок прятался среди опавших осенью листов,
Когда медвежьей шкуры смрад он чуял нюхом.

Он был изгой и в северном лесу,
Ему не суждено было найти собрата,
И лишь вороний крик, распространенный на лету,
Напоминал о непременно приближавшейся утрате.
Поскольку старой львице, породившей львенка,
Трибуны птиц отсчитывали дней последние песчинки,
Зверей царевна позвала к себе ребенка,
Слизав со лба его прилипшие давно пылинки,

Она прижала сына к затихающей груди.
А львенок слезы лил, когтями в твердь впивался,
Ведь мать свою он до беспамятства любил,
И понимая, что она вот-вот уйдет, внутри он кровью красной обливался.
Без материнского тепла, ее клыков белесых остроты,
Он оставался сам, в лесу враждебном и холодном,
И постоянно трепеща пред наступленьем темноты,
Глушил травой и листьями урчанье в животе голодном.

Но потерявши мать, зверьку взамен досталась вера,
Теперь он одинок, не защищен от наглости зверей,
Но ведь он сын великой и могучей королевы.
Пока – он львенок, но в грядущем, как Антей,
Он властелином станет над орущим, мелким плебсом,
Та кровь, что в нем бурлит – кровь королей,
Дарует драгоценную корону в форме рыжей гривы,
И та земля, что ночи тьмы черней,
О нем слагать начнет эпичные мотивы,
О льве могучем, о царе зверей.

2012

***
Пройшов народ епохою терору,
І не забув жахіття людомору,
Та серцем і душею не змалів, –
Хоч випив неймовірну чашу горя.

Порізав дощ на біль душевні струни.
Зіперлось небо на долоню мокру.
І день схилив чоло, ще зовсім юний,
Запивши втому сурогатом цукру.

Іду.
Втікає час.
Гукають лячно
Мене чиїсь обірвані закляття…
Це сон,
Чи на яву?
Так необачно
Я розтинаю суть свою на шмаття.

Сміється грім своїм беззубим ротом,
І блискавки підморгують лукаво,
Тривога серце залоскоче всоте,
А очі вип’ють із болота кави…

Кінець?
Чи просто страх? –
Мете завзято,
Ламаючи дерев посохлі ребра.
Це час
Чи марний плин?
Свою розплату
Нехай віддасть дощу, мені – не треба…

Там, де горизонт розлігся збоку,
Сонцем вже натертий аж до блиску,
Хтось, сипнувши з диких іскор блиски,
Підпалив повітря ненароком...

А воно, продощене добряче,
Почало лиш апатично тліти...
І чогось злякався, певно, вітер -
Оніміло все навкруг!.. І наче

Задихнеться літо за хвилину
Цим повітрям - підгорілим скраю!..
Ротом спрагло й немічно хапає
Клапті кисню із акцентом дивним...
5 червня, 2012р.

Вечірня кава. Аромат грози.
Ридма ридає небо над собором.
І хмари-чумаки, йдучи у гору,
Волочать понад шпилями вози.

Ще прийде мить солоних сніговиць.
А поки править вечір дощ-бариста.
Скидає місто Лева золотисту,
Єдвабну шкіру сонячних дзвіниць.

У закапелку стигне старий дім,
Неначе пляцок з вогким маком крапель.
Дай, леве, нам на щастя свою лапу,
У пам’яті лиши цей перший грім

І бруку голоси, і шепіт веж,
І флюгерів рипіння молитовне…
А злива не вщухає, невгамовна:
Регоче у калюжі — допливеш?

Ми підемо із левом по воді.
І буде кави рівно по коліно,
Коли покличе місто день промінний,
Загравши на веселковій трубі.

2012

Куда ты подевался, Гавриил,
И на кого ты нас покинул,
Быть может, потерялся в мире ламповых светил,
Либо несвоевременно глаза разинул?

Несвоевременность – вот ангельский порок,
Вступая в бой не «до», а «после»,
Пред бесом человечий оголяете вы бок,
И вдруг спасаете. Но, что же если

Непунктуальности придет апофеоз,
И вилы ржавые сольются с плотью,
Крыла укроют лепестки кровавых роз,
История обзаведется новой ветвью,

Тогда же, что? Война была напрасною игрою,
Игрой палитры разноцветных туч,
Несчастный марафонец перебиться мог ходьбою,
Оставя диким псам победы луч,

А стойкие мужи, покинув Фермофилы,
Домой вернулись и под гнетом дней,
Как дряблые, лысоголовые гориллы,
Позора миг вкушали, стали пищею для вшей.

Сгорел в огне английском Орлеан,
Он не дождался снисхожденья Девы,
А воды моря хоронят израильтян,
Водой пропитаны их женщин чрева.

И, наконец, воинственно расправив крылья,
Истерзывает льва ликующий орел,
Развален Лондон, порабощена Севилья,
Берлин из крови и костей кует себе престол.

Небесный свод пылает алым цветом,
На землю низвергая дождь из стрел и пуль,
Окутаны святыни ярким светом,
Что не щадит ни кладбищ, ни рельеф горгуль.

По площадям столиц гуляет хаос,
Освобождая путь неряшливой ногой,
А трупы ангелов, уже так сталось,
Распяты на земле, блюдя покой.

Но сей сюжет не так уж и печален,
Страшнее то, что воплощается в миру сейчас,
Наш мост к минувшему был подло спален,
Нелепой диктатурой пластиковых масс.

Чии глаза пусты, как верхний круг колодца,
Пусты сердца, бесплоден рук изгиб,
И головы пусты, а наполненье не вернется,
Последний человек пришел – погиб.

И он опустошает мир, что предки наполняли смыслом,
Ломая торсы статуям поверженных богов,
Он больше не поет, по воздуху пускает волны диким визгом.
Вся необузданность свободы без оков,

Уподобляясь черному коню Платона, мчится,
Покрывшись грязной пеною порока,
А за собой волочит ветхую цивилизаций колесницу,
Чтобы разбить ее о скалы тяжелеющего рока.

Да, что же рок? Поскольку, ведь, и он пропал
Как мифы. Алтарь священный опустел,
Благодаря пражнистой головы овалу.
Как смели мы надеяться, как смели?

На вас надеяться мы как могли,
О, шестикрылых серафимов войско?
Во тьме воображать благословенные лучи,
На площадях молится броско?

Ты, Гавриил, и те, другие, ведь не ушли,
Вас просто не было в часы людских рыданий,
Мы крик о помощи, как факела огонь в пустыне жгли,
Но избежали драматизма расставаний.

Ведь это к лучшему и некого винить,
Ежели все, что мы любили исчезает вдруг,
А то, на чем живем – всего лишь нить,
И пустота вокруг, и пустота вокруг.

Один, в пустом вокзале,
Я встретил тот новый год,
Возле, через дорогу,
Засыпал кирпичьный завод.
Было довольно неловко,
И холод руки сковал,
Под ритм новогодних песен,
Снег на землю упал,

Достав до брусчаточной цели,
Снегопад растворялся в тверди,
Точно так же в средневековье,
Утопали в ней рыцари, смерды.
Своей тихой неумолимостью,
Меня часто пугала земля,
Она всех принимает в лоно,
Безразлично кого, когда.

Надоело смотреть на воздух,
И мешать его с чернотой,
Я не думал, что под крышей вокзала,
Меня встретит такой же изгой.
Он провел меня между арок,
По спине прокатилась дрожь,
Став моим новогодним подарком,
В мое сердце вонзился нож.

Чужак ловко волок мое тело,
Моя кровь орошала пол,
А в ушах отдавался эхом,
Бой часов, что звал близких за стол.
В глазах понемногу темнело,
И холод меня оставлял,
А я думал о том лишь только,
Как мой прадед поле пахал.

На том поле он вырос и сгинул,
Там он девок таскал в кусты,
На том поле он вяло гнул спину,
А теперь там пасутся скоты.
В тех краях его дети резвились,
И угрюмо курили отцы,
Там чьи-то желания сбылись,
Но, увы, не его, не мои.

Размышляя над теми вещами,
Я лежал на сырой колеи,
Тот, чужой, потирая руки,
Уносил прочь ноги свои.
И теперь, поровнявшись со снегом,
Я ложусь в ту же самую твердь,
Где подряд, уже столько столетий,
Почивают и рыцарь, и смерд.

Все покроется боелою млою,
Даже старый кирпичный завод,
Один, в пустом вокзале,
Я встретил тот новый год.

Палав вогонь вогнем палючим,
Горіли дрова дров’яні,
А я від муки марно мучивсь
І тліли сумніви сумні.

Я не живу, а животію,
Та мрія мріється мені
І маю в Господа надію,
Що не повернуться ті дні,

Спекотні у спекотнім літі
І дощові, як дощ іде,
А сніг сніжить, і квітнуть квіти,
І молодіє молоде...


20.06.2012

на рассвете волю дал мечтам
и нежно поклонясь изогнутым бровям
сердцем изливая жар любви
прикасаюся к твоим устам...
2012г.

На хресті закінчилися муки Твої,
Відлетіло останнє зітхання.
Мертва мова тривожить світи: “Елої!
Елої, лама савахтані?”*

Що казать про чужих, як нащадки Твої
Перейшли на престижнішу нині.
Вже дві тисячі літ: “Елої! Елої!..” –
І немає відлуння в пустині…

Врятував Ти нас, Боже, з-під влади Кремля.
Ув араби пішли арамеї…
Ледве мріє на обрії хмарка здаля
Чи загроза для мови моєї…

Ще віки пропливуть… Бо калиновий край
Не скупити за день чи за три дні.
І затьохка в гаю соловей: “You and I”**,
Щоб сім’ю свою вирвать зі злиднів.

“Пом’яніте мене, українці мої!” –
Прогримить, і Чернеча – устане!
І озветься Ісус на хресті: “Елої!
Елої, лама савахтані?!.”

14 січня 1993 р.
____________
*Боже мій! Боже мій, нащо Ти мене покинув?!. (арам.).
**Ти і я (англ.).

В чиє ввірвусь родинне тихе щастя,
У смуток чий свого іще доллю?
Я тільки що з тобою попрощався.
Кудись піду – самотність пересплю.

У домі тім, де просто приймуть на ніч,
Насиплють в миску супу чи борщу,
Я очі розіллю твої кохані
І ніжно ними хату освічу.

Спадає вечір осені печальний…
За сутінками ранок прийде чей.
На плечі налягає безпричальність.
І що вам, люди, до її очей?!.

В колишнім ріднім місті сутеніє…
Я тут чужий, і нікуди іти.
І защемить, і в грудях затепліє:
На цілім світі в мене тільки ти.

1996

Це недозволене кохання
Таким вогнем вогненним дише.
Спали всі сумніви й вагання,
Мій подумки згрішенний гріше!..

Ще в силі я іти крізь біди
І в долі не просить пощади.
Моє пожадливе лібідо
Ще прагне жінки, а не влади.

Та вже життя мені не жити,
На повні груди не дихнути.
Це так, немов спекотне літо,
Яке потрібно перебути.

1997

Она плыла вниз по теченью,
В своей маленькой красной ладье,
И была так нелепо уверенна,
Что должно доверятся судьбе.
Ведь судьба была к ней так добра,
И от смерти не раз спасала,
Зимой руки замерзшие грела,
Что не много, но так же – не мало.

Потому оставаясь наивной,
Она просто сидела в лодке,
Отдаваясь порывам ветра,
И не помня про черные метки.
Она верила, что однажды,
Воды рек принесут ее к раю,
Там не будет страха и боли,
И жарптицы возьмут ее в стаю.

Лодку приймет берег лазурный,
На песок опустятся ноги,
А прилив, что его омывает,
Пеной скроет былые ожоги.
Ее встретят там, с радостным криком,
Все кого она раньше ценила,
Чьи помятые фотографии,
Время дерзко однажды убило.

Прискорбно, конечно, но чаще,
Все бывает совсем не так,
Разбивается челн о скалы,
Плоть утопленой гложет рак.
Стаи птиц не видать впомине,
Ее приймут армады рыб,
А прибрежные волны будут,
Омывать лиш костей изгиб.

И тогда иссчезает вера,
Проклинаешь судьбу со дна,
Что обманчиво словно речька,
Протекает у ног холма.

2012

Сварщик закончил работу,
Он шел домой, как вчера,
Наполнив вены водкой,
Проходил он мимо костра.
За костром прятался дворник,
Он сжигал гнилую листву,
В кабаке мужыки пили пиво,
И блевали потом на траву.

Закрывались вокруг магазины,
А в квартирах горел уже свет,
К ужину собирались дети,
Разной масти, роста и лет.
Замолкали орущие птицы,
А коты начинали петь,
Аттракционы в центральном парке,
Приготовились тихо скрипеть.

Сонный вечер упал на город,
Легкий ветер тревожит кусты,
А кусты отвечают молчаньем,
Все стыдясь своей наготы.
За столом, во дворе бетонном,
Напоследок кости бросают,
Финальную партию в карты,
По соседству деды кончают.

Ну, а сварщик идет домой,
Столь же потный, усталый, пьяный,
Ноги тянет так же лениво,
На плечах висит пиджак рваный.
Вдома ждет молодая, довольно, жена,
И дочурка в розовом платье,
Теплый борщь, а потом, может секс,
Когда дочка уснет – в ванне.

Вот, под носом знакомый подъезд,
У которого грустно и тихо,
Двери пестро отворенны навстежь,
За спиною шатается липа.
Сварщик медленно двинул к лестнице,
Не взглянув на доску обьявлений,
Ведь зачем мужыку деревяшка,
Что полна слишком чуждых значений.

-----

Ступень за ступенью,
Рукою метя в перило,
Он ползет наверх,
А в подъезде воняет гнило.
Все стены исписанны,
Двери лаком покрыты,
Редко здесь убирают,
Потому и стены не мыты.

Шаг за шагом стремясь,
На девятый етаж,
Сварщик встретил окно,
Словно старый витраж,
Выставляло оно,
Все клыки на показ,
Помнит битый сервиз,
Тот печальный рассказ.

Вот уже на восьмом,
Здесь живет старикан,
Что так часто в дворе,
Забывает стакан.
А в квартире напротив,
Седая вдова,
Она мужа ждет с боя,
Но, увы, не судьба.

И последний рывок,
Персонаж наверху,
И у самой двери,
Так заныло в боку.
Боль терзает мозги,
Ее усиляет пьянство,
Сечас лопнут его виски,
Искажается страшно пространство.

-----

Дверь открылась,
Улыбается мило жена,
Собрав волосы в хвост,
Встречает мужа она.
Аккуратно одета,
Заботлива так и тепла,
Принимает пьянчугу в обьятья,
Тихо шепча молитвы слова.

Она молится часто, уж слишком,
Только в том виновата гроза,
Что свела ее с нисчим парнишкой,
Тем, что спрятал ее от дождя.
Спрятал он, но какою ценою,
Ведь теперь за бетоном стен,
Не прикроеш орущие драмы,
Постановки кровавых сцен.

Он был милым, конечно, однажды,
Но работа, семья, алкоголь,
Порешили красивого мальчика,
И состригли мечьты под «ноль».
Не спасет он больше от молнии,
Ведь он сам для жены как гроза,
Что руками молотит тело,
А словами не пощадит ума.

Только сварщику в пьяном угаре,
Не увидеть фатальность судьбы,
Он стоит еще в целом костюме,
Пряча девушку от грозы.
А она его так же любит,
По ночам не пуская слез,
Вместе с ним созерцает картины,
Их совместных цветастых грез.

Но внезапная боль поразила,
И розбив голубые очки,
Она пьянице фальш расскрыла,
Что так пряталась долго внутри.
У него ведь больная дочька,
Постаревшая, злая жена,
Она ночью безумно плачет,
На кровати растет стена.

2012

Во Львове нету памятных людей,
Они засыпаны песком,
Под новой,
Меняной брусчаткой.

Колотит грунт,
Сонм мучеников спящих.
Они хотят...
Чего они хотят?
Сами не знают.
Иногда,
Спят,
Сладко...

Они при жизни думали,
Что быть забытым это страшно,
Лежать под грудами песка и гноя,
И к Богу речи обращать,
Оттуда,
Из камеры тесной,
Напрасно.

Но время, смерть и слезы,
Весь страх и трепет небытья,
Перерабатывает,
Правда позже,
Когда гулящая жена,
И сыновья с чужыми тебе внуками,
С натугою,
Но, иногда,
Сопроваждая акт разлуки радостною надругою,
Разбросают меж вами и ними,
Ледяные букеты старого вранья.

Тогда уж время лечит,
Тогда уж,
Куда оно денется?
Пора платить обещаный жизни долг,
Который тушу твою,
Тщетно,
Так тщетно волок.
Волок к памати, памятникам,
Пафосным мемуарам, тоннам фотографий...

И вот...
Маятник останавливается,
Утихает крови марш,
От тебя останется фарш,
И только фарш.
Все высокое вдруг таким пошлым становится.

Не устали,
Не больно,
Спокойно,
Пока...

2012

***
Буває – і в добрі немає сили,
Тому воно й не підіймає крила.
Таке добро шкідливіше за зло,
Яке з народу – витягає жили.

Розбите обличчя, заюшене кров’ю
І нерви у вузол скрутило давно,
Це доля шмагає, так ніжно з любов’ю,
А ти мов актор у німому кіно.

Як в Божім писанні, щоку підставляєш,
То ліву, то праву, то дві водночас.
За що тебе б’ють, напевно все знаєш,
Раз пошепки просиш «Давай іще раз».

Замориться доля і оберти стишить,
Повірить - розкаявся, скаже – іди.
З минулого тихо, без дозволу знищить,
Усіх помилок збагровілі сліди.

2012р

немає не буде

Нам краплину відвертості треба,
Щоб прожити печаль самоти.
Так шкода, що в тривожну вечірню годину,
Десь далеко від мене – ти.
Ненавиджу жорстокість обставин
Та пекучу солоність сліз,
Що затьмарюють лагідні очі
Найдорожчій коханій моїй.
Знову йду у свою невідомість,
В невблаганному вирі життя,
Лиш з тобою пране з’єднатись
Повна болю й тривоги душа.

14.06. 2012

Я хочу жить! Печалі хочу
Спокусам всім наперекір;
Вони розпестили мій розум
І згладили чоло надмір.
Вже час, вже час глумлінням світу
Прогнати спокою туман;
Що без страждань життя піїта?
І що без бурі океан?
Він хоче жить ціною муки,
Турботи ставить поперед.
Небесні він купує звуки,
Задарма слави не бере.

Липень 1832

М.Лермонтов (1814-1841)

Я жить хочу! Хочу печали
Любви и счастию назло;
Они мой ум избаловали
И слишком сгладили чело.
5Пора, пора насмешкам света
Прогнать спокойствия туман.
Что без страданий жизнь поэта?
И что без бури океан?
Он хочет жить ценою муки,
10Ценой томительных забот.
Он покупает неба звуки,
Он даром славы не берет.

Июль 1832

Відчинене вікно — торкнувся промінь мрії —
Іскрина в жар — на орбіталі заземнії,
Сплітають хвилі — короновані богами;
Земні шляхи заобрійні схрестили гами.
Відчинена душа — із Всесвітом розмова;
Курличуть сни — росинка ночі випадкова;
Мережиться дорога — з вчора у навічність;
Люляє думи прароду зливна зичність.

Під поглядом палким уквітчаного лІта
Спідниці довгі тануть на очах,
Від того видива у чоловіка
Зриває дах!
І хочеться несамовито отих плечей,
І прагне тіло ненаситно
Округлостей!
По декольте блукає погляд,
Аж до пупка...
Ось-ось торкнеться тіла
Його рука!
У животі вже не метелик - бджолиний рій!
Душа повзе по персах стиглих...
Яке там стій?!
Ті довгі ноги в коротких шортах,
Кортить до сліз!
А ще оту, в прозорій сукні,
Завіз би в ліс!
Геть заблудився в солодких мріях, забув усе,
Тут поряд голос,
- Тримай-но торбу, купила все!

Из прошлых жизней ты, звездопаден и невредим,
Эвакуировать смог одну разве только грусть.
Похоже, в лёгких скопился холод далёких зим,
В ушах последнего агрегата остался хруст.

Немного вечного колыханья займи у трав,
Побудь собою уже за кадром, как Жак Превер.
Ты много знаешь, вернувшись с почестями? С утра
Тогда попробуй, пойди по лестнице, например.

Вся плоть истерзана - ну куда ты такой пилот?
Куда-то сунешься, просто скажут "иди-лечись".
Подруга детства в колодцах яблочного живёт,
Как будто давеча не замаран был чистый лист.

Смешное время легко согнуло себя в дугу,
И ты вернулся, как будто давешний савояр.
Иголка сена, давно потерянная в стогу, -
Неисчерпаемо, до чего же она своя...


2012

Ми запізнались у збірні приватній – не на розкладинці.
Між інкунабул – зі свіжістю форми ти. Але ж
Цінність твоя, в основному, – у суперобкладинці.
Літературною ж вартістю – геть не вражаєш.

Зрештою, це не недолік – ціна за походження.
Маєш коріння ще у міфології грецькій.
Звикла з народження ти до тонкого обходження.
Коло твоє – то бомонд науково-мистецький.

Але зима відзначалась морозом і кризою.
Тож опинилася ти у публічних палатах.
Там не зважали на те, що була нерозрізана –
Слинили пучки і брались тебе читати.
25 грудня, 2010 р.

Що там коїться: навколо
Вже весна співає соло,
Промінці танцюють скрізь,
Прилетів весняний гість.
- Соловей, привіт тобі
Із тутешньої землі!
- І тобі привіт, Їжаче,
Заспіваю я, одначе.
Ось почувся дивний спів.
- Що з тобою, друже мій?!
Де подівся голос твій?!
- Горе, горе! Що зі мною?
Театральний виступ!.. Горе!
- Так! Це справи не прості.
Треба лікуватись!
- Процедури, процедури…
Де про це дізнатись?
- До Сови ти полети:
Все на світі вона знає.
А живе стара у гаї
Допоможе все дізнатись.
- Дякую тобі, Їжаче,
Полетів я до Сови,
Лікар ж бо це лісовий,
І, гадаю, допоможе
У проблемі мені цій:
Вилікує голос мій.
До Сови летить цей птах,
Підлітає до дупла.
- Добрий день, – гука з двора, –
- Хто й навіщо там прийшов?
- Я Соловей, прийшов сюди,
Бо голос мій пропав на чужині.
І хочу Вас я запитати,
Чи Ви не знаєте, де взяти?
- В темнім лісі, густій чащі
Росте квітка чарівна
Тож і відповідь одна:
Якщо зможеш віднайти,
Вип’єш трішечки роси
І повернеш голос свій,
Оперний чудовий спів.
-Дякую тобі, Сова,
Бо печаль мене пройма!
… Долітає вже до чащі
Соловей наш бідолашний
Опустився відпочить –
Квіточку зумів зустріть.
Підлетів, роси напився
Й дію чарівну відчув:
Ліс його увесь почув.
Диво-звуки полетіли.
Птаство все-усе зраділо!..
Соловейко наш зрадів,
На концерт свій полетів.
Браво! Біс! Усі кричали
Славно всі аплодували.

2011, зима

Юнача мрія вкотре ночувала
Під плотом позабутої журби,
Душею кликала стривожено, аби
Ти знову вийшла з сяйного начала,

І наново тебе я полюбив,
Та муза сну задумливо мовчала,
Лиш спогаду мигнув далекий спалах,
І темінь опустилась на горби.

19.06.12

Море спогадів, тихих і чистих,
хоч згадати й немає про що:
ти любив мене двічі чи тричі,
а тоді, безсердечний, пішов.

Ти любив мене тричі… чи двічі?!
Вже забула, хоч ти мене ріж!
Отакі у душі протиріччя…
Краще «тричі» – так спогадів більш…

Ти приходь – чи у спомин, чи просто,
Чи закоханий, чи навпаки…
Будеш поруч – заскакуй у гості,
Я віддамся тобі залюбки!

17.05.2001 р.


З саморобної збірки пародій "Кілограм колупаних родзинок".

мріє спека понад містом
хвилями пливе
на скрижалях трисмегіста
львів новий ліниво чистить
дзеркало криве

у свічаді все у чаді
і пивниці і фасади

промінь зламаний ятриться
в лева на чолі
рідну шкіру-черепицю
поміняти на столицю
час йому велів

пийте води їжте доги
бережіть на ямах ноги

вітер спить в копальні кави
тихо ні мур-мур
а під вечір хвацько-браво
майку у штани заправить
вилізе на мур

крикне з придихом красиво
освіжіться львівським пивом!

ніч у чорній чеколяді
в ромовій нузі
зазирне до львова в гості
без прелюдій скаже просто:
"я вас пане з'їм"

разом ликнуть кока-коли
і затихне все навколо

_

мріє спека понад містом
в місті – вар густий
скрізь людське спітніле тісто
ніде стати ніде сісти
дух перевести

на скрижалях трисмегіста
і львів'яни і туристи

***
Опікши душу в полум’ї гріха,
Дивуюся: чого вона глуха?
І серед ночі в місячному сяйві –
В саду шукаю корінь лопуха.

Усе минулося між нами -
Не повернуть оті літа.
Вони за горами-лісами,
Де казка диво хилита.

Де зустрічі не мали міри,
Де хміль - од поглядів одних!
Де ми літати вдвох уміли
І вчвал - на мріях вороних.

Де кожен день любові повен
Із весняних цвітінь-порош...
Усе минулося. Та спомин
Ще часом кидає у дрож...

19.06.2012

Кокетуючи, граєш станом,
Ігноруєш мої пориви.
Я для тебе кентавром стану,
Прудконогим і буйногривим.
Тільки смеркне – втечеш із хати,
Підставлятимеш губи й груди.
Ти не зможеш мене кохати –
Тим сильніше любити будеш.

Не впускай до душі тривоги,
Не захмарюй свого обличчя.
Перед нами – усі дороги,
У запасі в нас – ціла вічність.
Покажу тобі ліс і плавні,
Розкажу про життя і мрію.
Помолімось богам прадавнім,
Бо сучасні – не зрозуміють.

Будеш пильно дивитись в очі,
Стукіт серця недбало спиниш.
І, можливо, якщо захочеш,
Приростеш до моєї спини.
4 лютого, 2011 р.

В раю вмирають голуби...
Я подумки тобі сказала.
Моє життя не світла зала,
Що урочисто нас вінчала.

Не треба погляд очі в очі:
У давнім сні,такім пророчім,
Ми зупинились серед мосту.
Як бачиш, все фатально просто…
А рай…
Загинув в безнадії.
Буває. Сонце. А не гріє.

19.06.2012.

На все свій час: на радість, смуток
І слово щире - без прикрас,
І весняного сонця жмуток -
На все свій час… На все свій час…

На все свій час: юначі далі
І зрілість - в профіль і анфас,
поважний вік із грифом «старість» -
На все свій час… На все свій час…

На все свій час… Допоки грози
В душі шумлять не напоказ -
Грозуй, душе! Ще доки можеш…
На все свій час. На все свій час…


2011

Ти змахом крил відкрила очі,
Та мить нашим вiдносинам була кінцем,
Твій погляд,наче промінь сонця освічував моє лице
І ніби й не було між нами ночі.
Благав не покидай мене,не йди,
Бо ж знаєш - ми з тобою бачимось в останнє,
Бережи всі миті нашого кохання,
В моїй пам'яті ти житимеш завжди.
Полум'я в моїй душі перегорить у попіл,
Його по полю,розвіє вітер самоти,
Здається,ніби в серці завелись кроти
І я тепер дивлюсь,як з коханою своєю кружляє в небі сокіл
18:44 Суб 12.02.2011

***
Кордон уявний – і права уявні,
Але відносини, на диво, славні.
І нам не треба договір новий,
Бо є у нас угода вікодавня.

не мусиш мила
не мусиш
вертайся в свій сад з деревами
ти ще собі плід надкусиш
я ж ситий Ліліт і Євою
мені ще вбивати Авеля
і Каїном йти затавреним
повзти до свого Ізраїлю
старим Авраамом з Сарою
а ще Ісааком лагідним
лягати під лезо батькове
і з Богом самим чи янголом
боротись зухвалим Яковом
на Голіафа з пращею
іти самотнім оголеним
над отчиною пропащою
ридати пророком зболеним…
… … …
а коли по дорозі Вічності
я подамся з хрестом за спиною
ти вернешся мила
повір мені
– Марією…
Магдалиною…
… … …

Так вийшло. Що вже скиглити? Мовчи.
І каятись, і плакати запізно.
Ну добре, кинула услід ключі,
Та ще й дверима грюкнула, так грізно.
Йому байдуже до твоїх образ.
Куди ти йдеш? До лікаря? Спинися.
До ранку почекаємо, гаразд?
Подумай добре, вчасно схаменися.
Поклади руку ніжно на живіт.
Легенький дотик. Чуєш? Він боїться.
Це ж у коханні був зачатий плід,
Дай змогу щастю цьому народиться.
Нехай одна, і втомлена, й сумна.
Це все мине, коли притиснеш вперше,
Коли відчуєш у душі сповна,
Ковток любові, всі образи стерши.
Ну як ти? Заспокоїлась? Поспи.
І я мов совість ляжу відпочину.
У ніченьці всі сумніви втопи
І знову полюби свою дитину.
2012р

Вона ішла переді мною.
О, це була така хода! —
Ішла богиня молода,
Красуня вроди неземної.

Вона не йшла — пливла, мов пава,
Як цінний скарб несла свій стан.
О, це уроджений талан —
Її божественна постава!

Майстерно різьблені баляси
Високих витончених ніг,
Звабливі стегон вихиляси —

Таку і обганяти гріх.
Впивався ритмом падеграсу
Й налюбуватися не міг…

2008

Наша вічність скінчилась – наосліп іти вперед,
Відчувати порожність долонь, різати вени будням.
Бачиш, я через літо бреду божевільним груднем
Бачиш, постать моя зникає серед дерев.

Весняний степ. Курган. Трави зелені милі,
І музика землі, що душу виверта.
В смарагдовім вогні дерева очманілі
Пірнають раз у раз в розбурхані жита.

Вечірній степ. Ріка. Останній подих сонця,
І хвилі на воді, як зморшки на чолі.
Вже місяць-одинак обкраяним червонцем
Духмяний цідить мед на сливи молоді.

Безмежний степ. Дуби. Неголена стежина,
Похнюплений ріпак скидає жовтий цвіт.
Просмолена зоря, терпка, немов ожина,
Палаючим хрестом ляга в мій теплий слід.

Праотчий степ... Журба
Надвоє розкололась,
Застигла на квітках нев'януча сльоза.
Ти вічно у мені, як предків давній голос,
Я вічно у тобі, як вітер, як гроза!

2012

Приходить час – скипає тихий люд.
Летять грудки у бронзові погруддя.
А ти – не аутсайдер серед Юд
І рівний серед Каїнів і Брутів.

Не продешев – торгуйсь за кожен цент,
Використовуй підлість і харизму.
До геніально виписаних сцен
Додай фальшивих нот – для реалізму.

Приховуй жовч, над силу – а люби.
Зі спільних казанів посьорбай каші.
І будеш ти кумиром для юрби,
Яка скидає ідолів вчорашніх.
3 лютого, 2011 р.

***
Багато слів, але душа безплідна,
В бездумних нетрях – і слідів не видно.
Скарби є там, куди нема доріг, –
Туди не знає ходу страховидло.