Долає ранок ночі тьму
У споконвічному двобої.
Мій сон сьогоднішній чому
Так розтривожений тобою?
Чому, скажи, мої вуста
Без поцілунку ти залишив?
Нерозуміння нароста
І загортається у тишу.
Ти ж обіймав мене у сні,
Я пам'ятаю кожен дотик.
В словах, що говорив мені,
Вчувалися журливі ноти.
Уява то моя, чи ні?
Хитнулася ураз гардина...
Твій голос чую вдалині,
Шепочеш: " Спи, моя єдина.
Світанку сяючий бутон
Іще блукає десь шляхами."
І знов мене солодкий сон
Твоїми обійма руками.

22-27.03.2012р.

*******
Того, хто збився сам на манівці,
Беруть на кпини й молоді женці.
Твої жита ще ледь заколосились,
А ти скликаєш люд на зеленці.

Дзвонить жінка чоловіку, аж ридає в трубку:
- Кидай все, роботу, справи. Їдь додому, Любку.
Милий, швидко мчи сюди! У мене нервів мало!
Зранку бігла, сильно впала. Й щось собі зламала.
Той машину гнав , як міг. Летів хутчіш до Тані,
Ліз по сходах аж зіпрів на поверх він останній.
Вбіг до хати і закляк. Застиг в німім питанні -
Таня з кимось по мобілці "плеще" на дивані.
Він до неї: - Що зламала? Ребра, руку, ногу?
Скорше навіть за "швидку" примчав на допомогу.
Та чомусь від здивування аж відкрила рота,
"Вперлась" оком, як баран колись в нові ворота.
-Знаєш, нерви вже пройшли. Тож марно шум здіймала.
Ти прикинь- в новеньких туфлях я каблук зламала.

В суботу 11 серпня в Пороховій вежі (вул.Підвальна,4, Спілка архітекторів) відбудеться презентація моєї третьої збірки пародій "200 пострілів на ПМ". Початок о 15-00.
Дорогі ПМ-івці, радий буду зустрітися з Вами. Багато із Вас є “співавторами” цієї збірки, оскільки збірка охоплює майже дворічний період моєї творчості на ПМ. І ще запрошую усіх, кому до вподоби пародійне слово.
Іногороднім гостям просьба контактувати зі мною попередньо по e-mail ivhent@mail.ru
або по моб.тел. 0672548900
З повагою...

Ви гадаєте, в місті я?.. Ні,
Поселився за ним - і навіки:
На баскому гнідому коні
Відшукав від депресії ліки.

Помічні дуже вила й коса
І пробудження вранці о п'ятій -
О, природи чудова краса!
Геть забув я про місто прокляте.

Не беруть мене зовсім жалі:
Бурячки посадив на городі -
І курличуть мені журавлі,
Як у вирій летять. При нагоді

Випасаю отару овець...
І січкарню купив у сільмазі...
Ледь зібравши докупи стілець,
Вам листа я пишу на бомазі

Розказати, як мило отут,
У прекрасній природі оазі -
На дровах я варю собі суп,
Як закінчиться гас в керогазі.

Перемішую я чобітьми
Під ногами грязюку весною -
І скрипить у мороз під саньми,
І сідло на коні піді мною!

Як глибокі упадуть сніги -
Прокидаю весь день до знемоги...
Не пишу, друзі, віршів і книг,
І забув я про сайти і блоги...

Та зате не вкрадуть гаманця,
Не штовхне у маршрутці бурмило...
Ось лише підкручу каганця -
Те писання так очі втомило...

У селі не впаду я у люк,
Різко руки не скрутять ментяри -
Тут розноситься бусела стук
І немає (повірите?) чварів.

Загудів гучно в пічці вогонь...
Замість мене, хто грає в оркестрі?..
Не зігрію ніяк щось долонь...
Чари міста, прощайте...
.......................Маестро.


25.07.2012

Все геніальне –
варте поклоніння…
Підносять «Крила»
оплесків луну…
Аж так зіграти смерть –
замало вміння.
Зіграв…
хвала Таланту й талану.

Востаннє,
понад реготом і горем,
огудою і славою –
десь там,
на тлі небес –
прозірлива й прозора,
душа Актора
кланяється нам.

25.07.2012

Ти - пам'ятник собі?.. Таки
Герої прагнуть од і слави.
А як же муки, хрест важкий,
Вінок терновий, бій кривавий?

Нема часу на справи ці -
На голові блищить (корона).
(Як точно потрапляє в ціль
Найгірший ворог твій - ворона!..)

Ще й епітафію впоров
Шляхетний ум неандертальця:
" Поліг у битві за любов
Од ран страшних - порізав пальця".

2012

...Це миле обличчя. Озерця очей.
Цей погляд, націлений в душу,-
У серці від болю народжує щем,
Щоб кожен задуматись мусив.
Це — дійсність реальна: не міф і не сон,
В очах — запитання і втома:
«У кожного з вас 46 хромосом, —
Навіщо ж мені 47-ма ?!»
А кволий промінчик зоріє — не згас, -
Ще в’ється у грудях надія:
«Мене не жалійте… - молю лише вас…
Молю вас… І все розумію»

2008 (2012)

Хочу стати білим снігом.
Бо він справжній.
Досконало красивий.
Миттєвий, як щастя.
Прекрасний, як любов.
Холодний, як реальність світу.
І тане від поцілунків, наче жінка.
І такий колючий у злому вітрі.
А насправді - лагідний, як мама.
Бо він – найсправжнісіньке диво,
яке так вперто приходить у цьому житті.
Ми топчемося по ньому ногами
і мало хто посміхнеться –
гляньте, сніг падає!
Так щиро всміхаються діти.
І вони знають: сніг – це щастя.

стати
хоча б сніжинкою
на долоні
світу...

2012

І твій хребет, пихатий Олександре,
колись від жовтих риб'ячих кісток
твої прадіти
схиблять відрізнити.
Назвався богом? А сконав рабом.

І водевіль, Луїзо-Вероніко,
не розжене твоїх дитячих снів,
вогонь не справжній, - визнай собі тихо,
вже не розтане камінь чорних днів.

Комедіанти, маги, акробати,
пихою напхані до самих вух, -
Зозуля всім рахує дні до страти,

танок Екватора

спиняє

рух.

Будь матеріалом! – ричить репродуктор, –
Знай, що ти частка лише, а конструктор
Хоч і вбачає в деталях потребу,
Все ж обійдеться й без тебе!

аміачний запах вдячний смерті,
а проти шерсті не попреш,
скільки б не дер не цілком здерті
пласти років... все рівно вмреш!

й тіло твоє запхають в труну,
або й зариють, немов пса;
я ж особисто тричі плюну,
щоб чорт тебе не покусав,

інакше гній на рваних ранах,
згущений терпкістю гріха,
заразить й душу, мов ліана…
хоч та зелена, все ж суха.

Спитав маржину: «Де́ я, во́ле?», –
заїхавши в густющий ліс;
Бог відповів (а мо’ диявол?):
«Не знаю де́ ти, а я – скрізь».

зімкнулись раптом персть і небо,
порски́й з’явивсь крилатий кінь,
«Сідай і мчи!» – пищав мечве́док*;
«Мерщій!» – сказала власна тінь.

Як тільки сів, комонь гривастий
зірвався з місця – полетів
понад землею, понад часом…
– У пекло мчиш? – питаю.
– Ні!

Вниз подививсь – душа завмерла,
заціпнув, що й забракло слів:
той ліс – не лісом був, а пеклом,
волом був я, а мною – віл;

грома́к, як грім, летів навально,
я бачив все як є, на жаль;
і навіть вірші, що писав я
перетворилися на жаб;

(вода – це рінь; жебрак – це да́харь;
і щастя менше важить за
піщинку, що несе мураха;
і кожен вільний – гармиза́);

життя, яке вважав життям я, –
зволожений плевритом нерв…
– Живий лиш той, хто вмер… Затямте:
є Бог, диявол і Бодле́р…

* мечве́док – кажан.

По акварелі неба
Лякливий сон
Летить у вирій…

22.07.12

Ти -- грози нічної драматург.
І вітри ревуть, немов солдати.
Щуляться вигадники тортур,
А служниця прагне догоджати...
Просять то уваги, то хвилин,
Наче ти і  справді їм прибічник.
Престо, де життя твоє з провин,
А вино невипите, як вічність...
Сумно ти всміхаєшся між тим,
А воно ж червоне! Ой, червоне!
І дороги є не тільки в Рим.
Отчина повік не охолоне...

Навпіл день розривається. Ніч, як покинутий острів.
По обидва боки́: самота перекри́влює сміх.
Серед галасу їхнього вдарить, мов блискавка, постріл
в серце - га́ряче, в шкіру - заметами сніг...

Кольори вимальовують пальці яскраві і тусклі.
Що за доля, постійно від вітру ламає мольберт?!
Наче в очі кидаються привидом маски і сукні,
іншим часом - без люду счинився органний концерт...

Зорі-свічки в мереживі неба, галактики, світла.
Візерунками грим розвели на стемнівшім чолі...
То така у душі в мене, люди, мінлива палітра -
зодіак Близнюки і стихія вітрів в голові.

2012

Я думав, як тебе побачу знов,
Злечу на крилах у безмір'я,
Та випала душа до підошов,
Прилипла до землі, мов пір’я.
Ти, - як тоді - троянди теплий цвіт,
Щоправда - колючки ті ж самі.
Я до твоїх лиш доторкнувсь воріт,
І в ніч поніс у грудях камінь.
Нема назад нам вороття, нема.
Надії марні. Сни наївні.
Чи ти могла мене життя сама
Чекати до останніх півнів?
Не буду більше думати про це,
Я пам'ять вирву із корінням,
Занурю в небуття її лице,
У тузі отрую осінній …

24.07.12

гаплик

(2012)

Поки житиме ще моє серце,
поки сміятимусь ще над собою,
певна річ, без рожевих скелець,
дещо і я буду вважати грою.

Дзвінки твої, що не такі часті,
слова, понадміру, тихі, вправні…
…ніби ти дзвониш якраз із палацу,
де обслуга твоя стоїть справа.

Знаєш, навіщо тобі світло?
щоб прокидатися з думкою в ліжку..,
ну, а мені не потрібно Love Story,
мені б хотілося – тільки з тобою.

Поки житиме ще моє серце,
а житиме до останнього схлипу,
маєш собі затямить:
липу збирають у липні.

Серпневої ночі – збір зорепадів,
а ще рахують курчат по осені:
здається, що…ми обоє уже не пара,
а просто галузки сухі стосами.

Просто так, одне біля одного,
звиклися бути, зрослися шкірою…
перманентно, але історія
про це вже давно ніяк не пише…

Кілька слів наостанок зустрічі:
пару сентенцій дозволь мені…
Давай зустрінемось якось на вулиці
По різні боки нашої волі…



2012

О, хто вона - ця жінка, що навпроти?
То сипле сміх, то стеле щедрий сум...
Ледь вловлений очей тужливий дотик,
Ледь вчутий передзвін журливих струн.

Уперте пасмо сивої печалі -
Крило жалю на зболене плече.
То серце прямовисним зойком вжалить!
То словом, наче вуглем, обпече...

О, хто вона - ця лада безіменна,
На попелищі вицвілих надій?
І ніби зовні - світла, тільки темна
Зажура оселилася у ній.

Мовча́зне скерцо б"ється межи люди.
Як шашіль - ноти прикрі до розмов.
Хоча й глибо́ко біль сховала в грудях
Та жінка дивна - втрачена любов...
(24.07.12)

А може, ще зовсім не пізно
Обрати оту, що єдина?..
В обидві руки – по валізі,
І в дім привести за дружину.

Хай вештається і старіє
(бо, кажуть, усі такі будем),
й розірветься залпом подія,
І вже ж наговоряться люди!..

Обсудять, як так і годиться,
Майбутній бур’ян на городі,
Шептатимуть вслід молодиці,
Що в неї – вбрання не по моді,

Або навпаки: що то виклик
Тутешньому тихому ставу –
Оте декольте, геть відкрите,
Чи погляду горда постава…

І ну – плямкотіти губами! –
Бездомні ровесниці-діви,
Що теж би могли – отак само…
«Хіба ж ми йому та й не рівня?!»

Жнивує ображена думка:
Знайшов… у навколишніх селах!..
А в хаті – на палець пилюка!
Непотребу – повна оселя!

Туди б самоскида найняти,
Та те старовиння – з порога!
…Удвох не натішаться, гляньте!
До пари вона йому: вбога!..

…Ця ніч у домашнім музеї,
Поміж артефактів Трипілля,
Майнула двотінню на стелі:
вона віншувала весілля…

23.07.2012.

Ти з’явись не до речі. Раптово.
Ніби примха зненацька прозора.
Ніби крига січневого моря.
Щоб я вкотре була не готова.
Щоб рушник на вологому тілі
Не тримався так міцно і пружно.
Через двері щоб вітер потужний
Оголив всі post-скриптуми білі.
На засмаглих щоках несуттєві
Щоб розсипались зморшки від сміху.
Подаруй мені втрачену втіху.
Симетричну, гарячу, миттєву.
19.07.2012

* * *
Хоч більш, ніж тебе, я люблю життя,
Й більш трохи – квіт весняного розмаю,
Й димок в осіннім полі; – все ж буття
Без тебе вже не мислю, бо кохаю.
В тобі – і радощі, й жалі мої;
Найбільша із утіх – тобі служити;
До тебе шлю думок своїх рої:
Тобою жити, й знов тобою снити.
До чого не торкнусь в тобі – святе:
Пригадую весь день, як над бровою
В тебе волосся завиток росте,
Й твій дотеп кожний в балачках зі мною; –
Щоб світ дізнавсь – і я, і ти, і всяк,
Як я тебе люблю, хай це й не так.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Loving you less than life, a little less
Than bitter-sweet upon a broken wall
Or bush-wood smoke in autumn, I confess
I cannot swear I love you not at all.
For there is that about you in this light--
A yellow darkness, sinister of rain--
Which sturdily recalls my stubborn sight
To dwell on you, and dwell on you again.
And I am made aware of many a week
I shall consume, remembering in what way
Your brown hair grows about your brow and cheek,
And what divine absurdities you say:
Till all the world, and I, and surely you,
Will know I love you, whether or not I do.

* * *
Благаю, якщо любиш, порадій
Зі мною трохи, чи дозволь сльозами
Твоїми плакать; мало так надій
Дарує тобі доля й манівцями
Брести в пітьмі ти мусиш день за днем.
Так знай же, що і я, хоч і щаслива
В цю мить, теж маю в серці туги щем,
А моя доля – мачуха примхлива.
Благаю, любий, хоч би у цей день
По стежці осяйній іди зі мною,
Бо відвернусь від сонця і пісень
Й піду твоєю, темною й сумною.
То ж разом поспішім навстріч весні:
Кохання лиш таке – повір мені!

Edna St. Vincent Millay
* * *
I pray you if you love me, bear my joy
A little while, or let me weep your tears;
I, too, have seen the quavering Fate destroy
Your destiny's bright spinning--the dull sheares
Meeting not neatly, chewing at the thread,
Nor can you well be less aware how fine,
How staunch as wire, and how unwarranted
Endures the golden fortune that is mine.
I pray you for this day at least, my dear,
Fare by my side, that journey in the sun;
Else must I turn me from the blossoming year
And walk in grief the way that you have gone.
Let us go forth together to the spring:
Love must be this, if it be anything.

Підгоріла душа
Вже не втрапить до раю.
Та хіба хто пізна,
Як та смага збирає.
Погляд кинула - так,
Ти моє, і радіє,
А життя проживеш
І все маєш надію:
Я чесноти клеймо,
Недосяжний для пекла,
Я за правду й добро,
Я за Божу потребу.
А лиш ліг на рядно,
Чолом зблиснув у спеку…

Підгоріла душа
Не потрапить до раю,
А ти знаєш і сам,
Що задуха буває...

24.07.2012.

Нуртують мислі, рве серце груди,
спішиш хоч трохи цей світ збагнути,
жадаєш думки на діла обернути
і віри не ймеш ти, що
не вічний світ і не вічні люди,
і завтра, можливо, тебе не буде...
Невже зникає усе в нікуди?
І не зостається ніщо?!

Всередині тебе – не світ, а Всесвіт,
і кожен з нас – як величний бескид,
не схожий на інших. І вік увесь свій
коштовне тчемо полотно...—
але «Sic transit…» і «Vita brevis…»;
і скарб безцінний цей – теж миттєвість,
і в чорну діру, безнадійну безвість
провалиться все одно.

Лишать по собі: хтось – величний пам’ятник,
хтось – жмуток віршів, хтось – добру пам’ять,
когось самого боги поставлять
уроком для майбуття.
Та все залишене – тінь, примара,
і навіть пам’яті – страшенно мало,
а що лишитись насправді б мало –
не вічніше за життя.

2004, 2012

Все же мы друг другу нужны,
Пусть в непривычном качестве,
Честно, я озадачилась,
Горькое слово «прощай»
Не произносится в шутку,
Значит, что «в списках не значится»,
Значит, что «двери закрыты»,
И сургучами печать…
Все же друг друга любим…
Любим, и будем любить,
Пусть, и не так, как хотелось,
Как ожидалось, не знаю…
Только одно, как истина –
Токая-тонкая нить,
Чрез расстояния лет
Прочную связь ощущаем…
Милый, тебя не виню,
Знаю, причина во мне,
В том осознании пропасти,
И осознании связи.
Если быть миру, то внешне,
Внутренне – быть войне,
Ну а пока – «прощай».
(Однофразье).

Цілющий сон, і в небі сплять холодні зорі.
Спеко́ту в травах сповіщають цвіркуни.
І трошки галас, трошки тиша, наче в змові
бринчать не стомлено співучі дві струни.

Так ніжно плавиться Чумацький білий шлях.
Ковтає темряву потрохи сто світил.
Я подрімаю трішки на твоїх плечах
допоки сонце причарує небосхил...

Замерехтіли в пам’яті вогні
І ностальгія враз торкнулась серця,
І світлячками в темряві крізь дверці
Вернулись в мою душу наші дні.

Ти пам’ятаєш зустріч в Мережі?
Тоді ми ще напевно і не знали, -
Що між рядками слів уже кохали
І, Долі, викладали вітражі.

Нехай же світять вічно ліхтарі
Нашого щастя, даного з небес;
Життя-вогонь палає від чудес,
Горять у парі наші дві зорі.

Відблиск згаслої зорі дістає землі.
Сяє вона, хоч давно вже немає її.
Так і людина, що у вічність пішла із життя:
Полум'ям пам'яті світить із небуття.

Колись на світі не було нічого
Та, зрештою, і світу не було:
В безмежнім просторі лише витав Дух Бога,
Шукаючи пристанища свого.

А була темінь навкруги,
хоч стрельни в око, —
Для творчості не створено умов.
— Хай буде світло! — Бог прорік звисока
І темряву ураз переборов.

І днем назвав Він світло, як побачив,
Що світло добре — краще від пітьми.
Для темряви ж Він ніченьку призначив,
Щоб постачала для спочинку сни.

Бог розумів, що справу не завершив,
Що в сотворінні світу — це лиш крок,
Тому назвав свій перший крок — днем першим
І став назавтра готувать урок.

Він відчував у творенні потребу,
Він майстрував, як наш дідусь Іван,
Тому в день другий сотворив Бог небо
Й повісив над землею, мов тюрбан.

Сказав Господь: «Я слова не порушу,
І доведу цю справу до кінця:
На третій день від вод відділю сушу,
Щоби на світ з’явилася земля.

Хай на землі зростають, як належить,
Трава й дерева, що дають плоди,
Нехай від них усе земне залежить,
Як від повітря, сонця і води».

Хоч знав Господь — усе йому під силу,
Та все ж забув, що сонця ще нема:
— Нехай на небі з’являться світила!
Хай світить сонце і щезає тьма!

Нехай світила правлять днем і ніччю,
Хай відділяють світло від пітьми,
Хай сонце, місяць, зорі сяють вічно
В чередуванні літа і зими.

Творив Бог наполегливо й уперто,
Він так хотів земний створити рай,
Вже добігав кінця і день четвертий,
А ще роботи — непочатий край.

Назавтра всі водойми закишіли
Від розмаїття водяних створінь,
І птаство враз крильми залопотіло,
Здіймаючись в небесну голубінь.

Запрудили лускаті і пернаті
Відведений для них цей рай земний...
Спливав за обрій новоявлений день п’ятий,
Щоб завтра розпочати день новий.

А ніч, як мить єдина, промайнула,
І шостий день творіння заяснів,
Творець творив, — а не сидів без діла, —
Скотину, диких звірів, плазунів.

Насамкінець Він оглянув Вселенну:
Що ж, начебто — відмінний результат,
І, начебто, трудився недаремно, —
Створив усе. — Забув про райський сад!

У клопотах забув про сокровенне —
Заради чого витворив весь світ
І задля чого у трудах щоденних
Він проливав божественний свій піт!

— За образом й подобою своєю
Сотворимо людину! — Бог сказав.
І сотворив Адама Він та Єву.
І в сад едемський жити їх послав.

— Ну ось, нарешті, відпочити варто:
Закінчився останній трудодень...
Господь утер чоло: «Хай буде свято!..»
Й благословив для цього сьомий день.

2005

Я не та, яка була ще вчора -
Крила пошматовані в вітрах,
Бо щораз, здіймаючись угору,
Всупереч реальності потворній,
Намагаюсь вбити в собі страх.

Я не та, якою вже не стати,
П'ю життя, аж груди розрива,
Що не день - нове душі розп'яття,
Кожен крок - наближення до страти
Моїх мрій... Як досі ще жива?

Я не та, якою мала бути,
Бо живу усупереч всьому,
П'ю любов краплинами цикути,
Прірви дна бажаючи торкнути
І крильми розвіяти пітьму.

Хто ми є - вовки, птахи чи люди?
Ким би не були, без волі - смерть!
Я така, яку ти не забудеш,
Раннім снігом випаду у грудні,
Навесні - дощем небесних сфер...

Той спогад солодкий, мов зерня,
Що зросле з людського тепла –
Івано-Франківська цукерня
В уяві моїй ожила.

Романтики сповнений вечір –
Нас хміль без вина оповив…
Рікою волосся на плечі,
На плечі лилося твої.

І меблі м`які, старовинні,
Полотна з минулих епох,
І музики ніжна інтимність –
«Осіння рапсодія», ох!

Так звався десерт, що дала нам
Та кельнерка у фартушку…
Так рідко в житті поталанить
Його зняти ношу важку,

Поринути, ніби востаннє
У солод буття, а не сіль.
Чуть рідної мови звучання,
Що тут долина звідусіль.

Сидіти між друзів гостинних,
Неначе у колі сім`ї…
І марити так ностальгійно
За містом вкраїнським своїм.

24.07.7520 р. (Від Трипілля) (2012)
м. Київ.

Котилися сльози смарагдо-горохами,
Просилася молодість: «А на коня?»
Закінчились тости. Блукаєм у спокої.
І гоголі-моголі п’ються щодня.

Недбалої юності стежку заметено,
Пори молодечої ниють сліди…
Дорога веде де так просто і зелено
Плодами поважності квітнуть сади…

До нашого вогника вас не запросимо –
У кожної ягоди інша пора!
Лягають світанки у ноги покосами.
Сідає за мудрість смішна дітвора.

Игры не стоила свеча
И не оставила печатей.
Перекричу свою печаль -
Не бесконечно мне молчать в ней.

Переплыву свою тоску,
В мель измолов её глубины.
В часах судьбы моей песку
Не утекло и половины.

На сердце руку положа,
Скажу, не мудрствуя лукаво,
Что от спины моей ножам
Не затупиться трудно, право.

Пора со счастьем тет-а-тет
Мне посекретничать при встрече.
Ненужным «не..» отвечу «нет»
И намекну - ещё не вечер…


13.07 - 23.07.2012

...Погоріли в душі квітом буйні поля,
сум вселенський лавиною суне.
Попіл, чад ,почорніла земля...

Ран сердечних обвуглені руни
заяснять серед зір попід згарищем тим,
дивним сяєвом заполовіє -
се паломник Любові іде, пілігрим,
подорожній від храму Надії.


2012

***
Між млою й світлом є вузька межа,
І на крутих життєвих віражах –
На ній ти своєчасно зупиняйся,
Щоб не в’їдалась кривда, як іржа.

Ніч липнева спокуса терпка,
повний місяць піддатливим манго.
Ти до нього, мов липа липка:
ніч тривала не довше, ніж танго,

і у щастя текла, мов ручай,
в білі сни - білизна цвіту липи.
Пили ніжність, як липовий чай,
тільки в серці – тонесенькі схлипи.

Ніч цвіла між зіркових мереж.
А душа, як прозора туніка…
Закохалася в нього без меж -
в сіроокого чоловіка.

Повний місяць, мов білий налив.
Тридцять їх на ціле життя, Господи,
терпких в липні… Ну хто б так любив,
аби решту ночей – тільки спогади?...

Що не кажіть, а нас - мільйони
синів і дочок України.
Усі ми - на щедротнім лоні,
дбайливо зібрані зернини.
А скільки вже було врожАїв
і скільки ще під небом буде...
В майбутнє віри не втрачаю,
бо не одна я - з вами, люди,
хто у душі своїй поети,
художники і музиканти.
Тож подивує ще планета
землі, багатій на таланти.
І світ подякує уклінно -
на крилах розуму і праці
ще вознесеться Україна
поміж держав усіх і націй!

Мій Господи! Шепни мені щось файне,
таке просте і гарне, наче сніг.
Учора впав – донині не розтанув
у чорнім лоні втомлених доріг.

Проста й красива аксіома дива –
сліпучий сніг крізь темну теплу ніч,
як бабин усміх – тихо засвітилась,
розтанула водою коло віч

так чисто, прохолодно і прозоро...
Я думала, що зиму не люблю.
Та сніг покликав – втишилися хори
густих пекучих зародків жалю..

А білий Бог пребілими руками
в обіймах ніжно землю понесе
високим, наче небо, океаном
у всесвіти засніжених осель...

Ви бачили?.. пішла Вона… пішла
У сходи, де застрягло сновидіння.
Де ніч у ніч… і ніченьки душа
Когось із нас висмикує з корінням…

Потому кілька день - все навпаки:
Цікавимось -- не жити і не вмерти.
Вона, чи ні?… пірнаємо в чутки.
Ходу подій нікому вже не стерти…

Отож… отож… перепихи терпи
А злидні - ні!!! Цариці тої примхи...
Горбком прокинуся коло верби,
Як візьме і мене з "обіймів" випхне!!..

2012.

Коли над нивами звичаєм
Тремтить прозорчасте тепло,
І світ од хмар бриля жадає,
Бо лиця сонцем напекло;

Коли опівдні у пилюку
Мокає вітер свій язик
І, з неї вивівши зміюку,
Кусає стовбури осик;

Коли грози відлуння дальні
Шукають місця в низині,
І кріт змовкає у копальні,
Сховавшись в ніші потайній;

Коли жахає батогами
Отару неба злий пастух,
І арку райдужної брами
Безвітря вкопує у луг,

Тоді і я словесним пензлем
Папір вдягаю в кольори,
Щоб жодна барва не пощезла
З картин липневої пори.

Біля підніжжя пальм - кружалком чорнобривці.
Подумалось: «Прочани з Канівщини...»
І начебто почулося: «Здорові будьте, діду!
Коли ж нарешті в Грищенці приїдете?
Стежки забули, де підлітком ви кізок гнали?
Чи боїтесь, що вас там не впізнають?
Що ні з ким буде заспівать застільну,
Бо ж там, на цвинтарі, співців колишніх стільки?..»
...Уявний голос чорнобривців зайшлих,-
Як відгомін про те, що обпікає завше.

Набої висипаються з моїх кишень
Варто мені нахилитись лише.
Ти, мабуть, помітиш це, обережно
Ховаючи лезо в білизни мереживі.
Потопельником тихо спливає напруження
Із глубокого дна очей примружених.
Дуже повільно і непомітно практично
Образ набереться маса критична.
А від нашого міста, якщо його не чіпати
Дуже скоро залишиться тільки кратер.
Та я ходу подій не бажаю такого
Тому ось тобі моє слово:

Я не схильний до почуття агресії.
Насильство не входить до кола моїх інтересів.
І що б надалі не сталось перед тобою
Я
складаю
збою.

2012

Свежих следов неловленные баграми,
Годы прошли делами и вечерами.
Те же, кто, и кого я при этом встретил,
Делятся равно на пастилу и пепел.

На, погляди, лови, полюбуйся - дожил:
Мне не спешат и я никому не должен.
Как бы ни квиты, я всё равно боюсь
Всеми друзьями, павшими за Союз.

Мирно идут манёвры, идут ботинки
Городом снов, лишённым почти начинки.
Словно бы начинаясь о скором лете,
Наш разговор нестроен и беспредметен.

Как ни о чём, под знаком двух-трёх коллизий
Где-то так и проходят ничьи полжизни,
Даром смеркаются. Их заповедный строй
Как-то разбавить, втиснуться б в них собой.

Рядом на сотни метров - одни экспромты
Не устают, сбываются. Так о чём ты?
Так,
Порождая ночной подсветки
Неровный мёд,
Вечер реинкарнируется и так течёт.

Шиза рекламы смотрит на нас нестрого,
Улицы ржут обмылками диалогов,
Воздух кишит сигналящими авто,
Но этого не замечает почти никто.


2012

Не запечалю небеса журбою,
Не запечалю сумом день,
Піду, любове, за тобою, -
Ти руку простягни лишень.

Вхоплюся крайчиком надії,
З тобою за крайсвіт майну.
Не зломлять жодні буревії
Цю соломинку рятівну.

Бо що без тебе я, любове?
Розвітрені світами сни...
Зотлілих спогадів полова...
Ти руку, прошу, простягни.
2012

Гроза!
Точ́ене листя дуба
Термосить вітер.
Білочуба
Береза хилиться додолу.
По ніжній бересті подолу
Дощу стікають краплі слізно.
Повзуть над лісом хмари грізно.
Чіпляються за гострі шпилі...
Грім у небесному горнилі
Роздмухує вогонь священний.
Полоще дощ розлогі клени,
Сплітає віти осокорам...
Гроза несамовита в ѓорах!

Ми у печері...
Камінь... Тиша...
"Моя голубко наймиліша", -
Почула раптом.
Завмираю,
Мов потрапляючи до раю.
І вже нема грози, ні грому...
Несе солодка хвиля втому.
Усе пливе перед очима,
А в серці спрага невтолима.
Шепочу: "Найдорожчий мій,
Ми вдвох отут, серед стихій.
Дарма негода й дощ стіною,
Аби ти поряд був зі мною!"

06.06.2012р.

Уцеркóвлена, як рілля дощем,
на Росí стоїш, як на вустах молитва,
Біла Церкво! Мироточи́вий щит,
рубець крíвляний* у затверділих криках;

дзвінкий злóтий – серед глухих розмов,
зарічанські плекаю садки і мрії,
ти поезія чиста, сита кров,
чудотворна іконо, – «Олександрія»;

Голенде́рні горло порізав день
сонцем втомленим – кров зелена святи́ться;
зірки́ лíчить Рось, а хмара – краде;
в дзвони дзвонить костьол: будить Брани́цьких?

Коліївщини: рогачí, списи́, –
наче зморшки на часі; Ярославе, чути
твоє ди́хання; квітне дев’яси́л,
місяць вповні, мов зябра сновиддя-щуки;

вогні міста, як сповідь, як віщий вірш;
як зерно в молоці, Юр’їве, я вмру́ так;
в тра́ви ди́кі зіро́к ди́кий падіж;
душа, мов розбита лопатою гру́дка;

твій Гайок і Ротóк, мов голова
і хвіст в риби, – спрямовують, визначають
рух і напрям; Білу Церкву трима’
Леваневський масив і масив Піщаний;

я плекаю ім’я твоє; вуста
заціловують небо хитке, бездонне;
майже вдвічі ти менша Христа;
висне Преображенський собор, мов гроно ;

мов калини кетяг в снігу, костьол;
не хова’ очей Марія Магдалина;
сповідáється лісом голостьóб**;
зе́мле – плачу навколішках – вибач сина,

в моїх жилах тече, дити́нцю***, – Рось;
моє серце б’ється по-білоцерківськи;
світ єднаєш, що гріхом наколовсь;
Біла Церкво, осе́рдя, як добра звістка;

я на Зáмкову гору вийду в ніч,
коли зорі падають з хрущами з ви́шень,
«Гайдамаки» Шевченка голотíч****
я читатиму вголос (надломів – зли́шок).

Батьківщи́но і бáтьківщино, мов
хліб, – духмяна, свята; нескінченна Россю;
ти вівтар, на якому лю́дська кров
запеклась; Біла Церкво, тривке́ колосся.

Ти, як сповідь не виказана; крик,
що проломлює чорно́зем в пáрку Слави;
спóвідь, прóщення; вистражданий мир;
Біла Церкво, молитва і колисáнка.

_______________________________________

• крíвляний – кривавий (словник Б.Грінченка);
• голостьо́б – вивищена місцина без рослинності;
• дити́нець – центральна укріплена частина староруського міста, огороджена стінами; кремль, замок;
• голотíч – під відкритим небом (словник Б.Грінченка);
• зли́шок – надлишок (словник Б.Грінченка);
• оцаритися – те саме, що оселитися .

Чужі освідчення до ніг,
Що в кров розбиті, в прах лягають.
Шукаю досі я доріг,
Там де кохання зрад не знає.
Любові тінь я зустрічав
У сутінках зрадливих долі.
По склу брехні наздоганяв
Босоніж, знічений від болю.
Щораз у прірву падав я,-
Туди вели кохані руки,
Облудні очі, як змія,
Не раз гіркі завдали муки.
Але я досі, мов сліпець,
Біжу, шукаючи кохання,
З розбитим серцем укінець
З вершини падаю в провалля.
***
У моих ног, разбитых в кровь,
Клубится пыль чужих признанный,

Я на Земле ищу любовь
Дорогой разочарований.
Её лишь тень встречал порой
За пеленой судьбы тумана,
Как я за ней бежал босой
По битому стеклу обмана.
Срывался в пропасть я не раз,
Ведомый нежною рукою
И блеском лицемерных глаз,
Манящих в бездну за собою.
Но до сих пор не перестал
Слепцом гонятся за любовью,
С вершин срываясь горных скал,
Вновь сердце окропляю кровью.

Умліва в переситі спекотнім
Розпашіла колоскова даль
І на серце скапує самотнє
Невловима лоскітна печаль.
Я сприймаю логікою зору
Хаос хмар в гармонії дощу,
Як в буденну пообідню пору
Логіку гарячого борщу.
Ще з колиски в пам'яті засіло,
Та й зове і манить звідтіля
Рідна призьба, хата біла-біла...
І донині погляд звеселя
Бездоганна вивершеність глека,
Тин у мальвах, споришевий двір
І старий, костенківський, лелека,
Що бентежно молиться до зір.
Тут у всьому є присутність Бога:
Це й краса довершена трави,
І мурашки досконалість строга,
І вогниста вигнутість брови...
День пірна в чарівну прірву ночі-
Гусне тиша, гомін засина,
Тільки річка хвилею хлюпоче,
Наче хоче вихлюпать до дна.
Дух добра витає понад світом,
Юний птах нагулює крило.
Ще в душі квітує тепле літо,
А думки на осінь повело...
2005р.

Прости,
що до сих пір іще мовчу.
Плекаю Слово,
доки не дозріє.

Я подумки
"Привіт" тобі кричу.
Я кожну ніч
запалюю свічу
незгасної молитви
і надії
і примовляю:
- Сонцем їй світи…

Прости мене за це.
Прости.
Прости.