***
Колись ми вийдем на свою тропу,
Якщо не йтимем цілий вік всліпу.
Вклоняючись – і молоту, й серпу,
Довіку не змолотимо копу.

Отож я приїду, люба, ми сядемо в літній кухні.
Яблука білий налив, літо і консервація.
Ти вариш своє варення. Ти так спокійно рухаєшся,
що можна б тут і заснути, і назавжди зостатись.

Ні кави, ні цигарок, ні чорних північних читань,
ні сумнівів перегірклих, ні сутолоки, ні суму.
Сягати тебе рукою – як осягати світ весь,
й любити його, любити – замість про нього думати.

Щоб на ніч тебе – у тишу, а вранці тебе – із тиші.
Любити тебе, любити. Та ще ревнувати трошки.
Любити і не писати, бо як ти оце напишеш:
губи, неначе губи? Зморшка, неначе зморшка?

…Ти наче здвигнеш плечима, і просто скажеш – лишайся,
хоча ми вже це проходили, і ти вже лишався в мене…
Варення у банку кластимеш, моргатимеш часто-часто,
й важкі стікатимуть краплі по банці отій зеленій…

Стоятимеш мовчки-мовчки, тремтітимеш дрібно-дрібно,
а потім банки додолу рукою змахнеш без сили…
Я думатиму – не треба, кому я такий потрібний…
Ти думатимеш – не треба, кому я його варила…

2012.

В долоні келих білого вина...
Час наодинці проведемо з ним ми.
Ти не зі мною,але й не одна
Смакуєш враження від нової білизни...
Прозорість зачаровує наскрізь
Приваблює присунутись назустріч
Непоспішаючи росте бажання вісь..
Уже без сумніву - чи любиш чи не любиш...
Все на тобі волає від кутюр
Тремтять навпроти суміші емоцій
Ця увертюра найсолодша всіх тортур
Ну,сміливіше,що з тобою,хлопець?!
Дотик за дотиком стежиною веде
Звільнити щоб від чар півсонець обруч.
Заплутався...застібки де ж ці?Де?
Лягла білизна...тіла твого поруч...
Зітхання й рухи злилися у ритмі
Бажань гра розчинилася у часі...
Обоє знаєте як віддано любити
У просторі позицій-варіацій...
Вдивляєтесь у пів закриті очі…
Шепоче він..і ти йому шепочеш…
Розчулено..звабливо ..ніжно-тихо…
Вдих-видих..видих..видих..видих...видих....
Відкрита пляшка білого вина,
Яке сьогодні вип'ємо нарізно...
Рум'янцем зашарілась білизна
Уперше вдягненої й знятої білизни.....

Літо таке печальне,
Літо таке сумне –
Сірий свинець навально
Неба красу зімне.

Небо лицем змарнілим
Пустить гірку сльозу,
Що засріблиться біло
Десь у траві внизу.

Тиші – хоч розірвися –
Мов у оркестру грі –
Гряне з блідої висі
Гуркіт Перуна – грім!

І у мінор акорді -
Сутність грози жива –
Ридма рида природа –
Смерть мов передчува.

11.07.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Прокинулась. Ще темно.
І знов сріблястий спів
Наснився, щось таємне
У павутинках слів,

У сяйві хвиль-мелодій,
Казкове щось було.
О, хто цей добрий снодій?
Знов чарівне весло

Заграло сяйвом хвилі,
І голос полетів -
Метелик білокрилий -
У павутиння слів.

я сьогодні не ваш співрозмовник
і не їх і не свій ,не чужий
я молекула-пошук… (умовно)
всенароджених потай живих

я в квадраті, назвем ізолятор
ви не партесь, сходіть у словник
там на розі під назвою "тато"
кожна псина щось робить - я звик

не звертайте уваги на-піксель
з пересердя забрів на обід
його женщіна, з прозвиськом "фікса"
свої страви виварює з бід…

нас вже двоє сімейства апачі
колотнеча така, що ховайсь
він зізнався, що катя осадча
обіцяла дістать аусвайс…

тоді зникне потреба тіснити
не коморцю, а кутик - квадрат
телепростором доситу ситий
в дефіциті готельного "брат"…
2012.

Усе минає: і печаль і біль.
Дощі змивають невагомі кроки.
Ми тайно зізнаємося собі –
Печаттю зостається кожен дотик.

Печаттю в серці, вирієм думок…
Чуття не стерти і не заховати,
Бо хочеться, щоб цілий світ замовк,
Коли ти вчишся заново літати.

І хочеться любити аж до сліз.
І не питати, що готує завтра…
Відмовитись від болю навідріз
І жити так, щоб не зазнати втрати…

Усе минає – і печаль і біль.
Стають пісками зради і образи.
Таємно зізнаємося собі –
Усе минає, тільки, не одразу.

Якби ж то пересіяти слова
Крізь сито серця, аби не зміліти
Любові тій, що душу зігріва,
Що сонцем квітне у тобі над світом…

С другой планеты я и ты
Где злобы нет и нет вражды
Где день всегда, где теплота
Где через край бьет доброта
Где все цветет, где красота
Где удивляет суета
Где горя нет и пустоты
Где глубина от простоты
Где нет предательства, обмана
Где честь в цене, и болью рана
Где женщин носят на руках
Где все ненастья терпят крах
Где шторм желаннее покоя
Где все кипит, не зная сбоя
Где море страсти, все безумно
Где все понятно и разумно
Где мысли взлет, паденья нету
Где не грозит Дантес поэту
Где теплота чужая болью
Где ревность по одежде молью
Где встречи ждут и расставанья
Где радость, и в цене желанья
Где заполняем мы планету
Где красота и злости нету

Вроде еще не весна,
Что же так сердце забилось?
В небе сверкнула звезда –
Это Любовь появилась.

Стужа ушла на покой,
Вьюга в лесочке укрылась.
Зимний, невиданный зной –
Это Любовь появилась.

Тінь моя проходить мовчки,
мовчки по канаві чорній.

Із моєї тіні жаби,
жаби вибирають зорі.

Тінь дає моєму тілу,
тілу спокою і втоми.

Тінь мовчить і тінь проходить,
ходить комаром бузковим.

Цвіркуни позолотили
комишиння зеленаве.

Із грудей постало світло
відображенням канави.



НАРЦИС

- Хлопче, упадеш і втонеш!
Віднесе за течією!..

- Річкою пливе троянда,
річка – в пелюстках у неї!

- Подивись мерщій на птаха!
Жовтий птах почеред ночі!..

- Очі я впустив у воду…
- Відійди од краю, хлопче!

- Наче сам я в тій троянді…
Хлопчика відносять хвилі.

Він пощез. Усе збагнулось...
Тільки висловить несила.

_________________________________________

Текст оригіналу:


DEBUSSY
Mi sombra va silenciosa
por el agua de la acequia.
Por mi sombra están las ranas
privadas de las estrellas.
La sombra manda a mi cuerpo
reflejos de cosas quietas.
Mi sombra va como inmenso
cínife color violeta.
Cien grillos quieren dorar
la luz de la cañavera.
Una luz nace en mi pecho,
reflejado, de la acequia.

NARCISO
Niño.
¡Que te vas a caer al río!
En lo hondo hay una rosa
y en la rosa hay otro río.
¡Mira aquel pájaro! ¡Mira
aquel pájaro amarillo!
Se me han caído los ojos
dentro del agua.
¡Dios mío!
¡Que se resbala! ¡Muchacho!
... y en la rosa estoy yo mismo.
Cuando se perdió en el agua
comprendí. Pero no explico.

Немов медові бризки,
солодкі "барбариски"!
Залишу дві в кишені
для тата і для нені,
а ще залишу трішки
для мишки і для кішки!

Чи вистачить усім?
Мабуть, одну я з'їм,
бо для рудої кішки,
найкраще - це сосиски!

Згадала я, для мишки,
найкраще - це горішки!
Іще одненьку з'їм,
І вистачить усім!

Казали у лікарні,
- Щоб зуби мати гарні,
щоб не була халепа,
солодкого не треба!

Я тата порятую -
цукерочку скуштую!
Оцю маленьку з'їм,
і вистачить усім!

Залишилась одненька
цукерка солоденька!
Не вистачить усім,
мабуть і цю я з'їм!

Оце й усе… Вже осінь на порозі,
Насичена дозрілими думками.
Все вчасно, без запізнень у дорозі,
Й немає жодних сумнівів – за нами.

В минулому пора жаги вершин,
Наснаги творчої, кохання, заперечень,
Глибоких ран, переживань і змін,
Неприйняття, невизнання та зречень.

Тече ріка повільною ходою –
Живий потік із монотонних дум.
І стеляться тумани над водою
В невдалій спробі приховати сум.

Під світлі ритми місячного сяйва
Пролився ранок свіжою росою.
Вдихнувши вітру, запашіли трави…
І понеслось життя стрімкой рікою.

Зашелестіло, засюрчало, заспівало –
Безмежна радість, творчості наснага…
Мить прохолоди. Але дуже скоро –
Спекотне сонце та нестерпна спрага.

Любові, Боже, дай і нових тем,
Не допусти, щоб став байдужим знову
До болю, горя і чужих проблем,
Верни довіру посмішці і слову.

Життя – полинь, а іноді – нектар…
Дай, Боже, більше радості, натхнення,
Залиш мені захоплюватись дар,
Наповни змістом хаос сьогодення.

Думкам дай змогу вічність покорити
І скуштувати радість перемоги…
Дай, Боже, дай… Навіщо тоді жити?
Я справлюсь сам! Не треба допомоги.

Для того, щоб навчитися читати,
Абетку треба досконало знати,
Без букви жодної не можна обійтись,
Тож будь уважний і старанно вчись!

Аа

Найперша буква — це, звичайно, А:
Цікаві з неї починаються слова,
Тому ніяк не обійтись без неї
В словах Абетка, Аґрус чи Алея.

Бб

Здійняла лемент Буква Б,
щоб всі почули:
— В абетці друга я, чому ж
про мене ви забули?
— Як же я вимовлю Без Букви Б, —
зітха Катруся, —
Бог, Батьківщина, Братик і Бабуся?!


Вв

Вогник Виткався з Вуглинки,
Вітерець Війнув якраз,
Він роздмухав Всі жаринки,
Ватра спалахнула Враз.
…Вечоріє. Вітер Вщух.
Від Вогню йде теплий дух,
Ватра В розпачі Волає:
— Вітре, Вій, бо Вже Вгасаю!»


Гг, Ґґ

Ось дві літери-сестрички,
Мов дві крапельки водички,
Хто абетку добре знає —
Їх одразу розпізнає.
Перша — втне вам Гопака,
Здружить Гуску й Гусака,
Друга — враз як заґелґоче:
— Я не Г, а Ґ! — хихоче.
Тож мерщій берись до вправ,
Не лови, будь-ласка, Ґав,
Букви ці не переплутуй,
Щоб невігласом не бути.


Дд

— Хто з вас, Діти, знає, Де
В алфавіті буква Д?
— Знають всі. Відомо ж всім:
Схожа буква ця на Дім.
Дім Данилко нам збудує,
На Даху Димар змурує,
Вікна й Двері зробить з Дуба,
Буде Діткам в Домі любо.


Ее

— Може, хтось з вас відгадає,
Хто у полі рів копає?
— Може, кран, а може, трактор?
— Ні, малята, — Екскаватор!
Невідоме слово це
Починає буква Е.

Єє

Єва букву Є шукає,
Каже: «Букви Є немає.»
Обізвалась буква Є:
— Як нема мене? Я — Є!
Прочитай ім’я своє —
Перша буква в ньому — Є!

Жж

Що за Жук з абетки виліз?
Буква Ж з Жука зробилась,
Стала Жартувать, нахаба,
З Журавлем звінчала Жабу!


Зз

Знову Землю Засніжила
Завірюха-Зима,
Захурделила, Завила,
Застогнала вона.
— Не Злякаємось Зими!
Нам Замети — не Завада!
Заметілям раді ми,
Заметілі — наша Зваба!

Ии

Спробуй, Дмитрику, знайти
Найскромнішу букву — И.
Хоч ця буква — кожен знає —
Майже слів не починає,
Та вона нам не байдужа,
Буква И — потрібна дуже.
Ось, для прикладу, слова:
Мир, синиця, сир, пила,
Жити, пити, сито, сич
І єдиний вигук — Ич!
Ич, яка ця буква И:
Нам без И — хоч пропади,
Ні сюди і ні туди,
Як без їжі та води!

Іі

Ігор, Іра та Іванко
Індика шукали зранку,
На подвір’ї був — І зник,
Де ж подівся наш Індик?
Обійшли усі двори,
Запитали в дітвори:
— Може в Інший бік Іти?
Може вдасться там знайти?
От Історія сумна:
Був Індик — І вже нема!


Її

Їжачок у поїзд сів,
Їде в гості до братів,
Накупив наїдків Їм —
Рідним братикам своїм,
А сестриці — Їжачисі
Подарує рукавиці,
Щоб не мерзла в лапки,
Коли вийде з хатки.

Йй

— Йой! — зітхає буква Й, —
Як набридло все в житті:
Тільки йойкай та зітхай,
Не щастить мені — і край!
— Не страждай, — говорить Ї, —
Будь сестрицею мені:
Будем разом — ти і я —
Чарівні творить слова.
Осьде — слово в множині,
В ньому буде буква Ї:
Солов’Ї, гаЇ, краЇ —
Всі турботи тут моЇ.
А коли такі ж слова
В однині писати —
Будеш, сестро, ти мене
В слові заміняти.
Ось, наприклад, прочитай:
Соловейко, гай та край.

Кк

У Колисоньці Кленовій
Колисала мати сина
І співала Колискову
Про Красуню Квіт-Калину.
Красні Китиці Калини
Над Колискою схилились,
Щоб синочкові Красиві,
Кольорові сни наснились.

Лл

Лебідь, Ластівка, Лелека
Прилетіли із-далека;
Лама, Лев та Леопард
Всіх злякали не на жарт;
Лис, Лоша й рогатий Лось
Разом крикнули: «Лосось!
Ось він в річці! Ось він, ось!»
— Звідки він сюди приплив?
—Здивувались Лящ та Лин.
І Лише Лінивій Льосі
Все байдуже, все у носі!

Мм

Маленький Марчик Мовить
Мамі Мило:
— Матусю! Можна М’ячик
Мити Милом?
Мить завагавшись, взялась до науки:
— Маленький! Милом треба
Мити руки!

Нн

Котик жалібно Нявчав: «Няв-Няв!
Я Не сплю, Не ловлю ґав, Няв-Няв!
Мишку сіру поганяв, Няв-Няв!
Ледве-ледве упіймав, Няв-Няв!
Хоч старий я став уже й оглух,
Але маю до мишей я добрий Нюх!»

Оо

Сміялось в небі сонечко, як О,
Послало свій промінчик у вікно —
Оленка й Олесь Очка зажмурили,
Щоб буква О їх враз не засліпила.

Пп

Зліва Палиця і справа,
Поперечка їх з’єднала —
Подивись, не Поспішай,
Букву П запам’ятай!


Рр

Запам’ятай назавжди відтепер
Цю букву на імення — еР,
Багато слів, які ти знаєш,
Ця літера розпочинає:
Рік, Ряска, Риба, Рак, Ріка,
Родина, Радість, Рід, Рука,
А імена які є славні:
Романи, Ростики, Руслани!

Сс

Якщо розріжем навпіл букву О,
І виберемо ліву половину,
Спокійно вимовити зможем: Сто,
Соловейко, Сонце, Скатертина.
Ця буква-серпик має ім’я — еС,
Вона таких натворить нам чудес,
Що Лома перетворить в Сома,
А слово Мак замінить враз на Сак.

Тт

Тетянка Татка Тягне Танцювати,
Та на Трембіті ще затрембітати,
Танка Такого Тільки Тут і Треба,
Щоб веселились і земля і небо!

Уу

Між голосних — важлива буква У,
Ви, діти, запитаєте: « Чому?»
— Без букви У не вимовить дитина
Святе і горде слово — Україна!

Фф

Буква еФ засумувала,
Що без неї вчать уроки,
Враз про себе нагадала
Й мовила, надувши щоки:
— Фу, без мене вам турбота,
Ну, скажіть без мене вслух:
Форма, Фарба, Фрукти, Фото,
Чи Фіранка, чи Фартух.

Хх

Хоче в Хатці Хом’ячок
Застелити Хідничок.
— Хи-Хи-Хи! — Ховрах Хихоче. —
Глянь: Хом’як Хідник волочить!

Цц

В осоці Цвіркун Цвіркоче,
Розбудити діток хоче,
А малята рано-вранці сплять.

І синицям на осиці
Ранком теж уже не спиться,
А малята рано-вранці сплять.

Цуцик з’їв смачне реберце,
Хлепче воду із Цеберця,
А малята рано-вранці сплять.

На Цямрині горобці
Цвірінчать — гучні співці,
А малята рано-вранці сплять.

— Цитьте! — просить їх матуся, —
Дайте виспатись Мартусі,
Бо малята рано-вранці сплять!

Лиш коли Цілюще сонце
Кине промінці в віконце —
Сон тоді тікає від малят.

Чч

Чапля Чайку Частувала —
Чай Чорничний їй давала.
Чайка Чемно Чай допила
І ще Чашку попросила.
Чапля в Чайник заглянула —
Чаю більше там не було,
Каже Чайці: «Вибачай!
Не Чекай, скінчився Чай!»

Шш, Щщ
Словами Шепіт, Шелест,
Шум, душа,
Пишається тризуба буква Ша,
Коли ж їй хвостика пришити,
То можна в Ща перетворити:
Щоб Щука тріпотіла в сітях,
Щоби Щасливо Щебетали діти,
Щоб на Щоках малят
рум’янець цвів,
І Щедриком святковим
край дзвенів!

Юю

Юрко та Юля Юшку смакували,
Яку зварив зі щуки дід Юхим,
Юначі очі радістю сіяли:
Палала ватра й розстеляла дим.

Яя

— Не щаслива Я на світі,
Я — остання в алфавіті,
І вина тут не моя,
Що між букв остання Я.
А проте, мої малята,
Я створила слів багато,
Перша буква в них — це Я:
Яма, Яблуко, Ягня,
Явір, Ягода, Ялинка,
Янчик, Ярослав, Яринка.
Не цурайтесь букви Я,
Бо таке моє ім’я.

Ьь

Ось буква еР на голову устала,
Й одразу з букви м’яким знаком (Ь) стала
Хоча це знак — не буква, знає всяк —
Пом’якшувати букви він мастак.


АБЕТКА-АКРОВІРШ

Абетку ви вивчали недарма —
Без неї в світ знання – глухі пороги.
Відкрийте книгу — ось вони, слова,
Гортайте сторінки без остороги,
Ґ ав не ловіть – зіб’єтеся з дороги.

Долайте невідомості бар’єр,
Енергії й завзяття вам — без ліку,
Є чим пишатись, друзі, вам тепер,
Живіть у світі знань довіку.

Зривайте сміло вченості плоди,
Ич, як цікаво всесвіт пізнавати,
Ідіть упевнено до вашої мети —
Її вам неодмінно досягти
Й ніколи на путі не спотикатись.

Книжки читайте — мудрості ручай,
Лиш в них житейську істину шукайте,
Минуле свого роду і звичай
Ніколи у житті не зневажайте!

Остерігайтесь сірості в думках,
Поборюйте невігластво і дурість,
Радійте дружній іскорці в очах,
Стократно тіштесь щирості натури.

Таланту не закопуйте в собі,
Узбіччям не тікайте від удачі,
Фортуна ж бо не любить тих, хто в тінь
Ховається, щоб їх ніхто не бачив.

Цінуйте пісні рідної розмай,
Чарівний світ Шевченкового слова,
Шануйте і любіть свій рідний край, -
Щоб не зів’яла українська мова.

Юний читачу! Гордо вимовляй:
— Я — України-матері дитя!

2003

Два кроки, лиш до здійснення бажань.
Два кроки, по хитких щаблях сумління.
Себе зборовши – почую залп вітань,
Побачу спроби лобизань і поклоніння.

Два кроки і простягнута рука,
І та вершина, що здавалась небом,
Мов голос Бога – далека і близька,
Мов пісня волі – омріяна потреба.

Два кроки, а що там після них?
Куди дороги повертають далі?
Чи справді варто, топчучи своїх,
Забрати всі обіцяні медалі?

Два кроки. Зупинятися чи йти?
У сумнівах давно зомліли ноги,
Можливо ще потрібно дорости
Й знайти свої, а не чужі дороги.

2012р

Байдужість чорної безодні
І холод зоряних туманів
Кидають нас у сни солодкі,
В примари трав'яних дурманів.

Шлях тягнеться в один кінець:
Потилиці – облич нема.
Життя, потреби – нанівець...
Ну, а душа? – Поки жива.

***
Мабуть, усе ж таки мені здалося,
Що маєш ти хронічне безголосся.
Як страшно ти мовчиш, народе мій, –
На повен голос, наче в передгроззя.

З екрану два нащадки Мойсея,
Здійнявши галас, б’ють себе у груди –
Два жадібних цинічних фарисея…
А ціль: хто б не програв – при владі бути.

Для телепнів вистава на екрані –
Блюзнірство… Україна на кону
В суцільному тупому балагані…
Жеруть, не наковтавшись… до схочу.

На Першому для нації – равини.
Де пісня задушевна, гарна?
Нема у цій країні України –
Давно уже земля обітована.

Я розумію, якось треба жити,
Хоч ненаситне в наші будні вкралось.
Вони такі, як є… що їх винити,
А що з тобою, мій народе, сталось?

Окутана країна, вся в шинках.
Народ же спить в обтяжливім дурмані,
Все загниває поступово… прах,
Забуті дні славетні при Богдані.

Паплюжать мову – надбання, духовність.
Хіба цього народ чекає дійсно?
Плетуть байки безглузді про двомовність…
Прокиньтеся, бо буде надто пізно.

Із-під поли погрозливого танка
на пільгових умовах у ціні
привабливо незвідана коханка
гостинно Уманню дісталася мені.

Цнотливий дух Софіївського парку
знайшов такі, що інших слів не зич:
щасливий випадок на аватарку
нас зблизив, ой... до відстані облич.

Ховалась ніч за межі "пентагона",
немов якесь лякливе цуценя,
а я торкався уманьського лона
у ритмі вальсу з посмішкою дня.

Шляхетний стан погрозливого танка
в зворотній від маршрутки напрям зник.
Гадав я: Умань - тільки так, коханка...
Не проти з нею стати на рушник.


11.07.2012

Недалечко від села, на горбочку , росла собі одинока тополя, а там недалеко, над річкою красувалася розлога верба. Сумно було обом, не мали пари.
Ось і почали вони дружити. Гомоніли, мріяли , перегукувалися. Однакові були ростом , зеленим листячком пишалися. Любовно сідало на них сонечко , та на їхніх гілкочках відпочивало. Теплими вечорами , прилітав пустунчик вітер,.бавився з ними, лоскотав листячко- то верби, то тополі. Підхоплював їхню розмову і ніс далеко у гори- ближче до хмар, а часом, аж до самого Бога. Відчував Бог їхню любов, а тому і посилав їм силу рости і розвиватися.
В той час люди перестали прислухатися до Божого Слова,. Не вірили , що Господь зійшов на землю. Деякі мали своїх богів, інші взагалі перестали вірити у Вищу Силу.
Ось так і росли б собі подружки, якби не та буря , що наблизилася до їхнього селища. Була це п’ятниця. Небо почорніло, блискавки зміями перекреслювали небесні простори, тріскали недалекі високі скелі. Падали дерева. От тільки верба і тополя стояли непорушно. Прилетів вітер, приніс краплини дощу , кинув їх на вербу і ледь чутно зашепотів-
-Він помер, Його розіп’яли на хресті.
- Кого? спитался верба.
-Того, хто приніс любов на землю. Господа нашого, Ісуса Христа.
Затремтіла верба від болю, безсило схилила свої віти до землі і так застигла в цій позі навіки. Навіть не мала сили розказати про це горе своїй подрузі тополі.
Вербичка плакала три дні, не піднімаючи очей .
Аж ось повіяло теплом . Це знову прилетів друг вітер і приніс зі собою звуки радісних сурм і пісню, що розливался дзвіночками- Христос Воскрес.
Почула цю пісню тополя, розпитувала, що ж це за пісня. Розказав вітер тополі і про смерть і про Воскресіння . Зойкнула тополя , та зразу ж і зраділа такій вісточці. Випростала свої гілочки підняла їх високо під хмари дякуючи небесам за таку радість. І росте вона з тої радості все вгору та вгору прославляючи Бога. Струнка, висока, щаслива.

О, витражи, о, витражи.
Вокруг сплошные миражи.
Купаюсь в сказочных туманах
Фата-морганах, фата-морганах.

Под властью сладких слов тумана
Растает боль, исчезнет рана.

О, витражи, в них столько цвета,
И чистоты, и красок лета.
Мираж же ярок и могуч
Но он липуч, он приставуч.

Клубятся облака тумана,
Но нет в них призраков обмана.

Звучит аккордами пассаж,
Всплывает волнами мираж:
Вот в чине капитана князь
Княгине шлет в конверте страсть.

Уходит в море, уплывает:
По ней одной душа скучает

Вот свет сквозь стеклышко костела,
И миражи сияют снова:
В них – призрак божества Атона
И Нефертити, Эхнатона.

Прекрасней всех красавиц Нила,
Она любви, лишь ей служила.

Панно из разноцветных стекол
Дворцов, гостиниц, много окон.
Всплывает «Рыцарь» миражом −
Прошелся Врубель витражом.

О, витражи, о, витражи.
Вокруг сплошные миражи.

Ця тиша між нами
така красномовно-палка...
Теплом розімлілим
свідомість колисану ніжить,
і хлюпає в серці
по-давньому гостро і свіжо,
у просторі часу
вразливістю слова крихка...

Ця тиша між нами
дорожча за музику слів...
О, як же це гарно -
уміти мовчання читати,
що тане у серці
зі смаком солодкої вати
і ніжно заводить
у солод замріяних снів...

2012

Сонце... Небуле Сонце...
Сонце! Незнане Сонце!
Десь межи хмари інших -
Блуд, дошкулявий блуд...
Танці? Бува, не сон це?
Співи? О, сон - це, сон - це!
Руки під образами,
Рами, і храми, Люрд -
Часом, що вже віками -
Крами. Усе - за крами!
Вибитими шибками -
На неозорий шлях.
Свічі, палають свічі
Кетягами-зірками.
Каяння - між думками,
Каяння - на руках.
Каяння... Вже не сон це
Там, де минуло Сонце...
(11.07.12)

щось неправильно ми зрозуміли
Златочко -
маємо тебе за шкідника садів і лісів
і в парках тебе винищуємо
вузькотіла
ти і дуб могутній подужаєш…
але ж
ніхто і ніщо у цім світі не зайвий…
рухлива
чом зупинилась
синя соснова Златочко -
мене почула?
й зблиснула металом холодним
байдужа і досконала
*
2012

Привіт, мій любий, день тебе втомив.
Нарешті вдома. Сядь, побудь зі мною.
На тій світлині з янголом – то ми,
Коли були сім’єю молодою.
Помовч. Влови спокійний дому ритм
І пригорни мене, уперше наче.
Наш янгол посміхається згори
І всьому надає небесних значень.
Ще ноги йдуть і руки роблять щось…
Минеться, тільки дійдеш до подушки.
У нас з тобою справжнє відбулось –
Спорідненість у долях і у душах.
2012

Танцює фламенко іспанська циганка,
В'юниться змією привабливий стан.
Циганко-чаклунко,- ти пристрастей бранка.
В очах твоїх чорних бушує вулкан.

Дочка Пірінеїв, гарячого сонця.
Під звуки гітари, під стук кастаньєт,
Кому віддаєш ти палке своє серце?
Признайся, красуне, розкрий свій секрет.

Розметані хвилями кучері чорні,
Троянда червона, намисто з монет
І дим сигарет у старенькій таверні, -
Де хмелем п'янить твій гнучкий силует.

Скажи-но, циганко,красуне іспанко,
Нащо так безжально серця ти крадеш?
Напевно цілуєш і любиш так палко,
А може і досі кохання ще ждеш?

Запально танцює циганка фламенко,
Струмиться шовкова спідниця до ніг,
А руки злітають, як голуби, стрімко
І золотом сяє браслет-оберіг.

У запалі плескають п'яні матроси.
Розкидала ніч вже вогнів аметист.
Як блискавки, погляди кидає скоса,
Закоханий в неї на смерть гітарист.

Мольфар собі
тихесенько сміється,
у зоряні вдивляється дива.
Він молиться.
Нехай же Вас торкнеться
його печаль
і трепетні слова
про те,
що все минає...

Не минеться
лише любов,
що душу
зігріва...

***
Як справді хочемо, братове, ми,
Щоб мова довела до Колими,
Хутчій пускаймо язика до хати, –
Вже гупає важкими чобітьми.

Йому дев'яносто… І кожного ранку
Каміння потроху в мішечку тягає.
Дідусь поспішає, встає до світанку –
Тризуба на схилі гори викладає.

Героям слід встигнути шану віддати –
Життя вже на фініші, сила не та…
Та топчуть земельку його супостати –
І тому дідусь досі в лавах УПА.

Тризуб, то є образ шляхетності роду,
Незламності духу, величчя та слави.
Ввібрав він у себе і силу, і вроду…
Із космосу видно цей символ держави.

Знаєш, стежки-дороги
Часто до прірви ведуть людей.
Янгол чи голос злого
Нас віддаляє від мрії й веде
За горизонт... Справжній Едем -
Він де?

Ніженьки вмочу у роси,
Коси в любистку сполочу свої.
Бути щасливою - просто!
Вітер гарячий всі рани згоїв,
Чуєш - співають для нас солов'ї
З гаїв!

Гріюсь теплом твого серця,
Дивний вогонь з-під твоїх повік...
Аж до самої смерті
Тільки любов - то найбільший лік,
Спраглій душі - життєдайний сік
Повік!

Зоряний пил на повіках,
Срібна мотузка з душі до душі,
Час - то найкращий лікар!
Вже не боюся розлуки дощів,
Разом здолаймо життя віражі
Мерщій!

Надихнули Роман Лесюк та Оксана Мазур

я стиснутий в жмені долі,
вона грає мною як хоче,
лютую, щербатіє місяць поволі,
тому вовком вию щоночі.

липень, 2012 р.

ПЪЛНОЛУНИЕ

Така ме стиска в шепите си съдбата,
така ме премятат и тия, и ония,
че ми иде да се озъбя на луната
и като вълк да вия.

***
Рятуй нас, мово, й ти, красо небес,
Щоб дух народу в істині воскрес,
І не торкнувсь до серця України, –
Цей айсберг, що в мерзенних душах скрес.

І хочеш йди - сюди або туди,
і хочеш стій - нічий, її чи мій,
і хочеш сни, і хочеш спи,
торкайся легко або бий,
кусай, вдихай чи спрагло пий.
Як хочеш там, як хочеш тут,
(не пхаю носа в твій маршрут),
далеко, близько, з ким-небудь
і будь-який.
Просто будь.
10/07/2012

Перебуваю в стані дежавю:
когось, до сліз знайомого, люблю.
Усе – до болю рідне і близьке,
мов лезо бритви, гостре і слизьке.

Довкола серця – звичний антураж.
Я від любові просто навіснію.
Вщипну себе. Чи раптом не вві сні я?
Глибока рана. Вводимо дренаж.

Врятуй від почуттів, Всевишній Боже,
все так зненацька, швидко і невпору!
Й ніхто нічим зарадити не може.
(“Кого хвилює, врешті, твоє горе”?).

Усі тебе минають обхідцями:
немає діла до твого жалю!
Перебуваю в стані дежавю:
знайоме все. І сльозоточить рана.

рожевий фламінго стоїть на рожевій нозі
а другу сховав у рожевому пір’ї підкрилля
фламінго з народження небо рожеве відкрили
в рожевому світі у ніжно рожевій лозі

рожевим довіку фламінго отак проживе
ловитиме рибу рожеву закрученим дзьобом
в рожевого птаха чудове захопливе хобі:
в рожевому світлі сприймати старе і нове

Час не можна розтягти на п’яльцях,
Чи зопалу викинуть за пліт,
Час не обвести навколо пальця,
Щоб сховатись від прожитих літ.

А літа лягають у покоси,
Мов у лузі скошена трава...
Залицяється до мене осінь,
А колись всміхалася весна.

А колись мені весна всміхалась
Яблуневим цвітом у саду,
Тремолом цикад в пахучих травах,
Сотами в травневому меду.

Весно, весно, ти моя відрадо!
Ти дитинства мого зелен-сад!
Захисти мене і дай пораду,
Як до тебе утекти назад,

Чи, бодай, пригрітись на осонні
Мого літа, що уже сплива,
І відчуть, поніжившись спросоння, —
Осінь ще мене не здоганя.

Осене моя золототкана!
Та не квапся так, не поспішай!
Ти для мене пара ще неждана, —
Сядь скраєчку літа, зачекай!

2005

Засіялось маками поле,
Палає яскравим вогнем.
З весни після холоду - кволе,
Квітує тепер день за днем.

Із озера - жінка-русалка,
Осоками йде навпростець,
Для згУби чарівна весталка,
Збирає дурман, ялівець.

Прикрасила маками груди,
На стегна - вербову лозу.
Малини солодку облуду,
Вустами пила, мов росу.

Засіялось поле житами,
Нескошений колос мовчить.
А мак червоніє квітками,
Не займані душі манить.

Повідцвітали небеса
І повсихали очерети,
Та юно райдуга звиса
І сонце котиться в кареті.

Весну з надій не вилучай,
Минуться осені і зими.
Пішли, кохана, пити чай,
Радіти зелені озимих.

А те, що квапляться літа,
Біда хіба? Їх кваплять діти...
А осінь - гарна, золота,
Якби ще з нею не старіти...

10.07.2012

Видно здалеку нас,
Не такі, як усі –
Два білесеньких птаха
На чорному тлі.

Наша доля страшна,
Бо ми завжди в прицілі –
Не потрібні нікому
Світлі задуми, цілі.

На землі ми чужинці –
Тут все продається…
Світ змістовним і значущим
Лише здається.

Світлі тигри, вовки,
Білі коні та птахи
Серед сірого, чорного –
Завжди невдахи.

Все – нікчемне, пусте,
Недолуге й байдуже…
Випадковість – зарано
Ми з’явилися, друже.

Ось – річка. Далі – пагорби та кручі.
З дитинства милий серцю краєвид,
Наповнений минулим, весь живий…
І тиснуть спогади, неначе сірі тучі.

Я все частіше повертаюся сюди,
Де задуми наївні й нездійсненні
Спливають знов у вигляді надії…
І оживають позабуті тіні давнини.

Обличчя друзів чесні та відверті,
Без пилу фальші й масок чистоти.
Ще й відчуття безмежності життя…
А також босі ноги, вщент роздерті.

В минулому… Осиротіло щастя нині,
А сивина випереджає славу…
Скрізь чорні ворони у пошуку поживи,–
Як страшно стало жити в цій країні.

А ніч крадеться, тихо прослиза
У шпарки, щілі, закутки, і тиша
Дзвенить між зір, неначе сталь ножа.

Знаходжу знов печаль свою колишню,
Оту, що від рум*яного «люблю»,
І зустрічей щемливого чекання,

Коли живеш у стані «тихше, сплю»,
Стрічати мрієш разом зірку ранню,
І п*єш із уст цілунки і меди,

Словами ніжно пригорнеш до серця…
Судилося печаль стару знайти,
Щоб виплавити радість нову «з перцем»,

Із полумяним пристрасним «чекай»,
«Палай, і буде світло дня крізь ночі»,
Із теплим, винуватим «пробачай».

І ти пробачиш, навіть як не хочеш…

Чи правда те, що правда коле очі
Тим, хто не знає, де брехні рубіж?
Чи коле тим, до правди хто охочий,
Хто каже правду, хоч його заріж?
Чи правдолюбцю правда скроні точить?

Чи ти про себе правду знати хочеш
Чужу? Вартує те хоч гріш?
Вона завжди із гіркотою жовчі.
Свої і правда і брехня миліш?….

Брехня і правда вічно впереміж.
Впізнати легко. Не заплющуй очі…
Але не квапся застромити правди ніж
Й дізнатись, як від правди кровоточить…

©08/07/2012

* * *
Не помирати від жалю, а жити
Я маю; їсти й пити, щоб зростать;
Щоб кров чистіш була й міцніла стать,
І відчуття свої всі освіжити;
Й тим, хто не в змозі голод вже терпіти,
Не вариво з жалів ріденьке дать,
А щось, щоб теж відчули благодать,
Ситніше і смачніше їм зварити.
День вересня ясний; на виднокрузі
Багрянець кленів, неба синь і глиб,
Хмарки в нім білі, й вітерець у лузі.
Щоб помагати слабшим, слід мені б
Ростити волю й розум не на тузі,
Гнать відчай геть: їм щастя – наче хліб.

Edna St. Vincent Millay
* * *
I must not die of pity; I must live;
Grow strong, not sicken; eat, digest my food,
That it may build me, and in doing good
To blood and bone, broaden the sensitive
Fastidious pale perception: we contrive
Lean comfort for the starving, who intrude
Upon them with our pots of pity: brewed
From stronger meat must be the broth we give.
Blue, bright September day, with here and there
On the green hills a maple turning red,
And white clouds racing in the windy air! —
If I would help the weak, I must be fed
In wit and purpose, pour away despair
And rinse the cup, happiness like bread.

* * *
Для тебе я – лиш літа теплі дні,
А не усі чотири пори року;
То ж тих принад, що не знайдеш в мені,
Шукати в інших слід твоєму оку.
Нема в мене ні осені дарів
На продаж, ні задуми днів зимових;
Й люблю тебе я так, що догорів
Вже й чар, що весь він у весни обновах.
Тому кажу: хай з літом і любов
Моя йде – і не місце тут образам, –
Щоб ти радів пташні і квітам знов,
Як вернеться з прийдешнім літом разом;
Інакше будеш, як порушу дати,
Вже й літо в іншім кліматі шукати.

Edna St. Vincent Millay
* * *
I know I am but summer to your heart,
And not the full four seasons of the year;
And you must welcome from another part
Such noble moods as are not mine, my dear.
No gracious weight of golden fruits to sell
Have I, nor any wise and wintry thing;
And I have loved you all too long and well
To carry still the high sweet breast of spring.
Wherefore I say: O love, as summer goes,
I must be gone, steal forth with silent drums,
That you may hail anew the bird and rose
When I come back to you, as summer comes.
Else will you seek, at some not distant time,
Even your summer in another clime.

Настроение что-то не спорится,
Может, ветер не с юга повеял,
Может, связано это бессонницей,
Или происки лютого змея…
Вот, сижу, обнимаю коленочки,
Обхватила рученками ножки,
Холод слышен от каменной стеночки,
И на платье "растут" все горошки…
Слезки капают, словно по графику,
И отчаянно тают на ткани,
Ожиданьем себя я изранила,
И по-новой приблизилась к грани.
Абрикосы и спелые вишенки,
Как хочу, чтобы ты их отведал,
Наслаждался садовою пищею,
И прогнал прочь седого соседа.
Говорю ему, милый мой рядышком,
Только стоит позвать, и приедет,
А пока только мокрые пятнышки…
И отчаянно верю в победу.

В обіймах гарячих
нестримного липня-коханця
ледь чутно і солодко
стогне схвильована ніч.
У колі одвічнім бажання,
жаги, протиріч...
ця пара до ранку
кружлятиме в ніжному танці.

А лінії їхні тремтливі -
в краплинах роси,
у музиці місячній трав,
невловимо сріблястих.
Почувши її, серед них
просто хочеться впасти
і палко згоріти
в багатті цієї краси!..

....

Ледь чутно і солодко
стогне схвильована ніч
від ніжних цілунків
невтомного липня-коханця.

Ще трохи – і стомлено-сонна,
десь зникне уранці,
забравши з собою
мереживо зоряних свіч...

2012

Бабье лето... окутала нежность,
Сдвинув сроки начала зимы...
И звенит позолотою верность
В ярких красках парящей листвы.

Вся река в тихой грусти туманов –
Белизной донимает печаль...
Небо плещется в водах лиманов,
Журавли отправляются в даль.

Степью – запах осенних костров...
Вдруг нахлынули детства забавы
В виде легких, малиновых снов...
Паутиною скованы травы.

Осень резко ворвалась в права
Златогривою сочною зрелостью...
Извелись, потускнели слова
Перед сладкой с кислинкою спелостью.

В гробовой тишине
Песни вовсе умолкли.
Ведь по нищей стране
Стаей рыскают волки.

Будь ты конный, иль пеший
Шапку спрячь – украдут,
Даже если ты леший –
На куски разорвут.

Есть за глупость расплата –
Мол, не знали тогда…
За штурвалом – бригада.
И, кажись, навсегда.

Что же делать сейчас –
Столько плещется тупости?
Сделать вид – не у нас…
Нет лекарства от глупости.

Страшусь моментов тишины,
Когда тоска стеной накатит,
И верить хочешь, но не можешь,
А слово ничего не значит.

И вновь не заданы вопросы,
И не получены ответы…
Течет ручьями пустословье,
Звучат дежурные приветы.

Куда идти, куда бежать
От мыслей бестолковых, мрачных.
Накрыло холодом зимы…
Жизнь вся в нюансах однозначных.

Не важно – это днем, иль ночью:
Ушел в себя, молчу, затих,
Схвативши ручку и бумагу…
И красотой ложится стих.

Мир предстает сквозь стеклышка сознаний
И простотою тешит жизнь глупца:
Понятность связей и стабильность знаний…
А вед неведомы нам замыслы Творца.

История есть череда предательств,
Потока войн, братоубийств, вражды
И взятых, но забытых обязательств,
Слез, голода, измен и суеты.

В чем смысл всех препирательств, распрей, бед
И повторяемость безумств, кровавых счетов?
Вопросов много – тишина в ответ:
Покрыто тайной, никаких отчетов.

Наш мир есть миг реальности размытой,
Иллюзий плен из представлений ложных,
И пустоцвет уверенности сытой,
А также тленность мыслей ненадежных.