Ми одне, ми зірки, ми поля, ми вітри,
ми розквітнем весною, знеструмимо осінь,
ми сховаємось вдвох на верхівці гори,
ми віднайдемо світ у шорсткому колоссі,
ми залишимось там, де не просто любов,
ми триматися будем не просто серцями,
ми одне, в нас одна закипаюча кров,
ми птахами злетим, ми поляжем борцями,
і співати пісні вишиваній душі -
це не просто любов, це палкіш за кохання!
Ми одне, ми квітучі в блакиті вірші,
ми квітуче прозоре новітнє світання.

2004

***
Сірим по сірому вишили небо ворони.
Буде ґламурно, так певно подумалось їм.
Ніч наступає – ослабте свої оборони,
Дайте поживу постелям голодним своїм!

День добігає кінця – що там в нього за краєм?
Скільки, – питаю в зозулі, – на долю мою?
(Де ж її взяти живу – дерев’яну питаю).
Чую від неї таке ж дерев’яне – «фак ю».

Ніч наступає, тож цільтесь в обійми точніше –
Так ми прорвем осоружне кільце самоти.
Чорним по чорному в небі ворони щось пишуть.
Це, їм подумалось, будуть небесні листи –

Звістки всім тим, хто вгорнувсь у самотнє минуле,
Мимо обіймів потрапив колись мимохідь.
Є там для мене хоч щось, гей, скажи-но, зозуле!
Скрипне пружинами й довго-предовго мовчить…

2012

Застигло в серці у моєму трошки літа.
На мить заповнено всі камери у нім,
а може і на зовсім
там усередині з'єднаються півсвіту...

Ця дивна суміш розгойдала тиск у венах.
Ходити легше так і дихати сповна...
Не треба присмаків червоного вина,
щоб поєднати у собі актора й сцену.

Чомусь припало до душі те надвечір'я,
оті блискучі і рожеві впа́дини,
коли останнє сонце осінню не вкрадене,
а я не випила ще депресивне зілля...

(пародія)


Вечір пахне. Розум туманіє.
Відмовляє вітер сам собі.
День до бильця… Осінь скаженіє:
День як день, а мрії – голубі!

16.10.12

КОМФОРТ
«Більше комфорту, більше…»,
«Зручність – це сенс буття» -
Лозунги глобалістів.
Хлопці, а як душа ?

ПРОГРЕС
«Ти - Споживач ! » – гудуть всі ЗМІ.
«Дитя безликого Комфорту !»…
Тут все для тебе і тобі,
На дні духовного дефолту.


ПЛОТСЬКЕ
Колись Господь садив тут сад.
Буяє нині все підряд.
І важко це назвати гожим,
Та сад вважають далі - божим.

Сидить костюм на ньому бездоганно,
сорочка білосніжна, аж разить…
Він так умів поводитись екранно:
триперстям люд умів заворожить,

розважливо та твердо запевняти:
«Ми – українці з прадідів-дідів,
для кого честь і совість – батько й мати».
А ще - неперевершено умів

із рукавів манжетами пальнути
манірним жестом випещених рук…
І «свій» народ… так лицемірно пхнути
в обійми зграї кінчених падлюк.

А далі з цим же треба якось жити, -
навиворіт сорочку не вдягнеш,
манжетів совісті ніяк не відбілити,
і ковнірця діянь ганебних – теж.

В костюм не заховати грішну душу,
сумління в чисту одіж не убгать, -
забилося у помсти шкаралущу,
бо у душі кублиться мстива гадь…


2011(2012)

Нехай симфонії несуться до склепіння храму,
нехай посеред барв одвічної пошани
священна Музика освятить месу
жорстокої історії життя всього,
і богом –
стане звук, нарешті,
злине в небо Слово,
вільний гук
з глибин
по той бік мов,
із Сонця,
схованого в ґрунті,
із серця,
схованого в грудях.

Старий ірландський сад,
Тут каменів більше ніж дерев,
Тут квітів менше ніж моху і трави,
Тут журби і спокою більше ніж радості.
Кам’яна огорожа легенд
Про щось темне шепоче
Старому щуру, який нюхає
Холодне повітря осіннього дня.
Тут садівник пошерхлими руками
Бере щоранку заступ рукописів,
Тут яблука терпкі, а терен солодкий,
Тут завжди тінь у глухих кутах його.
І тільки вітер з моря…
Тільки він…

Кожна осінь – це просто пожежа:
Палають ліси і парки
Багряним і жовтим вогнем.
Поети-єретики горять на цих вогнищах,
Які розпалює Торквемада жовтень.
Падолист-єзуїт ставить крапку
У цьому вироку сезону інквізитора.
І тільки їжаки – старі конкістадори
Вирушають на реконкісту
Раю зими, де спати будуть
Сном безпробудним
До часів весни ренесансу
Чи то до квітня бароко.
Я перед цим автодафе
Одягну черевики Ван Гога.
Але краще б я костур повісив
У південних горах,
Одягнув би рясу слів
Старого Сенеки,
І під парасолькою Стої
Мислив би про вогонь
Чи то сонця, чи то Галактики
Чорний, як оповідки Сфіфта…

Побачити б янгола
З поглядом тата…

Болотяні бризки,
Невдачі і болі,
Солодкі хвилини,
З краплинами солі,
І будні холодні,
Фарбовані болем,
І спека палюча,
Лінива та квола,
Удари принижень,
І дзвони фортуни…
Усе тут буває...
Лиш тато за муром.

2007 -2012

Вечір пахне димом. Туманіє.
День до бильця притулив чоло.
В нього голуба осіння мрія –
повернути те, що відбуло.
Листям розмальовані асфальти,
скупо ліхтарями – парк і двір.
Черевики, чобітки і пальта…
Буде літо бабине. Повір.

Коли прийде наш час обирати між цим або тим,
Переважить бажання побачити Бога воскреслого.
І насниться мені дивний янгол з обличчям святим.
І не буде вітрил, тільки човник з примарними веслами.
Коли прийде наш час, дивний янгол не стримає сліз,
Його доля така – відмиватись від нашого бруду.
Ще зарано, повір, ще не даний нам час для валіз.
Ще Господь не воскрес, бо не всі ще покаялись люди.
І мій човник пливе, виринаючи з сірих калюж,
Їх наплакав мій янгол, зламавши намочені крила.
Коли прийде наш час відокремити тіло від душ,
Мій приречений янгол змайструє останні вітрила.
2012.

Милий мій янгол, я знову - твоя протеже.
Змита з небес цим січневим дощем непотрібним.
Місяцем срібним, неначе сталевим ножем,
Майже розтята на зірочок крихточки срібні.
Майже померла, і все-таки – майже жива.
Милий мій янголе, досить хреститися лівою.
Хто, наче зерна, посіяв ці грішні слова?
Той, хто змиває з небес нас січневою зливою?
Милий мій янголе, тиждень прожито в кредит.
Рівно сім днів, як я думала: як його, Боже?
Рівно сім днів, як мій янгол приречений зблід.
Що ти, мій милий, нам смерті боятись не гоже.
Милий мій янгол, я знову - сліпе кошеня,
Змите з небес випадковістю Божої сили.
Білим крилом ти мій хрест, наче свій, обійняв.
Срібним ножем захисти мене, янголе милий!
2012.

* * *
Якби писалось через пень-колоду,
Я б на століття випередив моду.
Придумав би свою нову методу,
І висушив ріку глибоководу.

Герою мій, твоє обличчя
Не полишають блиски браві,
Щодень, хвилину ти в забаві:
Із себе ліпиш... сам не знаєш?
Кого? Можливо, Че Гевару?

На жаль, не Рама ти. Логічно:
Усе тобі, в тобі, для тебе,
Дружина... Вже забув далебі?
А Крісло? Тільки під тобою?
Піди з двобою.

Ти не з містерії явився?
Озіріс тупо так вселився!
Чи, може, поряд свій платон
Наказ від нього і закон?

Вертай додому. Там Ізіда,
Живе надією зігріта.

Ти мріяв, думав - Олександр!
Насправді, стільки саламандр
Розвів пообіч крісла.Боже!
Аїд давно вже на сторожі...

Ну, не зіграв, не став ти "примом"!
То ж скільки б не набралось гриму -
Тебе не коронують, милий!
Один Нерон - і він із Риму!

* * *

Дай сісти в крісло.Недалеко
Від тебе он стоїть Сенека!

Хуторянського бідного Йвана
Резидентом послали в Гавану,
Де у повній паранірвані
Байдикує собі на дивані
Наш агент, що живе у Гавані.

Той підняв, що погано лежало,
Резидента зігнав із дивана,
Відібрав в нього люльку й кресало,
З холодильника з'їв усе сало.

А знайома вже нам тьотя Мотя
Без бікіні у цирку на дроті
Виступає у "EROTIC-SHOW"
З танцівницями штату Ґо́а.


16.10.2012

Приготуєш мене на сніданок,
Зголоднів чарівний мінотавр,
Просто млію від цих лихоманок,
До жаги добираючи барв.

Ти мене перемішуєш ніжно,
Реміксуючи: груди – живіт,
Не знімаючи дивну білизну,
Усе нижче смакуєш бісквіт.

Твій лукавець насититись хоче,
Розпашілий юнацький запал,
Так би тліти з тобою щоночі!
Ангел ти? Божевільний шагал!

Переповниш космічними зорями,
Я продовжу лукаве: „Кохай!”
Кулінарними станемо бранцями,
Мій Парісе! Прощай Менелай!

15.10.2012

А пам'ятаєш, як раділа осінь,
Коли ми йшли за клином журавлиним?
Траву намистом прикрашають досі
Червоні ягоди розкішної калини.

А пам'ятаєш зібрані у жмені
Смарагди крапель ніжно-прохолодні?
Багряне листя із осик та кленів
Тоді так опадало, як сьогодні...

Чому ж нам вітер проспівав прощальний
Мотив кохання, що було шаленим,
І цілий день колючий дощ безжальний:
"А пам'ятаєш,"- все питав у мене?

14.10.2012р. 19:10

Підсвідомо тебе розумію,
Але згодом втрачаю свідомість.
Я душею за тебе волію...
І душею, і серцем, натомість.

Досконалим не бути нікому!
Але втілитись, вжитись в ідею,
Та до неї іти поступово-
Це не всупереч мрії моєі.

Я не буду для тебе хмариною,
Як не стала сузір`ям для місяця.
Стану пам`ятю, хоч і хвилинною-
Оксамитом (як ти обІцяв)!

Повернення висмоктує не менш
Енергії, упевненості, сили,
Аніж прощання. До умовних меж
Звикати легко… Небо колесити,

Себе привчивши до простих речей,
Яких ніхто не хоче розуміти
Отут, удома. А життя тече…
А душу не нагодувати світом.

Хоча… Таке пекуче слово «допоба…»,
Немов «пробач». Приїхав… Поцілуймо
Себе минулих. Та живе доба,
Яка на серці випекла клеймо…

Летів додому, щоб черпнути віри,
А враження – мов зазирнув у прірву…

13-15.10.12

Ох,быстрая река-и...шансов нет:
Плыть нету сил-осознанно тону!
Все глубже...Мрак,тускнеет свет.
Я медленно дыша иду ко дну.

Но Ньютон-эврик не позволит мне
Стать пищей для морей питомцев,
Стать грунтом на фатальной глубине,
И больше никогда не видеть Солнца...

Меня толкает вверх невидимая сила,
И нежно волны к берегу несут.
Не диво, что к родному берегу прибило:
Кто нужен на земле, того спасут!

Замріяна і тиха,
на осонні
сукає срібну ниточку
із мрева, –
щоб уночі,
кошлаті і бездонні,
зимові сни
мережити
деревам.

2012

Ти бравий такий кабальєро,
У всіх неймовірних відношеннях,
Для тебе моє оголошення,
У ньому ні слова «Te quiero»*,

Я визнала всі твої мінуси,
І сильні гартовані сторони,
Зуміла узріти із мороку,
Що ми лише друзі, приємно,

Проте перекласти з іспанської,
Почуть на одному з побачень,
Жадане те, певно, із казки:
«Для мене багато ти значиш»*

Зарано а, може, запізно.
Півні заспівали. Світанок…
«Te quiero» в повітрі зависло.
І тане…

Осінь – час, коли відчайдушно
перечитуєш давні листи,
найдорожчим, віддаленим друзям,
шлеш слова, і картинки – спасти
і себе , і їх...
Поміж стінами
погляд пнеться
угору, вгору,
де виставами дорогоцінними –
сонце зморене.
Де на людному вернісажі
в сукнях з фешену
хмари - серце польотами дражнять,
срібним звершенням...

"Де ж ти літечко,
диво-дівчинко,
провела?
Осінь – лагідна,
тільки жадібна
до тепла..."

Слова мовчать. Вони неначе сплять.
Чи на вустах зненацька зачаїлись?
Ні! То вони мовчанкою кричать
У душі збайдужіло-занімілі.

Їм так потрібно викричати біль,
Який ніяк не передать словами:
Невже ці душі поточила міль
Безпам'ятства, холуйства і безтями.

Забуто все: і родоводу суть,
І власної історії скрижалі,
свого народу вистраждану путь,
Його нещастя, біди і печалі.

Не визнають імперського ярма,
Ані голодоморного жахіття,
Їм так кортить партійного керма
Іще й у двадцять першому столітті.

Хіба можливо магією слів
Спотворену очистити свідомість?
Слова мовчать. Німий їх переспів
Кричить мовчанням в заскорузлу совість.

Каштан засмаглий,
Двійко жолудів,
Кетяг оливок–
Оце й усі сусіди моїх віршів.
Каштан навча вагу відчути.
Жолуді оповідають про могуття дуба.
Оливки мугичуть тихе мурмурандо.
Як і додам щось,
То хіба що очеретину з-над Десни
Та гілку терну з Чернечої гори.
...Для рівноваги, звісно.

Цю долюню вже не торкатиму
ізсерЕдини,
не погладжу її іззовні -
нововведення
відбуватимуться зі мною -
тайним стеженням:
я мінятиму місяць-повню-
застереженням,
і зростатиме лезо серпика
ятаганове,
і стікатиме серцю стерплому
світ поранений.

По травиночці,
по сльозиночці -
поза гратами
я шукатиму
вихід з колії...
я
шукатиму...

Наш агент перебравсь до Гавани, -
Втік нарешті він від Парані,
І на явочній хаті у Вані
Байдикує собі на дивані.

Тютюном щиро люльку натопче
І сміється: нарешті, хлопче,
На всі сто відірвешся сміло, -
Це ж твоє наймиліше діло!

Не поможе кумі він Моті,
Зогниє бараболя в болоті,
І не візьме до рук балалайку,

І на плечі не кине куфайку,
Лиш поету від пилорами
Надішле дві –три радіограми.

15.10.12

Про жодну музу не писали так багато,
Як про любовну, з муз поезій, - ЕратО,
Що вчила близькості: бажаним буть, бажати...
(Назвав це вміння Діодор - емперасон).

Всюди вона, з чотириструнним інструментом,
Всіх покровитильниця любощів і втіх:
ЛібІдо, пристрасть - у інтимності моментах.
...Сам юний Ерос припадав до її ніг.

П"ята дочка з любові Зевса й МнемосІни.
На її честь хтось Квітень місяць присвятив.
Все про блаженство у коханні грають струни
Її кіфари й звучать вірші про інтим.

Облиш мене, моя словесна згубо,
Лукава сестро блудного гріха.
Едиктами душі лунає грубо
Ненормативна лексика лиха.
Інтимна суть стійкої ідіоми
Калькує мат із матриць волоцюг.
Образою, без крапки і без коми,
Лінчує слово матірний ланцюг.
Огидний "спіч" без сорому і страху
Дитячі в'ялить вуха і вуста.
І вже, дивися, юний бідолаха
Йому вторить, як трохи підроста!
Нема покари ницим лихословам,
Аж надто вільні в виразах вони.
Закон мовчить, а материнську мову
Гвалтують люто доні і сини.
Армагеддон! Що може бути гірше?
Дійшла межі ота словесна гидь...
Катуюсь я своїм болючим віршем -
У нас же мова гине, вочевидь!

Могутні, реліктові зводи:
Соком кору розриває,
Сила вічного руху
У височінь підіймає
Твердне розправлене тіло
Грубе, колюче, дике
Спробуй, не тільки криком
Досягнути верхів'я
Доторкнись, щоб відчути
Напругу всього коріння !
Велич його і скруту
У самому підніжжі
Тихо, хоч на коліна,
Притулися поближче !
Дух увійде покірно
В душу твою, - очистить
Кволу, продажну душу
Бійся себе, молися!
Блище, устами, вище!
Заради природи, мусиш
Злийся (злися) з потоком,
Зникни, в метаморфозі -
Трутень!
...
Якість - в людській онові.
Зміни слабких ламають.
Кров молодого лісу
Еру нову починає!

15.10.2012 м. Київ

Узята кров в полон звабливого вина,
Заструменіла в жилах пристрасті бажанням.
Їхній тандем (на брудершафт), наші тіла,
Звів у інтим палкий від довгого чекання.

Наші лібі́до, як у дії камертон:
Ледь чутним тоном нас манила дивна сила;
Читала вірші диво муза Ерато́
Й здавалось, в кожного із нас з"являлись крила.

Осінній ранок кутаний туманом
У своїй сірості в очікуванні сонця,
Повис над містом (тихим океаном),
Ніч по краплинці випиваючи до денця.

І все навкруг поволі оживало:
Ранкові птахи борознили сірі хмари
І сонце випускало своє жало -
Тоненький промінь (перші його чари).

Імлисті шати впали з пліч ранкових
І небо бронзою торкнулось верховіття;
Низинки-роси на нитках шовкових,
Тремтять у сяйві світанкового суцвіття.

Наш агент, що живе у Гавані,
У відкритому йде сарафані -
Не на пляжі у Копакабані,
В африканській лежить калабані
Й з карабіна стріляє в савані.

А на хуторі дядя Ваня,
Лиш прокинеться і на дивані
Тютюном тихо люльку натопче
Пробубнить попід носа "Отче" -
І розтягне гармошку невміло,
Бо не має жодного діла.

А дружина його тьотя Мотя
Цілий день садить бульбу в болоті.
Ваня бренькає на балалайці,
На порозі сидить у куфайці
І співає про дів з пилорами,
Що п’яніють від ста з чимось грамів.


15.10.2012

Досконало зникає у хмарах заплутаних вечір.
Беззоряно, мов насувається хвиля вітрів.
Ще й досі не знаю як тихо підкрався й підсів
не мій, і чужий - собою скував мої плечі...

Шукаю Тебе у синіх очах перехожих
із присмаком зір, що не встигли дотлінно згоріть.
Не хотіла в житті я своєму когось полюбить -
моє серце в Тобі! Ти - один і на інших не схожий...

Опалий лист приліг на вітражі,
У світлий розпис примостився сумно.
Та почувався зовсім тут чужим,
Напризволяще кинутим бездумно,

Відірваним, промоченим дощем…
Сюди заніс його гульвіса-вітер.
У барвах розмаїтих - серця щем
Й самотність, що рида несамовито.

Ось так і ти, чужим серед своїх
Впадеш додолу, як пожовкле листя.
Якщо міцне коріння не зберіг,
В житті чужому не віднайдеш місця.

Моє диво синьооке загубилось у світах
У його безпечний спокій жоден зойк не доліта

Не тривожить його спогад або тінь а чи вина

І мене жура обходить, - я успішна й не одна.
Та в юрбі, буває, блисне синій погляд як стріла...

Тільки б доленька колись нам
Ще зустрітися дала...


1990

Отак і знала, складнощі – на зле,
Нічого доброго з тих зустрічей не вийде,
Він ніс в собі холодне і пусте,
Вона ж чекала на тривале літо,

Вона хотіла, щоб цвіли сади,
На повні груди пахощі вдихати,
А вийшло три кущі у три ряди,
Густі, колючі, біля ганку хати…

От клопіт, коли тішила себе,
Що зміниться коханий, стане іншим,
Тепер усох поодинокий клен,
А був з усіх дерев найкрасивіший.

Не той, не та, душевна пустота,
І рани, мов рілля, оратай – будні,
Отак і знала, складнощі – на зле,
Нема зрання, до присмерку – не буде.

Мені, ледь шістнадцять… а, Сонце…
Щілини в криївці залляли дощі.
Отак би… росою, учора умився…
Та пломінь зірвався із воску свічі

Вхопившись левкасу, весь образ Марії,
Зайнявшись, дивився на янгола лик,
В акафісті рук стетеріла надія
Єлеєм спливала тамуючи крик.

Тротилове сонце здійнявши остови
Сахнулося неба. Упав долілиць.
На крижі лягали покрови покори,
Обпалені крила несли зоряниць.

Мені вже шістнадцять. Далебі довіку.
Мандрую світами. Вертаю до Вас.
Зі мною усі ненароджені діти…
І, вої боївок, і, посестри, Спас.

Бог з нами: на марші, в борні і, у схроні.
На полі бойовищ із Звіром лягли...
Аби у церквах ледь стуливши долоні
Поріддя убивців до Бога прийшли…

Ви… ще не прощенні… нас дуже багато.
Ми так хтіли жити… Ви нас розп’яли,
Коли у обіймищах лютого ката
Мою Україну до плахи вели.

Місяць щербатенький наполовину,
Ніби розбите бра.
Ніч викликає на поєдинок
Бога на ймення РА.
Завтра нова війна розпочнеться,
І щосекунди – бій.
Тільки би встигнути вирвать із серця
Голос знайомий твій.
Місяць щербатий, і зорі здуріли,
Сяять їм, чи світить?
Навіть космічне неонове тіло
Стало святим на мить.
Знову закінчиться лютим морозом
Дика космічна гра.
Стануть зірками неонові сльози
Бога на ймення РА.
2012.

Cувора зима, сувора.
Швидка їде надто повільно.
А десь, від кохання хвора,
Надія ковтає зілля.
А смерть потирає руки:
Мовляв, не доїде, знаю!
Солодкі, судомні муки,
Отрута із присмаком чаю.
Сувора зима, невтішна.
Прогнози кричать: «Задушить
Зима нас морозом!» Смішно!
Задушить і тіло, й душу?
А їй би ще жити й жити,
А й би ще йти на постриг.
На ній не ростиме жито.
Швидка розвиває поспіх.
Її поховають просто,
Труна буде синьо-біла.
Вона не хотіла гостро,
А смерть без коси не вміла.
Сувора зима, колюча.
Гріхів не підняти віям.
І пес на капоті штучний
Давно вже про те не виє,
Що десь у кімнаті хворе
Живе янголя незряче.
Сувора зима, сувора.
«Не пий, чай іще гарячий!»
2012.

Не смій ходити по зірках босоніж!
Бо «Пантенолом» не залижеш рани.
Цей світ ще спить, і колихає сонні
Мости чавунні, і підйомні крани.
Не наступи на гострий дах Palazzo,
Тут не знайдеш свого земного caro.
Не пізно ще, коли тобі за двадцять.
Дедалове відпуститься Ікару.
Твій постріл буде справді liberata.
Мости чавунні, і майдани сонні…
Не всупереч, а все-таки заради
Не смій ходити по зірках босоніж!
2012.

Я тебе вип’ю, можна?
Змучила дика спрага.
Милий мій подорожній,
З потягу «Київ – Прага».
Десь татуює сонце
В жовтих пустелях - Конго.
Буде врожай на стронцій,
В моді старі ікони.
Милий мій подорожній,
З потягу «Місяць – Сонце»,
Я тебе вип’ю, можна?
Надто пекучий стронцій!
Надто солоне горе.
Заздри нам, древній Ніле!
Вимерзло Чорне море,
Фатум біжить по тілу.
Я тебе вип’ю, можна?
Хтось напророчив зливу.
Милий мій подорожній,
З потягу «Мій щасливий!»
2012.

І не тішать вже молочні ріки,
Молоде вино чомусь гірчить,
Дошкуляють всі земні утіхи,
Лиш небесна даль мене манить.
«Може, осінь…» – кажуть, хто зі світу.
«Депресивне… Це лише хандра …»
Може, осінь … Може, сум за літом…
Чи пуд солі…Чи ще щось…Хтозна…
Та не тішать більш молочні ріки
І вино солодке не п’янить .
Проганяю всі земні утіхи
І ловлю блакиті кожну мить.

Я землю цю не розлюблю ніколи.
Я цій землі судилася. І все ж
У ній довіку не озвуся болем,
І гордістю її не стану теж.

Не здужаю… Безпам’яття завія
Ту стежечку в початок замела:
Невже це мій прапращур світ засіяв?
Невже це я з Оратти* проросла?
Невже моєї руни парость гине
Під кригою мовчання, десь внизу?

…Чи ж доросту колись до України,
Щоб мати право втерти їй сльозу?

2004 (2012)

Версія 1
…а зрештою, в тебе завжди залишається смерть –
останній діалог із ґрунтом, рясно вкритим листям,
таке інтимне, ні для кого іншого,
неначе схованка, проте скоріше крок узбіччям довгої алеї,
ти все життя від самого початку поруч з нею
у диспуті взаємних заперечень,
сплітаючи акорди дивних речень,
як промінь сонячного світла
звиває колір з пряжі темноти…
…Усесвіт нас зробив собі очима,
щоби побачити абрис безмежної крихкої Пустоти,
де він сплива завихреним самотнім дивом,
як над водою чорною спливає ніжний дим
у першій прохолоді зранку в жовтні.
…там, де не буде більше інших слів,
дерев мовчання вигонить склепіння,
зап’ястки сутінків, на дотик зимні,
окреслять те, що не відняти,
що не потоне з рук у чорноті води.
На кінчику останнього над захід променя
тріпоче смужка – нота «ти»…

Версія 2
…а зрештою, в тебе завжди залишається смерть,
останній діалог із ґрунтом, рясно вкритим листям,
під розчахнутими душами рудими електричних ліхтарів
ти зрозумієш: від початку ви разом із нею
ідете заплутаними петлями алеї,
напругою між я й усім, що не.
Не «що», насправді – «як»,
«чому» - твій власний клопіт,
«бо таке», там найсильніше «я»,
як гомін світла на зап’ястках сутінків цінніший,
кільце річне затягнеться щільніше,
і ти вже ближче оберту планети,
а дати – смужка світла від і до –
летить туди, у бік від джерела –
досліджувати інші чудеса,
без вороття з крихкої Пустоти,
куди заслали нас могутні сили висоти,
щоб їхніми були очима й бачили.

Дивися в Порожнечу і люби,
тоді дійдеш довершеності,
хвиля – ти,
маленька хвилька,
гарно пролети –
і за тобою знову хвилька,
дивися в Порожнечу і люби
на березі піщанім літери.

А над містом сивіють сутінки,
кіт умоститься на колінах.
Вона любить дивитись мультики,
чай гарячий і джем з малини.

Вона любить чудні історії,
хепі-енди, підбори, квіти.
Вона нині доволі зморена –
школа, галас і діти, діти.

Часом сердиться, часом хмариться,
хоч і любить дітей нестямно.
Вона школі неначе матриця,
а для учнів немов би мама.

Кличуть сни у казки із ролями,
а вона ще не спить донині.
В неї зошити із контрольними –
перевірена половина.
11.10.12.

Быть женщиной дано судьбой...
И на границе жизни или смерти
Я с высоко поднятой головой
Любые муки выдержу, поверьте...

Я-женщина!-и это имидж мой!
Я-женщина!-И в этом радость жизни...
Я не хочу стоять с протянутой рукой:
Молить отсрочки на любовной тризне!

Я - женщина!-И в этом козырь мой.
Ведь я могу быть сильной или слабой...
Могу быть очарована тобой,
Или увенчана недоброй славой.

Я - женщина!-И это мой резон!
Резон подняться над мужчиной!
"А быть" или "не быть"-решает он.
Чтоб БЫТЬ,а не искать причины!

Маки засіяли поле.
Болем.
Тихо ховалися зерна:
Терни…
Сонячно небо сльозило.
Било.
Поле атласно горіло,
Мліло:
Душу ховало свою
Уміло.