Божественноутробні води піняться то блідо, то криваво
Розкотисто рокочуть сурми білошумно згаслих зір
Органить серце і відлунює густу твою сльозу. Заграва...
Повір тепер – уста шепочуть у припливі і у відплив – не вір

Соленими руками вітер чуйно_пестить спраглолоне тіло
І проникає глибоко у жили млостю вічний щем
Сум’яття чайкою безодню розчахнуло криком білокрило…
Перлинами у мушлі – відгомін твоїх морських поем

У кожній Людині
На денці у серця
Є крихітка раю, -
Ти знаєш чи ні?
То чом безупинно
Шукаємо жертву,
Її роздираєм,
Немов на війні?!
Вростає байдужість
У нас споришами.
"Яке милосердя?
В нас ера вовків!" -
Ти кажеш, мій Друже,
Без тіні розкаянь,
І в голосі твердо
Відлунює гнів.
Не слово - цикута*,
Жалі в небо квилять,
Довіра на друзки,
Мости у вогні,
Душа на розпутті,
Надломлені крила,
І двом - надто вузько
На стежці одній...
Для ближнього стигне
Отрута в бокалі -
Традиція давня
Людської пихи.
Кривавляться стигми,
"Світ надто лукавий!" -
Таке виправдання
Лише для слабких.
В життя круговерті
Стираються грані
Між світлом і тінню,
Між добрим і злим,
Втрачають опертя
Людські сподівання
На вічне й безцінне...
Суцільні вузли
Надміцно сплелися
У сітях омани,
Що згублені душі
Затягує в вир.
Лиш янголи в висі
Скривавлені рани
Оплакують дужче,
Аніж до сих пір...

Людино, одужуй!
Сама ж собі лікар,
Пусти в душу світло,
Збори в собі зло!
А знаєш, мій Друже,
Мистецтво велике -
Ненависть зцілити
Любові теплом!

Цикута* - отрута, яка зафіксована в анналах світової історії, як речовина, якою отруїли в свій час великого Сократа...

На плечі твоїми руками
вечір.
Уквітчані зорі в обіймах небес.
До речі... чи знаєш,
до речі?
Життя половину чекала тебе...

В отавах розсіяна місячна
лава.
Парує росою закутаний сон.
Заграва у серці моєму
заграла!
Ти щастя моє! Семицвіт! Семитон!

О, Боже! Мій лагідний Боже...
Не можу...
Спокусливо зирять у душу слова.
Так гоже всміхаються заспані
рожі
і тулять голівки до мого чола...
(13.07.12)

*******
Не чути тонкострунного поета,
Сховався у високих очеретах.
Не бійся, не проникне білінгвізм,
Якщо ти одягнув бронежилета.

Ліхтарі, від небес до землі,
Випрямляючи спину,
Стоять гордо обабіч дороги, якою іду,
Із землі до небес дотягнутися все-таки встигну,
Лиш достойно пройти,
Не лишити по собі біду.
І відірване листя
Вже вітер жене видноколом,
А сліди на стежині
Прикриті травою, роса,
Буду сильною -
Треба, не можу лишатися квола,
Що одна – то минуче,
Заплетена туго коса,
І вогонь у очах,
Негасимий палаючий, з серця,
Віра в день за вікном
«горобина» задумлива ніч.
Ліхтарі світять зір у далеких просторах,
«Не сердься»,
Мерехтливе «люблю»
Лине й гасне, як вогник від свіч...

Така, як дощ - весела й веселкова,
гінка, як звабна молода трава.
Такої жінки ти не бачив, Львове,
ця жінка спокій навпіл розрива.
У ній співають дзвоники блакиті
і сліпить усміх виточених губ.
Ти не дізнаєшся, чи що колись болить їй.
Така, як дощ з небесних теплих рук!

В долоні келих білого вина...
Час наодинці проведемо з ним ми.
Ти не зі мною,але й не одна
Смакуєш враження від нової білизни...
Прозорість зачаровує наскрізь
Приваблює присунутись назустріч
Непоспішаючи росте бажання вісь..
Уже без сумніву - чи любиш чи не любиш...
Все на тобі волає від кутюр
Тремтять навпроти суміші емоцій
Ця увертюра найсолодша всіх тортур
Ну,сміливіше,що з тобою,хлопець?!
Дотик за дотиком стежиною веде
Звільнити щоб від чар півсонець обруч.
Заплутався...застібки де ж ці?Де?
Лягла білизна...тіла твого поруч...
Зітхання й рухи злилися у ритмі
Бажань гра розчинилася у часі...
Обоє знаєте як віддано любити
У просторі позицій-варіацій...
Вдивляєтесь у пів закриті очі…
Шепоче він..і ти йому шепочеш…
Розчулено..звабливо ..ніжно-тихо…
Вдих-видих..видих..видих..видих...видих....
Відкрита пляшка білого вина,
Яке сьогодні вип'ємо нарізно...
Румянцем зашарілась білизна
Уперше вдягненої й знятої білизни.....

Ти навпроти..ти не проти
Погодитись впізнати далі
Те що в думках вже без вуалі
Моїх..натягнутих мов дроти.
Обмеження вже без конвою
Невтриматися у моралі
Кричать мені твої коралі-
Щоб був сьогодні лиш з тобою...
Розкидані в кімнаті шати
Ми розмовляєм лиш тілами
Безслівно ділимося снами
Не обіцяючи кохати.
Тремтять захопленністю плечі
Доки півзвуком з уст не вийшло
Що часу нам немає більше...
На місто опустився вечір.
І я б не проти..й ти б не проти
Себе розмножити й ділити
Та не разом прийшли в це літо
І хтось тебе..або когось ти
Сидиш навпроти
Вже не проти.....

Приречений на щастя у розлуці,
Несу в собі цей чистий оберіг:
Снігуроньку, що вистраждав у муці –
Дівочий образ, ніжний шепіт, сміх.

Що є наш тривимірний світ? –
Проекція вічності,… мить?
Роїться сузір’я теорій –
Глибоких думок пустоцвіт.

Минуле, майбутнє – реальність,
Умовність, чи просто гіпотеза?
Наш світ – одночасність у часі,
А вічність – застигла сучасність.

“Наш президент...”... ваш.
Молодость в профиль, анфас...
Стадо, на выборы марш.
Волеизьявление – фарс.
Урна – сияет торжественность,
И нищетою – ответственность.
Всходы обильные – глупость,
Льется потоками тупость.
Вслух: “Не рабы мы... не мы!”
– Вы, вы, вы!

Хризантемная чудная осень
Ничего не расскажет, не спросит.
Вновь иду желтизною один...
Я – творец и судьбы властелин.
В неге чистой и ладной
Запах осени сладкой.
Жить начнем мы сначала,
Чтоб душа зазвучала.
Ароматная нежность и грусть
Через “будто впервые”
К нам доносится пусть.

*******
Ні правдою, ні піснею не заіскриться
Збудована з каміння розбрату світлиця,
А тільки в приязні, в любові спалахне –
І не погасне у палких серцях зірниця.

Напевно, - Ви не Той,
а я – не Та,
не долетівши,
падаємо з неба.
Прості слова застигли
на вустах,
та промовляти їх
уже не треба…
Німе мовчання
обійняло світ –
я не почула…
що для Вас я значу?
Ідіть, не озираючись.
Ідіть…
І, може, я
за Вами не заплачу…

Ти мабуть як та вишня:
гарна на око
та смачна на смак.

Я б не сказав, що ми спілкуємось
часто,
але ти що ти мені пишеш
вже добрий знак.

Пародія


Ще на виході – нуль, та набрався заряд (в Кулонах),
Мегаджоулі “шкáлять”, від того лякливо аж!
Сірочемна пристойність – забáвка, не перепона,
А відсутність контакту – лише часовий міраж.

Ті частинки не винні – то все фізика, хитра шельма,
Відстань надто велика – у формулі ще й квадрат!
І палає нестримно вогнями святого Ельма
На кінцівках усіх мінусóвий коронний розряд…


12.07.2012

збіліле море у прощанні з літом
на вітер розпорошує слова
любов – солярна риба нежива
мутація завершена каліцтвом

програли білі шахи бій за Час
десь Токіо вилунює в Кіото
торгує веснами фарфóрове дівча
потрібна і шанована робота

історія розказує себе
виловлює дітей і божевільних
не гребує – а гарбає й гребе
на проповідях завчених недільних…

…

мій ангел тихо дудлить шері-бренді
обравши в боронителі мене
усе мине… мине… мине… мине… … …
лиш мій вівенді модус – арс моренді…

*******
А «старший» брат нас дуже сильно любить
За те, що синьо-жовті і тризубі.
В його обіймах – аж спирає дух,
І ця любов страшна, немов погуба.

"Основна наша вада в тому,
що відійшов фанатизм од народу Ізраєлевого,
і кожна людина поступається своїми поглядами
на догоду брехливій терпимості"
Шмуель –Йосеф Агнон «Учора-позавчора»

Здалось мені, що Рабін йде навстріч.
Якби не цей примружений
Тепер уже хрестоматійний погляд,
Нізащо б не подумав, що це він:
У шортах (знаю, що грав у теніс),
В капцях на босу ногу,
Голомозий, як цабарі усі...
А головне – без охорони!?.
Здалось мені, начебто Рабін
Спитать хотів, що тут роблю.
Я б відповів аматору світлин,
Якби тоді він зупинився.
Та Рабін далі почимчикував собі,
А я лишивсь стоять оторопіло
Із запитаннями своїми.
Чимало їх було, та все ж – найголовніше:
«Як задля оманливого миру
Він нелюдів впустив сюди,
Що віднайшли в Корані
Лиш право вбивать невірних?»
Так я стояв, вдивляючись
У непрострелену ще спину Рабіна,
Допоки не полишив мене синдром Єрусалима.
---------------
Рабін Іцхак (1922-1995) – прем’єр-міністр, який підписав Норвезьку угоду про повернення Арафата і його поплічників по кривавому ремеслу на територію Ізраїлю та створення Палестинської автономії. Убитий після мітингу в Тель-Авіві.
Цабар (івритське) – кактус. Так називають тих, хто народився на Святій Землі.

Обійми мене, сонечко, притули мою голову,
у якій щось нахмарилось, гіркло, світало.
Ти за мене буваєш доросліша, донечко,
ти скажи мені тихо:"Заспокійтеся, мамо!"

До своєї дитини вернуся, додому.
Як спасіння, обійму тебе, ластів'ятко.
Від цілунку у щічку -
біль, зневіра і втома
затихає.

І світ розпочнеться з початку!

На бруківці у центрі міста
розляглося захмарене небо
і малює свою історію.
А розлючені зливою люди,
ті, що думають лиш про себе,
наступають на дивне море,
часом навіть полощуть ноги.
Не тому, що усі жорстокі,
а тому, що усі однакові:
окрім себе не бачать нікого.
Небо вгорі вміє плакати,
небо внизу - тільки стогне.

12. 07. 2012 р.

Сонце й місяць — два поети —
на твоїм волоссі пишуть
дві поеми: бурю й тишу —
ритмів трепетливі злети
(хай читають перехожі).

Між твоїх ланів постиглих —
два озерця сріблотінні,
що у холоди осінні
зазирнути ще не встигли
(хай позаздрять перехожі).

Безмір невідкритих істин,
ранок, чистий новизною,
вже в тобі, вже є тобою —
всесвітом твоїм двоїстим
(хай не знають перехожі).


(липень, 2012)

Вже третій день нема газет з новітніми емблемами.
Візьму цигарку у клозет, помрію над проблемами.
А до корчми на ювілей стара зібралась братія.
Несуть засмажених курей, ведуть отця Ігнатія.
Стоять столи старих пород і ящики з горілкою.
Немов над книжкою, народ схилився над тарілкою.
Одні і ті, одні і ті міняються оратори.
В кутку припали до куті відомі літератори.
Для них дубового стола накрито скатертиною.
І навіть лампочка пала вгорі за павутиною.
Щоб був на рівні ювілей — розбав літературою.
Один лежить біля дверей з ліричною натурою.
Другий, хитаючись, рече: "Приєднуйся, угостимо",
І непомітно час тече за стравами і тостами.
Надворі сніг, надворі сніг гілками звис лапатими.
Прямують мовчки на поріг якісь дядьки з лопатами.
Стара корчма, бунтуй, бунтуй десь там, на правім березі.
Я не прийду на сабантуй — я народився в березні.

*******
Хто любить правду, той родивсь великим,
А хто вподобав лжу, той недоріка.
Послухайте, що каже той столикий, –
І вам запам’ятається притика.

В надії охопити все, пізнати,
Стежинкою прямую я до школи.
Травнева свіжість, хочеться літати...
Полюють на нектар невтомні бджоли.

Смугасті роки – в відчаї і славі...
Я пам'ятаю перший ніжний погляд.
Колись один – на все село, – Сканаві
Змінив життя, перевернув світогляд.

Знов біля школи – відстань у життя...
А далі річка, на ній човен... весла...
Вогнем палають в серці почуття,
А ось надія: все пізнати, – щезла.

Вибиває дощ віконцем
Ре-мі-соль,ре-мі-соль........
Заховалось в хмари сонце
Все ж Львів - місто парасоль..
Хто забув цей дах в квартирі
В дощовий сьогодні час
Не турбуйтесь - поруч щиро
Знайде місце хтось для Вас..
Усміхаються львівяни
Підтанцьовують у ритм...
Дощ нарешті!!Не зів"яне
Рідного міста колорит....

гаплик цій порожній поезії
(2012)

* * *
Час не втиша ні болю, ні відчаю;
Ні, не лікується старе новим;
Під плач дощу розсталась я із ним,
Під шум відпливу знов його жадаю.
Розтанув сніг старий, жде гай розмаю,
Й торішнє листя нині – вже лиш дим,
А біль торішній спомином тужним
Все крає серце, так же я страждаю.
Боюсь – куди б ти не вела, дорого, –
Йти, бо туди ж і він зі мною йшов;
А вдасться у місцину забрести,
Де ніг його і сліду не знайти,
Зітхну: “Нема тут спомину про нього!” –
Й заклякну враз, його згадавши знов.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Time does not bring relief; you all have lied
Who told me time would ease me of my pain!
I miss him in the weeping of the rain;
I want him at the shrinking of the tide;
The old snows melt from every mountain-side,
And last year's leaves are smoke in every lane;
But last year's bitter loving must remain
Heaped on my heart, and my old thoughts abide,
There are a hundred places where I fear
To go, - so with his memory they brim.
And entering with relief some quiet place
Where never fell his foot or shone his face
I say, 'There is no memory of him here!'
And so stand stricken, so remembering him.

* * *
Не можна двічі, як живий, померти,
Ні двічі вислизати з мук оков;
То ж як обійми розімкнеш, що смерті
Моїй подібне, не помру вже знов.
Й так само полонянка я у Часу:
Нам ранок в двері стукає – й сусід
Найгірший це із лих його запасу, –
То ж не чекаю я вже гірших бід.
Й коли ти станеш квітами й травою, –
Де ліг ти в землю, мов мара з’явлюсь:
Найщасливіша там була з тобою, –
Й над прахом, що миліш за все, схилюсь;
Й зведусь, і руки стисну, й крадькома
Піду, як зараз це роблю, німа.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Since of no creature living the last breath
Is twice required, or twice the ultimate pain,
Seeing how to quit your arms is very death,
'Tis likely that I shall not die again;
And likely 'tis that Time whose gross decree
Sends now the dawn to clamour at our door,
Thus having done his evil worst to me,
Will thrust me by, will harry me no more.
When you are corn and roses and at rest
I shall endure, a dense and sanguine ghost,
To haunt the scene where I was happiest,
To bend above the thing I loved the most;
And rise, and wring my hands, and steal away
As I do now, before the advancing day.

Життя у чорно-білих барвах ранку
Ще не фарбоване світилом в кольори...
Я з ліжка заглядаю за фіранку
Півсонно-світанкової пори..
Прийди до мене просто перед сонця
Всміхни початок шляху через день...
І замість статусу поставлю у віконце
Про тебе найсвітлішу із пісень.....(K)

Вибиває дощ віконцем
Ре-мі-соль,ре-мі-соль........
Заховалось в хмари сонце
Все ж Львів - місто парасоль..
Хто забув цей дах в квартирі
В дощовий сьогодні час
Не турбуйтесь - поруч щиро
Знайде місце хтось для Вас..
Усміхаються львівяни
Підтанцьовують у ритм...
Дощ нарешті!!Не зів"яне
Наших вулиць колорит....

Із ланцюжків орбіт кольє планет
На шию Всесвіту поклав Творець ,
Людині в руки дав життя букет ,
Собі терновий полишив вінець.

У небі мерехтить краса світів,
Людиною уквітчана земля,
Він перейтися долом захотів,
У місто в’їхати сів на осля.

Убили, зрадили вони царя:
- Варавву відпустити вам ? – Атож!
Затемнене і сонце, і зоря,
І серце зле отемнене також.

Знайшов у полі він перлинний скарб,
І, обернувшись у чудне дитя,
Не золота блискучого мільярд, -
Аби купити поле - дав життя .

12.07.12

А на виході - нуль. І, ти знаєш, нема контакту.
А на виході - вихід, то вже хоч туди проведи.
Кожен винен у тому, що з нами нічого не трапилось.
Кожен просто не винен. Та й добре, нема біди.

Ти поважно пристойний, а вперта моя нестримність
пробиває асфальт сірочемних спокійних фраз.
Тут на виході - нуль, а можливо - і повний мінус.
Я об нього порізалась. Він же й розсудить нас.

***
Колись ми вийдем на свою тропу,
Якщо не йтимем цілий вік всліпу.
Вклоняючись – і молоту, й серпу,
Довіку не змолотимо копу.

Отож я приїду, люба, ми сядемо в літній кухні.
Яблука білий налив, літо і консервація.
Ти вариш своє варення. Ти так спокійно рухаєшся,
що можна б тут і заснути, і назавжди зостатись.

Ні кави, ні цигарок, ні чорних північних читань,
ні сумнівів перегірклих, ні сутолоки, ні суму.
Сягати тебе рукою – як осягати світ весь,
й любити його, любити – замість про нього думати.

Щоб на ніч тебе – у тишу, а вранці тебе – із тиші.
Любити тебе, любити. Та ще ревнувати трошки.
Любити і не писати, бо як ти оце напишеш:
губи, неначе губи? Зморшка, неначе зморшка?

…Ти наче здвигнеш плечима, і просто скажеш – лишайся,
хоча ми вже це проходили, і ти вже лишався в мене…
Варення у банку кластимеш, моргатимеш часто-часто,
й важкі стікатимуть краплі по банці отій зеленій…

Стоятимеш мовчки-мовчки, тремтітимеш дрібно-дрібно,
а потім банки додолу рукою змахнеш без сили…
Я думатиму – не треба, кому я такий потрібний…
Ти думатимеш – не треба, кому я його варила…

2012.

В долоні келих білого вина...
Час наодинці проведемо з ним ми.
Ти не зі мною,але й не одна
Смакуєш враження від нової білизни...
Прозорість зачаровує наскрізь
Приваблює присунутись назустріч
Непоспішаючи росте бажання вісь..
Уже без сумніву - чи любиш чи не любиш...
Все на тобі волає від кутюр
Тремтять навпроти суміші емоцій
Ця увертюра найсолодша всіх тортур
Ну,сміливіше,що з тобою,хлопець?!
Дотик за дотиком стежиною веде
Звільнити щоб від чар півсонець обруч.
Заплутався...застібки де ж ці?Де?
Лягла білизна...тіла твого поруч...
Зітхання й рухи злилися у ритмі
Бажань гра розчинилася у часі...
Обоє знаєте як віддано любити
У просторі позицій-варіацій...
Вдивляєтесь у пів закриті очі…
Шепоче він..і ти йому шепочеш…
Розчулено..звабливо ..ніжно-тихо…
Вдих-видих..видих..видих..видих...видих....
Відкрита пляшка білого вина,
Яке сьогодні вип'ємо нарізно...
Рум'янцем зашарілась білизна
Уперше вдягненої й знятої білизни.....

Літо таке печальне,
Літо таке сумне –
Сірий свинець навально
Неба красу зімне.

Небо лицем змарнілим
Пустить гірку сльозу,
Що засріблиться біло
Десь у траві внизу.

Тиші – хоч розірвися –
Мов у оркестру грі –
Гряне з блідої висі
Гуркіт Перуна – грім!

І у мінор акорді -
Сутність грози жива –
Ридма рида природа –
Смерть мов передчува.

11.07.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Прокинулась. Ще темно.
І знов сріблястий спів
Наснився, щось таємне
У павутинках слів,

У сяйві хвиль-мелодій,
Казкове щось було.
О, хто цей добрий снодій?
Знов чарівне весло

Заграло сяйвом хвилі,
І голос полетів -
Метелик білокрилий -
У павутиння слів.

я сьогодні не ваш співрозмовник
і не їх і не свій ,не чужий
я молекула-пошук… (умовно)
всенароджених потай живих

я в квадраті, назвем ізолятор
ви не партесь, сходіть у словник
там на розі під назвою "тато"
кожна псина щось робить - я звик

не звертайте уваги на-піксель
з пересердя забрів на обід
його женщіна, з прозвиськом "фікса"
свої страви виварює з бід…

нас вже двоє сімейства апачі
колотнеча така, що ховайсь
він зізнався, що катя осадча
обіцяла дістать аусвайс…

тоді зникне потреба тіснити
не коморцю, а кутик - квадрат
телепростором доситу ситий
в дефіциті готельного "брат"…
2012.

Усе минає: і печаль і біль.
Дощі змивають невагомі кроки.
Ми тайно зізнаємося собі –
Печаттю зостається кожен дотик.

Печаттю в серці, вирієм думок…
Чуття не стерти і не заховати,
Бо хочеться, щоб цілий світ замовк,
Коли ти вчишся заново літати.

І хочеться любити аж до сліз.
І не питати, що готує завтра…
Відмовитись від болю навідріз
І жити так, щоб не зазнати втрати…

Усе минає – і печаль і біль.
Стають пісками зради і образи.
Таємно зізнаємося собі –
Усе минає, тільки, не одразу.

Якби ж то пересіяти слова
Крізь сито серця, аби не зміліти
Любові тій, що душу зігріва,
Що сонцем квітне у тобі над світом…

С другой планеты я и ты
Где злобы нет и нет вражды
Где день всегда, где теплота
Где через край бьет доброта
Где все цветет, где красота
Где удивляет суета
Где горя нет и пустоты
Где глубина от простоты
Где нет предательства, обмана
Где честь в цене, и болью рана
Где женщин носят на руках
Где все ненастья терпят крах
Где шторм желаннее покоя
Где все кипит, не зная сбоя
Где море страсти, все безумно
Где все понятно и разумно
Где мысли взлет, паденья нету
Где не грозит Дантес поэту
Где теплота чужая болью
Где ревность по одежде молью
Где встречи ждут и расставанья
Где радость, и в цене желанья
Где заполняем мы планету
Где красота и злости нету

Вроде еще не весна,
Что же так сердце забилось?
В небе сверкнула звезда –
Это Любовь появилась.

Стужа ушла на покой,
Вьюга в лесочке укрылась.
Зимний, невиданный зной –
Это Любовь появилась.

Тінь моя проходить мовчки,
мовчки по канаві чорній.

Із моєї тіні жаби,
жаби вибирають зорі.

Тінь дає моєму тілу,
тілу спокою і втоми.

Тінь мовчить і тінь проходить,
ходить комаром бузковим.

Цвіркуни позолотили
комишиння зеленаве.

Із грудей постало світло
відображенням канави.



НАРЦИС

- Хлопче, упадеш і втонеш!
Віднесе за течією!..

- Річкою пливе троянда,
річка – в пелюстках у неї!

- Подивись мерщій на птаха!
Жовтий птах почеред ночі!..

- Очі я впустив у воду…
- Відійди од краю, хлопче!

- Наче сам я в тій троянді…
Хлопчика відносять хвилі.

Він пощез. Усе збагнулось...
Тільки висловить несила.

_________________________________________

Текст оригіналу:


DEBUSSY
Mi sombra va silenciosa
por el agua de la acequia.
Por mi sombra están las ranas
privadas de las estrellas.
La sombra manda a mi cuerpo
reflejos de cosas quietas.
Mi sombra va como inmenso
cínife color violeta.
Cien grillos quieren dorar
la luz de la cañavera.
Una luz nace en mi pecho,
reflejado, de la acequia.

NARCISO
Niño.
¡Que te vas a caer al río!
En lo hondo hay una rosa
y en la rosa hay otro río.
¡Mira aquel pájaro! ¡Mira
aquel pájaro amarillo!
Se me han caído los ojos
dentro del agua.
¡Dios mío!
¡Que se resbala! ¡Muchacho!
... y en la rosa estoy yo mismo.
Cuando se perdió en el agua
comprendí. Pero no explico.

Немов медові бризки,
солодкі "барбариски"!
Залишу дві в кишені
для тата і для нені,
а ще залишу трішки
для мишки і для кішки!

Чи вистачить усім?
Мабуть, одну я з'їм,
бо для рудої кішки,
найкраще - це сосиски!

Згадала я, для мишки,
найкраще - це горішки!
Іще одненьку з'їм,
І вистачить усім!

Казали у лікарні,
- Щоб зуби мати гарні,
щоб не була халепа,
солодкого не треба!

Я тата порятую -
цукерочку скуштую!
Оцю маленьку з'їм,
і вистачить усім!

Залишилась одненька
цукерка солоденька!
Не вистачить усім,
мабуть і цю я з'їм!

Оце й усе… Вже осінь на порозі,
Насичена дозрілими думками.
Все вчасно, без запізнень у дорозі,
Й немає жодних сумнівів – за нами.

В минулому пора жаги вершин,
Наснаги творчої, кохання, заперечень,
Глибоких ран, переживань і змін,
Неприйняття, невизнання та зречень.

Тече ріка повільною ходою –
Живий потік із монотонних дум.
І стеляться тумани над водою
В невдалій спробі приховати сум.

Під світлі ритми місячного сяйва
Пролився ранок свіжою росою.
Вдихнувши вітру, запашіли трави…
І понеслось життя стрімкой рікою.

Зашелестіло, засюрчало, заспівало –
Безмежна радість, творчості наснага…
Мить прохолоди. Але дуже скоро –
Спекотне сонце та нестерпна спрага.

Любові, Боже, дай і нових тем,
Не допусти, щоб став байдужим знову
До болю, горя і чужих проблем,
Верни довіру посмішці і слову.

Життя – полинь, а іноді – нектар…
Дай, Боже, більше радості, натхнення,
Залиш мені захоплюватись дар,
Наповни змістом хаос сьогодення.

Думкам дай змогу вічність покорити
І скуштувати радість перемоги…
Дай, Боже, дай… Навіщо тоді жити?
Я справлюсь сам! Не треба допомоги.

Для того, щоб навчитися читати,
Абетку треба досконало знати,
Без букви жодної не можна обійтись,
Тож будь уважний і старанно вчись!

Аа

Найперша буква — це, звичайно, А:
Цікаві з неї починаються слова,
Тому ніяк не обійтись без неї
В словах Абетка, Аґрус чи Алея.

Бб

Здійняла лемент Буква Б,
щоб всі почули:
— В абетці друга я, чому ж
про мене ви забули?
— Як же я вимовлю Без Букви Б, —
зітха Катруся, —
Бог, Батьківщина, Братик і Бабуся?!


Вв

Вогник Виткався з Вуглинки,
Вітерець Війнув якраз,
Він роздмухав Всі жаринки,
Ватра спалахнула Враз.
…Вечоріє. Вітер Вщух.
Від Вогню йде теплий дух,
Ватра В розпачі Волає:
— Вітре, Вій, бо Вже Вгасаю!»


Гг, Ґґ

Ось дві літери-сестрички,
Мов дві крапельки водички,
Хто абетку добре знає —
Їх одразу розпізнає.
Перша — втне вам Гопака,
Здружить Гуску й Гусака,
Друга — враз як заґелґоче:
— Я не Г, а Ґ! — хихоче.
Тож мерщій берись до вправ,
Не лови, будь-ласка, Ґав,
Букви ці не переплутуй,
Щоб невігласом не бути.


Дд

— Хто з вас, Діти, знає, Де
В алфавіті буква Д?
— Знають всі. Відомо ж всім:
Схожа буква ця на Дім.
Дім Данилко нам збудує,
На Даху Димар змурує,
Вікна й Двері зробить з Дуба,
Буде Діткам в Домі любо.


Ее

— Може, хтось з вас відгадає,
Хто у полі рів копає?
— Може, кран, а може, трактор?
— Ні, малята, — Екскаватор!
Невідоме слово це
Починає буква Е.

Єє

Єва букву Є шукає,
Каже: «Букви Є немає.»
Обізвалась буква Є:
— Як нема мене? Я — Є!
Прочитай ім’я своє —
Перша буква в ньому — Є!

Жж

Що за Жук з абетки виліз?
Буква Ж з Жука зробилась,
Стала Жартувать, нахаба,
З Журавлем звінчала Жабу!


Зз

Знову Землю Засніжила
Завірюха-Зима,
Захурделила, Завила,
Застогнала вона.
— Не Злякаємось Зими!
Нам Замети — не Завада!
Заметілям раді ми,
Заметілі — наша Зваба!

Ии

Спробуй, Дмитрику, знайти
Найскромнішу букву — И.
Хоч ця буква — кожен знає —
Майже слів не починає,
Та вона нам не байдужа,
Буква И — потрібна дуже.
Ось, для прикладу, слова:
Мир, синиця, сир, пила,
Жити, пити, сито, сич
І єдиний вигук — Ич!
Ич, яка ця буква И:
Нам без И — хоч пропади,
Ні сюди і ні туди,
Як без їжі та води!

Іі

Ігор, Іра та Іванко
Індика шукали зранку,
На подвір’ї був — І зник,
Де ж подівся наш Індик?
Обійшли усі двори,
Запитали в дітвори:
— Може в Інший бік Іти?
Може вдасться там знайти?
От Історія сумна:
Був Індик — І вже нема!


Її

Їжачок у поїзд сів,
Їде в гості до братів,
Накупив наїдків Їм —
Рідним братикам своїм,
А сестриці — Їжачисі
Подарує рукавиці,
Щоб не мерзла в лапки,
Коли вийде з хатки.

Йй

— Йой! — зітхає буква Й, —
Як набридло все в житті:
Тільки йойкай та зітхай,
Не щастить мені — і край!
— Не страждай, — говорить Ї, —
Будь сестрицею мені:
Будем разом — ти і я —
Чарівні творить слова.
Осьде — слово в множині,
В ньому буде буква Ї:
Солов’Ї, гаЇ, краЇ —
Всі турботи тут моЇ.
А коли такі ж слова
В однині писати —
Будеш, сестро, ти мене
В слові заміняти.
Ось, наприклад, прочитай:
Соловейко, гай та край.

Кк

У Колисоньці Кленовій
Колисала мати сина
І співала Колискову
Про Красуню Квіт-Калину.
Красні Китиці Калини
Над Колискою схилились,
Щоб синочкові Красиві,
Кольорові сни наснились.

Лл

Лебідь, Ластівка, Лелека
Прилетіли із-далека;
Лама, Лев та Леопард
Всіх злякали не на жарт;
Лис, Лоша й рогатий Лось
Разом крикнули: «Лосось!
Ось він в річці! Ось він, ось!»
— Звідки він сюди приплив?
—Здивувались Лящ та Лин.
І Лише Лінивій Льосі
Все байдуже, все у носі!

Мм

Маленький Марчик Мовить
Мамі Мило:
— Матусю! Можна М’ячик
Мити Милом?
Мить завагавшись, взялась до науки:
— Маленький! Милом треба
Мити руки!

Нн

Котик жалібно Нявчав: «Няв-Няв!
Я Не сплю, Не ловлю ґав, Няв-Няв!
Мишку сіру поганяв, Няв-Няв!
Ледве-ледве упіймав, Няв-Няв!
Хоч старий я став уже й оглух,
Але маю до мишей я добрий Нюх!»

Оо

Сміялось в небі сонечко, як О,
Послало свій промінчик у вікно —
Оленка й Олесь Очка зажмурили,
Щоб буква О їх враз не засліпила.

Пп

Зліва Палиця і справа,
Поперечка їх з’єднала —
Подивись, не Поспішай,
Букву П запам’ятай!


Рр

Запам’ятай назавжди відтепер
Цю букву на імення — еР,
Багато слів, які ти знаєш,
Ця літера розпочинає:
Рік, Ряска, Риба, Рак, Ріка,
Родина, Радість, Рід, Рука,
А імена які є славні:
Романи, Ростики, Руслани!

Сс

Якщо розріжем навпіл букву О,
І виберемо ліву половину,
Спокійно вимовити зможем: Сто,
Соловейко, Сонце, Скатертина.
Ця буква-серпик має ім’я — еС,
Вона таких натворить нам чудес,
Що Лома перетворить в Сома,
А слово Мак замінить враз на Сак.

Тт

Тетянка Татка Тягне Танцювати,
Та на Трембіті ще затрембітати,
Танка Такого Тільки Тут і Треба,
Щоб веселились і земля і небо!

Уу

Між голосних — важлива буква У,
Ви, діти, запитаєте: « Чому?»
— Без букви У не вимовить дитина
Святе і горде слово — Україна!

Фф

Буква еФ засумувала,
Що без неї вчать уроки,
Враз про себе нагадала
Й мовила, надувши щоки:
— Фу, без мене вам турбота,
Ну, скажіть без мене вслух:
Форма, Фарба, Фрукти, Фото,
Чи Фіранка, чи Фартух.

Хх

Хоче в Хатці Хом’ячок
Застелити Хідничок.
— Хи-Хи-Хи! — Ховрах Хихоче. —
Глянь: Хом’як Хідник волочить!

Цц

В осоці Цвіркун Цвіркоче,
Розбудити діток хоче,
А малята рано-вранці сплять.

І синицям на осиці
Ранком теж уже не спиться,
А малята рано-вранці сплять.

Цуцик з’їв смачне реберце,
Хлепче воду із Цеберця,
А малята рано-вранці сплять.

На Цямрині горобці
Цвірінчать — гучні співці,
А малята рано-вранці сплять.

— Цитьте! — просить їх матуся, —
Дайте виспатись Мартусі,
Бо малята рано-вранці сплять!

Лиш коли Цілюще сонце
Кине промінці в віконце —
Сон тоді тікає від малят.

Чч

Чапля Чайку Частувала —
Чай Чорничний їй давала.
Чайка Чемно Чай допила
І ще Чашку попросила.
Чапля в Чайник заглянула —
Чаю більше там не було,
Каже Чайці: «Вибачай!
Не Чекай, скінчився Чай!»

Шш, Щщ
Словами Шепіт, Шелест,
Шум, душа,
Пишається тризуба буква Ша,
Коли ж їй хвостика пришити,
То можна в Ща перетворити:
Щоб Щука тріпотіла в сітях,
Щоби Щасливо Щебетали діти,
Щоб на Щоках малят
рум’янець цвів,
І Щедриком святковим
край дзвенів!

Юю

Юрко та Юля Юшку смакували,
Яку зварив зі щуки дід Юхим,
Юначі очі радістю сіяли:
Палала ватра й розстеляла дим.

Яя

— Не щаслива Я на світі,
Я — остання в алфавіті,
І вина тут не моя,
Що між букв остання Я.
А проте, мої малята,
Я створила слів багато,
Перша буква в них — це Я:
Яма, Яблуко, Ягня,
Явір, Ягода, Ялинка,
Янчик, Ярослав, Яринка.
Не цурайтесь букви Я,
Бо таке моє ім’я.

Ьь

Ось буква еР на голову устала,
Й одразу з букви м’яким знаком (Ь) стала
Хоча це знак — не буква, знає всяк —
Пом’якшувати букви він мастак.


АБЕТКА-АКРОВІРШ

Абетку ви вивчали недарма —
Без неї в світ знання – глухі пороги.
Відкрийте книгу — ось вони, слова,
Гортайте сторінки без остороги,
Ґ ав не ловіть – зіб’єтеся з дороги.

Долайте невідомості бар’єр,
Енергії й завзяття вам — без ліку,
Є чим пишатись, друзі, вам тепер,
Живіть у світі знань довіку.

Зривайте сміло вченості плоди,
Ич, як цікаво всесвіт пізнавати,
Ідіть упевнено до вашої мети —
Її вам неодмінно досягти
Й ніколи на путі не спотикатись.

Книжки читайте — мудрості ручай,
Лиш в них житейську істину шукайте,
Минуле свого роду і звичай
Ніколи у житті не зневажайте!

Остерігайтесь сірості в думках,
Поборюйте невігластво і дурість,
Радійте дружній іскорці в очах,
Стократно тіштесь щирості натури.

Таланту не закопуйте в собі,
Узбіччям не тікайте від удачі,
Фортуна ж бо не любить тих, хто в тінь
Ховається, щоб їх ніхто не бачив.

Цінуйте пісні рідної розмай,
Чарівний світ Шевченкового слова,
Шануйте і любіть свій рідний край, -
Щоб не зів’яла українська мова.

Юний читачу! Гордо вимовляй:
— Я — України-матері дитя!

2003

Два кроки, лиш до здійснення бажань.
Два кроки, по хитких щаблях сумління.
Себе зборовши – почую залп вітань,
Побачу спроби лобизань і поклоніння.

Два кроки і простягнута рука,
І та вершина, що здавалась небом,
Мов голос Бога – далека і близька,
Мов пісня волі – омріяна потреба.

Два кроки, а що там після них?
Куди дороги повертають далі?
Чи справді варто, топчучи своїх,
Забрати всі обіцяні медалі?

Два кроки. Зупинятися чи йти?
У сумнівах давно зомліли ноги,
Можливо ще потрібно дорости
Й знайти свої, а не чужі дороги.

2012р

Байдужість чорної безодні
І холод зоряних туманів
Кидають нас у сни солодкі,
В примари трав'яних дурманів.

Шлях тягнеться в один кінець:
Потилиці – облич нема.
Життя, потреби – нанівець...
Ну, а душа? – Поки жива.

***
Мабуть, усе ж таки мені здалося,
Що маєш ти хронічне безголосся.
Як страшно ти мовчиш, народе мій, –
На повен голос, наче в передгроззя.