Споконвіків, а наче вперше
Спадає листя безшелесно.
Так скелі падають, руйнуючись на камінь,
Нагадуючи горам їх кінцеву мить.
Так люди падають,
Обтяжені турботами, а не роками:
Цей ще схопитися за серце встиг,
Той - лиш змахнув руками...
Кружляє журно лист,
Так за теплом по-журавлиному голосить.
Розчахується серце, прикипа до віття..
А це ж бо Осінь, пані Осінь
Гойднула на три чверті світом..
Р.S.
Краса так густо замішана на смутку,
Що й радість переростає в роздум.

Я палала так довго, так повно,
я палала, палила весь світ,
небезпечно як віра, умовно
як сон, і надовго - на тисячі літ.
То було навесні і у вирі.
А тепер, не здолавши вогню,
Дмуть вітри, хазяйнують в квартирі,
І шукають надію мою.

2004

Всякой бездонности дно обнаружится.
Сласти-мордасти в разливе, но тут
Все эти страсти, страдания, ужасы -
Сколь они быстро до дна достают.

В этой вселенно запахнутой комнате
Судьбы и сонмы на личный пустяк
Небо меняло? Навряд ли, да полноте.
Всяко бывало - бывало и так.

Белая мельница, красная девица,
В меру слегка ослепительный жест -
Так окунуться, как только отмерится,
В тонны страданий и метры блаженств.

Ну а потом, выдыхаясь и хлюпая,
Искренне нам окунуться слабо в
Тихую, глупую, тихую, глупую,
Тихую, жалкую всеми любовь?

2012

Якби у вирій відлітали люди,
я б на Венеру мабуть полетіла,
відвідала б Меркурій і Юпітер,
а потім на кільце Сатурна сіла.
І коли втомлена й щаслива
побачила всі сонячні планети,
то зрозуміла б, що найкраща в світі -
Земля, де мешкають поети.

Напевно люди всі отак вважають,
тому земляни в вирій не літають.

2012

Я думала: щоє життя?
Я ніч не спала,
коли нещасна молода
від раку жінка помирала.

Та вічні істини тоді
не доторкались мого серця,
а жінка, шо чужа мені,
в той вечір мусіла померти.

Навіщо зорі, небеса?
Навіщо здалась людям доля?
Нащо уся земна краса,
коли лиш смерть на світі - воля?

Я хочу жити! Хоч раба
завжди я буду й полонена
земного щастя і добра.
Хай смерть не прийде навіжена!

Я думала. Я не могла
заснути тої злої ночі.
Нещасна жінка молода
в той вечір закотила очі.

Великий світ цей і страшний.
Нам смерті не знайти причину.
Той, хто створив, той і забрав
великий витвір свій - людину!

2010

...а сірий день на сивім полі
буремно плакав. кілька сліз
перекотилося поволі
чи то в комору, чи на віз…
і накопичилось по вуха
на чорний день - універмаг.
є піт - є мед, і медовуха!
рецепт старіння і розваг...

(варто взяти до уваги)
2012

Багряне й синє в хаосі сплелося.
У хмарах над полями
Гасне сонце.

* * *

Коли дома, як в бані, на вулиці спека,
Коли ніби й нема де сховатись від неї,
Згадаємо друзів своїх ми з далека -
Відразу знайдуться чудові ідеї.

Не лякає нас холод, ні град ані грім,
Ні калюжі, ні вітер, ні сніг із дощем,-
Не втечемо ми грітись в свій затишний дім
І навіть коли в грудях гнів, біль і щем.

Навколо сніги, мороз – мінус двадцять -
Не будемо в хаті ми теплій сидіти,
Зустрінемось з друзями й скажемо – Братці,
Берімо санчата – і, гайда, як діти.

Якщо ж доведеться на смерть нам піти,
За голосом серця і власним наказом,
Не злякають нас рани і навіть кати,
Бо ми будем поруч, ми будемо разом.

2012

Що з нами зробило літо,
Що з нами зробили зорі,
Ми усі неначе квіти
І усі неначе в морі…

Що зробила ти зі мною
В липневі дні гарячі,
Що тепер літом і зимою
У снах тебе лиш бачу.

Не знаю, чи ти знала,
Як моє серце захопила,
І як тоді причарувала,
Що любов усі думки залила.

Я слухав твої анекдоти,
Підлаштовувався під твої закони,
Хоча і не мав нічого проти
Цього прекрасного полону.

2012

Вночі була шалена злива,
така ж, як звір у грудях зліва,
що в серце вріс і стане мною,
якщо я відчай не загою
від болю за розп’яті крила
надії, що землі зоріла,
землі ось цій, до згуби любій.
Іуда їй цілує губи,
а я не здатна захистити,
адже іуда - ти і діти
твої, мій друже-брате-злодій:
вітрил чатуєш вражих лодій,
бо запродав свої за гроші
чужинські - власні не хороші.
Це ти не дбав про їхню ціну,
землі своєї вражий сину…
У хмар важкі та довгі гриви
аж по землі стелились. Злива
манила блискавкою стати,
мечем караючим у свято
шаленства волі й влади миті,
коли водою з неба змиті
усі «не вбий», бо право хмари
творити злі і добрі чари.
А всеньким небом блискавиці
стікали в землю медом. Криця
Так само сяє, як гаряча…
О, земле рідна, де ж та вдача,
в якій твоїй живе дитині,
що здатна прапор жовто-синій
підняти з бруду і ганьби
і вийти з темної доби
у час, де розквіт, сила й слава
народу нашого й держави?
І бився грім у вікна й стіни:
Земля будила совість сина…

Огорнута зеленню серпневою,
Смачними ласую плодами,
піснею пташок живу веселою,
усі радіють щедрими дарами.

Солодкий запах скошеного поля,
В обійми вітру мене кидає,
Пухкі хмаринки кличуть в небо – воля
Так надихає й кайдани скидає.

Душа усю красу увібрала,
Щастя теплим дощиком плекаю,
Це був не сон, це дійсність – я літала!!!
Усе прекрасне...просто я кохаю!

10.08.2012

Живи сьогодні, як у день останній..
На носі жовтень і нема води
Гарячої…так холодно у ванній
Щоранку..ніби й не ходи туди…
Ииии…

Сумні шкарпетки виснуть сиротливо
Оплакує герань останні дні
палкого літа..завтра вітер..зливу
пророчать ці синоптики мені…
Ііі…

У магазині на слизькім бетоні
Стоїть Тамара вже у чобітках
На носі жовтень…чобітки на Томі
І светр новий і квітка на цицьках….
Вах..!

Млинці схололі і сметана кисла…
Ця осінь самотиною торка
І ти, моє життя, не маєш смислу
Без Томи у новеньких чобітках…
Ах…

все що нічого не означає
в тобі тільки змінює напрям
світ деформується люди зникають
а ти незмінний ти такий самий

нам не зіткнутись лобами ніколи
хтось не наважиться хтось не захоче
але залишаться у протоколах
музика голос кавові очі

кавове серце терпке колюче
довгі листи нічні розмови
вдавана тиша знов когось глючить
братик й сестричка бавляться в лови

одне одного нам не спіймати
тіні по п"ятах втечі даремні
фото книжки лікарняні палати
аркуші світлі літери темні

чорні як ночі очі і кава
білі як лебеді цукор і вата
я підросла мені нецікаво
що намальовано на циферблаті

рідних собі не обирають
я тобі брате чемна сестричка
любов без зайвих слів вибачаю
як нездоланну шкідливу звичку


вересень, 2012

Не згадаю твого ні обличчя уже, ні голосу.
Тільки знаю, що пахнеш ти квіткою від лимона.
Тільки дивишся лоскотно, ледь нахиливши голову, -
і від погляду того щось топиться в грудях, тоне.

Не згадаю тебе ні самотнього вже, ні з іншою -
тільки знаю, що разом ми: в радості і у горі.
І не стати повік нам ні кращими, ані гіршими -
ми усталені, наче далекі блакитні зорі.

Ти - не сон і не примха: продукт відумерлого болю.
Ти - сукупність чеснот, досконалості риси ясні.
Тут, у серці моїм, назавжди - я її не неволю -
найреальніша дійсність навічно підвладна мені.




________________
*вигаданий

Заговорив по-українськи вірш Рубцова.
В моєму серці тихо так заговорив,
Немов озвався давній-давній друг,
А з ним і отроцтво озвалось.

Заговорив по-українськи вірш Рубцова
І Вологодщину, пісну на врожаї,
Врожайну на зажурну пісню,
Так захотілось обійти босоніж.

Заговорив по-українськи вірш Рубцова,
Відкрив мені поезії рубіж –
Вростає в рідний край, аж до реліквії,
Лиш той, хто за життя з ним невибутньо зрісся.

Безталанна осінь відцвітає,
Умліває вранішнім теплом,
Тихо й артистично позіхає,
Віє сумом над її шатром.

Піднімає очі в небо-тишу,
Оглядає хмари: не пора
Відлітати в далі межирічні,
Роль остання зовсім-бо не гра.

Промовчить, бо знає, норовливі
Прилетять нажахані вітри
І підхоплять в далі збайдужіло:
Ні до чого всі слова сестри….

Артистично очі прикриває,
Укриває ласкою сади,
-Не дрімати, - думка пролітає,-
Сонце зійде… А уже брати.

28.09.2012

Нехай святиться ката мого ймення,
що він мені тобою зшив повіки,
йому підвладні, мов дракони, ріки
засмоктували в мул мої корені,
хилилася, твоїм вітрам покірна,
кори та коси розстеляла зливам,
побита блискавками, мокра та щаслива,
я реготала, я навіки вірна,
мій кат хапав мене за мої тіні,
ти пив вино під бронзою торшерів,
мій кат зшивав повіки, вікна, двері!!
- Твоїм промінням.

2002-2012

У тихому парку надії
Тремка літургія по літу...
Акація щемно сивіє,
Заплівши туманами віти.

І сипле берізка під ноги
Найвищої проби намиста,
Де осінь убравшись у тоги
Уже заграва падолистом.

Ялиця теленька у дзвони -
І гучно-каштанно між лави
Спадає освячене слово
Прощальної літньої слави.

Бруківчано-вицвілі тіні -
Помалу неначе й щодуху...
Тремка літургія надії
Шепоче щось парку на вухо...
(27.09.12)

Розродилась громом чорна хмара.
Стрілами впилися блискавиці
Й серце зранили. Небесна кара
Твоє слово, виточене з криці.

То не злива, ні. То плаче небо.
Друзки серця розсипає градом.
Не карайся, не жалій, не треба...
Серед літа сніг на квітах саду.

Післягроззя чисте над полями.
Шлях підсушує засмаглий вітер.
Хоч дорога ця не до вігваму.
На старих стежках печаль розлита…

Та не висохло душі озерце.
Тож вертай до мене неофітом.
Ти прийди, коли відчуєш серцем,
Що без мене вже не зможеш жити.

Збудуй мені Едем в своєму серці,
де ми жили б не голі,а відкриті,
і посади там Дерево любові.
Хай родить вона яблука налиті.

Та не пускай туди змію повзучу,
щоб не точила яблук того древа.
Хай там живуть, як в давній добрій казці-
Король - то ти, і я - то королева.

2012

Пітьмою ангели розкуті,
Беруть, що хочуть
Всіх женуть.
Відводять свій безсмертний погляд,
Звичайних смертних не минуть…
Самі ж в той час куштують вина,
Як смертні гнуть горба на їх
І це все є для насолоди,
Для їхніх незабутніх втіх.
Пітьмою ангели розкуті,
Беруть, що хочуть
Всіх женуть.
Візьмуть навіки навіть душу
І більш її не повернуть...

пересели мене у флешку
перемели на фарш мене
і попередь, щоб головешку
ніхто не смів мокати в мед…

там мухи... мухи… ціла зграя
і дьогтю там не ложка, дві
і навіть чорт, і той волає
ось - ось покличуть Брюса Лі…

а той хлопчисько не потерпить
за правду цвях в долоню вб'є
припреться гнів, а слідом герпес
життя - кіно. дивлюсь - моє…

праобраз честі - харакірі...
о самурай! мотай на вус:
помру сьогодні тонкошкірим
зувсім не так, як цар Ісус…
2012.

Палали в полум^ї листи
тієї ночі.
Це відходили назавжди
мрії дівочі.
Я півжиття жила колись
листами тими,
тепер горіла у вогні
разом із ними.
А раптом ще врятую все,
вогонь задую?
Задула. Клаптик у руці,
а там - "Цілую".


2002

Премудрістю пронизана канва,
Хіба ж від цього стане вдвічі легше.
Зотлілих днів не вишита крива.
Байдуже, уостаннє, а чи вперше.

Майбутнє мерехтить, зомбує мить.
Невпевненість рахує полустанки.
У безвість незбагненну потяг мчить,
Відпущено всі гальма до останку.

Ховають стиснуті вуста слова.
Хоч таїна мовчання – красномовна.
Напівпрозора правда ще жива,
Та десь блукає, наче пес бездомний.

Ось так і я пройду й не доторкнусь
Одвічним сяйвом до твоєї долі…
Та все ж надія не вмира чомусь.
Нехай горить й не згасне мимоволі.

Давай-но будемо з тобою ми на "ТИ"?
У свої друзі ти додай мене "ВКОНТАКТІ";
Додай в "ФЕЙСБУЦІ", в "ОДНОКЛАСНИКАХ" знайди
І неодмінно ти знайди мене у "СКАЙПІ".

Багато творчості моєї в Мережі:
Легко знайдеш мене на сайтах літ-порталів -
В "ПРОБІ ПЕРА", в "ЧОРНИЛЬНІЙ ХВИЛІ" є вірші,
Ще є в "РУКОПИСІ", на "ГАЦІ", в "САМВИДАВІ".

"ХАТА-ЧИТАЛЬНЯ" є також чудовий сайт;
Рожеве чудо "КЛУБ ПОЕЗІЇ" теж класний
І гарантовано всіма є копірайт*.
Там кожен може розмістити твір свій власний.

То як, домовились, зустрінемось десь там?
Лиш однойменним нік твій "МУЗА" хай там буде!
У соц-мережах ми зійдемось сам на сам,
Щоб на літ-сайтах в парі нас читали люди.


* Копірайт - в перекладі з англійської означає АВТОРСЬКЕ ПРАВО!

коли виникає музика з нічого
так хочеться пригорнутися до Бога
до сивого бородатого з очима
що нагадують дощ за вікном і чимось
матіоловий вечір і капустяне літо
і свічу монастирську що тонко світить
коли виникає музика
замало
і усієї небесної емалі
і кульбаб у сонячному павутинні
а Бог усміхається
у сні дитинно

в чорториях душі надто п’янко
а листя злітає і осінь іде під укіс
ще нічого не значить
це гаряче вино у скронях
і нічого не важить це золото
золото сліз

у серцевих розверстках бої
бій за осінь за тебе за мене за нас
тим не менше болить
тим не більше засвідчує приязнь
ця інерція гри із облудою
гра без прикрас

а на запонках осені сніг
білі крила лежать
як без крил білий ангел злетить
надто легко ущент
надто важко в уламках
тим не менше болить
тим не більше виходить за рамки

2012

Нехай пробачать мені герої:
Не написала про них ні слова.
Вони до мене завжди холодні,
А я на їхню любов голодна.
Якщо судилось не повернутись,
Згадайте з болем або із жалем.
Або заплачте! Вони, герої,
Напевно, люблять, щоб їх згадали.
А я учора читала книгу
(Мені під силу великі книги)
І бачу, чую, що не осилю,
Що швидше книга мене осилить.
Ще сто сторінок! Герой гарцює,
Ще кінь ірже молодечо й скаче...
Великі літери не врятують,
Малюнки гарні – також навряд чи.
Я вже ридаю... Чому герої,
Які одначе в кінці загинуть,
Так довго й вперто тримають зброю?
Хіба, скажіть, я у чому винна?
Його чекає принцеса-краля:
Вуста-пелюстки, сапфіри-очі.
А я, читаючи, так ридала,
Бо коник, певне, теж жити хоче!
Герой загине... І вічна пам’ять.
Принцеса гарна і гарно плаче.
А я не принца – тебе чекала.
Тому герої нехай пробачать.
2009

Мій пане, це осінь знову? -
Так, осінь – осіння осінь…
Я чую вашу розмову
у дивному безголоссі.

Мій пане, невже це осінь? -
Багряна і полохлива.
А може, мені здалося?
Ні. Осінь. Осіння злива!

Мій пане, навіщо осінь? –
Так холодно в цьому світі.
-Берези вже жовтокосі...
-Ще сонце у верховітті!

Мій пане, це справді осінь…
Не треба у ній мовчати.
і серце ступає босе,
щоб світло Вам дарувати...

Убезпечені від гроз й гітарних рифів,
сховані за дві дороги від халуп,
п'єм глинтвейн, пари вдихаєм сиві,
в коньяку вишукуєм кору
дубів, і сосен з ялівцями
запашні та млосні спогади живцем.
Вітер гупає вікном ночами,
плед з трояндами, подушка з ялівцем,
в'язані шкарпетки, кашеміри,
павутинки-шалики і чай.
Зими й літа тут не знають міри,
весни й осені тремтять в очах.

2012

качки летять крізь озеро і небо
женуть липкий туман до осоки
за ними літо котиться у невідь
збирати мед від холоду гіркий

засмагла осінь ходить берегами
гойдає листя сяйвом золотим
і строїть голос тисових органів
на перший хрип іржавої сльоти

тело роскошное
женское...
голод.
посев невзошел.
дело ли - серп и молот -
сеют любви помол?!
город.
взрослеем случаем.
прошлое.
Боже, храни...
гибнут вначале лучшие,
памяти
тонкая нить…
где ты, Страна Спокойствия?
всего остального -
брысь!
есть одно удовольствие: -
травля под осень
крыс…
2012.

помер в душі комедіянт
у день народження буржуя.
тепер там сміхом Діамант
автопроцесом оперує…
... життя - найкращий пародист.
ти усміхнешся. зарегочеш...
буржуям оплески, а свист
собі під ноги - жити хочеш?!
... хлопоче з неба Глазовий
він генерал із сміхотворців.
буржуя, - каже він, - прибий,
які ж то ви, до біса, хлопці…
смішіть і смійтеся!!!
Сам Бог
творив… і щиро
посміхався.
2012.

Тримають міцно ще: тепло твОє - постеля;

ТвоЇх цілунків тління - мОє тіло.

Думки твій образ не пускають із оселі, -

Все фантазують зовсім неуміло.



Лежу у ліжку, не розплющуючи очі,

А стан душі ще й досі в ейфорії.

Дотик світанку, - ніжні спогади із ночі:

Як про любов шептались наші вії..,



Тісно зімкнуті пальці рук від насолоди -

Енергій наших двох Обмін-портали.

В світі ніжнішої немає нагороди, -

Літати в ейфорії понад хмари!

Забула погасити світло
в минулім наших почуттів.
Так ясно там і так там вітряно,
неначе ангел пролетів.

Моє життя багато років
освітлюється тим вогнем.
Горить, немов зоря висока,
навіки втрачений Едем.

2012

Шумить вода Всесвітнього потопу
в моїх думках,
шукає десь притулку одинока
душа, мов птах.
Знайдеться може дерево чи гілка
в стихії бід,
врятується самотня українка
і її рід.
Але пливе ковчег по хвилях
розбрату в вир,
не видно гілки порятунку
ні вздовж, ні вшир.
О, де ти, дерево спасіння,
від власних дум,
я голубом до тебе лину,
прийми мій сум.
Злітаю ластівкою в небо
над морем сліз,
хоч би верба, хоч би калина,
хоч тінь беріз.
Ось чорним птахом піднімаюсь,
вода шумить.
О, появися, провидіння,
хоча б на мить.
Не дай пропасти одинокій,
слабкій на дні.
Нехай в душі післяпотопні
засяють дні.
2002

Ти осторонь, а я весь у тобі,
Мов промінь сонця в крапельці роси.
Як подарунок, взявши сам собі,
Він п"є до дна її нектар-краси.

Я осторонь, мов одинокий став.
Веселкою ти увійшла в мій світ,
В життя його додавши кілька барв.
Щезає тлінно твій в повітрі слід.

Я лист осінній. Впавши до землі,
Тобі вклонився, Осене моя!
Я чистий лист паперу на столі.
В віршАх ми разом, Музо, - ти і я.

Два кроки в осінь і тільки один – у літо.
Вересень вивчив лише отакий танок.
Вабить мелодій темних, густих палітра,
Мне і вовтузить вітер шматки думок.
Так і танцюю з Вереснем дивно-дивно.
Тепла, м’яка, покірна, бо він веде.
Тільки танок… і плащ його довгий, штивний,
Наче остання нота, до ніг впаде.
2012

Не пишеться…
Не спиться у рядку,
Не дихається римою, мов киснем.
Чіпляє колір
І здається звук -
Тони і ритми дражняться навмисно.
А все не те…
Блукаю у лісах,
Загублених давно, в палеоліті.
Десь тут живе
Той чудернацький птах,
Якого треба випустити з кліті.
2012

Здається, кава обпекла - .
Годинник міцно зачепив венозну кров.
До краю, певно, ми догралися в любов,
не реагуючи на "стопи" і на "звуки"...

Не йдуться ноги навіть у прекрасну осінь.
Не б'ється серце, лиш порочно калата!
Це так уперше - серед вересня зима
перетворила листя у льодові сльози...

А що слова? Вони уголос - геть німі...
Невиліковно те, що рани залишає.
Змиритись важко - і куди подітись далі,
коли зітліло те, що билось у мені...

мамо,
під мої ноги всівся пес,
забарвлений під мокко,
насторожив медові вуха,
і до небес завив,
послухай;

мамо,
і рівно половина
викотилась місяця
зеленого, брунатного;

хапливим кроком
постать біля банкомату
схопилась з місця,
закрила вуха,
шаруділа чеком,

а пес
світився чистим янтарем,
і вив як в опері,
дрижали мекки,

мамо!,
який янтарний світ!,
коньяк, ліхтар та пес,
і псові очі мокрі,
яка погожа ніч!,
і пес, замість трембіт

2012

Я політи-комп’ютеризована,

Я в реалі, і я сучаснію.

Я в криниці вода газована,

Псевдоблагами онещаснена.

Літаки чисте небо дримбають,

Проводжаю хвости очима.

Та не бачу чогось незримого,

Не знаходжу першопричини.

Я здрібніла, змаліла в цяточку

Я - нікнейм і штрих-код на ньому.

Відпустіть мене з-під сучасності

Хоч на тисячу літ додому.
2012

Сусіди не заснули й на хвилину,
Під вікнами збирались глядачі,
А за вікном ішла прем'єра: "Еро-тіні
І спецефекти – із грозою уночі".

А попри стіни сипався будинок
І над дахами вило раз у раз -
І акт за актом без антрактів і зупинок
На ринвах грали дощ із вітром джаз.

Гроза стихала, втомлена, потрохи:
Лежав розбитий в трісочки паркан,
А попід ним - і стрінги і панчохи...
Під знос - включили згодом у генплан.


27.09.2012

(Майже всерйоз)
Я ледь не став прощальним словом Музи,
Коли вона навідалась вночі,
І так завзято підняла на глузи,
Що я заледь відбився, плачучи.
Вона ж мені дошкульно докоряла
За поспіхом зримований сонет,
Тире і коми, і крапки звіряла,
Де ямб скривів, як той анахорет.
Там знехтував законом віршування,
А тут строфу пустив на самоплив,
І що думок високе поривання
В поезію, як слід, не перелив...
Та отакої! Як же я старався!
Сопів, кректав, вишукував слова.
Знайшовши їх,- під сумнів брав, вагався,
Аж обертом крутилась голова.
Мені здавалось: он який я вправний -
Всю душу вклав у визрілі рядки.
А тут виходить - графоман бездарний,
Ну, словом, геть, сякий-перетакий!
Та я мовчав... А що тут говорити?
Вона ж чарівна Муза, як-не-як,
І має рацію. Мені вже нічим крити,
Тому такий і стався переляк.
Оговтавшись, я Музу став благати,
Аби вона не шпетила дарма -
ЇЇ візити до моєї хати
В пригоді стануть - виходу нема!
Тут юна діва вперше посміхнулась -
Чекала на подібний резонанс,
А потім легкорвійно повернулась
І миттю полетіла на Парнас.
2010р.

Сон-як-спогад,
сон_як_маленька ластівка попід стріхою,
Сон, який можна носити, ніби пасмо у медальйоні –
про довге літо на винограднику,
про босі ноги, нагріті білим піском,
ти збігаєш із кручі,
що притримує море у порцелянових рамцях (аби не вихлюпнулося),
бачиш – смарагдова ящірка на сивому камені пильно на тебе дивиться –
і не боїться.

Запах солі та йоду,
мадери, теплого золотого волосся,
Вітер, що підкидає пасма і обдуває шию,
тіні темно-зеленого листя,
схожого на широкі чоловічі долоні,
що торкаються твоїх колін...

Мушлі на шворці тихо шушукаються,
як зграйка школярок,
і дрібно дзвенять на худих зап'ястках,
коли кличеш його рукою…
Курячий бог у западинці поміж засмаглих грудей
обіцяє зелене щастя -
прозоре й солодке,
як виноградинка
поміж твоїх обвітрених,
зацілованих губ…

...о так, не буває - і в цьому безвихідь:
іти через яву неначе крізь сон.
Іти обережно, минаючи лихо:
надія на успіх - одна на мільйон.

Болото затягне все глибше донизу:
гнітюча багнюка безправ’я й брехні
задушить у злиднях, затопить у кризу,
бруднить найчистіше у тобі й мені.

І як не старайся - нема порятунку:
усі ми - раби не по волі своїй.
Надія остання - яка за рахунком? -
сконала в багні недозволених мрій.

___________________

...ти знаєш, мій друже: насправді ми спраглі
добра і любові, безпеки і щастя,
дитинства чудес незгасимих смарагдів,
живої води від Святого Причастя.



вересень 2012

ТИ перетягнеш тятиву ,
убивши того, хто стріляє
у свою душу впівживу.
Ти є - і вже тебе немає!

Країна голосно кричить:
" Прокиньтесь, діти, ранок зріє!"
Недоколисаная мить
в очах пустих проряботіє:

"Ти винна нам!" - "Кому? За що? Я ж віддавала свої крила
на прикриття пустих вікон, щоб ці серця не просквозило!
Я відпускала за кордон дочок своїх - у душ могили...
А ви повстали в легіон сердець байдужих, почорнілих"

Я хочу,
щоб це був лиш сон...

осінній блюз
пора видуває знов
і п’є дощове вино
впивається ним
по вирій

але люблю
в багатті твоїх очей
дощенту згорає щем
то серце палає
щиро

і я живий
в останній твоїй сльозі
далекий та не чужий
злелечений та
безкрилий

у сон-траві
де зір нам наплаче ніч
на місячному коні
прилине забута
милість

люби мене
як перший пташиний лет
нам небо вже замале
ми хочемо стати
раєм

нехай збагнем
які ми рясні сади
і скільки в плодах води
де серце краї
стирає

осінній блюз

26 Вересня, 2012

У горах Осінь
Певно, дуже гарно
Пересидить три місяці
У кронах
Німих дерев
Що голосом трембіти
Тебе покличуть
Мавок покохать.

У Львові Осінь
Жовто, трохи хмарно
Переклубочить листя
І мене.
А я однаково
Спокійно і тривожно
Буду тебе із жовтих гір чекать.
26.09.12

Найсмачніша вода – у карпатських струмках,
як солоно змокне рюкзак за плечима,
а ти досхочу вже нап’єшся очима
супокою смерек, і торований шлях
відгукнеться вагою утоми в ногах
та вражень добірних пластами густими.

Якнайліпша чорниця – обабіч стежок,
що, гору обнявши, приводять до хмари,
а хмари чаклують , і крапельні чари
наливаються в серце, а волі божок,
підхопивши зі стежки не зроблений крок,
готує з думок таємничі узвари.

Найчистіші вітри – то вітри з полонин,
котрим відкриваються в горах озера,
і папороть листя своє, наче пера,
умочивши у вітер, спішить часоплин
влаштувати у казці миттєвих картин,
де Велес іще не прадавня химера…