Я ще прилечу до тебе,
Ти небо моє, ти небо,
І сонця ласкавий промінь,
І вітру приємний гомін…
ЗаглЯну в твої небесні,
І знову наче воскресну,
І знову на мить-годину
Маленька і ніжна краплина!
Хай тільки миттєвість – перлинна…

Ти небо моє, не згуба,
І я не питала,чи люба,
Чи погляд сірого суму
Тобі до душі чи глуму.

Я просто жила крижинно,
А нині миті перлинні
І очі пресиньо-сині.

Я ще прилечу до тебе,
Загляну в твої небесні,
І знову наче воскресну.

Я ще прилечу до тебе…


30.08.2012

Я тобі дарую веселку,
Як і ти дарував мені світ
В повноті кольорів, що напевно
Залишило глибокий слід.

Вдячна думка і теплий промінь
Хай зігріє тебе в негоду,
Нехай кажуть, що все проходить,
Але ти, наче мед, солодкий…
(милий спогад)

Я напишу тобі листа,
моя любов, ти нездоланна.
У моїх сльозах, як кришталь
відображається кохання.

Це перший вогник почуття
який до віку не згасає.
Не линь будь-ласка в забуття.
Залишся в серці. Я благаю...

Не покидай мене любове,
тебе єдину лиш я маю.
Залиш мені хоча б два слова.
Два ніжних слова "я кохаю".

2006 рік

***
Моє каре дівчатко, я в казочки не вірю.
Коли ти заплющуєш очі, я бачу небо.
Це найбільше, що може бути.
Це те, що треба.
Це єдине, що треба: найкраща мрія – найвища міра.

Я про це тобі не скажу. Це слова великі.
Застряють у горлі і не пролазять у вуха.
Ці слова, вони жирні. Скоромні. І велич духу
вже не здатні вмістити.
Втім, як і силу крику….

Моє каре дівчатко, ти віриш у власний шепіт.
Я виловлюю з нього, як з піни, рибини найважчі:
„любий”, „рідний”, „навіки”, „твоя”, „ти не знайдеш кращу” –
і вони, наче бульки легкі, відлітають у небо…

Проводжаю їх поглядом. Мить – і слідів немає.
Не розплющуй очей – додивляйся свій сон казковий…
Я один і тебе, і усіх твоїх риб тримаю.
Без любові. Без віри. Як кажуть, на чеснім слові…

навіщо про любов… уввічі?
і рима відпочила б, рима…
та тіло щось придумає... о - січень!!
думки повідхиляють, гримне:
- навіщо про любов… як темно?
і рима відпочила б, рима…
та тіло щось придумає, ( знай чемних...)
думки повідхиляють... "прима"...,
навіщо про любов… навіщо???
і рима відпочила б, рима…
та тіло щось придумає…
- cон віщий!…
думки повідхиляють, -
"риба".
а-а-а...
2012.

Пародія

Вже вмовляю молодість годину,
Щось вона комизиться: ні-ні!
Я в літах – не можу без упину,
А вона не хоче… на спині.
Тіло пахне, але сіно коле –
Я від зваби мало не зомлів,
У дірках все волошкове поле…
Бузько пролетів – чомусь не сів!
Тінь її оголена манлива –
Місяць застидавсь, за хмару зник.
Я художник, а натура – диво!
Але не скажу – зашерх язик!
“Ну послухай, ну не будь такою…
Не зводи натхнення нанівець…”

… Намалюю лівою рукою,
Як-не-як, я все-таки митець…

29.08.2012

А я тебе ховала у собі,
на денці серця, так, немов у скрині.
Це ти мене поеткою зробив
у зошиті в клітинку і на стінах.
Бо я писала тисячу дурниць
про почуття і про любов навіки.
І плакала, і вірила – колись
ти будеш нареченим, чоловіком…
Знайшла в шухлядці вірші тих часів
Незграбні, помальовані квітково…
Минувся ти три тисячі разів,
а я і досі проростаю словом.

Есть хрупче, чем жизнь людская?..
Вот тело – всего оболочка.
Душа ж – на просвет, немая –
в нём рвётся, тончайшей строчкой…

Сшивать не имею силы –
потеряно вдохновенье,
с тех пор, как дарила крылья,
оставив себе смиренье.

Теперь и смиренья нет,
растерянность в злость врастает:
варила себе десерт -
полыни настой глотаю.

Лекарства… Ведь я жива.
И пить мне до самой смерти
из чаши, увы, без дна -
напиток со вкусом жертвы.

10/08/2011

Не торкайся мене, як не знаєш,
Чого прагнеш від мене сьогодні!
Мою цноту ти легко зламаєш,
Хоч такий неприступний я зовні!
Не торкайся! Подумай хоч трохи,
Які сіяти хочеш горохи
На моє ніжне тіло біленьке…
На моє ясне личко гладеньке…
Що твій пензель мені пропонує?!
Що нового для нас намалює?!
Дах, кохання, вікно, силу неба?!
Це було вже! Не хочу! Не треба!
Дай щось інше! Спекотно-гаряче…
Хай твій пензель – сміється! Не плаче!
Хай твій пензель нарешті ґвалтує!
І мене хай ніхто не рятує…
Я вбиратиму кожну краплину
Цілу ніч, цілий ранок і днину…
Я віддам тобі, бо дитину…
Бо дитину народимо спільно!
Хай у всесвіті житиме вільно!

м. Маріуполь, 15 травня 2012 р.

Ще літо по-серпневому палюче,
іще тримає осені удар.
А осінь? - Наступає неминуче,
вона ж бо добре знає календар.

Уже пантрує з-за лаштунків літа –
ожиново-жоржинова така,
вона – в собі упевнена кубіта -
настирливо про себе натяка.

Ось-ось покине літо вищу лігу,
серпневу приміряючи медаль.
А осінь так і рветься до бліцкригу
у боротьбі за вільний п’єдестал.

29.08.2012

Переминаються літа з ноги на ногу,
Нашіптують, що я уже не та….
Посипле осінь листя на дорогу,
Стерню залишать скошені жита.

Ой, літечко, бурштиновим намистом
Заміниш веселкові кольори.
Не поспішай, шумлять зеленим листом
Ще юності розлогі явори.

Не поспішай… Спинись на перехресті
Непройдених, незнаних ще доріг.
Здолати гідно шлях – це справа честі.
Тож не зважай, що скроні сріблить сніг.

Роки прожиті – дар неоціненний,
Хоч не збирала я земних скарбів,
Сторицею віддам добірні зерна
Тому, хто оцінити це зумів.

Хурделило цілу добу,
Стоять край дороги,
Вдивлятись,
У даль збайдужіло-німу –
То дещо дитяче…
Награлись…
Але я чомусь ще стою,
І чую скрізь тишу відносну,
Мов шепіт : Тебе ще люблю…
Але завірюха голосить,
І сумно стає…холоди…
Замерзне,
Застигне серденько.
Уже частоколу ряди
Круг мене, круг нього…
Ой, ненько!
Ой, леле, ти доле моя,
Навіщо безкраї морози?
Сльоза, наче з неба зоря.
І проза…

Поспішала, поспішала,
Дуже поспішала,
Підвернула праву ніжку,
Та й на стежку впала.

Йшов хлопчина, подивився,
Що я зажурилась,
Хутко взяв мене на руки –
А я не сварилась.

Пригорнулася до нього,
Обняла за шию,
Хоч болить нестерпно ніжка,
Я чомусь радію.

Хоч болить нестерпно ніжка,
А я не журюся,
До хлопчини молодого
Ближче пригорнуся.

в прокурених думках топили пам'ять
опохмелялися навстоячки на совість
із Богом домовлялися … н-не тямить.
і самі розуміли: пишуть Повість…
2012.

Приїзди, мій друже, на гостину,
На гречані визрілі меди.
Скоро вже антонівка достигне
І калина виважить плоди.
Якщо час тебе не поневолить,
Завітай, як завше, восени.
Я тобі назустріч, через поле,
Вийду до розлогої сосни.
Ти живеш у місті, серед смогу,
Що вже й сам, їй-богу, посірів.
Ти стомився від життя такого
Й від утоми, певно, постарів.
Відпочинь, віддай належне втомі,
Походи босоніж по землі.
Горілиць, на вигрітій соломі,
Пригадай дитинства журавлів.
Пам'ятаєш стежку до діброви,
Де дуби велично-осяйні?
Там колись, забувши про корови,
Ми скарби шукали потайні!
Не зів'яли в пам'яті дитячій,
Не згубились в круговерті літ
Наші перші успіхи й невдачі,
Перші кроки в недитячий світ.
Там, де верби вигнулись плакучі,
Де лозняк буяє на плоту,
Знову сойки жолуді блискучі
Необачно гублять на льоту...
Приїзди, мій друже, на гостину,
Неодмінно, чуєш, приїзди,
Щоб жагу втолити невситиму,
Ту, що душу знаджує завжди.

Незадоволені ви чим? –
Забули діти рідну мову
І суржиком таким смішним
Про почуття ведуть розмову?
Онуки знають десять слів,
Їх щедро матом прикрашають,
А без розумних трударів
Міста та села вимирають.
Базари тільки гомонять –
Китай давно на нас працює,
Чиновники, напевно, сплять –
Життя їх наше не турбує.
Бур’ян зростає на полях,
Де золоте зростало жито,
Не соловейко у садах,
А ворон каркає сердито.
Дороги мохом поросли,
Отруєні ставки та ріки…
Зробити нам таке могли
Лише хозари темні й дикі.

Ми не вмираємо, коли
У рідну землю нас ховають, –
Нам українські солов’ї
Весняну пісню заспівають,

Хмаринки білі принесуть
Води Дніпрової живої,
Дощем джерельним упадуть
Краплинки до землі святої.

Ми не вмираємо, коли
У рідну землю нас ховають,
Нам українські солов’ї
Весною знову заспівають.

Зосталося на ніжність три хвилини,
А далі – облітатимуть сади.
Старі світлини. Доля швидкоплинна.
Лишися ще на хвилечку. Не йди.

Тремтить несміло серце у прощанні,
Спливає час, відведений для Нас.
З тобою у коханні - не останні,
тож віримо, що промінь не погас.

Через провалля й кручі неминуче
Іще колись заб'ються в такт серця.
Любов найперша – стигла і жагуча,
Співуча, бо немає їй кінця!

Я змовчу, не скажу ані слова.
Хай ця осінь не вперше іде -
золота і напіввечорова
сумовиння несе...

Я казатиму десь із середини
ген глибоких колодязі́в,
що любов павутиною сплетена
як у сні.

Я не я в тротуарах буденності.
В вісімнадцять померти б за світ.
Вибачай, не в коронах шляхетності,
просто зникну як слід...

Я воскресну в ту осінь улюблену,
коли зтліють листові костри.
Стану поряд близька і розгублена...
А поряд - ти.

Колодязь чистий із зорею теплою.
Кришталь і позолота вечорів.
Життя минало з мінами, вертепами,
Допоки я сюди по колу брів.

Тут я почався.
Мріяв стати ангелом...
А став поетом...
Що ж.
Бува і гірш...
Це десь над бісом –
За чинами й рангами,
Які не купиш за кривавий гріш.

Тут вічним сном сплять генів моїх братики,
Мов хрестоцвіті квіти восени.
І плачуть зорі чорним світлом радості,
Що серед нас невічні і вони.

Смішні і добрі хлопці йдуть стежиною,
Яка уже нікуди не веде...
Сліди вовків затерті джипів шинами.
Льоди людей.

Нема вже тих, кого любив я, знаючи.
Вони в душі, яка також вмира...
Старих ворон на соснах очі заячі.
Лелеченят несе нам дітвора.

Так сильно п’єм – самі стаєм горілкою.
Записуєм словами пісню сфер.
Секундною суєтненькою стрілкою
Космічний час інтимний простір стер...

То ж я раюю в пеклі моїм внутрішнім,
Від себе утікаючи кудись.
І болі поспішають, наче нутрії,
Сльозою до свяченої води.

Триптих

1
Мила богине моя волоока,
губи твої сласні...
Хочеш мене, коли я жорстокий?
Я раб твій, що точить ніж!

Нечисть повіки тримала Вію –
Вій уражав за мить…
Ліпше ховайся, бо я звірію
від погляду із пітьми.

Лезо лоскоче сліпуча смуга –
і забирає дань.
Чула ту проповідь? Щóку другу
не підставляй під удар!

Кров зупиняється тільки мертва,
і, зрештою, це ж не бій…
Мила, мо’, досить цієї жертви?
Мало болю тобі?!

2
Стоїш, мов ягня, і чекаєш страти…
То я вже не жрець, а кат?
Спробуй сама оцей ніж підняти!
Чи затремтить рука?
Ну ж бо, хоробра! У тебе вийде!
…Зблиск у пітьмі потух…
І я починаю тихенько вити,
бо ти підійшла впритул!

Назад... Хай я хочу, але ж не мушу!
Хай завтра, хай через віки…
Не те щоб я боявся за душу –
себе не люблю слабким.
І ти не любиш! Отож бо, мила...
Скажи ж, у пітьму бодай,
чого ти од мене іще хотіла,
чого я тобі не дав?!

3
Хочеш мене, коли я жорстокий?
Коли я точу ножа,
ти ходиш поруч (я чую кроки)
і розкидаєш жар,
і дихаєш в спину, і сяєш в очі,
і спрагло вдаряєш у гонг…
Це знову натягувать шкуру вовчу
і грати у „хто кого”?

Облиш… Нецікаво… Не бачу сенсу….
Я ситий до самих гланд.
Скажи, ну навіщо тобі усе це?
Аж ти вже забрала фант,
ну от і тішся – як гонораром…
Куди я з ножем?..
Малá,
тобі не казали про ту Варвару,
яка цікава була?

О, стільки слів, а тепер ще й сльози…
Знаю: зрадливий… тупий…
жорстокий… Нагадую: горбоносий…
Ну хочеш – мене убий!

Втім, я й забув: ти слабка і чиста,
до того ж, у тебе – німб...
Смійся, шкодливе моє дівчисько
з поглядом – наче ніж!

А ветер подметает облака
на привокзальной площади под сердцем…

И снова – Спас… спасёмся… а пока
неймётся сердцу временно согреться

здесь и сегодня. На перроне лет
оно устало, бедное, прощаться.

Так верилось, что расстояний – нет,
а километры им учусь прощать я.

И с чем вот это горькое едят?..
Кто был насущным – превратился в небыль.

Беда мне, русской – мы же, говорят,
и не едим, и не живём – без хлеба…

Я выберу иконку, Покровà,
и буду с нею только о хорошем…

Прости, Пречистая, за грустные слова,
что, как без хлеба – без страстей не можем…


29.08.12, Хлебный Спас

коштовна ніч. і немочі чужі…
переїди
недопалки … огризки…
боюсь.
надресировані вужі…
із цяточками золота на писках...

за що їм так? не людське ремесло...
під ранок десь…
під ранок хоронили
тілесний дух
першопричиний клон
відхрещувались милицями.
сила…

а рученькам хотілося тепла,
Різдвяних свят у сфері віп-мільярда…
доріженьку червону, і бабла,
і трохи на плече… по леопарду

хутенькі сни
все шкірять пазурі…
"сільвестеру", ван-даму", гран - мажору
втекти? та ні, втикаєм до Зорі
одну, як перст, із тисячі історій...

там...
в тихому, вечірньому селі
ні чата, ні дороги, ні асфальту…
переїди, огризки ще малі -
подайте, Христа ради, діткам "вальтер"…

2012.

До коників, до бісиків, до ручки
Напитися, упасти в моріжок…
Життя терпке і я іще та штучка,
Що ступлю крок, то б’є електрошок.

У шафу, у валізу, у кишеню
Залізу, заховаюся у тінь…
Снує капкан щодення веретено,
А я біжу невтомно, наче кінь…

А кілоджоулів, як у трамвая.
Такий собі – вагончиків зо три…
Чи їв, чи пив – та хто тебе питає
Запріли фари? Кондючок ввімкни…

До коників, до бісиків, до ручки…
Хвилинна слабкість. Відпустило в мить.
Як б’є життя, то любить – ось наука
А ще й щодуху гейзером бурлить…

Мов та пташка трепетала –
Сподівалася, гадала:
Чи то дощ, чи то сніг –
Або гляне, або ні.

І вікна не зачиняла –
Все чекала-виглядала:
Чи то дощ, чи то сніг –
Або прийде, або ні.

Цілувала-милувала
І забула, не спитала:
Чи то дощ, чи то сніг –
Чи то любить, чи то ні.

І не дощ, і не сніг –
Полюбити не зміг.
І ридала, і мовчала.
Тяжко, довго забувала.
2012

Білим привидом наполохано
Зазирнула у очі смерть,
Відсахнулася - та ж не прохана!..
Розлетілося шкереберть...

Розтяглися секунди хвилинами,
Кров спинила інертний біг -
Скільки так от миттєво гинули,
перетнувши життя поріг?..

Зашуміло.... Зайшлося стуками
буйство серця, чуття ріка,
сколихнулась вібрацій звуками
павутина життя тремка...

2012

Ішли на вибори обіцяли
Життя краще завтра уже
Два роки партія при владі
Словесно про добробут
Пряде.

У провинах і невдачах
На попередників гряде.
Із нову, із нову на других
Свої невдачі пряде.!

По-присвоювали царські палати,
Поліцейську зробили державу,
Підняли над головою народу
Зрадницьку, тюремну булаву.

Вся передвиборча агітація
це обман,безнадія-
Це регіональна профанація
Передсмертна агонія
29 8 -2012

Куди не плюнь - еліта всюди.
Літературна, ділова:
Вона збирається у клубах,
Спілках, союзах... Чорта з два

Туди утрапити простому -
Не пустять навіть на поріг! -
І ні Шевченку, ні Толстому
У ній не "світить", бачить Біг.

Немає досі у книгарнях
Твоїх книжок? Тоді - не мрій.
В лауреати прагнеш? Марно -
Все 'дно не станеш в їхній стрій.

Богемна у письмі еліта
Високий має гонорар,
Не дай Бог сплутати з коритом:
Яєчню як - і Божий дар.

Їй заздрю - що гріха таїти! -
Про мене зле не думай ти! -
Що сам я й досі не в еліті -
Чого б хотіти мав туди?..


20.08.2012

Любов прийшла – а ти не зміг її впізнати,
Бо вбрана не в барвисті шати,
Бо не грайлива, не весела,
Під ноги похвальбу не стеле.
Тобі немов у вухах вата,
На очі впала пелена строката,
І ти не чуєш і не бачиш,
Як тихо, мовчки вона плаче.
Тобі немовби щось пороблено:
І погляд добрий став озлобленим,
Увесь ти мовби кимсь помічений,
Нещасний, мовби птах скалічений,
Відчуження латами скований,
Вчорашню ніжність – пріч! поховано!
Слова зриваються, немов стріла із лука...
На мій поріг, на твій поріг
нагрянула розлука.
2011

* * *
Не множ ілюзій – думка не тотожна
Учинку, всі хай на один мотив, –
Що звершено усе вже і що можна
Купить красу, якщо ти заплатив.
Як соловей у сутінках в ліщині
Озветься піснею й твоє ім’я
В ній прозвучить – не думай, що віднині
Ручний він і та пісня вже твоя.
Краса, хай без оперення, все ж вільна;
Не власність це; полуди пелена
Їй зір не застить; горда і свавільна;
Хай пещена й цілована, вона
Не горлиця твоя – скоріш голубка:
Й тебе не любить, та й сама не любка.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Think not, nor for a moment let your mind,
Wearied with thinking, doze upon the thought
That the work's done and the long day behind,
And beauty, since 'tis paid for, can be bought.
If in the moonlight from the silent bough
Suddenly with precision speak your name
The nightingale, be not assured that now
His wing is limed and his wild virtue tame.
Beauty beyond all feathers that have flown
Is free; you shall not hood her to your wrist,
Nor sting her eyes, nor have her for your own
In any fashion; beauty billed and kissed
Is not your turtle; tread her like a dove —
She loves you not; she never heard of love.

* * *
Не говори про мене, як зістарюсь,
Шануючи прожиті всі роки
Й забувши, хто я – золоті піски
Життя мого такими ж і зостались,
Вже пилом осідаючи: “На старість
Безпристрасну поглянь!” – бо чи ж такі
Слід марновірства множить на віки,
Щоб потім вже легендами вертались?
Світильник мій у мороці нічнім
Не згас іще; за примхами в гонитві
Не більш поштива в слабості, ніж в силі;
Й коли впаду десь на крутому схилі,
Не говори про мене: “На святім
Цім місці клякнуть праведні в молитві.”

Edna St. Vincent Millay
* * *
Let you not say of me when I am old,
In pretty worship of my withered hands
Forgetting who I am, and how the sands
Of such a life as mine run red and gold
Even to the ultimate sifting dust, "Behold,
Here walketh passionless age!"–for there expands
A curious superstition in these lands,
And by its leave some weightless tales are told.
In me no lenten wicks watch out the night;
I am the booth where Folly holds her fair;
Impious no less in ruin than in strength,
When I lie crumbled to the earth at length,
Let you not say, "Upon this reverend site
The righteous groaned and beat their breasts in prayer."

Трішки глибше, ніж на ніж
ти теплішала в мені,
відчувалася. І почувалась
перехрещенням доріг,
перевтіленням зорі
у незаймані ніким хорали.

І стрункішими за мить,
та білішими зими
дні чужі ночами набігали.
І вихлюпувалась тінь,
в недомові золотій
срібло місячне в очах вмирало.

Так ніщо мене не вб’є,
не засудить, не проп’є –
як твоє стрімке благословіння
на чотири сторони,
де немає вже вини
і вино на смак – таке осіннє.

Так ніщо мене не стре –
як неголос твій, нетрем,
непечаль і невластивість бути
першим дотиком для вуст,
у якому я живу,
розпелюстую тебе, мов руту.

Трішки старший, ніж тепер,
в четвертований четвер,
світ без тебе не зійшовся клином.
Трішки глибше ніж на ніж
ти теплішала в мені,
наче в гроні гусла кров калини.

28 Серпня, 2012

Я тебе у себе закохаю
Та не квітів оберемком - ні
Кожна квітка, знаєш, висихає
Як забрати квітку від землі

Я тебе у себе закохаю
Не дарунком золота брязьким -
Золото до інших промовляє
Мій секрет залишиться німим

Я тебе у себе закохаю
Не сніданком каво-запашним
Хай сніданок тішить й надихає
Але я закохую не ним

Чим же я закохую спитаєш?
Де мої таємні голочкИ?
Тільки в тому, що тебе кохаю!
Тільки в тому, що весь світ це ти!

2012

Броджу калюжами, ховаю у кишені шоколад.
Мені до тебе, мені зараз би до тебе.
З намоклих лип солодкий ллється аромат,
І ніби не таке холодне стало чорне небо.
Раптова злива, вечір у Кіровограді,
Додому кілометри,
А мені нічого надзвичайного не треба.
У мене є гормони щастя у кишені в шоколаді,
І думка, що я ближче все до тебе.

Червень, 2012

Випадкова. На ранок зникне,
Відлетить, мов кульбабовий пух.
Тільки відгук спекотним квітнем
Та кружлянням дражливих мух.

Залишаюсь один в кімнаті.
Зайчик сонячний на стіні.
А смереки такі кудлаті,
А нарциси такі сумні.

провидиця, що іще вчора в мені жила,
сліпне, кляне коріння і їсть долоню,
ліву, здається, лається безсоромно,
журиться, що калічить, а не зціля.
пою її узваром із букви «Є»,
тільки б не йшла й не мерла: «сліпа, безрука,
ти мені мати сьома, четверта, друга,
ти щось незмінно рідне, щось вкрай моє».
гою її і гоюсь, гірчу, плююсь,
брякнуть кістки й легені зеленим соком,
мию їй сиве тім’я трунким потоком
і виростаю з неї в німе «люблю…».

У центрі близько коло ринку людно, як колись.
Усім прохожим хлопець тиче папірці якісь.
Приїхав дядько із села. Для нього дивина,
Бо той хлопчак гукає: " НОВА ПАРТІЯ У НАС!".
Задумавсь дядько трохи. Та цікаво стало все ж.
Яка програма партії і хто її лице?
Узяв отой папірчик. Щось читав. В руках крутив:
- За кого , каже, агітуєш, нам скажи-но ти?
Бо стільки партій розвелось. Що просто вже біда.
Там ліві, праві чи центристи? Хто керує там?
- І ліві є, і праві теж.І вибір до пуття.
Рекламу робим, дядьку, НОВІЙ ПАРТІЇ ВЗУТТЯ.

Кохаю! – раптово постскриптум.
Світлиною зблисну й затихну.
Цілушка й окрайці триптиху
і тіней ватага на крихту
поніжать, покличуть у вічне,
у долю цілющо-магічну.
Усоте святий многогрішно,
уперше – олітнений січень.

2012р.

…вони ще тут – у небі, понад нами –
гуртуються рушати у політ…
журлива доля - бути журавлями:
щороку покидати рідний світ…

…але серця затужать за лугами,
повернення засяє у імлі…
щаслива доля - бути журавлями:
вертатися до рідної землі…


28.08.2012

Т. К.
***
З гори – у прірву?..
Я вже, мила, був
не раз на дні.
Хороше діло, справді:
розбити голову з усього страху,
а потім, смирно лежачи в гробу,
завважити, що вже несуть і раку…,
й рвонути знову в прірву – голубу
(ну, щоб у сонці вигоріть до праху)…

Облиш, хай упокоїться такий
красівий образ. Ну його до біса!
Ти знаєш, я оце вернувся з лісу…
Із рук моїх там брали хліб вовки,
казали „брат!” і видавали візу
на ПМП, до них…
Я б залюбки –
щоб опустити ветху цю завісу…

А ти пішла б зо мною в темний ліс?
Який там звір?.. Я не люблю повторень.
А, папороть… дуби… квітки і зорі
у кронах…
Це розчулює – до сліз!...
Та я б заривсь, як корінь мандрагори –
у глиб віків, і ріс собі… і ріс,
і щоб „ніхто й ніколи”…
Ну ж бо: чі-і-із!..
Чи ти уже зо мною й не говориш?

Отак завжди…
Ну де ж воно – нове?!
Ага, вже старість настає, і втома…
Та знаю й це…
Авжеж, найкраще вдома.
До того ж, справ удома – дах пливе!..
І може, й добре, що усе відомо:
не плутаєш, де мертве, де живе,
і впізнаєш чужинців – як знайомих…


2012

Ночью в лесу вырастаешь, как гриб,

Греешь дыханьем непуганых рыб,

Перегибаясь с байдарки.

Хвоя, травинки пронзают насквозь,

Чтоб никогда потерять не пришлось

Эти земные подарки.



Дышит грибница, а лёгкие спят,

За посвящённым идешь наугад,

И у тебя остаётся

Всплеск безнадёжный на зыби речной,

Тела упругого запах грибной,

Вязкий глоток первородства.

2012

У досконалості
нема межі…
До неї ген далеко,
як соняху до сонця…
На порі
дрібне насіння,
кинуте у спеку
у лоно ґрунту…
Ясне угорі
високе небо,
нидіє тривога -
сіяч не спить
чатує на момент
посіву сходів…
Тільки, воля Бога -
послати дощ
чи випалити вщент…

2012

Мільйони сватань і весіль,
Хрестин родинам щедро зичу.
І хай надходять звідусіль
Чутки про чесність чоловічу,
Її високий еталон,
І святість сексу найчистішу
Во славу всіх жіночих лон.
Чутки, агов! Лупайте тишу.

А той, хто нині у гріху,
Хай заруба собі на носі,
Що на стезю ступив. Лиху.
Се видить Бог, а терпить досі, -
Усім кажу, як на духу.
Він любить так, як ми не в змозі.

(2012)

Ось і літо спливло,
Наче і не бувало.
Гріє пізнє тепло.
А проте, цього мало.

Все, що збутись могло,
Мов листок п’ятипалий,
Просто в руку лягло.
А проте, цього мало.

Долі втішне крило
Берегло й рятувало.
Мені й справді везло.
А проте, цього мало.

Без пуття ані зло,
Ні добро не згорало,
Яре світло несло.
А проте, цього мало.

Листу не обпекло,
Віття не обламало...
День промитий, мов скло.
А проте, цього мало…

2012

Дощиться. Мокро. Райдуга півколом.
Розсипались думки, – збирати їх не буду.
Нехай пливуть як є – корабликами вуду
На волю, ген, пливуть собі на волю.

А я не знаю, що тепер казати
Тобі, що цей вертеп затіяв і навіщо,
Щоб стати поруч, бути ще до мене ближчим.
Чи просто так, щоб виманити з хати…

Іди собі, збирайся й забирайся,
Не треба більше, аніж сталося між нами…
Ти вже не той, якого я кохала,
А я не та, котрої ти не забажав би…

Намріяні слова аби для слова
ущент розбили дзеркала на гострих скелях…
Я піднімаю вгору переможний келих,
Все скінчено. Щоб розпочати знову.

О, хто, скажи, друже,
Ці стіни байдужі
Зігріє…
Це скільки тепла !
І піде на марно,
Потрачу бездарно
На них усі свої літа.
Там холод і морок,
Одвічно панує,
Вітри безнадії гудуть .
Даремна затія,
Та що, брате, вдієш,
Якщо вони в тобі
Живуть…

28.08.12

Я блукаю сумними алеями,
Тут немає людей, лишень тінь,
Квіти зникли, засіяно долями,
Чути згусле дихання терпінь.

Вже лице покривається мрякою,
По щоках пробігають струмки,
І врізаються в тіло розлукою,
На шматки рвуть останні думки.

Може я від життя смертю схована,
І не я тут алеями йду,
Тінь за мною чужа,подарована,
Я в тумані туманом бреду.

На жаль не я пішов під Крути
І там в нерівному бою
Зриваючи імперські пута
За Україну вмер свою.

На жаль не я під прапорами
Із Гуляй Поля* йшов у бій,
Та зраджений більшовиками
У Кримській** сплю землі сирій.

Не я від голоду в тридцяті
Збирав у полі колоски…
За душі голодом розп’яті,
У пеклі всі більшовики.

На жаль не я вмирав за волю
В Карпатських букових лісах,
Але я теж за кращу долю –
Вона живе у нас в серцях!

*Гуляй Поле – селище в якому знаходився штаб батьки Махно.

**Під час штурму Криму армія батька Махно була спрямована більшовиками на штурм неприступного Перекопу… Після взяття більшовиками Криму залишки армії батьки Махно були безжалісно розстріляні своїми бувшими союзниками з кулеметів біля Перекопу.
18.02.12р.

Із піни морської з’являєшся ти,
На берег виходиш вродлива,
Як квітка без сонця не може цвісти,
Так людство не може без дива.

Краса заворожує наші серця,
Окрилює думку, можливо,
Відтворює пензель натхнення митця,
Ми кажемо пошепки: Диво!

Нам слово Поет залишає живе,
Віки пролетіли бурхливо,
І зцілює слово те серце твоє,
І кажеш ти пошепки: Диво.

Чому ж нам нав’язують зовсім не те –
Потворне, скалічене “диво”,
Ховають розумне, правдиве, святе
Всміхаючись ніжно й грайливо?

Укотре затримую дихання,
Все слухаю музику дивної
Ранкової чудо-пори,
Вона все гучніш, і під стріхою
Вже звито гніздечко, і піснею
Ледь-ледь павутиння бринить.
І вистигне колос: наповниться.
Блукає житами безсонниця,
Неначе примара. Роса
Вже впала, сліди на околицях,
Погладжу я трави розлогії,
Дивуюсь, яка ж бо краса!
Стернею поколоті ніженьки,
Біжу польовою доріжкою,
Стежинка до сонця, гай-гай.
Попереду поквапом літечко,
В сорочечці вишитій квіточках,
Йому навздогін : Постривай!

срібним
серпиком
серпень
стинає
сни


смурить
серпом
по…
серцю

снопи
сновидінь
скроплюють
спальню
снагою

серпик
сповнюється
снаги
скривлюється


серця
скорені
спрагою
ступають
стезею
спокуси

серпик
скривлений
смикається
спонтанно


соло
солов’я

серпом
по
смутку

Слава
Сірим
Сновидінням!!!