Он тихо сказал: вы прекрасны!
Расцветает душа подобно цветку.
Слова любви просты,
Они росе подобны,
Они дают живительную влагу.
Садовник, нежным взглядом,
Целуя лепестки обнимает талию розы...
2012г.

Спішу до тебе, хоч і добре знаю,
Що ти в обійми не візьмеш мене.
Як вбить чуття? Чом пристрасно кохаю?
Коли ж коли, усе це промине?

Щока мокріє, ну невже знов сльози ?
Вже скільки раз казала – відійду!
Тепер я вірю, сповняться погрози,
І щастя я без тебе не знайду.

А може це лишень мені здається,
Що квіти висохли в моїм саду,
На дворі ж осінь, та весна вернеться-
Я знов в твої обійми упаду.

Ти вічна мрія, серце мого серця!
Воно стукоче тихо в унісон,
Роки ковтають біль, все ж поки б’ється,
Ми в спогадах відновлюємо сон.

ДорОгу олюднену, вирвану з лоску,
без тіней, вуалі фарбованих вій
вернути б у краплю бджолиного воску,
допоки натхнення - і Бог, і сувій.
Хай м’якне, теплом почастована зранку,
і твердне від холоду лютих очей,
а потім у першу зорю без останку,
а нині, дорого, сакрально мовчи.

2012

Заморозки на ґрунті і облисіння лісу,
сіре небо подібне даховому залізу.
Двором жовтня непарного, кругаля
даючи, вториш, їжачись: "ох ти мля".
Ти не птах, податись собі у ирій,
пак світів повидавши, й нужді позірній,
як у пошуках подруги, кажеш – годі:
сторінок – зимувати – катма в природі.
Схоронімось і тут, в чорній оправі твору,
зовні проникній холоду, а звідси – зору,
за бугром в чистім полі на стоси слів
пером кирилиці одолів.

Там, де гріються ружі на білім причілку вікна,
де полохає люд собача, не припнуте завчасно,
там до сонця і саду говорить неспішно вона,
та, в якої долоні пропахли хлібами і квасом.
Розтинають вітри непролазне буяння лісів,
розсипають насіння кульбаба, осот по городу.
Білість хати у квітах цей світ майже зовсім зносив,
та обличчя старої не губить вселенської вроди.
І велика любов огортає поля і сади,
і мовчання, сильніше од слів, наче музика нині.
Повертаються ноги і душі до мами, сюди.
Влітку. Зрідка… Коли приїздять в Україну…

Напиши мне о том, что короткого лета не жалко.
Напиши, что ты счастлив безумно сегодня и тут.
И о том, что туда, ближе к югу, под осень фиалки
Намечтали апрель и опять безрассудно цветут.

Напиши пару слов. Я не стану их Фрейдом тиранить.
Я поверю тебе, что действительно все это так.
Время в каждой судьбе выделяет момент на Нирвану -
Территорию жизни, попавшей под радужный флаг.

В этом семиполосье я лента небесного цвета.
Мне не хочется слышать о боли. А уж о твоей
Говорить не приходится. Пусть выметается лето,
И пусть осень тебе подает золотую карету.
Лишь на экстренный случай я все-таки жду у дверей.

Умань 07.11р.

Ти на початку великої дороги, Друже,
і далечінь завжди блакитна і сумна,
як всі твої улюблені балади
попсових і не дуже колективів…
І погляду завжди занадто довго
летіти стрілами твого самотнього натхнення,
і серцю також забагато треба стукати
перед земним пожовклим відпочинком.
Комусь зручніше заблукати, голову задравши в небо,
комусь, похнюпившись, іти,
так цифрами опісля коми множаться світи,
повір, довершено із нас ніхто не правий…
Усесвіту загвинчений вініл,
тобі твоя замовлена дорога –
попереду ні чорта, ані бога,
а тільки роги, роги, роги,
і стільки Сонця, що не вистачить пітьми…

Горну́ тебе до серця, як дитину...
За садом перевесла в’яже день,
Вистелює надії на ряднину -
Пожовклий від сльоти́ півдикий лен.

Пучками світла втикане за-сердя,
Лише відлуння - здавлене "молю́"...
Прилипну сонцем до п’янкого меду,
До того, що назбирано в маю́.

Ти ж пам’ятаєш, як сурмили бджоли,
Як понад полем сіяла весна?
В моїх долонях розквітали зорі,
В очах твоїх палали небеса...

О, скільки дива - за пожухлим тином!
О, скільки мрії - в хусточці життя...
Горну́ тебе до серця, як дитину,
Хоча й сама - безпомічне дитя...
(23.06.12)

Не грусти красавица, скажи,
Что сделать для твоей души?
И парню ответила красна девица:
Милый, мне ничего не надо,
Лишь днем и ночью
Быть с тобою рядом...
От трепета девственной мечты
Пришли в движение сердца любви
В порыве страсти запылали уста:
Я люблю, я люблю тебя!..
Наше утро в любви начинается.
Наше утро в любви продолжается.
Крылья счастья парят сказкой любви,
А любовь, любовь цветущая — в чистоте души.
2012г.

Коханий, залишайсь, не йди...
Ті квіти хай голубить поле.
Ми подаруємо їх долі,
Що розвела-звела мости...

Коханий, зірваним листком
По нотах серця, без вагання...
Згасає зіронька остання,
Судомить час від перевтом...

Коханий, квіткою в саду
Єдиною для тебе буду...
Зійдуть з росою пересуди
І пелюстками пригорну

До себе, до себе я...

Розкладу я ватру
Центром світовим,
Де спинились мандри
Спокоєм нічним.

Розкладу червону,
Сяду на траві.
Падають в долоні
Зорі лісові.

Чуєш, луно тиші,
Як летять думки
До небес і вище,
Світлі та легкі.

Струни слухались Страдіварі.
Хоч так довго його чекали:
Сохло дерево, форма, лак...
Час настане, вона в руках
Танцюватиме.Мить щаслива
Прийде раптом, як літня злива!

Шал охопить єство!Розлуку
Мудро сховано в ніжну тугу,
Скрипку віддано у подруги.

Прийде досі незнаний отець,
Він звучання її митець,
А вона божество для нього!

Лиш тоді щаслива дорога,
Хто заради людей і з Богом.



23.06.2012.

ПЕРЕКЛАД
Осип Мандельштам із збірки
"Камінь"
***
Безмовно-трепетна печаль
Розкрила очі, і одразу
Прокинулась квіткова ваза
І виплеснула свій кришталь.

Уся кімната наче п’є
Знемоги найсолодші ліки.
Маленьке царство тут, а стільки
Дрімоти тихої несе.

Вина червоного ковток,
Краплину сонячного світла,-
Надломить ледь рука тендітна
Крихкого печива шматок.

***
Вершина комунізму – саркофаг,
І вічний свідок дружби – саркофаг.
Якби він виріс біля мавзолею, –
Пішла б уся Росія – в саркофаг.

дуже багато цікавих віршів
пишеться нам на робочому місці
можна один можна десять чи двісті–
гайда творити поете мерщій

бачиш – начальник в контактє сидить
бачиш – його секретарка сумує
бачиш – он ті що нагадують мумій
з-під пірамід позирають сюди

швидше гостріше – метафор додай
оксюмороном ушквар їх у вічність
деталізовано метонімічно
хай оживуть на хвилину бодай

клавіатурою пензлем пером
можна задіяти принтер і сканер
поки робота в режимі чекання
поки не мече громи ліргерой

Пародія

До ранку нині точно не засну –
Той соловей тестує силу волі,
Він переплутав літо і весну –
Півнóчі вже такі дає гастролі!

І хори жаб не вибирають слів,
Сичі кричать – у них свої закони.
Всі раптом заспівали, хто хотів,
Не просто так – а ще наперегóни!

А от зозуля – так, нехай кує,
Умру без сну – на ранок знов воскресну!
Обнятись треба “житіє моє”…
Я за гармонію – духовну і тілесну.


9.06.2012

Українським політикам

Сіріє ліс, сіріє небо,
сіріє поля сіра даль,
і сірий сум вповзає в тебе
й у сіру кутає вуаль.
Цей сірий світ… Ця сіра дійсність…
Убога сірість сірих душ,
що замахнулися й на вічність:
і з неї теж зірвати куш.

2011

Полетіли думки електронними дротами в місто,
По дорозі губились перлини чуттів і понять ,
І ті райдуги піль, що плелися в душі мов намисто ,
Хтось украв по дорозі, змінивши на думи проклять.

Хіба ж можуть «міські» убивати поля, це ж ганеба!
Ще й пшеничні жнива , перемелювать купою слів ,
Різнобарвну веселку міняють на синяву неба,
Безпощадно вбивають красу наших рідних полів.

Це в Бозі гріх, це в пародисті сміх,
Та доля їм судилася щербата:
Зі всіх камасутрянських поз і втіх
Життя у віршах навхрест цитувати.

– Цитуй мене, цитуй! – верхівки туй
Здригаються, й тремтять озерні плеса.
Це поетичний буйний сабантуй
Справляє одинока поетеса.

– Яка цит(ц)ата! – крик, немов на кант
Чи гострий серп яйцем впав юродивий –
Одружений щасливий мастурбант,
Поет відомий, теж самотній, зліва.

…Спать не дають сусідам голоси
В двох ерогенних точках на планеті.
По-справжньому їх, змію, спокуси.
У поетеси он які ранети!

І прийде замість пекла тихий рай,
І злине в темінь колискова любо,
Й минеться творчість… Боже, покарай,
Сусіди просять, цих шаленців шлюбом.

22 червня 2012 р.

Живу, як прагну: повне самовілля.
Сама собі вчиняю самосуд.
І для душі влаштовую дозвілля,
Для серця вимальовую маршрут.

Поміж думок я вільна й самовладна,
Примушують – беру самовідвід.
Мабуть, умерти за свободу ладна.
Усе моє – то самобутній світ.

Світи мені світанками, мій світку,
Даруй погожі і натхненні дні.
Довкола доста невгамовних свідків, –
Напрочуд зрячі й зовсім не німі.

Усім щось зобов’язана і мусиш,
Усім щось винна, і на тому край.
Звільни від цього поетичну душу,
В капкан безволля душу не вкидай.

Ну, ще хоч раз явись, прекрасний музе -
Твого натхнення бракне повсякчас.
Самотність жалить душу, мов медуза.
А я чекаю. Де він, мій Пегас?

Як і колись, молюся на світанні.
Ні, не журюся - прагну до зірок.
Хоча не таланить мені в коханні,
Зате у вічність придбано квиток.

На спокій. Всього досягнути.
Закинути трави за вуха -
щоб просто відкритись й почути,
ЩО ХТОСЬ ТЕБЕ ТАКОЖ ПОСЛУХАВ!


Віднести думки як багатство -
і просто отак закопати
у небі, де гніздиться птаство,
де вміють насправді літати...

покликати всіх на підмогу -
і так врятувати від тління,
щоби не стелились дороги
для них тільки гострим камінням.

Я чекатиму повіву крил -
я торкаюсь легенями Криму.
у пітьму розпростертих вітрил -
в чистоту впівсамотньої рими.

я ковтатиму сльози і піт
та від щастя кусати* пелюстки.
Надихаєш мене на політ
(Не хотіла ж цієї відпустки!) ...

Ніч простерла крила дужі
По усенькому селі.
В ліжку найманім подружжя
Молоденьких вчителів.

Невеличенька кімната –
Десь тако квадратів шість.
Дуже хочеться кохати.
Миш трухляву дошку їсть.

Двох сердець любовний шепіт,
Та вони не тет-а-тет.
За стіною сексбезпеки
Невсипущий комітет.

Комітет не вельми вчений –
Штири кляси закінчив.
І на мові іноземній
Він не зна ніяких слів.

Молодим це справжня радість
(Хоч не вчення, звісно, зло),
Вдячні ще вони сільраді,
Що оплачує житло.

Шепче чоловік дружині:
“Be a fine girl… I love you”*.
Щоб зміцнити Батьківщину
Об’єдналися в сім’ю.

І ніяким в світі вухам
Не згасить сердець вогонь!
Вуха все ж колись оглухнуть,
Сон гряде після безсонь.

В носовій тоді двостволці
Заспівають солов’ї...
“Обнімімось, комсомолко,
Та й поїдем, та й пої...”

24-25 липня 1989 р.
________
* Будь хорошою дівчиною... Я люблю тебе (англ.).

Як місяць у вечірній час
Зарослого торкнеться тину,
Здається у вікні не раз:
Він з віття зітканий, із диму.

В імлі пливе по небесах,
Притрушений алмазним пилом.
Неперевершена краса
Понад глибоким небосхилом.

Розгадуючи суть століть,
Над водами й материками
Мчить місяць, поміж хмар летить,
Неначе Всесвіт кинув камінь.

Снить таїною із пітьми
Крізь Всесвіту вогні далекі.
Немовби дивимося ми
Через віки, через парсеки.

19 грудня 2010 р.

Це життя – це смерті визрівання,
Що її ти у собі несеш.
Мчиш понад безоднею на грані,
Та хіба від себе утечеш?

Це любові згарище схололе
(Іскри в ньому вичахли усі).
Тільки ніж тупий у грудях коле –
Йде і йде навколо, по осі.

Цю любов та взяти й поміняти,
Та щоб ярим криком – в безбереж!
…Боже, це ж усе життя втікати,
Поки сам себе не здоженеш.


1996

Ледь чутно скрип незмащених коліс,
І зорі впали у п'янкі лимани,
Біжать струмки літневим громом п'яні -
Так завжди є, і так було колись.

Воли і сіль, і шлях в'юнких орбіт,
І чумаки, потомлені стежками,
Душа - юнацька, а чоло - з віками,
А у очах - вселенський зореліт...

Чумацька варта, степу оберіг,
Вона завжди на курганистих чатах,
Невидима, Стожарами крилата,
Переступає вічності поріг.

Нехай течуть синяві небеса,
Дрімає степ, зникає відлік ерам,
Чумацькі тіні не лякає терен,
Їх береже незвідана краса.

І чумаки, загублені в полях,
З любов'ю поглядають на свій шлях.

тиша готується до тектонічного вибуху
сходить на шкірі цілунком отруйна роса
ти перепродував місяць мені не сказав
видихнув тінь його тільки таврованим придихом

я не помітила я золотила край обрію
я розсипала на лід журавлину рясну
ніч буде довгою млосною хвилею сну
ніч буде довгою до непристойності доброю

ніч принесе на долоні колючі зірки тобі
не обпечися як станеш палити мости
не надірвися як олово будеш нести
не озирайся чи двері зостались відкритими

Тепло вже так давно не лопотало,
вогню не піддавалося залізо.
Розпечене, гартоване – клепалось
і набирало форми горлоріза.

Зав’язло поле в тишу нетривалу.
Несіяне, невислухане лісом,
воно не танцем сонця поростало,
а брязкотом, багнетами із крісів.

Не вітром перегорнена, а лихом,
трава втрачала подих під копитом,
покірливо клячала за ступнею.

Ковальське серце, витягнуте з піхов,
зайшлося, грілося у кров сповите,
як ніч найшла, а янголи за нею.

21 Червня, 2012

Боги струшують попіл. Ми позаростали травою.
Конвульсійними рухами річка мігрує (під шкірою).
Скляноока верба. Я її пам’ятаю живою.
…Як не бачила б диму, тоді тобі, може, й повірила б.

Під закуреним небом - над асфальтами й образами
(як це нудно: вгорі - й залишатись усім невідомими) -
Потихеньку димлять: не дівчиська ж, щоб мірять сльозами
Свій розніжений спокій - вичавлювать тишу судомами.

...Потихеньку б росла. Як любисток. Освячена димом.
Може, вийшло б колись в неї неба торкнутися (віями).
Ми були б з нею вищими. ...Палиш вночі поряд з ними.
Усихає верба. В землю попіл уранці засіюють.
2012 рік

Дотліє відчаю зола. Минуть дощі і катастрофи.
У осені татарський профіль, вона все випалить до тла.
А ти сховай собі у вузлик до скрині маківку тепла,
коли прийде твоя імла з надпалестинської Голгофи.
Кочують дні. Безцільний ряд: аби добути рік – і досить,
неначе все уже збулося в сухих степах календаря
і все погасло, і змаліло, і вицвіло. Але горять
червоні маки у полях. І ти зриваєш їх, і носиш
у чорному, мов ніч, волоссі,
і ні про що уже не просиш,
а просто дихаєш – як я.

З румовища ночі пливу у світанок,
Відкинувши геть пошматовані сни.
На березі сонячного океану
Без диму і тріску згоряють вони.
Я чорні свої дістаю окуляри,
Уяви дурної гашу смолоскип,
Лиш в пам’яті іскри кострища кошмару
Прокреслюють болісні білі риски.
А півні співають пісні світанкові,
Біжать світ за очі чорти-небораки.
І все в цьому світі таке випадкове,
Коли не розгадані вічності знаки.
1999

***
Мабуть, комусь вже добре там приспічило,
Як стільки літ воюють за язичіє.
І досі не второпали вони, –
За що так їхні душі покалічило.

вся ця дрімотна австрія
надто калорійна їжа надто повільні рухи
забагато старожитностей
надто доглянуті парки
віденська кава віденський шницель
віденський вальс
портрети моцарта на сірникових коробках
якесь підпиле дівчатко на вокзалі
пропонує зіграти на моїй чарівній флейті
за десять евро
ціни майже як вдома
потім вона сміється і каже
або можеш мене полизати
це коштує так само

В очах твоїх купається весна
П’янка, весела, як дитя привітна,
Мені на світі радісно і світло,
Що ти така і досі, як вона.

З човна душі ти опустила кітву
І узялася серця мого дна,
Любов твоя - іскринка потайна,
Мою журу осяяла самітну.

Плюскочеться життєвий океан,
У нетрях мли таїться ураган,
Та нас єднає рятувальний ретязь.

Нехай накриє світ дев’ятий вал,
Ми виберемося на свій причал,
На острів, що я маю на прикметі.

21.0612.

Відпусти . На доріг забуття,
в чисте поле живою росою,
щоб і я ще вдихнула життя,
а не час, що у плісінь застоявсь.

Відпусти. І пробач за порив,
за слова пустоти охололі.
... Ти, можливо, мене і любив...
...Я так хочу позбутися болю...

І прив*язані вірші в онлайн,
і прибиті гвіздками експромту.
Відпусти! І насправді прощай!
... Все життя пам*ятатиму, хто ти.

Там, где песков зыбучих край родной,
Где волны не водой - песком смывают
Следы идущих, а вода бывает
Дороже жизни. Где пустынный зной
Пропитан едкой горечью полыни,
На трассе, по обеим сторонам
Есть знак дорожный, не привычный нам -
"Заправь машину! Впереди пустыня!"
Мне по-сердцу как бритва этот знак.
Глазами сердца вижу я все чаще,
Как тысячам машин, беспечно мчащим,
Готовит впереди пустыню Враг.

Ты уксусом обид наполнил бак,
Непримиренья плесень взял в дорогу.
Как ты пройдешь пустыню эту, как?!
Хранят барханы исповедей много.
И имена всех тех, кто пренебрег,
Упал в пустыне, гибель не отстрочив.
Взывает ныне каждый глас пророчий:
"Заправь свой бак! Повелевает Бог!"
Не будет так, что Слово в преизбытке,
И воду жизни зря кувшины льют.
Свернутся дни свободы, словно свитки,
И рухнет ленью вяжущий уют.
И будут крылья у молитв вздыматься -
Тесненьям и гоненьям ближе высь!
Но, чтобы в постыженных не остаться,
Чем, оглянись, успел ты запастись?
Что приобрел за годы мирной жатвы,
Чем прилепил к земле усталый дух?
Забыв, что будешь ты одним из двух,
Что мелят в жерновах. Ты ль будешь взятым?

Не сразу начинаются пески.
Нет четко обозначенной границы.
Простор свободы дал ветрам мирским
В глаза и в мысли, даже в души впиться.
Забудь обиды! Ближнего прости!
Скажи душе, такой беспечной ныне:
"Еще всего один этап пути.
Заправь машину, впереди - пустыня!"

Умань 2008

Вірші витрощив -
повні пригорщі!
А на ... виграшні -
певні прикрощі.

Вже не брешеться...
через лінощі.
А в Колліна ще
в роті чешеться.


21.06.2012

І світ почув нечувану новину:
Є іноземці в нашому селі.
Виполюють бур’ян, пасуть скотину…
Їх слухають дорослі і малі.

До них біжать за поміччю селяни:
Порадьте-но, як порати город?..
Розкажуть Кафка й Маркес – без обману,
Без містики, зухвальства і пригод.

Література вже їм остогидла,
Та ще й нема ніяких перспектив:
Он гляньте, світу білого не видно –
То віршами хтось сильно насмітив…

Переманили ми в село й Петрарку
Франческа босого – тепер він наш сусід.
Той на поезії також поставив крапку,
Його цікавить саду стиглий плід…

Нехай вже інші крапають до ранку
Свої творіння, й видають книжки…
І Кафка, й Маркес, і «сусід» Петрарка -
Вам уступають першість залюбки!

19.07.2006 р.

З саморобної збірки пародій "Кілограм колупаних родзинок".

***
О воскреси в душі мого народу
Порубану під Крутами свободу,
Хай оживе, мій Боже, його дух,
І кров, яку висмоктують незгоди!

у вас буває ерекція… серця?

Лариса Омельченко

Любов цю, сильнішу, ніж потяг до вульв,
Плекай у душі незникому.

Олександр Ірванець

Де любов ця клята береться,
Що сильніша за потяг до п*зд?
Це на тебе ерекція серця –
Пріапізм.

Біль нестерпний – невпізнаваний,
Непомітний – душевний щем.
Як штани, сорочка не встане
Шалашем.

В цім сердечнім сатиріазі
Задихаюсь, живу, творю.
Ти втікаєш, як від прокази?
Хай умру!

Хай згорю, майну метеором.
Мить у вічність вросте поміж зір.
Понад час тебе розпросторю –
Лиш повір.

20 червня 2012 р.

Травневогроззя освятило землю,
Запліднило родючу плоть ланів.
Ми в послуху вклоняємось доземно,
Вшановуючи наших матерів.

Вони — наш оберіг, наш ангел добрий —
В життєвім леті з нами повсякчас
І навіть, відлітаючи за обрій,
Із засвітів піклуються про нас.

Хоч я давно вже в сивому полоні:
Поважний вік усе ж мене знайшов, —
Та відчуваю мамині долоні
І відчуваю мамину любов.

Іще й тепер, з підхмар'я свого віку,
Уже у ролі й батька, й дідуся,
Я відчуваю мамину опіку,
Що променить з небес її душа.

Коли, бува, збиваюся з дороги
Й лечу в обійми плахи й палача,
Я відчуваю мами засторогу:
“Розважся, сину, не рубай з плеча”.

Коли ж я програю з собою битву
За праведність діянь моїх чи слів,-
Я відчуваю мамину молитву
За прощення мені моїх гріхів.

Тож варто — і не з'ївши пуда солі —
Закарбувати непомильну суть:
Це не дарунки і не ласки долі —
То наші матері нас бережуть.

2010

Благословенне Любицьке, далеких літ поклон,
Я вийду в поле зоране, де синь поеми пише.
А там, за лісосмугою, – Гуля́йпільський район,
А там, за диво-кленами – степів зелена тиша.

На кобзі причарованій лукава далина
Заграла дивну музику, що пахне вишень цвітом.
Пампушка сонця кислого з-за хмарки вирина,
Засліплено палаючи магічним хризолітом.

Промчав із диким реготом князь-вечір, як тарпан,
А ніч косою русою лягла на спраглі плечі.
Дрижить далекий Місяць – неприкаяний тюльпан
І ллє на сонні трави золотисту кровотечу.

Ех, сісти б сірим жайвором у груші на крилі,
І міцно обіймаючи гілля жилаві руки,
Вбирати по краплиночці енергію землі
Під рев зірок, що падають, і серця перестуки.

Цей сік глибин прабатьківських крізь роки пронесу,
Він завжди повертатиме в ті весни хлібосольні,
Де з маків, наче з келихів, цілющу пив росу
І явору столітньому молився, мов іконі.

Благословенне Любицьке,
Махновщино моя,
Ти вічне і нев’януче, прозоре і далеке.
Крізь грім, дощі та вітер знов іду до тебе я,
Твій син занепокоєний, самотній твій лелека!

Ще крутиться Земля,
по небеса в гріхах,
мов у ядучих
випарах отрути.
І дивиться Творець
на нас,
на весь цей жах, -
замислюється:
"Бути чи не бути?"

Вже стільки того зла -
аж терези тріщать!
Аж хочеться на все
махнуть рукою.
І сенсу вже нема -
ковчеги будувать.
І жодного -
на всю планету! -
Ноя.

2009(2012)

За спекою і грім, і блискавиця, -
Опісля ласки прикра молодиця,
Цілована і зніжена до млості,
Нарівно чоловіку норовиться.

20.06.12.

Шось з триста метрів до мети дійти лишилось
І з Евересту широкий світ оглянуть можна.
Та що це? Де ж супутник мій?
І не пішов угору молодик, а шукать почав.
Знайшов і на плечах до табору доніс.
...Якби отак, поглянувши на стадіон,
Закляклий од неправедного вироку судді,
Нащадки матері футболу сказали:
«З наших воріт вибито вкраїнський гол.
За честь вважаємо лиш чесну перемогу!»
...Не спромоглись. І з чужим голом піднялися вгору.
Як той, хто на очах потерпільця
Підняв випалі з його кишені гроші.
Мовляв, це Господь мені послав.
Що ж, торжествуй, матір футболу.
Хай Пірровою стане така-от перемога!
----------------------------
Йдеться про ізраїльського альпініста Надава Бен=Єгуду, який врятував спортсмена з Туреччини Айдіна Ірмака.

Пірнаю у вроду твою, як у літепло річки,
Радію, що ти в мене є - незвичайна така.
Ідеш до вагону - і гамір стиха електрички,
І погляди сяють, і суєтне все утіка.

Не казиться натовп, а яблуку нікуди впасти.
І місце вступили - негоже стояти красі!
Не грубо все, чемно... Дивують разючі контрасти.
Отак лише сонце купається зранку в росі.

А ти усміхаєшся широко, приязно, мило,
Як давнім знайомим і колу найближчих людей.
І ті вже забули, що шлях і життя натомили -
Теплішають очі і слово зрина молоде.

Пірнаю у вроду твою... Випливати ж не хочу,
Бо весело кров стугонить і скипає сльоза.
І теплою зливою хмільно волосся лоскоче,
І сумнів підступний, як злодій тихцем вислиза...

20.06.2012

Если...
Если все равно - из двух зол одно,
Значит, можно, вспыхнув, зажечь в ответ.
(Жизнь какое-то фуфловое домино -
Пруд пруди пустышек, а дублей нет).
Нет так, что бы поровну, посреди,
Замереть, как маятник, отстучав.
К счастью дверь окажется без ключа,
Или ключ окажется без двери.
Завтра будет завтра и все дела.
Между "до" и "после" - слепой каньон.
(Если где-то занавесили зеркала,
Значит, кто-то выкупил этот кон!)

И часы песочные тоже врут,
Время лечит дозами мышьяка.
Мы на брудершафт с тобой выпьем, Брут!
И с иллюминатора в облака...
__бросим взгляд, не жалуясь на обрыв.
Просто - метр семьдесят вечный шкаф,
(Ладно, твой длиннее на два вершка),
Сплавят в Стикс порогами вод Мерив.
Будут воды горькие бить в борта
Жизни, уплывающей, как каяк.
И на этом кончится пустота,
Ну, во всяком случае, хоть моя...

Киев 2004г.

Все течет. Ты – все так же строго,
мерно бьешься в моей груди.
Полумесяц улыбкой Бога
освещает твои пути.

Я надеюсь, что путь твой млечен,
что ты в ком-то найдешь уют,
встретишь друга в любом из встречных,
дом обрящешь в любой из юрт.

Каково это – быть нетленным,
тем, кто глубже всего болит,
самым центром чужой вселенной,
самой сутью чужих молитв?

* Все течет

Закриті двері,сліпають віконця,
Роки минулого застигли по кутках,
І предків дух , а чи Дажбоже сонце,
Сюди вкрадається, рве павутиння дах.

Стоїть хатинка- дум моїх крамниця,
Усі збережені, на них не діє час,
Моя душа, мов спраглих днів жар-птиця,
Тримає скарби ці -майбутнього причасть.

І кожний день вплітатиме в молитву,
Одну за одною - краплинки давнини,
Тут причащусь , гріхи розвіє вітром,
Ось двері навстіж! Шепіт- ти ж не омини!