В такой прекрасный майский день
Среди листвы, каштанов свечек,
Когда цветёт вокруг сирень,
Явился миру человечек...

Согретый солнышком и лаской,
И маминым теплом души,
Жил человечек в летней сказке,
Как все земные малыши.

Рос ангелочек неуёмным:
Он носик свой совал повсюду.
Был очень добрым,в меру скромным,
Таким прикольным -просто чудо!

Шло время... Расцвела красотка!-
Мальчишки смотрят вслед девчонке.
Вскружила бытность "жизни лодка".
Осталось детство там:в сторонке.

Жизнь задаёт свои вопросы,
Диктует ей свои догматы.
Порой бывает так непросто:
Есть аргументы - нужны факты!

Мой птенчик учится летать -
И в этом есть своя мораль.
Придётся ручки подставлять,
Учиться всматриваться вдаль.

Твой дом наполнится уютом,
А жизнь экзотикой познаний,
А счастье будет лучшим блюдом
В твоём душевном "ресторане".

І
П'ятнадцять літ було у капітана...
Він у моря так ненав’язливо манив
Пожовклими безоднями роману.
О, любий Діку, світ твій полонив...

Я мрійниця зі шхуни «Невгамовна»,
Гнучкої постаті натягнута струна.
Спокуса моря – їдь невиліковна.
Втекла у спогади п’ятнадцята весна...

Смарагдові глибини оживали,
Судно відчалило за обрії нові,
Смугасте платтячко із вітром фліртувало,
Вдивлялись гори – хмурі вартові...
ІІ
А згодом море оживало у пейзажах,
На експозиціях стрічало глядачів.
Ти божевільно ревнував до вернісажів,
Та море радості не мало берегів...

Асоль ліпив із мене нікудишню...
А ти хоч принц, та зовсім і не Грей...
Фантазію твою позаторішню
Не втілить жодна із казкових фей.

Корсаркою жила у віртуалі,
Карибська дійсність зріла у мені
І «Голуба лагуна» у бокалі
Вихлюпувала істину на дні.

У сітях рибку ти тримав із болем –
Зірвав у долі найдорожчий приз
Та золотавій снилось синє море
А ти сліпець усе: «Каприз, каприз!»



2012

Злечу понад хмари, де сонце цілує,
Куди не заходять вітри,
Де душу сльоза не торкнеться , бо чує,
Як Бог тут любов в своїм серці готує,
На рік, що не має - пори!!

Тут тиша солодка, лиш серця удари!
Ніде не спіткнеться нога.
Тут може знайду ті далекі стожари,
Що душу чарують- Господнії дари,
Яких ,на землі, не змогла.

Ненавиджу вас, люди із гуми
Вас розтягають режими-глуми.

Розтягнутою посмішкою позіхнуть,
Вас затягують, наче спрут.

Нездоланна людина-гума
Кулак затягує в себе бездумно.

Гумовий редактор трясеться у тексті
І в’язне в нім автор, як в товщі тіста.

Гумовий кабінет відомий мені,
В якому «так» розтягають в «так ні-і…».

Мені жаль тебе, людино-еластику.
Прожив – і пусто, як після ластику.

Ти стільки знищив ідей і пристрасті,
А колись вбачав у азарті щастя ти.

Ти ж боягуз, роздувшись поверх рейтуз, –
Піковий, для всіх нещасливий рай-туз…



Андрей Вознесенский

РЕЗИНОВЫЕ

Я ненавижу вас, люди-резины,
вы растяжимы, на все режимы.

Улыбкой растягивающейся зевнут,
тебя затягивают, как спрут.

Неуязвим человек резина,
кулак затягивает трясина.

Редактор резиновый трусит текста,
в нем вязнет автор, как в толще теста.

Я знаю резиновый кабинет,
где "да" растягивается в "да н-нет...".

Мне жаль тебя, человек-эластик,
Прожил -- и пусто, как после ластика.

Ты столько вытер людей и страсти,
а был ведь живой, был азартом счастлив...

Ты ж трусишь, раздувшись поверх рейтуз, --
пиковый, для всех несчастливый туз...

Не співай колискової серцю...
Бо засне!
Не зводи всі печалі на скерцо -
Не мине...
Зацілують налюблені очі
Ноти сліз
Та втече у поля що є мочі,
В темний ліс
Юна доля, а вже посивіла
Аж до скронь...
Темноока північна Сивілла
До безсонь
Буде в душу натхненну глядіти -
Чи з небес?
Що згоріло - тому́ вже не тліти
Межи плес
Недомовок, обласканих в тіні
Дрехлих крон...
Розігрались буяння осінні
За вікном.
Колискові чужої мамони,
Знову сни...
Надобраніч, мої персефони,
До весни...
(20.05.12)

Не потрібно нічого,
Пустота поряд плаче,
Їй не треба іначе,
Їй достатньо і того...

Самота зашкаляє,
І нехай поряд люди,
Та ніхто з них не буде...
Лише музика грає...

Навісна холоднеча,
Хоть надворі і літо.
Темно в душі, а нАвкло світло,
Непотрібні скрізь речі.

Невгомонні повіки
Лиш життя зупиняють
Хоть навіщо й не знають,
І не знають на скіки.

Це таке відчуття
Ніби час зупинився
Ніби світ увесь приснився,
І пішов в небуття...

2012

Пробач – зникаю. Вільне поле бою.
Сам із собою зустрічай розмай.
Навіки пам'ять сповнивши тобою,
Сьогодні відпускаю. Прощавай …

Посеред поля – одинокий сонях –
Яка дзвінка, велична самота!..
Лишаюся промінням у долонях
І тугою в нескошених житах.

Як справді хочемо, братове, ми,
Щоб мова довела до Колими,
Хутчій пускаймо язика до хати, –
Бо гупає важкими чобітьми.

у крылатого льва моего голубая грива
есть ворота из меди выходы перекрыты
волосами смущённые плечи на миг накрыла
и пустила его на ветер – пускай ловил бы

я легка как пушинка ветер вчера признался
я задумала бегство меня убеждает ангел
золоченые крылья глазища открыты настежь
розой рта он касается пьяного тела нагло

у крылатого льва грива оттенка печали
серебро ворот окаянных сияет дивно
снова черти небесное варево раскачали
есть дороги дороги только пути не видно

заходите ко мне в глазницы мои немые
тонконогая тишь слепая стоит на страже
я настолько привыкла что нету меня отныне
что сама себя вряд ли сегодня узнаю даже

в горле косточка персика дерево выше больше
чешуёй обрастает похоже теперь на змея
улыбается лев дитя не познало боли
я иду по воде
ведь плавать я не умею

ангел тычется в бок ласкаясь как пес голодный
втихаря лижет сердце чтобы оно не тлело
я крылатого льва своего убью сегодня

подопру врата золотые бескрылым телом

З думки на думку – аня_коза_дереза – стриб-скік,
Години-хвилини-роки – як колись не подав руки… –
все, проїхали!
....бо лежала горілиць, і щастя текло, як мирро,
з-під золотих повік,
і коси, як оси, злітали, і жалила в губи шалена медвяна віхола,

ця віха, що вже настала, ти знаєш, – такий собі енний етап,
що – будь ласочка - не «по етапу»,
а травинкою лоскітливою гуляти по спині,
і щоби нарешті все просто, «ні» – це «ні», а «так» – відповідно, залізно! – «так»,
як дерева зелені, кульбаби пухнасті , а небо синє,

щоби втома полуденна зняла полуду з очей – горіхових_аж_волоських,
і слів залишилось мало, та всі – такі важливі & золоті,
щоб розбудив нас надранок вимогливий і квикливий,
ніби малюк, лоскіт
ніжних метеликів сонячних у животі...

Акорди степові - червоні маки,
Уламки вечорової заграви.
Під стелею небесної муляки
Між ними ходять здичавілі трави.

Недопалки сердець, що в синій мряці
Ідуть до лісосмуги на поклони.
Від них займуться юних зір окрайці
І вибухнуть вулканом терикони.

Вони - корали моря золотого,
Що сяють, наче весни, поміж нами.
Тремтить в калюжах стомлена дорога
І пахне різнотрав'я полинами.

Бреду через яруги і байраки,
Ковтаю рештки простору і часу.
А скрізь горять, як сон, червоні маки -
Нескорені вогні степів Донбасу.

2012

О, пане Грассе!
Сказали Ви за мене
і, думаю, за багатьох із нас
«те, що мусить бути сказаним»,
почутим,
втямленим…

Читаю в перекладі у других
«…я більше не мовчатиму,
бо я втомився від лицемірства Заходу»
я - теж.
Цивілізаційний шок, -
будований так довго міф про Захід
вже розсипається,
вже розмивається
сльозами тих,
які своїм шляхом ідуть
і пам’ятають предків та свою культуру
це їхні сльози сповнюють річки…
писатиму і далі на воді…
течи, наш Дніпре, і неси слова й мої…

О, пане Грассе!
Ви сказали більше,
ніж казали -
не тільки
про іранський та ізраїльський народи…
і їхні сльози сповнюють річки…

чи ж вийдуть ріки з берегів…

21.05.2012
(АВbа+аbАВ+аbbаА+b)

Реальні факти не завжди реальні,
Якщо вони потрібні моментально.
Але тоді не буде їм ціни, –
Як мислиш серцем ти монументально.

Я долго пребываю в "коме":
И сердце бьется очень ровно,
Сознанье где-то глубоко...
Шокирую своих знакомых.
Чувств не испытую давно-
Мне безразлично и легко...

Представить это невозможно,
Как без движения лежать.
Не реагировать на звуки,
И мыслить крайне осторожно,
И не сопеть- едва дышать...
Душевные низвергнув муки.

Проник в оконце лучик света,
Коснулся замершего тела,
Пробился через толщу сна...
Есть парадокс, но нет ответа:
Взирать, как "мумия" запела,
"В сердцах" заерзала она...

Дай, Боже, крылья порезвей!
И ввысь участливой голубкой!
Стремительно! И без оков!
Не сомневайся! Будь смелей:
Ты душу блажью не баюкай!
Пусть рвется выше облаков!

Тусклый свет не дает мне уснуть-
Это нервная лунная дрожь,
Будоражащая Млечный Путь...
Виртуальный, астральный дебош!
Колесницами брызг космических!

В эйфорическом планетарии,
Погруженном в туманные дали,
Зоревые цветут розарии,
Серпантином вьются спирали
Ослепительных звездопадов!

И душа, как бесцветное облако,
Как блудница средь звездных рифов,
Погружается в сверхдалекое
Тайнознание лунных скифов,
Контролируя импульс вечного!

Там встречаются все влюбленные:
В утонченных костюмах Евы...
Словно ангелы окрыленные,
Непорочные томные девы...
Опполоны во всем величии!

Там рождаются прерии сказки,
Замедляется счет во времени,
Бесконечно меняются маски,
И бытуют колдуньи и демоны
На крутых виражах истории!

Ведь были, вспомни, времена…
Сейчас одни - мгновения
Там где-то наши имена
Их смысл… их значение…
За панибратство не судить!
Давайте консервировать!
Но,
Траекторию пути -
Плевками не то-ни-ро-вать…

Ведь это наши имена..

2012.

Вмокаю серце в щирості чорнило,
У хмарах сте́лю сонцесяний шрифт.
Нехай земна, але праотча сила -
У жменях долі, серед слова крихт...

Та й голуби, що в дзьобах мають промінь,
Напевно, зможуть небо прихилить...
Тендітна рима, іскра на долоні,
Торкнеться раптом вічності на мить.
(6.05.12)

Полохливі краплини зволожують шкіру суцвіть.
Зашкарублу й товсту. Ритуально подряпану містом.
...В нього зв’язані руки. Тепер воно гордо мовчить,
Як нестримна жага по калюжах крокує врочисто.

Хтось стоїть на узбіччі. Він блискавок ніжність забув.
Тих сяйливих і згубних, що манять кудись невловимо.
Замовляннями – вогкість. На дихання й ритми – табу.
Я стояла би поряд, та хтось мене вдома затримав.

Там, де світяться вікна вечірнім відлунням кульбаб,
Неприручений дощ не спиняється. Вище і вище.
...Я із тим, що стоїть на узбіччі, напевно, пішла б,
Спостережливо дивлячись в очі розхристаним вишням.
2012 рік

Тулю до грудей, мій сину,
Голівку твою пшеничну
Так солодко в цю хвилину
Так щемно і так незвично -
Ти виріс, мій любий сину,
Ти майже уже дорослий,
За дниною лине днина,
А серденько сльози росить
Від радості і печалі…
І птахом – молитва Богу -
Стели йому, милий Боже,
Щасливу життя дорогу.

2012

Стоять сади по вінця у зелі,
і мимоволі думаєш: “Невже це
колись отак акації цвіли,
і їхній цвіт мережився у серце?”.
А білі грона — наче виноград -
в задумі світлій голови схилили.
І раптом -
            Ніч.
                Дощ.
                    Град.
                        І - квітопад
білий.
Акаціє, чи ти таки цвіла?
Чи духмяніла у смерканнях теплих?
Чи хоч одна щасливиця-бджола
перехилила білосніжний келих?
Чи кожен твій нектарний корабель
розтанув у безвітряному танці?
...А літо раннє. Літо голубе.
Йому не вистачатиме акацій.

2012

Поети - то дзеркало ери,
Поети - культури зразки.
Виховують націю пера,
Доносять ідею рядки.

Поет - то глашатай і зодчий,
Вожак й проповідник ідей.
Вихоплює мудрості зором
І світ перекроює цей.

Пророче, натхненний й невтомний,
І мученик ти, і трубач.
Вклоняється край твій доземно
По смерті все більше, пробач.
20.05.2012.

Історію ми творимо? І так, і ні…
Тож не дивуймось, як не будем на коні,
А під конем з тобою ми бували часто.
До кого ж то ірже скакун той вдалині?

Цей вірш не про мене –
Мені не присвятять віршів!
Немає для мене
Безпечних думок про любов.
Немає для мене
Ліричних віршованих слів!
А доля моя
Прихована в побуті знов.

Цей вірш не про мене,
Чому ж тоді рветься душа?
У обрій шалений
Злітає за помислом мрії.
Я вірю у правду
Важкого простого життя,
Але я помру,
Якщо в мене забрати надію!

Цей біль не для мене,
Не можна одній пережити
Цей біль. Не для мене
Його все життя пронести.
Цей вірш не про мене,
Хоча я умію любити
Та вірити в щастя.
І всім, хто теж вірить: «Щасти!»

20.05.2012р.

Зірки звели собори між світами,
І тихо залунало в дзвонах небо,
Моєму серцю лиш одного треба –
Добра та щастя для моєї мами.

Вона стоїть у зореві світанку,
Одягнена в рожеві оксамити,
Вона не стомиться цей світ любити,
У ній завжди одлунює співанка.

У її зморшках – Всесвіту намисто,
А у очах – ласкавості озера,
Вона – моя замріяна Венера,
Вона – життя Аврора промениста.

В ній – чистота гірського кришталю,
І я шепочу лиш одне : «Люблю…»

А вам не зрозуміти як душа болить,
коли немає слів,
Коли отам всередині натягнеться
невидима струна -
І гупне вниз із висоти думок десятком
перестиглих слив,
І защемить зав’ялим недоспіваним
перегуком луна.

Закриєш серце, витираєш сльози
рушником сподіванок,
А віск гарячий так і капає на простір
незасохлих ран…
А скільки книг – глибин людських прихованих -
вночі прочитано,
А все рихтуєш свій щасливий, забутий горем
дельтаплан.

І гостро вибивають такт секунди
скороплинного життя –
І з ними знов ковтаєш гіркий біль,
отруту самозабуття.

В моей комнате нет часов,
Под их тиканье страшно спать.
Седина дедушкиных усов
Так пугает,опять и опять.

Ненавижу календари,
Дни считать-что бывает хуже?
Мы с тобою еще не цари,
Черт,да ты же опять простужен!

И простуда гласит о том,
Что опять наступила осень.
Листья под ноги нежным котом,
Вместе мы уже месяцев восемь.

И опять я считаю дни,
Время снова меня пугает.
В мире мы,все таки не одни,
Не для нас лишь оно истекает.

В моей комнате нет часов,
Выбросила календари.
Я сто лет проживу без снов,
Боже,время нам подари!
01.04.12

Осінню стала моя весна з того часу,
Як ми не рахуєм ночами зірки до ста.
На коефіцієнт закоханності поділи мою масу,
Вийде зовсім мале число-я ж до біса проста.

Наше небо затягнуте хмарами
Густими.
З того часу,як ми один для одного стали примарами,
Стали чужими.

Мій травень став зрадливим листопадом,
Коли усе закінчується,а не навпаки.
А хлопці,що ідуть за мною стали стадом,
А вулиці нашого міста тепер пастки.

09.05.12

Самим поетам рідко присвячують вірші,
Хоча насправді,хіба ми гірші?
Мабуть,бо часто закохуємося у тих,
Чий голос натхнення спрямований не до нас чи просто давно стих.

А як ви собі уявляєте поетесу закохану у поета?
Вибачаючись, дарували б один одному по сонету,
При сварках замість лайки-образливі рими.
Та вони ж були б просто святими!

А нам у людині часто потрібна не вона сама,а муза.
Шкільні роки й роки студенства-початки такого союзу,
А з часом звикаєш із тим,
Що кохаєшся у натхненні,а зовсім не з нею чи ним.
04.05.12

Наше життя-недитячої книги ілюстрації,
Не вистачає чогось і знову я у прострації.
Не вистачає чиїхось губ солоду,
Надто багато цієї весни холоду.

Зливою ллється на нас наша ж лайка,
Хтось подумки танцює на наших кістках.
Двадцять четверта вороняча зграя, чи то просто зграйка
Знову підсилює мій страх.

Буревієм нас носять наші ж гріхи,
Хтось подумки нам копає могили.
Так заворожують земні втіхи,
Що на душевність немає сили.

Цунамі заливає нас нашими ж зрадами,
Хтось подумки душить нас.
Винні у всьому ми і ніякими розрадами
Вже не відмінемо надану псу команду "Фас".
25.04.12

Довжелезними ногами
Ходить Бусол берегами,
Ледве зовсім не загруз
Довгошиїй Чорногуз,
Стихли жаби - небезпека!
Поряд клекотить Лелека.
Ходить-бродить Жабоїд,
- Де сховався мій обід?
Вихваляється Дзьобун,
- Не сховається цвіркун!
Ось і загадка для вас,
Скільки птахів є у нас?

Шкода,що у пам'яті немає клавіш,
Що не можна натиснути "delete"
Або зберегти як.
Шкода,що пам'ять не макінтош,
В ній міститься мало не увесь світ,
Але ніхто не пам'ятає своє перше "так".
Шкода,що пам'ять/думки не можливо вимкнути,
Аби не згадувати всі свої невірні дії,
Не думати, за що б з докором подивилась мати
Й в той самий час не вигадувать зайві мрії.
Люди забувають дні народження друзів,найважливіші дати.
Забувають,що мали дитину з садочку забрати,
А іноді навіть яку.
Зате пам'ятають дурні пісні і свій перший запис у плюрку.

Потрібно інколи перезавантажувати пам'ять,
Потрібно все ж таки знайти клятий той "delete".
Аби не згадувать людей,які тебе ні в що давно не ставлять,
Інакше там колись збереться цілий світ.
14.04.12

Комусь пятнадцять,а комусь сорок чотири,
І хтось прорвався,хтось на мілині.
Когось давно надії з головою вкрили,
А хтось своїм же мріям сам промовив : "Ні"

І не важлива стать твоя,
На колір оченят твоїх,по щирості,усі плювали.
Зате важливим є бажання й твоя доля,
Можливість утікать,поки не вполювали.

Ти досягнеш свого,хоча й не зразу,
Бо шанси рівні будуть і були.
Поставиш ти на місце кожную заразу,
Яка хоч раз промовила : "Цього не зможеш ти".

Хтось йде по трупам,
Хтось пропускає кожного перед собою.
Та згідно давнім постулатам,
І перемога теж чергується з журбою.

Народжений перемагати,
Також не рідко програє.
Ти можеш рік підпилювати грати,
Але ніколи не рахуй ще не зароблені у/є.
12.04.12

Шах і мат.
Ви програли заочну війну.
Це був фініш-не старт,
О,ні,дякую,та на поле бою я не піду.
-
Вас офіційно у дурні пошито,
Хотілось кохання?От вам,тримайте розбите корито!
Можете хоч щодня біля нього сидіти,
Поки навколо не виростуть чорні квіти.
-
Шах і мат.
Ви програли заочну війну.
Ваші почуття оцінені в ноль карат,
Обіцяю,так буде не кожну весну.
29.03.12

Моє дно-земля,
Твоє дно-500 метрів під водою.
До неба рвуся я,
А ти об стелю б'єшся головою.

Мій дах-космос,
Твій дах-500 метрів над землею.
І навіть звідти ти волаєш : "SOS",
А я тихенько пишу епопею.

Моє серце-моя мрія,
Твоє серце-апарат,що качає кров.
І поки я розправляю крила,
У тебе є ще час щоб наламати дров.
21.03.12

і серед тисяч пар очей навколо,
твої зелені-моє все.
твій голос у моїх думках співає соло
для мене ти нічого і усе.

і серед тисяч слів навколо,
наймилозвучніше-твоє: "Привіт".
наші відносини-лиш замкнутеє коло,
для мене ти нічого й цілий світ.
12.03.12

Я переможена,
Ти розбив мене із тією ж легкістю,що розклав намет.
Серед нічного неба : ти,я і наш тет-а-тет.

І я переможена,
Ти стер усі почуття з тією ж легкістю,що й натиснув "delete".
Серед зимового озера під нами уже тріскає лід.

І я переможена!

Але хіба не програв і ти?
Хіба ти у захваті від того відчуття самоти?

27.02.12

він милий хлопчик з електрогітарою,
а дівчатка його атакують,немов монгольською навалою.
він для цього не робить нічого,але хриплий його голосок
автоматично скидає їх всіх від смерті на волосок.

а мені цікаво,як танцює удома на самоті він,
перед дзеркалом під Queen,
а може Нірвану,
хоча ні, їхні пісні він співає,напевно,приймаючи ванну.

мені просто цікаво,а вони далі думають думи,
поки милий хлопчина на сцені продовжує рвати гітарні струни.
так само як рве їхні почуття,
нічого не роблячи,він ненароком зламав іще одне дівча.

24.02.12

Стискай мене в обіймах до задухи,
Кохай мене й не відчувай жалю.
Як лиє дощ після тривалої посухи,
Так ти цілуй мене аж до болю.

Тримай мене за руку, пальці щоб сплітались,
Тримай мене і я прошу не відпусти.
Хай сотні на дорозі нам траплялись,
Мене вже точно не забудеш ти.

А я тебе тим більше не забуду,
І вічно, мабуть, буду пам'ятать,
Я у твоїх руках, мов лялька вуду,
І іншого не стану вже шукать.

Я точно знаю-я тобі потрібна,
Залежність наша спільна нас уб'є.
Куди б мене ти не покликав,знай, я згідна,
А дощ,от той після посухи, й досі ллє.
08.11.11

*-*-*
Хитка свобода врешті
На термін - два прийдешні
Гігантському омару
Попалася у клешні.
*-*-*
Перекупка заядла -
Оця верховна Рада.
Мільйон вартує шкура
Отруйливого гада.
*-*-*
Тремтять від ностальгії
Труїти волю змії,
А що це правда суща
Показують події.
*-*-*
В ілюзії базару
Розтягують "на шару"
Хто фабрику , хто землю
Без гадки про покару.
*-*-*
Прийдуть на суд до Бога:
Магнат і бабця вбога,
Усіх на кладовище
Веде одна дорога.


20.05.12

старі потоптані причали
утаємничено мовчали,
собі гойдалися у тиші,
та поглядали на узвишшя.

життя летіло тут роками,
падіння,злети, відчай,злами.
усе-бо мусили стерпіти,
стояли твердо, як гранітні.

старі потоптані причали,
в собі багато так тримали:
їм би сказати про обмани,
та на вустах печальна брама.

щодень в мороз і літню зливу
всім говорили – ми щасливі! -
а потім, сиві і тремтливі,
в душі надіялись на диво.

старі занедбані причали,
вже б розказали про печалі,
та пусткою стояли нині,
новий підтримував зрадливих

Вдрызг рассыпались в летнем саду
Брызги света и чайные астры
Без тебя замерзаю в аду
И в раю от печали зачахну.

...Все притягивает, как магнит,
До рассвета скитается где-то,
Бесконечно неровно горит
Беспокойное сердце поэта

Все більше слідів незагойних.
Неходжених – менше доріг.
Знов, юносте, нас із тобою
шкільний зустрічає поріг.
Галантно притримавши двері,
на хвильку зупиниться Час...
Пірну у "колись" із "тепер" – і
ввійду ученицею в клас,
де ще: ні сумних перекличок,
ні осиротілих парт.
І світлі знайомі обличчя –
не в шрамах здобутків і втрат.
Де німб чистоти – над журбою,
і радість – як перший сніг.
Де, юносте, нас із тобою
шкільний проводжає поріг.

2011

Солнце, в туче робко маясь,
Не взошло в разгаре мая,
Притомился день бездонный,
И звенит, и краплет дождик.

Прохожу под мокрым кленом
В парке, сказочно зеленом,
Знаю, встречусь непременно
С робкой стайкою оленей.

Вот дорожка беговая...
                От себя я убегаю,
                Но напрасно. Ты все ближе,
                И во сне твой профиль вижу,
                Руки, чувственные губы...

По живому ветки рубят.
Дровосеков крики дальних.
Парк живет и парк страдает.

                ... Проклиная все и жалясь,
                Убегая, приближаюсь,
                И в звенящем напряженьи –
                Душ распахнутых сближенье.







22 августа 2007

В ліричного героя
давно життя своє.
Він автора "за грою"
не дуже дістає.
Хай той собі "клепає"
хоч прозу, хоч вірші,
якщо талант він має.
..."дістануть" читачі.

2012

Хоч слівце, півслівця... Та від тебе
Не летять з чужини поштові.
Ладна грозами в ясному небі
Викарбовувать знаки сумні.

Як прокинуться громові пісні
І проллються кислотним дощем
(Із життям - ну ніяк не сумісні!) -
Я ж промокну до ниточки, вщент...

Порятуй мене, милий, словечком,
Не покинь на поталу саму...
Чи мені помирати доречно?!
Я для тебе... для тебе живу...

(2012)

Горів вогонь… і так горів,
Що серце й досі не холоне...
А ти на кілька зайвих кронів
Змінив багатство почуттів
І ходиш десь по тротуарах,
Аби в подружніх будуарах
Не полишати якорів.
Шукаєш втіху – знайдеш втому,
Бо то є стомлююча річ -
Між тисячі чужих облич
Шукати краєвиди дому…

(2011 р.)

У сни мої ти більше не приходь,
Бо й там - нам наодинці не побути.
Оберігає від спокус Господь,
і чоловік неспокоєм розбудить.

У спогади стежини не торуй,
так сталося, вони в обох невтішні.
Палким серпневим вітром поцілуй...
І більше не чекай од мене вісті.

2010

Мережа усіх поневолить!
Погляньте - сидять молоді
І сиплять у каву собі
Замінник реальної долі...
Занадто багацько ілюзій
вростає у серце й кишить,
Породжує хтиву байдужість -
В байдужості ж родиться хіть!
Залежність в липке павутиння
Щоденно затягує нас,
Та пізно приходить прозріння...
Загублено вартісний час!

(2012 р.)

Я про тебе нічого не знаю...
Може й знаю, але не про те,
Чому колір небесного раю
У очах твоїх тінню живе...?


І сплітає рожевим шнурочком
У спокусу медові вуста,
Збудувавши уяві місточок
Через дійсність, ймовірність й міста...

(2012)