Завтра в Харкові маю дві зустрічі з читачами. Перша об 11-ій в педагогічному університеті ім. Сковороди, друга - о 17-ій у Спілці письменників. Як ви думаєте, друзі мої дорогі, котру з цих зустрічей можна почати віршем:


Люблю


Люблю летіти в лапи літу,
Лілеї, лагідність, лелек
І молоко вливати в глек,
І пити білу піну світу.


Люблю компанію, кіно,
Травневих днів квіткову зливу,
Нічних красунь ходу мінливу,
Маланюка й „Бородіно”.


Люблю поспати на піску,
Піснями виповнений простір,
Пливти по небу вільно й просто
І в правду падати в’язку.


Люблю вогонь, весну і вальс,
І вересня вино веселе,
І білі українські села,
І вишню, і веселку, й Вас.


Люблю все чисте і просте,
Кохати вічно, жити гречно.
А ще люблю скакати в гречку
Тоді, коли вона цвіте.

Вже хочу плинути на нові береги,
Де мої друзі, а не вороги,
Там друзі давні і найліпші,
Природньо,з часом, будуть інші…


Там інша стану я із ними,
Та долі наші-побратими,
Ще йтимуть поряд, пліч-о-пліч…
Там вкотре гляну друзям в очі,
Щоб запитати, поки зримі,
Чому марудять дружбу зміни?
І як нам іншим, а не гіршим,
Зробити ближнього ще ближчим?

Дощ лив сумом цілу ніч
моєму настрою в такт,
твій голос зі мною віч на віч
підписала б з тобою я пакт.

Відкрила власноруч сезон переживань
вступила в жовтень розкраявши рану
заподіяла шкоду собі без вагань
глузд здоровий помер, пірнула в нірвану

Хочеться розгубити слова між рядками
прочитаних поспіхом книг
і розум здурити чужими думками
щоб жити і діяти міг.

8.09.12

***
надворі свято
йдуть дощі
небесні зерна ляжуть в землю
і розіллються навесні
зелених вод моря озерні

у мене свято
рік одцвів
і дні в минуле одлетіли
немов у вирій
а мені
зерно лишили –
мужню силу
*

Мітять прицільно у груди осінні лучники:
Ніжністю серце зайдеться,
красою,
кригою…

Я вбороню.
Затулю,
заховаю.
Вигою!

Вітер за вигоном.

І кураї беззвучно так:
«Ти її вигадав....,
ти її вигадав…» -

Ти мене вигадав.

Совсем домовой обезумел,
дерзит и бояться забыл,
и вроде же не полнолунье,
откуда мальчишеский пыл?

«Я сплю,– говорю,– между прочим!»,
Но ровно без четверти пять
мне сонную пятку щекочет:
«Смотри, Дракониды летят!»*

И строит невинные глазки,
и дразнится исподтишка...
за что и попал без огласки
в герои простого стишка.

Коштовний камінь в дорогій оправі
зняла з руки й поставила на стіл,
а потім вже промовила при каві:
"Я без причини не іду, повір".

По чоловічому обличчі сльози
котилися. Спинити вже не міг.
Сіяли діаманти і алмази
біля таких чужих і рідних ніг.

В її руках у сто карат світлина
(із дому хтось прислав, немов на зло).
На ній її маленька Україна:
із бантиками "диво" і село.

Ну, що йому сказати на прощання?
Сам відповідь в очах її знайшов:
На світі є понадземне КОХАННЯ,
та над кохання в світі є ЛЮБОВ!

2010

Воліє жайворонь в степу,
Де сонце мліє небокраєм,
Плекаючи хмільну росу,
Яка веселкою співає.

Далеким далем в’ється шлях,
Йдучи за вільними вітрами,
Де зріє золотом в полях
Життєва сила між хлібами,

Де кришталева моря синь,
Немов, люстерко мерехтливе,
Де гір тримає височінь
Захмарних мрій розкуту зливу,

Де від славетних козаків,
В нащадках відродилась сила,
Де розмаїття кольорів,
Душі дає любові крила,

І квітне радістю земля,
Сповівши піснею країну,
Таким лиш хочу бачить я,
Твоє майбутнє Україно.

Уже не дивують свічками каштани
і марно чекати гучних перетворень
і марно марудитись в мареві моря
і схрещувать пальці на гарну погоду

ми випили літо до днища до мулу
вже марно марудитись в мареві моря
і вже не дивують свічками у жовтні
розквітлі каштани травневі історії

травневі надії весняні напнуті
уже забуваються стерті затихлі
вщухають мелодії сердиться море
бентежаться жовтні розчахують суті

2012

холодный дождь
касается щеки
и лунный свет
подчеркивает звуки

мечты (как ты)
безбожно далеки
и на себя
накладывают руки

так утопила
осень в теплоте
что расцвели
печерские каштаны

но я ноябрь
пророчу "не у дел"
их лепесткам –
предзимним снегом станут...

мой милый мальчик
веришь ли в судьбу
и распоясавшись
её не перепишешь

ей Пояс Ориона* на ходу
на талию одел спеша
Всевышний

где третий лишний…


9.10.2012

* - Пояс Ориона – созвездие из трех ярких звезд

Ти скажи мені – Люба,
Я кохатим до згину.
Назови мене – Пташко,
Не стихатим всю днину.
Ти поклич-но – Лебідко,
Обернусь з каченяти.
Прошепчи мені – Квітко,
Буду красно буяти.
Возвелич мене – Панною,
Стану вічно служити.
Наречи мене Рідною –
Я без тебе не житим!
2012

М'якою ходою кішки
Я тихо прокралась у душу.
Твоє криажанеє серце
Тануло трішки-по-трішки.
Не гострими фразами з перцем,
А мовою скромною лагідно
Зривала я з уст слова.
За це ти сказав негадано:
Кращої тебе – нема!
2012

Будь ласка, заховайте сірники,
Бо вибухну, не знайдете і атома.
Під гострим лезом ніжної руки
Знекрилені не стануть вже крилатими.
Будь ласка, розкажіть мені про світ.
Ви ніжно так мені відтяли голову.
Коли я йшла, голодний натовп зблід.
І королева теж буває голою.
Будь ласка, заховайте сірники,
Бо вибухну, не знайдете і атома.
Під гострим лезом ніжної руки
Так хочеться лишитися крилатою.
2012 рік.

Молодик. І рими винно бродять.
Так, гляди, і вродиться шалене.
Пройдеш ти, так як і всі проходять,
Тихо повз, чи взагалі, крізь мене.
Тихо повз, чи взагалі, крізь мене
Ляже слід червоним кроком винним.
Чорних хмар заряджених знамена
Встромить ніч, як ніж, тобі у спину.
Молодик. І винно бродять рими.
Вже, на жаль, минулося шалене.
Тільки час крокує за дверима,
Як і ти, проходячи крізь мене.
2012 рік.

З метрономів для серця, найкращий – то стукіт коліс,
Ну а те, що на стрілках збоїть, то на те вони й стрілки.
Як легеням непросто з пустелі – у мішаний ліс,
Так і серцю непросто оговтатись після помилки –

Розігнатись, почути – струною дзвенить магістраль
І летіти вздовж неї, лякаючись тахікардії,
Як узяті разом Трамонтана, Памперо й Містраль,
Незборимо, нестримно, наосліп, до неба, до мрії!

З метрономів для серця найкращий – то стукіт коліс,
На якої ж холєри придумали рейки безшовні?
Вже й в святая-святих – в поїзди запихає свій ніс
Всюдисущий гламур, все псує і зсередини й ззовні.

Все однаково тепле, зручне, й не чуже й не своє,
Все гладеньке стає, все блискуче, рожеве і … мертве,
Доведеться вже скоро шукати, де ж, Господи, є
Хоч один хтось, кому не в бутік, чи у банк, а до церкви.

З метрономів для серця найкращий – то стукіт коліс,
Записати б цей звук, бо, їй-право, вже скоро забудем,
Разом з вод чистотою й святою солоністю сліз
Як зовуться оті, за подобою й образом створені… Люди!

Ось нічне вікно,
Де усі не сплять,
Може, п `ють вино,
Може, так сидять.
А чи просто рук
Плетене сільце,
В кожнім домі,друг,
Єсть вікно таке.

Не від свіч і ламп освітило тьму,
Від очей без сну

Крик прощання, стріч -
Ти- вікно вночі!
Може, сотні свіч,
Може, дві свічі…
Розуму б знаття
Де знайти покою…
Та моє життя
З долею хисткою.

Помолись, дружок, за безсонний дім,
За вогонь у нім.

Осінній Львів, закоханий у дощ,
Аж проситься увічнитись у віршах.
І дощ йому віддячує. Ну що ж —
Наш Львів від цього не здається гіршим.

Виблискує бруківка, наче скло,
Бо дощик зазирає в кожну шпарку,
А золотоосіннє помело
Блискучим листом замітає парки.

І Замкова гора, немов міраж,
Заледве проглядається у мряці…
Вражає Львова древній антураж -
Феєрія осінніх варіацій.

У Львові дощ… Отож!..

2008

А темрява має голос,
Прокурений трохи, сонний,
І навіть ледь-ледь сп’янілий…
Тоді, коли промінь кволий
Вдаряється монотонно
У сліпоту твої тиші,
Вона говорити вміє
Про все, що було тобою
До тебе ще сотні років.
І тільки одна морока:
Навчитися без принуки
Лишатись одним в полі
Воїном,
Коли і на відстані кроку -
Лише вітрячок безрукий.


2012

багряно-синій мед вечірньої води
розплавлений метал у кратері погаслім
як сонячно удень над хвилями ходив
фатаморганний кінь як небо пив із ясел

а скелі ще гудуть не вистигли за дня
а скелям бриз легкий несе вечірні зблиски
вітрильник три шпилі над тишею підняв
і чути як імла зітхає зовсім близько

Зненацька заскочила осінь.
Вже з ночі бездушно клопоче
флегматик занудливий дощ.
Не плачу за літом…
Отож.

2012р.

Шепіт золотий. Сльоза розлуки.
Помах шалі голубих вітрів.
Ваших яворів опалі руки
Я підняти в зéлені хотів.

Вії трав звільнити із туманів,
Груди знов у квіти одягти,
І черешні цілувати ранні,
І веселок зводити мости.

Я хотів. Та хто я в цьому світі, -
Бузько із пораненим крилом,
Що на позолоченій блакиті
Пише вірші вам тремким пером.

08.10.12

1.
Обходь і ти, чужого не чіпай
Тобі, земному, неземне - все зайве
ніяковієш від "окей" і "займ"
далекого заморського ай лав ю...
2.
Як вірний пес - загроза для чужих
і звідти вже ні разу на поверхню
ось так і я, від Києва в Ровжи
не оминаю жодної таверни...
3.
А ви, мадам… відома ваша ціль
кульгавість нечестивої мішені
тримайтеся вже поруч водевіль
загроза від безсоння і мігрені…
4.
Прислухайтесь як дихає цей світ
словами повсякденного нетління...
у кожного свій власний родовід,
не в кожного талант як у Гудіні…
2012.

Я весь Всесвіт тобі віддам.
Я себе цим вогнем спалю.
Я б убила тебе, але там:
я люблю. Я люблю. Я люблю.
Я щомить захлинаюсь - і знов
п'ю, панічно стискаю горня.
Я не вірю, проте - це любов,
біле ікло, гарчить вовченя.
Я не маю від тебе образ -
і нічого, крім аркушів двох,
двох касет, тисяч струмів щораз,
більш нічого. Вітри та пісок.
Моє серце колюче, мов дріт.
Ця любов небезпечна, як кров.
Моя кров полилася у світ:
це любов. Це любов, це любов.
Мої мрії - гіркий корвалол.
Я віддячу тобі, постривай.
Був в долонях і знову пішов:
ще чекай. Почекай. Зачекай.
Мені байдуже - ці імена,
це минуле сімнадцяти літ!.
Бо я хочу тебе - чуєш? - на
цілу мить! цілий день. Цілий світ.

2004

«Даремно прилетів…» -
опустить руки-крила.
Скорботно помовчить
над сплячою душею.
Зітхне у небеса:
«Нічого не змінилось…»

…І хрусне темнота
розчавленим хореєм.

2012

Полюбляю ці дні, коли задум ясний вже
і тема угадана,
ну а потім все швидше, скоряючись наче ключу, —
як в «Прощальній симфонії» — ти пам'ятаєш,-
в фіналі у Гайдна, —
музикант, що дограв свою партію, гасить свічу
і рушає— просторіше зараз у лісі стає —
музиканти рушають —
партитура листа обгорає рядок за рядком —
і по черзі згасають в оркестрі свічки
музиканти рушають —
скоро-скоро в оркестрі свічки стануть диму клубком -
тихо гаснуть берези в осінньому лісі, горить горобина,
і в той час, як з осінніх осик листя падає вниз,
все прозоріше робиться ліс, і такі відкриває глибини,
що таємне становиться явним — єства бенефіс -
і просторо в осінньому лісі, і глухо —
музики рушають —
скоро скрипка остання замре у руці скрипаля
слідом флейта остання замовкне у тиші —
музики рушають —
тінь останньої свічки оркестру жагуче чекає земля…
Полюбляю ці дні,
(бірюзова їм личить безхмарна оправа),
коли все зрозуміло навкруг,
і прояснене тихим дощем,
коли можна подумати легко про смерть,
про життя
та про славу,
та про інше спокійно подумати
можна іще.

2012

Коли твоє племя виходить на стежку війни,
Коли шаман чи друїд, чи жрець, чи брахман
Жертву приносять чорному каменю смерті –
Лань ясночолу в офіру, орла і змію,
Коли стріли збирають у сагайдак своїх мрій,
Гострять вістря списів і мечі своїх сил,
Небо байдужим оком споглядає пристрасть ловців
Дичини з твоїх снів, оленів з твоїх пісень,
Торкнися кори високого явору, листя збирай
Цілий жмуток – з бересту, грабу та клену
Гілку зірви бересклету та корінь копай ялівцю
Вогонь розпали та дим ароматний богам подаруй!
Танець вовка біля святого вогню на вершині танцюй!
Бубон звучить над долиною Синьої річки
Стадо зубрів біжить у ліси потойбічних рівнин,
Білка шишки збирає тільки з ялиці Білого Неба,
У водоспаді стрибає лосось і вогонь тріскотить
Чуючи клекіт орла з плямистими пір’ями хмар…
Тіло мужів розмалюй чорними й білими смугами,
На ланітах й раменах черленим познач знак вогню,
На обличчях жінок намалюй знак води – синім і жовтим –
Знак Сонця й Світанку. Й протяжно співай
Під бубен пророчий – завтра мисливців вести
За хребет Чорного Крука, де на галявині Мертвих Дерев
Землю поїти мужі будуть водою кольору охри.

Написано в соборі Святого Патріка під звуки органу.

Вітрила мої свідомості
Напнуті над кораблем мрій
Несуть моє тіло
По крижаних пустелях реальності
У порожнечу Великого Звільнення.
У тихих сутінках слухаю Баха
Під небом чорним готичного храму.
Кожне місто це теж океан думок
На човнах віршів і каравелах книг
Попливу за обрій…
Чи то хвилі чи музика
Гойдають мене у цій нескінченності снів,
У цій кавалькаді дерев-прочан,
Мій одяг-тіло важить менше піщинки
Про яку говорив Будда,
Яку вітер носив по тій пустелі,
Де блукав мовчазний Христос,
Якою вихор бавився як дитина м’ячем,
Яка сама є Всесвітом,
Каменем наріжним Землі,
Уламком гори Сумеру
Якорем Ковчегу плинності.
Літаю щоночі над старим Дубліном,
Над зеленими пагорбами Ірландії
Білою совою сучасності –
Птахом замшілого лісу
І вересового стогону…

Ні разу не самотня,
ні разу не сумна,
колись була щаслива,
колись була твоя.
Зробив рабою навіки
і крила обітнув,
склепив мої повіки,
яка була забув.
Смієшся не втішаєш,
байдужість скрізь снує,
не бачиш і не знаєш,
як біль любов псує.

17.12.2008

Краплинами пестливої туги
повз вуст стікати аж до низу,
ти завжди був мені не до снаги,
та підпалить завжди кортіло цього хмизу.
Підкорена і зваблена була,
і постіль рвали рухами п’янкими,
без сорому кохалась та кляла
своє безсилля перед дотиками цими.

27.05.2010

О річенько, душі моєї спогад ,
Верни мені дитинства часопад,
Роки розставлю берегом, а погляд
Спрямую так ,щоб дати всьому лад.

Я заберу з собою сміх діточий,
Сліди моїх маленьких босих ніг,
У торбу кину радості пророчі,
Що ти мені шепнула навздогін!

Моя Остерко, річенько дитинства,
Ти завжди котиш води до Десни,
А може, може глянеш в материнство
І щастя згублене мені даси!

Ти пиши, і колись воно вийде,
Може боком, а може збіркою.
Посміхається Всесвіт сновидам
Крізь велику небесну дірку.
Ти пиши, допоки ще пишеться,
Бо вже мають рукописи тліти.
На гілках паперових колишеться
Листопадове дідове літо.
Ти пиши, не бери готівкою
За слова до кісток римовані.
Бо не стане вже баба дівкою.
Гуси-лебеді не годовані.
Горобці за сумним віконцем
Розклювали колючу зірку.
Витікає осіннє сонце
Крізь кудлату небесну дірку.
2012 рік.

Ти приходиш додому, розчиняєш вікно, розплітаєш обрізану косу.
Ти шепочеш слова, та вони не проходять крізь браму.
Тільки протягу втома по світу русяве волосся грайливо розносить,
Наче бабине літо по цей бік віконної рами.
Ти приходиш додому, зачиняєш вікно, розплітаєш обрізані весни.
І малюєш на склі ті сніги, знахабнілі до біса.
Ти ще віриш у казку, у бабине літо і в те, що надії воскреснуть,
Що Спаситель іде, щоб зірвать скам’янілу завісу.
Ти приходиш додому, розчиняєш вікно, відпускаєш поламані рими.
Він три дні вже мовчить, а в тобі виростає образа.
І здається, іде, але кроків нема за отими страшними дверима,
І важке розуміння дратує й доводить до сказу.
Ти не хочеш додому, на старому вікні ще живуть намальовані мрії.
Ти тікаєш від снів, що летять павутинками з неба.
Він три дні вже мовчить, і, напевно, чекає, коли ж ти нарешті здурієш
І подзвониш сама: «Ти прийди, я не можу без тебе!».
2012 рік.

Осіння трава
З чисто бурбонським спокоєм
Шепоче мені – такому ж вицвілому
Про епоху мовчання та фарб густих -
Про часи Генріха Восьмого.
Як хочеться у прозорій непотрібності
Дзеркало на вулицю виставити,
Щоб його перехожі сахалися,
В душу свою потріпану зазираючи.
Як хочеться підошви черевиків своїх
Сонцю іронічному показувати
Хай з мене старого насміхається –
Весь світ обходив шукаючи
Чи то істину чи то тінь її,
А знайшов журавля білого
Такого ж як сам сивого.
А в провулках сміються юродиві,
А будинки як сніг загублені,
А люди як сновиди зачаровані,
А діти небом заколисані,
А книги на смітник пожбурені,
А я все у вікно дивлюся
На вас – перехожі і привиди…

хо
вайся
у моїх
зой-ках
лети
відчай
душно
зривай
ся
трем
ти я
хапай
мо-х-віст
н-очі
і ви ди хи
tristes
очі

2012

У баговинні ханжеських боліт
Куди не стань - етичні перешкоди.
А потяг до інтимної свободи
Мене веде за помислами вслід
У той нецензурований політ,
Де пишеться про плотські насолоди,
Бо притомив сезонний пустоцвіт -
Про осінь та гриби сльозливі оди.

Мине ця осінь, і зима мине,
Забудуться ті оди та присвяти,
А вірші про тілесне та хмільне
Не будуть, як осінні, присипляти
Ні читачів якихось, ні мене.
Усі кохаймось - навіть варіяти.

(2012)


(2012-2016)

Замовкніть всі! О дУрні безпросвітні.
Бо не для вас горять Вогні Досвітні.
Не вам судилось бути Кобзарями
Й лупать стіну разом з Каменярами.

Ви посадіть брудних свиней за стіл
І поясніть їм Істини прості.
Вони вернуться до свого корита,
Бо не для них ті Істини відкрито.

І я мовчу – дурна і безпросвітна.
Бо не мені горять Вогні Досвітні.
Бо не судилось бути з Кобзарями
Й лупать стіну разом з Каменярами.

Ви посадіть мене брудну за стіл
І поясніть же Істини прості.
Я повернуся до свого корита,
Бо не для мене Істину відкрито.
13.02.12

Як ненаписаний роман
моє життя перегорталось:
була любов і був обман,
і там, де тонко, завжди рвалось.

Страждання, муки, біль розлук
з чиєїсь неземної волі.
Я відчувала дотик рук
фортуни злої, злої долі.

Посперечалася з життям,
що цю химеру переможу,
що більше я себе не дам
на милість неба, милість Божу.

Я розпочала цей роман,
я вже зайшла за половину,...
в очах рябить, в душі туман.
Я прославляла там людину!

Та засміялася судьба,
що я її не переможу:
"Хоч ти красива й молода,
та я тебе зламати зможу".

Як недописаний роман
моє життя перегорталось:
була любов і був обман,
і там, де тонко, знову рвалось.

2010

Люди дивують.
А іноді зводять з розуму.
Горе-думками,
А іноді, навіть, вчинками.
Тонкість матерій
Дається, нажаль, не кожному,
Як і здатність
Вирізнятися між піщинками.

Люди дивують.
Підписують собі вироки –
Стають на коліна,
Ніби їм так належиться.
Віками ж бо
Ігноруючи власні витоки,
Не здатні без ліків
позбутись, навіть нежитю.

Люди дивують.
Вони перестали вірити.
Вірити в диво,
Жити своєю казкою.
Звична буденність
Стала занадто сірою.
Куди не поглянь –
Обличчя усі за масками…

Люди дивують.
Дивлюсь у майбутнє з острахом.
Це, навіть, не осуд -
Просто вже час прокинутись,
Доки хвороба
Не стала занадто гострою.
Доки голос в нутрі
«годі!» ще здатен крикнути.

Тепла осінь... Падають каштани...
В позолоті потопає світ...
Я любити вас не перестану,
Хоч душа вже й проситься в політ.

Рожевіють заспані світанки
І втікають із моїх віршів!
Ви – моя найбільша забаганка
У період листяних дощів.

А каштани восени розквітли
І сміються в ситцеву блакить.
У душі шукаю вашій світла,
Що промінням щирості бринить...

Ще печуть печалі пережиті,
Ще струмує біль від помилок...
Ви зі мною будете щомиті
У кільці розбурханих думок...

Так вже судилося –
Всім опинитися на тому березі.
У вересні це станеться чи в березні,
Чи самотужки вплав,
А чи з Хароном на човні...
То чому ж смерть завжди завчасна?
Чому сторонимося того берега?
Чи не тому, що там уже назавше
Лиш свідками життя цього стають?

Беріть її за руки і ведіть
У храм, де неосвячено світають
Зеленим лоном лану, молочаєм,
Наперстком літа тисячі століть.
Беріть її по проскурці,
До дна,
Вона іще відродиться з весною…
Великою, осінньою, простою
У гіркоті причасного вина.
Беріть її на вогнище й на щем.
Мізерність сліз Любові не увічнить.
Вона була, і буде, певно, ще
Остання Ваша, Данте, Беатріче.



2012

рудих котів набігло повен сад
руді ворони дзьобають насіння
і сім вітрів зарилися у сіні
а небо праля випрала і синить
ото донині кілька днів підряд

яскраві фарби маляр замісив
і походжає в мідних окомірах
кладе мазки на полотно офірне
де осінь що живе із ним на віру
вплітає в коси пелехи яси

(із реальних спогадів постраждалих від ЧАЕС)

Прекрасний ранок, тепленька весна,
Яка відгомін Пасхи принеслá,
так квітнуть радісно запилені сади,
і Жулька, і Матрос снують туди-сюди.
Білизна сохне здвору коло хатки,
вся праця в домі цім, усі манатки.
Ніщо й нічого не віщує нам біди....

Щось сталось. При дорозі сосни поруділи,
змінило колір небо, почорніло.
На станції дим і скрізь шматки графіту*,
радіаційна хмара розійшлась по світу...
Живемо ще: у школі діти, малюки на дворі,
новенька хата, статки всі в коморі...
Та не прийти на Прип’ять більше літу...

Майже 13 тисяч чоловік, автобусів колони,
висять над ліжком ще вінчальнії ікони...
Лиш особисті речі з собою...А як же все життя?
І чи від радіації десь буде укриття?
Так покалічить нас, так розіп’ять,
так все майбутнє штучно зруйнувать.
Не чую більше крику, лиш серця мого биття.

О, Жулька і Матрос, за мною не біжіть,
очима не благайте, душу не порвіть!
Вас заборонено з собою брати,
лишаю вас тут, бідні, помирати.
Скінчилася отак природи провокація,
Експеримент удався: нікого – лише станція.
Все місто вимерло ураз. А ми? Де будем доживати?

Чи буде ще життя для нас?!

04.10.2012

*Графі́т (від грец. γραφο — писати) — мінерал класу самородних напівметалів, найстійкіший у земній корі кристалічний різновид вуглецю. Темно-сіра непрозора речовина, алотропна форма вуглецю. На відміну від алмазу графіт добре проводить електричний струм і тепло та дуже м'який.

Дощить…
А ліс, увесь у сірій мряці, спить,
сховавшись під покровом верховіть.
А Зелем'янка* лагідно шумить —

Біжить…
Стрімкий розгін не стишує й на мить, —
ноктюрн осінній мрійно жебонить,
неначе з лісом сонним гомонить.

Тремтить
розлуки з літом ця щемлива нить.
І серце млосно ниє і болить.
А небо безпробудно все сльозить.

Гірчить
цілунок уст і погляд твій п'янить,
прощальна зустріч спогадом ранИть.
А жовтий лист, танцюючи, летить

і снить,
як ліс, увесь у сірій мряці, спить,
сховавшись під покровом верховіть.
А Зелем'янка лагідно шумить…

Дощить…


* Зелем'янка — невеличка гірська річка в Карпатах.

Счастливый миг, дарованный судьбой,
Приходишь ненадолго и нежданно,
Предвосхищая новое собой,
Все то, что лишь с тобою первозданно.

Во многих судьбах счастья торжество –
Лишь краткий миг, лишь яркая беспечность.
Но у немногих – близких душ родство,
Порой бывает жизнь, длиною в вечность.

Как важно счастье пронести с собой
По жизни, и в судьбе, как совершенство, –
То неземное таинство с душой,
Земного и небесного блаженства.

И миг, Всевышним данный, сохранить,
Не сетуя на многие невзгоды,
Как невесомо-тоненькую нить,
Хранить в душе, сквозь время, через годы…

Сплетенью судеб объясненья нет,
И каждому судьба свое напишет…
Но большего нет счастья на земле,
Чем то, что предназначено нам свыше.
19.07.2012

Блукає розпач у думках,
заплуталась у хмарах мрія.
Пожовкло літо у садах
і сивий сум у листі скніє.
Печально мерехтять вгорі,
мов докоряють з високості,
нам, дві закохані зорі.
Їм не страшний - холодний простір.
Вони над Всесвітом німим,
як ода світлому коханню,
бринять у вічності. А ми
сьогодні бачимось востаннє.
Слова і жести - невпопад.
"Прощай" - не вимо(в)лене й досі...
Нас познайомив листопад,
а розлучає рання осінь.

Все те, що інші пили по краплі,
Я пив ковтками.
Отож минуле – як чорна чапля,
А храми – хмари.

Ридає хворо душа заблудла,
Шука притулку.
Вона не хоче іти на люде,
Служити шлунку.

Вона не хоче життя без спецій,
Без світла тіні.
Вона у тілі, як у фортеці.
А смерть – то сон, та
Без сновидіння.

Душа не знає, як треба жити...
А як не треба?
Вона із тілом благенько зшита,
Як дно із небом.

Синенька квітка,
Осіння радість.
Могилка пташки...

Душа вже чує: куди і звідки –
Тому так важко...

Роль зіграна твоя, змирись,
пора вже на задвірки…
Усе минається колись,
і це - не перша гілка…
Було дитинство, юність, мрій
невидані сувої...
Минулося… Лиш криє біль
нещадно з головою…
Наснився смерч. Дітей своїх
до серденька тулила…
На ранок зринуло – змирись,
опертися не сила…
Такий Закон, і не твоя
на волю Божу влада.
Лиш у смиренних молитвах
тепер твоя розрада…

2012

не прожену тебе ніколи,
у темну ніч і день крислатий
тебе частинка є в кімнаті:
ти тінню ходиш, я працюю,
а потім погляди малюю
твої словами на папері,
не прожену, бо що життя…
це ти і я…

осінній дощ відкрив калюжі-очі
холодний вітер. вереснева заметіль
а за вікном на гілочці тріпоче
ремінісценцією теплих літніх снів

самотній лист, пожовкло-безпорадний...
і трішки шкода й літа, і весни
серпневі різнобарвні зоре-пади
змінились листо-падами. вони

асфальт вкривають килимом брунатним
фарбують в кольори старовини
алеї під каштанами ошатними
де навіть час, здається, зупинивсь...

а я раніше осінь не любив...