Є любов взаємна.
Є любов-спокута.
Першу п’єш – приємно.
Друга – мов цикута.

Є вогонь холодний,
Глиб очей ожинна.
В спраглих і голодних
Є любов-пружина.

Не відпустить, певно? –
В губи не дається.
…Той благословенний,
Хто колись нап’ється.

10 серпня 2012 р.

Мила моя, сонячна,
Яблучко на Спаса.
Тату й мамі – донечка,
Світові – окраса.

Йду, тобою зваблений,
Повен щастя-цвіту.
Манить мене яблучко
Сонячним привітом.

Не посмів зірвати я,
Лиш торкнувсь несміло.
Пахну ароматами
Я твойого тіла.

У любові зими є,
Є в любові весни.
Від твойого імені
Світ мені воскреслий.

Мрію, поки житиму,
В літній час зорію:
Сонце всім світитиме
Й лиш мене зігріє.

12 серпня 2012 р.

Поплач – я сьогодні стожилий.
Я бачив видіння ясне:
ми підем, де трави похилі,
і там ти звабиш мене.

Я буду, звичайно, не проти,
та виду тобі не подам, –
лиш млітиму в нижніх широтах,
як в кримських – гора Шайтандаг.

І, погляд скосивши лукавий,
казатиму явно дурне:
не хочу… жорстока… і навіть,
що ти не любиш мене…

Проситимусь, може, заплачу
(всміхнися, всміхнися іще!)
й зав’юнюсь в обіймах гарячих
твоїх лоскітливим дощем.

Я зрештою навіть ударю
(який золотий в тебе сміх!),
а потім… віддамся стожарам
в гарячих обіймах твоїх!

А потім… Ти ж знаєш останній
рядок, де немає мене:
у гарних казках про кохання
кохані ідуть під вінець.

От бачиш, вже й висохли сльози.
А отже, мені пора!
Бо темно… і пізно… і осінь…
і в серці чомусь гора…

Розумна, тендітна, мила,
чому ти кажеш дурне?
Ми підем, де трави похилі
і там ти звабиш мене?

постають поміж спогадами
не вінці кришталеві –
то омріяні львови твої
то замріяні леви...
вісь тримають в зубах
що на ній – площа ринок
з кам’яниці стриба
дружка-місяць з хустиною

де є частка душі
не пусті теревені
на вірменській лишив
мідяки посріблені
слід «дванадцятки» йде
аж загубиться в часі
по каварнях ідей –
понад стріхи крапчасті

між світлин і судин
щось довіку кололо
повернувся сюди
не забув ні півслова
ні двірця ні облич
ні міцкевича з лістом
гостроту протиріч
й супокíй твого міста

я невільний – ні порухом
ані позиром райдужним
наче вежа із порохом
чи годинник на ратуші
ще ні снивом ні словом
так мене не зігріли – ні
то лише твої львови
твої леви замріяні

Скільки коштують хмари в євро, доларах, кронах?
Поцілунок дитини, рученята в долонях?
Ніжний матері погляд і обійми коханого?
Як багато у світі у грошах непізнанного...
Скільки вартує Слово, молитовне, до Бога?
Квіт духмяної вишні, що росте край дороги?
Скільки вартує Сонце - коло див золотисте?
Небо синє? Багряне? А замріяно чисте?
Скільки коштує доля в діамантах, сапфірах?
Скільки коштує пісня білокрила на лірах?
Почуття світосяйні: Щира Вдячність? Пробачення?
Як багато чого у грошах не побачено...

Дні пилюгові –
стосами,
слава –
розлита туш.
В різночитанні
осені
мимочитання
душ.
Крамом,
але не з Божого
вічні дощі Лі Бо.
Пам'ять –
рабинею ложа,
бо чоловіча,
бо…
Рими останні
світяться
у завулку
нічнім.
Можеш зостатись
витязем,
поле продавши
й дім.
Можеш могти і…
бідкатись,
як на припоні
біс.
Смутку мій щирий,
звідки ти
осінь
мені
приніс?

2012р

Коли полином поростуть слова
і відболить душа, і заніміє,
я, може, пригадаю, як спливав
без тебе світ за вікнами. Як змієм
повзли рядки отрути на папір –
для чого ціанід, коли є вірші?
Зболить усе обом колись, повір…
Та ти, здається, ні у що не віриш.

Над світом пронісся густий снігопад,
Порошею даль пообтрушував,
Стежину сховав у замріяний сад
І став поміж нашими душами.

А ми виглядали хоч дрібку тепла,
Та небо сміялося зорями
І місяця око у наші тіла
Вп’ялося байдужістю скорене.

Мов постіль шпитальна улігся покров,
А доля під скибами чорними,
Укрилася сонцем жагуча любов
За льодом покритими горами.

Аби під гарячим диханням розм'як
Бар’єр з переметів та інею,
Ми маємо разом промовити «так»,
Спогадкою щастя осінені.

Над світом пронісся густий снігопад,
Порошею даль пообтрушував,
Стежину сховав у замріяний сад
І став поміж нашими душами.

21.08.12

Два коти та два собаки
(з ними й я) ведуть сиртакі.
А ввесь світ на знак подяки
робить різні-всякі знаки...


21.08.2012

Десь то у темені
Блукає добро,
А чи при світлі
Воно було?

Каїн на брата
Вила підняв
Високо за хмари
Бог його послав.

Лиш сонце за обрію
На землю зійде,
Сусідка сваритись
До сусідки іде .

Свариться зате,
Що город затьмила,
На межі городу
Горіх посадила.

Політики мають
Кожен свою хартію,
Сваряться за мову,
Сваряться за партію.

Виборча компанія
По Україні гряде:
Чи темрява буде?
Чи сонце свободи
Над нами зійде?

О. це уже мара,
Чари для людей,
Чи наступить
Чорна хмара?
Чи здійсниться мрія
Свободних ідей?

Куди не плюнь - сама еліта,
Еліта, глянь, лише сама.
Гламурним полиском полита,
З екранів глипає вона.

Ця спадкоємиця традицій
З болота в злото раптом - стриб,
Вона собою так гордиться,
Що виростає, наче гриб.

Вона росте, цвіте і пахне
(За метрів сто не підійти),
Не відчуваючи - як жахне,
То так, що, Господи, прости.

Еліт, мовляв, тепер епоха,
Їм заздрю, аж хапає злість,
На них би чортом так не дихав,
Якби і сам туди я вліз.


20.08.2012

Певно, рядкам затісно
Жити в моїх емоціях.
Навіть невдале тісто
Бідним рядкам промоція.
Тісто глевке чи кришиться,
В горлі гальмує дихання.
Тісту до дідька критика,
Тісто ніхто не виховав.
Що ж воно – лиш емоція,
На папірці записана,
Фобія до замовчувань,
Місиво, що не виженеш.
2012

Дві горлиці викроювали вечір
з пахучих рік і божого вікна.
Два дихання, два білих полотна –
одним одна весільна кровотеча.

А вишивання напинало жили,
могильні тіні ткались у слідах.
Зрадецька зрада, наче резеда,
у руки перекроювала крила.

Як навіжені, сіпалися горла,
вечірні ружі пахли, як полин.
А горлиці сивіли і цвіли,
печаллю поневолюючи поле.

Наполошена зграйка пташина
Над готелем осінніх надій...
Проминула ся ніч, як година
Чорнобрових спокус і омрій.

Поки темні вокзали ще сонні,
Ти один перехожий в мені.
Каблучками відлуння бетонні,
Наче біль - голосні-голосні!

На плечі теліпається течка,
В далину йду стежками світань...
Там, де Сонце Життя над містечком
Простягає намолену длань.

І сполошена зграйка пташина,
Як невтримана вічністю мить.
Ніч минула... Зайнялася днина,
Розколисує в небі блакить...
(17.08.12)

Ота любов – невільниця в полоні.
Мов брунька, набубнявіла печаль.
Cтосунки наші – наче плід у лоні,
який… завмер. І крапка! І нехай
бунтує серце буднями німими,
черствіє день, мов учорашній хліб.
Ти був у мене, чи проходив мимо,
немов повз свіжовикладений сніп?..
Засіяв радість зорями-квітками
в спустошений і неродючий ґрунт.

Але вона піснями-молитвами
Зійде, коли минеться впертий бунт.
2012

Очі ворожки
ворожать сліпло
краще фірмових ламп
в'їжні були весна і літо
повні ідей і ямб…

брязку залежні...
щось таки зникне
доля чи рабоспліт?
з прощи йдете - сплюньте, хай пискне
пізно шукати лід…

Очі ворожки -
чорні як бархат…
ні - безготівці! нал
не доведи… скоро ба-бахне
відьма на відьмі -
Бал…


2012.

Твоє плутане, ніби плани цього міста,
волосся, в котре я щоранку занурював би голову,
парфуми, що віють пожовклим листям,
морською водою й осіннім холодом;

твої думки, вагітні помстою й прощенням,
Кольорові фєнєчки на ламких зап'ястях…
Ми тинялися б з тобою вечірніми площами,
Ходили б до гастроному, купували б всілякі мікроволновки, праски…

Я палив би з тобою старі мости й ранкові газети,
зводив би мури, зводив кінці з кінцями,
розводив би випадкові комети,
що загрозливо пролітали б над нами.

Та насправді ми – лиш двоє незнайомців, які щойно переплелися поглядом,
Ніби тілами в незвичній позі, ну
а після ти просто зійшла з потяга,
а я, як завжди, просто — з розуму.

Коли розтане срібна пелена
скрипучих зим і скресне крига біла,
ти серце простягнеш в долоні: «На!
Бери. І щоб повік його любила».
Коли стечуть лютневі холоди
стрімким потоком в Буг або Синюху,
ти скажеш: «Я іду до тебе в дім.
І не переч. Уже мовчи і слухай».
Коли зболять нездійснені оті,
яким судилось душу спопеляти,
ти станеш раптом всесвітом тоді
і мужем, і, звичайно, знову татом…

(друга редакція)
***
Я від раю лишуся скраю:
вже майже прах,
не у серці тебе тримаю –
у пазурах.
Я не Фенікс – не жду відроджень:
згорівши ущент,
на єдине лише спроможний –
тримати ще!

Тільки ж знаєш, пташино біла,
що й це – обман:
пазурі мої теж згоріли
і їх нема…
Лише в тілі твоєму спраглім,
як у раю,
кігті мертві мої застрягли –
і крівцю п’ють.

Ти сама їх в собі тримаєш!
Із небуття
вони хочуть напитись раю…
Отямсь, отямсь!
І над прахом, на мене схожим,
легка, лети...
Пташко райська, невже ж не можеш
без болю ти?!

Хай нарешті скінчиться все це…
Пусти, мала.
Я ж тебе… не пустив… у серце…
щоб ти… жила…

Дощ,
Дорога,
Сонце…
Зникаюче авто в обрію
За відблисками яскравого проміння
Мокрого асфальту,
Де розчинилась ти.
З черговим новим своїм хлопцем
Ти помчала десь за сонцем.
Залишивши мене, ось тут на тротуарі
Згадати короткі наші вечори,
Де були я і ти,
Там були – ми.
І місяць нам світив,
І зорі за нас уболівали,
Коли вустами вуст
Один одного торкали…
І цей солодкий дотик губ
Тепер згадався як ніколи…
Ще раз дивлюсь тобі у слід
Щоб відпустити, та не забути,
Щоб кожен раз тобі – привіт - казати
І більш ніколи... не цілувати…23052012…

Жити далі – якОсь не виходить.
Все забути – а це вже ніяк!
Не минає цей сплін, не відходить,
Приліпивсь до душі, мов будяк.
Тяжкуватий урок – забувати,
А ти гризи його, долай!
Ще може день той і настати,
Коли захочеш ти згадати,
А вже – не вийде, хоч сконай.
2012

***
Ти занудна, як вічна тема,
що кусає свого хвоста.
Не питай про мої проблеми
і про справи мої не питай.
Добре? Добре!..
Ну от і добре!
Ложку дьогтю сюди не пхай!
Ти ж у мене мудра, як кобра,
тож не будь, як кобра, лиха!

Наче дюни – сідниці, груди
у Сахарі, що зветься „жизнь”.
Звідки в тебе твоя отрута,
я не знаю, і не кажи.
Вію пальцями над пісками –
вабиш вигином, як змія…
Не грими й не шипи словам,
ти прекрасна – від А до Я!

Я і сам не невинний вужик,
хоч на палець його мотай,
і роблюсь небезпечним дуже,
коли дражнять мого хвоста.
Та коли дивлюся на тебе
і коли зростаємось ми,
я тебе піднімаю в небо
не хвостом, моя рідна, – крильми!

Отака ось метаморфоза…
Хочеш вище – скидай баласт:
всі ці шмарклі, отрути, сльози…

Хочеш вище? Скинем тіла!
Тільки б ти щаслива була…

Крізь товщу літ,
днів намистини –
озвись! Приснись
хоч на хвилину.
Бо я вже стала забувати
(то примхи пам’яті прокляті)
і голос той і ту поставу,
що душу рвали-шматували,
той день, той ліс, що – ах! –
дощем весняним весь пропах,
той жест, той жарт,
що слова доброго не варт,
той сміх, той зрив,
що нас навіки розлучив...
Крізь товщу літ
і днів намисто:
„Не зводь нас більш”, –
молю Пречисту.
2012

Село моє! Обшарпане, обдерте...
Із тебе вже останню силу п'ють.
Тобі, зазвичай, не дають померти,
Хоч жити теж, зазвичай, не дають!
Прийшла біда і на твої терени,
Підкралось лихо, наче сновида.
Сумні хати стоять в садах зелених,
А з вікон всюди пустка вигляда.
Сини села! Апологети сала!
Адепти самогону й холодців!
Ви й досі ще штурмуєте вокзали
З квитком надії в серці і в руці.
В яку ж це треба втрапити безвихідь,
З яких прокльонів вимостить шляхи,
Щоб кинуть все - хати і зорі тихі
І в світ піти від поля і сохи!
Та гонор ваш зітруть вселенські жорна
В шаленім ритмі злобної доби.
Там суд вершать розбещені "мажори",
Бо ви для них - прислуга і раби!
Чи ж буде серце ваше пам'ятати
Щемку самотність батьківських могил
І бугилу, на виріст, коло хати,
Як вимір щастя на міський копил?!
Удосталь бід відважує нам доля,
Життя лиш мітить коми та крапки.
На розпач незасіяного поля
Схилялись незачаті колоски...

На моєму вікні пломеніє червона герань –
Це ж бабусин дарунок мережить заросяну шибку,
Індикатор моїх почуттів, перемог і вагань,
Що із запахом пряним любові видихує дрібку.

Розлетілись літа в голубу неосяжну блакить,
І життя забруднило десятки своїх простирадел,
А бабусина квітка ще й досі любов’ю кипить,
І здається, її береже непобачений ангел.

Розставання приходять завжди після бігу років...
Залишається смуток осіннього трепету й болю.
Недоречністю мрій журавель вище хмар полетів –
І згубив дві пелюстки червоні на чорному полі.

Тільки знову цвіте на старенькім віконці герань –
Це ж бабусині очі квітками ще дивляться з хати.
У душі є багато народжень, життів і вмирань,
А у пам’яті – суму, любові і болю багато...

Л. Д…

І сад стоїть іще зелений,
І соком повняться плоди.
І ти всміхаєшся до мене
Очей світінням, як завжди.
І небо видимо блакитне,
І мрії колом розійшлись.
І я до праці ненаситний
Не йду від неї вбік, кудись.
Мені всього сьогодні досить –
Наснаги, ласки і тепла…
Благаю тільки, щоби осінь
Мене з тобою обійшла.

18.08.12

Як прикро піддаватись почуттям,
що кличуть на відвертість самозгубну,
щоб потім опинитись між сміттям,
вродивши сю дитину позашлюбну -
Довіру... Се безпомічне байстря,
що буде йти і доленьку шукати
в лукавства, вклякле, мов до вівтаря
просити милості, а ні, то страти...
Аби не мучитись від болю і зневаг,
що наче рій осиний пообсіли,
допоки не зотліє в сивий прах,
відкинута любов, і віра, й сила...

2012р.

Жнива. Страшний кінець достиглого колосся.
Провіщення страждань самотньої зернини.
А потім пагінець. В травневім стоголоссі
Їх об’єднає сонечко в родину.

І буде поле, поле в Божій волі,
І буде перепілки спів ласкавий.
Ідуть жнива. Єднання злота й солі,
Ранкової й вечірньої заграви.

Сновидю нею
Шепчуся із
Друзями-сторінками
Тупого і(-)нету

Місто ковтає
Пащею лева.
Камінь, камінь, -
Ба, сонця не треба

Казав дядечко
Тичина
"Партія світить"..
А хлеба, то нету

Ось так і
У нас
Стосунки - роками,
Любові ж не треба...
2012

Знаєш, а добре, що ти подзвонив,
Я ж тебе теж – пам’ятаєш? – любила.
Скільки ви разом? Це місяців? Днів?
Ах, дуже мило…

В мене? Звичайно! Très bien, comme toujours*.
Що ти! Які можуть бути образи!
Звісно, я все тобі ще розкажу –
Десь іншим разом…

Вибач, на жаль, я вже мушу іти –
В мене там стигне ще кава, кориця.
Рада, що маєш нарешті і ти
Ким похвалиться.

Так, і тобі – хай найкращі лиш сни,
Ну, і привіт твоїй.. Маші? Олені?
Добре, бувай. І, звичайно, дзвони –
Тільки, прошу, не до мене…

09.01.2011

*Дуже добре, як завжди (фр.)

и настанет День скорьби и печали
всколыхнет он душу Ветром и Огнем
и совсем не тот… тот, который ждали,
время растворило… не ищите, в нем…

не печальте Сон болью и слезами
не тревожьте зря, пусть пройдет гроза…
я бы слег один полупьяным в сани
кто бы согласился возвратить назад

где остывший след… пыл моих деяний
притаившись тихо в изголовье ржи...
вряд ли он согласен, вдруг себя изранит
если бы мой голос даже разрешил

в этом мире странном - Слова и Печати -
на вершине странствий место одно есть...
вам ведь все равно… красен долг печали
был ли я поэтом - неужели месть!?…

навчи зникати… їсти хліб...
і відриватись од асфальту…
і задивлятися до німб...
не в телепростір, і не в шпальти…

навчи терпінню, коли гнів…
гризе усмерть! - кричить, - "востаннє"…
ти обійми обох без слів…
і досипатимо у стайні…

навчи і холоду й теплу...
по силі радощів навчатись…
з колоди карт свій власний блуд
убік Життя не відпускати…

навчи .. навчи.. а Він мовчить...
і ледве погляд не відводить
у день, згодилось, відпочить
а в нічку… гой-я… на підводу…

2012.

Я починаю гомоном і Гномом.
Ти пестиш небуття і каяття.
Яка ж спокуса і яка Горгона
Дзеркалами відразила життя?!

І я цілую потойбічне лоно.
І ти в оазах нездійсненних мрій.
Пірнаю! Стражду і, холону!
Шепочеш, - Господи, ти – мій.

ВЕЧІР
Була блакить…
Вмить небо потемніло.
Вгорі Мала Надія не зорить.
І все яскраве вирядилось в сіро.
І така темінь.
Як тут можна …
Цить.

НІЧ
Ні, треба йти !
Хай кроки множать рани.
Хай в довгих коридорах ще не День .
Хай недруг карколомно вже нагряне.
Хай прірва ближче станеш на щабель….

СВІТАННЯ
В чорних калюжах краплі позитиву
Маяк лукавий злісно миготить.
А ми йдемо…
Повільно, а чи живо,
Либ не на місці
Й не туди де сить.


***
А коли Ранок радо запитає:
А хто тут був?
А чиї це сліди ?
Відповіси …
Скажи, що ти не знаєш.
А не спитає…
Мовчки повз пройди.

Яка обітниця чудова , браття, нам
Побачити красу Єрусалимських брам,
І неможливо навіть уявити,
Як може статися, що нас не буде там.

19.08.12

Не віримо в казку, та повниться зорями світ,
І місяць рогатий розштовхує темряву ночі.
Ходімо до саду. Там піниться яблуні цвіт,
І вітер цілунками скроні легенько лоскоче...

Ходімо, мій друже, безсоння – то вицвілий сум.
Не варто примари – печалі в душі колисати.
Нап’ємося ночі і перших весняних парфум –
Й забудуться відчай і смуток, і зболені втрати.

Не треба гадати, чи збудуться мрії, чи ні.
Погляньмо у небо, зігріймо долоні в долонях.
Та тільки б не згаснути, наче досвітні вогні,
Та тільки б не плакати нам від хмільного безсоння.

Ходімо до саду у темінь відкритих воріт...
Та хто ж то нас кличе? Чи, може, то вітер шепоче?
Не віримо в казку, та повниться зорями світ,
І місяць рогатий розштовхує темряву ночі...

2012 р.

Я нині агресивний. Ти не плач.
Сьогодні Спас. Печи калач із медом.
Он яблука – на всі свої монети
купив.
Ти й досі вази не знайшла?

Змети зі столу риб’ячі хвости
й череп’я, у якому скисло пиво.
Це так вульгарно!.. Він пішов щасливим?
Утрися. Ладно, можеш поревти.

Е ні, мою жилетку не чіпай!
Вона мені лишилася од друга…
Утік в Ізраїль… Ні, не пише, глухо…
Ма’ть, з головою закопався в рай.

А я? Що я? Мені незле і тут!
Аби лише мені не лізли в душу –
я не люблю, коли любити мушу
й коли мій пес ховається у кут!

А ти його частуєш калачем,
а він, зрадливець, бачу, вже готовий
тобі лизати руки…
Будь здорова!
Бач, на жилетку мед уже тече!

Спинись! Недобрий нині я…
А той,
хто пиво пив з тобою й воблу мучив,
тобі, напевно, ласкою наскучив…
Чи слоїк цей приніс дідусь Пихто?

Он пальці й досі аж липкі од щастя…
аж бридко. Йди помий. Пора прощаться.
Сьогодні Спаса. Тож не вмре ніхто.

Я більше не хочу тримати печаль у руках!
В просвітлений вечір її відпущу – бідолаху...
Заплуталось небо у зоряних дивних світах –
То як же пройти навпростець до Чумацького Шляху?

Стікають крізь пальці думки, як пекучі вогні,
І полум’я гасне в холодній повітряній товщі.
Чиї ж то віконця так ваблять теплом вдалині,
Що хочеться бігти, спішити, летіти до прощі?

Як жаль, проти вітру не можу відкрити дверей,
Барвистим вітрилом він вигнув малинову хустку.
Та тільки любов закликає горінням очей,
Бо звідки ж той потяг злетіти над солодом смутку?

Печаль відпущу, що невдачі несла на плечах!
З любов’ю удвох подолаємо прикрощі страху!
Заплуталось небо у зоряних дивних світах –
То як же пройти навпростець до Чумацького Шляху?

2012 р.

Знекровивсь спогад – кат мій вічний,
І волю мов судомою звело.
А я ніяк дійти не можу
До тієї межі, за якою б тебе не було.

До тієї межі, де відродиться віра,
Де звукам жити й зеленіти деревАм,
Де, змучена, знайду я міру
І зраді, і прощенню, і словам.
2008

Змилуйсь,
я втомилась.
Вернись і – збудься.
Або забудься.

Не плАчучи плачУ –
мовчки кричу.
Вуста запеклись:
вернись!

Серце болить,
болю й на мить
не збуться.
Забудься!
2011

І ти, котрий за мною йшов,
у що ти вірив?
Ти нерозтрачену любов
чим переміряв? -
Що знову кидаєш "привіт"
кудись на вітер,
хоч поцілунку мого слід
як слід не витер.
Навряд чи б я тепер пішла
вслід за тобою.
Невчасно пущена стріла
кровить любов'ю...

18.08.2012

Вапно, пісок, мозолі…
Стіни (вниз-догори).
Профіль-анфас - в ростворі.
Гусне...
Треба води.
Небо…
Його на потім.
Зорі…
Які там, спи.
Вересень,
Де ти ?
Годі !
Швидше б до школи…
Чхи.



18.08.12

Літо заснуло – мов пісня вмерла.
Так буде з життям колись...
Хтось повз по ньому, мов на Говерлу,
Чи до лебедів лис.

Я ж повернувся із Того світу
Не для дешевих драм.
Душевні плоди поламали віти.
Все – як вода.

Вітер старенький.
Стареньке небо.
Тихий, мов квітка, сон.
Всі ми там будемо коли-небудь,
Як не засне Харон...

Заячі очі тутешніх мавок.
Трави. Молитва. Дощ.
Даль глибиніє хутром кривавим
В очікуванні Годо.

Душу від зірки своєї грію.
Літо, літа, літак...
Я засинати, мов клен, не вмію.
То ж золотію так.

Золотом сивим іскрить волосся.
Гаснуть дороги жил.
Жив я, любив я... А чи здалося?
Броджу між близьких могил.

Жалість і заздрість в душі осінній...
Хліб народжує сіль...

Завтра усе поєднає іній –
Тихий красивий біль.

* * *
Іде жорстока за духовність битва
І за багатством світова гонитва.
І знову нам нагадує Ісус:
Вершина Слова Божого – молитва.

* * *
Річ дивна, що, хоч і не схильна я
Зашкодити в чімсь літньому розмаю,
Та, як знайду гніздо, що в нім сім’я
Пташин двох, їх в неспокої тримаю,
Допоки твоє серце тріпотить
Біля вікна грудей моїх, аж поки
Цілунок твій украду, що вмістить
Більш болю, ніж утіх; – і дам вже спокій.
“А зараз линьте, птахи, в небозвід!
З тенет, хай ніжні, поспішіть на волю!” –
Гукаю їм, вину відчувши й стид,
Що я красі взялась вершити долю.
Та якби не кричала, визнать мушу:
Тебе вже з місця і на крок не зрушу.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Strange thing that I, by nature nothing prone
To fret the summer blossom on its stem,
Who know the hidden nest, but leave alone
The magic eggs, the bird that cuddles them,
Should have no place till your bewildered heart
Hung fluttering at the window of my breast,
Till I had ravished to my bitter smart
Your kiss from the stern moment, could not rest.
"Swift wing, sweet blossom, live again in air!
Depart, poor flower; poor feather you are free!"
Thus do I cry, being teased by shame and care
That beauty should be brought to terms by me;
Yet shamed the more that in my heart I know,
Cry as I may, I could not let you go.

* * *
Що радять мудрі, трохи уявляю:
Збудивши пристрасть, як годити їй;
Й себе оголену зріть дозволяю –
Мою так стрілку півночі твоїй
Вдалось хитнути. А щоб незрадливий
Ти був, переконайсь у тім, що змін
Я прагну теж і компас мій мінливий:
За гріш подачки щедрий дар взамін.
На матір схожа я; в мені щедроти
Її всі: палкість, вірність, доброта;
Кохав би краще вже за ці чесноти,
Хай і була б любов коротша та,
Ніж за наряди й приворотне зілля, –
Та чим ще тебе втримать до весілля?

Edna St. Vincent Millay
* * *
No lack of counsel from the shrewd and wise
How love may be acquired and how conserved
Warrants this laying bare before your eyes
My needle to your north abruptly swerved;
If I would hold you, I must hide my fears
Lest you be wanton, lead you to believe
My compass to another quarter veers,
Little surrender, lavishly receive.
But being like my mother the brown earth
Fervent and full of gifts and free from guile,
Liefer would I you loved me for my worth,
Though you should love me but a little while,
Than for a philtre and doll can brew, —
Though thus I bound you as I long to do.

Мене попросили перекласти твір російською. А от Автора гарного такого вірша українського - не знаю. Може, хто підкаже?.. Явно - талановита емігрантська поезія.

* * * (Переклад:)

И ночью серебристо-синей,
В которой звезды снегом дышат,
Воображенье сказки пишет,
Идет Сочельник в Украину.

Здесь, на чужбине многолюдной,
Я в одиночестве бездонном
Слежу за трепетной звездою,
Что праздник предвещает чудный.

И знаю я, - хоть и не вместе, -
На те же звезды мы с тобою
Глядим, распятые судьбою...

Переклад з української - Тамара Ганенко
Автор оригіналу - ?


Оригінальний твір:

* * * (Автор - ?)

В таку то ніч імлисто-срібну,
Закутану у сніг і зорі,
Коли уява казку творить,
Святвечір йде на Україну.
А я далеко на чужині
Сліджу самотньо за зорею,
За правдовісною цією,
Що Вечір-свят віщує нині.
І знаю я, хоч ми не разом,
І ділять нас чужі простори,
        Ми дивимось в ті ж самі зорі…

Коли твій гнів сягає величин-
пекельної, тяжкої амплітуди -
нехай ніщо не знищить гідний чин...
не запускай у себе злости й бруду!

На море хай подібним буде гнів:
коли шторми звиваються горласті-
б'ють кораблі, стенаються в борні,
здіймають хвилі донебесні - в час той


На дні панує спокій,світло, лад-
так у душі людини має бути!-
Щоб не заповз туди ніякий гад,
ніякі скверни, тьмяності, облуди.

Вкриваючись одним плащем,
Удвох бродили під дощем
Здивовані по Львову, –
І, на очах чужих людей,
Грудьми торкалися грудей
Щомиті загадково.
Текла бруківкою вода,
Від пилу літнього руда,
Повз нас, німих, із шумом, –
Мовчала ти і я мовчав,
Бо все читалося в очах,
Коли про щось хтось думав.
У лабіринті вулиць час
Губився болісно для нас,
Свідомо заблукалих, -
Та в спини дули вітерці,
Коли ішли ми навманці
У напрямку вокзалу.
А впала темрява густа,
І на твоїх мої вуста
Завмерли в насолоді...
В житті своїм порозумів
Одну тебе ось так, без слів,
І заволав, що згоден!..

Регоче громом наді мною небо
І креше блискавиці Ілія,
Бо ти для мене - як ефект плацебо,
Молитвою звучить твоє ім"я.

І добре знаю, що копійку варті
Слова твої, спокуснику, а все ж...
А кволих немовлят вбивали в Спарті!
Та я ніяк в собі не вб"ю тебе.

Сама собі - і докір, і догана,
Нема до себе милості й жалю.
Та мироточить невигойна рана.
Люблю тебе! Я так тебе люблю!..

18.08.2012

Стою між тіней, ніби межи стін.
Гортаю згадок вим’яті сувої.
Минулому, шкода, не скажеш «стій»,
не виправиш. Вовтузяться суворі
слова мої. Усі такі чужі,
розкидані і різко, й необачно.
Що не роби і що в же не кажи,
ніхто обох ніколи не пробачить.
Бо нікому. І ніколи. І край.
Таке воно – безчасся, мов безбожжя.
Проте шляхи уперто долекрай
на картах України ще ворожать…