Зійшов мені сном неходженим,
Терпким, наче сік смородини,
І я, що не крок, падаю
У слів барвограй–прядиво.

Стежки твої густо-плутані
Повили зап’ястки путами,
І тіло уже спалене
Цим літом жарким, шаловим.

До серця торкався пальцями
Ти ночі тої купальської.
Обірвані рай-яблуні,
Куди ж ви думки праведні?

Шукаю рятунку-сутінку,
Та тільки туман попутником.
За небо п’янке, звивисте
І землю віддам з милістю.

Хоч звикла ногами босими…
Тримайте, рятуйте, осені!


У ночі холодні тішуся
Твоїми палкими віршами.

***
І генії не бачать завчасу
З-під маски часу вічності ясу.
Лелій в собі небес благословення,
Бо слово п’є в її садах росу.

Вібрує поле нашого жалю
І рветься поле нашої тривоги –
У цих полях живу я, а чи сплю?
А може, я – лиш сон у Ночі Бога?
Чи я – школяр, що ходить навмання,
Та тільки так упевнено і вперто?
А може, я – лиш бідне дошкільня,
Яке боїться школи більше смерти?
Ні, я – частинка Божого Вогню,
Якій болять важні земні дороги.
Та вірю я, що ще колись насню,
Як згине жаль і пропаде тривога.
2010

Не пройшла мимо жодного вірша я -
Написала на кожен remake…
Як не встигну зробити це першою,
То хоч другою стану… ОК?..

:)

14.06.2012

живу…
в середині звіра
дрімаю в теплій плаценті
співаю псалми зневіри
плачу’ хазяям проценти
пречисто читаю Канта
з Платоном у діалозі
треную своє bel canto
на окружній дорозі
годую трофеєм ego
(якщо вберегти зумію)
за Шелтоном і за Брегом
харчу свою булімію
пишу віршенята дикі
на голову хвору-п’яну
рятую від рим безликих
природу свою профанну
живу…
в шкаралупі міста
пливу в формаліні моря
прокисло вино і тісто
живу…
у жінках – Пандора…

Пародія

Тремчу. Пульсує. Ниє. Тягне.
Пручаюсь – де там, тягне знов!
Горить, пече сильніше магми!
Боюся – певно то любов…

Лоскоче. Млію – щемно дуже.
А відчуття у стилі “лю”!
“О, мама мія!..” Милий друже…
Не чує – то перетерплю!

Не страшно вже – а то немало…
Терплячі потрапляють в рай!
Я на побаченні чекала…
А ти забув… Ну постривай!

9.06.2012

***
Забув я про Пегаса, свого друга,
Тягну по полю сам важкого плуга.
І заливає очі піт рясний,
Але не зорана ще жодна смуга.

Не струни, а нерви відкриті
На тілі живому її,
Здається, журба вся на світі
Зібралась у неї в душі.

І звуком виходить назовні
Печаль безкінечна її,
І ноти краплинками крові
Збігають по кожній струні.
2012р.

Після літа спекотного осінь не стане розрадою.
Всі розмови про дощ і вже вікна не навстіж вночі.
Вже фарбую вуста не тією, що вчора, помадою.
До замків не підходять знайомі віддавна ключі.

Телефони мовчать. І без попиту книги залежані.
Не заварений чай. Бо на крихти розламані дні.
Вже сутулиться час і вже погляд безмежно збентежений.
Жовтий колір, на жаль, не пасує у жовтні мені.

Вже птахи перелітні завбачливо тануть за хмарами.
Перед вітром безсилі всі довгі пальто і плащі.
Не блукають алеями ніжно закохані парами.
Йдуть дощі…
10.06.2012

Ріка часів розмила береги,
Джерела душ замулюючи страхом.
Збивають жал зміїних батоги
Пречистих мрій сліпучо-білих птахів.
2007

блакитні небеса бездонні небеса
прадавні небеса ховають тайну таїн
ти вигойдаєш сам ти виплекаєш сам
захмарний райський сад в якому спить роса
там Авель сни пасе і з ним – прощенний Каїн

блакитні небеса бездонні небеса
і з них крізь них до них пливуть людські дороги
хто йде щоб не згасав ніхто щоб не згасав -
із них м’яка яса тонка стрімка яса
спадатиме повік благоволінням Бога

Осипаються юності квіти пахкі
Забуттю під самісінькі ноги
І тумани пливуть з усіляких боків,
Повні сліз і щемкої тривоги.
На пожовклій траві мемуарів твоїх
Превеселі не гопкають коні
І луною не котиться радісний сміх
По юнацтва сяйній оболоні.
Під повікою неба холоне сльоза
Від пташиного хору мовчання,
Пригинаючись, пнеться угору лоза,
Мов любові надія остання.
Видається, що ти і не жив на землі,
Не губив, не шукав, не знаходив
Лиш зі столу обмів крихти щастя малі
І за рогом пощез пішоходом…

13.06.12.

Я не одна, навколо тіней сотні,
Та якось лячно – всі вони мовчать.
Є інший шлях, там протяги холодні,
На нього йти ці тіні не спішать.
Кричу «А-У!!!», а тиша наче хвиля,
Збиває з ніг, відносить в глибину.
У кожній кліточці – безвихідь і безсилля,
Якщо злякаюсь – відразу затону.
Прошу, молю «Подайте мені руку,
Врятуйте, люди – словом не різким!»
Десь вдалині, відбиток мого звуку,
І ехо ллється простором морським.
Здаюсь... Тону... Пішло усе до біса.
Закривши очі, падаю на дно.
Та шепіт «Мамо», ніби бісектриса,
Підніме з мулу, чудодійним сном.

Приречена...
Вродилася такою,
як кожна друга,
кожна, як одна
помічена безжальною судьбою
в полоні вільнім мудро-навісна...

У тілі сім
послушниця Закону,
чужих життів
впокорена раба.
І нині, і вовіки, і до скону
не стихне в ній даремна боротьба.

2012

Ты - жизнь,
А я - невольное при ней.
А все стихи, как ласковые звенья,
Как та корона многих майских дней,
Которая оплавлена цветеньем.

Снуют вдали огромные ноли.
Без глупых нервов, как и без реляций,
В тебе спешат зародыши земли,
Которые и жгутся, и роятся.

Из мая в май сквозь несколько веков
Всё это прёт каким-нибудь Валдаем.
Венчальный блюз фруктовых лепестков
Почти за краем и незабываем.

Закладки мира. Все они - слова.
Давай же помнить, что они красивы,
Что исподволь вбирают кружева
Невольный бред любовной перспективы.

Что не было таких ещё маёв,
Что так нельзя, что я умру от счастья,
Что солнце так не греет, как моё
К твоим словам невольное причастье.


2012

Часом людина відчуває, що сновига по сцені, навіть не будучи статистом
Станіслав Єжи Лєц «Непричесані думки»

Жаль, неймовірно жаль тих,
Хто нудиться цим світом,
Хто не спромігся увібрати в себе
Його тони й відтінки,
Повз чиї вуха линули пісні
І одностайний вигук стадіонів,
Кому не довіряли таїну дерева,
На кого, як на саму себе, не дивилась пташка,
До кого не простягало руці немовлятко...
...Жаль безнадійних нудьгарів,
Затиснутих в лещата «ego»:
«Собою виповнений вщерть,
Чого ж іще бажати?»
-----------
Переклад з польського перекладу вірша, написаного латиною. Себто до того, як Міколай Рей заявив на весь світ: "Вже поляки - не гуси, мову свою мають".

Людину осягнути треба,
Знайти в собі потребу злету.

Нам мавпа - сміх! Чому ж донині
В собі ми не шукаєм зміни?

Жахливо землю забувати,
Хулити рідну - убивати.

Лишайся вірний батьківщині,
Не вір у дивні словозміни.

Навчись собі не співчувати -
Це наче хрест нести і зняти.

Не будь краплиною для духу,
Даруй себе, та без наруги.

Душа у ранах і глибоких,
Залиш для себе це уроком.

Отрути трохи – це корисно,
Багато щастя надто прісно.



2012, 12.06.

Не озираюся.
І на рахунок три!...

В срібному сяйві нелякані бродять олені.
З ловів космічних додому летять вітри.
Тихо колишуть самотність дороги зоряні.

За горизонт розкотились рясні дива:
Мрійно-рожеві, бузково-густі, смарагдові.
Й туго вискрипує місячна тятива,
Відра з дощами тримає – висять, не падають.

Прямо до раю на теплих руках води
Листя торішнє пливе, нерозквітлі китиці
Давніх любовей… І тільки мої сліди
У затуманність. А так би хотілось стрітися…

Закреслюю дні до початку нового літа
Останні малюю вже хрестики... А тоді...
Сезон божевілля вважатиметься відкритим,
І нікому більше в будинках тісних сидіть!..

Нам промені сонця безладно б лиш рахувати,
Всміхаючись небу за скельцями окуляр,
У парках - ковток за ковтком пити свіжу "Фанту",
Радіти морозиву, ніби якесь маля!..

О, нам би все місто звабляти в нестримну спеку,
В'єтнамками стоптуючи береги морів!
Сміятись, співати, щоб чути було далеко!
Вночі - на даху, між гуртів голосних котів...

Улітку ловити дах свій?!? Зовсім безнадійно...
Нам краще без дозволу стрибнути у фонтан!
А ввечері впасти на стіг запашного сіна...
Нам літа відчути парфум би у ці літа!!!...
16 травня, 2012р.

Чеширская улыбка, беглый шаг,
А взгляд хитер, счастливый и задорный,
И ноги направляются, спешат,
Перебирают быстро и проворно,
в тот магазин соблазнов и услад,
минуты счастья и врага спортзала,
ассортимент обширен и богат,
«кондитерский», зачем о нем узнала?
Пирожное, бисквитик и эклер,
Творожный торт и вишня в шоколаде,
Конец диете, мой таков удел,
Что хоть чуть-чуть, хоть капельку,
Но надо. И словно кот смотрю я на кондряд,
Вот плюшка, кекс и слойка манит видом,
Пожалуй, соблазнюсь, не устоять,
Потом в спортзал, работать –
Не обидно. Так утром – кофе,
С коньяком иль без, но с шоколадом –
И конец диете. В спортзал пойду,
Чтоб отработать кекс, и пресс качать,
В разгаре самом лето.
Чеширская улыбка, беглый шаг,
А взгляд хитер, счастливый и задорный,
И ноги направляются, спешат,
Плевать сейчас на тысячи калорий.

о-ба-на, знову ти і не ти...
я впізнаю тебе серед тисячі лиць
однаково схожих і різних на дотик
зоре_сіллю опірених ельфів замрій
перенесених вітром у захмар'я богів

розділи мене навпіл доле ключнице знаків
розтерзай на хвилини в сіннім мливі доріг
розпорош роздоріж - я засіюся знову
в оболоні землі як пагінчик сльози
леле_птицею крилами кроком і плахою

ти мій гріх і запалений грім_горицвіт
хмари - поручні снів запровалля очей
віднайди у грозі щезні спалахи днів
запозич колісницю не для гри у цей світ
обережно спустись на долоньку...
привіт!!!

2012

будувалися сходи до неба нового лиття
фарбувалась підлога і милися вікна та стіни
та - забракло тантричної фарби для третьої зміни
і замурзані втомою шиби застигли у піні
і зламався по вінця набитий життям пилотяг

недолугими пазлами злазив полущений лак
з відображення(м) світу людей і усталених звичок
і зміїлось червоним драконом липке пограниччя
щоби знати напевно - нікого ніхто не покличе
хоч воно очевидним було ще задовго і так

Ти й на Суді Страшному відречешся,
Як відрікався на землі не раз,
Лише за те, що я тобі не перша
І, може, навіть не з твого ребра.

Але ж була, була тобі душею!
Зріднив нас біль, і сум, і щастя шал,
Назвав і називав мене своєю,
Бо хто на світі ближчий, ніж душа?

… Прощаєшся з минулим гідно, з честю:
Ми перед Богом і людьми чужі…
Ти й на Суді Страшному відречешся,
Та чи врятуєш душу – без душі?..

Так часто людям замало слів:
думки босоніж по битому склі,
а губи тремтять від страху.
І, може, дійсно на білому тлі
не треба, щоб чорним мій сенс болів —
потоком спазмів нехай спалахує.

Так часто людям замало муз:
живеш для когось, у комусь, комусь
і слів достатньо, а рим немає.
І, може, дійсно, не в римах сенс,
нехай їх іншому Бог несе,
а я пишатимусь, що прозаїк.

Так часто людям замало днів:
живуть зі світом, та сплять одні,
а годинник вбиває миті.
І літо плаче дощем на дні:
Побудь ще трохи в моїй весні
Я хочу писати і жити.

13. 06. 2012 р.

Поцілую тебе у слизьку і поморщену морду,
Ти оближеш мої фортепянно_збудовані пальці...
Я пасую тобі наче леді англійському лорду.
Ми з тобою зухвальці, спинились в собачому вальсі.

І не має межі твоя відданість – в ноги лягає...
Я приймаю її як заморський чудний подарунок.
Ти обрубком собачої долі так вдячно виляєш...
Твоя дружба, бульдоже, це справа велика, рятунок!

Загрібали в рядно мокре листя торішнє зів’яле.
Ця весна тимчасова, як дим відчайдушних пожеж.
Пахне вдома зефір і до вази пасують ці кали.
Нам би бачити світ з висоти пофарбованих веж.

Нам відведено день. Ця дорога не в’ється без краю.
Дощ не винен ні в чому. Він тільки змиває гріхи.
Зігрівається час у ковтку несолодкого чаю.
Всі слова несказанні, як печиво свіже, крихкі.

Не збираються гості за вкритими щастям столами.
Ця трава не докошена навіть без вітру тремтить.
Нам би квітень щодня щиросердно гримів у тамтами,
Щоб веселка прорізала грізну містичну блакить.
28.04.2012

Відверті жабині глуми,
плакучі торкання верб,
минувши, як радість, Суми -
в її бурштині затерп!
О відьмине Біле Поле,
а в далечі Ворожба,
і коло червове коле,
виписуючи "Ти ба..."

[Розкрите дівоче серце,
як місяць уповні. На!
Бери! По тобі усе це.
Щемить на краю струна]

Ех, сонце моє червоне,
крові запальна хода,
малиновий передзвоне,
осіння слідів слюда!
Де відьмине Біле Поле,
а в далечі Ворожба, -
як вербонька, сивочола
тобою моя тужба.

[За у́смішку прохолодну
востаннє вдихни вина -
кохав ти її, як жодну...
У чому твоя вина?]

Невже за дівочу міру
і жертва душі мала?
По ярих закрутах Виру
янтарна тече смола, -
о, відьмине Біле Поле -
розкинута Ворожба!
Моя заблукала доле,
довічна моя журба….


2012

Твої слова пуста полова,
Безсиле стадо ставиш ними в стайню бруду і лайна,
Як злива на поля,коли поля дощами й так залило
І весь посів близький вже до гниття.
Не вдається смородом залити тільки поле вкрите снігом
Без Бога рогом за поріг прорватись хочеш щоб ввійти у незахищені серця,
Рекламним спамом на бігбордах ставиш посмішку в підступних мордах,
Зриває вірус тонкий дах в гарненьких незахищених хатах,
Замість ікон притаївся по хатах,замість хліба на столах,
Зате зостався сіллю,тільки солить тепер глибше
І не овочі і не тваринну плоть,а душу і в ній дух людський вбиває.
Він – вій,він вже між нами не блукає,вже чітко знає й бачить ціль,
Пустив на наші очі цвіль,Верховна Рада повна гниль
В ній міль у трухляве порохно усе живе перетворила.
Церкви для них вже не спасіння,без віри порятунку навіть церква не несе,
Релігія тепер рушійна сила,в істини словах змінили суть,
Істини слова лиш агітації несуть,
Стільки конфесій,що ведуть країну до розколу.
Тепер країна займає в серці інше місце,
Сусідам готові рідний край продати за нікому не потрібний хлам
Неспроможні керувати,так двір свій ділять пополам.
Не обачні!Не бачать навіть неба за стінами реклам,
І часу плин за милом опери,але тепер на більш знайомій мові.
Так швидко від свідомості лишилась сіра маса,
Що можна з маслом подавати на обід,
так для чого крізь новини у верхах шукати вирішення бід,
Коли самі через пусту полову слів реклами,
через сльози моніторів і екранів не помічаємо в болоті брід.11.02.2012

в уединении рисую мира красоту
и обретаю своею душою
глубокий и сладостный
неизъяснимый покой
видя океан движенья
царственной вершины Олимпа
Она прекрасна!
2012г.

Мить і вічність живуть між хмарами,
і спадають краплинами з даху.
Я боюсь жити тут і зараз,
я боюся боятись страху.

Може, втрата себе — не втрата,
може, зустрічі — зовсім не доля?
Я боюся не слова “завтра”,
я боюся “уже ніколи”.

І направду втомилась жити,
і замріяно щастя бачачи
поміж рідними і чужими,
зовсім мало для нього значити.

Я втомилась від себе вільної,
я втомилась безглуздо дихати.
І якби я була трохи сильною,
то пішла би від світу тихо.

Я, мабуть, би не плакала титрами,
не поїла б себе обманами,
що потрібна комусь, як повітря.
Я для всіх вас відкрита рана!

Я втомилась без сенсів за мріями,
і набридло питати дозволу.
Я зламалась. Я більше не вірю.
Неважливо, якою римою,
І плювати на ритм і розміри.

Я на тих, кого люблять, не схожа,
задихаюсь від власної зайвості.
Не тобі я повірила — людям, Боже.
Не від щастя помру. Й не зізнаюся.

Відгороджена часу стінами,
бездоганно ковтаю байдужість.
Тільки дощ під ногами піниться,
відбираючи небо в калюж.

13.06.2012 р.
2.32

Свята великомученице скрипко,
Мелодією душу розколи…
Я часто зливсь. Я плакав дуже рідко.
Коли від щастя плакав я? Коли?!.

Смичок злітає, і співає рана.
Я скрипку до грудей собі тулю.
Моя кохана – скрипко тонкостанна,
Повік себе від тебе не зцілю.

Грай, скрипко, проминущі щастя звуки
І вічну муку світлого жалю…
Слова спливли. Але жагучі руки
Співатимуть, як я тебе люблю.

1988

Ми душа у душу – не зурочмо!
Рветься з ланцюгів до тіла тіло.
Як же ми, кохана, непорочно
У серцях доглибно залетіли.

– Як тобі, смаглявко, гарно в тяжі!
– Як ти мною сонячно вагітний! –
Серце в унісон до серця каже,
Й каро-сірим квітом очі квітнуть.

Я тебе повік носити мушу.
Будь, тривого, на усі дороги.
Мила, не бери гріха на душу.
Прийде смерть колись прийнять пологи.

1 листопада 2011 р.

В борні з собою упадем
І я, і ти.
Замкнеться пасткою Едем –
І не піти

Від рук моїх, від губ твоїх
І від очей.
І стільки випаде утіх,
І потече,

Мов злива, мов новий потоп
На всі світи.
І не збагне тоді ніхто,
Де я, де ти.

Звізда осяє верх і низ –
Весь небосхил…
А поки що пручайсь, борись,
Допоки сил.

6 жовтня 2011 р.

Клечінь звисає з хати.
Літо ще молоде.
Завтра Зелене свято.
Серце у спразі жде

Світлої тої миті
(Радість передчуття!),
Задля якої жити
Варто усе життя.

О таїно бажання
Чистого, без гріха!
Трепетні сподівання
Пахнуть, мов лепеха.

11 червня 2011 р.

Приходимо у світ
голими,
Із душами як сніг
чистими,
Із вільною мов птах
волею,
а долями, як сон
млистими.

Блукаємо життям
потемки,
Від світла і добра
сліпнемо,
І кричимо у світ
пошепки...
З якого ж тіста нас
ліплено?

Якого роду ми
племені,
І хто у душі нам
сажу дме?..
Знекровлені, сліпі
зведені,
З бідою вінчані
ув одне…

Приходимо у світ
чистими…

2012

Ковалику, будь здоровый, гея-гой!
Укуй ми таку пудкову, гея-гой!
Вбы коника пудковати
Та щасливу долю мати,
Та щасливу долю мати, гея-гой!

Гуслярику молодинькый, гея-гой!
Загуди ми сколомыйку, гея-гой!
Най музика тихо тече
Вбы не треба фийсу в плечі,
Вбы не треба фийсу в плечі, гея-гой!

Загуди ми тоту новту, гея-гой!
Вбы м лишав усю роботу, гея-гой!
Най жоны мотыкы мечут,
На Гамору гуслі кличут,
На Гамору гуслі кличут, гея-гой!

Кой берув у персты свище, гея-гой!
Пойте люди на Лисиче, гея-гой!
Туйкы гори дуже файні
Тай свободы чисті фаны,
Тай свободы чисті фаны, гея-гой!

Верховинці, братя мої, гея-гой!
Перед вами прямо стою, гея-гой!
Мы усі з єдного кіста,
Нам пуд сонцьом доста міста,
Нам пуд сонцьом доста міста, гея-гой!

Та узьмімся всі за рукы, гея-гой!
Доста было біды-мукы, гея-гой!
Будеме усьов родинов
Пуднимати Україну,
Прославляти Верховину, гея-гой!



12,14.06.12

1

Ти казала: трохи далі трьох горіхів ліс.
Хто тебе під ті горіхи на руках відніс?
Хто вплітав у струм волосся подих теплоти,
І кого в той теплий вечір обіймала ти?

Хто втирав з твого обличчя сліз гарячу сіль,
І кому ти дарувала радість, віру й біль?
Хто зронив тобі під ноги стільки ніжних слів?
Хто украв з твоєї ночі недосяжність снів?

2

Ти ідеш назустріч байдуже і строго,
Ніби поміж нами не було нічого.
Ковзає твій погляд швидко, мимобіжно,
Ніби ти ніколи не дивилась ніжно.

Ти киваєш легко і проходиш далі,
Ніби зерна, сиплеш іскорки печалі.
Над тобою пам’ять, ніби чорний крук,
Серце ніжне, бачу, випало на брук.

Я б летів підняти серденько з дороги,
Та мораль жорстока пов’язала ноги.
В’януть сильні руки, видно, неспроста:
Я навік прикутий до твого хреста.


1993 - ?

Дарма словами по стіні...
Дарма!
Ти - павутиною в мені...
Нема
Ані початку ні кінця.
Тремтять
Вітрами вгойдані кільця́ -
Ятрять
Самотню душу на зорі.
Роса -
На ночі темнім рукаві.
Сльоза?
Та ні... Сховаю за вікном
Надій
Усі думки! Ти ж все одно
Не мій!
Ні гладь очей, ні торки слів,
Ні рук...
Дарма... Не сонце у мені -
Павук!
(31.05.12)

Панночка і кішка, і розкрита книжка.
У кімнатнім горлі тиші перехлин.
Він поїхав щойно, і лише на трішки,
вже такий далекий до оцих місцин.

Панночка і кішка не встають із ліжка -
за вікном безсонний, ним забутий, дощ.
На столі сумує шоколадна мишка
і уже нікому не найкращий борщ.

Панночка і кішка, і слідів доріжка
з пам’яті луною лине навпрошки -
упівнеба квітне райдужна інтрижка,
звівши у обійми дальні бережки.

І невдовзі пішки Панночка і кішка
по веселці зійдуть над низькі дахи,
і на світлий крайчик хмарного горішка
сядуть розплітати і плести шляхи.

Він поїхав щойно, і лише на трішки.
З пам’яті майбутнє лине навпрошки.
Чорно-білий ангел підбирає лишки.
Панночка і кішка - доленьки стьожки.

Батькові, у день 95-ліття.

Червневий день. Як кров, буяють маки.
Хмелить п’янкий акації дурман.
Ще соковито зеленіють злаки.
А ранком павутиниться туман.

Червневий день. А скільки вже сплило їх?
За непростий - майже столітній – вік.
І пережити все це міг лиш стоїк,
упевнений у собі чоловік.

Ось стоїте, обтяжений літами,
й тягар тих літ - у глибині очей.
Вже дев’я ть літ немає з нами мами –
лебідки Ваших спільних днів й ночей.

І Ви все задивляєтесь у небо:
десь там – у тій блакитній далині
моргає Ваша кароока Геба,
з якою дні сплили, як уві сні.

Колись циганка Вам наворожила –
топтати споришеву стежечку до ста.
Не знаю, чи вона до днесь дожила,
але її пророцтво дороста.

І Вам ніяк не йметься спочивати:
ще курочок глядіти й кроленят,
у 95 іще косу клепати
і пестити своїх правнученят.

А їх у Вас – не мало, й не багато:
шестірко назбиралося, якраз.
Ви для дітей своїх – найкращий тато,
й п’ятірка внуків горнеться до Вас.

…Червневий день. Ув апогеї літа.
У маково-волошковій красі.
Нехай коса, в руках у Вас зігріта,
ще не в одній скупається росі!

12.06.2012

смальцем асфальт,
павутиння тріщин,
сонця проміння
таке зловіще,
музика тихого
клавесину
навіть листочки
не ощасливить.


12.06.2012

На весну по венах тектимуть дубові спирти.
Гойдатимуть рибу, що йтиме в глибини на нерест.
І вкотре ти станеш пророком пияцтва і самоти,
чекаючи змін ніби той, хто уперше ступає на берег.

А ти ж, як веселка – ні краю тобі, ні кінця,
ти ніби калюжка води з відбитками лиць і вулиць.
Ти – котик на гілці, слова, що торкають серця,
Ти вати солодкої шмат, який іще не ковтнули.

І хоч ти чекаєш, що риба народить мільйони рибин,
Що трісне нарешті дубова кора і потонемо в соках,
Та хлопче, уже зрозумій – ти завжди будеш один,
Бо ж бачиш, навіть весна на траві
порожньою пляшкою сохне.

А я щоранку спалюю мости,
а я щоночі спалююсь достоту.
І де те небо, де мої висóти?
І серед тисяч феніксів, де ти?

А біля ліжка свіжий попіл снів,
розкидані осіннім листям речі,
і запальничка, й план твоєї втечі,
і загнане ножем в підлогу «ні».

На сонце ніч, як Жанна д'Арк пішла,
у похоронній урні Троя.
Скажи, ну хто для тебе я, ну хто я?
О Феніксе, обвуглена душа!

Я не замерзла з подихом зими,
І не розтану під промінням літа.
Цей біг по колу, ще не утомив,
В нім моя кров розпечена, зігріта.

Я в талих водах вмила свою тінь,
З весняним цвітом, вкотре оживала,
А осінь вперто прикривала синь,
Листом багряним шила покривала.

Такі не схожі фарби, кольори,
Такі подібні піснею природи.
Хтось цю красу для радості створив,
Для насолоди, а мені на подив.


2012р

Річка тішиться розливом,
Острівцями лиш горби,
Де кленок сором'язливо
Прихилився до верби.

Поспіша бурхлива хвиля,
На шляху змітає все,
І шумить, і птахом квилить,
І невтримане несе...

Це - весна. І в серці повінь,
Хоч любов іще в імлі.
Та вона, як спраглий пломінь,
Рветься цвітом із землі...

11.06.2012

1
Коли вечір гострішає у німоті,
і розпечене лезо сонця
крає обрій навпіл,
вікна кволих будинків
стають кавуновим насінням.
Чорним.
Розчавленим.
Безнащадним.
З такого нічого не проросте —
ані вогнику,
ані крику «петрику-треба-вчить-уроки»,
ані цвіркання канарок на підвіконні.
Лише вітер — останній двірник у місті —
cтрушує пил із тиші та спомини задуває,
наче у храмі свічки.
За-бу-ва-є…

2
Коли Петрика звали Петрик, а не Петро Миколайович,
коли випасав він змія у небі із другом Данькою,
сонце горіло над ними, мов кругла церковна банька,
ніби шептало змію: «Тільки біди не наклич…»
В повітрі лунала симфонія: фортепіано, Брамс
(мати грала щовечора). Мляво сідало сонце,
та й вибухнуло вночі…
«Море хвилюється раз,
море хвилюється два,
море вогненне хвилюється три…»
Петрик щодуху кричав «Завмри!..»
…і почорніло віконце.

3
Усе своє маєш тепер при собі,
найголовніше — вицвілу стрічку
від паперового змія.
Того дня він злетів понад хмари
і не повернувся.
Того дня ви поїхали геть
і не повернулися.

4
Місто мертвих годинників —
пазл із битих шибок.
Ти складаєш його уві сні,
шукаєш полинну музику,
аби воскресити квітень,
у Прип’яті розіп'ятий.
І як же добре ти знаєш, що справа даремна:
доки сонце зійде —
пам’ять очі виїсть…

2011

***
Не згас вогонь у душах прометеїв,
Нема свободи там, де привілеї.
Клекоче дух в глибинах, як вулкан, –
Але поглухли зайди і пігмеї.

Життя – обіцянка великої бійки,
складання планів стратегічних,
напевно щоб перемогти,
богатирі не ми, і заново навчитись
сценарії писати доведеться нам
смішних і страшних драм,
і з плахи покотитися
чиясь ще може голова,
хоча й не хочеться бруднити
папір червоними чорнилами занадто…
…любити більше, менше патрати,
але втопити доведеться нам тоді
всі біди у вині розлитому себе,
неначе винним океаном стати,
щоб захмеліли і зірвалися в екстаз
заблудші люди…
…це наш дар – іконостас лозовий,
мармур поруч хутра дикої пантери:
«Він якщо був хліб, то я буду – вино,
сухе і черстве перше злити треба добре,
і потонути…» З-посеред облич
звіриних вибрати своє – і бігти
в степах незнаного в незнане
й не відати гріха й прощення,
і опинитись на межі, на лезі чесності
і тайни… рука останній завиток
залишить, стисне меч міцніше,
душа піде назустріч тиші,
пірнаючи в туман
із кожним кроком…

Солодка мелодія освідчення,
Вона ніжністью п*янить серця.
Разуміють троянди, кожною свою пелюсткою,
Пісню душі рідного солов*я!
2012р.

Коли година ця скінчиться,
Вросте прощання в кожен день,
Нехай хоч раз тобі насниться
Той поцілунок між пісень.

Та чиста ніч, слова прозорі,
Стежина ніжності, струмок...
Світлини хмар ховали зорі,
Лилося щастя із думок...

...........................

Згадаєш, може, світлу муку,
Далекий спів нічних річок,
Коли в твою маленьку руку
Лягав, мов зірка, світлячок.


1990 рік (або 1991-й)

(Трішечки редаговано)