Вуаль байдужості приховує слова:
-Ви є? І що? Мене для вас нема.
Волосся слів збирає у косу:
-Лиш я важлива. Я себе несу!

 
є інакші буття
для чуттів імовірно інакших
як немає межі
для чуття не існує межі
є нечуване ми
для якого існує все наше
як нема безчуттів
для буттів неймовірно чужих



✴




 

Здитиніла…
У снивах – двір, поля,
Де сокирки зливаються із небом,
Де я лечу, шукаючи халепу,
За возом, що повзе у крутояр...

Усі, хто за межею, в снах живі.
Усі мовчать: віщують дощ, відлигу…
Лежать під призьбами ціпи, ґирлиґи.
Моя панамка жовта – на траві…

В яві смакую, мов нектар, слова.
Тут співаниця млосно ллється з глека…
Отут гніздище роду і лелеки.
Сюди я з Криму сина привела.
Малює він Ай-Петрі, серпантин,
Сватківську череду, Супій ліловий…

Збудись, Полтаво: пречудовну мову
Паплюжать покручі-вужі й хорти!

До кого я волаю?
Де народ?
Джерґоче, виє, скиглить сьогодення.
Розпуття оглядає з бронзи Ленін.
У нього – ні утіхи, ні скорбот.
У нього – сквер, де: негр – із пиріжком,
Бабуся з пекінесом - халу кришить,
Дівиця-емо плаче в цяцьку-мишу,
Біжить малюк – безмовно – із совком…

А я нестерпно хочу в те сільце,
Де на долівці – різнобарвні рядна…

„Загинете…” – худий, мов кий більярдний,
Художник посварився олівцем.

Мій прадід – українець, не хохол.
Мій син плекає спадок – Міці стержень.
Ми виживем – поміж хортів, тлі, шершнів,
Безверхих шкіл і вмовклих радіол.


2012

у літню ніч у синю літню ніч
гаряча млість над яблунями мріла
і час до часу стріпувались крила
запалених на небі срібних свіч
під вікнами ходили їжаки
і пихкали неначе пароплави
а чорний кіт похнюпився на лаві
і світ робився сонним і мяким
і світ ліпився з істин-панацей
на невагомий образ дирижабля
у синю ніч гасились канделябри
і сходило як сон яйце-райце

***
Від перетворень у народу шок,
А до нових – залишився ще крок.
Той, хто казав, що кожного почує, –
Дав геніальний світові урок.

В цім клубку протиріч вже не знаю: де вихід, де захід.
В цім клубку протиріч тільки вогник далекий спаса.
А трибуни вождів нині справді нагадують плахи,
Як приручений вовк – шолудивого пса.

В цім клубку протиріч наші роки летять, наче скіфи.
В диких прірвах століть тільки кальцій цвіте після нас.
Після нас зостаються олюднені кровію міфи,
Недолюблений хтось, недопита пляшчина вина.

Накладається голос на голос, а маска на маску.
Той печальний, мов річка, веселий ще хтось, мов струмок.
Не шукаю фатальну межу «перемога-поразка»,
А сиджу... пропускаю крізь люльку житейський димок...

В жилах – хаос і космос.
А зовні... і зовні так само.
Найсумніше, коли в Тому світі ще гірше, ніж тут...
Час не йде, а росте, як надгробний надтріснутий камінь:
Одночасно росте в глибину, в ширину, висоту.

Ну а простір для душ майже зовсім нічого не вартий.
В цім клубку протиріч раптом зійде зоря – і співай...

Між богами і звірами люди – задавнені жарти.
У пекельнім клубку найрайськіший, скажу я вам, рай.

12 трав. 12.

Що чоловіче вам, зрештою, речення -
раціо досвіду, зважене судження,
дотик до подиху духу латентного,
вічне питання бажання відчутного,
тембру мелодія, ждана прелюдія,
муки за вами нового Овідія?..
Чи, як завжди́, тільки словосполучення
для перекручення "Цезаре-Фідія"... (
:)

Собираем невещи. Айда и хрусть
Ощущабельной жизни наст.
Нарочитое время с тобой, и пусть
Наиграется и предаст.

Колокольчиком внутренним посерди -
Чем невидимей, тем родней.
В неуверенном воздухе посреди
Свет невыспавшихся огней.

Упрощение правил, парад пород,
Корни в если бы да кабы.
Умножающих рыб характерный ход
Зарастает собой хлебы.

Опца мир, где какая ни есть нога
Норовит не попасть в рагу.
Мир, скорее склонный к ага-ага,
Говорит нам агу-агу.

Все причины, рождённые неглиже,
Не шутя, поправляют грим,
Как актёры, не знающие уже,
Боком вылезти бы каким.


2012

Вы нам с изюминкой о Блоке,
принцессой кланяясь ему…
Мне не до Блока на уроке,
встревожен я не потому.

Меня волнуете Вы сами
движеньем губ, сияньем глаз.
Мы с Блоком, восхищаясь Вами,
как песню, слушаем рассказ.

Но слышим только голос нежный,
забвенно-трепетную речь.
Ваш каждый взгляд – огонь небрежный!
О Боже, как его сберечь!

С улыбкой Блок в пыли портрета,
я улетаю в мир богов…
Звонок… и песня недопета…
Шаги… мелодия шагов…

Во след Вам солнечное эхо,
разлуки горькая звезда.
И мне, и Блоку не до смеха,
и мне, и Блоку – в никуда…
1982р.

Життя людське - ланцюг помилок,
Чи ж варто перейматись цим?
Бо, якби ми їх не робили,
То й вчитись не було б на чім.

***
І хоч нема високих в нас надоїв,
Та, мов гриби, щодня ростуть герої.
І скільки ж то потрібно Україн,
Як амбразуру закриває воїн?

Дурманить травень пахощами трав
Мою уяву змучену й бурхливу.
Скорившись почуттям, я покохав
Тебе, не сподіваючись на диво.
І як тепер звільнитись од видінь,
Обвитих насолодою гіркою,
Якщо твій образ, наче власну тінь,
Щоденно бачу поруч із собою?..
Квітучий травень майорить в очах
І душу заціловує піснями, -
Коли до тебе я шукаю шлях,
Уявою закоханий без тями.
11.05.12

З торбинку написала я листів.
Не всі вони вручились адресатам.
Один із катера, мов чаєчка, злетів...
Почув «твоя!» моряк серед пасатів.
Один побачив очі листонош –
Байдужо-зосереджені чи мрійні,
Упав із сумки. Лив травневий дощ…
Якби ж ту сумку застебнули щільно!
Читала вірш, прицмокуючи, твань…
Для неї літери виводила півночі?
Стрічала з соком гарбуза світань...
Не бачила листа сестра у Сочі.
Мо`, проросла із літер ковила –
І кружеляє степом?.. Серце нило:
Читала три епістолки Сула,
Смакуючи із аркушів чорнило…

З мішечок епістолій надійшло.

Павук поштову скриньку маже медом…
Порадник-оповідач – телефон.
Вербі павітер заплітає дреди...
Котів рахую... Вже дійшла до ста!
Серпневі ночі надзвичайно довгі.
Пишу другині у Форос листа...
Не музі послуговую – Любові.

він видить її від ранку до ночі
і чекають ніжні його очі.
мовчазне в них питання, чекання і туга,
бо ніхто не замінить вірного друга.
2012р.

Ще напівповна пачка “Chesterfield”у.
А легкість вся перпливла у важкість.
І дим від вмить прикуреного фільтру
через розгубленість та неуважність,

задуманість, та тільки не байдужість.
І можна було б зовсім не курити.
І мучить душність, невимовна душність.
Чи говорити, чи не говорити?

А ті слова були усе ж пророчими,
наповнені вони передчуттями.
І саме ними все оте породжене –
усе, що зараз по очах читаєм.

А ніч постала виразно смолистою.
Й без місяця – тієї ложки меду.
І думка поєдналася з молитвою.
Молитва за надію напівмертву.

Чи через це вдягли пітьмаві хустки
всі ліхтарі? Розріджено густими
здавались хмари. Під ногами – хрусткість.
Вбрання ж каштанів – золоті хустини.

Пробач і прощавай. Яскравий вересень
перебігає виразно у грудень.
До мене Ти ніколи не повернешся,
бо забагато виникло утруднень.

Крім Тебе не казав тих слів нікому.
І Ти, і я – замучені і стомлені.
Та крапка переправилась на кому.
І почалось продовження історії…

Залиши мені на згадку світлий місяць.
І не тільки в небесах, а й місяць липень,
також жовтень, те нічне осіннє місто.
Залиши мені на згадку все найліпше.

Залиши мені на згадку сині гори
і ліси зелені, й вільні полонини.
Залиши мені на згадку тихий голос
і ці очі, що так серце полонили.

Залиши мені на згадку спів пташиний,
що лунав, все надихаючи до співу.
Залиши мені на згадку ті стежини,
по яких пройти судилося нам спільно.

Залиши мені на згадку мою сповідь,
що не зміг я в ті хвилини завершити.
Залиши мені, хоча б, про Тебе спогад,
якщо Ти не можеш залишитись.

Сьогодні входить в права листопад,
і я занотую в душі літопис,
взявши у руку віршів длуґопис,
усе, що сталось за жовтень-місяць.

Не замінити цю втрату грішми.
Чи чимось іншим. І це найгірше.
Скажи, чи такий я великий грішник?
Чом моя доля мені так мститься?

У мене на серці – печатка смутку.
Його обпікає печалі мука.
Я бачу в житті тільки чорну смугу.
Ти щиро всміхнись мені, й я відчую,

що Моє Щастя мені всміхнулось.
Не повернути того, що минуло.
І в тому, що наші шляхи розминулись,
скажу: винний я, тільки я, всі чули?

Не мав взагалі я ніякого права
втручатись у Твої приватні справи.
Й мені надзвичайно важко, насправді.
Чом втручений я у відносини ваші?

Усе, що роблю я, чомусь, невчасне.
І Ти, через мене лише – нещасна.
Ми розмовляли і так нечасто,
тепер ж взагалі говорити важко.

За тиждень я свою вимучив душу.
Бажаю лише врятувати дружбу.
Й заради цього я не порушу
кількох тих слів, що сказав тоді я.

Я знаю, як це виглядає з боку.
Жахливо, що я сколихнув Твій спокій,
бо Ти була зовсім інша, поки
не спричинив я оці події

останнього цілого тижня жовтня.
Не зможе, напевно, вже сила жодна
здолати між нами оту безодню.
Для мене вона над усе страшніша.

Вона розділила на дві половини
моє життя. Це моя провина.
Якщо б промовчав я у ті хвилини,
усе б залишилося, як раніше.

…Та діє навіть і розбите серце.
Я відчуваю. Відчуваю сум.
Я розмірковую. Cogito, ergo sum.
А, отже, я ще не належу смерті.

Свідомість не топитиму в абсенті.
Він не розвіє мій довічний сумнів.
Я сумніваюся. Dubito, ergo sum.
А, отже, я ще не належу смерті.

І з пам’яті мені не вдасться стерти
думки про Твою неземну красу.
І я закоханий. І… Amo, ergo sum.
А, отже, я ще не належу смерті.

Тебе кохає і розбите серце…

Ти ніколи не грала на флейті,
наскільки я пам’ятаю.
Кордон по Лейті. Кордон по Леті –
Цислетанія, Транслетанія.

Кордон по Леті. Кордон по літі –
Цислітанія, Транслітанія.
Кордон по миті, моєму світі –
і там – кохання, і там – кохання.

Річки – ці чітко розмиті кордони,
і найрозмитіші – ріки часу.
Вони – нескінченні, вони – бездонні,
вони – навіжені, вони – прекрасні.

Вітер тихо грає на флейті,
гаптованій флейті Пана.
Кордон по літі, по Леті, Лейті...
Ти граєш на фортеп’яно

“На прекрасному блакитному Дунаї”
Йогана Штрауса-сина.

Вірші, друковані курсивом.
Так виглядав Петрарки почерк.
А я свій почерк некрасивий
змінити хочу.

І я ще змінюю і зараз
ті негативні мої риси.
Я пам’ятаю, Ти сказала:
“Ми зовсім різні”.

Притягує мене до Тебе.
І вірний тут закон магніту.
І було зовсім недотепно
йому змінитись.

Існують винятки із правил.
І правила самі несталі.
А я себе вже переплавив,
додав металів.

Одні ж метали вивів в осад.
Кипить усе в серцевій колбі.
Та це змінилася не осінь,
а щось у Тобі.

Чи протилежність й протилежність?
Чи вже подібність і подібність?
Чи те і те? Все – недоречність.
Куди подітись?

Багато слів і вчинків зайвих
було і є в житті моєму.
Я – драматург? Поет? Прозаїк?
Пишу поему.

Друкую ж ці вірші курсивом.
-о-с-к-і-л-ь-к-и-н-е-м-і-н-я-ю-т-е-м-и-
Хай виглядатимуть красиво
вірші для Тебе.

Мені ця зустріч пророкує біль.
Я знаю це, але іду на неї.
Думки про Тебе, договір у Нейї,
Центральну Раду, Парменіда, Білль…

Мені ця зустріч смуток пророкує
і сонм печальних почуттів і дум.
Та я іду на неї, я іду.
Мене до цього серце провокує.

А жовтий колір – це ж прощання символ.
Але не цей відтінок, ні, не цей.
У ньому є тепло Твоїх очей
й Твого волосся золото красиве.

Я йду вперед по площині алей,
застеленій осіннім оксамитом.
“Ласкава панно Осінь, усамітни
мене до часу зустрічі...”. Але…

Я йду вперед. Боюся? Так, боюсь.
Чого боюсь? Тобі завдати болю
своєю недоречною любов’ю,
й що не повіриш Ти, що я люблю…

І Ти білява й тендітна, мов лебідь,
сидиш край прозорого ставу.
І лебеді білі, вигнувши шиї,
хліб їдять з Твоїх рук.
Вони не бояться підплисти до Тебе.
Навколо – дерева і трави.
Вони відчувають усю Твою щирість
і відданість лиш добру.
Чому ж я боюся?

Мистецтво осіннє –
класично-сецесійне.
Ці спалахи літа –
полотна Клімта.
Мозаїка листя –
полотна Клімта…

…Яскравий келих –
ліхтар. Металу
лоза ажурна.
Летить метелик.
Він попелом стане.
Зажура…

…Б’ються серця
часто-часто.
Чекають кінця,
не діждавшись початку…

…Площа дзеркальна.
Початок зливи.
Яскравий Театр.
Люди чекають
повільні та метушливі –
“impression art”.
Чекають вистави…
…Він попелом стане…
…Всі попелом станем…

…“Створення світу”!
“Мадам Баттерфляй”!
…Сміються і плачуть…
…Спалахи літа –
рештки тепла й
листя гаряче.
Зливі його не згасити…
…Ти – душа літа…

…Сяйво ясне.
Дзеркальна площа.
Сучасне й минуле – рими…
Зачаровують мене
ласкаві очі
моєї Прими…

…Примхлива Доля.
Казкові вулиці.
Вечір. Неділя.
Як добре,
коли римуються
слово й діло…

…Осіння сльота.
Метелик польоту
до ліхтаря
не встигне здійснити…
…Залишиться жити…
…Помре, як настане зоря…

…Та вже не так романтично…

Пам’ятаю, як ми розглядали зброю
в приміщенні львівського Арсеналу:
Ти мечами милуєшся, я – Тобою.
Що буде далі, я ще не знаю.

І вогнепальна, й холодна зброя
металом виблискує – міддю, сталлю.
Ти добра, щира й не хочеш болю
нікому завдати. Ніколи. Я знаю.

Залишає навік незагойні рани
холодний погляд – найхолодніша зброя.
Твої ж очі теплі, інколи – вогнепальні.
…Щоб не закінчилось все зимою…

Тиха осінь. Упали від стиглості
та від вітру горіхи волоські
і каштани. Вже літо відснилося.
Світлі промені Твого волосся

надихають все сяйвом та свіжістю
квітів вранішньо ароматних.
Поєднати б миттєвість цю з вічністю.
Я і досі – поет-романтик.

І гірською, й небесною синістю
згадка в пам’яті ухудожнена.
Ти весну привнесла до осінньості
й спричинила цим літа продовження.

Твоя краса мені дорогу освітила,
дорогу у незвідане майбутнє.
І я піду по ній, хоч знаю, що мабуть не
досягну кінцевої мети…

Мій песимізме, відійди в минуле!
Життя вкорочує нестерпний песимізм.
І це усе ми знаємо самі.
Коштовний час наш песимізм марнує.

Угору поведе дорога? Вниз?
Мені все рівно. Перешкоди? Що в них?
Хай буде море на шляху – змайструю човник,
а як провалля – побудую міст.

Хай вся дорога буде вкрита терном –
її пройду, не дивлячись на біль.
Лиш було би це бажаним Тобі,
і я не зупинюсь, з путі не зверну.

Сьогоднішній день ранковий –
повернення знову до вузу.
Щасливий погляд Франковий
і усмішка, схована в вусах.

Кожній миті з Тобою радів я,
серцем своїм завмерши,
щоб не злякати липневе диво,
дороге мені до безмежжя.

Ми йшли повз вежу Корнякта
до Порохової вежі.
Ти сьогодні зробила натяк,
змістовний своїм безмежжям…

…Ніч вийшла на місячні лови:
шукати собі коханців.
Гуляв я вечірнім Львовом
й заблукав у осінній казці.

Ступали по жовтому листю
блискучі й у сутінках мешти.
Ішов я святковим містом
крізь затишного безмежжя.

Годинник – вісім ударів.
А серце – чотири сотні.
Куди прямувати далі?
Закінчиться скоро сьогодні.

І знову в ту ж мить розпочнеться,
та часу залишиться менше.
Поспішає годинник серця,
часові долаючи межі.

Минають дні розхристано і важко.
Можливо, що у цьому винен грип.
Та точно інше, як копнути вглиб
душі моєї… Та про це не варто.

Ви не занурюйтесь в мою приватність.
Вона нічого вам не принесе,
оскільки там незрозуміле все
чужим очам. Але про це неварто.

І серце догоріло, наче ватра.
Остання ватра у останню ніч –
вугілля залишилося в мені.
Та все, що було, було того варте.

Минають дні розхристано і важко…
Та все, що було, було того варте.

Зірки - немов уламки янтарю...
Розсипані над нами. Ваблять погляд.
Журбу я блиском тим не застелю.
Велика відстань. Ні, немає змоги.
Якби поближче: кислота-печаль
від радості за сотні кілометрів, -
шепоче думка. Ні, іди! Не край!
Борониться від неї серце вперто.
Малі зірки. І світять ледве нам.
Наблизитися б - то були б зігріли...
Але згоріти, певно, можна там...
А світло ж є. І уночі. І - сили
ходити по стежках, що на землі
простерлися під небом тисячами.
Дивитися чи вверх, чи то долів -
це ж тільки право, що... жартує з нами.

(2012 р.)

Втомлене сонце пірнуло у сон,
і краплі-зорі – у різні боки.
Ніч витерла хмаркою їх, горизонт.
Тиша, думки, почуття – глибокі.

Ти – мій промінчик життєвого світла.
Його захищу – він ніколи не згасне.
Твій погляд скинув вуздечки й сідла
з загнузданих моїх пегасів й пегасиць.

Й вони понеслися крізь світ ночей,
розсікаючи сяйвом темряву, хмарність.
Про подібну конячку розповів Норштейн.
Я без Тебе – їжачок в тумані…

Серце – воно не обманює. Ніколи.

Ти пам’ятаєш, як мені співала
про білокрилу птаху на тополі?
Чи Ти вже знала? Та, скоріш, не знала,
що я два роки вже живу Тобою.

Упало сонце краплею кагору
під вечір у кришталь – озерний келих.
І тихий вітер – голос К’єркегора,
молився в горах – смерекових келіях.

Він знав про те, що слід шукати сенсу
життя в усьому: в радості та болі.
Твої слова упали в моє серце,
у серце, вщерть наповнене Тобою.
Чи Ти його бажала переповнити?
Хотіла повені? Я ж так боявся повені.

Упали сльози мокрі та холодні –
ридало небо. Розливались ріки.
Ми їхали до Львова. Я сьогодні
почну писати з чистої сторінки
своє життя й Щоденник.

…І, можливо, що все закінчиться
ще до того, як розпочнеться…
Буде знову більше за кількістю,
ніж потрібно, ударів серця…

І я знаю, що буде болісно
попрощатись з Тобою навіки.
Все зів’яне, неначе пролісок:
лиш піврічне життя у квітки.

Але можна його продовжити,
у гербарій перетворивши:
пелюстки між сторінками зошита,
на сторінках – любовні вірші.

Та, можливо, що все закінчиться
ще до того, як розпочнеться,
якщо буде менше за кількістю,
ніж потрібно, ударів серця…

Висів на небі місяць-DVD.
Здавалось, що він впаде – розіб’ється
на друзки чи надщербиться. Й тоді
його ціною буде тільки безцінь.

Як мого серця… Може. Селяві.
Життя зиґзаґом пропливає плавно.
Ця ніч вродливістю – Авріл Лавін.
…Лавина спогадів… Любові лава…

Від миті, як Везувій розжарівсь,
від міста, що загинуло, мов Пліній,
плин часу з пам’яті змивав жалі,
як жир з масних тарілок піна плину.

– З масних тарілок? Музика Массне?
Россіні-кулінара? – Зовсім інша.
– “Влтава” Сметани? – Колись. Мене
вела в ці миті музика тихіша.

“I know…” співав так колисково Стінґ.
“Shape of My Heart” – душа кіна Бессона…
Багато у житті чого не встиг.
Чи надолужу в час ночей безсонних?

Напевно, ні. І за усе життя,
мені відведене, не надолужу…
Ще досить залишилось запитань,
які тривожать, ні, не розум – душу.

Ти ж можеш ставити мені в вину
всю мою слабкість попередніх років,
що я не прагнув і не увійду
в когорту самоназваних пророків.

Та я, хоч трошки, але чарівник.
Тому що я – закохана людина.
Й цього життя дірявий черевик
мені зашити вистарчить уміння.

Я одягну на голову берет,
візьму у руки сумку й парасолю,
й піду вперед, у бік, назад, вперед…
Як вирішу, як вкаже доля.

Висів на небі місяць-DVD.
Здавалось, що він впаде – розіб’ється
на друзки, чи надщербиться. Й тоді
його ціною буде тільки безцін-ність.

Усе пройшло, усе пройшло, на жаль.
Та ні, не все, бо ще життя триває.
Багато є нездійснених бажань.
Це смерть, коли їх зовсім не буває.

Ця подорож триватиме добу.
Із Заходу на Схід: зі Львова в Харків.
Минатиму міста, в яких не був.
Дерева одяглись у колір “хакі”.

Та ні, не для війни, а просто так.
Це осінь-кутюр’є диктує моду.
Смак валер’яни на її устах.
Й листопад поринає у дрімоту.

Все ж болісно, що місяць і кінець
цій осені натхненно-навіженій.
Зима ж – це мить і миттю промайне.
Як та зима – весна надій священних.

Мине багато літ, багато зим.
І жодні з них не вдасться повторити.
Потрібен час. Потрібен він усім.
Та ні, за всіх не можна говорити.

Людина – час – це вічна боротьба
Ця боротьба – життя людини й часу.
В цієї фрази довга борода
і з нею недоречно сперечатись.

Я дочитав сьогодні Жадана
й пішов в запій Шекспірових сонетів.
Потріпане стареньке видання
безмірно краще текстів в Інтернеті.

Читати і писати, а також
в вікно дивитись з верхньої полиці.
І мріяти, і згадувати. Дощ.
Прощальний дощ за вікнами полився.

Сьогодні колискова – шум коліс.
Твого серденька стукіт колисковий
мені б приносив світлі сни колись…
Казковий час. І Ти – така казкова.

Краса, хоч істина, та не завжди проста.
Як місяцем тоді всміхалась нічка…
Це посмішка Чеширського кота –
насправді щира, а не сардонічна.

Усе пройшло, усе пройшло, на жаль.
Та ні, не все, бо ще життя триває.
Багато є нездійснених бажань.
Це смерть, коли їх зовсім не буває.

Я до Тебе дощем говоритиму,
липневим тихим дощем,
повільного вільного ритму,
що душі вгамовує щем.

І хай небо буде беззоряним,
і захмареним буде – нехай.
Ми пройдемо цим полем незораним,
і підемо за небокрай.

Я дощем Тебе ніжно вкутаю,
липневим теплим дощем,
наче шаликом, ковдрою, курткою,
простирадлом або плащем.

Заспіваю Тобі колискової:
“Люлі-люлі, лю-люлі, лю...”.
Ти вже знаєш, що я приховую,
як я сильно Тебе люблю...

Я дощем до Тебе співатиму,
липневим світлим дощем.
Ти будеш моїм співавтором,
Ти будеш моїм віршем.

Від води волошковими квітами
розквітатимуть небеса.
Я до Тебе дощем говоритиму:
“Ти щастя мого... сльоза...”

Знов надходить вечір волошковий,
Знову місяць срібло розсипа,
Я підставлю пеленУ ранкову,
Нехай небо зорі насипа.

Приспів

Простелю доріжку,
Виплету меріжку,
Між волошки маки розкладу.
Хай у полі в’ється,
Серце щастям б’ється,
В сяйві місяченька, дім знайду.

Як же буде хороше відчути,
Вільний степ вкраїнської землі,
Не вдалося чужині прикути,
Почуття любові у мені.

Простелю доріжку...

Я з тобою завжди Україно
Хоч далеко , місяць все ж один
І доріжка вишита в чужині,
Поєднає мій родинний дім.

Простелю доріжку ...

наш провідник, невблаганно-суворий час,
каже: чекайте – зона високого струму.
що б не стряслося, не розлучило нас,
думай про мене,
тільки, будь ласка, думай.

чиста умовність – довгі рулади днів,
простір для тебе, станешся безумовно,
ти – як молитва, де ще бракує слів,
ти їх заповниш,
мною себе заповниш.

зона тяжіння – танець журним богам –
відстань, як плаху, ладити на гостину,
я наближаю це нескінченне "там",
лину до тебе,
в себе тобою лину.

трави кристальні, в магмі зростати вам,
у безроздільній синій юдолі суму,
але на кожну рану є свій бальзам –
думай про мене,
тільки, будь ласка...

Сталось, одначе – горять смітники!
Попелом сіються долі.
Наші бездії, думки на думки -
Пил у забутому полі…

Скільки історій! І скільки писань -
Тихо умерли... свічами…
Ехо традицій півехових знань –
Марністю втиснені чани.

Пальці заплутані в пасмі життя…
Рветься увись язиками!
Бронзовій честі – безлике лиття,
Стогони над смітниками…
(4.05.12)

Я – чутлива рука,
ще й поріз над долонею.
Ти – насіння пряжене,
ще й в пакеті нейлоновому.
Я – гірський водограй,
та ще й з надр неолітових.
Рідина ти іржава,
з батареї чавунно-столітньої…
Я – веселе багаття,
на сосновій галявинці.
Ти – жахливе страхіття
у четвертоенергоблоці…
Я – проміння світанку,
що крізь жалюзі пестить щоку.
Ти – той протуберанець,
що вмагнічує бурю тяжку…
Я – зелений листочок
на стеблі молодого салату.
Ти – спориш біля плацу,
пофарбований духом-солдатом.
Я – мелодія пташки,
що витьохкує весно-магічно.
Ти – той гуркіт на трасі,
коли сонно на смугу зустрічну…
…Та не гнівайся, милий!
Я насіння садила,
батарею злила,
Той реактор гасила,
бурю ту відвела,
Перевірку військову –
то я відмінила,
і уникла аварії…
Більше несила!
Знову ти – ютубілець,
фейсбуконтактер, однокла…
А я спати пішла…



11.05.12

...А в лопухах такого ще побачиш!
Навпомацки блукаєш букварем…
І добре що зустріне «дати здачі»
Пів вулиці на завтра знову пре…
А підростеш, гайда у поле з братом.
І прозвисько твоє вже «свинопас»!!
І піт гіркий від мами і від тата
Солодший цукру, меду.. літо - квас…

У затінку чекаєш ... косовиця!
А це вам не прогулянка у парк .
Це вчора ми світились білолиці,
Сьогодні ми чорніші чорних хмар..
А з неба, наче з льоху: - Цить, вухаті!
(Ми не такі, щоб збігтися на – «цить»)
А вже коли гукають мама й тато -
І досі з того голосу щемить...

Та з Вічності ніхто ще не приходив ...
Хіба що в сни... у сонний хмарочос…
І вимпели, як символ нагороди -
Майбутня підтасовка: « не вопрос»…
До цього ще роки.. та й кільканадцять.
У кожного із них свої рубці…
Твоє число завжди чомусь тринадцять.
До хліба - холодець і голубці…


7.
..прийшов і час: «за все відповідати»...
Разів під сто… все думаєш… не спиш…
Ні дерева… свободи… а ні хати…
А де бував – і досі чути: - Киш!

Давай в лозу! лоза – найкращий вибір!
Про інше навіть мріяти забудь…
Ти не один – сім «Я» зрослися в глибу..
Так легше розпізнати власну суть…

2012.

Притули мені небо до вуст - вустами:
так - як ніколи і більше – нікого,
щоб тепло було, як на грудях у мами,
і солодко, наче дитинства спогад.
Затамуй небеса, ще від сонця гарячі,
що єднали долоньки – рука у руці:
на щоці притаївся сонячний зайчик,
а дитинство розтануло у молоці…
Загорни в мене тишу:
нехай дощ не плаче,
щоб не сполохати мрій голубів.
Хай світиться променем
кожен твій пальчик…
від маминих вуст – на спомин тобі.

4.
До чого тут лоза, прутки і майстер?!
І все таке..
згадай про матерів.
Вони... вони – півонії… і айстри…
І маяки усіх материків…
«О, боже, збав…»- не в кожного у серці…
Холодним, то гарячим віддає…
Коли свербить - мокаємо до перця,
Чужого нам не треба, нам – своє…

5.
А ти ростеш.. хоча й не народився.
А тут закони виключно прості..
Такий як ти, не раз було постився...
А ще є Той, що ходить по воді…
Він як Живий… і поруч ще дванадцять…
Пройдуть віка... і нині воздають
Не вберегли, хіба собі пробачать!?
Один із них повіситься в гаю…


Ну, ти козак.. травневий і смуглявий.
Історія - відносна… течія…
Не часто нас виводить до галявин …
Частіше до вподоби власне «Я»…

2.
Ви бачили як різко вечоріє…
Коли у спину дме, і моросить ?!
І скільки «дів» збирається під Київ
І що таке: нам Євро - не болить?..

Ви бачили, горює як «колядник»,
Коли з-під носа сперти «коляду»?!
А кум його, сьогоднішній урядник,
У свідки – вбийте, каже: –не піду!
Горище в моді більше антиквару.
Крадеш чи крав,- відсотки на вівтар…
… «колядникам» ходити краще в парі
Тоді й доріжка довшає до нар…
Обшори – «шара»,. це для них вчорашнє…
У кожного космічний корабель.
Село все рідше згадує про пашню..
Маєтки там… і панство… і форель…

3.
…журавликам – спочити б і водички …
І літньої погоди, і - дощу…
І черв»яка, зеленої травички ...
А я би їм: ще й каши і борщу..
…Лоза кивне від подиву листочком.
Бо як-ні-як, діждалася весни…
А дітвора? застудиться - примочки…
Там фельдшера попробуй віднайди…
Ой сміхота… порепані бабусі….
У них своє: молитви… образи…
А красти і брехати - « не боюся»,
«А судді хто»?! - почуємо рази…

Дні...
Просто неба – мегакарнавал.
Мов серпантин, під мішурою – стежка...
Пап`є-маше вітрин… А Час-лихвар
Належне забирає, хилить вежі,
Розв’язує хустини, гне мости,
Зціляє рани, випікає стигми...
Учора друг Мусій сказав «прости»,
А завтра шарпоне в юрмі:«О, прима!..».
А ще за рік я посаджу зерно,
І розриватиму – зорітиму на Прокид.
Я так люблю розчахнене вікно!
Ген за вербою – літаки... осоки...
І мариться Дитинства піванклав:
Цибаті бушлі, вудкарі на греблі…
В мед буднів – дьогтем – скапує хула
Атлантів, що справік тримають небо...
Старі дуби – забарливі волхви.
Лоскоче серце ворожбитства шерех…
Пливли над Ворсклою у флері злив
Дилем одвічних осяйні галери...
В одну я сіла – ніби ж нічия,
А вслід – череп’я, мушкелі, рапани,
Межисітка… У пелені зів’яв
Той подорожник, що лікує рани.

А Січень знов дораджує мені,
Як серце вберегти від кровотечі.
Кладе в сакви мовчання синій сніг,
Показує на кладовища, печі,
На двір, як плац, де мудрагель індик
Звиває сховок – у пітьмі вольєри…

Ні, я залюблена в орла, у Сонця диск!
Погасну поміж лиликів і дерті...


2012

Образ твору - автор Клод Моне.

То не хмари білі стрімко
Плинуть небом голубим, -
То чадять боги олімпу,
Із ротів пускають дим.
Байдикують до обіду,
Що їм труд, - вони боги!
Мають пійло, мають їдло,
Занепали й вороги.
П’ють нектар, мед поїдають,
Аж та темніє неба край,
На землі немає раю,
А у них – постійно рай.

Як димами оповило
Незахищену лазур,
Із небес тоді стосило
Обізвався Деміург.
Слів Його не розібрати,
Тільки грому грізний блиск,
А боги давай тікати,
Зойк лишаючи і писк.
Ой і бив їх непутящих,
Гнав за верби і стави,
Заховався хто у хащі,
Хто заліз до кропиви.
Я не знав їх поіменно
А що ліньки їхні - знав -
Є також у людських генах,
То собі науку взяв:


Як за лінь відповідати
Мають навіть і боги, -
Працювати треба, брате,
Не гамуючи снаги!

11.05.12

Розтинаю тепло на чотири повір’я мольби,
На зелені діброви де снігу не впасти;
Розпитаю вітрів про таємні тужіння верби,
Про сивини, у пісні, журні і завчасні.

Заплескаю долонями чорні зернини, в сніги;
Поміж нивами днів буду маки збирати,
І покотиться сонце зтрусивши цілющість перги,
Щоб молитвою, в серці, світились карати.

Розснуються туманища снів, в зграї, зніжених нот
На задвірках вечір’я заплетуться в ноктюрн,
І зомліє на мить, на розхрестищах Всесвіту, лорд —
Престарезний відун, мева торкаючись струн...

Пародія:


Холонуть яйця…
Це любов.
Це, наче, переходиш річку.
Це, наче, п’єш, а не бере
Твій хміль у руки свічку.

Холоне тіло…
Дивно так.
А ти чекав любові…
Це, наче, дихаєш, але
Життя відсутнє в слові.

Холоне щось…
Там, наче, лід!
Вона ж чекає жару!
Це, наче, випили усе –
В очах стоять Стожари.

В очах стоїть…
Така печаль!
Тремтять душа і пальці.
Вона помацала, а там,
А там… холодні яйця…

Під базиліком...


11.05.2012

небо в закладке избранных,
долькой Луны в обе стороны,
чаем горячим приторным,
сладким цветением города.

свечи каштанов в музыке
ветра звенящего тайнами,
по тротуарам звуками,
стуком шагов меж кварталами.

губы с губами влюблялись
мантрами слов и касаний,
таяли мысли в туманах,
звонкой росой умываясь

2011

Снами?
Може, дотиком
Твого єства.
Розриваю на шмаття
тіло Твоє!
Я?!

Ти
повзеш в нестямі
і мружиш очі,
то Вічністю стигнеш
і стогнеш
примарою снів.

О!?
Груди налито безумством слів.
Примара!
Густа омана
днів.

Сплітаємо з кульбабок вінки,
Збігають струмками роки...
Ідем з другом в житті,
Ідем і будем іти,
Не збочимо ніде,
Бо непохибно до мети
Нас Господь веде.
2012р.