Любовь сотворила жизнь на небесах,
Обитель Бога в радости прекрасна,
Строений нежных кружева так удивительны,
Что несравненны в чудесах...
2012г.

Поезії сонячна гладь
Дрімає у тиші ранковій.
Слова ще у серці мовчать
І серце мовчить ще у слові.

Снаги соловейки гучні
Зітхають у вітті росистім,
Пробуджують душу пісні
Римованим шелестом листя.

Стежиною кличе рядок
На книжні поля і журнальні,
І віршів казковий клубок
Веде до хатини – читальні.

16.04.12

Жіночко, коли ти насваришся?
Ти, за мурами, в юрбі ховаєшся...
Та він тебе - тобою живе.
Будеш з ним мила - будеш щаслива!
2012р.

Ти такий, як тоді. Що ж, часи-бо подібні завжди.
Декорації змінні. А в тебе (ти ба!) і незмінні.
Ти скажи, цьогоріч зацвітуть гетсиманські сади?
Ти скажи, а чи зможе коріння рости без насіння?
Тільки око мигне – і не року – століття нема.
На хребтах у дерев наростають скоцюрблені кільця.
Скільки добрих новин для дітей твоїх просто обман
І живої вологи вони занечистили скільки?
Стіни твого плачу, там уперті глухі прохачі.
Твої гори оливні для них дотепер еверести.
Їм би руки погріти і мати в торбині харчі,
І молитись за звичкою завчено на перехресті.
2012

Оновимось сьогодні - в День Великий!
Коли у серці радістю цвіте
Надія жити вічно, жити ві́ки,
Торкаючи раменами святе

Намокле небо, що віддало Сина
На сей вівтар - печалей і жалю...
Молімо нині: хай могутня Сила
Зійде у вени правдою вогню

І полихає істинно велінням -
Засвідчити найбільше із чудес!
Оновимось сьогодні Воскресінням!
Христос Воскрес!
Воістину Воскрес!!!
(15.04.12)

Плила небом хмаронька,
Сповільнилася,
Де росла берізонька,
Зачепилася.

Обмотала гіллячко,
В шовки білії,
Ой, буде весіллячко,
Як в ідилії!

Тішилась берізонька,
Біловбраннячком,
Догоряла зіронька,
На світаннячку.

Грім торкнув хмару підбором чобота.
Тоненька поверхня її тріснула,
Наче шибка у вікні,
І до грудей землі хлюпнула вода.
2012р.

Він - Ніхто, її любить серцем, вона Сама...
Відьма завжди вільна - свята.
Він не хоче жити без неї.
Вона робить все, що їй заманеться...

2012

а дощ іде
меланхолійний смуток
тамує пафос лоск і суєту
ми нині є і нам ще доти бути
допоки Він мовчить між нами тут

а дощ іде
ростуть дерева діти
і світ як світ а завтра інший світ
чого нам ще від Господа хотіти
в дорозі не до ближнього а від

Скажи, з якою квіткою зрівняти
Тебе, моя ти Зоре неприборкана?
З голівкою червоної троянди,
Що миє в росах шовковисті локони?
З волошкою, що перестиглим літом
Співає серед золота пшеничного,
Чи з маком, що своїм бентежним цвітом
Торкається священного і вічного?

Приспів:
Євгенія, Євгенія,
Квітка моя – Євгенія!
Доле моя,
Радість моя,
Євгенія!

Або зрівняти з лісовим дзвіночком,
Що лине серцем в небеса за пташкою,
Лілеєю, що з ніжним голосочком,
Чи вишитою сонечком ромашкою?
Дарма собі я голову ламаю -
Ти світла і прекрасна, мов елегія,
У косах яблуневого розмаю
Найкраща квітка на ім’я Євгенія!

Приспів.

Дарма собі я голову ламаю -
Ти світла і прекрасна, мов елегія,
У косах яблуневого розмаю
Найкраща квітка на ім’я Євгенія!

Євгенія, Євгенія,
Квітка моя – Євгенія!
Доле моя, |
Радість моя, |
Євгенія! | (2)

2008

Странная ночь.
Полнолуние близко.
Страхи дня – прочь!
Подвергаешься риску:
Риску забыться,
Сгореть до конца.
Черные птицы…
Шипы из венца…

Сияньем света неземного
Живет во мне любовь Христова, -
В шкафу души на полке сердца
Труды немеркнущего Слова.

15.04.12.

По лабіринтах днів навпомацки ідеш,
Наосліп робиш крок – і все життя наосліп.
Були поводирі, та де вони? Та де ж?
Були малі гріхи, тепер – гріхи дорослих.

Борщі з гірких пліток, солодкий пересуд
На перше й на десерт – уже по горло ситий.
Вечеряти нас кличуть тисячі іуд,
Але годує душу лиш один Спаситель.

І завмирає час в очікуванні див,
І хилиться земля під куполом небесним.
Бринить на всі віки вже завчений мотив:
«Христос Воскрес!». І ще не раз воскресне...

Щиро вдячна тобі за любовь,
За турботу твою і за Віру.
Хочу чути тебе знов і знов,
І плекати в стосунках довіру.

Хочу бачити вдень і вночі
Ті вуста, що про щастя шепочуть.
Погляд крізь вогнегасло свічі
Нам з тобою безсмертя пророчить.

Я в обіймах твоїх завмираю душею.
В твоїх міцних руках я упевнено мрію.
Я,поволі,вже стала
Невід'ємною часткой твоєю...
Життєздатність свою відновила
І вже не старію...

За судьбу, мне Богом выданную,
Всеми ветрами испытанную-
Некого благодарить...
Я сама искала трудностей,
Избавлялась от условностей-
И кого теперь винить?
В тихой речке "омут" водится,
И "гора с горою сходится"-
Все бывает невпопад...
И зима с весной встречается,
Канарейка заливается,
Попадая в "зимний сад"...
Я попала в клетку странную-
Не хочу быть обезьяною!-
Я счастливой быть хочу!
Отпусти меня "нелегкая",
А не то- и я "заохкаю",
Как
дикарка закричу!!!

Между двух параллелей, играя судьбой,
Мы в словесной дуэли воскресли с тобой!
За окошком капели бурно спорят с зимой,
Отшумели метели над моей головой.

И весеннее утро, расплываясь в улыбке,
Нам поможет забыть все былые ошибки.
Нам любовь подарила в жизни новый виток:
С твоих уст пригубила запоздалого счастья глоток...

О бытие
Души!...
не досягаемо никем...
горжусь
происхождением!
семи крестов сей
Кремль --
планшет
мировозрений.
искать обители
жильцов
пустая
времени
затея...
2003.

у наивности нет
предела.
ах, наивное дерево
верит,
что весны уж прошла
половина:
заработало нынче
седины.

а тюльпан-то, тюльпан,
глупец,
щечку высунул,
м-о-л-о-д-е-ц!
и ожег, не прикрыл
лицо.
ах, смешно,
ну, ведь так смешно...

. . .
ты шагаешь по жизни смело?
нет предела наивных веры.

12.25. 15.04. 2012.

Туман
І сонця промінь зник,
І осінь ходить біля хати.
Усе б нічого, тільки крик –
Куди і як його сховати?
Усе б нічого, тільки мук
Вже не притлумлюють дороги...
І чайка кинеться у Буг
І розіб’ється об пороги.

1980 р

Чекай мене дівчино, стежко нова,
Від ранку до смерку, від ночі до рання.
Не вір у холодні порожні слова,
Що нібито я не бажаю кохання.

Вони, ті слова, з самоти чи від болю,
Як десь ото квилить вечірня сова.
Вони, ті слова, від журби за тобою.
Не вір у холодні порожні слова.

Тобою журюся, тобою радію,
Тобою тамую бездонність кохання.
Якби лише стало на тебе надії,
Якби лише стало на тебе чекання.

Чекай мене дівчино в сутінях травня,
Коли в нездоланному серцем полоні
Пригорнуть тебе у горні різнотрав’я
Мені невідомі жагучі долоні.

Ти юності гук не втамовуй, не треба.
Та тільки як північ на ранок поверне,
Як будеш стояти із ним просто неба,
Ти думай про мене, ти думай про мене.

Чекай, я вже ноги збиваю до крові.
Чекай, я вже бачу тебе на світанні.
Я бранець надії – ти брама любові...
Якби лише стало на тебе чекання!

1980 р

Енергетичне втілення душі
в тілесний витвір домовини щастя.
Можливо, інші форми не найкращі,
але чому Ти вибираєш ці?

І що мені Твій вибір? - біль і сум,
блукання світом хаосу і смерті.
Та врешті-решт з людської круговерті
Ти вибираєш вічності красу.

І розриваєш навпіл те, що я
плекав усе життя в сліпій надії, -
невдалі нездійсненні мрії
з собою забираєш в небуття!

Де не треба себе окриляти, як дим,
що летить молодим -
від вогню попри грім
забирається злим...

Де не треба лягати в падіння, як звук,
що відлунює стук -
через кошик розпук
випадає із рук...

Де не треба терпець шліфувати, як сталь,
що лишає медаль,
поза тим, що скрижаль,
на веселощі краль...

Там самотності свято з правописом "не",
що завжди мовчазне,
попри біль, що мине,
заспокоїть мене.


15.04.2012

Краплями,
------краплями,
------------краплями
Падає спалах сумнезний розлук —
Лине над безміром мантрами
Німної ночі задумливий крук.
Гордими,
-----гордими,
-----------гордими
Вольф обіймає таємно крильми.
Терпне у пісні акордами
Тремного смутку сакральная мить.

покинь цей лист - порви і не вникай
у міжсезонні спогади в опалі
герої гри – смішні й недосконалі
ще й пилюгою давності припали
вони тепер товар без цінника

переоцінка цінностей як ціль
не комплексуй лови свою удачу
а ну її кисневу недостачу
тобі її суспільство не пробачить
точніше не суспільство тільки ці

та як їх там – ревнителі чеснот
з липким начинням всюдисущих бестій
готові доброзичити за безцінь
озвучуючи «як таке!» і «де ж це!»
мов сенсаційно ексклюзивний лот

Як багато відтінків білого,
А здавалося – тільки один…
Ледь торкнули сонячні струни,
А лунає потужний дзвін.
В клекотінні білої тиші
Відчуваю часу ходу,
Відчуваю голос Всевишнього,
І любов, і печаль, і красу.
Усі дзвони у сяйві світла
Озиваються криком душі
І злітають, як миті щасливі,
До небес голоси землі.

ХРИСТОС ВОСКРЕС!

2010

Я ПЛАЧУ ВІД РАДОСТІ, ГОСПОДИ!
ДЛЯ ТЕБЕ В МОЛИТВІ ЖИВУ,
НОГАМИ СТУПАЮЧИ БОСИМИ
НА СКОШЕНУ СВІЖУ ТРАВУ.

Я ЖИТИМУ БОЖЕ РАДІЮЧИ,
ЩО БІЛЬ ПОДОЛАЛИ ВДВОХ.
У ВІРІ НАДІЯ ЖЕВРІЮЧА,
З ЛЮБОВ’Ю ВСМІХАЄТЬСЯ БОГ!
***
Я ВІРЮ СИЛІ ПОКАЯННЯ!
Я ВІРЮ ПРОЩЕННЮ ГРІХІВ!
Я ВІРЮ,СОНЦЕ ЗІЙДЕ ЗРАННЯ
Я ВІРЮ ТАНЕННЮ СНІГІВ.

Я ВІРЮ КРИГА БОЛЮ СКРЕСНЕ!
Я ВІРЮ КУПОЛАМ ЦЕРКОВ.
Я ВІРЮ ЗНОВ ГОСПОДЬ ВОСКРЕСНЕ!
Я ВІРЮ У СВЯТУ ЛЮБОВ!

***
В МОЛИТВІ ДІВО, ДОСИТЬ СЛІЗ.
ВІДКРИЮ ДЕНЦЕ ВІДЧУТТЯМ!
БОГ В СЕРЦІ ПАГОНОМ ПРОРІС!
ВІН - СЕНС БУДЕННОГО ЖИТТЯ.

В МОЛИТВІ БОЖЕНЬКУ ХВАЛА
УСТА ШЕПОЧУТЬ «ОТЧЕ НАШ»
І ЛАДАНУ СВЯТА СМОЛА,
ОСВЯТИТЬ ДУХ СМИРЕННИЙ ВАШ!

В МОЛИТВІ ТІЛО НА КОЛІНАХ!
ВКЛОНЯЛАСЬ БОГОВІ ДУША,
ЯКА ДАРОВАНА НЕТЛІННА,
ЩОБ ТІЛО ВІРОЮ ВТІШАТЬ.

13.04.2012

мы не знакомы
пока не случилось
судьба!
мысль трепещет : "к врачу"
сразу в конце "будьмо!"
милым - всегда: "ищу"…
мимо снуют
иноверцы…
век технологий и зла ..
нам ли пугаться
«перцам»
услышав :
"этим козлам"!?..
дай-то им бог аппетита…
неким и прочим
все–язв
наши деяния – строчки…
слышим и видим
в титрах,
в улице ярких фраз…
.. нам ли скучать сегодня,
любим, ей-богу, а?!
кто–то уже в преисподней ...
жаль, не ответил
да
вольности плодоносил…
больно, обидно, но!
снова
разбудят в восемь!!!
способом - «домино»
это покруче смерти
вспомни, мой юный друг,
есть человеки – звери
есть обстоятельства «вдруг»…
ты заходи на свиданице
поэзия – это боль...
я бы сказал: пристанище...
ниже, пожалуй, ноль…

мы не знакомы?
судьба...

А життя – мов золóчена клітка,
Чи буденних рутин ешафот…
Але як нам потрібно хоч зрідка
Доторкнутись до неба висот…

Геть відкинути справи щоденні –
Хай молитву шепочуть уста,
А розчулене серце – в смиренні,
І в подяці за муки Христа.

Благовійно цілуєм ікони –
Все недобре минеться, мине…
Великодні колишуться дзвони,
Щоб з’єднати небесне й земне…

Хай всепрощення входить і щастя,
Благодаттю у серце і дім.
…Грішні душі стоять до причастя
У надії, що прóщено їм.

14.04.2012

Що може буть гірш “спокою”, гірш “ладу”?
Весь млистий “тартар” молиться зіркам...
А Зодіак – покинута гірлянда
на вітах тріщин колотих дзеркал.
Ти – арлекін у долі, і у далі...
Тож – геть свічу! Навіщо ворожба,
навіщо знов губитись в “задзеркаллі”,
коли і явне – темряви Доба ?
Здається, хтось твій звичний вічний світ стер,
і тут – лише ключів прощальний грай.
Ох, мрії, чи не вас жене цей Вітер,
під стогони птахів, за небокрай?!
Краї вікна криваві, як порізи...
І по крові осклілій проступа
сумний портрет чужої Монни-Лізи.
А десь твою прикуто до стовпа!
Та, як в тюрмі, не вимолиш “свіданку”...
Вставай! Підем “до краю і за край”,
щоб першими узріти насвітанку
дорогу в пекло і стежинку (!) в рай.

1992 р.

Ти, стриножене сонце
Над стривоженим полем,
Не хрипи у віконце –
Кожен спалах із болем,
Кожен спалах – на сполох.
Не виполюй овиддя,
Не випалюй озерце,
Відпусти моє серце.
Відпусти моє серце.

Ти, розірвана зливо
Над розімленим містом,
Не вкрадайся зрадливо,
Не сочися намистом
До моєї кімнати.
Не ковтай мої сльози –
Не потрібно тепер це.
Відпусти моє серце.
Відпусти моє серце.

Ти, отарнику вітре,
Що у хмарах зім’ятих,
Не навій мені вістки,
Бо та душу роз’ятрить.
Бо та вістка від неї,
А мені не до герцю…
Відпусти моє серце.
Відпусти моє серце.

1980 р

Прощавай, моя горда, єдина.
Вже сьогодні останнє число.
Адже краще забути людину,
Ніж тримати на неї зло.

Я тебе не навмисно зрадив.
Я тебе на руках носив.
Розумію – немає ради.
Співчуваю – немає сил.

Я розтану, пощезну, зникну,
Ти за мене душі не край.
І любов мою всепроникну
Не полишу – візьму за край.

Ти ще будеш, либонь, щаслива,
Ще для тебе цвістиме цвіт.
А мене ця холодна злива
Мов собаку жене у світ.

Залишаю в лиху годину.
Відпливаю – подай весло.
Певно, краще забути людину,
Ніж тримати на неї зло.

1998 р

Маленька кухня два на два.
Солодкі запахи ванілі.
Матуся створює дива –
і вибухає тісто біле.
Пече паски. На весь під’їзд
запахло Великоднем нені.
Господь на кухню нам приніс
Святого Дива повні жмені.
А ще любові сто світів
і в рушниках пісень - чимало.
Збирає за святковий стіл
і свято, і - найбільше - мама.

14.04.2012

А я твій раб чи ти моя рабиня?
Твій вічний сон чи сни твої в мені?
По лезу бродить - блискає Провина
І видає спокусу сатані.

А що сльоза, або жалі невдячні, -
Хіба збагнеш, як праведною буть,
Коли обидва немічні й незрящі?
Таємна змова – осягнути суть.

Не будь рабою! Не звеличуй грішне!
Не відречись? Не вбий? Не осуди?
Спокутуй, кайся, віруй в потойбічне!
Тавро на груди й геть навіки йди.


Та я - твій раб, і Ти - моя рабиня.
І мертво все. Чи маєш інший гріх?
Прийшла на Суд у похоті Провина -
І куплена, і продана для всіх.

на ловах
останньої втіхи
не пійманої
палачем
по стінах
повзти тобі
сміхом
що пастку
для смерті тче
в тій пастці
недопавутинні
з оголених
нервів і снів
розбої твої
грізноплинні
спотворивши
зміями брів
обличчя
приблудної долі
завмруть
ув чеканні крику
що натовп
мов череп розколе
на люті
погрози лики
і кинеться
з ревом у двері
епохи
ранку
темниці
де ти раб убивства
і скверни
ховаєшся
в закутках ницих
від суду
людської зграї
що двері
відчинить лишень
як завше
Того покарає
хто близько
хто Ніч і День
і Вічність
у плиннім безмежжі
ген-ген понад
кодлом людським
що роздуми
Дневі бентежить
від Ночі
тікає у грим
і близить
і близить ретельно
агонію зла
розп’яття,
де День воскресіння
всесильне
де з Ночі
душі багаття
світилом
над чесногрядущим
для тебе
Варраво
і смерті
що пастку твою
обминувши
віддасть тебе
пам’яті в жертву.

2007-2012р.

Там, звідки ми приходимо щодня,
настільки тихо, темно й непритомно –
хіба що зброя, летаргія й домна
у праві виправляти помилки…
Там, де стрибало хитре мавпеня,
сліди від еволюції затерті,
там, звідки ми стартуємо до смерті,
чіпкі обійми згадують гілки,
зірки скептично споглядають світ,
з витками літ все більше недолугий,
зітхають, не витримують наруги,
і падають додолу, сміючись.
А світ собі стоїть, на чім стоїть –
на тім його іще й частенько лають,
що зовнішній – нічий, у край із краю,
а внутрішній – обов"язково чийсь.

14.04.12

Встретятся ангел и женщина,
Та, что станет его половиной.
К вечному кругу Любви сердцами восходят они.
Им дано начать тот единственный путь,
Который предназначен судьбой...
2012г.

...І я за Вами теж сумую... Вечір
Голубить лагідно моє вікно.
Думками доторкаю Ваші плечі,
Уста гарячі, трепетне чоло...

У ритмі вальсу обіймаю зорі -
Не спиться знову... Звісно ж не до снів!
Схиляю серце ніжне у покорі
Межи омрій - оцих журливих днів

Без Вас, без Вас... Коралями печалі -
На грудях заколисані вітри.
То ближче знов, то нездоланно далі,
Не дотягнутися, не перейти...
(8.04.12)

Інколи просто замало сказати «годі»…
Просто замало…
(Надто глухі чи горді…)
Що ти на це? Чим критимеш? Битимеш? :-
Шшша!
ЗМУСЬ мене зупинитись. Скажи - «чужа»,
ткни в мене пальцем, чуєш, кричи «чужа»
Недоколишнім усім. Цей мат-фарс – іржа
На кайданах «терпи».
(Не зійти б з тропи…)
Знаю, що заготовив вірші-серпи-
відповіді на кожен мій віршомолот:
«В мене до тебе страхом затертий голод,
Часом прим’ята спрага,
Жага розправи…»
Фантазматичні «всі» стали на противагу
(знати б кому) такі позитивні, приязні,
Ніби ті ж самі пси, тільки вже на прив’язі,
Ніби ті ж самі трупи, старанно засклені
У совко-фазі. Докази перелатані,
Дурощі перескоєні,
в’яну в корені…
Змусь мене зупинитись, мій кволий воїне…
Видряпай на сітківці чітке «чужа»,
щоби твоїй спині (на відвертий жаль)
випало не зустріти мого ножа…

Насіння лущиться... Життя
збирає зерня.
Зернистим задумом буття
живе майстерня.

До недовіри молоде
Життя ще дужче
ніде й бровою не веде -
насіння лущить.

У Нього істина проста,
без заперечень.
Пробачень жде Його мета
і самозречень.

Не проростатиме сміття,
не треба й дерті.
Насіння лущило б Життя...
Насіння смерті.



14.04.2012

В житті моєму недосяжні полюси
У різних формах у площинах ракурсах
Та в них є позитиви і плюси
Які тримають нас ще досі на ногах

І так фізично чи метафізично мислимо
Між полюсами рух в потрібних напрямках
І хоч на початку маршрути креслимо
Та їх асортимент зриває дах

І відстані до полюсів все меншають
Чи матеріальна їх природа – ми в гіпотезах
І вже дорожній плащ на цвяшок вішаю
І вкотре полюс мій чекає крах

І знову світ побіг відносно нас
І знов шукаєш позитиви на маршруті і плюси
І лиш одну константу нам диктує час
Не змінні ми, а змінні полюси…

1

Наобіцяй мені Обіцяного Краю,
Що в ньому рік молочних понад край.
Сподобиш: я ще скибку з нього вкраю,
Либонь не вкраду… дармо не карай…

Я сто століть не чув погук Побіди,
Лише плачів скородив гами альт.
В новім Єгипті зводять піраміди
І я лупаю бронзою базальт.

Та альт умре. На здогад манускрипту
Залишать скрик наднільські плаксії.
Всі десять кар, що ти післав Єгипту,
Чомусь на плечі падають мої.

Бо в нас отут лишень царів долини,
Прегарні труни вибраних мерців.
Твоїх рабів забронзовілі спини,
Неначе брук під шинами тельців.

Бо в нас отут безживні брязки блиску,
Крізь дику ніч − істерика вогнів.
Хіба знайдеш із хлопчиком колиску,
Коли в паркани вже затисли Ніл?

Ізбляклий Ра прилип до небокраю…
В чужих богів не вижебрать добра.
Наобіцяй мені Обіцяного Краю
На західному березі Дніпра…

2

Ізбляклий Ра прилип до небокраю…
Тесальник брил в пустелі я вмираю,
В притінкові кривавої гори.
Вона зп’ялась вже ген до половини.
Мене потовк наглядач без провини,
Немовби кедра вилупив з кори.

Та дивина: вже й той житець шеолу.
Його забив, діставши шаблю голу,
Один вояк, й утік тії ж пори.
Казали, буцім звуть його Мойсеєм,
Із наших він, але з нагоди сеї
Мені вже Сущий втіхи не створив.

Звідкіль прийшов ти, рабський рятівниче?
Життя кладу − Ягве тебе покличе
На відшуки Аврамових дубів.
Марнота все − не знати вам свободи,
Скоріше Ніл заверне жовті води,
Бо волі дух убійний для рабів!

Ми триста літ чужі плекали добра,
Відколи Йосип, гетьман прехоробрий,
Цареві в пояс голову схилив.
Даремно ж ти вихнув жалом домахи:
Рабові втіха − пригірщ соломахи
Та куций сон про давню тінь олив.

Яка ж ти чорна, кров каменотеса.
З пісків Сахари, сяйних, наче плеса,
На запах твій підкрався скорпіон.
Пустельний кат, вірніший ніж Феміда.
Рабові склепом стане піраміда,
Немов той раб − всерабський фараон.

3

Ми триста літ чужі плекали добра,
Чужим царям втлумачували сни.
Наш батько − Йосип, мудрий, наче кобра,
І наче віл, сумирний та пісний.

Всевладний перстень, край оази хата,
Жар-колісниця впряжена у цуг,
Покірна челядь, віддана Осната,
Оброть на шиї − золотий ланцюг!

Чого ще треба ловкому рабові?
Доточуй збіжжя панові в кагат.
Десь Ханаан без хліба й без любові,
А тут Єгипет − сонний ситий гад…

Ідуть брати, відломиш їм кавалка,
Нехай їдять, і не згадаєш зла;
А десь тим часом знов купецька валка
Ясир до Потіфара повезла.

В далеку Чудь укотре гнати струга,
Нести Христа нехрещеній юрбі,
Усім світам подарувати плуга…
Лемішку з гички − лишити собі…

О земле снів, де правлять фарисеї,
Де в чорнім ґлеї топляться громи,
Чому так рідко родиш ти Мойсеїв,
Чому так рясно Йосипів самих?

4

Де в чорнім ґлеї топляться громи,
Де ріки молоком сочаться й медом,
Де вільний хлоп одвік не чувся смердом,
Якогось дня рабами стали ми.

Нас не посів ні цар, ні хижий хан,
Хоча й стояв Бату під Вічним Градом;
Либонь то душі нам побило градом,
Що ми забули любий Ханаан.

Отари множив зманливий Гошен
І гладшав люд з єгипетських наїдків,
Але ковтав шеол свободи свідків,
Земля ж родила, та рабів лишень…

З дорідних паш раділи скотарі,
Чужі жерці товкли привабно в било
І новий родич плескав незлобиво:
„Да мы же братья, что ни говори!“

Уже й дітва, що годі їй до стель,
Пищала: „што“, кепкуючи із мами,
Старійшини ж хитали головами:
„Нам ліпше рабство, ніж пісок пустель!..“

Сінай для тих обернеться гробом,
Хто манни ждав, ждучи в барханах Сіна.
Від нераба одна в раба відміна,
Що раб не прагне стати нерабом!

5

В прегарний Край, де мліло Боже мливо,
Ви Йосипа кістки внесли дбайливо,
Невгавного ж Мойсея хирний порох
Ізвітрів ненабридливо та скоро…

Мерещилось Булгакову и Кафке,
И снится в надземнóй несуете
Всем тем, кто спит на задубевшей лавке,
Покрашенной зимою под метель.
Когда сычи кричат в уснувшем парке,
Когда фонтан, молчавший сотню лет,
В глухой темнице спрятавшись, украдкой
Клокочет, нарушая свой обет,–
На площади выходят танцовщицы,
Из-за деревьев, потаённых рам...
Юны и безодёжны, белолицы,
Ложатся под колёса шоферам...

Обвите погребальними бинтами
Лежало тіло в склепі кам’янім,
А дух зійшов туди, де пекла брами
Пускали іскри , блискавки і грім.
Втікала варта – Дух Господній дужий
Трощив заслону, відбирав ключі
Від смерті, пекла, думань осоружних…
- Радійте, істин Божих сіячі!

Три дні і ночі три звіщав Спаситель
Доісторичним жителям землі,
Що вірою у Нього будуть жити
Убогі люди й славні королі.
Іще на гробі камінь і печаті,
У смутку учнів погляди блищать,
А Він іде смертельні пута рвати,
Подати світу Божу благодать.

14.04.12

Знемога ящіркою повзає в кістках,
і серце з глуздом сторожким – не на ножах,
не забиває дух стрімка їзда
і не холоне кров на віражах.

І вже кохання не хурделить голови,
і нерви більше не натягнуті – хоч рви:
провисли нерви, як мотузки від шмаття,
і не хвилює, хто кого – чи він, чи я.

Я на коні. Штовхни – я злетів.
Тільки «ні», тільки «не» – мій мотив.

Не п’ю холодного – до судорог – питва,
ані подій, ані людей не кваплю рух.
Мій лук закинуто, згнила в нім тятива,
всі стріли зламано – на розпал їх беру.

І не напружуюсь, не рвусь, а якось так…
Не надихає навіть просто факт атак.
Я весь прозорий, мов відчинене вікно,
і непомітний, наче біле полотно.

Я на коні. Штовхни – я злетів.
Тільки «ні», тільки «не» – мій мотив.

Не ниють рани, та вже й шрами не болять –
їх у стерильні забинтовано стрічки.
І не хвилюють, не тривожать, не сверблять
ні мрії, ні питання, ні думки.

Тяжіння не поборюю Землі,
лежу – так більша відстань до петлі.
І серце тіпається, наче не в мені:
пора туди, де тільки «не» і тільки «ні»…
2008

Бо нема вже далекого рідного
у проваллі між "до" і "після".
Промовчить телефон, як мумія,
ти - не скажеш мені "Ауу!"
і , мов обрій, згасає пісня,
і, відірвана, вирвана, стлумлена,
я без тебе -
слова без змісту.
У проваллі
життя
живу.

***
сулили мне трон
и почести… почести…
не видывал коих никто
забыв обозначить: "высочество"
хвостиком к пенсии - дом
гамму предела покорности
власти отслеживать всласть
все свои страсти и вольности
мысли, походку и масть...
некогда так по-правде не схожие
радио-теле программ
поди, приглянулась им моя рожица,
всепоглощающей вспышкой "адам"!?
сулили мне трон...
иль место в обители
кто их сейчас… не пойман - не вор
если уж вы где-то… когда-то… спросите -
был ли уместен величество - торг??!..

Коли живеш із ворогом у хаті,
жадоба смерті у тобі зроста ,
хоч маряться голівоньки патлаті,
душею володіє пустота.

І мусиш жити далі без любові -
сам вибір цей похапливо зробив ,-
шукати крихту щастя у полові,
цідити краплю втіхи із ропи.

Ти сам, один, ніхто не зрозуміє...
Ось дихало колосся,вже - стерня…
У серці тільки два ім`я ,Маріє ,-
твоє і ,завжди поруч ,-Левеня.

І можна йти до Бога, можна вище -
хай Сонце все до попелу спалить,
і разом з тілом забере димище
усе, що досі ріже і болить.

З кожним днем все ближче час
нашої розлуки,
і тоді зіграють джаз
мої твої руки…

І тоді спалить вогонь
моє твоє тіло.
Відчуваєш жар долонь -
досі воно тліло.

Ти підеш у світ людей
в пошуках розради,
не сховалася б ніде
насінина зради.

Я копатимусь в золі
свого погорища ,
поховаю думи злі
на крутій горищі.

Поховаю ,затопчу
та злечу у небо -
хочу волі досхочу,
більше, аніж треба.

Понесу її в собі -
годі відібрати,
тільки прошу –не робіть
ви для неї грати.

Тільки руки не в`яжіть
у сорочці смирній:
заберіть свої ножі -
мої крила мирні.

Раптом поглядом зустрів
блиск твого волосся
серед сірості голів…
Може так здалося…

Відчуй відчай
кожною клітиною,
від мене відчаль.
Коли був дитиною,
думав печаль -
слово, звичай.

Долай відстань ,у
профілі місяця
лезо дістань
сталевої міці -
від марних питань
звільни істину.

Вітай вітер,
все, що відкрив ти
у собі-віддай.
Швидше від кривди
серце віддАль
вінком літер!