а я сидів очима в бур’яни
а ти стеналась ліктями у шепіт
і сонно понад річкою і степом
спливали в осінь перші кавуни

а берег був зарослий і малий
хоч нам і світу вже було б замало
коли терпкий затамувавши схлип
ти голову мені поцілувала

а місяць хижий ласився з пітьми
до тебе підкрадався із обмілин
та гудзики відірвані котились
шовковицями чорними в комиш

а ми з якоїсь наче далини
затамувавши дихання і відчай
пливли собі обличчям до обличчя
важкі й солодкі наче кавуни

2012.

Як часто я тебе у снах шукала…
Як довго – виглядала у житті…
Блукала містом, подумки ридала,
Тобою марила і зустрічі благала.
А ти, мов привид, не давався… ні…

Просила долю про єдиний погляд –
Хай потім довго серце стугонить.
Ось ти ідеш… З тобою інша поряд.
Де взяти сили, щоб не виказати горя?
І знов сміюсь – вдаю, що не болить!

Ти називав мене своїм коханням,
І ненависть так щедро відміряв.
На все життя в мені оце страждання,
Моя любове, перша і остання!
А ти ж мене ніколи й не кохав…

О, господи! Пошли мені прозріння:
Як серце – лід, його не запалить.
Убий в душі надію і стремління
До того, хто не прагне розуміння
І біль жаский не в змозі погасить.

Бог допоможе і усе простить…

Хвилями-зорями в розмаю,
Душею-облаком до Прави

Десь в світі є праги,
львови, кийови та відні,
далекі і безпотрібні –
для тутешнього раю…

2010

Мов Сонце і Місяць – такі ми далекі…
Зустрітись не можемо, як і вони.
Вже стільки разів прилітали лелеки,
Несли на крилятах цвітіння весни.
Та сонце не нашій любові світило,
Не нас зігрівало промінням своїм.
А пустка і темрява душу гнітили,
Це доля – коханням не стати твоїм.
Між нами розлука – й немає рятунку.
Чи буде єднання двох наших доріг?
О, як я жадаю твого поцілунку,
Благаю у місяця, щоб допоміг.
Щоб сяйва нахлюпав у амфору ночі
І стежку до серця твого показав –
Так мрію побачити лагідні очі,
Так хочу, щоб ти голос мій упізнав.
Я буду без страху іти, без упину
Крізь вічні тумани нічних сновидінь.
Немов біла птаха до тебе прилину,
Хоча би змінилося сто поколінь.
Ти тільки чекай мене, жди на світанні.
Явлюся із променем першим ясним,
Розсіється морок і щезнуть страждання –
Кохання розквітне вінком неземним.
Впаду я в обійми твої довгождані
Й подумаю щемно: «Нарешті я з ним…»

..сьогоднішнім числом переболить
Ще не вогонь, а кількатонний дим.
Корозія така огидна мить -
Новини повсякдення поміж тим…
А десь рідня… і відголос юрби
"Один за всіх - і всі за одного!"
Хай буде так, щоб тільки не гроби…
Хай буде ні, ледащих батогом…
Теле-екран - приватність гомопих
Євромайдан - очільник сподівань
А сонця так… натішитись не встиг
І півжиття заскочило за грань…
Ген прокурор, районий комірник
У нього сервіс навіть уві сні
А я помер. Для вас. Раптово. Зник
У щиру безкінечну ноту "сі"…

Корозія така огидна мить.
02.04.2012.

Я на цей день не озирнусь.
У нього очі, як за шорами.
Чужому кидаю комусь:
"Колись, можливо, поговоримо..."

В озерах небо розплескай.
Пролийсь дощем, побався вітром.
Дивись, лише не переграй -
чужішим стати вже не вийде.

01.04.2012

Я не зарікалась. Тепер - зі сумою.
Сумлінню - спокути "приперло".
Три тисячі днів я хворіла тобою,
одужала я чи померла?

Іще балансує між раєм і пеклом
душа, що у вільнім падінні.
В таких почуттях розібратись нелегко.
І добре, що дзвони - недільні.

Три тисячі днів, повних радості й болю,
у куций рядок не вмістити.
Учусь на помилках не сердити долю.
Одужала я. Похворіти б...

01.04.2012

В синім небі зоря полум'яна
Розливає чарівний вогонь.
Подаруй мені весну, Кохана,
Наче посмішку серця свого.

Золотава струна солов'їна
Колихає бузкові кущі.
Подаруй мені весну, Єдина,
Наче подих своєї душі.

Тихо падає цвіт в зелен-трави,
Линуть пахощі в сяйві дібров.
Подаруй мені весну, Ласкава,
Наче світлу і щиру любов.

Шепчуть губи: "Тетяна, Тетяна",
Тонуть очі у клекоті мрій.
Подаруй мені весну, Кохана,
Будь, як пісня, у долі моїй!

2010

А весна починається снігом –
Березнево сліпучо-сліпим…
Ще по ньому ніхто не проїхав
І нічого ніхто не зліпив.
Він сьогодні розтане під вечір,
Але зараз, у цей сніговій,
Я люблю снігові твої плечі
І обійми твої снігові...

а снег на образах…ты спишь на сене,
мой маленький непуганый птенец.
пойдём в деревню. пахнет вечер синий
там слаще, чем стихи и леденец.

проста деревня. красные там лица,
на зипунах седые рукава.
а мы… кто мы? - в раскаяньи провидцы,
а может, мы посланники волхва?..

спи, не гадай... а там, в деревне люди
пройдутся взглядом, как по головам.
да не дрожи!, ведь что уж там не будет -
я не отдам тебя им. не отдам!..

в деревне ведьма (ближе нет подруги)
всё варит приворотную росу.
закутаю, возьму тебя на руки
и мимо ведьмы трижды пронесу…

проснёшься, и отправимся мы с миром
в деревню незнакомую, в снегу
избушки старой на пороге стылом
уляжется сердечный перестук.

мы покоримся этим красным лицам.
на них какой уж плач не замерзал…
ты просыпайся, можно помолиться…
а снег засыпал очи образам…


2012

ми мовчимо і бачимо немов
зима а трави наче й не зимові
стоять губами в тому табунові
в якому й ми по губи стоїмо

і наша фіра їде по ночах
неначе човен а в човні неначе
то ти чогось смієшся ніби плачеш
то черкається човен об печаль

чи то до скронь тече твоє пасмо
чи в голий степ стікаються ковили
тим часом фіра їде проз могили
в яких ми теж по губи стоїмо

бо це табун бо ми йому пливем
а може то з туману нам здалося
що ми пливем щасливі й безголосі
що плачемо неначе сміємося
й не знаємо де мертве де живе

Тонка хвиляста тінь.
Цілком на вигляд чемна.
Вночі, якщо не лінь,
позаземна і темна.

Ці тіні, певна річ,
значних накоять звершень.
Бо чим є справжня ніч?
Та Тінню без обмежень!

З відомих же причин
мовчать "учені" тіні...
Живуть та із-за спин
земних шукають ліній.

І верштається тінь,
котра - не ступінь вчений.
То гляне за плетінь,
то зазирне під кремінь...

Та тільки ліхтарі
загублять сонце в сіні,
позаземні вгорі
зберуться разом тіні.

Розвержеться, як ніч,
тонка хвиляста квота...
І жодних протиріч!
Позаземна природа.



02.04.2012

Жінка - хоча і вінець безпорадності
(зветься жіночою це таємницею) -
гонором і темпераменту глицею
звана із дріб’язку правити складнощі.
І хай типові всі риси характеру,
і у майбутнє не складно вдивлятися -
щастя тому, хто перестрахуватися
смугою зміг для спасенного чартеру.

коту со сломанной спиной не жизнь.
и он ушел. в иные миры.
и если он был вам знаком и вами любим -
это был другой бы стих.
26.11.2009

Когда окончатся бои,
из дальних гиблых мест
придут товарищи мои
и установят Крест –
во славу павших на войне,
в неведомом краю,
войне, которая во мне
закончится в Раю.

Для мудрого есть реальное знание.
Ты - во мне, я в Тебе.
Я ЕСМЬ - мой Бог.
Уединясь беседуют они в тишине.
Я люблю тебя. Ты вечна.
Пою с Тобою. Мы Всегда вдвоем.
Ты - Мудрость Жизни - Любовь.
Ты для меня вечно - Матерью-Отцом.
2012г.

На лавах старих, на каштановій вулиці
Йдуть у вирій газети прожитих життів.
Тут старенький дідусь до кота свого тулиться,
Сірохвостий його ж - зрозуміти зумів!

Обнялись, щоб зігрітись. А в листі опалому,
Наче з риби луски, ніби з печі коржів,
Із життя дідуся - кінофільму посталому,
Як любилось-жилось, як зігріти умів.

І здавалося б все. І здавалося б все повернути.
І спалити із листям всі печалі його і жалі.
Тільки час невблаганний -
платівку життя його крутить.
Та ніхто не прослухає більше ніколи її.
По алеї Шевченка, по каштановій вулиці.
Йшов старенький двірник, ніс мітлу і кота.
У очах його сивих вечір осінній щулився,
Й листопадом услід опадали за ними літа.

В яблуневій колисці розколишемо спомин дитинства,
Щоб у мамин садок прилітали з пісень голуби.
Воркували б вони і просили, щоб у снах залишився
Казки ніжної дзвін і світанок весни голубий.

Срібні тясминські хвилі віллються в Дніпрові,
Як слова в моїй пісні про мамину ласку й любов,
Бо хто знає й шанує батьківські закони любові,
Той до рідної хати вертатиме знову і знов.

Я проситиму в Бога, за всіх, стаючи на коліна,
Щоб дав миру й добра на многая літа всім нам.
Щоб моя Україна, козацької слави колиска,
Зберегла у віках наших предків духовності храм.

Живу…
А на розпутті помирала –
У Вітра на широкому крилі.
Пугукав сич: „На рік... і ніч… украла…
Він дженджуристий… знають у селі...”.

Леліяв люрексом вельон ілюзій...
Не бачила ні сонця, ні зірок!
Рік Вітер жив без літавиць і друзів,
Ще ніч – від смерті власної за крок.

Хотів на килимку із дивосилу –
Жовтенькому – дрімати: хатній звір.
А я, Нічна Фіалка, голосила:
– О, не для тебе цвіль суниць і нір...



2008-2012

Віщун навідавсь уночі.
Присів на ліжка край.
Худющий – шкіра та кістки.
Очі запали вглиб.
Тепер я знала, що розпавсь
Старий і вутлий міст,
Що між «було» і «має буть»
Руки часу сплелись.
Страхав мене п’ястук худий,
Вчувавсь глузливий сміх:
"Нехай же буде вірш оцей
Як твій останній вірш".

1

Твій погляд - пріапічний.
Ти – з Панфил.
Авто – під вишнею…
Я – на прицілі…
Мені достатньо для польоту крил,
Буяння у садку тигрових лілій.
Отож, не клич у рейвах автострад.
Мені б - клепсидру, золоту тіару…
Мені цікавий той (а хлопців – ряд…),
Хто уподібниться на день Ікару:
Хто не боїться моря й висоти...
Ти вже сховався за масне віконце?
Я засліпила очі?
Що ж, прости…
Це – мимохіть!
Я ж відучора – «сонце»…


2

А ти меткий: три вишні обірвав.
Бабуся – рада… Вітре, хвіртка грюка!..
«Порше» – у двір.
Ми – у чорнильний став.
Ступаю в човен...
Весла – у прилуки.




2008-2012

Руками тільки не ловіть!
І не чіпляйтеся словами!
кільце на шиї - оберіг -
і рушничок на щастя мамин...

..а на дорогах стільки «як»?..
Їй-богу, хочеться додому!
Та ще попереду моря
і все життя несеш цю втому…
Згадай як супиться змія?!..
У неї в роті серп, не жало...
І ти повіриш – правду я
Одним рядком окреслив вдало..

..Так, не злітав на водопад
Щоб разом з ним униз на нерест..
У перший камінь: «ново-град»..
У ново роджений спів – вереск..
З трибун не закликав на бій.
У площині за справедливість
Не проголошував: "не смій"!
Коли збиралися сміливі...
У мене шкіра -- свій кордон.
З похмілля те, чи то від зляку...
Коли я бачу як "гор-дон"
Так мудро пудрить наші "баки"
Згодився б раз... а раз ніщо!
Цивілізація... система...
Не випромінюється "Що"?! -
Усі чужі, свої - окремо...

Чомусь мені здається й ви
Не відрізнялись «божим слухом»?!
... іду з провини до провин
Шукаю ліки від задухи..

Руками тільки не ловіть.
І не чіпляйтеся словами…
01.04.2012.

А я в цей день замовив "перше" -
одну із вишуканих страв.
Та той, що в кухаря одежі,
квітневу бруньку зготував...


01.04.2012

Допоки тут –
Не варто зазирати
За грані ті, людині незбагнені.
Допоки кров тече по наших венах
Ми рвемо ґрати
Облуд потворних і йдемо' крізь темінь
На Вищий суд.

Осердя душ
Гартуєм у звитягах.
Нехай ніщо не вищербить душі
В боях за правду, хай весни дощі
Омиють стяги
Від кривавих стигм. Лише війни ножів
Уже не руш!

У сяйві зір
Втопім свою журбу,
В нас вибір є – до світла, правди, волі.
Прийшла пора у руки брати долю,
Лише не будь
Рабом, ні тим, хто дух людський неволить,
У себе вір!

Зрікаймось пут,
Які скували душу,
Любім цей світ – найбільша це потреба!
Сліпих душею Татко наш із Неба
Вже не відпустить -
Пробачить всім, прийме усіх до себе…
Та док' ми тут –
Несімо світло-суть!

Пахне драниками пишними;
За порогом в діжці квас,
Поміж каглами горішніми
Тарганяччя лізе в паз.

Вʼється сажа над заслоною,
В печі попелиць нитки,
Де сільниця за ослонами –
Там яєчні лушпайки.

Мати з рогачем не зладиться,
Нагинається бочком,
Кіт старий до дзбанка крадеться
На парне ще молоко.

Квокчуть кури із тривогою
Над голоблями вгорі,
І обідню правлять строгую
Ладно півні у дворі.

У вікні на сіни скошені
Від жаскої суєти
Цуценята розкуйовджені
Заповзають в хомути.
____________________________________________



В ХАТЕ

Пахнет рыхлыми драченами;
У порога в дежке квас,
Над печурками точеными
Тараканы лезут в паз.

Вьется сажа над заслонкою,
В печке нитки попелиц,
А на лавке за солонкою -
Шелуха сырых яиц.

Мать с ухватами не сладится,
Нагибается низко,
Старый кот к махотке крадется
На парное молоко.

Квохчут куры беспокойные
Над оглоблями сохи,
На дворе обедню стройную
Запевают петухи.

А в окне на сени скатые,
От пугливой шумоты,
Из углов щенки кудлатые
Заползают в хомуты.

Сумую.Життя без радянської влади,
Та бідна країна – багаті наряди.
Фанати здрібнілі, зірки пристарілі
Приїдуть за «мани». А в мене лиш манна.
Нещасна країна. Хто дасть їй пораду.
А поки на черзі футбол і паради.

Я иду по жизни, ты спешишь- от смерти:
Паутина вечности опутала тебя...
На тебя с презрением смотрят дети:
Ты бежишь,ужаленный, от терний бытия!
Жизнь тебя пугает полнотой участья-
Думаешь Вселенная любит слабаков?
Отвергая бытность, отвергая счастье,
Ты способен грезить в зазеркалье снов.
Чтоб попасть душею в Царствие Небесное,
Нужно стать успешным челом на Земле!
Выровнять духовную радость и телесную,
А потом свой опыт выплеснуть "во вне".
Смысл инвестиций и сила медитаций-
(Результат, достойный звания мужчины!)
О каком господстве можно говорить,
Если ты пытаешься пережить в прострации,
Годы становления в вечность облечить?
В этом мире поисков нам дано наполниться,
Нам дано насытиться прелестью любви,
Чтоб потом в ином миру непременно помнился
Яркий свет негаснущей праведной зари!


Тебе Господь давал урок
О силе мысли и сознанья,
Но ты уроком пренебрег
И обесценил свои знания.
Попытка знания усилить
Ценой духовных убеждений
Поистрепала твои силы
И потушила вдохновенье.

Куди тебе зманило проти ночі –
ти ж розучився плавати «всліпу»
(коли вже очі бачити не хочуть…)
прерізним ріднотрав’ям у степу?
Подумай! На висотку придоріжну сядь.
Чи ти готовий знов золото пить?
Того й дивися – обрієм поріжешся
чи в даль шубовснеш, аж залопотить!
Степ й не таких іще несамовитих гне,
що стежили стожарну стежку теж…
Ніхто тебе із чарів цих не витягне:
у марева підеш – як пропадеш.
Дороги степу не осилює ідущий:
в цих безмірах – лиш жертва той, хто йде.
Загубиш тут навіки серце й душу –
не зможеш дихати й любити бозна де.
Якщо ти в іріях нежданий і незванний,
на прощу кращих краще й не виходь:
ніч у степу – омана із тумана,
який так лагідно навіює Господь
у родові урочища урочі.
Навіки повертаються сюди.
Куди ж тебе зманило проти ночі?
А втім, іди… якщо зманило. Йди!

2010 р.

Так тихо вечер льется, словно музыка,
Навеянная нежностью и прелестью весны.
И мысли сладко клеятся, как косточки арбузика,
Медовые, пахучие приходят ночью сны...
А утро- нетревожное, невероятно свежее
Щебечущими трелями заполнило простор.
Встает из-за пригорка "подсолнух" ярко-рыжий,
Заглядывает в окна , не замечая штор.
Земля пыхтит и пыжится, как тесто дрожжевое:
"Проклёвка" нежной травки из-под гнилой листвы.
И где-то в подворотне собака страстно воет:
Отбилась от своей шальной братвы.
Всё-всё пришло в движение, прониклось ускорением:
Подпрыгивает...Охает...Моргает...и дрожит...
"По щучьему велению", по нашему хотению-
Дорожка из-под ног в садок бежит!
А там, в саду вешнёвом, справляют новоселье
Пернатые, хохлатые, певучие скворцы!
Они трещат без умолку о счастье в доме новом:
Для них, неприхотливых, скворечники- дворцы!
Ах, суета весенняя! Такая многоликая!
Такая песнопенная, как звонкая капель!
Природа в Марте чуткая, еще немного дикая,
Но вот уже на смену спешит хмельной Апрель.

Не смію писане Барковим
Пристойно перекласти я
Й не смію навіть у розмові
Згадати вголос це ім’я.

***
Не в тім біда, що ти поляк –
Міцкевич лях, Косцюшка лях.
Та будь, про мене, хоч татарин –
І в тім не бачу я встида.
Будь жид – і це ще не біда.
Біда, що ти Відок Фіґлярин.

***
Напівмілорд, напівкупець,
Напівмудрець, напівневіглас,
Напівшельмець… Та все ж надіюсь,
Ще буде повним він колись.

2012 (переклад з російської)

Зрушує час запізнілість годин,
Промені заходу вечір надвипив.
Ти повертаєш у кожну з глибин.
Хто проказав тобі знову відчалити –
Серце печалити
Чи зупинити?
Кожне стискання і пульс неба вище
В душу вривається оскаженіло.
Місце прощання – гниле попелище,
Згарище всіх зрозумілих знеболювань
Бритвою зголював
Згортки від тіла.
Сутінки містяться поза очима,
Серця тепло як центральне опалювання.
Що нашептали нічні херувими?
Як віддавати невдячні борги?
В кожного різні боги,
Хтозна чи правильні.
В двері каюти постукує виснаження,
Молиться відчай в прийдешність світанку.
Можна пірнути, щоб більше не вистежили
Лиш за бортом не вода а вогонь,
Серце немов каніфоль
Хоче в своє Порто франко.
05.03.12

Вітер такий, що, здається, попадають зорі –
Так, наче падають яблука в білім саду.
Вина зі снігу.
Берези мої тонкокорі.
Що доганяю і що в цьому світі я жду?

Славу?
Багатство?
Кохання?
Чи святість небесну?
Може, безсмертя?
А може, сумне забуття?
Більше душевне,
Чи все-таки більше тілесне?..
Смерть героїчну,
Чи просто рослинне буття?

Осінь намазана медом.
Сметаною – січень.
Літо – зелено-червоне,
Прозора весна.

Все продається.
Й нащадки легендної Січі
Теж продаються –
Як пляшки сухого вина.

Жити стає нецікаво
У грошному світі.
Хочеться пекло побачити.
Мріявся рай.

Більше любилися тут мені
Жовтень і квітень,
Пісня дівоча стара.

Ще поважав я
Зазоряний вітряний космос.
Довго дивитись на вишню,
Що квітне,
Умів.
Гладив, як річку,
Схвильовані мавчині коси
Ніжно, без слів.

А вже як треба стріляти –
То буду стріляти,
Адже до смерті готовий,
Хоч смерті не жду.

Ну а наразі я буду пекельно гуляти,
Голий душею і тілом, –
Як в райськім саду...

Вагітніли хмари, ось-ось із землиці,
Народиться квітам життя весняне,
Голівки вже видно, чекають водиці,
Ще трохи, і зливою небо шмагне.

Хтось запалив зелені ліхтарі,
зелені ліхтарі із Нави блимають,
і шкіряться у відгомін зорі
вечірньої, рожевої, земної,
бринить зелене світло дримбою,
дрижать зелених променів сувої,

автобуси-рибини хилять голови,
туман цілує в очі світлофори,
з-під скверів суне сизе оливо,
кубляться постаті зелених марень,
сумні, розкішні сплять софори,
снять ягодами золотих ліхтарень.

2012

Заримую втіху й стріху –
Ой багато буде сміху!
Олігарха й голодранця,
Ще – сусідку і коханця!

Мерседеса і карету
(Для динаміки сюжету)!
Про Гаваї – годі! Годі!
Загоряти – на городі!

Ще про душу, рідну хату,
Щиру вдячність депутату!
Про Пегасів, Муз і каву,
Лáвровий вінок і славу!

Тут поети й поетеси –
Подавай делікатеси!
В них фантазія багата –
Треба щось… таке… до свята.

Напишý про перса, ноги,
Пасувало б ще про… роги.
Не в сусіда, а у лося.
Прошу! Пробуйте! Вдалóся?

Зміксував кохання й лóзи –
Аж перчить – на очі сльози!
То не страва вийшла – мрія!
Назва – сміхотерапія!


1.04. 2012

Стікали хмарами години
На тлі червоного вікна,
А ти справляла роковини,
В бутилці теплого вина.

В уяві бігли кіноленти,
Колись щасливого життя.
І ті щасливії моменти ,
Перетворились в каяття.

Навіщо ти спалив до тла?
Невинної дівчини почуття.
У них ж любов твоя цвіла,
Й гнилою впала того дня!

Коли покинув рідні береги,
Ти зрадивши пішов в чужі краї.
Ступивши на пісок омани,
Ти вщент розбив ті вірні скали.

Ті скали вже не возведе ніхто.
Пісок ж розвіє вітер по землі.
І сам для себе ти будеш "ніхто",
А поки ти у сні, на висоті...

Але ж вона не буде вже твоя.
Навіки стане мов чужа.
І понесе її до нового життя,
Розвіюючи в вітрі імена.

Прийде тобі лиха година
І та лукавая змія.
Візьме тебе y домовину,
А заодно й твоє життя.

І що мені на це сказати?
Ти втратив ангела свого.
З котрим могли удвох літати,
Якби не зрадив ти його!

(Jersey City 01.04.2012)

О рідна мамо Україно!

Писать про тебе,кажуть, гріх.

Неординарно мислить треба,

А я старий пускаю піт!

Неправда все!Без тебе, мила,

Всім новоявленим кінець.

Якщо ж в тобі нема потреби,

Для чого нам іти на герць?

Бо, як не ти, якийсь загреба

Здобутий одягне

вінець.


2000

Допиши два рядки.
Хай затихнуть останні трамваї.
Гобеленовий шлях нескінченний,
Немов муліне.
Після зливи земля пахне літом
І липовим чаєм.
Все здається сумним,
Що було невимовно смішне.

Повечеряти вдвох,
Забираючи крихти в долоні.
Хай прикметам на зло.
Ці ромашки сухі на столі.
Наш цукровий сироп –
Не повіриш – нестерпно солоний.
Всі великі слова, виявляється,
Надто малі.

Допиши два рядки.
Хай здивуються шафи і штори.
І статечна сльоза десь зависне
У складках повік.
Хай за вікнами дощ
І липневі дорожні затори.
Що завершене в строк,
Залишається з нами навік.
1.04.2012

Пародія

Пече й болить – мовчать скрижалі…
Питання мучить непросте:
Без рейтинга писати далі?
А що, як він… не підросте?

1.04.2012

Яка поезія, коли
Зорею жінка ясноока
Неждано вийшла із імли
І засіяла на всі боки?
Які там рими і слова,
Чи у рядках зворотів перла,
Коли йде кругом голова
І навкруги – життя завмерло?
Шляху не видно на Парнас
Моєму погляду весною –
Стоїть, як вкопаний, Пегас,
Очей засліплений красою.
Вони, мов небо, голубі,
І як живі чуття безкраї, -
Мене підкорюють собі
І ні на мить не відпускають…
29.03.12

наготую колива
нагодую кожного
покочуся колесом
з дому чужоложного

пригорну старого діда
мідночолого Аїда
Церберу у три роти
дам цеберко пустоти

Аж зуби заломить одразу кринична вода,
А п'ю - не нап'юсь, бо смакує дитинством далеким.
Ще згадує хата, люстерками шиб вигляда,
Гостинно клекоче з гнізда верхового лелека.

Я - вдома, я - вдома! Радіє євшанно земля,
Вона не зникома. А спогади трепетні, світлі...
З городу хустинка матусі майне іздаля,
Рвонуся назустріч, а неньки нема на цім світі.

Залишилась яблуня, вже напіввсохла, стара,
Вона пам'ятала бабусю і нас - малюками.
А час, хоч безжальний, у серці не все витира,
Що панькало, гріло і що запеклося роками.

По хресній дорозі, що нас од порогу веде
Всевишнього ласку і нові дива відкривати
І отча любов, і завзяття душі молоде.
Хіба ж ми посміємо, брате, оце забувати?

30.03.2012

Біль пронизує серце

Притискує ноги до полу

Краплина здоров`я на денці

Не терпить життя проколу

Серце вистукує. Серце

Прямує додому горем

Хто повернЕться з герцю

Тому зеленітиме поле!

2005 - 2012

Боже, какое время…
Словно парад невест
Звезды горят на небе
Нету свободных мест
Птицы никак не смолкнут
Старость ответит:- вот
Годы – всеядные – волки…
Тише, старуха врет
/Юность взрослеет позже
И непременно в долг/
Время какое, Боже!
Реже приходит толк
Взоры в окошке мнимы
И на морщинках боль
Ты не уйдешь с картины
Это такая роль
31.03.2012

на сто верстов
співали емпіреї
що ти любов
борониш бо козак

а ти пішов
від мене
і від неї
сховався в себе
мов старий їжак

той рік як Збруч
від мене і до неї
розповноводився
а ти не взяв весла
і голіруч
немов малі спудеї
не звідавши ні титла
ні мисла

у світ пішов
слід загубивши босий
себе шукати
досі не знайшов
у світ пішов
в собі збудивши ката
а жертві втяли коси
хоругов

31.03.2012

Хто ти? Чом рука навстріч
Не стрічає руку сестриньську?
Очі чекають лиш якусь мить
І опускаються сором'язливо.
Сад зачинено. Нема стежки.
Дороги тим паче.
Сад зачинений – чоловік.
Може, самій піти?
Чи битись об скелю до крові?
------------------
Рахель (Рахель Блувштейн-Села) –(1890-1931) – класик івритської поезії, перекладач.
Парафраз з «Пісні над піснями», 4:12: «Зачинений сад – то сестра моя, наречена, погамована хвиля, джерело загачене».

Зійшов ти з потягу небесного на мить
На станцію «Життя» містечка «Україна»
І в інший пересів, щоб в сонячну блакить
Помчати , як за повівом пір’їна.
У боки два квиток у тебе був.
Оплачені сповна усі витрати.
Сльоза скотилась на тремку губу,
В журбі смертельній похитнулась мати.
Вона печально мне в руках квитка
І ходить вздовж самотньої платформи,
Чи є про тебе звістка хоч яка, -
Зорить у далі поглядом незборним.
Все швидше стали мчати поїзди,
Прощань, розлук побільшало у світі.
Погас твій біль весняно - молодий ,
А мамин - тліє в бабиному літі.

31.03.12

а сніг на образах ти спиш у сіні
маленьке необлітане пташа
ходім в село там пахне вечір синій
солодше за найкращого вірша

село ласкаве там червоні лиця
на кухвайках там сиві рукави
а ми хто ми розкаяні провидці
чи може ми заблукані волхви

ти спи не вгадуй у селі там люди
живуть жують і жебрають життям
та не тремти бо що вже там не буде
я вже тебе нікому не віддам

в селі є відьма праведна родима
ночами сходить у якусь ясу
як я тебе закутаю й нестиму
повз її хату тричі пронесу

прокинешся та й підемо вже з миром
в це незнайоме золоте село
старої хати сволоки чотири
загоять все що душу нам пекло

впокоримось отим червоним лицям
на них який вже біль не замерзав
ти прокидайся можна помолиться
а сніг заплющив очі образам

Купив я тобі пеларгонію
Несу горщик у рожевім цигарковім папері.
Йду вулицею
люди біжать люди їдуть люди кричать
цей продає
чудесну рідину для відрощення волосся
ладанки
отруйні цукерки
порнографічні картинки.
Поряд у червонім костьолі
смішні ще погрожують пеклом
обіцяють небо
вихваляють віру батьків наших.
Спритний з риб*ячим оком
і бородою мов лисячий хвіст із міді
запхав сто тисяч бідняків
у пляшку
оголосив банкрутство.
Мурашник вирує.
Пишуть анонімки, складають фальшиві свідчення
хворіють на сифіліс
п*ють горілку й ефір
ґвалтують і ріжуть
підраховують сальдо.
Громадяни міста лицеміри
вітають кардинала
кармазиновий кардинал не вчинив дива
його освистали птахи
Поети грають на шарманках
ведуть діалоги з Богом
фальшують монету.
В університеті
професор під парасолею
в червоному тюрбані на голові
викладає метафізику,
радить вдихати прану.
Дурня лицемірство фальш.
Йду вулицею
Я вдячний тобі за любов
тішуся пеларгонією
в рожевім горщику.
Це правда:
любов облагороджує
я ліпший
трішечки ліпший
ми віримо в це обоє.

І небо всміхнеться, і зорі дивують -
Як щастя у домі - господар будує,
Як щастя в народу - поети раюють,
Як мир на планеті - то люди царюють.