Голуба краплинонька кольнула
по долоні й ніжно обпекла,
голуба красуня промайнула,
на таємні думи обрекла.

В голубий світанок поманила,
рокувала лиш чарівні сни,
простягнула голубу стеблину,
попросила,-тільки не зрони.-

І з тих пір живу життям казковим,
все спішу кудись і все біжу,
і блакитну гілочку бузкову
в голубій шкатулці бережу.

З хвилюванням,з думами сумними
згадую краплиноньку роси,
що скотилась хвилями м'якими
прямо в долю з русої коси.

Этот домик в горах из булыжников сложенный кем-то.
Только горы вокруг. Тишина. Кроме нас — ни души.
Мы с тобою не приняли глупого ангажемента
и ушли в этот домик. И как хорошо, что ушли!
От завистливых взглядов, от шёпота вслед, как шипенья
растревоженных кобр, от двусмысленных жестов и слов.
Нам вдвоём хорошо: слушать ветра приятное пенье,
и в ущелье смотреть и разгадывать образы снов.
На сандаловый столик положим мы доску от нардов -
будем в бисер играть, собирая стеклярус на ней.
Я в узоре твоём, нарисованном с женским азартом,
распознаю картину на шёлке: « Полёт журавлей».
Там, в долине, внизу у поющей бамбуковой рощи
можно было бы жить без забот и без всякий затей,
но мы выбрали домик над пропастью.Так было проще
превратиться в двоих, неразлучных теперь журавлей

8 марта 2009 г
© Copyright: Сергей Высеканцев, 2010
Свидетельство о публикации №11012021794

Де перетинаються дороги,
де кипить базар, немов баняк,
дівчинка просила щастя трохи,
жменьку, дрібку. А без нього як?
Човгали підошви по асфальтах,
курява здіймалася і смог.
І базар гудів захриплим альтом.
День болів неясністю думок.
Ніби ніж, проміння надосіннє –
хоч бери і обрій лезом ріж…
Дівчинка хотіла щастя сильно
і тепла… а простягнули гріш…

йому судилось на світ з’явитись не в тому місті -
вона чекає, готує каву і груші в тісті.
підводить очі, фарбує губи і пудрить щоки.
вона минає під пил софітів, як рік за роком.

у тому місті, де він існує - її немає,
не ходять пішки, метро, майдани. нема трамваїв,
грушок у тісті, її помади, акторських студій...
герою, вибач - хай краще зовсім тебе не буде.

- Знайди мене в наступному житті, -
притишено розгублено сказала.
Лампади вогник
аж замиготів
і глибоко затерпло.
Бракло слів.
Пішла шукати іншого причалу.
Колись її прийнявши -
відпустив...

Ви знаєте,
чому так темно стало
серед зими? -
Розтало.
Стільки злив...

Ты осени ждал,
как ждут корабли реки,
когда она, их желанию вопреки,
платком ледяным укрывает покорность вод,
обещая отдаться, но не сейчас, не вот.

Ты ночи считал,
как считают зарубки на
косяке двери, за которой идёт война,
а тут, внутри, утешальщиков полон дом,
от них пахнет глиной и гаденьким холодком.

Ты знал наизусть
её прежние адреса,
нет, ты не против, конечно, ты только за!
................
ты осени ждал,
но зима, прохрипев «пора»,
письмо прислала:
«Вчера, в 4 утра…»

2010

Зачерпни мене, небо,
на полі, де ангели жнив
не встигають виносити
мертвих з пекельної втоми.
– Стій! Який ти?
– Я сьомий, і вже відсурмив,
і сурма, як струна,
резонансом вібрує: додому…

А я вбрід переходжу
неходжену досі ріку,
як небесні монети
рахую каміння і втрати.
Зачерпни мене, сонце,
усе, чим немарно живу,
я віддам без вагань –
мені нічого вже купувати...

Зачерпни мене, вітре,
мій брате, а далі лети
до веселки в Дніпрі,
що мене неодмінно поверне
до моєї землі –
на дороги, стежки і мости,
і роздасть без жалю –
як своє семибарв'я…
…напевне.

Знову моя зимівля
стане твоїм прокляттям −
ніби пішла в підпілля
раз−назавжди весна.

Знову ця ніч безсонна
голосно промовляти
здумала, мов у жорна
сипле в думки − слова.

Знову твої обійми
лишаться півпорожні −
ніби душа відійде
у невимовність фраз.

Знову ця тепла ковдра
з ліжка сповзе знеможено
і приховає котрусь
істину − не для нас.

Знову... Одначе, де ми?
І без означень − хто ми?
Дієслова без теми,
йменники без імен...

Зовсім доросла Венді
денної повна втоми.
Знову закличні вікна...
Місяць, мов Пітер Пен...

2011р

– И климат Крыма так идёт поэтам,
как дамам искушающий шифон.
– Вы, сударь,– хам, скорей подите вон,
я даже слушать не хочу об этом!

– К лицу им лёгкий утренний загар
в компании упругих кипарисов,
– Ещё добавьте, что закат матиссов,
а я отвечу Вам: «au revoir»*!

– И влажно с гор сползающий туман,
и говор – на татарском, на иврите...
– Вы гадкий, отвратительный тиран!..

Какой вагон, Вы говорите?

Кімната прихована посеред міста під вечір.
Мені - твого відліку, відчаю, чаю і м’яти…
Годинник до півночі зіркою світить на плечі.
А ти наді мною. І небо над нами, як свято.
Ця стеля прочитана, стіни спадають до тебе,
Ховаються глечики доісторичні в куточку.
Чужим завойовником, схожим напевне на себе,
Ти голосно дихаєш, тихо сповзає сорочка…
Колотиться місяцем серце маленьке, як пташка,
І ніч залишається нині у світлій кімнаті.
А хтось задихається, тіні гойдаються важко –
Чужим завойовником, тілом, водою, лататтям…

Так довгоплинно час собі тече,
розсіюється леготом у висі,
і чеше спини полонинам лисим,
вимолює, вигукує, рече
черлене сонце, вмочуючи в Тису.

А з піднебесся, онде, навпрошки,
по виноградниках поводарями,
дощі з благословенними дарами
ідуть, і захлинаються стежки,
у відблисках земної амальгами.

Принишк на бадилині чахлій вік,
над бистрі води птах звиває крила,
колиска тут і тут його могила,
і довгих його днів короткий вік,
й безмежна туга, чиста і зболіла.

Тут відгомін і стоголосся днів,
наповнює карпатським трунком води,
і прах, і душі, клени і клейноди,
і вечір тихий, що перегорів,
купають пам'ять з роду і до роду.

Я Тобі ні жона, ні сужена...
Може грішниця не осуджена
із уяви чужої вкрадена,
що людським заповітам зрадила.

Ти ж мені на роду написаний.
В серце ввігнаний.
В розум втиснутий.
І любові не знала зроду я
поміж болем і насолодою.

Чи пороблено?
Чи наврочено?
Мов грозою в полях заскочена
не ховаюсь -
вмиваюсь зливами,
і розгублено,
і щасливо!

Обов’язком, Вітчизною, Добою
блюзнірили, як завжди, владарі.
Та не слова - серця вели до бою,
у полум’я багрової зорі,
на поле смерти, де запросять в гості
нерівна боротьба і лютий розстріл,
де на юнацький спів, на квітень їх
січневий і довічний ляже сніг.

У вирвах – рваних ранах того поля,
у шанцях, мов у лініях руки,
читалася країни чорна доля,
пекельні дні і прокляті роки;
плакатні фарси та життєві драми,
надії поруйновані і храми,
коли князі терору принесуть
війну, і голод, і неправий суд.

А поки – бій. Розв’язка. І світанок.
На юних лицях сніг, неначе гіпс.
І вже не тане сніг на них, не тане,
фіксує неповторність їхніх рис...
А на столицю марширують зайди,
і сонце України скоро зайде,
і вкажуть поїздам новий маршрут:
на Соловки і Колиму – від Крут.

2004, 2019

Україно! Як мені мовчати,
Коли серце голос подає,
Коли бачу вічно винувате
Я лице усміхнене твоє?
Вирізняю радість удовину
У твоїх засмучених очах,
І тягар невтішної провини,
Що повис у тебе на плечах.
Відчуваю ясно своїм болем
Кожен крок твій і невмілий рух.
І як правду ту, що очі коле,
Ти сприймаєш болісно на дух.
Заяскріє вогником і гасне
Сподівання в серця на межі, -
Чи бажання щастя передчасне,
Чи з тобою ми уже чужі?
Чи, мов мати бідами недужа,
Потребуєш синових зусиль
Подолати кволість і байдужість
Стрясонути із душі, як пил?
Докопатись як мені до суті
Негараздів наших і покар?
Неспроможний і себе збагнути,
Я тебе сприймаю, наче дар.
Хоч і пробігає завжди мимо
І ніяк не йде мені до рук
Ще ні разу мною невловимий
Щастя смак, як сонця в небі звук.

В тісному кварталі старого Тбілісі
Блукають віки, наче мавки у лісі -
І брами їм рідні, і мури.
Бруківка узвозу, крута і гаряча,
В лозі виноградній балкони висячі
І сонця плавкі кучугури.

В це райське міжгір'я прийду, як прочанин,
Де пісня невтомна і лазня сірчана,
Й вино у бездонному розі.
Кура плюскотлива. Платанові тіні.
І все доокіл у пахкому цвітінні
Зустріне мене при дорозі.

Село в болото вгрузло. Шпичаки
Померлих сосен проштрикнули небо.
Олiйний морок землю придавив.
Незрушне все: могили, бур’яни.
Коросту шляху поглинає мiсто,
Що лисиною бовдура чорнiє.
У мiстi люди, як побитi пси,
Скавчать, сприймають пустку, гризучи
Солодку кiстку спiльного жеврiння.
А вiн iде повз вавiлонськi вежi…
І тварний спокiй ситого поспiльства,
Яке бажає хлiба i до хлiба,
Хоч iнодi послуха цвiркунiв.
А вiн iде – i обрiї навстрiч,
I зорi, наче Божi смолоскипи,
Душi його терпiння осявають.
Вiн грима в дверi до полiщукiв,
Вiн ходить вiд порога до порога,
Вiн зве слабких залишити себе,
Щоби себе в дорозi вiдшукати.
Буває, iнодi знаходяться таки
Раб необхiдностi та наймичка свободи,
Що кинувши напризволяще справи,
Бредуть iз ним до Киева на прощу.
Вже цiлу вiчнiсть старець раз у раз
Долає прiрви мiж людьми та Богом,
До рiдних повертаючись країв.
Село в болото вгрузло. Десь далеко
У синiм небi золотiє Лавра,
Чекаючи Леонтiя старого.

Сторінка друга: Він, Вона і мить,
коли вони прокинулись. Іскрить
ще кожен дотик дорогого тіла.
– Маленька, ти ще їсти не схотіла?
– Мій любчику, сніданком буде нам
кохання, що не снилося богам!

Година…дві…чотири… Час – ріка,
якби ще в ній той апетит зникав…

– Послухай, люба, може, поїмо?
бо сили вже скінчилися давно,
і не рятує навіть дика хіть,
у мене вже у животі бурчить!
– Ах, котику, цілуй отут і тут,
це до обіду спрощений маршрут,
а на десерт… о, ні! о, так!
і знову
він на коні і до всього готовий.

Стемніло, тиша ластиться до ніг,
він і заснув би – голод переміг.
– Коханий, де ти? Киця хоче пити!
– На батареї я – вечерю розігріти.

2011

Цей день неспішний...
Ранок, кава,
Якісь дурниці по ТБ,
У вікнах небо голубе,
Прості слова: а як ти спала...
Усмішка в кутиках очей
І дотик, без ваги, до скроні,
Моя щока в твоїй долоні...
Так тепло від простих речей.

З тобою затишно...
І втішно...
Мовчу...
Вслухаюся у тишу...

Фантазія, гадаєш?
Мрія?
Чи просто...
Психотерапія...

27.01.11

Один:один...
Триває вічний бій...
Вже полягло закоханих немало...
Пароль той самий - «Ти довіку мій»
Або - «дістану зірочку одній»
...а як вона до ранку цілувала...
...а як він обіцяв її нести
на білих ручках, - ніжне серце срібне....
Куди? До хепі-енду. До мети
що сяє наче сонце – всюди ТИ
(вона чи він) підкреслити потрібне...
Підкреслили.
Феніта ля любов?
Знічев»я перекреслили цю казку.
...і борщ червоний, наче перша кров...
...і побут прилипа до підошов...
Один:один...
укол-прокол-поразка...

Всесвіт повен світла та екзотики.
Тут усе - незвичне і чудне.
Бавляться квача вербові котики,
виглядають сонця між планет.
Дивляться на нас очима світлими,
туляться до теплої руки,
так, немов запитуючи: з
Звідки ми?
Хто є ми - рослини, чи зірки?
Вгадують в очах жадану відповідь.
О, не бійтесь, котики, людей –
ми тутешні,
правда, трохи вітряні…
Ех, який чудний весняний день!

Милий хлопчику веселий, усмішка твоя сяйлива,
Не проси такого щастя, що отруює світи,
Ти не знаєш, ти не знаєш, скрипка ця – химерне диво,
Що таїть в собі жахіття, від якого не втекти!

Хто її хоч раз увізьме у свої владарні руки,
Для того навіки щезне безтурботне світло днів,
Духи пекла полюбляють чути царствені ці звуки,
І вовки скажені бродять по дорозі скрипалів.

Цим дзвінким, безжальним струнам треба плакати й співати,
Вічно має битись, витись збожеволілий смичок,
В завірюху та під сонцем; під бурýном білуватим,
І коли палає захід, і коли на сході бог.

Втомишся і гру сповільниш, і на мить утихнуть співи,
Ані подихом, ні криком не продовжиш свою путь,
І вовки скажені миттю кровожерно пустять слину,
В горло вчепляться зубами, груди хижо роздеруть.

Зрозумієш ти, як злобно насміялось, що любило,
В очі гляне запізнілий, але владний острах-крук,
І тужливий смертний холод обів’є, мов саван, тіло,
Наречена заридає і задумається друг.

Хлопче, далі! Тут не знайдеш ти безпеки рятівної,
Та я бачу – ти смієшся, очі сяють звіддаля.
На, тепер і ти володар тої скрипки чарівної,
Славу віднайди у смерті, лютій смерті скрипаля!

стара карга, білявка із «динамо»,
ханжа, повія, сіра миша, відьма... -
чоловіки ярлик на кожну даму
вхитряються прилаштувати притьмом.

а кожна жінка – загадка і гадка,
не до кінця прочитана сторінка.
це вам не на долоні, рівно-гладко,
а дивна ява із мінливим лінком.

не вірте оку, вуху – надто просто...
у воду ж – ризик, не спитавши броду,
не вимірявши, відповідно, росту.
але прийде і це уміння, згодом.

Все від сльози: і тінь її, й печаль.
І ніч давно своїм накрила тілом
Вогонь свічі і струшену вуаль
З очей і серця. Тільки крила,
Що Ангел поспіхом не взяв,
Світили сяйвом святості і дива.
---------
Іду на прощу, наче під вінець.
І небо покриває мої коси.
Несу ікону, а на ній – Творець
Про щось у мене тихо просить…
Усе це сон, бо чую – десь
Ранковим криком півень стоголосить.
----------
Прошкую боса з підписом “Душа”.
Хтось кине хліба, ну а хтось – копійку.
Та світ мені не винен ні гроша
У цім житті, закутим в слово “гірко”.
У цім житті, де кожен - сирота,
І світу тінь сприймається за світло.
Подайте, люди, дрібочку тепла:
Душа бажає душу відігріти.
----------
Ця жінка, схожа на колосся,
Прийшла до мене уночі.
Чи так було, чи то здалося –
Кричали лячно павичі.
І цокав маятник у скронях,
Немов годинник на стіні.
А під вікном, неначе сонях,
Всміхалась жінка… Уві сні.
---------
День вперто тиснеться в кулак,
немов бродяга в хату.
Давно нечесаний, патлатий,
уже забув і хліба смак.

А на столі парує борщ
і міцно пахне м’ята…
У тім кутку – Ісус розп’ятий
і я під ним…
Як бомж.

(2000)

В ситі вікна чужого світу
Зазирають птахи зими.
І в очах їх минуле літо
Вже давно загубили ми.

Де ти, друже мій? Чуєш? Знову
В лоні вічності спить зима.
Хто співає їй колискову
Там, де нас вже давно нема?

Хто ж птахам розповість про літо
Коли прийдуть часи весни?
Щоб вони рознесли по світу
Неземні кольорові сни.

Хто, скажи, як не ми зуміє
Відвернути нас од гріхів?
Хто посеред зими зігріє
Зголоднілі серця птахів?

Де ти, друже мій? Зірка рання
Впала пилом з моїх долонь…
І збирають птахи останні
Крихти пам*яті з підвіконь.

Віват вину, залюбленому в нас,
І хлібові, що нам у піч сідає,
І жінці, розчарованій не раз,
Що все-таки жертовно нас кохає.

Та є іще світанки, мов пісні,
Схололий обрій - для зорі підсвічник,
Безсмертні вірші та пророчі сни.
Що нам робити з неземним і вічним?

Цього ні з'їсти, ані пригубить.
Виламуємо руки, та не грати.
Нестримно час біжить: за миттю - мить.
Ми ж істину приречені минати.

Немов хлоп'я, в дитинства на межі,
Пірнає в чар дівочого купання,
Тілесні втіхи ще йому чужі,
Та манить вир таємного бажання.

Колись отак страждала у хвощах
Слизька тварина від чуттів навали,
Коли з'явились на її плечах
Два пуп'янки, що крилами ставали.

Для благ людських скеровує Господь
Тонкі різці мистецтва і природи.
Волає дух і знемагає плоть:
Чуття в останнє - шосте - коло входить.

2011

А сніг і дощ упереміш
Гвалтують плац, шокують місто.
Ховаймось попід, понад, між!..
Та скрізь незатишно, безлисто.

І на яку, скажи, біду
Блукати спогадами пішки?
Я, мабуть, з розуму зійду
(Або зіскочу, як з підніжки).

Такий із тебе кавалір
Чи з мене - дама нікудишня:
Слова, заношені до дір,
Слова, залатані колишнім.

Ми повернулися до них,
Бо нічим вже ні крить, ні критись.
І дощ пройшов, і вітер стих.
І в очі боляче дивитись.

Старі фасади, клени, ти, -
Цього хотіла я позбутись.
О, Боже, дай мені піти.
І сили дай не озирнутись...

2004

Усім відома теза:
ми – те, що ми їмо.
А тут читаєш пресу –
і сумно, аж до стресу:
ми ж є суцільне гмо!

В Кабміні на нараді
про це розмови йдуть,
і у Верховній Раді,
і в овочевім ряді,
де бульбу продають.

Колись ми всі здавали
на норми ГТО,
картоплю їли й сало,
жили собі й не знали,
що є десь ГМО.

Ми йшли до комунізму,
який був там – ген-ген!
А ворог лиховісно
щурам до організму
кролячий вводив ген.

Тепер все геть інакше:
ми – члени ВТО.
Демократичним ставши,
усе суспільство наше
боїться ГМО.

Від нього в нас, сердешних,
чи в наших дитинчат
повиростають клешні,
а ще хвости, й нарешті
два роги застирчать,

і стануть всі зелені,
мов ті, що з НЛО.
Тому й кричать зелені
за грантівські «зелені»:
«Геть кляте ГМО!»

Все має, прошу пана,
«Без ГМО» ярлик –
олія, хліб, сметана,
вода холодна з крана,
насіння і часник…

І кажуть, ніби вийшов
оце на днях указ:
щоб все було ясніше,
«Без ГМО» напишуть
на ДЕЯКИХ із нас!

Тому-то, громадяни,
пильнуймо, що їмо!
Що не гниє, не в’яне,
не їсться гризунами,
лише самими нами –
то є напевне гмо!

Хай лиш свого городу
врожай у казані,
та й ці дари природи –
боби, коренеплоди,
хоч би й гриби з-під плоту –
мо-ди-фі-ко-ва-ні!

2011

Прекрасне в нас закохане вино,
І добрий хліб, що в піч для нас сідає,
І жінка та, з якою нам данó
Пізнати пекло й насолоду раю.

Та що робити з кольором зорі
Над холодіючими небесами,
Де тишина та спокій неземні,
Що вдіяти з безсмертними віршами?

Ні животу, ні горлу, ні губам –
Миттєвість лине далі невловимо,
Заламуємо руки, але нам
Накреслено іти все мимо, мимо.

Як хлопчик, ігри кинувши свої,
Дівоче споглядаючи купання,
Любовні ще не звідавши бої,
Все ж мучиться невтоленим бажанням.

Як в первісних незайманих хвощах
Ревіла з розуміння, що безсила,
Слизька тварина, несучи в плечах
Іще дрімотні, не розкриті крила.

Так, вік за віком – доки є Господь –
Під скальпелем мистецтва і природи,
Кричить наш дух і знемагає плоть,
Для шостого чуття відходять води.

2010

за принципом тамагочі -
годую, вкладаю спати…
усе, що лише захочеш.
бо все – це не так багато.

бо є важливіші речі,
ніж осад в остиглім чаї.
я вірю. і, безперечно,
вчергове тобі прощаю.

і знов не прощаюсь. потім,
здолавши лялькові стіни,
побачиш рубці від поту
на скронях мого терпіння.

побачиш різкі сивúни
в куделі мого чекання.
не треба шукати винних -
ні вперше, і ні востаннє.

лише відпустити звуки,
заплющити міцно очі.
і жити отак, без стуку,
розчавленим тамагочі.

Заростає в душі, там де рай цвів, повільно осот;
Фраза милої сонце закрила, раптово, мов хмара…
Ти сказала мені: «Народись через років п’ятсот,
Зрозумію тоді, любий, може з тобою ми пара.»

…А півтисячі літ пролетить, наче спалах зорі;
Інші сни-сподівання пророчать, мов дивляться в воду,
Інші діти – не наші! – до вечора мріють в дворі
Що й вони через років п’ятсот пострічають свободу…

А півтисячі літ пропливе, наче бистра вода;
Інші душі ходитимуть світом, де рай розпустився,
Буде мрії ступати стрімка і всесильна хода… –
Зрозумію тоді, як я сильно в тобі помилився.

04.12.2010 р.

Кажуть, Данте боявся дантистів і блуду,
а Руссо знав напам’ять «Історію русів».
Може, так і було (я, звичайно ж, не в курсі),
а якщо не було – то напевно ще буде.

***
Зупинити набридливий відеоряд,
рвучко вийти в ефіри,
зірвавши стоп-крани пробачень.
У моїх незізнаннях –
переліки тих, хто мовчать,
у моїх неприходах –
переліки тих, хто не плаче.

* * *
Це серце знову бездомне. І твій діагноз невтішний.
Даремно в грудях судомить учора написаним віршем.
Даремно молиться мовчки у стенокардійнім угарі,
бо твій діагноз короткий: це серце тобі не до пари.

* * *
Є щось таки від сатани у неосудності афіш.
Коли ішов крізь мене в натовп, то не питав, чи ще болиш.
Коли ішов повз мене в будні міняти сонце на ліхтар,
то озирався так ганебно, немов неспійманий картяр
з тузом в кишені. Вправний шулер. Такий надійний мародер.
Безвинний злодій. Тиха кара. У кого вірити тепер?

***
У абсурду тендітні зап’ястя.
Ти приходь. Я уже не чекаю.
Просто вип’ємо м’ятного чаю
і згадаємо: вірили в щастя.

...Но вот зима,
и чтобы ясно было,
что происходит действие зимой,
я покажу,
как женщина купила
на рынке елку
и несет домой,
и вздрагивает елочкино тело
у женщины над худеньким плечом.
Но женщина тут, впрочем,
ни при чем.
Здесь речь о елке.
В ней-то все и дело.
Итак,
я покажу сперва балкон,
где мы увидим елочку стоящей
как бы в преддверье
жизни предстоящей,
всю в ожиданье близких перемен.
Затем я покажу ее в один
из вечеров
рождественской недели,
всю в блеске мишуры и канители,
как бы в полете всю,
и при свечах.
И наконец,
я покажу вам двор,
где мы увидим елочку лежащей
среди метели,
медленно кружащей
в глухом прямоугольнике двора.
Безлюдный двор
и елка на снегу
точней, чем календарь нам обозначат,
что минул год,
что следующий начат.
Что за нелепой разной кутерьмой,
ах, Боже мой,
как время пролетело.
Что день хоть и длинней,
да холодней.
Что женщина...
Но речь тут не о ней.
Здесь речь о елке.
В ней-то все и дело

1
Я йшов... Із камінця ступив на зірку,
Я всесвіт обійняв в собі самому,
А Слово мою душу спопелило
І знову відродило до життя.
Я бачив , ким я був і ким я стану,
Усі світи, в яких мені бувати,
Усі думки, які до мене злинуть.
Я бачив те, про що забув назавжди.
І, глянувши на долю, я оплакав
Той камінець, що береже пилюку
З могил забутих і могил, що будуть.


2

Є час для нас, а є без Часу час.
До нас Господь з’являється у Слові,
І ті, хто чує, на межу Часу
Стають, щоби зробити крок непевний.
Так хочеться спізнати Час без часу
Та повернутись в час, який для нас,
А в ньому вже чекати день пізнання,
Повторення, прозріння, забуття.
Я буду. Я не зникну. Тільки жах,
Що зникне неповторна мить і ранок
Настане інший, неповторний також.

3

Мій друже, я знетямлений увесь
Відвертістю буденності, мовчу
Про скімлення байдужості в людині,
Що порятунку в ницості шукає,
Шукає варварства і жалюгідних мрій.
Рядки забули насолоду рим,
Довершеність гіпербол, скло сонету,
А знають тільки марення, прокльони,
Уривки мови п’яної сивіли,
Яка не тямить, де вона і нащо.
Мій друже, як сумується тепер
За юністю. В ній тисячі бажань
Знаходили лише десятки здійснень.
Велика безтурботність нас кохала,
Світ не ділився дією гріха,
І вибору не вимагало серце.
Тоді ще був едем на цій землі.

4

Колись ще малюком я заблукав
В гаю, що за бабусиним селом
І гірко плакав, і кружляв навколо
П’яти акацій. Вдалині білів
Будиночок. Хотів піти до нього,
Але злякавсь. Так і дорослі ми,
Кружляючи поміж турбот буденних,
На горизонті істину вбачаєм,
А йти до неї, звісно, боїмося.
Цим користуються розумні вошколупці,
Пояснюють нам таїни буття:
Цей дивосвіт сполученням обставин,
Гормонами – кохання, а добро,
Лише, як необхідність виживання.


5

Один сказав, що терміну відсутність
Звичайно викликає плутанину,
Небажане хитання, нерішучість
Та сотні з цим пов’язаних халеп.
Мойсей же запитав Його ім’я,
Щоб визначитись. Бог не визначався.
Він вище визначень, він недосяжний в суті.

Днi мої тануть, як вiтер у жовтнi.
Сухо завмер полиновий пустир.
За горизонт розчиняються конi,
Невiдь-iзвiдки забiгши у зiр.

Без перегоничiв, без конокрадiв,
Невiдь-куди на беззвучнiм скаку.
Привиди пам'ятi, привиди правди
На переправi за привид-рiку.

Хоч не здається спустошена вiра,
Гублячи в трави коричневi слiд,
Все забуває жовтневе повiтря -
Днi полиновi, пил вiд копит.
1992

Мене порівняли з Шекспіром –
Шекспір ХХI-го віку!
Та в це я не дуже й повірив:
Поетів ж у світі - без ліку.

Мене порівняли із Глібом
Горбовським – ну, знаєте, може?
Та є у моїх віршах хиби -
Який я Горбовський, о, Боже?

Мене порівняли з Шевченком -
"Кобзар" знають всі і довкола,
Та жодної в мене поемки -
Що ж вчитимуть дітки у школах?

Мене переконують хором
І кажуть мені, що я геній,
Що я в поетичному морі -
Немов Євтушенко Євгеній.

Я з Пушкіним запанібрата,
На пиво з поетами ходжу -
Пора гонорари вже брати,
Вступати в письменницьку ложу.

Я вірші пишу на дозвіллі,
Пародії та епіграми -
А скоро придбаю і віллу
На Кіпрі, а, мо', на Багамах.

Дізнаються за океаном
Про вірші мої і сонети -
Осяє всесвітня шана,
Про мене напишуть в газетах...
...
Ну, що ви накоїли, друзі -
Читаючи ваші "коменти",
Втонув я у річці ілюзій,
Віддавшись на мить сентиментам...


18.01.2011

Такою народилась... Що ж я вдію? -
В мені примовк мій хліборобський рід.
Але я мову квітів розумію,
Говорю з ними ще з дитячих літ.
І слухаю, й дивлюсь. Од щастя плачу.
І Господові дякую за це.
За мить натхнення світові пробачу
Насмішки в спину, і злобу в лице.
У пісні дивобарви роздобуду,
Зчарую пензля з власної коси.
Чого ж вам так недобре, добрі люди?
Чого ж ви так сахаєтесь краси?
За дивний хист мене пробачте, грішну.
Сама не знаю - нащо і звідкіль?
Перемовчу печаль свою невтішну.
Замкну в душі невиплаканий біль,
Лиш світлу радість випущу за двері -
Нехай милує око, хай цвіте...
Вони живі, ці квіти на папері.
Для них, мов сонце, - серце золоте.
Вони також, бува, за крок од смерті.
І гинуть від жорстокої руки.
Зате, коли розквітнуть на мольберті,
Здається - будуть квітнути віки.
Як ті, що у садочку біля хати,
Чи ті, що в лузі, в крапельках дощу.
Убийте... або дайте малювати!
Я більш у вас нічого не прошу...

2008

Рибиною об лід
Народ товчеться
Допоки не візьметься
Оселедцем,
Аби покраяним
На золотій тарелі
Впинитися в Москві
Чи у Брюсселі.

У нас тут
При шикарному ставочку
Щупак поставив
Велетенську бочку
І маринади
Пряні насолив:
- Єднайтеся
В консервний колектив!

Поколола ніжні пальці – не відчула болю,
Тонко-тонко вишивала, прикликала долю.
Плакала, а чи сміялась – янголи лиш знають.
Задощило – і не спиться, серце тужить раєм.

Дивна жінка невагома в косах місяць ніжить.
Срібна посестра любові. Сніг біліє крижмом,
Сповиває млосно душу, сіє сон на вії…
Незіпсовано-дитинно в серці квітка зріє.

Проростає через північ кришталевим чаром
Дивна жінка, що вальсує з місяцем у парі.
Їй не спиться і не йметься, крила прагнуть лету.
Жінка-фея, трішки муза, втомлена комета.

Назбирала в кошик зорі – іскри для намиста,
Найяснішу і найкращу розчинила в тісті.
Замісила короваєм, випекла у сонце
І покраяла на скибки. Для усіх. То конче.

Дивна жінка, чи видіння, чи душа дитинна,
Крила білі, аж прозорі, без провини винна…
Вишивала рясно долю – гладдю, не хрестами,
Вірила в примарне щастя, щиро, до нестями.

16.01.2011

Йой, горе. Ой, Божечку. Жах.
Кушпела безмовного марева,
На схрестях доріг переляк
Кружляє кульбабкою замертво
Біда у словах не промовлена
У шибках-окрайцях очиць
Ошкірилась смерть не схоронена
На безні бліда горілиць...
Її би у землю, до Матінки,
Укрити од звіра, ячить
Оглухла од безлюддя ластівка
У сивому танці вовчиць
В домах-домовинах-кладовища,
Блукають примари-сліди
Остовів не схованих скопище
В обіймах журливих лози.
Квітасто горить самосійками
Поліське завмерлих облич,
Неспішна, древлянська гомінка
З світлин пожовтілих, світлиць.

Затужила на галявині хатинка...
Дивувалася, здіймалася навшпиньки:
"Де ж то сонце заблукало жовтокосе?
Сльозолисто ліс по ньому вже голосить."

І стурбовано віконце спохмурніло -
зранку в шибку диха вітер біло-біло.
Зачакловане немов - це сонне царство,
сіла осінь вже туман-куделю прясти,

веретеном ночі палець уколола -
та й заснула.
...і заснуло все навколо.

2011р

Прийшов жид, принюс колєчко,
Нич не ржавоє,
Я ж му з Олвейза крилечко
Дала правоє.

На ланцку москаль сердечко
Дав "красівоє",
Тоже дала-м му крилечко
Уже - лівоє.

Прийшов русин небричений.
Писок колеся,
Нич дарити не навчений,
Забрав "Олвейза"!

Каже: - Фігля файна, ніжна,
Може, й дві є?
Каже:- З нив нога у чіжмах
Не запріє!

От такого би любила
Мати в домі я,
Котрий думат, де би била
Економія.

Я вже "Олвейз" не купую
Сама временно,
Не з-за того, што шповрую,
Ай беременна…

- Мусиме-ся поженити
Типирь, русине!
- Ти здуріла?! Та иди ти!
Ніт, не мусиме!!

Бов скандал великий, шумний,
Усьо кончено…
Ун хоть сволоч, но розумний,
Между прочим є:

Бо ни пахнуло уд нього
Ані малинько,
А в жида воняли ноги
Из москаликом!!!

На краєчку країни, в осінніх краях,
Де асфальтом пливуть жовті човники листя,
Де повітря п’янить, як молдавський коньяк,
І всміхаються вулиці смагляволиці,

Де призахідне сонце сідає в Дністрі
І полоще волосся у стругах холодних,
Де той берег пришила стібками мостів
Голка з ниткою в пальцях господніх.

Шифер.
Штось ховзкий - видко падав дощ.
Восьмий.
Тарілки. Хліб, сметана, борщ.
Семий.
Туй ремонт. Циймент и вапно.
Шестий.
Туй за фронт никают кіно.
Пятий.
Ун, она. Сим не до кіна.

Море на четвертум палинки й вина.

Третій.
Пеленки и дїтинський писк.
Другий.
Старики. Дохтор мірят тиск.
Перший.
Магазин. Много шуб и пальт.

Оп-па! Долетів!
Асфальт

А на війні як на війні -
Думки згасають осяйні,
Високе небо тускне-гасне,
Життя плюється, кров’ю красне.
І полотніє дух тривоги,
На сонце моляться дороги,
Хліби пліснявіють насущні,
В тумані зріють дні задушні
І божеволіють солдати,
Коли сміються автомати,
Шугають душі в позасвіття
Невінчані…Сумне століття...

Осінні сайти обіцяють дощ,
І жовте, мов коньяк, стікає листя.
Веселі друзі в вічність потяглися –
Ти п’єш один, зітхнувши: «Так отож…»

Життя коротке – хоч на день продовж,
На вірш, на тост за всіх, що не збулися.
Погойдуються в чарці, як в колисці,
Два символи епохи – Бог і Бомж.

На дні завжди лишається сльоза.
Бродяги, ланці, грішники, сіроми
Із тьмяним блиском в золотих очах,

Чи є для вас, як стрінетесь по всьому,
Хоча б один генделик в небесах?
Мовчить Святе Письмо, як партизан.

вербовим прутиком - по глині...
заміси
слова і суті - у єдине тіло,
що на світанку щастям зо-ло-ті-ло:
воно - хотіло, і воно - летіло,
немов лелітка -
із медвяних снив

у бурштини чекання, в руки долі,
де краплею на споді - мураша
зав"язло у смолі:
його душа
спочинку просить...
ти цілуєш - "шаааа....
засни..."
...і засинає,
і поволі
збуваються обітниці усі,
що дані
травам, каменю і житу,
тобі, мені, метелику, осі,
зозульці, лані, мигдалеві -
ж-и-т-и:
не ворожити "чи буде, чи ні" -
триматися за серце чи стеблину...
...і павутинка усміху полине,
де полинові пахощі сумні
з лавандою сплелися
воєдино...

Залиши мені сонце в мереживі Ріволі,
Рясноцвіт парасоль під весняні барвисті грози,
Розпашілу квіткарку в усмішці від Мони Лі...,
І на теплих долонях легкий аромат мімози.

У ранковій імлі Єлисейські пусті Поля,
Розкуйовджені хмари на самій верхівці Башти.
Оксамитне кафе, де співав Азнаур, – і я
Загубила «сьогодні» й зустріла себе вчорашню.

Залиши рандеву під вогні авеню Монтень,
Неясне відчуття поцілунку – як незворотність.
Два бокали Шато О-Бріон і останній день,
Коли ми надпили чарівного смаку – самотність.

перстень кинула в криницю:
перса тугою повиті,
наче бинтом туго-біло,
щоб молозиво приспать...
сон короткий, невагомий,
по воді - по люстру кола
не дивись у ту криницю -
там живе тужавий біль,
там луною кам"яною
хтось зове тебе, тобою
хтось зітхає, і причинно
ходить в луках тінь чиясь...
перстень кинула в криницю -
і Зорею він озвався,
і руки її торкнувся,
і уже не відпускав...

Художественно блефуя, пытались говоруны
Добиться восхода солнца с неправильной стороны.
И всем им тогда казалось: имеют такую власть.
Но солнце опять всходило, откуда ему и шасть.

Известнейшие поэты, поэты куда ни глянь,
Пытались заставить банки платить им большую дань.
Но банки, любя поэтов, теперь, как и с давних пор,
Старались свою капусту скорей переслать в оффшор.

И бились тогда поэты над музыкой вечных тем,
Но стало тогда поэтов в траве не видать совсем.
Победа досталась мертвым, а между стеблей и струн
Непонятых подмастерьев носился лихой табун.

2009

Як добре, що вам болістю не я,
Як добре, що недужаю не вами,
І що ніколи втяжена земля
Не відпливе під нашими ногами.
І до вподоби у сназі смішній,
Розпущеній, не гратися словами,
І не палати в хвилі мовчазній
Заледве доторкнувшись рукавами.

Подобається й те, що при мені
Берете іншу ви в обіймів збрую,
Що не пекельні мечете огні
За те ж, п'янке, що я не вас цілую.
І ласку імені мого, мій ніжний, не
Пригадуєте днем і ніччю всує...
Що у церковній тиші над земне
не зазвучить над нами: алілуя!

Спасибі вам од серця і руки
За те, що ви мене о так - без тями! -
Кохаєте: за ночі без жаги,
За самоту вечірніми часами,
За наші не-гуляння до рання́,
За сонце, не у нас над головами, -
За те, що смутком вам, о там, не я,
За те, що в смуті я, о там, не з вами!