До гикавки б наївся крашанок
Без хліба та духм’яної пампушки,
Але до Паски рот свій на замок
Закрив і тихо вию у подушку.

Не бачу я звабливої груді,
Не цьомаю кохану у сідниці,
Весь піст сиджу на хлібі та воді
І погляди відводжу від спідниці.

Я заздрю і спортсменам, і митцям,
Сусідському собаці за парканом,
Їм можна з’їсти півкіла м’ясця
І закусить вареником в сметані.

Не знаю, чи сьогодні я засну,
Бо з чаєм з’їв я хліба тільки скибку
Я не дозволю нині таргану
Украсти із тарілки навіть дрібки.

А він принишк, вчуваючи кінець,
Який його чигає невблаганно,
До кухні зась ходити на ралець,
І воду пити зась з моєї ванни.

Я запитав учора у попа,
Чому він завжди тлустий наче діжка,
А я змалів, став схожий на клопа,
Худющий, наче з підворітні кішка.

„Тебе”, він каже, „всушують гріхи”,
Що каяттям і постом ще не змиті,
Та з слів оцих сміються й дітлахи,
Бо грішників товстих багато в світі!

Блищать звабливо вікна гастроному,
І зір шукає вуджених ковбас,
Ще трохи й я потраплю до дурдому,
Бо там не тільки уживають квас.

Мій нюх не гірше став чим у собаки,
Уява ж домальовує дрібки,
Сусід курча розжовує зі смаком,
Сусідка топче з серцем пиріжки.

Та я не буду їхнім епігоном,
Хай почекають шинка та окіст,
Закінчаться вже скоро макарони,
А разом з ними і нелегкий піст.

1
Ти кличеш до чужих вождів?
А ти зустрів нових пророків?..
Навчає мудрість, а не гнів,
Що вбивць народжує жорстоких.
До правди не приводить страх,
Торує стежку він до зради.
А час летить,
як хижий птах, -
Майнула чорна тінь над садом...

2
Всі розбрелися, мов отари,
І мовчкома ж бо - хто куди!
Лише новітні яничари
Щоденно пруть,
як чорні хмари,
І виростають - як з води...
Та нам до них немає діла,
Вони ж не лізуть у город.
Якщо зайдуть, тоді ми сміло
Піднімем руки,
ніби крила...
Що не кажіть, а ми - народ!

ІВАНОВІ ГРИЦОВКАНИЧУ ...і всім, хто вижив присвячено...


Багато весен повертаюся з війни,
Ні, я – живий, я просто ліг поспати.
Мій однокласник уже має двох синів,
Мені судилося в чужій землі лежати.

Приспів:

Чи за гріх, спитайте в Бога, чи провину
Я не чую крик весняний журавлів.
Кожен п’ятий під Шиндандом з нас загинув,
До наказу залишалось дев’ять днів.

Мені не страшно, бо я тут лежу не сам :
Нас п’ятеро і кожен ще безвусий.
Іван, Борис, Микола, знов Іван –
Ніхто з нас не дожив до літ Ісуса.

Приспів.

Тут нам не треба ні багатства, ні добра,
В єдину мить ми стали всі братами.
Іван з Полтави і Микола з-під Дніпра,
Борис, Іван і я , єдиний в мами.

Приспів:
Чи за гріх спитайте в Бога, чи провину...

2001 р.

Високе небо дихало в пульсарах,
Степи текли повільно, як псалом,
її по-скіфськи звали Майосара,
Що значить: Юнка з Місячним Чолом.
Та що — чоло і що — вишневі губи,
Коли з дитинства кинута в гарем.
Коли прийшли під ранок душогуби.
“Збирайся,— кажуть.— Підеш за царем”.
Жерці стояли хижі, наче круки.
Під серцем невимовно щось пекло,
їй край могили заламали руки,
Змастили лоєм місячне чоло.
Світ закотився — відкривайте жили!
А сонце мчить над степом — не спинить,
її по-скіфськи хусткою душили,
Щоб тою смертю рук не забруднить.

Стугоніло, гуготіло,
Все палило навкруги.
Біла спрага твого тіла
Не вміщалась в береги.
Сповивалися серпанком
Білі ружі між отав.
Білий місяць на світанку
Поза лозами розтав.
І над сонними житами
Крізь вогненні ятері,
Наче лебеді, злітали
Білі руки на зорі.
На ставку скрипіли весла,
Веслували в ніч скупу.
Стежки біле перевесло
Слалось в безвість по степу.

2.
Море точить леза хвиль.
Дно відкрите, як вітрина.
Ранок.
Серпень.
Море.
Штиль.
Вибирай собі перлину!

Ніч під камінь залягла.
Сонце – наче діжка меду.
Я – сама собі пра-пра,
Ти – собі далекий предок.

У краю лаванди – сіль
На кінцях строкатих китиць.
Спробуй – втримай повний штиль
У якім – не повторитись!

Моя осінь бешкетує знову,
І ганяє з хлопчаками м’яч,
У сережки-глід рядить діброву,
В мак і мед присмачує калач.

І майструє дах з вітрів крилатих,
Із бадилля соняхів – курінь.
Вечорами в гарбузах пузатих
Оживляє неземних створінь.

Ловить павуків на пластиліни,
У калюжі запускає флот,
Бродить у туманах по коліна,
І збирає терен на компот.

І сміється журавлиним сміхом,
І фарбує верби у бурштин,
І малим дівчаткам на потіху,
Випліта віночки із жоржин.

Пальці у горіховім лушпинні,
Аж по лікті кавуновий сік…
Знов стрічає ранок на калині.
Тільки підросла іще на рік.

Знаєш,
ти найкращий з моїх Музів,
найсвітліший,
най-най-най-най-най…
Ми, немов би
зв’язані у вузлик
почуття, що не перемина.
Ми занадто різні,
надто схожі,
щоби розгубитись між людей.
Хто ж мені
так серце потривожить,
як не ти?
Хто так засвітить день?
І коли спускається завіса
вечора
на втомлене чоло –
ти ідеш до мене тихо
піснею.
Я іду до тебе – в твій полон.
Погляд.
Дотик.
Усмішка… І музика
сходить, як зернятко навесні….
Дякую, Господь,
що поміж друзями,
Ти такого МУЗА дав мені.

Поклич мене у літо, чи у осінь,
Наговори всіляких небилиць.
Я в них почую тихе відголосся
Весни, яка лежала горілиць,
Відлуння ночі, що була слухняна,
Немов смичок сліпого скрипаля…
Народжувалась музика органна,
Закон тяжіння втратила земля…
Усе було, чи не було нічого?
Не грала арфа, не звучав орган,
На небі місяць не губив дорогу,
Збентежений, не падав за курган?
І щастя не було, лише здалося,
Примарилось, мов квітка на снігу?
Без наших снів не клич мене у осінь,
Я щастя не міняю на нудьгу.

Хіба я знаю, чи здолаю путь,
Якій себе присвячую віднині?
... У цій країні соняхи цвітуть,
Неначе у далекій Україні,

І так нещиро пише вірші час!..
Ключі пташині - знаки запитання.
У цій країні я спіткала Вас,
Я, Ваше нерозділене кохання.

Мені було даровано прийти -
Блакитно, стрімко, реченням окличним,-
І фразами осінніх павутин
Вплестися в риси Вашого обличчя.

Нехай Ви не забудете повік
Очей натхненних - істинних поетів
(Трикрапками - малиновий потік
Розкиданих узбіччям бересклетів)...

Ні сліз, ні обіцянок, ні прикрас, -
Печаль і ми, останні сонцелови.
Злетяться взимку спомини до Вас:
Один - як сніг, один - жовтоголовий...

2009


Я, - ВАША БЕЗОТВЕТНАЯ ЛЮБОВЬ
(російськомовний варіант)

Дорога эта выбрала меня
(И я дорогу нынче выбираю), -
Судьба моя, строка моя, родня...
Вы знаете, что я об этом знаю.

Мой птичий дух витает в облаках.
Мой птичий крик березами укачан.
Я - Ваша безответная тоска.
Я - Ваша безответная удача.

Мне уходить от Вашего крыльца
Волнисто-синим знаком восклицанья,
Крутым уклоном грустного лица,
Споткнувшись о морщинки расставанья.

Страны чужой холодная рука,
Моей страны задымленные очи, -
Судьба моя, слеза моя, строка
В рябиновых созвездьях многоточий...

Отчаянною силою стихов -
Собою Вашу комнату наполню,
Я, Ваша безответная любовь,
На небеса заброшенный подсолнух...

Багряний вересень проливсь дощами
над полем, лісом і ставком,
і над моїми згаслими літами,
що в сніп лягли, підкошені серпом.

О, змийте все з душі, осінні зливи!
Лиш чисте срібло в ній лишіть.
Хай знов воно колись у день щасливий,
мов паморозь в промінні, заблищить.

Купляю тобі квиток у вітророзвійному напрямку,
Цілую в щоку, кладу до валізи тепло і «Моршинську»,
Ну все. Не сумуй. Ще до когось у світі пригорнешся.
А я?... – Відбулась пластиром, на душі лиш подряпинка.

Навіщо мені багаж земний з мичкуватим коренем,
Із теплою ковдрою, геранню в вазоні і кавою в ліжечко?
Ходитиму в капцях, змарнію… та раптом об кригу поріжуся,
Зроблю крок з вікна, полечу і дім залишу розореним.

Ти любиш светри під горло і Клімта полотна в золоті,
Збираєш кульбабове сонце, а стіни фарбуєш в затишок,
Зі мною ж ти тільки простір і небо пустельне матимеш,
Холоднокровність, безсмертя і пальці морозом сколоті.

Я те, що сьогодні цілую – завтра розмию зливою,
Годую лиш горобиною мерзлою і найкислішим тереном,
Порожня, аж дзвін, і дорога склом гострим постелена,
Міцна, як алмаз, і вже кілька століть не була вразливою.

Рятую тебе від цинізму, зневір'я, життєвого затінку,
Любов – це свобода й довіра, а в мене одна кріпаччина…
Праматір не злість, просто колись вже і кимось навчена.
Та від’їжджай скоріш! Бо серце колише крапельку.

Я заздрю дубові гіллястому,
що на узліссі гордо зріс,
і в книгу спогадів я кластиму
листки пощерблених беріз.

І зачароване природою,
яка згасає восени,
вже серце дише сном і вродою
прийдешньої весни...

(переклад з російської)

То неучасті участь –
то безглуздя сурма.
Стільки літ мене мучить
білий край – Колима.

До дзвінка, до фіналу,
де скипівся рядок,
я його доконаю,
пожиттєвий мій строк.

На змагнічену стрічку,
аби біль з`якорів,
відходили у вічність
табори, табори.

Смолоскип Інван-чаю
не згорить на очах
і пече – не згасає
чорний Бутугичаг.

Блиски сонця солодкі,
стерти літо пора.
Біля голої сопки
батько мій помирав.

Полічу їх незнаних,
переведених в дим...
Розкажи мені, камінь,
як він був молодим.

Як він жив, як він вижив,
як терпів, як мовчав.
З кожним роком він ближче,
мій колимський причал.

Як зайти – мов картинка,
а назовні – рентген.
Бурхала, Серпантинка,
Ізвестковий, Ельген…

Ці жахітливі цяти –
чорнохмарі літа
Tи лежиш необнято,
злотожила Тенька!

Не суди, прокурори,
без торбин та тюрми
ти мій присуд і горе –
строк дітей Колими.

Не по праву бажання
край мій – сон, де болить...
Присуд у виконання
привели. Привели.

3 Вересня 2009

Напустила осінь білого туману,
Щоб ніхто не бачив, як листок паде.
Мабуть зрозуміла, що прийшла зарано,
Похапцем прогнавши літо золоте.

Кутається осінь в дощові пелени,
Опускає очі у пожовклий кущ.
Зашарілась густо рум’янцем у кленах
І хова багрянець у зелений плющ.


2008 р.

Солодке моє кохання,
Настояне у роках,
Постукало в серце зрання
Ожини горня - в руках,

Достиглої в млоснім серпні,
Палючої як огонь,
І я той дарунок щедрий
Взяла із долонь його.

І все. Ні доріг, стежини...
Облиште, думок рої.
Гарячі до сліз ожини,
І теплі вуста твої.

(Серпень, 2009)

Ельфики-вії над щічками солодко пурхають.
Спи іще, спи іще, - ранок спинається лиш:
Тільки-но вчиться засмаглими нозями тупати,
Тільки-но падає м'яко у теплий спориш.

Тільки-но пробує вперше терпіти, не плакати,
Слухає нишком, як зляканий джмелик гуде.
Спи іще, любий, любистком заклечаний клаптику.
Хай ще натішиться серце моє молоде.

Хмари по небу розкидано білими рифами.
Будуть, мій сину, громи і веселок мости...
Мамині сльози прозорими ельфами-римами
Спурхують з вій, щоб на стежці твоїй зацвісти.

2009

Бої із тінню,
битви з вітряками...
Ці нерозлучні друзі - біль і бій.
Написано і на роду, і в кармі:
чоло-в-чоло стикатися з биками,
коли червона сукня на тобі.

Такий талан – сама у шкуру влізла.
Навіки прирекла себе саму
списи ламати об серця залізні,
з’являтися живцем на власні тризни
і демонів ловити, наче мух.

Тріщить арена, як старе корито.
Шалений тан.
Кривавий карнавал.
Тобі - ловити усмішки і квіти,
і голими колінами світити
на гострі роги,
ікла
й слів оскал.

///ескіз///
Спекотний день
мляво
- е-хе-хе-хе -
волікся
порошаною дорогою
повз наше село.
Звідкись
хмаринка легковажна
приблукала
- у небі повний штиль -
–ах-ах-ах-
втратила орієнтацію
зачепилася краєчком
за вершечок старого горіха
- о-го-го -
І знехотя сипнула
пригорщу важкого срібла
на поруділе подвір’я.
-ой-ой-ой-
Перші ваговиті краплини
радісно дзенькнули
об лапате виноградне листя.
- дзінь-дзінь-дзінь-
Навшпинечки
потягнувся спориш
на прив’ялому моріжку,
хапаючи крихітними
зеленими долоньками
райдужні дощинки.
-гей-гей- гей -
І враз хлюпнуло рясно, красно –
але вмить розпорошилося,
розсоталося
і навіть
порохи на вулиці
не прибило.
-все-все-все -
Залишивши клапоть рукава
над горіхом,
скупа хмарка
поволі попленталася
далі,
танучи у вилинялій блакиті.
- там повний штиль -
Сусідки-ринви
невдоволено
буркотіли –
даремно пробудилися від сну,
і на цей раз
концерту
не буде
-ох-ох-ох-о
...........
музика несправджених надій
.....................
липень 2009

Неучастия участь
тихо сводит с ума.
Столько лет меня мучит
белый край – Колыма.

До звонка, до финала,
до кипения строк,
я его отмотала,
свой пожизненный срок.

На магнитную ленту
свою боль якоря,
уходили в легенду
лагеря, лагеря.

Факела Иван-чая –
негасимый очаг,
и горит, не сгорая,
черный Бутугычаг.

Блики солнца так робки,
значит, лету конец.
Не у этой ли сопки
погибал мой отец?

Сосчитать их пора мне,
превратившихся в дым…
Расскажите мне, камни,
как он был молодым?

Как он жил, как он выжил,
как терпел и молчал…
С каждым годом он ближе,
мой колымский причал.

Изнутри – как картинка,
а снаружи – рентген.
Бурхала, Серпантинка,
Известковый, Эльген…

Эти страшные пятна,
черных лет облака.
Ты и впрямь необъятна,
золотая Тенька!

Без суда, прокурора,
без сумы и тюрьмы
ты мне стал приговором –
детский срок Колымы.

И по праву рожденья
моя родина – сон.
Приговор в исполненье
приведен. Приведен.

14.06.2009

Сонечка маленькі на шкільнім подвір’ї,
Посмішки гарячі – осінь навтьоки!
І зоріють айстри, мов рясні сузір’я,
І солоне щастя зронюють батьки.

Постели їм, доле, стежку споришами,
Поведи їх класами в неозорий світ,
Зачаруй їх піснею, словом і віршами,
Сторінками книжними у життя політ.

Теплими долонями вчительки найпершої,
Огорни їх, доленько, білими крильми,
Вірою у кожного надихни на звершення,
І навчи їх бути справжніми людьми.

Сонечка маленькі – щирі оченята,
На шкільній стежині їх найперший крок.
І цвіте бантами урочисте свято,
І в серцях лунає радісний дзвінок!

Мов перед смертю, встигло все доспіти:
Отави сиві, жито і життя.
Іще не осінь,
Але вже й не літо...
Іще не плач, але уже виття
Душі лісів, дочасно посивілих.
По венах русла котиться ріка...
Баби сумні на призьбах насиділись,
Перебирають спогади в роках.
І журавлі збираються у зграї.
Така судьба їм: цілий вік журись,
Бо ще таки нема напевно раю
Ні там, де шлях яріє догори,
Ні тут, де біль і пил дорожних марев...
А те, що біль – то все-таки живе.
Йдемо у вічність дикими отарами
Заблуканих, наляканих овець.

Я поцілую кожний пальчик твій,
Немов троянди росяну пелюстку,
Як ніч на сад накине білу хустку
І під калину ляже вітровій.

Ти шепотітимеш: "Коханий мій!.."
Торкнувши словом душу, як галузку,
Розв'яжеш давніх сумнівів мотузку,
І полетить думок веселий рій.

Ми до світанку будемо з тобою
Пливти кохання світлою рікою,
Аж поки нас обох не зморить сон.

Заснеш на грудях, як мала дитина,
І на вуста твої впаде росина,
Як поцілує радо Купідон.
1982

1
Хлібину сонця день знайшов у полі,
Намилувався нею він доволі
Й поклав на синю скатертину неба,
На сонці хмарка - наче дрібка солі.

2
Перегорнув я спогадів сторінку,
В душі знайшов не стухлу ще жаринку,
Коли дмухнув, яскраво заіскрила, -
То юність повернулась на хвилинку.

3
Удосвіта лапасто-білий сніг
Засипав густо стежку і поріг,
А в серці - сонячно і солов'їно:
Я в ньому весну милій приберіг...

4
З любов'ю в серці, з ніжністю в очах
Я радісний кохану зустрічав,
І гордий тим, що землю ти, народе, -
Красунями такими уквітчав.

5
З прадавніх невідомих ще сторіч
Розділена доба на день і ніч.
Але коли ж упала на цю землю -
Сльозина перша з материнських віч?

6
Він тоне у брехні, як у болоті,
Бо вік живе у фальші та підлоті.
Я з острахом на нього поглядаю:
А чи не має жала він у роті?

7
Дорожча честь за дорогі напої,
Не їх шанують споконвіку вої.
Це наші предки в сиву давнину -
І мертві з рук не випускали зброї1

Зі зб."Veritas in profundo"(1998)

Для маленького Іванка
Склала мати колисанку.
Колисанку дивну склала,
Місяць й зорі повплітала.
Поміж зорями ясними
Річка снів дитячих плине,
А у річці - місяць-човен,
Казочок чарівних повен.
Човен хвилею гойдає,
Птах-казкар увись злітає,
Поспішає до Іванка,
Заспівати колисанку:
- Люлі-бай, моє хороше,
Снів спускається пороша,
Хутко в ліжечко лягай,
Казку гарну оглядай.
Люлі-бай...

В море радостно надо входить, как дети,
как будто в храм, разув перед водою мысли,
чтобы чёрными его глубину не метить,
забыв обиды и вкус имён врагов кислый,

чётки слов принося на алтарь покоя,
бросать монетку или придумывать сагу
о том, как море расслабленною рукою
щекочет пятки древнему Кара-Дагу.

Із дзвіниці без дзвону Правда
дивилась, як світ горить…
А світ не горів – падав;
билися дном догори

серця… З неба видзвоню
словом зливу під білий гриб…
«В діраву діжу бий бриндзю», –
батько мій говорив…

Вележирувала, сніжила
тополя – пух
скрізь.
Злість –
їсть.
Кров, як солона джиґра
тричі згорнулась –
шість,
шість,
шість…

Миє вода камінь, миє,
Душа ми як рана ниє.
А таких є більше душ, як моя,
Я за них ся, як за себе бою.

Айбо, што я можу учинити,
Окрім того, што ся вчу усіх любити.
Сонце світить кождому єднако,
Дако ся сміє, а дако плакать.

Всі межи собовісьме похожі.
Пророслисьме туй, як зерна Божі.
А земля в нас благодатна в Закарпатті,
Туй мадяр, румун і чех з русином браття.

Галичанин ся уживать з руським,
Єден другому давно вже руку тискать.
Легкосьмеся всі договорили,
Бо для нас Христос – то більша сила.

Та чому душа ми неспокійна,
Доки у верхах ще будуть войни.
Позираю в воду з сього моста,
Чому людям ниґда ниє доста.

Миє вода камінь, миє.
Душа ми, як рана ниє.
Моїм туй онукам жити,
Будуся за них молити.

2009

Вогонь догорає –
і скоро нас грітиме попіл.
Списи перехрещені,
тільки їх вістря німі.
Про що вони снять, не дізнатись ні зараз, ні потім,
Бо ми не дійдемо.
Бо воїни стануть людьми.

Ти чуєш, мій жилавий ладо,
мій юний Стрибоже?
Це кидають сутінки виклик мені і тобі.
Полює знемога на серце посвячене кожне -
чи станемо першими
і не повернемо вбік?

Вогонь догорає і дивиться в очі незмигно.
На з’єднані руки немовби нап'яли ланцюг.
Я зможу тобі розказати,
я вірю, що встигну
від нас голіруч відвести небезпеку оцю…

Прислухайся, як шелестять осокори тривожно.
А голос немов у смолу бурштинову загус.
Послухай мене...
Та чому, як на лихо, не можу
ні звуку добути
із флейти обвітрених вуст?

Ріка закипіла,
і птаство завмерло довкола.
І знову до битви –
жене за собою потік.
Я списа подам
і молитиму сонце схололе,
аби цей вогонь наостаннє
прозрінням опік.

Кінь виграє копитами, летить каміння.
Ти чорним поглядом вдивляєшся у далі,
Тонкі вуста, орлиний зір, чоло зі сталі,
Могутній тавр! Історія внесе в скрижалі
Твої сліди із часу сотворіння.

І зникне страх. Тут велич непоборна!
Вся сила каменю у жили переллється,
Набатом в грудях лунко б’ється серце,
Душа Землі в твоїй душі озветься,
Зітруться часу споконвічні жорна.

Торкаюсь стиха залишків стіни-фортеці
І відчуття твого – як подолати втому,
Знайти шляхи із нині в невідоме -
І ти упевнений, бо саме тут ти вдома.
І гори дихають із ритмікою терцій.

Дурман розіллє ялівець в розлогім вітті,
Все той же вітер гне-не зігне сосни,
В підніжжі хвилі грають віртуозно,
Прадавнє небо ковдру стелить млосно.
Твоє й моє. І снігом з гір тисячоліття.

Жадана госте, не всміхнетесь навіть.
Чому надміру
Ви прекрасні й строгі?..
В моїй чернечій келії убогій
Щоночі сходять очі зеленаві...

Тісні віконця вгору поплелися,
Дубова лава, кухоль на ослоні.
Навіщо з казки вимріяв колись я
Ці виноградні пальчики солоні...

Навіщо вітер грюкає острожно,
І збиті зорі падають в ожини?
Сумну цю казку я змінить не можу...
В ній Ви давно,
давно Чужа Дружина...




-----------------------

Авторський варіант російською:

* * *

Желанная, не улыбнетесь даже,
Вы так прекрасны и высокомерны.
В монашьей кельи нищенском пейзаже
Зеленых глаз восходят звезды мерно.

Окошек тесных резкое стакатто
И силуэт расколотого клена.
Зачем из сказки вымечтал когда-то
Вкус виноградный пальчиков соленых?..

Гремят щеколды, бредит вечер синий,
Стою один, молясь и возражая, -
Я эту сказку изменить не в силах,
Вы в ней давным давно жена чужая...

Річенька сріблястая
Виграє на сонечку,
Скажи мені, милая,
Що на твому донечку?

Доля моя тяжкая,
Донечко не чистеє,
Та й вода не ясная,
Течиво не бистреє.

Люди мене стиснули
Кам'яними брилами,
Гріхи в мене скинули,
Як прип'яли вилами.

Вода життєдайная
В смутку замутилася,
Сила моя тайная
Та й занапастилася.

Прости мене, річенька,
Що я в тім не знаюся,
Змити горя з личенька
Та й не спромогаюся!

Річенька сріблястая
Виграє на сонечку.
Вірю буде, милая,
Чисто твому донечку.

Я не Тетяна, листів не писатиму, не поцілую два рази на здачу. Може, хіба що в житті дев’ятому тебе я пробачу. Бачиш: пачка, пуанти, озеро сцени, на воді танцюю під музику Баха, а знаєш, напевно, у тебе в генах відсилати усіх ...в Айдахо. Або ще й далі – до Оклахоми, де як завжди нікого вдома, і тільки вітер цензурним матом пише піщану історію штату.
Не Пенелопа, чекати не буду, я не маяк для гульвіси-баркаса із Амстердама або із Лурду, самотність мені протипоказана. Самотність викручує мізки і руки, вбиває тіло цвяхом у ліжко, коли ж я сліпцем іду на звуки, вона щосили притримує віжки...бо я не звикла сама і надовго, хоч крила відріж серпом веселки – равликом вилізу з тіла свого й полізу шляхом з варяг у греки...

Твоя не-Ребекка.

Матінко,
моя вишнева гілочко,
нагідко срібна, зіткана з тривог,
до півночі над зошитами білими
ніч креслиш білим рукавом.
Виходиш проводжати.
За усмішкою
твоя сльоза прихована пече.
Про щось завітне мовити не сміємо.
Ледь-ледь схиляюсь
на тремке плече.

Поцілувати навіть не відважуюсь.
Хіба вітрець обійме враз обох.
Садочок, двір, притінені конвалії...
Наш тихий рай,
в якому Мама - Бог.

Осінньо на душі, її заносить листям,
Ще трохи - й через край... Юніє травня день,
Гойдається садів уквітчана колиска.
В мені вже сніг іде.

...Щось проказав і стих, ти був ні в сих, ні в тих, і
Я забрела в стежки, що їм кінця - ніде...
Про щастя жебонять зірки, від щастя тихі,
І сніг, і сніг іде.

Чому твоя любов немов несита рана,
Непевна і терпка: загоїться? зведе?..
Немов оця весна, сліпуча і нерання.
А сніг безжально йде.

І клин куди не кинь, а в думці -
на віки, та
Для вічності смішна упевненість людей.
Ген пелюсток вогонь -
сторіночка відкрита.
І сніг, і сніг іде.

…і розкриває темно-зелені віконні долоні
і розтуляє ламкі каламутні повіки
тихий Луї на триногому дзиґлику
пускає крізь пальці свої телефонні кучері
скаче навшпиньки від «ре» до «ля»
із Риму в Бомбей
and backwards…
дзвенить предметними скельцями
у стиглу бурштинову спеку -
триває…


тонкий кольоровий Луї
гнучка оксамитова Іо

... що переможно гримить шахівницею
розчахує радо лаковані половинки
ставить на жменю воїнів маорійських
12 (дванадцять) дрібненьких блискучих ґудзиків
своєї картатої блузки і ... програє..
шаленості янських вогнів
білого…
…наче сонце Луї
волосся
… тремтливої Іо

електрично потріскує
артикулюючи тишу
впивається в ватяну сутність
трамвайних дзвінків
і дзвінків телефонних
липкого асфальту і хліба
й холодного листя шовковиці

… і десь під самісінькі хмари
смагляві дітиська
у білих хрустких комірцях
летять сторчголов
з недільної школи
і тихо відсапуються
під шерхкою стіною
старої броварні,
стискають в спітнілих руках
яблука кольору крові
навпіл з водою з дощівки…

накритий подушкою,
глухо цокоче годинник

і

прозора пульсуюча Іо
м'який пелехатий Луї
стрімко вростають у теплу
розбурхану порожнечу

Коли тебе сурма твоєї туги
Покличе знов у дальній рідний край,
Де ждуть тебе безчестя і наруга,

Слова над пеклом Дантовим згадай:
Per me si va, nella citta dolente!
«Сюди йдучи, в скорботу і відчай,

Надії мусиш знищити дощенту».
Гамуй, мандрівнику, смертельний жах,
Коли в душі погасиш сірий день ти

І сонце змеркне в чорних небесах.
Нехай мовчазний і сумний Вергілій
Тобі піде назустріч у степах

І в синій край Шевченкових ідилій
Нехай веде до міст і дальних сел,
Де чисті весни й нам колись зоріли.

Вважай за магію страшну чисел:
Ось пекло, це землі частина шоста,
А край зелених верб і пишних зел,

Що скрізь його покрила вже короста, —
Останній в пеклі круг, дев’ятий круг.
О фабрики й кремлі з людської кости!

Не спокій лагідний — безладний рух,
Де хаос в димі чорному регоче
І вбила хімія безсмертний дух.

Скляні, напівзакрижанілі очі
Тих матерів, що власних немовлят
Жеруть із голоду! О бенкет ночі,

Що над землею стеле чумний чад!
О мертвих тіл багряні гекатомби!
Що звалося «душа», «зоря» і «сад» —

Все втиснуто в трикутники і ромби.
До пісні кожної, до всіх думок
Рука диявола чіпляє пломби.

І ти, ти — лиш відірваний листок,
Якого кружить невідома влада,
Затягши в свій безсоромний танок.

В дев’ятім крузі пекла чорна зрада
Реве, роззявивши сто тисяч пащ,
Шматує, рве, рокує на загладу.

З лобів тих пащ рогами сотні башт
Ростуть і в морок зносяться високо,
А в башти кожної крізь пітьми плащ

Тебе чатує невсипуще око...
Тікай, тікай і не життя рятуй,
А душу, й, вийшовши в простір широкий,

Вітай незнану долю, як сестру, й
Вдихай у себе волі вихор п’яний,
Кущі чужі і камені цілуй.

Зостанься безпритульним до сконання,
Блукай та їж недолі хліб і вмри,
Як гордий флорентієць, у вигнанні.

Та перед смертю дітям повтори
Ту казку, що лишилася як спомин
Прадавньої, забутої пори,

Як у грозі, у блискавиці й громі
Колись страшну почвару переміг
Святий Георгій в ясному шоломі...

І як дракон, звитяжений, поліг.
27.03.1935
"У Первозванного на горах"
ВИБРАНЕ, 1991

Розгорнувсь заграв сувій,
Як там десь пустує змій.
Може то посеред ночі
Кінь рудий жита толоче!?
Аж під хмари тара-рам –
Промінець то тут, то там.

Цей промінчик не простий,
Біга він під зоревій.
Його Сонце упустило,
На ніч спати залишило.
Від кілка грець одв’язавсь,
Шкварити танок узявсь.

Дідко дощ став буркать злий,
Що онук гарцун такий,
Ланцюгом старанно клацав,
З пересердя аж заплакав.
Веселун – на хмару сів,
По ній громом торохтів.

Взяв ще берло та й махав
І свободи вимагав.
Не помітив – Сонце встало,
Все безладдя вщент пропало.
Лизень мати пригорнув,
Та простила, що утнув.

 
під синє небо
зелене море
з пивної пляшки

розбити душу
розлити розум
пісками пляжів


* * * *


солодке світло
недільне свято
неспішні звички

розсольний вітер
ліниве сяйво
повільна стрічка


* * *


де сонце сипле
на хвилі люстра
сліпучі луски

чуття прозорі
за вічний обрій
за інші глузди


* *


де проминають
достиглі мрії
птахи без ліку

у пінну легкість
спекотну свіжість
на захід літа



*




 

Arrivederci,
неспокійний Рим.
Колонні парки вицвіли за літо.
Прощально калатаючи мохіто,
Лишу тебе заселено-густим
вересовіти.

Ще ледве серпень.
Рятівний квиток
Везе від колізеїв і вокзалу.
Сезон вистав, яких не показали,
Аплодисменти всмоктує у смог
і п’єдестали.

Дощі прогнозні
спацерують шклом.
Замовкли телефони і фонтани.
Я вже далеко. Пір’я і пергамент
Кладу миролюбиво у шолом.
А місто тане…

Спадає тога
й втома. Новий день
Дитиною спинається на плечі.
Ліплю цей день. Він мій найперший глечик -
Зрікаюсь в ньому піснею пісень
від порожнечі.

2009

О, дивна ніч! Вирує океан,
І падає крихка фортеця серця.
Ти скорена стихією! Не сердься,
Бо це тебе кудись веде туман.

Я не віддам! Вхоплю, немов орлан,
Якому все завжди чомусь вдається, -
І в небеса, бо вільно там живеться,
І не стихає пристрасті вулкан.

Лише не бійсь ні рук моїх, ні крил,
Ще трохи вище і зникають хмари,
І я тебе стискаю все міцніше.

Засліплюють твої сяйливі чари,
Вже падає, здається. небосхил, -
І я махаю крилами частіше.
1999

*
Перисті хмари плинуть з твого краю.
Дощу не буде.
Знаю,
Вчора ти
Своїми слізьми викликала зливу.

День тріснув перестиглим кавуном,
Думки побігли тарганним насінням
(Чорним на фоні червоної крові).
Запізно збирати вчорашнє каміння –
Опустилося тяжко-далеко на дно...
Хотілося смаку відчути солодкого –
Тарганні думки кусаються осами.
(Чорними на білім тлі паперовім).
Запізно ходити вчорашніми росами –
Запізніле таке відчуття Короткого...
22.08.09

І не тиша в душі – пустота,
як в квартирі подружжя бездітного…
Напишу сам до себе листа,
розповім, як живу. Смішно?.. Тільки-но

плачу… В дзеркало не дивлюсь…
Це в стоячій воді живе руслиця…
Ось півчарки розлив на обрус…
Це не руки – душа моя труситься…

Рідна ненько, Україно – шана тобі й слава!
Ти - квітуча, щира й вільна слов’янська держава.
І куди б не мандрували по білому світу,
У серцях ти завжди з нами, бо ми - твої діти.

Проросла, як зерно в полі, прадідів звитяга,
Що вела до перемоги під славетним стягом.
Кров козацька – не водиця, в ній могутня сила,
Дух незламний, наче криця, що дає нам крила.

Українського народу сестри ми і браття,
Горді за свою свободу – нас не подолати!
До снаги нам працювати, щоб онуки й діти
Вдячно нас могли згадати і щасливо жити.

25.02.08р.

"И дышит нам в лицо
дракон-забой жарою"
Іван Нечипорук

Хто в небо лине,
Кому – в глибини,
І від нуля
Розлуку лічить
Не на хвилини
Вона, земля.

Щоденно вої
Ідуть в забої
Тепла задля,
Але ні крихти
Не дасть без бою
Вона, земля.

То жар, то вибух,
Вода і крига
Тіла схиля,
Ні вниз, ні вгору,
Трима в покорі
Вона, земля.

Поглянь-но, брате,
Йдемо збирати
Удень зірки,
Пліч-о-пліч стати,
Бо ми – солдати,
Чоловіки.

Така робота,
Крокуй, піхото,
І від нуля
Така вже доля,
Ми орем поле
Твоє, земля.

Підземне поле
У чорнім лоні
Твоїх скарбів.
Аристократи…
Сто раз продати
Твій біль і гнів.

Каріатидо…
За що купити
Твою сльозу?
Чим оцінити
Ті білі квіти,
Довічний сум?

Він не із криці,
Твій білий лицар,
Тремтлива плоть,
Йому нелегко
У пеклі штреку
Себе бороть,

І все ж, уперто,
Незламно-твердо
Щодень – з нуля
Ідуть в забої
Мої герої.
Твої, земля.

Сотворю собі літо і виліплю в літі себе.
І тебе, щоб удвох зустрічати і пестити вечір.
Заодно сотворю собі небо, як льон голубе,
І трояндовий сад,
у якому пташина
щебече...

Сотворю собі рай, сотворю, бо й насправді пора.
Закосичуйся, літо, визорюйся світлим буршти́ном!
І стікатиме пісня росинками див з-під пера,
Малюватиме пензлем душа
вже достиглі
картини.

Лоскотатимуть губи цілунки пухнастих кульбаб,
І зомліє земля від такого небесного щастя,
Там, де Божою милістю ти і володар, і раб,
І нічого у світі
блаженного раю
не застить.
…Сотворю собі літо!

І знову слів катма для перемовин,
Як ніби пластир горло заліпив.
Росте доба, а тільки тіло ловить
Відсутність руху і відсутність злив.
Вдихаю літа, тихо ніби ладан,
Вечірній заспокійливий ефір.
Пора відпусток -
хмари вийшли з ладу,
а я живу усім наперекір.

Стеблинка.
А в кроні майбутнього дуба
Вже вітер співає.
Невже ти не чуєш?

Ікринка.
А короп дзеркальний на плесі
Вже скинувся дзвінко.
Невже ти не чуєш?

Хмаринка.
А блискавка вже розщепила
Березу на друзки.
Невже ти не чуєш?

Дитинка.
А янголи вже «Алілуя»
Гуртом заспівали.
Чуєш?

Захотілось Черепасі
Імідж поміняти:
Панцир зараз не на часі,
Й колір сіруватий…
От вона й придбала в дебрях
Суконь повну шафу:
А-ля кобра, а-ля зебра
І а-ля жирафа…
Приміряла довго, чинно,
Й задля епатажу
Посунулась на стежину:
Що громада скаже?
Як хотілося овацій
Амбіційній пані!
Та отримала за працю
Лиш розчарування…
Звідусіль самі лиш зойки
Й вигуки лунали:
Хто ж це Вам біди накоїв,
Та що ж з Вами стало?
- Хто насмілився обдерти,
Вас, таку хорошу?
- Бідна і невинна жертво,
Подавайте в розшук!
Засмутилась Черепаха –
Хоч стрибай із мосту!
Поміняти одяг – махом!
А імідж – непросто…