Детство

северный полюс
ангины

к ноге прижался
теплый тюлень
грелки

голову сжали
наушники

земных полушарий

термометр
вынутый из-под мышки
показывает

температуру
океана

Фигуру моей души
не могло передать мое тело

Тело моей любви
не найти на фресках Помпеи

Фигура моей любви
не сплетение
не слияние
не нанизывание
не поедание
это не действие
это маленький вакуум
образующийся в горле

Голубить сонце жовтаве листя
Своїм проміння,
Стікають барви до падолиста
Німим молінням.

Минає літо, триває осінь,
А я чекаю...
Прихильно небо дарує просинь -
Ворота раю...

Маленьку мушлю в руках тримаю -
Вона зігріє:
Кому розрада у дні одчаю,
Кому – надія.

Відпусти, я так більше не можу.
Відпусти, я забуду тебе.
Знаєш, все це на казку не схоже,
Тільки плачу й жалію себе.

Відпусти, я не хочу так жити.
Я давно не кохаю тебе.
Наші спогади хвилею змито,
Я піду, ти забудеш мене.

Відпусти, я тікаю від тебе.
Я іду. Прощавай і лети.
А вгорі плаче зорями небо.
Плаче небо. Мене відпусти.


2008

ІІ
Ой повіяв буйний вітер, повіяв, повіяв,
та він мої співаночки горами розсіяв...
.........
у наших міжгір’ях і зворах,
по сиглах, бескидах, плаях
душа прабатьківської мови
блукає, мов зранений птах
...........
Співай, доню, не бороню, кілько твого світа,
по чім будеш пам’ятати молоденькі літа?..
...........
відлуння між скелями б’ється,
чи встигнеш, чи вловиш цей біль
все тихше і тихше.
А в серці
прадавніх пісень заметіль.
...........
Загусляй ми, гудаченьку, в чотири струночки,
най любкови заспіваю красні співаночки...


-----------
звір, зворина – великий яр у горах, по дну якого зазвичай тече струмок, а схили поросли кущами чи деревами;
сигла – густий смерековий ліс, заплутаний, в якому дерева можуть мати по кілька верхівок, там легко заблудитися;
бескиди – скелясті неприступні гори із прірвами. урвищами;
плай, плаїк, плайик – плато на гребені гори, де нема лісу, там можуть випасати худобу або косити; і стежка в горах теж так деколи називається.
...але, можливо, в інших діалектах ці слова мають інші значення чи нюанси :)

Три шпарівні ґаздині – сиві парки
Прядуть куделю осені у парку
Артроз суглоби крутить, та припарки
Як мертвому кадило, і сумна
Похукає в долоні Нона перша,
Безсонну втому на коліна сперши,
Бо сонні риби утікають з верші
Бо все – марнота
І усе – мана.

Веретено тікає, як достоту
Життя стікає з п'ятниці в суботу,
Децима друга не спитає, хто ти,
Її робота – стежити за тим,
Як стежка-стьожка стелиться під арку…
Шукай її – тепліше… тепло…парко…
Як жовта білка у зимову шпарку,
Збігає шпарко ниточка у дим,

Як в дім до нього…
Дивно і пустинно,
Нечулі руки пестять зимну спину
І парка третя затремтить: дитино,
Ти не повинна, як не хочеш, та…
Воли волочать темряву вологу,
Впряглася й Морта (вже якась підмога)
Листопадове прядиво убоге,
Лише у Бога – голка золота.

А гола тиша вляжеться на груди,
Як сивий камінь чи гіркавий грудень,
Воли умерзнуть в груддя, і маруди
Ворони галасливі…
І тіка-
ють
жінка-осінь-нитка – три в одному
з отого диму та отого дому
І третя парка мружиться крізь втому
І не здригнеться парчина рука…

тінь твого дихання лине сюди
тінь твого кроку
в каре візьми залети упади
теж кароока

час що потоншав плече замастив
тиньками відня
та сповиває міста і мости
мрія надсвітня

з”явишся! свінеш!
над тлумом отих
кінних і піших
там
на воротах
на золотих
найзолотіших...


2002

— Знімай пальто.
Тримай —
ось чай гарячий.
Не обпечи уста...
Спочинь з дороги.
---------------------
— Ось я малий,
то тато-мама...
Ти пий, ти пий...
Я просто гляну,
Чи ти не сон,
а чи не
приверзлося.
--------------------
— Твоя рука...
Які тендітні пальці...
Замерзли любі?
Дай-но поцілую...
Ось я, торкнись,
Ще зранку брився...
Я так люблю...
Пробач, що я
колючий...
-----------------------
А хочеш я
до зір дістану?
А може ковдру?
Мила, ти зігрілась?..
НЕ метушусь —
Я місця не знаходжу....
Дозволь торкнусь —
Чи, часом,
не наснилась.
©ммв

как Алигьери
адовы ступени,
как древней мушке
тело янтаря,
как рыбам тина,
как кулисы сцене,
как букварю
слова от «а» до «я»,
как контрабасу
только голос низкий,
как пальцев пять,
чтоб сжать их в кулаке,
ты нужен мне,
как Риму Папа Римский,
как рваный ритм
верлибровой строке.

ноябрь 2009

Напоїти б тебе чар-зіллям!
(чи хоч липовим чаєм із медом)
і закутати в теплу ковдру,
і дивитися в ніч... А небо
вже складає із зір букети.
Он гарцює нестримний вітер
під ворітьми із першим снігом –
теж не знає, куди подітись.
Очі в тебе волошково-теплі,
ти сьогодні – герой моїх снів.
Нас єднає самотній вечір,
але прикро – роз’єднує Львів.
Поспішає за серцем годинник,
на подушці ромашка цвіте,
хризантемами пахне кімната...
Я б до тебе! Я б тільки до те…
А надворі легкі пасьянси –
снігопадом ворожить вечір.
Напоїти б тебе чар-зіллям
і обняти ніжно за плечі!
Гіркувато-терпка хризантема
тихим подихом сни обвінчає.
Обійняти б тебе й напоїти
чи чар-зіллям,
чи липовим чаєм.

2009

У душі порожнеча.
Краплини дощу стікають по тілу,
Як по вітрині нового супермаркету.
Я втратила гідність.
Мені соромно.
Я хочу провалитися крізь землю,
Щоб більше ніколи не побачити
Того, хто це зробив.
2008р

Збирає ранок
Тонкі полотна туману.
Пахне черешня,
Біла черешня.

До дому, дому
Садами в’ється дорога...
Як твої очі
Юно світились.

Іду садами,
А пам'ять повна тобою.
Пахне черешня,
Біла черешня.

Спи. Засни.
Повертались на берег рибальські човни.
Хмарка по хмарці спадає до сходу,
Як по листку листок.
Два верхівці під’їжджають до броду:
Сивий кінь поклав копита в воду,
Вороний – на пісок.
Чуєш, дівчина темнокоса
Грає в сопілку червоним рибкам,
Щоб червоні рибки заснули –
I вони засипають.
Чуєш, по звуку звук
Поглинає морок недобрий.
Дальній міст тремтить, як протятий павук,
Будяки підіймають шпаги на обрій
I тануть. В’яжуться гронами
Зорі, пускають віти увіч.
Спи, колихнула запонами
Ніч.

1932

Дощі, вітри…
Чого в нас не бува?
Усе прийняти і – рушати далі.
Я оживаю на твої слова.
Я терпну на усі твої печалі.

Нічого стороною не пройде –
Усе крізь відстань будь-яку озветься:
І радісне, і грішне, і святе,
І те, від чого закипає серце.
7.11.09.

…не зірвалась до неба у крик журавлиний,
Хоч і рвався той крик із невтішної крові,
стугоніло у грудях і біль розмивало на мливо,
на сльозу, що трималась кілочку не довго…
…і пливла, зігріваючи душу і шкіру,
та спіткнулась, – шукала якоїсь шпарини,
і навпомацки тицялась в дощ, у примари, у віру,
і губилась в калюжах – розтерзана й мирна…
…пересіяні ситом плевели і горе
вже одягнуто в шати сріблястого грудня –
не зірвалась у крик одинокої чайки над морем
із осінніх і вже запізнілих… та – буднів…

…не просіяних… тих, що на світі тримають…
Для доріг, що народяться з першого снігу…
До останнього подиху, кроку і… – Кави немає…
…Ну хоча б на ковточок життю і на втіху…

1.
Осінньо. Сінно. Синьо і осино.
Усмішка в люстрі скіфського меча.
Во ім’я Духа, Матері і Сина
Шлях в інший світ отеплює свіча.

І непокрите травами коріння,
Як голим серцем зірвана зоря.
Сивіють вина – то вода осіння.
Із клена лист – мов лист з календаря.

Горбаті духом не летять нікуди,
А ті, що не вернуться, – хай летять…
На те вони, на те вони і люде,
Щоб не в собі шукати благодать.

Осінній ліс говорить із собою.
А степ такий – мов дідова рука.
Який наш час – такі його й герої.
Кінець імперій – пусто у віках…

У лісі пусто.
А в душі плакучо.
Осіньо. Сінно…
Голос – як сльоза.
І щось таке смішне і неминуче
Лежить на несусвітніх терезах.


2.

Оце така осіння Україна.
Хоч землю їж – а іншої нема.
Розвіюся по «женщинах» і винах…
Поет не гетьман.
Лаяти дарма.

Шаблина з льоду.
Ствол із очерету.
У сні і в бурі він такий, як все…
Не лізе в світ – як вічність у газету.
Сльозу пасе.

По горло в пісні і по очі в зорях,
Що, вітряні, злітають в океан,
Полинний сік просторий і прозорий.
Сам собі пан.

Сам собі пан.
Ні страху, ні неволі.
Хмільний відстій століть, тривог і гроз.

Оце тако…
Спішить собі поволі
Дніпро – у Лету,
Лета – у Дніпро.


3.

Велика осінь.
І старий туман.
І замість даху зорі наді мною.
Я тут живу, немов мене й нема.
Я ще люблю ту воду під вербою.

Від свічки свічку терпко засвічу
В сільській церковці з коренем глибоким.
І сонну душу кутаю в парчу,
І сонне тіло зваблюю в осоку.

Як пережити осінь цю мою?
По кришталю – солоний мед сльозини.
Столітні вина пригоршнями п’ю,
Немов печаль з обличчям батьківщини.

Сестра лата озонові дірки.
Брат косить трави під водою Лети…
Таке от щастя з Божої руки,
Безумно-тихе – як печаль поета.

Така от карма: битися об лід,
Нести в собі велике свято Роду…
Багаття, річка, зірка і політ…
І злата осінь –
Плата за свободу.


4.

Намацую цей дощ, неначе нерв,
Хоч наді мною небо повітове.

Куди ж мені податися тепер?
Бо не податись я ще не готовий…

Куди ж мені подітися навік?
В любов чи гроші, подорож чи славу?

Яке б вино не випив чоловік,
Усе воно на зорях і на травах.

У скіфських вазах чути голоси.
На вазах тих – сузір’я і суцвіття.
Сльоза відбита в крапельці роси,
Така одна, мов ти і я у світі,
Що слухаєм дитину в животі
Чи зірку в небі, чи ріку підземну…

Я так нестерпно жити захотів,
За все сплативши кров’ю,
Недаремно:

За славу й волю, хату і садок,
Струну, що в’яже прірву та вершину.

Куди ж мені?..

Вертаюсь до казок
Про козака
І дівчину-калину.

         Світ мені ліг – мов гніздо із колючого дроту…   
            І. Павлюк         


мій світ не ліг – летить собі і квилить
гніздá не доторочує дроттям
аби осісти – поза планом виліт
але й посадки – зась! – то не життя

світ не лягав мені – ще не втомився
і ніжність сильних (ні не анекдот)
не до кінця всотáв – а вже вломив ся
бо так хотів – як діти (не пілот!)

жіноча спрага і криваве вовче
виття – крізь зорі що затихли в нас
запаленням підсвіченням – пророчим
злоспалювальним! темрява вляглась…

Хай мерехтить тонка моя печаль
Над селищем, що куриться димами.
Дими синіють. Колії блищать.
Холоне світ до бісової мами.

Вдивляюсь в очі стомлених кобіт,
Грудьми налігши на руків'я мосту.
Пускаю кільці, мружачись собі
В білястий, наче крізь гардину, простір.

В посьолок цей, що був мені дружком
Із молодістю втеклою на пару.
І, звісно, смуток золотим пушком
Діткнеться серця – тут нема «базару».

Та хай собі. Щасливий буду й тим,
Що є ця мить, коли прозоро й просто.
Блискучі рейки і блакитний дим...
І я стою. І все не сходжу з мосту.

Я иду за водой
и о дно моего ведра
головами бьются ромашки

У глибоке небо поринаю
Духом спраглим, і у час нічний
З нив космічних зорі пожинаю
Аж до рання, доки дзвін гучний
Не розбудить сонце життєдайне
І окреслить обрії земні…
В пору цю все скрите і потайне
Явою зоріє у мені.
Я дивлюся істині у вічі,
Чистим серцем слухаю її
І гадаю – в котрому сторіччі
В ній прозріють бачення мої ?
Чи зустріну друга-однодумця,
Чи в самотніх роздумах згорю,
Вкривши злою славою безумця
Всю свою земну, марнотну прю ?
У священне небо виллю тугу,
Хай у душу падає дощем
Незнайомий ворогу, ні другу
Поетично вистражданий щем.
Хай безплідне слово косять роки,
Ним насичусь, мов ковтком води,
І згадаю свої перші кроки,
Що сумні залишили сліди.
Доле, доле – випалене поле,
Зоре згасла, горісна струна !
Вирок твій журою серце коле
І чужа, не прощена вина
Безталанням падає на мене,
Милі очі бачити не хтять
Як з’їдає листячко зелене
Демонічне полчище проклять.
Небо ! Небо ! Скільки ще про світу
Мені нести цей тяженний хрест
В темноті, без жадного просвіту,
Співчуття і права на протест ?
У тобі я хочу розчинитись,
Розлетітись, мов по вітру пил,
І за себе грішного молитись
Ревно Богу між нічних світил…

2006

Моя епоха ? Ані трохи !
Сучасний вік окупували жохи…
Кипляча магма – зболена душа,
Їй все чуже, вона усім чужа.
Над нею меч, під нею – мла провалля,
З обох боків – химерні віддзеркалля.
Позаду – ніч, попереду – пітьма,
Минуле – сон, майбутнього нема ?
Що я таке, чому і задля чого ?
Чи буде щось із явного нічого ?
Чи в румовищі суджено лежать
Єству, що не тотожне з вічним строком,
Нести на собі горісну печать,
Воюючи з безчестям та пороком…

Сумний вигнанець з царства муз,
Заблудний мандрівник-захожа
В суєтних роздумах загруз.
Якщо на те є воля Божа –
Змирюсь. Не стану докучать
Творцю за дану мені ношу.
Зітерти вщерть земну печать
Небес високих не попрошу.
Я маю те, що заслужив.
За те подякую в молитві.
Мені здавалося: я жив,
Коли ходив по гострій бритві
У небезпеках. У вогні
В’юнка душа перетопилась…
А може бути, що мені
Вона так виразно наснилась…
А може бути... Та хтозна,
Що було, є, що далі буде ?
У світі кожна новизна –
На мить, і світ її забуде.
Усе – примарність і обман
І правди іншої немає,
Окрім ось цих сердечних ран,
З яких розпука википає…

2005

Я – калюжа,
я – платівка
під голками Ваших підборів.
За цілий тиждень жодної зливи –
я нездужаю
і тільки
зрідка програю уривки моря:
бризки, сплески,
краплі, кола – псевдохвилі.
Я – платівка. Я – калюжа.
Я чекаю на Ваші кроки.
Чесно.
Дуже.
Я існую доти, доки
наступають мені на душу.

2009, осінь

 
1


храмовий змій, хтивий голуб
  хто би тебе спокусив
на злотисто-сріблистих ланах
    у галактиці хмарно~чумацькій

приязно огортаючи
  тьмяним коштовним покоєм
під каприччіо хвиль снігових
    під цикламеновим небом

ейфорійні вічі бажань
  чи забуття водоверть
лагідний лід, тихий голод
    аби спокусити тебе



2


у дні солдатів живодерської снаги
на дні сталевої хисткої пастки
гірка зухвалість ~ грішний сміх
продертої гротескової суті

як ллється смерть і сніг летить
на тротуари у скривавлених річках
залізом загнана парує ніч
зубами креше плоті божевілля

як в океані змиє бруд жорстокість
із болю заіскриться мертвий космос
над звалищами залишків людських

чи підеш ти, зі мною


Аміклея



 -}{-




 

У осені свої закони:
Дощем наповнює флакони
Чужого міста.
Руйнує стіни і пороги,
Кидає жменями під ноги
Банкноти листя.

Міняє, ніби, все на краще,
Птахів вистрілює із пращі
Крізь неба сито.
Сліди лишає на серветках
В старих поетах, і поетках
Незнаменитих.

Недофарбовані паркани,
В книжки закохані ботани,
Ти – Я – мовчання…
Дні на розп’ятті чи розпутті -
Роки студентські незабутні,
Та, вже останні.

Смак алкоголю, нікотину,
Цирозом вражено печінку –
Куди вже більше?
Сніг з листопадом у долонях,
Відтінок золотий на скронях…
І трошки віршів…

За хвилину до того, як випаде дощ,
ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском
ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж
твого тіла і враз його стиснуть.

Так легкі голуби, на вулицях кинуті,
відчувають смак їжі за мить до годівлі,
так солдат, що за хвилю повинен загинути,
відчува деформації у власному тілі.

Сміх, що має до мене назавтра прийти,
розпізнаю сьогодні поміж плачу я.
За хвилину до того, як з’явишся ти, -
я тебе передчую.

1993

Твоє ймення - відлуння варязьких дружин -
Від норвегів прийшло в наші землі.
Юних предків твоїх між холодних крижин
Нібелунги купали в Ульгемлі.

Твої очі - мов сполох зірниці вночі.
Недосяжні, й такі мені любі.
Ніжним шалом любові в полон беручи,
Залишають в сум’ятті і згубі.

Твої губи - троянди в едемських садах.
Так гріховно жадають кохання.
Я до тебе лечу, наче з вирію птах:
-Чи ти любиш? ... Мовчання... Мовчання.

Недопущеність на свято. А навіщо тобі свята?
Печію свою плекати - то плекай
Будь легким же - будьмо брате! - щоб недбало забувати
слів віршованих пасати - хай

Площі людські правди-кривди і твої веселі кроки
А безодня волоока ніби тлом
В це зневірене бароко шлях зі степового боку
Шлях за вітром гуляй-поле за вуглом

і сонця і сотник гонта й синя тінь від хмарочоса
заплітаються із льосом - Боже мій...
і не знаєте - агов там! - що ж ви дивитеся скоса -
що мого на серці й думці і кишені потайній?


2008

Йдуть рядками нормо-дні,
кращі серед гірших,
видають себе одні,
а читають інших.

Сніг розтанути не встиг
у долонях Крішни,
ми ховаємо одних,
плачемо по інших.

Обираємо святих
із мільйонів грішних,
нагороджують одних,
пам’ятають інших.

листопад 2009

 
Василина Верховинка

зі співучих санскритських слів
одягни на цей вечір намисто
хай у мушлі перлина зблисне
не чіпай
не чіпай
не чіпай
не відкрити усіх америк
не розкрити усім душі
у краю кипарисових снів
забувай
про магічні слова...



Сонце Місяць

білий крук летить з рук
вечір пристрастно тіниться
орхідеями збовтаних хмар
розлітаються стріли розлук

у краю кипарисових див
на піску срібних снів

слідом трепетних ягуарів
скрізь туманну феєрію мрій



Василина Верховинка

...нам не вистачить мелодрам
у краю кипарисових брам
де метеликів рвійний політ
безнадійно-банально розтав
крізь туманну феєрію мрій
хоч реальність одягне вуаль
та скоцюрбиться в мушлі душа
за садами терпких ностальгій
за словами магічними – жаль



Сонце Місяць

невагомий пісок на твоїх
долонях безслівних
чари безжального аромату
ночей магнетичних
зі штормовими вітрами
над уламками снів
у неймовірній мелодії
безкінечної миті
крізь яку шурхотять
неритмічні серця
фантастичних майбутніх
перлин для намиста
на перламутрову пам’ять

про краї надвечірніх садів
про алеї терпких кипарисів



Василина Верховинка

у краю надвечірніх садів
осеніє
ковзкий перламутр
вислизає повільно із рук
і шурхочуть сипучі піски
по краплині
стікає журба
у краю кипарисових брам
лиш оця павутинка тремка
забриніла
мов дримба
причаєно
розлітаються стріли розлук
зігріваємо
кожну піщинку
у долонях
нехай не спішить

осеніє у світі
мій друже
а на серці
світає



Сонце Місяць

їм не треба розкішних прикрас
тільки спокій піском легким
тільки світлий небесний дим
розминулися пам’ять і час

у краю надвечірніх садів
на очах позолочених дів

сутеніє..

осінній каданс
між землею та вирієм
між печалями
& летаргією
жовто_холодним листям
кружляє
повільно
танцює в падінні
через мрії
та вітровії
у містично~
прозорий романс

їх сховає осяяна тінь
за шляхами та долями
під убивчими кулями
перламутром огорне кремінь

за роздоріжжями символів
у садах нерозгаданих снів



Василина Верховинка

сутеніє
уже листопад
срібна паморозь вкрила нас
розминулися пам’ять і час
і не треба осінніх прикрас
вже на чорному мармурі
глянь
біле полум’я хризантем
жовте полум’я скорбних свічок
крізь туманну феєрію мрій
не шукай романтичних тем
все засипле легким піском
тиша цвинтарна
листопад
сутеніє
таки сутеніє



Сонце Місяць

у мріях віддаленим берегом
зникає неясний смуток
в очах ніжних квітів
едемським садом
із небуття віків
музикою ледь чутною
обертанням долоні униз
нам подають
клятого присмаку вічності
на перламутровім лоні

між сонцем і місяцем
невечірня свіжість
чорно~червоно~білим
метеликом

у краю кипарисів



С*




 

В Діброві в житі мак. Чого він мені тут?
Бо в хаті при столі чарки давно початі
Бо є в Діброві ліс а в лісові є дуб
Він Чаплин бо живуть на ньому чаплі

З туману ж – Сусуман – недовідомий край
Як дідів син сказав: "не зрадники як би ж то..."
А дід собі співа: "набої подавай..."
І жаль мені що не мені те вийшло

З осріблених сторін – така вишнева кров
Світ колами пішов а хтось прийшов на круги
І щось пече немов вогні з ярів-дібров
Чи голова покладена за други

            Миколі ВІНГРАНОВСЬКОМУ,    
                незникомому    

День стоїть до небес. А канапа пуста.
Ви вдихнулись в раптовості світу.
У тремтіння листа, в білостінні міста,
Що під вечір оранжево світять.

Ще відходить мені від “нема”, як від сну,
І кімната провітриться від тютюну,

Та вже видива вигнули вії:

Десь як закрут ріки, слова м’ята і сіль,
Чомусь дотик щоки, чомусь срібна таріль,
І червоне вино пружношиє...

Ви такий мені є – над плачí і платкú –
Фіолетово-флейтова музика.
З позаземних рівнин золоті завитки,
І у хмар ваших губи усміхнені.

От і все. У своє знов мій мріється шлях.
Повз вечірнє розвітрене дерево...
За горби, за міста в золотавих джмелях...

Синьо світиться вами душа по краях
І веде все, й витає попереду...

Я захотел заглянуть в пасть зверю

а увидел
маленькие домики под красной черепицей
высунувшихся из окон старушек
детей идущих в кирху на концерт Баха
желтые кусты форзиций бледно-розовые соцветия очиток
кружку пива стоящую на тротуаре
рядом с мастером укладывающим плиты

Он подмигнул мне
и весело крикнул:
- Рус сдавайся!

Так и не смог доесть
золотую буханку дня

Посмотрел на часы
половина семидесятого

надо ложиться спать
гасить свет
в глазах

Руки можно поднять
чтобы капитулировать

чтобы взлететь

На базарі дід Гарбузик
Вибирав собі картузик.
До прилавка підкотився, -
І на хвильку розгубився:
"Скільки краму, люба нене!
Аж розбіглись очі в мене!"
Огірочки хочуть солі,
Кріп купує парасолі,
Бурячок - зелену гичку,
А Квасоля - довгу тичку.
"Дай картузик до лиця," -
Просить дід у продавця.
Продавець: "Чудово! Знаю!
Я за модою встигаю!
В цім сезоні - колір новий:
Темно-синьо-фіалковий.
Ще б тобі такий жупанчик -
Будеш, наче Баклажанчик."
Чуха дід живіт і боки:
"Обійдусь без шапки поки:
Кольори у нас в оселі -
Жовті, сонячні, веселі.
Краще я куплю на згадку
Гарбузисі шоколадку,
Жменьку білого насіння
І нового гарбузиння."

То скажіть: чому Гарбузик
Не купив собі картузик? :)

Всего страшней -
ходить по городу,
Где вас убили.
(Лариса Морозова-Цырлина)

Когда-то древняя Флоренция
убила Данте.
Без травли в прессе и рецензиях,
без секундантов.
Изгнанник вечный - гордость города,
но до могилы
земля, отвергнувшая смолоду,
не стала милой.
И он стоит, взирая сумрачно
в своем бессмертьи
на небожественную суетность
родимой тверди.
Жива обида, нерасколота
в небесной силе.
Как страшно это - жить над городом,
где вас убили.

Земля аж двигтить, як іде товарняк,
На колію всім вантажем налягає,
І котиться щебінь, і грунт осідає,
Аж моторошно, аж бере переляк.

А потім поволі усе -замовкає,
Все менше на рейках відлунює стук,
І тиша навколо така залягає,
Що чуть, як плете павутиння павук.

7492 р. (від Трипілля) (1987)

                                        Юлії Зотовій та Оленці Осінь
І. Примарності
Озера-дні, на дні листки ожинні,
осонні, - ніжку краля у хотінні
оголює і пестить нею воду.
І ще тверда рука у кавалера,
ще вірить у безкарну насолоду,
а краля - що віддасть не хтивій тіні
на дні свою, таку небесну, вроду.

ІІ. Зваба
А сон, красуне, де тебе Ясон
бере і знову, зовсім не мара, -
а справді рай, а тут сумна діра,
в якій затримуватись не резон.
Одне лише - виходити за сон
тебе навчити зможу тільки я,
та надто горда усмішка твоя.

ІІІ. Оголення
Невже ви не радієте ніколи?
Не прагнете єднатися з коханим?
У дзеркалі минає ваша врода...
Надворі ж осінь звичного окови
знімає у захопленні багрянім.
Це більше, аніж вивільнення тіла -
оголеності не пасує цнота.

ІV. Щедроти
І виверження, лиш окличний знак.
Одвіку так - до поклоніння діві
героя налаштовують цілунки.
А як інакше, раз у нас од віку
немає кращого за ці дарунки -
Верзувій і усотуюче море
жадань жіночих, вироками скоре...

VІ. Навернення
- І груди, грона винограду литі -
важкі і соковиті, що однині
для них обмеження земної миті,
душа твоя віддавна прагла, знаю,
нести щедроти в медяному квіті…
- Мій Світовúте, від жаги палаю,
долий мене вином своїм до краю!

VІ. Післямова
Натхненні стрибунці - осінні дні,
духмяні зела, огнища святкові,
небесні передвістя на Покрови,
і всі жінки богині, а боги -
глейкі сліди за Господа ногами,
на акварелі цій, окрай зими,
що змиє фарби білими дощами.


2009

замерзла лепеха у ноги босі,
лелеки відлетіли, легіт трав
сухот набрався, кашляє до ранку
стара верба над чорториєм цим.
і білий дим – густий, гіркий, ранковий,
як привид піднімається зі сну…
ніщо не потривожить мертву тишу …
лише тоненький голос: «спи-засни» -
то люляє посивіла русалка
до хлопчика в колисочці з лози…

Вже давно відплело павутиння їй бабине літо,
У неділю приходять у гості онуки і діти.
Осінь колір змінила, так сумно, що листя останнє
Опадає, та в дім завітало неждане кохання...
Відганяла його, бо соромилась - близько вже старість,
Та осіннім листком у вікно залетіло - зосталось,
І вона розцвіла, ожила, як весна, забуяла.
Хоч би листячко все не опало, хоч би не опало...
А червоні і жовті листки все кружляють у вальсі,
Все забули у вирі танку, хай бо грає Вівальді.
Двом зима не страшна, пахне листя осіннє у хаті,
Те, що встигли вони зберегти, восени назбирати.

31/10/09

Холодна тиша. Місяцю надламаний,
Зо мною будь і освяти печаль мою.
Вона, як сніг на вітах, умирилася,
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.
Три радості у мене неодіймані:
Самотність, труд, мовчання. Туги злобної
Немає більше. Місяцю надламаний,
Я виноград відновлення у ніч несу.
На мертвім полі стану помолитися,
І будуть зорі біля мене падати.

1932
Із збірки "Медобір"

1
Для вас творю і буду вік творити,
Я хочу стати вашим фаворитом,
Улюбленцем красивих ваших душ, –
І задля цього варто – вічно жити.

2
Студений вітер, а душа вогниста,
І полум’я чомусь таке іскристе.
Ачей, колись охопить білий світ,
Щоб душі спалахнули пломенисто.

3
Я часто сплю лише на одне вухо,
Тому всю ніч на друге вірші слухав.
Їх під вікном читали два бузки,
Всміхався місяць, знявши капелюха…

Старію вже... Старію, бо пора.
Повітря й час настояні на глиці.
Слова до тебе линуть з-під пера
Сосни - вічнозеленої жарптиці,

У мерехтінні місячних річок,
В огнях беріз, погашених зарання.
Старію вже. Тому скажи: за що
Твоє мені явилося кохання?

...Кружляють над узліссями сумні,
Сухі прокльони осені-лоліти;
Мов камені, летять услід мені.
А ти їх перетворюєш на квіти...

2009

Дощик, дощик по калюжах
Кап! Кап!
Потанцюймо разом, друже,
Чап! Чап!
Все по купках із листочків
Стриб! Стриб!
Осінь тихо у куточку
Хлип! Хлип!
Дощик зловимо за поли
Хап! Хап!
Осінь вíзьмемо у коло.
Так! Так!
Дощик змерз, намокла осінь -
Гай! Гай!
Їх запросимо у гості –
Чай! Чай!

2009

Люблю тебе, незаймана природо,
Де не ступав потворний черевик
Сучаних монстрів, за справдешню вроду,
За - без косметики - прекрасний лик.

Люблю тебе, вкраїнськая природо,
За цю безмежну просторінь полів,
Невловний непоборний дух свободи
Витає в ній, як велетенський гнів.

О земле рідна! Що ж, нехай останній
Я твого племені абориген,
Живе прекрасний, мов Шевченко ранній,
В мені твій гордий нескорений ген.

Козацький дух акумулюй у серці
Усіх вкраїнців справжніх,що були,
Щоб став я із Чорнобилем до герцю,
Щоб всіх космополітів ми змели.

Щоб серця радіація мойого
Робила владарів із батраків,
Щоб нам засяяв знову лик Дажбога,
Щоб смерті страх на попіл погорів.

Щоб стала справді вільною Вкраїна -
Країна хліборобів, козаків,
І щоб родила кожная родина
Нових Шевченків, Симоненків, Богунів!

7501 р. (від Трипілля) (1995)

сині вершники в житі
з прожилками білих вен
розпашілі хвилини
простежити їх – ген-ген…

ті намахані коні
одне викликали – гнів
я любила тебе
рівно стільки як ти мене ні
і любила за те лиш
що ти мене не-любив
вистачало на каву
на віршика й піну днів
а за решту – не знаю
мовчати би – не вдалося
розлюбила і годі
залиш мені звив волосся

годі вершникам скніти
в болотянім полі-сні
…перепуджені коні
та лицар не на коні…

 
йому давно не сняться сни
і не малюються картіни
у мерехтінні вільних тіней

полюють первісні коти
під забуття старого даху
вино ховає лиходій

здирає пафосне граффіті
у переході босх міський
перелилося віршів листя

під лиховісну тишу хмар
мінорний місяць & димар
не знаючи, примісячився



 -}-




 

холодный дождь уже давно
пустой сквозняк вдыхает в офис
я пью вчера остывший кофе
и медленно смотрю в окно

не разбирающий пути
идет-бредет по тротуару
с лицом морщинистым и старым
ребенок в поисках груди

и треплется уставший лист
пытаясь удержать березу
и дом стоит в развратной позе
глотая мокнущих лолит…

РУБАЇ ***

1
Я згоден бути в рабстві у Любові,
Всім серцем їй служити я готовий.
А дві сестри – ненависть і злоба,
Хай між собою чубляться до крові.

2
Ти чашу долі не доп’єш до дна,
І в тому буде лиш твоя вина.
О маловірний – чуєш ?! – зупинися, –
Перед тобою – вічности стіна.

3
Раптове, наче блискавка, чуття
Освітлює – і душу, і життя.
Щасливий той, хто у простому слові –
Шукає і знаходить відкриття.

Перечорніло, перетліло,
Перекричало і пішло...
Це вже не ти, не твоє тіло
Від мене в слізоньки воно

Перебуяло, віджилося,
Перелюбилось день і ніч.
Це вже не ти, не те волосся,
Що шовком ранило із пліч

Передивилось, полетіло
Собі у вирій до своїх.
Це вже не ти, не твоє тіло,
Та я ще біля твоїх ніг...

Будьте гордыми, будьте сильными,
Меньше модными, больше стильными.

Все мы знаем, что женщины наши
Всех умнее, милее и краше,
И восторженных взглядов мужской хоровод
Их лелеет, ласкает и ждёт.

Но настырная юная Мода
Возомнила, что выше природы:
И плевать, что не всем её стиль подойдёт,
А, частенько, и наоборот.

Удивляя, как водится, снова
Необычностью ярких обновок,
Кто-то, «с дуру», спустил аж на бедра штаны –
Чтобы трусики были видны!..

Ну и что же мы видим в итоге?
– Что у женщин короткие ноги!..
С этим фактом боролись везде и всегда,
А теперь – вот такая беда!

И проблема, увы, не простая –
Даже шпильки не всем помогают:
Отвлекает от мысли, что ход этот глуп –
Разукрашенный пирсингом пуп!

Но эстетика – это цветочки:
У девчонок застужены почки.
Только Мода по миру победно идёт,
Ну а жертвы, конечно, не в счёт!

– Ну и что же – вы спросите – делать?
– Соберите решимость и смелость.
Невзирая на Моду, пусть хватит вам сил
Быть собой, выбирая свой стиль.

Р.S. Мода скоро изменится
и не беда.
Если что-то оценится
через года,
Это не Показуха, а лишь
Красота,
Так что – не ошибитесь: где эта,
где та.

(18.07.08 – 28.10.09)г.