Мій іноземний гість блукав
Кварталами Донецька,
Мене з цікавістю питав,
Я згадував німецьку.

- Оцей з жердиною атлет
Чому пожив так мало?
- Живий!!! І свій авторитет
Зіп"яв на п"єдестала.

- Це жарт чи натяк - сам пожив,
То-ж іншим дай пожити?
І нащо-б я отак спішив
Народ простий смішити?

Невдовзі ще один "бовван"*
Для огляду відкрився.
Спитає точно, що за "ман".**
І я не помилився.

- А цей веселий чоловік...
- Співак один чудовий.
- Помер?
- Та ні, іще не встиг,
Але, як бач, готовий.

- І як воно для них самих,
Не бринькає по нервах?
Пошана - слава для живих,
А пам"ятник - для мертвих.

Веду по вулиці з ім"ям
Відомого нардепа:
- Живий?
- Ато-ж,- кидаю я.-
Гарцює ще, як треба.

- А як народ?
- Та що народ?
Йому народ - не люди.
Такий собі мордоворот,
Як скаже, так і буде.

Та-а-ак! Є у скромности межа.
У Азії вчимося?
Вже й нам своїх "туркменбашат"
НаплОдити вдалося.

- А в цього вигляд ого-го!.-
На пам"ятник киває.-
І цей живий?
- Та ні, його,
На щастя, вже немає.

17 грудня 2007 року

Виклично (і обдумано) – крок в бурштинове півсвітло.
Переглянувши наскрізь все і вся,
Втолити спрагу вишнею і ковточком вітру.
Жити. Не як всі, а від (і без) кінця.
Проти течії – проти натовпу – тобі навпереймИ, –
Читай по очах, грамотний, (напис: обіймИ).
Решта – формальність, суть – крила,
Перевернуті зорі надимають вітрила.
В керунку серця через осінь жоржин
Не згуби терпіння (рівне «не вбий»
Любові). Квінтильйони стежин
В спокій. І одна – до тебе.
Тільки б не стати Євою. Не занапастити.
Яблуко спокуси в Адама на шиї –
Так треба. Може. Вмій жити.
Зміна світогляду – ревпереворот. Не міняй навмання.
Падають зорі в небо. Ми
Нечитаною газеткою прикривши срамоту незнання, –
Люди, будьмо людьми!
Аорти розрізані, очі відкриті – VITA.
Скорботи, любові, ненависті, емоцій ріки –
Я хочу так – VINI, VIDI, VICI!

серпень 2010

На подоконнике у края ,
под солнцем утренним сгорая,
отображаются все грани
цветов герани.


Выводят линии креста.
И если линий больше ста,
то всё картинкой упадёт
На тонкий лёд,

через пролёт оконных штор.
Прохожим будет ясно, что
сквозь март (апрель?) летают, тая,
кристаллы мая,

и в русло улицы впадая,
взлетая, бликами играя,
вновь возвращаются на грани
цветов герани.

2010

Гуща кави на денці зіниць вистигала начорно,
Розповзалась на райдужку тихо і якось готично.
Відкривалось майбутнє таке непристойно мінорне,
І шалена весна пролітала не повз, а дотично.
Додавала ще дрібку кориці і сонячний зайчик,
Що скотився на вії, шукаючи сховку від грому…
Східних пахощів в’язь набирала непевно на пальчик
Й ворожила лиш янголу – босому й трішки хмільному…

серпень 2010

Так часто ми є в'язні самоти -
Від щастя свого ходим за півкроку,
Із помилок не робимо уроки,
Надії спопеляючи мости.

Як пристрасно у маревах літать,
Вигадуючи те, що нездійснене...
Та доки кров біжить по наших венах -
Ми вірим в диво й Божу благодать!

Усупереч законам самоти,
Зриваючи з душі облудні маски -
Душа все ж прагне ніжності та ласки...
До щастя треба вміти дорости!
31.07.2010р.

Не ти одна, але найкраще - ти,
вдихнеш у скроні радість повноти
у мить, коли сполум’яніле листя
над памороззю голеним обійстям
відшелестить декором наготи
плодів, які мені ще стерегти,
і спокушати вічності провістям.

Сніги і ти, чи я і пори року -
Печалі Демон, в'язень самоти,
від тебе завше тіню - за півкроку -
та послизається на тлі зими,
і тим хрумку зумовлює мороку
і пам’яті, і люблячому оку -
морозно-римно збурюючи „ми”.

Напевно, люба, ми - як двічі "я",
як береги життя і течія,
як хіть моя та рудень твоїх руди -
у душу благосно вповзає грудень
і рятувати я лечу тебе од люде,
і вже, як можу, ніжу – стопи, груди,
їх молоком зворушене маля.

Як пристрасно у мареві зими!
Кохання вивертається на біло,
і з осені у соковите тіло
злітаються солодкогубі сни –
на три нестямні місяці у ліжку,
допоки не пришлють весняні дні
нам неоплатну фатуму платіжку.

Цілуй мене до ніжності мовчання,
і хай тілесне зводиться бажання
усупереч небесному „терпіти”,
я свідчитиму Богові, що жити
інакше не могла ти, бо хотіти,
коли минають всі "до запитання”,
це саме те, що вслід за "полюбити".


2010

Пів на п’яту. Продуктовий за рогом.
Лінь іти. Також скрипить підлога,
А це дратує. Строкаті птахи
Лоскочуть дахи.

Чверть на шосту. Я вимив посуд.
Роздивляюсь пташиний послід.
До продуктового доведеться йти:
Кінчились цигарки.

Пів на сьому. Я знову вдома.
Із дзеркала вирячився невідомий.
Гротескний, в ореолі диму:
Із рота стирчить «Прима».

Це - нікчема: з глибин душі
До самої маківки ледачий.
Він не вміє писати вірші.
Але ви – тим паче.

2010

Я не той
І ти не та.
Йдуть дощі якісь химерні.
У мовчанні стогнуть верби
На рядках твого листа.

Не здійснилось,
Не збулось,
Ми шукали взимку літа,
Та не квітне
Снігом жито,
Снігом серце зайнялось.

А може очі у тебе сині?
Врослося небо в сутулі плечі.
І давить небо, бо ти всесильний,
Бо ти всесильний і не заплачеш.
Земля чарує – холодна й чорна.
Вгрузають п’яти – тримають ноги…
Колись вона і тебе огорне,
Коли утомишся бути богом.
Горбата вічність, щерблена пам’ять…
А ти тримаєш плечима небо…
Колись це небо в тобі розтане,
Дощем солоним ввіллється в тебе!
…Мене чарують зіниці сині.
Я ще тримаюсь, та вже не довго:
Скупаюсь в сонячному промінні
І стану нóвим безсмертним богом.

2009

Спогадів палких намисто
І корсажу рвана рана.
Терням болю серце стисло:
Плачте, донно Каетано!

Смуглоплечий кабальєро
Так ярів у ній: “Кохана!”,
Зрада личить всім тореро…
Гріх покриє Каетану…

Причастилася в розлуку,
Стисла груди велич храму.
Реготом гасила муку –
Киньте камінь в Каетану!

Власяницею на душу
Відблиски свічі й сутана.
Сльози помстою осушить
Непокірна Каетана.

І розгрішення не буде,
Лик святого чорним стане.
Кровію рубін на грудях…
На коліна, Каетано!

Полум’яна тонадилья
В траурі мантильї тане.
Приворотне ваше зілля,
Незрівнянна Каетано…

липень 2010

Стояла ніч, обпалена грозою.
Ковтала дощ, тамуючи жагу,
Грім гуркотів, незримою рукою
Виписував із блискавиць дугу.

А небо, мов розжарене горнило,
Спалахувало сотнями жарин,
Село завмерло, наче заніміло,
Дивилось сумно вікнами хатин.

Ріка бурлила темною водою,
Звивалася й шипіла, мов змія,
Здавалося зійшлися у двобої
Стихія неба й стомлена земля .

Хитались наче привиди дерева,
Повітря пахло гірким полином..
Заснуло все – коротка ніч липнева…
І лиш твоє світилося вікно.

Возьму из твоего крыла
Перо. Одно. Такая малость!
Что от меня тебе досталось?..
Мой милый мальчик,– до утра!

Мой милый мальчик! До утра
Игра становится обузой.
Быть может, я не буду музой,
Любовницей, et cetĕra.

Но буду сном. О чём – не помни,
Мой милый мальчик-до-утра.
Страстей прошедших кожура –
Исчерканный листок альбомный.

Теперь – пора.

2005

завтра ми всім оголосимо страйк
завтра ми - всіх
ватрами - всіх
тільки сьогодні - зажди, вивертай
звіра до ніг
не моїх

неба до пляшки зумій зажени
ніби вершки
(взято в дужки)
в наших кишенях, окрім кажанів,
мешкають
дітлашки

ти доноси в собі сам цих дітей
ти - до, я - сі
снимось блосі
ніби подружжя пухких зубних фей
що креслить пісні
наскрізні

гойдалок зойки по шиї на зліт
гусіні
монолог
вигодуй звіра, що хворий, що зліг
ніби ти бог
для двох

***

ти - до, я - сі,
снимось блосі...

до-сі
блосі...

Бій кастаньєт і подихи гітар,
і та, чий осуд кидає у жар,
іде на мене у вертепі димнім,
і віяло рве погляд повен чар!

[О бийся тихше серце матадора,
розправа не повинна бути скора!]


Високі груди більше не в полоні -
а я ж учора прикладав долоні! -
всміхаються у тисненні тканиннім.
Тріпоче жилка серцю в такт на скроні.

[О матадоре, ціль твоя зухвала,
чого б це перемоги так жадала?!]


Яріше бій і спалахи гітар!
Підносять руки пристрасті тягар
і б’ють об кам’яну підлогу – винні!
- "Це ж ви несли йому кохання дар!.."

[Здіймайтесь вище руки-бандерильї,
усе підвладне чоловічій силі!]


О пальці-змії, рухи непокірні,
примхливі стегна іншому вже вірні?!
І губи зверхньо_усмішкою_плинні -
чи на однім я вистою коліні?!

[О як спекотно нині! Сонце люте,
противнику мій – ні-чи-ї не буде!]


Недоторканна?! Полум’я гітар!
І брижів світла плавлений янтар
довкола шалі кинутої вгору.
І каблуків за розсипом удар!

[Лише на мить спізнилась моя шпага,
коліна підігнулись. От і плаха...]


Вщухає з криками гітар заграва.
О як заводить ця, твоя, постава!
Не обернешся навіть для докору?
Та краще ніж у груди, чуєш?.. Браво.

[Твоя арена повна, матадоре,
противнику твоєму нині горе!..]


2010

Мені б купити літака!..
У небі ріднім я розкутий,
Та щоб стрибати з парашутом,
То не доходила рука.

Оце аж після сорока
Зробив собі велике свято,
Бо готувався я завзято
До першого свого стрибка.

І роки два в одних думках
Здавався я на Божу ласку,
Та розчековував запаску
І бачив небо в куполах.

Ось і діждався дня того,
Коли літак ревів на зльоті,
Та щастя рвалося із плоті,
Випереджаючи його.

Інструктор прокричав: "Пішов!"
А я, щоб сумнів вже не мучив,
Зробив останній крок рішуче
І наче з потяга зійшов.

І разом цілий світ замовк:
У тих миттєвостях недовгих
Вмістились ті два роки повних,
Що я вимріював стрибок.

За три секунди я не чув
Ні звук, ні голос, тільки мозок
Пройняв усього як морозом:
"Чи не задовго я лечу?"

Мене не в казці - наяву
Якась невидимая сила
Підхоплює на теплі крила
І вже не падаю - пливу.

Хвилини дві, і я лежу,
Все спрацювало так, як треба.
З тобою не прощаюсь, небо,
А "до побачення!" кажу.

22 червня 2007 року

Хмари біжать через Целій, похмурі,
та Авентин. Із рівнини сумної
віє вогкий вітерець: видно сніжні
гори албанські.

При попелястій сидить соломинці,
скинувши зелень вуалі, британка:
в книзі шукає боїв стін романських
з часом і небом.

Чорні круки все кружляють і крячуть,
наче пливуть уподовж двох мурів, що
викликом стали загрозливим вельми
і страхітливим.

- Велетні давні, - неначе лютує
зграя віщунська, - що з небом тягатись? –
Повагом лине з висот Латерана
дзвонів відлуння.

Ледар крокує, у плащ загорнувшись,
в бороду щось він свистить безтурботно…
Кличу тебе я, пропаснице, владу
маєш тут повну.

Чи не зворушать тебе тії сльози
ясних очей, матерів голосіння,
руки, якії дітей захищають,
схилених долу:

на Палантині чудеснім вівтар той
чи не зворушить(і чи не так само
пагорб евандрів облизував Тибр, як
ввечері плівся

по Капітолію чи Авентині,
містом квадратним милуючись, квірит,
в сонця пещотах, і тихо мурликав
гімн сатурнійський)?

Слухай, пропаснице, звідси жени їх –
людців нових у дрібнім метушінні:
благочестиве гоніння те, спить бо
Рома-богиня.

На Палатині священнім - голівка,
на Авентині й на Целії - руки,
сильні до Аппія шляху з Капени
плечі поклала.

О, я ненавиджу звичну поезію:
черні вона млявим тілом слугує,
без тріпотіння в буденних обіймах
спить простягнувшись.

Пильна ж строфа моя в серці лунає
рукоплесканням і стуком ритмічним:
я на льоту перехоплюю строфи –
ні, не даються.

Так-от сильван, закохавшись у німфу,
схопить її на снігах у Едоні –
ще чарівніша стає непокірність
в стиснутих грудях;

на розпашілих вустах поєднались
крики й цілунки: чоло мармурове
сяє на сонці, хвилясте волосся
в*ється за вітром.

Разольемся водой к берегам,
Разлетимся, как звонкая пыль
И, подобно в тетради словам,
По слогам разобьемся своим.
Мы развяжемся и… кто куда,
Я летать, ты на землю – ходить
И нас станет держать лишь одна
(Горизонта не прочная) нить.
Мы рассыплемся желтым песком.
Легкий ветер. И ты улетишь.

…Ты во мне, в тихом сердце моем
Каждый миг резонансом звучишь…

Разольемся, развяжемся… НО
Как бы жизнь не текла, не забыть –
Нам две тысячи новых тонов
Лишь из двух удалось сотворить :)
…И опять в эту тонкую гладь
Тишины, доносящейся с крыш.
Мы обязаны просто молчать,
Знать бы только, о чем ты молчишь…
26.07.2010

Отойди от окна – простудишься,
или будешь стрелой сражена,
или просто по-бабьи скурвишься –
отойди от окна!
Ты в гостинице, в доме напротив,
из пластмассовой рюмочки пьёшь
отвратительной крепости ёрш
и капризно твой кривится ротик.
А на вилочке – шампиньончик,
а на лифчике – соус тартар,
твоей туфельки лаковый кончик
так и просится на аватар.
Занавеска качелью качается
и звенит моя тетива…
Так давай же теперь печалиться!
Так давай же, давай же, дава…

Кава парувала душно й пряно,
Вітер осінь спрагло цілував.
І журилась синьоока панна:
- Ти мене ніколи не кохав.
Місяць срібло сіяв крізь долоні,
Сині очі – глибина душі.
Не журіться, моя ясна панно,
Ще і вам присвятяться вірші.
Усміхнулась осінь тонкостанна,
Кава стигла в чашці золотій…
Моя феє, моя чиста панно,
Спалах сонця на горі крутій!

Не торкай вогню, руки обпечеш,
милий.
Слів холодний душ на пожежу фраз
вилий.
І коли впаде краплями дощу
пара,
Впевнимось тоді, що з тобою ми –
пара.
А кохання в нас, наче та гірка
кава –
Не солодкий рай – та кому яка
справа.

На широких дорогах Всесвіту,
де серце все поза часом бачить,
я вже не плачу, уже не плачу –
це ж росою земля в мені цвіте.

Між галактик чужих, між вимірів,
де в сузір’я зірки гуртуються,
я до тебе ледь-ледь притУлюся,
але більше таких не вимрію…

Стану сонцем у слові кожному.
В кожнісінькій клітині житиму.
Всім Всесвітом тебе любитиму
не по-людськи, але по-божому.

Ти є?
Була?
Чи я тебе придумав?
Чи помилково
Ти потрапила у ніч
З того вірша,
Що вереснем надуло?
Була?
Чи є?...
Хіба у тому річ.
Як вересень,
То ти,
Звичайно будеш
І будуть золото
Розхлюпувать дощі.
І ти мене
В тім золоті загубиш,
Відмовившись
Від золота душі.

Любов не мед, скоріш отрута,
Мій час навколо і в мені,
Тебе нема і палить смута
На безголосому вогні.
Вже не лякає сива осінь
І хуртовинами зима,
По Хортиці ступаю босий,
А десь у хащах
Біль дріма.
І хай дріма,
Хай спить довіку,
Обійдемо його - хай спить.
І серцю не потрібні ліки,
Коли жага тебе любить.
Хоч і на дворі листопадить,
І з позавчора ще дощить,
Але ніщо нам не завадить
В осіннім полум'ї любить.
З тобою всі скоріш малеча,
А я закоханий юнак...
Яке це щастя - ми і вечір,
І ти у голос:
Завжди б так.

Так – кинусь в прірву й буду тим щаслива:
Хоч мить, та знала все ж польоту диво!
Згорю свічею я до тла, до смерти,
Та де той кабальєро, гідний жертви?
Гітара грала – дарувала муку.
Я реготом глушила біль-розпуку.
Мантилья зради огортала плечі…
І все ж життям хміліла у цей вечір!
А кастаньєти били ритм невпинно.
Покарана не за свою провину,
Зробила крок до прірви …божевільна…
І полетіла ввись, душею вільна!

2010

Капітан. Капітан
ошалів од путан.
Корабель залишив на причалі.
Царював, як султан,
нагинав білий стан,
а вітрила терпляче мовчали.
Стегна круть. Стегна верть.
І жага, наче смерть.
Дріб*язкові дзвеніли браслети.
Із вологих печер
він напився ущерть.
Але в горлі жалі - як галети.
Цокотали пляшки,
реготали жінки -
юшка з пальців їх крапала жирна.
Шал продажний смердів.
Та чекав на воді
корабель - наче мудра дружина.

Я чув, що у п`ятницю,
тобто сьогодні,
усім на розвагу
розп`яли Христа.
Ми стали відтоді
до болю самотні,
і вже не дивує
людська сліпота.
Людська німота
до того ж само болю,
байдужість віків
у повітрі віта.
Тому не берусь
звинувачувать долю...
Колись на розвагу
розп`яли Христа.
Про вічне минуле
лунає по світу:
померти й воскреснуть -
загальна мета.
Живе для живих
у новому завіті...
Колись на розвагу
розп`яли Христа.
Слова від любові
я п`ю, наче брагу.
Хтось любить, хтось судить,
хтось Богом кляне.
здається мені,
що усім на розвагу
в терновім вінку
розпинають мене.

* * *
Здригнулася її стривожена душа,
піїта стрівши неземного, без гроша…

* * *
Чому така, хто достеменно знає?
Та ледь не завше - знає, а питає!

* * *
На довгожданий помах голови
шепоче досвід - інший сенс лови!

* * *
Віддайся п'янко, вчасно і доречно -
жаданою не будеш безкінечно!

* * *
Забудьмо, мила, про усі "але ж",
належ мені, ще трішечки належ!


* * *
Чому би й ні - замріяно впадаю в небо, -
помилка, марево, красуня - це ж одне бо?

* * *
І ви - не скеля, ах який шарман!
Ви - Божий дар! І в чому ж бо обман? :(

.....................

Північ.
Ніч пробила навпіл
На годиннику права.
Шурхіт,
шепіт,
шелест, –
слухай, –
Посестрам передавай.
Квітне місяць срібно-срібно,
Очі – ліхтарі душі.
Зрада й жінка так подібні?
Зрада й жінка не чужі?
Північ.
Тихо,
темно,
чорно.
Зорі падають до рук.
Вітер ніжно не пригорне,
Вітер,
шурхіт,
крик
і крук.
Північ.
Не сидиться в хаті.
Чорний кіт і чорна масть…
Час не спати – дослухатись:
Відьми час? Нечистий час!

Я відчиняла вікна - впускала літо в кімнати:
спочатку медову спеку, а потім - дощі-мате,
пожовкле липове листя, що вміло крізь нас літати,
коли ми гойдали радість, немов немовля святе.

Години втікали швидко, як чорні блискучі коні,
світанки падали підло, будили шумом авто.
Ми спали. Лишалось літо слідами на підвіконні,
мелодіями твоїми, які ще не чув ніхто.

А потім ти їхав, їхав, а я відчиняла вікна,
і літо влітало вітром - то теплим, то наче й ні.
Приносило павутиння, лякало, що все навіки,
просило вина і хліба, видовищних слів і снів.

Твій запах лишався в ліжку, повітряний і казковий.
Втирала його у себе, вдихала тебе, немов
ти літо. А справжнє літо в розмови вплітало слово,
найкраще у світі слово, і слово було - любов.



2010

По ковтку (силоміць). Прохолоду розбавивши соком…
Штучно-приязний смак карамельно-брудних вечорів…
Теж відчужений часом. Напевно, занадто високим
Був той поверх під небом. До нього ти недолетів…

Твій повітряний змій, поглинаючи пил і вологу,
Рваних хмарних проталин пізнавши озонову суть…
Схожим став на… щура… Певна річ, небезпечного й злого…
Надто близько вже був… Там, де обрані тільки живуть…

Зупинився за крок (до очищення). Прикре падіння…
Змивши залишки гордості, впав (від знеславлення) вниз…
Пізня осінь прийшла, з нею - зраджені зливи осінні…
Імплантат паперовий (за мить) у калюжі розкис…

Над розм’яклим серпанком – пломбірно-розписані ситці…
Розітнулися вкотре, неначе розлоге шатро…
Кличе зраджена вись. Не говорить ніхто: «Зупиніться!»...
Ніби знають давно: все одно переможе добро…
2010 рік

Я – гріх твій,
Я – твоя первинна,
Від Духа, від Отця і Сина,
Утроба,
Ложе,
Материнська грудь.
Я – загадка,
Одвічна суть,
Основ основа,
Повелителька,
Раба,
Прихисток вічний, -
Перший і останній.
В годину пізню і в годину ранню
Блаженна,
Благодатна,
Осяйна.
Я – тіло з кровю,
Музика і тиша,
Просякнута у винах і вині -
Земля твоя!
Все промине,
А я - в тобі залишусь,
Як ти в мені.

Видно, не спать сегодня,
светлый, заветный друг.
Время, как земноводное,
выскользнуло из рук:

в каждой слезе о прожитом
бьётся о сушь вина.
Мир, где всего дороже - ты,
залпом бы и - до дна.

Красное - словно треплются
по ветру паруса.
Только надежда теплится,
даже когда гроза

выжжет глазницы морю
чистою нотой соль:
брег твоих губ умою
сладким вином, Ассоль.

Пристосовувався довго
футболіст до власних ніг:
віртуозно ними човгав,
доки свій обрав розбіг.

Все? Та де там! Знов до праці:
м"яч на ціль не встановив...
Слабозрячих папараці
навіть за ворітьми звів.

Там і диктора незримо
попосмикав за язик.
Той жбурляв словами - мимо!
Геть з ефіру нишком зник.

От суддя не вдавсь до смутку,
і його тут чути свист:
за затримку часу хутко
бачить картку пенальтист.

Бий тепер... Аж так - до Волги...
Воротар відбити зміг...
Пристосовувався довго
футболіст до власних ніг.

17.07.2010

сонце – Моне світанку
кілька монет
сниться дівчинка-груша:
кучері
стрази
корсет

пишно –
альбоми Франції:
хмарки кабріолет
я посаджу мурашку
до золотих карет

білі – соха і музика
тихше-бо – пензлі груш
вічність уже спокушена:
груші її не руш

2010

Я була не такою. Та я взагалі не була.
Міражем переходила всесвіти, наче пустелю.
Я гадала - вогонь. Придивлялася ближче - зола.
Я у небо злітала, але, виявлялося, в стелю.

Я була не такою. Я просто чекала: от-от
Прийде ворог у дім і сестрою назветься чи братом.
Я гадала, що натовп - усе-таки трішки народ,
І боялась, коли мій народ обертався на натовп.

Я не знаю, що в серце поцілило: слово? стріла?
Тільки ви, як один, про отруту воліли мовчати.
Я була не такою. Та я взагалі - не була.
А мене і не буде, якщо ви не скажете правди.
2007

Мечтател безумен, образ невъзможен,

на тъмна епоха син бодър, тревожен,

Раковски, ти дремеш под бурена гъст,

из който поглежда полусчупен кръст.

Син, дреми, почивай, ти, който не спеше,

ти, кой беше вихър, котел, що кипеше

над някакъв злобен, стихиен огън.

Спи! Кой ще разбужда вечния ти сън?



Природата веща беше се сбъркала:

тя от теб да стори гений бе искала,

затова в глава ти като в една пещ

фърли толкоз пламък и възторг горещ,

но друг таен демон се намеси тамо:

ти стана създанье от крайности само,

елемент от страсти, от злъчка и мощ,

душа пълна с буря, с блясък и със нощ.

Твойта вражда беше вражда сатанинска,

твойта любов беше любов исполинска,

любов без съмненье, без свяст, без предел,

що кат кръст огромен ти беше понел.

Твоят символ беше: смърт или свобода,

сънят ти - Балкана, кумирът - народа,

народа с безчестье и с кърви облян.



Твоят живот целий беше един блян!



Ти гледаше бледен в бъдещето скрито.

Ти се вреше дръзко в миналото срито

и оттам влечеше кат победен знак

векове от слава, затулени в мрак,

за царе, юнаци вълшебни преданья,

обраснали с плесен старинни сказанья;

твоят орлов поглед виждаше навред

от българска слава останки безчет

и в тъмна ни древност, бездънна провала,

ти вкарваше смело вселената цяла.

Нищо невъзможно за теб не оста.

ти даваше образ на всяка мечта.

На неми загадки, сфинкси безответни

предлагаше твойте въпроси заветни;

исторйята, мракът, времето, редът

не значеха много в големий ти път;

ти иска да бутнеш, о, дух безпокоен,

нещастен мечтател, апостол и воин,

в един час делото на пет векове.

Чухме ний твойте горди викове,

когато при Сава и при Дъмбовица

викна пръв "Свобода! Сяйна е зорница!"

И ту с перо остро, ту с гореща реч

надеждите сейше наблиз и далеч.

Един само буден сред толкова спящи,

ти един за всички като демон бдящи

работи, бори се, стреска, вълнува,

тук мъдрец замислен, там луда глава,

мрачен узник в Стамбул, генерал в Балкана,

поет и разбойник под съща премяна,

мисъл и желязо, лира и тръба:

всичко ти бе вкупом за една борба.

Исторйята има да се позамисли

във кой лик безсмъртен тебе да причисли.



Ти умря. И пътят към гроба ти ням

обрасъл е вече със бурен голям,

и прахът ти гние без сълзи набожни...

Не зарасна само, герою тревожни,

проломът широкий, който ти тогаз

в бъдещето тъмно отвори за нас!



1882

…Скрутитися клубочком,
Зробитись колобочком,
Перемісити тісто
І виліпити щось
Нове і нетутешнє,
Щоб зовсім не боліло,
В безчассі заблудилось
І більше не знайшлось…

ми двійко малят що злякалися блискавки-грому
залізли під ковдру там темно там тісно там так:
немає моєї карети твоєї корони
ти ніжний ти рідний на дотик на запах на смак


ми ділимо дощ небезпеку і ліжко і літо
і ти не король не плейбой ми маленькі і вперті
і мами далеко і наші подружжя і діти
так тихо так тісно так хороше наче це смерть

Повний місяць, як німб зійшов,
Зорі сяяли, ніби вмиті.
Говорили ми ні про що
І мовчали про все на світі.

З долі виткано килими
І розмашисто, і просторо.
Наче листя торішнє ми –
Листя вицвіле, аж прозоре.

Як повірили – то збулось:
Що у лютому – не у травні.
Ми відкрилися навстіж і ось –
Нам потрібні замки і ставні,

Штиль і тиша, покора трав,
Сни у плавному хороводі,
У які захотів – узяв,
Не схотів – залишив, та й годі.

І до кого молити, щоб –
Переграти усі фінали?
…Говорили ми ні про що,
І про те, що було, мовчали…

Відцвіли і яблуні, і вишні,
Відцвіли, і вже дали плоди,
А між нами – той же простір тиші,
Ніби шар холодної води.

А між нами – і весна, і літо,
І, можливо, осінь і зима,
Спокій, перемелений на вітер,
Сонце, в яке визріла пітьма.

А між нами так всього багато,
І вода, можливо, збереже
Те усе, що не перемовчати,
І на берег той не докричати,
І в душі не втримати уже.

Опалена трава і вохра неба:
край неба поле - мідне, наче гріш.
Арфістки-зорі не почули зливи,
а дві волошки не пішли під ніж.
Провинне слово витримати треба:
у житі літ антракти золоті
питатимуться Господа і меду
про руки сонця, про серпи земні.
Бо даль у герці - грецька колісниця,
кульбаб очіпки збиті при межі...
Лише убрана в синє вільна жінка
нам оддарує світ на спориші.

2010

Маестро, ваш вихід!
Прожектори,
очі
Засліплюють,
дивляться,
рвуть.
Беззахисність сили,
Невиспаність ночі
І думка,
що б"ється, як ртуть!
Таланту замало,
якщо він великий, -
Потрібно іще талану.
Так хочеться виспівать душу у крику,
Змішати вина й полину!
ПолИну! Душею полИну у гори,
У небо, у сонце, у Вся!
І срібною тінню колишеться в морі
Русалки зелена коса...
-Маестро,
ваш вихід!

Мій любий привиде, ти знову втік…
Лукаві сутінки старого Замку...
Ще й небо з-під примружених повік
Каміння засльозило наостанку.

В замшілім дворику стою одна,
До непристойності твоя. Одначе,
Між нами – ірреальності стіна
І купа непридуманих означень.

А ще – хитросплетіння двох начал
У безтілесних ігрищах фантазій.
Піду... Вже розум тричі прокричав –
Заждалися проблеми довгов’язі.

p.s.
Мій любий привиде, лиш не переч,
Ми справжніми не будемо ніколи...
Коли ж я зникну, справдивши предтеч, -
Згадай єство моє – невинно голе.
2010

Мереживо

Чую, від серця
Хвилі мої попливли
З вітром попутнім.

Думкою лину
Стрімко униз по Дніпру
У Чорне море.

Там десь на березі ти
Ніженьки миєш.
Хвилі мережки вплетуть
Сукні з подолу.

Сірий В.

Щоби цілунок смаку раю
Не спопелив мене живцем,
Я штир заземлення стромляю
У лона чорнозем.

Закони правильні природи,
Понад усе - контакт у них
І чим тугіше штир заходить
Тим шансів менше в лих.

Розряд побляк у надрах знади,
Віддавшись спокою в полон,
На білосніжнім простирадлі
Нас обіймає сон.




Пародія

Колайдер що? Он штир – то діло!
Зніма проблеми всі підряд…
І як хоч трішки закортіло,
Я заземляю, і – розряд!

Шанують інструмент в народі,
Але непросто все, на жаль.
Бо для заземлення в природі
Штирю потрібна ще нейтраль.

Та він – надійний ключ до раю:
Тугий контакт – і є Едем!
Отак роками заземляю
Благословенний чорнозем…

7.07.2010

Не ў аднэй толькі нашай душы
Зерне ёсць хараства —
Аб ім казку складае ў цішы
Колас нівы, трава.
Не ў адным толькі сэрцы людзей
Іскра праўды гарыць —
Аб ёй песню пяе салавей,
Аб ёй рэчка журчыць.
У той песні, шырокай, як свет,
Чутны ветры і гром.
Дык прымі ж ты прывет,
Свет бязмежны - мой дом.

Пощо тобі ці гони і дощі,
Коли зернина колос не пізнає?
Не ангел - совість справа на плечі
Ще яничаром пошепки облає.

Хто віда: ти перевертень чи вовк?
А глянеш - звиду начебто людина...
Я вірю, що, хоч ангел твій замовк,
Та совість є. Принаймні, совістина.

І пам"ять є. Згадаєш, як назвавсь,
Бо не дозволить всує загубитись
Недільний дзвін, що злому не пручавсь,
Але й себе не дався приручити.

Струси того, на лівому плечі.
Не продавай сумління за дукати.
Ти маєш гони, брате, і дощі.
Зернина - в серці. Спробуй пошукати.
2008

вона любила мене роздягати
вона робила це дуже повільно
я залишаю собі на згадку
запах волосся і шрамів лінії

сльози вокзалів і крик автобусів
мокре повітря дощем прошите
більше вона у мені не втопиться
я роздягаюсь сама і швидко

Ми з тобою мучимось в недосяжній близькості,
То навік розлучимось у черговий раз,
А в розлуці зустрічі просимо, як милості,
Щоб дійти від любощів до сліпих образ.

Ми з тобою - береги, що ніяк не стрінуться.
Неширока річенька, та стрімка вода.
А від річки береги теж ніде не дінуться,
І не дочекаються кладки чи містка.

Долею-недолею кинуті, занедбані,
В щасті не зупинимось, смутку не збагнем.
На любов розлучені, на біду поєднані.
Два самотніх дерева
під одним дощем...