Оцим дощам на зміну
Прийдуть погожі дні
І зникнуть сірі тіні
У світлому вікні.
І місяць ясноокий
Засліпить знов мене, –
І в душу ненароком
Розваги нажене.
Отож, хоч задощило
Отак, що всюди твань, –
Душі мрійливій мило
Стає від сподівань.
15.06.23

Чемно відмовився вечір від ночі,
тихо покинув престол
подарував їй ментолові очі
й запах кількох матіол.

Він їм наказував ранку діждати
і передати йому,
щоб той не смів навіть вітром чіпати
ночі цнотливу пітьму.

Спи, моя дівчинко, я відмовляюсь
спокій порушити твій.
Хай тобі сниться, що я дочекаюсь
ранку з-під сонячних вій.

Хай тобі сниться, що я покотився
вітром у дальні степи.
Щоб матіоловий сон не розбився,
спи, моя ластівко, спи.

Сон нам наказував ранку діждати,
і пам’ятати мені,
щоб я не смів навіть пальцем торкати
радість мою уві сні.

Поруч прощання, а ранок ще блище
морок на клаптики рве,
рве матіоловий сад, над яким ще
сон твій красиво пливе.

Спи, моя дівчинко, я відмовляюсь
спокій порушити твій.
Хай тобі сниться, що я дочекаюсь
ранку з-під сонячних вій.

Хай тобі сниться, що я покотився
вітром у дальні степи.
Щоб матіоловий сон не розбився,
спи, моя ластівко, спи.

21–22 серпня 1995 р., Богдани

По радіо розказують
історію військового.
Воює з чотирнадцятого
і до часу нового.
Спочатку був солдатом,
тепер став офіцером
і ротою командував...
та не лишився цілим.
В тяжких боях під Бахмутом
зостався без ноги,
а другу вже відрізали
військові лікарі.
На нього десь чекають
кохана й діток четверо...
та сильно здивувало
продовження сюжета.
Якась собака Жулька
недавно ощенилася
і разом з цуценятами
своїми опинилася
у місці, де стріляють,
і у собаки стрес...
А може у ведучих
раптово мозок щез?
Для них людська трагедія
вартує стреса сучки?
Одразу вимкнув радіо,
ледь не зламавши ручку.

14.06.2023

Ескорт зірок зійшов на небо серпня,
Ще й місяць річці легко ллє медовість.
І чути, чути шепіт тихий серця.
З тобою ніч - адажіо любові.

Душа в полоні ніжних поцілунків,
А потім стільки їх, немов лавина.
Малює ніч чуттєві візерунки.
Мелодія кохання п'янко лине.

Я в очі надивитися не можу,
Неначе льону голубінь розквітла.
В них чародійну силу я знаходжу,
Адажіо моє любові й літа.

Чолом тобі, мій отчий краю,
Уклін тобі, мій рідний дім!
Я долі кращої не зняю,
Як народитись й виростати в нім.

Ти силу дав мені й натхнення
І до поезії талант,
Це я з твого благословення
Життя навчилась цінувать.

І берегти усе, що маю,
Урадості та у журбі
До тебе серцем пригортаюсь,
Звіряю всі думки тобі.

За ніжність, пісню солов"їну,
За те, що вірю і люблю,
Перед тобою, Україно
В поклоні голову схилю.

2002 р.

Після того як стався захід
Ти хотів повернути сонце
Ти жалівся на мироздання
Ти стомився від того чекання

Після того як стався захід
Ніч стучалась в твоє віконце
Тиха темрява як страждання
Без надії і сподівання

Ти кричав, безнадійно молився
Ніч згущалась на темному ґанку
І здавалось що вже ніколи
Не побачиш ти світла навколо

Але раптом тихо пролився
Перший промінь нового світанку
І усе заливалось світлом
Фарбувалося і розквітло

Усвідомило сердце хоробре
Все стається само собою
Час, рукописи, і світанки
Десь вечері, а десь сніданки

Сталось вчасно. І сталось добре
Попрощалася радість з болем
І прийшла вдячність тихій ночі
За розплющенні світлу очі

Так просто є
ступати в біле світло місяця
з темним опівнічним серцем.
Наче воскресіння словом,
ця хода звільнення
та спустошення.
Адже пустка душі –
це не найстрашніша з кар
для тих,
котрі люблять.
Біль –
це не стояти без шкіри
під струменем з перевернутої
небесної сільниці, –
це залишатися вмисно,
щоб забути,
звідки ти вийшов.
На третій сходинці від низу,
такій привабливо чистій,
можна просидіти вічність,
обіймати веселого пса
і повільно,
втрачаючи пильність,
відійти
легким і впокореним,
заспокоїним,
сидіти так вічно
щоб не бачити,
як за ​місячним водоспадом
наставатиме ранок,
в який оплакуватимуть тих,
що не вийшли.

19.10.2021

Серце

О музи мої, оперезані волосиною
з голови мудрого чоловіка, котрий пішов,
з піснею монотонною, надокучливою, осиною
від брови до брови кусаєте,
карбуєте думки шов.
Так, коли серце вже зовсім не має ваги, –
єдиним доказом його існування,
наче відбиток чиєїсь в кров умоченої ноги,
є на міжбрів'ї діаграма мого вагання.

Очі

Я не старію, це просто осінь
ламає гілляччя моїми зусиллями,
бо любить палити вогні.
На березі річки багаття, як ворон, закряче.
А ворон вогнем затріскоче,
та змовкне до ранку конче.
Я люблю ці холодні, самітні, правдиві дні,
в які музи, мов іскри,
злітають до тверді ночі.
Тліють і гірко пахнуть тліючі їхні опаски.
Підпалені феї поезії собою нагадую очі
мудрого чоловіка, котрий пішов.

Слова

З осінньої ласки,
коли слова вже зовсім не мають ваги,
єдиним доказом їхнього існування
є зітхання
гілляччя в багатті –
тихі, але ритмічні,
що малюють діаграмою на моєму чолі
глибоку нав'язливу вічність,
наче відбиток чиєїсь ноги,
вимащеної в золі.

17.10.2021

Між нами – храми, поля і ріки,
старі образи, нові коханці,
відтяті коси, підробні ліки,
самотні, довгі, цілющі танці,
уявні вибачення за зраду,
дурні поради та компліменти.
Між нами – кожну собі не раду
вже інша виріже по фрагментах
і вставить в рамку, і спалить рештки.
Між нами – завчені рухи тіла.
Орел – довіку, усе – на решку.
Чи так хотіли?

15.10.2021

Стратегом був він та ще яким обачним,
Бо ж без обачності стратегії нема.
Стратегія – це ж не бої кулачні,
А сплав обачності, розважності й ума.
Не про тютюн і люльку думав Сагайдачний
(Таж димом скурював і турок, і татар),
А про Вкраїну, що в недолі плаче,
Приречена на шматування всім вітрам.
Якою б стала ти, Вкраїно,
Як би сусіди рахувалися з тобою,
Коли б отруєна стріла турчина
Не обернулася дочасною народною журбою.
Хто віда, відки взяла пісня,
Що жінку Сагайдачний за тютюн віддав,
Та літописцю достеменно звісно,
Що Україні весь свій статок гетьман передав.

P.S.
"Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли й не сплюндрували. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати"
П’єтро делла Валле (травень 1618 р.)
"Скільки очолював Сагайдачний Запорізьке військо, всюди був овіяний славою подвигів на суші й на морі і мав незмінне щастя. Кілька разів погромив татар на степах перекопських і навів страх на Крим. Не менше прославили його морські походи – й тут завжди мав він щастя, – зруйнував кілька великих міст турецких у Європі та Азії, попалив околиці Константинополя.
Взагалі був це чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, у битві був перший, коли доводилося відступати – останній, був проворний, діяльний, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив, як то звичайно у козаків, на нарадах був обережний і в усяких розмовах маломовний"
Сеймовий комісар Польщі Якуб Собеський,
«Історія Хотинської війни»
"Один з найвидатніших полководців Європи, державний діяч, дипломат, захисник української культури й духовності, поборник освіти – він уособлював людину Доби Відродження. Як і інші ренесансні особистості, Петро Сагайдачний піднісся до найвищих щаблів тодішньої освіченості, був титаном духу й думки, людиною могутніх пристрастей, кипучої, невтримної енергії"
Олена Апанович, історик
-------------
Петро Конашевич Сагайдачний (1570-1622 р.) Кілька разів обирався гетьманом. З усім 20-тисячним Військом Запорізьким вступив до Київського (Богоявленського) братства, яке виступило проти політики шляхетської Польщі, відіграючи одночасно роль культурного та наукового центру України. Був ктитором (опікуном) заснованої при Братстві школи, що згодом перетворилась на Києво-Могилянську академію.
За п’ять днів до смерті Петро Сагайдачний в присутності Київського митрополита Іова Борецького, свого однокласника й приятеля, та нового запорозького гетьмана Оліфера Голуба склав заповіт, в якому все своє майно передав на освітньо-навчальні, релігійно-церковні цілі, зокрема 1500 золотих подарував Київській і Львівській братським школам «на науку і цвічення (виховання) діток українських і бакалаврів учених».

я йду за небокрай
я йду за небокрай
де мешкає душа
що прагне до розмови
я віднайду її
у різнобарв'ї мальв
і щастя їй віддам -
вогонь диво - любові
хай ця свята душа
забуде про печалі
хай ця свята душа
порине в дивосвіт
я йду за небокрай
туди , де квітнуть мальви
щоб віднайти тебе
віддать любові цвіт...

2009 рік

У твОїх очах причаїлися зрада,
Застигла в гіллі незабутого саду,
Що чув тиху мову признань.
Іще голос теплий словами голубить,
Та вже не ховає обману полуда,
І дім покидає весна.

Ти все ще не можеш про це розповІсти.
У стомлених нетрях поснулого міста,
Обох обіймає печаль.
У темряві ночі холоне повітря,
А пам'ять торкається спогадів світлих,
Про те, що минуло, а жаль.

Та час невблаганно керує роками,
І шириться прірва, ота, поміж вами,
Така непомітна сама.
Коли почуття опадають додолу,
Стають, наче тіні, прозорі і кволі,
І магії більше нема.

11-12.06.2023 року

У тероризму препаскудна морда.
На ній відбиток пещеного зла,
спесива, неприручена погорда,
нутра чадного пріюча зола,
оскал хижацький викривлений сказом
і заздрощів осатаніла жовч –
уся докупи зліплена зараза,
нашкрябана із лицемірних прощ.

Ми маєм право, бо ми маєм силу!
Це привілей верховного керма.
Прямуйте вдячно у свою могилу –
дорога уторована, пряма.
Радійте, ваше вбоге існування
нарешті добігає до кінця.
Вшануйте прозорливе керування
свого дбайливого народного отця!

Здрить на підданих морда недоумка.
Плішива, розгодована, масна.
Ворушить ротом, випихає думку.
Здригається у пеклі сатана.
Терористичні гонористі морди
і величчю набиті черепи
розбудували новочасний мордор
на березі Москви-ріки.

13.06.23

Зайди до мене в серце
і відшукай десь там рядки.
Не в силах вірити у вічність
спокути й радості навіки.

Ніщо не вічне й зовсім не таке,
яким на перший погляд є.
Все змінюється і зникає,
з'являться й швидко тікає.

В моєму серці нема місця
болю й обіймам сумління.
Його докори все давно
змучують теплі судини.

Я не здатна сховати
себе від цілого світу.
Чи загнати в куток всі образи
й сховати журбу на обличчі.

В моєму серці нема місця
відчаю і мовчазній покорі.
Чому повинна я терпіти те,
що звичайною брехнею є?

Чому ж бо згадую я все,
що вже минуло й давно згасло?
Його не повернути наосліп
і не побачити на власні очі.

Час стікає слізьми й образами,
радощами й усмішками.
Розчиняється в думках,
немов піщаний мул на глибині.

Знайди в моєму серці слова
і зроби їх пустими.
Бо моя сила вже чужа,
для розуму — безсила.

12.06.2023

Для чого створюють сайти?
Людей щоб занурити в світ віртуальний?
Там Маша є Саша, а підліток – дядько,
якому до пенсії менше десятки.
Принад у реальності може немає,
бо більше і більше людей поринає
в пучину і-нету, в липку драговину
фальшивих історій, взаємин фальшивих.
Любов віртуальна як рапс розцвітає
у тих, хто в реалі кохання не знає.
І можна людей уму-розуму вчити,
вдаючи із себе старих неофітів.
Чужі фотознімки, чужі біографії...
щоденно росте віртуальна парафія.

06.2023

Між нами магія, невидимий магніт.
Хоч утікай, притягує всесильно.
Експресія, емоції Піаф Едіт.
(І як закралось в серце божевілля?)

Між нами магія, то тиша, то гроза.
Проміння сонця в золотистих злитках.
Сплітаємось думками, мов гнучка лоза.
Я, звісно, твій, ти - мій - живі відбитки.

Між нами магія, що не торкнулась тіл
І чистої печалі океани.
І сяйво животворних мрій за виднокіл,
Любові швидкорослої платани.

Дрімають змучені солдати,
Коли стихає гук гармат,
Бо сил немає розмовляти
Про те, що бачиться стократ.
Мовчання обширів димучих
Для них спокійне і сумне, –
У когось, може, куля влучить,
Когось – свинець той омине.
Поволі тиша довгождана
Ввібрала звуки степові,
Лиш тільки коник невблаганно
Дзвенить в опаленій траві.
І трохи чути, як далеко,
Забувши геть про передих, –
Звелася підло небезпека
І наближається до них.
Дрімають втомлені солдати,
Допоки тихо все навкруг, –
Котромусь сниться тільки мати,
А іншому – загиблий друг.
Лиш третій бачить пильним оком
Уже пробудження чуже,
Бо побратимам їхній спокій
Своїм безсонням стереже.
14.06.23

Це варте сліз –
на чорнобривцях
іній.
Дві виноградини, що четвергові дзвони,
скотилися в рукав.
Моя хода – переплетіння ліній
в сухій траві.
Мій голос –
горіхових плодів ловіння
у павукову пастку.
Осінній сад кладе свою поразку
на вишитий ще в озимок рушник.
Це варте смутку, що дочасно зник
у чорних візерунках галузок
поміж червоних грон.
Моя рука, що також тут зросла,
знімає листя саду, наче вроки,
вихапує лихе йому з чола,
і павуки
у закутках між пальців
в'ють пісні схрон.
Це варте солі й соку, що земля
в собі хоронить, як в затвердлих материнських грудях.
Дві виноградини,
залишені для тих, хто йде здаля,
зірвуться самочинно, перезрілі,
і як церковні дзвони, викотяться лунко,
зігріті під одежею натільною,
на чорнобривці,
в іній.

14.10.2021

Мої вірші та клен навпроти вікон
залишаться зі мною, ну а ти
за жовтень підеш гарним чоловіком,
листком кленовим, вісником сльоти.

Та не турбує шлях твій в непогоду,
бо, кажуть, добре, – де немає нас.
Турбує, що всипає митей вроду
під ноги людству злий прагматик час,

що вже між нами тиша не повстане,
велична, наче вирішальний бій,
що не потішить день знайомим станом,
лінивим тоном, пеленою вій,

що тільки звикла, як ти ходиш вколо,
аж тут питають: пам'ятаєш чи?..
Отой, котрому личив власний голос...

Я його знала в осені зачин.

08.10.2021

На полотні нічному в роздумах зірки:
Мої супутниці у час безкрилля.
Безмовності тіла небесної ріки,
Аж місяць тихо зупинився в брилі.

Хисткі й тонкі зруйновані зв*язки світів.
Сама табу я змайструвала клітку,
А думка котиться (були ж і я, і ти)
В зірчастість, в спраглість поцілунків літа.

Цукатами смакують спогади мої.
Мабуть, лише зірки це розуміють.
Примарно знову очі дивляться твої.
В них сум і радість, ніби в аритмії.

Намистом блакитним розгорнулась ця повінь,
Поглинаючи місто, а з ним і людей.
Дах затопило , вітер зірвало , відомим це літо буде завжди.
Крики дітей , гавкіт собак , страх не забудуть ці люди ніколи.
Знову загроза турбує весь світ , не допоможе ніхто у скрутну цю мить.

Мало що побачиш у вікні,
та на те і водяться поети,
щоб не переводити сюжети.
Як не є, та хай не буде, – ні.

Користуюсь мовою інету, –
ми такі у світі не одні,
що об’єднані у далині...
на любов іще немає вето.

Бо душа – євшан, а не полин
і стежина, що веде до льоху,
у війну не заростає мохом,
і читач у мене є один...
є... уже готовий як акин,
ну і я... готуюся потроху.

Зазирає у вікно пітьма.
У мережі – зайві мегабайти.
Бути чи не бути... є кума,
вип’ємо цикути і... бувайте.

Є... з косою... а її нема,
а кого, у неї запитайте.
Може, догадається сама
першою явитися на сайті.

Може, опануємо сонет...
може, у танку, а не у танку
буде почуватися до ранку
нерозлийводою наш дует.
Хай і нас полюбить... інтернет.
Ставимо мобілки на зарядку.

06/23

«Я – Бог» – подумала людина, –
«Я можу все, що може Він».
І заходилась безупинно
робити капості усім.
Спокійно Бог на це дивився,
а потім, звісно, розсердИвся,
почав потроху забирати.
Забрав спочатку маму й тата
за те, що так і не зуміли
своїй дитині мудрість дати.
Забрав і щастя, і удачу,
що просто линули у руки,
натомість дав постійні муки.
Для сили волі перевірки
залишив доступ до горілки
та кілька друзів закадичних,
до оковитої вже звичних.
Людина та горілку хилить
і каже: «Бога не існує», –
а Бог все бачить і все чує,
собі спокійно метикує:
«Це ж треба – отаке створіння,
ну зовсім розуму не має, –
забрав у нього найцінніше,
а він мене не помічає».

12.06.2023

Є. із любов'ю мама...

Не приходь самота на поріг,
Не гніти серце щемом печалі.
На узбіччі життєвих доріг
Залишаю чарівні скрижалі.

Я тобі, сину мій дорогий,
Моя перша кохана перлинка.
Хай дістане таланту й снаги
З честю вийти з усіх поєдинків

Тих, що Вишній призначить тобі,
На теренах свавільної долі...
Не встрягай в трясовину журби,
Не впади до злоби у неволю.

Ту надійність, що є у тобі,
Благородство, і відданість дружбі,
На шляху непростім не згуби,
Як було б у житті не сутужно.

Наполегливо йди до мети,
Ковалем свого щастя, не бійся!
Ти все зможеш, здолаєш завжди
Хай буяє синок, твоя дійсність!

Світлу душу свою вбережи,
Ти від помислів чорних прокляття.
Не зважай на круті віражі,
І зневірі не дай та сум'яттю

Керувати собою хоч мить...
Наостанок. В житті швидкоплиннім
Дар великий так вміти любить
Хай ніколи тебе не покине!


9 лютого 2019 року

ХерСон ще Путіну насниться,
Каховська гребля і БахмУт.
Усім російським кровопивцям
І "лічно путіну" - капут.

Насняться Маріуполь, Буча
І Вугледар і Соледар.
На їхні голови падлючі
Впаде караючий удар.

Затихнуть втомлені гармати,
Від скверни вмиється земля,
Коли від Дону по Карпати
Не стане й сліду москаля.

Онуки Дажбога вклонянються нині Христу,
Сварога зіпхнули в Дніпро, аби совість не гризла.
А я - рідновір. Тож у спину "гав-гав"! і "Ату!"
Постійно летить від зрадливців, у роті аж кисло.

Чуже - не своє, а украдене - гріх і ганьба,
Але христолюбцям це правило геть до лампади.
І крутяться предки від гніву в зотлілих гробах,
Кричать: - Схаменіться! Ви діти Ярила та Лади!

Та де там! Внучата обпльовують власних богів,
В церквах хороводять довкола ікони чужинця.
Для них рідновіри - язичники, бруд, вороги,
Тож маєм, що маєм - тече Україною крівця.

Згоріла душа, отча хата, у полі курай,
Причастя та паска булькоче приємно у шлунках...
Ставай на коліна! Молися і віруй у рай!
Та знаю: рабам місце в пеклі. Яка ваша думка?

111.06.2023р.

Із Д.Мінаєва

I.

Іздавна світ увесь здригався:
в пекельних муках, із імли
до світла й волі поривався
титан, прикутий до скали.

Був лід під ним, і лід на ньому, –
такий, що наче лезом тне;
і в небі, ніби льодяному,
дрімало сонце льодяне.

І цей титан несамовито
тягнувся всім єством туди,
де лагідне довічне літо
з людьми лишилось назавжди,

де люди – вільні, наче мрії,
де неба й моря бірюза...
І крізь його промерзлі вії
палка котилася сльоза.

Сповиті гнівом та журбою,
пройшли віки без жодних змін...
Та враз – із хмари над собою
почув оглушний голос він:

«Мені шкода тебе, титане!
Мій справедливий гнів ослаб.
Скидай оці усі кайдани,
іди, віднині ти не раб».

Божественне обличчя Зевса
на мить майнуло крізь буран –
і, мовби старовинна п’єса,
скінчився раптом довгий бран.

II.

Герою світ новий відкривсь
братерства, волі та любові;
він запал відчував у крові,
і сам немовби заіскривсь...

Але – він та́к вже звик до ночі,
до рабства душу так привчив,
що блиск свободи засліпив
його зіпсуті млою очі.

І розквітаючу кругом
не міг прийняти він свободу;
між незалежного народу
він відчував себе рабом.

І з почуттям якогось болю,
не бачачи мирських принад –
до скелі рвався він, назад,
в свої кайдани, у неволю.

«О, Зевсе! – вимовив титан. –
Гнітить мене цей світ казковий...
Віддай мені мої окови!
Я повернутись хочу в бран,

на ту мою гранітну скелю
у смерку крижаних небес...»
«Ну, що ж, – промовив грізний Зевс. –
Ти хочеш у свою пустелю?

Хай буде так. Такий кінець
оця дістане епопея...»
І знов титана Прометея
прикув, зітхнувши, на ланець.

(Лютий 2023)

Капає дощ і погода капризна,
Небом пливуть чорні хмари кудлаті,
Закрили усе, що і сонця не видно,
А дощ вибиває, мов на барабані

І по калюжах, дахах та деревах,
По лавочках в парку й віконному склі,
Дарує мелодію щиру й веселу,
Дає життєдайну вологу землі.

2017 р.

Хоч піт із лоба скапує росою,
Зволожуючи краплями папір, –
Квітуче літо теплою красою
Голубить мрійно мій люб’язний зір.
Гілля троянд прогнулося од цвіту
І кучерява м’ята зацвіла, –
Продовжує від сонця золотіти,
Смачний нектар збираючи, бджола.
Коли від спеки розімлілий вітер
Не думає нітрохи про спочив, –
Тоді хутчій спалахують на вітах
Жаринки сині соковитих слив,
Вже яблука покрилися рум’янцем
І персик від плодів аж пожовтів, –
Марную час в отіненій альтанці,
Милуючись багатством кольорів.
13.06.23

Це ж від "а на хріна?" через "анахрінізм"
і з'явилось поняття те -  "анахронізм"?

2023

Ой співають козаченьки
Пісню невеселу.
Наповзла короста чорна
В міста наші й села.

Нашу землю всю нівечать
Мерзеннії свині.
Тож скоріше вже прогнати
Ми їх всих повинні.

Що б ота геть вся вражина
П'яти накивала,
Візьмем в руки міцну зброю,
Що нам ненька да'ла.

Згуртувались миттю хлопці
Вищого г'атунку.
Щоб країну вборонити,
Дати порятунку.

Вірим, як один всі дружно
В нашу перемогу.
Допоможем козаченькам,
Моємо ж бо змогу.

09.05.2023 р.

                    І
І сущі неуки, і люди
існують, поки є життя,
а як ідуть у небуття,
то й духу їхнього не буде,
і понесе їх у нікуди
душі своєї каяття.

                    ІІ
Усе, що діється навколо,
і по спіралі, і по колу
у чорну... падає... діру...
а поки-що, Земля – це школа,
в якій навчає і добру,
і розуму Отець-гуру,
аби війна уже ніколи
не опустошила село,
а в Україні ожило
і воскресало рідне Слово
як еманація любові
у цьому світі... і на зло
лукавому воно усюди
зітре огидою огуду,
охороняючи чоло...
і поцілунку від Іуди
не буде,
           наче й не було.

                    ІІІ
Війна добра і зла триває,
і падає один за всіх,
і всі стоять за волю краю,
кому не воювати – гріх.
Удосконалюємо душі
в горнилі горя і біди
супроти сущої орди
за кожен дюйм своєї суші,
за кожну унцію води.
Ніде ідилії немає,
окрім обіцяного раю,
де є усе – одне на двох,
але душа не помічає,
коли її... його... буває,
так,
          ні за що,
                          цілує Бог.

06.2023

я так довго не бачила снів
що забула який ти насправді
тихий шепіт весняних полів
чи нещастя зрадливая правда
хто ти є у моєму житті ?
тільки тінь , тільки мрія про диво
та чомусь до моєї душі
лиш тобі віднайшлася стежина
ти ж не мій... ти чужий... ти приблуда...
ти лиш сон , що приходить так зрідка
ти ж ніколи мене не почуєш
ти ж ніколи мене не помітиш
ти далеко... за небокраєм
твоє серце... мабуть вже розбите
а я тут... де вітра дозрівають
де зима , а не вічнеє літо
чи зустрінемось ? хто його знає
кажуть інколи мрії збуваються
я прошу - зачекай небокрає
не руйнуй моє щастя заплакане
хай хоч сон зігріває надією
коли зустрічі нам не судилися
хай хоч сон залишається мрією
коли наші дороги розбіглися
мені вистачить знати що він
десь далеко і дуже щасливий
я так довго не бачила снів
я прошу - ти наснись мені , диво...

2008 рік

Ще не вмерла
І ніколи не вмре.
Що ти робиш на нашій землі, стерво?
На своїй тобі зле?
Ти прийшов сюди наказ виконуючи
Твоє майбутнє - це роздуми щодо права вибору
В українській землі гниючи.
Осягне така участь увесь ваш збрід,
А ми будемо дивитись
на лани широкополі
і Дніпро, і кручі.
Будемо Богу молитись
В сімʼї вольній, новій.
І кожного героя не забудем помʼянути
Незлим тихим словом.
Бо той Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю, —
Він живе, він ще не вмер.
І ніколи не вмре.
СМЕРТЬ ВОРОГАМ !
СЛАВА УКРАЇНІ !

12.06.2023

Здаля пташин троїсті йдуть музики,
Краде розмай вітрець - жартун лихий.
І крутить небом сонця рій півдикий,
Кипить у танці листя день стрімкий.

Стара стежина жде далекі зливи,
І гоїть пам’ять хмар сідих верба.
В густих отавах спить цвіркун щасливий,
І день кудись несе мурах юрба.

12.06.2023

На мить зупинись. І відчуй, як хвилини,
У вир небуття відлітають невпинно.
Так час невблаганно відмірює кроки,
Із подихом кожним коротшають роки.

А ти у полоні стурбованих буднів
П'єш радощів стиглих бальзам неосудно,
І все не вгамуєш ту пристрасну спрагу,
Бо є у душі ще чарівна наснага,

Що зветься любов'ю, давно і одвічно,
І це почуття є, насправді, магічним.
Допоки квітує воно світанково,
Із віком життя не веде перемовин.

Свят-траури, столи на членські внески,
нудне тертя гуртом навколо кону!
Сліпий театр – абсурд, а без Йонеску!
Є рамка – тільки вкрадено ікону!

Де режисер – месія й панацея?
Де поводир без хтивості і понту?
Де був Мойсей, коли провів Мойсеєв
останній акт свого євроремонту?!

Можливо, винна трупа й запах трупи?
Чи сцена замала́? Чи, може, варто
зібрати всіх мойсеєвих до купи
і кожного обмити й одіпрати?

Від хабарів, гріхів, експериментів,
спектаклів, глядачів й аплодисментів!..

15 червня 2006 р., Київ

Ну то як воно, коли тоне в своїй хатині
немічний, прикутий до ліжка?!
Ну то як воно, коли жінка на даху тримає,
аби вище, дитятко за ніжки?!
Коли унизу пропливає труна із мамою?!
Заховався від правди далеко за брамою?!
Може серце ущент заповнене ватою,
а вуста зашиті міцною мотузкою?!
Ще читаєш Тургенєва й віруєш
в загадковість вєлікорускую?!

Я божевільно його люблю,
і навіть більш ніж того хотіла б.
То дай же, Боже, без сліз жалю,
нам разом бути душею й тілом.
Хоч дехто каже, що він не мій —
гіркава пінка в хмільнім фужері,
та я сплітаю з казкових мрій,
із ніжних пролісків на папері:
вінки сонетів, лункі пісні,
і все про нього — поеми щемні;
гаптую літо на полотні —
невже намарно... хіба даремно?
Чи запізнились на потяг свій,
що мчить в країну кохання й щастя,
чи на глухім пероні надій
тримає доля нас за зап'ястя?
Я вигоряю немов свіча,
колись дотлію на згарок чорний —
не зникне віршів тремка душа
в любовній ліриці неповторній.

6.06.2023р.

Плакучі верби припиняють плач,
Сором’язливо віття одгортають,
Коли берізки, кинувшись у скач,
«Метелицею» кола пролітають.
...Мабуть, веселі люди садовили їх,
Мабуть, пісні позагортали в лунки,
Бо й досьогодні на Десні лунає сміх,
І жарти з чаркою розлунюються лунко.
P.S.
Воістину – на всьому,
До чого людина доклала руку й серце,
Навіки відбилась її вдача.

За віконцем дощ і вітер
Шаленіють в унісон,
Тож нудьга у душу мітить
І прогнати важко сон.
Мимоволі, ніби чотки,
Віднімаю й додаю
Гіркувате і солодке,
Що в свідомості ловлю.
Сію думами майбутні
Всі неходжені шляхи,
Доки настрій каламутний
І негоже навкруги.
12.06.23

Є на небі такі зорі, що наднові звуться
То вже вчені добре знають – звідкіля беруться.
Світить собі така зірка, непоказна, наче
І ніхто її між інших зірок і не бачить.
А то раптом, як засяє, розцвіте на небі
І всі погляди одразу приверта до себе.
Спалахне на мить і згасне та й більше немає.
Ніхто уже не побачить, ніхто не згадає.
Отак само і між люди іноді буває,
Живуть собі непримітно, свій хліб добувають.
А прийде лиха година, устануть до бою
І десятки й сотні тисяч ведуть за собою.
Спалахнуть, як зірка в небі та й скоро згорають.
Дуже часто «вірні друзі» тому посприяють.
Бо ж так хочеться скоріше місце те зайняти,
Щоби булаву тримати і самим сіяти.
Й ім’я того геть спаплюжать, із багном змішають.
Їм здається – вини тоді вони вже не мають.
Отаким, мені здається, був Степан Опара,
Що зумів хоча б на трохи вгамувати чвари,
Об’єднати Правобіччя в боротьбі за волю.
Та гіркою у Степана була його доля.
Був він сам з земель черкаських, з-попід Чигирина,
У Медведівці відома був, мабуть людина.
Та Медведівки тієї мало хто і знає,
Хоч село ще в часи Хмеля свою сотню має.
Після Зборова згадали й його у тій сотні.
То були часи тривожні, і часи турботні,
Коли кожен міг піднятись розумом і вмінням,
Із козака, із простого вибитись в старшини.
Тож, уже в часи Юрася і Степан пробився
На чолі своєї сотні в селі опинився.
Ходив з гетьманом походом попід Слободище,
Де маршалок Любомирський москалів понищив.
Юрась знов рішив із ляхом будувать державу,
А Опару із посольством відправив в Варшаву.
За два роки так нічого і не збудували,
Правда, що із москалями тепер воювали.
А у битві під Жовнином москалі здолали,
Полоняником Степана в Московію взяли.
Був два роки у полоні, мабуть, надивився
На москальське життя-буття…Багато навчився.
Зрозумів, до чого саме москалики прагнуть –
Як не будемо пручатись – то ярмо одягнуть.
Та, для того, щоб вернутись з полону додому,
Довелося з Брюховецьким «подружитись» йо́му.
Якраз на Правобережжі піднялось повстання,
Бо знов ляхи узялися відбирать останнє.
Москва, видно, захотіла отим скористатись,
Щоби знов на правий берег із військом упхатись.
Тож подався Брюховецький , а з ним і Опара,
Щоби ляхів геть прогнати до самого Бару.
З Брюховецького вояка нікудишній зовсім.
Поки він із козаками Правобіччям товкся,
Прийшов з ляхами Чарнецький, а із ним татари,
Брюховецькому не дали дістатися Бару.
Потовкли і погромили, за Дніпро прогнали,
Свої ляські гарнізони в містах посаджали.
Та жорстоко помщалися, велись лютим звіром:
Кому – шабля, кому – паля, кому в Крим ясиром.
А тоді якраз Тетеря, що був гетьман, вроді
На усім Правобережжі, сказав сказав собі: «Годі!»
Хоча ляхи і здолали проти нього смуту,
Не схотів служить татарам та гетьманом бути.
Втік до ляхів, булаву ту гетьманську покинув.
І, здавалось, не знайдеться на весь край людини,
Що підніме булаву ту, народ об’єднає,
Хоча, й «погетьманувати» багато бажає.
Овруцький полковник Децик, брацлавський Дрозденко
Скористатись булавою могли би хутенько.
Та чи з користю? Чи, справді за народ боліли?
Чи то гетьманської слави просто захотіли?
Зібрав Степан своїх хлопців у Яру Холоднім,
Запитав : «За Україну боротися Згодні?»
«Згодні! Згодні! - закричало в отвіт товариство –
Будем бити всіх, хто схоче в Україну лізти!»
«Тож, давайте проголосим Січ Холодноярську,
Будем бити й королівську силу й силу царську!»
От на тому й порішили. До татар послали,
Щоб татари, як при Хмелю, поміч надавали.
А татарам то в охоту, їм би воювати
З ким завгодно, тільки б зиску з того всього мати.
Поки думали татари та поки збирались,
Козаки з-під Чигирина й Умані дістались.
А в Умані сидів Свіньїн й москальська залога,
Думали, що не допустять у місто нікого.
Та козакам їхні думки зовсім не цікаві,
Обложили та й зладнали досить скоро справу.
Була Умань з москалями, а козацька стала.
Тут же після перемоги і раду зібрали.
На тій раді заходились гетьмана обрати,
Стали більшістю Опару тоді викликати.
Був Опара лише сотник - гетьманом зробився.
Та ладнати нову владу зразу ж заходився.
Дорошенка генеральним обозним обрали,
Фридрикевича, якого ще й до Хмеля знали,
Генеральним осавулом на раді зробили.
Щоб татари воювали та вірно служили,
До турецького султана посольство зібрали,
Щоби турки Україну під свій захист взяли.
Майже всі полки, що були на Правобережжі,
Зголосилися Опару визнати належно.
Тут і ляхи сполошились – чого їм чекати?
Це ж візьмуться їх козаки з України гнати.
Та поки в Опари сили на таке немає,
Тож посольство до Варшави бігом відправляє,
Мовляв, ми не проти ляхів, але совість майте
Та залоги з України свої забирайте.
А залоги ті, тим часом, без хліба лишили,
Щоб забратись з України скоріш поспішили.
А самі пішли Лисянку тоді визволяти,
Де сидів тоді Протасьєв й його москаляки.
Хоч ті опір і чинили – мусили забратись.
Брюховецькому веліли із тим розібратись.
Той у Каневі із військом якраз ошивався,
Тож бігом на Білу Церкву із військом подався.
Та чи війська було мало – бо не зміг узяти,
Довелось ні з чим Івану назад повертати.
Став жалітись на Опару, що Москву той зрадив,
Йти на правий бік із військом із великим радив.
А Опара за тим часом нові плани має,
Він на Канів своє військо уже направляє,
Щоб звідтіль на лівий берег потім перебратись
І вже там із москалями, як слід розібратись.
Мотовилівку задумав по дорозі взяти,
Де сидів полковник Децик, лизав царю п’яти.
Але, як не штурмували, узяти не в змозі,
А тут Децик і Дрозденко полки по тривозі
Підняли, аби Опарі ударити в спину.
Свої полки найвірніші проти них він кинув,
В сподівані, дуже скоро усе ж місто взяти…
Але «друзі» постарались, напевно, «закляті».
Мав Степан необережність листи написати
До Сірка та до Дрозденка, де їх закликати:
Розберемось з москалями й на татар ударим.
Тож листи ті хтось із «друзів» передав татарам.
Коли Степан на нараду в Богуслав приїхав,
Де стояв весь кіш татарський, трапилося лихо.
Звинуватили татари Опару у зраді
Та й забрали із собою. Козаки ж на раді
Гетьманом тоді обрали Петра Дорошенка.
Тож, якщо вже придивитись на все хорошенько,
То виходить, що Петрові вигод більше всього.
Чи то не він свою руку і приклав до того?
Скажу більше, Петро тут же звернувся до хана
І з татарського полону викупив Степана.
Не для того, щоб свободу й булаву віддати,
А надумав того бранця ляхам передати,
Щоб довести свою вірність, вірніш, показати.
А Степанові у ляхів довелось страждати.
То казали, що в Мальборку в підвалах тримали,
А тікав, тоді на палі бідного скарали.
А другі казали, наче, в кайданах возили
По Вкраїні, та все смертю козаку грозили.
А відвезли до Варшави, чи, може, у Раву
Мазовецьку і отам вже завершили справу.
Злі усі були на нього: москалі й татари,
Ляхи. Та і українці злились на Опару,
Бо ж колишні «вірні друзі» плітки розпускали,
Та із багном ім’я славне скоріше змішали,
Щоб свої прикрити вини та підступну зраду.
Так ославили Степана через ту неправду,
Що вже скоро і забулось, як прикрість маленька.
Та всіх має пам’ятати Україна-ненька.

І лиш в моменті наші погляди зійшлися у цвітінні безбарвних пелюсток.
Наче... Сльози ллють з очей в цім безкрайнім світі болю .
І розум мій затьмарив жах, коли побачив тебе знову.
Вже не знаю , куди дітись , де сховатись , де спочити.
А в думках лиш очі , що затьмарили мене.
03.06.2023

Неначе кетяги калини
Червоні флокси розцвіли,
Голівки долу похилили,
Бо важко їм тягар нести.

Одне стебло - квіток багато,
Мов у намистечку в росі.
Захоплюватись й дивуватись
Не перестанеш цій красі.

2016 р.

Війна життя моє змінила,
Лишила спокою і снів, –
Воно летіло, як на крилах,
А нині стало між вогнів.
А зараз мов його не стало,
Хоча до полум’я я звик
І вже не пробую помалу
Гарячий попіл на язик.
Війна життя перевернула,
Біду помножила на страх, –
Бо тхне знедавна тухлим мулом
Низов’я вічного Дніпра.
Уже свинцем налиті хмари
Не можуть стримувати сліз,
Бо забарився час покари
Отих, хто горе нам приніс.
Війна навчила цінувати
Мене миттєвості життя,
Раз покидаю стіни хати,
Почувши лиш сирен виття.
Минає довго тимчасова,
Невідворотна і страшна, –
Удосталь викупана в крові
Людей беззахисних війна.
11.06.23

Червоне танго знов танцюють маки,
Кагор любові спрагло п’ють до дна вітри.
І жайвір небо лине обіймати.
Веселик сонця щедро сипле сміх згори.

Мандрує листя неба берегами,
І ловлять верби зранку хмарки світлий бриль.
І пише казку літа між квітками
Щоднини по рядку щасливий дядько джміль.

10.06.2023

Дощ іде так рясно, рясно
Другий день підряд.
Весь час моли'мося богу,
Що б не влетів снаряд.

І що б наші козеченькі
Здоровенькі всі були.
Розгромивши ж ворогів,
Перемогу й здобули.

Ми їм всі тут допоможем,
Бо без того аж ніяк.
Не цураймося усьо'го,
Що б не вийшло аби як.

Без народної підтримки
Важко буде війську,
Поваливши розтоптати
Навалу ту російську.

То ж бо всі і де, хто може
Взя'лися до діла.
Як би в ці часи нелегкі
Доля нас не била.

Як така народу сила
Війську допоможе,
То ніяка вже зараза
Нас не переможе!

26.03.2023 р.

її пальці шалено скачуть,
виграють у пістрявому ритмі.
— як не ноти ми, хто ми, Боже,
у вогкому серпня повітрі?

збита музою аплікатура
у глибокому пьяно-блюзі.
— Боже, останній ґудзик
до ґнота її аркебузи!

і в шаленому русі точок,
зосереджених в силуети,
ніжним доторком крапає дощ
— кап —
на її браслетик.

чи то марю я, чи причáїв
і ковтнув забагато лиха,
"Боже, пробач!" - У відча́ї.
— ти залишиш
на цій
щоці
доторк
терпкого
літа?

10.VI.MMXXIIIp.

Нас били, палили,
бомбили, топили,
і гинули всі –
і старий, і малий.
У зомбо-рашистів,
московських фашистів,
натиснута кнопка єдина –
убий!

У здатності нищити
сусідів найближчих
немає їм рівних
у світі ніде.

Та прийде світанок,
настане той ранок,
коли ця війна
у минуле піде.

Нащадки убогі
брудних технологій
у псковських хлівах
будуть лапті плести.
На місці же мощей
із красної площі
будуть комиш
і осока цвісти.

10.06.2023