В лютневу ніч прийшла біда,
На нас набігла жорстока орда.
Рано вранці прокинулись всі,
Бо ворог клятий зайшов звідусіль.

Одразу жаху нагнали нам,
Завадили спокійним снам.
Що ми їм такого зробили,
Що вбити нас вони хотіли?

Все що ми наживали роками,
Знищується підлими руками.
Від цього гинуть тисячі людей.
А скільки уже померло дітей?

Ми молимось всі кожного дня,
Щоб на Вкраїні скінчилась війна.
Кожної ночі сирени нас будять.
Скільки терпіти? Допоки це буде?

Мені здається, ще довго чекати,
Але я вірю, що нас не зламати!
Ми стали єдиним, поборимо все,
А путін нехай покарання несе.
(2022)

В лютневу ніч прийшла біда,
На нас набігла жорстока орда.
Рано вранці прокинулись всі,
Бо ворог клятий зайшов звідусіль.

Одразу жаху нагнали нам,
Завадили спокійним снам.
Що ми їм такого зробили,
Що вбити нас вони хотіли?

Все що ми наживали роками,
Знищується підлими руками.
Від цього гинуть тисячі людей.
А скільки уже померло дітей?

Ми молимось всі кожного дня,
Щоб на Вкраїні скінчилась війна.
Кожної ночі сирени нас будять.
Скільки терпіти? Допоки це буде?

Мені здається, ще довго чекати,
Але я вірю, що нас не зламати!
Ми стали єдиним, поборимо все,
А путін нехай покарання несе.

приходить день
завбачливо зустрівши
небес благословення , доброту
а світ лишень
чекає на узбіччі
допоки світло зрушить темноту
співа пісень
тужливо й ледве чутно
син сил природи - літній вітерець
приходить день
і ночі світ безмежний
своїм теплом знекровить нанівець
чекай на мить
що змінить видноколо
розп'явши світ
на декілька життів
шукай мене
допоки міф "ніколи"
не зрушить сила істинних світів
приходь у день
коли на серці смуток
коли на серці туманець невдач
приходь у ніч
коли повіриш в долю
коли майбутньому віддаш своє "пробач"
а я за мить
а я за кілька кроків
іду з тобою завше ніби тінь
лишилось тільки
дочекатись слова
що нас звільнить для пристрасних обійм
приходить день
чекаючи , що доля
віддасть сьогодні в подарунок нам
чекає світ
чекає видноколо
віддавши силу ніжності словам

2008 рік

Віщували нічого дивного,
Хмари неба лазурного сну,
І в промітті ліловозастиглому
Розворушили першу сльозу.
І померкла розписана тишею,
Грань розмитого обрію дня,
Розколовшись трухлявою вишнею,
Ставши символом передчуття…
Закрутившись у шквал тьмяним вихором,
Чорне сонце розірваних хмар,
Прогриміло картиною вироку:
Чисте небо – прелюдія чвар!
Буря!

21.06.2019

В міських закапелках зализаних вулиць дощем,
На площах в перетинах долей, кохання, зустрічей,
Навряд чи прохожий спитає тебе про те,
Чи справді ти любиш колір її очей.
Сіро-зелене плаття по формі ніжного
Тіла рожевого; охру з білилами їй
Сонце немов би розписує свіжістю неба
На такому тендітному шовковому плечі.
Я любив би її колір, очей темно-карих колір
Із цятками умбри довкола зіниць її,
Із світлими скалками відблиску темної долі,
Погляд якої привласнити серце хотів, моє.
Губи вишневого кольору, цятки, груди,
Молочні родимі плямки на стегнах мов
Холодне какао, і все, що у ній незабутнє,
Все те, що я бачу ніколи не буде знов.
Але,
Вона все ще хоче триматись за руку праву,
Рукою вчепившись так наче за ланку уз,
І тіні в єдину істоту зливають пару –
Сучасні Персеї в обіймах своїх Медуз.

22.01.2021

Таке сьогодення,
Немає натхнення
Щось справжнє,
Красиве зробить.

Таке сьогодення,
Немає натхнення
Дівчину вродливу
Любить.

Таке сьогодення,
Немає натхнення
Горілку холодну
Десь пить.

Таке сьогодення,
Що маю натхнення
Країну свою
Боронить.

Таке сьогодення,
Що маю натхнення
Гвинтівку на плечі
Звалить.

Таке сьогодення,
Що маю натхнення
В гармату снаряд
Зарядить.

Таке сьогодення,
Що маю натхнення
Мерзоту рашиську
Бомбить.

Таке сьогодення,
Що буду натхненно
Перемогу у Бога
Молить.

І в це сьогодення
Бажаю натхненно
У мирній країні
Нам жить!

28.02.2022 р.

Потойбіч і посейбіч – все це ти.
Ти розпростерся мало не по самий Ніжин.
А в серці, як колись і нині, й вічно –
Одна і та ж синівська ніжність.
На древніх пагорбах стою,
Немовби зависаю над святим Єрусалимом,
І, як йому, тобі пересилаю ці рядки:
“Меаль пісгат Гар-а-Цофім шалом лах, Київ!”
На древніх пагорбах стою і подумки вдивляюсь
В Оболонь, Русанівку, Березняки...
І так же крикнуть хочеться: “Ти – мій!”
Та не наважуюсь і тільки шепочу:
“Я твій, прадавній і новітній Київ”.

На горі медуниця,
під горою щириця.
Я лежу на копиці,
намагаюсь заснуть.
Та мені все не спиться –
спину коле копиця,
до лиця кровопивці
так і линуть куснуть.
Як засну – бачу лиця.
Мені Настя не сниться,
наречена найкраща
у моєму селі.
Сниться Федір з контори,
агроном і прибори,
в голові косовиця –
не до Насті мені.

28.05.2023

Улюблений артист на сцені
співає про кохання,
лунають звуки незбагненні,
глибокі, невблаганні.

Відлунює в душі мінливій
мелодія чутлива,
а розчинитися в тужливім
узорі неможливо.

Піано збуджує уяву,
сім нот у серці щемом,
а ми до музики ласкаву
сльозу не доберемо.

Ця коломийка* наймиліша,
та я ховаю очі
в тобі, немов від щастя більше
нічого вже не хочу.

Коломийка* — пісня

27.05.2023р.

А мені всього лиш двадцять років...
Про кохання мріялось дарма:
В серце ворог вистрілив жорстоко:
Був живий. А нині вже нема.

У колисці снилася дитина,
Брату - як на скрипці виграє...
Тихо, рідна мамо, не буди нас,
Бог ласкавий: кожному своє.

Бачив сад у мріях білопінний,
І бджолу, яка несе меди.
Нене! Ми у горі цім не винні.
Ти за нас садочок посади.

На могилі стрій зніма кашкети,
Тут кінець усіх моїх доріг.
Встиг для України лиш померти,
Більш нічого, мамо, не устиг.

Розуміючи ступінь хвороби
І вчуваючи наслідків дим, –
Швидко дівся з обличчя Європи
Її вічної совісті грим.
Не ховається більше в туманах
Справедливості давній носій, –
Проти утисків, кривд і омани
Об’єдналися нації всі.
Безкорисливої допомоги
Ручаї утворили ріку, –
Лиш не тоне вівтар перемоги
Через поміч солодко-гірку…
29.05.23

Пташки пролітають і грізно
Хмари над ними висять.
Йдемо захищати Вітчизну,
Нема вже куди відступать.

Хто ж захисти'ть нашу неньку,
Рідну землю, домівку, сім'ю?
Збереже ту дитину маленьку,
Пташку дзві'нку в зеленім гаю?

Важка доля спіткала країну,
Тож йдемо ми її боронить.
Бити ворога будем без спину,
І не треба на місці сидіть.

Загартуємо шаблі козацькі
Та дістанем провірену зброю.
Наваляємо оркам ми хвацько
За мир наш, за правду і волю!

Тож єднаймось ріднесенькі нині,
Захід, схід, гуртом, усі разом,
Проженемо ми геть з України
Ту мерзенну, ту руську заразу!
26.03.2022 р.

Ох, Максиме, Максиме, з ким лише не змагавсь,
А проклятій хворобі отак легко піддавсь.
Наче, й куля не брала, не дістала стріла,
Жодна шабля зі світу білого не звела.
А тут зліг і не встанеш, сили зовсім нема
І затьмарює розум часом зовсім пітьма.
Ще так хочеться жити, накопичилось справ,
Почалася робота, яку довго чекав –
Звільнення України від нахабних панів –
Мабуть, вже не побачить того щастя мені?!
Пам’ять все повертає на прожиті літа.
Слід, мабуть, пригадати, поки час не настав
І далеку Вільшану, де худобу він пас.
Не свою, а громадську. То найліпший був час.
Кругом степ неозорий і зелені гаї.
Ніхто не зазіхає там на мрії твої…
Та дитинство не довге у селянських дітей,
Довелося забути уже скоро про те,
Бо забрали в маєток, щоб панам догоджать,
А він же із малого та й не звик слугувать.
Часом і огризався, за що пахолок сік
Так, що тижнями спати міг лиш лігши на бік.
Та від того ще більше гнів у ньому кипів,
Гнівом тим згартувався, в гніві тому змужнів.
Зціпив зуби і лише гострив в серці ножі,
Щоб помститись за кривди і свої, і чужі.
Та не стримався якось, як приїхав панич,
Забажав собі дівку найгарнішу на ніч.
Пахолки притягнули зовсім юне дівча,
Той нахаба надворі вже чіплятись почав.
І не стримавсь він, кинувсь, панича відштовхнув,
Щоб дівча захистити. Все на світі забув.
Але пахолок дужий у лице зацідив,
Хряснув ніс і від болю він, немов знавіснів.
Як отямивсь – лежали пахолки у крові,
Не дивився – чи мертві вже були, чи живі.
Знав, що пан не пробачить і на смерть покара.
Тож майнуло одне лиш в його думках: пора!
І подався у степ він, де ніхто не знайде,
Де його лише воля – куди схоче – піде́.
Там зустрів таких самих відчайдушних, як він
Саме так і з’явився його перший загін.
Він такий був гарячий, мов сидів в ньому біс,
Між козаками звався із тих пір Кривоніс,
Бо ж таки поламали пани носа йому.
Обіцяв ще помститись паничеві тому.
Але згодом забулось, не до того було,
Скільки всякої кривди в Україну прийшло,
Особисті образи мусили відійти,
Перше треба нещасним людям допомогти.
Добре сала за шкуру він панам заливав,
Але всіх захистити просто сили не мав.
Все чекав, як підніме хтось на битву народ
Проти панського гніту, проти ляхів…І от
Дочекався. Про Хмеля гарні вістки прийшли,
Що усім підніматись він на битву велить.
Як такого наказу не дотримає він?
Повів в поміч Богдану весь свій вірний загін.
Весна рання стояла, як прибув він на Січ.
Там якраз готувались іти ляхам навстріч,
Що вже вирядив гетьман, аби Січ зруйнувать.
І пішов з усіма він ляхів тих зустрічать.
Жовті Води, як нині перед очі його,
Оточили козаки в полі ляха того,
Він возами обставивсь та гармат встановив.
Так стояли в облозі вони декілька днів.
Стали ляхи просити пропустити назад,
Хмель погодився, наче та лишень без гармат.
Щоби слово він стримав і бува не напав,
Він із Крисою разом у заручниках став.
Ой, дурні ж були ляхи, почалася метушня,
Криса втік, а він в ляхів став просити коня,
Щоби того догнати. І повірили ті.
А він слово порушив, мабуть, вперше в житті.
Досі совість ще мучить, що утік, та тоді
Що зробив з ляхів дурнів, він, звичайно, радів.
Поки йшли перемови, щоби лях відступав,
Він у Княжих Байраках шлях весь перекопав.
І, коли налетіла татарва звідусіль,
Не напасти на ляхів, він не мав просто сил.
Кров ще й досі та капа та у грудях пече.
Та по Жовтих хотілось йому ще її й ще.
Далі Корсунь. Черкаський полк Богдан йому дав.
І велів в Крутій Балці щоб з козаками став .
Сам із Корсуня ляхів в чисте поле зманив,
А вже їх на дорозі він з полком перестрів.
Як затиснули ляхів, що їм нікуди йти,
Довелось або в полі тоді мертвим лягти,
Або стати ясиром, шлях до Криму здолать.
Не зосталося ляхів у краю панувать.
Поки гетьман спинився і полки гуртував,
Він Максима направив, щоб життя не давав
Ляхам по всім Поділлі, піднімав там народ.
Добре ляхам дісталось від козацьких щедрот.
Скільки міст вони взяли? Зараз не зрахувать.
Все Поділля палало, ляхи стали втікать,
По фортецях ховатись, знявся жалібний крик.
Тут Ярема примчався, із Лубен ледве втік.
Став жахіття творити: різав, вішав, палив.
Цим Максима страшенно він тоді розізлив.
Слово дав, що помститься,полки сво́ї зібрав
Та з Яремою клятим бій смертельний почав.
Кілька раз зустрічались в тім смертельнім бою,
Вже здавалося, наче, його, врешті, доб’ю.
Раз з коня ледь не скинув та рвонув той убік,
Забрав залишки війська й з-під Махнівки утік.
Вже за ним не ганявся – іще доля зведе,
Той Ярема рятунку, все одно, не знайде.
А тим часом подався, на Полонне напав,
Неприступним, говорять, його лях називав.
Та, дав Бог, приступили та й гуртом узяли,
Добре ляхів побили і гармат здобули.
Славна була гулянка. Знов Ярема з’явивсь,
Взяв у поміч ще ляхів, в Константинів вчепивсь.
Хоча сили і менше у Яреми було
Та ж то військо, а в нього – лиш селян прибуло.
Та не став він чекати, підняв полк і помчав
І на військо те ляське нападати почав.
Три дні билися в полі, кров лилася три дні,
Все здавалося, наче в безкінечному сні.
Скільки там на тім полі його хлопців лягло
Але військо тих ляхів усе ж перемогло.
Вже на третій день кляті з того поля знялись
І на Збараж ховатись чимскоріш подались.
Поховавши загиблих, він на Бар поспішив.
Там лях війська багато і гармат накопив.
Ох, міцненький горішок. Взять нелегко було.
Скільки «фокусів» різних, скільки сили пішло.
І підкопи робили, і «гуляй-городи»,
І драбини високі, і гарматами бив.
Копи сіна й соломи серед ночі палив
Щоб густий їдкий дим був місто все оповив.
А воно так палало, вітер так його рвав,
Що й у Барі самому теж вогонь запалав.
Поки паніка в місті, він атаку повів,
Щоби, тим скориставшись, бастіон захопив.
Не вдалося. З другого на плотах підпливли
І, забратись на стіни, на високі змогли.
Серед переполоху, ляхи, врешті, здались.
Теж , що Бар неприступний, говорили колись.
Там і зброї багато і продуктів взяли
Та й на Кам’янець потім здобувати пішли.
Але там не вдалося. Хмель покликав його,
Бо вже ляхи зібрали знову війська свого,
Стали біля Пилявців, сил не міряно в них.
І Ярема проклятий теж із військом прибіг.
Поки ляхи старались через річку пройти,
Повелів йому табір ляський Хмель обійти
І, як тільки на ляхів козаки налягли,
Ті збиратися стали, утікать почали.
Бо ще й чутки пустили, що десь він тут стоїть,
Аби жодного ляха з табору не пустить.
Так тікало те панство, гонор хутко десь дівсь,
Що найперший у Львові за два дні появивсь.
А добра залишили, і гармат, прапорів.
Ще ніколи Хмельницький з того так не радів.
Та сидіть не збирався він на полі тому,
До Варшави дістатись вже хотілось йому.
Тож на Львів подалися і його облягли.
Іще Луцьк й Теребовлю по дорозі взяли,
Як велів йому гетьман. Потім вже і на Львів.
А тим часом і жовтень уже місяць наспів.
Не хотілося Хмелю місто Львів руйнувать,
Не хотілось татарам на розор віддавать.
А містяни уперлись, не здаються ніяк.
Треба якось подати їм загрозливий знак.
Знову Хмель викликає, взяти замок велить,
Що Високим тут зветься, бо ж високо стоїть.
Що ж, як замок – то й замок. Своїх хлопців узяв.
І вночі на той замок на Високий напав.
Ніхто й не сподівався, що можливо оте,
Там до нього піднятись, діло вже не просте.
Тим не менше, козаки прапор свій підняли
На Високому замку. Звідти, навіть, могли
Стрілять курок на ринку. Місто ж все на виду.
Знав Богдан після чого ті на згоду підуть.
Взяв із міста він викуп й на Замостя пішов,
Щоби вже в самій Польщі проливать ляську кров.
Вже зима підступала, почались холоди,
Завітали хвороби. Й він тієї біди
Не зумів оминути. Десь чуму підхопив,
Та в монахів полежав, трохи зілля попив.
Не став далі лежати, все у Божих руках.
Бо ж Замостя слід взяти, там Варшава чека.
Ох, те кляте Замостя! Щоб, здавалось, його.
Гарнізон невеликий, із сім тисяч всього.
І запасів в них мало. Та ж навколо вода,
Рів, річки розливались та іще й болота.
Хоч відводили воду, а вона прибува.
А тут пошесть у війську почалася нова.
Задув вітер холодний, от-от сніг упаде,
І не можна від того врятуватись ніде.
Сам іще не оклигав, а вже знов захворів.
У пропасниці лютій у пекельній горів.
Та боровся, піддатись не збирався він їй,
Бо ж іще за Варшаву буде з ляхами бій.
Але Хмель раптом здався, перемови почав.
Ледве тільки дізнався, він до нього помчав,
Став на Хмеля кричати, щоб дурню припинив,
І війська від Замостя на Варшаву повів.
Хмель був також гарячій. Тож зірвався ураз.
Дав його прикувати до гармати наказ.
Цілий день, наче здрайця, він прикутий сидів,
Поки, врешті у Хмеля не утишився гнів.
Повелів розкувати. Та зламалося щось
У душі його раптом, мов обрізало. Ось
І хвороба, нарешті ,доконала-таки.
Зовсім сили не стало і підняти руки.
Раптом брат пригадався, що в Пилявцях пропав,
Син єдино зостався, поряд з ним воював.
Є кому передати всі надбання свої,
Є кому далі вести за свободу бої.
Усміхнувся, згадавши свого сина Сашка,
Молодий іще, наче, а рука вже важка…
Знов пітьма підступає, закрива йому вид,
Вже, напевно, ніколи не побачить він світ.
Недаремно, одначе, все життя пригадав.
Бог йому наостанок шанс такий і надав.

Відчиняла вікно й вилітала у місячну ніч ,
Там хтось довго чекав і для того давав мені крила .
Той політ направляла ріка у холоднім вогні,
А у хмарах із марлі посріблена стежка манила!

Чорний ліс так шумів , аж верхівок його буруни
Урізнобіч хиталися, місячним сяйвом омиті .
Та хотілось у степ , який лагідно й м'яко манив
Морем трав золотих, що неспішно котилися вітром .

Зразу в нього пірнути, а потім уже до зірок!
Я від захвату того забула, що треба і дихать!
Але зникло видіння, як ніби його й не було.
Давить вікна зачинені північ безмісячна й тиха.

Із гнилих болот мос-кви
москалі налізли.
Хоч би їх на болотах
комари загризли.

Некрасиві всі вони
із верху до низу,
путін голови набив їм
ватою і хмизом.

Унітази викрадали
з Чорнобиля зони –
думають, що їх царі
мали такі трони.

От би злити москалів
в Бортницькі споруди,
щоби більше отаких
не бачили люди.

27.05.2023

У неньчинім саду квітують вишні,
Зозуленька відлічує роки.
Всім матерям нехай дає Всевишній
Здоров"ячка міцного на віки.

Хай сонечком для кожного з нас світять,
Ромашками в некошеній траві.
Усі ми відчуваєм себе дітьми,
Допоки матері іще живі.

Тоді і ваблять різнобарв"ям мальви
І рідна хата, наче у вінку.
Усі стежки нехай ведуть до мами,
Бо перед нею ми у вічному боргу.

2011 р.

Дивовижна і жадана,
Повна юного тепла, –
Ти до мене без вагання
Не із вигадки прийшла.
Запах шкіри і волосся,
І солодкий присмак уст, –
В нішах пам’яті ще й досі
Зберігаються чомусь.
Кличуть мріями в минуле,
Ваблять лагідністю днів,
Що нестримно промайнули
Течією почуттів.
Тільки в споминах лишилась,
Без досади і образ, –
Отієї юнки милість,
Що згадалася ще раз…
28.05.23

розтікаюсь тобі попід ноги піском морозяним.
знаю, зліпиш мене, як і завше, докупи,
хай долоні пошерхлі і трохи затеплі руки.
ти ступатимеш м'яко, неначе в дитинстві – нозями.

хай розтану – не страшно, бо знаю допевне – знайдемось,
вмію вчасно шукати знайомі причали,
там бракує свободи і місця завжди замало,
та однаково зваблює правдами і неправдами.

знову будемо тицятись, тертись носами й ребрами –
поверхневі словами, думками тактильні –
аж до першої тріщини, браку в кістках мастила,
щоб по тому по інших причалах місцини жебрати.

але поки зима, не вбиватимусь, ні, прогнозами.
сніг також певним чином є трохи пісками,
я розтану, відчувши на спині слідів пентанграми,
а до того, щоб бути, мені не потрібні дозволи.





8.03.2023

озвись до мене закликом тужним
озвись до мене , Вечорова Зоре
я винна , чуєш ? я тепер в журбі
тепер земля голосить моїм горем
не проклинай за те , що неправа
помилка в тому , що я нині плачу
я хочу вмерти - та живу й жива
допоки серденько своє не страчу
ти відпусти мою печаль у тінь
я ж там уже навіки оселилась
збудуй для мене присмерку курінь
щоби за мною більш не голосили

2007 рік

У твоєму дзеркалі застигло море...
Чи можливо це твій схвильований океан?!
Це картина у ньому навпроти тоне...
Чи виринає Левіафан?!
Це дихає пекло вогненною тишею...
Чи сонце зітхає загравою вслід
Осіннім сутінкам?! Над твоєю вишнею
Ще не раз поверне гудіння хрущів.
Осипаються чорним насінням долу
Твого циферблату години страшні
І з них проростає твоя свобода
На крові, на опорі, на війні.
Прислухайся, чуєш, як шепотом множаться
Чи криком із закликом голоси
Мільйонів убитих та замордованих
Що кличуть, взивають помститись за них.
І хвилі твого океану вирвуться
Кинуться з рами, з розбитих дзеркал,
І там на пустій, на старезній картині
Мертвим лежатиме Левіафан.

03.12.2022

Стою під каштаном, ллє злива весняна,
в провулок рікою вода.
Довкола все мокре, у водних потоках
принишкла міська суєта.
Знесилено висне каштанове листя
і квіт із дерев обліта.
І я промокаю, стою і чекаю,
а злива ніяк не стиха.
Нарешті скінчилась! Ще трохи лишилось
сухої одежі мені.
А сонце вже сяє і птиці співають,
крокую під небом весни.

25.05.2023

Нехай підождуть ні про що розмови
і метушіння між серйозних справ,
діяння примусові й беззмістовні,
такі гіркі на дотик і на смак.
Життя не жде, воно кудись спливає,
тече між пальців мов скляний пісок.
Його запаси меншають, щезають,
все тоншим є отой тонкий струмок.
На що втрачаємо дорогоцінні краплі –
крихкі фрагменти нашого часу?
Спинитися вони безмовно кваплять,
перечитати зміст літопису
і виправити, доки не запізно,
поки пісок, хоч цівкою, тече,
відкласти все й – вимогливо та ніжно –
своєму часу глянути в лице.

26.05.23

Розцвів бузок, тремтить бузкове світло
Пронизуючи тисячі квіток,
Недавно лиш зима була, а літо
Із травня прокладає вже місток.

Ще вчора квітень з холодом на пару
Не знав , куди зробити перший крок.
А позлітали з абрикос тіари
І в затишку порозцвітав бузок.

Ось так і котить травень свої хвилі-
Тюльпани, ряст, палітра з яблунІв,
А на акацій білому вітрилі
І червень недалеко завиднів.

У лип гілки обсипані намистом,
Там дозріває липня аромат.
Горять кущі яскравим аметистом-
Цвіте бузок. І відцвітає сад.

У цьому таємниця часоплину-
Дні може й довгі, та швидкий їм лік.
І кольори міняються неспинно-
То цвіт ,то лист нам падає до ніг.
...
Зацвів бузок- затримав на хвилину.

Весняним днем, під сонцем літнім,
На схилах круч триває гра, -
Прадавній Вишгород мій квітне
І пахне вогкістю Дніпра.
Так ясно й тепло, як у раї,
Між очевидної краси, -
Неначе молодість буяє
І додає життєвих сил.
Пора зростання і цвітіння,
Час щебетання солов'їв, -
Мені дарують стан сп'яніння
І безліч гарних почуттів.
Кругом красується травиця
І день погожий вихваля, -
Мов із погодою ріднитися
Моя улюблена земля.
Чиясь усмішка непомітно
Душі дає ще більш добра, -
Весняним днем, під сонцем літнім,
На схилах круч триває гра, -
Прадавній Вишгород мій квітне
І пахне вогкістю Дніпра.
27.05.23

Горіх тримає сонця край важкий.
Кульбабчать сни. Хоч дні стежками в осінь.
Легенький дощ плете мої думки,
Чиюсь журу продасть мені за безцінь.

Хапає небо клен, мов сонний жук,
Циганить мідь дрібну із сонця мушлі.
І день старий плететься за межу,
Де тіні продають безкрилі душі.

26.05.2023

Я тобі іще наснюся в шум дощу,
Обійму і про любов нашепочу.
Я наснюся, хоча думав, що забув,
Загубив між ковелями у степу.

Попалив, що з нами сталось, поміж трав,
А що роси зберегли, то не зібрав.
Та усе, що відгоріло, заболить,
Як відірве вітер іскру від золи,
І підніме, невгасиму, до зірок,
Щоб комусь кохання знову розцвіло.
Коли ж сонце стане сниво проганять
Я залишусь у долонях пташеням.
І тоді ти зрозумієш, в ковилях,
Де грайливий вітер з полум'ям гуляв,
Там журавка не покинула гнізда,
Ти ж пішов, її ні разу не згадав.
А сьогодні, як заплакав дощ за склом,
Ніжне сниво гірко серце обпекло,
І лягла дорога зоряна назад.
Та не здійме вітер іскру в небеса .
Сон розіб'ється об ранок на шматки,
Журавлем до сонця зніметься швидким.

Обіймала, шепотіла , як колись,
А на ранок попросила- відболи .

Невірці, православні чи погани -
Яка різниця? Всі - моя сім'я.
І первісток не мій, і не останній,
Але для всіх добрезний вітчим я.

Паплюжити своїх богів негоже,
Тому вони й потрапили в біду.
Ви ж - чужаки, Дажбоже і Свароже,
Однині я володар їхніх душ.

А був ніхто. Тепер - різник в кошарі,
Для гоїв цих - духовний поводир.
Своє - святе - втопили у Почайні,
Встромили в грудь небіжчикам хрести.

Я знаю - ці слов'яни безголові,
Безвольно квилять : "Господи, рятуй!".
Хай моляться. Не батькові - Єгові,
Вклоняються не матері - Христу.

26.05.2020р.

Злітай до мене у осінню вись,
понад пожухлих трав, зчорнілих парків!
На мідні коси вицвіле "колись"
паде розбито попелом з цигарки.
У цьому році знов не відбулись.

Пожовклі арки. Всохле листя. Крук,
як чорна айстра в роті танцівниці.
Вони не ниці, просто мокрий брук
старого міста. Йди мені до рук!
Шляхи не ниці, заклики не ниці.

На литі статуї опала перша тінь –
крихка, хрустка і завше безіменна.
На литі статуї, відомі достеменно
гіркавим списком звершень і борінь,
морозна тінь кладе свої знамена.

Зрізай для мене оберемки айстр
зі щедрих рук, незмірених і ніжних!
Злітає крук, веде у чорний вальс,
у безвік душ і висі бездоріжні,
де ти – мій дім, а осінь – лиш наріжник.

17.09.2021

Повна поглядів і цікавості
йде людина. Картуз при ній.
Я гублюся отак – в ласкавості,
тож зажмурена, наче Вій.

Я не мавка і не палійка, та
часто тоне або ж горить
кожна риса людини, з кліки так
явно виділеної вмить.

Я ладнаю для себе відстані –
довшу стежку, гулкіший день.
Та ходи аж масніють підступом.
Найкоротший обрати чень?

У людини, завсіди стрічної,
досі дещо в очах темнить.
Я не демон, та ще з-над вічності
знаю, чим так людина снить,

що оглядки її частішають,
принципово такі прямі,
що дарма лиш завчасно змішую
хід з зупинками на тасьмі.

Знай світлішають набурмосені
лиця пильних до нас осіб.
Я не жниця, та сеї осені
мною зібраний ломлять хліб.

15.09.2021

Миттєвості літа – квіт жовтий на липах,
солодка черешня, суниць запашних
поляни зелені, смородини жмені
і білий налив, що пристиг.

Багатство природи – для щастя народу,
тут жити і жити, радіти життю
і пам’ятати про милості Бога,
про те, що живем у раю.

Але не виходить, знов лихо приходить
на рідную землю, у сім’ї, в життя.
І терен вкриває дорогу до раю,
і рай обертає на пекло війна.

26.05.2023 р.

У віддзеркаленні води
покинутих людьми річок.
У їхньому теплі й шаленій прохолоді
спокійним сяйвом відбиває він.

Він сизий птах серед птаства звірів
із крилами, схожими на кинджали.
Він один із тих, хто зміг втекти,
ховаючи монети в скарбниці зірок.

Він — місячне сяйво і яскрава зоря
на полотнищі нічного неба.
Нічим не відзначена цятка
на безмежному просторі квіток.

Кожна з тих крихких зірок
однак спіймає дух і силу їх.
Їх погляди відчує на своїх
понівечених болем обличчях.

Птахи бачать не лише
прозоре небо і палюче сонце.
Вони спостерігають за ним уночі,
коли про них забувають усі.

25.05.2023

Чорнобривцями та матіолою
Пахло гарно дитинство моє.
Із селом я розлучена долею,
Бо життя вже так склалось.Та є

Завжди місце на грядці й у серденьку
Для тих квітів чудових таких.
Вони сяють для мене веселкою
І нагадують юні роки.

2016 р.

Гілля згортаючи в сувої
І розпрямляючи завжди, –
Шумлять притишено листвою
Вітрами злякані сади.
Обабіч вулиць і майданів
Їм дошкуляють дрижаки, –
Немов напружені мембрани,
Бринять стривожено листки.
Тремтять листочки поодинці
І тихо щуляться гуртом,
Коли по стоптаній бруківці
Вітри женуться за листком…
26.05.23

Коли він нарешті щасливий,
коли вона врешті вільна –
здається таким неможливим
читати старі вірші.

Та зрідка заходять зливи.
Як мокра сорочка натільна,
прилипнуть вірші зрадливо
до неї в думок глуші.

І буде їх спершу мнути,
відтягувати від шкіри,
викручувати до болю
зябке і скоцюрбле "я",

аж раптом візьмуться діри.
Оголюй себе, оголюй,
отам витирай пробіли,
де в каплях – його ім'я!

Навчи її, зливо, чути!

А згодом, нага і вільна,
вдягнеться, гучна, бо вільна,
натільно своїй душі.

14.09.2021

По цій стежі проходило багато,
та жоден з них не вмів мене кохати,
чоловіків.

Коли на протязі віків чи то пак з вікон
здувало думку, як записку недочитану,
вона, тим паче в здогаді з печатки,
в собі являла все нові й нові початки,
теоретичні прояви й місця,
забула ж почерк і мету творця,
і так росла у вільному польоті,
як квітка у саду.

По цій стежі між спогадами йду.

Коли вони клялися, що в полоні
моїх очей вабливих ладні вмерти,
та знай питали, що для того треба,
аби віддала серце і права,
казала: тої кількості поклонів,
в яких чолом прийдеться вічність стерти,
і всіх піднесень на руках до неба
не стерпить ваша ніжна голова.

Одного разу у одного з них
в очах, що кольору тернівки, а на смак –
п'янкі меди з origanum vulgare,
зазвичай тон цей називають карим,
та я назвала б каро-золотим,
я розпізнала твердість й разом з тим
таку ласкавість,
що слухала б, і не обридло б, слів
про квітники, що Бог для мене сплів,
про символічність на мені блакитного,
про ступор розуму одвічно ненаситного,
про крісло-гойдалку і ще одне до пари,
про те, як гинуть при мені Ікари,
про спільну старість, пазли наших рук,
про глиб розлук.
Тож врешті випила настоянки терпкої.

Напій пізнання істин, що ж він скоїв?!

Усі омани, магію, мрійливість
розвіяв, як тумани полохливі,
і розлилися враз медові ріки
з-під лівої, з-під правової повіки
повсюдно й просто, начебто з повсюддя
вони й потрапили в зіниці многолюддя.

Ковток найменший, як найвищий час
дізнатися, що ж справді манить нас.

Прикраса гір не вміститься в зіницях
із плоті чоловіка, бо вона
гірка, хоч щира. Нащо їй в'язниця
очей, букетів, вигадок, вина?!

Я, власне, і проріджую привіти,
щоб вздовж стежі її пишніли квіти.

10.09.2021

Хто це вийшов з-за хат?
Димність, як місце раті.
Палить. Йому б прохати
сонця – легкої страти.
Ноги йому опухлі, ноги йому відтяті,
а й досі болять.

Стане манити в мені дитину солодкою ватою,
себто брехати:
онде пташиний пух на кудлатих деревах.
Не лякайся, це ранішнє мрево!
І якщо ти мене відчула, як власну роз'ятрену ранку, –
бути щасливим примарному ранку!
Тож закладемося на частину з цілого життя,
що коли цей пух не злякається
гарячості зарева
та не злетить, –
так само і ти
станеш сьогодні моєю!
Можеш на пробу у мене ввійти і набрати аж досхочу
манни небесної в пригорщі та кишені,
а можеш залишитись там споглядати, як Божу росу
всотують ноги мої підкоше́ні.

Він бреше, у нього немає ніг!
Тому приймаюся до роботи.
Певно, це звечора призбиралося молоко
дивної стоти.
Та чую: лиш не дої до першої крові
груди цієї висі,
позостав на поживу марі,
най виссе!
Сказав і зморений зліг.

Віти розверглися, бачу брук
до голосу того, що кличе:
дай мені відповідь потиском рук,
так личить!

Це передсмертні загравання з долею
і відчайдушні спроби відкупитися.
Та хто я, – тіло на жертовнику богів?
В моїх руках весь простір і краса, яку не зраджу!
Мов з повних вим'їв золотих корів,
проллється світло на холодний камінь
замісто крові.
А мені –
діждати б до ранкової зорі,
туманній стежці не віддати кроків,
в манливий закуток незважених зароків
не завести б доріг!

09.09.2021

Залиште мене у моєму п’ятнадцятому сторіччі,
Не залякуйте інквізицією, бубонною чумою, і що не в кожному домі свічі,
Я пройдусь дорогами запиленими Ренесансу і Кватроченто,
І достатньо memento mori хай рідше vivere memento,
Я слухатиму пейзаж італійський, голландський, французький,
Питиму вино селянське і їстиму сир андалузький,
Я візьму за руку Агнесу Сорель, і нехай лютує Карл сьомий,
Я вивчив з картин погляд її давно, і погляд короля достатньо знайомий,
Ми прийшли б до майстерні Жана Фуке, щоб закінчити меленський диптих,
І пристане осторонь Шевальє, в футболці і джинсах – третій, один з посполитих.
Далі від моря іде океан – риб’ячий ніс каравели і груди караки,
Ще немає торпед і підводних човнів, тільки геометрія ядер гармат для атаки,
І мовчіть про нещасних людей, дворян, горстку феодалів, кров аристократії,
Зрозуміло, що я обманююсь; вимкніть електрику, заплющуйте вії,
Мені потрібна механіка Ньютона, задовго до законів його і його народження,
Викрик Марфи Борецької, ілюстрації давно померлих з епохи війн та відродження.
Ще романи не друкуються тиражами нескінченними, та сюжетами вокзальними,
І в двадцять першому віднайдеш п’ятнадцяте, в містах заповненими селянами,
Викиньте книги звідки повисмикували крилаті фрази в контексті культури,
Почніть з хроносу, енциклопедії, з Вавилону, Єгипту, встаньте на грецькі котурни,
Прошу не тлумачити про розчарованість, що жити і вмерти потрібно в даній тобі епосі,
Ці думи залиште подібним собі, як спазм реалістів в літературі їх простоволосій,
Не тривожте мене, не будіть я тільки звикаю до летаргії,
У мене немає для вас історії, тільки образи сну і мрії,
Шкода немає тут фортепіано і скрипки, Бетховена і Вівальді,
Я так полюбив Шуберта, Австрію, а з нею і Гарібальді,
Ще трохи побуду медієвістом в п’ятнадцятому і покину феодальний двір,
Ще століття мені залишилося і народиться мій Шекспір.

25.06.2019

подаруй мені сяйво весни
у брунатних завіях чекання
розтопи вічноликість зими
де немає надії світання
загуби у дорозі печаль
хай не буде у тебе нещастя
привідкрий таємниці вуаль
де поділося сивеє щастя
ти прийди хоч вві сні у мій дім
подаруй мені промінь єднання
щоб ступила я в новий розмай
забуваючи присмак прощання
залишися навік у журбі
все останнє відкинувши ночі
залишися за мною... Моїм
диво - сном , диво - щастям пророчим...

2007 рік

З кумом мчимо ми у майбаху посеред бех.
Ех!
Кум - що Шумахер! Жене - аж захоплює дух!
Ух!
Раптом - хто зна, звідки, запор в наш майбах - ба-бах!
Ах!
Запор броньованим виявивсь, хай би він здох!
Ох!...

2023

Зоряна нічка — мріям сестричка.
Місячний міст вподобав піаніст.
Хмари стомились: вдень не поспали,
Ковдрою сонечко ніжно вкривали.
Очі розплющив нічний чародій,
Скриню дістав. Що за диво у ній?
Сині смарагди, жовті бурштини,
Ними Дунай прикрашатиме нині.
Сяють палаци, будинки, мости,
Плескають хвилі: залишся...не йди...
Ніжне відлуння..."Мелодія"...Скорик...
Місяць освічує батьківський дворик...

Із Д.Мінаєва

– Де́ це, прово́дарю, ми?
Голі степи невмолимі,
тоскні зелені зими...
Мо’, не туди забрели ми?

Після бундючних словес –
видай вже правду назовні:
це ось – російський прогрес?
– Так, це він самий, шановні!..

В села заводить їх путь:
вгрузнули в землю хатинки;
зниділе стадо пасуть
діти в самих сорочинках;

чахлий на полі овес,
гноїще біля воловні...
– Це ось – російський прогрес?
– Так, це він самий, шановні!

Місто відкрилося їм:
думка дріма́ як дрімала,
тільки шепочуть крізь дим
два-три змарнілих журнала;

млявих завсідників п’єс
мислені втіхи гріховні...
– Це ось – російський прогрес?
– Так, це він самий, шановні!

Труд від зорі до зорі,
бідність терзає жорстоко.
Злидні – в суспільнім нутрі,
блиск та достаток – про око.

Ласки продажних метрес...
Цифри боргів красномовні...
– Це ось – російський прогрес?
– Так, це він самий, шановні...

(Січень 2023)

Відсутні випадковості,
усе закономірне,
зв’язки причини-наслідки
спрацьовують завжди.
Коли ми обираємо
щось зовсім не відбірне,
навіщо дивуватись,
що мрії – міражі.
Отримуємо інше:
не те, чого хотілось, –
красиві обіцянки
у прірву загули.
Усе, що залишається –
почухати потилиці
і когось звинуватити,
бо винен хтось завжди.

25.05.2023 р.

За руки взявшись, наче діти,
Гуляєм Вишгородом вдвох
І все продовжуєм радіти,
Що день минає без тривог.
Так ясно й сонячно повсюди,
Що губи сохнуть од снаги, –
Зогріті денним сонцем люди
Неспішно ходять навкруги.
Каштанів дружнє розцвітання
Милує очі, вабить нюх, –
І різнотонним щебетанням
Пташки незримі тішать слух.
Ми дуже швидко забуваєм,
Життю радіючи сповна,
Що в дивовижнім нашім краї
Сьогодні точиться війна…
25.05.23

Молюски твого велелюбного тіла –
Всього лиш потреба торкнутись поезії
Алітерації сонячних пагорбів,
Плоті, розпатланої та пригубленої.
Безчинство моє необмежене звабою
Слова, що полум’ям морок облизує.
Палахкотіння межи свічадами
Множить єдине бажання ніжності.
А потім... Любити тебе до безпам’яті –
Як слухати музику гострого поруху
Жінки, що ночі шматує ножицями
І пальцями надить суцільний морок.
Пролиєш цілунок скипілим воском
Губ, що хвилюють немов кіновар’ю
Лист запечатаний, наче простиня
Складки приховує під покривалом.
А далі – ні слова. Лиш погляди, позирки
Бляклого місяця утаємничені
Тіні, що вгадують порух навпомацки
І розкривають молюски ліричні.

22.09.2022

Тротуар в позолоті –
Квітне жовта акація.
Біла травень відкрила,
А сестрі випав червень.
Дерева без борні
Віддають одне одному
Небесами призначену чергу...
Нам би вчитись і вчитись
У тих, кого Бог сотворив раніше.
Та на шкоду й розраду невтішну
Нам все ніколи, ніколи, ніколи...

Магія слова, беззвучного слова,
впала у очі не випадково.
Впала у очі, впала у серце,
там утворилось магічне озерце.
І повтікали круки і сови,
і поспадали іржаві засови,
і прилетіли лебеді білі –
життя нового світлі надії.
Світлі надії, чистії мрії
магія слова в серці посіє.

24.05.2023

Сонет дощу читають клени.
У римах крапель сум зелений.
Каштанів цвіт, як вир шалений,
Тче дощ у травня гобелени.

Цілує небо сонні квіти,-
Легеньке скерцо трав і тиші.
Бузок любов’ю ніжно світить,
І будять серце крапель вірші.

24.05.2023

Колихала ненька немовля,
Тихенько колискової співала.
Завдячуючи маминим пісням
Дитина мову рідную вивчала.

Дитя зростало, пізнавало світ,
Життєвим шляхом в серці несе гідно
Слова матусі як наказ, як заповіт:
"Знай мови різні та люби лиш рідну".

Бо ж мову українську недарма
Солов"їною у світі називають,
І джерелом видзвонює вона,
Лунає піснею від краю і до краю.

Блакить небес і золото колось,
Плекаймо Слово українське і братаймось.
Як мова є у нас - то ми народ.
То ж мови рідної ніколи не цураймось!

2012 р.

Мотавсь між Києвом і Львовом
Роками в пошуку тепла,
Допоки полум’ям любові
Я не спалив чуття до тла.
Вогнем стрічань сліпив і нищив
Себе відтоді дотепер,
Бо нині вже на попелищі
Минулих любощів завмер.
Тут, де кохались до нестями,
В полоні споминів стою, –
Своїми спраглими устами
Ти душу випила мою.
Прийшла година розставання
І забування про чуже, –
Твої капризи і бажання
Мене знесилили уже.
Анікогісінько довкола,
Але журитися не час,
Хоча у серце гострим болем
Про тебе згадка уп’ялась.
24.05.23

Терни й терни. Над горами темно.
Поле стерпло в холодних сутінках.
Ким тепер ми, ох, ким тепер ми
одне одному пойменовані?

Пурхи, злети, пориви в звід
серця світу з моєго світу.
Всипте зір на небесні віти!
Вітре, вітре зірвистий, стій!
То птахи у безвидну ніч,
пурх та й пурх, обривають тугу.

Будеш другом.

08.09.2021