“І сказав Він: Не зближайся сюди! Здійми взуття своє з ніг своїх, бо те місце, на якому стоїш ти, земля це свята!” Вихід 3:5


Я далі йшов.
Високих трав буяли спини.
Я їх ломив і я не бачив в тім провини.
Палав терновий кущ і не згорав, –
тебе обрав!

Я чув вогонь,
як чують грім понад собою,
та дорожив своєю звичною ходою.
Пощо тобі ступати без мети? –
Услід веди!

І я повів.
За мною йшли поля і ріки.
Питали, доки? Відповів, що це навіки.
Вони мене лишили на краю,
та не стою.

Іду один,
відкинув роздуми і втому,
бо маю шлях в нікуди та не маю дому.
Я знаю, що вогнем промовив дух:
життя – це рух.

04.02.2021

Станеш, як речення вздовж перекреслене, між людьми.
Скажеш до Господа, наче до автора: де це ми?
Хтось прочитає і зверху посиплеться сміх, як сніг.
Ляжеш на білому вбитою думкою: як Ти міг!

Чемно чи з відчаю в жменю згребеш з-під ніг крапку-злість.
Автор продовжить з великої букви й не відповість.
Схочеш йотованих слізьми позбутися, кинеш: я!
І споглядатимеш, як переступлять твоє ім'я.

Скільки їх, Боже мій, поспіхом вписаних в чорновик?!
Світ до котрих, як до сталого вислову, більше звик?
Хто це чорнить кого, мов розтікається з ручки туш?
Стануть, як речення криком завершені, й ані руш!

03.02.2021

Нитками шию черленими, шерстяними
дві риски рота твоєго, скупі на ласку.
Завмру в задумі, як замилуюсь ними,
аж втраплю в пастку.

Довкола в'язко, любощі – темні смоли –
течуть порізами, стигнуть мені на пальцях.
Пронижу голкою шкіру. Коби лиш зволив –
розтисла б п'яльця.

Та ти білієш полотнами мовчазними
й нема в тобі ані рис чітких, ані краю.
А я, мов нитка черлена, цілуюсь з ними
і їх терзаю.

До ранку близько – півневі раз запіти,
та все сиджу, не насмілююся пороти.
Безликий красеню, дай же себе узріти!
Відкрийся, хто ти?

01.02.2021

Чи се не славно? – Срібний пес
стоїть високими ногами
на світлім стилі поетес,
себто – між нами.

Я знаю лінію хребта
і тонкощі його натури,
та Вас турбує думка та
лише де-юре.

Ви, наче трунок в пелюстках!
Вас зберігати б у флаконі,
бо протече в руках слабких,
мов на іконі.

Й коли б мені дібратись слів,
котрі він приступив навіки, –
я вилила б цей срібноспів
у Ваші ліки!

01.02.2021

Талі, Талі, мрії твої зухвалі!
Як ти пишеш пальцем медові далі!
Як покинеш звичку отак писати?
Як полишиш груди натхнення ссати?

Завтра буде тихим, як вбитий клоун.
Нині висне каменем Hanging Stone.
Вчора сяде зліва і схоче спати.
Талі, Талі, будеш йому читати?

Вірш за віршем люляє та лікує.
Дням шумливим вийти говориш всує.
Брошку часу вистромивши зі шкіри –
розглядаєш свіжу та давні діри.

Можна стрічку райдужну в них всилити,
мовби в свічці, ґніт у собі палити,
випускати сиві кружельця диму,
удобряти попелом свіжу риму.

Чорнобривці сходять від згару в роті.
Пильно полеш, губишся у роботі.
Чорні пальці, але медові далі.
З них вертайся видужалою, Талі!

30.01.2021

Я – останнє ягня в отарі і від мене чекали шерсти.
Та згубила свою сережку, як не мічена, то нічийна.
Ми з вівчаркою йшли у парі пів життя і чотири версти.
Ставив він на орла, та решку я впіймала й всміхнулась: вий на...

Тож на першім узліссі сльози йому втерла об власну вовну,
відсікла його погляд вірний, похрестила, як просить звичай.
Він хазяйські зачув повози чи осілості тягу кровну,
аж закляк: і заклад є спірним, й відступати тепер не личить.

А в мені от на кожнім згині, повороті чи навіть зламі
і життя, і доріг, і долі – прокидається впертий геній,
що боронить лишатись в нині, відсилати листівки мамі,
і нашіптує: тільки в полі буде щастя тобі шаленій!

В мене стало негусто друзів, я їх пряла собі на потім,
зберігала в сухому місці, щоб на довше лишались гожі.
Тож було не в моїй заслузі, що собака цей з прутом в роті
розгубив всі найліпші вівці, а мені – носив буйні рожі.

Був травневий погідний ранок, загорялося вище й вище,
і у мене, подібно сонцю, загорялося у очицях.
Я йому випікала рану. Власне, вірність собаку й нищить.
Відтепер нас обох єднає тільки злочину таємниця.

30.01.2021

От зустрілись дві знайомих.
Сіли кавувати:
- Вже не бачились давно ми.
Час поспілкуватись.
Жартували і жалілись.
Складно жити стало.
Більш раніше веселились.
І пригод чимало.
- В мене стільки хлопців було.
А тепер саменька.
Час пройшов. Як вітром здуло.
Жду, як та смерека.
- Ну, а я за двох тримаюсь.
Вибрати не можу.
Чи обох таки кохаю?
Чи щось краще хочу.
Каже кожен, що чекає.
Як воно ж насправді?
Може, й щиро, може, й грає.
Правда чи неправда?
- Ну, а пристрасть в них шалена?
Не дають проходу?
- Перший корчить супермена.
Інший, наче бовдур.
- Значить, щастя твоє – другий.
Супермен – то ширма.
Бачиш, втюкався, мов дурень.
Отже любить щиро!

04/05/2023

Сотні років Україна жила-проживала,
Але, мабуть, ні одного спокою не мала.
То москалі, а то ляхи, то турки й татари.
Тільки й знай, що відбивала ворожі удари.
Та своєю кров’ю щедро земельку кропила.
Хто й зна, скільки за свободу дітей положила.
Коли б ото не козацтво, коли б не герої,
То давно б уже лежала стоптана ордою,
Сплюндрована москалями, ляхами забита,
Розкидала б своїх діток по усьому світу.
Та були козаки славні, що край боронили
І походами супроти ворогів ходили.
І водили їх в походи отамани славні,
Що тоді по всій Європі були добре знані.
Та не всім славетним бути знаним пощастило.
Хто з вас чув про отамана Фоку Покотила?
То було в часи далекі, коли Кішка славний,
Водив «чайки» у походи проти турка вправно.
Ходив з ним і Покотило, майстерності вчився
І той досвід йому далі дуже пригодився.
Як розбили турки Кішку та в полон узяли,
Тоді саме Покотила старшим і обрали.
А якраз Іван Свірговський в Молдову подався,
Бо там саме Івон Вода з турками змагався,
Позвав поміч козацькую, щоб край захистити,
Щоби турок із ордою туди не пустити.
Козаки і молдавани турок геть побили
Та прогнали із Молдови. А Січ попросили
Не пустити флот турецький привести підмогу.
Отож велів Покотило збиратись в дорогу.
Ізладнали в Січі «чайки», козаки зібрались
Та й Дніпром у Чорне море «чайками» пода́лись.
Понад морем у фортецях турки і сиділи,
Вони більше на Молдову тривожно гляділи.
Чи не прийде звідти сила козацька й за ними.
А, тим часом, Покотило з «чайками» своїми
Підійшов до Аккермана. З моря підібрався
Та турецьку ту фортецю штурмувати взявся.
Поки турки зрозуміли, звідки небезпека,
Козаки уже на стіни видерлися легко.
Ой, дісталось тоді туркам з козацької сили,
Уже «чайки» далі морем від міста відплили,
А воно іще палало, дим стовпом здіймався.
Покотило ж до Дунаю хутенько подався,
Поки ще не долетіла про похід той вістка,
До Кілії підступає – дунайського міста.
Наче, грім з ясного неба, на турок упали,
Поки турки зрозуміли, шаблі похапали,
Вже козаки у фортеці, як господар, ходять,
Уже свої серед міста порядки наводять.
Гарнізон весь порубали, місто захопили,
А в фортеці-кам’яниці півнів напустили.
Проте й тут багато часу вони не втрачали,
Бо іще до Ізмаїлу дістатися мали.
Піднялися по Дунаю широким протоком,
Підійшли до Ізмаїлу з південного боку,
Звідки, звісно, небезпеки турки не чекали,
Бо ж на північ, на Молдову більше поглядали.
Козаки ж і тут хутенько взялись до роботи.
Швидко видерлись на стіни, їм таке в охоту.
Зчепилися вже на стінах із турками битись.
А тим уже від козаків важко боронитись.
Бо ж все більше їх на стінах, вже і у фортеці.
Звідки тільки козаків тих багато береться?
Впала, врешті й ця фортеця, турків подолали
І тоді вже панувати понад морем стали.
Полетіла швидким птахом вістка та погана
Із Молдови до Стамбула, прямо до султана.
Султан Селім розлютився – як то може бути?
Треба знов під його руку Молдову вернути.
Посилає військо грізне, двісті тисяч має,
Нехай воно у Молдові ворогів здолає.
А по морю посилає грізний флот турецький,
Нехай він із козаками в морі розбереться.
Зі страхом Литва і Польща за тим споглядали,
Бо давно уже не знали такої навали.
Та ж козакам не уперше з турком воювати,
Цілий день під Кілією гриміли гармати.
Цілий день козаки бились та турок косили,
Поки й скінчились надвечір козацькії сили.
Поліг в тім бою Свірговський, наклав головою.
А, тим часом, флот турецький теж вступив до бою.
Стріли його «чайки» бистрі у гирлі Дунаю.
Б’ють гарматами галери, «чайки» нападають.
Обступили флот турецький, зусібіч обсіли,
Хоч багато вогнем «чайок» турки потопили
Та козаків не злякали каторги високі,
Закидають дружно гаки, лізуть з усіх боків.
А попереду ота́ман Фока Покотило.
Устигає й з турком битись, й керувати вміло.
Цілий день в гирлі Дунаю кривавая січа,
Уже турки починають впадати у відчай.
Але тут підступна куля звідкись прилетіла
І прямісінько у серце жало устромила.
Упав в воду Покотило, річка підхопила
І понесла в синє море отамана тіло.
Як дізналися козаки про смерть отамана,
Напосілися помстити за смертельну рану.
Не схотіли відступати – козакам не личить.
Аж надвечір завершилась кривавая січа.
Полягли усі козаки у двобої тому.
Нікому було і вістку принести додому.
Але й туркам теж дісталось у бою добряче,
Адмірал турецький ледве від того не плаче.
Кілька галер потопили та й човнів багато,
А вже вбитих яничарів довго й рахувати…
Згинув Фока Покотило у водах Дунаю.
Десь на дні його могилу та річка ховає.
За два роки встиг багато мужнього зробити,
Що комусь життя для того прийшлось би прожити.
Було славних отаманів по нім ще багато,
Тож за ними Покотила стали забувати.
Та, хоч скільки б таких славних по тому не було,
Його ненька-Україна усе ж не забула.

Надто багато років ми молилися Господу.
Це здавалося таким важливим!
Зазвичай серце при цьому направду вискакувало з грудей.
Це був вдячний біль
раз по раз,
наче блюз на вулиці.
Якщо рахувати до сьогодні – це надто довго.
Ох, надто довго!
Зазвичай ми хотіли повторити її –
цю молитву на вулиці,
ми вгадували її поміж капелюхів і капюшонів,
наче грали в певну гру,
грали на нервах вітру холодний блюз.
Як довго, як неокрильно довго ми шукали Господа!
Та, якщо відштовхуватися від сьогодні,
це ще не кінець.
Він ховається від нас під чужим одягом,
проте, скільки не хапали б їх за рукави,
коли вони обертаються – завжди бачимо спини,
чорні, наче космічні діри.
Це насторожує.
Коли бачимо таке – ми знову й знову хочемо молитися,
довго-довго молитися Господу
і раз по раз ковтати вдячний біль
від того, що Він повертає нас до Себе.
Ох, як це прекрасно! Як прекрасно!
Це – наче блюз на вулиці.

29.01.2021

Розбиті маленькі серця дзенькочуть вкупі.
Купили за N рупій.
Повісять на верхній одвірок, щоб били, били
ті, що прочинили...

Дзвеніть собі, вчені брахмани, великі гуру!
Вчиніть партитуру!
Хоч музика ваших сердець не здолає смерті –
лишайтесь відверті!

29.01.2021

Дівчата танцюють шимі у бліндажі
під реви машин. Приблуда, мов ситий шейх,
лежить кароокий в поросі та іржі
жаских ночей.

Дівчата брязкочуть лезами від ножів,
пацьорки й спідниці монетні перевелись.
Хвилини затишшя – як вишивка по межі
тепер й колись.

Дівчата окреслюють музику, мов завій,
короткими рухами втягують животи.
Розмотують в серці мрію, у думці – рій,
в руках – бинти.

Дівчата зрізають коси і йдуть у бій.
Приблуда вслухається в рипи чобіт і шин.
Як хочеш, щоб знали хто ти: чужий чи свій, –
пиши!

28.01.2021

Попри мене тут люди стаються тихими.
Попри мене тут низько літають соколи.
Звірі кажуть: ось щойно втекли від лиха ми,
як від здобичі з помислами високими.

Я ж до них прихиляюся дещо лагідно,
дещо боязко, наче до річки бистрої,
і кажу: не рішити цього нам змагами.
Хай залишиться той, хто всього лиш вистоїть!

Підуть павзами враз, як по плесу колами,
дві приречені думки: чиясь й неправильна.
Тож попробуй згадай, ким були ще вчора ми,
ким цвіли на серпневих жарких галявинах.

Попри те – на обличчі малюю усмішку,
попри що не знайдуться в словах і хитрощах.
І промовлять: зібралися мокрі сумішки,
хай же з нас вони слізьми нарешті видощать!

27.01.2021

І сипле сніг на голову і ніч,
на пелюстки торішнього бутона,
на в'язку снів, на риску білих пліч,
на мерзлі грона.

І сипле слів покришені шматки,
як свіжий хліб, поет на годівницю,
на все безлюддя і на слух в'язкий,
на ковзаницю.

І сипле душі щедро з рукава
романтик Бог на сніговиті доли,
на цвітники, олімпи, а бува –
на частоколи.

27.01.2021

Чому у стінах твоєго міста
так рідко просто, так часто пізно,
удовам терпне в душі невіста,
холодний камінь сіріє грізно?

І наче нарізно тінь та тіло,
аж розминуться на перехрестях,
та одночасно обом боліло
його падіння чи пак безчестя.

Бо ще до літа в тісних провулках
зірвуть одежу з безбарвних істин,
відмиють тло, де (зітруть до цурки)
цитує райтер євангеліста.

І стане пусто, мов свіжа власність,
занадто чисто, без риси хисту.
Барвистий пазур проткне сучасність
аж після першого падолисту.

А доти – ділять в баюр люстерках
благословення вдова і дівка,
а тінь від тіла чекає смерку,
щоб повернути свою домівку.

26.01.2021

У пошуку потрібних слів
з'являлись символи і рухи.
Спліталося волосся в довгі коси
з примхливим вітром
у пошуку міцних зв'язків:
подув,
пасмо,
подув –
тріада нескінченності над тілом і стихією.
Сюїта вічності:
зрив,
політ,
падіння.
Шепітні далі.
Й далі,
далі ще шепотіння.
Крапка тиші над пошуком слів.
Ш...
Крапка тиші над рухом.
Подув,
пасмо,
подув –
розплітаються коси тіла й стихії.

25.01.2021

На картини Емі Джадд

Перли в її волоссі!
Птиці в її очах!
Карі та ледь розкосі
сіють страх.

Дівчина з цих полотен –
вигадка? Таїна –
спроба пізнати всоте
хто вона?

Лагідна чи жорстока
порухи затаїть,
стане супроти ока
і стоїть.

Квіти бо з неї пнуться!
Квіти для неї тнуть!
Фарби в ній озовуться,
хоч зітруть

повний бутон з букету,
дикі галузки руж...
Чисті полотна!.. Де ти?
Я – довкруж!

25.01.2021

Ми будемо кохатися щодня,
Але не зараз, а за сто годоччків,
А нині в сажі верещить свиня
І сіяти потрібно огірочки.

А ледацюги в ліжечку "цьом-цьом",
Городи в бур'янах, у стрісі дірка.
А дзигарі невпиннко цок та цок,
Амур із мняса перейшов на кільку.

Гектар сапали зранку буряків,
Увечері жуків збирали з бульби.
У мозолях грубезних п'ястуки,
Скрегочуть від натуги кутні зуби.

Не сексом, друзі, зайняті уми,
А тим, що буде їсти псу і курам.
Венера-трудівниця до зими
Чекатиме на моцного Амура.

04.05.2023р.

На видноколі сходу
сон п’є студену воду
і цілий ранок монотонний дощ пливе.
Давно моє безсоння
громами б’є по скронях.
Але покійна мрія вже не оживе!

Як непомітно ти мене відчуєш!?
Твій тихий подих заблукає у мені.
Як непомітно ти про все забудеш,
усе, що в мене ту́т – для тебе – уві сні.

Як непомітно ти мене відчуєш.
Як непомітно ти мене відчуєш у собі.
Тремтливим подихом любов розчулиш –
і пролетять між нами сльози голубі.

По небесах минулих,
по чудесах поснулих
літає біла мрія чорним журавлем.
Ти у чужім покрові
вмираєш без любові.
А зовсім поруч квітне зоряний Едем!

Як непомітно ти мене відчуєш!?
Твій тихий подих заблукає у мені.
Як непомітно ти про все забудеш,
усе, що в мене ту́т – для тебе – уві сні.

Як непомітно ти мене відчуєш.
Як непомітно ти мене відчуєш у собі.
Тремтливим подихом любов розчулиш –
і пролетять між нами сльози голубі.

У незапам’ятні часи,
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
«Я ж птаха!»- чулося в одвіт.
Та ось нарешті, як і належить,
Битви скінчились миром.
У таборах обох святкують цю подію.
І от кажан летить до птаства,
Щоб радість поділити разом з ним.
«Ти, мабуть, заблудився!»-
Цвірінькають, шиплять йому пернаті.
А звірі й поготів не хочуть знать нейтрала:
Навіть на поріг не дали стати.
То ж довелося кажанові осміяним
Вертатись в свою шпарку,
Ховатися удень, а вилітати вже як смеркне,
Щоб не натрапити на глузи таборів.

P.S.
Хто осторонь стояв під час борні,
Той змушений і жить в самотині.

Святий Георгій. він же й побідоносець
Покровитель землеробів-трударів
Силу та наснагу їм приносить
Плекати нові щедрі врожаї.

І на працю всіх благословляє,
Витира з чола солоний піт.
Щоби в Україні в кожній хаті
Завжди був Його Величність Хліб.

2015 р.

Сумовито згасаючі ниви
Охолодять потроху вітри
І ми будемо жити щасливо,
Опісля вогняної пори.
Лиш розвіється дим над полями -
Зникнуть танків глибокі сліди, –
Ждане щастя зустрінеться з нами
І забудуться жахи біди.
Зарубцюються рани пекучі,
Зарябіє під плугом рілля, -
І нарешті в наряди квітучі
Одягнеться страждальна земля.
Буде тиша і спокій у світі,
Мир і радість прийдуть до людей, –
І на полі, що кров’ю залите,
Як раніше, пшениця зійде.
Врожаями багатими знову
Утішатися станем сповна,
Бо до поту робити готові
На землі від зорі дотемна.
Тільки треба боротися нині,
Щоб не в мріях, а вже наяву
Золотіла зерном Україна
І раділа старань торжеству.
04.05.23

Кожен раз, коли каву міцну
Я готую собі на сніданок
Після тихого мирного сну,
Я радію, що в мене є ранок...

І вклоняюсь в думках ЗСУ!

(2023)

ДО-бавили хлопчину в світ напівсердитий…
РЕ-спект його батькам і Господу респект
МІ-рилом у той час були буряк і жито…
ФА-нфари весняні - життя боєкомплект…

СОль вивітрив в собі, бо сіль була рідніша…
ЛЯ скошене у слід… на згадку, це не жарт
СІ-тром як запивав, у сні писались вірші
до РЕ, до МІ, до ФА - чіплявсь як бонапарт…
04.05.2023.

Зорі повисли на небі, а небо – висне,
В системі старого заліза не тягне проц,
Лагає картинка і сиплеться відео висі
І в чорну безодню провалюється монітор.
Ні байту твого цифрового зображення. Інфо-
Причина забута в інфопотоках, і ти
Усе ще вдивляєшся в чорний екранний фон, і
З якого надієшся вирватись та піти –
Далі –
З'являється небо і сонце магнітного диску;
Вантажиться день, вантажиться гра і сейв,
І ти починаєш із місця в якому зависнув
Пейзаж, що назавжди без неї, без неї, без...

26.10.2021

Надірвали вуха моїм садам
божевільні, з півночі бо, чужі
вітровії, й нищили, як орда
зголодніла, вигостривши ножі.
Я ж – як дерево, зроджене на межі,
йшла б, та вперлась в вирок моя хода.

Мов хламида, кинута не плече
Богу, – північ безкраєм тріпотить,
рветься долу, вивернеться умить,
аж у грудях Господу запече.
Сад зачує, – свистом біду рече
вітер дичці, що на межі стримить.

Може, зломить вздовж її по хребту,
може, вирве з коренем й кине вбік?..
Та, мов древній праведний чоловік,
сад заклявся: здужаю, зацвіту!
Я – лиш мітка, нагадка про мету.
Вітровії – випроб на довгий вік.

23.01.2021

Ти в мені – як зернятко в спілім яблуці
калатаєш. Виплюнуть – може зродишся.
По губах, по пальцях стече солодкий сік.

Чи дарма нутро доглядала пильно так,
і кукібно спушувала, і зрошувала?
Хто б тебе ще зважився й в ґрунт загріб!

Мало місця кореню – в серці тіснява.
Розкусити прошу, та всі цураються.
Поможи, о Господи, що не родить – того зректись!

23.01.2021

Далечіє причал.
Два рум'янці розділені обрієм –
дві зорі багровіють відбитком одна у одній.

І питають в начал,
і шукають, чи ще хоробрі є,
що наважаться ринути з ними в світи підводні.

Море жде кораблів,
море ці кораблі народжує,
у потугах штормів відриває з твердого лона.

Вже й причал оддалів,
пуповиною лиш супроводжує
пінна хвиля, мов кров, у заграві руда й солона.

20.01.2021

Прочахли простори зими
і ми.
Набрались птиці таїни
вгорі.
Кого шукаєш? – Взір підводиш до верхів.
На гілці крук глядить убік,
в людини вік встромляє дзьоб,
як в сіру пасмугу між днем і днем – у сіре небо.
Почахли трави. Вдалині
погасли таборів огні.
Перекажи привіт мені хоч сном, хоч снігом!
Біліє все і з білих дум
лягає паволока-слід –
це я зникаю в просторах зими.

18.01.2021

Не добре, кажу, – жалобне!
Серце твоє оздобне.
Віра твоя на зламі,
молитви́ – гамір.
Пісня твоя їдка,
мука – вивертка.

А вона мовчить.
А за тим – ячить:
вчора вчили жити,
позавчора –
вмирати...

Та як тобі, як тобі, ввірена, розказати,
що в нього не варто ні вірити, ні вкладати, –
у слово солодке, що шкода його не взяти,
у слово важке, що спробуй його підняти!
Глибоко вп'яте
слово кляте.

Ти є дзеркалом власних бід,
несповна наспівна людино!
Що є біль твій – це є твій плід.
Ось провина:
ти чекала, що з серця хлине
і затопить світ
любов.

Не затопила.
Недолюбила.
Швидко скінчилася
пісня ця:
Ти мені – мила!
Ти мені, мила,
цілий вік снилася
без кінця!

Ні!
Не любов тобі!
Не дива тобі!
Ми прийшли самі
і йдемо самі.
На порозі змін
озирнися.

Кажуть, у світі давно вже переплелися
добро і зло, правда й брехня,
впевненість і несвідомість.
Отже, зраджують всі, навіть ті, що не кличуть зрад,
навіть ті, що її не помітять в момент і після,
навіть ті, що шукають (чому ж не знаходять?) ради –
в людині вістря.
Та вселенна не має вад і не пробачає вад!
Все забере.
А натомість –
ще раз ділися!

Знаю дорогу до серця пекла,
встелену чесними помилками,
щирими помислами й зірками,
квітами з голови.
Кожного разу мої надії
падають, просто у серце пекла!
Б'юся за право, січа запекла,
тихо надіятись.
Різні та пізні ми в кожнім разі
на розуміння себе й від себе.
Знаю дорогу, що йде від неба
в світ і нижче.

Добре, кажу їй, добре!
Серце твоє хоробре,
віра твоя – мов пломінь,
молитви – вагомі,
пісня твоя витка,
мука – вигадка!

16.01.2021

І вони на мені напнули
білий прапор. А в білу книгу
записали: це – щоб не дули
злі вітри у вітрила бригу.
Чи жадали цим збити з плигу?
Адже й добрі давно не дули!

О! Вони мене ще прив'яжуть,
мов записку до лапи птиці,
а до неї приставлять стражу,
ще й розсиплють мішки пшениці.
Тільки вдосвіта громовиці
щось мені про свободу скажуть.

Та вони по мені заплачуть,
коли втрачу.

14.01.2021

Волосся її,
Мов хвилями,
А хвилі –
Холодними милями,
Гойдають
Пустими вітрилами,
За русалками
Взявши галс.
Так серце –
Словами милими,
Простими
Прозорими крилами,
У воду зриваються
Брилами,
Щоб зупинити
Час.
І волосся її
Билинами,
І очі небес
За схилами,
Постійно ведуть
За милими,
Серцями голодними
Нас.

14.07.2019

І бачив він, як лежав в гамаку, між горіхом і тендітною сливою,
Як червень топився в суцвітті застиглого дня,
І небо промінням, здавалось, покощене ярою зливою,
Як нудьгою солодкою зрима відсутність твоя.
І струшував павітер з листя горіха на аркуш комах, —
Метушливі тире, личинками сонечка та мурахами,
Розтікались шафранові крапки від слів по руках,
Живими й нарешті щасливими, вільними знаками.
Він більше не думав про розмір та виміри слів,
Живою палітрою сонця втішалися роздуми,
Тобою – відтінками, неба блакитного спів…
І окутував сон теплим голосом червня…
Сон обважнілого розуму.

17.06.2019

Найскладніше стати тими,
на кого дивляться дитячі очі
й мріють вирости схожими.
Найпростіше скопіювати їх поставу,
одяг, їхній стиль і риси зовнішності.
Так легко забрати чиюсь індивідуальність
і перетворити її на свою особистість.
Ми часто беремо приклад з когось,
проте не помічаємо, як втрачаємо себе.
Ми плутаємося в думках, поринаючи
в глибокі роздуми про сенс життя.
Може, немає нічого дивного в тому,
що люди стають схожими?
Може, так краще, коли всі, ніби зграя
тварин зі схожими очима й голосами.
Навіщо ж все було створене особливим,
настільки дивовижним, аби сприймати
все як дарунок невідомості.
Тоді весь світ обертається навколо
пустого людського життя,
що не відчуває порожнечі небуття.
Якщо ми змінюємо себе, значить ми
змінюємо своє оточення і все,
що було вигадане до нас і без наших думок.
Під впливом чого ми починаємо думати,
гадати про крадіжку чиєїсь душі.
Навіщо нам той, хто має все, але не те,
що маємо ми в своїх серцях.
Наші погляди різняться, наші зіниці
зовсім по-іншому сприймають світло.
Ми мріємо стати тими, хто бачить
дрібні деталі на до того бездоганному.
Навіщо псуємо те, що маємо в
своїх серцях, ламаючи невидимий страх?

02.05.2023

Горобці цвірінькають на сонце,
Влаштувавшись зручно на гіллі, -
Тче павук тоненькі волоконця
І квітки запилюють джмелі.
Зозуляста квочка на подвір'я
З-під кущів виманює курчат, -
І стовбурчить гнівно на них пір'я,
Кожну мить лякаючись утрат.
На доріжці кішка простяглася
І дрімає тихо горілиць, -
Тягне з хати кислуватим квасом,
А від грядки - запахи суниць.
Довгий час живлюся з благодаті
Під обіднім сонцем золотим, -
Потім йду до поту працювати,
Білий світ побачивши таким...
03.05.23

Щось в мені таке
Велике самотнє ідентичне
Прокинулось, склалося
В складне - метафоричне

Блювалось сніданками
Плакалось, лилося водами-грозами
Знайшло іпостась
Складалося буквами- прозами

Щось в мені таке
Що наче вже мало померти
Прокинулось раптом
Голодне і хоче запити-зажерти

Рушійний вогонь чи то холод
Відчути поки неможливо
Я більше не можу
Але трансформація требує сили


Щось в мені таке…

Дата під його словами продовжує поезію і зупиняє час.
Наче тільки тоді – знаючи про смерть поета, – ще одну дату
Вірш покривається воском зупинених фраз
Де завтра для нього ще завтра,
Для тебе лиш дата.
А тому, залишаються відстані в літерах, образах, іменах
Його біографії, в хворобах прихованих небесами, снами
І вечір над містом немов електронна стара плата
Згорає, де він все ще там, десь там
Та більше не з нами.
Де за решіткою слів лиш уявні сліди життя
Теплі проміжки днів, циферблату, птахів, любові
Тіней, що вигоряють зникаючи в забуття
З буденності та залишають відлуння мови,
Присмак календаря.
Ніжність, колір його годин.
Невідворотність майбутнього, сонце, відлуння, втрати.
І в цю мить він дописує свій рядок
І ставить в пониззі дату.

13.02.2023

Чи хочеться мені для тебе щось зробити?
Чи хочеться мені для тебе бути тим, хто стане барвами всіма на цьому світі?
Хто замалює фарбами твій гнів.
Я міг би сонцем в день для тебе бути.
Я міг би місяцем вночі твій шлях світить.
Для мене - ти пахучі квіти.
Для тебе - я як майстер-садівник.
І ради тебе я готовий рахувати зірки, і ти для мене будеш однією з них.
Коли не хочеш бути однією з них, тоді для тебе стану навпаки.
Якщо відмовишся від цього, то навіки відмовлюсь я від того ж що і ти.
Чи хочу я для тебе щось зробити?
Не знаю, а чи хочеш цього ти?
17.04.2023

Що може бути простіше,
ніж просто бути
чесним
перед собою і перед іншими.
Не пишно, не гордо, не самовіддано,
а дуже просто, спокійно, тихо.

Що може бути легше,
ніж просто сказати
найголовніше
без надриву і пафосу
саме тому, хто це має почути.
Просто чесно сказати.
Так просто.

02.05.2023 р.

Узяв в обійми Травень Весну-красну,
Рожеві й білі сипав пелюски
У коси їй, в любові зізнавався
І золоті запалював зірки.

Аж засоромилась вона, мов та дівчина
І щічки зарум"янились її
Пелютсками тюльпанів.На калині
Співали про кохання солов"ї.

2019 р.

Перед блакитним дзеркалом води
Причепурилася верба похила,
Неначе знала, що зійду сюди
До неї по положистому схилу.
Вона зблизенька зовсім не така,
Якою щойно здалека здалася, –
На ній зелена суконька тонка,
З квіток сережки жовті для окраси.
Мені на вухо ніжно шепотить
І на обличчя зрідка ронить сльози, –
Є в ній іще до зросту ненасить,
Лиш бути більш самотньою не взмозі.
Мене хвилюють прикрості верби,
Бо сам, один-однісінький душею, –
Нікуди не подінусь від журби
Самотності гнітючої своєї.
02.05.23

Вже віє сумом від жорниць…
Ніхто про них і не питає,
Зів’яла стежка вечорниць,
У снах хіба що докучає…
Усе не так… спішиш колись
В ті, незабутні вечорниці,
Де один одному клялись
За поцілунок молодиці…
А вдосвіт з чергою у ліс -
Пасеш одну, і три корівці,
А ту, зашморгану (як ніс)
Встрічаєш знов на фотоплівці…
Вона - зв’язок… у кілька діб
У прірву тягне крок за кроком
А барабанний вчасний дріб
На сушу випне ненароком…

Штовхне у бік чиєсь "ого…"
Так є, було, та вже не буде.
…Висить вузда із батогом
І віє сумом з відусюди…
01.05.2023.

ІЄ такі в історії моменти,
що не гірше за армагеддон
діють із війною в унісон,
наближаючи кінець планети.

А планета діє навпаки...
.........................................
На парад готується агресор
і хоча скасовані полки
невмирущі, на чолі процесу
за свої щурячі інтереси
виступають інші мудаки.

ІІНа арені явна параноя...
мацає московію Китай,
симбіоз рептилії й ізгоя
(зайві тварі у ковчезі Ноя)
вирішили будувати рай.

Ну, а де? Звичайно, на руїні.
А за що? Оказія була –
обирати жертвою козла
і за те, що нині в Україні
нація висміює пуйла.

Гуманоїд цей у мавзолеї
має місце... наче, фараон...
мумія його займає трон...
мітить кров’ю володіння Геї
як усі помішані пігмеї
і його двійник Наполеон.

ІІІУкраїнофобія не казка.
Дурнику закони не указ
і воно не визнає поразки.
Перемога не рятує нас...
бестія за згодою Європи
буде воювати до потопу
в чорний день...
але у той же час
є надія на Ілона Маска,
що усе вирішує за раз...
може, побудує зорельоти
і невиліковні ідіоти
полетять освоювати Марс.

05/23

Виє, виє...
Вітер віє...
Смертний вибух...
Скресла мить!..

«Може, там іще живі є,
де румовище димить?..
Може, там ще чутно згуки?..» –
хтось бурмоче шукачу...

З-під уламків видно руки,
і ні зойку, ні плачу́...

01.05.23

– Слухай, Мунько, що́ було!
Не потрібне й еНеЛО́!
Позавчора, у четвер,
я застала калагер.

Мамка знає: я у школі,
потім ще на баскетболі –
(десь до п’ятої години),
далі – хор і піаніно.
А на сьому – йду в театр
на виставу «Брат плюс брат».
Ну, спектаклик, так, – фуфло:
про сільське добро і зло.
Ті – погані, ці – хороші..,
марно викинуті гроші.
Краще б я пішла до Вови
чи до свідків Ієґови.
Ти ж – дурна, що не схотіла:
ми в буфеті та́к гуділи!
Від антракту – до метро
пива випили відро!
А Телесик все проспав –
тільки уві сні ридав.
Ледве встигли ми, сестричко,
на останню електричку.

Приїжджаю я додому –
потрапляю до Содому!
Мамка – в центрі, за столом,
на столі – мужик з веслом,
через голову й плече
зараз, точно,.. упече!
Мабуть, тої миті я
вберегла чиєсь життя,
бо забігла до кімнати
на добраніч мамці дати.
А у неї – нині гості,
п’яні сало, м’ясо й кості –
скрізь лежать самі дядьки́
і порожні тарілки́.

Озирається той тип,
«глип» – очима, носом – «хлип»
і не знає, що сказати…
«Познайомся. Це твій тато», –
через мить знайшлася мама,
спантеличена так само.
«Він – рибалка і моряк,
бо до мандрів має смак.
Був колись до нас заплив
і тебе мені зробив.
А тепер – пенсіонер.
Де йому плисти тепер?
От і вирішив він, доню,
притулити сиву скроню –
від тюрми і від суми́ –
до таких дурних, як ми»…

Мамка вивільнила миску
ще у двох дядьків з-під писку –
і продовжила пото́му:
«Пам’ятаєш дядю Рому?
Він для нас зробив багато.
Нас хотіли виселяти.
Ти була ще немовлям.
Він – твій батько теж, затям».
Мамка сіла поруч кума:
«Потім, – каже, – стала ду́ма,
я́к би доню охрестити,
щоб під Богом їй ходити.
Він – це твій хрещений батько…
До́нько, хто цей кожен дядько?
Ну, згадай, як я навчила?»
Я й усіх перелічила:
«Цей, на ліжку, дядя Влас,
він возив на море нас.
Біля нього – дядя Гліб,
завжди нам приносить хліб.
Дядя Гена – на підлозі,
він знайшовся по дорозі:
ми у лісі заблукали,
він нас вивів – ми б пропали.
Цей, праворуч, дядя Ігор,
грав зі мною в кілька ігор,
як була маленька – грав,
кожен день на руки брав.
А тепер…», – і я замовкла, –
бо від стра́ху вся аж змокла –
і сказала так, як є:
«… а тепер він пристає!
Дядько Валентин – альфонс!
Дядько Стас – пародонтоз!
Той – на милицях – Мирон
продає нам самогон!
А двом рилам в олів’є
мамка за відмазку є:
розважаються собі,
бо обойко голубі!
Так що, всі оці дядьки –
без брехні – мої татки!!!»

Розказала – і присіла,
ніжку Буша з хріном з’їла,
губи втерла і спитала,
бо мені здалося мало:
«А коли прийшов наш тато –
вже гостей було багато?
Щось не бачу дяді Вови?
Він у нас такий здоровий!
Любить мамку за горбушу,
як свою боксерську грушу…
Просто, він багато п’є –
і як завжди – морди б’є…»

А мужик увесь цей час
на столі стояв між нас.
Підвелася я, Марусьо,
й на весло його дивлюся:
«Наші гості – це десант!
Наша мама – екскурсант
і влаштовувач дозвілля!
Там, де мамка, – скрізь весілля!..»
Просто з рук беру весло –
та й усім смертям на зло,
як угрію ним у груди –
той і впав на стіл, як блюдо!

Стало потім якось лячно.
Після слів «Спасибі, смачно»
я поглянула на мамку,
як на де́що, як на самку,..
вийшла в двір – а недалеко
дві підпільні дискотеки…
Там я подружку знайшла –
зранку в школу не пішла…

Слухай, Муньо, просто – жах,
видно, в мене їде дах.
Знай, оце лежу в траві –
калаге́р у голові.
Тільки очі я заплющу,
мов пірну в п’янющу гущу, –
бачу мамку між дядькі́в,
бачу банку огірків,
що розлазяться, гидкі,
остогидлі і бридкі,
осоружні й примітивні,..
хлопці всі мені противні!

1 вересня 2003 р., Богдани́

А були дні, о-го, веселі дні…
Із виду наче майже непригодні
Хтось простелив їх поруч, на рядні
Уродинам моїм напередодні…
Дев’яте травня… та-да… та- да… та-да…
У юність добиралися плацкартом.
А після літа - осінь… томада…
Ось тут би зупинитися вже варто.

А були дні, о-го, дай пам’ять їм…
Із виду наче майже неприглядні.
Їх, як гостей, запрошували в дім,
І сіялись питаннячка мільярдні:
Куди і з ким - на Захід чи на Схід?
Дев’яте не уродини, а сумнів?
На шаховій (та-да) Природи хід
Поміж світил з любов’ячку до дурнів…

А були дні, о-го, не віднайти.
У снах їх навіть краще не чіпати.
Якщо можливо, краще обійти -
Згадаймо що! нашіптували мати…
01. 05.2023.

Лиш фото тих, хто відлетів у небо,
не ступить більше з фронту на поріг,
ніколи не повернеться до тебе
з війною пошматованих доріг…
В очах одних читається задума,
у інших усміх грає на вустах,
але мене не полишає дума –
на їх обличчях непідробний страх,
побоювання, домішки скорботи,
десятки, сотні сонячних ідей…
Не переляк, а батьківська турбота
за Україну, рідних і дітей!.
Не сплутаєш оте з паяців грою,
заявами міністрів чи ГУРМО…
І лише завдяки таким героям
ми до сих пір живем і стоїмо!

Що таке батьківщина?
Це мама і тато, дружина з сином,
брати і сестри, могили пращурів,
рідне обійстя, війною страчене,
з дитинства спогади, друзі, сусіди
і побратими, що поруч загинули.




01.05.2023 р.

Зажурений лелека,
З підстреленим крилом, -
Від хати недалеко
Вмостився під стовпом.
Підстерегла в дорозі
Його, на жаль, біда, -
Добратися не взмозі
Тепер птах до гнізда.
Набідкався чимало,
Мандруючи натще, -
Лелечиха пропала
Й чи з'явиться іще?
Лякає гострим дзьобом
І хоробро шипить
На тих, що пруться скопом
До нього кожну мить.
Не підпуска до себе
Нікого, як на зло, -
Лиш дивиться на небо
І пробує крило...
01.05.23

Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
Закривають, правда, очі
І своє щось там белькочуть.
Ні, не Матір бачать з Сином,
А вусатого грузина...
...Стільки вір та їх одламів
Розвелося поміж нами,
Тож не просто бузувіру
Вибрать нині собі віру.
Неофіт все ж не в одчаї,
Бо готовий він причалить
Не до віри, а до тих,
Хто прийти до влади встиг.
Новітній неофіт
Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.

Коли свій сон я розкажу тобі,
тоді, боюсь, відмовишся від мене.
А ми ж з тобою, наче квітки дві,
чия любов, як літо це зелене.
Літо це зелене.

Сьогодні так тривожно на душі.
Кохані очі сонні й непривітні.
Летять з моїх обіймів – у чужі,
немов пелюстки, почуття тендітні.
Почуття тендітні.

Я знаю, що ти зраджуєш мені.
Бо ти ще зовсім юна, юна, юна.
Але, коли залишимось одні,
мов на свічу, на тебе дуну, дуну.
Дуну.

Тоді погасне тихо ця любов.
Бо ти ще зовсім юна, юна, юна,
щоб іншим разом спалахнути знов
через років безмежні дюни, дюни.
Дюни.

Я від біди тебе оберігав.
Ти ще в житті окріпнути не встигла,
а чорний сон так швидко віщим став,
ще літо грає, а любов притихла.
А любов притихла.

Я знаю, що ти зраджуєш мені.
Бо ти ще зовсім юна, юна, юна.
Але, коли залишимось одні,
мов на свічу, на тебе дуну, дуну.
Дуну.

Нехай погасне тихо ця любов.
Бо ти ще зовсім юна, юна, юна.
Нехай ти прийдеш іншим разом знов
через років безмежні дюни, дюни.
Дюни.

1 вересня 1995 р., Київ