Не приходь! Не являйся щоночі!
Не тривож, не ятри мою душу
В снах прекрасних, жахливих, пророчих!
Відпустити тебе врешті мушу...

Не дивися благально на мене
Крізь минулого темряву й відчай,
Бо тебе вже ніхто не поверне
І не гляне по-справжньому в вічі! 

Відлетіла у вічність раптово
Журавлем серед сірого неба
Без прощання, записки, ні слова
Не сказавши. Та й, мабуть, не треба...

І тепер тобі краще, ніж з нами  
На землі цій брудній, окаянній.  
Я до тебе ще лину думками,  
Повертаюся в ранок весняний.
 
Щоб не спати, молюсь порожнечі,  
А удень впізнаю тебе всюди.
Не являйся мені,  —  Тихо шепчу—
Бо від цього вже легше не буде!...

Не приходь! Не приходь в снах щоночі!
Не тривож, не ятри мою душу!
Сни прекрасні... Можливо, не хочу,
Та тебе відпустити я мушу.



Осінь 2007р.

Якщо тобі набридла — повідом
усе як є — не вб'ють слова правдиві.
Лише затерпне серце під ребром
шукаючи притулок у жаливі.

Не хочеш в пастку втрапити — тікай
сполохано в смеркання неозоре,
не втримати любов — стрімка ріка
рве греблі закохавшись в синє море.

Коли дратує біль, то не вини,
що я сама зрубала яворину.
У мороці запеклої війни
ні чортівні, ні янголів не видно.

Як я тобі чужа, то не журись —
що безпритульна сиротина кругла.
Зітхну і пригадаю, як колись
тебе у борг взяла і повернула.

29.03.2023р.

Ты перевесила чашу моих весов
Одна из сов, станет лжецом из снов
Как же я заебался ставить всё на кон
Прости, я знаю что никогда не был тебе нужен.

Я сильно болен тобой, как ты больна собой
Я выбит как в снегу пыльный ковёр
Давно очернился и душевно помер
В солёные сопли, мам, пусти меня в винный погреб.

Старайся наконец сказать мне правду!
Нахуя тебя доганать пытался, и давно ли ты уже убежала?
За десятки моих лет, даже не был в твоей пизде
Так почему, я дибил ложил добровольно свою голову на плаху?

Это будет наверное самый отвратный мой стих
В нём выблюю демонов, души своей разбитой
Я не хочу вновь с вами дальше жить
То что приходит во сне, лучше б меня задушило...

Напомню, что все люди больны...
Что бы не нагоняли себе там нагоны
Люди - без исключений все пиздуны
Указ, 14й, по студентам сразу же палят погоны

Чомусь сьогодні тягне на повтори.
Може тому, що квітень завітав
і стало навкруги усе квітневе:
квітневе сонце і квітневе небо,
квітневий настрій і квітневі мрії
про те, щоби закінчилась війна
і Україна, може й не квітнева,
але ізнов розквітла, ожила.

01.04.2023 р.

Привет, ты снова приходила ко мне
В мой маленький и чудный город
Я знал, что мы в моём дивном сне
Но как всегда, я вёл себя как ребёнок

Там были люди в дурацких шляпках
Где я ясно помню две луны
Как обычно, одна висела на небе
А другая светила в меня - это ты

Сколько ещё ждать ответа?
Не скрытый ли посыл ты мне несёшь
Знаю, сегодня наступило лето
Как выгнать из головы этот гудёшь?

Но окутан я тоской глубокой
И ничто не утолит к тебе мой лом
Не боюсь я показаться лохом
Жду всё войны, либо мировой!

Не веришь мне, ну и ладно...
Ведь не складный я, может быть и туп
Знаешь, от одиночества, люди угасают
И коль горю, я найду к тебе маршрут

Хочешь мира, готовься к войне
Мир, который так и не наступит
Я видел психов с белым флагом в руке
Слышал, что клоуны тоже рыдают от скуки

Батюшки свято шлюх покупают в Днестре
Кагора напившись, кружат хороводы
Поймут они только на смертном одре
Как просто святому, убить в себе бога

Ведь свобода есть, а мы в робах полосатых
Говорить можем, да затыкают рот
Там на вдохе пулю кто-то получает
Но никого не похоронят, тут святоши водят хоровод

День веселощів та сміху,
Він завжди дарує втіху.
Усмішка - ти це затям
Всім продовжує життя.

Хай постійно нею квітне
Кожен день.І радість світла
Поселяється в душі
І забути ви спішіть

Все погане й нехороше,
Хай здоров"ячко приносить
День прийдешній всім міцне,
Не забуде і мене.

2021 р.

Усівшись зручно на старому пні
Та сміючись очима винувато, –
Знайомий дід розказує мені
Про те, що може нині пригадати.
Обтяжений утомою років,
Знесилений зневірою важкою, –
Він починає радо переспів
Прочитаного й чутого вже мною.
Або, на жаль, немає інших тем,
Або нові не визріли сюжети,
Бо слухачу мусолить довго те,
Про що дізнавсь зі свіжої газети.
Замислено зітхає поміж фраз,
Дивуючись процесу та прогресу, –
І дякує утішено щораз
За куплену для нього свіжу пресу.
01.04.23

Ти думаєш, словом, до неможливості
Надто багато і за кожною комою,
Серце зникає в рядках наївності.
Ти стала для мене ще більш невідомою;
Ще більше далекою і безнадійною,
Вигадка мови, - ну, що ж, за назвою –
Любов, та як випадок – нерозділеною,
Театральною, недоказаною.

13.06.2020

Поміж га‌ласного люду
я знайду тиші сліди.
Відчую ніжний трепет її голосу.
Вслухаюсь в її теплі слова.
Вона обіймами своїми
заховає сум.
Своїм лагідним поглядом
огорне жаль.
Стримає сувору прохолоду
й темряву вночі.
Зірве небо, знищить цвіт,
аби стишити твій промінь сліз.
Вона засвітить ясно всі зірки.
Застане Місяця усмíшку
і поспіхом кине печаль.
Не стане його сяйво
боронить твій жаль.
Засвітить вона Сонцем
я‌сні промені весни.
Дарує спокій тиші,
споглядаючи згори.
Вона ховається
від рук темної ночí.
Бо так не хоче стати
незримим цвітом нічної зорі.

29.03.2023

День розгорівсь черкнувши сірника
В лампадку бляклого світання Сходу,
І вітер дмухав, змішував тепло,
В просіяний досвітній холод.
День починався шелестом тополь.
Спадав туман, зникаючи безслідно,
В дрімучий ліс. А там сто тисяч доль,
Тягли в юдоль старий лекалом ідол.
Тривожив сич і сполох крил в тобі…
І ти, вже, як давно будуєш місто,
Як ідоли всі крапочки над і,
Горять; немов сірник, мов сонце конформіста.

09.08.2020

А потвор по тінястих кутках побільшало.
Намарно їх гнати, з тіней просочяться нові.
Згадай, хоч би спробуй, була колись горниця іншою.
І квіти, що мешкали тут, колись були живі.

Посохлі пелюстки валяються долу, неприбрані.
Потвори їх чавлять в дрібний нерозбірливий пил.
Таке в них завдання. Їм всім було молоти видано.
Навіщо ти їм це знаряддя убивче вручив?

Збери, що лишилось, на двір захолоджений винеси.
Там вітер візьме, віднесе в далечінь, у садок.
Віддасть їх землі, в її теплій покоючій милості
істліють вони у підґрунтя для нових квіток.

І може у горниці, десь попід тими обухами,
вціліли ще кілька зелених немертвих листків.
Шукай, хоч би спробуй, обачними ніжними рухами.
І щезнуть потвори, не стане їм темних кутів.

12.02.23

Вечора відсвіт багровий
Жалем на згарище ліг, –
Розум втомили розмови
Про односельців моїх.
Порожньо й сумно за тином, –
Тче лиш павук сиву нить.
Запах гіркого полину
Голову швидко п’янить.
Болю прискіпливе жало
Змучує душу мою, –
Рік проминув, як забрала
Смерть життєлюбну сім’ю.
Вибухом бомби раптово
Густо скривавило сніг, –
Вечора відсвіт багровий
Смутком на згарище ліг.
31.03.23

Брехня - це крапля, що камінь точить,
вона проявляється, як на плівці...
Це вочевидь саме той злочин,
що розкривається без поліції.

Брехні не буває в ім‘я чи заради,
тут виправдання жодні - зайві…
Брехня, як завжди, - прихована зрада,
вони переплетені щільно, навзаєм.

Брехню ні вивести, ні стерти ластиком,
вона все одно проступає назовні.
Тож це аксіома.
Жанру класика.
Антоніоні.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Тільки-но усядуся надворі
І упруся спиною об тин, -
Горобці цвірінькають то хором,
То щебече весело один.
Хоч собака гавкає на зграю
І горлає півень, мов сказивсь, -
Співуни такий концерт вчиняють,
Що душа зривається у вись.
Хочеться злетіти і співати,
Як оці горобчики малі, -
Влаштувати співом людям свято
На украй згорьованій землі.
30.03.23

ІОй, пу-сі, пу... сі... граються як діти
з вогнем у хаті опоненти світу...
велике пу оточує пітьма –
навколо мракобіси та потвори,
та ідіоту по коліна море
і не буває горя від ума.
Який там ордер... і яка тюрма?
Йому і пекло – не велике горе
і ради тут ніякої нема.

Ідуть за мир «передові» народи...
китай... росія... і кому тоді
як не попу, або його Балді,
або обом заїхати по морді?

Та усики без ґлею в голові
і пацифісти заявляють гордо,
що треба покоритися москві.

ІІЛукава братія і до навали,
і опісля усякою бувала...
топили Україну у крові
тоді і нині орки-канібали,
любителі чужого хліба й сала,
і безголові, і при булаві,
і нібито, свої: колаборанти,
неситі блюдолизи, брехуни,
лукаві юди, слуги окупанта,
язичники у рясі сатани,
паяци, що п’ялися на котурни,
у шароварах ряжені пани,
заслужені митці макулатури,
аматори фальшивої культури,
парафія московії... ждуни.

Історія не гладить по голівці
за це... а кара Божа – це ординці:
убивці, яничари, барани,
карателі-чекісти, поліцаї,
ханиги, хами, неуки шпани...
уже й такого імені немає,
яке б не заслужили пахани
очільники конаючого роду,
пихаті мафіозі і чини –
опричники звірячої породи,
дурної слави... світова біда...

осатанілі виродки-уроди...
такою є московія-орда –
раби і узурпатори свободи.

ІІІУ противагу нації совків
ми воїни із глибини віків,
які перекували серп і молот,
ярмо, кайдани... іго москалів
на силу й перемогу вояків
і не лякає Україну молох
оскаженілих нелюдів-катів...
..................................................
московія – усьому світу ворог,
та є ще сила духу козаків,
і є ще порох у порохівницях,
а декому й нагайка пригодиться
як це було за прадідів-дідів.

Якщо пуйло повісять на осиці,
а мерседеса у його каплиці,
поменшає роботи у чортів.

03/23

Як змінюються мрії з плином часу...
Колись у світі стародавнім Архімед
хотів всю Землю повернути,
лише не міг він знати наперед,
куди за декілька століть цивілізацію
просунуть наукові апробації.

Змінили стан планети кардинально.
Хоч ріки ще не потекли назад,
та людство, висловлюючись фігурально,
по навігатору крокує прямо в ад.

Глобальне потепління спричиняє
тайфуни, тане лід льодовиків –
це рівень океану підіймає –
зникають острови, засолення грунтів
людей із місця проживання витісняє,
а посухи, пожежі – й поготів.

Як за століття людство спромоглося
спаскудити світи рослин, тварин!
Багато чого знищити вдалося.
Радіють люди – плаче херувим.

Раніше так хотілось все змінити,
тепер не знають, як це зупинити...

І от науковець сучасний
уже метикує над тим,
як зменшити впливи прогресу,
аби врятувати наш дім.

29.03.2023 р.

Убогій лиха хуртовина
Сплела білий саван в саду,
Не знала що проліски сині
Для неї під снігом зійдуть.

Коштовну зібрала валізу
В останній зимовий кортеж:
Світлини, Ван Гога ескізи
І томик Єсеніна теж.

А там на двадцятій сторінці
Засушена квітка скимить* —
Торкнулась... і спогад по вінця
Насипав блакиті умить.

Уява помчала в минуле
На конях прудких стрімголов,
В туманних очах промайнула
Її льоноцвітна любов,

Де пахнуло літо безсонням,
Блаженством у ярих житах.
Тремтіло в старечих долонях
Яскраве пелюстя життя.

Скиміти* — скиглити від жалю

28.03.2023р.

І знову теплий вітерець подмухав,
На крилах журавлі несуть весну.
Мелодію ти, друже її слухай
Ліричну та веселу, не сумну.

В твоєму серці пісня хай лунає,
Любов"ю та добром нехай бринить,
Летить з птахами понад рідним краєм
Весна й дарує неповторну мить.

2022 р.

З нудьги нудьга… По келихам розлито
І сперечатись пізно, незруки
Як би ж, бодай, ні - ні, не оковиту
На очі ж повилазять пауки…
А ось би ранок висвітить нудьгою…
Не стерпиться, розсіємо в росу
Як важко залишатися собою,
Коли згубив мантачку і косу…
29.03.2023.

Значення явищ і слів помінялося.
Внесла корекції доля сама.
Те, що розумним і добрим здавалося
Вмить перехреслила кров҆ю війна!

Риску підведено і у відносинах
Ніби здавалося рідних людей.
Кожний свій вибір зробив. – Перепрошую
З нами не згідних! До наших ідей

Не притулятися жирними плямами
Власних і чиїхсь оманливих мрій.
«Руського міра» брудними уявами
Вже не заразите наших дітей!

28.03.23

Я буду навіки
блиском зірок.
Тим яскравим сяйвом
небесних пелюсток.
Моя душа порине
в нічне небо.
В його палітру відтінків
темно-синіх кольорів.
З кожним світанком
зникатиму я.
Зникатиме й моя душа.
Та тільки-но настане ніч,
я повернусь до тебе.
Кинусь стрімголов
шукати небо.
В нім розчинилась я,
знайшла спокій душа.
Я не відчую більше кривд.
Не почую лихі слова.
Одне моє бажання
стане правдою вночі.
Ніхто не змусить
стримати мої очі ясні.
Кожної ночі
я повертатимусь туди.
На безмежне полотно,
що видно згори.
Якщо ти бачиш зірки —
не забувай, я поруч завжди.

28.03.2023

Нарциси із павичими хвостами
бруківку топчуть поетичних шпальт.
Закохані у себе до безтями,
ногами попираючи асфальт

звичайного людського сьогодення,
з рахунків списуючи честь і альтруїзм,
парити хочуть над юрбою,
та тільки заважає диморфізм.

Обтяжені своєю же красою,
яка магнітом тягне до землі,
не можуть подружитись з висотою
й на відстані літають незначні.


28.03.2023 р.

Клубочиться піною ріка
І з розгону боком б’ється в скелю, –
Блискає і бризкає стрімка,
Розігріта бігом, наче хмелем.
Різнобарвних крапель фейєрверк
Зводиться й показує величчя, –
Освітляє сяйно ранній смерк,
Освіжає душу та обличчя.
Кружеляє й сиплеться дощем,
І рябить рясною пеленою, –
Хочеться дивитись ще і ще
На змагання річки зі скалою…
29.03.23

потанцюй,
друже,
як у старих фільмах:
вдихни повітря
як у цьому кадрі.
у кіно показують реальні миті,
повтори їх -
не варто шукати правди.

осінь
буває
гарна
в пустих містах,
без автотюну та інших кіношних
фільтрів.
в пагорбах більше романтики, ніж в
жахах,
що ти вигадав,
щоб
відчути
себе
потрібним.

а у самотності
справді
є щось чарівне:
пусті зали, пусті стільці, зачинені двері.
потанцюй,
друже,
як у старих фільмах
- розслабся, це
лиш підвищить
тиск
твоїх
сонних
артерій.

27.III.MMXXIIIp.

Ведь ты лишь украшение
И ты в себе, ни мыслей, ни счастья не несёшь
А образ твой–моё мышление
Ты оболочка, ты просто ложь

Ты ложь в которую я верил
Поверил в то что сам создал
Иллюзия злой шутки в некой мере
Вернутся в реальность опоздал

Я видел тебя так, как хотел видеть
Не замечая истины,не зная кем была
Я продолжал любить тебя, хоть любовь прошла
Любил, пока не начал ненавидеть

-Я видел тебя так, как хотел видеть

24 октября, 2022

Всміхається хитро чеширська котяра,
А в душу встромляються кігті її.
Немає на світі страшнішої кари,
Аніж, коли зраду вбачають свої.

«Своїх» наплодилося скрізь - легіони,
Кошмарять не гірше за ворогів.
І, де пролягає рубіж оборони,
Не втямиш, якби навіть дуже хотів.

Звільни мене! Це можеш тільки ти.
Врятуй від всіх та перш за все від се́бе!
Надію дай і мрію воскреси,
щоб втік з полону сірості й нудьги
і птахом знову линув я у небо!

Врятуй мене від пристрастей, страхів!
Вони живцем з’їдають плоть і душу.
... від  болю, сліз, прокльонів  та  гріхів,
яких ніколи знати не хотів,
але постійно жити з ними мушу.

Дозволь мені торкнутися вогню
душі твоєї! Тут же оживу я,
відчую серцем знову, що люблю
без краплі страху, сумніву й жалю́.
Біда лиш в тім, що ти мене не чуєш...*



30.06.2022р.

Схилившись над трупом убитої лані,
Білують добичу мисливці захланні,
А сонце в тумані сполоханих хмар,
Серпанком встеляє кровавий пожар.

Ніяк не втекти від русинської длані,
Лезо у ножни ховають погани,
А озеро міниться матовим блиском
Мов таця із срібла, схвильоване диском.

Свічадо відкрило їх лиця понурі,
Із ловів вертають накинувши шкури,
- Княжно я благаю, вертайте назад,
Погляньте, як цвітом вбирається сад.

На їхніх череслах гойдається сприть,
Морда відтята од лані висить.
В пустих безнадії побляклих очах,
Вам здобич на щастя, покиньте свій страх.

Вепр не випреться, зубр не вирветься,
Гадюка не вжалить, і сон ваш не здійсниться,
Стоять он над озером – мріють з нудьги,
Поезію сонця вдихають грудьми.

- Та зникли! Так хутко! Немов не було!
- Дві лані натомість, ожили Княжно!

13.06.2019

Олександрам і Сашуням
Надіслати всім спішу я
Щирії вітань слова,
Бо День Ангела в вас нині,
Зичу злагоди в родині,
Завжди й скрізь хай таланить.

Ще - здоров"ячка міцного
Попрошу для вас у Бога,
Доля стелить рушники.
Віри вам, добра й надії,
Хай збуваються всі мрії,
Довго вам та в мирі жить.

2020 р.

Я б стала тою,
хто відкрив теорію сну
і спокою душі.
Я б змогла показати
всім тим, хто не бачить,
темну лінію дощу.
Я б дала надію тим,
хто втрачає віру.
Ти можеш мовчати
поруч зі мною.
Я бачу, як зараз тобі.
Твої сумні очі
розкажуть все мені.
Скільки б не брехали
твої вуста — не вдасться
сховати щирий погляд.
Не бійся стати тим,
хто боронить себе.
Тим, хто думає
лише про головне.
Не починай шкодувати
про давно згасле минуле.
Кожний прожитий тобою день
має своє, особливе значення.
І не важливо, яке саме з них
змінить або знищить тебе.
Ти живеш сьогоденням,
ідучи стежкою землі.
Не дай минулому
забрати себе.
Не дозволь йому
підкорити тебе.
Я не стану тою,
хто буде вести тебе вперед.
Я не проведу тобі дорогу
в майбутнє.
Я дам тобі частинку себе,
що зробить сильнішим тебе.

27.03.2023

Заплющую очі і бачу
Все те, що у згадках зберіг, –
Зростали тополі тремтячі,
Уздовж незабутніх доріг.
Бруківки дзвінкі і накати
Опуклі шляхів ґрунтових, –
Навчали мене мандрувати
І бути уважним на них.
Долаючи відстані пішки,
Або на скрипучих возах, –
Пізнав географії трішки,
Рослинністю наскрізь пропах.
Хоча відчувались тривоги
Численних прощань та стрічань, –
Манили у далеч дороги
Багатством надбань і пізнань.
Бігом і неспішним десь кроком
Сьогодні долаю шосе, –
Обводжу побачене оком
І подумки зважую все.
Проходження давні дитячі
Донині забути не зміг, –
Згадались тополі тремтячі
Уздовж незабутніх доріг.
28.03.23

Сонми віршів і серед них є в дар світлому.
Осіла ніжність квітнем на вербі – котики.
Юнацькі весни завше постають дружбою.
Ми народились – так добро у світ множиться.

І скільки б років наших не втекло, зляканих
тим, що відміряне за роком рік меншає,
тим, що цінуємо, лише коли втратимо,
тим, що своїх людей поміж чужих губимо, –

ми все ж є пам'яттю і лишимось пам'яттю,
у комусь – мужніми, посрібнені долею,
у комусь – дивними, дурненькими, з мухами,
максималістами, що дрібно рвуть списане.

Ми в сірих снах є кольоровими краплями,
що сняться, як бракує легкості й спокою,
ми є по розуму братами і сестрами.
І як тобі ця нісенітниця, брате мій?

Це квітень в мене промені свої встромлює,
нагадуючи, з чого виткана радісна,
і хто мені роки вже світиться спогадом,
коли життя – така минаюча вигадка.

Тож квітень розпускає верби і молиться,
благословляє давні спогади іменем.
Не знаю, чи для друзів у лугах котики,
але для друзів ніжний цей вірш.

11.04.2020

Шум дощу і стара бруківка, і весна як мур,
й даром зірвана конюшинка у руці,
і котячою лапою з лавок розігнані горобці,
й до пір'їни промоклий добряк амур –
все єством своїм начебто прирікало мій план на крах –
дві розірвані, креслені крейдою, лінії каблуком,
і відсутність когось, хто проходив би тихо й інтимно повз,
оминаючи шви між бруківкою і вогні в очах –
все немовби навмисно ховало життя за пазуху,
доки я уявляла, як кладу конюшинку в вазу.

06.04.2020

Були у нього злети і падіння,
Але найбільше він хотів летіти від землі,
Кудись туди де світять зоряні склепіння,
Де всі ми голі, тихі і малі.

Він прокидався завжди свіжим на світанку,
Аж так боявся нерозкритись й відцвісти,
Однак життя його було таким вразливим зранку,
І надто стоншені були дороги і мости.

Він переплив ріку, коли з-під ніг пропало днище,
І там побачив, як вмирали друзі й вороги,
Коли ж проміння сонця піднімало роси з трав все вище,
Він все відчув і став як пил сухим.

Веди мене крізь темний коридор,
В чертоги світла, в закулісся п'єси,
Де перспектива сходиться в тунель,
Повз тисячі дверей, що без адреси
Скрегочуть сірим полиском завіс.

В безпечній карті вуличних ролей
Єдина роль не зупиняє поступ.
Листає сторінки чужих дверей,
Великий дурень, але не апостол.

Хитає човен твій схвильована вода,
І зуби з холоду гризуть щербатий місяць,
Існують двері де тебе нема,
І за якими не багато місця.

27.08.2021

Інколи втрачаю дар мови. Мовчу, як риба об лід. Або курка на сідвлі опівночі. Тільки блимаю очиськами, як сова, на співбесідника та чухаю носа. Бо не маю чого сказати у відповідь. Ступор.
Заправляв труси у нічну сорочку, аж тут "Бах!" у вхідні двері. І ще тричі.
Жінка прокинулася від несподіванки, почала хреститися, хоч вона взагалі не від світу цього, бо є дитиною богів, берегинею-чаклункою. І ві усілякі дурниці на кшталт християнства, конфуціанства, мусульманства та іудейства не вірить. Каже, що все це комерційні проекти зацікавлених осіб.
Зводив її якось до Києво-Печерської лаври. В дальні печер, які нарили свого часу , глибоко віруючі православні християни.
А там екскурсія! І така, що аж волосся дибки!
На поличках акуратно розкладені людські кісточки з табличками, де вказано, чиї вони і коли людина померла. А дружина як це уздріла - в крик
- Хто вам дав право заробляти гроші на кістках? Чи ви отримали дозвіл від покійників на те, аби їхні мощі виставляти напоказ і торгувати ними, як циган сонцем?
Витягуйте костомахи з нір і поховайте їх на кладовищах, а печери хай слугують сховком від російських бомбардувань!
Що тут зчинилося! Капець! Піп-екскурсовод замахнувся здоровенним хрестом, аби вдарити мою жінку. Я схопив його за бороду і штовхнув на кісточки якогось святого Діонісія. Кістки зламалися під огрядною сідницею священнослужителя, пилюга стала хмарою, люди побігли хто-куди. На додачу почалися передчасні пологи у якоїсь молодиці.
Дружина допомогла їй піднятися, а я змів костомахи якогось святого, застелив рядно, яким вони були прикриті, і поклав вагітну жінку на звільнене місце.
Кістки хрустіли під ногами, люди кричали, а піп поривався у бійку знову. Добре, що його притисли до землі і тримали, доки дружина допомагала з пологами. А перед цим я зірвав з нього рясу, а з себе майку та віддав дружині. І побіг наверх за теплою водою.
А коли все закінчилося і ми вийшли з Лаври, жінка сказала:
- Ноги моєї тут більше не буде. Це не екскурсія, чоловіче, а страхи Господні. Ліпше підемо в мухей Тараса Григоровича Шевченка. Там немає ні черепів, ні костомах людських. І говорять там рідною мовою, а не росіською.
Я з нею повністю згоден. Бо культура людська починається зі слова, з ідеї, а не з костюмах, які виставляють напоказ і луплять за це гроші з ідіотів.
Але не про це мова, бо я трохи відволікся від теми. Бо хочу розказати про те, де закінчується зло, а де розпочинається добро. Або навпаки.
Так от. Від безкінечних бомбардувань усіх околиць села та залпів гармат і танків дружина перестала спати. Кажу:
- Геть звідси. Не заважай ходити на чергування.
Восьмого березня, у так званий міжнародний жіночий день, під гарматну канонаду, забили з нею дошками усі вікна. Цукерок не було, поздоровлень не було, а були цвяхи, шуруповерт і дошки. Уночі була така дика стрілянина, що люди сиділи в погребах. А я, як і завжди, пішов у нічне чергування селом. з автоматом на шиї.
А уранці приїхали три двоповерхові автобуси і забрали усіх дітей та жінок. Я прийшов додому тільки зі зброєю. І розплакався. Думав, що не побачу дружину вже ніколи...
А московити ще півтора місяця нас мордували, доки не втомилися і втекли до Білорусі, лишивши після себе зруйновані житла, міни та тисячі трупів солдат власної гоп--стоп армії.
А жінка повернулася. Сива, втомлена, хвора. Глянула на мене і каже:
- Чоловіче! Ти став дідом. Борода сива, під очима чорні кола, тхне гірше, аніж від кабана.. і оцей автомат дратує: увесь час на шиї....
Чесно скажу: я з автоматом спав в обнімку. І чоботи не знімав. І підсумки з патронами також. Отакий от письменник- нечупара.
Коли убив першого рашиста - відчув полегшення. Наче колорадського жука придушив. Або таргана.
А нині московитів у нас немає, душити нема кого. Тому збігав у військкомат, пройшов медкомісію.
Печалить одне: якщо доведеться загинути - чи буде кому писати отакі от опуси?. І чи переможе добро - зло?
27.03.2023р.

Як довго ще ми питимем покуту
за наші доленосні помилки?
Тушитимем запаленого трута,
що тліє поступово вже віки…

Уже ідемо в крові по коліна,
але петля тугішає щодня
і перспектива втратити країну –
сьогодні вже не просто маячня!

Нам одягають цифрові окови
у вигляді реформ і обіцянь,
а ми оте усе ковтаєм знову
у мареві даремних сподівань!

І несемо на карку кровопивців
слухняно, попри тяготи війни,
а ті не кращі від московських вбивців!
Її скінчити не дадуть вони...

Оте триватиме не рік, не два, а доти –
аж доки не залишаться раби.
Одні раби, покірні ідіоти,
а поки що – гроби, лише гроби…

Як довго?!.

Темно-червоні суцвіття щириці
Пахнуть дитинством донині мені,
Певно, тому, що колись веселиться
Ми полюбляли в оцім бур'яні.
Лиш наставало омріяне літо,
Як дітвора вся неслася бігом
В гущу зелену рослин соковитих,
Зверху покриту пурпурним шатром.
Цілими днями носили до сховів
Поміж щириці предмети якісь
Для полювання, або для улову,
Чи випасання пожадливих кіз.
Звідси постійно рушали в походи,
Потім трофеї тягнули сюди, -
Швидко бідніли багаті городи
І не тяжіли плодами сади.
Кожен мав, звісно, свої таємниці,
Часом, серйозні, бувало, - смішні
Тут, де яскраві суцвіття щириці
Пахнуть дитинством донині мені.
27.03.23

Ніч. Святі й пророки встали із гробів
Й істину шаткують в борщик дрібно:
Як самого себе ближнього люби,
Дальніх - щирих, чесних - непотрібно.

А чому - не знаю. Вірю словесам
Писаним Абрамом і Мойсеєм.
Пропищали людям мудрі небеса:
- Цей закон - від лиха панацея.

Ближній - краде, бреше і горілку п'є,
Дальній - на Донбасі сходить кров'ю.
Ось таке, мій брате, з правди олів'є:
Дальній лишить жіночку вдовою.

Ти її не знаєш, не печалься, спи,
Ковдрою укрийся з головою.
Хрестики на пузах світять у попів,
Я ж - один як перст у полі воїн.

Всім чужий. Далекий. Не свояк.
Руки у багрянці... думи, думи...
П'ю щодня ворожу кров усмак,
Виживу - мене чекають тюрми.

Лежиш, розпатраний у полі,
Посеред тіл розідраних на клапті,
Хотів ти людям вільним дати волі
І одягти у свої рабські лапті

Тепер докльовує лиш ворон
Смердюче падло, що від тебе залишилось
Тепер увесь світ проклинає хором
Паскудну землю де ти народилось

Чим думав ти, коли сюди припхався?
Бажав ти слави визволителя напевно,
Щоб світ увесь тебе жахався
Та здох безславно ти й даремно

Та ще й за що? За карлика дурного,
За "ціль велику", за отєчесвто своє
Чекає твоя доля і на нього
Недокраїна, звідки виліз ти, згниє

Лежиш, розпатраний у полі,
Життя твого паскудного ще декілька секунд лишилось
Не підкорить народ, що втіленням є волі,
Тому, що все життя у рабстві лиш було й катам корилось


Березень 2023

Вітер верби та води
Пустотливо куйовдив,
Тиша спала блаженно в саду,
Підбирали тополі
Срібляків чисті зорі.
Та зненацька на чорну біду

Заволала сирена,
Як вовчиця скажена,
Аж здригнулася зопалу Ніч,
Втисла голову в плечі,
Наче хата стареча,
Покотилися сльози із віч.

Запитала у Бога,
Нахилившись убого
Неприкаяна перед Творцем:
"Що ж це коїться в світі?..
Люди тисячоліття,
Одне одного ріжуть живцем!

Поділили планету
На глухі кілометри,
Зброю атомну вже віднайшли,
І танцюють багаті
На кістках злозачаті,
А у бідних — злиденні столи.

Йдуть війною на інших
Заграбастати більше,
Заздрість, ненависть множать на гріх.
Як Содом і Гоморру —
Потопи зло у морі,
Поклади край відразу для всіх.

Бо я бачу, що люди
Напаскудили всюди!
Ти створив їм річки і моря,
Океани і сушу,
І вдихнув в тіло душу,
Благодаттю засіяв поля.

Дав святий хліб причастя,
Хміль любові для щастя,
Розум в голови, нібито вклав.
Тож будують і зносять
Нетривкі хмарочоси
Із міцного бетону і скла.

Правлять злу літургії
Політичні повії.
Відпускають гріхи у церквах
Душогубам і вбивцям —
Майже всі продалися
Золотому тельцю за п'ятак.

І воюють за владу
Ті, хто совісті зрадив,
А нещасних в ярмо запрягли.
Потирають долоні,
Аж по лікті у крові,
Коли скінчиться все те?.. коли?"

Не зважав Бог на Нічку,
Розгнітав сонця свічку,
Переписуючи заповіт.
Милосердно дивився,
Як молилась вдовиця
За дітей і за весь грішний світ!

24.03.2023р.

І зорі, і місяць, і мрії про тебе,
І солод повітря у тихім саду.
Спиваю на фоні вечірнього неба,
Напоюю душу свою молоду.

І вітер леліє, вихитує плечі,
Довірливо рими шепоче мені.
І килимом стелиться лагідний вечір,
Вибрунькує думи легкі, весняні.

І я розімлілий, мов березень любий,
Вже хмарне волосся торкаю твоє,
Немовби цілую в розтулені губи...
І щастям гойдається небо моє.

26 березня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Хлопчик шукає на небі великий віз.
Нащо тобі, о мій хлопчику, стільки сліз?
Ківшика вистачить, ложечки, ні, – сльози!
Хлопчику, все, що наплачеш, – мені вези!

Личко твоє – перламутрове ябко чи
ябко рум'яне, – до сонечка не спечи!
Слізка твоя – горошина в моїй руці,
ч пророщу з неї вперту, значущу ціль.

Будете, хлопчику, з нею разом рости,
зводити для споглядання зірок пости.
Ось тобі Віз і уся ця зірчаста вись!
Тільки до мене, мій хлопчику, пригорнись!

25.03.2020

На білій пелюстці крокуса
зникає остання
крапля роси.
Феї ранкові, встигайте напитися,
бо сонце суворе!
***

Засинають пташки.
Дерев'яної рамки різьблені хвилі
пташок заколисують.
На обкладинку книжки художник
малював не за гроші.
***

Помежи перших квітів
не красу шукає, а їжу,
якби ж знав, як я ним зачарована,
красень шпак.
***

Видзьобуйте,
видзьобуйте,
видзьобуйте
з мене душу!

25.03.2020

Світло падає в тихі плеса моїх зіниць.
Скаламутить чи встромить голку в саменьке дно?
Відучилися тіні звірів жбурляти ниць,
може, жаль їм, а може – ліньки, вже все одно.

А звіряткам і досі боляче, і пече
від іскристого скреготу, реготу і тертя.
Та, хоч зайчик із пальчиків зважиться, – не втече,
бо рука йому – мати, а тінь ця – її дитя.

Аж наїжились хижі зорі в моє вікно,
не заслона для них ні зойки чужі, ні сміх.
Світло знадилось пити з ока мого давно.
І яких йому ще хотіти хмільних потіх:

розтривожити, уколоти, затьмити вщент?
Але ж плесо моєго ока – це чиста гладь!
Слухай, – каже заручник заєць, – не аргумент,
бо на дні його хтозна які ще там звірі сплять.

23.03.2020

Межі, грані, перелази –
переходити чи ні?
Від образи до відрази –
від підбора до ступні.

26.03.2023 р.

ІНе вбити Слово і живе, і віще
на шпальтах української душі...
своє і рідне оживає вічно
у будь-які періоди трагічні,
якщо не уповає на чужі.

ІІТоді ніякі орди і навали
не залякають націю мою,
бо не дарма за неї воювали
герої – рядові та генерали
і голови поклали у бою.

Не умирає... воскресає мова
і має очищатися, аби
її живу не урізали знову
у мирні дні народної любові
і у часи воєнної доби.

І у роки історії цієї
у пам’яті людей і поколінь
нової ери оживає Гея,
коли під омофором Панацеї
не падає на неї чорна тінь.

ІІІАле бувають зайві настанови
тим, хто її ніколи не любив,
не помічав у зодіаці див
у присмерки...
у сутінки ранкові...
..........................................
Та свого не цураємось. Таки,
поезія формує еталони
абетки мови і її закони
від імені поета на віки.

03.2023