Люби життя своє безцінне,
Воно дається тільки раз.
Шукай у небі вітром вільним
Дорогу, сповнену добра.

Іди вперед, ступай до бою!
Забудь про заздрощі і лють!
Бо всі слабкі шукають зброю,
А сильні люди словом б"ють.

Як хочеш ворога здолати,
Усі гріхи йому пробач,
Бо сильні вміють вибачати,
І прилетять завжди на плач.

Нехай сміється світ довкола,
А ти прямуй все до мети.
Не бійся рухатись по колу,
А бійся з місця не зійти!

Даруй зневіреним надію,
Щоб кожен птах малий злітав!
Плекай у серці власнім мрію,
А потім втілюй у життя!

Не бійся дня, як світ залишиш,
Допоки можеш світ люби!
Не той вмирає, хто не дише,
А той, хто мрію загубив...


28.04.2010р.
02.30

Відверто ниций нетиповий стиль…
І лексика - життєвих рандеву…
Аполітичним викликом зусиль
Слова спотворено. Я в них живу…

Зім’ято займище усіх заплав…
Тавтологічним поштовхом – дивлюсь!…
Була вимірність – хтось уже забрав…
Як розмальовку, передав комусь…

Відзначено внизу чиєсь крило
Кульбабами, що зліплені з відлунь…
Пір’їнами само передалось…
В сухі долоні. У світи красунь…

Перемальовано живий альбом…
Омонімічні двері світла ждуть…
Незадоволені своїм житлом
Світлини сонячні в мені живуть…
2010 рік

Ти опадав без жалкування,
Ти падав і в'янув, білосніжний цвіте.
Весільним дощем твого вінчання
Зі смутком світу ридали віти.

Пахучий килим квітневого снігу
Щомиті вкривався брудними слідами
Людського ходу, собачого бігу -
Сотні відтінків сірої гами.

І ти обіймав їхні ноги, друже,
Вони ж цього не оцінять зроду.
Їм трохи шкода, а більше байдуже -
Ти тільки прелюдія кислого плоду.


квітень, 2007

Народжується ніч з утоми світла,
І зграї гав вертаються за місто,
Де смітникам пектись уже обридло
У полум’ї брудного падолиста.

А стиглий плід, наповнений буттям
Цю повноту вже втратити готовий.
Сухотна осінь йде без вороття,
Немов на бійню йде стара корова.

О подих смерті! Вітер крижаний
Лаштується зривати бляклі зорі.
Мерцям так холодно виходити з труни
І гримотіть кістками на просторі.

В моїй свідомості дощами
Давно розмило береги,
Все затопило навкруги,
Реальність витіснило снами...

В моїй свідомості зотліли
Крилаті мрії вже давно,
І опустилися на дно
Моєї доленьки вітрила...

В моїй свідомості - туманом
Зоволокло у завтра шлях,
Й душі розорана рілля
Цвісти в цю вЕсну ще не стане...

Та все ж настане новий день,
Свідомість знов освітить сонце,
І залетить в душі віконце
Вілуння радісних пісень!...

С. .
Оця цнотливість у сорок років,
Оцей цемент і цілина…
Отак ідеш сто тисяч кроків
А тут стіна!
Мороз і сніг, і вітер в очі,
І відблиск відчаю крізь сон.
Цей потяг, певно, з рейок скочив
Таки в полон.
Остання станція свободи,
Терпка залежність від тепла…
А пристрасть присмерками бродить
І серце спалює до тла.
Так не буває! Нота Бене!
Весь світ запитує: «Невже?!
Хтось пригортаючись до тебе
Для інших вірність береже?»
Таки буває.
Лютий з келії
Іде на світло, на тепло…
Та спробуй – поясни поезії,
Що так нічого й не було…

2010

В хрещатий барвінок
Небо упало,
Розбилось на друзки
І квітами стало.

Вплели ми ті квіти
В барвистий вінок,
І нумо пішли
У веселий танок.

Усе заспівало, усе ожило
Ген-ген аж за обрій
Пісні понесло.

Рости, мій барвінку,
Рости, розквітай
І цвітом хрещатим
Весь світ прикрашай
2008р.

Око спати не хоче, та день виглядає дарма,
той пішов до крамниці, де черга до каси ще та,
він чекатиме, точно, до ранку,
скиглить лялька утомлена жалібно «ма-а-а!»
з підвіконня дрімота росте силуетом кота
і розгойдує сонно фіранку.

Розпорошують зорі своє відображення сліз
у чорничному морі, вечірньому, плачуть «на біс»,
міріадами крапель злотистих.
я малюю маленького гнома на синьому склі -
подарую сьогодні цю казку травневу тобі,
щоб уклалися сни у намисто.

Візьме палички з кульками срібними радісно гном,
і задзенькає ніжно «бім-бом» чарівний ксилофон,
і заплакане небо всміхнеться.
Місяць лампу неонову вчепить на стелі хорОм
і ураз посвітлішає ніч-колискова на тон,
мов із купелі лялька німецька.

З малої літери.

зрадливе і злодійкувате,
воно за тридцять срібняків
продасть чужинцям рідну хату
та обкраде своїх батьків.

Ховаю в дощ свою свідомість.
Щоб дати їй останній шанс.
Пусті думки і гола совість
Танцюють свій прощальний вальс.

Ховаю в дощ вологі очі,
Щоб не боліли від тепла.
І замість вдячності я хочу
Такою стати , як була.

Ховаю в дощ прозорі крила,
Вони ж - ховають навзаєм.
Мене, людину, що навчилась
Любити те, що в мене є.


27.04.2010р.

Разом всі ми – трохи Бог,
ставши блисками на зламі
та нервовими вузлами
теракотових епох.

З лункості пихатих площ
вивертаючи булижник,
кожен світла є подвижник
в досвітках майбутніх прощ.

Всі ми – трохи Сатана,
наднової харакірі,
де в подій згасає вирі
натовпу самотина.

З мармурових пірамід,
крізь навскісні болі тріщин,
ми випалюємо днища
вщерть наповнених корит.

Полюси за кроком крок
змінюють своїм зсуванням
кутове розташування
звивин мозку і зірок.

І крізь вибуху бедлам
має прорости Людина!..

Чому ж, чому ж, Україно,
крізь тебе зростає Хам?!

27.04.2010

Розділила я вас на гілки, на гілки,
Розділила коханців, жонатих дядьків,
На мрійливих, закоханих. В що?
То не суть.
На робочих, постійних, що гроші несуть,
На ванільних, одягнених в білий халат,
Лікарів, що згубили ключі від палат,
На коричневих звірів ,що з пивом п’ють квас,
На Андрій і Микола ,і Міша, і Стас,
На богів і напів, під богами і над,
На класичних й блакитних, на person і стадо,
На троянців, спартанців і щось для підлоги,
Щоб зробити кімнату вдосталь вологою,
На оголені душі до краю думок,
І на тих, що як завжди відписують: оk.
На здорових і хворих від надлишку болю,
На мамусених й тих ,що самих-самотою,
На смішних і на тих, що боятись сміятись,
На Канаду ,Росію й Сполучені Штати.
Тільки щось я не тямлю знову одного,
Як шукати із них усіх супутника свого?

тисячу "так" у такт
тінню торкаю тінь
стану терпка на смак
у сердоліку стін

спінить світанок світ
сиві тумани снів
зійду росою з віт
стануся першим "ні"

висію споришем
стежку свою у ніч
схлипну у тишу ще
та не торкнуся свіч

сонце стече за ліс
світло піском у час
стрінуться мов колись
тіні солодких нас

тільки не буде "так"
навіть не буде "ні"
прийду не я
а та
що затуляє сни

С кожи моей недоласканной
уходит молодость,
солнышко метит красками –
дерзко сдирая сизость,
осушивая все лужи,
не слушая ни единой
мольбы льда.
Я тебя не заслуживаю –
Я тебя незаслуженно
выбросила…
Снег растаял. Смыла вода.

Если бы горько, но спать.
И не видеть глупые сны. -
Может, тогда мое сердце
пело б тихонько.
Но пробегают ножки
моей весны,
капая белой капелью
на подоконники. –
Сны не уходят, явь отбирая
и зло...зло потешаясь
над несмываемой грустью.

Я. - Ботанический сад. -
Кофе тот…Ерунда….

Все, что былое –
только нелепый плакат,
глупых курортов реклама
и жизни чужой…
солнышко кожу мою осушает – года…
как их не брать? -
ведь бесценной посылкой – и лично.
Ты напиши в мою личку
что было тогда?
Я все забыла. Так нужно
для дамы приличной.

Хочет мой нос
прикоснуться к твоим волосам…
лето рвалось из груди,
и лилось через пальцы…

Стос оправданий –
вязкий безудержный спам,
люди…разорванный круг…
гололед… не сбывается…

с кожи моей уходят твои улыбки,
нежные восклицания – все тогда!…
и остается песок …зыбкий-зыбкий,
Тот, что под снегом. Его не смыла вода…

25.02.2010

А я - стихія, що у веснах
Десь заблукала не на жарт...
Щоб до життя душа воскресла,
Щоб повернуть до серця гарт.

А я насправді - лиш здаюся,
Що ношу сонце у душі,
У ній - з пітьмою вічно б"юсь я,
У ній - холодні йдуть дощі...

У ній бувають хуртовини
І водночас - пекельний жар.
Сама себе здолать повинна,
Не знаю - кара це чи дар?

А, може, Господа прокляття,
Що мене хоче відректись?...
Та док горить моє багаття -
Душа злітає в небовись!
27.04.2010р.

Пройти життя не вдасться безпомильно,
Волочим, хто як може, власний хрест...
Все ж рано нам! Бо зради - не всесильні
Над духом, що для Зла - немов протест!

Молюсь і я, і серце рве на шмаття
Оте гірке - "Чому? Чому? Чому?"...
Чи я згорю дощенту в цім багатті?
Піду у Світло, зірвусь знов в пітьму?

Та віра є, не згасла десь глибоко
В душі моїй потомленій на дні!
Дає мені цей світ ТАКІ уроки,
Від котрих воскресаю я в огні!!!
27.04.2010р.

Стіни таки нескінченні - стерильно-зелені...
І коридори течуть із-під ніг, і кудись у вікно.
Місто, як чорне порепане часом пано
Вицвіте зранку на сіре.
Набухнуть легені...
Дихання буде нерівне й невірне, як вітер.
Дихання буде...
А, отже, я досі жива.
Так проростає крізь небо одвічна трава.
Так посміхаються сонцю весняному діти.

не варто вриватись в життя без потреби,
не варто там бурю здіймати до неба,
не варто тривожити все, що принишкло,
не варто і підлість робити зпідтишка.

задати питання - чи було б приємно,
якби так зі мною, якби це взаємно,
поставити поруч любов та ненависть,
захоплення чимось й водночас і заздрість....

якщо не цікаво - не варто чіпати,
від вчинків своїх теж не варто втікати,
погратися й кинути - теж мені подвиг
а хтось ладен гинути за твій лише подих.

колись зрозумієш ти все, що говорять,
колись стане боляче, як проігнорять,
колись усвідомиш, що я не залізна,
колись... та тоді буде пізно....

нестерпний біль, його не втамувати
душевні рани важко залатати
скалічена доля, розбита свідомість,
в мені порожнеча, в житті - невідомість.

складаю долоні, неначе в молитві
прошу знайти спокій у вічній гонитві -
в погоні за щастям, якого немає...
кохання взаємного теж не буває...

неправду сказали, що час гоїть рани,
щодалі все дужче вкриває дурманом.
минуться й забудуться тижні і дати...
думки всі на паузу й просто чекати........

хочеться стати навік божевільною,

дихати легко, від тебе стать вільною...

любити дощі та всміхатися сонцю,

любити жука, що живе на долонці...


сміятись шалено, до болю у грудях,

й щоб було всерівно що думають люди....

сьогодні ж слабка я і зовсім не сильна...

шкода що ще й досі я не божевільна....

Дрімають парасольки,
А дощик тут як тут:
–Для вас я танок-польку
Із бульбашок сплету!
А потім з краков’яком
Підемо у гопак –
Лявониху зустрінем:
На танці я –мастак! –
Почули парасольки
Й зраділи: –Ми з дощем
І під гопак й під польку
Станцюємо іще!

–Чом наїжилося, небо?
- Розсердилося!--
Вже давно снігам у очки
Не дивилося!
Дуже сонечко спекотне,
Досить з ним життя ...турботне!
Заховатись під кущі?!
Не скуштую ласощів!—
Ні грушок, ані медку
Не торкнуся у садку...

Тобою хворію серйозно й давно...
пригадую кадри немов із кіно:
різдво, оболонь, номер аськи, тату
потрапили двоє в картинку таку....

а потім усе закрутилось шалено:
ми бачились в асьці з тобою щоденно
писали про все, про що можна сказати....
емоції крили, що й не описати...

А потім прогулянка, нічка, зізнання,
Впустили із першим цілунком кохання.
Глибоко воно у серцях поселилось...
Здавалося, що оце все нам наснилось

І тут, як завжди, коли все ідеально
Спіткнулася я об реальність - буквально
Але завдяки саме цій ситуації
Ми перестали витати в прострації.

Ми усвідомили хто ми і що ми,
Ми щиро кохали не знаючи втоми
Боролися ми з усіма негативами
І будь які лажі задвалися милими.

Сміялись в лице всім проблемам й незгодам,
ми вірили, що самі собі робим погоду.
Та хтось за мету у житті собі ставить,
що будь якими чином з тобою посварить.

Я вірю, що цей хтось нормальна людина,
і перестане поводитися як дитина
Залишить у спокої нас і себе
та інше собі в житті хоббі знайде.

А щодо бажань - я багато не хочу:
любити і прокидатися серед ночі
в обіймах, коханий мій, тільки в твоїх...
І мрію кормити тебе із долоньок своїх.

Ходить літечко ярами,
Вабить житніми шатрами.
Грає з хвилями тепла
Бджола.
Між смугастим переліском,
Біля тебе, поруч, близько,
У смарагдових прикрасах
Ясень.
Пелюстками золотими
Сяє соняшник нестримно.
Мед тече –злизать забувся! –
В вуса.
А Михайлик та Марічка
Коливають спокій річки,
Викликаючи ногами
Гами...

Набрид весь цей пафос, набрид цей гламур,

Набридли ці шмотки лише "від кутюр"

Кругом лиш кричать, що це модно, струйово...

А що, як не рідне воно? Не кайфове?!

Так хочеться вдіти джинси й кросівки,

І не кричати з крутої автівки,

А в насолоду собі (і не тільки)

Промчати мопедом з високої гірки!

Дзвінок. І на порозі - жінка.
З якого роду - племені, хто зна?
Про те не хоче згадувать і зрідка.
Життя жебрачки вибрала вона!

- Подайте, пані, чи ж бо не біда?
І очі не ховає, вперто просить.
- А йди та зароби, ти ж молода!
Чи ще тобі людського осуду не досить?

Даю дещицю, з мене не убуде.
Але за неї соромно мені.
Чому так низько можуть впасти люди
І борсатись без сорому в багні?!

Лиш сьогодні я стану дощем,
щоб ішов ти додому пішки,
Намочу я собою ущент,
Ти образишся, зовсім трішки.

Буду поряд з тобою іти,
Щось на вушко тихенько казати,
І у всіх на очах, уяви!
Безсоромно тебе обіймати.

Не помітить ніхто і ніщо,
Та й навряд чи і ти зрозумієш...
Просто стану я навіть грозою,
Щоб побути хоч трішки з тобою.

Любов і вічність - як комічно!
Нічого ж вічного нема!
Хіба душа, яка панічно
Доводить всім, що не німа.

В моєму серці на вокзалі
Помер, довірившись рокам.
Ти як наляканий прозаїк,
Що в світі рими заблукав.

І цілував моє волосся,
І марив мною уві сні.
Забувши зовсім, що я осінь,
Яка щаслива на весні...



27.04.2010р.

Давай
згадаємо весну!
В руці – рука,
вуста – вустами!...
У ніч безжурно-чарівну
удвох полетимо
птахами!...

Давай
повернемось назад -
до нетерплячих
поцілунків,
у шепотіння
листопад,
до насолод
палких дарунків!..

Давай
хоч трохи,
наче в гру!..
Ти знов
усміхнена і рідна -
як в ту вечірнюю пору,
коли я так
вчинив негідно...

Пробач,
прости,
бо я помру!
....

Давай згадаємо весну!..
Давай повернемось назад!..
Давай - хоч трохи...

...невпопад...

2010

Ворожіння

В вікно навшпиньки зазирає місяць,
Зірками втомлений, вже очі не хова.
В кімнаті тільки тиші є сьогодні місце,
Чи є душа тут хоч одна жива?

А тиша в темряві, як казка, причаїлась,
І чорні тіні завмирають на стіні.
Лише зірки, немов ліхтарики, світились,
І карі очі зір були сумні-сумні.

Ніщо, здавалось, сивий спокій не порушить,
Ніщо не збудить ніжний тиші сон.
Та сум дівочий ту бентежить душу,
Та шепіт вітру за нічним вікном.

І ось тендітна постать зо страху застигла,
І затремтіла свічка в дівчини руках.
Куди ж ти йдеш, дівчино, юна, мила,
Свій ще дитячий переборюючи страх?

В кутки розбіглися всі чорні тіні,
Несміло вогник свічки запалав.
Тремтить серденько і страшні хвилини,
Дівчину тільки місяць зустрічав.

Вона до столу сіла, запалила свічки,
Зітхнула важко – знов душа болить,
Немов занурилась в холодну річку,
Немов спинилася жорстока мить.

Вона розклала карти швидко й вправно,
Вже ворожіння почало свій хід...
І вже зникає страх дівчини марний,
А коло ніг муркоче чорний кіт.

Згадалися бабусині поради,
Що відьмою її вважали у селі:
“Запам’ятай, онучко, відьмувати –
то бути вигнаною з білої землі!”

Але горить нескорений вогонь
В очах дівчини, темних, наче ніч.
“Я віддаю тепло своїх долонь,
Тобі, мій милий, лиш мене поклич”

І щось вона шепоче тихо-тихо:
“Я зможу, я кохання віднайду,
і не боюся жодного я лиха,
і не боюсь накликати біду.

Чи божевільна я? Чи це мені здається?
Що ж я роблю? Бо ворожити гріх.
Та будь що буде, хай лиш біль минеться,
І знов почую милого я сміх.

Вже байдуже – коханий, друг чи ворог,
Вже байдуже, що думають навкруг.
Без нього світ, неначе чорний морок,
Без нього доля, наче сто розлук.

Без нього сонце вже мені не миле,
І зорі не всміхаються, мовчать.
Що ж це було? Невже його любила?
Якби спочатку нам життя почать...

Якби він тільки був постійно поряд,
Якби ж бо бачити його очей блакить.
Вже байдуже, що люди всі говорять,
Коли ж кохаєш – гордість твоя спить.

Вже не найкращий друг, і не коханий,
Раптова зустріч змінює життя.
Мабуть, ніколи легше вже не стане,
Не подарує доля забуття.

І вже до розпачу не можу я забути
До болю рідний погляд тих очей.
Сторінку прагнула перегорнути,
Але від серця свого не втечеш...
Я божевільна. Час зупинитися давно.
Пора вже розпочать без нього жити.
Вже місяць з сумом заглядає у вікно
І просить ворожіння припинити.

І справді. І навіщо те кохання,
Коли це тільки магія, це пил.
Все, досить. Це було востаннє.
Я сподіваюсь, ти мене простив”

Сказала дівчина так сумно в тиші,
Що покотились кришталеві сльози зір.
Вже навіть місяць спокій свій залишив:
“Ти не сумуй, дівчино! Ти в кохання вір!”

Та правду кажуть часом люди,
Що ранок вечора мудріший.
Ця ніч пройде і легше буде,
Не стане це життя ще гіршим.

На ранок теплий промінь сонця
Волоссячка торкнувся ніжно,
І лагідно всміхаються в віконце
Пухнасті хмарки білосніжні.

І посміхнулась дівчина на ранок,
Хоч біль душі і досі не минув.
А юне серце злікував світанок,
Як тільки місяць з зорями поснув.

Блукала дівчина привітним своїм містом,
Що найрідніше місце на землі.
І шепотіли вулиці зеленим літнім листям
Будинки посміхались, сиві і старі.

І найніжніший літній теплий вітер
Дівчини сльози кришталеві витирав.
Та про людину, найріднішу в світі,
Й мандрівний вітер, навіть той не знав.

Та раптом серце затремтіло, наче птаха,
І озирнулась дівчина навкруг.
Вона не відчувала болю й страху,
Лиш тільки ніжність милих рук.

І ось блакить очей, близьких до болю,
І посмішка, мов лагідність весни:
“Я сумував так сильно за тобою,
а ти приходила лише до мене в сни.

Занадто довго я шукав тебе
І в почуттях не міг я розібратись,
Я вже звертався навіть до небес,
Лишень про тебе хоч би щось дізнатись.
Ти не зникай. Мені ти так потрібна,
Без тебе все життя моє сумне.
Моя найближча, найдорожча, рідна.
Пробач за все. Кохаю я тебе!”

А дівчина від щастя розсміялась
І не потрібні жодні чари їй.
А ворожінням більше не займалась,
Лише в кохання, а не в магію повір.

Коли кохаєш – не потрібні чари
Вони любов велику зводять нанівець.
Кохання – це не ворожінь примара.
Любов – це магія людських сердець!

Хто це стукає в віконце?
Це весни чарівний птах -
Пестить лагідніше сонце,
Відбиваючись в очах.

Хто це стукає у шибку,
Що в душі аж струни рве?
Так мажорно грає скрипка,
До любові нас зове...

Хто це стукає у серце,
Аж бентежністю пройма,
І в очах, немов озерцях,
Хвилі пристрасті здійма?

Хто це стукає у душу,
Хто торкає ніжно скронь?...
П"єм життя весною дужче,
Жагу, пристрасть і вогонь!!!
27.04.2010р.

у мереживі доль
перехресті світів
я зустріла тебе
і мене ти зустрів
не хвилини віки
ми рука до руки
ми рука до руки

я впізнала тебе
і мене ти впізнав
я жадала тебе
і мене ти жадав
не хвилини віки
ми рука до руки
ми рука до руки

воно сталось-таки
найдивніше із див
я любила тебе
і мене ти любив
не хвилини віки
ми рука до руки
ми рука до руки

26.04.2010

Хтось вдає печаль, хтось радість,
Всі в житті смішні актори.
Випромінюючи святість,
Ми минаєм світлофори.

Забуваючи порядність,
Ми ідемо навпростець.
Кричимо без перестану:
Відійдіть всі, хай вам грець!

Часом плакала б від суму,
Від підступності людської,
Та набралися всі глуму
І нахабності мирської.

Все бурлить, кипить навколо,
Не встигаю просто жити.
І життя зійшлося в коло,
Де кінець, як зрозуміти?

Хтось тихенько пащекує,
Про людей,життя, події.
Хто сьогодні світ врятує?
- Все шиплять отруйні змії.

Та лишається втішатись,
Що це все, лиш на сьогодні.
Нам потрібно перейматись,
Хто є ми, не просто ззовні.

Без прикрас, парфумів, гриму,
Фешенебельних авто.
На словах дійшли б до Риму,
Як на ділі то ніхто.

Вже стомилися актори,
Знявши маски лиш на мить.
Не працюють світлофори,
Й жодне світло не горить.
7.08.09.

У кого прощення просити, мамо?
Кому закричати: прости?!
Як завжди так різко й зухвало,
Іду і усе не туди.

Сьогодні не буду брехати,
А завтра нап’юся вина.
Чи буде це серце кричати,
І мучити совість сповна?

Твої запорошені крила,
Навіюють спокій і сум.
Усмі´шка без сонця змарніла,
А мозок позбавився дум.

Поплач же зі мною, мамо,
Я буду прощення просить.
Як завжди так різко й зухвало,
Тебе далі буду любить.
7.12.07.

Вереском телефонів,
шарпаннями агоній
нас повертає світ
до своїх кобіт,
посмішок мертвих,
вічно брудних чобіт
і до шести симфоній,
писаних у кредит.
Легше дурним і босим
кланятись добрим босам,
тихо сміється ніж -
хоч бери, і ріж
шкіру затерплу -
пана свого потіш
скромно задертим носом,
ладним почути гріш.
Заполонила осінь...
Хвилі твого волосся
тягнуться в теплий дім,
але річ не в тім:
того концерту
ноти дано не всім.
Як би оце здалося
втілитися у грім
і над німим ефіром
злим і побитим звіром
вдаритись у мінор,
щоб настрахати хор
привидом смерті
із-за облізлих штор,
щоб випадали ліри
з рук і сценічних форм.


1997-99

Від часу - запах ЧАС-нику
полин - від долі і туман - від ночі
для когось смерті іграшку м’яку
ховає сон у слів барвисте клоччя...
шляхетний вогник SIR-ника
у полі - голе полум’я цілунку
лукавий морок знову заблукав
між зорепадів, ночі - за лаштунки...
різноманітність різ-ника
вражає всіх - від неба до худоби,
а на повіках білого бика
остання віра в те, що дядько - добрий


1997-99

Падають зорі,
гуркіт стоїть
страшенний…
Збирайте ваші бажання
і мовчки кидайте в ніч.
Це ще не горе,
коли товариш - нікчема,
забудьте його обличчя,
поставу, ніс…
Літо минає,
крапку напише серпень,
повірте йому на слово,
що буде зимою сніг.
Холодно скраю,
посередині нестерпно,
потрібно пізнати прірву,
заграти в ріг.
Сумно одному
на попелищі роду,
позаду нема дороги,
її замело дощем.
Хочу додому,
хоча і блукати модно,
оце б збудувати замок
з усіх нікчем.
Віра карає -
час позбирати зорі,
забути усі спокуси
іще не зотлілих правд.
Матиму зграю
зніяковілих і кволих,
ми разом підем до прірви
навести лад.


1997-99

До-
дому
самому
не хочеться,
а літо не йде зі мною...
Завтра
комусь
напророчиться:
про роки
розкаже
пророчиця,
і острів присниться Ною...
Сьогодні
негідні
мешканці
прокинуться
вздовж
по стелі,
ходитимуть
всіми
стежками,
побрязкуючи сережками,
покличуть
себе
в оселі...
Ас Соль
розіб’ється
в штопорі,
хоч в морі
і так вже
солоно,
розкаже
хтось завтра
"оперу"
лібрето і все второпане
про тих,
хто дивився
в сторону.
А літо нехай
лишається
чекати старої Ночі,
воно ще колись дограється,
до неї вовки
збираються.
А дома чекають
Очі...
Вони всіх вовків
зурочать,
уроками їх заскочать,
навчать їх боятись
Ночі...
Не кличу з собою
літа,
нехай полистає
двері...
І Ною скажу - закрито!
Хай далі пливе
по світу,
а хоче - ночує
в сквері...
Поріг
поворотом
долі...
і завжди достатньо Солі...
Буде.

1997-99

Від берега до берега наосліп,
ми бавимося з вітром і дощем.
Ми досі діти, хоч уже й дорослі, -
життя крізь нас замріяно тече.
Нам байдуже обом до цього світу –
нас мрії світлі кличуть у політ.
Над берегами зрощуємо квіти
і творимо свій неповторний світ.

Згадайте, пане, про Катинь,
як панували там кати,
як катували – не фашисти –
енкаведісти – комуністи.
Згадайте, пане, Биківню,
криваве сталінське меню,
як катували українців
в той тридцять сьомий, ще до німців.

Не треба ворогів шукати
за межами своєї хати:
накрадені, чужі, пихаті –
вони панують в нашій хаті.

Та вже й кати панами стали
землі, лісів, полів, озер.
За вашими плечима – Сталін –
той вождь і кат ес-ер-ес-ер,
ГУЛАГ – від Бресту до Камчатки,
голодомор, терор, Катинь…
Ви тих катюг прямі нащадки,
без роду й племені кати.

2010-04-25

Ярина Тимош

В моєму світі
Життя - то миті,
Які минають.

В моїй природі
У всьому згода,
Як ключ до раю.

В думках у мене
Биття шалене
Чужого серця.

А ти прекрасний!
Шукаєш щастя...
Такий відвертий.

Дивлюсь на тебе,
І тане в небі
Вчорашній відчай.

Дивлюсь на сонце,
І вже здалося,
Ця зустріч - вічна...

Давай сьогодні
На дні безодні
Знайдем свободу!

Шукаєм марно.
І так нежданно
Весна приходить...


26.04.2010р.

В Україні є куток
На периферії,
Де спрацьований плужок
В мураві ржавіє.

Сивочолий дідуган,
Сівши на ослоні,
З ним веде, мов отаман,
Речі церемонні:

- Друже, де наші роки,
Блиск чепіг натертих,
Як ішлось нам залюбки
Поле навпіл дерти,

Як рипіли хомути,
Тріпотали шлеї,
Як спішив душею ти
Вглиб землі цієї,

Як позаду я ішов,
Клав, немов офіру,
У борозноньки любов
І надію щиру?

Не вернутися літам,
Молодечій силі.
Залишились, друже, нам
Тільки згадки милі…

Сонечко сідає в гай,
Каже Каті: –Прощавай!
Вранці знов прийду до тебе
З сходу, де драбинка в небо!
–А ти зараз не впадеш?
По захóдинці ідеш?

–Біла хмарко! Ти куди?
–Я –від річки –на сади,
На кульбабок іменини,
До городини, калини,
До тварин і до людей
Дощовий штовхаю день!

Хто там стукає у шибку?
Вітерець!
Він свою шукає скрипку
Між дерев.
Чи забув, куди повісив,
Чи гука,
Що знайшлася його скрипочка –
...В руках!

–Де ти , дощику, блукав?
–Серед трав!
Листячко їм обмивав –
Не гуляв!
Фарби тішив на землі
Досхочу!
Як втомився і заснув –не почув...

Ірина Петрушанко м.Полтава


Моя роздерта Україна
Моя роздерта Україно!
Замучена до болю.
Вже перетворена в руїни,
Та й досі прагнеш тої волі.

Ти все несеш через століття
Свої страждання, сум гіркий.
І вже не вбрання, а лахміття
Залишили тобі віки.

І на обличчі посірілому
Застигли всі образи зрад.
І вже самій не зрозуміло,
Як може йти на брата брат.

І вже зника твоя усмішка,
Немов сумливий літній ранок.
І дотик рук тремтить той ніжний,
Неначе осені світанок.

І втомлені ті очі зажурились,
Що бачать, як свої ж сини
Шматують неньку, нагрішились,
Не хочуть визнати й вини.

Собі, собі, і все для себе.
Нікому Україна не потрібна...
Але чи вічне це блакитне небо,
Чи вічна ця країна бідна?!


І скільки їй ще залишилось
Триматися з останніх сил?
Ніщо з віками в світі не змінилось...
Чим край наш Бога прогнівив?

За що нам всі оті страждання,
Кріпацтво, що Кобзар ще там ридав,
Та панщина і праця з рання?
Якби Тарас майбутнє знав!

Хіба б палали його вірші
Гарячим, праведним вогнем,
Коли б він знав, що буде гірше
За кожним роком, кожним днем.

Якби він знав, як люди гинули
Спочатку з голоду, а потім на війні,
І Україну як покинули –
І Бог, і влада – знов одні...

І знов боротися за волю,
До скону, розпачу, до смерті.
Хіба такої хочем долі,
Щоб Україну всю роздерти?


І в кабінетах посідали,
Чекають знову хабарів.
А всі ж кричали, добре знали,
Чого народ завжди хотів.

І знову жодної надії,
І тільки темрява навколо.
І знов зруйновані всі мрії,
Напевно, замкнуте це коло...

Моя роздерта Україно!
Замучена до болю.
Ми все чекаємо на зміни,
Чекаємо нової долі.

Але ти йдеш і не схиляєш голови,
І гордо сяє погляд твій.
Ще трохи і настане день новий,
Повстане знову той народ німий.

Прийдуть часи, настане та хвилина,
Ще будемо пишатися як слід.
Що є така держава – УКРАЇНА,
І що відома всім на цілий світ!

Все із спогадів виберу – аж із самого дна.
І стискають все дужче кайдани німого болю.
Що ж, почала сама і борюсь сама -
Десь між світом, між людством і між собою.

Хто заплатить за злочин і хто не мені простить?
Перерізати душу на двоє або й на більше.
Що тепер залишилось – палити усі мости?
А чи битися в небо безумніше і сильніше?

Переміряні ролі. Й ця зовсім безглузда гра.
У яку ми програли і якось так, без потреби,
Небезпечні ці ігри, коли на кону життя.
Й чим тепер відплатити за злочини проти себе?

Перше слово. Воно...
Мов обрамлення зустрічі першої.
Закипає вино,
Мчать позаду хвилини-вершники.
Прокидається тінь,
розтривожена звуками зайвими,
І встає із колін
щастя, квітчане сонцесяйвами.
Перше слово тремтить,
Перекреслено все в минулому,
На уламках століть
всі до першого, не розчулили.

Ми попливемо у човні
До острова коханя.
Амури в танці на землі
- коралове купання!

В пастельно-кремових тонах
перлинна грає шутка.
І Антуан Ватто - мастак,
Штовхати в райську шлюбку.

Амури в танці на землі,
Їх грація вражає.
А ми пливемо у човні -
Венера оголяє...