Блакить небес..,в якій можна втопитися...
Якась така таємна простота.
Та даль, та вись, якою не напитися.
Химерний сад...Середина пуста.

А грядка із зірками, а сутінки, а мить..!
Змовкає сонце і говорить ніч
Про чари і мовчання.., так, голос аж бринить,
А ти мовчи тихесенько, бо все ж, не в тому річ...

Где мигает фонарь, потерявший уже давно
ночь, аптеку, улицу, и чего там еще дано
было ему – все изменилось – аптеки нет, а ночь - не та,
поменяла название улица,
в мире в моду давно вошла высота,
и фонарь смущенно сутулится.

Рядом гремит трамвай, переживший двадцатый век,
в его фарах - печаль и ностальгическое «come back»,
как возможность существовать в теперешних временах
без конфликта с прошедшим временем,
ведь все также на стеклах царапают имена,
и в час-пик этот зверь беременен.

Мир перекатывается с боку на бок - виден уже разлом,
в темном парке танцует гипсовая с веслом,
рядом кружится праздничный ленинский комсомол,
и молодость остро заточена.
Это просто осень, это сплин, что собой само
ставит не точку, а многоточие…

В любви, в борьбе, в трудах, не зная меры,
Ищите свет средь шума и в тиши,
Ищите свет любви, надежды, веры,
Ищите свет, как отдых для души.

Найдите путь из мрака и унынья,
Одну свою - из множества дорог,
Пусть сердце вновь расправит молча крылья,
Шагните ввысь, не назначая срок.

Тогда в гостях у счастья и печали,
Вам больше не придется сожалеть,
Что всем, о чём совсем не вы мечтали,
Теперь пришлось с тоской переболеть.

Тліє сонце над обрієм жовте,
Затихає у мареві хмар.
Я чекала тебе - не прийшов ти,
Не приніс мені серця жар.

Я чекала тебе, коханий
Біля своїх кленових воріт,
Там, де спів від кохання п’яний
соловейко ронить із віт.

Може, серце твоє - крижина,
І я марно всю ніч не сплю?
Ти приходь і з таким. За хвилину
Лід і камінь я розтоплю.

Ми п’ємо вино, й п’яніють вікна
У сусідськім домі, і на те
Ти шепочеш: «Хай же буде вічна
Ця маленька мерехтлива свічка –
Зіронька, що в головах цвіте…»

Ми п’ємо вино й щоразу швидше
Невгамовні оберти Землі,
За шибками рвійний вітер свище,
А дніпровська хвиля – вище й вище.
І лиш кіт муркоче. Розімлів.

Дна не видно. Повна чара шлюбна.
Ми п’ємо... О, верховино втіх!
«Милий мій…» «Моя кохана, люба…»
Щастя плаче? Чи сміється згуба?..
П’єш у мене з губ, а я – з твоїх.

1
З перерізаним горлом
і захололим осміхом губ
стояв
і куди рушити не знав.

Всі оганьблені й розчаровані
всі зневірені –
друзі мої.
2
Хто?
Я жду.
Приходь сильний.

Кохана –
не треба щирости.
Я роздавлений.

3
Ах
вона потрібна й необхідна
моя розгубленість.
Ліхтар осліп
Од світла.

4
Світ не винен
що немає на світі
жившого.

Воскреси!

5
Метелик душі роздертої –
Прости.

6
Злови мій акорд
незнана – рідна моя.

Ти бачиш вперше.

Придави останній клявиш.

7
Хто ще боїться себе?
Убий мене тільно.

Бо мене веде шлях.
Я – «призначений».

Я заплющений.

Ім’я моє – тоскність.

В’ється рутина у простори мідні,
З розуму сходиш зриваючись в плин,
Може, для когось ще бути потрібним,
Може, нікому ніким.
Правда, що істина є за горами –
Досить ходити до різних кравців,
Що обшивають цю плаху над нами:
З білого в чорне, із радості в гнів.
Крик і мовчання – суміжний супротив,
Більше омани і більше брехні,
Слово розпродане в попіл за дотик
В посмішці винній або в сум’ятті.
Терен на голову, зраду у пам’ять,
Скільки ж примхливості, зверхніх образ,
Хтось в запитаннях шукає провалля,
Хтось в пустоті нечистотний екстаз.
Символи в серці порізані, зранені,
Каменем строщені в білий пісок,
Тільки сипучість зрадлива, споганена
У дев’ятнадцятий виразний крок.
Час егоїзму, у ньому обитель
Тих зрозумінь, мов облуда страждань –
Мить замість вічності цінно прожити
Лиш без хвороби і без нарікань.
Серце схололе у темінь просилося
Крізь запопадливість в морок від ран.
Нам залишилось чекати до милости
І сподіватись, що змовкне орган.
19.03.10

Сьогодні манекени рахували до трьох,
Божевілля лилося і билися надії...
Павутиною дихало серце,
По течіїї морській Дельфіни і хвилі...

Дельфіни і хвилі...

Дельфіни і хвилі...

Прямий ефір не живих кісток,
Манекени тупі і не зовсім,
По течії морській, до голих ниток,
Рахували до трьох, мені так здалося...

2010 25 березня

Глузд мій видерся на стелю, -
Кляте бісове дитя!
Мабуть, я його застрелю
І покращу цим життя.

Забувається образ. І світло стає сіруватим.
Безкольорність очей як розплата за слабкість думок.
Я ще житиму. Гратиму! Буду німим акробатом.
І повішу на смуток свій сірий кремезний замок.

Стану гномом і ельфом, альвином. Життя — це міраклі.
Розкришуюсь на частини і буду блукальцем морів.
За мотивами казки моєї поставлять спектаклі.
В них минатиме хвиль безгоміння від спалених днів.

Буду річкою часу. А може, німим едельвейсом.
Засвічусь і притихну. Спадатиме пурпуром сніг.
Скільки прожито днів, скільки часу відбуто у рейсах!
«Що ж, пора відпочити й собі хоч на хвильку...» Приліг…

Розіп'ялося на віях тьмяне світло. Гріте світло.
Ти потріскуєш кістками потягаючись угору.
Ніч глибока і тунельна. Час, де транспорт тільки мітли.
Спрагло нюхаю твій запах - запах стиглих помідорів.

Захрустіла вафля ковдри вся в дірках від зорепаду.
Кашель твій багатозначний, тихий, рвано-паперовий.
Все повільніше стікає ніч загуслим шоколадом.
В тебе знов на підборідді є голки міліметрові.

Трохи боляче і смішно стук коліна об коліно,
І химерні візерунки, що на мить малюють фари.
В твого щойно-поцілунку - смак розкушеного кмину,
А у ліжку крихти хліба і вугілля зорежару.

Ми у громади під прицілом,
Не тільки в лютих ворогів:
Як у політ сягнемо вміло -
Ну, кожен збити би хотів!..


25.03.2010

із глека білої глини лив ти воду до чашки,
і проливалась розмова повінню через край.
через три довгих роки – очі – зелені фісташки.
вії пухнасті злітали , висли ж, мов гирі, тяжко -
от ти який колючий - відчаю- самурай.

блюдце залито вщент, істин персидський килим.
дивний ручай зміїться під босоногий світ…
годі, вже водопаду із кислуватим стилем!
глянь - ліхтарями в серці краплі жалю застигли,
коли приніс науку, - дай скуштувати плід.

чашка – це ти моя пташко, повінь – твоя уява,
скільки не лий уроків, місце їм – з криги дім.
треба звільнити душу під зеленаві трави,
де діаманти немиті довгі роки без оправи,
вислизнуть на волосся плавним життям своїм.

викинь турботу-поспіх, наче торбину драну,
йди собі стежкою мрії й зорі складай до грудей,
вільно вдихнувши повітря з неба свого екрану,
станеш, як дикий лотос, і зарубцюється рана ,
вирине мирний голуб духом нових ідей.


Вербна неділя. 2010року.

Хмари темні нависли над нами,
Сльози небесні на землю падуть
Знову вороння крячуть над полями.
Нові незгоди нам знову грядуть.

Єднаймося браття нащадки козацькі
Славу предків топтати не дамо!
Не зганьбимо рідну країну
Згадаймо, як предки боролись давно.

Не з шаблями будимо пісні співати
Предків шаблі заржавіли давно,
Будимо свій автомат заряджати
З шляху поганців усіх зметемо!

Слово на сторожі поставимо,
Рідну мову зганьбить не дамо,
Любімо ми завжди рідну Україну
Другої країни нам не дано!

Незалежність нашу супостати проспали
Не дамо суверенітету заснути.
Ніколи! ніколи нашій Україні
Кремлівські імперії слугою не бути!

28 березня 2010

Усі зіщулились дерева -
Зникає сонячне тепло.
Замерзло небо березневе
І хмарну свиту зодягло.

Чом, гаю, став, як битви поле? -
Печаль кладе свою печать.
Гілки поламані довкола,
Як мертві воїни лежать.

- Усим прямим зламало шиї -
Скривився змієм в дуба рот -
Тут більше покручів лишилось,
Їй-бо, як нині - наш народ.

28.03. 7518 р. (Від Трипілля) (2010)

18 сторіччя.

Легко жить! Кохати, не кохати,
Багатіти, в бідність упадати,
З неба собі зірки діставати,
Щоб безжурно на смітник кидати.
Пестить волю, продавати волю,
Кошенятком муркати тирану,
І вславляти поривання кволі,
Знаючи, що більш робить не стане.
От сторіччя! Догма полум’яна
Полонила мудреця й кретина.
Трохи ще, й розіб’ються кайдани
І… свобода створить гільйотину.

Весняно квітне простір волошковий,
лиш тишу зрідка рушать солов’ї,
ранковий спокій шелестить прозоро,
шепочуть трави сповнені роси…
Мріють ліси, закохані у далі,
коханням висне сонце золоте,
хмаринки плинуть, мов пташині зграї,
навколо все усмішкою цвіте…
І все зело здійма до сонця руки,
спліта з проміння райдужність ясну,
і вітер мчить на крилах через луки,
на своїх крилах несучи весну

А хочеш -- будь моїм рабом!
Лови за мною кожен подих,
Не сподівайсь винагороди,
Не розраховуй на любов.

Віддай мені своє життя --
Я ним умить заволодію.
Відкинь і віру, і надію --
Вони пішли у небуття.

Я вранці тихо підкрадусь,
І буду довго катувати...
Не маєш права помирати --
Ти сам обрав свою стезю...

Ще прагнеш вирватись з оков?
Постійно втомлений, голодний.
Ти підписав контракт сьогодні,
На ньому ще жевріє кров.

Жорстоким левам кину я
Тебе для втіхи і забави.
Я твій Господь і твій Диявол.
Твоя душа тепер - МОЯ!!!

Даруй мені свою любов!
Зігрій у впевнених долонях!
Тримай у ніжному полоні,
А ні - то стань моїм рабом!



28.03.2010р.

ото віднині -
і вже за тиждень...
пильнуй, дитино,
цю дивовижу -
червонобоке
і синьооке,
і гопки –скоки,
як вільні роки.
маленький чижик
весь мак посіє,
тобі залишить
дитинства мрії -
кавальчик паски,
великий кошик...
а ще покласти
всього потрошки:
як пишуть воском,
як чутно дзвони
і стоголосий
гаївки гомін,
і світло свята -
Христос воскресне
благословляти.
і - весни, весни...


2010 р.

...Була любов на світі.
Світ був добрий.
Зима покірно відпливла за обрій.
Вербову шутку
я приніс до хати
і жартома
почав тебе шмагати,
а на руці, оголеній по плічко,
червоний рубчик виринув, –
і швидко,
і пристрасно гоїв його губами...
Не вгамувати біль отой з роками.
З тих пір
весни ми разом не стрічали...
А я люблю тебе.
Такі ось чари.
2010

я сон у човен тихо покладу
і хвилю відгорну руками
щоб утопити у глибинах моря
нічного марева печаль холодну

повиснуть мокро руки вздовж
німого тіла що забуло дотик
густою фарбою стікатиме по них
змертвіла синява води морської

заплаче вечір заголосить вітер
і я сльозами сумно заридаю
щоби наповнити велику хвилю
яка нарешті сон важкий утопить

і стане тихо і сухим камінням
заблиснуть очі спокоєм порожнім
самотня чайка зазирне у вічі
німим питанням — ти тепер щаслива?

Читав прем"єр свою програму...
І я згадав і бога,й маму...
Воно чи мова,чи язик?!!!
І чи не сон-цей віслюбик?

І сміх,і гріх
І цирк на дроті
Немов пірнання у блювоті...

І неба вдосталь,і землі
І хліба пишнії кулі
А незалежність на столі
Розірвана немов хлібина...
Ще зовсім тепла,ще пахтить.
І сиплють щі
І сич кричить...

2010

Любовь. Длиною в жизнь.
Сильнее смерти,
И глубже боли,
Страшнее ночи,
Острее соли.

Моя любовь.
Тебе дарю свою свободу.
Дарю тебе свою свободу,
Дарю тебе всю жизнь.

Мой ангел, мой хранитель чертов,
Я не нуждаюсь в помощи твоей,
Ты упустил меня - мне разрешив влюбится.
Тепер принадлежу я только ей.

Любви. Хочу любви!
Что как вино согреет тело,
Что как вино оглушит ум.
О Боже, как мне надоели
Его глаза, их блеск и глум.

Губами только прикоснутся,
Один лиш поцелуй украсть,
И умереть, и вновь проснутся
Что б больше никогда не спать!

Вітер злиться, гуде, завиває,
згасли в мороці ночі зірки,
люто снігом шляхи завіває,
перелякано дзвонять шибки.
Навіть я у принишклій хатині,
яку може ось-ось рознести,
загорнувся в свою самотину,
бо ж не прийдеш в хурделицю ти.
Тільки серце, мов квітка в морозі,
сумом груди розлука стиска...
Ніби сон - раптом ти на порозі:
- Скажи правду, мене не чекав? -
Не злякалась дороги важкої.
Тане сніг на щасливих очах.
Моя Мрія, Надія зі мною!
Зимній вечір затих на полях.

КВАРТЕТ

Дурний Віслюк, облізлий Цап, Макака голодупа
Та недоношений Ведмідь зібралися докупи.
Трубу, гітару, контрабас і барабан десь вкрали,
Квартетом гордо нареклись і голосно заграли.
Трублять, пиляють, струни рвуть, аж сьомим потом сходять 
Та тільки втрапити у лад ніяк щось не виходить.
І кожен партію свою натхненно виграває,
А на мелодію спільну нічого не лягає.
 Мабуть, тому,  сказав Віслюк,  не спориться в нас діло,
Що ми неправильно якось, недобре дуже сіли,
Нам треба зараз же усім мінятися місцями 
Тоді і буде все у лад: поллються квінти й гами.
На Віслюкове місце враз Макака хутко впала,
Ведмідь на Цапове вмостивсь  і знову грати стали.
І хоч вони уже й не так, по іншому сиділи 
Та тільки музика ніяк звучати не хотіла.
 Напевно, знову щось не те,  промовила Макака,
 Іще місцями помінять свої нам треба сраки.
Уся компанія бігом удруге пересілась 
Але мелодія жива чомусь не народилась.
Разів зо двадцять ще вони отак пересідали,
Але нічого до ладу квартетом не зіграли.
Тупа не здатна звірина не те що в гурті грати,
А навіть добрий інструмент у лапах потримати.

А в нас придурків повсякчас у Раду вибирають:
Ті самі писки і зади місцями лиш міняють.
Вже стільки літ один квартет — нікчемний і бездарний.
Від кого музику ви всі чекаєте прегарну?

ЛИСТЯ

Понад рікою на горбі могутній ясен височів
І з вітром вільним граючись, зеленим листям шелестів.
У божевільному танку, листки стрибали сміючись,
І в їхнім шелесті м’якім небесні струмені сплелись.
У кроні дерева густій грайливий вітер танцював,
А пишний листяний ансамбль до хмари пісню підіймав.
– Ми є окрасою життя, –
Співав листків зелених хор,
– Ми квінтесенція буття,
Ми апогей, аншлаг, фурор.
Що варте дерево без нас –
Страшний оголений бовван.
Ми є – еліта, вищий клас,
Ми вічна музика жива.
Ми ніжне ясена лице,
Ми іскра, примха і кураж,
І в парі з другом-вітерцем
Ми цей складаємо пейзаж.
Співало листя пісню цю і кожен день і кожну ніч,
Аж ясен більше не стерпів і струсонув його із пліч:
– Коріння, стовбур і гілля, — оце моя найперша суть.
Моє нескорене єство, моя постава і могуть.
А ти потрібне на сезон лишень для вигляду мені,
Сьогодні з вітром шелестиш, а завтра – чорний перегній.

А вам ще, друзі, не набрид оцей ансамбль «елітний» наш?
Чи, може, стовбуром труснем і перепишемо пейзаж!?



2009 р.

Налий, підчаший, повний ріг вина
Налиєш зле – тоді твоя вина
І головою цю провину спокутуєш
Найкращого налий червоного чи мед
Налий в найкращий ріг, що з честю на бенкет
Приносять – в синій вкритий щедро сріблом!
Налий повнісінький – як повне вщерть життя
Дудура – переможця і героя!
Орла звитяги, воїна цих гір,
Що нині у могилу шлях собі відкрив.
Налий захиснику поетів - Морейддігу
Ковток найперший і останній - двом братам
Служили вірно князю, Батьківщині
Тепер у темряву ідуть без вороття.
Найкращі воїни мої! Така їх доля,
Сумний я, Господи, нехай же їх сваволя
Як доля Камбрії іде у майбуття!
1999

Оригінал:

Hirlas Owain

Dywallaw, fenestr, na fynn angeu,
Corn cen anrhydedd yng nghyfeddeu,
Hirlas buelin uchel freinieu,
Ariant a’i gortho, nid gortheneu,
A dyddwg Dudur, eryr aereu,
Gwirawd gysefin o’r gwin gwineu,
Oni ddaw i mewn o’r medd goreu
Gwirawd ran o ban, dy ben faddeu!
Ar llaw Foreiddig, llochiad cerddeu,
Cyrdd cenynt ei glod, cyn aer adneu.
Dierchyr frodyr, fryd uchel ddeu
Diarchar ariar, a dan daleu,
Cenwyr a’m gorug gwasannaetheu…
Moliant yw eu rhan, y rhei ggynneu, -
Marwand bid, neud bu newid y ddeu!
Och Grist! Mor wyf drist o’r anaeleu
O goll Moreiddig, mawr eisieu!
1193(?)

Насправді тихо... Прощена береза…
Торкнути грози – зм’яклі явори…
Першовідмов досліджена ґенеза
На першотрав’я дивиться згори…

Спіймати вигук – чуйні атрибути…
Кленовим листям – пильність унизу…
Якщо відверто, хочеться роззути…
Краплинну ніч, залюблену в грозу…

Смугастим пилом – м’яко засинати…
Взірцевим щастям дивувати млин…
Від невагомості - дощі сховати...
Багато - справжніх… Відданий - один…

Сплести колосся – шарове розбіжжя…
Забавити відкритість (у траві) ...
Напередодні – змоклі роздоріжжя
Глибокоокі. Істинні. Живі...
2010 рік

В небесних висях слухають уважно,
Ніщо повз їх увагу не мине.
Та доки тут ми - прагнем всі одне,
Згораючи в розвагах легковажних.

Випалюючи чварами нутро,
Кидаючися словом ненависним,
А ті, у кого совість є нечиста,
Осатаніло прагнуть власний трон.

Не відрізниш - пророки чи іуди
Над нами хочуть мати вищу власть.
Народу ж залишається - пропАсть,
Або носити душу рабську в грудях...

Бог не простить, розп"яття не простить
Душі людської на хрестах облуди!
То, може, спам"ятаймося - й не будем
Злом тамувати власну ненасить?...

Суцільний жаль, поминки за життям -
За правдою, за волею і щастям...
Як нам потрібне істинне причастя
І не лукаве - щире каяття!!!
27.03.2010р.

...Колись...

...Колись я проклав на світанні
У юну епоху місток,
І сонцем в тьмі ночі засяяв
Крилатий арійський мій вовк.
...Колись на безкраїх просторах
Співав мій тугий сагайдак,
І кров’ю із степом збратавшись,
Весь світ мій жахав акінак.
...Колись Візантію пихату
Змела моя сила свята
Прибивши на брамі Царграду,
Черленого свого щита.
...Колись всі здригались племéна
Від свисту моєї тятви,
І хмари мечем розрубавши,
Півсвіту кричав: “Йду на ви!”
...Колись я змішав із землею
Могуть кочової орди,
На місці тріумфу свойого
Софіївські звівши хрести.
...Колись я був вільний, як сокіл,
У Дикому полі ширяв,
Та гордую пісню свободи
На цілу Європу співав.
...Колись я у Чорному морі
На хвилях вітрилами грав,
І Кафи вогонь справедливий
У мене на шаблі блищав.
...Колись моє грізнеє “Слава!!!”
Мов громом разило татар;
І падав кипчак і ногаєць,
І падав в крові яничар.
...Колись запорозькими кіньми
Топтав я крилатих гусар:
Тремтіла-дрижала Варшава
Від гуркоту бубнів-литавр.
...Колись розвівавсь оселедцем
Бунчук на легкім вітерці,
І руки мої настромляли
На списи московських стрільців.
...Колись я здійняв попід хмари
Небесно-пшеничний свій стяг,
І мого багнета боялись
Мадяр, австріяка та лях.
...Колись не коривсь я недолі,
Даруючи ворогу сталь −
Тризуба мого золотого
І німець лякавсь і москаль.
Так, був я і сильний і гордий,
Зухвалий, нескорений був.
Чи є ще мій дух непоборний,
Чи, може, у Лету загув?
Чи, може, згадаю, нарешті,
Предвічний бунтарський свій блиск?
І буду зоріть, як раніше,
І в тисячу крат, ніж колись.

2004 р.

Де ви, соколи Дикого поля?
Де той воїнства маковий цвіт?
Де боями гартована доля,
Де шаблями порубана воля,
Де предвічний відважний мій рід?

В Лету кануло славне лицáрство
У курганах безкраїх степів.
Вічним сном дух свободи й бунтарства
Спить на мéжі спокою й митарства
У пилюці забутих шляхів.

У розвіянім поросі волі
Розчинилася маревом Січ.
Серед тих, в кого лише мозóлі,
На осяянім ним видноколі
Рай будує новітній панич.

Сміючись із дурних гречкосіїв,
Що воліють зігнити в рабах,
Не боїться він злих буревіїв:
Це – не ті, що постануть до дії,
Це – звитяги колишньої прах.

Чи настане у бурі твій час −
Чи втопив ти єство невгамовне?
Чи забув, куди кликав нас віщий Тарас?
Чи уже не козак, а лише свинопас,
І щасливий тому невимовно?


2003 р.

Ми

І нібито давно немає вражих ляхів,
І ніби вже втекли від клятих москалів,
А ми все живемо ментальністю папахи,
Чубів і шароварів, свит та гопаків.

Та тішимося все з омріяної волі,
Що якось так сама зненацька нам далась,
Й хоч руки в мозолях, та все голодні-голі,
І, як завжди, ждемо, отримуючи “зась!”

Ми все іще клянем життя навколо себе,
Та віримо, проте, у доброго князька,
А змінювати щось давним-давно потреба,
Але ж дорога ця непевна і слизька.

Це ж треба хутко зад від печі відірвати:
Повстати у бою чи впасти у крові,
Але чомусь у нас кругом лиш “скраю хати”;
По вуха у лайні – та цілі і живі.

Та ми усе йдемо, куди й самі не знаєм?
А шанс дається нам, мабуть, останній раз:
Та ми усе спимо і сонні вимираєм,
І ситий та гладкий весь світ сміється з нас.

Я чую: вдалині у полі сурми грають!
Це – похоронний марш, а може трубний глас?
Вирішувать пора: чи згаснуть – чи засяять!?
Давно уже, брати, прийшов для цього час!

2003 р.

На груди скрестивши лапки,
Сердце грустно прошептало:
"Доставай, Петровна, тапки
Цвета снега, - я устало".

Но со слухом плохо было...
И забыв про все таблетки,
Из шкафа она добыла
С лентой белые... балетки!

Белый лебедь по квартире
На восьмом десятке плыл,
Сердце в радостной кадриле
Набиралось новых сил.

26.03.2010

Весна так тихо
Зламала кригу.
Душа застигла,
І мить, як вічність.

Рахую зорі,
А ти говориш,
Що хочеш моря.
Усе логічно.

Душа замерзла,
Бо я твереза.
Стояти в черзі -
То не для мене.

Ловлю моменти,
Аплодисменти
І компліменти.
Стою на сцені.

Змінив всі ролі,
Змінив паролі,
І прагнув волі.
Іди лікуйся!

А я так просто
Відкрила доступ
І серце просить:
“Зареєструйся”.


27.03.2010р.

Повз Драча, повз Бажана, Тичину –
привітавши кожного за чином.
Крізь Франка аналітичні хащі,
Лесиним прадеревом болящим
до Шевченка в праведну науку –
на спині відчути «ази-буки»!
І збагнувши душу України
скласти дяку і його покинуть.
Самотужки далі, вгору, вгору
на свою Голгофу неозору.
Там Варсава – майстер самокпину –
зустрічає, перш за все, Людину…


90-ті

Всі кораблі і пристані на світі
одне без одного не мають сенсу.
Тож, мов маяк, вікно моє хай світить,
і, мов причал, моє хай буде серце.

ВЕСНЯНИЙ ТИХИЙ РАНОК
ВЕСНЯНИМ ПРОМЕНЕМ СОНЦЯ
ТИ ФЕЯ ЧАРІВНА
ПОВІТРЯНИМ ВЕСНЯНИМ
ТИ БУЛА ЧАРІВНА
КОХАННЯМ ТИ ЧАРУВАЛА
ЦЕ Й ЧАРІВНИЙ ДЕНЬ
КОХАНА

ти все мені простиш
і я тобі прощу
під усміх золотий
весняного дощу

і буде тільки наш
цей усміх золотий

і що нам
сірий час
осінньої сльоти

2010

Зорі
В морі
Неозорім,
Осідлавши хвилі,
Очі
З ночі
Неохоче
У світанні мили .
Цар -
Пожар
Із-за хмар
Ширив панування,
День
Зі жмень
В сад пісень
Сипав щебетання.
Світ
За пліт
Заповіт
Ночі перекинув,
В рань
Зітхань
Милих пань
Взяв у спадок днину.

Весняно сходить сонце у садах.
Весняно.
Подивися, - скільки світла!
Очистилося небо як вода
від наших снів і, начебто, розквітло.
Світанок зарум’янився – мовчить
од нашого взаємоспоглядання.
Запам’ятай.
Запам’ятай собі цю мить! –
Так сходить сонце нашого кохання.

ІІ

І сходять мрії, ніби спориші.
І творять роси музику незвичну.
Уже ніхто нікуди не спішить, -
смакуємо життя таке величне.
Весняно.
Наш світанок золотий
ще бачить сни, що в колір оксамиту.
Лише любов – це знаєм я і ти,
цю неповторність може відтворити.

Вже на землю рушила весна,
Всі кутки заповнює собою.
Серед неї - сам я, ти сама -
і немає для сердець спокою.
Обцілує сонце всі бруньки,
і вони набрякнуть і розквітнуть,
буде вітер ніжити гілки
і щасливо линути по світу.
Березневе небо голубе
стане гнізда зігрівать лелекам...
Я ж би грів і цілував тебе,
тільки бачиш, мила, я далеко.
Розтає невпинно в полі сніг,
незабаром висохнуть дороги...
Я б тебе підтримав, допоміг,
як твої підкосить втома ноги.
Я тебе носив би на руках,
і напевно, заздрили б нам люди,
от би тільки подолати шлях,
що краями вперся нам у груди.

Мої різнобарвні метелики,
Мені малювали соняхи,
Любов розливали у келихи,
Тепло залишали в долонях і
Зникали у темряві...

Мальовані соняхи танули,
Міражно плелися стеблами,
Любов замерзала в гранули...
І тільки долоня тепла, мов
Метелик в ній жевріє...

2010

То не дощі, навскіс шмагали біллю,
То білий сніг, знемоги крижанів
Осколками в зраненім серці сіллю -
Безумством сліз у стумі навіснів.

У сірій мряці буднів безгоміння,
В безвіллі тиші мліла глухота,
Віддавшись долі, безуму леління
Знесиллям ряботіла марнота.

Зчорніле сонце хмарами зневір’я
Блукало прокажене день у день,
Здавалося, у тому очманінні
Життя мине з клеймом “анітелень”.

В неспану ніч у лапах божевілля
Ридма ридав щербатий у вікні.
А десь, на Сьомім Небі, мерехтіла,
Зірниця, що сіяє тільки в тьмі:

У журі сліз, у подушках квиління,
Мереживо з коралів самоти
Розіллє квіт блаженного проміння
І ніжний щем: де тільки Я і Ти!

Слух доторкнувся до згину голосу,
Вражено здався дрібному тремтінню,
І серед спокою синього ворсу
Розсипався бісером срібно-камінним.

Тонке задоволення – тепла судина
Живе, поки чутно легкі переливи,
І тягнеться звук із душі людини,
Із горла, так схожого до м’якоті сливи.

Вдих хапає кулак повітря,
Видих наповнює спраглі вуха.
Голосова шестиструнна палітра,
Лиш зараз її не торкайся, не рухай…

Дай я дослухаю те, що я чую,
Мені ні мови ні зору не треба.
Кожна секунда для мене будує
Stairway, ой… сходи! До неба.

Думки зелені ялинні
Полинули в небо синє,
І вітер незгарбно, невміло
Їх батіжком поганяв.
А небо забагряніло.
Дивилися зорі журливо,
Як перший промінчик сонця
Мрійливі думки піймав...

ТИ – єдине, чого я бажаю,
ТИ – єдина, кого я чекаю!
ТИ – красива і мила,
ТИ – чарівна і прекрасна,
ТИ – моє сонечко ясне!
ТИ – все чарівне, що може бути,
ТИ – все прекрасне що не можна забути!
ТИ – час, який плине так швидко!
ТИ – все, що я маю і коли-небудь мав,
ТИ – те кохання, якого чекав!!!
-----
приблизно 2007 рік

Лети! Літай! Здіймайся в небо,
Розбий простори, все порви!
Відчуй ту силу незбагненну,
Яка не згасне на землі.

Лети крізь холод, заметілі.
Забудь усіх, забудь усе.
Відчуйчуй безмежне божевілля,
Що піднесе, що понесе!

Женись, кружляй, вируй у небі,
Лети найшвидше за усіх!
Минай найвищі урагани,
Проходь крізь будь-які шляхи.

Здобудь життя відчувши спокій
Здобудь неспокій від життя.
І щоб не бути одиноким
Лети крізь прірву небуття!
--------------
жовтень, 2009

Познайомився з дівчиною,
Що схожа на мене,
Познайомився з душею,
Що легко звикла до мене.
Світло прокотилось по моїх очах,
Неспокій пройшовся по словесних кущах.

Запорошив повітря,
Подихом натхненним.
І розквітло віття,
Морем здоровенним.
Світло прокотилось по моїх очах,
Неспокій пройшовся по словесних кущах.

Дуже легко стало,
Денне сонце пронеслось,
Відчуття настало,
Все аж затряслось
Світло прокотилось по моїх очах,
Неспокій пройшовся по словесних кущах.

І земля здригнулась,
І пройшов туман,
І журба забулась,
І пропав обман.
Світло прокотилось по моїх очах,
Неспокій пройшовся по словесних кущах.
------------------
00:00, 14.12.2009

жадобу пристрасть запалила,
невігластво пройшло в життя.
а в нас лиш думка пролетіла
про спробу свого каяття.

тримати втіху не зуміли,
летіти легко?.. ой, біда!..
чому ж ми розум розгубили,
чому ж настало забуття?

легкий і ніжний помах страсті
ще нас тримає до життя,
але нам важко виживати,
бо ми не чуєм відчуття...

Нам треба лиш про те згадати,
про те Ким є і Де ми є,
а не постійно забувати
про те ким є і де ми є..
-------
жовтень, 2009

У друзки дарована ваза
(Ледве не влучив, зараза!),
На клапті старий записник
(Дужий який чоловік!),
Хочеш зеленого чаю?
З цукерками, я пригощаю!
А хочеш - піди відпочинь,
Кухлик пивка перекинь...
Ні? То іди ти до біса!
Лопнули нерви! Завіса!...
Швидко у ліжко! І спати!
Завтра все скло - позбирати!
Вранці - цукерки і чай!
Бо в мене є ключ!.. Прямо в рай:-)