Гуляє березень лісами,
веде уквітчану весну,
аби явила вечорами
мені мою зорю ясну.

І дні на дні уже не схожі,
і ночі, наче, не такі,
коли вона співати може
свої мелодії п'янкі.

Протерли котики у лузі
свої очиці чарівні.
Зазеленіла на окрузі
озимина по ярині.

Сорока ворона вітає,
синиця – сойку... а коли
дуети їхні ожили,
ген-ген долиною за гаєм
над Україною лунає
у небі синьому, – курли.

03.2023

Я пливу, я пливу, я тікаю завзято від тебе,
Мій доконаний час, моя явносте серед людей!
Упиваюся нею, вповаю і ти вже не гребуй
Сею хвилею долі – нудкою, неначе єлей.

Мій довершений образ, моя клопітлива покуто,
Скільки сил і душі у тобі, у тобі утоплю?!
Скільки волі на дні цього ницого мороку скуто!
Скільки в цьому мене! Скільки врешті цього не люблю!

Я спішу, я спішу, я цураюсь всього, що ще досі...
Що у безвість не ринуло ще, як роса під дощем,
Що у мріях вже не мерехтить, наче крик в відголоссі,
Що в цю мить, що є – мить, що болить, що доконує щем.

07.10.2019

Під ліхтарем – метелик згас.
Коротка ніжність.
Дивакуватий дядько час
Курив в затяжку.
А ми залишились для нас
Погрішністю.
Тяжко.

05.10.2019

Здіймається лист у вир прощальний.
Натужний свист.
Вітрам не кортить на переправі бути за човняра.
Та кожен є тим, ким бути повинен.
Про фатум стисло:
Тримайся курсу, греби на видих, все інше – тля.
Але ж, Боже мій, Боже мій, Боже мій... Мій Боже!
Так лагідно нині, так злагідно нам із вітром.
Коли у мені все нутро, як зело, розквітло –
Ти рвеш його з місця в повстання оце вороже.
І плаче моя земля.
Плаче.
Ш!..
Це осінь лишень.
До кишень каштани.
Стук, дзень...
Ніхто проти осені не повстане,
Ні куций день,
Ні заклопотані білки, ні зашмаркана дітвора.
Кожен у собі носитиме свого персонального Ра
І з того собі радітиме.
Я – вітер.
Я вкотре для світу вітер.
Мені пора.

05.10.2019

Я колись давно когось любила, –
Так зречуся клятви і біди,
Як у слід собі почую: мила,
Відведи від мене, відведи!..
А опісля, наче від води,
Стрепенуся: це ж я просто снила!

Ти, либонь, ні краплі не змінився,
Лобом зачіпаєш небеса,
І твоя прихована краса,
Світ до неї тихо притулився,
Так нехитро зманює у бік,
З думки: ти мені – не чоловік.

Все байдуже! Будь для мене, будь!
Стань мені і мужем, і душею,
Прощеною, прийнятою в лють,
В розпачі між чесністю та лжею.
Годі нам пливти за течією!

Вже і не згадати в чому суть,
Тільки ти мене колись назвав своєю.

01.10.2019

Всі звикли – Клеопатра, Клеопатра,
Немов одна вона така була.
У наших землях пошукати варто
Таку, яка б рівнятися могла
Єгипетській відомій інтриганці.
Хоча б згадаєм про Пантікапей .
Усе то почалося при Фарнаці –
Відомий мало людям зрадник цей.
Був його батько – знаний Мітрідат,
Що полюбляв щодня отруту пити.
Він землі воював усі підряд,
Із Римом мусив в боротьбу вступити,
Але програв. І той синок Фарнак
В найтяжчу хвилю зрадив батька свого.
Військами обложив фортецю так,
Що вибратись тому не було змоги.
Щоб синові не втрапити до рук,
Рішився цар напитися отрути
Й померти швидко, хай від страшних мук.
Але даремно – не взяла цикута.
Прийшлося наштрикнутись на меча,
Аби з життям свої рахунки звести.
Фарнак по тому правити почав.
Та знов його зіткнулись інтереси
Із Римом. Грізний Цезар наступав
На Понт. Щоб його якось вгомонити,
Дочку свою Фарнак пропонував
В жінки тому напередодні битви.
Отак уперше і спливло ім’я
Ще зовсім молодої Динамії.
Та в Цезаря була жона своя,
Тож не вдалася Фарнаку затія.
Здолати Цезар понтське військо зміг,
Не заладнались у Фарнака справи.
Оте «Прийшов. Побачив. Переміг»
Тоді от саме Цезар в Рим відправив.
Фарнак тоді до Боспору подавсь,
Щоб проти Риму нових сил зібрати.
Та зрадник там на зраду теж нарвавсь,
Асандр, що тут лишився керувати,
Його в Пантікапей не допустив.
Коли ж схотів той видертись на стіни,
Асандр, хоч і старий, його розбив
І сам Фарнак в тій боротьбі загинув.
Динамія зосталась сирота,
Таж кров у ній буяла Мітрідата,
Отож була дівчина не проста.
Асандрові взялась пропонувати
Себе в жінки. Бо ж в неї царська кров,
А в нього лиш призначення архонтом.
Здоровий глузд всі сумніви зборов,
Хоч, може, в того й не було охоти.
Так вона заміж вийшла перший раз.
Там про кохання не було і мови.
Старий Асандр давно в цих справах «пас»,
Він і без жінки почувавсь чудово.
Та,тим не менше, народився син –
Аспург – єдине, що їх поєднало.
Асандр старий, сконає скоро він,
Вона ж для сина місце готувала.
Поки ж Асандр державою займавсь,
Вона плела тихцем тенета свої.
Той на підтримку Риму сподівавсь,
Але й вона також бажала тої.
Тим часом в Римі швидкоплинність змін.
Вже й Цезаря немає, вже убили.
Антоній Клеопатру зняв з колін,
З Октавіаном міряючи сили.
Програв і згинув. Та ж Антоній той
Асандрові поміг при владі стати.
Тепер вже не підтримував ніхто.
Октавіан же злий був на «собрата».
Отож тихцем Динамія взялась
«Копати в Римі» попід чоловіка.
І їй ота інтрига удалась.
Той вже і так був застарий за віком,
А тут ще Рим нелагідний із ним.
Як тут спокійно можна почуватись?
Тут ще якийсь Скрибоній лізе «в дім»,
Став внуком Мітрідата називатись.
Хоч то й неправда, доведи – піди.
Динамія ж ідею підхопила,
Мовляв, і справді, брат іще один,
Якого ще в дитинстві загубили.
А, маючи підтримку між людей,
Хутенько змову організувала.
І вже старий Асандр в темницю йде,
Де смерть на нього з голоду чекала.
Скрибоній, звісно, добивавсь свого –
Царем збирався на Боспорі стати.
Динамія ж умовила його
Себе одразу ж за жону узяти.
А той прикинув – ну, куди йому.
Без неї йому править буде складно.
І на той шлюб погодився тому,
Хоча, можливо і не дуже радо.
Вона ж одразу розпустила слух,
Що він – шпигун із Риму, поміж люду.
І вже ніхто, хіба що окрім слуг,
Царя у ньому бачити не буде.
Рим так хотів «підсидіти» її,
А сам же в своїй пастці опинився.
Вона при владі ще міцніш стоїть,
Скрибоній же лиш збоку десь тулився.
Побачивши, що програється гра,
Рим Полемона вже тоді направив.
Чому саме його тоді обрав?
Бо ж він у Понті з його згоди правив.
Той правити і в Боспорі схотів,
Але боспорцям то не до вподоби.
І вилився на вулиці їх гнів,
Взялися дружно всі за зброю, щоби
Прогнати – хай у Понт у свій іде,
Вони ж під Понтом не бажають бути.
Скрибоній смерть в тих сутичках знайде.
Хто ж вбивць отих шукати буде в смуту?
Динамія – вдова не молода
Та уже мудра – вмить прорахувала.
Не покоритись – то буде біда,
Чекати треба римської навали.
Щоби свою державу захистить
Та і своє життя порятувати,
Взялась бунтівників тих замирить
І Полемону шлюб пропонувати.
Той покрутився – таж ніяк йому
Без неї на підтримку не чекати.
Можливо, і погодився тому.
А їй уже ж до шлюбів не звикати.
Та цей горішок виявивсь твердий.
Бо ж таки цар. Узявся воювати,
Не дав в державні справи лізти їй.
А їй же так хотілось керувати.
Коли ж, нарешті, він на ноги став
І свою владу в Боспорі наладив.
То взагалі шлюб з нею розірвав
Й на молоденькій одружився радо,
Ще й римлянці. Динамія тоді
На нього дуже сильно розізлилась.
Не залишилась в Боспорі сидіть,
А з сином між сарматів опинилась.
Звідтіль постійно колотила люд
У Боспорі супроти Полемона.
Чутки летіли царством звідусюд,
Що цар в Пантікапеї незаконний.
А той все злився та її шукав,
Ходив із військом у краї сарматські,
Аж доки і у засідку попав,
Щоб назавжди у тих краях зостаться.
Динамія, в сарматів на чолі,
В Пантікапей вступає урочисто.
Вона дісталась рідної землі,
Хоча уже старою стала, звісно.
Але ж у неї молоденький син,
Йому й царем у Боспорі ставати.
Династію нову почав тут він –
Рескупоріди стали її звати.
Вона ж, на трон Аспурга возвела,
Тепер могла спокійно помирати.
Адже для нього Боспор зберегла.
Для всіх – цариця, а для нього – мати.

Високої не гідна нагороди,
Не вішайте на груди ордени!
В окопах я не мерзла за свободу,
Не нюхала і пороху війни.

Поранених не витягала з бою,
Запеклого від вогняних заграв,
Не захлиналася своєю кров'ю
Із тими, хто за правду помирав.

Не пропадала з вами на майдані,
Коли палали шини до небес.
Я домовини замовляла в храмі,
І на Голгофу волочила хрест.

Та воювала сам на сам з бідою,
Без автомата і гучних гармат,
Боролася за душу з сатаною
На підступах розбитих барикад.

Пробачте ви мені сльозу зрадливу,
Бронежилет не можу одягти
На серце грішне, зболене, вразливе,
Закохане у райдужні мости.

11.03.2023р.

Все поміщається на дні
Осінньої пісні,
Такої тихої і невичерпної за віки.
Чи ми не янголи, яких не зумів підхопити
До неба вітер?
Нам бракує лиш крил і турботливих рук стихії.
Ми янголи!
Ми впізнаємо Бога.
Ми кличемо Його на ім'я.
Я кличу до Нього: Я! І Він не суворий.
Він теж мене кличе: Я!
А тоді –
Розпочинає осінь.
Я чую її,
Вона чарує.
Я веду по ній пальцями, як по струні.
І безліч, та хто ж їх лічитиме, янголів
Кружляють у гущі осені,
Жовто-багряній,
І кличуть також мене.

09.2019

Цілі океани байдужої води
Вилизують дахи і ринви,
Аж захлинаються.
Все припиниться колись,
Тільки цей голуб
Не матиме дому.

26.09.2019

***

І гасне день

І гасне день.
Так погасатимуть наші великі й малі надії,
Коли ми всоте у стільниках потреб
Не знайдемо найменшого вільного простору
Для простого себе,
Для простого: нічого не треба, я маю все!
Для спокою під блакитним небом недільного ранку,
Без телефонних дзвінків з регулярною звітністю друзям,
Що все є ніщо,
Що неділя дійде до кінця так само, як розпочалась з початку,
І що треба її, нещасну, рятувати музикою і шашликом.
І без зайвого спротиву визнавати, та ні, – приймати
Чергову потребу у забуванні себе,
У зловживанні собою і знову ж таки шашликом.
Без вільного простору.
Просто затісно раптом серед людей.
Гасне не день, –
Гасне невидиме щастя
Чути себе,
Пальцями м'яти прохолодну траву,
Віями сонце збирати,
Мовчати, мовчати, мовчати
І проводжати метеликів просто над власним носом,
Плекати надії,
Доки ніхто і ніщо не зруйнує цієї ідилії
Вільного простору.

04.09.2019

Напевне, усі ці пожежі заради диму.
Ітиму, куди повзтиме, куди вестиме.
Ми з тими, кого замкнуло заледве зриме
Палаюче коло життя, наче примха Риму.
І нам не судити, і не обирати їх.
Часу сміх.

На чорному згарищі вляжеться білий сніг.
І диму не стане, і стане комусь потіхою
Ця зміна можливого, ця переміни віхола,
Що жодну ознаку не кине мені до ніг,
Де жодна пожежа мою не зігріє зиму
Час нещадимий.

25.09.2019

Жовтий метелик кружляє, кружляє у моєму сні.
Я не впізнаю тебе, метелику, як проснуся.
Скільки є звуків у просторі ночі, а чути лише голосні.
Плещеш крильми об вигадливі сни.

Жовтий метелику, вкрий мене пилом! Айстри уже відцвіли.
Барвами грають зіниці опалі в підніжжі стебел.
Так позиратиму в небо і в небі цім аж до весни
Звучатиме колискова.

Де мені втіха в пронизливій осені?
Кружляй, метелику!

20.09.2019

Вістря гостре внизати у м'якіть серця...
Масло топлене – вся ця душа, і все тут.
Скільки слів перекреслено після й де ця
Мінлива чесність?

Дещо більше, ніж зрада і ніж людина.
Дехто біль є, а дехто – йому причина.
Як дитя, що заплуталося в пуповині,
Винні!

Чи не злочин, що я, ідучи у осінь,
Наступаю на висохлий лист навмисно?
Розриває душі нетривке намисто
Вістря слів.

16.09.2019

Перейти на сторінку автора і залишитись там у приймах –
Це така ж забаганка зниділа, як от гуцати поміж хмар.
У глухих підземеллях з гавкотом роздирається перша стигма,
Порожніє чотирикамерне, уподібнене до почвар.

Не читай на чужих пожмаканих! Не чекай, що добром закінчиться!
Це така ж несусвітня забавка, як от піжмурки зі сліпим.
Відсиріє в безславній темряві й врешті слово його покільчиться.
Врешті, в тебе достатньо виразок – перехресних, але не з ним.

02.09.2019

Містом лине гулка тривога.
Гріх на груди – так грузне день.
Люди часто співають Бога
Між пісень.

Завтра будуть стояти інші
Під обличчям гранітних дів,
Інші будуть читати вірші
З папірців.

Їм ніколи не стане тихше
В неполадках своїх думок.
Може, поглядом заколише
Той, хто змовк?

Спини перших – бентежні ідоли.
Подих задніх – святі вогні.
Люди схожі своїми бідами,
Наче гнів.

Та під ликом оцим, так просто
Шип ламаючи із вінця,
Люди рівні своєму зросту
І серцям.

01.09.2019

Я – мова риб –
Німію від власних хиб.
Рідко кому радію.
Мене проковтнув кит.
Коли б мені бути китом –
Я била б об лід хвостом,
Трощила б самотні весла.
Ото було б весело!
Я для кита скресла.

Коли мене було кілька –
Мною булькала зграя,
Приймали мене на чай,
До чаю і після чаю,
Скликали усе товариство,
Словом хвости чесали.
Мене викидали киснем
Під днище його живота,
Отак я до нього пристала.

Кит мене проковтнув,
Коли я вклонялась дну.
Він знав лиш мене одну,
Кохав лиш мене одну,
З кількох сотворив одну,
А я задихалась.
Я розпорола йому живота
Словами з чужого хвоста.
Ця зброя була пуста,
Але не проста.

Я стала кригою,
Зітертою книгою,
Студила і плигала,
Боронила пройти.
Я стала пасткою,
Гнітючою часткою
Самоти.
Я відбирала весла.
О, як мені було весело!

Та, якби я була китом, –
Я била б об лід хвостом,
Трощила б самотні весла,
Щоб більше така не скресла,
Щоб кожна повік мовчала,
Верталася до начала
В його живіт,
Де ту, до якої звикне,
Ніхто не окликне!

24.08.2019

Пливе душа, як той човен,
Крізь людські маси туману.
І відчуваючи весняний повінь,
Пливе в завтрашній ранок.
Тремтить лісовий масив,
Від пісні солов'я в долині.
Господь дає стільки краси
В цей вечір рожево-синій...
Біла ніч впала на плечі велетня,
Що тримає небо, після створення світу.
Я впевнений, що саме цього вересня
Мрія кожному звітує
Про його долю!..

Як верес чіпляє голінне коріння за схили цієї гори,
Як сосни виприскують пряні рідини в легені всього живого –
Так ти в її вени пускаєш отруту: боли їй, боли, боли!
Й джерела вертають в глибини землі, а хмари несуть тривогу:
Вона ж із отрутою в себе вбере всю змогу твою й вологу!

Коли віддаляєш від себе близьке, то ближчим стаєш до зрад,
І вже розпадаєшся, наче руїна, – не стримати і не здобути.
Кінчається літо, душа і терпіння, кінчається стежка втрат.
Ковтаючи пил, причащайся дарами її вересневої смути.
Вона отруїла собою усе, що краще б волів забути.

29.08.2019

Природа ховає в бурштин комах,
А люди несуть бурштин у музей,
І декотрі з них в поетичних рядках
Пишуть про вирок жіночих очей.
І ті, що по лісу блукають, і ті,
Що мають для слова янтар із грудей,
Вірять, у Того, хто любить вірші,
Збираючи душі своїх людей.

05.10.2021

Не доля ружі стати цілим садом,
як і людині замінити світ,*
бо у житті усе доволі складно –
нас часто ма́нить недосяжний плід…

Але бувають і чарі́вні миті,
напевне так шикуються зірки…
Вони згори теплом у душу світять,
дарують море щастя на роки́.

Те зоряне тепло сповня́є серце
і падає до рук жада́ний плід.
Осінній блюз – весни міняє ске́рцо,
у но́ги стелить неосяжний світ!

Поезія народжується раптом
З сум'яття невідомих почуттів,
Від зрілих роздумів, настояних у часі,
А інколи – із відчуття краси.

Несправедливість також може бути
Тим спусковим гачком,
Що зроджує вірша
Тоді, коли рве на частини серце
І в розпачі стискається душа.

Усі щасливі і сумні моменти,
Всі бурі або спокій без кінця
Якась магічна сила поміщає
На кінчику тонкого олівця.

11.03.2023 р.

Затихли радісні хвилини
По закуткам розлігся спокій
Тремтить і тулиться до спини
На дотик птах, можливо сокіл…

Учора він співав у небі
Я на правах - хазяїн в домі
І він принишк… сердешний - трепіт
І наче ми сто літ знайомі…

Бажали ми… та не сьогодні
І страх і смерть… і плач повсюду
Відлуння чути в преісподній
І він назвав мені іуду…

З лицем болот озер і згарищ…
Доріг біди убивств і травлі…

Соколик мій, так ти товариш…
А що як стрінемось у травні?
11.03.2023.

І небо чорне,
І місяць спілий –
Хвилює, квилить,
Як буря морем.
А в ньому тоне
Корабель білий;
Так серце хилить,
Скидає з трону –
Холодне слово,
І тягне на дно.
Але все одно,
Коли в оковах
Любов безмовна, –
І так дано.

05.02.2020

Важко з діленням Сніжані.
Вчителька нервує:
- Як же щось у магазині
Ти мала купуєш?
Зважать яблук три кіло вам.
Скажуть: тридцять гривень.
Як дізнатися ціну нам?
Це ж просте, аж дивно!
Що ти зробиш? – вчитель строго
Знов пита Сніжану.
- Нащо думать? Що ж складного?
Я на цінник гляну.

11.03.2023

Ця хвиля спогадів збиває з ніг...
Не встоїш...Забере з собою...
Мамусю, знову ти зі мною,
І знову бачу батьківський поріг...
Ця хвиля спогадів збиває з ніг...
Гнітюче - не почую, не побачу...
Зима минула і розтанув сніг
Та крижанинами я досі плачу...
Ця хвиля спогадів збиває з ніг...
Матусю, ти пробачила? Пробачиш?
А пам'ятаєш дідовий горіх?
Його ти, певне, з Неба зараз бачиш...
І згадуються золотаві миті,
Коли купалось сонечко у житі....
Ця хвиля спогадів...
Стій міцно...Не впади...
Впіймай її...Тримайся...
Далі йди...

Незібраний врожай пшениці
Вернувсь увесь углиб землі
І споглядає із криниці…
І плаче… Стогне… взагалі
Як уявити ті хлібини
Ще з ненароджених колоссь?…
Що ще чекати від звірини
І де та відповідь? Чогось
У голові моїй паскудній
Неначе теж пройшлись вогнем…
Углиб землі зникають будні
До врожаїв… до тих… живцем
11.03.2023.

На кого ти поета проміняла,
Втекла, неначе кізонька в кущі?
Лежу у ліжку, мов м'який кавалок
Сальця. З очей - не сльози, а дощі.

О, зохен вей! Трагедія життєва
Порвала струни ґлузду й битія!
Бо від Адама утікає Єва,
А цей Адам - це не сусід, а я!

Аж розпирає від осмути груди,
А в серці гнів просвердлює діру.
Якщо мене кохати ти не будеш,
Вкушу себе за носа і помру.

11.03.2023р.

Подаруй мені усмішку, люба,
та думками на мить обійми
і вона, чарівна, білозуба,
нас врятує від царства зими!

Подаруй мені погляд ласкавий
і привабливий, радісний сміх.
Запроси до ранкової кави,
дай напитися чарів твоїх!

Подаруй мені щастя і ласку,
за кохання сварити зажди.
Запроси мене, люба, у казку
і лиши там уже назавжди́!

В очах її ночі, в руках її спиці,
що в’яжуть тумани забутих старин.
Герої приходять, героям не спиться,
герої зникають усі, як один
в її темних косах, і в чорних зіницях,
ідуть чередою та просять вони:
— Поглянь же, кохана, на змучені лиця,
і щастя, забутим, назад поверни.
І чується голос, і бачиш, що злиться:
— Забула героїв, про лицарів я.
Забудьте про мене, хай інша насниться,
хай інша дарує вам ваше життя.
В очах її ночі, в руках її спиці,
що в’яжуть тумани забутих старин.
Герої приходять, героям не спиться,
герої зникають усі, як один.

06.07.2020

Дивлюся у небо і думу гадаю –
Чому Україна завжди була скраю?
Варяги, монголи, Литва, москалі –
все щастя шукали на нашій землі…

Усе у нас є: видатні чорноземи,
за клімат Творцю уклоняюсь доземно,
і хист до роботи, і смак до життя,
та це не покращує наше буття…

Ми рвемся на волю, як птахи із клітки,
в Європу тікаємо… на заробітки,
співаємо жалібно, сльози ллємо́…
Сорочку останню – і ту віддамо!

Чи ми не засвоїли ча́су уроків,
своїх шанувати не вмієм пророків,
не можемо втілити гідності план?
Лише на гіркий нарікаєм талан…

Чому нами правлять чужинці і за́йди,
а ми по сирітськи плетемося ззаду?
Чому козакуємо лиш на війні,
а мирні часи – то уже в стороні?!.

Невже збайдужіли нам діти й онуки,
що долі їх кату ввіряєм у руки?
А те свої чада ховає до тилу
і густо лани укривають могили…

Дарма ми допіру волаємо – Боже!
Хто нам окрім нас у біді допоможе?!
Збираймо хоч залишки розуму ра́зом
і виметем з хати всіляку заразу!

Була у мене любов до жінки взимку.
І влітку теж була любов. О! Сильна!
Ну, восени, хоч трохи і замерз я,
Але ж кохав без тями! Ти же знаєш –
Це неправдива істина.
Яка ще пора року залишилась...
А! Головна любов була весною,
Бо я таки нарешті відігрівся
На сонці.
І так по колу...
Коло мого дома.

10.03.2023 р.

Чому я маю жити так, як ви?
Тому ніяк не бути! –
Зганяючи до стійла корови,
складуючи у скрині скрути;
мугикаючи і кричачи,
постійно плутати ключі
від погребищ і кладовищ?..
Чому мені під шкіру кліщ
не вліз так само, як і вам?
Тому що я єдино сам.
І сам не гам – і вам не дам
волати побутових гам!

24 березня 1992 р., Київ

Ні, не лежатиме повік,
Бо ворон з приязних доріг
Также призивно кряче:
«Вставай, козаче молодий,
Твоя дівчина плаче!»
Побіля нього друзів рій,
Дівчата в білих шатах
Його на ноші підняли,
Тендітно, мов малятко.
І він радість всім ожив
Під людський гомін теплий,
Уже і дихає, як слід,
І щось собі там шепче.
Повіяв вітер степовий
І новину розвіяв:
«Встає козак наш молодий,
І мати не марніє,
І вже кохана не вдова,
І не вмира Вкраїна!»

Не надивились в очі, ніч тужава
росою визирає із-під вій.
Побачення скінчилось, наче кава
у чашці порцеляновій моїй.

Нам недостатньо листувань мобільних,
тендітних душ вразливих доторкань.
З тобою невгамовно божевільні
у неймовірнім всесвіті бажань.

Скидає небосхил яскраві згарди,
сріблясті блискітки далеких зір,
диктує нам казки Шахерезади,
і скрапують натхненням на папір

усі слова не сказані донині,
прекрасні, незабутньо чарівні,
і відбиваються в безодні синій
смарагдових очей ясні вогні.

У ніжність огортаю стукіт серця...
троянда засинає у руці...
Прощаюся, а тінь твоя крадеться
за мною янголом на манівці.*

Манівець* — шлях

09.03.2023р.

Це не минає... наче – уві сні...
перед очима показова страта
ордою полоненого солдата
лихої долі на його війні.
«Кіно і німці»... відео сюжету,
якими є нащадки козаків:
немає люльки, курить сигарету
останній раз... сміється з ворогів,
не віддає шеврони-еполети,
у погляді – зневага до катів
і як остання куля у набої,
допоки не поникла голова,
шукає найвагоміші слова, –
і ... слава Україні... і герою...
........................................
така вона... історія жива.

03/23

Ти розлюби мене, роби кар’єру,
Хай сиплять славослів’я всі вони...
І перетворишся враз на Мегеру --
Танцюй, танцюй під дудку Сатани.

І кожен фоткатись буде з тобою,
Від слави дітись нікуди тобі.
Я зникну за габою голубою,
В самотині залишуся й журбі.

А ти зійдеш зорею на Олімпі
По спинах підлабузників хмільних,
Що одягатимуть на тебе німби,
Бо вдовольниш ти честолюбство їх.

Та прийде час. І у похилім віці,
Як перестанеш квіткою цвісти,
Збагнеш: Молохові дрібних амбіцій
Запродала прекрасну душу ти.

Бо князь Пітьми свої розкинув клешні,
Багном і слиззю сповнені ущерть.
Уже любов не вернеться справдешня...
Лишились порожнеча в серці й смерть.

10 березня 7530 р. (Від Трипілля), (2023)

Я люблю тіні,
Люблю колони,
Люблю коли сонце в тінях холоне.
Я люблю вії,
І розкосі очі,
Люблю коли сонцем повіки тріпочуть.
Я люблю тіні,
І люблю повіки,
І любитиму доти, і любитиму стільки,
Доки в тінях сонце, доки ти схочеш,
Бо важливо не знати, а вірити тільки,
Що тіні невічні, та вічні очі.

25.07.2019

Може це деградація нації,
Коли замість патріотів
Свідомо і послідовно обрали
Зека, олігарха і паяца.



20.03.2021 р.

Гіркий присмак поразки
відчуваєш весь час.
Він не полишав тебе й уві сні.
Він не полишить тебе й наяву.
Бо кожна думка, кожне почуття.
Вони літають близько біля тебе,
так зовсім поруч біля тебе.
Поразка.
Ось вона гірка.
Своїми руками обіймає душу.
Своїм холодом морозить серце.
І навіть якщо ти захочеш забути,
стерти зі спогадів її очі.
Вони будуть сяяти з темряви.
Вони будуть світитися вночі.
Бо це нікчемне відчуття поразки
ніколи не покине тебе.
Ти все своє життя,
проведене на цій Землі
будеш гадати про поразку.
Уявлятимеш її прохолодою
нічного повітря.
Вона буде здаватися тобі
близькою до вітру.
Нічного, морозного вітру.
Її зреклось твоє серце,
та ніяк не зможе забути душа.
Бо тільки вона,
одна лиш вона.
Ніколи не покине
поранені серця.
Ніколи не омине
загублену душу творця.

10.03.2023

Погожим днем під сонцем теплим,
Порі весняній завдяки, –
Зростати стали швидше стебла
І набухати враз бруньки.
Мов заохочують творити
І цінувати миті ці
Стрімкі, натхненні й плодовиті,
Для снами втомлених митців.
10.03.23

Большой человек в этом маленьком мире
Или песчинка поглощённая в мрак
Кто ты такой? В чём твоя сила?
Или ты просто обычный дурак

Может ты важен и чего то ты стоишь?
Но скорее ты просто мираж
Я считаю ты мир этот бросишь
И пустишься в даль, не прихватив с собою багаж

Чем ты так интересен? Что в тебе я открою?
Почему меня тянет раскрыть твою суть
Похоже вот он ответ: мы похожи с тобою
Себя я вижу в тебе, правде не дам улизнуть

Обличчя миле і вуста,
тендітна мовби яворина…
Така велична і проста –
моя маленька балерина!
Дитяча посмішка, чоло,
волосся шовк і ніжні руки –
натхнення чисте джерело.
А мова – ніби скрипки звуки!

Які стежини і шляхи
тобі стелися під ноги?
Здолала скільки бід лихих,
аби не збитися з дороги?
Нехай збуваються умить
усі завітні сподівання
і чуле серденько щемить
лише від щирого кохання!

Бодай тече життя твоє
удаль блакитною рікою
і сонце завжди виграє
у хвилях щастя і розвою…
Аби співали у душі
зі скрипкою п’янкі валторни,
лунали щебетом вірші,
цвіло кохання неповторне!

Нехай розвіється туман,
у небесах зійдуться зорі,
аби вибагливий талан
тонув лиш у любові морі.
І хай там що, душа співа,
та все підвладне часоплину…
Ти здатна на такі дива,
моя прекрасна балерино!

Зважніла з квіткою рука.
Короткий рух.
Остання квітка для вінка,
Як день ущух,
Зів'яла.

Любов не знала, що гряде!
Що все на світі опаде
В останні миті...
Й де-не-де
Її уява
Ще домальовувала руку клопітливу.
Ще свідки сподівалися на диво.
Ще крізь гнітючий горизонт
Найменший промінь,
Як на фронт,
І стрімголов, і тяжко спотикаючись
Завзято пробивався,
Як на галявині з потоптаними квітами
Вже жоден не зостався.

27.08.2019

Вітер пестить мене нагу –
Мій безликий приватний бог.
Відкидаю свою вагу.

Нам залишиться на обох
Кілька грамів його душі,
Кілька порцій моїх смертей,
Кілька змахів крильми віршів.
Я до нього шепочу: гей,
Мій безсилий приватний боже,
Що моє тобі допоможе? –
Все віддам!

Ліс кидає мені на носик
Пожовтілого вкрай листка.
Я до п'ят розпустила коси
Із рудого, як він, витка.
Ще не досить студити землю!
Ще зарідко падуть дощі!
Кілька грамів моєї втоми
Надиктовували вірші,
Що від тіла не відокремлю.

Зішкрібає зі шкіри їх
Мій безсмертний приватний бог.
Смерть лягає мені до ніг,
За вірші починають торг.

Кілька грамів моєї втрати, –
Що їх варте?

27.08.2019

Спроквола ступить на підвіконня,
Збентежить тишу,
Коли осоння зазнає втоми
Від меду сонця.

Ти маєш спрагу, я – маю втіху,
Отут залишу,
Де лиже денної свічки пломінь
Твоє віконце,

Де цукром липне тепло до пальців.
Прицмокне, скрипне
І туго-туго, і м'яко-м'яко
Ковзне додолу.

І жаден шелех не залоскоче,
Коли охрипне,
Коли відбуде, коли замовкне
Серпневий дощ.

24.08.2019

Ви любили поезію і передвечірню даль.
Ви різьбили по дереві обриси незнайомки.
І коли засинало поруч усе – ви відчували тонко,
Як звучить її музика. Музи голосом чистий кришталь.

Краплі роси на побитих піонах в саду...
Засинайте в обіймах цього чоловіка, зранені квіти!
Ось він тримає вас на руках, як рідну дитину.
Не спиняйте його, він щасливий!
Він скучив за сином.
Він...
Музика!

Там
Та дам
Та да да да да дам
Та дам...
Стежить за бігом синіх очей його.
Руку кладе на плече його.
Нащо тривожить його
Силует незнайомої?..

Там
Та дам
Та да да да да дам
Та дам
Та да да да да да да да да дам
Там
Ми існуємо! Так, ми існуємо на землі!
Скільки нас, незнайомих чудових обрисів
У хвилях води, колиханні галуззя, схлипах музики,
У ковзанні пальців митця по дереві та полотні?
Ми чудові, так, ми чудові, коли
Любимо!

23.08.2019

Ось же, серпню, падіння твоє на пошерхлу земну твердь
Передує (чи скажеш, що вісник ти або ж пророк?) поразкам!
Раз-у-раз обдираю колінця, уражена від осердя
Аж до панцира тіла твого керамічною важкістю.

Можна раптом згубити навіки сторінку, котру читав,
В клубах пороху. Ти потрясаєш, мов книга з полиці скинута.
Чавиш, наче тобі не косити цих диких полеглих трав.
Топиш, наче тобі удалося б з ланцем на нозі зринути.

Я не Йов у терпінні, та і ти аж ніяк не Ісус.
Ось же, серпню, мовчання твоє заподіює безліч смутків!
Доки інші спадатимуть з яблуні – ти нанесеш укус.
Доки інші пускатимуть корінь – зречешся усіх здобутків.

22.08.2019

І ось як без застороги упала з-за хмар шуліка,
і грізно щити гримнули, зіткнувшись в височині,
він щось там собі під носа не до ладу мугика,
об синь обітерши руки, натруджені та брудні.

Униз опускає погляд. Сквапливі гудуть мурахи,
тягають сухі травинки для мурів та загорож.
Будують собі фортеці, безпечать своє від страху,
його у тії печери запихаючи також.

Він дивиться, позіхає, бо трішечки хоче спати,
учора й напередодні пізніше, ніж треба, ліг.
А там, унизу, зростають під виглядом мурів ґрати,
з ґратованої оселі утворюючи барліг.

У нього небесно-сині, сяйливі і теплі очі.
У них віковічний смуток закопано в глибині.
Він руку спустити долу й прибрати травини хоче
та сам себе, як і завше, зупине, дихнувши «ні».

Знов дивиться, як шуліка у небо здіймає здобич.
Безпристрасний спостережник маленьких щоденних драм.
Мурахи сидять принишкло в кутках не безпечних сховищ
і прагнуть не помічати, хто ще сидить з ними там.

4.03.23

Чи був таким вже грішним Многогрішний,
Що мусив полишити рідний двір
І їхати в далекий той Сибір?
Як у житті його отак от вийшло?
Сидів в кареті, а навкруг стрільці,
Щоби ніхто не здумав виручати.
Перед царем за те їм отвічати,
Тож кожного і брали на приціл.
А він навколо мовчки поглядав,
Заглиблений в свої невтішні думи.
А у очах старечих стільки суму.
Та і на вигляд гетьман зовсім здав.
Усе гадав, що ж він зробив не так
Та у якому місці оступився?
Чого Господь від нього відступився?
Не міг на те відповісти ніяк.
Згадався шлях, який він подолав:
З простого хлопа, яким він вродився,
Аж в гетьманській столиці опинився
І булаву гетьма́нську в руки взяв.
Хто би повірив, що так може буть,
Бо ж гетьманами більш всього ставали
Князі чи шляхта – ті ж освіту мали.
Між них з селян єдиний він, мабуть.
Хмельниччина у тім допомогла.
Тоді багато хто виходив «в люди»
І не за родоводом, як усюди,
А хоч кебета б в голові була.
Якби не Хмель, то, може й досі б був
У гречкосіях та ходив з волами,
А так подався у козацтво славне
І дух свободи, врешті-решт відчув.
Сам корені з Чернігівщини мав.
Там і пройшло дитинство босоноге.
Дем’яном нарікався перед Богом,
Ще Гнатович поважно додавав.
А Многогрішним то пізніше став.
Як стали козаки його питати,
Чи то гріхів у нього не багато,
«Ой, хлопці, многогрішний!» - відказав.
Так і пішло. Хоч то він не любив,
Та причепилось, як реп’ях собаки.
Чи ж гоже ображатися козаку?
Отак життям, немов подвійним жив.
Під Зборовом вже осавулом був.
І не за гарні очі. Мав заслуги,
В боях хороші виявив потуги,
Отож посаду на дарма здобув.
Із Хмелем скільки протоптав доріг.
Хоч «по дорозі» встиг і одружитись,
А згодом діточок собі нажити,
Аж двох синочків – жить спокійно міг.
Опікувавсь Чернігівським полком,
А згодом і полковником зробився.
Із Брюховецьким – гетьманом здружився.
Хто ж знав, що все поверне отак о?
Разом повстали супроти Москви,
Разом із Дорошенком об’єднались,
А далі неочікуване сталось –
Бо Дорошенко гетьмана «убив».
Не сам, звичайно, але ж він велів.
Дем’ян не став за те з ним загризатись,
Адже до справи треба разом братись.
То Дорошенко гідно оцінив
І гетьманом призначив наказним
На Сіверщині, всім Лівобережжі,
Велів Москви триматись незалежно
І з усім військом, яке є, своїм
Війська московські звідти вибивати
І гнати в шию їхніх воєвод.
Не дав і сотні від своїх щедрот.
Бо ж у самого теж проблем багато.
Он Суховій з татарами здруживсь
І теж себе за гетьмана вважає,
Тож Дорошенко битися з ним має.
Дем’ян один проти Москви лишивсь.
А московітські воєводи враз
Взялися дружно в Україну пхати,
Не хочуть, бачте, ласий шмат втрачати.
І вибрали ж такий невдалий час,
Коли немає помочі йому.
Що мав робити? Козаків покласти
Й самому на тім бойовищі впасти?
Старшина ж вся - один по одному
Взялись його від того відмовляти.
Хотіли, щоб з царем він замиривсь.
Ще й Лазар Баранович підключивсь.
Куди тут з царським військом воювати?
Розмови з Ромодановським почав,
Який очолив військо московітське.
Хотів багато вимовити, звісно,
А той усе, здається, обіцяв.
Хотів усе вернути, як було
Іще за Хмеля, як в Переяславі
В угоді у союзній прописали.
Хоч розумів, що московіти – зло,
Але ж не думав, що уже ж такі,
Що їм не можна вірити на слово.
Бо ж виглядало на словах чудово,
Та справи були напрочуд гіркі.
Хоч не хотів, але вже мусив був
Тоді царю на вірність присягнути.
Просив до люду милостивим бути.
Що ж від царя у відповідь почув?
Одне прощення – ніяких свобод,
Прав автономних – про таке ні слова.
Що ж – починати воювати знову?
Та ж чи його підтримає народ?!
А тут іще й проклятий Суховій
З татарами на лівий берег пхає.
Лише московське військо й виручає.
Програвши, врешті, спільним силам бій,
Той самозваний гетьман відступив.
І час настав зміцнити свою владу.
Зібрати, врешті, як належить, раду.
У Новгороді-Сіверськім велів
Її зібрати. Прибуло на час
Полковників лиш троє та старшини
Теж кілька, Баранович був єдино,
Козацтва трохи та міщан якраз.
Тож вибори для форми провели,
Дем’яна на них гетьманом обрали.
Ті вибори козацтво не сприйняло.
Та ж ті всім невдоволені були.
Відправили посольство до Москви,
Потвердити всі вольності й свободи.
Та від Москви того діждатись годі.
Отож, як хочеш, так вже і живи.
За гетьмана-то визнали його.
Там визнали, козаки – не схотіли.
Старшини теж навколо колотили,
Дивись, ще й дочекаєшся того,
Що прийдуть уночі, аби убить.
А як із ними можна поступати?
У чомусь звинуватити й скарати?
Чи відданості ласкою купить?
Але, піди-но, спробуй, розбери,
Хто відданий, а хто вчепитись має.
Доноси строчать – то він добре знає.
Та, мабуть, слід терпіти до пори.
Хоч ніжинський отой он протопоп,
Що Симеоном зветься, той вже строчить
На всіх доноси усі дні і ночі,
Але не забува й хрестити лоб.
Чи ж тільки він?! Отак поміж вогнів
Йому і довелось гетьманувати.
Тут козаки не хочуть визнавати,
З старшин багато хто тенета плів,
А там Москва уперлась і ніяк
Не хоче, навіть, того визнавати,
Що вже й самій прийшлося підписати.
У Глухові зібралися отак
У березні. Хоч дещо удалося:
І москалям забратись довелося
З міст багатьох. І воєводам був
Наказ не лізти у козацькі справи,
Й податки вже в Московію не брали.
Полегшення, проте він не відчув.
Урізали реєстр до тридцяти
Всього лиш тисяч та не дали права
З державами другими мати справи
І, навіть, перемовини вести.
А тут ще Дорошенко, як почув
Про Глухівські статті, за зброю взявся,
Забрати лівий берег сподівався.
Отож, Дем’ян примушений і був
Москву просити аби поміч да́ла.
Та помогла. Тут ще Ханенко встряв,
На Дорошенка разом закликав.
Але його на те образа взя́ла,
Що той іменував лиш наказним
Чи сіверським – а гетьманом – ні разу.
А, що, скажіть, хіба ж то не образа?
Отож не став єднатися із ним.
Й без нього він багато що здобув,
Полки переманив, розбив ворожі.
Дивись, і все Лівобережжя, може
Тоді під сво́ю булаву вернув.
От тільки з Січчю ладу не було.
Бо ж він із хлопів, ще й з Москвою дружить.
Московському цареві вірно служить,
Отож на нього затаїли зло.
Та ще старшина…Ох, вже та старшина.
Гадали, що послушний буде він,
А, бач, як розходився хлопський син.
Така їх не влаштовує людина.
То землі і маєтки відбира
У тих, хто з Брюховецьким керували.
То на посади зве, кого не ждали.
При тому, навіть слів не добира.
А може і при всіх ще й в пику дать.
Кому таке сподобатися може?
А ставив, сподівався – буде кожен
Лояльний або відданий. Та, знать,
Не розбирався в людях. Хоч би й ті
І писар Мокрієвич, й Довмонтович –
Суддя. Та і той самий Самойлович…
Дарма на них спиратися хотів.
З козацтвом також дружби не водив,
Не обіцяв та і грішми не сипав.
Та й перемоги здобував зі скрипом.
Ще й Дорошенка, бачте, «підсиді́в».
З Москвою також мови не знайшов,
Не захотів із ними домовлятись
Та вольностями краю розкидатись.
Ще й трохи прав у неї «відборов».
Та не боявсь відкрито заявлять
Свої незгоди з царськими ділами.
Казав московським дякам про те прямо.
А ті не лінувались записать.
Коли ж чутки з’явились восени,
Що в Москві хочуть гетьмана змінити,
Слухнянішого їм настановити,
Спитав царя : а чим він завинив?
Та відповіді так і не діждав.
Тоді уже за «доброхотів» взявся,
Хто увесь час інтригами займався.
Полковника Дмитрашку Райчу взяв
За одне місце. То вже інтриган,
Якого слід ще довго пошукати.
У пику Довмонтовичу ще дати
Прийшлося. Та ж їх там аж цілий клан.
Відмовився від царських посланців,
Що, звісно, ті з образою сприйняли.
Тут ще містяни Гомеля додали.
Вони –то були, звісно, молодці.
Цареві не схотіли присягать,
Під руку Многогрішного хотіли.
В Москві того вже, звісно, не стерпіли
Й надумали – пора його прибрать.
В Батурині. Із Глухова вже він
Сюди гетьма́нську переніс столицю.
Тут з булавою й довелось проститься.
Зібрались – Самойлович – сучий син,
Та Мокрієвич, Довмонтович, Райча,
Забіла та й пожалілись бігом
Московським резидентам на його́,
Неначе, зраду. Він того не бачив,
Але вже зна. А в березні вночі
Стрілецький відділ хату оточив,
А ті ввірвались – покидьки собачі
До нього в спальню. Кинулись гуртом.
Хоч дав добряче декому у пику.
За то ледь там не вкоротили віку,
Але все ж не наважився ніхто.
Вже «видавати» як царю тягли
По вулиці, то вихопив мушкета.
Гад Мокієвич стрілив з пістолета
В плече. Тоді й кайдани одягли.
І от тепер поранений сидить
В кареті. Що попереду чекає,
Здогадується, хоч всього не знає…
А будуть довго мучити і бить,
Щоб вибить «правду» . Але не змогли.
Ні диба, ні «правління батогами»
Не вибили зізнань його ні грама,
Хоча кати затяті вже були.
Тим часом арештовували всіх,
Хто не схотів від нього відцуратись.
Взяли в кайдани також його брата,
Зізнання, звісно ж, вибивали з них.
Хоч Многогрішний й слова не сказав,
Зате ті українські «доброхоти»,
Аби катам поменшити роботи,
Доносів купу додали до справ.
На тих доносах і судили їх.
І смертну кару, звісно, присудили,
Бо ж «батюшку-царя вони хулили»,
А то для московітів страшний гріх.
Скарати, правда, не посміли, тож
В Сибір далекий навіки заслали.
Звідтіль вони уже й не повертали.
Але, іще цікаво знати – що ж
На тім всім «доброхоти» заробили,
Які, як знаємо, доклали рук,
Аби зазнав він тих жорстоких мук.
У нас «іуд» одвіку не любили.
Тож скоро полетіли із посад
І втратили навік людську повагу.
Відчули звідусюди таку зневагу,
Що жоден вже, мабуть, не був і рад.
Лиш Самойлович гетьманом зробився…
Але минуло ще п’ятнадцять літ
І він подавсь Дем‘янові услід,
Від присуду небес не відкрутився.
Ба, навіть більше. Симеон, який
На всіх строчив доноси без утоми,
Теж опинився у Сибіру тому,
Спокутуючи гріх великий свій.
Отож, отримав всяк, що заслужив.
Та ж в результаті кляті московіти
Змогли тоді в нас волю придушити
І пити кров на протязі віків.

Розкажи всім, Конотопе,
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
З матюками полководці
Ханові дістались.
Як в лахмітті зі сльозами
Цар до люду вийшов,
Щоб Москву порятували
Праведні і грішні .
А сам уже намірився
Покинуть столицю
Та в якімсь глухім кутку
Мовчки оселитись.

P.S.
Стала б вільною Вкраїна ще од Конотопа,
Та охочі булави ішли тоді товпами.
Тож, не дай Бог, щоб таке повторилось нині
Та завадило б в Європі бути Українi.

Я помер. Осиротив сім'ю.
Замість тиші - крики болю, галас...
Убивають нині і в раю,
Бо орда й туди уже дібралась.

Йде війна з чортами в небесах,
У димах кривавих темний обрій.
Потерпи, мій Боже, ти на Сам,
Із тобою вояки хоробрі.

Вклав до рук Спаситель гострий ніж:
- Не Едем москвинам - дуля лиса!
Не вагайся! Потолоч цю ріж!
Я ж хрестом дубаситиму бісів!

09.03.2023р.