Я так люблю сумні дощі й тумани,
і сірий шелест крапель крізь години.
То ділять свою долю навпіл з нами
небесні мандрівні хмарини.
Вони висотують наш сум і наші болі.
Так сум і біль зникають до негоди.
Тому дощі зовсім не прагнуть волі,
а наші почуття — в руках природи.
Я цей зв'язок обожнюю. І радо
вклоняюсь небесам за струм любові.
Обітований простір! Ельдорадо!
Життя в краплині — у надійнім схові!
Чекаю тиху пісню сумовиту,
вмиваю серце в її легкім плесі.
Оновлена, охрещена — омита
і введена у царства піднебесні,
де подарунки скрізь! Лиш не лінуйся
дивитись, слухати і відчувати...
Шануй природу, сам у ній шануйся.
Нас обіймає всіх Небесна Мати.
1997

Дорога в зону — світу край, межа.
Шлагбаумом причинена тривога.
В радіаційного запечена коржа.
Де вмерла ілюзорна перемога
над атомом, над силою жахів.
Тепер ми — наче викидень природи.
Дорога в зону — у німий архів,
німого, покріпаченого роду.

2002

...Ніяково, боязко,
віконні лиштви,
спокутують сонцю
потріскані грані.
Крокуючий... Годі,
надію облиш ти,
що буде цьогоріч весна,
мовляв, рані...
Немов той хірург,
в кучугури зчорнілі,
вдихнув моложавості,
сніг знахабнілий.
Кришталяться,
зовні пухнасті та білі,
єством - тогосвітні...
Вже ж в землю хотіли...
... Ану, муркотуне,
останній мій сподів!..
Ревни, зшаленіло -
хай мчить, босоп`ята,
без валянців бабця,
з доріг та городів...
...Весна! Де ти, трясця?
Стомились чекати...


17.03.10

Від весни до весни, в літню спеку й морози у січні,
У пустелях світів, на розхрещенні доль і доріг,
По тернистих стежках Хтось веде нас незримий у Вічність,
Щоб потомлені душі спровадить на власний поріг...
2010р

У чорноземі душ сміття
Ми самотужки розкидАли,
В потворні купи поскладали,
Ще й прагнем милості Творця.

Душі незорана рілля
Волає спрагло в нас пощади,
Щоб хоч самих себе заради
Не залишали скверни плям -

Облуди, підлості й омани,
Зрад, лицемірства і олжі...
З Добром і Злом ми на межі -
Коли ж цвітіння душ настане?!...
17.03.2010р.

У чорноземі кожної душі
Завжди ростуть лілеї й спориші...
Чому ж в одних - душа буяє цвітом,
А в інших - бур"янами все покрито?!
2008р.

Цілуй кнура
Бо цілувати жабу
Банально
А ця чаклунка така
Оригіналка

Можеш ще довго
Валятися на жорстких сумнівах
Попиваючи ягідні компоти

Десь там в очереті
Захлинається
Утопленик
Єдиним бажанням
Вибратись

Так само захлинається співом
Місцевий співак
Стоячи на одній нозі
На стовпі немов воїн
Із храму Шао Лінь
Спокій основна його властивість

Основна властивість
Моху котрий росте
На кам’янній сорочці криниці
Завжди знаходитися поміж
Двох любовей
Відра і води

Так що красуне
Досить чекати
Давай цілуй
Того клятого кнура
Поки його не забальземували
У трьох літрові банки

Дві білявки на концерт
Вибрались в суботу,
У антракті, фертик ферт,
Роздивлялись ноти.

В гардеробі поміж пальт
Розмовляли мило,
Як зіграли скрипка й альт -
Аж язик втомили.

Тут одна питає: "Кет,
Ти мені подруга?
Що ти любиш - менует
Чи рондо і фуги?"

І примовкла люба Кет,
Як язик ковтнула:
Рондо, фуги, менует...
Наче і не чула:

"Ой, Аліно, не крути:
Менует - я в темі...
Але рондо - це куди?..
Поясни нечемі..."


17.03.2010

знайди сорок дев”ять відмінностей і заперечень
за ці сорок дев”ять років що осіли на тілі
важкими металами снами неврозом до речі
продукція із підсвідомості (майже артілі)

по зморшках пройдися уважно немовби по тексту
вважай це роботою над помилками і часом
бо те що залишиш по собі відразу закреслять
і звільнять у ранзі старого поета запасу

а потім пояснюй що знову засипало чорним
життя замасковане в зебру а може і крука
і спробуй зректися себе у міжчассі повторно
і спробуй триматись від себе на відстані звуку

Мишенята на ріці
Вправно ловлять окунців.
Довгі вудочки – лозини:
– Ти, ловись, ловись, рибино!
– Ой, клює, тягни, держись!
Рибка бочком тільки “блись” –
У відерку вже вона.
Ось – одна, і ще – одна...
Буде юшечка смачна!
2010

Ти хотів постійності від жінки?
Що ж, тебе я, любий, розчарую.
Хто казав: жінки – мов ті хвоїнки,
поки всі не обірву – все всує.

А мужі – мов жолуді на дубі,
поки всіх не обтрушу – не встану.
Я у тебе швидко вчуся, любий.
Я сосна, ти дуб, і не останній.

2010

***
Щоночі кличу Слово уві сні,
Та враз прокинусь – зошита беру,
І серце ніжно тьохкає мені,
Коли вірші стікають по перу…

Строфа війне у очі вітерцем,
А думка враз осяється зірками.
І болісно, коли не є взірцем
Мій вірш, який народжується снами…

14 березня 2010 р.

...Ми з кумасем вправні йоги -
хвацько підібгаєм ноги.
Ось, сідай на табуретці,
уявляй, що ми - тибетці...
Як корито на санскриті?
Хтозна... Аби свині ситі.
...Щоб картопля і буряк,
в полі колосився злак.
Щоб "пахати" не як робот,
щоб достаток і добробут
наздогнали й загнуздали...
Щоб в здоров`ї панували.
У Тибеті задля цього
прославляють Махакалу*
шестирукого отого...
Мантру заспіваймо...салу!
Жоден йог не їв такого.

16.03.10


*Махакала - охоронець і захисник вчення Будди



Автор музики - Шевченко М

нема прозорости – лише якийсь коефф…
враховано і кількість і розподіл
змовкаю вражено – і чистий неба неф
темнішає забруднений на споді…

відгадуй загадку допоки ще моя
аби не перекинулось на тебе
знання поразки… голена стерня
колінами посходжена – до неба
твій вік прихований відіб’ється в очах
пораненням чи опіком щасливим
це передбачення мов накип на свічах
на чатах світла у якім зросли ми

Люди в тимчасовому стані.
Прозорий шовк напівтонів
Млявого жовтого світла.
Блимають на екрані
Перебиті несвіжим салатом снів
Рекламні ролики. Ікла
Привокзальних собак
Ріжуть повітря частіше ніж м’ясо.
Мало хто викликає довіру.
Поїзди закладають такт
Коливальних рухів людської маси
У залах. Спати доводиться в міру,
Але не більше, бо ризикуєте
Проспати графік чи гаманець,
Чи наспати болячку шиї.
Все ж приємно, бо в кишені є те
Що поставить моїм вокзалам кінець –
Квиток на «нічний» до Коломиї.
2009

В стихах, как в беспробудном пьянстве
все большей дозы ждешь. Больной
рукой на лиц пустые пяльца
кладешь канву. И нитка льнет
к подстрочникам таинств вчерашних,
не поместившихся во дне...
Возделывает мука пашню,
хоронит опостылый снег.
С усталостью не познакомясь,
спешит закончить путь строка
в мир искони и до- искомый,
хоть пахнет чадным сном рукав.
А утром новое похмелье,
как горлохват — хоть не дыши!
И сколько не писать осмелишься —
вот столько уморишь души.

2002

Не можу звикнути ніяк
до цих обвітрених поселень,
де мій загублений земляк
плекає ради Бога зелень,
де хмари, дивлячись униз,
ллють жаль на день обітований,
куди майбутній час приніс
надію, що і він настане,
де необізнане маля
шукає стежечку у житі
і колосочок нахиля,
і вчиться з долею дружити,
де пам'ять стишує ходу
над сном поліщуків. Де буде
написане нам на роду,
якщо рід себе не забуде.


2000

міні міни 10

...плач по царям і вбік
поглядом двох орлів

стежать щоби не втік
Орлик в чужий Орлі

різноколір’я мап
в очі як змій повзе

жаль Іванів нема
тих з Богунів й Мазеп...
(31)

Я покладу свiй час на депозит,
З вiдсотками життя рости примушу!
За рiк знiму iз вiку кiлька лiт,
I з розмахом всi мрiї надолужу:)

2010

Згорнуті файли. Кастровані сни середи…
Так, по контуру крові, навпомацки, ходиш туди-сюди
і не рік, і не два – а солона зима перезріла.
Я приборкала білого звіра.

З чого ти зіткана, дівчинко? Автор твій де?
І кому червоніє від сорому “Каркаде”,
тривожно маскуючи лейкоцити?
Я не буду тебе просити…

Слово. Крапка. Потім іще одне слово. Деліт.
З ким би ту бісову середу розділить?
І жадно летіти, збивати стовпи, мов оскому…
Я тебе не скажу нікому.

Звірі ховаються. Вужчають вікна осель.
Внутрішній голос уперто скрипить, як осел:
“Він бо дитина. А діти – огидні. Вони ж – індиго.”
І вже на рахунку зими недостатньо снігу…

І так ти за мною ростеш.
Я від тебе росту.
Ти – по драбині.
Я – по хресту.

По тихій весняній алеї
Листочок вітер колотив.
Шматочок сонця золотого,
Шматочок осені котив.

Прохожі сірі проходили
Все мимо, мимо... Тупіт ніг...
Шматочок осені топтали
І міг пропасти він в пітьмі.

В зневірі тоне він буденній,
Щодня блукає між людьми.
Не знає він, що особливий -
Осінній лист серед весни.


2010 р.

Я усупереч всьому в життя таки вірю -
Вірю в те, що не будуть порожні подвір"я,
І малинівки в свому вогнистому вбрАнні
Будуть дзвінко співати Людині щорання.

Я так вірити хочу, що квіти і птАхи
Не побачать, як людство ітиме на плаху
Під важким тягарем всіх гріхів цього світу...
Вірю - прИйде Весна і ми будемо жити!

І далеких руїн зникнуть привиди сірі,
Знов у душах воскресне загублена віра,
Хлинуть теплі дощі і земля запарує... -
Людство впевнено в завтра дорогу торує!
15.03.2010р.

Сварга зими -
небо покраяне.
Колір луни –
ніби до Каїна.
Смальта душі:
очі розгадані.
Сонця до слів –
губи окрадені.
Наче брехня,
псота на вулиці.
Всоте, мов гар,
кутаю руки ці.
Плутаю день –
пальці розмотую.
В ноги зима
меншою псотою.
Стане поріг
сватом і соромом.
Любий мені
щиглем і вороном.
Ти мені весь
серцем і крилами.
Світ у гілки…
Пізно і зимно ми.

2010

Дощ стікає слізьми
з небесних шибок
Господи – я твоя риба
затиснута у жменю
але Ти в кожній сніжинці
у кожному оці
ревно чешеш
вербові коси
незворушним поглядом
зоряним пилом
замітаєш сліди
цитати з євангелій
на білому аркуші
зимового парку.

2010

Іде весна, ні суму, ні хвороб,
Коли бере галузку птах у дзьоб.
І кінь Пегас летить під небесами,
І душу заохочує до спроб...

Сорокаватний холодний небесний ліхтар
вату розпушить стоденну приплюснуто-збиту,
лінія льоду під наглядом втомлених фар
знову в безчассі по вулицях буде бродити.

Радіо-голос безсоння-сліпий поводир,
шурхіт нічного годинника у завіконні.
Спрага до краплі осушує пляшку води
і розгрібає думки в їх безладному сонмі

Збрижиться час, дежавю залишаючи люфт,
гальма – ривком, і автівка заточиться юзом.
Будеш цигарку? Ні, дякую, я не палю...
потім... тоді, коли світ розлетиться на друзки.

А постать у місто заходить байдуже,
Що вже розпашіло від пляшки самбуки,
І лупить до крові сердиті калюжі,
Узявшись з вітром удвох за руки.
Залазять люди в свої під’їзди,
Немов в барлоги, у сплячку знову,
А зорі під сто шістдесят наїздять
За ніч по небу так кольорово...
І вимкне вікна північ до ранку,
Щоб стало темно, як в рукавичці...
Будинки, зігнувши свої осанки,
Помоляться тихо місяцю-свічці.
І гризтиме душу насущний спогад,
Сховавши гордість в замерзлу жменю,
А десь горлатиме дико погляд...
Забудь мене й телефон... в кишені...
То ніч-неформалка, а я забула,
Бо вирвала кігтями з дротом прямо,
Набила, правда, об щастя ґулі,
Порвала вірші на рими ті самі.
Завиє час на руці циферблатно,
Як пес бродячий, три дні голодний.
І піде постать за місто спати
У ложе ваше
Тепер холодне...

Що можна так кохати, ти не знала,
Ділитись тілом, наче шоколадом,
Коли стікають ночі, як Каяли,
І губи в інших тануть виноградом.
Що серця в грудях два вмістити можна,
На простирадлі мрії малювати
Підписувати йменням твоїм кожну.
І дарувати зір небесних сальто.
Закотить день червоним апельсином
У вікна, що розчинені у каві,
Коли займеться обрій блідо-синім,
Тобі всміхнеться сонце твоє справа....
В ранковім місті, буцімто у джунглях,
Сплелися люди і тролейбуси докупи,
І хай горланить час в чужому ґуґлі,
У когось пахне ще вчорашнім супом…
А ти котом залазиш на коліна,
Від щастя мружиш очі...хочеш спати...
Десь третій день чекають вдома сина,
А він давно в твоїх координатах...

Я пришпилю до тебе ніч
Своїм цілунком терпко-винним,
І як сорочку, втому з пліч,
З нас на підлогу тиша скине.
І губи у твоїх згублю,
Заплутавши між вії очі.
Під перше несміливе «Лю…»
Здригнеться небо так пророчо.
А тіло, начебто пломбір,
В обіймах пристрасних розтане…
І втопить щастя у собі
Твоя кохана…

Як Єва, вулиця ранкова,
В снігу дерева, наче поні,
В біноклях вікон день зимовий,
І ми удвох солодко-сонні.
Уклалось щастя поміж нами,
На грудях склавши руки ніжні,
І барбарисовими снами
Ще пахла постіль білосніжна.
А сонце у твоїх зіницях
Розкинуло проміння в небо..
І кава в чашці наодинці
Щось пліткувала там про себе.
Годинник бив руками в стелю,
Тобі клялося серцем в очі
В гарячім ліжку, як в пустелі,
Дівчатко у твоїй сорочці..

Ми тепер по інерції, начебто є і ... нема.
Ніби разом - у всіх протоколах і списках.
Вже без спецій, без зайвого слова, вина.
Без емоцій на вибух. Емоції тільки на дисках.

Ми застрягли в собі. У своїм егоїзмі без краю.
В свою гордість заплутались - важко, наївно, уперто.
І ніхто не заплаче, не крикне: "Іди! Відпускаю..."
Щоб вдихнути майбутнє, і файли без остраху стерти.

Щоб почати з нуля. Відчинити приховані двері.
Не боятись думок, що вирують на першому кроці.
Знову разом -за руку. І сотні думок на папері
І ніжність очей, від яких розриває емоції.

Нечуване диво
сталось в країні:
у нас в президентах –
Анна Ахметова.
Тепер у Європу
З голою …
Не стануть пускати,
брудом заляпаних.
Та що нам цей Захід!
Не дуже і надо!
Наш вибір – Росія
Велика, красива.
Пунктиром всі в Азію
Монголообразную.
Ми вивчимо мову
Калиново-жаргонну
Й закриєм в Європу
Назавжди ворота.
І Анна Ахметова –
Фігура конкретная,
Нам стане за брата,
За мати і тата.
Отак, моя мила,
Колись, «Україно»,
Ти вибрала ката
Собі в рідну хату,
Порізала коси
Злотоволосі,
Дала зґвалтувати
В своїй власній хаті.
Двоколірний прапор
Не зникни на мапі,
Щоб мову співучу
Кати не замучили,
Щоб сили не втратити
В своїй рідній хаті нам!

2010

Я знаю, був я іграшкою долі,
І сам себе шукав на власнім полі.
Завжди я гнав щодуху рисака,
Отямився – і їжджу я поволі.

Наче сіль у крові,
Юні зорі туманно моргають.
Зайчик сонячний спить.
Виє місячний вовк в глибину.
І дерева самотні
Зеленим вогнем обростають,
І сніжок золотий
Театрально вмира за весну.

У продиханих шибах
Дитячі задумані личка.
Знать, остання зима
Працювала на совість і тут.

Я – за те, що в крові,
Те, що пташку із вирію кличе,
Мов сльозу, підіймає
З калиновим відсвітом ртуть.

Тут моя батьківщина
Й пісні мої з коренем віщим.
Не за порами року люблю їх…
А все ж навесні
Світлі храми беріз
Нам здаються задумано-вищими,
І бажання літати сильніше
Десь там, в глибині.

Вовчі маски озер полотніють
Від першого грому.
І собачиться даль,
Що сміється –
Аж видно кишки.
Добре вільним, отим,
Що не мають
Ні диму, ні дому, –
Тим, кого вже нема,
Тим, кого ще нема і не буде…
Хто пройшов через біль…
Білий біль сніговію, цвітінь.

Не самотнім хто був
Ні у свято, ні в будень.
І кому не здавалась вербовою
Клена поламана тінь.

Хто життя не боявся
І вмерти також –
Як заснути…
Десь береться печаль –
Мов пилюка на вербах старих.
Білим вовком зими
І лисицею осені крутить
Той, Мисливий, згори.

А душа моя – відьма –
До Стіксу літає напитись,
Де кричить, наче пташка,
Самотня летюча зоря.

Розуміти не треба.
А просто потрібно любити
І вогонь, і вітриська, і землю, й моря.

Навесні особливо…
Вмирати – мов сніг на барвінку.
А цвісти – наче терен.
Чекати себе – як гніздо.

Вустами із меду виловлювать
Хліба шкуринку.

А стежку – як пісню –
Почати із вищої «до».

Словами розмалюю, задурю
сама себе. А краще хто зуміє?
Про казку, про кохання і зорю,
про здійснення закресленої мрії.

Лапками – пелюстки, де сипле сніг
у пасмах віт, нехай роздує вітер.
Епітетами вистелю до ніг
кульбаби у траві, де ті розквітнуть.

Змалюю кольорово до дрібниць –
не тільки я повірю, а півсвіту.
І ляжу в оксамити горілиць –
весни чекаю, а порину в літо.

Не згорю у вогні я твоєї брехні.
Не кажи мені «так», не кажи мені «ні»,
не кажи мені правди всієї до дна.
Бо правдивою є лиш очей таїна.

Не кажи мені «ні», не кажи мені «так»,
знаю я, на красиві слова ти мастак.
Біль чи радість в словах – все вогонь рознесе.
Твої очі сказали за тебе усе.

Не кажи мені «так», не кажи мені «ні».
Твої очі збрехали.
Мої не сумні.

2010

Я паросток малий землі своєї,
В ранковій скупаний росі.
Із шелестом дібров зелених
До мене приходили сни,

І ніжний голос материнський
В душі чар-зіллям розквітав,
Щоби ніколи Батьківщину
Я на чужину не зміняв.

Я паросток прадавнього народу,
Що до свободи йшов через віки.
Мої славетні предки відчайдушні -
Безстрашні запорізькі козаки.

Моє коріння вглиб століть сягнуло -
В трипілля, у слов’янські племена,
Загартувалося, зміцнилось й здобуло
Одвічну мудрість з вірою Христа.

І я зростаю в вільній Україні,
«Я – українець!», - гордо говорю,
Її історію, минуле й сьогодення
Шаную, знаю і творю.

не рви нерви мінором зречень
біль і ритм потойбічні речі
біль у грудях
а ритм у тиші
на вустах словом зрине між
світом цим і отим найвищим -
меч домоклів - останній вірш

лік зозулин літа сумує
ріже навпіл до_ після всує
до – «ку» перше
а друге - після
в ритмі серця і раптом – ш_ш_ш
світу коди у коду пісні
загорнуться у саван тиш

білим снігом як той різдвяний
що під ранок на ґанок стане
і не ступиш
гвіздком у віко
глини грудка по грудях б’є
краплі неба і сліз навіки
крапку впишуть в життя твоє

відлітати
від літа
на Cпас
у хмарини густі та білі,
і згребсти жар зірок про запас,
ще й сховати в своєму тілі.
потім взяти в долоні дощу,
щоб втопити пожежу в серці,
прокричу
«я лечу»,
щоб почув -
хтось на небі …
не одзоветься
знизу чутне луною … «чу-у-у-у» –
ч_у_ж_и_н_а…
і мій сон обірветься
на цім слові, на думці оцій
над Тібетами чи Непалом,
ніби жереб династії Цін
у руці
відгорів напалмом…

то не сон – бо літак крильми,
зачерпнувши холодного вітру,
вип’є «путінки» VIP-PIV_літру -
щоб вже скоро я був z людьми…

На витримку - розплющені абзаци…
Й герань з кривавим присмаком образ…
Під трав’янистим зігнутим форзацом
Книжкові плечі прихилю до Вас…

Як субтропічість (зважена рослина)…
Кімнатним духом – двоквітковий плід…
Вам – безпідставне: «Буду за годину!»
Дорожче всіх безсуперечних літ…

Ефіроносність – в визначенні стелі…
Над монітором – ефемерність рис...
За доторком сумує епітелій,
Захищений від болю (зверху - вниз)…

Живим суцвіттям – інші одкровення…
Під їстівним параграфом - табу...
Ви скуштували те смачне варення
(разом із цукром зварену журбу)?

Бетонний фон – тривала безкінечність…
Над безсумнівним визначенням слів…
Абстрагуванням – літери доречні…
(Вам хтось про них колись вже говорив)…

На все вікно - безплановість погоди…
(Вам це знайомо – безпредметний ряд)...
Асиміляцію - лікую йодом…
Хоч знаю, що одужаю навряд…
2010 рік

У хатині, що пахтить ваніллю,
Добувають віку сто чудес:
Гойдалка, ліжник, побитий міллю,
Жовтий кактус і великий пес,
Мушлі, недоспіваний вітрисько,
Капці, що носив Абу-Касим...
А життя проходить зовсім близько,
Тільки поза, поза домом сим.
Устаю раненько щонеділі:
Квіти-кухня-праска-пироги...
Із туману, - пахощу ванілі, -
Постають кисільні береги.
Жовтий кактус, коржик, чаю чашка,
Ні гроша, ні щастя ні на гріш.
Каже Доля: "Всім живеться важко.
На, візьми, киселику поїж".
Семиструнна, отже, - семижила,
Семибарвна крапелька на дні...
Може, щастя і не заслужила:
Прикра я. Не служиться мені.
А ріка Молочна - та й без броду.
Пресолодкі води в тій ріці!
Лиш довіку дмухають на воду
Ті, що попеклись на молоці.

2005

Під білим снігом і льодами
Ховали Мрію неземну.
Її прикули, затоптали...
А та все ждала на Весну.

Її душили і ганьбили,
Морозним вітром замели...
А та все жевріла зірками...
А та чекала ще Весни...

І Промінь теплий з хмари блиснув.
Розтанув сніг, зійшли льоди...
Весна прийшла! - сказала Мрія.
Весна в душі - вже назавжди!!!

2010 р.

(ніби дума)

Воскобій в мені.
Що з вощиною?
Буде чиста –
ґнота
запалю її
Батьківщиною –
заятрить
усоте.
Тане тілонько,
та не станути
ні душі,
ні болю.
Тремти, слухайся –
ростуть рани ті,
але світло
гоїть.
Гори свічечко,
світи з горечка,
займи світу
глею.
А як висохне
ночі моречко –
облети
зорею.
А як вибіжить
серце хвилею
за поріг
розбито –
тіни кроплене,
ховай крила ті –
глухі краплі
літа.
…
Десь по місяцю
доля крається,
краї долі –
гострі.
Думи каїнів –
неприкаяні,
стане їх
на постріл.

15 Березня 2010

Втримайся на плаву, тримаючись за плавці,
Бачиш, яке тавро на спині у цього дня?
Дівчина з міста Т, білий полин в руці,
Часу мінливий плин ловиться на живця.
Десь на узбіччі шляхів меле луску чорний млин,
Меле дурниці і сум твій перемелює він.
Рими та пахлаву слів запашних і снів,
Трощить людські голоси, та не торкає один.
Тихо говорить Бог . «Тихо...» - луна в душі.
Із стільників небес ти дістаєш вірші
Без коливань і біль буде зватись Любов.
Боже, іще кажи! Cестро, пиши-пиши,
Бо найкоротша ніч, бо найщедріший улов.

Мне сложно слышать: траурность полен…
Мне б - выдумать канатные наброски…
Смешно звучит: золототканый плен
Располагает похотливым воском…

Отвоевав – броски и времена…
Сложнее тем, кто меряется силой...
Мне проще в этом – я не влюблена…
Я просто раньше помнить научилась…

Перепроверив календарность встреч…
Последний день у февраля – украден…
Необратимо воздух будет течь…
Через гортанность выбоин и впадин…

Немногословностью – не продлена…
Простым решеньем - взрослость разуверит…
Лишь пару вздохов – и опять весна,
Которой очень хочется поверить…
2010 год

Велике щастя – бути віршарем,
У слово лити свого серця щем,
І зігрівати безголосі душі –
Жовтогарячим, трепетним огнем.

Згасне свічка вина – буду слухати зорі осінні,
Бо остання кохана приходить лише уві сні.
…Я люблю тебе, море, солоне, як постріл у спину.
Я повільно мину у душевній твоїй глибині.

Ким я був, що робив – чи отак вже важливо, їй-Богу?
Космос пахне землею, Земля – молоком золотим.
Ця басова струна – нетутешня залізна дорога, –
Може, душу морську від мирської спасе суєти.

А якщо не спасе – хай живе за законами плоті.
Хай болить до нестями печаллю морської трави.
Хай набриднуть їй всі християнські раї щирозлоті
І обличчя вітрів перемін, і походи на Ви.

Хай ніколи не ходить за плугом – як білі пегаси.
І по рейках також їй звіряти недолю дарма.
Храм у лісі – вона…
Як горить – то ніхто не погасить.
А коли не горить –
То її ніби й зовсім нема.

Синьоокі ворони її в потойбіччя провадять,
Звідки, власне, вона і прийшла –
Як сльоза золота.
При любові одній,
Та при всяких задрипаних владах
Пропила на мільйон.
Нажила на п’ятак.

Димна свічка вина.
Недослухані зорі осінні…
Вже й остання кохана іде,
Щоб забрати, як біль, мене.

Я зостанусь один у чаїнім її голосінні,
Коли тіло мине.

Ким я був, що робив – чи отак вже важливо, їй-Богу?
Космос пахне землею, земля – молоком золотим.
Ця кобзарська струна – нетутешня залізна дорога –
Таки душу морську від мирської спасла суєти.

Натягнувши рукавиці,
Вдерся злодій до крамниці.
Завгодя узяв ганчірки
Намотати на кросівки,
Щоб відбитки не лишити
І було все шито-крито.

Вкрав пельмені «Геркулес»,
Буженину, майонез,
Марочний коньяк «Жан-Жак».
Стало парко – зняв піджак.
Прихопивши цигарок,
Поскидав усе в мішок.
Як почув, що йде двірник,
Невловимим Зорро зник.
Та пишається, мовляв,
Що на цей раз не попав.
Все продумав як-не-як…
Лиш забувся про піджак.

А там паспорт у кишені...
Ось такі, браток, пельмені!

2010 р.

Гол забивають
Радість та щастя
Перемога така

Гол не забивають
І розчарування
Нічия нульова

Гол пропускають
І горе і сльози
Поразка важка

Радість і сльози
Голи і прогнози
Це гра світова

2010