Ці очі будуть снитись вбивці —
відвагу дулом не зламаєш,
хоча із плоті, а не з криці,
і цінності життя він знає.

Остання сигарета тліє,
у погляді простори сині.
— Тікай, молися в безнадії! —
кричали весни журавлині.

У тебе вдома сива мати,
дружина і нащадки рідні!
У груди черга з автомата,
за гасло "Слава Україні!"

Не побоявся в очі смерті
дивитись мужньо і зухвало.
За вишиванку, пісню в серці
кати Героя убивали!

08.03.2023р

Тепло... Зоряно... Медово
Пахне сонний моріжок, -
Галасує празниково
Нестихаючий струмок.
Мрійно... Радісно... Росинки
Виснуть з кожного листка, -
Час жаданого ужинку
Тішить душу юнака.
Гарно... Солодко... Приємно
Повіває вітерець, -
І симпатія взаємна
У перестуку сердець...
09.03.23

- А Гаага?
- Ага-ага...


2023

Ты на вид как кусочек солнца
Или ядро самой яркой звезды
Но тепло твоё ни капли не жжётся
Ты состоишь из чистой любви

А на ощупь ты мягкая кровать
Уютней которой не найти
И в ней годами можно спать
Ведь никуда не хочется идти

Ты пахнешь ранним рассветом
Чьи лучи пронзают туман
Ты упраздняешь все в мире запреты
Вдыхая тебя, я становлюсь будто пьян

-тебя невозможно описать,
-и не получиться ни с чем сравнить.

-о ней лишь можно размышлять
-ради неё и стоит жить

3 ноября, 2022

А літо сяде на ослоні і зів'яне.
Осінній день. Осінній листопад.
А небо тане на лице твоє рум'яне –
В осінній сад.
А слів твоїх омріяність, чуттєвість
Зривається з гілля.
А сад – це ти. А зрив – всього миттєвість.
А ти – це я.

24.05.2019

А на серці – зима
Заморожує світло й тінь,
Що проходить крізь світло й стає на коліна.
І нема вже неділь і горіння, й скарбів нема,
Бо на серці – зима.

Ще веде мене вдаль,
Ще веде моя думка вдаль,
За вітристі горби.
На горбах – моя тінь сама.
Ще звиваються ріки
І роки –
Мрії сталь.
Я покину цю землю і ти її теж покинеш.
І мене вже нема.
І тебе вже нема.
І зима.
І зима.
І неділі.

24.05.2019

Літо грає на вилиця хрускотом кісточок.
Зрубу першого іскорки-трісочки розлітаються.
Ким ти виростеш, саджанцю: прутом для діточок
Чи міцною ломакою більшим, котрі не граються?

Обрій, наче граблі чи старечий беззубий рот,
Чи лисіючий хлоп, що з сокирою йде у кичери.
Цур та пек тобі, хлопе! Нарубаєш іще гризот,
Як рідитимеш світ від рання до самого вичіра.

Між зуб'ятами обрію цідиться сонце нись.
Дитинча, ким ти виростеш: хлопом а чи сокирою?
Їж та плюй собі вишеньки, виростеш же колись.
Обрій доти змахлює, козирі криючи сквирою.

05.2019

І
Ти, напевно, шукав у мені Вітчизну свою. Чи знайшов її хтось і колись хіба?
Я шукала її в тобі, як зривалось з орбіт моїх й падало втомлене Сонце рябе.
Протікали ночі крізь пальці. Місяць збитий падав в обійми засмаглих моїх кульбаб.
Мого тіла торкались зорі поганські - й у кожнім поганці я вкотре шукала тебе.

А світанки, кусаючи губи в кров, обіцяли любити, допоки стане снаги.
Я могла б зберегти твої сни живі, заховавши під серцем. Та навіщо вони мені?
Якби знати раніше, хто вони - твої друзі справжні і закляті твої вороги,
Я могла б бути ким завгодно, навіть янголом чорно-білим на найтоншій твоїй броні.
ІІ
І відтоді, як ти прийшов, обертаючи час і вічність на незграбний зірковий пил,
Я не думаю вже про любов. І про те, із яких вона, власне складається меж. А втім
Безнадійне небо над нами - задумливе й незворушне - із останніх небесних сил
На діряві дахи діамантові струшує зорі й дарує останню надію живим.
2023

Взяла оброк і з тебе люта Вічність,
заповнює проклята власний хлів…
Як Леонардо із середньовіччя,
палав зорею, а не трутом тлів!

У розпалі, на жаль, жнива скорботи,
московія збирає урожай…
Колючого не пожалів би дроту –
ізолювати людожерів край.

У пам’яті лишається відвага.
розсудливим ти був не по роках…
Втамуємо іще на помсту спрагу –
орду чекає неодмінно крах!

Іще діждуться орки суду Лінча
і забавкою видасться бойкот –
ще снитимуться їм такі да Вінчі
та неповторний український код!

Як же хочеться з світом
Втрапити в резонанс.
Тільки тут заважає
Нам земний дисонанс:

Ноги в'язнуть у глині,
Ну а крила – в брехні.
І фантазій підкови
Стерті вже до крові.

Ворох норм і стандартів,
Ще на старті подій,
Одягає кайдани
На вітрила від мрій.

Війни нищать народи,
Не лишають надій,
Що колись гармонійне
Здолає безлад земний.

07.03.2023 р.

На тихому березі річки,
Де наші стежинки зійшлись, –
Втопився мій погляд у вічках
Блакитних, як сонячна вись.
Шаленство весняних розливів
Міняли часи обмілінь, –
Лиш завжди була незрадлива
Розквітла, мов льон, голубінь.
Повіки навічно розкриті
Мойого кохання ключем, –
Раз борсаюсь досі в блакиті
Залюблених серцем очей.
08.03.23

Меняй сигареты на мои губы
Слёзы - на радостный смех
Мы закажем стандартный убер
И сбежим с тобой ото всех

Водитель на красный свернёт
Ты на него будешь злиться
Полиция нас конечно поймёт
Нам нужно с тобой торопиться

Не хочу терять ни минуты
Хочу наслаждаться тобой
Забудь сигареты, целуй мои губы
Лучший вечер этой зимой

-Меняй сигареты на мои губы
-Слёзы - на радостный смех

7 декабря,2022

Пишу нікому... іноді – усім,
ну, а якщо собі, то незабутнє,
нечуване ніколи і ніким
уявно надиктоване майбутнє,

Запитую у відчаї себе, –
кого краса рятує в цьому світі,
де сонце – жовте, небо – голубе,
війна – за мир, а воїни – убиті?

Іще учора я не уявляв
ані хороших росіян учених,
ані опозиційних і таємних...
............................
на цій арені вистачає барв,
але за що ти, Боже, покарав
мою країну владою зелених
піарників, злодіїв і роззяв?

03.2023

Люди роблять помилки.
Люди падають на землю
з пекучими слізьми на очах.
Люди піднімаються на ноги,
усміхаючись крізь сльози.
Вони збивають до крові коліна,
падаючи знову й знову вниз.
Їхні серця розбиваються вщент,
розлітаючись на шматки.
Скільки б чого не сталось
і як боляче не було б.
Люди знаходять в собі те,
що дає їм віру в себе.
Скільки разів треба впасти,
аби перестати відчувати біль?
Скільки сліз треба пролити,
аби змиритися з мінливістю життя?
Якщо хтось дав би відповідь
на одне з цих запитань,
то все було б фальшиво.
Абсолютно кожне слово
виявилося б брехнею.
Бо ніщо не визначає життя.
І зовсім ніхто не в силі вирахувати
кількість його випробувань.
Його знущання, ніби страшний сон,
який повторюється час від часу.
Іноді настільки часто,
що не встигаєш оговтатись.
Іноді так сильно,
що не знаєш як вибратись.
Як би страшно не було
і що б не спадало на думку.
З тобою поруч завжди ти.
І тільки ти знаєш те,
що потрібно саме тобі.

06.03.2023

А він стояв без каски і без зброї,
цигарка тільки у важкій руці –
простий герой і український воїн,
із нагород – лиш спокій на лиці.

Усе стояв… Нескорено, без страху,
бо за спиною український рід.
Життя своє поклав на долі плаху,
скрутивши нерви у сталевий дріт.

А він стоїть в уяві і понині,
у очі сміло дивиться катам.
Слова останні: «Слава Україні» –
як «На поталу Неньку не віддам»!

Усупереч орді і власній гнилі
Вітчизна наша, як надії храм,
стояла і стоїть у цім горнилі –
лиш завдяки таким своїм синам!

Чи може плавати небо?
– Так, цілком можливо.
Сьогодні воно пливло у Дніпрі
Разом з двома баркасами
І буксиром.

Чи можна почути пісню моря
За тисячу миль від нього?
–Звісно, що так.
Візьми мушлю,
Приклади до вуха і слухай.
Правда чудово?

Чи може щось сяяти
Ясніше від сонця?
–Так. Це очі дитини,
Коли поруч тато і мама,
Все добре і всі щасливі.

06.03.2023 р.

На всі боки вітрами розгойдані,
Гомонять полохливі жита
І новими тривогами сповнюють
Знепокоєне вічно життя.
Наче колос нашіптує колосу
Тихим голосом правду страшну
Про життя, що навпіл розкололося,
Через прокляту тричі війну.
Мов розмотує споминів вузлики
Посивіле колосся щомить
І утворює пошепки музику,
Що в душі життєдайно звучить.
Бо ця музика, правдою створена
На врожайній одвічно ріллі, –
Проростає в душі, наче корені
Колосків у безцінній землі.
07.03.23

Весна вже на подвір’ї
Снігам на рік відпустка…
Полощить вітер пір’я,
Цілує хвостик гуска…
І смішно, і цікаво -
Приперся дощик звідти…
Усі йдемо на каву
Туди, де перші квіти…
7.03.2023.

В сивім небі тривожна пташка
Точить крила в ялиці кінчик.
Хмари нижче від снів і горла,
Що й не видно, куди іти.

Ліс вогкий, як відкрита рана,
Липне тіло бинтом до лісу.
Босі ноги по битій стежці
Розтирають хвилини в пил.

Серпантиняться "так" й "нізащо" –
Два невмисно тяжкі обмани.
З іменами табличка в скелі –
Слід людей, на людині слід.

Як то важко іти до неба!
Як то легко із неба впасти,
Де безгрішна тривожна пташка
Точить крила об чийсь політ.

05.2019

Пусть та блаженная лаванда
Всё так же пахнет августом
Я поражён твоим талантом
Оставаться радостной

И где бы я сейчас не был
Куда бы ты не пропадала
Знай, я лишь тебя всегда любил
Просто хочу чтобы ты знала

Всё будет так: ночной вокзал
И лёгкий дождь,большие звёзды
Всё будет так как я мечтал
Не будет места там для злости

-Пусть та блаженная лаванда
-Всё так же пахнет августом

6 ноября,2022

А далі, як далі – весна піддається літу,
Зриває сновиддя із сонних галузок світу.
У білому цвіті невіста іде до шлюбу.
А хто її любий? Хто любить – впізнає любу.

Впізнає й прилине, вже й пестить її волосся.
Весна – молодиця, цвітіння її відбулося.
Весна молодиться, востаннє вуста фарбує,
Бо той, що прилине – зітре їх а чи зцілує.

І мліє дівиця, та блідість її нарядна,
Дарма, що до літа готують яркіші рядна.
Підхопить коханий, кудись понесе цю тугу.
А далі, як далі – усе промине по кругу.

05.2019

Тривога
З дня на день, як невідступна ідея,
Росте.
Вона, немов дикий звір,
Так само зіниці розширює,
Запаморочує зір
Розлогий.
Тож, що нам читати на ніч?
Вона затуляє сонце.
На часі – про чийогось бога,
Най буде святим!
Я вмію збрехати всім
В тривозі, та поза – ні.
Я квола в своїй брехні
І надто багато не вмію.

Досі бувало, – я її розчиняла
У поміркованих дозаз гаму
Вулиці, міста,
В обов'язкових до виконання програмах,
Графіком справ стискала
На користь мізерну суспільству,
Тісними обіймами у рекламних перервах поміж новин про війну,
Пісними книжками, жирними драмами
І в інших порожніх дійствах.
Та від її падіння, як від цілої істини,
Нагло себе віддаляла.
Лаялась.
Я не озвучу її, бо для неї немає слів –
Мій хижий домашній звір, нічний істукан, холостими вистріл.
Впритул не знешкодить цілі, не роздирає лапищами,
Та ходить постійно поруч, попри ланцюг на шиї.
Рискає.
Дошкульно виє.

26.03.2019

Осяйний, розкажи, як вершини ведуть попід хмари, як мирно там!
Нас до бою життя повертає обличчям і ми воюємо.
Одинокість, мов кітка, що вічноголодна, лишає на пальцях шрам,
Коли її з рук годуємо.

На плечах моїх – примха давнішнього спомину – досі тедло цих рук.
У дощах розперезаних нам народилися перші скупі обійми.
Згодом ми наснимось одне одному під колисковий стук
Розгалужень колійних.

Вже весна оббиває пороги, примушує сад цвісти,
Пробиваються паростки крокусів, наче листівка задавнена.
Ця весна – коліжанка невірна, рече мені мляве: прости
За дане вам!

Я прощаю її, бо бентежить раптовий цей сонця зблиск,
Що до нього, попри пошрамовані пальці, з котами виходимо бавитись.
Безперечно, із дружби з весною варто шукати зиск
І щорічно прискладувати.

Це – як лінія фронту, як міць оборони чи як вирішальний бій.
В міжсезоння я ближча до того, щоб здатися з білим крокусом.
Благо – небо моє войовниче, а ти – осяйний,
Бо провесень!

07.03.2019

І ти також, коханий мій, і ти
Змовчиш, коли слова покине сила?
Коли за нас вже вирішено йти
Шляхами, де не пригодяться крила,

Де не читають душі та листи,
А лиш товсті та монотонні книги,
Де затяжні, не звершені відлиги –
Не осушити, не перепливти,

Де ріки розлучають береги,
З'єднати їх судьбі не до снаги.
Не здогадаюсь, на котрому ти,
І ти також, коханий мій, і ти.

26.02.2019

Мій пес не гавкає. Мій пес – покинута статуя.
І як відтерти з нього усю життя чорноту?
Очиці, як дзеркала. Очиці його – гармати,
Що ними двічі на день береться у мене стріляти.
Волів би і тричі, й більше за всю мою доброту.
Я навчила його чекати.

Горе нам – тим, що чекають весни!
З першим нарцисом нижчають з долу гори.
Вицвіле серце вицвілому говорить:
Дещо тепер поясни!
Як ти навчиш його не дочекатись?

Мій пес не обтяжений, любов йому, що й ненависть,
Стікає дощами по засмальцьованому хребті.
Він зважений ще до зливи, тож опісля, нею зневажений
Не похитнув у вазі.
Він вилискує під ліхтарем чорнотою моєї душі.
Як очі його – вуглини, то серце у мене – сажа.
І хто з нас згоряє заживо?

26.02.2019

Нас мільярди, та ми самі.
Місто гасить сірник об п'яти.
Лист, прочитаний рівно в п'ятій,
Обірвався на ноті мі.

Дві на шосту – він сам не свій,
Всі лічилки на три пророчать.
Ось гра фа. Олівці підточить
Для заповнення граф і дій.

Ще Ассоль не здійме очей
Від листа, як вже соль-ля-сі-до –
Місто рядиться на ніч блідо,
Мінить пурпур й чорнило Ґрей.

До-сі-ля... гають люди... Час!
Снів мільярди, вітрило в кожнім.
Ми самі, та усім тотожні.
Місто гасить сірник на раз.

Доки темінь – прийти не смій!
Не ввібравсь в пурпур, крає вид ще.
Лист, відписаний якнайшвидше,
Обірвався на слові "мій".

16.02.2019

Коли комусь дарують квіти,
Ти, панно, пам’ятай одне.
Для них - це тільки мить та мрія,
Для тебе ж інший шлях відкритий.
Про тебе будуть згадувати інші
Як про вселенську силу, та навіть більше,
У тебе вже закоханий весь світ!
Ти подарувала їм цінніше,
Нове життя, любов та вічність цілу
Твій подих був для них надія,
Твій шлях не є таким трагічним.
Ти, панно, маєш ціль
І вона не в тих букетах квітів.
Благословенна, прошу тебе, озирнись!
Май гордість, поважай себе!
Той перстень на її долоні
Їй кара Божа, ось і все.
Іди і сльози витри
Та подивись очима іншими на світ,
Твій шлях він Божим цвітом вкритий,
Кохано, мила, твій вік інший,
Він - щасливий!
2023 рік

Чекання болісна розпука
Помалу втомлює мене, -
Лиш телефон сигнальним звуком,
Буває, тишу сколихне.
І знову тихо... Сам удома,
Хоча родина в нас міцна, -
На жаль, нікому не відомо,
Коли закінчиться війна?..
06.03.23

Ще не для всього знайдені слова,
не все звучання вкладене у ноти,
ще щось прозоре і легке, мов змах
не заловилось у віршів польоти.

Не всі ще проявились кольори
крізь пелену таємності і дива
і скільки дзбанів життєвОї гри
закриті корком від оглядин хтивих.

Ще стільки всього - всього стільки ще
з простих речей не вичуте у простір,
закрите кимось од людських очей
щоб не врекли - не зупинили росту.

То може й добре, що не всі знання...
і звуки всі не схоплені у ноти -
є невловимість - вилита вона
у спраглі душі, мов меди у соти.

Пташки шугнуть понадо мною, лиш закурличуть.
Цією ранньою весною мене не кличуть
До свого столу в новосіллі новоприбулі.
Часи моєї дружби з ними – давно минулі.

І докоряти їм нізащо, та й без потреби.
Ох, де б мені гніздечко звити? Ох, щастя де би?..
Вже плакальниць торішні сльози розквітли в терні.
Такі вабливі їхні квіти, такі мізерні!

Цією згубною весною набухнуть груди.
Пташки навчилися співати, що ж вміють люди?
Часи моєї дружби з ними тернами скуті.
О, люди вміють дорікати пташиній суті!

04.02.2019

В мені немає ні високих нот,
Котрі беруть естети цього світу,
Ні дуг п'янких, які окреслять рот
В усмішках, чарівливих од привіту,

Ні хисту промовлять такі слова,
Що враз схиляють, паморочать думку.
В мені своя народиться бува,
Ковзне до губ, та відіб'ється лунко.

І цим посвідчить, що в мені нема
Ані завзяття, ні жаги, ні гарту,
Ні прозорливості, ні ясноти ума,
Щоб серед інших відшукати варту,

Нема ні шостих вроджених чуттів,
Ні чуйності для поглядів ласкавих,
І так нема, щоб конче закортів
Крізь очі заіскритися лукавий.

Нема в мені ні злості, ні добра,
Ні певності, ні вірності, ні зради,
Й ні від чийого у мені ребра
Нема, відтак – не буде і заради

Чийогось тіла, духу чи душі
Натхнення надиктовувати вірші.
Та, попри те, в оцій моїй глуші
Немає тиші і не буде більше.

Бо є в мені чи простір, чи луна,
Й якесь просте, одвічне споглядання,
Мов дехто він, мов деяка вона,
Шляхи усіх і кожного блукання.

03.02.2019

І що воно таке? І як цьому не бути?
Найменша із прикрас, остання із прикрас –
Ця непримітна мить. Ці виверти покути:
Ми обманули нас, ми проминули нас!..

Ці соло двох сердець... Ці різнобічні сходи
Непогасимих сонць в нетлінних небесах...
Кохання не стидайсь, його сяйної вроди!
Ці співи в унісон, цей трепет в голосах...

І як не остудить цього вогню тяжіння
У зважених словах між полюсів картань?
І як не обпектись, вловивши мерехтіння
Метеликом, що мрій перетинає грань?!

29.01.2019

Вийти заміж – то не штука. Є на те потреба.
Щоб зробить найкращий вибір, пошукати треба.
Сперечались дві знайомих. Кажуть: дуже складно.
Щоб попавсь тобі одразу чоловік порядний.
Ідеал шукати марно. Час перебирати.
Був би щирий, щедрий, гарний. Бажано багатий.
Кращих, звісно, розібрали. Трутні й ловеласи.
То байдужі, то нахаби. Голі й босі часом.
Із дурним, то курці ясно, не життя, а мука.
В голові нема нічого. Таргани чи мухи.
Хай не бовдур і не клоун. Для життя хоча би.
А воно лихе і вредне, як базарна баба.
Хтось із двох завжди є крайній. Бо в сім’ї нелегко.
Часом добрий і слухняний, але пришелепко.
- В мене був малий та хитрий. Бистрий, як ніколи.
Гроші так до нього липли, як до меду бджоли.
Я його приперла шлюбом. Той ніяк не хоче.
Тип слизький, бо крутить – вертить, наче циган сонцем.
Був один трудяга – майстер. Хоч живіт, як бочка.
Та приходив ледве теплий. Як яйце з-під квочки.
Ще й високий був, як ясен. Вуса мав і чуба.
Пригорнула раз, притисла. Ледь не врізав дуба.
- В мене теж. Хлопака – красень. Розум, сила, очі.
Лиш один маленький «мінус» - до жінок охочий.
Був добряк: смішний і щирий. І не дурень наче.
Але як дійшло до діла, - він, як пес, ледачий.
- Я собі знайшла наразі. Має добре серце.
Але мама в нього прикра: мед та хрін із перцем!
Добре лиш: вона далеко. Років десять в Штатах.
Підкидає час від часу сину грошенята.
Вибираєш, вибираєш. А життя – не фея…
Бо знайти хороше й цінне – справді лотерея!

05.03.2023

Хтось боїться дивитись в очі,
В когось вічно лячна говірка,
А у мене – посеред ночі
Надто жаско скрегоче фіртка.

По селу розлились тумани,
За селом – зголодніли кручі.
Я ж бо – вина і марципани
Підсуваю біді рипучій.

Ач, ревнує мене до тіні,
Хоч повік не пали лампади!
Бавлю пальці свої об іній,
Тільки серцю не дати ради.

Знаю точно, в кого я вдалась
І куди мене місяць кличе.
Кожна лагідна – заховалась,
А сміливим таке не личить!

По сусідству – сновиддя й темінь,
А у мене – вогні та мари.
В когось груди при серці – кремінь,
В когось – наскрізь його удари.

Осідають тумани в ріки.
Кручі нині сипкі й несталі.
От би щось та й було навіки,
Хоч від радості, хоч з печалі!

28.01.2019

Як покличу тебе за собою, – ти просто йди!
Все, що має ціну, те ніколи не стане втратою.
До домівок покинутих час замете сліди,
Павутинням покриє, туманами, сніжною ватою...

Є мости понад прірву й до сьомих святих небес,
Що спалити їх – це як вогнями зійти жертовними.
Просто йди поруч мене без сумнівів і словес!
Щирі клятви і зречення завжди були безмовними.

25.01.2019

В голові твій навіяний образ
Серед зорь і планет він літає
Він досліджує незмірний космос
Крижаною рукою моє серце стискає

Він мандрує по безмежним пустелям
Цей простір не може скінчитись
А мій погляд застигає на стелі
Намагаючись тебе роздивитись

Ти насправді зі мною
Ти ніколи мене не лишала
Повертайся скоріше додому
Повертайся ніби мене ти шукала

-ти мої зорі і космос
-а космос не може скінчитись

1 липня,2022

Ризикуєш підпасти під гніт.
На голову сіла сила коханок рожевих.
Любити трьохсот – триста літ,
пити триста узварів грушевих.

Одну вибираєш – і підпадаєш під гніт.
Те, що їй притаманне – у триста разів краще,
ніж те, що любив триста літ.
Може, тепер не ризикнеш ніза́що?

26 червня 1995 р., Київ

Тече річка, тече тиха у степах безкраїх,
Все по балках по широких змією петляє.
Споконвіку понад нею селилися люди,
Тулилися, наче діти у мамині груди.
Бо вона ж, було напоїть та і нагодує.
Хто тямущий, працьовитий – той і не бідує.
Отож, села чепурненькі над річку стояли,
Навкруг ниви зеленіли, сади розквітали.
Як піднятись орлом в небо, поглянути звідти,
То та ріка, наче птаха, що прагне злетіти.
Прозивали річку різно – Самар чи Самара,
А то іще й Снопородом в літописах старих.
Чому так – ніхто не знає та різне говорять…
Якось їхав я додому. Спекотно надворі.
Біля річки зупинився трохи відпочити,
Попід верби на травичці сісти, посидіти.
Аж дідусь сидить та вудку у руках тримає.
Привітався. - Як там рибка? – дідуся питаю.
- Рибка добре, тільки чомусь не ловиться, клята.
Зберу, мабуть, всі манатки, піду спочивати.
- А як же ця річка зветься? – знов його питаю.
- Та ж Самара! Ти приїжджий, тому і не знаєш?!
- А чому вона так зветься? Якось дивно, наче?!
Дідусь весело всміхнувся: - Цікавий, юначе.
Дід мій, царствіє небесне, казав ще малому
Історію, яка сталась віки й віки тому.
Якщо хочеш, повідаю і тобі, що знаю,
Бо ж син є, але онуків до цих пір немає.
Комусь треба розказати, аби не забулись
Ті події, що в цім краї в ті часи відбулись.
Так от, жив колись в краях цих один рід відомий,
Як Снопи. Жили всі дружно. Разом без утоми
Працювали в полі, в садах. Тож достаток мали.
Аж сусіди часом хижо й заздро поглядали.
Та боялися чіпати – знали роду силу,
Бо Снопи не раз вже заздрих у маківку били.
Але ж заздрість – хитра штука, вона вихід знайде.
Як з’явилися в степах тих якісь дикі зайди,
Що пройшлися сараною по степах безкраїх,
Геть побили, розорили. Пів степу палає.
Щоб від себе відвернути раптову загрозу,
Подалися заздрі люди до зайд тих і в сльози.
Мовляв, Снопи он жирують, живуть у достатку,
А їм часом і голодним доводиться спати.
А тим зайдам, що голоту іти грабувати,
Коли можна від багатих побільше урвати.
Тож і кинулись одразу зграєю всією.
Та Снопи їх стріли дружно зброєю своєю.
Дали добре прочуханки та і відігнали.
Ті по балках, по байраках навкруг посідали.
Стали думати-гадати, як той рід здолати,
Взялись богів своїх чорних в поміч закликати.
Узялися чорні боги Снопам зло творити.
Висушили усі ріки, взялись степ сушити.
Нема води – стали ниви сохнути, жовтіти,
В садах листя обсипалось та зів’яли квіти.
Снопи тоді узялися до Ярила звати,
Щоби бог, якому служать, прийшов помагати.
Та, напевно, боги чорні щось таке зробили,
Що слова не долітали оті до Ярила.
Що робити? Уже скоро і життя не стане,
Як не буде чого їсти то і рід зів’яне.
Вийшов тоді волхв верховний, що Самаром звався,
Уклонився людям в ноги та і одізвався:
«Полечу, мабуть, до бога, вже якось здолаю.
Крізь усі пастки ворожі пробитися маю».
Повернувся він до себе. Що робив – не знати,
Але раптом птах великий вилетів із хати.
Піднявсь високо, як раптом круки налетіли,
Стали чорними дзьобами калічити тіло.
Та й він кинувся у бійку, клював без розбору
І таки крізь них пробився високо угору.
Долетів аж поза хмари до батька-Ярила,
Опустився перед ним він, згорнув свої крила,
Почав помочі просити у бога для роду.
А тому своїм же дітям помогти не шкода.
Тільки ж злі ті чорні боги руки йому в’яжуть.
Нині він ще не спроможний здолать силу вражу.
Та, якщо Самар зуміє шлях назад здолати,
То Ярило із ним може поміч передати.
Дав Самарові він воду і рибу, і птаха
І той кинувся додому донизу без страху.
Знову стріли чорні круки Самара у небі
І почав він з ними битву не заради себе,
А заради всього роду. Пір’я полетіло
І кривавилося небо з раненого тіла.
Все ж пробився, із останніх своїх сил спустився,
Упав птахом і на річку враз перетворився.
Розлилася тиха річка, степ той напоїла,
Додалася Снопам-роду Ярилова сила.
Розігнали ворогів тих і заздрих сусідів,
Щоб від нечисті не стало у степах і сліду.
Знов зажили своїм родом, взялись працювати.
А ту річку так Самаром й стали називати.
А сусіди – Снопородом по роду отому…
От і все – дідусь всміхнувся, - піду вже додому.

Початок весни нагадав мені осінь:
Туманно і сиро, немов листопад,
Оголені гілки, сутулі дерева,
Що скинули сніг, наче листя колись.

Минула зима, а тепла нема досі,
Лиш дощ відмиває від бруду асфальт.
Чи щось у мені, чи в природі завмерло? —
Усе, як тоді, коли ми розійшлись...



05.03.2023
(04.04.2013)

Погода – «клас» і все співа:
птахи, душа, майбутні грона…
Є у весни свої жнива,
де з соком бродять феромони.

Є у весни чарівна мить,
сказати більше – щастя миті:
зрадливо серденько щемить,
як соловей співа у вітті.

І хай там що, весна бере
те, що належить їй по праву,
вітає зеленню дерев
і цвітом засіває трави!

Неспокійно, бентежно і буряно
У душі клекотять почуття,
Нероздільним коханням отруєні
На краю чарівного життя.
Галасують, як гості непрохані,
Та порушують внутрішній стан,
Бо щомить почуває закоханість
І потрібність свою дідуган.
Половинці своїй зобов’язаний
Тим, що, знову мені не чужі,
Почуття тільки серце наснажують
І приємно тісняться в душі.
05.03.23

Линуть у простори промені світанку,
І жевріє небо вогне-пелюстками,
Розквітає сонце в місячнім серпанку,
Закриває зорі хмарами-листками.

Темна пітьма ночі відліта далеко,
Зір іскристе сяйво гасне у безодні,
Небо розтинає крилами лелека,
І цілує вітер там ліси безлюдні.

Линуть у простори промені світанку,
Росяні травинки не торкнуть долоні.
Народилось сонце у веснянім ранку,
Народилась квітка у природнім колі.

Ти сам собі від всього вимикач
В передчутті, що впораєшся з лихом…
І котиться по полю чужий м’яч…
Неначе у просонні дикий вихор
Ось - ось і вже зів’яжуть на турнір…
Тебе на спротив знову умікнуло
І навіть не здогадується звір -
Твоїм лицем сповідує минуле…
4.03.2023.

Коли згаснуть у місті вогні
Я покажу тобі замріяний Київ
Ми будем гуляти з тобою вночі
І повернемось о п’ятій годині

Ти щось мені будеш казати
А я з любов’ю в очах буду дивитись на тебе
Я не зможу тобі відповідь дати
Я кохаю тебе! Скажи це для мене!

Ця ніч пройде для нас в повній тиші
Тепер ти будеш просто мовчати
Мовчки розумієм одне одного ліпше
Ти теж не зможеш відповідь дати

Коли ти щось говориш мені
Я просто закохано дивлюсь на тебе

27 травня,2022

Йде по вулиці Вінсент,
Попиваючи абсент...
Біля нього на коні
Скаче Сальвадор Далі.
І в обнімку із нахалом
Йде похмуро Фріда Кало.
Десь з коханкою відстав
Забарився Клімт Густав.
Крізь туман душевних мук
Їм на зустріч Едвард Мунк.
І питає їх: панове,
Що тепер в мистецтві нове?
Натюрморт, портрет, пейзаж
Виклика ажіотаж?
Чи кубізм, чи символізм...
Чи панує реалізм?
Хто тепер в мистецтві Бог
Ти скажи мені, Вангог?
Відповів йому Вінсент,
Допиваючи абсент:
Йой, тепер в мистецтві глухо
Годі й відшматати вухо.
Тільки може в серці стук
Викличе Іван Марчук.
Сальвадор Далі мовчав -
Мурахоїда годував.
"Так, живопис - це наука
Покрутіш" Мистецтва пука".
Це повинно йти від серця
Як, приміром, в того ж Демцю!"
-Ну а ти що скажеш, Фріда?
-Зачиталась я "Карбідом".
І писати тепер зась -
Най тепер малює Мась.
Поруч Едвард Мунк стояв-
І стурбовано зітхав...
Скоро нам усім хана
І виною не війна!
Назріває дисконнект
Штучний тисне інтелект!
Підійшов якраз Густав
І такий от спір застав.
- Не втрачайте оптимізму,
Сюр- і просто реалізму
Та імпресії свої
Вилийте на полотні.
Подивіться на Притулу -
Ще душа не осягнула
Як малює пан Іван
Тож не штучність, а талан!
Тіло ж як Чантурія
Не намалюю навіть я.
І позбутись Мунку мук
Допоможе Теренчук!

Скажи мені, чому болить, страждає
І гірко плаче стомлена душа?
Чому так часто пристрасні бажання -
Дурниці, що не варті ні гроша?

Скажи мені, чому так?.. Біля прірви,
Готуючись в останній свій політ,
Сумуємо за тим, що не любили
І тим, чого не бачили як слід.

Спасіння, миру хочемо, та марно.
Незручно нам від правди й від брехні.
Кудись мчимо бездумно, безоглядно,
Однак на старт вертаємось в кінці.

Чи то бракує розуму і сили,
Чи, може, справді хаос навкруги?
О, як ці вічні роздуми набридли...
Скажи мені... По правді лиш скажи!


Лютий 2012р.
Березень 2023р.

Запахло весною...
по-мирному: радісно й світло!
Запахло весною...
так ніжно, ласкаво й привітно!
Радість - від зміни на краще в природі.
Світло - від сонця проміння при сході.
Ніжність - від пролісків перших, тендітних,
Ласкавість в обіймах тримає привітність.
Та, все ж таки, хочеться мирного неба,
Світанків без грому боїв... це нам треба!
04.03.23

Ми – одинокі орієнтири
На мапах долі щоденних стрічних.
Ми – точки втрачені на предвічних
Обривах думки і зламах волі.

Ми – перехрестя, мости і схили,
Комусь – вершини, комусь – підніжжя.
Ми водночас і засів, і збіжжя,
Дощі живильні й фатальні зливи.

Ми неприступні. Ми – переступники.
Чотирибокі дня пів і ночі пів.
А інших пів дня й пів ночі ми
Гладкі й обтесані, святі та сходжені.

О, ми є струджені! Ємкі, нав'ючені
Ми заразом і повози, й впряжені.
І обросли вже мохами в'язи нам.
Ми – непорушні орієнтири.

20.01.2019

А вишні в січні такі морозні!
А груди – білі, як плахта снігу.
Хрипить з простуди, немов від бігу,
Та просто все, як ніколи досі.

Ми – мерзлі ягоди придорожні.
Комусь – під ноги, комусь – в долоні...
Не обирали, в якому лоні
Спускати сік, випускати корінь.

Життя – пейзаж. І з-під пензля долі
Червоні краплі лягають перші.
Де наші зрошені кров'ю верші –
Там пнуться вишні у сонця сході.

Кілкі картини, та це не кепсько.
Зі снігом хрипнемо груди в груди.
Широкі кроки. Квапливі люди.
Ми перемерзнемо, перемерзнемо!

20.01.2019

Буває, – день докотиться до ночі
І так собі безжурно позіхне!
Дивись тоді в його наївні очі,
Бо вже згасає й досі не збагне.

А потім – сон, нова барвиста стрічка,
І янгол тягне чисте полотно,
І добрий день свої змикає вічка,
Й твого навпроти – спалахне вікно.

І гусне час, і все йому даремне.
І плине зір крізь шибку навпростець.
Снують думки: а що таке таємне
За тим вікном? І рветься папірець

Для перших слів: привіт! Я також... Щастя!
І у кватирку літачком. А втім,
Усе в людей у дружбі з днями вдасться,
Якщо завжди дивитись в очі їм.

09.01.2019