Завагітніла снігом полтавська земля..
Зачарований день тихо бренька на лютні..
В кирзаках білий янгол вальсує.. кружля..
Загрузаючи в дзвін кришталевих ілюзій..

По вузеньких стежках тополині гурти
Йдуть до Неба..в заметах втопившись по груди,
Їх долоні благають -протягшись в Світи..
Наче люди..

Котять сонячний м"ячик ліниві вітри...
Зачарований День тихо бренька на лютні..
На волосся Тобі.. діаманти згори
Сипле лютий..

Мовчить телефон,
А надворі знов сніг...
Кричить грамофон,
А плакати ж ГРІХ.

І РУКИ так трусяться,
І тіло болить.
А серце так проситься,
Воно так кричить.

Куди ПОДІТИ спогади?
Куди втікти від них?
А може бути гордим?
І викинути іх?

А як вставати рано,
й небачити тебе?
Коли пропадуть рани?
Коли все заживе?

Хоч гори повернуть
для мене не проблема.
Та як тебе забуть?
Це нелегка дилема...

але я мушу жити
я маю далі йти
любов свою убити
й себе перемогти

Віталій Ткачук (Л.П./Л.П.) [ 2010-02-17 14:17:31 ]
... Які різні люті через рік)
Софія Кримовська (Л.П./Л.П.) [ 2010-02-17 14:38:13 ]
...Я й сама дивуюсь мінливості природи... Певне, вона жінка)))
з коментарів

***
ПРИРОДА – жінка, але ЛЮТИЙ – ти...
мороз колючий погляду і слова
зненацький протяг, що в тенета ловить
і ниє у кістках... твої світи –
суцільна крига з таненням на схід
у цівках сонця майже березневих,
із тишею, що ляскає по нервах...
ти – лютий надто, але ти мій світ,
приречений: «як треба, то іди...»...
колючим снігом, кригою у Лету...
ти – ЛЮТИЙ... у тобі я мала вмерти,
та БЕРЕЗНЕМ зумію прорости...

Вечер в Венеции – странные звуки,
Вечные звуки плещущих волн.
Старые лодки, прежние руки
Гонят вдоль берега маленький челн.

Не усомниться бы в сказке нечаянной,
Дымкой возникшей над пропастью лет.
Ты мой затерянный, стражник отчаянный,
Веслами метящий тающий след.

***
Вечером у камина,
Засоряя листы стихами,
Грезилась женщина в белом
Мне, больному не Вами.

Скрипок сухие спинки
Дышали теплом печали,
И говорили звуки
Всплеском туманной дали.

Татку! Я хочу в санчатка.
В пухнастій, теплесенькій шубці
І довгім коричневім шарфі,
Який зачекався у шафі.
Татку! А сонце тебе цілує.
Я бачу як ти смієшся,
І жовто-рожева радість
Яскриться в твоїх очах.
Татку! Поглянь: сніг сріблиться,
Й рум'янять обвітрені лиця
І посмішки на вустах.
Татку! Беремо мерщій санчатка -
Засніжена фотокартка
У змерзлих моїх руках...

Потонути в небесах я би хотів,
Захлинутись вершковими хмарами,
Обійняти сонце і пригорнуть до грудей,
Як кохану.
І розчинитись крайнеба,
Краєм душі
У краю неземному.
Жевріти надією в серцях знедолених долею,
Як зоря розфарбувати обрій в червоне,
І нестись над полями піснями.
Потонути в степах я б хотів,
Захлинутись медовими квітами,
Простягнутись туманом над сирою землею,
Наче ковдрою накрити як рідну,
Світати вранці,
Світлом яскравим,
У світі надії.
І бути дорогою в краще майбутнє, тих хто збився зі шляху,
Танцювати пшеницею під вітра сопілку,
А ввечері, голосами летіти й кружляти.

Знов я біля Чорновола,
Знову серце моє коле
Від печалі та зневіри,
Від того, що душі сірі
У людей, яких стрічаю...
Як позбутися відчаю?
Як надію воскресити,
Щоб як люди вільні жити –
А не бідними сліпцями
Знов бродити манівцями?

Знаю, важко сенс збагнути,
Коли бачити і чути,
Що є досі люд дволикий –
Нам несе біду велику,
Знов штовхає до розбрату,
Хоче волю в нас забрати...

Дай нам сили, В’ячеславе,
Щоб все підле та лукаве
Нам з життя свого прогнати,
Долю кращу вже обрати!

Вірю я, що час настане,
Мрії сповняться жадані –
І людина стане вільна,
Із незламним духом сильним,
Щоб тобі, наш Чорноволе,
Не ятрило душу болем,
Коли глянеш з піднебесся,
Як вкраїнцям тут живеться,
В ріднім краю, не чужині –
А на вільній Україні!

Присвята світлій пам’яті Івана Гнатюка

Великий син своєї України...
Його життя – це довгий шлях терпінь,
І болю, і страждання, й потрясінь
Й до волі невгамовного стремління.

Крізь табори Сибіру й Колиму,
Рвучи тенета болю й безнадії,
Слова він, наче зерна Правди сіяв,
Недолі розганяючи пітьму.

Цей велет духу, воїн незборимий,
Цей гордий син вкраїнської землі
Усе життя, у смерті на петлі,
Шукав свою безсмертну Правди риму.

Не Колима забрала його силу
І не тягар хвороби і терпінь –
А тільки ми, що серцем збайдужіли,
Забувши мудрість старших поколінь.

Пішов від нас Вкраїни вірний син,
Якого ми не сміємо забути!
Бо його вірші – з болю і терпінь,
Його життя – гірка за нас покута...

Самотність кригою скувала мою душу,
Печать мовчання на вустах лежить кривава.
Я на шляху свій камінь відчаю не зрушу:
Давно збагнула, що життя – це не забава.

Живемо ми, щоб Істину пізнати,
(Та хто ж її в пустелі світу бачив?!).
Ідем з надією – знаходим тільки втрати,
Прозріти прагнем – уподібнюємсь незрячим.

Добро саджаєм – виростає зла колосся,
Любов плекаєм – а ненависть в нагороду...
Чомусь так в світі незбагнено повелося,
Що саме зло ввійшло сьогодні в моду.

Не знаєм, що за рогом нас чекає.
А, може, це на краще? Час покаже.
Підступно вітер в спину нас штовхає -
В обійми друга, а чи знову в лігво враже?...

А хочеш... не прийду я більше,
Не відчиняй уже надій.
Я залишуся просто віршем,
Скрижаллю в пам’яті твоїй...

Розсиплюсь літерами... Вкотре
З’єднаю вірою слова…
І ляже молитовний дотик
На сторінки, що віджила.

Колись на тихому світанні
Ти розгорнеш сувій життя –
І забере пташина рання
Моїх думок серцебиття.

2010

Поставили раком любов
Плутаєте з еротикою
Ви "секс назвали"-займатись коханням
Знайшли собі, суки екзотику

Купуєш на трасі за містом кохання
Вибір великий, звісно,
Задовольниш фізичні бажання
А на душу? сум, нудьга тиснуть

Давлять, їдять з середини

Немов ланцюгом зкований
Не пити, не спати, не їсти
Сидиш на одинці і думаєш
Коли ж це я став егоїстом?

Куди подівалися мрії
Коли почорніло в роті
Коли секс знищив кохання
А в душу проникла скорбота...
17.02.10

Поставили раком любов
Плутаєте з еротикою
Ви "секс назвали"-займатись коханням
Знайшли собі, суки екзотику

Купуєш на трасі за містом кохання
Вибір великий, звісно,
Задовольниш фізичні бажання
А на душу? сум, нудьга тиснуть

Давлять, їдять з середини

Немов ланцюгом зкований
Не пити, не спати, не їсти
Сидиш на одинці і думаєш
Коли ж це я став егоїстом?

Куди подівалися мрії
Коли почорніло в роті
Коли секс знищив кохання
А в душу проникла скорбота...
17.02.10

Поставили раком любов
Плутаєте з еротикою
Ви "секс назвали"-займатись коханням
Знайшли собі, суки екзотику

Купуєш на трасі за містом кохання
Вибір великий, звісно,
Задовольниш фізичні бажання
А на душу? сум, нудьга тиснуть

Давлять, їдять з середини

Немов ланцюгом зкований
Не пити, не спати, не їсти
Сидиш на одинці і думаєш
Коли ж це я став егоїстом?

Куди подівалися мрії
Коли почорніло в роті
Коли секс знищив кохання
А в душу проникла скорбота...
17.02.10

А десь у снах, котрі мені не сняться,
Блукаємо в едемському саду
Лиш ти і я - удвох нам нічого боятися:
Вкусили-бо і маєм по гріху!
Відкрилась нагота і тіла й серця.
І соромно, і солодко - водно.
І буде кара, й болем озоветься...
Солодкий гріх.
Й таке слабке єство.

I
Посивію. загублені лиця.
твої фрески. тіні сині.
арабески. знову сипляться
есемески. мантри.
глиця. слово мов спиця.
«тобі не спиться?»
лукава і горда зигзиця
на всі випадки молодиця
холоне в серці розпечена
криця
«мені не спиться!»
сліпнуть зіниці.

II
Під монотонний стукіт твого серця
ахну. мрії-невдахи
пішли на плаху
доброї пастви
полетять птаством
до чергової пастки
райської пустки
а Бог у відпустці
і янголи в масках
розкажуть їм казку
на всі зразки
полетять назирці
зоріти з мріями
в омріяні виміри
холодні і стримані
[…]

III
І прийдуть апостоли
в часі посту
розкажуть секрети
колишніх поетів
про їхні мрії:
марення тишею
захоплення голосом
сонячним колесом
як місяць посиплеться
сріблястою зливою
до рук твоїх
перезрілими сливами
оманливим снивом
гріхи омиють
бо підуть апостоли
у WEB-мережу
зруйнують всі межі
підуть за межу
раєм обмежену
розкидають вежі
прорвуть пелену.
2010

Пахне степом асфальт
цього дивного дикого міста.
Пахнуть степом калюжі,
сліпучі, як вістря меча.
Недолугі слова
у погоні за зляканим змістом
Мерехтять китайками
на мужніх козацьких плечах.
Навкруги – дикий світ.
Навкруги – незбагненне роздолля.
Хан втікає, мов миша,
у купці своїх посіпак.
Запорожцям в цю мить
усміхається латана доля,
Над якою ридав
і молився поет і кріпак.
Кобзарі загримлять
Перунами у хмар тугі струни,
Заголосить земля
булавою з колючками міст.
В невпокорену душу
мотив цей засіється струмом,
Недолугі слова
порідняться у форму і зміст.

лютий
цього року лютий
тільки на дощі
взутий
у підбори взутий
силует в плащі
авта
пропливають авта
по річках доріг
завтра –
я так хочу! – завтра
сипатиме сніг
може
хтось наплутав може
дати й місяці
схоже
вже не допоможе
парасоль в руці
вітер
навскоси
не витреш
одяг від води
вітер
поламає віти
а іще дроти
тоне
моє місто тоне
у калюжах площ
тоне
ось і я в полоні
не вщухає дощ
09.02.2009р.

Поети горді, безнадійно горді.
Мене до поцілунків не привчай.
З тобою ми йдемо в одній когорті,
Так що плече торкається плеча.
Ми – дикуни, складні й багатогранні.
Нас мало хто оцінить і збагне.
Рубці поразок щедро вкрили рани.
Забудь, як не забув іще мене.
Поети горді, безнадійно горді.
Падіння, так падіння. Злет, так злет.
Вже не благально, твердо крикну: «Годі!»,
А ти все шлях скеровуєш вперед.
Серця сплелись в нечуванім акорді,
Бринить безсмертям викуваний твір.
Поети горді, безнадійно горді.
Не говори й словам оцим не вір.

Болить до смерті, бо тебе не знаю,
В амброзію надії проникаю.
Тремчу, мов пташка на холодному морозі,
Щодня ридаю на побитому порозі.
Борюсь до гробу, до кінцівок, мозку,
За порохом іскрю смертельну бочку.
І розриваюсь на молекули бінарні,
Як згадую слова твої останні.
Не треба, хочу мить цю зупинити,
З годинником страждання мушу жити.
На нерозгаданому, темному балконі,
Тюремній, на війні обтертій зоні.
Я полонена на віки, твоя раба,
З пустелі Сонця випала сльоза.
Та не з моїх очей, їх вже немає.
Гроза канону простір розмиває.
Потоптана тканина гри та суду,
Знебарвлює червону кіпу бруду,
Що нагромадився у тернових колючках,
Зажурених жоржинових пелюстках.
Дарована з небес Його привабливість,
Висмоктує твою просту оманливість,
А я в польоті знищую отруту
І лезом правди скріплюю спокуту…

Упасти в сніг, аби не чути болю,
судоми хрипу серця скреготінь,
нашіптувань повійної спокуси
покінчити навіки із усім.
Упасти в сон, повірити у волю,
проснутися в одужанім житті...
Лапатий сніг, прозоро-білий сніг,
укрий мене і захисти здовкола,
знайди притулок зраненій душі
від біготні по замкненому колу,
котрій не помічається межі
в зачовганій бездумній круговерті...
Невже живу тому, аби померти
Й лечу, аби упасти в небуття,
Розбивши вщент мозаїку ілюзій
Сумісності польоту і життя?
Невже життя – то просто шлях до смерті,
що, певно, того варта, щоб іти,
як і кохання, щоб його чекати?
Лиш поклик не досягнутих вершин
чому невпинно кличе в позаобрій,
надумані, омріяні світи?
Лапатий сніг, спитай небесні зорі
куди іти аби себе знайти,
утікши із приреченого кола?
І далі, далі як, скажи, іти?
Та тихо так, лиш білий сніг довкола
мандрує серпантином з висоти
на грішну землю...

Туман і сніг, дороги вплав
кудись собі спішать
пірнають човники канав
поміж асфальтних лат

вісімдесят а наче нуль
затерпла висота
а ми змагаємся впритул
і тиснемо до ста

за десять метрів молоко
скипає у рівчак
і різко вправо поворот
а ми його – отак

по гальмах нерви скреготнуть
у кров – адреналін
і ми зупинимось як гну
в кільці бетонних стін

Я не знаю, чи всі діти на світі мають таку маму, як моя. Я виросла, і через 25 років після свого народження пишу ці рядки. За весь це час, всі мої 25 років, які я маю на даний момент, моя мама мене підтримувала, завдяки їй я стала... ні, ще безперечно, я не маю міжнародного визнання чи ще якихось там регалій, проте можу сказати впевнено :"Моя мама дала мені більше, ніж життя,дякуючи їй я щаслива і ношу в серці почуття любові"



Якби серце могло говорити,

То воно б проволало щосили -

"Я люблю тебе більш за все в світі!",

Ти мені дала долю, зростила.

Пам*ятаю вечірні розмови,

Пісноспіви разОм пам*ятаю,

Ти мій янгол, мій світ веселковий,

Моє щастя і радість безкрая.

Мамо мила, моя дорогенька,

Я люблю тебе,рідна лебідко,

Ти підтримати вмієш, веселиш,

Розважаєш мій смуток нерідко,

Я вклоняюся низько у ноги,

Ти зростила мене й окрилила,

І відкрила у світ всі дороги!

Я люблю тебе! Твоя дитина.

Мій ненароджений малюк.
Привіт. Це мама. Тук-тук-тук.
Ти як там, хлопче? Як живеш?
В животик мамочку штовхнеш?
Штовхай, я рада, бо люблю,
Тобі життя я запалю.
Мій сину, мій маленький принц,
Ось тато яблучко приніс.
Давай з’їмо і підростем,
Щоб сильним був ти королем.
Ти мій маленький, мій синок,
Повітря свіжого ковток,
Люблю тебе, тобою сню,
І рух твій кожен я ловлю.
Радієш ти – радію й я,
Моє ти сонце, янголя.
Спи, мій козаче, засинай,
Й поменше мамочку штовхай.
Слухняним будь і не пустуй,
Вже скоро разом, не сумуй.
Цілую, синку, добрих снів
Під мамин тихий, ніжний спів.

2010

Шаблею у литаври
вдарив козак, у мідні.
Дзвонять — з кургану видно —
У Почаївській Лаврі.

Бути у полі битві.
Перехрестились верби -
скільки же душ померло
нині у їх молитві...

Червень пашить черлений
над голубінню Стиру.
Гай, ще прибуде миру,
поки же гнів — знаменом.

Й пагорби — чим не скелі?
Ой не зірвися, сину, —
мати хустину сиву
вишила квітом хмелю.


2010

Ти вільна, як вітер, кружляєш у полі,
Щоб пестить волосся, вмивати дощем.
Твоя насолода уся - в непокорі.
Здається, живеш лише сонячним днем.
Ти - вітер пустелі, бродячої спеки.
Рабиня емоцій, натхнення слуга.
Падіння глибокі, і гордості злети.
Ти вільна, як вітер, і добра, і зла.
Пишу через плюс імена – одна доля,
Розмашисті літери витреш сама.
З піску змиє хвиля і вітер із моря,
Ти - вічний неспокій, і штилю нема.
Смієшся уголос, щоб плакати в зорі.
А справді щаслива ти тільки у сні.
Подушка холодна мокріє поволі.
Ти - втомлений вітер. А може, ще ні ?
05.02.10

…Самогубець – не конче перебуває в дуже близьких стосунках із смертю…Але для самогубця властиве те, що він сприймає своє «я» - як особливо небезпечний, сумнівний і приречений витвір природи…
( Герман Гессе «Степовий вовк»)


Натиснув курок, глухий постріл у душу,
Куля на виліт – справа легка.
Я не скажу, що був слабким,
Мабуть, така просто, доля моя.
Ба-бах, пороху смак на вустах,
Я промахнувся? В серце прокрадається страх…
Тремтить рука, до скроні притуляючи сталь.
Смерть – це продовження життя,
Але життя страшніше за смерть…Нажаль.
Ба-бах, перед очами знов сивий дим…
Кулі не здатні душу пробити,
Що ж робити?...Залишається жити.
Здобувати, а потім знову втрачати,
Боротись, потім лапки зложити.
А потім знов підіймати.
Ба-бах, стріляю у простір –
Третя куля, не для мене,
Тобі у серце свинцевий сюрприз,
Це кінець… Застрелив світ…Опустив зброю вниз.
Кулі не здатні душу пробити,
А світ - бездушний, тому можна стріляти.
Себе ніяк не убити…Нема що втрачати!
Ба-бах…

Хай мені буде
і гріх, і два,
хай мені громом –
прокляття й прокльони,
що я зроблю,
коли я – жива,
фатумна для любові..
…дивна і скрізь наяву
в з’яву – неактуальна.
Вибач мені,
що такою живу
дамою Пік
фатальною.
В міру невірно
згорає час…
– річчя
не має ні правди, ні сили,
щастя –
п’янке, як вино і нуга,
не прокидається сірим…
І до нестями –
безмеж забуття,
наче над прірвою дія…
Хто ти?
Навіщо мене забрав
з мене,
що кодами –
безнадійна..?
Холодно, лютий,
а я – жива!
Відстань –
і подих не захолоне!
Хай там аби що –
сніги чи сльота…
Щастя моє…
Воле моя!
І неволе…

Рубаї

1
Ну, що ти за поет без бороди?
Без неї ні туди і ні сюди…
А наварив би супу з лободою,
І мав би тепле місце тамади.

2
Люблю я щиро всіх простодорогих,
Люблю того, хто серцем бачить Бога.
Моя надія виросла до хмар,
А в небеса веде – крута дорога.

3
Ніхто не знає скільки їх було,
І скільки у могили їх лягло.
Пером земля чорнобильським героям,
Що нашій смерті вирвали жало.

Затягнулась хвороба. Кризу
лікарі відтягають вперто.
Живемо на краю карнизу.
Жити краще. Та легше вмерти.

Де ж, у біса,та клята криза?
Так набридло балансувати.
Хочу геть із цього карниза –
або впасти, або літати.

Квітчастий вогонь
Моєї спідниці,
І плескіт долонь
Хай місяцю сниться.

Я зваблю вітри
Озерами ночі
Під шелестом крил,
Що впали на очі.

Крик волі летить
До бархату моря,
Там схована мить
Всесвітніх історій.

І хвиля надій
У серці промчалась,
Я з ідолом мрій
У небі вінчалась.

У світі непотрібних слів,
Чорно-білих картин, чорно-білих снів.
У твоєму полоні потерпають мільйони,
І, можливо, і я би хотів.
Як п"янкий наркотик, як героїн,
Цей сигаретний дим...
Що його видихають твої вуста,
Полічити до ста...І загубитись,
Наче в хованки гра...І пропасти,
У твоєму волоссі втопитись.
Хоча, принцесо, ти мабуть врятуєш,
А краще дала би померти...
Все одно із пам"яті вже не стерти,
Вже не забути,
Ці очі, що сповнені то смутком, то вогнем.
В житті є безліч тем... Є безліч слів,
Але говорити нічого не треба,
Просто плисти, бо потонути не зможеш.
І ніяк не злетіти до неба.
Приречений бути в"язнем цих відчуттів,
Вічним в"язнем принцеси,
Чорно - білих снів...

Загублена Душа хотіла повернутись,
Загублена Душа хотіла віднайтись,
Загублена Душа хотіла лиш почути,
Того,хто загубив її колись.
Вона блукала довго і не знала,
Чи вмер він,а,може, був іще живий.
Хотілось крикнути й забутись.
Піти.І вже не повернутись.
Забути все і зникнути кудись.
Чому було ось так,вона не розуміла.
По світу,мов приблуда та ходила.
На острові одному прихисток знайшла,
І мудра жінка там жила.
Душі вона на все поворожила.
Всі карти правди розложила.
І зрозуміла враз Душа,чому загублена вона.
ЇЇ кохали й не терпіли,
ЇЇ любили й ніжно били,
Лиш слово в душу закидали,-
Душа в душі уже ридала.
Це її злочин.Її гріх.,
Що губить всіх навколо.Всіх.
Душа хотіла лиш змінитись,
Якогось зілля-чар напитись.
Бабета враз приготувала,
Й Душі напитись вже дала.
Та не противилась цьому,
І зразу впала на траву.
Це зілля-чар її зморило.
Усі думки ураз змінило.
Вона лежала бездиханна,
А в голові був кавардак,
Не розумілось-як же так?
Лежала день,лежала два,
А потім встала, як жива.
Жива була,але нова.
Чомусь,напевно,вже не та.
Всі дивувались, аж сміялись.
Душа була,та не така,
Якою бачилась вона.
Те дивне зілля все змінило,
Забрало душу у Душі,
І шрам на серці залишило,
І подих вільний остудило,
І все змінилось на віки...

Не скажу тобі
про свою любов…
Розгорну небес
горобине тло.

Калиновий смак,
ягоду терпку
На вустах твоїх
смакува –
ти –
му…

Як червону кров
з калинових грон
принесу на злом
у п’янкий полон…

І в останній схлип
розкажи мені
про одвічний плин,
про цвітіння нив…

Я прощу тобі
твою тінь-любов,
Я покину клин,
перейду покров…

Смакуватиму
полиновий день.
Відшукай мене,
коли знайдеш – де…

Розірвані хмари нав’язливо плачуть,
Хоч мали б сніжити… Мабуть, щось не склалось.
Діставши з скарбнички монети на здачу,
Життя зупинилось чи просто награлось,
І дивиться в небо, що ллється під ноги,
Між напрямків світу, під смогом авто,
Де навхрест лягли із асфальту дороги, -
Стоїть між вогнями ніщо і ніхто,
Стоїть і мовчить, години марнує,
Марнує себе, псує панораму,
Нікого не бачить, нічого не чує,
В тіснім своїм світі розігрує драму.
Стоїть, не іде, та швидко проходить,
Завмерло, замерзло, зробило, як знало,
Його не обходить, з добром дружбу водить,
Тому і спинилось, тому і програло.
...................................
Небо знайшло в собі сили для снігу,
Непевні сніжинки забілюють світ.
Із розпачу хтось викарбовує втіху,
А хтось з часом нерви міняє на дріт.

(Ярослав Чорногуз. СЕКС-ОКТАВА)

Вона грати розпочне із ноти «до»,
І відчую я до неї «лібідо».

Зробить «піаніссімо» на «ре» -
Ми підемо з нею в кабаре.

Плавно перейде на ноту «мі» -
У готелі ми залишимось самі.

У бокалів дзвоні чути ноту «фа» -
Вже тремтить від збудження й строфа.

Пригорну її під «фа-дієз»,
Під Шопена «Героїчний полонез».

Губи скрикнуть ноточкою «соль»,
Як увійде в неї мій «бемоль».

Скінчимо разом на ноті «ля» -
Все було чудово – о-ля-ля!

Попрощаємося ми на ноті «сі» -
Відвезу її додому на «таксі»,

- Все чудово було, люба, і «мерсі»!


***********
Як рвонув я на бандурі ноту «до»,
Аж підскочило в слухачок лібідо.

Лиш зібрався ущипнути ноту «ре»,
А одна мене за руку вже бере.

-Милий, будеш тільки мій? –Кажу –Ага!
Ну а друга на коліна вже плига.


Назбігалося дівчат на ноту «мі»…
Серед них немов султан я у чалмі.

Закружляла мене слава й висота,
І почав я стриптиз-танець живота.

Чую – галас заглушив і полонез.
Це ж бемоль! А ми гадали, що Дієз!

Ну, стривайте! Доведу я вам усім,
Коли кожній відіграю нот із сім!

Постскриптум:
Довго грав я. Закінчив на ноті «соль».
І одна шепнула: «Я твоя Ассоль!»

у каві
розтоплені сни
лякають
своєю безмежністю
закривши від нас
самоту і гіркість
отої безпечності

корисливі цілі
рятують убогих
нема у них грошей
немає і Бога
відносність всіх дотиків
й рук
поміж слів

і видих
і вдих
жахає циклічністю
і випари долі
отруйністю меж
нагадують нам
про фінал

а сни
то частинки
всього й безкінечності
що вчасно рятує тебе
забравши туди
де щось справжнє ще є

Можливо все змінити знов
Знайти тебе мою любов
Повірити у почуття
І буть з тобою все життя.

Спинити час і знов іти
Туди де ніжнії сліди
Там де сльоза чистіш роси
Вмиває серця береги.

Як час біжить, іде життя
Кудись спішить без вороття
Мій дивний птах, моє крило
В осінній день своїм крилом
Зігріє нас і щастя знов
Прийде, як радість і любов.

Зимовий сад і літній день
І сотні літ і день у день
Малює дощ твоє ім'я
У сні весни моє життя.

Не шкода час, а лиш би знов
Знайти в тобі свою любов.

Мине печаль, затягне біль
І знов стрічатимемо ми
Ті барви нашої весни.

Вітер був жорстким.
Осипалось листя.
З гомоном людським
Все згорить в обійсті.

Вийде чоловік.
Стане край дороги.
Похилився. Зник.
Ніч. Не бачиш Бога…

Гомін нелюдський.
Вітер. Урагани.
Війни. Біль жаский.
Вершники-кургани.

Смерть і обеліск.
Гомін безгоміння.
Люди — це двійник
нелюдського ТЛІННЯ.

* * *

Асоціації на
“Страсті Господа
Нашого Ісуса Христа”
(укр. комп. Олександр Козаренко).
Страх і холод,
Що шматують душу,
і болем тріскає
Земля під ногами...
Невірні!
В страсі і бруді.
Полишаючи праведного,
В пустці молились.
У холоді...
Самотньо...
Пусто...
Смерть виголошує Істину!
...

Всі дзвони Надії
Переповнені болем.

Місія несподівана – гоїти листя осені,
Клеєм наповнити тріщини,
Знову ходити босими,
Снами приходити віщими,
Сніжно сміятися, лагідно,
Кутати руки в шалики,
Котити губами ягоди.
Світ розпочне ремісію,
Стане нам світло й радісно,
Тільки на час обіцяний,
За додатковою вартістю:
Звільнено від податку на
Додану теплоенергію.
Тулячись до коханого,
Переплітаючись нервами,
Клімат поділиш надвоє,
Подив зітре дизажіо,
Знецінені й прокарбовані
Серця дискутують наживо.

(Із циклу "Сливчукізми на ПМ")

Пан шановний Чорногуз
Має свій гарем із Муз.
Перша добре знає ноти,
Друга зустріча з роботи.
Третя першої не гірша –
Розуміється на віршах.

Ледь встига мотать на вус
Пан шановний Чорногуз.

2010р.

Акації аромоцвіття

гостро шипи боронять.

Щоб гоїти рани пилкáми,

чи треба роздерти серце?


Як зав'язі виб'є морозом,

чи будуть плоди солодші?

Про що говоритиме осінь,

як спрага слова осушить?..


2010

Колись у небуття навіки я піду,
Зринатиму лиш в спогадах краплинами дощу.
Безмежність всесвіту мене поглине враз,
Бо в світі цьому править всесильний завжди час.

Життя моє погасне, мов вогонь,
І серце перестане гучно битись,
Тепло не вийде з моїх вже долонь,
В очах промінню більше не відбитись...

Багряний захід сонця на схилі мого дня
Принишкне і згадає про все моє життя:
Про друзів і про рідних, про дім, в якому жила,
Про тих, кого всім серцем в житті своїм любила.

І дзвони церкви, де хрестилась,
Згадають душу мою грішну,
А дім, в якому народилась,
Коли піду, вже стане іншим.

З роками стане вулиця старою,
Кого любила - тих уже не стане.
Лиш в сад родинний за туманною стіною,
Сумуючи, душа моя загляне...

А я піду, не візьму в путь нікого,
Залишуся одна, як і колись,
Лише птахи співатимуть в дорогу,
Душа ж летітиме у неба синю вись...

Ніщо моя душа не забуває,
Вона є вічна, тіло ж - тільки тлінь!
...Я вже пішла, лиш птах все ще співає
Хвалебні гімни сонцю та землі...
1998р.

Рубаї

1
Хто не складав із совістю угоди,
І не шукав щодня собі вигоди,
З нащадками зустріне красен вік, –
Достойний він такої нагороди.

2
Я приберіг для вас аттичну сіль,
Вона з душі знімає легко біль.
Хто хоче бути лицарем печалі, –
Хай ловить шапкою по хаті міль.

3
Якщо ви лантух солі вдвох не з’їли,
То ваша дружба ще не має сили.
І воза не тягни під гору з ним,
Бо марно будеш – надривати жили.

Коли померла на твоєму тілі,
У лотосі, біля пупка прозріння,
З прагматикою вічного коріння,
Біля листви божественної сили.
Коли я рухалась у такт із твоїм серцем,
Що літаргічно плакало від карми,
Від злої волі, серцевини «дхарми»,
Була з тобою - ні жива, ні мертва.
Без діалогів, примх і синкретизму,
Строкато, епохально, небезпечно,
Хотіла обливати недоречно
Сльозами наші руки, хитро…
Я помирала в пошуках кохання,
На фоні біології і кривди.
А ти чекав, зібравши свої сили
Під ритми серця сонного мовчання…

Дотлевает луна.
Ты со мной. Я – одна.
И морзянка огней на стене.
Я с тобой соглашусь.
Я стерплю, не сорвусь.
Пусть потом будет плохо, но – мне.

Заберу твою боль
И останусь собой…
В ночь скользнув, растворишься в ней ты.
Наступает «потом».
С перебитым хребтом
Я, скуля, уползаю в кусты.

Отлежаться. Забыть.
В словарях истребить
Бесполезное слово «любовь».
Ты – пророк. Чист и свят.
…А спасительный яд
Выпью залпом – ты лишь приготовь…

Жінка-сонце, жінка-скульптура,
Не побита щастям та горем,
Вкрита глянцем гучна увертюра
Чорних брів, її синя безодня.
Жінка ангел без крил обезчещених,
З сильним голосом правди та ніжності.
В молитовнику віри, безмежності,
Рве бруківку байдужої сірості.
Жінка-сором, жінка-повія,
Полонена вовчиця алюзії.
Її плід ненароджена мрія,
Її серце – прірва байдужості.
«Три валети» - потрійна надія,
Не для мене з печаткою «бачення».
Жінка – сонце – ангел – повія,
Світло й темрява вищого значення.

я мала тебе розуміти
без слів і без жестів… так є
але все життя твоє – літери
недорозшифровані знаки
й у співі твоєї пташини
легенди не нашого краю
якщо і злетить на вершину
з-під снігу – і та не Крихая
і як не жалітися милий
на воду що є не гаряча
на холоднозимнобезкрилий
неспокій і душі незрячі…

... падав сніг на поріг...

Злився зайчик довговухий:
Назбирав на ковдру пуху,
Того, що зима-бабуся
З неба завжди стільки трусить,
Чемно приволік до хати
І пішов щасливий спати.
Зранку зирк, а з того пуху
ані знаку, ані духу.
І міркує: «От напасті,
Хто ж той пух зумів украсти?-
Слід малий, відбитки пальців,
Як у мого друга-зайця.
Тааак, сліди ведуть до ліжка...
Уночі підкрався нишком...
Ковдру пухову поцупив...
То не сон був! - хтось тут тупав.
От нахаба, от злодюга!
Я ж його вважав за друга».

Лінії на долонях — змії, бо мають шкіру,
Кубляться, і не знати, врешті куди повзуть.
Як молоко, їх ваблять то манівці, то віра.
Й доки ти гіпнотичний, доти їм значиш путь.

Лінії на долонях — ниті маріонеток,
Смикаєш тіло вгору — рветься урізнобіч,
Сплетеними ногами міряєш власне гетто,
А лялькарі сміються óбразами облич.

Креслення по долонях — витончене малярство.
Ріками у пустелі фарби розводить Бог.
Техніка досконала: многі твої митарства
Сходяться однією лінією на двох.


2010