Не збираю валізу
Оцієї пори
І нікуди не лізу
Зі своєї нори.
Зачаївся, мов миша,
У безпечнім кутку
В несподіваній тиші,
В непрогляднім смерку.
І, поезії бранець,
Не шануючий лінь, –
Повню репаний ранець
Скарбом власних творінь.
04.03.23

Душе моя, мій полудневий промене,
Осяйно так у ці святкові миті!
Не промини мене, о правдо, де
Шляхи твоїм сіянням оповиті!
Там гаснуть зорі, та не гаснуть ті,
Що в повноті себе уже святі.

01.01.2019

На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для цього скоростріли…
Ми відтепер з’являтимося скрізь
Не сплутати ніде ні з ким у світі
Дай Боже нашим правнукам - без сліз!
І рідше засинати у страхітті…
3.03.2023.

На чистих сторінках нового дня
Все – вперше, несміливим крапом кроку.
Останні дні пересічного року
Вертають в дім, де друзі та рідня.

Старий годинник, коні золоті,
Глибоке крісло в сонному куті,
На фото – лиця, схожі й вже не ті,
Дрібнички, звички спадком по житті –

Це все моє і я у тім усім.
Обійми мами, тиха колисанка...
Співай мені! – одвічна забаганка.
І линуть чари, я – вторую їм.

А грудень пахне снігом і вином.
А рік спливає в татову усмішку.
Ступають на протоптану доріжку
В цей дім щасливі миті за вікном.

Порожні сторінки мого життя,
Ох, скільки вас! Чи знати б, чи не знати,
Щоб крапом кроку сміло позначати
Красу, що в кожнім дні серцебиттям?

26.12.2018

Що ти, літуне, видів за горизонтами –
Грізними швами двох неосяжних твердей?
Я б тобі видала віру свою приземлену,
Як видають нагороди і таємниці,
Щоби не падала ниць, не зривалась з мого лиця,
Щоб заплітав її до сонячного вінця.
Промені, наче спиці.

Підіймай її високо, аж ген до тієї хмарки,
Котра пам'ятає в мені незграбну маленьку дівчинку:
В коробочках – світлячки.
Пальчики – сірнички.
Повне води не носи!
"Ер" не губи із "роси"!
Не сідай на коси!
Бігає боса.

Я зв'яжу тобі щастя павутинками,
Кольорові сніжинки на рукавичку,
Родимки-зірочки на круглому личку
Хвилинками-веселинками.

Ти знаєш, літуне, де обрій мого вчорашнього дня
І в який бік серце моє покотиться, якщо його відпустити.
Ти бачив з висот розперезаних, на чім проростало оте зерня,
І як його вітром звіяло можеш тепер засвідчити.
Та в розпачі не злічити
Зміїв підбитих.

Ох, усі добрі й недобрі, несіть до мене нитки,
Бо втрачу, бо втрачу, бо втрачу!
В кого думка легка, той в польотах своїх стрімкий.
Я ж – за важкістю й хмар не бачу.

Підійнятися б високо, аж ген до тієї пташки,
Котра упізнає в мені зерня зі своєї кашки.
Хай бачить, як виросла! Тепер мене з'їсти важко,
Та вітром подеколи ще здуває.
Літун проминає незнані зірки й планети.
За нитку його триматися – добра затія,
Та нездійсненна, наче
Притча про паперового змія.

12.2018

В ніч на Андрія виводжу твоє ім'я
Білим по білому. Випаде чи забудеться?
Ось тобі мить призначена, ось тобі грішна я.
Він чи прийде у сни, чи вкотре уже заблудиться?

Білим по бі-
Лому
Ломить сліди
Йому.
Снігом сади
Вкрива-
Є. Чи його
Нема?
Біле мені
Лице,
Серце йому
Оце!

Витягую із грудей
І грію об нього руки.
Тук-тук! – За дверима стуки.
Не знати б мені людей!
Тук-тук... Віддаю навік
Взамін на чуже ім'я.
Ось інший – мені чоловік,
А ось йому грішна я.

А може на те й зима,
Щоб ждати, кого нема?
А може на те і сни,
Щоб стрілися нам вони?

Тільки в ніч на Андрія, бо так вже спрадавна водиться,
Я виписую мрії примарно – по білому білим.
Стережи мої сни, адже й ніч зі світанком сходиться!
Дорожи моїм серцем – вирваним і зболілим!

12.12.2018

Богине моя, не плач! Я гину в твоїх сльозах.
Сніги мерехтять на знак величчя твого і гніву.
Дарма по твоїх слідах росте золота лоза,
Якщо у своїх же снах стрічаєш Пречисту Діву!

Мов частка душі в душі, мов ліва тобі рука –
Я терпну, коли болить твоє здичавіле серце.
Я – віра тобі та стяг, ти – повна життя ріка.
Я – губи, що їх твій біль торкає пекучим перцем.

Лягай на моє плече, робися малим дитям.
Ти – перли, яких повік не витопчуть пси і свині.
На вітер слова злетять, усе промине. Затям –
Ніхто на усенький світ не вартий сльози богині!

11.12.2018

Весна. Повітря злагідніле
В моїм замисленім саду.
Невидимої струмінь сили
У груди ллється на ходу.

Як тихо, затишно і чути
Ледь-ледь уловний шепіт віт.
Тут роздратованості пута
Життя міського скинув світ.

О свіжість подиху нірванна
П'янить, очищує до п'ят.
Немов у березні коханім
Вернулась молодість моя.

І я освідчуюсь в любові
Їй - найдорожчій, золотій.
Епоха мов нова, чудова
В моєму почалась житті!

3 березня 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Камін будинок гріє,
Ніч несе прекрасні сни.
І дитина гарно мріє,
У ліжку на боку сплячи.
"Моя люба, сонечко моє,
Спи кріпко, солодко,
Бо тільки в снах, побачиш личико моє,
Моя мила чарівна ти золотко.
Життя все складніше буде,
Багато принесе і горя і печалі.
Але як тільки зло тебе візьме,
Ти жени його найдалі.
Скажи мамі, як я її люблю,
І зітри всі сльози з ваших лиць.
Останній раз тебе я обіймаю,
Не сумуй моя дитинко, циць."
Встала дівчинка,
Й побігла весело до мами.
"Нашого я татка бачила,
Знаю, він спостерігає там за нами."
2023

Як ти, коханий? Чи гинеш без мене? Привіт!
Сонце блукає захмареним небом Полісся.
Так горизонт мій журливо сьогодні вознісся!
Та у зажурі прекрасний наш крихітний світ.

Чуєш, коханий, нашіптують долю ліси?
В їхньому голосі праведність і потойбічність.
Правда ж: кохання – це є і миттєвість, і вічність?
Тільки з долонь прочитати його не проси!

Знаєш, коханий, без тебе нещирі вірші.
Так усміхаєшся дивно – моїми губами.
Жменька туману і стільки ж доріг поміж нами.
Як ти зумів воплотитись з моєї душі?!

06.12.2018

Час змінити гнів на милість
і маніжитись весною.
Божа слава розсурмилась
над твоєю стороною.

Не дивуйся – Пасха скоро,
гусли дай своїм поетам.
Запроси мене знадвору,
напишу твого портрета.

О, королю, добрий пане,
український президенте,
веселися разом з нами,
йди під церкву на концерти!

Тут свята́ вода ще зранку
гріх фонтаново змиває.
Дай народу обіцянку
перед Богом, перед раєм.

Перед тим, як розговітись,
обіцяй не согрішити,
вчись за кожного молитись,
щоб для кожного прожити.

Гусли дай своїм поетам,
хліба дай своїм голодним.
Ми минуле розсекретим
під майбутнім святоводним.

Ми радітимемо разом,
тільки ти не схиб дороги,
перейнявшись новим часом,
свій народ веди до Бога.

5 вересня 1995 р., Київ

Солодкуватих ароматів
Цвітіння пролісків уже
Навколо них так забагато,
Що жоден ліс не вбереже.
Блакитно-білі первоцвіти
Серед галявин, з-під кущів
Очима блимають, як діти,
Від емоційних відчуттів.
Я в скрині пам'яті з дитинства
Донині пильно бережу
Цвітіння щастя й страх насильства,
Коли ступають за межу.
Милуюсь тільки первоцвітом,
А ось його чіпати - зась,
Щоби узавтра порадіти
Красі оцій міг кожен з вас.
03.03.23

Небо таке, наче Бог простягає руку
І відкидає локон з людських очей.
Стань у мені молитвою, тихим звуком,
Що на вустах неумисно тремтить ачей.

Стань у мені відбитком малого щастя
Й більшого, аніж відкрила б чужим очам.
Стань мені тим, ким нікому повік не вдасться!
Стань мені тілом, а я стану домом нам.

Адже, коли ти святість, то я є храмом.
Адже, коли ти гріх, я – земля покари.
Небо таке, мов у рай прочинили браму
І виглядають янголів, що заблукали.

29.11.2018

І все, у що я вірила, пройшло.
Сніги метуть – завбачливо безжурні.
Якби й мені, якби – в холодне скло!
Якби шляхи – не сон, сніги – не дурні.

І легко сипле, лагідно торка...
І грішно тане, і ніхто не спинить.
Якби ж могла змести твоя рука
З чола – сновиддя, з тями – гострі кпини.

24.11.2018

Доки осінь байки тріскоче і морозить незграбні руки –
Цуцик злизує з шовку носа прілі ягоди, що дощі.
Вуйко ліс, із колиски лисий, знов міняє свої перуки.
Люди-пряники, люди з цукру до домівок біжать мерщій.

Кожна ямка в моєму серці стиха булькає на негоду,
Скрипи вулиць під тиском неба пишуть партію під кларнет.
Скільки в душу не задивляйся – не побачиш її зісподу.
Скільки осені не пручайся – не порвеш із думок тенет.

Нитка пам'яті тонко в'яже, різко ріже і йде вузлами.
Кожна строчка в моєму серці тягне соло, що ніжний щем.
Трохи музики не завадить, трохи музики поміж нами,
Доки в спогадах тануть люди, наче пряники під дощем.

16.11.2018

Ця вічноголодна вигнанка осінь гризе галуззя,
Висмоктує все найпоживніше і найсмачніше.
Аж важче стає дивитися в очі зрадливим друзям.
Аж менше любові візьмеш там, де брав раніше.

Лишайся одначе по той бік і осуду, і покари,
Колючого дроту чи то з поглядів, чи з укусів.
Вже купчиться синява неба стовпам димовим до пари,
Бо спалено жертв, опалих в останній її спокусі.

31.10.2018

Нас змалечку рідні й нерідні навчають,
Як в цьому світі жити.
Але майже ніхто не каже,
Як навчитись любити.

Дівчатко привчають принцесою бути,
Жити для себе, про всіх забути.
Хлопцю дарують дитячу зброю –
Роблять з нього супер-героя.

У сотнях дитячих ігор закладені
Ідеї: дурити, ламати, вбивати.
Та не дарма ж у народі кажуть –
Що посієш, те й будеш жати.

Здається, у храмах могли б навчити
Головному посланню Бога – любові.
Але релігії також замішані
На владі, грошах та вірних крові.

В священних книгах народів світу
Описані всі можливі прояви
Любові Бога й любові до ближнього –
Не хочу зараз це повторювати.

Любов існує. Вона живе в тих,
На кого впали Божі зернини.
На жаль, серед океанів людських
Це поодинокі перлини.

Незвичні для звичного світу люди
Приходять до ближніх – ті їх не сприймають
І викидають любов на сміття,
Потім кажуть: «Любові немає».

02.03.2023 р.

Моя втома закутана
тяжким болем.
Її крила обвиті
вогким повітрям.
Засмучені її очі,
як неба нічного тінь.
Заплутані пасма її
страшного небуття.
Не стріти її на розі
й на нічному перехресті.
Границі вічно плутаних доріг,
забутих вічних темних літ.
Збіг зовсім різних
у призмі марева стежок.
Тих мороком залитих
відбитків нічних зірок.
Моя втома поруч з небом.
Із високим чорним силуетом.
Я чую голос її сумний.
Тремтячий він, тонкий.
Від млості ледве дихає вона.
Так трепетно чутні її слова.
Так боляче сприймати біль,
що лине дзвоном звідусіль.
Десь на одній з безлюдних,
заплутаних доріг.
В долині вічноквітучих слів,
засне втоми тихий спів.

02.03.2023

О, сьогодні вона заговорить тебе.
На ній маска, - маска давня, лиха, потворна,
Вона виходить з куліси розірваної пополам
І в обійми холодні горне.

- Ядолов! Ядолов!
Наче марево, морок марево!
Сон тобі не потрібен, звикай
Ти, до світла брудного, тьмяного,
Відізвись, не мовчи. Давай
Ми з тобою, як слід поговоримо.
Про сонце, що морок – марево,
Як і потяг, вагон, купе, як
Планета, як все, що тобою створене.
Все, що бачиш і чуєш могло –
Не існувати.
Що вічність – це вічні випади,
Омана, твоя мара, що примарилась, просто випадок,
Чи не скажеш мені, що я
Порятунок і вихід з картини,
Що морок – наступне життя.

Мучить безсоння.
І впираючись в холодні пальці,
Між ключиці кістлявих крил,
Тягне до тебе череп з очницями,
Які ти колись любив,
(Як Гамлет бідолашного блазня Йоріка).
Чорний місяць з очей її сходить
Розливається нафтою плаття опівночі,
Ах, це марево, морок – марево, - не проходить
Над тобою всесильна, велично стоїть
І кличе, кличе, кличе:
- Ядолов! Ядолов! Глянь на ту,
Що тебе привела до відчаю,
В ній відчаю більше було.
Поглянь – усе, що ти в ній любив,
Все землі до останнього віддано;
Вітер сонце її погасив.
І мистецтво твоє не вічне – тлін,
Прах, попіл, пил – ніщо!
Твій голос вона не почує,
До себе ніяк не покличе, той голос
Пропав зі щоки, і що,
Більше його не буде, нещасний романтику, а ще
Чи тебе дочекається серце,
Що сіяло з її очей?!
Я потрібна тобі, мій друже!
Глянь – ти блідий і скажений вщерть!
Ти нездужаєш, ти обезумлений
А тому порятунок – смерть!
Що сходить в моєму обличчі,
Зводить брови від радості в серп
І стинає твою печаль.
Я знаю, тобі не спиться,
Ти згадав свій роман тепер,
Початий давно й недописаний.
І от
Замовляєш і мучиш себе,
Виправдовуєш все і частково
Ловлю блошиць, але
Як бач – не спіймав жодної;
Впевнившись, що в чернетки
Писати спробував, а відтак –
Програв усе.

Скоро сонце зійде, розвіється,
Скоро сонце твоє проковтну!
- Ядолов! Ядолов! Ядолов!
Відступала вона і він
Вчепившись у нафтове плаття
Нарешті озвався: - Я тут!
Світало.

02.06.2020

Коли до нас прийшла біда –
кати з мечами,
Коли нас нищила орда-
ВОНИ МОВЧАЛИ.
Коли згвалтовані жінки
Від мук кричали,
Та в мить сивіли малюки-
ВОНИ МОВЧАЛИ
Коли вивозили зерно,
що підло вкрали,
створивши голод, все одно-
ВОНИ МОВЧАЛИ
Коли у Бучі й Ірпіні
дітей вбивали,
земля палала у вогні-
ВОНИ МОВЧАЛИ
Коли людей, немов собак,
у рів спускали
у фільтраційних таборах -
ВОНИ МОВЧАЛИ
Коли на села та міста
фосфат кидали,
Та біснувалася орда-
ВОНИ МОВЧАЛИ
Не дай Госп-дь, понад усе,
щоб діти знали,
як світ загинув через те, що
ВОНИ МОВЧАЛИ.........

Тим, що вірять в безсмертя,
він дарує і вічну пам'ять і вічне життя
Я ж повірила в смерть
І в кінечність мого буття...

Вірю я в безкінечність часу
Що тече і тече невпинно
І живу під цим дивним гаслом:
Вічний час але тіло тлінне...

Вірю я в те що мить спливає,
Непомітно, як серця стук
І що все насправді важливе
Відбувається вчасно: тепер і тут.

Всім дається по їхній вірі:
Запитай себе, у що віриш ти?
Хто ти, той, хто піде у небуття в зневірі
Чи той, біля ніг якого усі світи?

Це не дощ, це не дощ, це освячення душ!
Пробуди і мою, – попрошу.
Цю розпачливу тишу нарешті поруш,
Бо її із трудом виношу.

Сіє осінь круг мене буденні слова,
Множить прозові прісні миті.
І у цім нерозривна жура обвива,
Мов сновиддя шовкові ниті.

Ох, не муч же, не муч, не занедбуй мене!
Я є річка – гірна, бурлива.
Мій потік із віків у віки дремене,
Як до цього сповадить злива.

Я – вразлива весна, я є спрагла дощу,
Перебуду й по нім – прибуду.
Це не мить грозова, це мій голос ущух,
Це мовчання скачалось в груду

Грубу. Грузну у сни.
Помовчу до весни.
Восени грім не пестить груди.

Та у цій таїні
Листопадових днів,
Мовчазливих дощів і сутінків

Є щось дивно терпке,
Щось минуще, легке,
Незбагненно мені знайоме.

І буденні думки підкошені. І звикаю до холодів.
Це не дощ, це не дощ, це слова із віршів
Панни Осені.

04.10.2018

Намалюй мені шлях і осипаних листям нас,
І холодний пейзаж, що його не зігріє час,
Й чорно-біле крило мого янгола із небес,
І краплини в промінні – прозорість малих чудес.

Заплітають роки сиву косу своїх сестер.
Я ховаюся в светр, я утаєна відтепер.
І торкає печаль надто легко моє чоло.
І здається картинним усе, що колись було.

І мов янгола тінь, криє бусел мене грудьми.
Восени відлетівши – з птахами вернемось ми.
На перетині снів, де лиш риси колишніх нас,
Чорно-білим пером намалюй мені кращий час.

28.09.2018

Тебе без волонтерів вже не вгамувати
І довоєнний стан й розбещений порив -
Будь де і будь коли усіх допригощати…
Бувало й навздогін… Бувало й поміж злив…

ДочкА на чужині… дзвіночки - передзвони
І пояс часовий, хоч часом й не з руки
В захлип вона не раз… ти уявляв як тоне
В колоді карт без дам… а ще писарчуки

Вона одна - одна… чужа посеред вулиць…
Ти в хаті у своїй заляканий чомусь…
Такий собі один, з минулого прибулець
А поруч кішок сто і тільки єден гусь…

І вас без волонтерів вже не вгамувати…
2.03.2023.

І я люблю тебе, як звичку найганебнішу,
Як сон, що бавиться зі мною й не приходить,
Як паморозь, таку красиву здалеку,
Що хоч бери і обморожуй ноги.

І бігла би, бігла би, божеволіла б! От би
Босоніж по осені в зливи та буревії,
Щоб ощасливіти раптом! Та я ж так не вмію.
І бачу аж кожну із твоїх вад.

А ти в мені – риками водоспадів.
А ти – зусібіч ім'я моє кличеш.
І я горілиць обезсиліла падаю.
І я люблю тебе.

26.09.2018

Боже, Боже, приходь до мене, як мисливець іде до пастки!
Пташка вирвала власні крила, пташка змучилася за ніч.
Що Ти, Господи, переміниш у хвилину її поразки?
Скільки немочей впаде долу? Скільки випросить в тебе стріч?

Віра знає круті стежини, що крізь терни ведуть до сонця.
Де осіло терпке розпуття, там босоніж ступає Бог.
Бачиш, пташко, цей слід глибокий твого Доброго Охоронця?
Чуєш, пташко, солодкі співи і відлуння прийдешніг змог?

Небо мжичить серпневу звістку, заклинає шляхи на вирій.
Тріпотливого серця бранка заздро проситься у політ.
Боже, Боже, якщо в молитві я слова позабуду щирі,
Принеси до моєї пастки Свій повік рятівний привіт!

19.08.2018

Дружинники у гридниці сидять
По лавках, дослухаються уважно,
Що статний воїн біля столу каже,
Бояться, навіть слова пропускать.
Бо ж той із Холма поспіхом примчав
Від галицького князя, від Данила.
За день до того вістка прогриміла,
Що той здобув під містом Ярослав
Велику перемогу і розбив
Ущент загони ляхів і угорців,
Які були на Ростислава боці,
Він собі Галич здобувать привів.
І от вже нині поміж них сидить
Той, хто на власні бачив усе очі.
Розповісти погодився охоче.
Тож як тут можна щось та пропустить?!
Дружинник, зразу видно, говіркий,
Розповідати дуже полюбляє
І вміло так про все розповідає…
- Отож, ви пам’ятаєте-таки,
Що галицькі бояри довгий час
Скорятися нікому не хотіли.
Князями, як хотіли, так вертіли.
Тож, як монголи вскочили якраз
В Угорщину, відмовились служить
Данилу, Ростислава запросили,
Що князеві Михайлові був сином,
Чернігівському. Довго усидіть
Він там не зміг. Монголи повертались,
Тож Ростислав одразу драла дав.
Данило повернувся й знову став
У Галичі за князя. Та скорятись
Той Ростислав й не думав. Полетів
В Угорщину, щоб помочі шукати.
Король пообіцяв підмогу дати.
Той помочі ще й ляхів захотів,
І з Кракова ту поміч обіцяли.
Ще ж Ростислав свою дружину мав,
Тож сил собі, здавалося, зібрав
Достатньо, щоб той Галич звоювали.
Ще й галицькі бояри піднялись,
Щоб Ростиславу в тому помагати.
Чи зможе хто супроти нього стати?
Спочатку на Перемишль подались.
Узявши місто, рушили гуртом
На Ярослав, хотіли швидко взяти.
Ворота їм не стали відчиняти,
На їхній бік не перейшов ніхто.
Тож довелося місто облягти…
Велись безпечно, навіть і турнір
Під стіни Ярослава влаштували,
Поки вночі залога не напала.
Відбились, правда, але із тих пір
Укріпленнями місто обнесли,
Аби нікого звідти не пускати.
Тим часом вісті стали долітати
Данилові. І в Холмі почали
Збирати військо. Князь мерщій послав
До брата, до Василька. Окрім того,
В Литву, просити помочі в Міндовга,
В Мазовію, щоб Конрад помагав.
Та лиш ото Василько в Холм прибув,
То вже других очікувать не стали.
Ще по дорозі половців прийняли,
Союзний хан прислав, лишень почув.
Із військом тим і рушили в похід,
Аби даремно часу не втрачати.
Двірський Андрій рішив вперед помчати,
Щоб стан речей розвідати, як слід.
Він Ярослава скоро вже діставсь
Із того боку Сяну та дав знати,
Що вже не довго поміч їм чекати,
Щоб Ярослав упевнено тримавсь.
Полки вже наші Сяну досягли.
Ніхто не сторожив мости і броди,
Тож половці їх подолали з ходу
І стали так, щоб з військом ми могли
Спокійно перебратись. Вороги,
Хоч би й хотіли, не змогли б завадить,
Бо половцям не просто дати раду.
А, може, плани в них були другі?!
На боці тім князь військо розділив
На три частини. Брат Василько – справа,
Аби із військом ляхів мати справу.
З ним волиняни всі його були.
А двірському Андрію уділив
Він центр війська – проти Ростислава
І угрів, щоби стримати їх лави.
Собі ж у війську лівий бік відвів.
Бо ж бачив уже добре, що Фільній,
Що серед угрів був за головного,
За яром став й частину війська свого
Тримав, щоб його кинути у бій
В належний час. Вже скоро бій почавсь.
Князь Ростислав дружину свою кинув
Проти Андрія. Наче, коршун ринув.
Удар страшний і наших стрій подавсь,
Не витримавши натиску. Тоді
Підспіли угри, ще сильніш насіли.
Списами наші лави проломили.
Аби не бути більшій ще біді,
Поволі наші стали відступати.
Данило кинув в поміч їм загін,
Але не здатен був пробитись він,
Не зміг ряди ворожі проламати.
І теж до річки мусив відступать,
Куди й Андрій відкочувавсь поволі,
Кидаючись в атаки. Але кволі
Удари ті зміг ворог відбивать.
Тим часом ляхи теж вперед пішли
На волинян. Схопилися жорстоко.
І падали убиті з обох боків.
І ті, і ті здолати не могли.
Коли ж у бій втяглися вороги,
Вже близьку перемогу відчували,
Данило зрозумів, що мить настала
І лиш йому здійснити до снаги
Задумане. Дружину свою взяв
І через яр подався на Фільнія.
Той ще чекав належної події
Та все на поле бою позирав.
І тут із яру виринули ми,
І вдарили. Данило попереду.
Угорці встигли зготуватись ледве,
Як ми на них натиснули кіньми.
Я бачив, коли Шалв з коня упав.
Як сам Данило ледь в полон не втрапив,
Але відбився, лише списа втратив.
Тут зразу Лев йому на поміч став.
Схопився з угром, списа поламав,
Хоч угра так на землю і не скинув.
Данило знову проти угрів ринув,
Нарешті їхні лави проламав.
А ми за ним туди, де був Фільній.
А той злякався, кинувся тікати.
Нам його стяг вдалося перейняти.
Князь розірвав його. Угорський стрій
Розпався вмить. Всі слідом подались
За втікачем. Як Ростислав побачив,
Що стяг Фільнія впав то, ледь не з плачем,
Щоб часом у кільці не опинивсь,
Велів дружині хутко відступать.
Андрій за ним й за уграми погнався.
Там десь Фільній до рук йому й попався.
Данило повелів його скарать.
І Ростислав теж ледве не попавсь.
Коня під час погоні вбили в нього.
Та угр якийсь, віддавши татю свого,
Порятував. Тож він нам не діставсь.
Поки ловили наші втікачів,
Василько ляхів теж зміг подолати.
Ударив так – ті мусили втікати,
Свої криваві гублячи мечі.
Проте Василько слідом не погнав,
Багато надто полягло дружини…
А вся піхота вража попід стіни
Під Ярославом, ледь відомий став
Їй битви тої результат, схопилась
І чимскоріш від міста подалась.
Чинити опір нам не спромоглась.
А нам усе добро їх залишилось.
Кого схопили з угрів, чи з бояр
Тих галицьких, князь повелів скарати.
Не захотів їх вини розбирати.
Не треба було затівати чвар!
Отак Данило ворогів розбив
Під Ярославом. Тож і угри, й ляхи
Тепер на Галич дивляться зі страхом.
Та і боярам не до боротьби.
- А що, литовці й ляхи прибули
Данилу в поміч? – хтось почав питати.
- Та прибули, як вбитих рахувати
Ми навкруг Ярослава почали.
Тож, що з тієї помочі від них?
Як бачите – й без неї обійшлися…
Тут раптом воїн з лави підхопився:
- Мені пора! – та й вийшов за поріг.

Чи цвіркуни за вікном, чи малі чортенята, чи голос чий?
Місяць виманює з хати тебе – заплутанокосу.
Дивна дівице, зтуманеноока, хибно йдучи – радій.
Просять на свято тебе нерозумну, тиху і босу.

Мавки ридають і моляться завше, коли їм ведуть сестер.
Коси розчісуватимуть гілляччям, немов хрестами.
Туга твоя в деревищі поселиться звіку, як відтепер.
Ніч проти шерсті гладить, мов рідна, тож не просись до мами!

Є, щоб коріння урешті пустити, і воля, і висота.
Та безприхильним лише дорога – свята оселя.
Вирвати тяму і вирватись з тіла – дурість? Жага? Мета?
Це цвіркуни за вікном голосять, а зверху – стеля.

02.08.2018

Я вечорію, п'янію, я розтікаюсь димкою.
Це поєдинок на гойдалках, вибрики сойки,
Це блискавиці, райдуги, спів хоровий громів.
Сон переходить мережчату кладку, стомою
Густо лягає на голову простоволосих мрій.

Вій мені запахи розкоші, кутай вітри матіолами,
Згортками древніх тайнописів, шлейфами попелу!
Ці аромати в мені проступають чіткими узорами,
З краплями трунку по шкірі – тонкістю ліній мехенді.
Тиша таких вечорів так п'яно звучить в піано.
М'яко ступаю, пірнаю, скуйовджую їм фіолет
Попід світилами Всесвіту, змінюю ритми вечора,
Шляхами молочними в ніч, в обійми її прохолоди.

Цвітуть матіоли поночі
Солодко.

23.07.2018

Сізіф штовхає свою каменюку і підлаштовує плечі.
Пилюка січе, як металу стружка, поглиблює борозни п'ят.
Час від часу лють розпирає скроні коротким спомином втечі,
Аж небо ричить і регочуть схили, луною звучить: вар'ят!

Аякже, вар'ят, підлабузник смерті, прабатько потуг намарних.
Роби свою справу, зухвалий блазню, коти свою вічність ввись!
Олімп перелічить улюбленців грішних і не знайде безкарних.
Боги все так само будуть богами, молись їм чи не молись.

І ось, як покара, стискає горло вершини стрімкої спрага.
Є мить, щоб зробити ковток свободи, і до підніжжя мерщій!
Це гра волелюбця, спокуса безсмертя, пекельна жага, відвага.
Сізіфе, нехай над твоїм прокляттям завжди ідуть дощі!

22.07.2018

Я сьогодні не встигла дещо.
Може – жити, а мо – щось більше.
Так міняють вірші на вірші,
Так за ляпас – не здачу, – решту,
Так прищеплюють дубу липу,
Накладають на опік пластир,
Так умовне беруть за власне,
Обезкиснюють сміх до хрипу,
А тоді, під гнітючість рішень,
Безумовністю заперечень,
Розпинають межу обмежень
На життя і на дещо більше.

19.07.2018

Ніжносте, перепроси!
Стань мені за осу –
Надокучай, жали,
Бо
Жаль в мені.

Жити без тебе ні...
Нібито наяву,
Вулицями, містами.
Ставна ж бо до очей!
Чуєш мій клич, ачей,
Чи заблукала?

Прикро.
Мчаться лукаві дні.
Багнеться простоти.
Мечеш мені: прости!
Мальвами прорости!
Хтось насадив їх тут,
Перевернувши сірість.

Я б не повірила в
(Міра мого добра...
Міра в мені краси...)
Те (не любила їх),
Що так буває.

Але ж буяє і
Це не моя вина.
Ні, не моя вона,
Як не моя заслуга, що
Ти для усіх одна
І для усіх усе.
Тільки тебе в мені
Не вистачає.

Ніжносте, перепроси.
Я (не зі зла) прощу.
В місті нечастих трав,
В миті квітчастих вулиць,
Звично, як вдих і видих
Чи як обридливість лиць,
Ставна ж бо і проста,
Терпко в уста цілуєш,
Стань за нестерпність же!

Жити без тебе – ні...
Мечеш квітки до ніг.
Вжаль мене за усі
Прикрі жалі.

11.07.2018

Ну що простити можеш ти мені?
Скажи на милість, що тобі я винен?
У тебе світу – те, що у вікні,
а зліплено усе – з рудої глини…

Але у мене бачення своє:
добра і зла, поко́ри і сваво́лі…
У ко́го совість, хоч на йо́ту, є,
той не зламає і мало́ї долі!

У ко́го є хоча б мала́ душа,
хоча б краплина честі, власні діти,
той після себе бруду не лиша́,
аби проще́ння потім не просити.

У серці не тримаю всякий «хлам»,
ніко́ли зла ніко́му не бажаю.
Лише́ борги тихе́сенько роздам
і про обра́зи – миттю забуваю!

– Як добре, мамо, що Ви уже
десь там далеко, де мир і спокій.
Господь, я знаю, Вас береже,
а я у яві живу жорстокій.

У нас тут, мамо, іде війна,
лише недавно село звільнили...
В льоху сиділа всі дні одна,
молила Бога, додав щоб сили.

В садибі хати уже нема...
Та що там хати – села немає.
І тільки річки бліда кайма
руїни вкупі оці тримає.

Де квітнув сад наш, тепер пустир,
гілля опале і вирви, вирви...
Димить около уздовж і шир,
дивлюсь у небо, немов із прірви.

Ви, ма́буть, теж там – у небі тім,
відсіль за димом я Вас не бачу...
Нема життя тут, в селі пустім,
ось вийшла з льоху – стою і плачу...

Учора звістка прийшла сумна:
в бою загинув синочок любий...
Така в нас, мамо, іде війна –
кривава й хижа, аж до загуби...

9.02.23

Як приємно і цікаво
Розглядати білий світ,
І змальовувати жваво
Світлотіні плинних літ.
Тільки фарб не вистачає,
Та все менше полотна, –
Для побаченого раю
Поза отвором вікна.
Отака моя забава –
По собі лишити слід
Про приємний і цікавий
Дивовижно гарний світ.
02.03.23

Із трав настоєм, напіввідмацьким
Причарувала серце юнацьке.
Тільки-но випив, в лиці змінився.
І ти сказала: «Цей не годиться,
Із ним не буде більше любові»
Та й покохала хлопця другого.
А тому, кого причарувала,
Свою сестричку подарувала.
А він хоч і був іще під чарами,
Збагнув одразу – сестра не пара.
Всю ніч простояв: не та розмова.
Не та розмова, не тії слова,
Не біле личко, не чорноброва.
...Тож уникайте, хлопці-коханці,
Тих, хто збирає квіти уранці.

Намагаючись зрозуміти, що таке дуб,
Дві людини рились в прілому листі.
Вони так робили років зо триста,
Та Богу набридло дивитись на тупість,
І грянув грім із ясного неба,
Бо натякнути якось же треба.
Одна людина від переляку
Сховалась в будку, немов собака.
Інша людина глянула вгору,
Все зрозуміла і посміхнулась,
Залишила дуб і пішла битим шляхом,
Адже наш світ на дива багатий.

02.11.2017

Небо суне, неначе стадо сивих буйволів до водопою.
Лоб до лоба скрегочуть колії і колеса товарняків.
Калабаню бентежать падалки аличі та хлопча стопою.
Сонце мече тривожні натяки на замружених вояків.

Тут буває, що час зупиниться чи припізниться по маршруту.
Тільки падає, не стидається, певне, знічев'я, алича.
Хтось поодаль втрачає з лайкою власну гідність, з трудом здобуту,
А мені до колін оголених припадає брудне циганча.

06.07.2018

Надщерблене небо літеплом повного горизонту,
Як медом у молоці, напоює змучений день.
Приходять думки, кульгаючи, наче вернулись з фронту,
І просять мене чимдуж колискових співати пісень.

Ой люлі, ой люлі, вже під стріху злетілися гулі
І стишена днина пурхає, лічить собі години.
Пірнають у пух, забувшись, битви думок минулі.
Ой люлі, та й люлі, не тривожте цієї дитини!

Лиш роси, дурненькі, що до ніг мені туляться щиро,
Відсвічують золото меду й монетно котяться в ніч.
Надщерблене скраєчку небо готує літепла миро
На день догораючий, що стікає примарно з пліч.

29.06.2018

Шановний, відомий, багаторечивий,
Шляхетний та мудрий, (та модний!) поет.
Напевне, коханий, та мабуть, красивий,
Вам треба карету...Чи кабріолет...

Бо пішки якщо ви і ходите, - тільки
Десь суто по хмарах, чи пак - по верхах.
А скільки прихильників, відгуків скільки!..
Та я не насмілилась...Виборов жах...

Хто я, і хто ВИ...А чи є у вас жінка?
Навіщо запитую? Смішно самій...
Така змалювалась (на стелі) картинка, -
Як жінці даруєте віршів сувій...

І кажете так: "Прочитай, моя мила,
А потім підемо з тобою в сади"...
...А жінка у кухні вечерю зварила...б,
Якби ви принесли відерце води...

Залиш собі мої присвяти!
Покинь на мене нашу вічність!
Ніхто не здатен подолати
Такої вирви часової.

Я навчена собі брехати –
Найнепомітніша погрішність.
Найдосконаліша поразка –
Котра з собою у двобої.

Хай накладуть мені пов'язки:
На очі – грубі, непроникні,
На рани – білі, всепалючі,
А гіркотливі – на вуста.

Бо не просила в Бога ласки
На власну долю марносущу,
Але налити щастя гущу
Молю в твою, бо ще пуста.

Та поміж нами прірви й кручі –
Ні час, ні місце не співпали.
Чи янголів за те скарали,
Що люди до розлуки звиклі?

20.06.2018

Коли в тобі скінчився день,
Аж ніч заплакала раптово,
Коли в тобі немає слова
І не співається пісень,

І лінь дивитися на світ,
І тінь сповзає аж у п'яти,
Коли у грудях – стужа м'яти,
А під очима – темінь літ, –

Якої жили увірвати,
Якого збутися ребра,
Щоб ноги визволити з вати,
Зцідити думку з-під пера?

І що залишиться по тобі?
Життя чимдуж ковзне по лобі,
Бо найстрімкіша ковзаниця –
Це вічність, що стирає лиця.

18.06.2018

Стає душа на виднокраї.
За нею – смута і полин.
І так полошить чорні зграї,
Що ті здіймають рваний клин.

Пташиний вереск. Неба пломінь.
І промини, й не пом'яни
В крилатій висі гострий промінь,
Коли утишаться вони.

Цей край убраний бур'янами,
Як в ткані сонцем килими,
І буде витоптаний нами
Ще до покінчення зими,

Ще до покільчення дороги.
Душе, а здужай не злягти,
Коли узриш, стоптавши ноги,
Що розпорошено хребти,

Що розверзались океани,
Що розкололись небеса.
Чи ти поплачешся на рани,
Як доторкне тебе краса?

Ні! Стоячи на видноколі,
Пройшовши вічність до мети,
Зневаж свої звитяги кволі,
Наважся через край піти!

18.06.2018

Гір нема! –
Як вирок, як холодна долі відплата.
Ось кіно, дивися його і не май претензій!
На тобі – острівець святий,
Латка неба і власна хата.

А що коли Монтеск'є помилявся?
Переоціни себе, дій!

17.06.2018

Вдаряються об вітряне крило
Високі чола нашого мовчання.
А кожен червень, як нове повстання
Супроти певності, що щястя відбуло.

Падуть пелюстки, мов зів'ялі дні.
У запитаннях оклики змістились:
Люби́ть мені чи не люби́ть мені?
Ох, як ми неосмислено простились!

Ох, як непевно кружеляє мить,
Котру життя ромашкою зриває.
Бунтує червень і єднанням снить.
Та що йому на долю випадає? –

Високі чола, вітряність, віки,
Імен відлуння, перехрестя й годі,
Останній доторк теплої руки
Й сліпучі цілі, змінені відтоді.

Збентежиться аж надто звичне: ю!..
А далі – грім і оклики, й мовчання.
Я вбережу лиш усмішку твою,
А червень вбереже твоє кохання.

15.06.2018

Чому ж так складно
полишити уявний світ?
Було це все ж даремно.
Ба більше, нестерпно боляче
терпіти щодня.
Яким здається пеклом
реальний світ.
Бо так вже чудово
вигаданий ідеальний всесвіт.
Такий неосяжно прекрасний.
До подиву простий
і водночас такий складний.
Здається, його загадку
не зможе розгадати ніхто.
Чому так приємно жити там?
Реальний світ цілком набрид.
Ніщо вже, мабуть,
не змусить ще раз
повірити в брехню.
Ще раз довіритись комусь
і відчути себе покинутим.
Наврядчи схочеш
повернути всі страждання.
Таким вже став цей
жалюгідний світ.
Такою реальність буває жорстока,
та без неї не існувало б життя.
Його не змінить час,
не зміниш і ти.
Тобі під силу йти вперед
до неминучого кінця.
Того, що манить твоє серце
поринути в обійми спокою.
Він кличе тебе пошепки,
непомітно ведучи за собою.

28.02.2023

Березневого неба склепіння
Уквітчали сузір’я дрібні
І зірниці оті, що незмінно
Цілу зиму сіяли мені.
Це вони невідступно щоночі
Яскравіли в холодній пітьмі
Наді мною в години урочі,
Залишаючи слід на письмі.
Бачив їх восени, а улітку
Рахувати любив до світань
Зорі всі, наче друзів, чи свідків
Моїх дум, намагань і діянь.
Незрадливі, безмовні, мрійливі
І привабливі зору, – вони
Боронять сподівання на диво,
На яке жду цієї весни...
01.03.23

ІНемає істини тієї,
що буде правдою одною,
і за оказії такої
немає правди однієї.

У кожного своя дорога,
аж поки однієї миті
усім засяє у зеніті
стезя до Отчого порога
всього одна у цьому світі.

ІІНе поклоняюся чужому,
лукаві душі оминаю
і на амвоні золотому
у мене ідола немає.

Ані свободи, ані волі
не продаю і не міняю.
Герої однієї долі
і воїн, що один у полі,
і одинак у хаті скраю,
і перехожий у юдолі.

ІІІМинаючи земні тенета,
долаючи тяжіння, втому,
усі полетимо додому,
у всіх одна обитель – Лета,
де не прощається нікому
обман, гординя і вендета.

02.2023

***
А на болота́х своє корито
має кожен урка-генерал...
і свої копита
ця «еліта»
не відкине, поки править бал.

***
А їхній цар, хоча і невеличкий,
але на цілу голову, – ку-ку...
свою «кубишку»
заховав у ничку,
але не пам'ятає, у яку.

***
А наш – герой, великий чоловік,
який за віру, армію і мову
іще... торік
нікуди не утік,
і в офісі пасе свою корову.

***
А урядовці – це чиїсь кишені,
куди ховають крадене бабло
і гривнями у жмені,
і зелені,
які іще «касірує» пуйло.

***
А слуги і зелені, і червоні
себе у владі проявили скрізь...
і темні поні,
і язикомовні
усюди сунуть свій поганий ніс.

***
А їхній кок годує пропаганду,
а наш тримає в шорах «марафон»,
а ми... направду
маємо не раду,
а мафію, що нехтує закон.

Апогей
А є чого сміятись і ридати
від того, що не афішує преса, –
чому мандати
мають депутати,
що захищають шкурні інтереси?

02/23

У провулках хиткого міста
Зримо падають на людей
Темні тіні всеневідпущеного
За негріх каяття.

Кам'яна маловірна невіста,
Побудована на піску,
Хамовито самокарається,
Коли й Бог відпустив.

12.06.2018