Зневірена душа втрачає крила
Дорогою невдач, падінь, скорбот.
Своя сорочка тулиться до тіла,
Коли чужа – іде на ешафот.

Він бачить у блакиті мертві квіти,
В деревах – домовини і хрести,
Бо більше неспроможний світ любити
Невільник люті, туги й самоти.

Гранітний щебінь розтинає груди,
Сумління нехворощю обросло.
Невже тоді черствіють серцем люди,
Коли втрачають хоч одне крило?

2005-2009 р.

* * *

Приснився Бог.
Здалось, що хрестияни –
І ті, і ті, і ті, що розп’яли...
А так поганськи, так якось погано,
Здається, ще слов’яни не жили.

Йде дощ – як час:
Всі миті скрізь і зразу.
Біблійний вечір.
І шумлять млини.
До смерті – нехіть, до життя – відраза.
І ностальгійне почуття вини.

Коней не вистача на всіх гарячих,
А на холодних – босих поїздів.
Приснився Бог.
Хтось грав у м’ячик наче,
А хтось на тому М’ячику летів.

Сердечне Сонце.
Листя – як сльозини.
Христос сміється:
Цвях не лізе в дуб...

І – голий Всесвіт в ролі батьківщини.

І зуб за око
І за тризуб – зуб.

Відро на чубі, у руці мітла -
Стоїть поважна баба снігова.
Із камінців і рот, і очка два
Морквина де?! Була – і загула.

Сліди дрібні ведуть на манівці,
Одні у поле, інші - ніби в гай.
Ото морока. Ну ж бо, відгадай,
Куди побігли снідати зайці.

2010 р.

Вигулюєш звіра своєї душі –
Вся в шубі на голе тіло –
Там, де птахам я хліби кришив,
Тут, де біліло.

Я тобі душу свою віддам –
Ту, що вже стала віршем,
Але ж ти, доле, така молода,
Що не повіриш.

Бій розпочався.
Померла хандра.
Жорстко і тихо.
Я тебе, голу, у храмі Дніпра...
Майже не дихаю.

Ми ніжно молимось
Мовою тіла –
Аж бісом басом виє зоря…

От ти вже й маєш те, що хотіла,
Що не згоря:
Віршів рукопис,
Хресну сніжинку
В п’яній траві.

– Ти мені, доле, будеш за жінку?
– Так. Я ще звір...

Я люблю, коли Ти щасливий,
Коли іскорки сиплеш з очей.
Ти тоді дуже ніжний і милий,
Не подібний на інших людей..

Я люблю коли Ти посміхаєшся
І не кажеш, що в думці твоїй.
Коли інколи Ти „виражаєшся”
Й не вмієш бути на мене злий.

Я вже трішечки схожа на Тебе,
Швидко й думатиму так як Ти
Й розуміти цього не треба,
Бо це внутрішні наші світи.
18.10.02

треми невладної пси
відгаркотіли роз`їли
з болю ланці цепеніли
що за гризота по тілу
тихо
вже все
не проси

біле обличчя мов стяг
виткане ниткою карми
сонця капличка – казарма
людно аж нудно угарно
путньо
попутно
в гостях

проситься просто в гортань
ліфт легеневий угору
винесли груди на кворум
розпачу голос прозорий
тихо
вже все
перестань

21 Січня 2010

Може не горби, може піраміди
Розібрати важко. Тиша. Узвіз
Дихають в обличчя мені переміни
У столиці світу чи в одній із

Розминуся з відчаєм осінню підсвічений
ну нехай дві тисячі, хай зима
так мені найкраще – так – непоміченим
відчувати навіть якщо нема

Я б і сам повірив та осокори он
виткнуться з-за мосту. Вúтворять далину
Звихряться за Києвом на чотири сторони
вітряні химерії та все в одну

Ох, комусь танцюється! як над покійником
ну куди ж їй дітися – вже здалось
Кажуть, що… Хай кажуть. А мені спокійно так
в хащі світу кажеться: «Ось…»

Ти будь поетом навіть сто разів,
Поетом будь разів зо триста.
І як би ти високо не злетів,
Подумай : Чи душа у тебе чиста?

Ти будь поетом посеред творців,
А не творцем посеред віршомазів.
Якщо хоч раз купився за гроші,
То ти себе самого просто зрадив.

Хвали себе і підноси до зір,
Не слухаючи , що сказали люди.
Нема ціни у творчості і мір,
Так було вчора і так завтра буде.

Так буде…Й ти поетом будь,
Поетом будь разів зо триста…
У цих словах одна єдина суть –
Душа творця повинна бути чиста!

І знов податківці слідом ідуть,
Слухають, слухають, наче локатори
Слухають голос пітьми,
Пестять лапами провокаторів
І за зірочку лягають кістьми.
О яка ж вона, зірочка на погонах,
Файна, маленька,
Пахне ковбасою і шкірою нових чобіт.
Прийди до мене, моя поліцейська
Блондиночко,
Хижа, мов дикий кіт.
Ти приходиш.
О розпач!
А я не мишка і навіть не кошенятко.
Я торгую обіцянки в роздріб і оптом.
Я збираю довіру зернятко до зернятка,
І гроші виманюю потім.
Випускай пазурі!
Я вийму отрути бурштиновий каламарик.
Ми з тобою такі різні.
Я бачив небеса до самого денця:
Близнюків, Південний Хрест та Стожари.
Ти бачиш тільки грати залізні,
За якими покидьки
І такі, як я, сіромахи.
Все одно сіромахи,
Навіть, якщо багаті та спритні.
Від цієї держави ніхто не втече.
Кому нидіння, кому труситись від страху,
А спритних ловлять на митні.
Отже чекаю, чекаю тебе щодня,
І жалію того, хто чекає тебе щоночі.
Твоя справедливість, о пекельна блондинко,
Дешева брехня!
Така ж брехлива, як твої зеленаві очі.

Тиждень дощило. З неба озера
Падали на землю, всотувались в пісок.
Навіщо живемо? Танці. Бербери
Байдужі, тверезі. Скачуть і скачуть.
Не розумію, де мій пасок:
Чи в шафі, чи на краю Ойкумени.
Можливо, він десь в безодні
Молочного Шляху,
І через його дірки сяють зорі.
Друзі блукають в синьому морі,
Друзі чудові. Не знає страху
Ніхто з померлих. Що їм втрачати?
Забити не зможуть. Не посадять за грати.
Цвіли конвалії, чистотіл,
Цвіли каштани і хризантеми.
Дід посадить дітей за стіл,
Щоби читати древню поему
Часів Енея чи навіть Тезея,
Що порятунок купив задарма.
Хто вам скаже, у чому карма
Сухих будяків чи дурної лілеї?

Білий пес
Вірний прислужник зими

Цієї фрігідної жінки у літах
З її постійними неврозами і заметілями

Він спостерігає за нами
Знає в обличчя всіх
Готовий якщо щось піде не так
Наче його брат вітер
Налетіти на кожного проектора тіней
Розірвати будь-яке міцне пальто
Іклами обійняти горло
Забувши про перешкоду у вигляді шалика
Ну зовсім як його брат вітер

Але він просто спостерігає
Вартовий цієї ночі

Перегортає її сторінки
Залишаючи нотатки на полях
Нерівним скавучанням

Ватра транспорту
Освітлює його величаву постать
Погляд
В котрому помістився б увесь спокій бетонних мостів

Білий пес
Вірний прислужник зими
Має однакові звички з хазяйкою

Він завжди йде не попрощавшись

безликий сум на полотні
стіна свіча стремена на коні
вікно розбите у пітьмі
і сіна гниль і вершники земні
виття і вила

земне усе до забуття
про волю просо і життя
де сон бере мале лоша
і сяє трепетна душа
в очах кобили

свіча згорить стіни впадуть
кобила і лоша помруть
і в нас життя лише одне
і що зробили ми чи не
не так зробили?

2010

Кімната. В кімнаті лиш ніч,
Давить на вуха оманливий спокій,
Можливо потрібно сказати вже досить,
Досить шукати того – що нема.
Янгол, княгиня, відьма, дівча,
Одна іпостасія грішного тіла,
Життя як омана вершин пізнання,
Ніколи не знаєш як саме потрібно.
Всі рухи в бік щастя, а що це таке?
У певні моменти здається все різним,
Ілюзії, мрії і навіть душа,
Бажання, флюгером змінює напрям.
Зриває та сіє хаос в думках,
Тебе на поталу викидує світ,
В нім важко прожити самотнім життям,
Та важче по справжньому щиро любити...

17.01.10.

Янтарной комнаты осенняя слеза
И в голубой оправе тихий вечер,
И в этой комнате – шальная бирюза,
И две свечи. Ужель зажгутся свечи?

И два зрачка – невольники ресниц,
Как два крыла свободного паденья.
И пустота очерченных страниц
Тревожит глаз,– слепое вдохновенье.

И в янтаре заблудший мотылек, –
Счастливой сказки несчастливый пленник.
И твой встревоженный распахнутый зрачок.
И каплет воск, и жжет твои колени.

А в остальном – шальная бирюза
И ворох масок, брошенных небрежно,
И чья-то безысходность и слеза,
И две свечи, застывших безнадежно.

Припливи-відпливи.
Хлюпоче вода, набігає
Просіює море між пальцями
Жовтий пісок.
А десь між камінням
Забилася мушля,
Й співає!
І що це за диво:
Дві пісні в один голосок?!
Сіресенька мушля
І прожилки білі по краю
Цілком непомітна,
Простацька, негарна,
А он
Дві пісні у ній оселились, -
І вже ціле море лунає
Як спомин,
Відлуння,
як покрик закоханим вслід
В унісон.

Місячне сяйво, в кімнаті бардак,
Сидиш у кутку, обійнявши коліна,
На личку твоєму потічки від сліз,
Картаєш себе, ну чому відпустила,
Чомусь не збрехалось ,що любиш його,
Скупилась на ніжність давала лиш натяк,
Він сильно кохав та байдужість твоя,
Убила у ньому кохання пориви,
Відчула самотність втрату значну,
Хотіла окликнуть, та пізно вже було,
На місці твоєму цариця нова,
Хоч він не кохав, його полюбили…



09.01.10.

З пісні ноти вимазав, стало менше синього –
блюзу нерозчинного в міжакорднім сні.
Нотно забарилися і лежали інеєм
на струні неторканій музи мовчазні.

Ніби вік непещені, ніби в пальцях виросли,
та осиротілими. Викохав їх біль.
На крижалах спокою, із тривкої щирості
я ліпив ніяково усмішку собі.

Та незчувся – вигрівся бас у деці-капищі,
загуло-закутало, ожеледь – на звук.
Як летіти – битися, а де впасти – знати ще б,
чи об вікна птахою, снігом на траву.

20 Січня 2010

Вся запятнана горохами
летних тонких сарафанчиков
кареглазой милой крохою
ты уже любила мальчиков.

А потом мозги им пудрила
контрабасом узких джинсиков,
целовала их зазубренно
в щечки рыхлые от прыщиков.

Отдавала им без жалости
длинных ног точеных линии.
Всем раздаривала малости
своей девичьей немилости.

Ты швырялась упаковкою
спрятанной души классической
и себя звала воровкою
своей жизни не лирической...

25.03.2001

Отдавалась тебе до последнего следа,
до последней слезы, полудико, взахлеб...
Серо-желтым туманом ежедневного бреда
заменяла газет бестолковый треп.

Доверяла тебе свою детскую старость,
бесшабашный покой и подъездную страсть
Растеряла мечту беззащитную даром
Отболела тобой..., надышалась всласть.

Провалила экзамен по счастью с треском
Твоим свитером грею души комок
Отпрощалась с тобой пешим ходом крестным,
Добавляя в вино вязкий улиц смог...

27.11.2000

Я научилась ненавидеть,
не плакать и не умолять.
Боялась раньше Вас обидеть
Сейчас нет страха потерять.

Я не пою венчальных песен
Я лишь кривлю в ухмылке рот
В саду на грядках грязь и плесень,
а в огороде старый крот.

Я не боюсь заматериться
и проязвить на Ваше "нет"
И дверь, конечно, отворится,
коль вместо Вас придет сосед.

Мне нравится, что Вы пройдете,
не постучав и не войдя,
а я вдруг "здрасте" уступлю зевоте
Раскаюсь ведь потом хотя.

Я привыкаю ненавидеть,
не плакать и не умолять,
и хоронить ту добродетель,
которой наградила мать.

Я научилась обижать Вас,
не верить, предавать и бить
Я изменила сотни раз Вам,
но научите Вас...забыть.

05.02.1999

Ти повернувся непомітно...
Так непомітно як і зникнув.
І серце радістю зігріте
Ховати ти давно вже звикнув.

Я не повірила ще досі,
Це наче мовчазний міраж.
І вже трапляються все рідше
Такі стосунки,як у нас.

Чекаєш ти і я чекала,
І днями думала про тебе.
І я тоді іще не знала
Чого мені для щастя треба.

Я помилялася не раз,
І ти також кривив душею.
Але всі рани змиє час
І стану я тобі зорею.

Щоб навіть у гірку розлуку,
Ти глянув в небо і згадав.
Як ти колись мене за руку,
Навік прощаючись тримав...

А ти мені вже відболів,
відкровоточив.
І вже не бачу я тих снів,
що ти наврочив.
Вже не шукаю я слідів
поміж пісками.
Колючий, зимний сніг замів
шляхи між нами.

У серці - пустка. Пташеням
вже не тріпоче.
У вирій за твоїм ім"ям
летіть не хоче...
Здмухну минуле із долонь,
нарізне й спільне:
лети за вітром і холонь,
бо я вже вільна!

О, мой кинжал – прекрасное творенья
Ты был мне дан руками благовенья
Преподнесен в подарок от нежного создания
На службу верную, для жизни блага и спасенья
Не знаю кто тебя ковал,
Но жизнью благодарен я ему,
Так потому что он тебя мне дал,
А ты - её уже не раз спасал,
И сталь твоя и гравировка,
Тверда, крепка в груди врага,
И так мягка, легка в моей руке,
Когда тебя я чищу и ласкаю
Когда прошу и умоляю,
Чтоб ты в смертельное мгновенье,
Подобно ветра дуновенью,
Унес опасность от меня,
И снова дал продолжить счастья бытия,
О, мой кинжал прекрасное творенье,
С тобой рука быстра, как мимолетное виденье,
С тобой не страшно встать – и замертво упасть…
Ведь что мне смерть-?
Одно большое горе,
За место жизни - многих, малых горь…
13.12.2009

Моя история проста-
Она про каждого дворового пацана
Который, не сгибался, и не сдавался
Который просто стоял и дрался
И даже падая, вставал не раз
Чтоб доказать что он покрепче чем алмаз



Моя жизнь чертовски проста
Она состоит из сильного броска
И не понятного взлета
Чем выше высота,
Тем больнее удар,
Но сильнее моя душа,
Тело не главное,
Оно ведь только оболочка,
Пройди сквозь презрение
Дойди до крайней точки
Не потеряй мочи,
Не заблудись среди ночи
Главное никогда не беги
Лучше выдержи удар судьбы
И с руки и с ноги,
Главное не упади,
Просто потерпи
Дай всем врагам сдачи
И уйди…
Восстанови силы, и опять выходи
Не закрывай жалюзи
Не прячься за спиной мамы
Лучше выйди, из толпы
И её защити.



Никогда не предавай друга
Ведь только он вытащит,
Тебя из замкнутого круга
И если что он поможет,
И ничто сломать вас не сможет
Только дружба устоять поможет
Ничто не расстроит
Друг душу успокоит,
Глаза на проблемы раскроет
От них укроет.

Мой рассказ кончается
Но жизнь продолжается
Живи и не бойся
Будь сильней, и не сдавайся
Собой всегда оставайся.
Живи и улыбайся!!!!!!!!!!!!!!!
05.04.2009

Маломовна дівчинка, що будує замок на березі океану –
зосереджено прикусує нижню губу, риючи фортечні рови,
крапелька за крапелькою віртуозно зводить готичні шпилі
та дрібненькими мушельками (без дірочок) викладає дахівку башти
(погодьтеся, мушлі з дірочками не надаються до будівництва):
«Дах протікатиме» (загинає один пальчик)
«А ще їх можна носити на шиї» (другий).
– Тут житиме золотокоса принцеса! – оголошує урочисто,
дбайливо сплітає кубельце із перетлілих водоростей,
ковдрочка – чаїне пір'ячко,
подушечка – із білого каменю...


Кирпатий хлопчик – шибайголова з облізлими плечима,
зі жменею ластовиння – наче білі мачинки розсипалися по шкірі –
годі й визбирати! –
зиркає лиховісно з-під картатої панамки:
– Ану стережися! Я ж – найлютіший пірат усіх п'яти океанів! –
падає шулікою на курятко маломовне: «Так тобі, так!» –
притоптуючи знічев'я
приминаючи кулаками
пісок до каменя
траву до води
... і мушельки з дірочками на груденятах дівчинки
ще довго-довго здригаються від ридань...

...бо не знають ще –
океанів лише чотири, а сіль – одна на всіх,
піщані замки для того й створені, аби бути зруйнованими,
що за мурами і ровами не заховаєш мрії золотокосої,
і чим більше даєш – тим більше отримуєш на віддяку,
не бійся своєї ніжності, хлопчику-галабурнику,
не бійся своєї вразливості, дівчинко-тонкослізко,
бо Життя відходить, як Океан при відпливі,
а Любов прибуває, як молоко у грудях.

На полотні душі малює віхола,
А на твоїм вікні червоні кетяги,
І сни ромашкові, і дні горіхові.
Пробач, що довго так до тебе їхала!
Холодні потяги, блукальці-протяги…
А тут, як завжди все – обійме втіхою.
Старенька яблуня, скрипуча гойдалка,
І всі мої пісні в гнізді за стріхою…
Тепло по закутках, в обіймах солодко…
І я, розвіршена, вже знову дихаю.
Квітасті спогади, в наливці ягідки,
Дідусь всміхається, годинник бігає.
А десь за вікнами дороги віхами,
І щастя в пригоршнях, і горе в міхові…
Колеса міряють шляхи засніжені,
І я пишу портрет – де дід усміхнений.

Ранковий Львів – життя вирує,
Усі спішать невідомо куди.
Либонь туди, де вітер долі дує,
Де ллється правда чистої води.
Куди не глянь – усюди люди.
Вони так хочуть встигнути кудись.
Біжать, біжать…дорогою в нікуди…
Так буде завтра, зараз є, й було колись.

У Львові день – життя невпинно
Дарує радощі, проблеми і думки.
І всі ми часто, майже щохвилинно,
На хрест невдач жалобні вішаєм вінки.
Та одночасно ми себе вінчаєм
Лавровими вінками перемог,
Втішаємось секундним нашим раєм,
Де кожен сам для себе в мить цю Бог.

Вечірній Львів – життя не в змозі
На свій вівтар покласти плин надій.
Бо день новий вже майже на порозі,
Який відкриє двері нових мрій.
Що зроблено, що треба ще зробити?
Думки сплелись в затійливе панно…
Як завтра день найкраще би прожити
Й знайти нарешті «золоте руно»?
2000

Он явился так нежданно.
Белый-белый снег.
И, кокетливо-жеманно,
Попросил ночлег.

Он укрыл собой всю подлость,
Грех и суету.
Он ловил улыбки солнца
Прямо на лету.

И по-детски так, наивно,
Вроде как шутя,
Превратил он старый город
В малое дитя.

Только завтра, к сожаленью,
След растает снега.
Вновь проступят пятна грязи
И исчезнет нега.
2000

Я навчуся мовчати під дощ,
Під рипіння ірландських паркетів,
Буду різати місто вздовж,
Під пищання поетів.

А тепер вже немає дзвінків,
Ти пішла і ліхтар погаснув,
Ти боялася гострих слів,
Келих б*ють не завжди на щастя!

Голуби жадно хватали крошки,
Снегом да льдом долго сыт не будешь,
Тень подставляла тебе подножки,
Тень разбивалась о грани блюдца.

В комнате ночь и чучело шкафа,
Подушка да мусс из твоих соплей,
Церковь ушла догонять монахов
Я побежал за ней…

зовсім як порхавка
наступиш ногою
і дим
ходиш
в коричневому пилку
розносиш по світу
притихлі тіні гепарда
а на ніч
воском заліпиш
розгойдані щільники печер
і хоч би оса яка
до плеча притулилася

вполювати
шматок живиці
прогорнувши оправу кори
роки за роками
розверстані
скріплені жилавим медом
перше ім`я тварини
на обвітренім корінці

ти ще єси
ти ще здатен різьбити тут
сотні інших імен
тамувати реєстри приручень
тільки з кожним надрізом
ліс відступає
і все важче стає
вполювати живиці
на їжу

хризантема і він
помруть
вітер
прогортатиме купини хмар
пориті небесним кротом
...о
тупотить
вони вже йдуть за тобою
вони вже близько
розсипані знаки води
по горбатій безодні
і нитка трави
з перерізаним горлом

тонкого сну зникоме відображення
на дні ріки - чи доживеш до дна
немов провини порскають ображено
ламкі комахи з білого човна
урізноводь -
любити і прощатися
урізноводь - ламати бильця слів
по котику по китиці по ратиці
по дотику рослини до землі
отак пророчі овиди збуваються
торкнешся сну і кола по воді
і біла піна різьбленої палиці
згортається до кореня слідів
до крил пера просякнутого виміром
до самоти що прогортає плоть
до виводу на крони білих вивірок
яких - у сні - прощає різноводь

Найбільше лихо на землі – духовна бідність,
Яка себе вдягнула в пишні шати.
Сліпої слави милі серцю грати
Підступно вп’ялись в душу – зникла гідність!

Найвища доблесть на землі – прийняти долю,
Якою б не була її сваволя.
Святий завіт ректи усім в недолі,
Нести прощення щире брату – виграв волю!

Найбільше щастя на землі – знайти любов,
Яка зійде зерном справдешнім в серці.
Дарунок Богом нам такий дається,
Аби розквіт стократно – світло в світ поніс!

Яйцелупи з одної купи
із курятника Кучми квочки,
та не зрячі всі – очами лупають:
на народ вилуплюють
очіки.

О народе мій! – з’їж пряженню,
чи ти смаженого не їси?
Претенденту не рвуть кишеню
безголосі твої голоси?

Яйцековичи,
яйцетігібки,
яйцеющенки,
яйценюки –
наших помислів
обмилки
і наш гріх…
бо і ми ж – такі.

2010-01-17

Ярина Тимош

Із творів Алекси Шантича (Сербія)
Завтра вже свято. Світло своє дивне
Лампада ллє, і вся кімната сяє.
Я сам. Годинник із кута лунає.
Час непомітно і безшумно плине.

Мороз надворі. Гріє піч поволі.
Лежу й мовчу, під головою – руки.
Лиш чую у вікно тихенькі стуки
Гілок горіхових померзлих голих.

Так, давній спогад під дверима наче
Чека і тихо в тужне серце стука,
Як друг, немов чиясь душа у муках
Із болем схлипує й зі мною плаче.

Колись давно, вечірньою порою,
Зима також покров гіллю плела.
Неначе сад кімната ця була,
Де тихе щастя плинуло рікою.

Як і тепер, лилось тоді проміння,
І сяяла ікона від лампади,
Приховував благословення ладан,
І тихо коливались світло й тіні.

Свічки горіли сальні жовтуваті.
Пахтіла ладаном уся кімната.
І, як на вічі, сіли ми, малята,
У захваті, що час у сніжки грати.

Під сивою вуаллю пару й диму
В печі вогонь палає жарко й живо
І смугами блискучо та грайливо
По килиму лягає й ними блима.

В м’якому кріслі батько сів спочити.
В устах у нього люлька задиміла.
І погляд його сонний, добрий, милий
Далеко поблукав цієї ж миті.

А біля нього матінка присіла,
Як символ щастя. Лагідна, бадьора
Сорочки шиє нам на свято скоре
І час від часу поглядає мило.

Кільця почулись стуки за дверима.
«Напевно, Петар це!» – гукає тато. –
«Завжди він любить щось розповідати.
Відкрийте дядьку!» І, як вир нестримний,

Щоб двері відімкнути, ми женем.
Й старий сусід, високий, наче хата,
Обтрушуючи з шапки сніг лапатий,
З’явився на порозі з ліхтарем.

І кожен з нас летить йому в обійми.
І мати його радо зустрічає.
А він іде до батька й всіх вітає,
Розпитує, як живемо усі ми.

І сяє щастям наша вся кімната.
На кожному чолі святе щось, миле.
Закручуючи вус, сусід уміло
Почне старі казки оповідати.

Ковтаємо ми мовчки кожне слово.
В той час як за вікном мороз, метілі,
Серця тремтять від радісної хвилі
Й чекають, чим завершить дядько мову.

А потім тато, ясний, як сонце раннє,
Узяв би гуслі у жилаві руки
Й почав би під зворушливії звуки
Прекрасний спів про Страхинича Бана.

Мені здавалось, пісні кожне слово
Неначе стало ніжною росою,
Що мерехтить, блищить і наді мною
Краплинками зтікає знову й знову.

Які ж далекі дорогі часи ті!
Обличчя рідні, вже давно нема вас!
Пуста кімната… Моє серце – хаос!
Не знав без вас я щастя ані миті…

Лампада й зараз тліє при іконі,
І до Різдва залишились години.
Я – лист зів’ялий, мене криє іній.
В своїй кімнаті-ямі я бездонній.

Дарма чекаю, скутий німотою…
Ані душі. Мовчу, як камінь, сам.
Лише горіх померзлим б’є гіллям
В моє вікно, вітаючись зі мною.

Та доки мука серце мені косить,
Ніби мороз траву на скелі голій,
Із книг моїх, запиленого столу
Зашаруділи наче феї коси.

Поглянь! Вже розгортаються на диво
Старі книжки, сни туги й самоти.
Усе заворушилось, мерехтить.
І падає на мене шуму злива.

Чи все це наяву? Чи все наснилось?
З розгорнутих книжкових сторінок
Легкі птахи злетіли, мов з гілок,
І по кімнаті розгорнули крила…

Всі ніжно-світлі, аж прозорі в русі.
Одна пташина в’ється при лампаді,
А інша проливає сльози градом
Перед портретом мертвої матусі.

Одні птахи біляві, мов лілеї,
Пір’їни в них на грудях золотії,
А інші – сині всі, з рудим на шиї,
Неначе пофарбовані зорею.

Якісь мені на мляве серце впали,
Тріпоче пір’я – шелестять шовки.
А птах один крилом своїм легким
З теплом торкнув моє обличчя в’яле.

Хотів зітерти мого суму тіні.
І слухай! Заспівали всі вони.
Звук голосів чарівних їх дзвенить,
І крізь той спів я чую слів тремтіння:

«Забудь свій біль! Хай він навіки згине!
Твої ми вірші й друзів всіх отих,
Хто гріє душі на зірках ясних.
Всі ми і є жива твоя родина.

Ми криємо усі серця тривожні.
Ми – як роса на одинокім листі.
Мільйонам несемо ми в ніч імлисту
Надії ліхтарі гарячі Божі.

З’єднання душ людських – це наша справа!..
Пов’язуємо мертвих ми з живими.
Якщо ми поряд, завжди будеш з тими,
Яких давно укрили пишні трави!

Ці зграї благодатні обійми ти!..
Й коли тебе накриє смерті хвиля,
Ми теплі сльози на твою могилу
Із сонця золотого будем лити.»

Дзвенить акорд… І промені гарячі
Лампада ллє і кидає на стіни.
Лунає із кута старий годинник.
Закривши очі, я від щастя плачу…
2002

Повз поле йшла, кудись собі летіла,
Не дивлячись вперед, ані під ноги,
Та й ніг не чула, бо хотіла крила,
Щоб якомога вище від дороги
Полинути між небом і землею,
Одним крилом торкати вогкі хмари,
А іншим – білосніжної лілеї,
Що у болоті розстелила чари;
Щоб – якомога вище від турботи,
Поближче до палючого Світила,
Яке б ввібгало в себе те болото,
Що душу полонило, задушило.

Та крил нема! І жодної пір’їни.
Згадала. Ноги є. Ведіть мене хоч ви!
Та знаєте, куди я серцем лину?
Ним хочу доторкнутись до трави.
Не просто доторкнутись – обійняти,
Послухати, як думає земля.
Я увійду у ті зелені шати,
Якими одягаються поля:
Одна нога ще втоплена в багнюці,
Що при дорозі уляглася сіро,
А інша – вже купається у звуці
Пісень землі живучих, мирних, щирих.


Подумай лиш: одна нога – в оазі,
У мирному вологому теплі,
А інша – у брудній бридкій заразі,
Яка би злиплась миттю на крилі,
Якби воно було замість ноги.
Скоріше вирвати її із пастки
І опустити в світ, який сніги,
Весна і сонце напували. Впасти
У ніжне поле. Боляче не буде.
Мене підхоплять трави й колоски.
Від них – затишок. Біль – то люди,
Що розставляють з іклами пастки.

О, поле, ти – ідилії світлиця,
Криниця сонця, колисанка дум
Й душі моєї. Дай тебе напитись,
Сп’яніти спокоєм, заколисати сум.
О, земле, ти – натхненна, мов весна,
Що мрії витинає з неба,
Твій подих життєдайністю луна.
Від тебе силі нам учитись треба.
То топчуть люди ниву цю безкраю,
То крають ралом. Та вона – жива,
Родюча. Хоча соків вже не має,
Та все ж життям людину напува…


28.01.2002.

Їх, виявляється, дуже багато—ранкових героїв, які
Кожного божого дня на руках переносять дощі і безсоння—
Аби подалі від центру містечка і ближче до русла ріки,
Аби для нас забезпечити спокій і визволення від сторонніх.

Їхні долоні пітніють росою із присмаком прими і скла.
Зранені зранку під”їзди нервово випрошують в них милосердя.
Ніби героям так легко пробачити повну відсутність тепла,
Ніби героям так легко вдається настінні рукописи стерти.

Ті, хто навмисне підслухав закляття у їхніх устах,
Більше ніколи не зможуть осипаним листям шуміти про літо.
Кажуть, що діє указ покарати принаймні одного зі ста
Надто активних вітрів, що містечко назвали оманливо: city

Мабуть, це дух океанський забився у парки, у шпарки, у сни,
Згодом герої його позмітають як інші небажані звістки,
Та до початку сніданку на ньому замісять хлібини пісні,
І плануватимуть час, коли зможуть нарешті покинути місто.

Я устала бороться и ждать
Делать вид, что Вы мне безразличны
Я вчера разорвала тетрадь,
Где писала только о личном

Я устала молиться о той,
О которой Вы молитесь тоже
Мы подругами стали с тоской,
А друзьями - с разлукой и ложью

Мне так хочется просто пройти
Мимо дома, в котором живете,
Неслучайно Вас в парке найти
И соврать, что иду я, мол, к тете...

25.11.2001

Нуждаться в тебе...
Это право мне дарено кем-то...
За эти подарки к расстрелу б приговорить.

В прозрачной воде распускаю березовы ленты...
Ах, как бы до марта скорее б дожить...

Забыть бы тебя...
Да стянуло мне памятью душу...
Скрестило запястья веревочным мыльным кольцом

И птицы летят, и не хочется больше их слушать
Ты ангелом был, разлюбимым транжирой, лжецом...

Обнять бы тебя...
Прикоснуться к виску щекою...
Разреветься, запеть и сразбега с обрыва вниз...!

Растерять бы себя, растопив все снега зимою,
Проиграться бы в карты, не зная, что ты -приз...

23.01.2002

В душе, перештопанной наживо,
так прочно и пошло сплелось
все то, что уже мною нажито,
что перетерпеть смоглось...

Так странно там все вскипячено
Там редкого пойла рецепт
и судьбы нагаданы клячею,
посаженною на цепь...

Там прежних ошибок фокусы,
настоянные на любви,
дорог непройденных глобусы
и жизней нелепых огни..

Там смена снегов и осеней
непрожитых дней ряды
Там маминых первых проседей
навечно остались следы.

01.04.2001

Давні твої коханці лізуть, неначе волосся,
Гніздяться у головáх, ніби бойцуни на стовпі.
Пташата у них ростуть, пташата поживи просять
І скиглять - допоки кволі, і ситі - поки сліпі.

А тільки-но невбачай повипинаються крила
Із перших бруньок у розлогій кроні твоїх ребéр,
Пташата-вже-коршуни ревно та опазуріло
Вискубують пір'я, у тім'я в'ївшися, як у герб.

Їх коронують гучно, із серцем на троні садять
Мої простолюдні, мої ревниві німі думки.
Та ти приходиш - миром - і їх анархічну владу
Скидаєш із трону цілунком обвітреним і палким.

2010

Глаз - долой: кто помянет, что было -
за мечтой бегу дальше я,
но она, как степная кобыла,
необузданная...

Отсеките мне руку, если
я не прав: любовь – рак души.
Я мечтал сосчитать с тобой вместе
над пропастью звёзды во ржи.

Пари на Жанну. Два поэта
стихи слагают до рассвета:
сонеты, оды, прочий хлам…
Пирушка модная в разгаре
Арно лабает на гитаре,
судья, конечно же, – Мадам

До неприличия влюблённый
студент-философ из Сорбонны
рифмует кровью на любви
Талант – единое богатство…
Из Нотр-Дамского аббатства
его презренный визави

Большое общество салона
весьма для музы благосклонно
следило, взоры затая
за их неистовым турниром
и ясно, – здесь не пахнет миром
Врагами сделались друзья

В то время несколько бретёров
не ведая проблемы спора
в бордель наведались как раз
и спьяну учинили драку
Аббата били, – он не плакал
строчил изящный перифраз

Но Генрих, да не тот, Великий,
вдруг закричал: Уходим, флики!
и парни были таковы.
Печально кончился тот вечер,
студенту расплатиться нечем,
ущерб огромнейший, увы...

Мрачнее стал, чем день вчерашний
«Вы без меня постройте Башню» –
сказал и вешаться полез…
Уж как его потом спасали,
за кружкой пива мы узнали
под звук ещё не марсельез

А Жанне что? Парит на сцене
Какой-то герцог и оценит
Ей гарантирован успех
А вы, месье, на той неделе
уж как-нибудь… Да в самом деле,
ну что за повод для дуэли?
В Париже всем хватает всех

Собираю по капельке
Взгляды, улыбки, пальчики...
Кто-то, ну хоть кто-то!
Обратите внимание!
Я никогда не была еще,
Никогда - с мальчиком.
Полная грудь вздохов,
Глаза - желания.

Заглянула за дверку
С тремя иксами - краси-и-ивая
Улыбается дама, наверное,
Ей повезло.
Обратите внимание, вы, обратите,
Я тоже милая!
Да, я в сто раз милее и лучше,
Подругам на зло!

12.26.09

Моя струна исправна,
Моей душе забавно
В твоих руках, как в сказке.
В твоих глазах все краски

Красивые нашла я.
Моя душа большая.
Твоя, пожалуй, больше!
Как вымокшая площадь,

Душа моя! Не плачу
Я больше. Мне удача
Свое плече подставит,
И надо где, исправит.

Смеюсь я над собою.
В твоих глазах, как в море,
Мне хорошо... И странно,
Моя струна исправна.

Женщиной будь,
Будь горда своим каждым дыханием,
Будь высока,
Выше всех неудач и падений.
Женщиной будь, Пусть твой легкий взгляд манит сиянием.
В невероятное
Всех-всех заставь поверить.

Тем будь горда,
что когда-то в тебе начиналось,
тем будь горда,
Что совсем не имеет начала.
Тем будь горда,
что из всех ты одна не сломалась.
Тем горда будь,
Что ты всем, как себе, доверяла.

Женщиной будь,
И все тяжести станут соринкой.
Кто, как не ты,
покорить смог любого - мизинцем?
Золота лишь -
И не меньше - бери от мужчины.
Ты - не голубка,
Красавица ты, Жар-птица!

Ось і настала вже зима...
А я сама все і сама...
А за вікном - холодний снігопад,
Літають сніжинки, не як на парад.

Так хочеться, хоча б на день, стати сніжинкою тією.
Холодною, грайливою; стати частиною течії цієї.
Але все це нездійсненні мрії.
Не стану я ніколи, частиною тієї завії.

Прийде весна, і вони розтануть,
Як вода вони всі стануть….
І не утримати в руках її…
І про це щебечуть солов’ї.

Стою, дивлюся у запітніле вікно…
А на асфальті лежить сніжне сукно.
Мрії розлетілися у далечінь,
І лиш подекуди чується одиноке: «Дзінь!»

Перефарбуємо давай
Ми наш старий фасад любові
В залитий сонцем небокрай
Не фарбами, а теплим словом.
Давай до наших почуттів
Ми додамо бажання колір,
Щоб я в тобі, а ти в мені
Знов, як колись, відкрили зорі.
Перефарбуємо думки
Лише на світлі і прекрасні,
А вже немолоді роки
Освіжимо мазками щастя.
Давай забудемо про біль
І замалюєм наші втрати…
От тільки у мені й тобі
Чи є наснага малювати?!