Среди небесных белых пятен
и полос нагих деревьев
Среди серых асфальта вмятин
родилось это "чудо в перьях"

Мама сразу взялась за голову:
"Ах, не надо ходить в гости к нам!"
Не любили его смолоду
это "чудо" с пшеничным хвостиком

Не хотели дружить с "ним" мальчики
в уголках в кулачки хихикали
У нее были тонкими пальчики
и глазищи наполнены рифмами...

14.10.2000

Перший сніг змиває з серця бруд
Перша хуртовина замітає біль
Захлинає душу мороком споруд
На щоках сльозами забіліла сіль


Перше зимне сонце проникає в дім
Ще одна зима між нас кордонами
Відболів образами вже останній грім
Як тавро, на серці сум і відчай гронами


Білих зим краплинами місяці розтанули
Стала сивим димом ковдра з пелюсток
Некоханню іншому ми змогли позаздрити
А кохання власного не знайти й кісток...

24.11.2000

Рубаї *******

1
Мені упало щастя просто з неба,
Як я ішов стежиною до тебе,
А я стою, не вірячи очам, –
І слухаю твій ластів’їний щебет.

2
Маленька ти посудина, людино,
Твоя душа росте, мов яворина.
Вона вміщає сонячний цей світ, –
І сяє, наче росяна перлина.

3
Великим хочу бути я в любові,
Щоб совістю, і вірністю, і словом
Ніде не похитнутися в путі , –
Вони мого життя першооснова.

4
На незалежність впала тінь свободи,
Така велика – як весняні оди.
Де після буйних і жорстоких гроз
Нам сяють сонця золоті клейноди?

5
Кудись пливем у ніжному тумані,
Твої вуста солодкі й полум’яні.
Як стомляться від радості серця, –
Плистимуть душі в голубій нірвані.

6
Люблю тебе, прекрасна Королево,
Бо знаю – ти не марево, не мрево.
В твоїм саду навколішках стою, –
І з рук твоїх приймаю дар вінцевий.

7
Слова, мов зерна сію на папері,
І тихо щастя стукає у двері,
Його по голосу я впізнаю, –
Воно мені дорожче всіх імперій.

Маршутка розпанахує
Скальпелем паталогоанатома труп дороги

Вікно втомлене наче сьогоднішній вечір

Заправившись черговою дозою меланхолії
Видивляєшся як

Холод їсть нутрощі вулиць і перевулків
Перехрестя чекає свого Ісуса

Місто рухає бровами придорожніх станцій
Розпускає патли залізничних колій

Матюкається клаксонами вчорашніх автобусів і тролейбусів
Посміхається бігбордами

І постійно мучиться безсонням
Як я

Так замело...завіяло...
Незатишним, холодним обпалило груди...,
й та захотілося з гарячим чаєм мріяти
про щось..., що не захочеться забути

Самотність не вбиває...,заспокоює...
В обімах тиші я планую вижити
Цей звичний сніг поранення загоює,
говорять, та підстав немає вірити

Порожні балачки відволікають...,
вгамовують нестримну спрагу літа
У віхолі думок розтанула...,зникаю...
вкотре нова і невпізнана ніби...

Вже й замело...завіяло.

17.12.2009

Юлія-Ванда Мусаковська «Річі»

Намисто нанизане на негостру голку неспокою
на вітрі тендітні намистини непрохані гості
невічні навічно нанизані нервовою осінню
на вени невинних споминів, на їхні кості

намулом намито навісні невдачі, забуті опівночі
навмисно вночі розпорошені намистом недоспані сни
винно п’яні й намолені млосними півнями
нестримно й надривно розірвано струни весни

намистини наскрізно пронизані нетлінними нитками вітру
на місто намисто розсипане незбираним снігом
це намисто по місту як невписані титри:
я в намисті навмисно – я капосний, кислий індиго.
2010

Як труїли усі разом ненароджене немовля семимісяця,
Як втиралися в трави домашні, а тоді пускались на лови.
Це мистецтво, мій милий Боже,
Межи трьох беріз не повіситись.
Поки совісті катма -
Катам годі щось воркувати, голубе…

Леви ходять з левицями кручами і боргам заглядають в брови…

Полювали по-королівськи і плювались брехнею знову,
Залишаючись ні причому водограєм бронзово- борзовим.
Сірка жовта, як перепона, на полтавськім смичку Гаврошевім .
Хіт-паради цинічних екзаменів прилипали шматками погроз.

Леви ходять з левицями гордо між гробками руїн неврозу…

Коли нудили всі жінки з животами на от народження,
Коли муляли постоли благородності вод на Йордані,
Що ти зробиш, як скалка в оці, і сміттям роти запорошено?
І докупи не зшити совістям кілограми живучих ранок.

Леви ходять з левицями тінями, полотном головного екрану…

У кав’ярянях - кава по- львівські та коньяк в поминальній чарці,
Та не ставиться свічка тернова,
Лише хрестик кленовий з кілочка.
Ти б сходила вночі на сповідь між морфемним димомком цигарки,
Ну, яка ж ти царівна-жаба?
Мама кажуть, що суча дочка.

Леви зірвуть із тебе німба, а левиці всі ягоди вовчі…

Імена…
Які це дивні слова…
Із них формується серце і душа
Всі оригінальні і незвичайні
Добрі і злі,
Погані і хороші,
У кожного своє
Їх не забрати та не сховати
Не продати і не намалювати
Ти – людина поки маєш ім’я
І безпомічна дитина без цього слова
Це все - одно що відсутня голова
Без нього не можна
Але із ним життя- штука складна
Потрібно честь зберігати
Борги віддавати
Своє слово до кінця тримати
Друзів зберігати,кохання давати
При образі не мовчати
А рвати і кричати
Поки б’ється серце,і працює голова
Я не здам позицію свого «Я»
Кожна секунда мого життя
Це не припиняюча боротьба
Мій дух і сила
Ось життєва опозиція,
І кожному без слова,
Зрозуміла її мова
Ти не заткнеш мене,
Поки не змовкне моя душа
Не проллю я і краплі каяття
Моя вимога дуже проста
Замовкни і слухай
Це моє життя,
Це моя гра!
13.02.2009

Усі вживають ті самі слова,
У всіх одна вкраїнська мова.
Чому ж в одних вона - жива вода,
А в інших що не слово - то полова?

Усім нам для життя Господь дав очі,
І душу дав, як посох у руці.
Чому ж одні ідуть по світу зрячі,
А інші блудять манівцями, як сліпці?

коли затихне гонг і зблідне Ганг
і розіп’ють гірке зело брахмани
твоя печаль на смак незгірше манни
зійде мені і стане як снага
як гуру
як опальний генерал
як неймовірна легкість обіцянок
мальована тонкими олівцями
залишиться зі мною помира-
ти
не шкодуй мені її дарма
розкрий долоні вшир -
не будь захланним!
допоки чорних дум злочинні клани
вертають і вертаються у вир

і широчіє міниться ріка
громовідводи щуляться щуряче
куди
куди завів мене моряче -
шепоче мряка на твоїх руках…
ці зарості чужинні
і туман
як молоко священної корови
і обрій вигинається, як брови,
дарма ти опираєшся
дарма…

і калатає дзвоник у душі
і ти пливеш
і забуваєш де ти…

тобі на лихо випали дощі
і ці дощі – мої апологети

Чи блуд тебе вчепився, чоловіче,
Що бродиш манівцями без пуття,
Що мовби на межі між днем і ніччю
Минає - й омина тебе - життя?

Все бродиш манівцями без пуття.
Куди ідеш? - тебе спитають діти.
Чи не запізно прийде каяття,
Коли нарешті зможеш зрозуміти?

Куди ідеш? - тебе спитають діти.
Хмільний дурман розвіється колись.
Літа згори вже, їх не зупинити.
Чого в житті досяг, чого добивсь?

Хмільний дурман розвіється колись,
А ти збери свої думки на віче
Й на шлях, що пройдений тобою, озирнись,
Бо блуд тебе вчепився, чоловіче!

Цей сад - нічий. Порослий бур"яном.
Кропива обпікає віти голі.
Він не чекав такої долі,
Як соки пінилися молодим вином.

Де ти, господарю? Візьми в руки косу,
Врятуй цю недоспівану красу,
Скоси бур"ян. А сад тобі навзаєм
Віддячить щедрим урожаєм!

Нема господаря. Давно уже нема.
Із нього вже калина проросла.
А діти... їм і сад, і хата - зайві:
Купують яблука і груші на базарі.

Заоблачно-прекрасен образ твой,
небесный крой судьбе не по карману.
За каждою обманчивой чертой
не нахожу себя среди обмана.

Среди друзей – как в замкнутом кругу,
среди врагов – не замечая вовсе,
я вижу сам себя – когда не лгу
и ненавижу – если ложь подбросят.

Как сердце – разобьются все пути,
а радость истечет дыханьем трудным.
Толкая горизонт, к тебе идти,
в любви своей не каяться прилюдно.

В гнезде ладоней прожигая сон,
открыть себя, как провалиться в пропасть.
Ах, как прекрасен Истины огонь,
где языки – неведанные тропы.

19 Января 2010

Найперше – запах. Липоцвітна мла,
що мляво вигинає жовту спину,
як літня кішка... Мчати без упину,
і безголово падати! – мала,
в сукенці синій, де горохи білі –
в зелені трави! Клеймами на тілі –
іржаві плямки йоду – дуй чимдуж!
Добігти,
і пунктирно-білий вуж
за крейдяними стрілками: знайди!
Її за руку виведе з біди –
по лабіринтах пам'яті, дворами –
туди, де всі живі, де голос мами
летить дзвіночком, і луна по тому
шукає доню в сутінках:
- До-до-мууу...
- Ще трохи, маааа!
І коники надсадно
мелодію підхоплять – і над садом,
над липами, над бруком полетить:
Життя – це мить.
І щастя – мить...
Щемить
медова туга вчаєна. І чаєм
лікує мама сльози та відчаї,
і човником відчалює в «тоді»
блаженне літо – кола по воді –
пускає жабок дівченя цибате
в горохах білих.
Класиків квадрати:
«Сім-вісім-девять-десять-сонця коло!»
Назад – на правій ніжці...
Завтра – в школу.

Королево шахової дошки
власних мрій,
зіграєм в гру амбіцій?
Де нема ні короля,
ні п’єшки.
Тільки Ви, Беззахисність
і Відчай.
Напускна агресія Вам личить –
скільки в ній дитячості і шарму.
Вам: «ГАPДЕ»!
Про що це зараз свідчить? –
Ви були вже надто неуважна
Королево, страшно, коли мрії
поміщають на квадратній дошці-
їх змете найлегший подув вітру
в цьому світі, світі біло-чорнім.
Навіть мрії ходять вже «по струнці»?
Королево, як же гра амбіцій?!
Ви втомились? Досить на сьогодні
Програш не шкідливий в цьому віці.

Купальська літня ніч.
І знову я сама.
Та вже не в тому річ.
Були разом? Дарма.
Побачила тебе.
Розмова, та не та.
Та все це вщент змете
Купальська ніч моя.
Вона моя і все.
Нікому не віддам.
Лиш вітер рознесе
Неспокій тут і там.
Я вірю: чуєш ти
Думки мої…Мабуть
Втекти від самоти -
Ось в чому зараз суть.
1996

Вона любила. Він любив,
Любили кожен, як умів.
Як місяць зірку, сад весну,
Що просинається зі сну.
Як трави росяні тепло.
Прекрасно все у них було.
Шкільні роки пройшли, злетіли.
Вони ж кохали як уміли.
Його два роки не було,
А почуття все ж так цвіло.
Вона чекала, мріяв він,
Коли почує голос-дзвін
Єдиний бажаний у світі,
Мов спів пташок у верховітті.
І дочекалася. Прийшов.
Своє він щастя знов знайшов.
Вже вдома сукня білосніжна,
Немов усмішка щастя ніжна
Чекала часу. Ще три дні
Чекать залишилось мені, -
Так думав кожен. Сонце сіло…
Вона оплакувала тіло,
Яке дістали із води.
Не треба більшої біди.
На другий день вона прощалась.
Тепер вона сама лишалась.
Вона любила. Він любив,
Любили кожен, як умів.
Як місяць зірку, сад весну,
Що не проснеться вже зі сну…
1995

Осінній Львів – жовтіє листя.
Мабуть, немає в світі місця,
Де осінь швидко так
В права свої вступає.
І лиш вона, лиш тільки осінь знає
Світань похмурих смак.

Осінній Львів – дощі й тумани.
Це осінь заживляє рани
В чужих скалічених серцях,
Які сховалися в тумані,
Які пізнали справжній крах,
Коли купалися в обмані.

Осінній Львів – останні квіти.
Вони так хочуть нас зігріти,
Віддати радість і тепло.
Життя кипить завжди і всюди,
І тільки ми, лиш тільки люди,
Живем. Бо так завжди було.
2000

Більше надриву у голосі, люба, давай, уяви,
Як там зазвичай у екшенах: ніби ще крок до безодні,
Ніби востаннє, а вдома зосталися діти голодні.
Ти все одно не поспієш на випуск вечірніх новин.

Витисни драму, і так, щоб у грудях боліло-пекло,
Як від цілунку змії, або вигадай щось екзотичне.
Очі червоних прожекторів виснуть над нами як вишні,
Тільки торкнися їх подумки і полюби це тепло.

Запам’ятай: відтепер ти носій перемог і невдач.
Поки ловитимеш оплески, ніби метелики в полі,
Бійся утратити те, що дає тобі сяйво і колір,
Бійся затримати те, що відразу забуде глядач.

на дев’ятому колі пекла хороше й тепло
паперові троянди пахнуть майже реально
двоголовий місяць
кожному місце спальне
і до хрускоту чисто -
пекло халтури не терпить

на гардинах ліани пластикових гарденій -
на дев’ятому колі шоку
все в шоколаді!
розповніла панянка в запраному халаті
із-під нігтів червоних виймає
завдання денні

і щоразу стискає горло (та це деталі -
ти пуста оболонка мертва
немов поліно)
охоронці-примари
ґрати із пластиліну
і при тому лютіші левів міцніші сталі

і течуть у горлянку вічно гарячі смоли
і розп’ята свідомість корчиться у судомі
тінь лелеки вгорі –
нехай забере додому
де чекає наступне
рідне
десяте коло

Ліс взяв нас у свої долоні
Котрі пахли флегматизмом і холодом
Ми бавилися між його пальців
Як діти
Як смертники

Врешті ми виплуталися
Точніше ми розплуталися
Вузликами на шнурівках
Окремо один від одного

Та
Забий….

Краще відчиняй двері снігу
Проникнемо у його вогке помешкання
Малиновим чай смутку заваримо

Не холодно

Ми автономні обігрівачі

Але на всяк випадок взяли випивки
Вона буде слугувати
Таким собі тлом навколишнього

Спокійно
Цим спокоєм хрипить зима

Та
Забий…

Cоромно, соромно…
Тільки біда –
Не провалитися мені
І не вийти.
І так мені
Перед тобою ОДНИМ
Соромно, так…
Більше,
Ніж перед усім світом.
І так мені очей цих
Подіти нікуди, -
Виплакати в долоні?
Ну розбий мене словом своїм,
Ну викрути,
Ну додай іронії!
А ти стоїш,
Як блаженний Стовпник,
І – так по-отчому,
Так люблячи – в очі…
Що навіть усе
За вікном замовкло:
Не стриба, ні цвірінька,
Кори не точить…
І так під цим поглядом –
Як на Суді Страшному
Со-ро-мно, що навіть
Пробачень твоїх не треба.
НУ НЕ ЗНАЮ Я ТОЧНО
У РОЦІ ЯКОМУ
НАРОДИВСЯ ІВАН МАЗЕПА!
І коли він помер – я також не знаю,
І згадаю перед тобою навряд чи.
І на будь-якій мапі те ж саме Дубай
Довго вдивляючись – не побачу.
Соромно, соромно…
Ти відпусти мене
Як із гріхів найтяжчий.
Просто – за іменем, кожним іменем
Чим більше – темніші хащі.
Просто не знаєш, кому повірити
Лівим, чи, може, - правим.
Я, нерозумна,
Шукаю лірики
Там, де усе криваве…

Довідка:
Иван Степанович Мазепа народився: 20 березня 1639, помер: 21 вересня 1709;

Дубай (араб. دبيّ) — найбільше місто Об'єднаних Арабських Еміратів, адміністративний центр емірату Дубай. Місто розташоване на березі Персидської затоки на північний схід від столиці — Абу-Дабі поряд з м. Шардж. Географічні координати: 25°27' півн. широти, 55°33' сх. довготи.

До тебе – одна станція – і двадцять років:
Не доїхати мені, не дійти.
Дорогою до тебе втрачаю спокій:
Приїжджаю і – не знаю, де ти.

Дорогою до тебе не знаходжу вулиці
Плутаної. Дивлюся – лише пряма.
А перехожі казали, - чи не те почулося? –
На плутаній… Будинку твого нема.

Значить – не судилося. Не судилося!
Вже давно сніги застелили слід.
Просто – електричка моя спізнилася
На одну хвилину і двадцять літ…
18.01.10.

(не сповідимі шляхи Господні)
Місяць пронизує небо навскісно.
Ми не зустрінемося сьогодні…
(нині і прісно)

Скільки б не прагли взаємознайтися
Дві половини (Платон накаркав) –
Час нас розводить, а простір тисне
На карки –

Все пригинає нижче і нижче –
(ніби у місті всі так і ходять)
Втуплює в землю, яскравість стишує –
Злодій

Так і Господь, мо', всесвітом плівся,
Дві половини – і різні риси
Але так сталося – що зустрівся
Й зрісся

2009

Знов стадіон скандує дружно,
Піднявши в гору сотні рук.
І тут знайоме слово «дружба»
Нам – зовсім не порожній звук.
Великим і малим талантам
Ми привілеїв не даєм,
Бо разом ми – одна команда,
Велика, зоряна команда,
Моя улюблена команда
Єдина, як життя моє!

Медалі будуть і рекорди,
І ми, за покликом душі,
Підемо впевнено і гордо
До не покорених вершин.

Гаряча кров в юнацьких венах
І ветеранів сивина…
На кращих світових аренах
Дзвеніли наші імена!
І юніорам тут, і грандам –
Усім достойне місце є,
Бо разом ми – одна команда,
Велика, зоряна команда,
Моя улюблена команда
Єдина, як життя моє!

Медалі будуть і рекорди,
І ми, за покликом душі,
Підемо впевнено і гордо
До не покорених вершин.

І буде зроблено немало,
(До перемоги довгий шлях).
Наш прапор знов над п’єдесталом
І сльози радості в очах!
Блищить Фортуна діамантом,
Шалено серце в груди б’є,
Бо разом ми – одна команда,
Велика, зоряна команда,
Моя улюблена команда
Єдина, як життя моє!

Медалі будуть і рекорди,
І ми, за покликом душі,
Підемо впевнено і гордо
До не покорених вершин.

Життя…


Чому життя дає так мало шансів
Прожити себе з щастям?
Чому дає багато так нещастя?
Чому багато так брехливих слів?
І мало так кохання?
Хоча не скаржусь я,
Мені його допіру вистачало
Але ж не завжди так бувало,
Колись я плакав і кричав,
Метався з ліва в право,
Життя своє готовий був віддать,
Кому завгодно аби лиш легше стало,
І я знайшов таку людину
Яка мені знов душу розпалила
І поглядом зігріла,в темноті
Ввімкнула світло,після довгої ночі,
І врятувала від вічної невдачі,
Вернувши враз цікавість до життя,
Вдихнула його в мене з легеньким поцілунком,
Коли відчув її вуста,
Відразу полетів на небеса,
Спустивсь,помітив погляд, і вогник цей в очах,
Мене сп’янив цей запах
Такий незнаний і приємний,
І одночасно поки що чужий,
Ішли хвилини, летіли місяці,
Тепер це все таке знайоме,
Але лишається,новим,
Незвіданим,цікавим…
Живу тобою день і ніч,
Не забуваю ні хвилини
Життя моє тільки для тебе,
візьми його та не впусти…
23.12.2008

Боже, Ісусе Христе,
Царю Ти наш небесний!
Душа в мене,
може,
розхристана,
може,
далека від істин.

Боже, одного разу
хочу Тебе спитати –
чи важко Тобі
бути Богом?
вічно людей прощати?

Ти поясни мені , Боже,
як це - у серці вмістити
любов- таку величезну,
щоб
ворогів
любити?

Дивись, в цьому світі земному
стільки є сліз і гріхів,
байдужості,
заздрості,
злоби...

Тобі –
лиш церковний спів...

Я так би хотіла бути
мудрою,
доброю,
світлою.
Я так би хотіла здобути
небо в своїх думках!

То як же Ти зміг,
мій Господи, –
пробачити всі провини,
пробачити кров і сльози –
пробачити –
і здолати
перед розп’яттям страх...

Як я повинна іти?
Боже, навчи мене Ти!


2004

Дні як пазли – сплелися в тижні,
Не розіб’єш найтяжчим молотом.
Не пригадуй його так ніжно,
Не пригадуй його так солодко.

І нехай ваше спільне дерево
Не густе й невисоке зростом, -
Згадка б`є по найтонших нервах
І небажаним входить гостем.

Не пригадуй! Він серцем чутиме
Кожну думку, яка стривожить.
Він би й так - тебе рад забути,
Намагається, і – не може…
18.01.10.

погляд з-під брів синьою плине водою
пересніжило до краю а чого не питай
клацнули двері зубами щулиться скромна хода
з грішного светра сумління душу до киш вивертає
там де вели нас обох будні до водопою

не булавою блудним жалом булавки
спідтишка підкрадалася сварка на чорних лапах
ми прозрівали гніздами мов одноногі чаплі
ми відпивали пробуджено першоетапні краплі
левами доплітались під оптимізм заправок

аналізуючи постріли в норах скляних вагонів
брали на мушку радощі , пустощів первоцвіт,
та зішкрібала гідність із слова гнилий наліт
бо між камінням коштовним крайнощів короїд
наше з’їдав коріння на ерогенних зонах

лише на трьох китах молочна стоїть тареля
стане розуму вперше вдягти порцелянові плечі
в жовтій кульбабі квартири тануть морозивом речі
і проковтнуло образу друге сузір’я малечі
ранок з оливковим смаком гордо тримає стеля

…Іди до лісу перед святами, мій друже,
І вбий ялинку.
Не зі злоби – для краси.
Колючим сестрам залиши безвинну душу,
А мертве тіло до господи принеси…

С.Татчин «Самураї не вмирають»

…В період з другої половини місяця нівоза,
І аж до другої половини місяця плювіоза, тобто, майже до Водохрещ,
В дворах, на задвірках, тротуарах, смітниках і вулицях
Населених пунктів України-Руси
Починають з’являтися ялинки…

…Десятки ялинок… Сотні ялинок…
Тисячі… Десятки тисяч…

…Стань! Зупинись на хвилинку!...

…Лежать, знівечені, сплюндровані, висмоктані, голі,
Позбавлені цноти і гідності,
І все ж, багаті у своїй вирваній з коренем бідності!…
Очікуючи на своїх суддів-двірників, що мають поставити крапку…
Останню крапку, схожу на різдвяний віфлеємський хрест,
Той, якого ніс на собі Той, що воскрес…

…Десятки ялинок… Сотні ялинок…
Тисячі… Десятки тисяч…

…Стань! Зупинись на хвилинку!...

…Чим це не приклад
Людської гордині, невігластва і варварства!?
(А навіщо виносити?!.. Можна ж просто викинуту з вікна,
Як ганчірку, об`їдок, кістку чи жменю лайна…)

…Десятки ялинок… Сотні ялинок…
Тисячі… Десятки тисяч…

…Стань! Зупинись на хвилинку!...

(…В підсвідомості титрами змагаються літери:
«ДякавамПетреОлексійовичудякайвамМартінеЛютере…
ДякавамЙосеВіссаріоновичудякайвамМартінеЛютере…»)

…Десятки ялинок… Сотні ялинок…
Тисячі… Десятки тисяч…

…Стань! Зупинись на хвилинку!...

…А сьогодні вранці одна з них, схожа чи то на Попелюшку
Чи то на Білосніжку, видко, сплутавши мене зі своїм принцом,
Якого мала б зустріти на віденському балу,
А натомість потрафила на проскурівський новорічний базар –
У мить, коли я, весь у сльозах, перетягував її з пішохідного тротуару
Через дорогу
На інший, непішохідний тротуар,
Притулилась до мене своїм, вже згасаючим,
Третім оком, і промовила тихо й приречено:

«…Десятки ялинок… Сотні ялинок…
Тисячі… Десятки тисяч…»

- Happy New Year!… Merry Christmas!...

- З Різдвом!… З Новим Роком!…

Примітка: 1) Нівоз, плювіоз – так називалися місяці «грудень» і «січень» в епоху Великої Французької революції;
2) згадувані історичні особистості з числа «великих реформаторів» приклали свої руку (чи то сокиру?!) до нинішніх різдвяно-ново-старорічних традицій.

Кумпала Вір, м. Хмельницький,
18.01.2010 року

І сталося, як хрестились усі люди, і як Ісус, охрестившись, молився, розкрилося небо, і Дух Святий злинув на Нього в тілесному вигляді, як голуб, і голос із неба почувся, що мовив: Ти Син Мій Улюблений , що Я вподобав Тебе!
(Від Луки 3:22,23)

У срібло та кришталь мороз зодяг природу,
Січнева заметіль, сніги та холоди.
Та затишно душі від думки, що в негоду
Святвечором Йордан тече до нас сюди.
Ось Книгою Життя змальовується диво -
Господь Ісус Христос спускається до вод,
У річці бо Йордан побожно та сміливо
Предтеча Іоанн хрестив увесь народ.
Іде Господь Ісус, щоб об’явитись люду,
Як Агнець без вини, як Славний Божий Син,
Чий жереб буде Хрест - то за людей спокута,
Гріх світу розіпне на древі хреснім Він.
Відкрились небеса, і раптом над Йорданом,
Як голуб, Дух Святий з’являється, летить
До Господа Христа, хрестивсь від Іоанна,
І Божий з неба глас, немов завіт звучить:


Ти Син Мій Улюблений, що Я вподобав Тебе!
(Від Луки 3:22)


Отак Сам Бог Отець Месію нам являє,
І Словом Божим, що спасіння дар несе,
Він із Собою світ навічно примиряє,
У забуття іде неправедне усе.
З'явився люду Бог у Вищій Божій Суті,
В Єдиній Трійці Пресвятій. Любов і Мир!
В ім'я Отця і Сина і Святого Духа,
Як Божі діти, знов роджаємось з тих пір.

I

Серце б’є в бойові барабани,
Похіть підло на вушко шепоче:
Умовляє віддатись Бажанню –
Тобто, дати у борг проти ночі.

Він дарує п’янкі Обіцянки
Пестить лоно змією-рукою...

А Сумління прокинулось зранку
У обіймах Образи гіркої:

Він казав, що кохає без тями,
Що вона – його серця принцеса,
Скориставшись її почуттями
Для банально-бездушного сексу.

Наче варвар, брутальний і дикий,
У екстазі скавчав, як собака,
А коли всю до крапельки випив,
Захропів свою „пісню подяки”.

Вранці мовчки поснідав неспішно,
З ликом гордого, хтивого Звіра,
Залишивши принижено-грішну,
Безутішну дівочу Довіру.

II

Вони хотіли бути разом –
Наївні, як дорослі діти:
Тваринний Секс її образив,
А Він – вдоволений і ситий.

Дівоча Гордість, чи Провина,
Його виштовхували з серця,
А Мрія підставляла спину.
Щоб Сором, ніби шкіру здерти.

Вбираючи цілющу прану,
Щоб пам’ять швидше засинала
Вона загоювала рану...
Цей Досвід коштував чимало.

А Він не жалкував нітрохи:
Його несла Бажання повінь
І вабила звичайна Похіть –
Верхівка айсберга Любові.

Його сліпила Насолода,
А „голод” гнав шукати знову
Гаряче Тіло, юну Вроду
І Пристрасть різнокольорову.

III

Ніхто, як бачимо, не винний:
В полоні Мрій, чи то Ілюзій,
Вони – дві різні половини
У випадковому союзі.

(30.12.08 – 2.02.10)р.

Листає життя
імена.
Читає надія
брехню.
А правду ховає
жах,
Од жаху,
яка вона є.
Гадалось –
настане весна.
Та
вкотре
збагнув:
щось не так -

Чи
хмарою
світ пливе,
Чи
світом
сумує Бог?..

2006р.

Мокрий сніг ніби мокрий пес –
йде – і очі сумні-сумні, –
так застуди гнилий процес
проявляється на мені.

Ти у іншому місті. Це
безупинно мене гнітить…
І зими грандіозний цех
виробляє сльотавий квіт…

Ти сумуєш мені і спиш...
Безнадійно вмовляю сніг –
простягнути долоні між…

Мокрий сніг ніби мокрий пес –
під вікном моїм тихо ліг –
він – так само – чекає тебе…

Твої уста мені насправді не належать,
Лише солодкий присмак спогад ще бентежить
Мого життя раніш незнану, колючу грань,
Якою бігла, мов назустріч юна лань,
Води напитись із долонь твоїх палких,
Надійних, теплих, рідних, таких п’янких,
Неначе здатних вічні чари вміло ткати,
Підвладних обіт святий з черниці зняти.
Мені судилось більше не відчути їх тепла,
Пір’їна щастя мого впала з твого крила,
Згубилась. Морок тепер її стихія зла.
Невже твоя душа злетіла увись одна,
Мене заклявши смуток ночі прясти самій?
Зорі новій уже блаженний ллється лій
Твого спраглого чиєїсь муки серця –
Жорстока і прекрасна гра любов’ю зветься!
Тобі кохати іншу сором ще самому –
Але моє прощення зніме цю оскому.
Щасливий будь! Мене забудь. Тобі пора
Наступну гавань коханню ніжно вчити,
Але умієш сам насправді ти любити?

Рубаї *******

1
Ніхто не знає всіх своїх доріг,
Переступивши батьківський поріг,
Моя душа печалиться і плаче,
Бо я вогонь калини не зберіг.

2
Хитнувся хрест – і впав Йому під ноги,
А Він підняв його серед дороги,
І довго, й важко на ту гору ніс, –
Я кинувся Йому на допомогу…

3
Не маєш прав – пізнай чужу сваволю,
І нарікай повік на власну долю.
Не хочеш прав – щодня вклоняйся злу,
Й веди своїх нащадків у неволю.

4
Як довго, безнастанно, поодинці
Плекав Париж французів – не чужинців.
А в нас лиш пальцем хтось поворухне –
І створить Київ – щирих українців.

5
І хто сказав, що щастя – це міраж?
Як доля робить знов крутий віраж,
Від нього я не падаю у відчай,
А з радістю продовжую вояж.

6
О, совісте, найкращий ти суддя,
До тебе я приходжу загодя.
Скажи, чи справді судиш ти так само –
І президента, й кожного вождя?

7
По лабіринтах сумнівів блукаю,
І серед ночі вихід я шукаю.
Вже сяє в серці віра, мов зоря, –
Я знову радо Істину стрічаю.

Затиснута ніч у лещатах міст,
Скуйовджений сніг, як блондинки волосся,
Зима у провулках танцює твіст,
Дратуючи вулиці вітроголоссям.
А сон гріє спину на чашці із чаєм,
Бурульками світло звисає зі стелі...
До тебе у Прагу душа втікає,
Лишаючи тіло в холодній постелі.
Кордонами ранки усі перерізані -
Два сонця у нас і два різних неба.
Думки, як намисто, на душу нанизані
І всі, як одна, такі схожі на тебе....
Докурить цигарку зірка остання,
Й погасне в обіймах чужого балкону,
І тільки дівчатко, що хворе коханням,
Із віршем віч-на-віч сидітимуть сонно...

Коло роздумів і напруження
розірву я його колись?
Ох, північні мої дискусії
ні до чого не привели...
- Що вам сниться, оката совісте?
Що ж ви мечетесь в довгім сні?
- Де шукати тепла для погляду?
Де завгодно.
Лиш не в мені.
Це ж здається, така традиція:
втупиш погляд в пусту стіну,
сам на сам порожнечу міряєш
і завширшки, і в довжину.
Потім довго рахуєш гупання
свого серця, яке болить –
це не Всесвіт в тобі відлунює.
Це не Істина так щемить.
Вже банальне скавчання й хникання
і безсилля лягають в вірш.
Але хтось і тебе виписує
між рядками...
Ти також вірш.

Історія земного раю
Такий собі незвичний діалог
Смакуємо горнятко чаю
А поруч тихо ходить Бог

Постфактум. Крапка після часу
Майстерно опрацюю епілог
Вдягає Бог убогу рясу
Едем вже більший ніж для двох

Минають Образи обрАзи образИ
І кожен день розписує нам ролі
Постійний тільки спокій за вікном
Сивіє сніг на терезах чиєїсь долі

Проймає наскрізь згорблена печаль
Вмирає сонце в неба лоні
І лик його – червоний жар
Облизує дерев убогі скроні

Вимощую словами ніч
Чи вистачить рядка скупого
Щоб обійняти голіруч
Віршем сирим мою тривогу

Щоб спопелити всю печаль
Що пророста крізь гущу ночі
Згубив хтось серце у юрбі
Комусь позерство ріже очі

Над ранок п’ю солодкий чай
Щоб раптом день гірким не вдався
Горить блаженно небокрай
З антракту день новий почався

Мій внутрішній стан смаку лимона
Соком пронизує тіло
Погляд кружляє румбою
Разом зі смутком
Падаючи під ноги
Нещасним самогубцею

Небо своєю бісексуальністю дратує
Під цією невизначеністю
Крізь мене пролітають ешелони ностальгії

В їхніх вагонах так добре видно
Ці наївні кухонні маніфести
Непереконливу хоробрість
Малювання графіки майбутнього
На останніх сторінках зошиту
Під настирливі погляди
Чорношкірої красуні

Непомітно немов відволікаючи
З головою накриває цупка ковдра вітру

Історії розіп’ятих вулиць мовчать

Ось тільки слово заміню
І цей зворот, аякже,
Негарно, не пасує «ню»
І «дірка в макіяжі».
А «вдвічі»? – дуже ріже слух,
А дієслівна рима!
І не літературно «бух»,
Русизмом є «помимо».
Забрати збіг і пару фраз,
І вираз «грубі бабки».
Тепер поезія – якраз :
Лапки, тире і крапка.

15.01.2010 р.

Я лікуюся часом... мовчанкою...
Застаріле це все так давно.
Я не можу (не вмію?) коханкою...
А коханою вже не дано?..

Все життя я ішла роздоріжжями,
Згадку, може, котре й береже.
Так потроху - ставала заміжньою,
Так потроху - розлучена вже.

Бо розлукою дихають погляди
Недоречно замовчаних фраз.
Поодинці ми потай приходимо
До дзеркал, де були водночас.

Роздоріжжя Розлуки запилене
Тисячами бездумних образ.
Та сльозами дощу все ще віримо
В Перехрестя Любові для нас.

2010

І знову лист прийшов від нього…
А я не хотіла нічого цього…
Не відповідати – вирішую я вкотре.
Він ж забуде про мене, із пам’яті стре.

І не справжні ці всі почуття…
І не мають вони майбуття.
Вони – фальшиві, ніби ноти…
Фіктивні, але ти не проти.

А цьому поклав поцілунок початок,
Який залишив не приємний остаток.
І жарт з цього вирішив зробити він,
Їдучи на потязі з Рівного в Берлін.

І знала я, що це лиш жарт…
Таким як він це є стандарт.
Можливо почуття його є оригінальні?
Але відповіді на запитання лише банальні.

Не хворію. Не краюся. Знаєш, болю не знаю.
Твоя тридцять сьома красуня піде у казку,
Там шовкові трави, там принц з’являється вчасно,
Триголові щури заповзято шукають раю.
Не шукаю рими. Муза лає похмілля.
На весіллі розважить німфа відвертим танцем.
Озирнуся – тоді примусять назад вертатись,
Пити чорне та безвідмовне відьмацьке зілля.
На зогнилих безлюдних травах залишу лахи.
Твої кроки далеко. Чуєш, я хочу втечі.
Одноокий велет небо чолом зачепить,
Доки білий король королеву програє в шахи.

14.07.2009

Ти блукаєш самотнім горнятком,
Хоч давно вже чай в ньому застиг.
Ти для мене мале кошенятко,
Хоч для інших ти грізний тигр.
Я візьму тебе ніжно на руки,
на коліна, мов давню біду.
Всі я вигладжу болі, всі муки,
помурликавши, збоку складу.
Поцілую натруджені вуса,
допоможу дійти до мети.
Я не кішка, я давня спокуса.
Тільки ж, любий, не дряпайся ти.
Не порань душу кігтиком слова,
не втечи березневим котом.
Я не кішка - не сіра обнова.
Я пантера із гордим хвостом.

2009

чи я любила чи просто ним жила
нанизувала будні наче бісер
пощерблений на шворку для білизни
мовчали вдвох а поряд час чвалав
розмінював надії на жетони
(одвічне – на пластмасове) живі
бажання на об’їдки в рукаві
хоч все було – і величальні дзвони
і птахоспіви і зірки з небес
і сни і яв – вся повнота чудес
по всьому – тиша і… щемливий спомин

С сороками щебетать на подоконнике ты любишь
Пить холодное молоко с галетным печеньем
Иногда выставлять из окна правдивый кукишь
И не любишь спорить об энергосбережении

Любоваться облаками пушистыми и плоскими
Считать количество дождевых капель на одной ладони
Убивать целые недели утехами плотскими
А потом отдыхать нежась на солнце в индейской колонии

І перший сніг, як перший поцілунок,
І перша зустріч снігом на поріг.
Зненацька відкривається рахунок,
І винний в цьому просто перший сніг.

Відчутно подих зримо, білосніжно,
Тепло і радість в посмішці зійшлись.
І тане день приречено і ніжно.
Ти на прощання теж йому всміхнись.

Ще трохи, ще. Ночами мерзне тіло,
Думки летять кудись у заметіль.
І те, що вдень словами відболіло,
Вночі прийде, і знову тільки біль.

Не хочеш поспішати вже додому –
Навкруг зимово-чисте, голубе
І перший сніг зніма останню втому,
І ні на мить не зраджує тебе.

Погода нагромаджена, важка і збита,
як вірші, що без розділових знаків…
Земля землиться, мов банúта…
втомилась розриватись, брякти…

пруг сонцем кровоточить, наче ясна…
І місяць в небі, як Ай-Сі-Бі-еН у книжці…
І доля, мов світань бризяста…
Поезією в майбуття крячúшся…

Сновиддя на горищі, як малеча,
так гарцювали, що збудили літо в сіні…
І падали Тютюннику на плечі
ефектні демпінгові рими – дієслівні…