Ця сіра смуга нескінченних днів
І незліченних поворотів долі
Затягує рябу петлю поволі,
Притягуючи взір, що збовванів.

Дорога рушить всупереч ногам.
Весна засліпить всупереч повікам.
Ця сіра смуга тротуарних рік ам-
ортизує
міжсезонний
злам.

Квітує місто сценами магнолій.
Своїм "не вірю!" їм не псуйте ролі!

14.04.2018

Це прозріння прийде опісля плачевних втрат.
Нам не раді тут! Нам не раді! О, нам не раді!
Як життя і свобода – це є неминучий гарт, –
Говоріть, бо гартуємось в кожній лихій пораді!

Ми не падали в прірву, ми летіли, але на дно.
Чи ви думали, всі крилаті належать небу?
Врешті, дужих й недужих приручить собі воно,
Що в житті та свободі однакову мають потребу.

Це прозріння здійметься натужно, як дух з-під ребер,
Та, як все неминуче й минуще, – таке й воно.

02.04.2018

Місяць зайшов за хмари.
Ніч – невесела подруга.
Блимають фари
В тумані.
Примарно довкіл.
Поодаль – наполоханий дух сирий.
Духу чийсь,
Осиротілий духу,
Оминай мене в цій дорозі!
Важкістю муки своєї на мене не впадь!
Духу, чий ти, неупокоєний духу?
Твій контур розмитий,
Імла ти.
Я не несу розрухи
І ти не несеш розрухи.
Що ж рухає нами?
Сім кіл своїх не перейдеш до часу.
Сім життів не волів би,
Та отримав довічну пастку.
Духу, охопи мене жахом недружньої ночі,
Щоб і місяць захмарний зблиснув
Співчуттями і сміхом.
По дорозі до... до... му... шу... м...
Пізнати шлях.
Як розвидниться – висушу душу.
Жаско блимають фари таких, як я,
Шукачів домів.
Ти ж – оселений тут.
Не порушу
Спокою твого.
Нарешті спочинь!
Духу чийсь,
Чий ти?
Чи добру мав душу?

31.03.2018

Піраміду звели єгиптяни.
Нехай там живе мумія.
А сапфірові очі сфінкса!
Щоб сліпли народи світу.

Через бархани верблюди
розвозять вологу горбами.
У надрах пустелі глеки
з винами для всіх спраглих.

Ти це де завгодно можеш
читати, писати, вигадувати.
Але всередині змісту
по східцях золота пірамідного.

Фараони кажуть живим
і не говорять до мертвих:
"Ось тут копайте,
де могила".

1 серпня 1994 р., Київ

Ми в щоденних походах: дім, робота, метро.
Про вояж кругосвітний вже не мріє ніхто.
В наших спогадах грейфером не дістати з глибин
Ні коралових рифів, ні альпійських вершин.
У маршрутках втрачаємо ми години і дні.
За такий час Петрарка написав би пісні.
Час, проведений в чергах, додає ще жалю
І спливає на думку, що це все – дежавю.

22.02.2023 р.

Люди не відрізняються від рослин.
Не вірите? Просто придивіться на них.
Маленькі діти, підлітки, дорослі -
Всі вони шукають благ земних -
Так само, як і рослини!..
І для кожного свій клімат,
І своє місце під сонцем.
І в кожного своє ім'я,
І в кожного свій соціум.
Тому можливо рослиною є людина?!.

РазОм ми сядем на підводу
Відпустим гальма… цоб цабе
Хто посягне на нашу вроду
Пізнає викус "емґебе…"
РазОм з околиці, дуетом
Лише триматимо ми стрій
Бо кожній музі по поету…
Якщо він справжній чудасій -
Утопить в римі - перший постріл
Перезарядить... Сотні рим...
А там, дивись, намиє острів
Словесним звуком золотим….
22.02.2023.

Коли не діють правила й закони,
Змістився час життя, змінився вимір,
Коли перейдено усі кордони,
Настав момент шукати в серці вирву.

Де є вона, було раніше світло,
Текли річки розслаблено і вільно.
Буяли трави, віяв вільний вітер.
Але їй не повірили й повільно

Закрили двері, затулили тінню,
І зашморгом на шиї ліг біль світу.
Там вирвано надію із корінням,
Там викрито і викривлено світло.

Від зради, від образи, від ракети
Та вирва стала чорною дірою.
І відчаєм тепер чуття затерті.
Й вода в її річках здається кров'ю.

Як хочеться сховати очі долу,
Не визнати: тут біль, космічна пустка.
І відчувати вирву як бездолля,
Щоб тільки не торкатись того згустка.

Але упали правила й закони,
Змістився час життя, змінився вимір.
Перейдено всі лінії й кордони,
Настав момент, щоб визнати ту вирву.

І, визнати, що біль - іще не вирок.
І дати серцю час текти, як мирра.
Коли є вирва, значить, є і вибір,
І в ньому сила, і, можливо, віра.

Хто цей фантом, що позаду з лівого боку?
Думоньки, коси, доріжечки нам покручені.
Яблунька дика, пак уродила нівроку.
Сни скаламучені.

Стежка крізь зарослі. Стежку, їй-бо, не видко!
Рученьки, ніжечки, серденька, пороздирані.
Падалки – в пазуху, бо загнивають швидко.
Чесно зазбирані.

Вже ген на обрії, обертом тяма, сонце
Пеком пече і котиться вниз, розлютоване.
Ліпше не відати землю. Пекло чи схрон це
Дно приготоване?

Подих фантома здійнявсь, мов страшні вітриська,
Як до гризоти вода каламутна снилася.
Прикро далеке напастя вгледіти зблизька.
Слізка пустилася.

Він коло мене вузлами зав'яжеться, знала.
Лиш не злякати би! Сонмища крапель зронено.
Яблунька з кореня дика теє сховала,
Що заборонено.

Плід зачервонений втрапив з гіллячя в руку.
Хто ж цей фантом, що не відає нич тілесного?
Дам і йому скуштувати дику розпуку
Серденька чесного!

29.03.2018

Заясніло довкіл. Ти – місто.
Ти готуєш йому оселю.
Димом стелиться подих опалених таємниць.

Лиш очікуй його, невісто!
Застороги млинами змелюй
І пильнуй, щоб олії достатньо було в ліхтарях.

Він прийде, як біда, раптово,
Накладатиме латки лиха.
Пришивай їх дрібненькою строчкою, не корися страхам!

А опісля – зціловуй втому,
Колисанки наспівуй стиха,
Бо міста будували спрадавна, та вічних ніхто не стрічав.

20.03.2018

Сотні причин, щоб покинути в тобі батьківщину.
Дощенту зруйноване сонце.
Поле битви розрите.
Уламки любові витіснені уламками метеоритів...
Не репетуй тепер! Ми вижили,
Отже, нам говорити!

Якщо ти покинеш мене, якщо я тебе покину,
Хто витинатиме з плоті зарості чужої кропиви?
Вона ж розростеться пекучим кущем під серцем!
Вичавлюй мені на рани її гіркотливі есенції,
Запахи ледь вловимі
Болю.
Словами палиш.
Сенсу немає у втечі, та нам і без того ведеться
Не солодко. Солод коб
Хто заклав у посудини.
Перший крок то є звично марудна справа,
А далі за принципом найменшого спротиву,
Супроти прогнозів погоди, що провіщають посухи,
Скупості пісної свідомості та світового безсилля –
Сповнимо діжки живою водою!
Ось вам і Дао де Цзин – посудина ціниться порожнечею.
Тісно у ній чи просторо – наповнення не переміниться.
Але коли стоїмо на опаленій батьківщині,
Прірва у грудях здається всевимірною, та не всесильною.
І закипає, вирує людське ядро, наче магма любові.
Очікувано повинна б розплавити і найміцнішу скелю,
Та не розплавити метеоритів слів.
Хто ж їх витворив такими важкими?
Прошу благодатної весни у грудях,
Але буяють тільки кущі чужої кропиви,
Розростаються все дужче і дужче з-під серця,
Заполоняють мій всесвіт,
Дощенту руйнуючи сонце.
Тікаю від власної втрати.
Навздогін: як ти?
Пече.
Кинь мені тінь на п'яти!

17.03.2018

Після поразки, прийшовши в мою оселю,
Стомлено вивертатимеш із кишень
Свідчення – прахом на душу, зерном на скелю:
Дещо зірвалось... Не панікуй лишень!

Хочеш, пришию тебе до цієї втрати?
Будеш пропащим, згубленим, навісним,
Тяжко зібравшись з силами – ледь злітати.
Тільки-но груз додолу, як ти за ним.

Як же ти ненаситно жадаєш герцю!
Будеш боротись зі споминами либонь.
Та висипаєш останню дещицю перцю
Після поразки в твердиню моїх долонь.

16.03.2018

Вона прийшла – каратись і карати!
Насильно інша, сильна через силу.
Вона – з морської піни гнів. Помилуй,
Всесуща Невідомосте! До страти

Короткий шлях по плесу непробуднім.
Гладка дзеркальність бажаної смерті
Цей гул чуттів, ці спомини роздерті –
Людське переливається в безлюднім.

Тікай! Тікай, платню не позбирати,
Полотна плоті не вартують бою.
Востаннє між чужих побудь собою!
Вона прийшла каратись і карати!

15.03.2018

А потім із мене посходили васильки.
Вже сон добігав кінця, як гроза насунулась.
Маленьке дівча, непричесане і смішне,
Зривало мене.

І я доторкалася небом її щоки,
Й вливалася у безодні очей довірливих.
І прихисток мій утілювався дівчатком,
А стома – початком.

Святі небеса, окропіть! Я віднині – ґрунт.
Хай п'яти її лежать на моєму серці!
Коли уві сні я іменем відживу –
Приходь наяву!

13.03.2018

Вона мене – вічно холодними пальцями по лиці
І дико кричить, аж судини від тиску тріскають.
Тримає при собі, як гривню у гаманці:
Прикметно підеш на почин, ще зиску би!

А я скопійчанилася на зло їй, тепер ми квити.
Ну що, гострослівна, кути мої хитро стесано?
Та згодом: гаразд, нам варто поговорити.
І криком до дзеркала: мені від тебе не весело!

10.03.2018

Ну, майже все як у кіно...
Не обійшлось без декорацій...
Із варіянтів - доміно
І крок один до інкарнацій
А кішка тут як тут, мовляв,
Я згодна спробувати знову
І вітер з солодом сприяв
Аж відняло в бідняги мову
На те воно і доміно…
На те й воно без варіянтів…
І хоч було давним - давно
Піду і здамсь поліціянту…
22.02.2023.

Знову землю вкриває чорним покривом дим.
По окопам б'є ворог залпом «Градів» рясним.
За бої всі запеклі і за тонни брехні
Хай горітимуть в пеклі кожен день москалі.

В небі синім не гуси, а «Шахіди» летять.
На полях серед проса ППМ-и лежать.
І вмирають солдати, і палають мости –
Ворог нашу країну розпина на хресті.

За героїв загиблих, за згорілі міста
Нам по повній заплатить ця проклята орда.
Збройні сили країни, наші доньки й сини,
Захистіть Україну, поверніться з війни.


22.02.2023 р.

Стрепенулась. Ніч гуде натужно,
Витинає місяцем фату
Чудно-красно та усяко-ружно.
Каже: дай-но коси заплету!

Дівич-вечір зорями моргає.
Це така колюча висота!
А коханий? Мій коханий знає,
Що під вельоном ховається не та?

Місяць злушпився на мене гостросяйно:
Хто тут крім невісти обізвавсь?!
Стрепенулась. Не до мене: дай-но 
Коси, каже, бо жених заждавсь.

09.03.2018

Він повертає мене до тями,
Як забуває про мене просто.
Гостро заточене, отже легко ввійде під шкіру.

Скніють позичені вислови й лиця.
Хто ти? А хто я? Ми – небелиця,
Варто переповісти – одразу втрачається сенс.

Місто над нами виконує звичне,
Ці ритуали також позичені:
Він допиває каву, вона відсуває чашку. Не важко.

Досі бувало, буде і після –
Ритміка пісні цієї повториться.
Власне, на мить лиш відчується близькість душ

Й знов розтечеться, мов ніч по стрісі.
Отже, на ранок повинно розвиднітись
І повернути до тями, забувши просто.

08.03.2018

Як важко праведному жить,
І світочем духовним бути...
Бо на святого кожну мить
Чатує зло огидне, люте.

Іван Гус батьком чехам став,
Вогонь священний запалили
Його неложнії вуста..
І та могутня правди сила

Всю нечисть викрила навкруг -
Попів, прелатів, кардиналів -
Диявольських, не Божих слуг,
Що владою надуживали --

Збагачувались на брехні,
Гріхи за гроші відпускали...
Спалили Гуса у вогні --
Потрапив єретик в опалу.

Та вітер істину несе,
Мов дим їдкий, катам неситим --
Спалити можна тіло все,
Та світло правди — не спалити!

22 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

В школі рух дорожній учать.
Випадок цікавий досить.
Тема в них важка й болюча.
Вчитель думку інших просить.
Із життя така картинка:
Дтп на перехресті.
Розберем детально й швидко,
Хто ж у ньому винен врешті.
Справа дядько, віз, кобила.
Поруч хлопець з мотоциклом.
Зліва був «жигулик» світлий
Й маз припер на жовте світло.
Мотоцикл газнув нівроку.
Аж злякалась враз кобила.
І за вухо ще й за щоку
Хлопця - байкера вкусила.
Всі рвонули дружно й швидко.
Але ж є чиясь провина.
Чи водій, чи фірман – дядько,
Чи тупа ота тварина?
В класі шум. Думок достатньо.
Тягне руку враз хлопчина:
Тут кобилу зроблять крайню.
Бо коняка ніби й винна.
Чесно ж. Винен байкер в тому.
З тим дурним, шаленим рухом.
Бо якби був у шоломі, -
То лишився б, певно, з вухом.

21.02.2023

Скільки ще спалених крил і сердець обезкровлених
Зможе в собі помістити вселюдська історія?
Це не містерія, чорт забирай, це доля!
Вогники вікон блимають SOS.
Поодинокі врятовані
Повимикали
Світло.

Дехто
Тривожний
Так само, як ти тепер,
Штори нервово розшторює,
Погляд напружує та затамовує мить.
Ким залишаються люди, коли із очей заслони
Янголи вгору здіймають, а віддзеркалене падає ниць?

08.03.2018

Бо такі не лишають слідів, а просто ідуть у вічність.
Відпускаючи пам'ять, бентежне беруть з собою.
Трафаретки життя у них завжди суворого крою,
Щоби лиш почуттів не вколола калейдоскопічність.

Ач, як промені грають! Сонця́ми виблискують скельця
І стрибають по лицях чужих зманіжені світлом зайці.
По полицях розкладене щастя, мораль не вмістилась в байці,
Бо такі не лишають слідів, а тихо зникають з серця.

06.03.2018

Та пустелі цієї сльозами не розмочити,
Хоч грозися, а хоч зарікайся, хоч тягни на шнурку корабля.
Так знецінена тінь полуднева хотіла спочити,
Що обвуглилася шкандибаючи, врешті зійшла до нуля.

А позаду маленьких слідів босоногої тіні –
Грубі борозни, вихори пилу та уламки її кораблів.
Чи оази зійдуть на слізливих перетинах ліній,
Коли небо затято мовчить й океан у проклятті змілів?

06.03.2018

Світяться лагідно зорі.
Повниться світлом житло.
Темінь надворі прозора,
Як незаплямлене скло.
Двір і садок гарно видні,
Бачу й городу фрагмент, -
Сяєво зір очевидно
Темряву знищило вщент.
Бачиться так, що здається,
Наче натхнення вогонь
Світлом вливається в серце
І не лишає його...
22.02.23

ти знаєш, що все знецінено
і здано за копі́йки в ломбард.
неможливо задорого продати те,
що не являє собою скарб.

цей вірш нехай буде алюзією
на людські почуття і нерви.
ось сьогодні вони цілуються,
а вже завтра він кричатиме: "стерво".

вона без жодних вагань
збере свої речі і поїде додому.
це те, що ми називаєм "кохання".
почуття таємниче і невідоме,

це те, що є рушієм "геніальних" ідей.
вони одне одного піймали на слові,
як хижак, що дочекався трофей,
як китобої свою здобич у морі.

тепер вони не прокидаються разом,
не заварюють каву вранці.
ще одна спроба, ще одна фраза,
ще один шанс зрозуміти свої інтонації.

кохання згасає, коли холонуть обійми,
коли поцілунки стають звичайними,
посмішки - сірими, погляди - непотрібними,
а емоції - пустими і зайвими.

вони, звичайно, посваряться,
будуть мовчати, опускати при зустрічі очі.
пройде час, все теоретично загоїться,
але рани досі в обох кровоточать.

він згадуватиме кожну літеру її імені
при першій-ліпшій нагоді.
це зігріє його в ночі осінні,
як це, наприклад, було сьогодні.

вона забуде віддати йому його шарф.
залишить на згадку, аби не було так боляче.
побачить у цьому тільки їй зрозумілий шарм.
побачить це... і заплаче.

тільки той, хто вигризає щастя,
тільки той, хто роздирає пальці у кров,
тільки той, хто над собою знущався,
той, хто втратив і знову знайшов,

заслуговує мати все,
заслуговує на поми́лки.
щастя - це здобуток однієї людини.
одне щастя на двох - це фальшивка.

лютий'23

А на дворі одна небезпека…
Не родили б
як знали б, хоча
І один плюс один - фонотека
Безумовно, без неї б скучав

Споглядав би безхатьків крізь зорі
Без вина, і без сміху, і сліз…
І не чув би ніякого "сорі"
І "будь ласка" - буденне - і "пліз…"

Не навчався би в школі і в бурсі
І мільйони всілякости "без…"
Небезпека на дворі? Я в курсі
Я для того із безвісти й скрес…
21.02.2023.

присвячую В.

із дерев осипається попіл,
холодний вітер змушує ховати
підборіддя за комір.
у темноті з’являється тінь,
що блукає тут при найменшій нагоді.

його кроки важкі,
його одяг змішався
з брудом, кров‘ю і потом,
його руки покрилися тріщинами,
зморшки стали ще глибшими,
брови - насупленними,
а погляд - пустим.
він залишив домашні турботи
до кращих часів,
які ніколи вже не настануть.

він закурює.
кладе автомат,
знімає рюкзак
і бронежилет,
пробитий трохи нижче серця.
очі виїдає дим сигарет,
але він не звертає уваги -
остання затяжка завжди найсмачніша.
про що він думає зараз?
можливо, про свій будинок у моря
або про те,
що не встиг зробити раніше.
про ту саму дівчину,
якій так і не освідчився.
про побратимів,
яких він залишив.

його не лякає звук
гусениць танків,
розриви снарядів
чи гул авіації.
він загартований пеклом:
Іловайськ та Дебальцеве,
бої за Мощун, Чернігів
і знову Донбас.
він повернувся туди,
звідки все починалося.

його душа назавжди залишиться
прикутою тут в цьому місті.
пам‘ять про нього -
в серцях тих, з ким
стояв пліч-о-пліч
в холодних, вогких окопах,
тих заради, кого він бився,
і віддав найдорожче.
нехай його згадають прості громадяни,
нехай згадають політики,
нехай в школах про нього розповідають
люди, які його знали й любили.

і якщо я вже пишу про нього,
то згадаю всіх, хто загинув.
хто пройшов через пітьму
та продовжує йти крізь неї.
в той, час коли
солдати оберігають
наше майбутнє -
митці кладуть це в свої болючі сюжети.

але ця історія не про війну.
ця історія про самопожертву.

серпень'22, лютий'23

І знаючи, як важко нависають
Суворі стіни у твоєму домі,
Як ночі здичавілі брешуть втомі,
Що із усіх одну Останню мають,

Котру пришлють до тебе за сестрицю,
Що здатні стогони твої кришити крицю
В її очікуванні день за днем, і варто б
Брехати менше, піддаватись гарту,

Тесати душу до тонкого прута,
Змиритися, що спогади – мов пута,
Що із життя написане не стерти,
Хоч жити з цим – страшніше, ніж померти,

Що врешті гул думок тебе оглушить,
Тож будеш рятуватися ганебно,
Що не прийму таким, а вдам, що темно
В моєму домі, й гнів душа обрушить...

Та знаючи, як давить сіра стеля
Тебе щоночі втомою чекання,
Зриваю голос, доки не Остання:
Все досі добре, я – твоя оселя!

28.02.2018

Заговори до мене нині вітрами світу,
Із серцевини дерева життя витесаний!
Добра твого, твоєї ніжності, милосердності
Пила би, упивалася б натщесерце жадібно.

Соками витікає веселість твоя, краплинами.
Як би то кожну крапельку увібрати у серце і змовчати?
Я – лиш маленьке пташа, що всілося на твоїх кронах,
Бо затишно, бо безпечно, бо можу знову молитися Богу.

І коли чую хрускіт зловісний – тихо собі щебечу,
Начебто небо лягає на плечі найсміливішого.
Скільки було висоти – вся перед нами знизилася.
Небо не падає! – брешу, даю тобі кисню і спокою.

І дослухаюся відповідей, відповідей не отримуючи.
І дорікаю кожному, хто викрикує мудре і радісне.
І ревную, і заздрю, і випурхую одкровенністю,
Бо не їм полоняти словами оцю найсвятішу землю.

А ти заговори до мене тихо і лагідно,
Шепотом вітру, істинами заспокійливими!
Із серцевини дерева життя витесаний –
Дослухаюсь таємниці цієї. Упиваюся, змовчую.

23.02.2018

Я часто мріяв,  слухав  шум  дощу,

Любив  і рок, і блюзу перебори.
Юнак простий - не красень, не потвора.
Бувало  всяке… Думав, що тону.
Ледь чутний голос  чистого  сумління
Юрба  із  підлих,  жадібних  людей

Топтала  в  бруд  липкий,  неначе  клей  –
Екстракт  із  їх  сліпого божевілля.
Боліло  серце,  сповнене  жалю.
Етюдом  стало,  досі  ще  не  чутим,
`
Моїм спасінням - ніжне « я люблю».
А  вже тоді не вірив у майбутнє...
Рука  в  руці та дотик уст  медових  –  
'Яка краса... Яка казкова мить.
Немов  струна,  у пам'яті  бринить
Осіння зустріч і ... цілюще слово.
!!!


2013 - ...

Досить безглуздо, здавалося б, зважувати думки.
Димкою мисль розстилається з домішками квітковими.
Так невагомо, примарами мрії торкнуться руки,
Не незникомими.

Не промайнуть непомічено, згладжуючи чоло!
В морі човни хай розгойдує хвиля живої ніжності,
В ріки молочні вихлюпує все, чого ще не було,
Ген з-поза вічності.

Ні, не вичікують радостей, не поневолюють мить!
Рано чи пізно, та зрушиться камінь на камінь покладений.
Он уже й небо розколоте, чути, як хрумко гримить
Затишок вкрадений.

Димкою мисль розстилається, килимом – домішок мрій.
Рушити б, не очікуючи, доки самі запросять.
Геть вже думки закрутилися, наче примхливий рій,
Все ж – медоносять.

16.02.2018

Ось десять їх.
Віршів моїх.

Кожне читаю з них –
звідки ви?

Переполовинив би я,
та їх утаїти як?

Очі скрізь.
Не те, що колись.

Утіхо моя!
Ой, сліпа моя!

Тільки любись.
На них не дивись.

Що не здолав –
у перґаменти склав.

Згорнув, мов руно.
І п’ю, як вино.

І п’яний я.
І співаю я.

Утіхо моя!
десяти ночей…

30 серпня 1995 р., Київ

…Стеліться широко, я скоро
Рядочків зодва, може зотри
Поставлю крапку навпіл з горем
І буде все… ніхто ж не проти
Із вальсу вас покличу в танго
З обійм фіалок - на картину…
Здмухну із губ губами манго -
Ось тільки де б таку дівчину…
19.02.2023.

Побудь  зі  мною,  я  прошу!
Нехай  надворі  стогне  вітер,
Холодний  сніг  упав  на  квіти,
Безжально  знищивши  весну.
Побудь  зі  мною!  Тільки  ти
Про  мене  знаєш  так  багато,
А  почуттів  яскравих  свято
Рікою  лине  в  береги,
Зруйнує  їх  і  знову  голос
Моєї  пристрасті  озветься,
Бо поки  що  замерзло серце.
Панує в ньому лід  і  морок.

Втомився  я. Жахлива втома
Давно взяла мене за горло,
Стискає, коле і пече.
Побудь  зі  мною  ще  хоч  трохи,
Розвій мій смуток та неспокій!
Я так давно чекав тебе...

І  сніг  мине,  і  сум  дощу.
Минуть  проблеми  та  незгоди -
У цьому впевнений, а  поки
Побудь  зі  мною,  я  прошу!



23.03.2013р

Я дочекаюсь променів різких,
Що відшарують явне і таємне.
Моє мовчання – невимовно чемне,
Передчуває кожного із них
На підвіконнях зрушеної ночі.

Привіт, мої глумливі поторочі!
Я – ліки вам, а ви мені – життя.
І страченому глузду вороття
Не буде вже. Допийте до останку!
Та ви, сліпі, злякалися світанку,
По закутках розбіглися на глум.
Мені лишили зачерствілий сум
І каламутну, охмелілу тяму.
Та чим тепер заповнити цю яму,
Що вирита з-під лівого ребра?
Крилом накрити? Дайте ж бо крила!

Ягням вовки наситились і плачуть.
Розніжену, розбурхану, ледачу,
Клянуть свою паскудну вовчу вдачу,
На місяць виють, наче на свічу.
Чому ж впокореною в темряві мовчу
Уже крилата ще не янголиця?
Бліда, бо скинула свої яскраві лиця
На підвіконнях зрушеної ночі.

Так відшаровуються погляди і очі.
Так розмежовують святе, ніяке й темне.
За мить – у вічність, явного таємне,
Лечу.

03.02.2018

А скільки тої правди поміж нами!
А скільки облюбованих речей!
Я досі не наситилась словами
І блиском ваших радісних очей.

Найкращі люди, найдорожчі люди,
Стрічати вас так млосно крізь роки!
Крилатий птах мої прошиє груди,
Пером торкнеться вашої руки.

Пером і зойком. О неосвятимий,
Глибокий усміх сивої душі,
В рясних морщинах й сподіваннях зримий,
Лягай мені любов'ю на вірші!

Погрішності вчорашніх інтонацій,
Облудливість беззастережних слів
Простіть мені! Позбувшись декорацій,
Мій дух в промінні вашому змалів.

Здитинілий мій дух крізь тьмяні очі
Впивається п'янким, забутим сном.
Ви знову тут, либонь ці сни пророчі,
Покликані випа́дком-чаклуном.

Являєтесь, з самої серцевини
Мені знайомі, та щораз нові.
Найкращі люди, наших стріч години
Такі короткі, та такі живі!

04.01.2018

Вийди на волю! Вийди із мене геть!
Голою правдою тулишся ти до дзеркал,
Пустко душі. Думки святої вщерть
Дай мені! Дай мені! Дай мені! Бачу оскал –

Дехто Не Я глузує із нас обох,
У задзеркалля затягує деяку Я.
Вийди із мене! Тут бо живе мій Бог!
Дехто Спустошений – зветься Його земля.

02.01.2018

Що ж ти, Танько, захандрила,
п'єш жури холодний чай?
Щастя, мов коня за гриву,
ухопи й не відпускай.
Зранку встань, зроби зарядку,
усміхнися небесам,
з'їж з горішком шоколадку,
випий коньячку сто грам...
Не пиши про старість вірші,
не лякай: "Усі помрем!!!"
Не було б чого ще гірше,
мо... не пустять у Едем?
Викинь на смітник подалі
і пігулки, і ціпок.
День заграє на роялі,
ти ж пустися у танок,
і нічого, що подагра,
і склероз давно дістав.
Хтось не може без Віагри,
а ти можеш хоч до ста...
У ставку скупайся гола —
може, хто захоче в рай?
А чи любить, в чистім полі
ти ромашку не питай.
Як на те, то ще не вечір...
Радість сяє без кінця
тим, хто мрії молодечі
мужньо втілює в життя!

21.02.2023р.

Голубить квіти теплий вітерець
І сонечко всміхається весняно,
Через ліси й долини навпростець
Іде до нас дівчина гарно вбрана.

Її голівку прикраша вінок,
Зелена сукня розшита барвінком.
Весна-красуня вже від нас за крок,
Зими останню перегорнуто сторінку.

2016 р.

Вони, летючі та повзучі,
Бентежать яв і тішать сни, –
Одні тлумачу неминуче,
Не можу інші роз'яснить.
Щодня, буденно та святково,
Вони пливуть в очах моїх
І додають снаги розмовам,
І творам служать, як розбіг.
То в голові постануть гулом,
То серце крають без пуття, –
Думки – це плата за минуле,
Або аванс на майбуття.
21.02.23

Навмисне коло товаришів не ширив.
Казав: «Навіщо додавати смутку тим,
Кому іще далеко так до вирію,
Відкіль вертаються лиш спомином гірким?»
Не був святим, та й не надміру грішним.
Не зносив сліз, порожніх слів невтішних.
Просив, щоб не поклали у труну-тюрму,
Де буде без душі незатишно йому.
Спалить просив й розвіять понад степом.
Зайчатко вдосвіта щоб пораділо: «Тепло!..»

І знову та сама весна
займає околиці світу,
і знову спиває вона
росою напоєні квіти.

Навіяне перше тепло
прорізало очі проталин
і це уже, наче, було
і, ніби, іще не бувало.

Брунькує букети бузок
і пробує вітер на дотик,
а до оп’янілих жінок
з верби усміхається котик.

Синицю гойдає лоза,
ворона на ворона карка-
є – буде, напевне, гроза
гуляти алеями парку.

Далекі гаї і луги
освоять нові віртуози –
крізь іній, пургу і морози
летять перелітні птахи...
збирають у ринви дахи
сухої поезії сльози.

02.2023

***
А в одному літр-об’єднанні
одговілись... патріоти шлунку,
бо не на війні
правда у вині
і банкети за чужі рахунки.

***
А іноді, коли життя минає
серед людей у сумі й самоті,
це означає,
що у хаті скраю
і друзі, і літа уже не ті.

***
А я сумую, наче на роду
написано, – радіти не на часі...
і, ніби, на виду,
та потемки іду
у паралельній іншим іпостасі.

***
А на виду лише одна богема –
і не глухі, та іноді німі,
тому іду окремо...
маю теми,
які не резонують у юрмі.

***
А я і уві сні іще живу,
надію маю, що і це не всує,
і наче наяву
у мене рандеву
із тими, хто у пам’яті існує.

***
А кожне отримує щось по заслузі.
Немає чого нарікати,
що є у фейсбуці
оновлені друзі –
об’явлених душ дублікати.

Афіша
А по мені не заридає світ,
коли не зійде яриною зерен
і... опаде мій квіт,
і заповіт
залишить по собі колючий терен.

02/23

Декором вашим не цікавлюсь…
Своїх достатньо причандал
Мовчанку вашу, наче травлю,
Ми пришвартуємо в причал
І хай нудьгує собі в черзі
З роси вам, любонько, з роси…
І поки ми, дай бог, тверезі
Всю ніч співатимуть вам пси…
Декори ваші не цікавлю?
Своїх достатьно причандал?
А те, що я сказав ай лав ю
Грішу… чи каюсь я?
В причал…
19.02.2023.

Я прощаю тебе. Я прощаюсь з тобою. Бувай!
Нам не стрітитись вже на окрайчику перестороги.
Кожне слово, залишене тут, уквітчало нам Рай,
Пелюстками засипало суджені долі дороги.

Далі буде життя! Переплети зі щастя і бід
Знерухомлять мотуззям, корінням вростатимуть в душу.
Хтось потягнеться потайки по заборонений плід,
Хтось пройде по воді, як за ним виглядатимуть сушу.

Далі буде любов на піску залишати сліди,
Малювати рибин, куштувати врожай винограду.
Для коханих жінок ще висаджуватимуть сади,
Заплітатимуть коси, проситимуть їх про пораду.

Пробачатимуть й далі за зважене слово "бувай",
Забуватимуть знане, вдягатимуть серце в тривоги.
У недбалих віршах залишатимуть вквітчаний Рай
І чекатимуть стріч на окрайчику перестороги.

30.12.2017

Бачиш, зима квітує блідо,
Та аромат різкіший на морозі
А звук – нестримніший, тікає від людей,
Розкішно послизнувшись їм під ноги.

Дзвінко, коли кришталі не в бокали зв'язались,
А зависли в повітрі.
Літрами, кілометрами видноколів не надихатися,
Не впитись.
Видно, коли кілки забивали в Його долоні,
Музику сотворив, кришталеві підставивши груди.

Музико, ти віками проходила повз, ніби я – не твоє дитя.
Зав'яззю морозної квітки мене народи сьогодні!
Солодко споглядати, як кригу ламає життя.
Слух і серце мої – голодні.

Хрускіт блакитного снігу зблисками увсебіч
Тоне в потоках вдихів і видихів полум’яних.
М’ятою – аромати із найкоротших стріч.
Кисень – прозоро-пряний.

Парою доторкаються грані заблудлих слів,
Мов задзеркальні тіні, вкриті лісами інею.
Що за чаклунський холод їх в ці ліси завів?
Чітко окреслив лінію
Спротиву.
А на самому дні
Кришталевих бокалів, з яких пригубили лиш,
Схоплюється молитва рясними узорами: не допивай, облиш!

Зима квітує блідо, але чудно.
Вчуй мене: так квітує зима!
Ген за порогом її остороги – зміни пори –
Догорить найлютіше полум’я,
Здіймаючись догори.

18.12.2017

Вже тіні випускають із очей
Пожовклості мого важкого серця
На сім вітрів, на стоголосих сім
Немуз, невічностей, невчинків, несмертей.
Я буду безголосо догоджати їм,
Коли від тіні тінь обривисто озветься.

Рветься остання сонця струна.
Смеркає.
Попросинались. Горе і ганьба!
Хто із вас знає,
Так було не спрадавна і не навіки буде?
А бувало й буде по-всякому.
Хвала небесам, ви осушили усе, що розлите,
Ви відняли усе недодане до ваги,
Вичавили вологу серця, колись соковитого,
А крізь зуби цідили: повені, береги,
Повні жмені та жмені порожні, мито й промисел...
І на кожного метелика знайдеться його вогонь!

Смеркає. Тепер вона розкута,
Попрочиняли вікна і тривогу.
А все ж, коли молитиметесь Богу,
Щоб Він не слухав, як душа конає,
Між стогонів зіжмаканим папером
Позатуляйте вуха небесам.
Самі ж, о тіні із моїх очей,
Сміливі будьте, дужі та холодні!
Глибини в синяві зробилися безводні,
Безплотними зробилися бажання,
Не вартими вагання й сповивань
В надії пелену.
Вона помре остання.

О Надіє! Обертайся лицем до чесного!
Відрікайся причастя до пустоти!
Нам зростати з тобою,
Нам витися і цвісти!

Та пожовклості серця мого важкого випускають тіні з очей.
Де шукати спочинку?
Стоголосо марудячи вітром невічностей і несмертей,
Немуз і невчинків.

08.12.2017

Ти тільки поглянь, крилатий мій,
Безмежжя взялось окрайцями.
Відкроєно нам не рясно,
А все ж – щиросердно.

Я маю в собі таїну:
Коли ми змагались з соколом,
То воля моя напружилась,
Проте знемогла.

Аякже, і жниво жатимуть,
Й журитимуться зажурливі,
І зважуватимуть, зневажатимуть,
А все-таки – житимуть.

Як воля моя напружилась –
Це я вимагала сина.
Я сильна! Я – сіль землі!
Я засіяна, та скошена.

О сонце палюче, соколе!
Чому відвертаєш погляд свій?
О світе! О серцевино пагінця,
Стій!

Ти тільки поглянь, мій пташку,
Вже й кручі між нами вищають.
Як вітром з очей його витиме –
Вистою!

Хоч пазурі гострі вп’ялися,
Та знаю, от-от злітатиме.
Коли б соколиним позирком
На сина благословив!

06.12.2017

Білим маревом вкрита дорога –
Це не сніг, – це моя душа.
Я стелюсь навпростець до Бога,
Щоб ласкаво мене втішав.

Ох, сьогодні я геть охляла.
Лей, лей, лей, лиш би хто не взрів!
По мені чиясь ніжка гуляла,
Що аж зранений дух осів.

І хрустіла моя серцевина,
І спускала морозний сік.
По людині ступала людина,
Наче світ їх обох прирік.

І одній було сиро і жаско,
Іншій – слизько було спішачи.
Геть оклякнувши мовлю: будь ласка,
Тільки ніжок не намочи!

03.12.2017