І знову так, як і було раніше:
Все на місцях, провітрені кімнати.
Мій Янголе, пробач мені за вірші,
Які я не могла не написати.

Нарешті наодинці ми з тобою.
Затихло все зсередини і ззовні.
Затихло так, як поле після бою:
Усі думки ясні і послідовні.

І кличе чай мелісою, жасмином,
І надвечір`я лагідне і сніжне.
А поспішати, Янголе, куди нам?
Я надто втомлена.
Я надто, надто грішна.

Усе так само. Хоч уже й не схоже
На те, яким воно було до літа.
І вечір зорі над землею множить.
І сніг ряхтить.
І далі треба жити.
4.11.09.

За вікном шалена злива
Креше з кременя мечі.
В небі хмара чорно-сива,
В серці – рани та синці.

Вітер виє стоголосно,
Невдоволено реве,
Стало моторошно, млосно,
Тужно, безнадійно зле.

Навпіл небо розіп’яли
Блискавиці-візаві.
Лячно віти застогнали.
Стихли коники в траві.

Розірвався грім потужно,
Чи то в небі, чи в мені.

Наввипередки
змагаюся з Часом...

а Він каже,що Його неможливо наздогнати!

Похапцем
перегортаю сторінки з минулого...

так і не вловивши сенсу поміж рядків.

Вкотре
намагаюся розпочати все з нового аркуша,

лишаючи ще менше сторінок до кінця моєї Книги Життя...

Всего страшней -
ходить по городу,
Где вас убили.
(Лариса Морозова-Цырлина)

Когда-то древняя Флоренция
убила Данте.
Без травли в прессе и рецензиях,
без секундантов.
Изгнанник вечный - гордость города,
но до могилы
земля, отвергнувшая смолоду,
не стала милой.
И он стоит, взирая сумрачно
в своем бессмертьи
на небожественную суетность
родимой тверди.
Жива обида, нерасколота
в небесной силе.
Как страшно это - жить над городом,
где вас убили.

Прости коли я втомлено дрімаю,
Образу в ніжне серце не клади,
Коли у тебе настрою немає
Довкола гаснуть зоряні світи.

Прости, що дружиш часто з самотою,
Думок про зраду ти не допусти,
Бо я літаю у думках з тобою,
А ти зі мною можеш лиш цвісти.

Прости мене за муки і страждання,
Що дала нам розчахнута любов,
Прости за те, що в мріях й сподіваннях
Я далі не пішов пустих розмов.

Прости, що часто я не помічаю
Сльозу в твоїх зажурених очах,
Прости, що шлях до втраченого раю
Я загубив у прожитих роках.

Прости, що нам не бачити дитини,
Давно я льолю викинув пусту.
Але люблю як матір свого сина
Тебе одну, далеко не святу.

Карантин думок
не врятує

від епідемії
безпритульних сподівань


Нестворену вакцину
від страждань

вже давно розмели
з неіснуючих прилавків

Зачем обнимать
если нельзя задушить

зачем целовать
если нельзя съесть

зачем брать
если нельзя взять навсегда
с собой
туда
в райский сад

Время чтения стихов
это время их написания

прикосновение
стокрылого ангела
книги

разговор рыб
ставший слышимый
птицам

оно где-то
между подушкой
и утром

Стихи мои!

Будут пытать
не выдам
сожгут все списки
не вспомню

Время чтения стихов

Спешите!

Оно никогда не наступит

Ну от і все. Ще вечір – і зима.
На листя – іній, а на душу – Герцен.
Цей листопад – як фінішна пряма,
Як збій із ліку.
Як зупинка серця.

Ну от і все. Бо далі – просто – ніч.
То ж не чекай повернення у долю.
Ми зіткані з глибоких протиріч,
До жодного не знаючи паролю.

Ну от і все. Замкни своє кільце,
Не пропускай мої крізь нього рими.
Усі початки - тріснуті кінцем.
Усі кінці – початками ранимі.

Ну от і все. Непрохані стежки
Хай снігом заростуть, як будяками.
Не кресли те, що можна – у дужки.
Життя триває.
Навіть за дужками.
4.11.09.

Земля аж двигтить, як іде товарняк,
На колію всім вантажем налягає,
І котиться щебінь, і грунт осідає,
Аж моторошно, аж бере переляк.

А потім поволі усе -замовкає,
Все менше на рейках відлунює стук,
І тиша навколо така залягає,
Що чуть, як плете павутиння павук.

7492 р. (від Трипілля) (1987)

«Життя –тільки щілина слабкого світла
Між двома ідеально чорними вічностями…

Володимир Набоков

…Сила розуму
Так обмежена –
Навіть важко уявити…
Сила серця безмежна –
В будь-якому сенсі…

Шрі Чінмой


…Тілу потрібно жити,
Душа ж хоче просто «бути»…

…Розум, у пута забитий,
Не хоче про серце чути…

…Паяц, що до волі прагне,
Досліджує тіла майю,

Що свого хреста все тягне…
Виходить, волі немає?...

…Та раптом, здригаються струни,
І Сонце за вікнами сходить…

І спогади – рани чи руни,
Як дар чи як кара, приходять…

І голос, в якому спокута,
Розбуджує серце, як квітку…

В цю мить розмикаються пута:
- Тож воля все ж є?...

- Так…

Суть Світло…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 04.11.09 р.

Моя Любовь? Она спокойна и тиха,
Почти невидима, в ней нет греха,
И говорит Она совсем беззвучно,
Но только с ней мне не бывает скучно.
Моя Любовь? Да это жизнь моя...

Під час читання можна слухати
пісню Pink Floyd - Comfortably Numb
(затишне заціпеніння)...
а можна і не слухати :)


І сніг, і дощ, і осінь, і зима
Між інь та ян завис ти, листопаде!
Нема тепла і спокою нема,
Іду-бреду один похмурим садом.

Опале листя простір для думок
У небі вивільняє мимоволі.
На місяць виє десь голодний вовк,
Про кращу сіромаха мріє долю.

Ховаються за хмарами зірки,
Вони – сліди від погляду поета,
Що в небі пропікає дірочки
Тоненькі, наче проткнуті стилетом.

Заціпеніння затишного стан –
Усе, що залишила нам природа.
Прогулянка крізь осінь і туман
До мрій про сонце і тепло приводить.

Для кого ти плачеш? Йому всеодно це до сраки,
Він прийде додому, і п'яний впаде на диван.
Обличчя його, мов старезне вино із Монако,
Він Овен, упертий, по-іншому просто баран.

Він залічує враз гематоми в серцях проституток,
Чи лиже бацили з цицьок пересічних чувіх,
А тебе весь цей час гвалтує незайманий смуток,
Тільки ти не хотіла від плоті навмисних утіх.

Приліпились до щок твої спалені влітку пацьорки,
Голос тихо шипить, наче біле гашене вапно,
Серце вірить в усе, в найтупіші короткі відмовки,
Розуміючи те, що для нього ти просто лайно.

                                        Юлії Зотовій та Оленці Осінь
І. Примарності
Озера-дні, на дні листки ожинні,
осонні, - ніжку краля у хотінні
оголює і пестить нею воду.
І ще тверда рука у кавалера,
ще вірить у безкарну насолоду,
а краля - що віддасть не хтивій тіні
на дні свою, таку небесну, вроду.

ІІ. Зваба
А сон, красуне, де тебе Ясон
бере і знову, зовсім не мара, -
а справді рай, а тут сумна діра,
в якій затримуватись не резон.
Одне лише - виходити за сон
тебе навчити зможу тільки я,
та надто горда усмішка твоя.

ІІІ. Оголення
Невже ви не радієте ніколи?
Не прагнете єднатися з коханим?
У дзеркалі минає ваша врода...
Надворі ж осінь звичного окови
знімає у захопленні багрянім.
Це більше, аніж вивільнення тіла -
оголеності не пасує цнота.

ІV. Щедроти
І виверження, лиш окличний знак.
Одвіку так - до поклоніння діві
героя налаштовують цілунки.
А як інакше, раз у нас од віку
немає кращого за ці дарунки -
Верзувій і усотуюче море
жадань жіночих, вироками скоре...

VІ. Навернення
- І груди, грона винограду литі -
важкі і соковиті, що однині
для них обмеження земної миті,
душа твоя віддавна прагла, знаю,
нести щедроти в медяному квіті…
- Мій Світовúте, від жаги палаю,
долий мене вином своїм до краю!

VІ. Післямова
Натхненні стрибунці - осінні дні,
духмяні зела, огнища святкові,
небесні передвістя на Покрови,
і всі жінки богині, а боги -
глейкі сліди за Господа ногами,
на акварелі цій, окрай зими,
що змиє фарби білими дощами.


2009

РУБАЇ ***

1
На крилах щастя не злетить нещастя,
Воно тобі не зразу в руки дасться.
Ніколи щастя не буває там,
Де серце заморозило безстрастя.

2
Мої слова одухотворить дух,
Ласкатимуть вони – і душі, й слух,
Зігріють вас – і вдома, і в дорозі,
Серед життєвих бур і завірюх.

3
Лиш капне щастя – і мудріє серце,
Виходжу сміло на життєві герці.
Радію перемозі я завжди,
Як у дитинстві – золотій цукерці.

Стрілами пронизуємо повітря
Крокуючи поважно повз осінь
Ти посміхаєшся спокусливо і хитро
Листя на нас - мов на мед оси

Дерева трусяться від холоду
Я у відповідь зігріваю тебе
Небесний кухар розсипав соду
Від цієї осені нас гребе

Вона наче тяжкий наркотик
Відкриває нові горизонти
Але не зможе накрити доки
Ми будемо чинити супротив

ми змаліли з тобою у цій круговерті думок
круговерті снігів, де сіль роз'їдає дороги
де щоденні сусіди підносять до скроні курок
і де плачуть поети, дзвінкі загубивши остроги

тут високі сніги, як весною висока вода
і мовчазно й суворо на тебе тут дивляться вежі
проминають тут тихо, приходять сюди крадькома
сотні хтивих очей за тобою тут пильно стежать

виринаєш зі сну й потопаєш в грузькій суєті
чоловічки із глини вони і в миру із глини
пластилінові вулиці, небо у білій фаті
і думки, наче тіні, з повітря, землі і крину

так протяжно кигичуть, наче предків далеких зов
роз'їдає їх сіль, щось у грудях тривожно тисне
висихає князів розігріта блакитна кров
і руйнуються вежі, і плачуть поети навмисне

ми змаліли з тобою, як цей посмутнілий світ
що сховався від всіх у єдвабну снігів пелену
він застане від нас на прозорій поверхні слід
і зорю, наче спалах, гарячу, палку й черлену

замерзла лепеха у ноги босі,
лелеки відлетіли, легіт трав
сухот набрався, кашляє до ранку
стара верба над чорториєм цим.
і білий дим – густий, гіркий, ранковий,
як привид піднімається зі сну…
ніщо не потривожить мертву тишу …
лише тоненький голос: «спи-засни» -
то люляє посивіла русалка
до хлопчика в колисочці з лози…

Осене, осене, де твоє бабине літо?
Просимо, просимо сонечка нам не жаліти.
Дай нам свої павутинки блискучі уранці
і принеси ті листи, що для мене і мамці...

Татко в Італії, тепло там завше і світло.
Осене, осене, де твоє бабине літо?

(2009)

Короткий вірш, мов тістечко в глазурі
(серветкою до рота – й насолода
У шлунку розчиняється за мить),
І думка вже збентежено кипить,
І коні мрій вже мчать швидким алюром,
І очі вже шукають неба вроду...

Поему ж, чи томисько грубий прози
Доречно порівнять з пшеничним ланом:
Зорать, зростить, скосить, обмолотить...
І тільки потім стомлено спожить
Скоринку хліба чорного в морози.
У кількостях призначених Держпланом.

P.S.
Агов, прозаїки, ви чом такі похмурі?
І автори поем, чом зажурились?
Все-дно ніхто не дасть ні срібняка
За будь-якого розміру рядка.
Гаплик прийшов, мабуть, літературі,
Книгарні, майже всі, он, зачинились...

Вчора кум позвав мене
Випить пляшку «Шардоне».
Досить, каже, погань пити -
Маєм імпортне, міцне.

Осушили геть усе,
А воно ні те, ні се…
Почитали етикетку,
Кум освоїв «ля франсе»!..

Знов пішли по «Шардоне»
До кіоска у турне.
Після третьої не брало,
А тоді …як шардоне!

Кум гука: шерше ля фам!
Знаю я веселих дам.
Значить так: мені Наташка,
Лізу я тобі віддам.

Скажеш їй: бонжур, Лізе!
Натякнеш на же ву зе.
Не зважай на габарити…
Більш не пий, бо розвезе.

Доки ми тих дам шукали,
Пики нам понабивали,
І в міліцію наряд
Запроторив всіх підряд.

Слава Богу, в кума блат:
В нього жінка – адвокат.
І де юре, чи де факто
Визволя нас із-за грат.

Кум правицю їй трясе:
Гранд мерсі тобі за все!
А вона: -Не диш в обличчя!
Самогоном з вас несе.

Нализавсь, як свинопас!
Й не пустила в хату нас.
Довелось нам (се ля ві!)
Ночувати у хліві.

Ох, воно ж таки й дурне,
Оте кляте «Шардоне"

2007

Танцює сніг під вальсу тиху музику
Земля лежить у білому манто.
І сонні сосни струшують ілюзії
Старого, призабутого кіно.

Вони ішли, тримаючись за руки,
Чарівний світ всміхався їм обом.
І снігопаду дивні, ніжні звуки
У душі їх вливалися теплом.

Сніжинки цілували її вії,
І танули у нього на вустах.
Два серця поєднали ніжні мрії
По дивних і невидимих мостах.

За них все говорли їхні очі.
Навіщо слів? Слова - вони ж пусті.
Він ніжно обіймав її за плечі.
Вони ішли, ішли, немов у сні.

По нотах вітер грає тиху музику,
І це було, здається, так давно.
А сонні сосни струшують ілюзії
Старого, призабутого кіно.

Ти ховаєш в собі Поета.
Ти жорсткий,
Хоч і чесний воїн.
Тільки постріл твого багнета
Мені рани не гоїть…
Гоїть
Твою душу,
Твою самотність
Твої руки до мене спраглі…
Ти давно відхворів
На модність,
Хоч ступав
На ті самі граблі.

Ти ховаєш в собі Поета,
Але з піснею
Йдеш до бою.
Я вручаю тобі багнета,
Йди вперед,
Мій нестримний воїн.

Немов до ложки, мчи до мікрофона,
Так предок твій колись ходив у бій.
Хай гави ловить ворон чи ворона,
Ти до трибуни проривайсь мерщій.

Біжи, біжи, біжи до мікрофона,
Й товчи у ступі воду за п’ятьох.
І гордим будь, бо слухають мільйони,
Не жуй слова, немов сирий горох.

І бий у груди кулаком щосили,
Тоді про тебе скажуть – демократ!
Не раз, як ти, полову молотили,
Забувши про людей і про телят…

Лови за хвіст фортуну, як жар-птицю,
Хапай її скоріше! Обома!
Не лайся, як побачиш – це синиця,
Бо журавля для кожного нема.

Якщо запам’ятаєш цю пораду,
Тоді сягнеш омріяних вершин.
І відвертайся, як зустрінеш Правду,
Бо Правда знає – чий ти, хлопче, син.

Я втікаю від того життя, яке мала,
До нового, де друзів і рідних нема...
Як мене оце все...буду чесна – дістало,
Із чумою укотре приходить зима...
Я жива ще, а душу розхристано в шмаття,
Я вдихаю,і серце ганяє ще кров...
Розцвітаю...мов квітка, мов біле латаття,
Гасне тихо надія на...show mast go on...

Мабуть, піду... Зі мною тут так тісно.
Нема, як завжди, зайвого квиточка...
А ти ж, дивись, лягай до сну непізно,
вставай нерано, не брудни сорочку...
Мабуть, піду... Пощо в тривозі скніти?
Достатньо сліз налляла в маринарку.
Ти ж поливай щотижня наші квіти,
а сам не думай братися за чарку.
Мабуть піду... Звикай без мене бути.
Ти сильний, знаю, зможеш це прийняти.
Тобі ще світить хоч якесь майбутнє.
А я... Забула... Де моє горнятко?


2009 р

Навіщо серце є в людини?
Можливо щоб вона жила?
Ні... напевно є причини
Інші, крім життя...
Це біль - яку ми відчуваєм,
Любов і насолода й гріх,
Це навіть те , чого не знаєш
чого цураємся ми всі...
А можливо це не серце,
Сприймає всі ці відчуття?
Подумаймо тепер відверто...
Можливо це не серце , а душа?..

Ти сьогодні мене не клич –
Ні провулками, ні городами…
Над містами як повінь – ніч
Залила усе чорними водами.

Ловить місяць мовчки у сни
На – намріяне, на – намолене.
Зорі збилися в табуни….
А мені у сон – не дозволено

Упійматися… Я – на дні
Причаїлася, подих стишую.
Ти – один із шалених снів.
Після нього – прокинусь іншою…

Місяць виловив, зачерпнув
Тих, хто просто хотів впійматися.
Залишилася я без сну,
І – пероном порожнім – хата вся.

Постіль – каменем (не звикать),
Всі думки мої – пережовані,
І – ні місяця, ні – гачка,
Ні такої хмільної повені.
4.11. 09. ніч.

*
Хіба спитати можна
в журавлів,
чому вони летять в далекий вирій?
Курличе моя мрія
у ключі.

Аж поки не з'явився ти.
У надрах світу сліпоти,
З присутнім смаком дурноти,
Без усвідомлення сюжету,
З відсутнім виявом мети
Колькою-голкою верти -
Майя затискує в лабетах.
Сіра дрімота, що вела
Не є. не буде. Я була

 
Королівно твоє тіло утомлені води
За берегами сандалу продимлених літ
Твої квіти шляхетна зброя відьмачої вроди


Королівно ці дотики обпалюють світ
Співи небесних дітей чисті ангельські хори
Вітровії пустелі знекровлене листя


Королівно мій сон давина кольорів плинних
У мереживі сходів ранком замріяних
Твої зачаровані звірі лягають поряд



 -}-




 

Вельмишановна пані Феє!

Я віддаю Вам цей зуб
в обмін на Ваше сприяння
моїм нечисленним примхам:

1) хай замість нього виросте новий,
якого – я б дуже воліла –
не торкнеться ні разу брехливий язик
(мій чи того, з ким цілуюсь);

2) якщо це буде ікло –
хай ніколи
не встромиться в шию друга,
навіть коли я стану вампіром
і питиму кров перехожих
вночі;

3) найсолодших,
прозорих,
налитих соком
моєму зубові яблук!
(в дужках: молодильних)

Дякую за увагу!

2008

Осінь любому синочку
Злотом вишила сорочку.
Хрестик, хрестик і стібочок –
Щоб здоровим був синочок,
Щоб хлоп’ятко кучеряве
Красним легенем ставало.
А для донечки вона
Теж наткала полотна,
Та на добру щастя-долю
Вшила довгу-довгу льолю.
Квітів щедро згаптувала,
Аби леля розцвітала.

У вишиванках красивих
Будуть дітоньки щасливі!

2009

Вже давно відплело павутиння їй бабине літо,
У неділю приходять у гості онуки і діти.
Осінь колір змінила, так сумно, що листя останнє
Опадає, та в дім завітало неждане кохання...
Відганяла його, бо соромилась - близько вже старість,
Та осіннім листком у вікно залетіло - зосталось,
І вона розцвіла, ожила, як весна, забуяла.
Хоч би листячко все не опало, хоч би не опало...
А червоні і жовті листки все кружляють у вальсі,
Все забули у вирі танку, хай бо грає Вівальді.
Двом зима не страшна, пахне листя осіннє у хаті,
Те, що встигли вони зберегти, восени назбирати.

31/10/09

Другий день я серед порожніх стін,
Дощ за вікном плаче краплями богів,
Третю ніч не позбудусь жахливих снів,
А сонце зламалось і світить чимось чужим…

Дерево сипле на землю своє життя,
А люди ідуть і не думають, що вона
Така прекрасна і водночас сумна
Втратила все , випивши яд до дна

Вона одна у парку , сльоза на щоці,
Уже немає яскравої посмішки на лиці,
Нехай час залікує шрам у її душі,
А поки що біль і сльози – друзі її.

Дерево сипле на землю своє життя,
А люди ідуть і не знають дорозі кінця,
Побачивши сонце не стануть , щоб знову піти,
А сліпо ітимуть , замкнувши серця на замки…

Листя вигоріло
І згасло.
Стало темно.
І - світло стало.
В цьому просторі,
В цьому часі
Нас зосталося зовсім мало:
Два дуби –
Сухожилля в темінь,
Дві сосни –
Над дубами криво,
Дві душі –
Із того Едему,
Після чого все –
Неважливо.
3.11.09.

Немов грудне дитя, годовані квартали.
Грудневе молоко холодне, наче ніж.
Хто знав, як відгули, відвили, відспівали
сиренами, мольбами прокляття по війні.

У пустці хіросім луна немов у храмі,
де гета* цокотить, малює серця біг.
Слова не йдуть в одне, не тнуться в оригамі*,
знекровлені вони, аж білі, наче сніг.

На вулиці сиріт терпіння дім. Якудза*
тримає око тут, де джерело б'є зваб,
снується по кутах, вилежується в лузах,
де кожен грішний – пан, а для любові – раб.

Тріпочуть ліхтарі, мов крилами нічниці,
мов патока густа, дзеленькоти монет,
бо честь – не звук пустий по ребрах рахівниці,
то чайних танцівниць безцеремонний лет.

Поміж цілунків, чар, між клекоту сасеко*,
пташини білий стан в червонім кімоно,
тче журавлино рух, неначе вітер в спеку,
проголоднілий зір, п'янить трепке вино.

О, гейше-гейше, гей... ша – замовкає відстань,
мовчання саван впав, мов сакура, до ніг.
Лети, стелись, мети і забирай від міста
лігво нагріте тим, хто платить за нічліг.

Та шурхотить перо, мов миша, по папері,
виловлює слова чорнилами і п'є
ту пустку хіросім , ту повну "Ай-ші-теру!"*
і серцем віддає... поезія з пап'є...

3 Листопада 2009

"гета" яп. – дерев'яні сандалі
"оригамі" яп. – витинки з паперу
"ай-ші-теру" яп. – я люблю тебе
"якудза" яп. – мафія
"сасеко" яп. – повія

II

Коли над вільхами засвітиться
Вечірній місяць – і на березі
Запахне водяною м'ятою,
І стане тихо на млині;

Коли замовкне в місті музика,
І над вершинами дубовими
Шумне дрімлюга, блискавицею
Ламаючи свавільний лет, –

Тоді з долин, зарослих тернами,
Із лісових яруг, де урвища
Спредвіку тяжко захаращені
Уламками камінних брил,

Виходять звірі, дивні постаттю,
Нахмурені і настовбурчені,
І походою величавою
До берега поволі йдуть,

І там на скелях розлягаються,
І, перед себе лапи витягши,
Кладуть на них гривасті голови
І чола, повні темних дум.

І цілу ніч лежать, зітхаючи,
На дальнє місто видивляючись,
І на хребтах їм, проти місяця,
Вилискує зловісно шерсть.

1933

Холодна тиша. Місяцю надламаний,
Зо мною будь і освяти печаль мою.
Вона, як сніг на вітах, умирилася,
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.
Три радості у мене неодіймані:
Самотність, труд, мовчання. Туги злобної
Немає більше. Місяцю надламаний,
Я виноград відновлення у ніч несу.
На мертвім полі стану помолитися,
І будуть зорі біля мене падати.

1932
Із збірки "Медобір"

1
Для вас творю і буду вік творити,
Я хочу стати вашим фаворитом,
Улюбленцем красивих ваших душ, –
І задля цього варто – вічно жити.

2
Студений вітер, а душа вогниста,
І полум’я чомусь таке іскристе.
Ачей, колись охопить білий світ,
Щоб душі спалахнули пломенисто.

3
Я часто сплю лише на одне вухо,
Тому всю ніч на друге вірші слухав.
Їх під вікном читали два бузки,
Всміхався місяць, знявши капелюха…

Т.
До розмови? Знову до розмови,
Наче до бар’єру з пістолетом.
Наче й не зникали, ось ви, знову:
Дами, кавалери, еполети.

До розмови? Прошу до розмови.
Я сентенцій вигострю рапіру,
Забобонів розігну підкову
Силогізмом випробую віру.

До розмови? Наче в тій розмові
На коні з важким не скачеш списом,
Та в гонитві за доречним словом
Ти стаєш старим і хитрим лисом.

До розмови? Я до ваших послуг,
Істину покаже Провидіння.
Спілкування – не найлегший послух,
Та за ним – легкі прозріння тіні.

Забавы ради
Мытарства ради,
Теперь не считая за потери,
Модно клонировать фригидность,
По принужденью ослеплять
И отдавать на воспитание в пророки.
Очарование слепого что
Мир одет в умалишенного одежды
И он об этом говорит
Крича во сне и наяву -
Слава легкому перу любви!
Слава безродному перу надежды!
Слава тяжелому перу печали!
Слава покорным жертвам веры!
Но вместе с этим, покрыты покрывалом славы:
Те, кто любовь половником
По порциям распределяет,
Тот, кто надеющимся
Свидетельство бастарда выдает,
И те, кто все это жует
И те, кто жертвы умножает.

Осіннього міста тихе мовчання
Порожні вулиці мов без дихання
Крапля дощу по вікні потекла
Співом своїм глушить тишина.

Місто заснуло, покрите пітьмою
Гілки дерев покрилися імлою
Тільки мене тривожить безсоння
Дивлюся на місто із підвіконня

Зоряне небо над містом цвіло
І тихо тихенько в саду тім було
Повний місяць срібними нитками
Покрив небо дивними квітками

Я б з неба квітку ту дивну зірвала
І від згубного світла її заховала
Щоб сонячне сяйво світання
Не спричиняло зірки згасання

Та тільки краплина до низу стекла
Як інша по сліду її потекла
І хмари безжальні небо покрили
Від мене сховали чарівність перлини...

Вже відгули серпневі громовиці.
Бринить осінній тихий менует.
Розчісує верба свої косиці,
І листя жовте ронить в очерет.

В селі обжинки. Піснею воскреслий
Цей давній звичай з мороку століть.
Розхриставши духм’яні перевесла,
Вусатий сніп на покуті стоїть.

Осінній день - мов приворотне зілля:
Вже молодята згукують свій рід.
Чарки готує радісне весілля,
А батько й мати ждуть біля воріт.

В дідівський край осіннім днем прилину
Поглянуть на довершену красу,
І обважнілі кетяги калини
На добру згадку в місто повезу.

2003

Морозець щипає носа.
Стала срібною трава.
Листопадом щедра Осінь
М'яко землю укрива,
Щоб її численним дітям –
Ховрашкам, жукам і квітам –
Снилися приємні сни
Аж до самої весни.

(7.11.07 – 3.11.09)р.

*
Зацвів багряник
вдруге в цьому році,
і знову моє серце запалив,
але не цвітом,
а осіннім листям.

Темна ніч, наче тінь фантастичного птаха,
Силует вітряка при дорозі накрила.
І легкий вітерець, мов останній невдаха,
Все хотів покрутить його стомлені крила.

Та закуті вони ланцюгами розрухи,
В круговерті століть зупинили свій порух...
Проти ночі, тримаючись ніжно за руки,
Ми скрадались по сходах, збиваючи порох.

Блудник-місяць сміявся тихенько, беззвучно,
А зірки підглядали, відверто і хтиво.
Наші губи злились, як вода, нерозлучно.
Наші руки сплелися в гарячім пориві…

Осінній день.
Птахи летять за обрій.
І рветься в небо
Тихий сум полів.
Я слухаю
В замріяній жалобі
Тужливий гук
Далеких журавлів.

Зостаньтесь!
Бо хвилюються озера!
Куди ж ви?
Зашуміли береги.
Нам любі
Ваші
Рицарські манери.
Заждіть!
Ще стільки
Сонця навкруги.

Та невмолимий,
Мов закон природи,
Той помах крил
Приречено-тяжкий.
А осінь
Вже
В моїй оселі бродить.
Весняних мрій
Затоптує стежки.

За птахами на південь сьогодні лечу -
так жорстоке життя повеліло.
Перед образом божим поставлю свічу,
щоби сили додав моїм крилам.
Ти, красива, й, водночас, до болю сумна,
виряджаєш мене у дорогу.
Обіймаєш, цілуєш... Сльозинка німа
обпікає щоку до знемоги.
Там, за обрієм, стріне мене чужина,
наче мачуха "зайвого" сина.
І стікатимуть дні, мов по вікнах вода,
а в думках - тільки ти, моя мила.
Та настане весна. І з далеких країв
повернусь я до рідної хати.
Ти зустрінеш мене. І забракне нам слів,
щоби щастя своє описати.


2009 р