Я хочу...
Станцювати
з тобою румбу
в божевільно-
повільному
темпі бажання...
Я хочу...
Намалювати
поглядом
на твоєму тілі
карту любові...
Я хочу...
Розчинитися
у сміливому
дотику
впевнених рук...
Я хочу...
Обійнятися
душами
у тілесному
блаженстві
танцю...
Я хочу...
Просто
помріяти...

2009

Вкриває сніг дорогу на Вкраїну.
Вогні столиці серцю не близькі.
Йому б туди - в садочок, у хатину...
Несила далі жить на чужині.
Йому б весни діждатись чарівної -
повеселіли б серце і душа.
І може, вирвався б з кімнатчини тісної
на рідну землю в мальвах й споришах.
Йому б відчути ніжний подув вітру,
що спав між лип в далекому садку.
Свої думки комусь близькому звірить,
свої жалі, надії... Та кому?
Нема нікого... Очі мовчки плачуть...
Вже сил нема із ліжка підвестись.
Вогонь життя поволі гасне, гасне...
З обіймів вічності нікому не спастись...


2004 р

Ви дивились колись на світ
крізь розчепірені пальці?

У неї на обох руках
нема мізинків –
по чотири пальці.

Якщо розчепірити їх,
то між ними –
тільки три
відтинки
простору,
менше
на один,
ніж у всіх.

Коли на вас впадуть
чотири промені,
її торкнуться
тільки три.

Та коли між ваших пальців
оселяться
чотири пустоти,
у неї буде
на одну порожнечу
менше,
ніж у всіх.

2008, весна

РУБАЇ ***

1
Вже залунали голубі оркестри,
Цю увертюру травень, як маестро,
Почав акордом громових литавр, –
Аж по дібровах покотивсь перестрах.

2
У душах струни рвуться від страждання,
Коли звучить там реквієм кохання.
І вже не ступить більше на поріг –
Чиясь любов – ні перша, ні остання.

3
Стоїть душа навколішки і плаче,
І дивиться на мене так, неначе
Її сьогодні вже образив хтось, –
І я забув про всі свої невдачі.

Тихо падає дощ,
Тихо й сумно надворі,
І кришталь бульбашок
У калюжах кипить,

Тихо падає дощ,
І краплини, мов зорі,
Швидко линуть униз
І зникають умить.

Одинокий листок
З вітром в танці кружляє
І вбрання золоте
Так пасує йому,

Одинокий листок
До землі припадає,
Хай лежить, спочива,
І стрічає весну.

Плаче осінь дощем,
Бо така її доля,
Завмирає життя
Від обіймів її,

Плаче осінь дощем,
І пливуть за водою,
Мов кораблики,
Роки мої.

Цілуй мене допоки ще сипле зимою,
Допоки ще в косах немає ніде сивини.
Від першого дотику й досі я пахну тобою…
Цілуй поки в грудях немає від зради вини…

Цілуй мене допоки ще віє снігами,
Бо вже незабаром зі мною будеш не ти…
Мільйони кохання й мільярди розлук між нами…
Цілуй мене зараз. Ще декілька днів до весни.



листопад, 2008

Вже й літо промайнуло
І сонце вже слабе.
Та раптом ви відчули,
Що втратили себе.

По що мечі і списи.
І що тепер слова?
Як честь свята у часі
Згоріла мов дрова.

Заплакана осінь, заплакані зими і весни
В долонях минуле – все решта твої міражі.
Повернене щастя таким, як було не воскресне…
Повернений щастям воскреснеш і вмреш . На межі.

Бо губи солодкі всього лиш намазані медом.
І небо не плаче, це просто ідуть дощі…
А я залишилась старим, не розплутаним дредом
В твоїй антарктидній , давно зачерствілій душі…



жовтень, 2008

На старих фотографіях всі молоді
На старих фотографіях мертві сміються…
Л.Костенко


Від твоїх слів запахло сивим літом…
Без ностальгії…сльози, мов дощем…
В альбомі фото постаріле. Вітер
прикрив усе життя своїм плечем…

Не плач…не треба…літо ще вернеться,
Розпустять коси березневі дні…
…Старий альбом...Чому ж старим він зветься…
Коли на фото всі ще молоді…


липень, 2007

На сірій бруківці калюжами твої сльози
Жонглюю зірками. За руку тримаю місяця
Забите волосся-вітрами скуйовджене, може
Ти дивишся в дзеркало-злишся на мене. Бісишся

Від мокрих тюльпанів лишились по різному запахи
Вже сонця старого за п’ятки ніхто не лоскоче
Як хочеться в небі за голову змія злапати
У коси вплести краплину дощу хочеться…



березень, 2007

Заснула ніч на паралельних вулицях…
Солодкі сни ніким не пробачаються…
Моя хмарина до асфальту тулиться…
А на зв’язку хтось п’ятий раз прощається…

Запахли губи заварною кавою,
А ти побритий начисто не лаєшся…
З твоїх долонь смердить нестерпно зрадою..
За кілометром в вічність віддаляєшся…



лютий, 2007

Запахло тобою. Від вітру потріскали губи …
Солодкі черешні – бажання твоє невід’ємне
На білих ромашках ворожиш на вересень. Любить.
Іще від народження ваші цілунки взаємні…

Гіркий шоколад розмазуєш пальцем по серцю
Чаруючий запах, здається, залишиться вічним
На твоїх долонях проснулись незаймані весни
Бажання недавнє сьогодні вже стало грішним…



квітень, 2007

А на годиннику без двох хвилин життя,
А у житті без трьох хвилин розлука…
…торкається небес твоя рука,
А небеса цілують тобі руку…

І плаче дощ, немов мале дитя,
І б’ється об невисохлі ще коси…
…крізь думку пролетіло все життя,
А у житті за три хвилини осінь…



серпень, 2007

Я живу, як живеться, бо всі так живуть -
розмірено, тихо, без крайнощів диких...
А роки, мов човники білі, пливуть,
розчиняються, гаснуть в далекій блакиті...
Десь за обрієм мрія чекає мене,
ну а я все вагаюсь: "На землю чи в небо?"...
Так, дивись, непомітно життя промине,
і вже буде запізно для "треба - не треба"...
Я сумлінно чекатиму, знаєте, дня,
коли зірочка згасне, чи свічка дотліє,
чи порветься струна, чи скінчиться життя...
Тільки ж хто замість мене здійснить мою мрію?


2009 р

А зима-бабуня витрусить перину,
Натовче у ступі срібні зірочки,
Лютому Морозу – найстаршому сину,
Льодом замостити всі звелить річки.

Прибереться в полі, ліс притрусить біло,
Зайця перевдягне в білий кожушок.
Хмарами прикриє сонце, щоб не гріло
І не танув довго на землі сніжок.

Доньці Завірюсі дасть наказ кружляти
Вулицями міста, по усіх дворах,
Щоби було чути, щоби було знати,
Хто господарює у наших краях.

Як добре, коли все добре:
у серці цвіте весна
і Бог у людській подобі
самого себе впізнав;
в краплині дощу і сонця
на скрипці вітрів заграв,
березу скупав у соці,
сховався джмелем між трав,
пірнув безтурботно в небо,
пройшовся дощем в лісах,
розтікся в краплині меду
і переріс у сад…
І, ставши усім на світі,
прийнявши на себе плоть –
Любов’ю у кожнім світить
і радується Господь.

Розгублює по травах срібні звуки
Вечірній дощ, а там – тонкий нюанс.
І я люблю осінній цей романс,
І ці ноктюрни, як вінець розлуки.

Щасливих серць веселі перестуки
Довершують – і душі, й консонанс.
Це юністю дарований нам шанс,
І зрілих літ, і весен перегуки.

Веде життя крутими берегами
Туди, де кличе і тривожить світ,
І ледь змахнувши росянистий піт,

Закоханий у тебе до нестями,
Прошкую за крилатими літами, –
Я ж невиправний мрійник і піїт.

Ти сказав, що я тобі наснилась…
Просто так: наснилася і все?
Ну скажи, що в миті зупинилась
ціла вічність, віднайшовши сенс…
Ну скажи, що плакала не осінь,
а дзвеніла вранішня роса,
що той дзвін весняний чуєш досі,
як пророцтва віршів і Писань.
Розкажи, як в промені ранковім
рятував ти сон цей від пожеж…
Як вдихнув мене ти і ніколи
не захочеш видихнути вже…

Ти сказав, що я тобі наснилась…

Мені боляче — кричало
Проте вона не думала відпускати

Зуби — маленькі піраньї
Смачно пригрілися
До тоненьких пальчиків

Дерева усмішкою гнилих стовбурів
Перегукувались опадаючим одягом

Дивись дивись
Ще одна зі своїми мріями…
Ще одне пусте помешкання…

Заспокойся маленька
Шепотіли п'явки
Заспокойся
Це й не так погано
Просто існувати

Вона продовжувала кусати
Аж поки червоною фарбою
Повітря не замалювалося

Такого світанку я
Ніколи не бачив

Ти зловживаєш звуком „р”!
Навіщо тобі та клята алітерація?
Тицяєш в нашу не-різність,
у наше занюхане братство...

В нас нема перестрілок,
хоча й не бракує патронів.
Ці імітації колись дограються,
і пульсом зарипають скроні,
і вичерпаються, і вихлюпнуться з черепу
на вулиці у пошуках реальних партнерів.

У партерах хижацькі погляди
на мою невибагливу сцену,
де все що я маю складу у кишеню
у вигляді дулі...
кулі...

Ні, не так драматично:
просто мука замінить муку,
нудьга нудьгу...

Прощання в прощенні.
Я простила твою зникомість.
Прости і мою натомість...

2009

Ти один мене не боїшся.

Всі решта – не те щоб ...
Я для них як священа корова:
Той боїться торкнутись,
Той боїться образить,
Той – втратить,
А той – загубитись в мені.

А от ти не боїшся нічого.

Ну й нічого...
я ще залякаю.

2009

Хай зазвучить струна жива,
Розкаже про своїх героїв,
Хай в серце западуть слова:
Кобзар - це не жебрак, а воїн.
Це - духу лицар, не скиглій,
І пострах яничар безликих,
Традицій, звичаїв носій,
І часто - віртуоз-музика.
Це - України вірний син,
Її душа правдива,
Це - стоголосий волі дзвін,
Це - пісні сила чарівлива.
Це - нації духовний меч,
Її історії окраса,
Він - із месій, він - із предтеч,
Він - слово віщеє Тараса.
Це перед ним тремтить тиран
І слабне влада грошей дика,
Цілитель він духовних ран
І він - духовності владика.
Не лиш старий, а й молодий,
Видющий, сильний і вродливий,
В житті - природній і простий,
І гордий, тільки не спесивий.
Усе з бандурою своєю
Несе і радості й жалі,
Та ще й шляхетний він душею,
Як мало хто із королів.
Тож хай звучить струна жива,
Розкаже про своїх героїв,
Хай в серце западуть слова -
Кобзар - це не жебрак, а воїн.

7501 р. (від Трипілля) (1995)

Трояндово-пишна,
духмяно-солодка,
намріяна ніжність бажання терпкого...
Щоб пити її -
мабуть, ніч закоротка.
В ній
пристрасть волога
цвіте веселково.

Вона квітне юно -
у дотиках ніжних,
в сплетінні обіймів любовного шалу,
у золоті знань
про кохання некнижних
для двох -
котрим ночі
цієї замало.

В пелюстках троянди
ховати цілунки...
Запестивши щедро, щоб плакала
щастям щоночі...
Та ніби
востаннє, як трунку,
любові напившись -
святого причастя…

30.10.09

Станом на завтра,
коли ми були ще живі –
риби північних пустель,
видихаючи роси,
збитих Ікарів наосліп
шукали в траві,
тільки даремно,
хоча і знаходили осінь.
Ну а можливо
то осінь знаходила нас,
скальпелем листя стинаючи
зайві хвилини,
без кровотечі, лише
тільки хворих на сказ
пестила ніжно
і не гидувалася слини,
що витікала поволі
з відкритих очей,
вічно голодних
до кусня блакитного неба...
Крила Ікарів
до вже непотрібних речей
кидали просто,
бо рибам вони –
без потреби.

Нас кожний день звільняє від ілюзій,
І тверезіючи ми вловлюємо суть,
Коли такі, здавалось, вірні друзі,
Зустрівши погляд очі відведуть.

І ми навік прощаємося з ними…
(Вони живі, та тільки не для нас).
Нам вже не йти дорогами одними,
Які ми разом міряли не раз.

І, як усі, блукаючи цим світом,
Як тільки можу, друзів бережу,
Нікого намагаюсь не судити,
Й лиш про одне Всевишнього прошу,

Лиш про одне молю, мій Боже милий,
Бо нам усім один суддя – це Ти!
Дай так прожити, щоб ми не хотіли,
Зустрівши погляд, очі відвести!

Дощ з вітром одягають осінь в грип,
а критики статтями недолугими…
Зліта потужно крапля догори –
для віршів рими набираю кухлями…

Іронія глибока і тривка.
Втомились трави сохнути і сіятись…
І дикі вірші додавав до молока,
яке варилось довго, потім зілля те

вже пив – народжувався… Як Ісус,
що хлопчиком відчув правдиву силу…
Замовкну краще – не піду на зУспіт.
Поезія – мій генетичний прИсуд.

Як Бог хапає Сонце за росу,
за корені слова хапаю…
До букв на тиші рими колесую…
Вірш в серці, як в печі копАня…

Гуде під крапкою обтятий знак…
Звук літер розібрав на атоми.
Аорті – в силі мови – біль зізнавсь:
а збірок більше Вам не висилатиму…

Не швидко дійде слово: час мій встиг
вернутись з небуття із розумнішими…
І знов пишу до Господа листи –
те, що, зазвичай, називають віршами…

Ця ніч громопадами - тільки не в мої обійми.
Життя падолистами - вітер уже за плечем.
Солодке мовчання без голосу крику не здійме.
Стривожений погляд хіба що мене запече...

Пянкий аромат, як завжди дешеве чорнило.
І смак тютюну ще з вчора на твоїх губах.
В чужих - падолистами все у роках прогнило,
І лиш громопадами сльози на сильних руках.


жовтень, 2009

Вогка печать Твого цілунку
Скріпила нас іще тоді,
Коли юнак за руку юнку
Манив у весни молоді.

Вогка печать Твого цілунку
Ставала символом щодня.
Ну а вночі шаленим трунком
Брела по тілу навмання.

Вогка печать Твого цілунку
З’єднала два життя в одне.
І досі серце б’ється лунко,
Коли вона щоку торкне.

2009

Холодними росами ранки щодня прокидаються
Достиглими сливами падають з неба дощі…
Як бджоли на мед метушливо і дзвінко злітаються,
Так твої слова. Поїдають мене, мов кліщі…

Ти був десь далеко, коли я просила пробачення,
Червоними вишнями пахли солодкі вуста…
Цвістимуть сади… ти запросиш мене на побачення,
Все буде, як вперше…за все попереднє життя.


серпень, 2009

Простягає долоні по-чорному стомлена вулиця...
Вже майже за північ. В тумані давно ліхтарі.
А місяць крізь хмари на сонні райони жмуриться.
Сьогодні вони від безсоння чужі лікарі.

А ти засинай. Хай сни твої ще не збулися,
Хай зорі співають всіма голосами планет...
Замерзло життя на тілі пожовклого листя...
Спинилось життя на купі іспанських монет.


жовтень, 2009

Запозичений світ із відсотком холодної вдячності.
Заніміли слова від шалених темпів зими.
Ти малюєш життя без законного права власності.
І звертаєш направо, замість того, щоб йти догори.

Ти розумна частина мого невід’ємного простору.
Що рахує хвилини, немов калькулятор, життя.
Хоч на мокрій бруківці, де я ставала дорослою,
Ти ще досі малюєш зелене брудне жабеня.


жовтень 2009р

Загублені миті, розтерті в звичайності часу,
Аж сиві берези вляглись до самої землі.
Ти роки крадеш із якоїсь десятки запасу,
Щоб губи мовчали і мовчки збрехали мені.

Густими дощами поголені темні дороги.
Ти досі у піжмурки граєшся в тій темноті…
Що в сивих беріз від чекання стомилися ноги
Я краще помовчу, аби не збрехати тобі…


жовтень 2009р.

Якщо ти художник
і інших ти сфер,
НСХУ для тебе
це “Ху” від тепер.

Так пенсію зроблять
і честь і хвала,
та ось на плечах
не твоя голова.

І звідки ж узятись
там силам новим,
коли все гниле
відають молодим.

Достатньо, пожило
розбещене Ню,
НСХУ час скидати
в кромешну пітьму.

Простоволосою розкрай мене, як борозною поле.
Води збери з дощу, переливай, води навколо стану.
- Де покроплю - там вже не коле… коле… коле…
- Куди закину - там і кане… кане… кане…

Пали свічки – покута жде, розчетвергована на страсті.
Воскуй мій страх – він саме застигає в маску передкарну.
- Коли зведу – то вже не впасти… впасти… впасти…
- Переплатити долі марно… марно… марно…

Пускайся в ніч розхристано-холодна й місяць перезрілий
Зривай із неба сміло. І клади між перс дукатом мідним.
- Мені відтято з першим зіллям крила… крила…
- А я лечу такою - вільна… вільна…відьма…


2009

*
Не зловиш
Ти кораблика свого,
Якого в річку випустив в дитинстві.
І навпрошки
Той плин не переймеш.

Вона була із міста де жив Франко,
Де час спинявся на курантах ратуш,
Щоб катедральним дзвоном понесло
Його - у вічність, а сліди - на аркуш

Жила вона - де люди ходять небом,
Любила тихий спів озерної води.
І гамір міста цвів собі, даремно
Чекаючи модерної весни

Руда коса і той глибокий погляд
У усмішці прекрасній - сум душі
Вона була неначе моя доля
Що так відверто снилася мені...

На протязі осінніх днів
На протязі статевих актів
Я якось довго розумів
Що бути разом нам не варто…

Ми як політики із різних фракцій
Хоч не влаштовуємо акцій
А лиш чекаємо закону
Щоб примиритись знову й знову

Не мов не нестримна течія
З гори збігають почуття
І розбиваються об скелю
Упертості, твоєї і моєї.

Листя падає на землю
Віє холодом осіннім
Я блукаю сірим містом
Мрію, мучаюся, тісно.

Хочеться розкинуть руки
Ніби птах покинуть землю
І летіти десь у луки
Там де тепло і не темно

Де літають такі ж птахи
Сяє сонце позитивом
Плещеться вода у ріках
І захоплюватись дивом

Коли ти сидиш у парку
Коли холодно на серці
Ти помрій про світ прекрасний
І на мить станеш щасливим!

2009, Жовтень

Між нами знов війна…
Я знов тобі програю, я розпустив свої війська
Бери мене в полон, давно чекаю
Я навіть вже й не сподівавсь бути тобою завойований
В душі давно твої війська, а в скронях сумніви стурбовані.
На всіх фронтах здаю свої позиції,
Твоє кохання переможе мою впертість,
Щасливий буду в твоїй окупації,
Тримай міцніш в полоні моє серце.

2009.Жовтень

Я рахувала всі свої бажання,
я так добре їх пам’ятала.
Та кудись вони всі зникали,
наче навмисне їх забувала.

Рахую на пальцях, не можу згадати.
Чому я все мушу втрачати?
Усе до останнього і навіть мрії,
які не здійсненні, але то є віра.

Таке відчуття, що ніби навмисне
мене зіштовхнули з м’якого крісла.
І ніби брехнею мене огортають,
думки усі мої кудись забирають.

Я хочу літати в рожевих мріях,
я хочу співати про квіти і звірів.
Я хочу дихати чистим повітрям
та наді мною га дюків завіса.

Благала я : «Врятуйте мене!»,
Але ніхто не почує про це.
Лиш сотні таких, як я , у багнюці,
лежать, навіки, їх душі забуті.

Коли ти сидиш, на троні в покоях,
ти не один, у тебе є море
друзів, знайомих і не знайомці
бажають погрітись на твоєму сонці.

Якщо твоє сонце кудись зникає
їх ніби, блискавка, всіх відбиває.
І залишаєшсь в своїх покоях,
покоїтись з чортом, вас лише двоє.


2009р.
Київ

сліди відчайдушно лізуть поперед кроків
що тобі з мене що тобі з мене хто ти
я вже набачилась за двадцять з гаком років
всі ми такі несумісні сумні істоти

поперед леза лізе поріз полоззя
поперед саней тих на яких завозять
нас і лишають у епіцентрі снігу

поперед дружби ріже пожежа пальців
я непридатна для марафонського бігу
я якщо можна хотіла би тут зостатись

примули примусу ніжні такі котячі
ти наступаєш просто мені на втечу
кроки поперед ніг і самі невдачі
поперед наших спроб підкорити речі

кортики кроків нижеш в брудну дорогу
це мезальянс сталевого і живого
не зупиняйся квітни заради бога

злітними смугами рік волочити ноги
з потойбічночі рвонувши на допомогу
не врятував ні себе ні мене нікого

тріщини в ґрунті пахнуть чужою плоттю
кожну сльозу проковтуй і краплю поту
пальчиком по підборіддю у незвороття
все що не станеться має не статись потай

поперед батька в пекло це добровільне
зречення божевілля у божевільні
де поперед мостів усі ріки спалено

не ухиляйся будьмо чужими сильними
не ухиляйся більма промиє біль нам
бачиш по білому вже поповзли проталини

тіло оси як гарячий бутончик смерті
містом не озираючись йдуть дівчатка
ми камікадзе ми все завжди спочатку
під кімоно ми закохані і відверті
пальці вологі ноги до крові стерті
скоро асфальт заросте нами кожна латка

мікрорайони підступні як метастази
поступ трави не спинити ні сном ні лезом
руки тонкі обіймаючи нетверезо
ледве тримаєшся хочеш-бо все й одразу
скоро вже осінь треба давати джазу
скоро вже осінь можна вмикати безум

бачиш навшпиньках кожна розлука кожне
дерево кожен клубок павутиння річка
препубертатні розхлябані демонічні
ми неспроможні так але хто з вас може?
ах не дивіться злякано і вороже
скоро зима скоро ми заростемо ніччю

так це трапляється так воно прийде знову
білу пігулку страху під язик беремо
ми не евкліди та маємо теорему
чи пак теорію втім не про це розмова
хочеться точності вічності і любові
скоро весна скоро нас перекусить тремор

знаєте я перевірив усі ми смертні
тіло оси проростає в холодне світло
спину смугасту судомить усі ми діти
лілієликі жорстокі солодкі ревні
скоро ми будемо по підборіддя в серпні
скоро уже нескінченне отруйне літо

відлік почнеться натягнуту линву сіпне
той хто зліпив тебе склав тебе склеїв в одне
той деміург повелитель знебритвлений оккам
зайве відтяв уже встиг уже схлипне тоне-
сенькою віолончеллю вібруючий нерв
ієрофант зачіпає струну ненароком

це топографія тіла засвоєння меж
плоть піддається дослідженню де не візьмеш
равлики руху спіральки повторні потворні
шрамів шовкова лиштва і судин макраме
ось рукоділля мінервине може мине
страх може хтось і приручить це нерукотворне

так серпантинно так чинно лягають бинти
загадка мусиш намацати відповісти
що й на морфемному шві залишається цілим
вже заїкається вже замовкає пунктир
нори прорито під шкіру втім вата і спирт
спинять червоних лисиць що тікають із тіла

храм із кісток і пустот але все-таки храм
може заплющивши очі намацає злам
зліплене сліпо так само не видячи зцілить
той хто тримає ключі від незамкнених брам
дівчинка знає що світ це імперія зла
і позначає кордони імперії білим

сам себастьян уже спазм уже майже стріла
гладиш себе це нова виростає кора
сорому темна смола проступає на зрізах
патока поту претерітум був і була
дівчинка пробує пальцями певні слова
дівчинка носить у тілі лозу і залізо

доки ти спиш постають і зникають міста
спас на крові на крові але все-таки спас
серця синицю без дозволу в груди зашили
якір із м’яса утримує в просторі нас
напнуто голос на горла химерний каркас
плоть живопліт за яким уже землі пташині

пальцем на тебе впритул „підведися й іди”
дівчинко це лиш примарні підвиди біди
привиди болю це карма ламає конструктор
день починається з ночі туману води
на простирадлах лисиці лишають сліди
ти відчуваєш тепло їх вологого хутра

Родзинки спогадів
як дружба "назавжди"
як голоси
та ти не голоси
бо суголосся чистої води
в яскравім промені
зайшлося у блакить.

Твій літачок і досі
паперовий
а ти - летиш.
То ти лети ж!
Бо сила крил у вірі
і у слові.

На вічність як на мить
з осоння прозірни
це сонце "а за так!"
в надії корінь дій.
Ти вже достиглий мак -
в тобі життя зернин.
28.08.09

Ти мені сьогодні знову снився:
Без надії вірив у майбутнє,
З невеселою усмішкою дивився
Поглядом безмежним, незабутнім.

Як же боляче від суму тих очей,
Від байдужості в твоєму існуванні.
Ніби сотні спалено лілей...
Попелом упало сподівання.

Милий!
Ти мені сьогодні снився:
Ніжний і нітрохи не ревнивий,
І на мене (чи крізь мене) подивився
Так закохано і... зовсім не щасливо!


2002

Моя сльоза - солона ,як солома
Куди тікаєш у які краї
У тих краях, там доля невідома
І невідомі щоки, не свої

Тікай ,хай стелиться дорога
І мрій що посолодшаєш, на сміх
Моя сльоза - солона ,як солома
Моя душа, що зважилась на гріх...

Сивий дощ мокрим димом цигарки
Застеляє безлюдний проспект
В співавторстві нашої сварки -
Любов, що піде у декрет...

І знову вибори. А так набридло.
Ну скільки можна вибирати вас?
Вже ваші морди нам такі огидні,
Що прямо всіх уже колотить нас.

В парламенті весь рік одні концерти,
І розвалилась коаліція сама.
Це ж сміх крізь сльози! – можна вмерти,
Хіба в нас, люди, розуму нема?

Невже ми знову підем вибирати?
А вибирать кого уже катма!
У партіях одні пики квадратні,
Живіт і просто «шиєголова».

Ні розуму великого, ні серця,
Замість душі лиш товстий гаманець,
Виблискують у окулярів скельця.
Ой, скоро Україні вже кінець!

Чи Ви сказились, пане президенте?
Та ж схаменіться, ще не пізно Вам!
Здається нам, Ви стали резидентом
У тих, хто хоче зло робити нам.

Ви ж добре знаєте: як є, так буде.
В парламент всі ті самі знов пройдуть,
А півмільярда гривень вже не буде –
То ж наші гроші знову «загудуть».

«Я переконаний, так, друзі любі,
Що шляху іншого для нас нема.
Усі на вибори приходьте в грудні».
Дарма, що без бюджету йде зима.

Дарма, що газ у нас усе дорожчий,
Дарма, що кризовий приходить час,
Йди й голосуй, не дивлячись ні на що.
Хіба нема роботи більше в нас?

У школах мерзнуть і хворіють діти,
В квартирах холод – ось вона, біда!
А в нас грошей з бюджету ніде діти,
Вони ж до рук течуть нам, як вода?!

Туберкульоз і Снід в містах і селах,
Вмирає, президенте, наш народ!
Невже це, любий друже, так весело?
Чи може просто Ви в нас ідіот?

Чи ж довго ми терпіти все це будем?
Коли над нами сонце вже зійде?
Коли, коли ж ми справді вільні будем?
І України слава чи прийде?

 
йому давно не сняться сни
і не малюються картіни
у мерехтінні вільних тіней

полюють первісні коти
під забуття старого даху
вино ховає лиходій

здирає пафосне граффіті
у переході босх міський
перелилося віршів листя

під лиховісну тишу хмар
мінорний місяць & димар
не знаючи, примісячився



 -}-




 

Мы видимся так редко,
так мало говорим.
А Бог стреляет метко.
А ты - мой вечный Рим.
Нам зов далеких предков
не может быь чужим.
А Бог стреляет метко.
А ты - мой херувим.
В заброшеной беседке
испью тебя до дна.
А Бог стреляет метко.
А ты - лишь мой Адам.
Тебя всего, до клетки,
запомню наизусть.
А Бог стреляет метко.
А ты - мой вздох и пульс.
К тебе прижмусь я крепко.
Ведь я твоя раба.
А Бог стреляет метко.
А ты - моя судьба.


2009 р