Вони одягнені в «армані» й «гуччі».
Жаліються, що зарплатня «Копійки!»
Запевнюють: коштовності всі штучні!
Та для піару зачинають бійки.

Вони не хиляться до землі-матки,
Як одягають «неотриманні видатки».

Народні долі вершать у палацах -
За океаном - на чужих прийомах.
Поки вершать, «моделів» юних маца.
А як звершать, везуть усіх додому.

Смакує кофе зранку перемогою,
Костюм із Франції вдягають з допомогою.

Ідуть до ради впевненні і чинні:
Тримають міцно в кулаках портфеля
«Близькі нам твої біди, Україно!»
«Ми за для тебе… поплюємо в стелю»

тиха неначе сніг у сплячці
хоч тобі спиці в тіло
слова у вухо
коли в очах ластівки низько
а в роті сухо
закриваєш повіки
й самій у собі лячно

вранці виймаєш сонце
з утроби неба
ретельно миєш
готуєш цитриновий фреш
змогла позбутись усіх нездорових фобій
тільки мовчання твоє
немає ніяких меж
авжеж
руки твої не картавлять
не мають акценту
руки твої
каліграфи словесних ліній
дитина летючої риби і Водолія
тепер заливаєш пустелю абсентом

даремно ти соняшники Вінсента
пустила на фарби олійні

Чеченська земле, дихаєш ти важко,
Тобі на груди став Росії син.
Ще позавчора тут були Самашки,
А нині бродить вітер між руїн.

Стоїть "герой" з лиця землі зітерши,
Багатолюдне, гомінке село.
Мабуть, дітей розстрілював не вперше,
Як навкруги палало і гуло.

Таких, як він, завжди було багато,
Батурин їх ще досі не забув...
Бо за віки навчилися вбивати,
Хто сіє смерть, той волі не здобув.

У попелі ворушаться Самашки,
Десь чути стук - нескорені живуть!
Як тільки розцвітуть в саду ромашки, -
Я на світанку вирушу у путь...

Зі зб."Сонети чорного сонця"(1996)

Від прадіда і діда гречкосій,
Зерно любові в серці зберігаю.
Земля цвіте - й моя душа в розмаї,
Вклоняюсь їй натрудженій, святій.

Ох і замучив же тиран лихий
Наш бідний люд - від краю і до краю...
Свободи стяг я вище піднімаю, -
Народе мій, розкрилюйсь і мужній!

Тебе злякалась хижа смерть в катівні,
Вовік-віків не будеш ти рабом,
Ні перед ким не станеш на коліна.

Скажи, хіба мої думки наївні?
Я ж не забув, що клявся ти серпом:
"Завжди щаслива буде Україна!"

Зі зб."Сонети чорного сонця"(1996)

Причапав до нас по калюжах
З букетиком айстр у руці,
Хмариною сонце примружив,
З слідами дощу на щоці.
В порозі потупцяв несміло,
Тримаючи осінь за край.
Листком телеграма жовтіла
Із написом “Літо, прощай!”
Напхавши тепла по кишенях
Протертого вже піджака,
Набрав охолоди в легені
І смикнув за ручку дзвінка.
Теленькнув дзвінок галасливо,
Розсипавши сміх у двори.
Букети осіннього дива
Зросли у руках дітвори.
Степліли думки вересневі:
“НедАрма шляхи всі земні
Уперто здолав день по дневі!”
Й подався назустріч зимі...
2009

Літнього сонця кривава краплина стікає
Вікнами, вікнами - просто до чарки з вином.
Плавиться обрій. Чекає на Авеля Каїн.
Чарка виблискує. Каїн чигає котом.

Квапиться час. Не проходить миттєве закляття.
Душно, як в пеклі. І котиться піт із чола.
"Авелю, де ти? Чи ми із тобою не браття?"
Пальці стискаються. Гнеться краєчок стола.

Кат навісніє, напружено мружачи очі,
Аж заболіло під чорними п'явками брів.
Літо. І спека. І каїни - палять, регочуть...
Авеля - брата - у натовпі брат не зустрів.

Сонце ховається. Каїн розігрує втому.
Блимне з-під лоба, неспішно чарчину доп'є.
Авелів більше немає у роді людському?
Отже, сьогодні найслабшого каїна вб'є...

1997 (ремікс)

Осінь тихо нашіптує вірша,
То багряним, то жовтим листком.
І , можливо, слова не найгірші
Ляжуть знов на папері рядком.

Проминув листопадович жовтень,
Тридцять восьмий кружля листопАд.
Розбиваються яблука жовті,
Завітала вже осінь у сад.

Проминув листопадович жовтень,
Треба кожен рядок записать.
Щоб не був не записаним жоден,
Довга ніч і не хочеться спать.

І минеться погода найгірша.
(Не чекаю ніколи зими…)
Пробивається слово крізь тишу,
Як метелик, тріпоче крильми…

2005 р.

А у Жовтня - вологе волосся,
І розмок від сльоти правий мешт,
Підозріло захлюпало в носі,
І задряпало в горлі урешт.

Добра Осінь зготує мікстуру
На терпких бурштинових медах,
І розчинить негоду похмуру
У яскравих п'янких кольорах.

Прийде подруга Бабине Літо -
Запізнілим потішить теплом
Буде в парі із Жовтнем летіти
В небеса під осіннім крилом.

І розвіються в пряному вітрі,
Залишаючи смуток услід
Опадаючі бронзові титри –
Щемний шелест прочовганих літ.

11.09.09

Закохалась ніжність у весну,
І весна дала їй сподівання.
Почуттів спізнала новизну
Закохана в життя,
Залюблена в кохання.

Закохалась ніжність у красу,
І краса дала їй розцвітання,
Розбудила радість і... сльозу.
Закохана в життя,
Залюблена в кохання.

Закохалась ніжність у зорю,
І зоря дала їй незгасання.
Чисту мрію стрінула свою
Закохана в життя,
Залюблена в кохання.

(2009)

Ніколи день не догорав до спалу.
І сполом з ним не вигоряло небо.
У струмені мого сумного шалу
є хрест і хліб, вода, цвяхи і ребра.

Не йде трамвай у сутінках осінніх.
І не мені хтось пише телеграму.
Сумні обличчя вулиць магазинних.
І піт дощить. Стара схилилась брама.

Очей дурман. Туман і випадковість.
Чужі сплетіння тіней спересердя
тримають шлях, який — лише спадковість.
Я — це вода, що не народить тверді.

Розводить людство біля себе
Сади квітучі й смітники.
В садах живуть владики неба,
У купах гною – пацюки.

Пташа пісень палких співає,-
Кого не радує той спів?
А також збільшує врожаї,
Мордує кузьок, комарів.

Щурі гноївку тонким нюхом
Вчувають навіть крізь шпарки,
І де лайна по самі вуха,
Там завжди є і пацюки.

І серед нас, бува, не рідко,
Як запанує дух гидкий,
З’являється на диво швидко
Пацюк в подобині людській.

Це – підлабузник, імітатор,
Озвучувач чужих думок,
Таких розводиться багато,
Де гноєм тягне із дірок.

Де процвіта пристусовáнець
І епігόн шуга як крук,
Навряд чи висунеш хоч палець:
Там править бал гидкий пацюк

Такому честь – не перепона,
Слова гарячі – тільки гра,
Нема ніякого закону
Для отакого от щура.

Як буде совість твоя чиста –
Повір в написані рядки:
Втечуть від тебе в інше місце
Усі на світі пацюки.

О, Русь моя, наложнице убога,
Край наймитів та рабської снаги,
В сльозах твого минулого дороги,
У тернах майбуття твого шляхи.

Своїх синів віддала кацапам,
А також пажерливій татарвí,
Під звичним для худобини арапом
Вмирати у погної та крові.

Холуйський рід не звичний до лицáрства,
Рука його не втримає ножа,
Доба минула славного козацтва
Щербатий меч жере вогка іржа.

Та воля впала манною із неба
В здивовані, роззявлені роти,
Але живуча смердівська потреба
Зове назад, у теплі хомути.

Рука Росії звична на загривку,
Але мені не треба хазяя,
Я не впущу його в свою домівку
І не підставлю спину під кия.

Я вийму меч, щербатий та іржавий,
Бо краще вмру, ніж гадом поповзу,
Я не боюсь, що буде бій кривавий,
Де точить смерть улюблену косу

А як впаду, підтятий на півслові,-
Візьми той меч, але не оскверни,
Він піднятий із вищої любові
До України, рідної землі.

Бий кайдани, ламай ярмо неволі,
Буди рабів, захованих у льох,
Тоді до нас вернеться власна доля
І Дух Святий, і Божий Син, і Бог.

1999 р.

Віночком – косу... І вперед
на барикади зла!
І гостре слово-штик пере
і «хама» і «козла».

За Батьківщину! За любов!
За президента «Ю» !
– За мене не турбуйтесь, бо
й за себе постою!

«Принцеса газова» колись,
шукай крутіш – дарма!
Кучмізм палив, самоспаливсь,
солом'яна кучма!

Вона ж сміється як завжди,
із вогнища гука:
– Кому в прем'єри? Йди сюди,
станцюєш гопака!!!

Той помаранчевий вогонь,
мов серце із долонь...
Хто розкладав, хто зігрівавсь,
а третій – сам-вогонь!

Лиш імітатори вогнів,
постфактум так сказать,
бряжчить в троянському коні
данайців хитрих рать.

А той, хто в «кублищі химер»
на Банковій зростав,
тепер о п о з и ц і о н е р.
До власного хвоста!

Вона ж – на кухню… Тарілки
після гультяйства мить,
бюджетні зашивать дірки,
щоб стало краще жить.

І стане! І Весна-Краса
дощами перемін
омиє душі й небеса
на всі часи...
                     Амінь.

16 лютого 2005р.

Зникну без галасу
Без передбачення
Чари розчавлю
Залізними шпильками
Зайвим квитком
Без вини і пробачення
Вірно повіюсь
За хворими хвіртками
Жовтими комами
Буду безболісно
Мріяти й дихати
Іншими пазлами
Навіть без серця
Я звикну і впораюсь
Зникну для тебе
від тебе
без галасу.
12.09.2009

Не будь мой Ангел так жесток, не убивай во мне любовь,
Оставь меня как человека, что за тебя прольёт и кровь.

Я без тебя забылa, как пахнет воздух,
Что есть на свете радужные сны.
Не вижу больше солнечного света
Не ощущаю ласк и красоты.

За что ты вырвал моё простое сердце,
Жестоко изорвав его в куски.
Быть может, ты сейчас доволeн,
Что я умру, как розы лепестки.

Увяну, без любимых глаз и тела,
Без смеха детского, сойду с ума.
Прошу, молю, сейчас я на коленях.
Верни её, вернись, пожалуйста, и ти …

Бігла ніч через садок,
Поспішаючи до ранку,
Та й розлила молоко,
Що несла у дзбанку.
Перелилось через край -
Через сад у поле,
Навіть ген аж небокрай
Світло-молочковий.
2009

................
Ходять люди сірі-сірі –
то без віри, то без віри,
для думок шукають міри –
то без віри, то без віри,
у душі латають діри –
то без віри, то без віри,
і зривають струни з ліри –
то без віри, то без віри.
І коли тебе освище
вітер їхньої хули,
то вже віра – стати вище,
аніж місце відвели.

Нам цигани не ворожать,
не віщують нам доріг.
Але всі ми подорожні,
де б не зводили поріг.
Модні меблі та костюми,
модні фрази завелись...
А кочують наші думи
голі й босі, як колись.
І в асфальтових дорогах
пробивається трава.
І в застиглих перемогах
бродить казка вікові.
Запрягли ми в долю розум,
але тішиться душа
на розгонистій дорозі,
як неспутане лоша.
І спинившисб на розпутті,
обігнавши власну тінь,
знов чудовиська забуті
повергаємо у тлінь.
Переможці всі ми...
Всі ми ще й не так перемогли б,
але служба,
але сім’ї
тихо стягують на глиб.
Глядь – моє вже покоління
в мікрокліматі живе.
І тріщить старе каміння,
але плодиться нове.
Не зникає занадковість,
та приводить інтерес
від повергнутих чудовиськ
до повергнутих чудес.
А тоді вже дні погожі,
як порожні, торохтять...
Але знов ми подорожні,
лиш дороги заряхтять.
І як тільки сонний спокій
стишить погляди чужі,
вибираємося потай
у дорогу без межі.
......
і в одвічному пориві,
ніби коні, мчать вітри,
і схилившись їм на гриви,
мчать із ними явори.
"Розп’яття"
1971

Як кличуть мене перса молоді
І вабить зір лоза гнучкого стану,
Іду шукати кетяга груді,
Блукати по первісному вулкану.

В долонях жінки сонячні гаї,
Дощами вмиті пречудові квіти,
Їх ніжний доторк в почуття мої
Завжди приносить радощі та літо.

Я над тобою тихо, як завжди,
Молитимусь у позі богомола,
І дякувати богу, що є ти,
Моя кохана, ніжна матіоло.


2001р.

Василеві СИМОНЕНКУ

Колись я стану краплею, Вкраїно,
Цілющого, дзвінкого джерела,
Й повік тебе, о рідна, не покину,
Щоб ти в душі народу розцвіла.
Він добрий і багатий, мов землиця,
Таких, як він, у світі більш нема.
Нехай завжди твоє ім'я святиться -
Під зорями небесного псалма.

Цикл.

Моя душа живе тепер в пустелі,
У хижі, випаленій дочорна.
Cмугасті рядна стертих буднів стелить,
Не в силах слово пісні простогнать.
По головешках, спопелілім вуглі
Ступає у ніколи і ніде...
За нею мовчки, в підвечірку смуглім
Тінь спогаду останнього бреде,
І тиша непорушністю жахає, -
По ній аж кола, наче по воді!..
Несуть вітри жагучими шляхами
Бліді квітки розтрачених надій...

*
Вона: Я так чекала,
і сама не знала,
на що...
і вицвіли сліди,
зашерхла рана,
гіркота сконала
і віття проросло біля води.

Уже прозоро стало.
Й ніби щасно,
Вже не пекла
пекуча печія,
Та вистачило зустрічі -
і ясно,
що все - даремна лжа,
що я - твоя...
Де сили взяти, аби зблідлі губи
промовили зневажливо: прощай!

Ховає гордість неуміло-грубо
Десь аж на денце загнану печаль...

*
Він: Прости мене. Життя спливло, як літо.
Життя чи зойк розгойданих доріг...
Пусти хоч душу вимерзлу погріти
Об твій крутий дитинячий поріг...

Вона: Спинись! Не смій!

Душа: Не відступись!!!

Несуть вітри бліді квітки шляхами...

Цвітуть сади червонно-золоті,
Веселки передзвонюють круті,
Дощі періщать сизо навіжені.
Спасибі осені, спасибі ... вже їй..

Іде ватага, вишивки горять,
Погордно виступають сват і брат,
І мати сина молодого женить,
Спасибі осені, спасибі ... вже їй..

Забратись у світанку лабіринт,
Вивуджувати діаманти з скринь,
І небо з річки набирати в жмені.
Спасибі осені, спасибі ... вже їй..

(2008)

Вітер летить крізь міста і кордони,
крізь країни і роки,
крізь пальці і пил...

Вітер приносить весну,
відносить печаль,
розганяє хмари
і дарує відчуття свободи за спиною.

Не знає втоми,
не знає спочинку,
не знає правил дорожнього руху,
не знає початку і кінця.

Вітер схожий на відвертість,
вітер схожий на пристрасть,
вітер схожий на обман.

Він несе біль, ламаючи дерева,
він лікує рани, заколисуючи віти.

Він плаче разом з дощем
і кружляє в танці разом зі снігом.

Він пише історію світу на морському піску...
...і стирає реальність, тасуючи будинки наче колоду карт.

Він ворожить на своє майбутнє!
Він летить за невідомістю,
аби вирватися з реальності,
але
навіть Вітер
не в змозі
її наздогнати.

Бери собі це небо.
На – тримай!
Все віддаю і не чекаю решти.
Такий туман...
Такий густий туман.
І знову я сама себе питаю:
Де ж ти?
Я віддаю тобі ці зорі.
На – лови!
Лови – нехай
збуваються бажання.
Я так до тебе звикла,
може - звих?
То обпікає холодом,
то - жаром…
Я віддаю тобі цей вітер.
На – лети!
Лети від мене…
Ні! Лети до мене.
Я вільна інші
запалить світи,
але зірки спадають
просто в жмені…

Це твоя територія впливу,
Я чекаю тебе завжди,
І цвітуть небеса примхливі,
Хоч давно відвесніли сади.

Не дражню і не кличу, - для чого?
Буря тільки знесе мости,
Що наладжую важко й довго
Після того, як стрінешся ти...

Забрідаю в осінній знемозі
У стежок перепліт крутий.
Я зректися тебе не можу,
Бо несила в і д с е б е втекти.


(2008)

Вишневоцвіття пам"яті згойдну
Крилом надії.
...Вістка негостинна.
Прости, дитино, не мою вину,
Прости, дитино.

Веселкою невтримно полосну
Іміграційні больові кордони,
Передихну, вбираючи весну:
Святе сімейство. З квіткою Мадонна.

Залиже дощ гірку біду мою.
Я за кермом, нікому не примітна,
Солону каву, мій Вадиме, п”ю
І захлинаюсь, птаха перелітна.

Ще наше свято хлюпне за межу,
Сяйне лелітками у чисте небо,
І доцілую... І усе скажу!
Моє дитя...

Але... дожити треба.


7 липня 2009

До гикавки б наївся крашанок
Без хліба та духм’яної пампушки,
Але до Паски рот свій на замок
Закрив і тихо вию у подушку.

Не бачу я звабливої груді,
Не цьомаю кохану у сідниці,
Весь піст сиджу на хлібі та воді
І погляди відводжу від спідниці.

Я заздрю і спортсменам, і митцям,
Сусідському собаці за парканом,
Їм можна з’їсти півкіла м’ясця
І закусить вареником в сметані.

Не знаю, чи сьогодні я засну,
Бо з чаєм з’їв я хліба тільки скибку
Я не дозволю нині таргану
Украсти із тарілки навіть дрібки.

А він принишк, вчуваючи кінець,
Який його чигає невблаганно,
До кухні зась ходити на ралець,
І воду пити зась з моєї ванни.

Я запитав учора у попа,
Чому він завжди тлустий наче діжка,
А я змалів, став схожий на клопа,
Худющий, наче з підворітні кішка.

„Тебе”, він каже, „всушують гріхи”,
Що каяттям і постом ще не змиті,
Та з слів оцих сміються й дітлахи,
Бо грішників товстих багато в світі!

Блищать звабливо вікна гастроному,
І зір шукає вуджених ковбас,
Ще трохи й я потраплю до дурдому,
Бо там не тільки уживають квас.

Мій нюх не гірше став чим у собаки,
Уява ж домальовує дрібки,
Сусід курча розжовує зі смаком,
Сусідка топче з серцем пиріжки.

Та я не буду їхнім епігоном,
Хай почекають шинка та окіст,
Закінчаться вже скоро макарони,
А разом з ними і нелегкий піст.

Я бачив степ. У мареві далекім,
Де небо прихилилось до землі,
Кудись летіли втомлені лелеки
В вечірній розчиняючись імлі.

Я бачив степ. Там баба скам’яніла
Із пагорба дивилася в ручай,
Печальна, заніміла, посивіла –
Їй коси не розчеше вже Папай.

Я бачив степ. Там на чатάх сторожа
Завмерла у тривозі і журбі,
В тяжкій борні конає військо Божа –
Обійми гота анту – загрубі.

Я бачив степ. Прийшла зі сходу сила,
Жорстока і як черви ворухка,
Там скаженів від радості Атила,
Коли крові текла густа ріка.

Я бачив степ, Дніпра бýйні заплáви,
І пастки печенізький перегук,-
В сніги лягла дружина Святослава,
І крутить кола смерті в небі крук.

Я бачив степ. Гонόристі гетьмáни
Кидали в грязь дідівські кунтуші,
А турок пре нахабно з-за Лиману,
Москаль життя витягує з душі.

Я бачив степ. Там шматувала криця
Козацький дім, уславлений в віках,
І мстива Катеринина десниця
Із козака робила кріпака.

Я бачив степ. Важкий від перегною,
Мерви людської сповнений украй,
Там кат збирав нещадною рукою
Жахний голодомору урожай.

Я бачив степ. Уярмлений, побитий,
Окроплений дощами із свинцю,
Там за отця святого ворон ситий
Останню шану віддає мерцю.

Я бачу степ. У маковому цвіті,
Кривавиться до обрію, горить…
Та прийде мир в новім тисячолітті
І змиє кров густа небес блакить.

2001 р.

Тихим дзеркалом води,
Барвою легкою,
Шелестом, зітханням
Осінь вабить за собою.

(2008)

Дорога проростала у мені
немало-небагато – двадцять років…
Душа тремка усе казала: «Ні!»
І був тісним весь світ широкий.

Дорога ниткою лягала уві сні,
або кричала – тужно так – совою...
Дорога проростала у мені…
Душа усе ж лишалась кам’яною.

Але одного весняного дня
моя душа, немов стрімка ріка,
не утерпіла – й вийшла з берегів…

Ми не вмієм творить, ми покірно ідем,
Під тягою життя лиш ридаєм.
Так нехай хоч прокляття небесним мечем
Пролетить над невільницьким краєм.
М а к с и м Р и л ь с ь к и й

Ми засліплені сяйвом зірок і брехні,
Хтось гукне: "Гопака!" Гей, ушкварим?!
І блукаєм по світу й шукаєм рідні,
Наче ми ледацюги й нездари.

А співаємо ж як! І чудово живем!
Це ж у нас наймудріший парламент!
Поки ми поспимо, нам збудують Едем,
І продумають навіть регламент.

Ми вчимося творить, ми покірно не йдем,
Під вагою життя не ридаєм.
То нехай же прокляття небесним мечем -
Не злетить над чорнобильським краєм.

Чи журитися нам? Ні, немає причин,
Ми такі, як були, вічно будем!
І кому що до того - чи добрий я син?
Аби вас не хапав я за груди.

Ми засліплені сяйвом зірок і брехні,
Хтось гукне: "Гопака!" Гей, ушкварим!
І блукаєм по світу й шукаєм рідні,
Наче ми ледацюги й нездари.

Зі зб. "Сонети чорного сонця"(1996)

якщо треба
я вирву твоє серце
і покладу на його місце
тепле достигле літнє яблуко
а рану зашию білою тонкою павутиною
якщо треба

якщо треба
я обітру твою шкіру
солоною морською водою
буду носити її в пригоршні
і лити просто на твоє обличчя і волося
якщо треба

якщо треба
я поїтиму тебе медовим вином
солодким липким наче час
щоб твоє тіло і твоє літо
злилися в одному не стримному танці
якщо треба

якщо треба
якщо це дійсно тобі потрібно
якщо це насправді потрібно мені

застигли пальці мов порожні колби
зімкнулись руки з хрускотом кісток
всі поривання і невдалі спроби
ще муляють щетиною щіток

крамиці зачинильсь ще годину тому
на правду не залишилось часу
тому мабуть піду я вже додому
якщо зумію, у собі душу донесу

бо ця негідниця так прудко рветься
брикається, дереться догори
а може то є порятунок для плаского серця
втекти цієї пізньої пори

та ні. хиття хрустке мов та хлібина
воно розтяується, липне та тече
коли з одного боку янгольська крилата спина
а з іншого багряне бісове плече

завтра має випасти сніг
завтра має закінчитися життя
звичайно якщо воно не закінчиться
вже сьогодні
якщо тепло твох сліз
не змусить когось почати
дихати якось інакше

кохання яким безпорадним
воно не було б
мусить мати свій кінець
його зникнення має дати
тобі новий простір

де б ти не зустрів
свій останній день
де б ти не залишив спогади
про останню свою осінь
все-одно прийде зима
котра поставить свою масну крапку
хочеш ти цього чи ні

вона закусивши заячу губу
сильно зціпивши стерті зуби
не дасть тобі жодної можливості на спогади

ти знову перестанеш вірити
прогнозам погоди
втратиться вагомість усіх новин
дружніх візитів
листування
втрачають сенс телефонні будки
клавіатури і кольорові поштові марки
на яких зображенні все ті ж
зимові пейзажі

Осене, на хвильку зупинись,
Хай ще землю поголубить літо.
Як тобі не шкода, подивись –
Коси в мами сріблом оповиті.

Осене, спинися, зачекай,
Не лети услід за журавлями.
Сивого туману не лишай,
Хай ще молодою буде мама.

Осене, спинися, ще не йди,
Десь літає полем павутина.
Вже верба схилилась до води,
Мамині літа у вирій линуть.

Осене, спинися хоч на мить,
Ще калина ледь забагряніла.
... А душа моя уже щемить –
вчора осінь в вирій полетіла.

1994 р.

Вчора
сьогодні
завтра
жити
любити
варто
треба
ловити
щастя
кожен
по суті
майстер
доля
примхлива
пані
мріє
сміється
знає
щастя
в тобі
лунає
пісня
тонка
солодка
казка
у серці
нотка
вічна в тобі
як небо
все у тобі
у тебе

Я отпустила -ты найди себя,
Найди в глубинах памяти и вдруг
Прийди туда же, но как друг.

Я полюбила - кажется, тебя.
Не больно, не легко, не сладко...так,
Не в роль, но будто под колпак.

Я загадала - ты ушел в туман.
Наверное, в нем легче забывать,
Неверное так убивать...

Я разгадала - кажется, обман -
Со мной играли, словно неживой.
Немой забытый взгляд, как твой...
/05.08.2007/

Ти ще не спиш, я знаю.
Ще зазираєш в небо.
Небо, що не минає.
Небо, на всі потреби.
Я у його долоні
падаю без вагання.
Скільки у нім мелодій!
Скільки у нім кохання!
Високо над землею
слід мій поволі тане…
Зорі, немов лілеї,
перецвітуть в світанок…
Дихає ніч димами,
що уп’ялися в осінь.
Тільки, зоря та сама
падає стрімко в роси…
Високо над землею
мрії усіх єднають.
Зорі, немов лілеї,
перецвітають… Знаю…

Прозорішає смуток
і глибшає жадання,–
спізніла мудрість осені терпкої...

Вже виноградні грона
духмяніють жагуче,–
п’янка любов осіння...

В холодну заводь кольорів осінніх
пірнуло серце...
Милий, порятуй!

Важка теракотова втома
Лягла сухолистом до ніг.
Бажання смарагдову крону
Присипав байдужості сніг.
Бурштинова легкість застигла
В осінньо-тягучій смолі.
Небесна зажура не встигла
Злетіти в лелечім крилі.
Загадкою аквамарину
Лишився до літепла шлях...

Розрадою тільки калина
Горіла в червоних серцях.
11.09.09

Я був для тебе янголом поганим
Тебе я не хранив і не беріг
Пробач за те, що брав на душу гріх
Можливо час загоїть рани…

Я не дістав тобі обіцяних зірок
Я не садив для тебе у саду троянд
Один із безлічі лиш був варіант
Життя зробило вибір за обох…

Цей світ мене ловив, та не спіймав
Хоч міцно я тримав, та він утік
Тебе одну я пам’ятатиму повік
Пробач за те, що я тебе кохав…

Неба ясна просинь
Розпустила коси,
Всю траву зім'яла,
Юність пригадала...
Чи мені здалося?

Свіжий запах листя,
Ягідне намисто,
Відцвітають квіти,
Підростають діти...
Осінь дуже близько.

Чарівнице осiнь,
Жартувати досить!
Фарби всі змішала
І розмалювала
Ти моє волосся...

Ні, не слабка! Вона не здасться!
І течії не змінить в скрутний час.
Не зрадить своє серце, свого щастя.
Недоумки - відхрестяться нараз .

Якщо вона обрала - буде поряд.
На півдороги не верне назад.
Хай бозна що за спинами говорять.
Любов попереду, домівка, літній сад…

Люблю й любитиму завжди,
Тебе,мій легінь синьоокий,
Нехай хоч в снах приходиш ,ти,
Тривожачи вночі мій спокій.
Нехай хоч що кажу я вдень,
Що не люблю, що не пробачу,
Та іншим все стає тоді,
Коли тебе у сні я бачу.
Не треба звиклих гарних фраз,
Вони – пусті, в них нотки фальші,
І не потрібні обіцянки
Про спільний побут на подальше...
Потрібна лиш та синь очей,
Дотик руки, твій ніжний поцілунок -
Все те, що втрачено колись,
Що доля вже не дасть в дарунок.
І я люблю вже мабуть не тебе,
Лише твій образ , легінь синьоокий,
Нехай хоч в снах приходиш, ти,
Тривожачи вночі мій спокій.

Симфонія стихій стрімкого вітру
В палітрі танцю і дощу.
Самотня догораюча свіча…
Опалим листям котяться роки.
А поміж ними губиться стежина,
Непройдена, завмерла, уночі.
Гадається, що знайдено ключі,
Та невідомо, до яких дверей…
…Прощальний блиск погаслої свічі.
Щемливий зойк надломленої віри.
Немає ані міри, ні надміри,
Довіри, як і віри врешті-решт.
Є лиш бажання віри у досвітню
Уяву нерозгаданих тонів –
На дивнім полотні дощу і вітру…
… Бажаю віри, та не маю сили.
Шукаю сили, а нема джерел.
Шукаю джерело і не знаходжу…
…Опівночі змикається кільце.
Початок починається кінцем,
А доля переповнена тривоги…
Одвічний шлях
від Бога і до Бога,
порогами нестримної ріки.
Опалим листям котяться роки.

Опалим листям путь спасенну кличу…
1998р.

Дві посмішки – два Сонечка
Живуть собі в Садку,
Це Літа Син і Донечка,
Мов квіти у вінку.
Вони живуть, всміхаються,
І сонце гріє їх,
І літо не кінчається
Для Сонечок малих.
Зима чи осінь сваряться,
А у Садку – теплінь
І Сонечка два граються
У вітру на крилі.
...........................
У серці в мене сонячно
І теплі мої дні –
Синочок мій і Донечка
Всміхаються мені!
2009

І той перон , і ми на нім,
І той вагон , і ми у ньому.
Ти посміхаєшся мені
Я не віддам тебе нікому.

П- в:

Ми одні у купе , всю дорогу одні
Провідник нам забув нагадати зупинку.
Ми одні у купе, всю дорогу одні.
І у пошуках щастя мчимо безупинно.

І те купе, і поїзд мчить
І місяць зорі знов розсипав.
Вже світ увесь напевно спить,
А нам безсоння хтось насипав.

П-в.

І була ніч, неначе мить.
Чи навіть ще коротша миті.
І варто жить, і варто жить.
Тебе кохати і любити.

П-в.

Ніжна осінь: тихо-тихо,
Світить сонечко на втіху,
Очерети пишні коси
Павичами гордо носять.
Обросло насіння пухом
І чекає, щоб задмухав
Свіжий вітер і на ньому
Полетіти в невідому
Загадкову чужину
Та чекати там весну.
Кожна насінина мріє
Про тепло, коли зігріє
Землю сонце золоте,
А із неї проросте,
Випроставши рівно спину,
Молода очеретина.
Виростуть у неї коси.
А коли настане осінь,
Визріє нове насіння
Вже нового покоління.

А життя - ріка без краю:
Старше віку доживає,
А на зміну вже росте
Прогресивне, молоде.

21.11.06г.

1
Ти кличеш до чужих вождів?
А ти зустрів нових пророків?..
Навчає мудрість, а не гнів,
Що вбивць народжує жорстоких.
До правди не приводить страх,
Торує стежку він до зради.
А час летить,
як хижий птах, -
Майнула чорна тінь над садом...

2
Всі розбрелися, мов отари,
І мовчкома ж бо - хто куди!
Лише новітні яничари
Щоденно пруть,
як чорні хмари,
І виростають - як з води...
Та нам до них немає діла,
Вони ж не лізуть у город.
Якщо зайдуть, тоді ми сміло
Піднімем руки,
ніби крила...
Що не кажіть, а ми - народ!