ти згориш разом з травою,
хоч цілком зелений ще;
а причина – гнилий корінь,
підло зваблений дощем.

розумію, була спека,
захотілося зими,
але ж сон про небезпеку
не звільняє від вини.

й те вино, швидше – кріплене,
й чорний чай (читай: чефір)
лиш загріли твої вени…
й ти покинув цей ефір.

світ палав, мов мир війною,
пітьма плавилась, мов мед.
ти ж сміявся – й чорт з тобою!
я – лиш ти, а не поет…

нема ніякого деінде,
усюди те саме, що й тут...
а тут усе помалу блідне,
вина – безплідний п’ятий кут.

жодних курортів не існує,
брехня – поняття «закордон»;
нема нічого! й не пасує
надіятись на ліпший сон.

кудись втікати – обманути
себе самого… бо ж куди?
простіше просто все забути,
тим паче ті райські сади,

в яких все нібито й почалось
(чи то закінчилось ніщо)…
та чорт з тим всім! усе зламалось!
та й я не виняток… і що?!

 
під синє небо
зелене море
з пивної пляшки

розбити душу
розлити розум
пісками пляжів


* * * *


солодке світло
недільне свято
неспішні звички

розсольний вітер
ліниве сяйво
повільна стрічка


* * *


де сонце сипле
на хвилі люстра
сліпучі луски

чуття прозорі
за вічний обрій
за інші глузди


* *


де проминають
достиглі мрії
птахи без ліку

у пінну легкість
спекотну свіжість
на захід літа



*




 

На схилах понадхмарної гори
Кошлаті луки обпиваються нектаром.
Блакить ще синя. Синя. Повтори.
А у Карпати ми поїдем.
Незабаром.

2002

Ні,
я не буду
набиватись в друзі,
Хоч ти мені
припала до душі,
Бо вже не маю
залишків ілюзій:
Дружити з жінкою –
будь ласка,
не смішіть...
Цього добра
їй ні до чого мати,
Хіба що,
як то кажуть,
про запас:
Вона – дружина,
жінка,
звісно – мати,
А подруга –
лише у вільний час.

Ну, звісно, звісно –
Це моя провина,
Що я кохаю
не тебе – одну,
Що в мене є
турботлива дружина...
Ні,
це ніяк
не зменшує
вину.
А я не можу
навпіл розірватись,
Щоб Вам обом –
і ласку, і тепло...
Твої докори
тиснуть,
мов лещата,
Як гріх провини
на моє чоло.
28.08.09р.

Arrivederci,
неспокійний Рим.
Колонні парки вицвіли за літо.
Прощально калатаючи мохіто,
Лишу тебе заселено-густим
вересовіти.

Ще ледве серпень.
Рятівний квиток
Везе від колізеїв і вокзалу.
Сезон вистав, яких не показали,
Аплодисменти всмоктує у смог
і п’єдестали.

Дощі прогнозні
спацерують шклом.
Замовкли телефони і фонтани.
Я вже далеко. Пір’я і пергамент
Кладу миролюбиво у шолом.
А місто тане…

Спадає тога
й втома. Новий день
Дитиною спинається на плечі.
Ліплю цей день. Він мій найперший глечик -
Зрікаюсь в ньому піснею пісень
від порожнечі.

2009

Ховаю сльози у кишені не твої,
Та не втаїти їх …вже повні жмені.
Цілуй, люби і бережи її
Ховаю серце у чужі кишені.
Питаю в себе: дорогий мій, хто ми?
Питаю в себе: любий, в чому річ?
Минуло все…3алишився лиш спомин
І зазирає у зіниці ніч.
Ховаю долю у кишені не твої -
В твоїх дірки. Це виявилось вчора.
Кохай її, даруй зірки її
Та бережи у радості і горі.
Цінуй її усім вітрам на зло
І подолайте разом всі незгоди.
Лелій любов, а не її «бабло»,
І не печалься, не сумуй, чого ти…
Ховаю мрії у обійми не твої,
В очах сльота і впала ніч на вії.
Не треба вибачень…Прощай тепер її.
А я лише ховаю свої мрії….

Вверх по лесенке рассветной
Солнце подымалось,
От безмолвия ночного
Земля просыпалась.
Напоила все вокруг
Хладною росою,
Расчесала ветру гриву
Высокой травою,
Заслушалась соловья
Трелью озорною -
Но умолк внезапно он
Над рдяной водою.
"Что же солнце облачилось
С утра в багряницу?"-
Удивленно щебетнули
Бойкие синицы.
Разлилась по небесам
Будто ала кровь -
Снова в жертву принесли
Чью-то там любовь...

Розчинну каву
В холодний вечір
Втопи у морі
Води з-під крана,
Облізлі крила
Накинь на плечі
І вийди геть
За межу екрана.

Зітри майбутнє
З долоней світу-
Воно живе
В штрих-пунктирах ліній,
А завтра ранком
Віддайся вітру,
І разом з ним
Полетімо в ірій,

Бо ми із вітром
З одного тіста:
Він курить ганджу
І теж віршує,
На нього тисне
Бетонне місто,
Він бородатий,
Він не працює,

Він як і ти
Любить Manu Chao,
Він знав Фіделя
І Че Гевару,
Він п"є щоранку
Гірке какао,
А потім в руки
Бере гітару...

І ми не знайдем
Собі свободу,
Та, знаєш,
Гірше нам вже не буде,
Бо серед
Тисяч голів народу
Нам зустрічаються
Справжні люди!

Прийди й візьми те, що ти хочеш!
Чому в душі твоїй вагання?
Чому на місці ти стоїш?
Хоча в очах горить бажання.

Повір у те, що зможеш все,
Коли захочеш подолати.
Побити, зрушити, знайти,
Чи що завгодно збудувати.

Чому не віриш у свій дух,
У силу волі, яку маєш?
Хоч сотню раз ти упадеш
Та прийде час і все здолаєш.

Ми живемо в такому світі,
Де кожен сам все має брати.
Бо люду доброго в нас мало,
Які тобі щось можуть дати.


2009 рік

О, дивна ніч! Вирує океан,
І падає крихка фортеця серця.
Ти скорена стихією! Не сердься,
Бо це тебе кудись веде туман.

Я не віддам! Вхоплю, немов орлан,
Якому все завжди чомусь вдається, -
І в небеса, бо вільно там живеться,
І не стихає пристрасті вулкан.

Лише не бійсь ні рук моїх, ні крил,
Ще трохи вище і зникають хмари,
І я тебе стискаю все міцніше.

Засліплюють твої сяйливі чари,
Вже падає, здається. небосхил, -
І я махаю крилами частіше.
1999

Непорозуміння виникають не зі слів,
А швидше - із їх відсутності.
Кожен додумав, як вмів чи хотів,
Не знаючи справжньої сутності.
27.08.09

Як тяжко нині на душі!
Тобі і не здається!
Неначе камінь у ковші -
У грудях серце ледь-ледь б'ється!

Хотів би я почуть лише
Від Тебе правду, Сонце!
Чи любиш ти іще мене,
Чи це є "камінь у моє віконце"?

Вчорашній вечір не такий,
Як були усі інші...
Можливо він тоді прийшов,
А я був просто лишній?...

Хай буде все так, як і є!
Не зможем час ми повернути!
Адже, Ти - Сонечко мое!!!
І вечір той треба забути!!!

Заплітають вітри у коси
літо бабине,
наче стрічку.
Я не плачу –
це Вам здалося,
у душі в мене – мир,
не відчай.
Я не плачу.
Вас мучить сумнів?
Що бентежить Вам, пане, душу?
Кров у венах моїх пульсує,
але серце –
мовчання сушить…
Ми пройдемось безлюдним містом,
поведемо легку розмову,
але стерти холодну відстань
до останку
чи зможе слово?
Що ж бентежить Вам душу, пане,
в день, коли догорає літо?
Ці хвилини, що швидко тануть?
Неймовірно пахучі квіти?
Крок за кроком ідемо в завтра.
А сьогодні…
А що сьогодні?
Певно, більше образ -
не варто.
Надто,
надто вони холодні…

Ти застрягла мені виноградом у горлі...
Я не можу тебе проковтнути!!!!
Виглядала так смачно стигла дружба
Я хочу її повернути.

Ми її посадили
і щодня
Поливали вуличним сірим соком
Ми її захоплено годували
щотижня
Фіолетовим рівненським роком

Ми її забували губили топтали
А вона росла
Ми їй так багато не казали
А вона цвіла


Наїдаюсь до краю
Зеленими ягодами
Задихаюсь(

Може краще вина?

2009

***
місяць у повні повінь
повна печаль по вінця
п’ятий останній поверх
не кольорове сниться
сірі сирі відтінки
світ між кутів оселі
сива самотня жінка
тільки сусід веселий

Уже не літо, знаєш, друже мій,
і небеса згасають посполиті.
Багряний зойк і запал золотий –
уже не літо, знаєш, вже не літо.

Терпке вино гарячих горобин.
Берези – подались у кармеліти...
Останнє золото – покута без провин –
уже не літо, чуєш, вже не літо!

Туманів привиди - твої холодні сни,
полинно пахнуть згірклі оксамити.
А я...
прощаюся з Любов'ю...
до весни.
Уже не літо.
Так.
Уже не літо...

(Нелечці. Вірш-замовляння)
…На Купала день найдовший –
Найкоротша ніч…
Сварга Сонця, викупана в зливі…
Квітку-папороть знайшовши,
Подаруй мені,
Казку, де у парі ми щасливі…

…На Купала день найдовший –
Найкоротша ніч…
Магія червневого стояння…
Квітку-папороть знайшовши,
Подаруй мені,
Зшиток про святі віки Троянні…

…На Купала день найдовший –
Найкоротша ніч…
Вогнище, вмальоване у Небо…
Квітку-папороть знайшовши,
Подаруй мені,
Зорепад дорогою до тебе…

…На Купала день найдовший –
Найкоротша ніч…
Не вода, а купіль в руслах річки…
Квітку-папороть знайшовши,
Подаруй мені,
Два містки: для Йванка і Марічки…

Кумпала Вір,
22. 06.09 р. - 07.07.09р.
м. Хмельницький

Сьогодні захистила! Дяка Богу!
І на житті друкує «двадцять два» –
Два приводи залити всю тривогу –
Пий, дівко! Пробачає голова!

На крилах ангела залишить «Сьоме небо»,
Бо ноги не тримають алкосталь…
(Тверезе чмо! Навіщо тобі треба
Втирати цьому тісту про мораль?)
На «Театральній» лавки – долетіла.
У голові штовхаються думки:
Попереду – усе ще дошка біла,
Те, що позаду – кращі вже роки.
А наверху всі друзі очманілі:
Куди подівся сьогоденний діамант?
На всіх ногах (чи на руках) униз летіли…
Знайдуть її десь там, поміж троянд.

Минуть роки. У кріслі модна боска
Зітре на порох тонкі цигарки…
Вже не почне із білої все дошки,
Бо на своїх полицях всі думки.

2009

I've drunk enough of tasteless wine
To feel myself more close to "fine".
But anyway, I'm feeling bad
Because of thoughts inside my head,
Because the day has gone. One more.
I don't know what I'm looking for
On empty windy autumn beach.
It's not enough to burn the bridge,
I have to run away from all,
From my achievements, from my fault,
From time, which passes slowly by,
From tasteless life, as cheap as wine.

2009-08-27

То, кажеш, абсурдно наймати собі охоронця,
Аби довіряти йому фартухи і полотна,
І разом у пошуках їжі та місця під сонцем
Чекати, аж поки зійде визнання всенародне?

А, може, погодиться хтось на небачений обмін,
Обранцю—прогулянки не без моралі з мольбертом
Ранковими скверами. Можна вважати, що лоббі
В мистецтві йому гарантовано. Тлусті конверти

Його не спокусять портретами мертвих чужинців.
До нього вимога одна—затуляти собою
Від нерозуміння і критики, та наодинці
Виводити колами пекла з глибоких запоїв.

Ти знаєш, біда, уночі не приходить натхнення,
Ніхто не подзвонить, ніхто не підтримає радо.
А мій охоронець казатиме „хлопче, ти геній”,
І навіть тоді, коли задум повернеться задом.

Господь не приймає мої опівнічні прохання,
Він зайнятий, з пилом космічним танцюючи танго,
До нього—по запису в актах цивільного стану.
Тому охоронець для мене—надія остання,
Тому охоронець в умовах контракту—мій ангел.

Колії-колії, довгі, як зими.
Рідні, як сестри.
Суворі, як Бог.
Любі повернуться,
будемо з ними
мріяти,
пити зі склянки на двох.

Колії-колії…
Коливо долі
рано давати на білий обрус.
Краплі обіцянок падають долі,
краплі гуркочуть,
немов землетрус.
Сипле зима папірцями прощання
і вихолоджує душу і дім…
Недобудовані замки піщані.
Місяць у небі помер молодим.

Колії-колії… Стрілки колючі
лізуть у скроні, немов шпичаки.
Жінкою з кінокартин Бертолуччі
біла сніжинка зникає з руки.
Стали фігурками на каруселі
люди із клунками,
пси,
голуби…
Серце, як дзвін, у грудину гамселить:
не загубитися б,
не загуби…

Колії крутяться в дикому вальсі,
та гучномовці зупинять його.
Коло замкнеться,
з’єднаються пальці:
«Колія перша.
Дев’ятий вагон».

Я забуваю імена
Але продовжую кричати
Коли закінчиться війна
Я просто піду ляжу спати...
Коли закінчується день
Я закриваю свої очі
Мені наснилося життя
Я прокидаюсь серед ночі
І вже до ранку не засну
А як засну, то вже не встану
Малюю сонце на піску
Й чекаю поки світ повстане...
Чекаю на нову весну...

Вересень - під калюжами,
З погодою напідпитку.
Сонце вгризти не здужає
Цемент міської плитки.
На першому зверху поверсі
Поривами вітер смітить -
Хоч в хустку бери і, згорбившись,
Показуй всім бабине літо.
А краще - під схилом берега
Зібгати в чоботи шорти.
І махом дощу півкелиха
За непитущість жовтня!

2003

Присвячується бабусі , яка кожного дня сидить біля могили свого чоловіка……

Вітер віє і очі сушить її
Щоб хоч трохи вони просльозились
Але марно чекати що заплаче вона
Давно біль у душі вся втопилась

Їй лишається час і чекає усе
День у день тут сидить і благає
Молить Бога за те , щоб померти уже
На землі їй вже місця не має!!!

Вона пильно вдивляється в фото його
Там ще він молодий і красивий
Й розуміє що більш не вернути того
Де жили вони в щасті і в мирі

Не вернути роки ті найкращі віки
Де вони все життя будували
У любові своїй ростили дітей
Й всі незгоди коханням долали

Погляд нижче піде і на землю впаде
І пройде від кутка до куточка
На коліна тоді поставить її
Щоб зібрала усі тут листочки

Вітер знову подує і нові принесе,
А вона їх завзято збирає.
Гляне в бік на зарослий травою куток
То вже місце на неї чекає

Вже не хоче нічого, вже не хоче життя
Вона хоче лягти біля нього
І забути про все бо це вже не буття
Це обуза велика для всього

Вже давно усі ждуть і чекають того
Як відкине свої вона ноги
Діти-внуки поспішно розділяють майно
А у неї інші тривоги….

Позбираючи листя , траву поскубе
І на лавочку знову сідає
По дорозі летять , люди йдуть
А їй байдуже все вона не помічає

Їй лишились роки ну а може і дні
Цього ніхто ще не знає
Але кожного дня із самого рання
Знов приходить сюди….і чекає…..

Тебе кохаю я найбільше у житті.
Ти перше сонечко, що зранку мене будить.
Ти рання пташка, що цвірінькає мені
Слова незрозумілі і смішні.

Від посмішки твоєї забуваєш
Про всі турботи і безсонні ночі.
Й гіпнотизуєш поглядом своїм,
Коли я дивлюся у твої очі.

Маленькі ручки ти до мене простягаєш,
І пильно дивишся у мої очі,
Так ніби, кицю, щось сказати хочеш,
І тільки ручками і ніжками тріпочеш.

Ти ще маленька й все тобі нове,
Перед собою невідоме відкриваєш.
І кожен день цікавіший стає,
Бо ти великий світ пізнати маєш.

Та поки світ для тебе - мама й тато.
Турботю тебе оберігаєм.
Й дзвінким плачем ти можеш щось сказати.
Як щось болить, а ми про це не знаєм.

Ми прикладем зусилля і старання,
Щоб ти росла у мирі і любові.
І як найменше бачила страждання.
Бо ми щасливої бажаєм тобі долі.

I

Літнє сонечко, субота…
Відпочити від роботи
Добра випала нагода –
Люди їдуть на природу:
Сім’ї разом з дітлахами,
Із собаками й котами;
Енергійна і завзята
Молодь – хлопці і дівчата, –
Дідусі, заможні леді,
Пішки, на велосипеді,
Електричками й авто…
Не відмовиться ніхто
Від простих людських утіх –
Вихідний бо є для всіх.
Не шкодуючи бензину,
В сизому тумані з диму,
Мчать, напружуючи спини,
Завантажені машини.
З селищ, міст в усі усюди,
Відпочити їдуть люди
Щоб пірнути у свободу,
Наче риба в чисту воду.

II

У зеленому краю
Гарно, чисто, як в раю!..
Вся земля травою вкрита :
Ніжна, пружна, соковита
Ковдра, свіжа і духмяна,
З різнобарвними квітками
Огортає річку й поле,
Пагорби і все довкола.
Біля рідної оселі
Цвірінчать пташки веселі.
Ось метелик, наче квітка,
Що сама літає влітку –
Кольоровий і картатий
Поспіша кудись на свято.
Липи вбрались буйним цвітом.
Пахне медом щедре літо.

Дихайте на повні груди –
Відпочинок гарним буде:
Знайдеться на всякий смак
Відпочити де і як…

III

Вийшло сонечко в зеніт
І здоровий апетит
Всіх збирає на обід –
Підкріпитися як слід.
Гамір, музика, гулянка,
Не одна налита склянка,
Тостів сказано чимало,
Гарну пісню заспівали…

Вечір. Перелив гітари.
Тягнуться серця до пари.
Вогнище і добрий сміх
Зігрівають тут усіх.
Душі, сповнені надії,
Линуть в потаємні мрії.
Небо мерехтить зірками,
Всесвіт зближуючи з нами.

IV

Промайнули швидко дні
І скінчились вихідні.
З відчуттям легкої втоми
Повертаються додому
Люди. Завтра на роботу.
Та за тиждень – знов субота!..

V

В понеділок на світанку
Встало сонце спозаранку
Перед сценою німою –
Навкруги, як поле бою:
Тліють, ніби на війні,
Головешки, свіжі пні
Ще стікають кров’ю – соком,
А трава густа й висока –
В землю втоптана, змарніла
Розпластала листя-крила.
Навкруги пляшки, бляшанки,
Ніби тут примчали танки,
Папірці, газети свіжі,
Залишки вчорашні їжі,
Свіжо-зламані гілки,
Схожі на людські кістки,
Плями бруду і мастила
Берег річки рясно вкрили,
Живність зводячи в могилу,
А тепер з рясним дощем
Все це в річку потече...

Ніби плем’я дикунів
Тут стояло кілька днів.
Нині місце їх оселі
Стало схожим на пустелю,
Чи на звалище сміття.
Отаке воно, життя!

VI

Мовчки Матінка - Природа
Гине від людського роду.
Ніби у кошмарнім сні,
Сумно й болісно мені.
У безглуздій цій війні
Бачу наслідки сумні:
Переможців тут не буде –
Схаменіться, добрі люди!

VII

Чи це ми царі природи
З повним відчуттям свободи,
Самовпевненості, сили?
Де ж ми розум свій поділи?
Нам природа – рідна мати!
Нам її і доглядати,
Лікувати, берегти,
Щоб могла вона нести
І наступним поколінням
Весняних садів цвітіння...

VIII

Прокидайтесь, годі спати,
Час помилки виправляти
І нарешті зрозуміти:
Не потоп,
А наші діти
Після нас
Тут будуть жити.
Словом нас яким згадають?
Знаєте?!
І я не знаю.
(14. 04. 07 – 26.08.09)р.

Як дивно ллється в сяйві білих перс
Коси твоєї водоспад пінистий,
Коли ясніє погляд променистий
І зорі в очі падають з небес.

Мої думки, немов лебідки з плес,
Летять туди, де пломінь серця чистий,
Де струн душі відлунок золотистий,
Де причаїлась таїна чудес.

І хоч від дум сивіє голова,
Для тебе я знайду в душі слова,
Її не заморозить біла стужа.

Я напишу з любов'ю твій портрет,
І подарую з радістю сонет,
І ти цвістимеш ніжно, ніби ружа.
1999

Ще трошки. Ще лишень єдиний подих –
і все. Кінець не пройденим шляхам…
Ще трошки. Ще лишень єдиний порух –
і серцю вже не скажеш «Зачекай!»…
Проб’є годинник. Заспівають півні:
нема різниці зранку чи вночі.
А я чекатиму на вістку з півдня…
Із півночі… Із заходу на схід…

«Тук-тук»,
«Тук-тук» -
Покличуть знову двері.
«Тук-тук…»
Так-так, уже іду.
Із завмиранням серця
пірну в синь-океан…
Із завмиранням серця
торкнусь шалених хвиль…
Уже іду. Пожди.
Ще трошки. Ще лиш подих…

А я чекатиму…
Чекатиму тебе…

І не дано - ні сповіді, ні слова.
І не збагну, чому шляхи ведуть
крізь вересень - у небеса медові,
а в серці не спадає каламуть...

Гіркі світанки, кава до сніданку,
колючих слів зісохлі реп"яхи.
Такі жінки - кохані і коханки,
і в кожної із них - свої гріхи.

Гріхи солодкі і гріхи пекучі -
прадавніх райських яблук дивна суть...
До щастя кожна з них шукала ключик...
Чому ж тоді на серці каламуть?

Як довго будем ми чекати те чого ніколи нам не знати,
Як прожити нам секунду й не дивитися в майбутнє,
Як пробачити минуле й постаратись не забути.
Як нам далі жити так, щоб не чути грім від своїх п"ят?

Десь колись ми прочитали, що ми жити перестали.
Ми злякались що ніколи ми вже не досягнем того,
Про що мріяли й чекали від життя цього дурного,
Що живем ми лиш для себе, і не бачим синість неба.

Й ми забули про гріхи, про обіцянки і страхи,
Ми заплутались у собі самих, ми сховались за повітрям
Нас не видно вже й не чутно, нас вже просто не помітно.
Й ми не знаєм як зробити, щоб хоч біль уже відчути.

Нам вирізували чакри, щоб нічого вже не мати,
Ми раділи в ейфорії і кричали - ми є вільні,
Ми продали Батьківщину й думали, що сильні.
А прокинулись ми з тим, що ми є просто сірий дим.

Нам не сняться кольори, і не літають вже птахи,
На наших гербах вже нема нічого сильного,
Ми розчинилися у сні, у сні ванільному.
Ми кожен кожного продали, от так ми й жити перестали!

Серпень кавуном
Котився баштанами,
В могутніх гілках
Їжачився каштанами.
Густів в казані
Сливовим повидлом,
Падав до ніг
Наливом достиглим.
Згортався у кошику
Спасом освяченим ,
В літепло зрошував
Тепло нерозтрачене.
В полі сплітався
Пшеничними косами.
У вирій збирався
Птахів стоголоссями.
Зрештою...
впав у снопи,
Перетрудженим –
Втому запив
Молочком кукурудзяним.
26.08.09

за мотивом улюбленої кінострічки...

Життя, мов мить чужих історій,
Життя, мов помах вільних крил –
Шедеври доля вічні творить,
Де ми лиш тіні, тіні й пил.

Усім колись всміхнеться смерть
Наснагою легкого літію,
Зведе знайому круговерть,
І ми всміхнемось їй у відповідь.

Доріг розчинних розляглось,
Одна із них веде до істини,
Сьогодні ти, а завтра хтось
Із глини вийшов й знову змішаний.

Звитяг багато, щастя й слави,
Достатньо болю, зла і бруду,
Що слабкість тіла звично вабить,
Несе у собі сіру згубу.

Усі пройдуть далекий шлях,
Омитий нерозривно втратами:
«Лиш честь душі, все інше прах», –
Остання воля гладіатора.

Судим, рядим, обсуждаем
Чьё-то грязное бельё:
Кто?
Кому?
Зачем?
Какая?
Нам чужое — как своё!
Спозаранку зависть гложет,
Спать ночами не даёт:
Вот бы мне такую тоже!
Где везение моё?!

Слабых – изредка жалеем,
Сильных – в зависти – клянём,
Упрекнём прелюбодея,
Что не в нас, увы, влюблён,
Непременно посудачим
О политиках страны:
«Всё могло бы быть иначе,
Если б только не они!

Если б нам лишь только дали,
Мы бы эдак, мы бы так:
Мы бы дорого продали,
А купили — за пятак,
Всех одели, накормили
И построили жильё,
Мы б сказали: «Или – или!» –
И повывели жульё!

Мы бы всем нашли по паре,
Чтобы жили по любви,
Чтоб и старых уважали,
И детишек берегли.
Вот бы жизнь настала, братцы:
И порядок, и покой:
Пей, гуляй и наслаждайся,
И – тепло в домах зимой».

Мы мечтать и впрямь, умеем,
О богатстве и любви,
Но слова – не очень греют,
Сколько их ни говори.
Надо всё же что-то делать:
Строить, сеять, убирать,
Чтобы жить,
На самом деле,
Завтра – лучше, чем вчера!

(16.07.08 – 26.08.09)г.

Я з тих, хто вб”є полярну зірку,
І доти буде насолоджуватись світлом,
Допоки не оп”янить воно мене.
Я з тих, хто буде в травні
Траву солодку обнімати,
Бо бачу я у ній себе,
Зеленого й беззахисного,
Німого і простого, і лиш живучого,
Але для когось так жаданого.
Я з тих, хто ніч продасть заради
Сім ковтків горілки,
І ранок на страшний бодун,
І ту красу, що не узріти
Тверезим і кумарним оком.
Я з тих, хто не помічає у своїй кімнаті
Цвітучі рози яскравих кольорів,
А снить у своїх чорно-білих снах
Сади Семіраміди у повних кольорах.
Я з тих, хто не співаючи пів-року,
В двох нотах всю співучість передасть.
Я з тих, хто все життя продасть,
Заради однієї миті з Нею.

Застигло в мені літо,
Забрало від мене перо,
Й не знаю я де уже подіти
Це димом пропитане горло.
Щосили женусь я за нею,
Хоча вже й не чую її,
Тікає вона знову від мене,
Розмиваючись у літній жарі.
На три години я наближуся до неї,
Щоб розмити ці градусні хвилі,
Й буде все як в останній день Помпеї,
Допоки сонце не побачу на стелі

Ти навчила мене лежати в придніпровській траві
Під ритми “Другої Ріки”
Їсти полуниці з губ твоїх солодких,
Ковтати сонячні проміння з твоїх уст безмежних.

Ти навчила мене кохатися під ритми “Дорз”,
На небі бути разом з “Янанебібув”,
Облизувати ніч від сутінків до ранньої зорі,
Шукати сон у вічній і незайманій свободі.

Ти навчила мене ховатись за мільйонами людей
В твої обійми нестримно гарячі і в той же час такі м”які
Вдихати рок-н-ролл в один той самий стогін із тобою
Дивитися в безмежну прірву яскравим поглядом.

Ти навчила мене естетичності блукання в підсвідомості
Лежати на хмарах і відчувати лиш тебе,
Відділятися від свііту земного без пошуків чогось,
А просто мати всю тебе від іскри до вогню.

Ти навчила мене брати мрії всі свої за хвіст
І нишком їх тягнути до себе в кубло
Й їсти їх одну за одною з тобою, з твоїх потаємних місць
То ти мене навчила ковтати неба сьомого дим…
Ти, і тільки ти.

я йду як сніг як сніг у серпні
і одним я цукор а іншим як сіль
і так воно боляче і так нестерпно
коли сонце випалює і жене звідусіль

і що ж я вдію – така невчасна
наче твій навиворіт світер
...я біла холодна прекрасна
зустрічай свою Леді Вінтер

Кому я пишу і у чому зізнатись мушу?
На булому світі я точка матеріальна.
Постійно тягнули мою непостійну душу
То в небо за хмари, то в темне якесь провалля.
Пройде певний час і розсиплються їхні мури.
Неначе у шафі, сховались в своїй зневазі,
Пихаті ведмеді, поділено ваші шкури!
Я матиму все, як мала всіх на увазі.
Так просто, так легко вдихату, що ти - єдина!
Калина все стигне, а вчора ще тільки квітла.
Я вже незалежна, я вільна, як Україна.
Аби не жовтіли лиш очі мої блакитні.
Не бралися люттю, як льодом вода в криниці,
Не вірили іншим, таким, як самі, непевним,
А й далі дробили оту остогидлу крицю
І не зупинялись у кинутому: "Даремно"
24.08.2009

Я не цураюся чужого,
Понад усе люблю своє-
Блакитне небо і гаряче поле
Таке тендітне і п'янке
Ковток повітря пахне домом
І почуваюсь як в раю
Коли щебечуть по-вкраїнськи
Птахи в вишневому саду
Коли привітне тепле сонце
Мені всміхається згори
Коли криниця біля хати
Дарує нам горня води
Коли лелека на даху
Старанно в'є своє гніздо
Коли закохані серця
Зігріють нас своїм теплом.
Нічого іншого не треба
Нічого кращого нема
Поглянь мала-це все для тебе
Оця неписана краса!

Я забуваю все на світі
На своїй не чужій землі
Я прокидаюсь в полі квітів
І п'ю з небес блакить води
На мить я закриваю очі
І бачу лиш твою красу
Зберу з полів росу ранкову
Тобі в долонях принесу
Тримаю сонце у руках
Та не пече воно,
Хоча й таке гаряче
Нехай вони мене пробачать
За те, що сильно так тебе люблю
Й зовсім не бачу світ,
Проте живу якось...
Молюся Богу і не плачу,
А сміюсь неправді в слід!

Антитактовний сказ послів -
Котити ніч пластами ртуті.
Ти ждеш семантики від слів.
Я ж протираю скельця суті.

2002

Соняшникове літо.
На жаль –
Спогад прийдешній.
Спрагою вгрітий
Кришталь.
Холодні черешні.
Ромашкові дні
В букет –
Гарячою ніжністю.
В річці на дні –
Сонет
Бадьорої свіжості.
Полуничний сміх –
Печаль
Осінньої вдачі.
Липовий цвіт –
У чай,
Як літо – гарячий.
26.08.09

як могло статися, що ми
себе згубили серед тьми,
й навіть не хочемо дізнатись,
коли й чому?... лиш би ховатись,
і апатично розчинитись,
чи, в гіршім випадку, втопитись…
й піти на дно, немов гантелі,
в намул майбутньої пустелі.

ніхто крім тебе... тільки ти...
все розраховано – не бійся!
пряма дорога до мети,
тільки ковтни й навік розвійся;
не думай про нюанси снів
(все рівно їх не передбачиш),
причина – патогенність слів
й гіпноз всього того, що бачиш,
а видно все, причому так,
що легко віриш в існування
того, котрий поставив знак
«сліпа наївність – це страждання!»;
а коли знаєш свій маршрут
й мітки покликання на карті,
важко попастися у кут,
навіть при дурості у жарті;
тож не хвилюйся, тільки ти
усе це поки контролюєш...
та все ж вважай й проси мости,
щоб вберегли хоч те, що чуєш;
і береги, немов уста,
врешті зійдуться в поцілунку,
а значить: все це неспроста...
ріка – всього лиш мить керунку.

відлітали дирижаблі, по-осінньому – ключем,
й маршем ми пішли на граблі, та вернулися з плачем.

не догнали їх й рогатки, ані камені прудкі;
залишились без здогадки, хто ж насправді це такі?

пам’ятали, любували, часом й пили за них три,
хоч й бувало проклинали й хором гнали у чорти.

та одного дня підвечір знялись в неба тьму птахи,
не остигли навіть печі – ми вже дерлись на дахи.

«повернулись!», «не забули!» – заспівали гаражі…
та чи є вони? чи були? досі точимо ножі.

й ллється кров, мов дощ по ринвах, кароокі б’ють сліпих,
все таки ми – це тварини, яких випасає псих!

утікали в космос краплі, все ішло своїм так-сяк…
хто не вірить в дирижаблі і у їхній ключ/косяк?

Живи як усі. Розучися у хмарах блукати,
Крила мрій непокірні віддай без вагань у ломбард,
А серця режим із ”vivace” зміни в ”moderato”
І талант закопай, мовби отчі клейноди бастард.

Пресвітле чоло, ніби Звіра знаменням пекельним,
Затавруй своїй Музі нехитрим значком ”Copy write”, -
З купюр зеленавих Мамона моргне хитро, шельма,
Наче кажучи: ”Буде все в тебе ”the best” і ”all right””.

Ідеям – аборт. Нестандартне – під скальпель формату.
Янголиними слізьми проступить ранкова роса.
Багатство та успіх – комфортні невидимі ґрати…
Але хай йому грець – як же манять оті небеса!...

А правда, мій пане, що Ви ображатись не вмієте?
І крига розтопиться і воскресне любов!
І Муза ізнову стане окрилено-білою
І все зрозуміє без довгих, нудних розмов.

А що таке ніч? – Це час для сну і для роздумів.
Свічки відмигтять, відпахне олією м’ятною.
Ви теж таємниця. У Вас зазирати – не кожному.
(Вона не прийшла. І сонцем сумним світатиме).

І третього дня, розвіяні пилом сумніви,
Впадуть у долоні… (ну дуже гарними квітами).
Мій пане, до зустрічі! (Господи, дай нам мудрості!)
Ми, зрештою, люди, ми змушені бути різними…

І ці речі... Як я. Ані змісту, ні вірності.
Ти торкнешся, як Осінь торкається. Жовто.
І так важко плекати ілюзію гідності,
Коли світ замість геніїв просить абортів.

Ти не креслиш червоним помилки у зошиті.
Ти не креслиш... Бо креслити, отже – пізнати.
А пізнати – це мати свідомість і совість і зморщене
Від отого важенного статку чоло. Перед поглядом – грати.

Рахувати склади до фінального рішення.
Віднаходити слід від учора до білого.
Ми були. Ти ж бо знаєш, були! Але пішими.
Бо ті крила важенні для пилу осілого.

Бо ж ті очі яскраві для цього мулу...
Щоб забути... О, Боже... І світ розліновано.
Аж залізо у роті... Сміється дуло.
Нас забуто? Ну що ти. Та так... Поховано.

Це ж бо треба так хижо шукати щастя?
Не второпати волі. Хотіти клітки.
Але досі ці води так чорно сняться...
Тільки руки – не дріт. І біди не видко.

тихоплеще сярічка душі
кнійсхиливши сясплять комиші
біломісяць урічці заснув
тишу небайземлі пригорнув
тихозіроньки знеба зорять
ніжнострунноакорди дзвенять
весьутінях зогнямивертеп
злототемний простягсяскрізь степ
тихоплеще сярічка душі
сонношепчуть сядесь комиші
тихоказка пострунах бренить
ясномрія сюказку живить
тихоплеще сярічка душі
тихоплеще сярічка душі