І звідки ти тільки взялась,
Преніжносте і прелюбове,
Пречудо моє світанкове,
Пресонце ранкове?

В обіймах німію, тону.
Вони – наче вир одурілий.
Здається, тепер захворіла.
Коханням зболіла.

І як я ще тільки жива,
Прещастя моє неземне,
Коли так тривожиш мене?!
Очима! Мене!

Хай всі розійдуться, а я
Й на крок вже від тебе не зрушу!
Я тут загублю свою душу.
Знайду свою душу.

21.08.2016

Знову очі сумні, але є в них надія,
Тільки трохи весну притоптав листопад.
Хочеш ласки, тепла, бо слова вже не гріють,
Та й вони, як на зло, все звучать невпопад.

Щось у світі не так, якось прикро і дивно:
Всі навколо – примари й порожні, мов тінь.
Їх багато тоді лиш, коли непотрібно,
А як серце болить, то ніде ні душі.

Ось і зараз сама, тільки вечір осінній
Споглядає тебе крізь вікно з співчуттям.
Десь про мене фрагментом згадаєш, можливо,
Та давно вже і я тінню-привидом став.



28.09.2022р.

Отже, це не останній, авжеж не останній вірш.
Отже, рима ще довго мою проїдатиме пліш.
Отже, слово чуже грабуватиме мій словник.
Отже, це вже не мій, це з віршами наш спільний лик.

Я проходила повз, я вже майже зреклася вух,
Та рубав по живому цей внутрішній гострий слух.
А коли віднаходила серцю своєму спочин –
Виникали ураз хвилюванню ряди причин.

Отже, я тут пробуду ще довгі десятки літ.
Отже, й до, й після мене стоятиме твердо світ.
Тільки ці голоси, що отруюють, наче ртуть,
Проганятимуть з дому у досі незнану путь.

Та коли я в дорозі й обганяють думки навпростець –
Найпотрібніші речі – це папір, голова й олівець.
Бо від себе втекти не зумів ще ніхто за віки.
Отже, не канцтовар, а частина моєї руки.

08.2016

На перехрестях доміно –
Крихких, лякливих, покрапле́них
(Не має терпкості вино,
Не має запаху вино,
Як в чорно-білому кіно)
Приходь до мене!

Ні з чим не змішуй цих слів нектару,
Гіркішим буде нехай від хмелю!
Отак впираюсь ногами в стелю,
Спускаю пару.

Коли прискладане віно
Привабить ле́генів хвале́них
(Моє невимовлене дно,
Моє невимолене дно –
Неначе біле полотно) –
Приходь до мене!

08.2016

Баска навала східних лиходіїв
У пошуках свавільних данини
Блакитне небо нашої надії
Затьмарила пожарищем війни.
Та, поки маєм сили і здоров’я,
Не вдасться запрягти нас у ярмо, –
Ми згодні дань платити щедро кров’ю,
Лишить себе надії не дамо…
23.01.23

У розпалі святвечір.. Вчора був ще піст,
Віншує бога втомлена столиця.
Волочиться життя, немов собачий хвіст,
А нащо? Чи доречно? Таємниця.

Бо жити аби вмерти - забавка ще та,
Народжуватись для дурниць не варто.
У кожного із нас повинна буть мета,
І не одна, а чималенький лантух.

А за вікном хурдига, ватага москальні
В руїни перетворює оазу...
Куди не кину оком - вогні...вогні...вогні...
Горить моя вітчизна рознещасна.

Прокинувся і я ж бо. Душа болить, горить...
Обойму заряджаю лютим гнівом...
Півсотні літ марноти, солодкої мури,
Один лиш рік життя, а решта - сниво.

23.01.2022р.

Ні куті, ні свічки… підла темінь
Зтратили усе до Водохреща
Штані є… безвинний батьків ремінь…
І ніяк відразу в хворі мешти…
Кожна зустріч тут не випадкова -
А скажіть, з якого встрілись дива,
І яким пов’язані ми словом,
Якщо доля для обох нас мстива?
Що за смерті, чуєте, літають?..
Що за вий? Не змовчуйте, прошу я
Може ці сирени - стогін Раю?
… помилився, кроки: - Алілуя…

Як не зручно, знов ніяковію…
А до сну - скоріш до Гімалаїв
Сію - вію… все таки посію -
А взійде чи ні, то хто се взнає…
19.01.2023.

Кричала вічність тишею вітрів,
Грозились грози струмом блискавиці,
А двоє – йшли до різних берегів.
Серця важкі в обох, немовби з криці.

Зійшли на твердь і розвели мости.
Ступали – криво, думали – обачно.
Не відгукнуться кликані на "ти",
Поміж чужих ніщо не однозначно.

Сплітались коси, розплітались сни,
Вузли зі стрічок поглядів і кроків,
А двоє – йшли. Куди ж ці двоє йшли,
Сухі, пісні, мов без життєвих соків?

Баласт скидали спогадів і мрій,
Від витоків спускалися до гирла,
Та рвучко так, немов позаду рій
Скажених бджіл, а губи ж – від повидла.

Стесались грані, стрімкість – в горизонт.
Зрівнялись раптом піки та пониззя.
Чи стане дійсним той уявний фронт?
Та з двох один не витримав й спинився:

Нам не спастися чередою втеч!
Ми порізно – в нікуди і з нізвідки,
Бо ця любов живе з часів предтеч,
А ми – її єдині вірні свідки.

Не будьмо дурнями, любім одверто,
Допоки ще нас часом не зітерто!

08.2016

Не знервована, не засмучена,
Просто змучилась.
Заспокоєна. Не зчарована,
Не приручена.

Незарученість, неодруженість –
Як доручення.
Некерована – не спростовую.
Не накручуйте!

Не хворію я! Не змінилась чом? –
Бо не скучила.
Бо не зрадили. Бо не зрада це,
Де не влучили.

Плачу голосно
Сріблом-золотом,
Чавуном.
Рвучко й коротко
Перекинуто
Горі дном
Долі зболені.
Далі зморені
Списком фраз.
Ручки впущені,
Сни пропущені
Через раз.

Ось зцілована, зачарована,
Та не я.
Ось пригублена, та не згублена –
Теж не я.
Ось піднесена, смутки стесані
Не мої.
Ось змарніла (ось я) на білому
Полотні.

Ось пропаща у пащі пращурів,
Що абищо, пручатись зась,
Прагнуть мститися, причаститися
До тутешнього. Повилазять
З фотокарточок. Під підсвічником
Воском ліпляться ці гримаси.
Ось відстрочені клятви й порчі злі.
Напророчено (от вже й ласі!)
Заговорені, точно скорені,
Всі нащадки у сім колін.
Поторочі пропащій в очі тій
Заглядають, шукають тлін.

17.08.2016

Вийти за тебе? Ступити на стежку кращу?
Мудра пішла б, ну а я – і дурна, й пропаща.
Хочеш, вкладай все гостріше каміння в пращу*,
Цілься у мене, бо відповідь: ні, нізащо!

Бути твоєю? Любити тебе довіку?
Знаєш, без сміху тебе не назву чоловіком.
Кожного дня, розімкнувши свої повіки,
Я б сподівалась пришвидшення плину віку.

Раптом всі справи мої перетворяться в наші,
Ну а про рішення їх мені й подумати страшно.
Бути з тобою – це, наче наїстись каші,
Корисно дуже. Біда, що не дуже смачно.

08.2016

*Метальна зброя

Ти прийшов в мій монастир
Зі своїм уставом
І бубниш, як душпастир,
Про свободу й право.

Потічком вода брудна.
Селі гамір стишать.
Ти чудний чи я чудна?
Брешеш, наче дишеш.

Ядра, брили (каламбур!)
Гупають у клумби.
Перепалка з амбразур –
Спадок тумба-юмби*.

Зорі згасли, нічка – тать.
Тужно. Чути вої.
В темінь душ не прочитать,
Скручую сувої.

Драна плахта – не фата.
Із розгону – в бровку.
Повз проносяться літа,
Вельон мій у сховку.

Дзвони, дзвони. Рій пожеж.
Гасять досі чинних.
З монастирських білих веж –
Реготи причинних.

15.08.2016

*Жартівлива назва народів з низьким рівнем інтелекту

Всі мої примари зникають,
Коли приманюєш мене до себе,
причаровуєш.
Мої тіні
Принишкло сидять у своїх ганебних закутках,
Поволі напиваючись рідкості.
І де тепер та в'язкість,
Якою в'язали їх, а опісля нав'ючували,
Як вороних та гривастих нав'ючують,
Мої страхи?
Мої тіні поволі стають легшими та тихшими.
Паралельно плечі мої випрямляються,
Куштуючи цю легкість і тишу.
Бо коли приманюєш мене до себе, причаровуєш,
То відблиски твоїх райдужних очей,
Наче промені сонця,
Пронизують мряку моїх страхів
І вони розсіваються м'яко.
Всі мої примари зникають.

08.2016

Скрашую тишу цим незбагненним дивовижжям.
Стишую голос. Ш! Мовчу умисно.
Безмірно осмислено стою тут і зараз
Без образ, без застережень, без фарсу.
Одразу
Змогла б розгледіти чудо.
Буду!
Буду завтра і завжди,
Адже
Майже розчинилась, розтопилась, збулася.
Забулось.

Пам'ять скрашує тільки смертних,
Прикрашає приміщення, шляхи, кілометри.
Безсмертні не мають потреби в згадці,
Вранці впиваються росою, – не кавою.
Їхні страви не варені, не печені, не смажені.
Їхня пожива – це не жнива, а зливи.
Їхнє завтра вже розпочате, як виклик
Виключно найсміливішим, безстрашним.
Обережність залишилася тільки на моїх п'ятах.
В купелі вогняних язиків була обмитою при народженні.
Це є пісня мого відродження, мого відродження соло.
Упередження – мій останній друг, та не ворог.
Мовчати так втішно,
Коли я є в собі та поруч,
Ззовні та всередині. Я відверто повсюди!
Це вже, певно, твориться чудо.
Гойдається простір.
Гойдається неспішно на мотуззі ліан,
В які я просочилася ще до того, як стала золою.
Я у ґрунті.
Я напоюю собою усе різнотрав'я.
Грона калин відтепер пломеніють мною,
Мною сочаться берези.
Я є плачем рослин.
Я вже навіть не істота, я – явище, я – гутація.
Не вибірково і не частково, – я у кожній відомій фації.
Мною, може, і не плачуть зовсім,
Бо це, власне, я плачу і плакатиму собою.
Між небом і землею я повисну мрякою,
А взимку осипатимусь снігом.
Бігом василіска я розрізатиму цей простір, допоки
Він не покриється кригою,
Допоки
У миті всесвітньої тиші не стане так затишно,
Як в лоні матері.
Ця тиша для мене є безмірно важливою,
Тому стишую голос, мовчу умисно.
В краях цілковитого бездоріжжя
Скрашую тишу цим незбагненним дивовижжям.

26.07.2016

Як котилося сонце з неба –
Всі святі затулили очі.
А воно, чи сліпе, під себе,
Мов пергамент, згортало ночі.

Тільки борозни, як гадюки,
Позад нього чорніли скрушно.
Пролягали шляхи розпуки,
Затихали вітри послушно.

Хтось сказав: це Земля спіткнулась
Об космічну пісну пилюку.
Не забулась, ох, не забулась
Людських діток прадавня мука.

Не зболіло й не догоріло.
Цього трунку повік не впитись!
Дай нам Боже, наш добрий Боже,
Не змиритись з гріхом! Не змиритись!

24.07.2016

Наша казка – це жменька фраз,
Що твоя нашкребла авторучка.

Як почнеш цілувати ручки,
То долоні цілуй, долоні,
Там, де лінії у полоні
Ста примарних своїх образ.

Зм'якшуй гонор моїх гримас,
Прокладай і вирівнюй долю,
Згладжуй скривлення снів, знеболюй
На обривах чуттєвих фаз!

Наша казка – це жменька фраз.

07.2016

Мій Робінзоне,
Я знаю, об скелі розбився твій корабель
На своєму безлюдному острові ти самотній тепер.
І годуєш з руки черепаху й слухняну сучку
Дехто дума: ну все, дійшов Робінзон до ручки...

Мій Робінзоне,
Віриш, Друже, я зовсім не думаю так.
Ти ж вовк морський, а не якийсь там невдаха-моряк.
Ти знаєш, як збудувати новий корабель і як на ньому плисти.
Не шукаєш шляхів простих, і чомусь обирієш тернистий.

Мій Робінзоне,
Я знаю чому, просто коли непросто то більш цікаво.
І смакує більше власноруч обсмажена кава
І смачніші плоди із власних дивних садів
І принадніші перса недосяжно-грайливих дів...

Мій Робінзоне,
Я читаю тебе, і добре тебе розумію,
Чи, принаймні, маю таку надію...
Зачекай... Бува у житті і так, що диво станеться,
Коли поруч з тобою твоя недосяжна П' ятниця.

Легкість невагомості
криється в душі.
В ній заховані секрети й відповіді
на незвичні запитання.
Душа — це дім і ворог твій.
Ти боришся з пітьмою,
з тривогою всередині себе.
Ти навіть інколи вбачаєш
павутину своїх почуттів.
Та жаль, не помічаєш всієї краси.
Не бачиш за собою того,
що бачу я.
Ти дивишся на зовнішню оболонку.
На глянцеву, блискучу обкладинку
бридкого журналу.
Ніколи не спрямовуєш свій погляд глибше.
Туди, де народжуються всі почуття.
Чому ж так завжди?
Чому тобі не цікава душа?
Можливо, ти і є тим,
про кого напишуть вірші.
А може тим,
про кого ніколи не згадають.
Ти можеш вічно
крити сутність свою
за милою усмішкою.
Тільки я все одно побачу те,
чого не побачить ніхто.

22.01.2023

Зими пухкі, м’які сніги --
Куди поділися, о де ви?!
Невже було вам до снаги
Злетіти в небеса сталеві?!

Як лебеді, змахнули мов
Крильми широкими щосили.
Зігріту землю до основ
Усю оголену лишили.

Вона здригається, тремтить
Од вибухів і холоднечі.
Сніги-тумани, хоч на мить
Укрийте хусткою їй плечі!

22 січня 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

А звуки – такі ж гострі.
Попереду – іще гостріші.
І боязно розплющить очі,
Мов кам’яні такі повіки.
Та знаю – на ті звуки зляжеш
Всіма нетьмяними ночами.
А серце,
Щоб йому не скрикнуть
На флажолет визивний скрипки,
Мов яблуко рожеве, стиснеш
І руки на три чверті скинеш...
...І як непрохані поллються сльози,
То лиш Господь спинить їх взмозі.

Задала вчителька Артему
Додому твір на вільну тему:
- Хай допоможуть мама й тато.
Почніть: " У мене є багато…".
Бо час фантазію вмикати,
Про що завгодно можна втяти.
Артем – лінивий тип без міри.
Тож дописав: кісток і шкіри…

22.01.2023

Можливо вона розповідає про мене
Комусь із найближчих,
Легковажно скрививши вуста і тильною
Стороною долоні примхливо скида у відбій.
А щоки у неї горять, розпалюються все більше і більше,

Мов груди обмотує ляльки-мотанки
В лоскітливий спогад про ніжність свою мені.
Замовляє словами пишнотілої ляльки Бажанки
Показує вірші, в сторону сміючись,
Чіпляючи срібло на білий мережаний фартух.

А в руках теплий лоскіт стрічок,
Спів чутливих принад і постійне повернення слів
У розвій замовлянь,
Що розмножують площу кімнати
Між свічадами темних, глевких, розпашілих бажань
Магічної зваби чуйного палахкотіння.

Цей місячний позір серпанком примхливих зіниць,
Поблискує в темряві хіттю закличного слова,
Скидає прозору сорочку й під шепіт кладе
До голодної скрині, до темної пащі де повня,
Де лялька та сонце ще сонні її лежать
І званий прийшовши тугі розплітає коси,
І ніжно торкаються губи гарячі, мов з воску.
Скотилась жага тонкошкіра,
Спомутнілим світанком.


14.08.2022

***
А Україна все ще у вогні...
а решті – і не холодно, й не тепло,
що ми у цій війні,
таки, одні,
аж поки у Європі буде пекло.

***
А ми йдемо стіною на стіну
ворожу за свою країну
і на кону
не лишимо одну
єдину суверенну Україну.

***
А поки-що перемагає мат...
це мілітарні органи росії
забили у набат
і пролетаріат
іде на плаху... за буржуазію.

***
А дещо і пуйлу перепадає,
коли переїдає за столом.
Його у зграї,
наче, і немає,
бо виглядає явно бараном.

***
А після бойні зайві трибунали.
Навіщо ті витрати на суди?
Є канібали,
щоби доїдали
останки повелителя орди.

***
А зайве долучилось до бюджету,
ну, се б то – влада, а не волонтер...
і не поети...
далі... по сюжету,
це очевидно – корупціонер.

Осадок
А долю США вирішують не трампи,
а нашу – ясно, що не єрмаки,
яким... до лампи,
що лише арапи
за рашу і... зомбовані совки.

01.2023

Як же мене все поморило,
Нічого й нікого не хочу,
Сумую все більше й тужливо,
Тихо про себе хохочу.

Надія моя не вмирає,
Та тяжко чекати стає,
З кожним днем все ясніше,
Я бачу подвір'я своє.

Дім красивий і чистий,
Рідня обнімає мене,
І час цей тяжкий ненависний,
В пам'яті моїй тихенько мре.

А художник пензлем "квець" та "квець",
І в поетів твори геть неплідні.
Хто ж не пише віршів - молодець!
А хто пише - йолоп несусвітній..

Ось такий, наприклад, наче я,
Бородатий легінь-пустомеля.
Налякав писаннями малят!
Твори - жах! Нечесана куделя!

А от у варениках я спец!
Від гостей аж темно ув очицях.
Крекчуть хором: - Кухар - молодець!
Заздрять навіть аси у столиці.

Покуштуй і ти. Виделку ня!
Натопчи ловкенько свій животик!
Ну то що, сподобалось? Ням-ням?
Так отож! А з віршів - кисло в роті.

22.01.2022р.

Розчиняються зорі
В піднебесній імлі, –
Невиразні узори
Тче туман на землі.
Всюдисуща волога
Всіх позбавила снів, –
На ранкових дорогах
Не злічить хробаків.
Кудкудакують кури
Та ґелґочуть качки,
Й поглядають понуро
На порожні миски.
Зголодніла ворона
Кряче гучно вгорі,
А собака боронить
Все, що маю в дворі.
Непоспішно світає
І тепліше стає, –
Тільки смуток безкраїй
Мучить серце моє...
22.01.23

За мої зачепившись крила,
Набив ґульку собі об німба.
Таємницю про місце лімба
Я приватно тобі відкрила.

Цить! Вже чується гра Орфея.
Ехом тиша моя озветься.
Якір з палуби не зірветься.
Штиль – отрута чи панацея?

Фордевінд* у твоїх вітрилах,
Левентик** – моя друга сутність.
Суперечна, а ти – попутний.
Та в мені потаємна сила,

Альбатрос – мій стихійний родич!
Тут надмор'я береться димом.
Задля мене ставав пілігримом?
Що ж, у сітях вже б'ється здобич.

Ти за мною – смішні мірила –
Тридцять два повноцінні румби***.
Я танцюю для тебе румбу,
Ледь тримаючись за перила.

Море піниться ще з учора
Так фатально і буревісно.
Сонце крила осушить звісно,
Сонцекрила бо і німбочола!

07.2016

*Курс за вітром
**Курс проти вітру
***1/32 повного кола

Впізнаєш? – Це слона проковтнула змія.
Намалюю, хоча й не вмітиму.
А вгадаєш моє церковне ім'я,
Як назву тобі першу літеру?

Якщо так, то заходь вечорами на чай!
Божевілля моє посунеться.
Не пручайся йому і його не повчай,
Бо в тобі проросте, пробудиться!

Чи згадаєш дослівно вчорашню мене,
Недослови мої та вислови?
Чи залишишся тут, коли все промине,
Як єдиний, хто в бурю вистояв?

Якщо так, то тримайся моєї руки!
Я звертатиму різко, іскрами
Зазолотяться сфери – це зірковий пил
Під ногами у такт потріскує.

Слухай як відкликається вічність на "ти"
Тим, хто є під її повіками,
А троянди скидають колючі шипи,
Коли ллєш на них ніжність ріками!

Йди, мленький мій принце з кудлатих мрій,
Хоч дорогою снів імлистою!
Всі обійдеш світи, та повернешся в мій.
Задля цього сончергу вистою!

07.2016

Куди мені йти, коли йти немає куди?
Моє друге "я" залишається тут безіменним.
Невже це не Ти, мій Боже, невже не Ти
Так ствердно у зливах і снах промовляв до мене?

Куди мені йти, коли відстані зрадив крок,
Коли всі шляхи залежані та заяложені?
Останній ривок чи у прірву, чи до зірок?
Довкола не люди, лиш тіні будуть стривожені.

Стриножена віра. Бажання – на розсипах вій.
Мені – їх здувати своїм простосердним звичаєм,
Складати в букет материнку, полин, звіробій,
Сушити, а взимку впиватися чаєм й відчаєм.

Вагомість просіє крізь сито моє ім'я –
У метриці, паспорті вперше втрачаю потребу.
Тепер лиш дивуюсь: мій Боже, невже не я
Так вірно й покірно роками молилась небу?

07.2016

Це не доля лежить на твоїх долонях –
Це туманність доріг і примарність днів.
Не залишся в полоні жахливих снів,
Адже доля – це віра в гарячих скронях!

Бо не доля тебе обирає, а ти її!
Бо тобі підливати олію в свої вогні!
Бо тобі визначати напрями течії!
Бо тобі пантрувати дно у своїм човні!

Не молись на свої долоні,
Облиш, облиш!
Сльози щастя також солоні.
Якщо звелиш,
То нектаром стікати будуть
З твоїх очей.
Не залишся в полоні блуду
Сліпих ночей!

07.2016

Моя мама – гроно допомог,
Дужі, спомагаючі вітрила!
Тільки б рідних вирвати з тривог!
Тільки б рідним розгорнути крила!

Моя мама – вічний оберіг,
Стоглибинні в неї серце й очі!
Зі скількох зійшла вона доріг,
Лиш би сни здійснилися пророчі!

Від скількох відмовилась вершин,
Щоб колиски не розбити плаєм!
А шипшин, ох, скільки тих шипшин
Випила з бідою, мовби з чаєм!

Хай сповна її і не збагну,
Путь минулу зацвісти не змушу,
Все ж я знаю, що на двох одну
Сотворив Господь любові душу.

12.07.2016

Як мить – роки тепер пролітають Божою волею.
Здається, все, що кому боліло, не раз відмолено,

Та там тріпоче у серці жалем вразливе голуб'я,
Де ми ніколи не вились димом, а завжди – полум'ям,

Де ми у кожну клітину світу добром вселилися,
Добром і сміхом, які так ясно коханим снилися,

Щоб знали – добре нам, знали – добре там, знали – стрінемось!
А доти – кожному хай на слові у вись осмілитись!

Бо вірю в миті та крізь роки я: серця не черствіють.
Тіла зотліють нехай, та душі не будуть мертвими!

07.2016

Ми дописали свій роман.
Сюжет – на видиху, мінорний,
Такий томливо неповторний...
Купались в пестощах оман.

А Вам, мабуть, і невтямки,
Коли й за що я полюбила,
Що так безжурно Вам відкрила
Свою чарівність залюбки!

Нехай лишаємось на "Ви"!
Це "Ви" химерами гротеску
В передчутті досади сплеску
Мої чіпляє рукави.

07.2016

Я виходжу з хати, прочиняю фіртку.
Стежка – в камнескоки, небо – в зоредірку.
Треба б повернути вкрадене зі вчора.
Калабані мутні. Серце смутночоле.

Ти – правнук ворожки, найгідніший фраїр.
Васильки-волошки, що мене чекає?!
Ми на перелазі – щічечка до щічки.
Тиша – в хрущостаї. Обрій – в вікносвічки.

09.07.2016

Я пробуду з тобою до перших злив.
Не потрібно гадати, що стане після.
Проявляла прихильність до наших див
Власна псевдомелодія, псевдопісня.

Я пробуду з тобою до перших трав.
Далі – відчай помножиться криком горлиці.
Всі обов'язки – мінусом, тільки з прав
Пролягають бетоном пусті околиці.

Я пробуду з тобою до перших втрат.
Далі – простір заповнить тернова терпкість.
Проявляла прихильність до наших вад
Власна псевдоіронія, псевдолегкість.

Далі час не знайде потрібних слів,
Ми ж його не посміємо з глузду зводити.
Я пробуду з тобою до перших снів
Й зупинюсь, щоб босоніж у них не входити.

06.2016

Знаю, хто ти, і знаю точно, як тебе звати.
Твоїм обрисом сльоти важко лягли на плечі.
Силуети твої в цей вечір такі доречні!
Отже з ними я, мабуть, вперше почну літати.

Я відтворюю на папері твої маршрути,
Згустки ночі себе формують в твоїм погрудді.
Слух підводить, та чую кроки і чую студінь –
Ти ось-ось увійдеш у двері, чомусь роззутий.

Хочу пестити твої втоми, гарячі скроні,
Визначати координати твоїх світанків,
Розглядати завжди як вперше, а все ж – щоранку
Нанометр за нанометром твої долоні!

Хочу знати про тебе більше, мовчати довше.
Задля цього суцільним слухом стаю у зливи.
Я від цього, лише від цього така вразлива,
Бо й від меду з кульбаби тиша твоя солодша!

06.2016

Загубились в пострілах надовго…
Ні тобі ні свят, ні вихідних
Але ми старієм не від того
І, по-правді, згадані не з тих
Щоб ото, як сплакавшись, журити
Чи вздіймати руки до небес!?
Все одно під осінь сіють жито…
Тут важливо хто від чого скрес
21.01.2023.

Я бачив Вас ще в час малого Сходу,
Як розводив у глеках мідну хну,
Коли дививсь мов в дзеркало у воду,
І бачив Вас, тоді коли без згоди,
Свою любов розмарену вдихнув.
Я бачив Вас, здається, поза часом,
В пливких дрижаннях сонця на воді,
І хвилювались образи невчасні,
Коли і сліз не розбереш в цій чаші,
Яку подали випити Тобі.
Я бачив Вас, і не в числі забутих,
Потоплених у пам’яті моїй,
Коли словам минулим не вернутись,
Коли без неї серцю не відбутись,
Заснувши в човнику вогких повік її.

26.11.2019

Настала зимонька-зима
і завітала не сама –
несе з собою білий сніг.
Не дрібку – цілий міх!

Зимова казка на поріг,
уже позаду Новий рік.
Мороз малює на вікні
гірлянд рясні вогні.

А сніг іде, а сніг іде…
Яке майбутнє завтра жде?
Чим одарує нині сніг,
що падає до ніг?.

Він укриває діл, і луг.
Усе світлішає навкруг
і річку крига укрива –
такі зими дива!

Одівся в біле сірий ліс,
осінніх непомітно сліз.
Усе, від липи до сосни,
заснуло до весни.

А сніг іде, а сніг іде…
Зустрінемось з тобою де?
Здивує чим чарівний сніг,
що тихо ліг до ніг?.

Напевне снюся любій — егеге!
Бо тягнеться рукою щось дістати,
Та мій горобчик літерою “ге”
Спросоння вигнувся, вже — гладіатор.

Погладить треба, щоби став прямий,
І щоб заграли радості фонтани.
Трудися, мила, ми ж удвох, самі,
Хай літерою “і” горобчик стане.

Яка ж ти молодець — душа моя!
Мов той юнак красивий і завзятий --
Усі крапки над “і” розставив я
У тебе на щоках — любові свято!

20. 01 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Якщо голову на лапки
Кіт кладе й ховає ніс, –
Одягати треба шапку,
Бо мороз, напевно, зріс.
А коли чутлива кішка
Розпушила пишно хвіст, –
Будем гратися у сніжки
На майданах сіл і міст.
Як улюблена тварина
Розляглась на животі, –
Значить гарна буде днина
І все добре у житті.
21.01.23

я літаю
понад містом
в сні
далекому
від стін
там нема
на що присісти
хто без крил
і без колін

я освоюю
парсеки
де ще світла
не було
і оте моє
далеке
в’є собі
в думках кубло

я літаю
не торкаюсь
черепиці
і шпилів
і збиваюся
у зграю
і тону
мов кораблі

в іншім сні
в якому тихо
розкладається
душа
на все те
без чого дихав
і ніяк
не поспішав

я літаю
і питаю
не зозуль
а ґав
і сов
скільки
сонця ще
до раю
що у місячнім
ласо

де поділися
дороги
що крутилися
в’юном
я пір’їна
без нічого
мов без істини
вино

я літаю
і не бачу
гострозубих
кольорів
все моє
не Аппалачі
а долоня
для зорі

я літаю
і не дбаю
де торкнутися
межі
бо тебе
у сні немає
тільки
колом віражі

13 Вересня. 2019

світло правди
у всьому…

де нема гіркоти
пахне хлібом
і домом
не стоять
холоди

на долоні
проміння
пережитого дня
а у серці
насіння
небувалого я

трохи сліз
для плаксивих
і розради
для втіх
для уквітчення співом –
перехрестя доріг

трохи сили
вітрилам
і наснаги
думкам
віку
стати похилим
а пізнанням –
рокам

обіймемося
доле
скільки того
ану ж
неокреслені кола
пастки тиші довкруж

у чутливому танці
при щоці
до щоки
нам
щасливим коханцям
не спадають
думки
не звертаються
віхи
хоч збігає
життя
наша музика
втіха
зграя нот
каяття

23 Серпня, 2019

що мені лишається
те вже не твоє
серце-каїн
кається
серце-камінь
п’є

словом
напивається
відчаєм пливе
бо за страх
чіпляється
дзеркало
криве

гріх
на себе глянути
знаю
то чуже
що петлю
затягнуту
з кляпом стереже

що давно вже
виростив
та дитина
ще
забагато милості
і любов
дощем

потребує
спокою
злагоди
і жнив
бо ціна
високою
стане
для вини

пальці
розтискаються
хай собі летить
що мені лишається
вбрід не перейти

23 Серпня, 2019

І
Етапи еволюцій неперервні...
ця теза історично не нова,
тому ще мають на землі права
на існування вірування древні,
релігії і явні, і таємні,
і зайві...
................. як нечувані слова
богині Геї, поки на арені
нового світу все іще жива
і поки повертаються наївні
язичники на капища чужі
та й досі залишаються на рівні
свідомості первісної душі.

ІІ
Гуртуються фальшиві патріоти
чужої віри і своєї тьми
та іноді – корисні ідіоти,
зоїли музи, самохвали, боти,
що затесали ся межи людьми...
.....................................................
Не знаю, чим угодні на закланні
Перуну, Зевсу явні барани,
ягнята... адже душі окаянні
не відають, що́ жертвують вони,
коли і їх ошукують лукаві
і любі друзі, і єлейні пави,
і їхній гуру на одній нозі,
пакуючи у голови діряві,
які духовні ідоли русі.

ІІІ
Вони віками бігали по лісу –
наяди за панами й навпаки...
і що то інше, якщо це не біси
сучасної московії? Гульвіси,
що нап’яли на себе клобуки,
тепер – попи... гундяєвоголосі,
що наші храми й лаври зайняли,
усі дволикі, хижі – як орли
і безголові як великороси,
песиголовці, нелюди, барбоси,
нечиста сила чорної імли.

01.2023

Що своєю сутністю людина,
вдавати ладна з дня на день?
Іти вперед без зазіхань
на чужі трофеї знань.
Ладна грати свою роль мізерну
у суспільстві хижих, злих людей.
Вона змогла б удати,
що танок із згаснутих зірок
усе ще сяє.
Що небесні горизонти
вкривають невагомі хмари.
Людина мала б змогу
жити, мріяти й літати
високо в своїх думках.
Чого б іще тоді не вистачало,
аби смолою вкриту темряву,
освітити яскравими зірками?
Як здати зброю у нерівному бою,
нізащо не вийде у людини.
Як віддати душу у пітьму,
ніколи не віддасть людина.
Марні лиш дні ішли б ще довше.
Все більше смутку і журби
вкривали б її думки.

20.01.2023

Я Вас покликала на чай,
Самотню душу словом гріти.
А Ви в словах моїх відчай
Змогли відразу зрозуміти.

Я Вас не кликала в життя
Своє, що зіткане із болю.
А Ви без слів і співчуття
Зі мною розділили долю.

На кленовому листі
Я пишу Вам листа.
Вас немає у місті,
А пора ж золота.

Небо світле і чисте
Проводжає літа.
Днів самотніх намисто,
Жаль, майбуть привіта…

Горить свіча у вечорі шовковім.
Пливуть осінні сутінки сумні.
З тобою ми на поминах любові
Удвох. Удвох? І бачиться мені –

Ось поряд ми. Іще ми разом. Разом.
Заплющу очі, та згадаю знов,
Як ми стрічались і тоді відразу
Сплітались руки, стугоніла кров.

Чому ж прийшла до нас пора безкрилля?
Серця замовкли, в тім чия вина?
Кохання наше – спалене бадилля,
І зраду, як вино, я п’ю одна.

Коли охоплює азарт
Чи тяготить одноманіття, –
Вони вилизують асфальт
І масажуюють вправно віття.
Нема в них буднів, ані свят,
Якщо завжди хвилюють простір, –
Вітри годинами ячать
І пахнуть чаром високості.
Щодня мандруючи, вітри,
Бува, спиняються від втоми, –
І сумно виснуть прапори,
І зріє тиша невагома…
20.01.23

Час пройде і мене мимоволі згадаєш.
Повернуся я літнім легеньким дощем,
Свіжим вітром у спеку. Прошу – пам’ятай лиш,
Забуваючи миттю про смуток і щем!

Я твої витру сльози, якщо стане прикро,
Непомітно в шпарину замка прослизну.
Обійму уві сні і бодай на хвилину
Ти поринеш у нашу щасливу весну.

А коли буде зовсім нестерпно самотньо,
Замерзатиме стомлена болем душа,
Тільки дай мені знак – і вогнем серед ночі
Загорюся для тебе, любове моя!

Ну а зараз, ще поки нас вечір голубить,
Поки ми, наче п’яні, забули про все,
Я вдихаю тебе ароматом спокуси,
Загубившись в безкрайніх лиманах очей...

17.04.2016.