Він хворів. Він не спав, а марив.
Все життя пережив за мить.
Він коханих своїх й некоханих
Впізнавав чи прощав без лиць.

Він не знав, чи мольби про спасіння
Із чиїхось течуть очей,
А над ним, мабуть, зо стонадцять
У сльозах провели ночей.

Лиш з обрамленої фотокартки –
Чорна стрічка і чорний цвіт –
Він такий одкровенно-ніжний
Посилав прощальний привіт.

Лиш як очі його запались,
Лиш як холод торкнувся чола –
В шанобливій хвилині мовчання
Тиха відповідь їхня була.

12.2014

Шукай себе! А знайдеш, то не плач,
Бо вже запізно битись у тривозі.
Себе за того, ким ти є, пробач
Й прости за того, ким ти буть не в змозі.

Шукай себе! А знайдеш, то прийми!
Хто, як не ти, прийме цю спраглу душу?!
Себе розгубленого міцно обійми,
Дай клятву пам'яті та честі непорушну.

Шукай себе й знайшовши розгортай,
Неначе книгу, всім прийдешнім, стрічним.
За помилки друкарські не картай,
А коректуй коректором магічним.

Шукай себе, а знайдеш, то люби!
Відчуй себе у цій любові вільним!
Себе ти вже ніколи не губи!
Собі до скону будь єдино вірним!

12.2014

Я люблю писати вірші.
Певно, в цьому моя відрада.
Я сказати була би рада
Все, що геть не іде з душі.

Але в тому ж моя біда,
Бо писати не вмію влучно,
А сказати боюся гучно,
Щоб не вкрали мого хреста.

Я волію нести свій хрест,
Він бо мій і нічийний більше.
А віддати його – це гірше,
Аніж з ним хоч би з сотню верст.

12.2014

У мого смутку є ім'я – Розлука.
Говорить сильно, та не вір їй, бреше!
Така її наука недовершена:
Суха, холодна – зиму перевершила.

У мого смутку друге ймення – Втрата,
Бо я втрачала й навіть не помітила,
А як збагнула – лиш всипала квітами
Той шлях, де розгубила втіхи з бідами.

У мого смутку є багато прізвиськ,
Його хрестили на святого-грішного.
Святий нарік його Шляхом До Більшого,
А грішний кличе Шукачем Торішнього.

12.2014

Відгукніться усі небайдужі! –
Так би крикнути здолу ввись.
Але крик той одні калюжі
Змусить хвилями затягтись.

Так би крикнути, щоб з надривом:
Гей, мовчання своє облиш!
Тільки голос під скрушним впливом,
Ти і досі чомусь мовчиш.

Говори! Говори! Говори!
Маєш правду і маєш терпіння –
Буде плід із такого насіння.
Не мовчи! Говори! Говори!

Говори коли дують вітри
Так, що дух запирає і мову.
Просто знову і знову, і знову
Говори, говори, говори!

12.2014

От смішна у терпіння вдача –
Терпиш, терпиш, тріщить терпець,
А тебе обізвуть бідняча
Чи тюхтій, і хай йому грець!

От смішна у терпіння доля:
Чи то жив, чи проспав життя –
В закавулку сиділа воля
І не було у тім пуття.

Осінь 2014

Край дивний, казкова Індія.
Скільки заховано в тобі таємниць?
В своїй душі, я маю надію
Приїхати як прославлений принц.
Що підкорив собі рух Сонця,
В якому з'єдналися всі стихії.
Який подорожує на одинці,
І приходить коли сталося лихо.
Який зрозумів життєву суть,
Після тривалої подорожі.
І має прославити люд,
Коли відіб'ю напад ворожий.
Тоді відчую схильність богів,
І щиру любов індійців.
В яких розчиниться душа моя,
Для розуміння цієї таємниці.

Зимовий вечір. Снігопад.
Місячний ріг б'є хмари.
Я проходжу місцевий сад,
І мені здалися примари.
Немов статуї рухаються,
Не боячись, що побачать їх.
Вони як діти дивуються,
Дивлячись як падає сніг...

Я, кум, дві лопати.
І я манав город копати.
Дістану горілки пляшку,
Та скажу: "Куме, тобі ж не важко.
Починайте першим,
І коли втомишся, я завершу".
Кум говорить:"Який хитрий ти,
Я не буду несправедливість терпіти,
Тому першим буду пити".
Я говорю: "Ну, добре,
Бо робити у нас море".
Кум випив пів пляшки,
І почав роботу.
Я сиджу, і дихаю тяжко,
Бо я єврей і сьогодні субота.
І як би так сказати,
Що сьогодні не буду працювати?

Знову свище вітер за вікном,
Зриваючи дахи з будівель.
А ми дивлячись кіно,
Чекаємо, коли ж буде Диво?..
А диво в нас самих!
Або в тому, що вітер не стих...

Знову місяць вискубив пір'я,
Зі свого золотого пуза.
Тепер ходитиме повір'я:
Що облік її
Для поетів є музою!

Ти потрібна мені тут, поряд,
Як підручник з історії, як старі амфори,
Як фізичному світу відкриті формули
Весни, що кружляє цвітінням метафори;
Як небо в якому біліють крокви
Великих надій і безповоротного
Часу в якому блукає дотик
Долоні бога, птахів, безпілотника;
Як музика Шуберта під звуки вибухів
На фоні неба, весни, історії.
Десь на десятому, сотому поверсі
Відкриється книга іншостороннього,
Як відкриває рахунок бляшанкою
Хтось по уявних воротах ударивши, -
В місті де меблі живуть за фіранкою,
В місті де книги летять за хмарами,
Там де здригаються пагорби сонні ще,
Там де сигнали кружляють маршрутами
І залягають у відеосонмище
Давно як пройденого, але забутого.
Не знаю, можливо, середньовіччя
Вертає до вулиць задушним фатумом
Із безнадійною спробою в вічність
Поцілити сплюснутою в світ бляшанкою.


17.03.2022

Засніжило відучора
І до рання так мело,
Що з’явились сніжні гори
У селі та за селом.
Але вже скінчила хуга
Скрізь куритися, мов прах, –
То ж покличу зараз друга
Покататись на санках.
На снігу полоззя шерхіт,
Ноги служать за кермо, –
То мчимо шалено зверху,
То під гору ідемо.
Від світання до смеркання,
В дружнім колі дітвори, –
Ми снуємо безустанно
То під гору, то згори.
12.01.23

Знову б'ються морські хвилі,
Об золоті берега Одеси.
Доброго ранку,
Діснеївській принцесі.

Чорна земля розрита,
Чорна земля розрита.
Молодого юнака на війні вбито.
Гей, на війні вбито.
Схилилися верби над ним,
Схилилися тополі над ним.
І говорять: "Господи, чому саме він? 
Йому би ще жити,
Дівчину любити.
А в нього перша куля влучила,
В нього перша куля влучила"...
Вітер віє по долині. Гей, гей.
Нікому похоронити дитину. Гей, гей.
Нікому похоронити.
Ой, ті верби, як ті свічки горять.
Ой, ті тополі над ним стоять.
Стоять, як мати, сестра і кохана.
Стоять як над хворим, але він не встане...
Чорна земля розрита,
Чорна земля розрита.
Молодого юнака на війні вбито.

Війна війною,
А кохання без розпорядку
Ввійде в душу молоду,
Непрохано і нежданно.
І будуть цвісти перли
В кожному моєму рядку,
В якому правда життя...
І зустрівши сьогоднішній ранок
Під обстрілом, думав про неї
Весь час. Господи, це смішно,
Але на війні життя продовжується,
Як це дивно б не звучало.
Під градами, квітнуть зорі перлами
І своїм світлом дивовижним
Покладуть Коханню начало.

Хоч сум під віями, хоч сум під віями
Малює тушшю все густі мазки,
Про тебе мрію я, про тебе мрію я,
І маску смерті рву аж залюбки.

Моя ти бджілонько, моя вродливице,
І чарівливіша за Мерилін.
Грайливо місяць он моргає, дивиться,
Мов залицяється із неба він.

Немов спустилася із висі лодія,
Доріжка сяюча - на плесі шлях.
Звучить над берегом краса-мелодія,
Кохання наше так благословля.

11 січня 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Осінній вечір. Туман в долині.
Тихе лимонне місячне сяйво.
На хвилину здалося мені,
Що прийшов до мене диявол.
Віє вітер над безлюдним полем,
Зриваючи пшеничне колосся.
Господи, помилуй мене, помилуй.
Бо віра це єдине, що залишилося.
Цей світ - чотири на чотири,
Людське життя, немов тюрма.
Тут неможливо вижити без віри,
Коли навколо безодні тьма...
Чи то крик серця, а можливо
Спів солов'я лунає долиною.
Я прожив життя бурхливе,
І тепер боюся, що буде зі мною...
Осінній дощ, пройшов золотими полями
В жовтневий вечір. У супроводі місячного сяйва,
Що освітлює шлях, і зупинившись біля храму,
Завмер, та прислухався до співу солов'я

"Паляниця! Паляниця!
Вимовляю як годиться.
Попри відстань, попри втому
Ми приїхали додому.
Будем тата тут чекати
Й ЗСУ допомагати.
Чи потрібна вам підмога?
Зроблю все для перемоги!
Я дорослий. Я вже зможу.
Я вам гарно допоможу.
Підставлятиму плече
Коли холодно й пече!"
Усміхнувся прикордонник:
Підростає оборонник!

Бог звернувшись до нас:
Ви в Мені, а Я у вас,
Я дух в серцях живущих,
Я є світло в переді ідущих.
Я вогонь й незгасиме горіння,
По смерті вашій, Я воскресіння.

Я вас створив, дав пристрасті різні,
Вільну Волю й пороки капризні.
В любові й радості ви змогли жити,
В почуттях задоволені й не грішити.
І не просіть в Мене прощення,
Нечесно прожив — це твої прогрішення.

Якщо не відчув Мене ти на природі,
Чи при любій життєвій нагоді.
Не відчув Мене в горах, лісах,
Біля річок на їх берегах.
Не відчувши Мене коли милу цілуєш,
В храмах й книжках ти за Мене забудеш.

Мене не вини за нечесне життя,
Твоїм гріхам нема воріття.
Мене не проси, щоб щось тобі дав,
Вільну Волю ти з колиски придбав.
Не проси прощення, не взивай жалю.
Просто, Я тебе люблю.

Я знаю все, що було й що може настати,
Про Мене людині заказано знати.
Не гріти там Сонцю й зіркам не світити,
Звідтіль не вернутися, а там Мені жити.
Лиш частку Мою для живих зміг віддати,
Де Доля вершить, де Сонцю світати.

***
А в історика раші істерика.
Об’явили секрети кремля,
що Америка
викрала «Щедрика»
в українця, а не в москаля.

***
А істинну історію росії
писала неотесана орда,
юродиві месії
і злодії,
які і нині – світова біда.

***
А наші ЗеСеУ наклали вето
на перемир’я у святе Різдво...
запущені ракети
і шахеди
збиває українське ПеВеО.

***
А на луб’янці корабляцький шум.
Іде мобілізація ординців
і тугодум
рішає наобум,
чи жити, чи здихати як убивця.

***
А генерали з’ясували матом,
чому це у кобзона орків – тьма
і чи не варто
траур об’являти,
коли аншлагу у раю нема.

***
А раша дресирує нам папугу,
такого ж, як опудало кремля,
при цьому слуги
як усі хапуги
теж хочуть мати золоте теля.

Витяги
А лімерики це не лірика,
а байки про худобу і скот.
Є ще вигадка
у сатирика,
у якого герой – ідіот.

01.2023

Сивий місяць в гамаку
колисає зірку,
вітер здмухує легку
пудру на бруківку.
Ожеледиця, мов скло,
можна посковзнутись,
кружеляє за вікном
білий цвіт — цикути*.
Трусить небо з лантухів
тополину вату,
а мій Котик захворів,
буду лікувати.
Кутати в медові сни,
як малу дитину,
біль ховати від війни
у пухку перину.
Заварю крутий настій
з липи та меліси,
хай в засніжені густій —
небо хмару місить.
Розсипає навкруги
борошно гречане,
і летять, летять сніги
в забуття, коханий.

Цикута* — трав'яниста рослина з суцвіттям схожим на сніжинку.

01.01.2023р

Цілу нічку їй не спиться,
Мов пройняв усю азарт, –
Мерехтлива сніговиця
Розгулялась не на жарт.
Вслід за вітром налетіла
І кружляє, і шумить, –
Огортає в шати білі
Все, що стрінеться, умить.
Невгамовна і крилата
Сипле снігом тут і там,
Де малечі буде свято
І робота двірникам…
11.01.23

Підспівувачів злочинця
карають не за співучість.
Підспівувачів злочинця
каратимуть за співучасть.

2023

Кому потрібна мрія, для чого мрієм ми?
Плекаємо надію, шукаємо шляхи.
Знаходимо можливість, зусилля, кращий час.
Це все заради мрії - весь цей ажіотаж.

Для чого люди мріють, що їм це дає?
Чи є тоді щасливі, як мрії не стає?
Коли вона здійсниться, або її нема.
У кожної людини , мріє є своя.

Вона є нашим стимулом, рушійним джерелом.
Жагою до життя, вдосконаленням всього.
Допоки мрія в серці людини не згаса.
Людино, ти щаслива! Ти - жива!...

І рік цей особливий, бо мрія є одна!
Україна ПЕРЕМОЖЕ! Закінчиться війна!
Бо це єдина мрія для українців є.
Жити - ВІЛЬНО, жити - без війни!

Убивців і гвалтівників
На «подвиг» ви благословляли...
Ви совість до́чиста продали
За чинним курсом срібняків.

Іще воздасться вам за все,
Кремлівські прихвосні у рясах.
І душі, що до злата ласі,
До пекла дідько понесе.

Йшли уперед під обстрілами вперто,
Через полум’я люті і злоби́.
У наступах завзято та відверто
Гасили шал здичілої гурби.

Її мерзенну, схиблену породу
Чавили шквалом яросних атак
За Україну, за святу свободу,
Зібравши волю у стальний кулак.

У нас немає іншої дороги,
Така вже нам судилася судьба,
З ярма москви, смердючої барлоги,
Нас урятує тільки боротьба.

Лиш непохитна віра в Ідеали,
Що промовляють з глибини століть,
Здолає чвал ординської навали,
Розрушивши брехні ядушну кліть.

Здається, ось прийшов кінець.
Ще трохи і закінчиться усе.
Ще хвилина і настане
той жахливий фінал.
Знову прокручуєш
всі можливі сюжети.
Сумуєш чи радієш?
Може, все було даремно
і не слід навіть чекати.
Може, не варто й думати
про щасливий кінець.
Здається, ось він.
Маревом з'являється
перед очима.
Ось тут, вже близько.
Жаль, та ні.
Хоч як не намагайся,
весь час з'являтимуться
перешкоди.
Дрібні, а часом велетенські.
Весь твій життєвий шлях
не пройде без проблем.
Звідусіль будуть приходити
суворі випробування.
Йти буде важко, як ніколи.
Безсилля убиватиме тебе.
Ти втратиш віру й все,
що зараз зводить з розуму тебе.
Та попри все,
ти йтимеш далі.
До кінця.
До того щасливого кінця.

10.01.2023

Ненавистю відлитий гострий ніж
за разом раз устромлюється в тіло.
Та вже заріж, добродію. Сміліш.
Чи штрикати – судомно й ошаліло –
і клясти, загортаючи в прокльон
свою нездатність зрозуміти та навчати,
кийками кровожерних заборон
утикавши поріг у рідну хату,
чи обзивати юродивим рот,
свій палюх пхаючи до того рота –
це прояв ваших лицарських чеснот,
то ваша просвітительства робота?
Прикладенням ножа та батога
любити мову хочете навчити.
Вона ж жива. Співуча та жива.
А ви їй душу хочете убити.

10.01.23

Тепер, коли ви навпроти
у бік ледь подавшись натомленим профілем,
здається, чіпляєтесь ниткою голосу
за вушко ще гострого слова,
пошепки,
кинувши в простір, кудись, знеохочено,
листя
прошивши в сум схоплених
шелестом,
вишивши гладдю над обрій –
птахів;
довго тривожитесь вицвілим реченням,
креслите вічність в повітрі що
крайністю,
сходиться точкою в талії
вісімки,
наче приречення в слові –
прощай.
Профіль тримаєте гордо,
безпристрасно,
Знаючи
першою вийдете ви.
Звідси,
з картини,
з пейзажу, що вичахнув
і мерхне в байдужім
безвітрі
брови.

02.08.2021

Куди подівся безмір мрій
І де розвіявсь дух мандрівок, –
Чому в свідомості моїй
Від гір бажань лиш згадок згірок?
Неначе витліли до тла
В душі недавні поривання,
А серце щільно облягла
Якась байдужість неустанна.
Ні суєти думок про час,
Ні штовханини справ щоденних, –
Звідкіль апатія взялась
І ні на крок не йде від мене?
Життя вирує навкруги
І люди дням радіють щиро,
А я, в оточенні нудьги,
Сумую в затишку квартири.
10.01.23

Повір її не буде більше там,
На сторінках – між слів «тобі» і «безум»,
Не вигнеться овал її стегна
З чуттєвості написаних поезій

В подобу жінки з поглядом – між «я»
І «світ» в якому світ знаходить плоскість
Мого натхнення, голосу, ребра
В підніжжі ніг до темного волосся

Її страстей. (Моїх, моїх страстей
Де я кричав: візьми моє життя,
В обмін даруй хитливу безконечність

І безконечно муч!). Тепер слова
Лукаві між «пожадливість» та «втеча»
Не воскресять її, на жаль не воскресять.

02.10.2022

Скажу лиш на прощання людям правду:
Я вас любила, Боже, як любила!
Хай би прощання це громи побили!
Без вас чи зможу дати собі раду?

У тім краю, в тій стороні немилій
Чи будуть люди цього смутку варті?
Чи хтось зарадить тій глибокій втраті,
Коли ми перед долею безсилі?

Скажу лиш на прощання людям правду.
Куди подіти вас, о довгі роки?
Нам не по шляху більше, не по кроку!
Отим рокам запалюю лампаду.

Вкололо в груди, мов шипами рози,
Розлучення з усім святим одразу.
Прощатись, щоби не втаїть образу,
Потрібно гучно, відпустивши сльози!

Люблю прощання. Хай би збили грози
Розлуку, що прийшла без попереджень!
Прощанню не повинно буть обмежень,
Словам не можна визначити дози.

Сказати треба все, і кожне слово,
І кожен подих, погляд, сподівання
Кричати мусять: це навік прощання!
В прощання мить не відіймися, мово!

12.2014

Спиною "ні" обернене явлене –
Мовчать вуста, вся суть його мовчить.
Коли зірветься "так", воно шалене,
То все у жарт. Ох, весело звучить!

Чи пак, розчулившись чужим стрічанням,
Чужим зітханням роз'ятривши дух,
Уже промову пише для зізнання,
Та власний гонор зупиняє рух.

Спиною "ні" обернене і... стужа.
О згубні, не розріджуйте блакить!
Кому бо в доказ ви такі байдужі,
Гадаючи, що іншим не болить

І що не варто злу шукать причини?!
Причинних з лишком є, а бідам – бій!
Кому потрібно, двері сам прочинить,
І час покаже, хто для кого свій.

Але любові ґрунту треба вчасно,
Не вчора, завтра, через вік, торік!
Хоча любов і безпощадно щасна –
Своїм образам вкотре губить лік.

О згубні, обертайтеся лицем,
Бо й найтерплячіші опустять руки!
І як боротись тут з таким борцем?!
Два "ні" – це, власне, формула розлуки.

Допоки буде так? Буття недуже:
Інтриги, маски, тактики – сумбур.
Чужому кажемо: привіт, мій друже!
А другу спину наставляємо, як мур.

2014-2016

І я боялася б отих, що давно поневолені,
Вони ж голодні й промерзлі, вони не просто стурбовані!
Вони тримають при собі з двох сторін загострений меч,
І вже обридли їм роки із ярма безвихідних втеч.

У них змайстрований зі шкіри міцний караючий бич
І поміж них один блукає усіх єднаючий клич.
У їхніх думах повно суму, а у словах – гіркоти,
Вони із голодом знайомі, вони з бідою на "ти".

Та попри те ще твердо прагнуть творити завтрашній день.
Вони під градами й в наметах своїх співають пісень.
І як би там не було далі, а далі буде життя,
Та їм, невільним і повсталим, назад нема вороття.

Я б їх боялась мимоволі, поволі б воля росла
І обосічний меч гострила, що є поборником зла.
Я б їх цуратися не стала, бо правда в світі одна.
Я б разом з ними теж повстала, нехай і з самого дна.

09.2014

Я звикаю, звикаю до мук,
Як раніше звикав до комфорту.
І гнітючу зажуру німу
Витискаю крізь серце й аорту.

Переплавлюю настрій сумний
На мажору нищівного звуки.
Адже ті, хто у пащі війни,
Їм дрібниця - хвороби й розпуки.

Бо ніхто не врятує тебе,
Мусиш ти у ці миті одверті
Виривати самого себе
Із обіймів безжальної смерті!

9 січня 7530 р. (Від Трипілля) (2023).

Могли б дивуватись. Та що дивуватись і з кого?
Бо ж завжди невірно були ми тлумачені світом.
Лиш Богом, напевне, одним тільки праведним Богом
Марнотно-колючим не були уквітчані цвітом.

Могли б милуватись. Милуйтесь, та лиш не собою!
На пам'яті в мене чудових людей не злічити.
Та, зважившись гордо навік розпрощатись з юрбою,
То можна й на власних надіях розбитих спочити.

А люди чудові, мов чудо, нам трапляться всюди!
І чудом нам видасться їхнє щоденне вітання,
Аж вмить переповнить захоплення втомлені груди,
Відкинувши сум й неминучість години прощання.

І людяність, людяність конче потрібна людині!
Без неї зажмурившись падає з власного росту.
Я бачила, краще нема, ніж маленькій дитині,
Що серцем на світ поглядає так щиро і просто!

09.2014

***
А лоху на вуха чіпляють спагеті,
як файно у шостій палаті...
не тільки поети,
але й президенти
уміють красиво брехати.

***
А де триває то війна, то буча,
там кацапні іще до біса є...
у нас живуча
ця змія повзуча,
що дихати і жити не дає.

***
А видумав імперію слов’ян
не цар, а Єлізарій Прокопович...
а росіян –
цей самий Феофан,
що дав їм віру як вертеп видовищ.

***
А на землі війна цивілізацій,
а як точніше, то – добра і зла
у сенсі – націй
проти росіянців,
яким пустеля для тюрми мала.

***
А наші слуги на чолі громади –
це філіал чужої феесбе...
у залі Ради
окупанти влади
безпечно обслуговують себе.

***
А наша вата поки-що зелена,
а як дозріє, то мине війна
і, може, щезне
темне і таємне...
тоді не буде владою вона.

Ґарантії
А ми усе ще на своїй землі
і живемо, і молимося Богу,
і на його крилі
в чужій імлі
торуємо майбутньому дорогу.

01/23

От якби була я гостродзьобим птахом,
Мала крила дужі та тендітний стан –
Я ширяла б небом, я творила б Бахом
Милозвучні ліки для душевних ран!

А якби я нотою билась в нотнім стані
Та лягла під пальці витончених рук,
То і струн, і клавіш, певно, було б мало,
Донести щоб світу серця мого стук.

А як лук стріляв би в ціль свою жадану –
Тятивою стала б, натягнувши дух.
Свистом пройнялося б все повітря рване.
Так би пронеслася, що... аж ріже слух!

А якби чиєюсь тінню стала раптом,
Що прийшла з світанком, народилась з днем,
То усі куточки випивала б залпом,
Вже б ніхто не стримав і тугим ремнем!

А коли б мені та й зовсім не родитись,
Зовсім і не знати плоть свою людську?
А коли б нікому навіть і не снитись?
Мала б стільки того, що лиш синь морську.

О, була б я синню, що виходить з неба,
Та синіша навіть від покрову злив.
Жодних перевтілень більш мені не треба,
Бо собою бути – найдивніше з див.

09.2014

І ріжуть мене, і мучать
Голодні мої думки.
Зсередини мене крутять
Назовні та навпаки.

І мечуть мене додолу,
І знов підіймають ввись.
Кладуть до мого подолу
Обітниці, що збулись.

Шепочуть: проснися, віро!
Чи в спокої є добро?
Чи вже до кінця зболіло
Тендітне твоє нутро?

Чи пам'яті геть не маєш? –
Почутою ти ж була!
Кого ти тепер вітаєш?
Від кого ти ждеш добра?

А потім такий жорстокий
До цих запальних думок,
Приходить мій ситий спокій,
Боронить ступити крок.

Говорить: зречися долі!
Забудь про свою мету!
Ти маєш ще кусень волі?
Вона на твою біду!

В тобі ще є дим завзяття?
Позбудься його в цю мить!
Ця ситість, немов прокляття,
Та думка усе ж бринить.

І жевріє тихим страхом,
А сутність її проста:
Тоді ти є вільним птахом,
Коли ще жива мета!

09.2014

А було й мені вісімнадцять років.
Що було – пройшло, не ступивши й кроку.
Ще стебло цвіте і пускає соки,
Як уже за мить наче має вроки.

І на принцип йшла, і трималась слова,
Була гостра думка і крилата мова.
Що було – пройшло, не зробивши й вітру.
А було – плекала я надію світлу.

Що було – пройшло, не спустивши й духу,
Загубилось десь серед гаму й руху.
Що було – пройшло, не лишивши й знаку.
Я складу йому у віршах подяку.

07.2014

Дайте мені вина!
Хочу залити горе.
Гори мені, мов доли.
Далі і дня нема.

Дайте мені вина!
Дайте мені міцного!
Я говорив би з Богом,
Але гнітить вина –

Кров на моїх руках.
Кров у очах і серці.
Присмак гіркого перцю –
Стіни мені та дах.

Далі нема і дня,
Наче скрутило ноги.
В мирі свої пороги
Переступав би я,

Тільки тут вічна ніч.
Я не спішу проснутись.
Випити б і забутись!
З вічністю віч-на-віч.

Хто він, отой солдат?
Бачу його щоночі.
Тільки не видно очі.
Він мене кличе брат!

Чий то коханий син?
Може, ми духом браття?
Може, одне багаття
На двох нас і гріх один?

Той гріх на моїх плечах,
Той хрест я повік нестиму,
А поряд завжди повзтиме
Його передсмертний страх,

Його передсмертний крик
І передсмертні муки,
Біль і гіркі розлуки,
Й тінь, до якої звик.

А я уцілілий тут,
Та тільки вино рятує.
Моє передсмертя чує
Плюскіт думок-отрут.

Літо 2014

Я птаха твоя
Б'юся крильцями в небі
Поглядом голубію
Всі мої цілі, вся сила моя
Всі мої мрії
Про те, щоб наповну гойдати
Дзвін голубий
І вітрила розправивши
Будь-які подолати хвилі!

Був лютий, була середа
І час збігав, як під ранок сон,
І тут паслися Його стада
І світ струменів із Його вікон.

І Він дививсь на свечі вогонь
І на паршивих своїх овець,
І думав: а може оце либонь
Устроїть черговий всім вам пісець.

І Він божевільні впускав думки
У ниці голови тих тварюк...
І ось зібралися всі вони
Із хижим захватом йти "на юг".

Узяти Київ за день, за два
І далі, далі по мапі вглиб
Та не вдалося, авжеж. Овва!
І мислив покидьок: "От так влипнув."

А Він дививсь на розвагу всю
Широким ротиком позіхав
На тих, що на обітовану землю цю
З усім невіглаством зазіхав.

І знову лютий, і середа
І світ струменить із Його вікон
Немає краю, і час сплива
Як тихий, світлий під ранок сон.

Та в серці надію народ плека:
Йому остогидне розвага ця,
І Він втихомирить свої стада
І коні двине в парші вівця.

Розквітне Київ за день, за два
І далі, далі, по мапі вглиб
І Україна буде, авжеж. Овва!
Ростити дітей й випікати хліб...

Синочку, мій синку
Гей на білому коні,
Синочку, мій синку
Привези ключі мені.

Я весну чекаю
Й сонечко погоже
Тож вези ключі від Яру
Внученьку Даждьбожий.

Синочку, Єгоре,
Ти на білому коні
Забери ти синє море
Й привези його мені.

Сонечку Єгоре
Білий кінь копитом б'є...
Від Чорного моря
До Карпат люблю тебе!

І ось все скінчилось,
Вже нічого нема.
Ні кохання, ні дружби,
Ні тепла і любові.
Сиджу на даху будинку
Курю сигарети які вона так любила,
І попиваю червоного вина,
Рахую останні хвилини життя...
А як же обіцянка яку ти дала?
Що будеш жити поки живе вона.
А як же той танець?
Який ви так і не станцювали
Так багато планів і всі вони розбились на сотню частин.
Но ти не здаєшся, як вона не здавалась ,
І просто існуєш, як й існує вона...

«Ось нарешті й крайня хата.
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
«Оце так стрічати гостя
Між жидами повелося ?
Не поможуть замки ваші,
Як плечем двері підважу».
Всею силою наліг, –
Мало не звалився з ніг,
Бо була на те причина –
Двері ж тільки-но причинені.
У світлицю Довбуш входить
І на діда шаблю зводить.
Бородань стоїть незрушно
Та губами ледь ворушить .
У руці трима чарчину
І не кліпає очима.
«Чом стоїш, мов пень гнилий?
Таж вина гостю налий!..
А... не хочеш говорить?..
Перейдеш ураз на крик!»
Опуска Довбуш шаблюку
Прямо дідові на руку.
Та на подив чималий
Лиш вина трохи пролив.
А од крапель лезо сталі
Преважким опришку стало.
І шаблюку, що все крушить,
Вже не в змозі з місця зрушить.
Реб Ар’є (це був той дід)
Освятив шабесний хліб
І, як здавна повелося,
Запросив до столу гостя.
І пили удвох, і їли
Під сумний спів заметілі
Два тутешні ватажки:
Проводир грізних опришок
І знавець Святої Книжки.
Зустрілися ворогами,
А прощались другарями.
Так було, а чи інакше –
В Коломиї знають краще.
Та відтоді і опришки
Спочивали в шабес трішки.
...Перш ніж знятися у небо,
Пригадав Олекса ребе
І сказав в останню хвилю
В товаристві, серцю милім:
«Хлопці, топірці сховайте,
Крові більш не проливайте,
Бо кров людська – не водиця,
Проливати не годиться».

Над горбовиною - стигла, огрійна заграва.
Падає місячний квас на обрусся небес.
Зимно. Долоні крижавіють в піхвах обави,
Це - Україна. Помер я тут. Всоте воскрес.

Бо вогнептах не вмирає навічно. Хоч треба.
Гибіють навіть безсмертні. А я хто такий?
Ні горобець, ані голуб, ні сойка чи лебідь,
Крила поламані, наче у сосни гілки.

День із Дніпром гомоню, Потім вік наодинці
Сам із собою. Невесело, як не крути...
Як на землицю богів наступають чужинці -
З попелу кличуть повстати молодші брати.

09.01.2023р.

Не кажи мені, скільки,
лиш одне – «Ювілей!»
Для красивої жінки
ювілей – привілей.

А тим більш – для актриси,
з гордим прізвищем Швець,
всі вітання й репризи
зводять сум нанівець!

Ой, Оксано-Оксано,
ти підходиш для всіх!
І для мене так само
ти є квіткою втіх.

Перша втіха – розмова
чесна і рятівна.
Друга – вдачі підкова.
Третя – губи з вина.

Далі руки і рухи,
сльози й голос-тіроль,
сміх із силою духу!
Роль за роллю у роль!

І коли в твої очі
зазирає глядач –
вже не знає, що хоче,
бо з ним сміх був і плач.

Я ж коли в них дивлюся,
в море це голубе, –
у барвінку топлюся
і не чую себе.

Там, де зараз немає війни
Сплять спокійно дорослі і діти,
А до нас не вертаються сни
І тривога присутня щомиті.
Нам усім додалось сивини
І неспокій роз’ятрює груди,
А отам, де немає війни,
Про оце все не відають люди…
09.01.23