Вже й Різдво проминуло. І ми розминулись-минулися,
І колядка - як латка. І бродить прогіркла кутя.
Вже скелети ялинок - обглодані вітром - на вулиці:
Декорації свята у цьому вертепі життя.

Перебути ці дні - дощові, безконечні, як "Вірую",
Перейти через це божевілля - сумне і німе…
… Ангелині ключі веревечкою линуть до вирію…
- Ой, візьміть на крилята!
- Останній, Ганнусю, візьме…

* * *
Все, що бачим -- це видимість тільки одна,
Бо далеко від світу поверхні до дна;
Несуттєвим є все, що у світі цим зриме,
А глибинна речей суть -- для нас таїна.

* * *
Навіть в світі цьому найсвітліші уми
Не змогли нас позбавить від сумнівів тьми:
Розказали нам декілька казочок на ніч --
І відправились спать, такі ж мудрі, як ми.

* * *
Гідні подиву плани і вчинки Творця!
Переповнені відчаєм наші серця:
Покидаєм цей світ ми навік вже -- й не знаєм
Ні початку, ні смислу його, ні кінця.

* * *
Чи ж себе в світі цьому вважать можна зрячим?
Ні кінця, ні початку його ми не бачим;
Незбагненний для нашої логіки він --
З нашим розумом тут ми нічого не значим.

* * *
Як із тисяч причин вибрать тільки одну,
Що пояснить рух зір по небеснім рядну?
Сумнівайся, зневірюйсь, надійсь, помиляйся --
Тільки розуму нитку не втрать провідну.

* * *
Як не бийся -- все ж вислизне істина з рук,
То ж скоріш від пізнання позбав себе мук;
Краще неуком буть і вином вдовольнятись --
Нема смислу, повір, в осяганні наук!

* * *
Світ довкіл нас -- ці гори, долини, моря --
Мов ліхтар чарівний: наче лампа -- зоря.
Обертається небо. Життя ж -- це узор
Й нерухомо застиг він на склі ліхтаря.

* * *
Ось гуляка, знавець перс жіночих і вин;
Гроші, правду, життя -- все поставить на кін!
Вільнодумство він взяв шаріату взамін.
Хто на світі, скажіть, сміливіший, ніж він?!

* * *
Перегорнута книга життя мого -- жаль!
Що від радості й весен осталось? -- Печаль.
Юність -- пташка: не знаю, коли прилетіла,
І коли, легкокрила, полинула вдаль.

* * *
Рано так просинається роза моя;
Досвіт ще розпускається роза моя.
Та -- о! -- небо жорстоке! Лишень розпустилась,
Як уже осипається роза моя!

* * *
Я -- школяр в цім найкращому з кращих світів.
Курс важкий і суворого вчителя стрів --
В сивині уже весь, та ходжу в підмайстрах:
Не зачислений ще до розряду майстрів.

* * *
Той хоче ще змалку стать дукою: "Це -- я!"
Бряжчить гаманцем і вигукує: "Це -- я!"
Та як тільки встигає налагодить справи,
Вже смерть до хвалька в двері стукає: "Це -- я!"

* * *
І пилинка -- теж, певне, живою була;
Чорним кучерем або ж бровою була --
Якомога ніжніш порох струшуй з обличчя:
Ця пилюка, можливо, Зухрою була!

* * *
Старий глек, що відчаєм затьмить і вдівця,
В крамниці гончарній кричить без кінця:
"Де зараз гончар, продавець, покупець?
Нема більш купця, гончаря, продавця!"

* * *
Глек старий, що ним воду черпають з ріки,
Був могутнім візиром в минулі віки,
А надщерблений кухлик, зручний для руки,
Із красуні померлої губ і щоки.

* * *
Не сумуй, як луги перестануть цвісти,
А звелій краще дзбана з вином принести:
Ця трава, що так радує погляд сьогодні,
Завтра буде із нашого праху рости.

* * *
Чи був в світу початок й чи буде кінець? --
Загадав нам цю загадку мудрий Творець.
Й хоч на роздум про це все життя витрачали,
Та не зміг розгадать її жоден мудрець.

* * *
Все, що тішить так зір, ці простори -- ніщо;
Поривання всі наші і спори -- ніщо;
Землі доли, моря її й гори -- ніщо;
Все, що тягнемо ми в свої нори -- ніщо!

* * *
О неуки! Лик наш тілесний -- ніщо!
Та й світ цей увесь піднебесний -- ніщо!
Веселімось же, терему тісного бранці,
Бо і мить ця, й цей терем чудесний -- ніщо!

* * *
Якось раз я гуляв і хлопчину зустрів;
Він піском забавлявсь та, наевне б, зомлів,
Якби відав про те, що палац свій він звів
З найніжніших сердець, з наймудріших голів.

Тримаєш відчай і не віриться —
минає манія імен.
Така тісна, як свитка, вулиця,
двозначна, наче комплімент.
Стаєш не схожим на приїжджого
у псевдовимірах і грі,
немов не згадує про іншого
зненацька вихлюпнутий грім.
Самотнє стійбище, мов палиця,
і ставиш істину на стіл.
Твоє обличчя іншим палиться
і перетворюється в пил.
Таке розгойдане чи спіймане,
не перевершене й чуже,
де не лишилось навіть імені,
хіба що вітру для кишень.
Хіба що голосу для темені,
аби над хвилями рябить,
не довго щоб журились демони
тілами вільних і рабів.
І знає відчай, як відчалили
від очевидних ще слідів,
коли лишалися ці чари лиш
і ті, здається, на воді...

Забути страх. Підняти очі ввись.
Хіба не ти про це так довго мріяв
У місті плах? То ж ну ж бо, не барись! -
На крила твóї вся твоя надія.

Зроби свій крок у прірву, щоб у мить
Злетіти в небо птахом чи душею
І на очах у всього люду плить,
Нагадуючи ельфа там чи фею,
Чи дивака, який забув закон:
Що люди, як і коні - не літають.
Забути страх. Згадати власний сон.
Де янголи тебе давно чекають...

І
"Імперія - країна дана дурням".
Рух містом призупинено з причини
приїзду Імператора. Юрба
тіснить легіонерів - пісні, крики;
та паланкін опущено. Об'єкт
загальної любові не бажає
об'єктом бути спільних інтересів.

А за палацом, у пустій кав'ярні,
бродяга-грек з небритим інвалідом
складають доміно. На скатертях
блукають блиски вуличного світла
і відголоси привітання мирно
ворушать штори. Грек, програвши гру,
рахує драхми; переможець просить
яйце на "круто" та ущіпку солі.

У величавій спальні сивий скупник
розповідає молодій гетері,
що бачив Імператора. Гетера
не вірить і регоче. Що ж, такі
прелюдії у них любовних ігор.

ІІ
Палац

Відтворені у мармурі сатир
і німфа дивляться в глибінь басейну,
крізь гладь, покриту пелюстками роз.
Намісник, босий, власноручно морду
скривавлює місцевому царю
за трьох голубок, що вгоріли в тісті
(у мить роздачі пирога злетіли,
та зразу ж і попадали на стіл).
Зіпсуте свято, заодно й кар'єра.

Цар мовчки крутиться на мокрих плитах
попід могутнім, жилавим коліном
Намісника. Плин запаху троянд
туманить стіни. Слуги збайдужіло,
немов статуї, зрять поперед себе,
на камінь, де немає відбиття.

Непевний місяця північний блиск.
Із-за кухонної труби палацу
бродяга-грек і кіт спостерігають,
як два раби виносять із дверей
труп кухаря, завернутий в рогожу.
Раби спускаються з ним до ріки.
Скрегоче щебінь. На даху людина
котові прагне затулити писок.

ІІІ
Покинутий хлопчиною голяр
утупивсь мовчки в дзеркало - можливо,
сумуючи за ним, і геть забув
про вкриту милом голову клієнта.
"Хлопчина, певно, вже не повернеться".

Клієнт, між тим, розніжено дрімає
і споглядає суто грецькі сни:
з богами, кифаредами, борнею
в гімнасії, де гострий запах поту
лоскоче ніздрі.
                        Одчепившись стелі,
велика муха, покружляв, сідає
на білу, щиро вкриту милом щоку
заснулого і, тонучи у піні,
як ті, сумні, пельтасти Ксенофонта
в снігах вірменських, повагом повзе
через провали, виступи, щілини
до верху і, минувши жерло рота,
піднятись норовить на кінчик носа.

Грек одкриває жахне чорне око
і муха, звивши зі страху, злітає.

ІV
Глуха, суха, післясвяткова ніч.
У підворітті стяг, як кінська морда,
повітря мне губами. Лабіринт
порожніх вулиць в місячному сяйві.
Чудовисько, напевно, міцно спить.

Чим далі від палацу, то все менше
помітно статуй, а також калюж.
Ліпнина покидає стрій фасадів
і двері, що виходять на балкон,
зачинені. Що, значить, і отут
нічний покій рятують тільки стіни.

Звук власних кроків і зловісний, і
у той же час беззахисний; повітря
просякле густо рибою: хати
скінчилися. Та місячна дорога
струмує далі. І фелука чорна
її перетинає, наче кішка,
і тане у пітьмі, подавши знак,
що далі, очевидно, йти не варто.

V
В розклеєнім на вуличних щитах
"Посланні до властителів" відомий
тутешнім вухам кифаред кипить
обуренням, сміливо виступає
з окличним "Імператора здійняти
(рядком, що нижче) з дрібно-мідних грошей".

Юрба жестикулює. Юнаки,
мужі статечні, посивілі старці,
гетери спритні, з грамотою знані, -
одноголосно стверджують, що "ні,
колись такого не було" - причому,
не уточняючи, якраз чого
                                               "такого":
мужності чи ж бо холуйства.

Поезію, запевне, вирізняє
відсутність чітко зримого кордону.


І неймовірно синій горизонт.
Прибою шурхіт. Пласко розтягнувшись,
мов ящірка весняна, на сухій,
гарячій брилі, голий чоловік
гризе украдений мигдаль. Поодаль
поміж собою скуті два раби.
Зібралися, напевно, покупатись -
один із одного з веселим сміхом
знімають лахи.

                                Неймовірно жарко;
і грек сповзає з брили, закотивши
мрійливо очі, наче срібні драхми
із ликами новітніх Діоскурів.

VI
Акустика чудова! Будівельник
кормив немарно воші надцять літ
на Лемносі. Акустика прекрасна.

І день прекрасний. Гамірна юрба,
відлившись згідно форми стадіону,
завмерла й, стишив дихання, слідкує

за лайкою, з якою два бійці
зійшлися між собою на арені
аби схрестити в запалі мечі.

Ціль поєдинку зовсім не в убивстві,
а в справедливій і логічній смерті.
Закони драми переходять в спорт.

Акустика прекрасна. На трибунах
одні мужчини. Сонце золотить
кудлатих левів головної ложі.
Весь стадіон - одне велике вухо.

"Ти падло!" - "Сам ти падло".
                                                - "Здохле падло!"
І тут Намісник, що обличчям схожий
на гнійне вим'я, голосно сміється.

VII
Вежа

Холодний полудень.
Невидимий посеред хмар густих
стрімкий залізний шпиль міської вежі,
як і у всі часи, незмінно служить
громовідводом, маяком і місцем,
де кожен день здіймають стяг держави.
В середині ж розміщена тюрма.

Колись помічено: усюди звично -
в сатрапіях, у фараонів,
у мусульман, в епоху християнства -
сиділо, чи ж бо страчено було
відсотків шість від підданого люду.
І через це, ще сотню літ тому,
дід нинішнього цезаря задумав
реформу правосуддя. Відмінив
безбожній звичай осуду до страти
і винятково вироком закону
ті шість процентів скоротив до двох,
в тюрмі сидіти змушених уже
довічно. Значення не мало скоїв
ти злочин, а чи був невинуватий;
закон, насправді, як податок. Ось
тоді оцю і збудували Вежу.

Нестерпний блиск хромованої сталі.
На сорок третім поверсі пастух,
лице вписавши у ілюмінатор,
свою усмішку посилає вниз
прибіглій бачити його собаці.

VIII
Фонтан, який відтворював дельфіна
поверху хвиль морських, був геть сухим.
Що зрозуміло: кам'яна рибина
спроможна обійтись і без води,
як та - без риб, що зроблені з каміння.
Таким третейського є суду вирок.
Чиїм вердиктам характерна сухість.

Під білизною колонад палацу
на мармурових сходах купка смаглих
вождів у м'ятих, барвних балахонах
чекають виходу свого царя,
немов отой, на обрусі букет -
в скляній, наповненій водою, вазі.

Виходить, врешті, цар. Вожді встають,
махають радо списами. Усмішки,
обійми, поцілунки. Цар ледь-ледь
збентежений; та зручна смаглість шкіри:
на ній не так просвічують синці.

Бродяга-грек до себе кличе хлопця:
"Про що вони говорять?" - "Хто, ось оті?"
"Ага". - "Вихвалюють його". - "За що?"
Хлопчина піднімає ясний зір:
"За свіжі проти жебраків закони".

ІХ
Звіринець

Решітка, що утримувала лева
чи публіку - в чавуннім варіанті
повторює переплетіння джунглів.

Мох і відлиті крапельки роси,
ліана, що взяла в обійми лотос.

Імітувала віддана рука,
з любов'ю, - як творити здатна тільки
людина, для якої не одне,
де варто заблукати: серед хащі
чи у пустелі.

Х
Імператор

Атлет-легіонер у сяйних латах
з поста свого під білими дверима,
поза якими чується журчання,
глядить через вікно на плин жінок.
Йому, що тут чимало відстояв,
вже зачало здаватися, неначе,
не різні це красуні унизу
проходять раз за разом, а та сама.

Із золота велика буква М,
що вкрила двері, значила, по суті
лиш прописну, у порівнянні з тою,
роздутою, багряною з напруги,
що згорбилась над струменем води,
там, за дверми, у пильнім спогляданні
подробиць відображення свого.

Але, урешті-решт, вода проточна
нічим не гірша скульпторів, що царство
цим відображенням по вінця затопили.

Прозора, дзюркотлива течія.
Великий, перевернутий, Верзувій
із виверженням бариться над нею.

Все нині, взагалі, повзе зі скрипом.
Імперія нагадує трирему
в каналі, для триреми завузькому.
Гребці колотять веслами по суші,
камінням обдираються борти.
Ні, не сказати, що ми геть застрягли!
Є рух, є просування. Хоч і кволо,
але таки пливемо. І ніхто
не обганяє нас. Але як мало
нагадує це днів минулих швидкість!
І як тут не зітхнути за часами,
коли усе ішло так гладко.
                                                        Гладко.

ХІ
Світильник гасне, гніт його чадить
уже серед пітьми. Тоненька цівка
пливе до стелі, чия білизна
у повній мряці в першу хвилю згідна
на будь-яку відому форму світла.
І навіть кіпоть.
За вікном всю ніч
в неполотім саду шумить потоком
азійська злива.
Глузд один сухий.
Сухий настільки, що в полон узятий
блідим холодним полум'ям обіймів,
спалахуєш прудкіше аніж лист
паперу чи просохлий добре хворост.

Та спалах цей не помічає стеля.

Ні кіптяви, ні попелу по собі
не залишаючи, виходить муж
в пітьму сиру і ковзає до хвіртки.
Але сріблястий голосок дрімлюги
велить йому вернутись. Під дощем,
уже покірно, він іде до кухні
і, знявши пояс, висипає на
залізний стіл свої останні драхми,
аж так виходить.
                            Птаха не кричить.

ХІI
Грек, вирішивши перейти кордон,
великий роздобув мішок і потім
в окрузі біля ринку наловив
котів дванадцять (найчорніших), з цим
шкрябливим, теплим, нявкаючим клунком
вночі прибув у прикордонний ліс.

Світив настирно місяць, як завжди
у липні світить. Пси сторожеві,
як те і личило їм, повнили міжгір'я
своїм виттям: у клунку перестали
скандалити, принишклі враз, коти.
Грек мовив пошепки: "В годину добру.

Афіно, не покинь мене. Іди
поперед мене", і про себе далі:
"По цей бік од кордону відпущу
я тільки шість котів, ніяк не більше".
Собака не залізе на сосну.
Щодо солдат - солдати забобонні.

І вийшло все найкращим чином: місяць,
коти, собаки, забобони, сосни -
весь механізм відпрацював.
                               Грек здерся
на перевал. Та в мить, уже коли
нога ступила у державу іншу,
він виявив оте, що упустив:

поглянувши назад - побачив море.

Воно лежало глибоко внизу.
Людина на відміну від тварини
покинути спроможна те, що любить
(аби од звіра чимось відрізнитись!)
Та, як слина собача, видають
її тваринну сутність щирі сльози:

"О, Таласса!..."
                Утім, у нашім світі
стовбичити так довго на виду,
на перевалі, в місячному світлі -
лише мішень могла б.
                               І взявши ношу,
грек обережно почвалав униз,
вглиб континенту: і зростав назустріч

густий ялинник замість горизонту.

Ми ще повернемось під вільгу вільх
У вир вітрів, відваги і натхнення.

І.Калинець

Ми прийшли, щоб спинити сонату гірку.
Ми прийшли. Скільки років ввижалось пришестя?
Чорний день огортає криваву ріку,
Вишиванка як доля, порятунок - мій хрестик.

У потоці шуміли багаттям часи,
Бо злетіли на гілля квітневих черешень.
Ми прийшли звіддаля.
Ми прийшли навесні
Під акорди цимбал і сріберної креші.

Цей потік Гераклітів і нас омине.
І квітки черешневі вода понесе.
Тільки б слід на воді. І затерте каміння.

Ми прийшли утворити новітній закон.
І життя – це не сон. І закон – не Фуко.
Це – найперше з чудес. Бо це - світу творіння.

Так іти через ніч –
і упасти на твому порозі
У ганчірку – лицем,
у оббивку дверей – волоссям...
Як малою була –
то просила у дядька Бозі,
Щоб погане минулось,
а все нездійсненне – збулося.

Так іти через біль,
віддирати печаль налиплу,
Щоб нараз –
магдалинно –
відплакати білі скроні...
...Це не дзвони, рідненький,
це хлюпає носом скрипка...
Так іти через гріх,
щоб умерти в твоїх долонях.
1999

...Три трупи риб у баняку з водою -
Шершаві спини зимні і масні…
Не бий словами, бо розбудиш Трою,
Або того, хто вчора був в мені.

Списом докорів розриваєш тишу,
Тупим мовчанням скреслиш білі дні…
Не йди у ніч, бо налякаєш Мишу,
Або того, хто плакав у мені.

Тепло від рук нехай спряде серпанок,
Печаль від губ нехай розтопить лід.
…Три синіх риби оживуть на ранок –
І хтось мені постукає в живіт.
1999

І нехай відпускається гріх.
Я приймаю Тебе, як Причастя.
Я торкаюсь втретє до щастя.
А до мене торкається сніг.

Це очищення духом зими
проступає крізь теплі клітини.
Та вуста мають колір калини,
отже ще не замерзнемо ми...

На папері сліди олівця...
Та минуле читається гірше...
Ти в мені озиваєшся віршем.
Я приймаю... Во ім’я Отця...

12 січня”07 р.

Пробач мене, що вúношу в думках
Народженість безтямної омани.
Пробач за жаль, що не моя рука
Тілесний Твій читатиме пергамент.

Пробач, що розбудив Твою Весну,
І розбивав Дощем Краплини Літа.
Пробач, що позшивав із латок сну
Настуки серця... і чекав на вітер.

Пробач мене за все, що не було,
За те, що так хотілося не бути...
Що не опало в пелюстках тепло,
A пальці обпаля Червона Рута.

У кетягах калини гіркота,
І жалять (замість меду) тиші бджоли.
Пробач, що не послухали уста -
Ім`ям Твоїм привороживши коло.

Дві Долі розділили океан
І покотилось Тіло за Душею...
Життя, мов табір кочових циган,
Зникає в пошуках Землі... Без неї

Я помолюсь за Твій колишній плач,
Та усмішці Твоїй наврочу років.
Коли Тобі не байдуже -"Пробач!"
Не оглядайся... як почуєш кроки.

12 Січня 2007

Не кожне слово може стати духом.
Не кожним словом може стати плоть.
Нас час приспить.
Накриє завірюха.
Трава віддасть земне своє тепло.

І кожна жінка — трішечки калина —
Сльозу рубінну капне на уста.
Пройде крізь мене
До Отця і Сина,
Во ім'я Духа,
Знятого з хреста.

І кожна пташка —
Трохи боривітер.
І кожна річка —
Трішечки Дніпро.
І трохи зорі, трохи зорі — квіти.
І трохи шабля зболене перо.

І зовсім щастя — ця любов до всього:
До світла, до Світлани, світлячка...
Не кожне слово хоче стати Богом.
Та кожен Бог —
То Му-зи-ка.

холодно. і сніги замітають дорогу.
сіре небо. дерева змертвілі. зима.
вітер стогне, як хворий. навколо нікого.
тільки чути мовчання безликого Бога,
і душа, як і Він, Всемогутній, - сама.

я мовчу. і німує усесвіт довкола.
почуття - як кристали, замерзлі у лід.
бо життя - то є першопричина і слово,
бо воно - наче пісня, безрадісне соло,
бо воно - то могутній у вічність політ.

і цей болісний спокій природи живої,
і сніги, що блищать серед тихої мли,
що вкривають, як матері руки, собою
і поля, і ліси, і прекрасну до болю
всю невинність моєї святої землі...

і нечутним душа розірвалася криком:
після смерті блаженства не треба мені -
я хотів би отут залишитись навіки -
серед ніжних снігів, мовчазних і великих,
у прекрасно-незайманій цій білизні!..

Це останнє безсніжжя, Любий...
Снігу першого кроки босі
заколисують... Йде до січня...
І народиться День з Любові...
Непохитність святого шлюбу,
незбагненного світом досі,
породила думки незвичні
і слова, що до вуст готові
доторкнутись магічним рухом,
розійтися теплом потрібним...
Сходить Сонце за Світлим Духом...

Це останнє безсніжжя, Рідний...

11 січня”07

Люблю
долонею - по шибці
і малювати, малювати -
сніги,
сніги,
сніги,
сніги -
старі засніжені Карпати.
Старі
засніжені Карпати,
немов жінки
вдягнулись в біле,
немов волосся в жмут зібрали
і світ вапном
прозорим білять;
люблю
по шибці малювати
великі,
чорні
хмари дужі,
що бродять небом,
небом ніжним,
немов прегрішні,
темні душі.
Прегрішні
темні-темні душі,
немов жінки
вдягнулись в чорне,
немов волосся розпустили
і в танець
кинулись потворно.
Люблю
долонею - по шибці
і малювати
світ незвично
і почуття
плетуть буденність -
все хаотично,
хаотично.
Все хаотично,
хаотично
думки ховаються за грати...
...мені б долонею -
по шибці
і малювати,
малювати...

"Прєдсєдатєль Совнаркома, Наркомпроса, Мініндєла!"
Ця місцина так знайома, як окраїна Китаю!
Й та особа мені знана! Допиту знак замість тіла.
Переконливість шинелі. Замість мозку - чорна кома.
Замість горла - мрячний ний вечір. Замість буркал - знак розподіл.
Ось і вийшов чоловічок, зліпок зі сім'ї народів.

                    Ось і він - громадянин,
                    що виймає зі штанин.

                    "А по чому радіола?"
                    "Що таке Савонарола?"
                    "Не скорочення, а трясця!".
                    "Є клозет - і це вже щастя!"

Входить Пушкін: льотний шолом; в тонких пальцях папіроса.
Чистим полем мчиться скорий з одиноким пасажиром.
І нарізані на косо, як полтавська, ті колеса,
з викопирсаним під Гдовом пальцем стрілочника жиром
оживляють снігу килим - полустанки і розвилки
покриваючи ужитим - від кефіру і горілки.

                    З лігва витягши нутро,
                    вовки виють "Йо-мойо".

                    "А життя, як лотерея".
                    "Вийшла заміж за єврея".
                    "Довели Союз до ручки".
                    "Дай червонця до "получки".

Входить Гоголь в безкозирці, а за ним - мецо-сопрано.
У крамниці - кіт наплакав; пацюки жруть бакалію.
Ріг ховаючи в каракуль, дехто в штанцях із барана
обертається в тирана на трибуні мавзолею.
Кажуть, там і влігся, в ладі розчарований конечно,
труп-кумир, як фіш на блюді фарширований сердечно.

                    Добре як - курок звести,
                    стати й мощі стерегти.

                    "В очі не дивись-ми, діво:
                    підеш все одно наліво".
                    "Піп у дім пустив собаку".
                    "Вмерли обидва від раку".

Входить Лев Толстой в піжамі, округ - Ясная Поляна.
Бродять парубки з ножами, пахне "Шипром" з комсомолом.
Передвістя він Тарзана: самописка - як ліана,
Взад-вперед літають ядра над французьким частоколом.
Се - великий син Росії, хоч і правлячого класу!
Муж, чиї онуки босі уподобилися м'ясу...

                    Чудо-юдо: ніжний граф
                    змістом став книжкових шаф!

                    "І мінету вчив'ї стільки".
                    "Що за шум і катма бійки?"
                    "Крив останніми словами".
                    "А хто крайній? Я за вами".

Входить пара Олександрів під конвоєм Ніколаші,
кажуть: "Що воно за лажа" або "Зцукрене повидло".
По Європі бродять нари в марних пошуках параші,
натикаючись усюди на сором'язливе бидло.
Оминаючи причали, хвилями несе "Аврору",
щоб пальну́ла на початку безперервного терору.

                    Ой ти, участь корабля:
                    кажеш "плі!" - а чуєш "б..ля!"

                    "Шлюбом брав її - не браком!"
                    "Все одно поставлю раком".
                    "Ех, Цусімо-Хіросімо!
                    Жити стало не зносимо".

Входять Герцен з Огарьовим, горобці щебечуть схвально.
Що звучить у мить обхвату діалектами чужини.
Кращий вигляд на це місто - сів якщо в бомбардувальник.
Глянь - набряклі, наче вата з хтивої улоговини,
розплодились без резону хмари у архітектурі.
Кремль маячить, як та зона, - кажуть, у мініатюрі.

                    Вітру свист. Совиний гук.
                    Ворону од дятла стук.

                    "Гомонять, одкрився Пленум".
                    "Дав їй між очей поліном".
                    "Над арабські мирні хати
                    лине небом жид пархатий".

Входить Сталін з Джугашвілі, поміж ними вийшла свара.
Ціляться у себе швидко, натискають на собачку,
і димить самотня люлька... Так, на думку режисера,
дуба дав Народів Батько, що за день пустошив пачку.
І стоять, як божа стража, гір Кавказу шпилі вснулі.
Із коричневого ока б'є ключем Напареулі.

                    Друг-кунак втикає клик
                    у надгризений шашлик.

                    "Бачив ти Дерсу Узала?"
                    "Я тобі не все сказала".
                    "Раз чучмек, то вірить в Будду".
                    "Сука, будеш?! Ясно, буду!"

Суне з криком Закордоння, з табуйованим півкулям,
і з пророслим із кишені обрієм, украй огульним.
Обзиває Єрмолайку Фредеріком, або Шарлем,
і чіпається закону, з митного кипить податку,
і волає: "Як живете!" І бентежать лиском плоті
Рафаель з Буанаротті - ні чорта ж-бо на звороті.

                    Пролетаріату стан
                    марширує в ресторан.

                    "У цих шкарах ти мов янкі".
                    "Я зламав її за п'янки".
                    "Завше був простим робочим".
                    "Хоч не хоч, а всі ми дрочим".

Входять Думи про Грядуще, в гімнастерках барву хакі,
атомну заносять бомбу з балістичним зі снарядом,
Пританцьовують, кружляють: "Ми вояки-забіяки!
Руський з німцем одним рядом ляжуть хоч під Сталінградом".
І як вдовії Матрьони, глухо виють циклотрони.
В Міністерстві оборони гучно каркають ворони.

                    Входиш в спальню - тобі на:
                    на подушці - ордена.

                    "Де яйце, там "сковородка".
                    "Кажуть незабаром "водка"
                    знову буде "по-рублю".
                    "Мам, я татка не люблю".

Входить дехто православний, каже: "Я уседержавний.
В мене у душі Жар-птиця і туга по государю.
Швидко Ігор повернеться вдовольнитись з Ярославни.
Дай мені перехреститись, а як ні - в лице ударю.
Гірше порчі і лишаю - західні думки. Заразу,
грай гармонь, глуши, благаю саксофон, одрижку джазу"

                    І цілують образа
                    з плачем жертви обріза...

                    "Нам - біфштекс "по-режисерськи".
                    "Бурлаки Сєвєроморські
                    тягнуть крейсер по воді,
                    опромінені й худі".

Входять Думи про Минуле, вдягнуті у що припало,
в мріях, правда, в чорно-буре, та на істинній латині
і російською між себе, промовляють: "Все пропало,
а) фокстрот під абажуром і святині чорно-білі;
б) ікра, севрюга, жито; в) оті красуні білі.
Але - мало алфавіту. І дитя з колиски, милі

                    вчувши "баїньки-баю",
                    промовляє: "мать твою!"

                    "В пах рукою вліз, вітавшись."
                    "Підмахну - і в Сочі". "Склавшись,
                    лейкоцит із антрацитом
                    іменуються Коцитом".

Входять строєм піонери, хто - з моделлю із фанери,
хто - з написаним докладно, власноруч, їдким доносом.
З того світу, як химери, аспиди-пенсіонери
їм зворушено кивають - заповзято довгоносим,
що врубають "Руський бальний" і вбігають в хату тяті,
щоби гнати тятю з тої, де зробили їх, полаті.

                    Що сказати? Молодь - це ж:
                    не задушиш, не уб'єш.

                    "Харкнув в суп, зігнав досаду".
                    "Я з ним поруч й не присяду".
                    "А моя ж, як та мадонна,
                    не бажає без гондона".

Входить Лебідь, друга ява - утле дзеркало, в якому
взвод беріз уприсяд кружить, першій скрипці корчать рожі.
Метр палкий, чия уява розігріта гренадером,
боязливо очі мружить, нігтями дре бархат ложі.
Дощ іде. Собака виє. Звиснув з печі, коса покидь,
з голим задом, дошкуляє інваліду, цвяха слинить:

                    "Інвалід, а інвалід,
                    а моє нутро болить".

                    "Нумо в гріб, хоч вік не вийшов!"
                    "Пес би суці тій навішав."
                    "Свара наслідку й причини
                    припиняється з кончини".

"Мусор" з гуком: "Досить!" - входить. Прокурору зуби зводить.
Двері в кліть громадянина не нуждаються в "сезамі".
Чи то правнук, чи то прадід в рудні надра воза котить,
поливаючи ті надра кришталевими сльозами.
І за смерті перевалом, місяця залитим воском,
сяє зі щелепи злотом фікса вічномерзлим лоском.

                    Знать надовго стачить жил
                    тих, хто голови зложив.

                    "Хата є, іти боїться! "
                    "Я не "б..ядь", а кранівниця!"
                    "Виникло життя, як звичка
                    ще до курки і яєчка".

Ми заполонили сцену! Далі лиш повзти на стіну!
Соколом злетіть під купол! Зменшитись до аскарида!
Або всім, з ляльками вкупі, язиками б'ючи піну,
хором яро спокуситись, аби вивести гібрида.
Бо з обмеженості місця, як відлити в форми маси,
окрім цвинтаря і, звісно, черги чорної до каси?

                    Ех, даєш степи й моря
                    без піврозпаду ядра!

                    "Строк без присуду !"
                    "Хто кричить: "Тримай злодíя!"?"
                    "Малювала члена в зошит".
                    "Відпустити, Христом просить".

Входить Ніч у Справжнім часі, дім у чорта за рогами.
Скатерть і фіранка спорять за "приємнішу" для зору.
О, якби не серце часом - даний лепет за лапками -
відчуття, немов утнутий Лобачевським з висі й ширу.
Гомін листя в колір грошей, комариний зумер, нерви,
очі збільшити не можуть "шість на дев'ять" тих, що вмерли,

                    ким зійшла густа трава.
                    Та ця вістка не нова.

                    "Від любові будуть діти.
                    Нині ти один у світі.
                    Пам'ятаєш як, бувало,
                    я в нічній пітьмі співала?

                    Ото - кицька, а то - мишка.
                    А це - табір, а то - вишка.
                    То - біг часу тихим сапом
                    убиває маму з татом"

Втекти в слова – і обдурити долю.
Хапатися руками за гріхи
Як за печену чорну бараболю,
Як за масні олійні тертюхи.

А потім совість – запрану, облізлу,
Розхристану азартом естафет,
Ледь підсинити вервице-намистом,
Пір’їну в капелюшок — і вперед!
1999

Ані вік золотий, ані срібний...
Помаранчевий тане туман.
І стоїш ти такий непотрібний.
А довкола вирує майдан.
У нові, у старі кабінети
Йдуть читці Кобзаря і Ду-Фу.
А колись тут стояли намети.
А колись тут ловили поети,
Мов жар-птицю, вогненну строфу...

В павутинках небо осінь малювала:
Пурпурові клени, верби золоті
У ранкову тишу лагідно вдягала,
Щоб красу осінню в жовтні зберегти.

Задивлялись верби у дзеркальну воду,
У блакитні хвилі чисті й чарівні,
Вітерець ласкавий їм казав про вроду,
І стрічками в листя заплітав пісні.

І зітхали верби нахиливши віти,
Доторкалось сонце дзеркала води,
Як же тебе жовтню можна не любити,
Як не зупинити в день такий ходи.

Вечірнє місто місить мокре тісто,
Старій бруківці змащує суглоби…
І буде слово (звісно, не навмисне),
Малий князенко із зорею в лобі.

І пес завиє…Білі батареї
Холодним тілом залікують рани,
І ти підеш від мене як до неї
Одним звичайним березневим ранком.

Далека зірка мругне по-котячи,
З минулих бід хоч досвіду накреше…
І я – уже за звичкою – заплачу,
Якщо тобі від того справді легше…
1998

Прекрасні - в нас залюблене вино,
і хліб, який для нас в огні святиться,
і жінка, із якою вік одно -
сповна намучившись, насолодиться.

Та бути як із сяєвом зорі
понад холонучими небесами,
де тишина і неземний покій,
як бути із безсмертними віршами?

Ні з’їсти, випити, ні тіл злиття.
А мить біжить за миттю невдержимо,
судомить руки наші, та щодня
засуджені ми йти все мимо й мимо.

Як хлопчик в забутті своїх забав
дівочим зворохоблений купанням,
не знаючи нічого про любов,
вже потаємно мучиться бажанням.

Як то колись у пралісу хвощах
від почуття безсилості ревіла
ковзка істота, на своїх плечах
вже чуючи не вирослі ще крила.

Отак од віку, - о коли ж, Господь? -
від скальпелю мистецтва і природи
кричить наш дух, і знемагає плоть,
де шостого чуття здійнявши сходи.

Ти такий невагомий, як Небо, як тепле повітря...
Забуваються всі перевтомлені кривди. До них
ще недавно горнулося темне, обпалене пір’я
і встеляло дороги, що прямо вели до земних
нескінченних ночей...І нехай розчиняються в Слові
найдрібніші жалі і оті, що випалюють слід.
Та заради Любові, заради Такої Любові
я витримую все. І тоді життєдайний політ
починає душа... і малюють зірки світлий ряд...
Пахне ладаном Світ, з Небом з’єднує вервиця біла.
Відчуваю у пальцях тепло благодатних зернят,
і, торкаючись кожного, плавно вертаюсь до тіла.

9 січня”07 р.

Іти за руку з теплим січнем,
Вдивлятися в обличчя неба,
Ускладнювати все, що звично,
Забути "треба" і не "треба";
Чорніти чорним серед сірих,
Забути про відсутність грошей,
Дивитися очима звіра
На перехожість перехожих;
Іти калюжами і брудом,
Сльозою падати у вічне,
Звикати до :"тебе не буде".
Іти за руку з теплим січнем.

я гортаю дитячий альбом,
там наївні щасливі обличчя...
млоять думи і никають ніччю
над широким письмовим столом.

де ви, милі друзяки мої?
чи побачимось знову ми з вами?
розкидало життя нас світами,
хтось лежить у холодній землі...

та і я вже не той, що тоді,
і не просто змінився - інакший.
дні виварюють сили на кашу,
розчиняють порив в молоці.

скроням час додає сивини,
на обличчі чіткішають зморшки.
кожну мить наближаюся трошки
до "заснути - і бачити сни".

далі сніг замете манівці
зникне страх і ілюзія свята,
ну, а згодом, як мама і тато,
вогник свічки сховаю в руці.

ми старієм щомиті, щодня.
що ж, змирись. порятунку немає.
і щороку цікавість зникає
до подальшого руху життям.

як не матиму сил воювать,
то прозріють причини і смисли
тільки дідівським голосом кислим
цю вже істину не прокричать.

все частіше я думаю, що
перед вічністю страх розпаляє
наші душі, надії являє.
як мудрець, то приймаєш ніщо.

час уже не підгонить кнутом,
і дедалі спокійніше серцю,
і слабкішає страх перед смертю,
і овіює вічність теплом

Візьми на пам’ять сніг – єдину прохолоду.
Бо я Тебе теплом сьогодні огорну.
Це зустріч двох світів. І перші цифри коду
проступлять крізь папір. Відкриють Таїну.

Про Тебе знаю все, що Ти дозволив знати.
Сплетіння чистих слів. Молитва. Оберіг.
Відпущення гріхів... Маленькі клапті вати
злітають із небес...Візьми на пам’ять сніг...

8 січня”07

Я – мовчання Твоє... Бо слова невагомі...І з них
не залишиш на пам’ять відлуння, що потім зітреться...
Ти – бажання моє бути тільки з Тобою... як вдих
і як видих... як кисень...як Небо над нами...як серце...
Всі слова проминають і тануть, мов свічка в руках.
Я – мовчання Твоє, що освячене тишею Свята.
Зміст у поглядах. Він у долонях Твоїх...і зірках...
Він – у всьому Тобі...І в бажанні Тебе обійняти.

7 січня”07

Пізній вечір.
Затіяна гра у слова.
Білий аркуш біліє
біліш, ніж спочатку.
Рідна мова жива! Рідна мова жива!
А мовчання вирізьблює мовчки печатку.

Шлях угору згубивсь
на високій горі,
де сніги ще біліші, ніж аркушик білий.
Пересвисти вітрів,
переплески морів,
картярів пересмики сумні і несмілі,

Вже проклюнулась північ. А слово з пера
не злітає нікуди. Сидить, як папуга…
На хера та висока
стоїть ой гора.
На хера ой ще вища
та друга…

2000

Кіт на глині.
Очі сині.
Жменя кігтів у руці…
Золотим мішком —
не клином —
відлітають горобці.

Недалеко. Не останні.
Відлітають,
але ні.
Сіль клювати на лимані,
пил купати на стерні.

Тут на зоні був Овідій —
зек на прізвисько Назон…
Між медей, медуз і мідій —
молодий масон
Ясон.

Заколотник. Злодій, може.
Раб руна і пан погонь.
Темний,
мов таємна ложа, —
поміж хвиль
його
"Арго".

Хтось іще бував, напевне,
умирав чи відлітав, —
в берег білий,
в шерех темний
тобто втоптував літа.

Ну, а нам це все…
І потім
поміж пальців —
і дай Бог…
Наш лиман лежить Потопом
з чорним човником для двох.

2000

Вітер відкотиться каменем чи кураєм,
чорним лиманом
сповзе, вигинаючись, хвиля.
У бур'янах заспіває, присипана пилом,
польна сирена, убита натільним ножем.

Не самоти, а відсутности душ і людей
прагне душа
під турецьким понищеним муром.
Дні приосінні гортати, як лисячі шкури, —
власне, остання з останніх посутніх ідей.

Попри усе — не вдається. На крок і на крик
друзів багато. Це південь. Базар, наче спосіб
жити.
…Зміняти останню цигарку на осінь —
це дуже просто, але так ніхто і не зміг.

Тільки б зуміти. І тільки б зуміти навік.
…В тиші, якій ні вінця, ні кінця, ні закону, —
тишу впіймати,
і тиша заб'ється в долонях,
наче у мідному дзвоні кривавий язик.

2000

Вийти — ходити. Ввійти — і ходити знов.
Думати щось
або думку гадати — краще.
Власне, історія — вмочєння корогов
в кров посполитих
на землях, від смерти пропащих.

Отже, на тлі історичному — осінь така ж.
Листя в темницях гілок виколисує масову втечу.
Дощик осінній —
не днесь, і не ввесь, і не даждь.
І течією потоку — тече голова Предтечі.

Тільки відчую, можливо, а зрозуміти — зась…
Хай зрозуміють розумні, що все розуміють люто:
Тільки в селі, у мороці вступить собачий князь,
тільки при склі, у Моринцях
нікому буде почути.

2000

І кликав Мойсей до Господа, кажучи:
"Що я вчиню цьому народові?
Ще трохи, — і вони вкаменують мене".

Ще трохи, — й вони вкаменують мене.
Пісок насипали руками
  віками.

Ні птиця не перелетить, ані камінь,
ні амен,
  що губи мені розітне,

Лиш марево звір заблукалий жене,
і тихо ковза на мій ніж празниковий
ненависть, яка — не зі зла,
а з любови.
Ще трохи, — й вони вкаменують мене.

Якби мені очі, і слово дурне,
й знання про дорогу — заліплені воском…
Ці люде, вони не від Бога —
від Босха.
Ще трохи, — й вони вкаменують мене.

Ще трохи, — й вони вкаменують мене…
І дійдуть — не перші, так треті — крізь темінь…
І вітер з пустелі
в селі Віфлеємі
порожніми яслами тихо гойдне.

2000

Отче наш,
осінній сад…

Повні золотим насінням
сині стільники осині.
Реr spem spero astra ad.

Тільки чорний виноград
упаде на білу шию.
Люба, все туман укриє —
двоє урвищ, троє хат.

Час летить. Він під і над —
довга безнадійна линва.
І кленове листя — клином,
мореходом на Синдбад.

Три змії із моря вряд —
на три камені над морем.
Хтось один співає хором.
Шия. Чорний виноград.

2000

-Ти не проти, якщо я підсяду?
Це звичайна кав’ярня у Львові.
Я ховаю оголену правду,
Що до зустрічі з ним не готова.

-Поговоримо, вип’ємо кави…
Він улесливо дивиться в очі.
Він забув, як заради забави
Розчавив мої мрії дівочі.

-Ти змінилася – годі й казати.
Компліменти такі недолугі.
Я не буду шукати розплати.
Він для мене залишиться другом.

-Ти мовчиш… Ну, пробач за минуле.
Пізно й смішно про це говорити.
Я давно все безслідно забула.
І майбутнім навчилася жити.
18.11.06

Перейшла недоступну межу
Крізь туман нафарбованих вій.
Я ніколи тобі не скажу
“Мій”.

У глибокому рові брехні
Хай потонуть любові хребти.
Тільки так необхіден мені
Ти.

І за будь-яку грішну ціну
Я куплю зацілований час.
Щоб ця мить пробудила весну
В нас.
14.03.05.

Ти не спиш?
Так хотілось почути
Рідний голос і добрі новини.
Розкажи про мою Україну,
Як живуть наші сестри й брати.

Ти вже спиш…
Навіть зорі тут інші.
Довша ніч у сріблястій оправі.
І світанки такі величаві.
А у нас – пам’ятаєш? – прості.

Ти не спи –
Заспівай мені пісню.
Колискову, як мама навчила.
Я так пізно, на жаль, зрозуміла,
Що лиш вдома дійду до мети.
11.11.06

Розгулявся, розприндився вітер:
Свище в лузі, в діброві гуде,
Голі кленів розгойдує віти,
По стежках гонить листя руде.

Сонце зблисне й заплакані витре
Небо й даль, знов поля осяйне.
Щем надії верни мені, вітре!
Обвівай, заціловуй мене!

Обтрусила давно дичку-грушу
Листопаду пора золота.
Як втішає й наснажує душу
Невгамовність твоя молода!

І хоч серце так втомлено б'ється --
Полягли, не цвітуть вереси --
Та все стерпить воно й ще діждеться
І любові, й весни, і краси.
11.11.1998

Синь. Полудень. І більшої не треба
Любові й ніжності, як зараз у мені.
Самотній ключ завмер в безодні неба;
Гортанний поклик тане вдалині.

То журавлі в прощальному польоті
Востаннє рідні згадують поля.
Стоять гаї в осінній позолоті;
Багряне листя землю устеля.

Глянь, горобини кетяги -- як близько --
Горять червоно, ну а далі -- ген --
Немов свічки, у полум'ї берізки;
В калин багатті як палає клен!

Із забуття блаженно й щемно зринуть
Ті дні далекі, юні й осяйні...
Немов хмаринки, в сині далі линуть
Осінні думи і осінні сни.

Хай лиш на мить ці золоті обнови
І завтра день розплачеться дощем --
Не відгорить в душі вогонь любові,
Не відпалає серця ніжний щем.
8.10.1998

Пробачити зуроч, пірнати світанням
в забілений ранок знеболеним «ти».
Запізно міняти слова із гортані,
усе — роздягаєшся — крок до води.
Не ранишся, поруч — улесливий муркіт
витримує паузу — логіка гри.
Налитий бокал так і проситься в руку,
з неправди у правду вертається гріх.
Живеш і дивуєшся — глибша коріння
і тягнеться зелень націлених віть.
Падіння плода — тайна суто осіння,
щось пізно міняти.
Зірвався?..
Лети...

Повії не бавляться в бабине літо,
і вулиці голос — згасаючий спокій.
По тілу сузір’я — прабатьківські міти,
я п’ю власну слабкість — риторику кроків.
Цикаду почую чи стрекіт напруги.
Шукати хто крайній?
Та краще — по чарці.
Поет не п’яніє, він вип’є по другій,
ніч раною буде, у рані — п’ять пальців,
такі недовірливі, як фарисеї.
Цілунки уявні у щоки і скроні
чекають пришестя у грішні оселі...
Свідомо і довго, терпляче і сонно...

Вже розлучить мелодію не в змозі
Й серця, що б'ються з нею в унісон.
Не залишай в скорботі і тривозі,
О музико! Бери мене в полон!

Із забуття, мов з вирію лелеки,
Вертаються дитинства мрійні сни;
Таким бентежним і таким далеким
Війнуло в душу подихом весни.

О як хвилюють ці чарівні звуки!
Як щем і ніжність в грудях нароста!
В цілунку так після тортур розлуки
Закоханих зливаються уста.

Бринить в акордів тихому тремтінні
Те, що не здатні виразить слова;
І серце, мов у вільному падінні,
То завмира, то знову ожива.

Хай знаю я: це щастя і блаженство --
Всього лиш мить, що спалахом майне, --
Благаю знов: даруй своє шаленство,
О музико! Не покидай мене!
8.04.1998

І вже навіть не крок, а півкроку...
І вже навіть слова недоречні.
Ми у центрі святого потоку
обігріті, щасливі, безпечні.
Ця довіра не знає кордону.
Забуваю про маски і втечі.
Теплий промінь пройшов крізь ікону.
І тоді опустився на плечі.

...БЛАГОСЛОВЕННЯ...

4 січня” 07

У краплі молодій - прозорість океану,
І хвиль дев’ятий вал - на енній широті.
Я збережу тебе, красиву й окаянну,
Аби горіли нам ті хвилі золоті.
Волоссям доторкнусь, і окроплю росою
Ту квітку із твого весняного вінка.
І нам заплаче Бог весняною грозою,
Й до тебе потече моя гірська ріка.
І гряне чорна ніч, а я шукаю світла,
Коли ввійду в твій сад, коли ввійду в твій дім.
У краплі золотій для мене ти розквітла
На хмарних островах у платтячку легкім.

Ти не можеш летіти. І навіть не можеш пливти.
Цей тягар тягне вниз і до болю нагадує зраду.
Ти – маленький солдат на великому тлі суєти.
Ще війна непочата. І ще не відомо, заради
чого (кого) усе це. І хто скерував ці думки.
Випробовує Небо реакцію душ на байдужість.
На вологій щоці залишається слід від руки.
І Тобі обирати, що варте в житті, що не дуже...
Кожен злам, по ідеї, це крок не назад, а вперед.
Кожен біль – подарунок. (Не мусиш мене розуміти).
Вибір – Твій. Це життя віддає Тобі все, що бере.
Навіть більше... Приймай! Тільки не відвертайся від Світу...

4 січня”07

І що з того, що я там був.
Було давно, усе забув.
Не пам’ятаю днів і дат,
і рік узятих впоперек.

(Я той, невпізнаний солдат.
Той рядовий. Той імярек.
Я - просто кулі недоліт.
Я лід січневий у крові.
Я міцно впаяний в той лід -
я в нім, як мушка в бурштині.)

Та що з того, що я там був.
Я все одбув. Я все забув.
Не пам’ятаю днів, ночей.
Не можу пригадати назв.

(Я тупіт загнаних коней.
Я хриплий на бігу наказ.
Я миті недожиті дня.
Я бій на дальнім рубежі.
Я Вічного Вогню биття
і вогник гільзи в бліндажі.)

Та що з того, що я там був,
в тім «бути чи не бути» злім.
Я все те майже позабув.
Я хочу все забути. Ні,
не я воюю на війні -
вона воює у мені.
І Вічного Вогню Лиття
в моїх очах тремтить щодня.

(І вже не вивести мене
з війни тієї, тих снігів.
Вже не одужати мені
від тих у роки вмерзлих снів.
І з тойністю, зими й землі,
моїх не розлучити днів.
До тих снігів, де вже моїх
не розрізнити вам слідів.)

Та що з того, що я там був!..

Ті сніги, що мене закидали тобою
на початку весни, ті казкові сніги,
над минулим припалі пухкою вагою,
до пожеж і руїн, ці сніги - навкруги.

Я бреду через них нетвердою ходою,
і не знаю, де слід залишити ноги,
і, як стерті судини, щемлять рятівною
і бентежною злістю старі береги.

Межи них течія в латах криги по обрій -
не найкраще, але до пуття доведе,
до притулку в місцині, хоча і недобрій,
та тобою не вкриє де, не замете.

Отака чортівня! З чого і вибирати? -
ні сніги не пройти, ні ховатись від них!
В цих північних широтах себе покохати
просто змушує погляд очей чарівних!

Та я буду іти крізь хурделиці далі,
і чаклуй скільки хочеш - нестачі знести
значно легше, аніж прохолодності кралі,
від якої, хоч голим, тепліше піти.

Але ця глибина, що звалилася з неба
і дороги мої замітає, мете! -
може доля мене намовляє - не треба,
не біжи, не зникай, я кохаю тебе?


2005

Що не так? Чи сюди не звертають з доріг?
На вустах матюки, під обличчями - сміх.
Я би далі промчав - у спокійнішу ніч,
та втомився мій кінь і мете зусібіч.

- За притулок, господарю, дам дві ціни.
А одежі брудні, бо вертаю з війни,
де не те щоби виграв, але й не програв...
Дивні очі у тебе - вогнями заграв.

- Ще вина! Й вороному досипте вівса...
А обличчя навкруг, як нічні небеса.
Навіть хміль не бере! Чи й видіння дурні,
мила панно, ви начарували мені?

Чи пояснення інші загадці простій -
як любив я без відповіді, без надій?..
А розмови навкруг про мороку з людьми,
і зітхання липкі й ворушіння пітьми.

І господар глядить, як рибак на улов,
багрянить рукава винна пляма, чи кров.
Задрімав я в теплі, у щемкій далині,
та пробудження стало дарунком мені.

Ніж так близько, і інші - у помах руки.
Кінь іржав, попереджуючи, це вовки.
Знову брате рятуєш! Напевно для краль!
І в долоні заграла гартована сталь!

І кричав я, рубаючи морди криві:
- Мила панно, ви на-ча-ру-вали мені?!
І хрипів, під тілами згинаючись, їй -
що любив і без відповіді і надій...

Не засуджую – не кохала і все,
і до гриви схиляю, все нижче, лице.
І пливу над снігами, і серцю не жаль
в рідну твердь віддавати багряний кришталь.

2004 - 2024

Сам на сам з недолі недожатим лихом
зимньою порою я додому їхав.
А мело, кружило, застилало очі -
вороний мій дивом не зірвався з кручі.

Забілило хащу і замовклу річку,
завернуло обрій у дороги стрічку,
затягло снігами, як зчорніле листя -
там, де марив вами, панно з середмістя.

Ну ж бо, милий друже, дійдемо до дому,
обіцяю - кращу дам тобі попону,
полум’я нестачі згасимо у грудях
і духмяним сіном, і вином по людях.

Буде ще нагода нам пораювати,
милих і звабливих ласками вкривати.
Але поки вуса покриває іній,
і змикає вечір погляд темно-синій.

Заблукали, змерзли, - надамо ж бо стрáху
подорожнім, дай-но, вийдемо до шля́ху!
Бо й на полі бою не утратив хист я
не губитись в світі, панно з середмістя!

Ех! так просто мерзти - не мої забави!
Чи замало честі стрітися з вовками?
Не лякайся, друже, не пряди вухами,
найстрашніше – зрада, пустка за плечами.

А у нас надійні за плечима друзі.
Та не зупиняймось на лихій дорозі.
Знайдемо і серце, що не заморозить.
І заночувати - нам копиці досить.

Та невже це вітер без упину виє,
нагортає тіні, люто бовваніє,
ки́дається хижо з темного узлісся...
Чи побачусь з вами, панно з середмістя!


2004

Не тривож мене, друже i брате,
не тривож, бо щось серце болить.
Час прийшов, час прийшов помирати,
дай побути самому в цю мить.

Так живемо - неначе ми вiчнi,
нецiкаво i брудно живем.
Душi нашi порочнi, калiчнi -
що з собою у Вiчнiсть вiзьмем?

Кожен день - то чарiвна прикраса,
день пройшов - i нема вороття.
Кожен день - нова tabula rasa
День життя!
день життя?
день життя...

Мiй товаришу, хто ми з тобою?
Що для Всесвiту нашi життя?
Дай же серцю покою й спокою
в день останнiй мойого буття.

Ось i все - я iду зустрiчатись
з усiма, хто до мене помер...
Ось i все... Я iду... час прощатись -
ти без мене живи вiдтепер.

Напруженість важливих запитань
Турбують нашу совість день за днем,
Як мрії відділити від бажань,
А труднощі від мороку проблем.

Життя проходить наче в боротьбі,
Проблем невтомна влада додає
І вже дає антихристів тобі,
Як праведне досягнення своє.

Пятнадцять років йдемо в нікуди,
Заковані в кайдани обіцянь,
А скільки нам пройти ще без біди
Якщо не розв’язати тих питань?

Завтра уже пізнаєш розкіш жовтого саду...
Сто горобців зненацька випурхне із засади,
Соняшник випадково зронить важку корону,
Кілька опудал видадуть лінію оборони,
Щойно гарбуз-полковник ворогу в очі гляне.
Стануть на варту строгу витязі картопляні.
Осінь підступить тихо. Військо не за горами...
Висохне огудиння, схиблять і генерали,
Морква чуби підніме, виструнчить здібну роту,
Перерахують кози трав наливну піхоту.
Враз - причаїться гичка. Роги кози у штабі!
Хтось перегриз капусту... І в далину пошкрябав.