Маленьке — не смішне,
Адже мале і зерно,
Що силу велетням і геніям несе.
Мале тоді смішне,
Коли воно мізерне,
Коли себе поставить над усе.
Але скажіть, хіба такого мало,
Хіба такі випадки не були,
Коли мале, як прапор, піднімали
І йшли за ним народи, мов осли?
І чи тоді мізерне та смішне
Не оберталось раптом у страшне?

19.ІХ.1963

По мармурових сходинках
до зірки
приречено прямую
я вгамую
той поклик темряви
що дихає в обличчя
жаданою вологою
безсмертя...
...............................
і витончений присмак потойбіччя
в краплині теплої амріти
снити
вже сил не маю
засинаю... квіти
зриває вітер очманілий...
милий,
вже годі над безоднєю
старіти...
куди ти?!
.......................
навіщо це мені
навіщо?

Шановні пані та панове! Я чесно намагалася
перекласти цей текст українською...
Але виявилося, що будь-який, навіть чудовий,
переклад, не взмозі передати весь колорит :((
І ще одне. Дітям до 16 років, а також занадто
цнотливим цього краще не читати :)))

На идею гнусного надругательства над всем
известной сказкой натолкнул меня столь же известный анекдот:

Идет Красная Шапочка по лесу и орет песни.
Выходит Серій Волк и говорит ей:
"Шапка, ты что, сдурела, ты чего так разоралась?
Мало ли кто из кустов выйдет
и что с тобой сделает?
А она ему в ответ:
"А что такого? Дорогу я знаю, секс люблю..."

И вот я подумала: а что если взглянуть на сюжет
с точки зрения старины Фрейда?
Представим: жила-была в лесу вполне половозрелая
Красная Шапочка.
И была у нее с Серым Волком любовь - большая, но тайная.
Потому как встречаться им негде было:
то из кустов живность подглядит, то комары опять же...
И придумали они себе место для встреч страстных завести.
Ну, где как не у бабушки?
Задумка была классная: волк бабулю того,
и дом свиданий готов.
А Шапочка туда будет продолжать "пирожки приносить".
Но не предусмотрели они случая в виде дровосека,
который крики их перепутал с другими и -
кесарнул Серого Ромео.

Примечание:
1) в гнусном надругательстве используются
все стихотворные размеры;
2) рассматривается собственно развязка
этой поучительной истории;
3) вообще-то, это коллективное творчество :))

Итак:

ХОР (Гекзаметр)

Музам не снились ни страсти такие, ни горе такое,
Шапочке Красной одной пережить все пришлось ненароком,
Грустен наш будет рассказ, здесь веселье излишне любое,
Девичью душу и тело свое повязала та Шапочка с волком!

***
(ЯМБ - "Онегинская строфа" - да простит меня А. С.!)

- Ну, что ты встала у порога,
Вцепившись мёртво в пирожки?
Вперед и с песней, недотрога,
Я изнываю от тоски.
Иди ко мне, моя малышка,
Останься в Шапке - это фишка,
все остальное - на фиг, прочь,
Устроим мы безумства ночь.
- Лови меня, мой рыцарь серый,
Сейчас проверим, как ты крут,
Дрожанье лап, кусанье губ...
Какой ты, право, неумелый!
Расслабься, хочешь пирожок?
О чем скулишь? Какой горшок?

(ХОРЕЙ)

Серый Волк ушел в загул.
Протрезвел.
Потом загнул
Красной Шапочке салазки
так что та ушла из сказки
жутко-жутко матерясь
пирожки забросив в грязь.
У её теперь живот
вздулся шариком.
Вот-вот
вывалится из него
чёрт-те знает чё чего
то ли волчьи дети
то ли хрен в букете.

.***
- Я пропал, как зверь в загоне, --
Серый Волк под Шапкой стонет.
- Что?.. Ты трусишь, мой дружочек?
Съешь с виагрой пирожочек.

На фиг мне любовь такая,
где пацанка управляет.
Сам привык смущать я бестий.
Глянь, мой клык ещё на месте!

***
- Это клык? Ну, ты загнул, волчара,
У щенков я бОльшие видала,
Не тушуйся, друг, сейчас поможем -
Сделаем из кнопки великана.

- Ты куда? Ведь я боюсь щекотки,
Не хватай руками мои чресла,
Может, тебе будет интересно -
Бабушка пред смертью завещала...

(ДАКТИЛЬ)

- Как хороша ты, о девочка в красном,
Даже без красного ты хороша...
- Зубы твои так в оскале прекрасны,
Но и опасны, как волчья душа.

- Что ты, я весь пред тобой нараспашку,
Хочешь - потрогай, а хочешь - погладь,
Тронь своей ручкой мохнатую ляшку...
...Бабушка тоже просила обнять.

Помню, бывало, придешь на рассвете,
Ляжешь тихонько в постель нагишом...
Ты говоришь о каком-то минете?
Лучше послушай, что было потом...

***
Рыдаю я, на Волка глядя -
Облез уж весь от этой... Шапки;
Она же - даже не краснеет,
И в сексе Волка не жалеет!
...В букете ХРЕН - оно, конешно,
Не икебана - просто песня -
И слышу Волчье - "Не могу-у-у!!!"...
У Фрейда, видно, он в долгу...

***
Вдалеке, где гуляют по лесу
то ли бесы, а то ли балбесы,
Шапка Красная ищет в туманах
свою девичью честь окаянну.

Вот ведь дело оно ведь какое,
потеряешь, хрен сыщешь потом,
никакой не прикроешь рукою
место то, на котором излом!

На пенёк взгромоздившися попой,
понадтреснутой в разных местах,
сыплет Волку она блин синкопы
через ох, через ух, через ах...

(АМФИБРАХИЙ)

- Ну что ты опять мне морозишь мозги,
При чем здесь бабуля, при чем пирожки?
Ты мне обещал офигительный рай,
Давай же, мохнатый, быстрей начинай!

- Достала меня ты, тебе я скажу,
А ну, замолчи или я ухожу,
Займи лучше рот свой предметом другим,
Да будь осторожна и ласкова с ним.

***
Блись Красношапочьной мадамы, ёлы палы,
столпотворение из лешых и волков,
зайчишки в памперсах и лоси-аксакалы
сбежались дружно к арамату пирошков!

А Шапка шлёпает в сандалиях по лесу,
торчяя передом вперёт а задом взат,
лесной народ мужыцка пола гибнет в стрессе,
текёт слюня с ево и пучуцца глаза.

Один Волчара тока в зубе кавыряит,
любви нажравшыйся по само "не могу",
и откровенно енту банду презирает,
пирог кусая скрось ляминиву фольгу.

Вот щяс я подойду и дам по рылу
нахалу адцкому: едрит тебя за шыш,
за штош тебя така девчёнка полюбила,
коль ты ишо на бапку зуп точИшь?

(ХОККУ, ТАНКА)

***
каждый дровосек
своего счастья
вздохнула волчья шапочка...

***
…любовным утехам
предались игриво
Под сенью бамбука.

Мрачная тень
Показалась внезапно
В тени деревьев –

За круглыми стеклами
Хитрые глазки
Доктора Фрейда.

Поняли вдруг,
Что врасплох их застали.
Позор несмываем!

Как пренебречь
Самурайскою честью?
Вспорото брюхо…

***
красная шапка
вот и всё что осталось
эх, Фрейд, старина...

:)))))))))

У спеку, гарний літній день,
До затишку водички
Злетілась, мовби на мішень,
Вся мошка на травичку.

Бабки злетілись та жуки,
Метелики-бояри...
Усілись бджоли під грибки,
Надівши окуляри.

Сміється сонечко, блищить
Водичка у струмочку,
Ось павучок маленький спить
У гарному візочку...

Зелених верб густе гілля.
І це все - не міраж!
Бо для комах, повір, маля,
Існує справжній пляж.

Отож, у спеку, літній день,
До затишку водички
Летить, немовби на мішень,
Вся мошка на травичку.

Заневолив той сон
і по колу повів
по старому,
де багаття жоржин
натякне на стежинку
додому,
де любисток незібраний
зонтики тягне до ґанку,
де ще бабине літо
живе в золотавім світанку,
де на зламі світів
тут зустрілися
бранці кохання,
де твій погляд, твій дотик,
твоє підсвідоме бажання...

Там, угорі - мій світ, розтятий на клітини,
полощеться на вітрі, б"є крильми, як птах.
Димком жовтавим між віконних рам хмарина
з блакиті оксамитової загляда.

Росою по стіні стікає тихий вечір,
зоря червоно розмальовує вітраж.
І марні були з прокурором суперечки,
презумпція невинуватості - міраж.

Суддя, відвівши очі, прочитав похапцем,
і поїзд криком пісні зеків заглушив.
Ворота клацнули, не залишивши шансів
в прийдешньому для української душі.

Вихрапує "смотрящий"- злодій у законі
ненависне буття через тривожний сон.
Мій біль водою у несправнім водогоні
у ритмі крапель б"є по барабанах скронь.

Крізь болоття тюремного жаргону,
крізь мертву тишу мурів, дзвін колючих струн
пером і словом я калиноньку червону
підняти хочу, як зажурену сестру.

А воля жайворонком над полтавським степом
манила, звала в мандри за далекий пруг...
...Ридала у куті згвалтована Евтерпа,
ховаючи розпуку у вінку із рук.

гортанню вихаркане слово,
залізний біль німого зойку,
і, як було, все буде знову,
лягає мить у часокойку,
самотність втечі, невмирущість,
осіннє листя на асфальті,
важкого погляду значущість,
(хтось пропустив якийсь пенальті),
горить свіча у деннім світлі,
сплетіння дня, сплетіння ночі,
ці губи, сповна не розквітлі,
такі! такі... їй-Бо’, дівочі...
пора, втікає в безвість стежка,
і “завтра” на світанку сходить,
блищить березова сережка,
і світ по колу колобродить...

Посади мені сад, так стомилась блукати по світу.
Посади мені сад, відпочити до яблунь прийду.
Стільки років живу, та шкода, не навчилася жити,
Може, я оживу і коріння пущу в тім саду?!

Зацвіту навесні. Так душа осягає причастя.
Після сповіді зим цей вінок, наче прощення німб.
По стезі між дерев заблукало загублене щастя,
Я його віднайду в тім саду, що посадиш мені.

Відполощуть дощі, літній вітер грайливо осушить
Заплямовані дні під серпневий ясний зорепад,
І покотиться вмить злива яблук прицілом у душу.
Посміхнусь... На долоні землі посади мені сад.

До_Достигаючі вишні у колір бордо
Падають долі дозрілими
Смійся Ікаре!

Ре_Реставруєш розбите люстерко старе
Роки ішли, ми йому вже обридли
У гримі

Мі_Між словесними па і пролистаним ЗМІ
Клякнемо ми, вдарить небо крильми
Де Голгофа

Фа_Фарбувати асфальт світлом кольору фар
На нічному сафарі забути свою
Парасоль

Соль-Сольовими потоками спряжених сліз
Бурмотіти під ніс і свого начищати
Пістоля

Ля-Ляскіт зброї ще можна почути здаля
Ще усе поверне до нуля
Все у русі

Сі-Сіре небо блищить у ранковій росі
І красуються небом зволожені вишні-
Бордо...

В саду каміннім,
що заріс любистком,
лиш спогади
вирують...
Пряна ніч
гойдає став старий
в обіймах...
Осінній замок,
лежачи в руїнах,
ще пам’ятає
аромат свічок
і плач роялю,
лункий шепіт
двох...
Відтоді
вітер тут господар,
зачиняє
і розчиняє
вікна з вітражами
колишніми...
під шурхотіння часу
дарує листям
пристрасть
пасадоблю...

Тримаєш мене за руку?
Міцніше тримай, коханий,
Притисни мене до серця,
Може, я відігріюсь...
Пронизливо сіра осінь
Стікає по нам дощами,
Скоро страшна зима-відьма
Станцює на розі вулиць!
Контури стін розмиті
Вростають в бруднюще небо,
Тікає крізь змерзлі пальці
Повітря клаптями диму,
Нечутно сповзають миті
Надії в глуху зневіру...
Зігрій моє серце в казці,
Мені ж цілувати зиму...

Дай избежать не смерти, не сумы,
Не зависти, не дружбы с дураками –
Любви к нам тех, кого не любим мы,
И равнодушия любимых нами...

Художник малював дощ
краплини застигали у повітрі
сором’язливо позували
переливаючись всіма кольорами
Художник малював дощ
і навіть не помітив
що намалював
веселку

Сьогодні труїли щурів –
Та щур – то хитрюча тварюка,
Отруєне сало не з’їв,
Ще й хапнув, поганець, за руку.
А потім очолив протест:
Навів побратимів з підпілля,
Мовляв – ось на пузі вам хрест,
Ми тут живемо як бадилля!
Єднайтесь усі, хто гаразд,
І скинем диктатора з ліжка!
Шоб знав, як знущатися з нас!
До біса нам трунок і кішка!
Ми тут наведемо свій лад –
Введемо поняття щурячі,
А хто не прийме наш розклад –
Залишим без хати і дачі.
Рятуйтеся, людоньки! Ґвалт!
Вже сунуть щурячі загони
Під лемент і пискоту шквал
В домівки, міста й регіони…

То вже, напевно таки, параноя -
бачити все до найменших деталей.
Бачити, як ти захоплений грою
у товаристві зачовганих кралей…
В морі чужого бажання і хіті,
з кров'ю на яснах, що пристрасті слід,
мовчки блукаєш у порваній свиті ,
вихід шукаєш, знаходиш прохід.
Що загубив ти у місті-проваллі,
В цій почорнілій клоаці міщан?
Мріяв про світлі посріблені далі
і про дівочий незайманий стан?
В обмін на мрії, поете мій милий,
що ти отримуєш - очі відкрий -
Скурвлену дівку в п’яні обійми,
голос охриплий, кашель сухий…

Ти бачив, як тремтить повітря
У час короткий, надвечірній,
Від аромату динь і яблук
На розі осені і літа?

Ти чув, про що шепочуть хвилі
З піском морським на узбережжі,
Коли їх пестить теплий вітер
На розі ночі і світанку?

Ти віриш в те, що вільні душі
В блакить здіймаються прозору
І їхні мандри нескінченні
На розі смерті і спасіння?

Тоді ще не знала, що безнадійно хвора,
Думала: ті, випадкові, очі, - те-що-мені-потрібно.
Дивачкою ходила долонями вгору
І на безриб’я приносила рибу. Дрібно
Мислила. Осінь приводить в норму.
Проти інфекції засіб надійний - побут.

Коли цілий день ти намагаєшся щось та зробити,
Приходиш додому а там від порогу: «та-ти-та-та-ти-та...
...Не так-не доречно-не вчасно-недобре-негарно».
Мовчки на п’ятах зробивши півколо, на ганок
Виходиш і знову до пізньої ночі чи раннього ранку
Блукаєш - шукаєш якісь фантастичні важелі
Потреби з можливостями врівноважити,
Щоб бути запобіжником когнітивного дисонансу
Для тих, кого ніби-то любиш. Ніби-то. Все – несправжнє:
Почуття, мрії, сльози, руки і ноги.
Ти – тільки робот, механічна лялька,
В якої програма: «видобуток грошей-грошей»,
Яких завше маломаломаломаломало.
Ловиш себе на співчутті чоловікам,
В яких за спиною матуся-дружина-діти,
Особливо якщо це – дівчатка,
Особливо якщо підлітки, акселератки (Боже!)
Безжалісні й напівсталеві, непохитні в своєму бажанні
Їсти-коштовновдягатись-відпочивати-навчатися в універі...
Так усвідомлюєш сутність. Ти навіть не робот-жінка,
А так...андрогин. З майбуттям, як і в кожного брухту:
Вийде термін – спишуть на звалище чи на горищі забудуть.
Там будеш згадувать свій несподіваний вірус-літо
І як це просто і збудливо - справжня людина,
І що таке «боляче», що таке «подих його на скроні»,
Що таке «кров-любов» як банальна рима...
Вересень, ніби дятел, довбе дощями по шибках.
І сам собі – синоптик долі. Хочеться швидко-швидко
(Тільки почув оте «та-ти-та-ти-та» (дивитись вище)
Бігти не обертаючись... навіть напевне знаючи,
Що немає куди і до кого...
Немає..куди...і..до..кого...
Просто бігти...
Просто бігти і дихати...

Доки не сяде енерджайзер в клітині ребер.

І буде ніч... палка і безсоромна,
Як стигла полуниця на губах,
Наложниця терпка і невідмовна
В твоїх руках.

Солодкий смак пекельної спокуси
Розірве тіло, розум захмарить,
То нерв оголений, а не мої укуси,
Тобі болить.

Так струм розпусти збуджує повію,
Так спрагу первісну вгамовує вода,
Я божевОлію, божеволІю,
А ніч стіка.

Жадана мить одвічного бажання
Нахлине, мов загибель, віч-на-віч,
То ж зрозумій – це нашого кохання
Остання ніч...

А сіно кололо спину,
А з неба зірки зривались,
То серпень, напевно, винний,
Що я тоді закохалась,

Мої непристойні жести,
Твоє нескінченне "хочу",
А Місяць грайливо пестив
Шалену розпусту ночі...

І трава, ніч…
Оохи та ахи…
Луджені зорі,
Аромат лексидій,
Юль фото…
Флюїди скель,
та моря,
і роз…
… І не жду лиха,
А – тихо очі на варті….

Цього року лелек розвелося, як гною,
Наче гною в цей рік розвелося лелек !
Моя мила !
Сумую я так за тобою ,
Моя риба кохана, мінтай мій, мій хек !

Ти майнула кудись , а куди – я не знаю,
Я не знаю, куди ти майнула, мон шер !
І без тебе тепер я щодня помираю,
А учора – прикинь ! –
Я ледь-ледь не помер !

Я не слухаю ніц, навіть „Радіо Ера”,
Не дивлюся кіно, не співаю пісні,
Ще учора я думав, що ти зла мегера,
А сьогодні вночі ти приснилась мені.

Ти в сорочці стояла до п”ят, і з косою,
А коса та сягала тобі аж до п”ят,
Сподівавсь хоч у сні я побути з тобою,
Та лелек у цей рік розвелося ж, як гною,
І [нахабні] лелеки пожерли усіх жабенят !

Мені тоскно і сумно, мов курочка-ряба
Мої яйця розбила усі нанівець !
Де ти , риба моя,
Моя Царівна –Жаба !
Повернись !
Бо без тебе мені вже гаплик !

© kokacherkaskij, 20-08-2007

Я несу в кишені карамельку,
Ось прийду – тобі її віддам,
Хай вона на вигляд і не дуже,
Заціни : я міг би з”їсти сам.

Але я несу її лише для тебе,
Крихти хліба й крихти тютюну
Поналипли на її обгортці,
Обліпили всю її, смачну.

Через кожні двадцять вісім кроків
Я на Божий світ її виймав,
Перевірити, чи не згубив її я,
Перевіривши ж – назад в кишеню клав.

Інколи ж, коли не міг стерпіти,
Вийнявши, її я розгортав,
Перевірити, чи з нею все в порядку,
Перевіривши ж – назад в кишеню клав.

А коли мене ніхто не бачив,
Розгорнувши – я її смоктав,
Перевірити, чи часом не отруйна,
Перевіривши ж – назад в кишеню клав.

Ось уже пройшов я з півдороги,
Нешкідливу і поживну , на біду,
Я тобі несу в кишені карамельку,
Дочекайся , я ось-ось прийду !

Чоловік-кава
Іще не встигла як слід розпробувати
А вже залежність
А вже бажання тебе куштувати щоранку
Судини розширені – плюс і мінус безмежність
Одну за другою повну п’ю філіжанку

Чоловік-цукор
Було гірко і вже не гріло
До зупинки серце дозріло
Я любила...
Так, я любила каву без цукру
Поки ти не розбавив мою кофеїнову сутру...

Молоко
Я вся у білому
Я білена стіна
Не розчарована
А просто трохи інша
Мені гадали - буду я одна
Мені гадалося,
Що я за тебе вийшла...

м’ясо дерева пахне сріблом.
м’ясо дерева біле-біле.
за гачок зачепившись німбом,
ти співаєш, маленьке тіло.

груди в дерева гострі-гострі,
плоть дуріє і пнеться дибки.
крізь свій торс простромивши осінь,
ти співаєш, маленька рибко.

груди в дерева гострі-гострі.
ніздрі в дерева з павутини.
спати в морі тебе запросять,
сонцесяйна моя дитино.

м’ясо дерева пахне сріблом.
дибки плоть вимагає диби.
ти співаєш свою загибель.
ти співаєш, маленька рибо.

Холодна сцена. Тіні. Катафалк
старого світу, змореного в часі.
Виходить з темряви чаклун у рясі,
і вам, панове, подає бокал!

...Я видужаю, тільки він піде,
я вийду на погост із-під овацій,
і дисонансне марево вібрацій
до ваших ніг потомлених впаде.

Зболіле горло у крові сонат,
замучено слова кавалком мови.
Нічого. Здужаю... і вийде знову
в сценічні марення ловець-пірат.

Незграбний рух майстерністю подам,
у цьому все: мій голос, моя нота,
мій артистизм, сомнамбулічна цнота,
мої обличчя... тіло Міріам...

Зболіле горло у крові сонат
замучено слова кує із мови.
Нічого. Здужаю. Засиплю рови,
старих ілюзій. Лиш помре пірат...

...холодна сцена, тіні, катафалк
старого світу, змореного в часі,
виходить з темряви чаклун у білій рясі,
і вам, панове, подає бокал!

Це не будяк у вазі --
Символ це, мудрий символ…
Має він на увазі
Щось неприємне й зимне.

Чую стремління крові,
Стримане вічним сумом,
Ще одна із історій
В Лету понуро суне.

Пам’ять, що сяє синьо,
Вчепиться реп’яхами.
Символ це, просто символ,
Тихий і непроханий..

Плачу, сміюсь до болю,
Знову лічу до сотні.
Я назавжди з тобою,
Панно Самотність.

О, скрипко!
Скрип...
Смичок на витягах.
Заскрипотіло у душі,
мінялося на лицях -
заголосила, помирала
одиноко скрипка.
Позавмирали відчуття
підлоги у скрипицях.
А серце написало скрипт:
"Амінь. І стало хлипко."
О, скрипко!
Скрип...
Смичок на витягах
у щем струною перелився
там, де тріпоче вже
недоспаний життя світанок.
В якого скрипника
ти з болем грати так навчився?
Солоне соло словом
кволим не осмислив - рано.
О, рано!
Ранить...

21 Вересня 2007

...Золотої осені у Волицях,
Де селяни на картоплю моляться,
Де Ганнусі хочеться, та колеться
Все послати під усі чорти:
Цю ріллю, і цей рискаль роздовбаний,
Але ж “земле-мати” – було мовлено,
“світ ловив” – і от мене вже зловлено…
Тільки шкода, що зловив не ти…

Чуєш, як земля у сні здригається?
Це картопля в ній перекидається,
І товче покоцаними пальцями
У тугий і напнутий живіт…
І кривавлять буряки у борщику,
І дитя співає “Вийди, дощику”,
І село, що божевільне осінню,
Богомільно дивиться на схід.

...Так час піском між пальцями тече,
Так Бог кладе правицю на плече,
Так Фенікс помирає ще і ще,
Щоб жити.
Бархани тиші та декор століть,
Де вічне і не вічне відболить,
Де жовтень – мить, і ми у ньому – мить,
І вітер.

Щоб вірити, і, вкутавшись у сни,
Мов лялечка, чекати до весни,
Коли яскравий квітень навісний
Відпустить…
І голос… Ні, не голос – тільки звук -
Він уночі проквилить, як малюк,
Шукаючи м’яких і теплих рук
Матусі…

Він поведе, він приведе у сад,
Слова впадуть під ноги. Листопад
Закрутить фрази. Час піде назад –
І стане…
І ми прозорі, вічно молоді,
У тих садах зостанемось тоді,
Де чорні води. Кола по воді.
Осанна.

І осінь пережити, як вітрянку,
І зиму перебути, як чуму,
І не питати – пощо і чому
калатальце калатає кому,
коли вокзал співає “варшав’янку”.

І заховатись в шалик, наче в нік,
І у глітвейн зануритись по п’яти,
І тільки спати – байдуже, з ким спати,
Вмираючи утретє чи уп’яте
З істотою на ймення “чоловік”.

Уже не прокидайся, божа слань.
Світ протече - і вік стече по тому,
І мертва тиша кинутого дому
Нікого не покличе. Сон і втома.
І ця герань засохне. Бо герань.

Килими снігу і тиші стіна,
гола душа у долонях на холоді...
Мужносте пізня, час вже і нам
долю писати сріблом по золоті.

Хоч заливаюся ще солов’єм,
важче живеться і пишеться важче...
Чуєш, ти, золотко пізнє моє? —
Сріблом по золоті, і не інакше.

Знати не знаю, хто так звелів —
хай українською, хай хоч івритом, —
наче останній гебрей на Землі,
мушу себе я договорити.

РІЗДВЯНИЙ РОМАНС
Євгенію Рейну, з любов’ю
Пливе в журбі непояснимій
поміж цеглової надсади
нічний кораблик незгасимий
із Олександрівського саду,
нічний ліхтарик нелюдимий,
що на троянду жовту схожий,
над німбами своїх любимих,
в ногах прохожих.

Пливе в журбі непояснимій
п’яниць, сомнамбул хор бджолиний.
Столиці сонної світлину
невесело зробив чужинець,
і, на Ординку увігнавшись,
таксі хворіє верхівцями,
ряди хоромів, обійнявшись,
стоять з мерцями.

Пливе в журбі непояснимій
співець столичний сумовитий,
біля крамнички з керосином
двірник сумує кругловидий,
пливе по вулиці публічній
коханець сивий і вродливий,
і шлюбний поїзд опівнічний
пливе в журбі непояснимій.

Пливе, де тьма замоскворецька,
пливе у горі самовито,
говірка тулиться єврейська
до жовтих сходів сумовитих,
і від кохання до журботи,
під Новий рік, в кінці суботи,
пливе гоноровита краля,
у власних згублена печалях.

Пливе в очах холодний вечір,
тремтять сніжинки на вагонах,
морозний вітер, зблідлий вітер
червоні обійме долоні,
і ллється мед вогнів на плечі,
і пахне солодко халвою;
нічний пиріг несе Святвечір
над головою.

Твій Новий рік по темно-синій
воді в нуртовищі міському
пливе в журбі непояснимій,
немов життя почнеться знову,
неначе будуть світло й слава,
і вдалий день, і вдосталь хліба,
немов життя хитнеться вправо,
хитнувшись вліво.

Моя печаль, і незбагненна туга,
Сумного дня моя сумна подруга,
Все, що сказати не зуміли ми,
Падіння наше -
З весни до зими
Сміливі дотики та непрожиті ласки -
Сторінки з непрочитаної казки,
Ті ночі, повні шалу і без снів
Котрих ніхто позбутись не хотів
Несповнені бажання, тихі мріїї
І одинока крапка безнадії...
Що було наше, вперше і востаннє
Складаю я до ніг Твоїх, kochanie...

Вітер вовком воліє вити,
ніч нуртує невинно нервом,
я втомився не вас любити,
прикидатися чорним стервом.

Я не хочу тримати руки,
під якими жовтіють рани,
не хвилюють мене Памуки,
не принаджують Тамерлани,

Шаленіє шаленства шалька.
На дуель! (Навіть це не можна...)
Я розбійницька гнівна лялька,
що на вас погляда тривожно.

Відпустіть же мене на волю
або дайте мій каламарчик!
Вже розідрано всі мозолі!
На добраніч!
Аревуарчик...

Дні вчорашні – не більше, не менше – листки календарні,
Відірвеш - і у вічність відправиться зношений день,
А зубами чіплятись за вчора безглуздо й примарно -
Те, що вчора було - загуло і повік не прийде.

Дні минулі, де слово і крок загубилися перші,
Не жалкуй, - не біда - відгуляли стократно своє.
А сьогоднішній день, як бездомний блукаючий вершник,
Не вертає назад, а секундно живе тим, що є.

Не тривожся дарма, обираючи в завтра дорогу
(Ти нічого насправді в житті не вирішуєш сам),
Обдурити ми можем себе, але тільки не Бога –
Всі бажання повз нього, якщо ця дорога не в храм.
_________________________________________________

Відірву цей листок, помолюся, затиснувши в жмені –
Чотирнадцяте. Вересень. Проситься в душу сльоза.
Хтось поїхав далеко, та все ж повернеться до мене?!
Може, років за п’ять я приклею листок цей назад...

Від кави болять суглоби
І трохи ламає руки.
Старий годинник спідлоба
Сканує найменші рухи.

Ці звуки, ця тиша й літо.
Відлуння забутих глюків.
Він вміє мене розізлити –
Старий годинник-падлюка.

Він вміє втовкмачити серцю
Свій темп і свою монотонність.
Мій спогад іще не стерся,
Ці стіни кам’яно-сонні

Так міцно тримають тіло
І смокчуть його засмагу.
У кави нутро застигло
На зіткненні крику і смаку.

І скоро на світ нахлине
Велика страшна посуха.
Останню гірку краплину
Досмоктує жирна муха.

Я увы, но не тот,
кто глазами поднимет рассвет.
Подыграв чуть весне
на последней струне
задетого нерва,
Улетит в память бабочкой
мой дождевой силуэт,
И закончит последний виток
эта жизнь - похоже на первый...

Улетая, упасть,
стать похожим на лунный цветок,
Чтобы выть на меня
было видно кому-то...
Вот перспектива -
Легче выдавить слезы,
чем слово - ведь в горле комок,
Легче локти кусать,
чем уж хлопая дверью,
уйти некрасиво.

Просыпается совесть
от страха, от боли, от грёз,
Отдавая при этом
всю страсть откровений
гневу и небу.
И растрачено время
на то, чтобы жить невсерьёз,
В неразгадано-лакомых
чёрточках - мыслей
пойманных ребус.

Этот мир как всегда -
состоит из того, что он есть,
Он умеет слагать
и разгадывать тайны
вечной Вселенной.
Как же хочется с жизнью
на крыльце у Бога присесть
И остаться дождём,
постоянно вскрывая
радостью вены.

13 Сентября 2007

Твій дивний мармуровий профіль.
Твій голос - баритон і м"ята...
Під ліжком - згублені пантофлі
І пачка з гумою зім"ята
Давно порожня... Ми - солдати,
Повержені на цьому ліжку...
Твій голос - перегіркла м"ята,
За ніч настояна в любистку...

Поодалік, в гігантськім незнанні
Про тебе я почув і про Кіклади,
Мов той, кого на взмор’ї піщанім
Дельфін рожевий у безодні надить.
Ти був сліпий, та спала ця завіса,
Бо небеса відкрив для тебе Дій,
І Панів рій співав для тебе з лісу,
Й Нептун шатро поставив на воді.
В безоднях трав є свіже проростання,
А в темряві – проміння золоті,
Опівночі брунькується світання
І зір потрійний є у сліпоті.
Ти тричі, як Діана, був видющий, –
Володарка глибин, висот і суші.

Осінь на порозі з поглядом в нікуди
Стукає у душу, проситься зайти.
(Літо за кордоном... Ліки від застуди...)
Може-то, впустити? Хай подасть води...

...На столі у вазі щастям хризантеми,
Зігріває кава, зварена з дощу,
Повернулась муза із віршем на тему:
„Я нікуди осінь вже не відпущу.”

Цегляні рядочки набувають змісту,
А з вітальні чути стукіт молотка...
Осінь в моїм ліжку загубила листя.
Знаєш, чоловіча в осені рука.

Ми віримо всім вам, а особливо тим
Хто мав нагоду в Раді щось зробити,
Податки зменшити, щоб в найми не ходити,
Чи дітям збудувати щось малим.
Не бар чи казіно… не тільки для розваг
Ми народилися і будем жити й жити.
Базарами як довго нам ходити,
Збираючись під чийсь непримусовий стяг?
Європа вся давно підтримує Китай,
Будує там заводи та дороги,
Ми ближче … та такої допомоги
Непотребує, бачимо, наш край!
Питання із питань - куди і з ким іти?
Пришліть їм ради бога окулістів,
А краще шліть до них економістів,
Щоб почали прибутки в нас рости,
Бо в них вже є усе… крім правди, як завжди,
Крім голосу твого, можливо золотого,
Не продавай за гривню їм святого,
З любов´ю Україну відроди!

меланхолійна забаганка -
осінь...
залишена навік коханка
голосить
дощем.

ненавиджу цю безпардонну
осінь
і меланхолію...
і щем
цього сезону
надто рваний.

ця осінь
ранить.

10.09.2007

Перламутровий схід
огорнув, як плащем,
мої плечі.
Зашарілось все
більше на обрії -
ранку предтеча.
Безталанних думок
невидюча
обмерла бездомність
Знагла, прихапцем,
конфідеційно
роздерла свідомість.

І нараз припинились
усі наздогадні
пасквілі.
Заясніла душа,
хоч слова вже
затерті й зацвілі,
Розпинають життя,
не спиняючись,
цілодобово
І до смерті,
опісля вертаючи,
просто - AB OVO.

— Холодно, мамцю, холодно...
Знов на сімох поділене
щастя моє сподіване...

— Холодно, доцю, холодно...

— Вранці над ліжком птах летів —
янголом, а чи воландом.
Листям дубовим пахло тут
і нетутешнім холодом!
Лізло у вікна листя те
разом з дощем і вереснем,
спалахом пізніх блискавок
над ялівцем та вересом.
В хаті недобудованій
ковдра під вітром дихала,
гнало цементну віхолу
раєм, уздовж роздовбаним.
Так мені, мамцю, холодно...
Знов на вітрах розіпнуто
долю мою незігнуту...

— Холодно, доню, холодно.
Скільки вже, як похована, —
й досі не звикну: холодно.

ворони розводять вогні на башті із вітру
гілки проростають крізь місяць, вростають у місяць
втонула у сутінках сонця єпископська митра
цей звихнутий світ вже ніколи не стане на місце

на сходах дощу ми ведемо підступні розмови
каміння пускає коріння у наші питання
дерева виходять на лови, виходять на лови
смертельним металом поблискує їхнє мовчання

ах, черви, і ми плазували між струнами літа
в кавернах між пальців богів ми ховались від зливи
та згодом прийшла повелителька сірого світла
і випила наші серця, як скривавлені сливи

тож нині – не наш уже клопіт багряні пожежі
і льону сувої, і сонця скуйовджені патли
хтось мусить підняти цей західний вітер на вежі
тому ми не гасимо свіч, не лягаємо спати

тому ми і смокчемо груди осінньої ночі
а мертві дерева нам пестять холодні коліна
зачувши смутні перегуки осіннього почту
каміння у наше мовчання пускає коріння

02:25
9.09.07

Телефони мовчать запроторені в дальні кишені
Ми з тобою ненавчені часто і наспіх дзвонити
Ми з тобою повзем ніби два мягкотілі тюлені
Із очима які прочитали таємні санскрити
Та не вміють завчити напамять однісінький номер
І не в змозі позбутися передосінньої втоми
Ми повзем - до оскоми у ластах
І мозолів на зубах...

Стихла часу збурена ріка,
Хоч пісок між пальці утікав
Я сиділа в кріслі у куті,
Поряд - двійко вугляних котів,
Розплітала ті старі вузли,
що химерним плетивом лягли…

…дівчинка неповних літ п'яти
Смішно мружить очі в об’єктив,
Пальці - нерозважливо до скла,
В темних пасмах мідь і шоколад.
Голову схилила трохи вбік,
Легковажна, і за мить - в журбі
Наче є сценічний хист, але
Далі - сотні непростих ролей.
Обирай сама, не помились -
Копійчáні оплески чи свист?..

Сумніви живуть іще в мені,
Промахи трагічні й незначні.
Скільки дивних стежок і доріг…
Я дивуюсь, як мій шлях проліг
через твій. Хвилини і слова -
знов у «ми» змінилась складова
у черговий - хай останній – раз:
Не порив, не помста і не гра…
Ти з’явився із липневих злив,
Мої думи вголос повторив,
Наче ми знайомі цілий вік…
Яскравíло срібло з-під повік,
Із зіниць так сяяла душа,
Сивий фатум аж тарó змішав…

8-09-2007

Ca va? - Merci, va bien!
І посмішка лукава.
Буденних мізансцен
Беспристрасна забава.
Зі смутком у душі,
Затягненої бантом,
Танцюєш на ножі
В сатинових пуантах.
Що сталося із тим,
Хто пахнув тиміамом?
І пилом золотим
Притрушено "te amo".
Змирилася невже?
Тугіше білий бант!
Лиш пам'ять збереже
Пусте "il vous aime tant..."

8.09.07

Легенька сукенка і блискучі чорні очі –
Що ще потрібно, аби відчути себе звабливою?
Зливою з лівою рукавичкою – праву десь посіяла…
Парасольку вирвав вітер і скинув з мосту
Так просто… Закінчилось літо
І тільки вересень, верес, айстри і яблука
Блукають містом, мозком, думками, руками…
Періщить дощ…
Таксі!

Тихий голос – густий, мов бурштин,
і глибокий, як сніг, –
Заколисував розум і повз у свідомість змією,
Він повторював мантру:
“О Анно, ти будеш моєю” –
Чорна сукня стече по колінах,
як хвиля,
до ніг.

…І півпогляд злітатиме віялом втомлених вій…
…І зітнуться мечі у двобої…
І стогін зметнеться
попід стелю. І ласо, як ласо,
постеля всміхнеться:
“Я клянусь Командором, Жуане,
що ти будеш мій”.


Аве Цезарю! Viva! Смішний переможець Victor!
І простелиться тіло, і тихо зросте трава…
На оголену шию сповзає моє боа…
Не пручайся, Жуане…
Це просто боа констріктор…