От і осінь прийшла. І одразу зробилося лячно
І старим горобцям і постійним клієнтам пивниць –
Доведеться тягти недешеву отруту коньячну,
Доведеться терпіти зухвале сусідство синиць.

От і осінь прийшла. Та хоч лусни, не видно каштанів –
Поховали по шафах. Хай клята подавиться міль!...
І куди не поглянеш – жіноцтво у пальтах і штанях.
Всіх підстриг коротенько осінній розважливий стиль.

От і осінь прийшла. Холодає в квартирах, вкладають
Поролонові смуги в щілини порепаних рам.
Хоч сідай за роман, позабувши, за що тебе лають:
Так прозоро на серці, прозоро-прозово думкам.

Годинник відвернула до стіни,
спілкуйся, любий друже, зі стіною.
Мені набридло говорить з тобою
про світ речей з моєї сторони:
про непомитий посуд на столі
і про мої запізнення додому,
про нерухомість – вічно нерухому
відносно диких обертів землі.
Ти поспішаєш, та ніде не ждуть
твоєї нескінченної розмови
про воду часу, де людина – човен,
а дні і ночі в майбуття гребуть,
немов раби, прилиплі до весла.
Круїз життя без бажаних зупинок,
бо підганяє течію годинник.
Ось день – велика стрілка, ніч – мала...

Відвернений, утомлений хрипиш,
жаліючись стіні на мої вчинки.
Не дочекаюсь тиші та зупинки,
бо я помру, коли ти замовчиш.

Осінній звукопис осіннього парку.
Остиглого неба слов’янська нудьга.
І сиплються, сиплються вигаслі скарги
Насумрених кленів, і тане снага
Останніх надій та неприйнятих свідчень.
І вабить знічев’я принесена вість
Про лагоду зим та подоланий відчай –
Не тут, не сьогодні, а десь і колись...
А тут, а сьогодні – ні свята, ні тризни.
Сльота, ні душі на розтоках алей.
Сирої кори гіркувата трутизна,
Бентежить, скрадається, млоїть. Ачей,
Спізнаєш, нарешті, як легко і звично
Померлих та “сущих” ховаючи слід,
Та сама, всевладна, невтомна, одвічна
Розгониста хвиля вигойдує світ.

Farewell, ye dungeons dark and strong,
The wretch's destinie!
M'Pherson's time will not be long
On yonder gallows-tree.

Chorus.-Sae rantingly, sae wantonly,
Sae dauntingly gaed he;
He play'd a spring, and danc'd it round,
Below the gallows-tree.

O, what is death but parting breath?
On many a bloody plain
I've dared his face, and in this place
I scorn him yet again!
Sae rantingly, &c.

Untie these bands from off my hands,
And bring me to my sword;
And there's no a man in all Scotland
But I'll brave him at a word.
Sae rantingly, &c.

I've liv'd a life of sturt and strife;
I die by treacherie:
It burns my heart I must depart,
And not avenged be.
Sae rantingly, &c.

Now farewell light, thou sunshine bright,
And all beneath the sky!
May coward shame distain his name,
The wretch that dares not die!
Sae rantingly, &c.

Тихі кроки по теплій воді.
Море пахне і дихає хвилями.
Я прийшла із сталевих садів.
Там дороги вимірюють милями...

Там туманно-в’язка чужина,
дощовими нитками пронизана.
П’яно котяться краплі вина.
Обмін досвідом... відчаєм...кризами.

Кожен сам...Одинокий, мов пес,
в лабіринтах клонованих вічностей.
То такий надтехнічний прогрес –
бути майстром сучасних надмірностей.

Скоро сонце зійде. І тоді
повернуся у місто безлике. Є
дивна сила у теплій воді...
Море пахне... і дихає... дихає...

Розкажи мені казку, в якої немає кінця -
Що нам в цьому краю, де панують німі та незрячі,
Де землею і небом блукають ватаги чортячі
І з неправдою кривда одвіку ідуть до вінця...

Розкажи мені казку про осінь холодних ночей,
Про загублену в часі і просторі Обітованну -
Ще ніким і николи у світі нечуту й незнану,
Нарожденну тривогою наших думок і очей.

Розкажи мені казку, зведи мене на манівці -
Я поплачу собі, помолюся на дальню дорогу,
На якій скільки йтиму - не стріну ні чорта, ні Бога,
Тільки вірші летітимуть, мов опівнічні гінці...

Поміж уламків далі стежкою угору
і підземелля враз усім збивало з тями:
провалля, острахи, пожовклі струпи глини,
скель ієрогліфи, смолисті спини лісу,
що підіймались потопельниками з мли.
Мандрівнику здалося, що і слід путі

від урви, де дрібніють, в сон впадають душі,
до піль земних згубився. Музика лише
росла у ньому - Міць, яка і над Аїдом,
і жаром Нілу, і гіперборейців льодом,
Найперша і Нізвідки, - що не поневолиш,
в якій лише і зміст, і все в чиїй потузі, -

вступала в тишу і була у ній тим більша,
чим обеззвучувалася посеред груди
пітьми, де Хронос почивав од руйнування.
Вона пророчила: верне йому кохану
із темряви дзеркал, і вільну від отрути,
у тіло вбрану… Він оддасть натомість інше:

усіх не роджених співців… Сторожкі кроки
ввижались вдалині. Холодний піт утерши
з обличчя, жертвує Сапфо він і Терпандром,
аби звестись могла вона над смерті одром.
Безбарвні кучері, ланіти, ніжні перси…
Якщо опали м’язи клаптями, як лахи,

з костей, чи усмішка зосталася? Як знати?
Жага, яка сюди вела, зве обернутись.
Така ж вона чи ні? Згадає? Схоче знову
відчути пристрасті вагу, його уміння,
їх майбуття?! - А ні, тоді лише існують
Фракійські ночі, їхні флейти і менади.

І обернувся він. І світ перемінився.
Ландшафт розвіявся. Знялися крики кволі
сутяг приморських, Євр ударив схил здичілий,
що вигнувся струною хвилі в такт. І скелі
закінчилися. Далі тільки зорі стріли
за мить століть вже іншого співця, що бачив Гадес.

Быть может, я тебе не нужен,
Ночь; из пучины мировой,
Как раковина без жемчужин,
Я выброшен на берег твой.

Ты равнодушно волны пенишь
И несговорчиво поешь,
Но ты полюбишь, ты оценишь
Ненужной раковины ложь.

Ты на песок с ней рядом ляжешь,
Оденешь ризою своей,
Ты неразрывно с нею свяжешь
Огромный колокол зыбей,

И хрупкой раковины стены,
Как нежилого сердца дом,
Наполнишь шепотами пены,
Туманом, ветром и дождем...

1911

Сусальным золотом горят
В лесах рождественские елки,
В кустах игрушечные волки
Глазами страшными глядят.

О, вещая моя печаль,
О, тихая моя свобода
И неживого небосвода
Всегда смеющийся хрусталь!

1908

Среди лесов, унылых и заброшенных,
Пусть остается хлеб в полях нескошенным!
Мы ждем гостей незваных и непрошенных,
Мы ждем гостей!

Пускай гниют колосья перезрелые!
Они придут на нивы пожелтелые,
И не сносить вам, честные и смелые,
Своих голов!

Они растопчут нивы золотистые,
Они разроют кладбище тенистое,
Потом развяжет их уста нечистые
Кровавый хмель!

Они ворвутся в избы почернелые,
Зажгут пожар — хмельные, озверелые...
Не остановят их седины старца белые,
Ни детский плач!

Среди лесов, унылых и заброшенных,
Мы оставляем хлеб в полях нескошенным.
Мы ждем гостей незваных и непрошенных,
Своих детей!
1906

Ти яблуко самотності розріж
на зустрічі – просочені шматочки.
Не говори. А пережовуй мовчки
мій переспілий біль.
Гіркий?
Та ні ж.
То просто яблуко червиве.
Їж.
Чи то в тобі черв’як?

Жуєш-жуєш – оскому не зженеш
і цідиш сік, як і слова, крізь зуби.
Скажи відверто: яблука не любиш?
а чи мене?

Я не збагну ніяк.

Вони лізуть на світло -
гнізда, шнури, мерехтіння stand by,
просто так - стрічка новин
має постійно прокручуватись у правій скроні,
без цього усе уповільнено на низьких тонах
фоновим шумом і чеканням
упирається в Your Inbox contains no unread mail.
Це коли нудно спати,
а ранковий ентузіазм згасає одразу тоді,
як скидаєш халат і натягаєш свіжу білизну.
Відсутність бажань і шипіння,
крізь яке уже не розчути
ні музики сфер, ні дзижчання джмеля,
ні монологів маленьких дітей,
приводять до кавового автомату.
Він навіть не побажає щасливого дня,
виплюнувши гіркий еспресо без цукру.
А натиснути було макьято -
і раптом опинитись у парку на лавці,
чи мокко - і шепнути "я люблю тебе"
у слухавку вуличного таксофона.
Та ні.
Еспресо без цукру і
Your Inbox contains no unread mail.
Фіксувати найменший порух
внутрішньої флори та фауни на поляроїд,
приклеювати цупкі знимки на стрічку скотчу
і прокручувати їх у правій скроні
швидше швидше швидше
Тоді "я хочу жити" звучить переконливіше.
Ніби трохи наближаєшся
до тієї фігури на календарику:
балерун Малахов стоїть на зимовому пляжі
у позі ластівки,
чорна пляма пальта,
і обличчя повернуте у бік моря.
Я вже кілька днів поглядаю на той календарик.
Я не приклеюю його до скотчевої стрічки.
Може, тому My Inbox contains no unread mail.

Від мами лист. Підсліпувато
Сповзають букви й буквенята:
Все про погоду, огляд цін,
За тиждень низочка новин
З життя котів, сестер, сусідок,
З часів минулих – спогад-свідок,
Поради мудрі і прості,
Аби підтримати в путі,
Усім найкращі побажання,
На скору зустріч сподівання…
З перервою на день, на два
З'являються нові слова:
Злягла недужа, але встала,
Зібрала сили й дописала.
Миттєва слабкість аж до сліз,
Та вслід – бадьорий оптимізм.
За тими щирими листами –
Самотнє існування мами,
Яке по крихтам, щохвилинно,
Старенька поділяє з сином.

Я пожовклим листком опущуся тривозі на плечі.
У осінній ріці розіллюся краплинами сліз.
Світ відмовив мені в ницій втечі.
Вітер крила, на жаль, не приніс.

Розтривоженим мороком душу шкребе невідомість.
Під багряним дощем замаскований жевріє біль.
Вкрався смуток у хвору свідомість.
Знов на рану розсипали сіль.

Вже до краю наситилась димом нещирих ілюзій.
У осінньому блюзі надії рятунку нема.
Пробі, в чорній я борсаюсь смузі,
Як пожовклий листочок, сама.
6.10.01

***
...це всього лише ніч...це всього лише стримана ніч
без лимонних зірок і нанизаних вогників свята...
я не бачу облич...я сьогодні не бачу облич,
тільки тіні снігів і розкидані клаптики вати...
це всього лише ніч...і до ранку вже відстань стопи...
як то, втрачений мій, зустрічати світанок на волі?
так буває в житті, що коротке звичайне „прости”
не доходить до вуст, а лишається грудкою в горлі...

***
...це всього лише ніч...це всього лише ніч з десяти
чи, можливо, зі ста одинакових проміжків часу...
я раніше не знав, я не знав, що в короткому „ти”
обертається світ...що там світ? дві планети відразу.
це всього лише ніч...сподіваюся, тугу присплю...
розглядаю різьбу на старій, мов печаль, табакерці...
так буває в житті, що одне доленосне „люблю”
не доходить до вуст, а лишається шпилькою в серці.

Я загубився в чорному лісі,
Поміж деревами і світляками.
А ліс – у чорнім,
А ліс – без листя,

А в небі місяць – мов чорний камінь...
В чорній траві котиться камінь.
В чорній траві череп білів...

І затуляю обличчя руками:
- Аве, Марія!
Аве, Марія!
Аве, Марієчко, - понад містами,
І понад мертвими, і над живими.
Вже й понад нами, уже й понад нами
Летять чорнопері страшні серафими.
Небо палає...
Небо – як пустка.
Попіл на варті заступить горіння...
Вмерти б, - а хто нам гріхи відпустить?
Аве, Маріє...
Всі прийдемо в загробні долини,
В чорні ліси самогубств на руїні...
Хто там співає – „Аве, Реґіна”?
Аве, Маріє...
Ніч проминає – день зазоріє,
Сонце всміхається звіру і птаху.
О, донеси і від мене, Маріє
Пригорщу праху,
Пригорщу праху:
Мертві
нікого
повік не засудять, -
ні ката в туніці, ні в тозі жерця...

Тільки в печах крематорію
люди
співають
хапаючись за серця...

* * *
Тужливий прадiд мiй,
Нескорений спiвець,
Буває так, вiзьму
Я твiй Кобзар у руки
I по землi iду
З тобою, навпростець,
I знов твої переживаю муки,
Немов свої...

Учитель дорогий,
Я бачу на зорi,
Як в море-океан
Моя земля втопає.
Гадаєш, то - вода?
Нi, сльози матерiв -
Солонi та гiркi,
Ти куштував, ти знаєш,
Якi гiркi...

Спитаєш ти, чому
I досi стiльки слiз?
Це тому, що твої
Не справилися мрiї.

Вже гасне день новий,
А що вiн нам принiс?
Мiж пальцями спливли
Блакитнiї надiї,
Мов та вода...

З єдиного – поділений на двох.
Застиглий на якомусь з гобеленів.
Розтерзаний на клаптики тривог.
Порізаний, як аркуші і вени.

Комусь колись за щось не доплатив.
Згубив квиток на той щасливий потяг.
Коли всі дні складаються зі злив,
чи варто надворі сушити одяг?

Мій світ, як ти – мінливий до межі.
І час біжить без відліку у серці.
Чомусь у тій постійній мережі
твій образ дивовижним чином стерся.

Питання – вчасні. Відповіді – теж.
Ніхто нікого більше не турбує.
Якщо ти завтра вранці упадеш –
то я, напевне, цього не відчую.

26 верес.”04

любові зорі і сонця
цілунки рук і ніжність тіла
від перших слів і до кінця
відлуння пристрасті як стріли
летить крізь грози і дощі
щоб впасти сумнівам під ноги
спочине місяць на плечі
розсипле сяйво на пороги
котрі давно на самоті
чекають кроків як осанни
і кроки тихі
саме ті
почує ніч
так бездоганно
думки ламають призми снів
ведуть із відстанями битву
я відчуваю ясність слів
котрі
сплітаються
в молитву

“Візьми її в політ,
У Всесвіт
Оцьому світу навпаки...”
Ingvar Olaffson

Сьогодні небо з кришталю.
Весна чомусь занадто рання...
Це дар мені чи покарання
за те, що так Його люблю,
аж терпнуть руки і вуста,
земля з-під ніг кудись тікає...
По шибках ніч п’янка стікає,
безмежно темна і густа....
А білих птах Його тепла
мене підносить над Землею...
Чекаю дотику єлею
крізь ті високі стіни скла,
щоб день на повну силу дихав,
цілунки пестили плече,
щоб те, що в грудях так пече
не покидало душу...

...ТИХО...

Ні слова більше... Окрім снів
іще залишились видіння
і світлих граней мерехтіння...
...Я б так хотіла, щоб зумів
Він заподіяні розлуки
віддати часу крізь роки, –
й любити так, щоб згасли муки.
Оцьому світу навпаки.

Наскільки б не наблизився до мене —
не станеш ближче... Я — каріатида:
русалка, галатея, мельпомена,
чи та, з веслом, радянська сиротина
з обшарпаного сірого пілона
покинутого мешканцем маєтку.
Ти так їх полюбляєш — цю холодну,
помпезну алебастрову віньєтку
крихкого ненадійного притулку...
На тебе я чекала два століття.
Ріка років, що плинула провулком,
античний мармур терла на лахміття.

З’явивсь.
Вищали чорні об’єктиви.
То ракурси міняючи, то відстань —
як він ламав набридлі перспективи,
у променях прожекторного світла!
І ніч буяла пристрастями квітня...

І все ж пішов...
...А я стою, камінна...
Асфальт вологий зблискує червоним,
і небо, розфарбоване карміном,
змивається водою дощовою.
І громом бутафорським, куцим, ницим —
метро гуркоче посеред кварталу...

За що мене безжальний будівничий
лишив часу і місту на поталу?

Був перший гріх – жага пізнання.
Сміливий крок назустріч змію
І перше пристрасне кохання –
То наслідки, я розумію.

Що їй від мужа? Сильні руки,
Щоб огортали в час гарячий;
За це їй будуть біль і муки,
Наплачеться. І все пробачить.

Стерпівши сором і обмови,
Взяла за руку чоловіка,
Приміряла йому обнови
І повела у світ великий.

Там разом збудували хату.
Варила, ткала, сповивала…
І у часи матріархату
Усім по праву керувала.

Воно і зараз так. Усюди
Її рука, порада, сила.
В усьому винна, – кажуть люди.
Усе на ній. Тому й згрішила.
24.09.2006

С. Ушакову

Призупинись в осіннім герці,
бо кожен день — наш день останній:
вже вересень чілійським перцем
горить в палаючій гортані...
Міцний букет осінніх спецій,
парфуми пряні та зникомі,
і твій, з палаючих монтбрецій,
букет горить на підвіконні.

Скажи, що жевріє у слові:
вогонь цей — світло чи загроза?
Ще мить, і захлинеться проза
В потоці світлої любові...
Ти ж розумієш, ненадовго:
таке надовго не буває.
Поки бринить старенька домра,
і музику видобуває
із неї осінь-підмайстриня, —
призупинись, і ти почуєш
це бурмотіння, ці пачулі,
цей шурхіт шат з важкої скрині...
.................................................
Летять десанти легкокрилі,
риплять возів незримих осі...
В цю пору гриму та плюмажу
що всі бажання наші важать?
у місті — Осінь!..

Мені нестерпно від тривоги.
Мені незатишно від слів.
Світанок падає під ноги
нічних містичних королів.

У світі дивних відображень
Твоєї постаті нема.
Нема п’янких весняних вражень,
хоча надворі – не зима.

Все навпаки. Нема віддачі
у почуттях і у думках.
Сміються всі. Лиш небо плаче
з маленьким світом на руках.

4 квіт.”04

Замало днів, ночей замало,
щоб розділити час на двох.
Вже скільки мрій життя ламало
об гострі обрії тривог;
і скільки снів порожніх снилось,
ні світла в них, ні кольорів...

Прозоре небо розстелилось
в підніжжі білої зорі.
Світанок хмарам очі виїв
і зупинив нічний політ.
...Ти повертаєшся в свій Київ.
А я – у свій колишній світ.

Переклад
Венцлова Томас

Не впевнений, бУло життям це чи ні.
Чи маренням снило над морем мені...
Та від узбережжя вузького пасмом
посипана сріблом поверхня води -
південного сонця гарячі сліди.
Човен, підпираючись довгим веслом,
канал розриває тупим лемешем
і берег під міст підкладає плече.
Від гнутих мостів - до крапчастих дахів
це місто - достиглий, розколотий плід
під оком небес на забрудненім склі,
лиш тиша облизує дошки бортів.

Неквапно повзе наполеглива тінь,
долає затоку, бароковість стін,
полотна синіють на них навскоси,
по цеглі червоній лишайник поріс.
ФарбІв потемніння,розпливчастість рис.
І Гварді прошили вітрами часи.
Calli;campi;campelli.Вже почорнів
в камінні застиглий історії спів.
Від пензля лагуни волого блищить
лице аркатури.Зір Кліо в пітьмі
прогледіла обриси стін кам"яні.
І погляд у неба із інших століть.

Цим стінам - загроза в прийдешній імлі -
намула, припливи, тяжіння землі,
бо місто, як човен із діркою в дні.
І паща морська - негодований змій,
ковтає у черево мирних стихій,
скорочує вічність у роки і дні.

У просторі й часі, мов річкою в брід
бреде по коліна, лиш піниться слід.
Фасад мармуровий? Морський гобелен?
Від піни - машинні мастила і гниль.
А там, на долоні у височини
пливе білогриво задуманий лев.

З ним книга життя, наймудріша із книг,
наповнений жалем до мертвих й живих,
бо присуд відкритий йому, а не нам
по волі Творця. І миттєвостей біг,
і ангел святий, і земний трилобіт,
фронтону поколота раковина -
підвладні Його і рукам і словам.
Ще острів, де кості покрила трава
в чеканні ще ненаступаючого
Господнього ранку. Мереживо стін
шматує сіроко в густій спекоті,
маскує лице (хоч нема вже його),

затьмарює полиск луски куполів,
зеленить на флюгерах мідну червлінь.
І місто спливає в первісність глибин,
в слизотність потвор у беззвучності вод,
де скатів,асцидій кружля хоровод,
де очі скляні у байдужих рибин.
У склянці вино з надвечір"ям навпіл.
По той бік майдану в безодні сліпій
суворістю дихає пан монохром.
але у пітьмі півзакритих повік
собор многогранністю пам'ять просік,
як скриня з приданим, весільним добром.

Склепінь коливання - б'є дужий метал,
здавалось вже часу не здужить мета,
долоня в долоні,під шкірою м"яз,
аортою стогін , плямисто в очах,
потами зпливає намисто з плеча...
...Та вже переможені болі і час.

Небо
_______самотньо-
________________синє.
В нього
________нема
_______________ нікого.
Роси
_______дощу
______________німого
падають
________по
______________краплині.
Плачу
________Тобі
______________піснями,
поглядом
__________біль
_______________ковтаю,
в душу
________сльозу
_______________вертаю –
ту, що
________немов
_______________вогнями
палить
________ мене
_______________ і гине,
гасне
________сама
________________від себе.
Скоро
_______душа
_______________полине
в синьо-
______ самотнє
________________небо.
Вітру
______позичить
________________тугу
і
______не прийде
_______________забрати
Буде
______всю ніч
______________вмирати,
щоб
_____народитись
_______________вдруге.

14 трав.”2000

Ти йдеш на Світло. І вода
бере останні краплі болю.
Ти врешті став самим собою,
коли всі сумніви віддав...

Ти бачиш день завжди новим.
Ти любиш ніч без призми лампи.
Тобі чужими стали штампи,
шаблони слів, сигарний дим...

Ти йдеш на Світло. У вогні –
роки, прожиті під копірку...
В Твоїх долонях – сонна зірка.
І перший промінь – у вікні...

це вже колись було
знову замкнулось коло
спрага моїх безсонь
топить рожевий лід
вабить м’яке тепло
зараз або ніколи
в ніжність Твоїх долонь
я опускаю світ
стукає в скроні час
дивно біліють стіни
я віддаю три дні
щоб залишити мить
надто чуттєвий джаз
все відтоді незмінне
і на одній струні
знову душа щемить

2 лист”03

Мене ненавидиш? Прости.
Я виросла з твоїх обіймів.
Ти дивно прагнеш висоти.
Якось так низько...божевільно...
Я знаю, навіть без прикмет,
твоє життя – моя неволя.
Немає зоряних карет.
Є гарбузи посеред поля.
А в них, звичайно, пацюки.
...Летить за вітром капелюшок.
Я досі вірю у казки,
а не в приватних попелюшок.

Тінь. Надвечір'я. Вітер. Пісок.
Хвилини, як балерини -
Танцюють в промінні буденних "але"
Експозиції журавлині.

Вагома розмова про справжню любов,
Допитливі скиглять верби.
Згадав - запитав - усміхнувся - пішов.
Годинник на ратуші твердне.

За межами міста малюють дощі
Пейзажі свої - невгамовані.
Тінь. Надвечір'я. Хвилини. Слова -
Тапер уже неримовані.

Не сумуй. Не треба.
Доля знає міру.
Так повинно бути,
так усе приймай.
Вкрала ніч півнеба,
і в шматину сіру
встигла загорнути
мій маленький рай.
День новий прилине
на блакитних конях,
вихлюпне на трасу
сонячну росу.
Потримай хвилину
небо у долонях,
поки ще пегаси
промені пасуть;
поки ще розлука
від кохання п’яна,
і не тямить зовсім,
що вона сама.
Не хапай за руки...
Там, за океаном,
дуже довга осінь
і така ж зима...

Догорав камін, напливала тінь,
Промовляли подихи і руки…
Душі піднялись в темну височінь
І страждали від німої муки.

Двоє за столом...Біль їх розділив,
Бо несила бути так далеко!
Поклику магніт їхні пальці сплів,
Пульс зірвався й перейшов на клекіт.

Губи – спраглий жар, очі – як слова.
…Впав він перед нею на коліна,
Линула вона – ближче не бува,
Тільки й є, що злитись воєдино.

Догорів камін, прокидався день.
Спали двоє, всміхнені, як діти.
Засвітився світ Піснею Пісень,
У якій любити – значить жити.
06.09.2006

Моїм осіннім друзям

Іди-іди дощику,
Зварю тобі борщику.
(нічиє)

1
Дегустатором смаку неба,
Я знімаю із хмар вершки –
Вгамувати в собі потребу
На калюжі і бульбашки,
На прив’ялі листочки клена,
На тепло , на спориш в руці,
На зітхання, іще зелене,
І на сонячні пухирці.

2
Здіймаються люди з насиджених місць,
Злітають до неба й шикуються клином.
І спрагле натхнення пустих передмість
За ними сумними воронами лине.
До сходу прозріння спиняється час,
Графітове небо – неначе засклили.
Із нього назад дочекатися нас
У вересня з жовтнем не вистачить сили.
Сумною хазяйкою осінь іде,
Ховає під листям полишені речі –
Під пломби каштанів, римує і жде –
А може повернуться люди лелечі.

3
Неголений вітер коловся дощем –
Обійми-цілунки.
А я пакував листопадовий щем
У спогади-клунки.
Затим складував у твоєму дворі,
Розмитім сльозами,
Щоб день залишився нейроном в корі –
Знервованим самим.

4
Осінь забризкала вохрою очі.
Сонечко вже не пече.
Ще не схололе кохання дівоче
Хоче любитися ще.
Теплий пилок золотого проміння
Ріже мене навскоси.
Це не бажання, не голод, не вміння,
Не насолода краси.
Це роззолочене бабине літо
Серце в долонях трима,
Доки від нас не залишиться й сліду,
Щоб не шукала зима.


II

1
Олов’яні солдати риють
Для причетних до слів траншеї,
Доки небо мене не вкриє –
Щоб зігрівся нарешті вже я.
Як зігріюсь, піду в солдати –
Захищати минулий серпень:
Не за тим, щоб життя віддати,
А за тим, щоб від слів не вмерти.

2
Перша надія й надія остання
Разом шукають мене.
В Вінниці вересня – жовте повстання,
Що до зими не мине.
На барикадах достигли набої,
Газами осені – дим,
Місто рідіє й здається без бою:
Серпень помер молодим.

3
Gasenwagen Осені
Їздить мертвим містом.

Ми виходим босими,
Місим жовте тісто.

Поминаєм квітні,
Серпнями вагітні.

Нас пристрелять в грудні
Поліцаї-будні.

Вихід 1

цей світ і несвіт світу несвіт цей…
а може й за межею світу
десь там де смак не затуляє квіти
душа не потребує панацей…

ти вийдеш не розколюючи дух
на вищий і низький – по заповіту
де Вулицею Вулиць оповите
спить Місто Міст – і спробуєш на слух
музичну фразу теплої молитви


Вихід 2

це час трагедій як завжди невчасно
незгасний сум недоболілий щем
куди тобі збиратися – натще
бездомне серце що не встигло вкрасти
мене у тебе – наче ти в мені
той сон що не збувається до скону
наздоганяння втечі… в перегонах
відгомони історії в зерні
твого скупого погляду в мій спокій
всередину знеболену в імлі
і я мовчу тамуючи глибокий
таємний всесвіт мушлі на стерні

1
комп’ютерні мережі мертва кров
живих мерців залюблених у простір
між “вір”-“туа” – банальний сховок-острів
для штучних почуттів і штучних мов
і де тепер подіти свій живіт
антонім смерти противагу згуби
хтось любить мертвих хтось минуле любить
зневаживши майбутній переліт
до вирію спекотного бажання
живого тіла що його безжально
твій сумнів точить в інтернеті літ

2
а я любила сонце і весну
своє кохання і твоє бажання
позбутися страхіть у тім безжальнім
житті – крізь непролазні хащі сну
а ти любив весну сонцеворот
моїх очей незвідані глибини
любив життя – вершини і низини
і загадки на кшталт to be or not…
і разом – у мереживі віків
вишукували приклади і зваби
хтось любить правду когось тиша вабить
а нас поглинув літ від навпаки

              гармонія
              розпадається на гамори…

ці гамори в тобі як гайморит
постій-но вгомонися душе
яка тебе пустеля сушить
який тривожить колорит

то проби голосу на слух
то смакування чистих звуків…
та де там – ріжеш ковбасу
і краєш хліб і раниш руки

і серце крається і шмат
ковтаєш солі
і споживаєш свіжий мат
і дивишся як брата брат
спустошує поволі

гармонія… де верх де низ
не вирахуєш і не зважиш
ще вчора гілка завтра хмиз
пробіл міжслівний нуль дефіс
помилуй друже зглянься враже…

Місто. Площі.
Вікна. Вежі.
Осінь. Листя
у пожежі.
Ностальгія.
Відчай. (Знову).
Три хвилини
на розмову.
Кожна думка –
за вітрами.
Місто. Площі.
Вежі. Храми.
Світле небо.
Є надія.
Місто. Спокій.
Літургія...

6 жовт.” 02

Вечір. Самотність.
Думка. Надія.
Спомини. Юність.
Відданість. Мрія.

Ночі. Страждання.
Сон. Рандеву.
Зустріч. Кохання.
Пристрасть. Живу.

Ранок. Світає.
Одна. Неспроста.
Чекаю. Кохаю.
Біль. Пустота.

Лип юрміння на осонні влитих в камінь
вод поквапливо-подібних Тибру - пряних,
наче “Гілбевс”, що, з двома бороданями
в літа сутіні, стаканів дзвоні димнім,
п’ю, мов знаю і оцих, як і батьків їх.

Що ж, минають покоління. В диктофоні -
шерхи плівки, стук, і дивно, що нових їх
те саме, що і мене колись, займає -
сенс який у мук і жалю, переймає -
чи мистецтво зберігає дух законів.

Я таким був, як вони, і так, аж поки
дивну долю не пізнав - не кращу інших,
не дізнався - не зникає зло ніколи,
та почасти сліпоту долають роки,
і що менше значать снива, аніж вірші.

Прокидаюсь на зорі усе частіше,
і без остраху близькі вчуваю миті,
що несуть у юні племена доволі -
хліб і сіль, словник, руїни, небом вкриті,
а мені нічого більше, окрім Волі.


2006

Клен ты мой опавший, клен заледенелый,
Что стоишь нагнувшись под метелью белой?

Или что увидел? Или что услышал?
Словно за деревню погулять ты вышел.

И, как пьяный сторож, выйдя на дорогу,
Утонул в сугробе, приморозил ногу.

Ах, и сам я нынче чтой-то стал нестойкий,
Не дойду до дома с дружеской попойки.

Там вон встретил вербу, там сосну приметил,
Распевал им песни под метель о лете.

Сам себе казался я таким же кленом,
Только не опавшим, а вовсю зеленым.

И, утратив скромность, одуревши в доску,
Как жену чужую, обнимал березку.

28 ноября 1925

Liepų šurmuly, prieš akmens krantinę,
ties skubria srove, panašia į Tibrą,
su jaunais barzdočiais gurkšnoju “Gilbey’s”.
Sutema, stiklų skambesys ir dūmai.
Nepažįstu jų. Pažinau jų tėvus.

Ką gi, kartos keičiasi. Diktofonas
šlama ir užsikerta. Pašnekovams
rūpi lygiai tas, kas ir man kadaise:
ar kančia ir gailestis turi prasmę
ir ar menas tvers, jei nebus taisyklių.

Aš buvau kaip jie, kol patyriau keistą,
už kitas tikrai ne geresnę lemtį,
ir žinau, jog blogis nežūva niekad,
               bet aklybę galima prasklaidyti,
ir eilės vertos daugiau nei sapnas.

Vasarą dažnai nubundu prieš aušrą
ir be baimės juntu, kad artėja laikas,
kai naujoms gentims pasiliks žodynas,
debesis, griuvėsiai, druska ir duona,
o man jau nieko, išskyrus laisvę.

Ти – є. Ти – поряд. Ти – Любов.
Я довгий час Тебе хотіла.
...Сьогодні дощ так тихо йшов...
Проходив думкою. І тілом.

Він забирав мої страхи,
він закрадався під одежу,
він розмивав оті шляхи,
яким я більше не належу.

І кожен дотик – як луна.
І кожна крапля – як причастя.
Я заплатила вже сповна
за те, щоб мати власне щастя;

за те, щоб Ти мене вберіг
від давніх спогадів і втоми.
А я – на схрещенні доріг –
хоча б на мить забула, хто ми...

картонний голуб стартував невпевнено
з косих лінійок крилами графітними
тюльпани з пластиліновими стеблами
ростуть і хочуть довго-довго квітнути
якщо є файл то тільки не зітри
якщо шедевр то тільки в ем-пе-три
якщо любов то тільки поза темою
якщо троянди то вершково-кремові
якщо ніяк то нащо ж ти горів
і креслив шрами вздовж календарів
і знав що сни відкладені на потім
за рік з волосожара зроблять попіл

Я сьогодні не один --
Адамо і лезо свічки.
Розмальовує камін
по стіні
розморожені пісні --
візерунки потойбіччя,
бризки полум"я з полін
на вікні.

А за ним шепоче сніг
в унісон із Сальваторе,
як колись він вперше ліг
на плече ,
і залишив тихий щем.
Лиш мелодія повтором
по щоках забутих слів
потече.

Риски-зморшки від років
на обличчі у гітари...
Від вогню беззвучний спів --
полиск струн.
Ноти - діти по листу ,
над еспрессо цівка пари...
Сірим попелом дотлів
тихий сум.

Быть поэтом - это значит то же,
Если правды жизни не нарушить,
Рубцевать себя по нежной коже,
Кровью чувств ласкать чужие души.

Быть поэтом - значит петь раздолье,
Чтобы было для тебя известней.
Соловей поет - ему не больно,
У него одна и та же песня.

Канарейка с голоса чужого -
Жалкая, смешная побрякушка.
Миру нужно песенное слово
Петь по-свойски, даже как лягушка.

Магомет перехитрил в коране,
Запрещая крепкие напитки,
Потому поэт не перестанет
Пить вино, когда идет на пытки.

И когда поэт идет к любимой,
А любимая с другим лежит на ложе,
Благою живительной хранимый,
Он ей в сердце не запустит ножик.

Но, горя ревнивою отвагой,
Будет вслух насвистывать до дома:
"Ну и что ж, помру себе бродягой,
На земле и это нам знакомо".

Август 1925

ЛЬВІВСЬКА НОСТАЛЬГІЯ
(автобіографічна балада)

Присвячую
Степанові Зіновійовичу
та Олені Тимофіївні Ткаченкам



Львів,
Львів,
Лемберг.
Зойк…
Спів…
Лемент…

Хвилею давнього дива картини
Спогадів – спалах неначе… Дитина
мчить босоніж до знайомої брами.
Усмішка. Коси віночком у мами.
З темряви линуть кроки зненацька:
Галицький ринок, рідна Пекарська…

Львів.
Львів.
Лемберг.
Сміх.
Спів.
Шепіт.

…Спомин спадає росою в траву…
…Дідові вдячний за те, що живу.
Діду Стефану й бабуні Олені
Шана й уклони мої незліченні.

Львів.
Львів.
Львів.
Без тебе б
на світі не жив…

Першою книгою у малюка
Став-посміхнувсь «Лис Микита» Франка.
Диво-сатира! Мудре між див.
Діду подяка – читати навчив:
«…Надійшла весна прекрасна,
Многоцвітна, тепла ясна,
Як дівчина у вінку.
Ожили лани, діброви,
Повно гомону, розмови
І пісень в чагарнику…»

Львів.
Львів.
Львів.
Стрийський
парк
розцвів!

Віялом сірим криця-бруківка
Після дощу, наче в хаті долівка,
В ранішнім сонці блищить бездоганно,
Вмита-підметена тіткою Ганною
Завжди охайною: – Доню, мерщій!
Вшістко роби, як було «за Польщі»!

Львів.
Львів.
Лемберг.
Сивих
снів
берег!

Цвинтар Личаківський. Мур. «Каменяр».
Слово – вкарбований в мармурі жар!

******************************************

Подумки далі пішов. Сумно, тихо…
…В готиці пам’ять скалічена диха…
…Дідові, дядькові низький уклін…
…Трохи ліворуч. Айстри… Полин…
Той, хто в гробовцеві, ніц не лукавить –
Прізвище стерлось, напис на пам’ять:

«Где не обманываютъ народъ,
там нет крамольныхъ мыслей»

Все лаконічно, все зрозуміло –
Наче вогненною голкою в тіло…
З цвинтаря вийшов, глянув довкола,
Спало на думці – ВІЧНА крамола!


Львов,
Львов,
Львов…
Зрада.
Стогін.
Кров…


…Дехто із родичів канув у вир…
…Лютим морозом дихав Сибір…
Тільки не стало «батька народів»,
Вийшли «на волю». Вижили й годі...
…Тільки в стриївни, тітки Галини,
Більше ніколи не буде дитини…

Львів.
Львів.
Львів.
Дзвін…
Різдво…
Спів...

…Проти брехні, лицедійства режимів
Тихий каганчик в Каплиці Боїмів…

**************************************

…День відкотився. Скінчено справи.
Вечір «Під Левом». З братом на кави.
Там за хвилину – години минули,
Що там казали, майже забули…
Спомини любі, чисті, барвисті.
Доля розсипала нас, як намисто,
І розлетілась по світу сім’я,
Брат у Торонто, в Харкові я…
Сестро, усміхнена добрая Ганно,
Як там в Сіетлі, за океаном?

Львів.
Львів.
Львів.
Туга?
Біль?
Спів!!!

Львів.
Львів.
Львів –
Душі щиросердої спів!

Наплывала тень… Догорал камин,
Руки на груди, он стоял один,

Неподвижный взор устремляя вдаль,
Горько говоря про свою печаль:

«Я пробрался вглубь неизвестных стран,
Восемьдесят дней шел мой караван;

«Цепи грозных гор, лес, а иногда
Странные вдали чьи-то города,

«И не раз из них в тишине ночной
В лагерь долетал непонятный вой.

«Мы рубили лес, мы копали рвы,
Вечерами к нам подходили львы.

«Но трусливых душ не было меж нас,
Мы стреляли в них, целясь между глаз.

«Древний я отрыл храм из под песка,
Именем моим названа река,

«И в стране озер пять больших племен
Слушались меня, чтили мой закон.

«Но теперь я слаб, как во власти сна,
И больна душа, тягостно больна;

«Я узнал, узнал, что такое страх,
Погребенный здесь в четырех стенах;

«Даже блеск ружья, даже плеск волны
Эту цепь порвать ныне не вольны…»

И, тая в глазах злое торжество,
Женщина в углу слушала его.

Из логова змиева,
Из города Киева,
Я взял не жену, а колдунью.
А думал забавницу,
Гадал — своенравницу,
Веселую птицу-певунью.

Покликаешь — морщится,
Обнимешь — топорщится,
А выйдет луна — затомится,
И смотрит, и стонет,
Как будто хоронит
Кого-то, — и хочет топиться.

Твержу ей: крещеному,
С тобой по-мудреному
Возиться теперь мне не в пору;
Снеси-ка истому ты
В Днепровские омуты,
На грешную Лысую гору.

Молчит — только ежится,
И все ей неможется,
Мне жалко ее, виноватую,
Как птицу подбитую,
Березу подрытую
Над очастью, Богом заклятою.

Привідкрились вуста, щоб промовити слово,
Але тут же застигли в німому жалю.
Глянув в вічі ти їй несміливо - і знову
Не подужав сказати: "Я іншу люблю".

Спали зорі на небі, закутавшись щільно
В чорну ковдру із туги, печалі і сліз.
Придивлявся до неї ти в темряві пильно,
Хоч в душі образ іншої бережно ніс.

І сльоза на щоці, мов росинка, тремтіла.
Віяв вітер розлуки, затримавши час.
"О! Пробач..." "Я давно тобі все вже простила."
Срібна ніч прошептала скорботно за вас...
5.04.2000