Про світ увесь казати не берусь,
а все ж траплялась і мені нагода
у світі многоликім побувати,
що гув, як вулик, у стонадцять мов,
дивуючи одмінністю ландшафтів,
повір'їв, рас, і рис, і кольорів.

Та з-поміж див, дивин і дивовиж -
одне-
            ніяк збагнути не в спромозі.
І щоб сказати: надто вже замудре,
так ні ж - простішого дарма й шукати!

...Є тип людей, чи, пак, стереотип,
що зустрічається у кожнім краї
клішований:
            в Канаді чи у Штатах,
в Японії, на Фіджі чи в Парижі
(немовби їх з держави у державу
везуть поперед тебе: тільки вчора,
здається, у Нью-Йорку розвітались,
а він уже у Бельгії стрічає,
хоч в іншім строї, а з лиця - той самий).

З ним вельми легко увійти в контакт:
говорить мовами усього світу,
достоту жодної не знаючи.
            Одначе
для діла - саме стільки, скільки треба.
(Для серця ж...
            А до чого тут воно,
коли про діло йдеться?)

Як правило, натурою широкий,
без комплексу місцевих сентиментів,
він незлобливо, зверхньо посміється
над вашим і тутешнім пережитком,
чи, «хай по-твоєму, - патріотизмом».
Обніме широко,
            через моє плече
на власну позираючи лівицю
з годинником японським: чи не довго?
І тільки вже біля самого трапу,
одвівши очі, кине мимохідь:
«Ну, як воно ведеться там у нас...
У вас, пробачте, як тепер живеться?»
І, схаменувшись, похапцем наклеїть
зневажнии сміх модерного хлопчини,
що вчасно збувсь наїву хутірського:
«Усе ще там... про корінь гудемо?»
І, жестом міжнародним поплескавши
по рукаві, пластмасово докине:
«Ну що ж, давай... Лети в своє гніздо.
Салют усім!» - і кроком діловитим
господаря, вважай, усього світу
сягнисто рушить у людський загал.
І тільки на якомусь перехресті,
упевнившись, що я його не бачу,
він раптом опаде, немов листок,
прибитий вітром із чужого саду.
Прижухло-сіре, в кожнім регіоні
однакове, притерте до ландшафтів,
розтане між відсталих автохтонів,
що поспішають до свого гнізда.
Від них несе міцним робітнім потом,
чужим вином, наїдками чужими,
які для кожного із них - свої.
І, доторкнувшись їх живої плоті,
воно зів'яне, як стара газета,
прочитана і кинута в смітник.
...Стоїш, розгублений: чи був насправді?
Та був же, але наче... й не було.
І тільки у бензиновому смозі
лишився присмак диму сигарети
та в присмерку - якісь чи то дві крапки,
чи очі.
            І невловна тоскнота
чогось реального: «Ну, як воно тепер
у нас... у вас, пробачте?»
...Літак припав до рідного бетону.
Зітхнуло серце: слава Богу, вдома!
Виходжу легко із аеропорту,
а він... уже біжить назустріч радо
і, міжнародним жестом поплескавши
по рукаві,
            одною з мов планети
(здається, українською сьогодні)
гука бадьоро:
«Ну, здоров... Салют! То як воно
тепер у нас там... пробач, у них
            живеться?»
І вже хазяйновито закида
твою валізу на моторну тачку,
і щось крізь награно бадьору маску
прислужливо-лякливе прозира,
і в двох кутках, де мають бути очі,
жовтіє туга двох листків промерзлих,
прибитих вітром із чужого саду,
яким немає вороття назад.
Бо де той сад - забулося давно.

...Страшніше смерті, як нема де вмерти.
Коли для всіх однаково ти свій,
чужим для всіх лишаючись одначе.

Котись полем,
            перекотиполе,
Перейди річку болю,
Де зійшлися посестри:
            тополя
І калина з вербою.

Поспитайся їх,
            перекотиполе,
Чом схилились журбою
Понад шляхом -
            молода тополя
І калина з вербою!

Відказали сестри йому в тузі:
- А вже плакать несила.
Несуть в пісню
            побратими-друзі
Нашого Максима.

Одспівало серце,
            одлюбило -
Не збудить, не покликать.
Голова його
            на хмарину білу
Опустилась навіки.
...А як місяць повен уродився,
До сестер із-за яру
Прийшов тихо, низько уклонився
Кучерявий явір.

- Хто ти? - сестри
            серед шляху стали,-
Та куди йдеш так пізно?
І сказав їм явір тонкостанний:
- Я - Максимова Пісня...

Посіяла людям
        літа свої літечка житом,
Прибрала планету,
        послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
        як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко -
        і тихо пішла за межу.
- Куди ж це ви, мамо?! -
        сполохано кинулись діти.
- Куди ви, бабусю? -
        онуки біжать до воріт.
- Та я недалечко...
        де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти...
        А ви вже без мене ростіть.
- Та як же без вас ми?..
        Та що ви намислили, мамо?
- А хто нас, бабусю,
        у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю
        всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
        і золото на колосках.
- Не треба нам райдуг,
        не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
        нас чекали завжди край воріт!
Та ми ж переробим
        усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю.
        Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась,
        красива і сива, як доля,
Змахнула рукою - злетіли увись рушники.
«Лишайтесь щасливі», -
        і стала замисленим полем,
На цілу планету,
        на всі покоління й віки.

За тобою затужить небо
І заплаче сумним дощем.
Буде біль.
Буде ніч без тебе
і засвітиться довгим днем.

За тобою погаснуть зорі –
Ті, що тішили нас не раз.
Я від себе втечу у гори
І в чеканні загублю час.

За тобою купальським листом
Замете всі стежини в сад.
Сумовито якось,
врочисто
обернуся ще раз назад –

і піду...
Не зупинить злива,
не врятують уже листи.
Ти, я вірю,
будеш щаслива
і зумієш себе знайти.

Не торкаючись трав, не лишаючи слід в порохняві доріг,
уникаючи поглядів вікнами розокулярених міст,
у сідлі він летить і ніколи йому не завершити біг,
поки знов на шляху не постане з віків той обпалений ліс.
Стрічний вітер вплітає сваволю вуздечки у гриву коня,
дно зіниць - зцементований відчаєм попіл зотлілих надій.
Що шукає у світі живих, чи намарно когось доганя
блудний син, нерозкаяний Богом, непрощений батьком, Андрій?

У загублену шаблю сосновим корінням вгризається час.
Тисне в плечі, як плата за зраду, чужинський жупан.
Та удень і вночі знову кличе, зове блідочоле дівча
за собою у ніч, у солодкий, знеможенохтивий туман.
Кволі руки її розірвали братерства сталевий ланцюг,
вірність серця зіткнулась із лезом обов"язку - антитіла.
порятунок від батька - сльозами відточена крапдя свинцю
на свитині козацькій розлитим червоним вином розцвіла.

Ця краплина упала на терези, названі "пекло і рай",
лиш здригнулись вони, а суддя зрівноважив і гріх і добро.
Злочин зради і вірність коханню - нарівно закінчилась гра.
Присуд: вічно летіти між брудом землі й чистотою зірок,
на зчорнілих, беззвучних устах вічно нести полячки ім"я,
лоскотати невидимим шовком волосся чекання долонь.
Але знову вітри незборимо вертають "на круги своя"-
Дубно. Ніч. В котрий раз кожен грає призначену Автором роль.

Незбагненно - чи ніч, наче очі, чи очі, як стомлена ніч.
Переплетення слів з невгамовністю губ - епілог в небутті,
голубі переливи прозорості душ, що прийшли з потойбіч -
невагомість туману з ознакою пристрастю сплетених тіл.
Буде ранок. Обвуглений ліс і Тарас - чи людина, чи тінь...
Краплі батькових сліз на долоні застигнуть блискучим свинцем.
Недолюблених душ, недомучених мук, недожитих життів
на останнім листку всемогутнє перо замикає кільце...

...А Петро угорі заховає ключі і відверне лице,
перевернеться автор, пізнавши себе на границі світів.

(возмущьонно)
Спасибі, татку, от же загадали –
Стріла сама знайде твою жону...
Хіба це лук? Якусь рогатку дали,
І на болото, шоби я втонув.
Смердить страшенно... гов, чи є тут жони?!
Ше й під ногами чвакає багно...
Папаша, ваші діти не піжони,
Але болот не люблять все одно...
Ура! Стріла! ...але у пельці в жаби...
Знакомтесь, папенька – то вашим внукам мать...
Нехай і так – бувають й гірші баби,
Але з якого боку з нею спать?...

Замучили ці хитромудрі феї –
Який я в дідька кучер? Це абзац...
Півдня по норах стягуєш трофеї,
А тут тебе бабах – і у палац...
А коні хто? Ото уява хвора,
Ну хто мишами їздить на бали?
Карета благо хоч не з помідора,
Бо ми б додому кетчуп притягли...
Пішла магічна книга на цигарки -
Всі чари лиш до півночі... труба...
Лише пригледів файну куховарку,
Аж раптом став щурем – ото ганьба...

Я хочу випити вина,
Залити в кров п'янку отруту,
Забути про душевну скруту,
Допоки не мине вона.

Я хочу випити вина,
Я хочу спокою без болю
Давно омріяної волі,
З якою смерть вже не страшна.

Я хочу випити вина,
Упитись маревом кохання,
Забути сум і сподівання,
Сягнути насолоди дна.

Я хочу випити вина,
Як дикий звір жадає крові,
Бо він із кров'ю в давній змові
І в тому не його вина.

З неба падає дощ,
В небо падає погляд.
У мрійливу безодню
Мокрих вулиць і площ

Тихо падає дощ,
Все давно стало вогким.
Сум за небом високим
Ллється з хмар потороч.

Довго падає дощ,
Наче вічність - це море,
Де вже плавають зорі,
Бо давно іде дощ.

З неба йде теплий дощ,
Він зволожує очі,
Які дивляться в небо,
Із якого на тебе
Тихо падає дощ.

– Туп-туп!
– Хто там ходить,
Хто малину переводить?
Поламав гілки зелені,
Зараз матиме у мене!

– Туп-туп!
Не злякались!
За кущами заховались!
Це ведмеді завітали,
Повні кошики набрали!

– Туп-туп!
– Хто в малині?
Бачу очі карі й сині.
На оцих ведмедів диких
В мене дубчик є великий!

Гей, ведмеді, йдіть до хати,
Дайте ягід скуштувати!

Ваша осінь не дружить з моїм зачарованим літом,
Вам би – в тінь, а мені...
А мені до лиця тільки спека.
Срібний лицарю, як Вас могла я, скажіть, розлюбити,
Загубити і з іншим ліпити на ревнощах глеки?!

Що Вам осуд людський, як любов обира не за віком,
Як не гояться рани з тавром наболілим РОЗЛУКА?
Не затримуйте щастя, а будьте мені чоловіком –
Ось, візьміть, пропоную нахабно Вам серце і руку.

Хай же осінь дощить, наді мною – безхмарні простори,
Ваші руки холодні, та, знаю, насправді голодні –
Ви без мене – один, ви ж без мене – самотньо-самотній?
І ховає Ваш сум попід хвилями мертвеє море.

Більш не хочу, не буду і врешті, повірте, не можу
Я без Вас засинати, закутавши серце в оману.
Не журіться, благаю, що ми по роках так не схожі,
Придивіться, послухайте душу: я – Ваша кохана.

Якби воскрес, коли б ожив,
то б вдарив громом:
- Хто тобі вуха завощив,
іще живому?!

Якби воскрес, якби устав,
дощем заплакав:
- Хто тобі очі зав"язав,
гіркий сліпаку?!

Якби ожив, коли б устав,
зотлів би в слові:
- Хто тобі рот задратував
по саму совість?!

Та не встає. Не воскреса.
Лежить у вишнях.
І судить нас на небесах
судом всевишнім.

А мне-бы - прочь от этих мест,
Подальше... В новые чтоб дали.
Да не луга - пески окрест,
И снов неведомы скрижали.

В безвестность - прочь,
(Хотя-б на миг...)
Иным сознаньем на страницы,
От сытых ликов клубных лиг,
В пустыню горькую на лицах.

Пустыню ту, где боль в душе -
Родством - в глаза,
При новой встрече,
И скотству тела в неглиже,
С розмаху джеб,
С плеча, отвечен.

Умелый джеб -
Распутству рож,
И мыслей сладкому сиропу!

Не кулаком...
Но тем, что вхож
Язык, в упрямые слова,
А не влезает в чью-то жопу.

Весняного проміння променад -
не дихати, не пити алкоголю!
Та мить не вічна - і собі глаголю -
все проминає, крім набутих вад.

А ти смієшся наді мною, над
недоосвіченістю ловеласа,
сильцем ноги стрункої пружиш м’яза,
і той пружніє, спраглий до менад.

Розпущу шати. По твоїх плодах
змій виноградною ковзне лозою,
цю мить залишу читачу „Плейбою”,
собі ж тебе, з цигаркою в губах.

В райцентрі бездоріжжя і тумани,
Не чуть ні перехожих, ні авто…
Лиш псом бездомним вештається п`яний,
Ховаючись в полатане пальто…

Та групка юних хеві-металістів
Розходиться ліниво по хатах.
І висне десь на вересневім листі
Їх свист услід нажаханим котам.

І знову тихо… Звук в тумані тане.
За сірниками тягнеться рука…
І править дощ на мокрих стендах плани
По виробництву м`яса й молока….

* * *
У сусідів гармошка старенька
Цілу ніч котить хвилі Амуру
І гітара подряпяна бренька
Крізь густу пелену перекуру.

Там сьогодні суботу справляють,
Там від тостів пітніють долоні,
Там у дурня на фантики грають –
Балакучі,розмірені,сонні…

Щоб зомлілих дівчат поділивши,
По ліжках розбрестися до ранку…
Все як завжди. І вітер колише
Знов обригану кимось фіранку…

* * *
Я знову вдома. Вулиці горбаті,
Які я так весною не любив.
Тут і сьогодні гасла на райраді
Малюють горобці та голуби.

Тут і сьогодні тиша дозріває
Мов у прадавні вицвілі часи.
Її не наполохають трамваї,
Не розірвуть на клапті голоси…

Її минає дикий смерч прогресу,
Тут не реве космічний корабель.
Лиш дизель затарахка з боку РЕСу
І знову тиша. Небо голубе…

…Життя у місті, наче ртуть з-під пальців –
Не зловиш, не помацаєш, втіка…
А вдома воно – груша на гиляці –
Зривай,гризи – дістала б лиш рука…

І я його зриваю і смакую,
Цей недозрілий провінційний плід.
Дві половинки – добрую і злую –
На ранок, на вечерю, на обід…

* * *
Був тоскний осінній вечір.
Небо дощем лякало.
На вулиці лиш собаки та хлопці із КДБ.
Ти кутала змерзлі плечі
В прокурене покривало,
І в затишку кухні чайник всю ніч кип`ятив себе…

А десь у сусідів роком
Цькували зомлілу тишу,
Але потомившись, врешті, приспали свої тіла…
А вітер влітав знаскоку
На сквер, але й він облишив
Біситись і, наче привид, сховала його імла.

І виплив із порожнечі
Ліхтар золотим забралом
Освітлюючи безодню від вікон і до небес…
А ти все кутала плечі
В прокурене покривало,
І в затишку кухні чайник всю ніч кип`ятив себе…

Тиха ніч. Теплий світ.
І тобі (or not to be) тільки-но 15 літ…
Пригорнись до мене, люба, пригорнись…
Ми з тобою разом підемо кудись…
В тиху ніч спить село.
Птах нічний сонно стріпує крило.
Ми з тобою разом йдемо до ставка,
Не лякайсь, кохано, то ж моя рука…

Сільське кохання…
Захриплий тенор солов`я.
Сільське кохання…
Струнка німфеточко моя…
Сільське кохання, де нам постелені поля…
Сільське кохання, ля-ля-ля-ля, ля-ля-ля-ля,
Ля-ля-ля-ля…

Светр мій геть зіпрів,
В ніч таку я давно тебе хотів…
Хай над нами зорі сяють досхочу,
У твою м`яку безодню я лечу…
Не ридай… I love you, my crazy…
Тож знімай білу блузочку свою…
Ще до ранку ціла вічність, не спіши,
Тільки ж матері нічого не кажи…

o Скачати і послухати цей блюз - (1,0 Mb)

Зловісний кіт сибірської породи
І пазурами з ніжного заліза
Сон стереже, нечутно в тиші ходить,
Тре об дивана виступ бік облізлий...
Насниться ж...

Ти входиш в дім пустий і непривітний,
Вмикаєш світло, зігріваєш чайник,
А на столі мої прощальні квіти
І хтось сміється темний і безжальний...
Насниться ж...

Тривають дні сумбурної погоди,
Сніг випадає синій, незвичайний,
Зловісний кіт сибірської породи
Вмикає світло, зігріває чайник...
Насниться ж...

На Всесвіту засохлому склепінні
Німих богів тьмяніє обрис дальній...
Ми - ненароджені, ми - ще всього лиш тіні...
І хтось сміється темний і безжальний...
Насниться ж...

Коли б я іще зрозуміла, коли не нині?
Коли би, як не сьогодні?
Минаю шляхи Господні,
Шляхи широкі аж сині,
Шляхи голодні,
І голод їх рівний безодні
Приреченості на спúні.

Я порох і глина, що вперто ступає по глині,
І врешті забувши закляті закони природні
Так вперто людиною хочеться бути людині.

Ми ніби не винні у тому, що бути повинні.
Дороги не згодні -
Ми винні у тому, що ми одинокі і жодні,
І кожній хвилині
Ми винні у тому, що плинні.

І дві застороги:
Це нас обирають дороги
На вічні свої етюди.
І нам випивають ноги,
І нас забувають еклоги,
А з ними – люди.

А ми – подорожні на вічній життєвій картині.
І все проминає, і ми проминаємо нині.

Пізно, Пилате, пізно
Уже закінчилась злива
І вже позабули ріки
Життєву силу дощу

Рано, Пилате, рано
Казати, що я щаслива
Просто відкриті рани
Стікають замість плачу...

Зупиніть цей світанок - як згуба, його пришестя,
Бо на ранок, як завжди, я маю безспірно піти.
Та не втримати ночі...
Даю тобі слово честі! –
Тільки смеркне, вернуся.
Піщинками із самоти
Пересиплеться час, і зірветься твій день навтьоки.
І обернеться в темряву світлих небес голубінь.
Не топися в стакані,
Спрагни натхненням, а поки
Розпрягай, мій поете, думки і лягай відпочинь.

На осіннього міста
Пожовклу стару парсунку
Сни стають на сторожу,
Немов кам'яні леви...
Напишіть мені ніч,
Від якої нема рятунку -
Я у ній заночую,
Бо це написали Ви.

Я побуду ще трохи,
Бо хто ще за нас побуде?
Бо за мить до ніколи
Ми вже перейдем на "ти"...
Ти - моя випадковість,
Одна на усі усюди,
Тільки ніч розставляє
По місту свої пости.

Ніч полює на нас -
Ти писала її такою,
Ти шукала метафор,
Щоб годі від них втікти,
Щоб дійти переможцем
До краю цього двобою -
І упасти у осінь
З найвищої висоти...

Ви залишилися б - надворі злива.
Не їдте. Ніч. Мені ж не всеодно.
(я з Вами точно буду нещаслива,
але без Вас я - каменем на дно).

На кухні є коньяк: чотири зірки.
Така негода... будете коньяк?
(із Вами мені, знайте, дуже гірко,
але без Вас, як в вакумі, - ніяк).

А ось і чай! Ви де? ...не попрощались...
Пішли... Ваш вибір. я Вам не суддя.
(можливо, з Вами я б і наридалась,
але без Вас - я точно вже не я).

І золотої, й дорогої
Тобі, на жаль, мене не жаль,
Твоєї жінки молодої,
Що під тобою… І печаль
Охопить душу – аж заплачу…
З-під тебе стелю я побачу –
Брудний могильник комариний…
- О, так! О, ще! О, мій, єдиний!

…Змінили позу… Гарцювати
У безладі цієї хати
Так болісно для господині….
- О, так! О, ще! О, мій єдиний!

Position three… Стіна нівроку –
Брудна, подерта, кособока…
- Ще хочеш знизу? Збоку?
- Ні!
Зміни шпалери на стіні!!!

Усе минає... Тільки пляма тиші
Не змита ні слізьми, ані дощем...
Ти слухаєш, як напівсвійські миші
Гризуть Платона й гемблюють борщем.
А на душі важка примара кроку
У інший світ, де між добром і злом
Спливають дні розхристаного року
І колядує рекет під вікном...

Не втікай... Я ще хочу (так хочу!) невинно всміхатись,
І стрибати без болю в спині, і не знати підборів,
І носити не зачіску стильну – волосся кудлате,
І не чути, що серце до болю закохано-хворе,

Не стріляти очима, аби опинятися зверху
Словом, ділом і тілом, а вірити ревно у диво,
Справедливо чекати, ще зранечку ставши у чергу,
Розбивати коліна, любити багнюку і зливу,

І боротись на рівних із тим, хто за декілька років
Підросте і одягне суворість думок чоловіка,
І ступати поволі, дрібненько, не кроком широким,
І страхатися темряви ночі відчинених вікон,

І...
Не йди, залишивши веселку на фото у спальні,
А зостанься назавжди, благаю із криком до хрипу:
„Гей, мала! Тут цукерок багато... Зажди, зачекай-но!”
А дівчисько – за обрій... На дворі життя мого – липень...

Горбок зацвів. Тут сонячно і тихо…
Цвіте медунка і гудять джмелі.
Сидів би так, на повні груди дихав,
Цілющі соки пив би із землі

І згадував ті неймовірні очі,
Котрі так часто бачу уві сні,
І світло, що із них у світ хлюпоче,
Народжуючи радісні пісні.

А коли я піду - засумуй і постав Шопена -
Від життя і від смутку найкраще лікує звук.
Тихо північ прийде і ти знову заснеш без мене,
І пригорнуть мелодію в темряві контури рук...

Тобі вже трохи за сорок,
Руки золотаві в дрібному полиску сонця
Скидаються на втаємничених, в змові.
Твій смак – то є добрий коньяк,
Що настоювався десятиліття у дубовім
Полоні, у бочці із вічності.
Щоб пізнати відчуття аперитиву –
Варто лише просунути злегка язичок
До склянки, пригнувши її так,
Щоб рідина не пролилась між груди
І носом втягнути п’янкий випар,
Що густою плівкою покриває бажання.

А мені - лише трохи проминуло часу
Від дня виходу на шпацер до світу.
Лякливо-сполохані очі вигукують:
Бажайте мене всі, розривайте поглядами –
Але не торкайте.
Бо я ніби цитрина прицукрена,
Надкушено ляжу на блюдечко,
Як добрий сигарний дим,
Розчинюся з дубовим напоєм.
19.06.07

Я повертаюся додому.
Я повертаюся назад,
туди, де в тишу світанкову
спадає дзвінно зорепад;
і краючи вологі кроки
ходи в розмірене биття
бруківкою проходять роки
мого життя, в моє життя.

Дзвін. //….
Дзвон. //….
Вічність зазирає в вікна,
крізь //….
сон //…. -
невгасимий витік світла,
тане //…
туман //….
у груди підземель
до любих видінь.

Я повертаюся додому.
Я повертаюся назад,
туди, де відпускаю втому
у перетоки тихих дат,
де відгортаючи розлуки
з імли досвітньої пітьми
мене стрічають любі руки -
накрапи львівської води.

Я повертаюся. І знаю,
що не почую світлих труб,
давно утраченого раю,
де зустрічала юність губ.
Та я вертаюся до тебе,
прийми, яким вже є, назад -
у серце втомлене і любе -
як в зорепад. І в зорепад...

Дзвін. //….
Дзвон. //….
Вічність зазирає в вікна,
крізь //….
сон //…. -
невгасимий витік світла,
тане //…
туман //….
у груди підземель
до любих видінь.
Львова. )

Від найбільших дурниць
Із найвищою мірою ризику
Не врятуються ті,
Кого вітер по світу несе...
Двері всіх таємниць
За законами Вашої фізики
Відчиняються десь
На останнім у світі шосе.

І слова на рядок
Мов коралі на нитку нанизує
Ця незрима зима,
Що стріляє навиліт і вліт...
У нічному купе
Із печальною Моною Лізою
Під колісний акорд
Я довічно мандрую на схід....

Де лагідні дощі,
Що пахнуть ніби м"ята,
На ниточку життя
Нанизують роки,
Маленьке хлопченя
Біжить до мами й тата,
Не знаючи стежок,
За обрій навпрошки.

А вершники-вітри,
Безмежні і крилаті,
Ламають наші дні,
Неначе сірники...
А він - усе біжить
До мами і до тата,
Не знаючи стежок,
За обрій навпрошки...

Ніч
Тихо
Шелест листя
Шепіт вітру
Твої слова розпеченим залізом
І стогін спогадів у верховітті
І крик душі в палаючому хмизі
Шалений вир розбитих обіцянок
Розтрощених ілюзій
Я зомліла
Лиш мить
І знову тихо
Знову ранок
Пережила і цим себе звільнила

Я піднімаюсь
Геть тяжкі кайдани
Так легко що ось-ось зірвусь у небо
Тебе кохаю я багатогранно
Взаємності мені уже не треба

Моя гіркотна самота
Шкребе віршами на папері
Позаростали мохом двері
В мої нескошені жита

Моя гіркотна самота
Уже осіннє листя палить
Старе виймає з серця жало
Й нове шукає по світах

Моя гіркотна самота
Одна вона уже не зрадить
Хоча й німі її поради
Та все тісніше огорта

Моя гіркотна самота

Але з твоїх очей світає
Що буде завтра я не знаю
Люблю сьогодні
і не каюсь
Люблю – живу – несу хреста!

Люблю чорноземи
після квітневого дощу
обліплені білими пелюстками
та безперспективними пуп’янками
їх так хочеться зібрати в долоні
і зігріти своїм теплом
Маленькі пелюстки-сирітки
дивляться своїми святими очима
придушені колесами
притоптані ногами
дивляться
заглядаються нам в душі
шукають місце для себе
але душі
вже давно переповнені амбіціями
наче автобус пенсіонерами
Люблю повітря
що розстелилось над землею
після квітневого дощу
воно пахне пелюстками
що відлітають в Рай

Коли я піду,
то фарби візьму із собою.

Змалюю їм світ,
що бачив про вас розкажу.

Вони помовчать,
і тихо кивнуть головою.

Коли я піду
небес перетнувши межу.

Крилом підіб"ю,
знічев"я, пухнасту хмарину.

За віями сонце,
думок, надновою згорить.

Вони обіймуть,
і снами у тишу полину

Де між сторінок
запилена вічність лежить.

Долонею, хтось,
змахне вікову заборону.

І подих вбере
зітхання минулих століть.

Я знову прийду,
земним привітаюсь поклоном

І барвами юна
веселка над світом згорить.

Я забула як можна лежати і слухати спів
На безмежному полі небесному через волошки.
Як вдихати з росою насичений запах ланів
І радіти, що поруч зі мною ромашки – ворожки.

Я забула як можна дивитись на небо з полів,
Як торкатись губами пшениці з косючим колоссям,
Як читати у вітру невинність усіх його снів
І вплітати горючо-бурштинові маки в волосся.

Відпусти мене, місто,
Відпусти мене, чуєш? Молю...
Відпусти мене в поле,
Його не зрівняти з тобою.
Я візьму із собою лиш згорточок свого жалю
І повернуся знову до тебе собою.

Потягнулася звинно ріка,
в ній дохлептував погляд проміння,
холодніли обійми в камінні,
лоскотав водорослий рукав.

Під цикадовий стрекіт зірки
де-не-де розсівалися сяйвом.
Кожне слово здавалося зайвим,
кожен дотик - солодко-п`янким.

Ваготіла від старості лодь,
півзанурено сіпалась ланцем.
Комашня у вампірному танці
сутінково плелась. Сам Господь

на заморених вітром гілках
відгойдався в розхристаній волі.
У зарубинах на частоколі
трухнув час. Йшов, неначе монах,

попід плахтою ночі та чар,
у захмарену келію повень.
Він хотів було сісти у човен...
та той човен був повен від хмар.

13 Червня 2007

Моє життя –
як дипломат з подвійним дном.
Ховаю там те,
що мені відтепер не належить.
Я пильную слова
і боюсь зловживати вином...
Ну а решта...
на жаль, не від мене залежить.

Знову згадую парк –
дощового осіннього дня,
В тому місті,
де завжди вважалась своєю...
Все вже знала –
і просто йшла навмання.
Тільки дощ на щоках
й нескінченна осіння алея.

І якийсь перукар,
що сушив мені потім волосся,
Запитав: „Вам погано?”
(проявив, так би мовить, турботу)
Я відрізала:
„Ні. То вам, мабуть, просто здалося.”
Що поганого?
Дощ у жовтневу суботу...

Ще був плащ. Дуже світлий.
І темне думками безсоння.
Як намисто збирала я миті
на нитку ночі...
А на ранок – нарешті спокій.
Багато сонця.
Знов гірка необхідність –
ховати від світу очі.
....................................

В той день я не шукаю вороття –
Хіба що в парк, де відцвітає фрезія.
Ти говорив – проза минулого життя...
Не чула я – в мені жила поезія.

Не відстраждалось. Не перегоріло.
Не відридалось. Лелечко, болить!
Навіщо взагалі тебе зустріла?
Щоб так от стільки років голосить.

Об згадку спотикаюсь ненароком.
А ми ж кохали!!!! Що накоїв Ти!!!!
...було то так по-вовчому жорстоко
Без жодного пояснення піти.

10 червня 2007

Знесилена. Знебарвлена. Одна.
У вікна зазирає п'яний вечір,
І морок захмелілий пестить плечі,
Сьогодні п'ю. З собою. І до дна.

Знекровлена. Але іще жива.
І ллється розкорковане страждання.
Прикрию спину хусткою ридання,
Щоб не світилась рана ножова.

червень 2007

Суміш вітру і ніжного соло
Переливами ллється у руки.
А крізь пальці втікають три звуки:
Меланхолія, вірність і холод...

Залишаються теплі й солодкі
Сльози неба із променем сонця.
Я ховаю від світу в долоньці
Галасливі, розбещені нотки.

Я ковтаю акорд за акордом:
Для початку гірку необачність
Потім спогад, романтику, вдячність -
На завершення втомлений сором.

Утікають пісні кришталеві
Із очей, до небес долітають.
А у золоті сонця згорають,
Повертаючись знову у шепіт…

Вірш напишу про чаплю та їжачка.
Знову куплю коробку фарб акварельних
і зачудуюсь, як небо у став стіка.
Потім поллю квітник і зварю варення.

Цвях увіб’ю, до рамки виріжу скло —
свіжий пейзаж повішу в кінці кімнати.
Знаєш, від нього дивне іде тепло,
в сутінках добре дивитись — і засинати...

Поки ж до ночі є час, зі старої скрині
з-поміж спідниць нафталінних, рюшей, торочок
витягну дещо — повітряне та нестримне:
сукню пошию собі у білий горошок.

Так ось і житиму: зранку холодний душ,
стиглі суниці, шпаки, кропива з молочаєм...
Ввечері — з сотень книжок, наче з сотень душ,
виберу рідну. Посидимо вдвох за чаєм...

Телефонуй тоді. Знаєш, я буду рада
хоч би й до ранку слухати голос тихий,
роздуми довгі про Рим, про життя та зраду,
про невгамовність мрій та підступність лиха...

Поки ж в маршрутці щодня я трясусь до міста,
ниє спина, монітор виїдає очі —
ти не питай, бо не знаю, як відповісти,
чим ти для мене є, і чого взагалі я хочу...

Сестро моя невільна,
Сестро моя нелюба,
Доля у нас не спільна,
Спільна у нас погуба.

А я любила його, бо він – по Твоїй подобі,
І так би й вбила його за це і за все на світі,
І все життя проходила би у жалобі,
Та стільки злоби до нього в моїй утробі,
Що я б ніколи не стала про це жаліти.

А тільки – чуєш? Чуєш? Я стала вільна,
З його байдужості вільна і з Твого гніву.
І ти жону йому сотворив, жону невіддільно,
А я сестру сотворю собі – чуєш? - з жони повільно,
Сестру собі – із ребра – а сестру правдиву.

Пізно, Адаме, слова оці,
Пізно мене корити.
Ти не пізнав ненависті -
Де ж тобі полюбити?

А муж мій красень – на нього б лише глядіти!
Яким вогнем обпікають його долоні!
І хай я демонів – з ним – у своєму лоні,
У того, з Євою, думаєш – кращі діти?

Обычайник на огонь поставлен,
Стихла ночь, оставшись за окном.
И чего-то будто не хватает,
Тяжко принемыслилось.. о чем?

Нам с тобой достался целый свечер
Прорастать руками сквозь рукав,
Парасловья, вздохов, надреченья...
Немоты пришедшего ничта.

Книги огорбатили приполку,
Вымерцали свечные огни.
Мы дыханье разделили, - толку! -
Друг без друга продышать смогли.

Ты вдали. Уж утро наступает.
Сонные стихи мои пусты.
На огне вскипает обычайник:
Нелюбовь, несчастие, неты...

цикл "жіночі портрети"

Вікно бачило багатьох до нас,
Її очі спостерігають вже за нами:
В підворіттю прочинено світить
Хатніми принадами старої жінки.
Її сплетено-сиве волосся
Тримається на потилиці однією
Шпилькою з відламаним зубчиком.

Неділя. Навпроти грають весілля,
Нудкий запах смаженого,
Веселі вигуки і музика,
Хвилина до дощу.

Бабуня присперлася до підвіконня,
Зорить на люд і події,
Позаду неї видніється темна кімната,
Стіна із надщербленим дзеркалом,
І, зопевно, світла діра дверей коридору.

Старість не приймає нас до життя,
Залишається місце до спостережень.

Я стою на вершині - чолі крижаної гори,
Вітер сипле у спину докучливі перестороги,
А на сході здіймається сонце - провісник прозріння.

Я нарешті дійшла до тієї ясної пори,
Коли запросто можна об спогади витерти ноги
І піти уперед, надихаючись чистим сумлінням.

На місці мого поранення
Ніхто не знайшов гільз,
Ані холодної зброї,
Ані отруйного зілля.
На місці мого поранення
Виріс колючий дріт,
Що обмежує досі
Бурхливих чуттів свавілля…

Куля навиліт, підняли стелю на вила
Були би вбили та смерть взяла вихідний...

На місці мого поранення
Ще трохи помітні шрами
Вони прикрашають
Хоч я і не чоловік.
На місці мого поранення
Театр комічної драми
Щоб подивитися
Просто натисни 'click'

Боже мій, Боже, як ти витерпів,
Коли мене мучили,
До трактора припинали,
Терзали,
Виривали з корінням,
Проклинали чужими словами,
Устами п’яними
Накликали біду
На мамину хату,
На чисте подвір’я?!
За велінням парторга,
З благословення учителя,
Який вів уроки рідної мови,
Хрест піддавали тортурам,
Ад наступав на Загвіздя,* –
Перевертались в утробах
Недоношені діти,
Спивалась незбудно
Химерна майбутність,
Топились у Бистриці
Хлопці невинні,
Вмирали хрущі на деревах,
В’янули вишні без запаху глею,
Згорали хати,
Спалахнула і Церква,
Щоб люд схаменувся
І вивільнив з серця
Вогонь наш мовчальний,
Що тут спричинив до свавілля,
Щоб хрест мій,
Молитву,
Святиню живу і опору духовну
Ламати, топтати,
Щоб шлях до небес засмутити…
Боже мій, Боже,
Прости і помилуй,
Відкрий сліпі очі
Дурним бузувірам,
Що нині ще ходять,
Що досі ще бродять
Повз Церкву,
Воскреслу в новітню годину.
Прости і помилуй
Вкраїну велику,
Бо впала на неї
Отруйлива хмара,
Яка заплодилась в Загвізді.
Прости та помилуй
І грішника-ката,
Що хрест понівечив,
Що землю скалічив,
Що в душу нам плюнув,
Що в серце заліз нам,
Що дух Твій незгасний
Хотів погасити, –
Його Ти помилуй,
Дітей і дружину.
Довічную пам’ять
Воздай, наш Блаженний,
Тій жінці, що діток
Своїх всиротила…
Помилуй нас, Боже.
Ім’ям твоїм вічним
Клянусь дорожити!
___________________
* Загвіздя – село, що поблизу міста Івано-Франківська

Від Бистриці аж до тайги глухої
Порозсипались молоді літа,
А ті, що потяг дотягнув до Чуни,
Були заперті у барак холодний.
Студене ліжко на сирій землі
Дівочі стегна люттю обдавало
І відбирало все тепло домашнє,
Що з України серце привезло.
Лиш слово рідне, мовлене тужливо
У гурті щирім, що на висланні, —
Лиш слово те відваги додавало
Не тамувало спрагу до життя,
Хоч відзивалось скорбним голосінням
В Загвізді милім, що було в журбі.
Єднало душу з хатою за лугом
Щось незбагненне, що в думках цвіло,
Яке несила побороть нікому...
Ще неціловані уста, пошерхлі од гарячки,
Ронили ймення, благовісне й чисте,
З яким наш край не згасне у віках.

Кожного разу, коли відкриваєш, що ти
в парку, в метро, в літаку – ну завжди в позачассі,
світ, як чужий корабель, піднімає борти
вище тебе, вище істин – наскільки це вдасться.
Кожного разу вертаєш додому навскіс:
вулиці пахнуть юрбою і кавою гірко,
крила здіймає в молитві розчахнутий міст,
березень – кволий, як сонний гомункул з пробірки...
В місті, де в небо не хмари пливуть – кораблі,
в світі, де вишні борти – тільки брук - при основі,
дай мені, часе, живої води і землі,
ключ від своїх таємниць і два зерня любові.