Проводжала тебе не на поїзд...
І не на розстріл...
А у розлуку...
Веду тебе, йду за тобою...
І чути постріл...
Розслабив руку...
І впав долілиць...
В тупе безмежжя...
За течією...
Співали півні...
На п"яній вежі...
Душі твоєї...

Де була батькова хатина
Виросла молода сосна
Красується зеленню,
Гіллячком рясна.

Добрий день!
Соснове покоління,
Звідки тут взялося
Вашого насіння?

Тополя стара
Впалу у воду,
Молодого, тут немає ,
Тополиного роду

Вода обмиває
Її, як дитину,
З собою уносить
Кору тополину

У полі одинокій
Стоїть старий дуб
Там ліс колихався,
А тепер лиш зруб.

Доля такий зіграла
З природою рок
Одиноко тужить
посеред зруба дубок.

Де минуло дитинство,
Я там постояв.
Виростати мужньо
всім їм побажав!

Рок-н-рольно жилось
і в лахмітті ходилось
краю й меж не було
пісні сміху і силі

блюз як пензель торкнув
в колір снігу по скронях
роки мчать в далину
мов пришпорені коні

так попсово тепер
в мішурі остогидлій
рок-н-ролл зовсім вмер
а фіналу не видно

Паломництво в нікуди і нізвідки

Є речі подорожні й просто свідки

Є лінії двох колій розхідні

Що поділяють наші ночі й дні

Самотній подорожній в лютім грудні

Влітаю ніби крук у вікна буднів

Тілесності втрачаючи подоби

І поділ часу на хвилини й доби

Паломництво в нікуди і нізвідки

Є речі перетворення і свідки



4 5 8

Даремне ревно нищите мене.
На цій Землі - усі ми діти смерті.
Мене також ця чаша не мине.
То не вбивайте, дайте просто вмерти.
Боя ні з ким не стану на війну.
Як і не буду в когось на причалі.
Я ще сяйну, я ще колись сяйну
у чорнім небі вашої печалі.
2000

Приїхав Іван в Трускавці
Напитися нафту сі
Не передбачив, що нап’ється
Коханням Марусі.

Почекає та водиця,
Що зветься нафту ся,
Якщо рядом по сусідству
Кохана Маруся.

Поцілуї Марусини
От же і хороші.
На курорті поцілуї,
То ж коштують гроші.

Кохалися любилися
Як ті кошенята.
Пише жінці Іван:
"Вишле грошенята".

Повернувся додому
Позлипались очі.
Жінка цілувати,
А він спати хоче.

Пробудився ранком
Жінка зібралась в дорогу.
« куди жінко ідеш
Так рано із хати?

Їду чоловіче на курорт
Теж відпочивати.
Ти протратив усі гроші
Їду повертати!

Ми настільки дорослі,
Що нам уже іноді страшно.
Шепче досвід
Поради свої день за днем,
Та про що би не йшлося
Самовпевнено і легковажно
Помилки ми повторюєм.
Певно глухими й помрем.

Ми настільки дорослі,
Що нам уже іноді гидко.
І не досить?
У кожного своє життя?
Що ж так жити не злочин,
Це гірше, так жити - помилка.
І невдовзі
Час викине нас на сміття.

Ми настільки дорослі,
Що нам уже іноді сумно.
Шкода злості
На себе, на світ, на життя.
Може винні не ми,
Що прожили його нерозумно?
Ми не винні!
Нещирим було б каяття.

Тумани шарами
на очі, на губи -
нічого не чути
і взір відвести.
Тумани втягають
мене в свої згуби
подалі від світу
де центром є Ти.
Тумани приходять
волого, незванно,
тумани шукають
найглибших очей,
щоб пильно дивитись,
й забрати їх рано
не давши пізнати
найперших речей.
Тумани розтануть
із світла промінням
не кожному буде
відкрита та мить,
тумани вростають
у душу корінням,
і смуток в тих душах
навіки дощить...
04.05.08

А.Білецький. Було колись під Іліоном

Пісня перша:
Моровиця. Гнів

Пісня друга:
Сон. Беотія, або Перелік кораблів

Пісня третя:
Клятви. Огляд війська з мурів. Двобій Александра і Менелая

Пісня четверта:
Порушення клятв. Обхід війська Агамемноном

Пісня п'ята:
Подвиги Діомеда

Пісня шоста:
Зустріч Гектора з Андромахою

Пісня сьома:
Поєдинок Гектора з Еантом, похорон полеглих.

Пісня восьма:
Перервана битва.

Пісня дев'ята:
Посольство до Ахілла. Прохання

Пісня десята:
Долонія.

Пісня одинадцята:
Подвиги Агамемнона

Пісня дванадцята:
Бій біля валу.

Пісня тринадцята:
Пісня тринадцята. Бій біля кораблів

Пісня чотирнадцята:
Ошукання Зевса

Пісня п'ятнадцята:
Відступ від кораблів

Пісня шістнадцята:
Патроклія

Пісня сімнадцята:
Подвиги Менелая

Пісня вісімнадцята:
Приготування зброї

Пісня дев'ятнадцята:
Зречення гніву

Пісня двадцята:
Битва богів

Пісня двадцять перша:
Битва біля ріки

Пісня двадцять друга:
Убивство Гектора

Пісня двадцять третя:
Ігри на честь Патрокла

Пісня двадцять четверта:
Викуп Гекторового тіла

ПРИМІТКИ


Όμήρου. Ίλιας
© Борис Тен (переклади із давньогрецької), 1978
© Андрій Білецький (передмова, примітки), 2006
© О.С.Юхтман (ілюстрації), 2006
Джерело: Гомер. Іліада. - Харків: Фоліо, 2006. - - [Зарубіжна класика].

Шепочи на смутних язиках,
як ще хочеш, що любиш і світиш
містом з ранцем тугим на плечах,
молоком, тютюном, первоцвітом.

На щасливі і теплі дощі,
рвучкі весни і плинні гатунки,
посивівши увечері вчить
Бог таких.І несе подарунки...

Не збудивши од пінного сну
терпким чаєм і згаяним листям,
за вікном там посій білизну
і абсурдну, бо спільну отчизну.

Ми з життям у дружбі.
Життя в мені, я в житті.
Купаємося, росою омиті.
Між собою дружимо,
Як колосся в житі

Якщо розійдуться
Між нами узори,
Тоді ми зійдемось
Як коні у шори.

Може мене доля
Візьме з майбуття,
Не пропаде даром
Те моє життя.

У житті своєму
Посадив я сад,
Гронами рясніє
В ньому виноград

Сяду вечерком
І вірша напишу,
Слова на папері
Для когось залишу.

з початку було слово,
Потім був і світ.
Слово - це лезо,
Слово - це цвіт!

Може хтось всміхнеться
Прочитавши їх,
Словом розказати
Це уже не гріх!

То вже було десь хоч би й трохи
Вчорашній день, вчорашня ти.
Де хтось розбивши у кров ноги
завзято біг до самоти.

Де клену гілка о пів ночі
замріяно скидала тінь.
Це все відчувши жив у собі.
Це все знайшовши полишив.

То вже було десь рими в гримі.
Нікчем’я сенсу, віра й сніг.
Коли слова всі незнайомі
а той хто знав не допоміг.

Вчорашній день.
Знайшов хтось ВИХІД
у час де завжди клену тінь.

Вчорашный день.
Вчорашній вітер.
Півмісяць, небо, світло й тінь.

Покинула душа тіло
На той світ їй закортіло.
Не пішла вона сама
Із чортами аж двома.
Їх послав сам сатана.
За відому всім персону.
Натворив він в світі шуму
І задав чортам він думу.
Як могло статись так
Чи розумний, чи дурак?
Що так світ він змінив, що
Чорт віками не зробив.
Ведуть його прямо в пекло
До самого старшого
Рогатого, великого
І дуже страшного.
Прийшов писар із книгою
Де гріхи писали.
Чи Ульянов а чи Ленін
Фамілію спитали.
«Ви ж чорти усе знайти
То навіщо питайте?»
Чорти між собою порішили
Фамілію Ленін,
Йому залишили.
...

Вийшов у світ він пекельний,
Не звичайний, дуже скверний.
Там вогні кругом палають,
Там щось ріжуть і пиляють.
Все скрипить кругом гуде.
Світ без неба і без сонця
Хати чудні ні дверей,
А ні віконця.
Кругом жовтіють піски,
А на піску якісь кістки.
В далині ледь, щось жевріє
Там здається сонце гріє .
Роздивитись не дали,
В підземелля повели.
Ішов темними східцями,
Спотикався в якісь ями.
Враз все освітило.
Перед ним направив вила
Чорт рогатий, кострубатий.
Та якась рука схватила
Не дала на вила взяти.
Повела його до хати.
Чорти отам засідали
Що робити з ним рішали
Чоловік він не простий
пригодиться їм такий.
І рішили запитати
Чи він згідний
Із чортами працювати.
«Агітпункт у вас є? «
Працювати пішов б туди!
Чорти разом порішили
Охорону пекла доручили.
Підібрав він охорону
І наладив оборону.
Чортенята охороняли
А бандити з цього світу
Усім заправляли.
Парт кружки з охорони
Він організував,
Революцію у пеклі
Проти сатани готував.
Плеханова і Мартова
У пеклі тут зустрів
В революцію із ними
Іти не хотів.
Царів, династії Романових,
В пеклі зустрів.
І страшенно їх боявся
Гірше, як чортів.


.......

Перед ним постала
Не розрішена дилема
Де дістати зброю
О це є проблема.
Одна тільки зброя
Це вила рогаті,
На це чорти
О тут і багаті.
Позбирали вила
Штиків аж до триста.
І дізналася про це
Сила ця нечиста.
Та Ленін хитрий
себе оправдав,
Буцім охороні
Вила і придбав.
Настав час ідеї здійснити
Всіх чортів у смолу,
Сатану убити..
Та не знав, що вила
Слухняні у чортів в руках,
Вони мов крилаті,
Злітають, як птах.
Не послушні стали
із рук улетіли
чорти оцю сцену
В мить розгледіли.
Доповіли старшому
Щось не добре твориться
У чортовім дому.
У ночі охорона, чортенята
Усі збунтували.
Всі горшки із смолою
Геть поперевертали.
Грішників в одно коло
Позбирали всіх
Черпаками із смолою
Озброїв він їх.
Старші чорти не дрімали
Той бунт розігнали .
А Леніна із пекла
Геть його нагнали.
Попросили бога,
Щоб побув він в раї.
Бог милосердний,
Всі гріхи прощає.
...........

Привили до границі
Передали до раю.
Там красиво, о там зелено,
Як весною в гаю.
Сонце світить аж сіяє,
Сади розцвітають
У цім божім рає,
Птахи тут співають.
Ні будівель, ні хатин
Немає тут
Тут кругом столи
А за столами
Люди спочивають
Над столами парасолькою
Яблуні цвітуть.
На столах їжа
Свічки там палають
Ні музики а ні співу.
Ангелі на сопілку грають.
Він прийшов із пекла,
Якби народився,
На оцю усю красу
З дивом подивився.
Люди кругом усі тихі
Не сумні, і не веселі
Сидять тихо за столами
Не мають оселі.
Зняв він шапку, уклонився
Люди повставали, уклонилися
Назад посідали.
Прийшли два ангели
Повили до бога.
У світі не вірив у бога,
Тепер іде він до бога,
Який же він небога.
Бог розказав про рай,
Райські звичай
Бог не юда злі думки
на перед їх знає.
Ходить Ленін по раю
І думу думає,
Як найти спільників
Чи їх тут немає.
Сів за стіл у душ ся питає,
Як їм тут живеться ,
Чи скарг в них немає,
Чи добри годують,
Чи їх тут не б’ють,
Та чи не мордують.
Всі мовчали люди.
Бо за скверніть знали
То не добре буде.
Спільників у раю
він тут не знайшов
із тріском, як кажуть,
Із раю пішов.
Ангеле вигнали його
Між сузір’я зірок.
Без права вступити
Ні у рай, ні в пекло
Хоча на крок.
Між сузір’ям душа
Його десь літає
поміж зірок.

На платформе всюду человечий груз -
електричка впитает - дрянной моллюск
пожирает планктон, приоткрывши шлюз.

Город станет одной из картин окна
с окончанием там, где стоит стена,
посылая конкретно: "Пошел ты на..."

Я однажды увижу в окне атол
вместо станции, значит - одеть пальто,
здесь сойти, взять псевдоним "Никто".

И, когда на выход я уже одет,
мой сосед - бомжара - в грязной бороде
шевельнет губами "Велком ту Нигде..."

Метель до самого рассвета
И бусы чёток на руке,
И полумесяц минарета
Кривой улыбкой в темноте.

И будет всё, как было прежде,
Но перемешаны мазки,
Где чёрный - цвет моей одежды,
А белый - цвет твоей реки...

сьогодні деНЬ твоїх відлуНь
і відображеНЬ -
шугає тіНЬ (як лаНь чи луНЬ?)
зізнаНЬ і вражеНЬ…


мою би ліНЬ у твій полон,
у лоно мушеЛЬ,
в тепліНЬ-купіЛЬ твоїх долоНЬ,
у ріНь зворушеНЬ,


щоби відчути поміж хвиЛЬ
сумліНЬ свідомісТЬ,
глибіНЬ - під кіЛЬ й печаЛЬ весіЛЬ
забраТЬ натомісТЬ,


і в даЛЬ бажаНЬ і воскресіНЬ
сяйнути птахом,
я - в деНЬ, бо Ян , ти - в ніч, бо Інь
"із" добрим знаком…

похрещено сонце
заховано крижму
і сонячні зайчики
мов окупанти
увірвались до вас
крізь вікно з Парижу
коли ви лежали
милі як панда

волосся стікає
гірською рікою
по ваших плечах
і немає рятунку
жіночій тіні
що прикрила рукою
вираз обличчя
із криком Мунка

ви ще гарніші
без макіяжу
буз штучно посаджених вій
як ялинки
без атавізмів
без жодного ґанджу
а те що в дзеркалі
Янус дволикий
нічого не значить
ви просто друзі
та час від часу
зростає напруга
коли у грудях
дрейфують медузи
щоб вжалити руки
якогось хірурга

Тихий дощ
У долоні прощанням точиться
Вже скоро будуть пригорщі повні
Очі звірята карі звірята
Біжать тебе запам'ятати

А пригорщі повняться
Пригорщі повняться
А дощ сильнішає
І сильнішає

Вже й на прощання
Той дощ не схожий
Бо за ним вже тебе не видно
Очі звірята карі звірята
Кудись біжать за тобою шукати

Та знову й знову
Ні з чим вертають
Чи то мокрі од зливи
Чи то заплакані

Як тихо тут: земля і сонце!
Уже ліщина попустила
Свої світильники довгасті,
І крихко розцвітає ряст.

Як мирно тут: тобі на руку
Упала скакавка плеската.
В воді озерець джерелянки
Кують задуму лісову.

Прислухайся: десь за горою,
За верховинами дерев,
Облоки ронять краплі світла
В уважні розплески весни.

Побудьмо тут. Тут всі дороги,
Що землю, втомлену любов'ю,
Вели до нас, її найменших.
Побудьмо тут на самоті.

1929

З книги "Поезії"

_______________
Скакавка – жаба; джерелянка – вид жаби; облоки – хмаринки.

І час далекий, і земля далека,
А пам'ятаю все. Маленький двір,
Страпата стріха. На гнізді лелека
Задумався. В саду ласкавий мир.

Ласкавий мир в вечірньому промінні,
Ласкавим світлом дихає ясмин,
І двох тополь високих довгі тіні
Перелягли верхівками ослін.

І от виходить мати молода
І до куща звертає зір щасливий,
І ламле цвіт, і повідaє в співі,
Що тихо йде Дунаєва вода.

І що ніде нема Дунаю краю.
Я слухаю і забуваю світ,
А біля мене невидимий кріт
Землі кругляву купку зворушає.

Далеко він, той вечір, і не встане
Сіяти знов над світом молодим;
Ні паростком не похитне малим,
Ні зглибока ув очі не погляне.

Навіщо ж він, як марево, як мрево,
Весь вік стоїть у спогаді моїм?
О пам'яте! Ти мов розкішне древо,
Поставлене над горбиком німим.

1938

З книги "Поезії"

Вітер влетів до міста
не знаю чий,
віти деревам листям переплітаючи,
сильний, пружний,
свавільний,
непередбачуваний
Ото б украсти,
й носити на шиї,
щоб усі бачили!
Він у вікно влетів,
молодою силою фіранки здіймаючи...
А я вікно зачинила.
Спіймала його, обдурила...
Та поки я тішилась
задумом хитрим,
він зник, щез, втих, вщух,
а може —
задушила обіймами...
Не стало його.
Упійманий —
він п е р е с т а в бути вітром...

відсутність неба перевтома
душа гноїться у бинтах
у павутинні свого дому
ти відчуваєш що не та

бо зовсім ти не із ребра
хіба лише з якогось пальця
для тебе навіть в пеклі рай
з-поміж розпечених коханців

бо ти є нижчою за квіти
годуєш бджіл своїм нектаром
у мороці зашитих вікон
споконвіків чекаєш пару

і поглядом ковзнувши кволо
слідів своєї перемоги
ти спиш мов самка богомола
опісля всього

хмільний мед травня
бузковий п’ятилистник
раптом збудеться?
келих з насолодою
повен бажань незнаних

Час адаптації.
А я, ніяк не звикну,
що сум обмацує
мої думки,
як нитку
худими пальцями…
…мої бажання
проходять в серці
перереєстрацію,
а пам'ять,
мов офіціантка
з тацею
знов пригощає
спогадом про тебе.
І дивиться на все це
зверху небо
і мовчить.
І дощ немов здурів –
щодня овації,
а я так хочу сонечка,
а то - сльота
в моєму серці
від твоїх слідів…

Несе авто самотнім шляхом,
Горить навколо жовте поле,
Далеко десь гарячим дахом
Сповзає сонце. Чорне море
Тихіше б'ється раз за разом...
Але не чуть під тиском сну,
Як хвилі, сповнені екстазу,
Лоскочуть мушлі у піску...
Авто летить в обійми ночі,
І вітер у волоссі грає.
Вогнем налиті, сяють очі -
Той погляд сонце проводжає...

Вже цвітуть каштани
Уквітчані в квіти
Батько залишає
Сиротами діти.

Не покидай татку
Ми тебе благаємо?
Виживати трудно
Ми крилець не маємо!

Не покидай тату
Бо ми тебе любимо?
У світі ми щастя
Без тебе загубимо.

Холодна зима буде
Забіліє сніг,
Не покидай тату
Падаємо до ніг.

Вислухав дітей
Не сказав ні слова
махнув лиш рукою
він із-за порога.

Проміняв жінку,
(куди своїх подіти)
На другу кохану
На чужій діти.

Ластівка в гніздечку
Дітей не кидає,
Доки та малеча
Сама не злітає/

Олень з оленицю
Дітей доглядають,
Аж доки в них роги
не повиростають.

Людина у світі
(Це не звірена)
В деяких батьків
Інстинкту нема.

Лишивши у рубці, в плачу,
ляпотняву всіх позивних,
на серфері блискавки мчу
по морю небес дощових.

Шукаю, стрибаючи з хмар
у коловерті неземній,
таємний для нас календар
усіх неминучих подій.

Вмикаю трифазні слова
у снах однофазних оман,
де інопланетна людва
глита електронний туман.

Де трощить орбіт кораблі
будинків кораловий риф,
де вкриті ним календарі
майбутніх осяянь і див.

Вони припадають до стін,
ховаються в комп’ютерах,
але в гіперпросторі змін
за дахом зривається дах.

Ворушаться десь в глибині
стеблини розмоклих шпалер –
вже не вистачає мені
всіх дихань усіх атмосфер.

Легенями вітру свищу,
в хиткій розуміючи млі,
що я, потопельник дощу,
лиш позначка в календарі.

Ключем злетівши, в шарлат вмочивши німе перо,
Ключі узявши, дійти до брами, а далі – раєм,
Де Петя Наліч – немов апостол – що теж Петро,
Про море синє (де не бувала) мені згадає,

Про чайок білих (яких не чула веселий крик),
Про босий танець, пісок на пальцях і тіл Бермуди,
І усміхнеться з аероплана той чоловік:
Ще не бувала? No problems, люба! До ранку будем!

У сині хмари пірнаєм рвучко, гребем на схід,
І не боюся пливти з тобою крізь небо хиже,
І море стихне, і берег дальній, і мокрий слід,
І Бог ладнає нам на пісочку маленьку хижу.

І гамір чайок, чайок зелений, габа одеж
Спливе невміло, та неодмінно, до ніг, до пальців...
І вишиваю шалений танець, а потім теж
Ранкове сонце, священне море на білих п’яльцях.

А потім раптом – колись, навіщось, в якому сні,
Коли вколишуть мене – щасливу! – щасливі чайки
Присняться чорним, присняться білим вони – одні! –
Замерзлі наші, голодні наші пінгвіно-лайки.

І ти цілуєш, і ти керуєш: вертати час,
Бо час злітає, і ми злітаєм над теплим раєм,
Бо хтось чекає – вони чекають! – на сильних нас,
Бо ми руками їх зимні душі відігріваєм.

Страшно... хотіли дожити довіку
із чоловим на землі чоловіком -
краяло б сонце не біль небокраєм,
билося б серце за "всіх" і "кохаю".

Щоби чоло не оралося віком,
світ засинав на щасливих повіках,
вдарили громи - розсипались зграї
наших гризот, що розмаялись в маї.

Пиймо любові незлічені ліки
серце - не камінь, а доля - не лікар.
Станьмо глухими до дзявку та лаю,
там, де молитва - там янгол витає.

А від сльози - зачинаються ріки,
а від усмішки з чола чоловіка
мудрість із ласкою світ розкривають,
прощу несуть в чолобитній до раю.

1 Травня 2008

Тугий адреналін, неначе мед у сотах,
збирається під линвою і створює вагу.
Хода прикута висотою зяво-рото
і всоте, як і вперше, крок збирає квотум
довіри линві. Гасне в перестрілках палок гул.

Стужавіють повагом краплі слів у в`язах,
пов`язка на очах, немов до страти, чи до сну.
Наповнені відвагою останні м`язи,
питливе відчуття стопи - дороговказом
веде за кожним разом струмовини борозну.

Стенається під куполом на стен жердина
і світло пожирає в декалюменах піддах,
і ніби по життю іде на суд людина,
чим ближче небеса - тим брак адреналіну
відчутний їй. Хрещата тінь несеться по рядах.

30 Квітня 2008

Поки сонячне світло сіється через фіранку
А в каміні іще догорають залишки твоїх листів
Так по-дитячому бавимось у мовчанку
Ніби з водою у рот ми набрали китів

І випливають слова обважнілі як брили
Скільки б не говорили та всеодно
Не вистачає одного Ньютона сили
Щоб впасти на дно…

Зав'язують, затягають,
Як ряска плесо.
Живущим погрівом – сонце,
Гіркавим пилом – полинь,
Миром – тінь:
"Забудь... Покинь..."

"Милі, милі, один же вік.
Покинути, що злеліяв?
Оддати іншим, про віщо мріяв?
Для чого ж я жаром протік?"

Коли чую: від сонця сміх.
"От я сію найбільш усіх,
А ти бачив женців моїх?

Радість на бистрому вітрі цвіте.
Ой на бистрому, ще й на рвучкому,
А бажання – при доброму й злому –
Стоять, як дерева навколо дому –
Не одходять ніколи, ніде.
То, скільки не жити,
Мрії не вдовольнити".

Зав'язують, затягають:
"Забудь... покинь!..."
Ласкавим опалом – сонце,
Оливним димом – полинь,
Миром – тінь.

1935

Із збірки "Медобір"

пісня

Вершник-герой Гандхарва
протягом року мандрував Варою –
Великим Слов'янським "Простором",
втіленням якого, а ще часу, він і ставав,
повернувшись до рідного племені.
Там заздалегідь порядкували вівтар.
І коли Гандхарва віддавав жерцям
себе-й-коня на заклання – то він вже
вважався символом Всесвіту (Простору-й-Часу).
Народ ставав стійким і непереможним.

Степом шлях.
Вершник на коні –
Простір-Час в просторі землі.
Слов’янський шлях.
Гандхарва.

Мій народ
шляхом тим іде.
Навкруги – попіл та вогонь.
Слов’янський шлях.
Гандхарва.

Сто жерців,
сто людських благань,
сто синів – на вівтар вогню.
Слов’янський шлях.
Гандхарва.

Стань з колін,
український рід.
Доля-шлях – є спаситель твій.
Слов’янський шлях.
Гандхарва.

5 квітня 2006 р.

Про те, що вбили Чорновола,
Вже згадують тихцем, спроквола.
Хтось вбивство те назвав терактом?
Ви що, все трапилося раптом…

Живий був небезпечний владі –
Мав вплив великий у громаді,
Бо правди шляхом йшов прямим,
Сумлінням вибраний самим.

Народу волі він волів,
Бо вищий був на п’ять голів
І честю й духом президентів
Та їх дрібніших резидентів.

Пече останніх небезпека,
Що спалить їх законів спека.
То ж вбити!!! (А когда зароем,
Его признаем мы Героем!)…

Що порішили, те й зробили.
Наставили цим Руху вили:
Нема й сліда від сили Руха,
Є тільки розбрат і розруха.

Коли із Рухом Рух не в ладі,
То це на користь тільки владі,
Вже скільки голосів-позицій
Здали за владних пропозицій?

… Що вам у Руховій руїні,
І що у “Нашій Україні”,
Де Рухи зовсім не рухливі,
Підвласні спеці, мряці, зливі…

червень 2004 року

Вот красавица одна;
К зеркалу вадится;
С тайной робостью она
В зеркало глядится;
(Жуковский В.А.)

У скло вдивляюсь віроломне,
І бачу в дзеркалі на дні,
То океану серце штормне,
То полум'я живі вогні.
Враз застилає все імла,
Всі образи разом стирає,
І, невідома сила зла,
До мене з дзеркала киває.
Уже не скло переді мною,
А тіней коридор й Ереб
У глиб все манить за собою,
До капища кривавих треб...
...Тут просинаюсь, чорна ніч,
А на краю стола -
Огарки згаслих свіч
Й розбиті дзеркала.

Мужики цікаві стали:
ЗМІ у нас чи змії?
Правда стогне від потали –
З нею ЗМІ німії!

Змії може і отруйні,
Та вже ж не брехливі.
ЗМІ весь рік – у січні-грудні –
Ллють брехню, щасливі.

А сумління? У кориті
Утопили з кормом:
Їм вірші, листи відкриті
Затаїти – норма!

Правді годi ображатись,
Бити що на сполох –
Добре кривді розважатись
Там, де править молох.

До чергових Шевченкових роковин

«І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом»

(Т.Г.Шевченко)

До Тараса тричі на рік – черга хизування:
В день народження, в дні смерті й перепоховання.

До наступного приливу «жалоби й шаноби»
Залишилося три тижні – тож готуйтесь, сноби.

Про Шевченка ви писати начебто готові,
І поголені, й вусаті, а душею – хто ви?

Тричі на рік – ось вам шана генію країни!
Можуть справді хизуватись діти України –

«Славних прадідів великих онуки погані».
То коли ж Тарас діждеться «Заповіту» дані?

А діждати дуже просто: хай в Державнім гімні
Хоч рядок, хоч два – Шевченка, бо найлегітимні!

Щоб із кожним виконанням Головної пісні
Хто почує, враз відчує із ним зв’язок тісний.

А що буде також тричі, проте майже щодня,
Між людьми із часом зникне забуття безодня!

статична правда ваших піцерíй
як їх не наголошуй – хоч піцéрій
нагадує стерильність диспансерів
з відрижкою несправдженості мрій
а ти не мрій – аби не знати згуб
з відспівуванням щедрими вустами
коли в останнє бачитимеш камінь
з “направо” і “наліво” – в кіноклуб
озвучених і занімілих марень
ти обереш (я знаю) “навпростець”
так “просто” наче до “старого мяста”
до міста в котрого тебе не вкрасти
єдиний шлях – крізь отвори сердець

Барвінкові роси
Золотяться з ранку,
Заплелися в коси
Зорі на світанку.

А мені байдуже
Я візьму косу
І покошу трави
В ранню росу.

Потривожу сон
Сплячих глухарів.
У траві не скошені
Збуджу перепелів.

Жайворонок високо
Заводить свій спів.
Мав би я крила
Я б так же злетів.

З піднебесної висоти
Я б землю обняв.
В небеснім сузір’ї
Там би спочивав.

Понад думами, в вишині,
Хтось згадає про нас чи ні,
Втопить істину у вині,
І сховається в абажур.

Трісне глечик по серцю – кр(ах!),
Крик загубиться у вітрах,
Біль розпишеться ув очах,
І обійдемось без тортур.

Попід думами, унизу,
Без розплати за зуба зуб,
Кину серце в живу росу,
І розквітне троянди кущ.

Перевернеться світ на дно,
Знов забродить старе вино,
Тільки істині все одно -
Дай цукерочку за щоку.

Ти думаєш "це звичайна симпатія",
Хоча я не знаю, що думаєш ще
Всередині пеклом нестримним пече…
Можливо, тому, що не вмію кохати я?
Бо вмів би – то рай у душі стрімко цвів
І ми б упивалися солодом днів,
А так захлинаємось співом дощів,
Що ти народила у віршах…
У тиші,
У слові
Скажу тобі знову і знову "люблю"
А очі засліплені не розтулю,
Бо я ще не знаю любові…

Не вірити, молитися...
і знову,
Чекаючи бодай якогось слова,
Читати молитовник при свічі,
Коли на мене гостряться мечі
Мого ж безсилля
і чужих невдач,
Твого „люблю” і не твого „пробач”...

Чекати вітер, зливу, зорепад.
Збирати в жмені роси.
Невпопад
Писати довгі і сумні листи,
Любити небо.
Соняхом цвісти.

Поезія... Ступаю знов по лезу я
коли вчорашні болі заслабі.
Не всім болить? Не всім й одна поезія,
вона - розмова з рівними собі.

Присядемо отут біля фонтанів
на хвильку. Глянь - форзиція в цвіту,
мов королівна у весну цю ранню,
у мить оцю прозоро-золоту.
У серці виграє нестримна радість,
попереду - ще вічність без кінця,
ще неможливі ні печаль, ні заздрість,
і щастя ще обом нам до лиця.
Присядемо отут біля фонтанів.
Не поспішай. Уже відцвів бузок,
відмерехтіли свічечки каштанів...
Земля зробила ще один виток
у всесвіті, старому, наче казка,
і юному, як щойно ми були.
Ще все прекрасно. Й жодні ще поразки
надовго нас смутити не могли.
Присядемо отут біля фонтанів.
Погомонім. Журитися не варт.
О Господи, як голову дурманить
акації жагучий аромат...
Зелене листя припадає пилом,
заплутавсь погляд в плетиві гілок.
Вже не здається світ рожевим дивом,
Вже невідчіпний рій гірких думок.
Присядемо отут біля фонтанів.
Спочинемо. Весни остання мить.
Це пух тополі? Чи сивини ранні?
Це час - летить, летить, летить...

Сімнадцять днів на майдані
Били в барабани.
Розірвали вічні пута,
Скинули кайдани.

В незалежній Україні
Встали демократи.
Розкидане каміння
Пора позбирати!

Перші президенти
Чудес натворили.
В лабіринтах власті
Вони заблудили.

Народ здобув собі волю,
Віковічні мрії.
Ні на яких президентів
Не має надії.


Вожді і кермачі
На майдані були.
Розбіглися по партіям
Народ позабули

Тепер у парламенті
( де б кому на нари)
Розбирають між собою
Політичні чвари.

пустіть у гарячі точки
на фронт чи в кратер вулкану
не можу я жити мовчки
по цей бік ока екрану

скажу про усе що знала
впродовж всіх реінкарнацій
аb ovo usque ad mala
сидить на плечі Горацій

за дощ і гайда під землю
спускаюсь мов по канату
незатишно й страшно вельми
в сльозах кажу здраствуй тато

озброєна тільки німбом
арена і шквал овацій
годую приречених хлібом
вони відгризають пальці

У моєму годиннику висохло море. Пісок
Сиротливо тулився до скла і мішався із сіллю,
Проростав золотаво небаченим досі чар-зіллям
І вплітався хвилинами в сяйво байдужих зірок.

Колісниця світанку давно загубила свій схід,
Поспішає на захід – аби попрощатися з ніччю.
І від фіри життя не минають шляхи на обличчі.
І чомусь від любові у серці не гоїться слід.

Закінчився дороги останній стрімкий завиток.
І гріхів назбиралося, ніби піщинок – до біса.

Оксамитово-чорна важенна спадає завіса.
У годиннику сиплеться білий солоний пісок...

Відповнію в повені,
цвітом опаду,
стрепенуся листями
тиші на біду.
У барвінку вив`юся,
визорію зір,
гаснутиму гаслами -
виплесками зір.
Між словами виловлю
помисли ясні,
пелюстками вилічу -
"любий?" та "чи ні?".
Зчерленію в таволзі,
зжовкну, мов терлич,
звеселюсь веселкою,
виклекочу клич.
В небо вийду з піснею
стрімко, наче клин.
Як у дзьобі стрічечка
синя -
значить син?

28 Квітня 2008

Я дарую тобі волю,
Я звільняю тебе від себе,
Але ти говориш із болем,
Що тобі такий дар не треба.
Ти не хочеш мене чути:
Я ж дарую тобі волю…
Ти не хочеш без мене бути,
Ти обрав собі таку долю.
Ми з тобою такі різні,
Не шукаємо шлях на волю.
Нас тримають не пута залізні –
Ми обрали собі свою долю…
Ти даруєш мені волю,
Щоб звільнити мене від тебе…
Буду плакати я від горя,
Бо мені такий дар не треба.

Оживає усмішка Джоконди -
полотно облачаю в оливу,
випромінює праведність з рондо,
втаємничена пензлем чутливим.

Голограма небесного блага
відбиває ілюзію щастя -
нам хотілося, баво - розваги,
та судилося зливою впасти.

До останньої краплі злетіти,
в поцілунках на тілі зів`яти.
Ох, як пахнули спрагою квіти
і приходило сватати свято.

Як устами губилися ласки,
наче сонцем розлите проміння.
Як розмито дивилися маски,
а небесно - дахи піднебіння.

У тобі розпуститися - пізно,
бо ти вільна від власної волі,
бо ми схожі зате, що ми різні,
бо під масками - зіграні ролі.

Бо комусь захотілося драми
та вмокнути перо у чорнило -
наші душі звелися, мов храми,
стіни серця любов осінила.

На годину впольоване "куку",
розкричалося в клітці світання.
Так попалося щастя під руку,
згаряча пережите коханням.

28 Квітня 2008