Просто в небо упал, долетев до последней, но верной черты,
просто стал - набекрень перевернутый полдень - дождем:
нет ни веры с тоской, ни прилежной любви "во имя", и ты
проникаешь в себя через кожу слепым озябшим червем.
Просто луч был не свеж, как просроченный поздний апрель,
сырость высохших душ все равно плесневела в углах.
[...мама шепотом скажет: «Сынок, ты живи, ради Бога, и верь», -
не ответишь, уйдешь, у тебя, как обычно, дела...]
Подоконники знают – на них отпечатки цветочных горшков
получаются, если вода проливается реками через края,
подоконники знают герань…
Но рядом - следы последних шагов –
подоконник - то место, последнее, где ты стоял…

в лабіринті мого тіла
збуджений вулкан клекоче
може це не я згрішила
може зрада це не злочин?

загіпсуйте мої очі

це вони в усьому винні
підло утекли з-під варти
й наші почуття вторинні
ніц не варті

лабіринтом мого тіла
дика кров кудись несеться
це об айсберг мого серця
ти розбився я згрішила

замовкаю замикаюсь
у могилі свого тіла
чорних круків чорна зграя
через мене пролетіла

Тобі чомусь мало
Синиці в руці,
В пошуках слави
Знаходиш синці?
Ніхто не підкаже,
Ніхто не шепне:
Чому ж ти блукаєш?
Спинися, дурне!
Он лебедям жирним
Не треба мети.
Тихі і мирні.
Таким будь і Ти!
Ті лебеді, хлопче,
Не лишать води.
Люди досхочу
Приносять їди.
Скажеш – противні,
Юначе, однак
Лебедем жирним
Ти станеш. Так-так!
Хвиля по хвилі мине,
день від дня,
Казку читав
«Гидке каченя»?
Тоді зрозумієш,
Даремно шукав,
Лебедя доля-
Це його став.
Лебедем жирним
посеред води,
ситим, лінивим
будеш і Ти!

якщо піду в долину смертних тіней,
я не злякаюсь зла, би Ти зі мною*.
погладиш по волоссячку рукою,
посадиш, мов маленьку, на коліна,
пригорнеш міцно, колячись щокою,
запахнеш щойновбитою травою,
і я засну, наївшись миро-лою,
(чи лободою) віддана без віна.

якщо піду… навпомацки, руками
шукати соломона з роваамом,
вкривати біле тіло пелюстками,
навпошепки кохати – і вустами
торкатись шкіри, шурхотіти: "амен".
мов божевільна, зволена роками…
(а їх-то, Боже, Боже…Мамо, Мамо)
якщо… тоді зустрінемось, адаме,
я – євою, Він – прірвою між нами,
бо Він – то рай між нашими світами,
думками.

вестись (аби провів) вперед, до миті,
коли думки гірким вином запиті,
(гірким вином, бо перекисшим в оцет)
над прірвою загубляться у житі.

не йди. в долині дуже смертно, доцю…

та я піду, якщо відпустить руку,
якщо морзянку серце перестука,
і не візьмЕ за правду на поруки…
якщо впаду у прірву райо-муки,
якщо…
як що – Він знає,
тссс, ні звуку!

і не піду. бо рано. розговіло.
на крила знову надто впали ціни,
я підберу. напну стару хустину –
сховати душу.
усміхнеться Бог
і я. і народжу (на раїсть) сина,
і радісні до Нього на коліна –
уже удвох.

в долину смертних тіней
не пустять.
бо ліміт.
мене аж троє
(і я одна за кожного - горою):
Життя і Світ (це - Він),
і Син-Дитина.

* псалом 22-й.

подружка-зірка
знає звідки безсоння
вогкий слід льоду

:)

подружка-звезда
знает тайну бессониц
влажен след льдинки

хрустально-хрупок
лунный мост притяженья
прилив ли отлив
где-то вдали от меня
ты видишь белые сны

Until my eуеs аrе vеilеd with raven's wing
I shed my teаrs for thе fаllеn оnеs like mе...
Thе fеаthеrs' blасknеss is slоwlу turning rеd...
I'm whispеring thе words which wаs nоt said...

Rеfrаin
Thе tаstе of Lifе аnd Dеаth is all thе same...
The blооd wе spill is thе blооd which fаlls in vain...
Thе flеесеs оf оur flocks оnсе wеrе whitе...
Wе prаy tо уоu аnd step into thе fight...

Wе praуеd tо уоu аnd steрped into the fight...
Wе wеre thе Ones, thе Mеssangers оf Light...
Аnd was thаt оur fаult or just Yоur will,
But оur shields аre brokеn and bloоd is still...

Rеfrаin
Thе tаstе of Lifе аnd Dеаth is all thе same...
The blооd wе spill is thе blооd which fаlls in vain...
Thе аngеl's wings are slowlу turning rеd
Bу your cоmmand оur cruеlty was led...

Do not believe in mercy of your foe -
His cruelty and slyness are unmeasured...
But may you see the stars instead of night,
Instead of pain - may you feel pleasure...

А.Білецький. Було колись під Іліоном

Пісня перша:
Моровиця. Гнів

Пісня друга:
Сон. Беотія, або Перелік кораблів

Пісня третя:
Клятви. Огляд війська з мурів. Двобій Александра і Менелая

Пісня четверта:
Порушення клятв. Обхід війська Агамемноном

Пісня п'ята:
Подвиги Діомеда

Пісня шоста:
Зустріч Гектора з Андромахою

Пісня сьома:
Поєдинок Гектора з Еантом, похорон полеглих.

Пісня восьма:
Перервана битва.

Пісня дев'ята:
Посольство до Ахілла. Прохання

Пісня десята:
Долонія.

Пісня одинадцята:
Подвиги Агамемнона

Пісня дванадцята:
Бій біля валу.

Пісня тринадцята:
Пісня тринадцята. Бій біля кораблів

Пісня чотирнадцята:
Ошукання Зевса

Пісня п'ятнадцята:
Відступ від кораблів

Пісня шістнадцята:
Патроклія

Пісня сімнадцята:
Подвиги Менелая

Пісня вісімнадцята:
Приготування зброї

Пісня дев'ятнадцята:
Зречення гніву

Пісня двадцята:
Битва богів

Пісня двадцять перша:
Битва біля ріки

Пісня двадцять друга:
Убивство Гектора

Пісня двадцять третя:
Ігри на честь Патрокла

Пісня двадцять четверта:
Викуп Гекторового тіла

ПРИМІТКИ


Όμήρου. Ίλιας
© Борис Тен (переклад з давньогрецької), 1978
© Андрій Білецький (передмова, примітки), 2006
© О.С.Юхтман (ілюстрації), 2006
Джерело: Гомер. Іліада. - Харків: Фоліо, 2006. - 416 с. - [Зарубіжна класика].

Для чого живемо
Може скаже хтось,
За що був розп’ятий
На Христі Христос?
За що усевишній
Скарав свого сина?
Скарана у світі
І живе людина.
Один краде у другого,
Другі крадуть в люду
А треті перетворились
В Скаріотську Юду.
За копійку продає,
Син рідного тата,
За гріш убиває
Брат рідного брата.
Волоцюги та хапуги
Пробрались в міністри,
А бездарні та ледащі
В них економісти.
За розкішними столами
Пишуть циркуляри,
Щоб побачить, що в країні,
Їм би окуляри.
Щоб поглянули довкола
Як люд проживає,
Як бабуся в смітнику
Хлібини шукає.
Мати покидає
Маленьку дитину,
щоб прожити в світі
Їде у чужину.
Чужина не родина
Не всіх приймає.
Як складеться там їх доля
Лиш бог один знає.
Заплачуть на чужині
Дрібною сльозою
І згадають матір, діток,
Хату над водою.
2002р

Їдеть поїзд номер десять
Прямо у своє депо.
За рульом сидить АнтИпко,
А мєчтав стать космонавтом.

Я не стану тобі рабою,
Не обійму перша тебе..
Я тебе не прагну до болю,
І закоханість, певно, мине...

Та залишиться дотик ніжний,
Блиск очей і погляд п’янкий,
І вологі пекучі губи,
Солод запаху твого терпкий...

Ти подруга друга!
Чи друга подруга?
Чи то є життєво?
Чи тільки наруга?

Коханням наруга.
Відносин напруга.
Сьогодні моя Ти,
Друга - подруга!

Не буде вже світла.
Ти мóрок оділа.
І краплі солоні,
Є гóлосом тіла.

Твого то є тіла,
Мого нема діла.
Ще один поштовх,
І Ти обімліла...

Спи спокійно,
Бýде все добре...

Кофе плещется в плечи стакана,
в каблучный такт, ай, оступился,
кликните Анну, я требую Анну,
скорей отберите у нее спицы,
пусть она вытрет пятно на лацкане,
да что ж это, где же она застряла,
не подтанцовывайте паяцами,
она, должно быть, взялась за пяльцы,
вечно не видит самого важного,
всю жизнь отворачивается упрямо,
слышишь ли, Анна, жена моя, Аннушка,
я здесь крючком начинаю вывязывать
пока ты выходишь из анабиоза,
придумывая очередной праздник,
Анна, Анна, меня же спросят,
почему это я вечно опаздываю,
и что мне ответить? ну где ее носит,
все, не могу ее ждать, убегаю,
кинь мне вон ту пиджачную помесь,
смеяться не будут, она дорогая,
дайте ребенку снотворного в каплях,
ночью из детской доносились крики,
в детстве я тоже, помнится, плакал,
но этот ребенок орал как дикий,
все, я пошел...

1. Venus

She's got it

В Міжгалактичній війні 33 року
я воював в засекречених трійках землян.
Ми захищали Центавру: за Альфу – ні кроку!
Я з вогнеметом, на флангах Петро і Колян.
Битва за битвою нам випадало червоне,
янголам – чорне, а злим бісенятам – zero.
В грудях дзвеніло, та я не хрестився на дзвони,
бо не боявся – зі мною Колян і Петро.

Шізгара!

Небо Галактики вкрите дрібною росою.
Доки тверезий, не котиться долу роса.
А захмелію – приходить бабуся з косою
і прихиляє до мене мої небеса.
В тих небесах вогнеметом пропалено дірку,
ніби для ордена – ротний мені обіцяв.
Ротного вбило… не те щоб без ордена гірко,
сумно за ротного – серце не камінь в бійця.

Шізгара-а!

…Хлопці казали: одразу за Псами Гекати –
різко наліво, а далі весь час навскоси,
за Дивосвіт, де смарагдове небо пихате,
там канцелярія Бога – заходь і проси.
Там зорепад – як мука у надірване сито!..
Тре' поголитися... добре що взяв "Агідель"…
здати трофеї... й тамтешніх когось попросити
мій вогнемет замінити на кращу модель.

Шізгара-а-а!

З Альфи Центаври додому рукою подати.
Наноснаряди порвали плацдарм на ріллю...
Хочу сопілку для мого окопного брата –
Хай перед боєм заграє мені Shocking Blue…
Хочу з макітри вареників… вишкварок… жінку…
хочу відмитися і нагуляти жирок…
чи відіспатись… чи просто упитися в шинку! –
тільки б спочити від цих всюдисущих зірок!

Шізгара-а-а-а!

А на світанку, коли перестало хотітись,
два зорельоти з-за сонця зірвалися вниз.
Ми їх чекали! – й зустріли!! – а бісові діти
лізли і лізли, щоб перетворитися в слиз!
Кляті душмани!.. зелені-коричневі-сині!..
Ввігнуте сонце… неначе моргнуло мені…
(чутно шипіння) …тримайтеся!.. (постріли) …свині!..
…Смерті немає!.. (...ш-ш-ш...)...
…побачимось… (постріли)...
…сніг…



2. Твіст

На розбитому флангові оборони
догорає зранений бронемобіль,
як копиця соломи.
А я тобі
Татуюю в листові сузір’я_грона.
Між рядків сповідаюся про світи,
що раптово відкрились мені на днях,
про розмиту свідомість…
Та це херня
в порівнянні зі всесвітом – Я_і_Ти!

Наливаються грона над полем бою.
В мерехтінні ракети горить танкіст.
Виноградар сумує...
А я з тобою
в довоєнному Львові танцюю твіст...
Чи до вечора вештаєм Стрийським парком,
на очах розгодованих голубів...
Я нервую... вагаюся... мну цигарку...
щось не в тему розказую... сам собі.

Ти любуєшся лебедем... шириш очі
над рябою безоднею скла_води,
де сполохане серце явити хоче
поцяткований птахами
негатив.
На якому байдужий ворожий снайпер
незлобливо мружиться у приціл,
затамовує подих...
А ми у кнайпі
Замовляємо пиво, ікру, млинці...

А цілунок у кулі такий короткий
і такий полум’яний – один на двох,
щоб тобі уявилось:
чотири роти
для походу до Раю шикує Бог...

безнадійні плюсуються Ним до решти...
закатована розвідка – як жива...
ординарець посивів над списком "Рештки",
а вгорі підбивають графу "Жнива"...
нічиєю землею плазують тіні...
захолола піхота блищить в росі...

із пробитої скроні в твої видіння
виноградною цівкою
б’ється
сік.



3. Ча_Ча_Ча

Микита любить займаних дівчат,
бо їм не треба пліснявих історій
про голубків затертої лавсторі,
в якій усі танцюють ча_ча_ча.

Микита – так: прийшов_побачив_взяв.
І є про що у роті розказати,
й ніхто не стане нидіти й писати:
палка пригода вичерпана вся!

Микита – перший_з_перших на війні:
за третю кров поїхав у відпустку,
й привіз назад світлину, вірш і хустку,
тепер мовчить чотири довгих дні.

Микита став ліричним і сумним:
римує вірші, вихуд як небога,
а в кожній пошті довгий лист для нього!
Боєць пропав – тепер не до війни.

Яка ж мораль? Моралі тут нема.
Ржавіє осінь, піниться зима.
Я їх подужав... тільки навесні
до твого дому хочеться й мені.



4. Блюз

ми у штрафбаті, та це не мінус,
бо – побратими, а це вже плюс!
з інших окопів лунає Вінус,
наші окопи тяжіють в блюз.

доля штрафбату – чотири тижні:
розвідка боєм і п’ять атак.
наші серця – перестиглі вишні,
рвуться чужим кулеметам в такт.

з нами комбат у одній землянці.
інші комбати – за м’ясом спин.
ми у фаворі, бо ми у глянці
мокрих окопів їмо і спим.

ми у глямурі локальних боєн,
де характерництво – бренд і стиль!
бо підпираємо тіло воєн,
як саморобний людський костиль!

це арифметика сук із тилу:
в залишку – подвиг, штрафбат – в умі.
тільки б достало на всіх тротилу –
для фотохронік продажних ЗМІ!

як естетично гниє піхота
в світлі софітів нічних ракет!!
з цього не вити мені охота,
а лютувати!.. та це таке...

ті хто не чув за війну в штрафбаті,
і не дивіться мені в лице!
лиш помовчіть на своєму party,
рівно хвилину – хоча б за це.

Плавні конвульсії тіл
Спазмами губи впиваються в губи
Рух концентричних кіл
Крила вогню здіймаються в грудях

В тиші кричать серця
Пальці шалено кохаються також
Ти – вже не ти, я – не я
Хочемо Нас нестримно пізнати...

В тесном болоте мира я не попал в струю,
ровные тропы шагов так и не наверстал,
и, просыпаясь утром, я - как обычно - пью,
а, засыпая, боюсь, что это и есть мечта…
Сколько бы не приснилось мне на подушке снов -
столько мне не поймать… В лицах чужих людей
я ощущаю тоску железнодорожных мостов…
И никогда не хожу мимо стальных путей…

В этом болоте есть, что-то от твоего
вечного недомолчания, ставящего в разрез
то, чего знать не хочешь … Теперь вот и мой островок
стал так безнадежен в надежде, что скоро совсем исчез.
И сколько бы нам не пытаться сложить целюлозный дом -
столько нам не купить новых картежных столов…
Ты, как всегда, молчишь, ты думаешь, что потом
станет тебе надеждой?.. и начинаешь отлов

пиявок болотных и, продукты вчерашних аптек
впиваются в твою слизь, как голод в кишки… стравив
из вечности кислород. Так очень больной человек
не сможет не испытать последний приступ любви,
когда умелой рукой, ему кто-то вставит шприц,
а голосом скажет: «Терпи, теперь скоро кончится все…»,
тогда он вырвет лицо из тысяч похожих лиц,
и это в последний миг, скорее всего, спасет…

Ти нині зарослий, немов Будулай
(часу на гоління, як завше, не стало),
бо мало було (хоч від шостої - мало),
злетіли години, втекло одіяло,
і втраченим був невіднайдений рай.

Ми вийшли, за руки тримаючись, і
дрижали коліна, як зайцеві вуха,
та час на роботу (така от непруха),
ти ніжно серденько дівоче послухав -
і тенькнувши, впало воно до землі,

на друзки розбившись...Хвилина мовчання...
Та руки, як риби, просили води.
Не можна?
Не зараз?
Не тут?
Не туди?
Коханий, давай хоч дійдемо! Зажди!
І ми полетіли на крилах кохання

зривати чеку у чекання...І най
летять на підлогу суконка, беретик
та інші деталі ч/ж туалету,
і губи судомно вигукують: Де ти?
І мліє від шоку ранковий трамвай...

О, чарівливий янголе вечірній,
Допоки сонце спочиває в горах,
Запали яскравий світоч свій любові,
Корону сяючу вдягни
І подаруй нам посмішку свою,
І посмішку для тих, кого ми любим...
І поки розфарбовуєш
Небесні шатра в темно-синій колір,
Розсип сріблястую росу
На кожну квітку, що стулила вії
В солодкім сні недовговічнім...
Хай вітер буйний твій засне на плесі,
А ти із тишею порозмовляй
Своїми мерехтливими очима
І сутінки сріблом чистим зроси…
Скоро, дуже скоро ти відступиш,
І для вовків настане час урочний,
І зореокий лев у лісі запанує.
Най вкриє нашу вовну
Твоя священная роса,
І захистить нас силою своєю…

то блиск то ницість то юрма то сам
то чоловік то звір то богорівний
хоч подумки... то цинік то наївний
ходи до мене – я тобі осан
співати перед Богом не посмію
але живи в мені – як той Месія
хоч подумки... то Він в тобі зачав
жагучу душу і живильну мрію

(Пісня)

Ти тягнися, та не рвися, доле-ниточко.
Серце - кліточка,
а в ній та,
що тріпоче, заливає співом літечко
хтиве літечко
на устах.

По дорозі подорожником стелитимусь
Очі - привиди,
обрій зблід.
А чекання безустанно полинитиме,
болем виведе
в ясен світ.

Приспів:

А в душі - мов рана, дно
переблизнене,
переоране,
пересіяне.
І заповнюється сном
гріх замулений,
незамолений,
перемелений.
І ні вітру від розмов,
бо ні слова про любов.
Тільки музика німа,
бо все те, чого нема
таки було...

Чи зостану та розтану в небі птахою?
Крила змахами
ріжуть край.
Послужу я Божій Волі вістрям й плахою,
пекла жахами,
пальцем в рай.

Не губи мене, бо я прийду провиною,
слово - бритвою
перейде.
А засіяна любов зросте причинною
і молитвою
розцвіте.

Приспів:

18 Квітня 2008

Розлитi калюжi надворi
(Вночi накрапАв дощик).
Ти бачиш в них мокру змову
Хтось бачить в калюжах зорi

Цей iнший вдихае озон,
Вдихае на повнi груди
А ти потрапляеш в полон
Зi страхом пiдхопити застуду

кутаешся,затягаеш паски
Хоча за вiкном вже квiтень:
Всi люди чекають на Пасху
Саджають веснянi квiти

Бруньки зеленiють кволо
Теплом ще повнИться повiтря
Усмiхненi бiгають дiти
Крейдять на асфальтi кола

Лишають загадковi знаки:
Iмена з помилками i серце
Злива змие крейдяний напис
Перетворить в калюжi все це...

Забавляються крейдою дiти
А дорослi розписують яйця
Всi стрiчають весну наче цяцю
I гадають що нового одiти

Хтось тримается строгого посту
Просто неба цiлунки до ночi
В кров юнацьку вливаеться поспiх
А рознiженiсть-у дiвочу

Шал квiтневий пробудить кохання
I зiрве дах навiть предтечi
А ти йдеш похмурий i вбраний
У теплi сiрi i безликi речi

Я би вмилась тобою, твоїм неприборканим бунтом,
Я би змила з плечей поцілунки минулих чеснот,
Я би заміж пішла не за тебе, щоб вірною бути,
Я би вічність мовчала в пастелях поєднаних нот.

Я би вибила небо з-під ніг і просила рятунку,
Я би ночі не спала, ковтаючи стриманий біль,
Я жила би у будні й хвилинам не знала рахунку,
Я би вмерла, мабуть, і цю смерть дарувала тобі....

Я би знала, що хтось прочитає і викине долю,
Я би гострі зиґзаґи душі завела Мельпомені.
Я би рвала і лущила спогадів стиглу квасолю,
Я жила би, як всі ...це цікаво, але не для мене.

Хвалім усі Творця і серцем і вустами!
Він творить чудеса і в нас, і перед нами.
З початку наших днів, тепер і повсякчас,
Зі щедрої руки Він все дає для нас.
Хвалім усі Христа – Спасителя Живого,
За нас перед Отцем Заступника Благого!
Він смертю смерть здолав і викупив усіх,
Над нами відтепер не має сили гріх!

I feel those floods of tears that skies do shed…
I hear the wind exhaling words of woe…
With pain and grief your blackened heart is led,
Stay here with me, we'll watch the dawn…

Refrain:
These silent waves
For me
And you...
Within them dwell
Our hopes
Our youth...
These silent waves
They whisper
Names
Of those we lost,
Of those
We gained...

The dawn has changed with dim twilight...
The dome of heaven shivers on the wind...
The withered leaf on darkened water is your guide...
Yes, I am there, I’m hiding deep within...

Refrain

Deep waters, dark waters,
Hide my reflection
Into the inmost
Section of thee...
You will be praying
For my resurrection.
I will be praying
For waters mendacity...

Кожного ранку, як Лазар – вставай і йди
Кожної ночі вмираєш і знову те саме
Тільки й живеш – мовчазними її молитвами
Не підпускаючи свого Христа до води

В кожному кроці твоєму – гостріння лез
Навіть усміхнений ти пророкуєш біди
Знаю, що це справедлива ціна Феміди,
Щоб після зради ти знову у ній воскрес…

Неспокій. В серці гупають литаври:
Я заблукав, заплутався в думках;
За поворотом - неудачі страх, -
Моїх проблем скажені мінотаври.

Немає волі, сил і крил немає
Втекти із лабіринту марноти.
Де світло? Як мені його знайти?
Тягар безвиході у душу заповзає...

Коли вже думав, що навіки тут засну -
Згадав тебе, мов нитку рятівну:
Проти кохання стіни безпорадні!

Якби спинився - пліснявою б став,
Я ж - до останнього Свій Світлий Світ шукав,
Щоб зазирнути в очі Аріадні.

На перехресті двох наїжджених орбіт
Застряг шматок розбитої планети.
У нього врізавшись, кінчали свій політ
Космічні волоцюги і поети.

А він завис тут від сотворення світів...
Укритий шаром зоряного пилу,
Всмоктав енергію погублених життів,
Еквівалентну міліонам тон тротилу.

Чому ж з тобою саме зараз, саме тут,
Під шум метеоритних злив навскісних
Контакт відбувся, перекресливши маршрут
Цивілізацій наших несумісних ?

На мить торкнувшись твого антитіла,
Я здетоную вибух Нової зорі.
До нас нікому вже не буде діла:
Все зникне в чорній, наче ніч, дірі.

А, може, швидше на якесь століття
Я перехрестям Всесвіту промчусь,
Зіпхну цей камінь, і для розмаїття
На позивні твої не відгукнусь?

Хребтом відчую погляди останні,
Що випромінює твій паралельний світ,
І полетить кудись за край галактик камінь
Із перехрестя двох чужих орбіт...

І ти прийшла із подихом осіннім,
Ступаючи поволі і шепочучи про смерть…
Твої слова мережилися тінню,
І сповнився я тінями ущерть…

Пелюстки квітів ти принесла із собою,
Щоб увінчати в’янучу красу…
Торкнувшись лагідно, відпустиш їх на волю,
І тихо попіл ляже на труну…

У світ ти ступиш із очей Безодні,
І небеса засліпнуть уві млі…
Ти руки простягнеш мені холодні,
І ми розчинимося у пітьмі…

В воєнному Києві
Боровся буковинський курінь
Там Олена Теліга
За У країну погибла
Вічна їй пам’ять
Амінь
Гордо і сміло
Засівала правди слова.
Як кремінь гранітної скелі
В боротьбі непохитна була.
Всі страхіття пройшла
Крізь жорна ворожої лає,
Бог захистити не зміг
Від вражої злої зграї.
Разом із нею в яру
Поліг Михайло її чоловік.
Слава! Слава! Борцям за Україну.
Хай слава не згине
Вовік!

Знав жінок багато,
але Ти не схожа
На жодну,жодну з них!
Зовсім не така Ти
Ти радість, Ти свято,
Як сонце – одна Ти
Як жити без Тебе міг?

Коридори влади – делікатні справи,
В них таємні думи іншої держави,
Стратегічні дії, перспективні плани,
Нафти або газу прибуткові крани.
Так чому ще й досі в нашій Україні
Щедрих інвестицій не вкладають нині?
Може, ми багаті? Чи заможні й сильні?
Чи ми нерозумні? Чи ми вже невільні?!
Не держава ми вже?.. А що ж ви робили,
Щоб Вкраїна наша, та й ми, багатіли?
Чи закони мудрі в Раді ви приймали?
Чи державну власність гідно захищали? –
Все хитали владу рік у рік словами
Та допомагали “добрими” ділами.
І докерувались – кепські наші справи:
Не створили, значить, в себе ми держави
Смирної, як треба… Це вже справжнє лихо –
Перекриють нафту, щоб сиділи тихо,
І ракетам цілі наведуть таємні,
Бо у нас, сказали, погляди нечемні.
Не держава ми вже… Як то – не держава?!
Прадідів великих з нами добра слава!
І запам’ятайте – наша Україна
Неподільна й вільна на віки країна!

Кряче ворон на нещастя
Та й над головою,
Кружить, кружить в чистім небі
Чорною бідою.
Кряче ворон, кряче чорний,
Пил орда здіймає,
Сива мати біля хати
Сина проводжає.
Проводжає у дорогу,
Оберіг вдягає,
Плаче бідна гірко й тихо,
Сина обіймає:
– Повертайся, мій соколе,
Із війни до хати,
З перемогою вертайся,
Буду виглядати.
Пригорнулася старенька,
Господа благає,
Ой мій сину, мій соколе,
Рученьки ламає…
Мужньо бився із ордою
Син її єдиний,
З перемогою вернувся
Влітку до хатини.
Та ніхто не виглядає –
Вигоріла хата,
Поряд свіжа ще могила,
В ній старенька мати…
Стиснув шаблю син до болю,
Помолився Богу,
Та й пішов козак, мов п’яний,
Знову у дорогу.

Знов мої божевільні музи
Мене украли у Землі
І, в серце кігтями вчепившись,
Понесли якнайвище вгору.
А Світ завмер в буденній тузі,
Внизу - раби і королі,
Моєї браги перепившись,
Мій дух метуть зі свого двору.

Хто з них писатиме для них,
Для надто скромних, надто гордих?
Хто з моїх віршів зробить пісню,
А з мого імені - прокляття?
Від крил удару я притих.
Замовк, затамувавши подих
Відчув, як в небі стало тісно
Від віршу нового зачаття.

Спущусь під ранок до Землі,
За пазухою - перлів жменя,
Ви ще сліди мої не стерли
На Світу темній половині ?
В передсвітанковій імлі
Приземлюсь на колюче терня,
Руками міцно стисну перли,
Щоб не розсипались між свині...

Що коїться у нашому народі?
Куди пливе суспільство незбагнуть.
Ми копошимся, як мурашник у природі,
Самі не розумієм в чому ж суть.

Навіщо ми встаємо зпозаранку,
Сідаємо, хто в авто, хто в метро,
Крокуємо ми на робоче місце,
Та звідти зазираємо в вікно.

А за вікном шалений світ сказився,
На голову все з ніг переверта,
Кудись авторитет батьків подівся,
У молоді своя вже голова.

Та, та, ще голова не є тямуща,
Чого, а розуму поки що в ній нема,
Їм головне, щоб руки не боліли –
Все інше вони кажуть – то дарма.

Що з телебачення зробили на сьогодні,
Щоб подивитися, нічого і нема,
Реклама там засіла, як скажена,
Та спокою в ефірі не дає!

Не дивляться Тарковського з Гайдаєм,
Всю молодь збочують еротика і секс,
Свідомість підлітків вони заполонили,
Страхіть нема не вірять діти в бабая!

Минають дні, роки минають,
Ти щось зробив – тебе згадають!
Як, щось погане – вічно живий!
Отак історія зложилась.

Заглянувши у глиб віків –
Ми бачимо таку картину:
Диктаторів там тьмуща – тьма,
А миротворців там нема.

Той, хто, півсвіту підкорив,
Народу сотні положив,
Чужі загарбав землі –
Живе в історії, як пан.

Його вивчають в школі діти,
Научні праці, пишуть звіти,
Та знов за ним дублюють в слід,
Загарбаючи білий світ!

Їх знов історія карає,
Де свій у спину спис пихає,
То інша сила повстає,
Захоплюючи все, що є.

Які імперії бували,
Але згадай – всі вони пали!
Які тирани, воїводи,
Чужії нищили народи.

Якії армії були,
Та перед кимось не встояли,
Їх літописи фіксували –
Щоб ми про них не забували!

Хтось там літак зробив, для миру,
З нього зробили бомбандира,
Та, розгромивши вражу рать,
З тракторів танки почали будувать!

З колгоспів – табори зробили,
Людей в них голодом морили,
Та всі кричали «Вся власть – Совєтам!»
Отак до Леніна з привєтом!

Про Сталіна казать не будем,
Цим лише лють людей розбудем.
Та взагалі – досить злодіїв!
Давай згадаєм благодіїв.

Хто, щось робив, задля народу,
В суспільстві лагодив погоду,
Хто ніс культуру в широку масу,
Та не розграблював, хто касу.

Багато лікарів між ними,
Людям добро вони творили,
Багато вчених, що хотіли –
Небуло, щоб складнощів в людини.

Письменники – моральний дух!
Котрі в пориві творчих мук,
Писали твори, що й сьогодні,
Люди читають благородні.

Давай же друже не смітити,
В історії сліди творити,
Щоб нас нащадки так згадали,
Нібито мир – ми здобували!

Я дарую тобі одну ніч,
Прилітатиму з вітром у рідкісних спогадах...
Одну ніч. І розтануть ( від мене!)
Твої випадкові сліди.
Я дарую тобі одну мить.
То чому ж така ніжність у поглядах?
Ніч коротка одна,
Ностальгія-весна - назавжди.

Хочу пити жадібно вологу
Із осінніх овочів та фруктів,
Насмоктатись соку різнотрав’я,
Що росте на вранішньому ґрунті.

Хочу захлинутися дощами
І скупатися в якійсь калюжі,
І наввипередки бігати з річками
(хоч до мене їм, мабуть, байдуже:)

Буду злизувати піт з ранкових вікон
І вмиватися озерним плесом,
Розповім таємне щось криниці,
Адже ми із нею – наче сестри.

Хочу відчувати животворну
Силу Всюдисущої Води..
Жити хочу! Хочу струменіти
Під священні ритми рідини...

осінь 2007

Доле моя, рибко золотая,
Сітку я у море закидаю,
І прошу, прошу тебе спочатку,
Подаруй мені маленьку хатку.
Як у ній я трохи поживу —
Подаруй відтак мені нову.
Хатку, кришталеві черевички,
А відтак палаццо невеличке,
Короля у нім і гурт придворних
Кольорових — жовтих, білих, чорних.
Хай довкола буде їх чимало,
І щоб всі хвалу мені співали!
Я корону не віддам нізащо,
Бо над усіма я най-найкраща!
Всесвітом я буду володіти!

Крок наступний знаний всім — корито...

Візьму у вас інтимне інтерв'ю.
Чи справді Ви такий, як написали?
Чи Ви кохали жінку? А свою?
Чого боялись? А чого чекали?

Що обіцяли в темряві нічній,
Кохану обіймаючи за плечі?
Чи щиро обіцяли? Чи одній?
Чи справдили обіцяне надвечір?

Чи часто помилялись? Чи кляли?
Чи плакали, коли боліло дуже?
А що відповідаєте, коли
Немитими руками лізуть в душу?

Чи Ви однаковий у будень і у свято?
Чи Вам однаково, чи літо, чи зима?
Та годі бо про це: питань багато,
А відповіді знаю я сама.

Легенький стук дощу по шибках,
Мій погляд на годинникових стрілках,
Життя ритм відбиває серце,
Гіркі думки приправлюють все перцем.

Далекий вогник догорає,
Останній слід й надію забирає,
Самотність поглинає душу,
Без тебе знов стерпіти вечір мушу.

Спинився дощ, спинились сльози,
І нагадались враз страшні морози,
І моє тіло затремтіло,
Якби твоя любов мене зігріла.

Коханий, леле, я не можу!..
По книзі сумно поглядом проводжу,
Немає в ній тебе я знаю,
Та все одно з надією шукаю.

Із долею змиритись важко...
Прийди хоч ти у сні, весела казко,
Кохання принеси і щастя,
І смуток-горе забери й напасті!

Безсоння побороть стараюсь,
Від світла місяця я все ховаюсь.
Думки про тебе лиш, коханий,
А серце стогне й плаче – біль поганий.

Світанку дочекатись треба,
Побачити цей чистий клаптик неба,
Бо сонце принесе надію,
Тебе побачити я знов лелію.

А поки я стерпіти мушу,
Самотність ту, що поглинає душу...
Коханий, леле, як це тяжко!
Допоможи мені у цьому, казко!

Нестерпна мить, коли горю бажанням
Торкнутись палко твоїх губ,
Коли впоїтись по вінця коханням
Розлука не дає до згуб,

Коли в обійми твої прагну впасти
Тепло розлити по тілах,
Тоді немає поділу на касти
І час летить не по літах.

Тож поки я втаю свої бажання
На дні безмежних моїх мрій,
Хоч відстань даруватиме страждання,
Та ми кричатимем «Постій!»

Я ніколи не забуду
Присмаку твоїх
Губ.
Він не покидатиме мене
Ані у гіркі,
Ані у солодкі
Миті.
Відчуватиму його
На побитих відстанню вустах,
Які сохнуть
Від кривавої розлуки.
Я би пила той трунок до
Забуття,
Я б не відривалась,
Знаю,
Це жадливо,
Та я не прошу
В Бога каяття,
Бо кохання –
Почуття гордливе.
Ти пробач, що говорю без
Рим... Та
Я ніколи не забуду
Присмаку твоїх
Губ...

Через рядки сумної прози
Обличчя омивають сльози,
А серце крається і мліє,
Та вогник ще на дні жевріє.

Залишаться на сторінках,
На тих друкованих думках,
Сліди тихенької печалі.
Можливо, разом ми причалим,
Хоч в сні, якщо не наяву,
До тих рядків, що на плаву
Тримаються у голові
Й не вирвуться в слова мої.

Краплі дощу гнуть до долу
Боляче ріжуть обличчя
Ніч запрохають до столу
Смуток у душу кличуть
Хоч гострі вони та сині,
Як лезо. Спинись. Не треба.
Крізь них дивися віднині
Там видно клаптик неба.
16.04.08.м.Київ

ти скажи що ти чуєш невже ти не чуєш ці дзвони
по мені пом’яни мене звисока наче з амвона
так недбало рядки повишивані чорно-червоним

ніби кара за давні борги переплутані масті
чи ти просто безумний картяр чи то батяр чи майстер
чи книжковий старий що пропив загубив свої снасті

маргарітас омріяні майстрові сняться і море
у мішках пеліканів заховані трупики мойви
і тремтять на піску і дзьобú їхні повні безмовні

не гарчать не гучать переломлено волю надвоє
і перо у ребро не печалься кохана загою
якщо станеш новою мелодія стане новою

на всі боки я каюсь тікають слова тарганами
недолугі правице і серце що буде із нами
не пали кличе клин краще з мене склади орігамі

поки гнеться папір
поки я ще не пил під ногами

Будь кращим сьогодні, ніж вчора,
Життя ж бо у нас лиш одне,
І в прірву не падай од горя,
Бо все в цьому світі мине.
Будь сильним, побачивши пастку,
І словом когось не порань,
Бо кожна хвилина – це ласка,
Її не марнуй - з не бажань
Будь чесним у кожному ділі,
Бо явиться все у свій час.
Із кожним у серці будь милий,
Під суд стане кожен із нас.
Повільним ти будь на образи,
Швидким - помогти у біді,
Бо може ті справи чи фрази
Комусь допоможуть в житті.
Будь мудрим у реченнях щирих
І правду пізнати бажай.
Будь низько, коли ти на хвилі,
Та високо серце тримай!

Дощове

Розітнулось повітря довкруж і, не стримавши втоми,
Небо впало додолу і вкрило цілунками став.
Хоч цей рік, що минув, не роздав по заслузі нікому,
Він пройшов, безперечно, та тільки колишнім не став.

Крізь озонові діри помалу сочиться прозріння,
Крізь провали у пам"яті дивне чуття вирина...
Чую дихання власне - тихеньке й до болю нерівне
У той бік, де стіна. Де світи розтинає стіна.

16.04.2008

Ти вчора мій ворог,
А нині мій друг,
Я тону, а в воду,
Лиш ти кинув круг.
Казала ніколи,
А сталося враз.
На думці у долі
Не те, що у нас.
Хай люди не судять,
Дні змінюють нас,
І тих, що нас люблять,
Показує час.
А ті, що йдуть поряд
Не завжди близькі.
Дай руку, бо в горі
Двом легше іти.

Коли закінчував Господь
Творити Світ-
Як епілог,
На заключну сторінку
Він дивовижний
І фатальний кинув плід:
Клоновану з ребра Адама
Жінку...
Із тих часів
Немало висохло морів,
З тих пір мільйон зірок
На землю впало,
Та найгострішим
Із жіночих відчуттів
Зосталося любові
Скрите жало!