Моє піаніно сумує в Херсоні,
І ночі у нього самотні й безсонні.

Моє піаніно так любить Шопена...
Ні звуки тривоги...Ні звуки сирени...

Моє піаніно шепоче: "Аліса,
З країни чудес у Херсон повернися,
Як пальці твої доторкнуться до мене
Мелодія вальсу проллється натхненно
І сяйвом проникне в притихлі оселі...
Звучатимуть ноти...Сумні та веселі...

Моє піаніно чекає в Херсоні,
І я привезу йому світло в долоні...

Очі – як у тамаґочі.
Губи – наче дверці з гру́би.
Скули – мов масла́ в кобили.
А саме́ – таке щасливе!

29 березня 2004 р., Київ

Зруйновано. Знищено. Вбито.
Лиш сум, наче тінь, біля тебе…
Як вірити вже? Як любити?
Чи чує нас хтось там, на небі?

І вмить припиняє дебати
хлопчик-кульбабка з телеекрану:
«На фронті б‘ється мій батько,
а я маю битися з раком!»

Сльоза застилає очі -
ти мусиш тепер пам‘ятати,
що десь із тобою поруч
б‘ються кульбабка і тато.

Сонячний, світлий і теплий
Промінь вмостився на склі, –
Стали виднішими меблі
В ще не розсіяній млі.
Тінь від вазона упала
Нишком на прибраний стіл, –
Потім взялася помалу
Все оглядати навкіл.
Лізла з підлоги на стіни
І мерехтіла в кутку,
Поки промінчик не зринув
У сонцесяйнім вінку…
10.11.22

УМ (Українська Мова)

Слід святого слова
Аж до океану
Несе наша мова —
Стрижень Індостану,
Крізь віки терпіння
Радість несе дітям
І дає натхнення
Творити молитви.

13.04.2003 Чернігов

Сьогодні пальців сім і дзьобоніс.
А завтра, може, вирощу три ока.
Бо кожен день наводить новий міст,
і пишуться на кожнім інші кроки.

Різняться матеріал і довжина,
в одних поруччя є, в котрихсь відсутнє.
Кудись ведуть. За кожним – чужина
і вабляче пригодою майбутнє.

І я по них гуляю, пізнаю.
Корів стрічаю іноді, дахами
тоді мандруєм разом, зграєю,
поміж світів, сполучених мостами.

За вікнами майстерні – мій Париж –
відправна точка дальшого ескізу.
Збираючись ступить на новий міст,
кладу в валізу скибочку Парижа.

І прохожу в незнане крізь стіну –
іду на міст, стіна лише омана.
Дванадцять пальців пестять дивину,
що дивиться на мене із туману.

01.11.22

* * *

Вечоріло на душі і в небі. Зажурилась осінь…
О́ре Місяць чорну вись із лампадкою на носі
Й засіває в лан безмежжя срібне зе́рня-зоре
У безкрайнє небезхмарне і глибинне поле.
Десь у всесвітах куняє спокій прірв в хао́сі,
А в призе́мленні все блудять думи безголосі,
Наче при́пняті. І тихі. Мерехтять: ох, Доле,
Таки втяла й щастя вкрала, а вернула горе.
Оксамит в те́рнах стелила, а ті душі – босі!
Серця́ ро́сами умила й кров’ю сліз в споло́сі
І забулася небого. Марнота навколо… Боле,
Чом жива ти? Сподівання, що давно вже кволе,
Не дає сконати? Здохни! Врешті ж в тому льосі
І забудь про Бога. Світ замовк вночі. В нім досі
Ґвалт війни й любові. Віри! У раю! Де цвіту море
Мало б квітнути безміри й де кохання – неозоре…

Павло Гай-Нижник
9 листопада 2022 р.

Це не механіка, а жива істота:
благає, ридає, криком кричить…
Вона - цілодобова про нас турбота
і вранці, і вдень, особливо вночі.

Вона над нами - всевидюче око:
бачить, як наші міста руйнують,
вбивають дітей як, гвалтують жінок…
Це наша сьогоднішня алілуя!

Вона із нами від часів Гомера -
без вихідних, щоденна робота -
стоїть на заваді кривавій ері…
Ні, не механіка, це жива істота!

Автор: Юрій Гундарєв
2022 рік

До тебе все горнусь, моє далеке птаство,
як ти у холод горнешся до люду.
Не знаю, чи мені ще вдасться
піти весною й восени на луки
та подивитись, як чарівно кружиш
над зеленню, понад Десною й містом,
як ти паруєшся, як ти пируєш
і як ти справджуєш роботу тракториста.
Дивитись здалека, наслухувати гелгіт,
скупати зір у мерехтливих зблисках дня,
навмання під мрійний жабний клекіт
брести крізь сизу прохолоду вечора
і здумати короткочасну повість нашу,
моє далеке сиротливе птаство.

А до Дмитра дівка хитра -
Кажуть у народі.
А опісля про заміжжя
Мріє при нагоді.

Щоб сім"я міцною була,
Злагода у хаті
І лелеки не забули
Нести на крилятах

Донечку або синочка
Чи обох одразу,
Щоб добро в домі велося
Й світла-світла радість.

Щоби хліб не переводивсь
На столі ніколи,
Щастям, вірою й любов"ю
Засівала доля.

2022 р.

Співає знов голосно пташка
І неба така синизна,
Що просто повірити важко
У те, що бушує війна.
Підводиться сонце над світом
І в хаті така благодать,
Що вірить не можу, що діти
Десь досі в підвалах сидять.
Тополя нарядом багряним
Мій погляд отут веселить,
А хтось поглядає на рани
І сумно зітхає в цю мить.
Він чистого неба не бачить,
Не чує пташиних пісень
Отам, де інстинкти звірячі
Війна проявляє щодень.
09.11.22

Ми плекали надію в долонях гарячих,
Закликали до миру своїх ворогів.
Чом же батько невтішно над пагорбом плаче,
Захлинаючись горем? Ураз посивів.

Той почує хіба, хто не хоче почути,
Як волає страждала душа на весь світ?
Чом не падають градом, із неба покути
На макітри убивць, їхній весь родовід?

Ворон ворону очі не виклює, Боже.
Зупини цю криваву, жорстоку війну!
Відсахнулося небо, а пекло вороже
Для нескорених духом ладнає труну.

Без причастя не дай, Боже, канути в Леті,
Розтоптати молитви псалмів чобітьми.
Щоб не зникнути з мапи Вкраїні шляхетній
На вселенськім соборі в трембіту сурми!

Підіймай мужніх воїнів, янголів світла,
Поведи їх супроти рашистів у бій!
Щоб не пахнуло ядерним прахом повітря,
А щасливо жилось на планеті живій!

Щоб птахи поверталися в рідні обійстя,
Воскресла земля життєдайним стеблом.
Всі народи почули гучне благовістя
Перемоги святої над скоєним злом!

07.11.2022р.

Ще не зів’яли кетяги калини,
у золоті – берези, ясени...
за віттями зеленої ялини
ховаються поля озимини.

Уява вимальовує картини,
які собі лишаю до весни,
коли мине моя лиха година
примарою далекої війни.

Немає того, що собі бажаю,
але у кольоровому кіні
та ще й на двоколісному коні
катаюся округою Дунаю...
.............................................
а те, що дому рідного немає,
то де його найти на чужині?

11/22

Мандрували пішки
Лісом сироїжки, –
Намочили трішки
В ранніх росах ніжки.
А коли під вечір
Кашляла малеча, –
Одягла на плечі
Кожушки овечі
І дістала з печі
З пряжанкою глечик.
Сіли в теплій хаті
Дві сестрички з братом,
І давай чекати,
Що їм скаже мати.
Пожурила трішки
Ненька сироїжки,
А затим без спішки
Вклала їх на ліжко…
08.11.22

Це тільки, люба, у книжках
закохуються в квазімодо.
Приваблює і блиск в очах,
і чарівна людська природа.

Не довіряй чоловікам,
коли говорять про принади
жіночої душі, мов храм —
милують погляд зорепади.

Не вір і тим, хто за жагу
віддати чорту ладен душу.
Любов перлинну, дорогу
ховай від кривди в серця мушлі.

І бути гарною не бійсь,
для чоловіка це важливо.
Ліпи, як скульптор образ свій,
і витягнеш квиток щасливий.

Спокус медові словеса
смакуй гарячими вустами.
Формують хмари небеса —
гармонія керує нами.

7.11.2022р.

Я гадав, наснилося мені,
Ніби десь є фабрика брехні.
Та вона існує наяву
І ведуть сліди її в москву.

Там шизують мало не щодня –
Все нова вигулькує брехня.
Соловйовий брєд на киселі –
Так уміють тільки москалі.

Верещать, що рашку на зорі
Бойові обсіли комарі.
Загризають гірше за вовків
Доблесних російських вояків.

З комарів намножились стрільці –
Агресивні біо-горобці.
Їхні зграї – страхітлива хрєнь,
Бомбардують рашку кожен день.

Тож піде невдовзі псу під хвіст
Недобитий кримський їхній міст,
А затим завалиться цілком
Вся параша вкупі із пуйлом.

Вже давно б їх трясця узяла,
Якби не поплічники пуйла.
Мінськ, Пхеньян, Пекін і Тегеран
Підшивають лапті росіян.

Та дарма дуріють брехуни –
Язиком не виграти війни.
Буде снитись довго їм Хер-сон,
На концерт закличе їх кобзон.

Килимом жовто-зеленим
Тішиться погляд мій.
Стрічка яскрава буденна
Для заохочення мрій.

Вітер спокійний…Не чутно
Зайвих, тривожних хвиль.
Віра з’явилась в майбутнє.
Далі гуртується тил.

Листя в палітрі багряній.
Найголовніший – клен.
Зараз його панорама.
В серці пробуджує щем.

05.11.2022

Серця твого кровоносні віти
вітер гойдає тирадовий.
Голос, посаджений низько-низько
не піддається сумніву
лише тому,
хто на тому
кінці
проводу
проводу
проводу.
Довгі гудки моїх розмов
самого з собою
самого з собою
кличуть на поміч
швидку допомогу
або аварійну газу.

Вибух скоро.
Скоро трапиться.
Буду сміятися скоро
з відвертості авторучки
на цій табулі расі.
Куди ти прокралась, патетико?
О, лицемір’я! Шовковим будеш.
Не підпущу ні на крок.
На нервах моїх граються літери
в скреготі власного підпису.

26 серпня 1992 р., Київ

Примруженим оком,
Навстіжним серцем
Вдивлявсь я у дикий і дивний цей світ.
Дививсь – не здивився.
І пив, та не впився
І чар, і отрути, й незнаного квіту.
Вируючий вихор,
П’яніючий шал
В знемозі-одчаї питав і питав:
«Чи тільки мені горезвісний Тантал
Свою естафету, мов кару, віддав?»
І чулось: віки сторінкуються.
Шелест. Схиляються голови,
Мова шерхне.
В розгоні очі.
Нечутні згуки викрешують пальці
Терпко-рвучко з пожовклих аркушів.

Картатий шалик на її плечах
не зігріває у холоднім барі.
У молодої пані сум в очах
просвічує крізь тьмяні окуляри.

Запізнюється він, а не набрав,
щоб повідомити яка причина?
Чи, може, низка невідкладних справ,
чи інша жінка вже перед очима.

А тінь журби кружляє вальс-бостон
між столиків у закладі спочинку.
Втомився грати в хриплий мікрофон
саксофоніст для вдячних напідпитку.

Нервує пані. Келих на столі,
і сигарету підпалити просить .
Хіба ж їй вперше сиві журавлі
осінній смуток заплели у коси.

То кидали її, без зайвих фраз,
то залишала все на призволяще.
Та він прийде, коли заграють джаз
з букетом хризантем надпити щастя.

А я дивитимуся, як вона
умить розквітне, ніби, майська ружа.
І ми з тобою вип'ємо до дна
за пристрасний роман, мій вірний друже.

3.11.2022р.

Котиться, котиться, котиться
Наше життя. як морська хвиля,
Воно то лагідне-лагідне й тихе,
А то занадто гучне та бурхливе.

Але яким не було б воно в кожного,
Треба його так прожити,
Щоб перед внуками не було соромно,
Що не зміг їм у спадок добро залишити.

2020 р.

Чистота української мови
Благотворно впливає на нас
І складає держави основу,
І милує весь світ повсякчас.
Української мови звучання
Дуже схоже на жайвора спів, –
І на вітру глибоке зітхання,
І на лагідний шепіт полів.
Гомінка, мелодійна, барвиста
І манлива, немов водопад, –
Вона звуки такі в собі містить,
Що навіюють в душі відрад.
Щоби мова звучала повсюди,
Ніби трелі гучних солов’їв, –
Говоріть українською, люди,
Не лінуйтеся знати її.
07.11.22

Спохмурніли небеса сталево,
Темне розгортаючи шатро.
Осене, Печалі королево,
Знову ти на свій сідаєш трон.

Рукавичкою махаєш тихо --
Вихор листя кружеля мерщій.
Другу підіймеш собі на втіху --
І, як сльози, литимуть дощі.

Знову у житті цім — чорна смуга,
І звивається, немов гюрза*,
Як же відкараскатись від туги,
Що в усі шпарини заповза?!

Наче горе розлилось безкрає,
І тону у ньому мовчки я...
Полонез Огінського — я знаю --
Музика улюблена твоя.

Ще й війна нам сипле сіль на рани,
Розпач зазирає у вікно...
Хай уже зима скоріш настане,
Замете печалі білим сном.

6 листопада 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

ІЯкщо готові, слухайте, будь-ласка, –
жили собі в історії на трьох
три витязі: Тарган, Пуйло, Нелох –
нові герої зі старої казки,
ну, одним словом – три богатирі,
а кількома, то двоє – упирі,
один паяц і чучело коняки.
А фабула історії така –
у буді не вживаються собаки
і з ними мафіозі, маніяки...
у замку мало щілини замка,
аби не готувалась до атаки
парафія союзної клоаки
зомбованої нації совка.

ІІУзурпували трони три царі...
Пуйло велике, звісно, на коняці,
аби перебувати угорі
як це бувало ще у Лізі націй.
І почали відновлювати Русь
і, звісно, не аби-яку... казкову...
але забули нехристи чомусь,
що Україну формувало Слово,
що мало для історії орди
ограбити музеї, храми, склепи
і що ніякі юди-іроди
не побудують непохитні скрепи.

ІІІНе увійде юродива юрба
під омофори золотої бані,
а заодно і пастирі незвані,
бо кожен запитає, – нахіба
цей клоун лізе у князі із твані?
Хай у Криму керує курултай
і не панує рада параної...
..........................................
а тих, кого диявол удостоїв
у ямі, де конає їхній край,
іти за кораблями, то нехай
оманський доповзає у герої,
картопляний – у сховище ізгоя,
а бункерний – у свій пекельний рай.

11.2022

- А що скажу? Під Берестечком я
Уже не був. Раніш відвоювався.
Під Вінницею з ляхом зустрічався.
Там і рука зосталася моя. -
Старий козак культю свою підняв,
Хоча її і так всім видно було.
Й історію вже разів кілька чули.
Та кожен лише мовчки споглядав,
Чекаючи, поки козак почне
Розповідати. Все одно ж цікаво.
А у неділю, ну, які ще справи?
Дивись і день скоріше промине.
Тож слухали. А він тютюн дістав,
Заправив люльку, розкурив неспішно.
А люлька гарна, вирізана з вишні.
Такої у селі ніхто не мав.
Як хмарка диму з люльки піднялась,
Що дехто аж закашлявся від того.
Старий махнув рукою на дорогу,
Що повз село кудись у степ вила́сь.
- Як я ото подався в козаки,
То у полку Брацлавськім опинився.
У битвах багатьох із ляхом бився.
Та згадую весь час оту гірку,
В якій поліг полковник, а весь полк
Кривавим трупом в Красному зостався.
Я тоді лише дивом врятувався,
На все життя засвоївши урок.
Нечай на ляхів зуб великий мав,
А що гарячий був. Вважав угоду
У Зборові підписану – на шкоду
Для України. Тож і не зважав
На лінію, що землі розділила –
Що нам, що ляхам. Зимувати став
На зло тим клятим ляхам у містах,
Які угода ляхам відділила.
Мурафа, Красне, Шаргород були
Хай невеликі та достаток мали,
Тож полк вони б якось прогодували.
А ляхи з того злитись почали.
Вони війська під Кам’янцем збирали,
Хотіли знов на нас весною йти,
Щоб програні всі битви відомстить.
А Калиновського – того аж розпирало
Жадання змити Корсунську ганьбу
Й неволю кримську. Тож не став чекати.
Надумав взимку свій похід почати.
Отож до Бару чимскоріш прибув
Де з Лянцкоронським все обговорили.
І вирішили спробувати нас -
На слабкість перевірити. Якраз
Достатньо сили назбирать зуміли.
Ми із Нечаєм в Красному були.
Таке собі містечко невеличке.
З одного боку протікала річка
Краснянка. З двох других ставки могли
Прикрити нас від ворога. Кругом
Дубовий частокіл. Ще й дерев’яний
У центрі замок. Не фортеця, прямо
Та, усе ж, можна втримати його,
Коли чекати ворога. А ми
На ворога якраз і не чекали.
Бо ж ляхи взимку і не воювали.
Вспокоєні надіями тими,
До масляної більше готувались.
Сторожу, правда, виставив Нечай,
Яка і мала ворога стрічать.
Самі ж ми «святкуванням» вже займались.
А лях надумавсь скористатись тим.
Із Бару на Мурафу швидким маршем.
Там визнали зарані сили наші,
Що ми не лише в Красному стоїм.
І де застави наші. Отоді
Взяв Лянцкоронський три хоругви й прямо
Пішов на Ворошилівку, де саме
Шпак зі своїми хлопцями сидів.
Заставу вони вирізали впень,
Лиш декому вдалося врятуватись.
Та не змогли ніяк до нас прорватись,
Бо шлях відкритий в другий бік лишень.
А серед ночі ляхи підійшли
До Красного. Сторожа їх прийня́ла
За наших. Тож нічого не спитала.
Ворота відчинили. Ті зайшли
І вирізали ту сторожу вмить
Та почали у місті різанину.
Ми були сонні всі у ту годину.
Що діється – тут спробуй зрозуміть,
Як ґвалт стоїть. Коби тоді ми знали,
Що ляхів жменька – вирізали б всіх.
Ми ж думали, що тут багато їх.
А тут хати вже в місті запалали.
Вогонь та крики. Ляхи, наче, скрізь.
Ми, що вхопили з тим і вибігали.
А ляхи без розбору всіх рубали.
Нечай бігом з-за столу підхопивсь,,
Сів на коня. Став козаків збирать
Аби ворота, все таки відбити
І усіх ляхів в місті зачинити.
Інакше всім козакам пропадать.
Хто уцілів, збігалися туди,
Щоб уже разом проти ляха стати.
Якби ж вдалося сил тоді зібрати?!
Нечай же нас і не в таке водив.
Він на коні гасав туди-сюди,
Розмахував своєю булавою,
Скликаючи всіх козаків до бою.
Ніхто іще не відчував біди.
Аж раптом кінь під ним убитий впав
І ляхи враз полковника схопили.
Ми кинулись на поміч. Вже б відбили,
Та лях якийсь Нечая зарубав,
Злякавшись, що-таки ж ми відіб’єм…
Відбили, звісно, але лише тіло…
І лють така усіх нас охопила,
Здавалось, ляхів всіх тут переб’єм.
Палало місто, в відблисках пожеж
І ми, й міщани ворога насіли
І ляхи до воріт аж відступили.
Тепер не порятуються!..Авжеж!
Помстимся ляхам! Та в ту саму мить
Нові хоругви ляські увірвались.
Як ми усі гуртом не намагались
Та сил уже не мали зупинить.
Кривенко й Авратинський узялись
Командувати нами. Бо ж нікому…
Поки одні боролись без утоми,
Другі до замку завезти взялись
Гармати й зілля. Як ми відійшли,
То вже зі стін гармати виглядали
І дружній залп у гущу ляхів дали.
Тож ми у замок відступить змогли
І ляхів за собою не пустить.
Очухалися ляхи та й насіли,
Нас викурить із замку захотіли.
Та ми у них прицільно стали бить
З гармат й мушкетів. Положили тих
Багато. Ляхи, врешті, відступили.
Тут підійшли на поміч нові сили
І знов нам довелось стрічати їх.
Упевнившись, що просто нас не взять,
У сутінках штурм ляхи припинили.
А ми тихцем їм вслід півнів пустили
В хатах, що близько біля нас стоять.
Щоб не було куди ховатись їм
І близько підбиратися під стіни.
На ранок Калиновський знову кинув
На штурм своїх і сам же їх повів.
Хтось з наших стрілив попід ним коня,
Хоч мітив, звісно, в гетьмана. Одначе,
Той уцілів. Я зі стіни то бачив,
Бо ж добре видно серед біла дня.
Вже й дим розсіявсь, хоч палали десь
Хати по місту. Сотники зібрались,
Обговорити справи намагались.
Напевно знали – поміч не прийде.
Сам замок довго, звісно, не встої́ть.
Запасів зілля і харчів замало.
Одні усе ж триматись тут вважали,
Другі рішили – краще відступить.
Підземний хід у замку був тому,
По ньому можна вийти аж за місто.
А там шукай козака в полі чистім.
Навряд чи ляхи в полі слід візьмуть.
Тож розділились. Десь п’ять сотень нас
Тим ходом тихо вибралися в поле,
Нікого не помітили навколо,
На схід майнули. Але у цей час
Не знати й звідки ляхи налетіли
Та стали всіх нас шаблями сікти.
А нам нема куди від них втекти.
Одні назад вертатися схотіли.
Другі, усе ж, із боєм почали
Крізь тісні ляські лави пробиватись.
Мені-то як вдалося врятуватись?
Як тільки ляхи нас перейняли,
Я біг, за щось зашпортався, упав.
А тут Семен, що біг побіля мене
Упав згори. Дісталася скажена
До нього куля. Він й порятував.
А ляхи, ледь помітили були,
Що наші в замок хочуть повертатись,
Не стали за окремими ганятись,
Слідом на замок напрям узяли.
Я з-під Семена вибрався тоді,
Подався, хоч правиця і кульгала
Аби до ранку бути якнайдалі.
Та все ж навколо сторожко глядів,
Щоб лях не втрапив… - А у Краснім як
Усе скінчилось? – хтось озвавсь із гурту.
- Про то пізніше довелось почути.
Недобрим закінчилося, однак.
Як козаки у замок подались,
То й ляхи на плечах у них ввірвались.
Тоді і різанина розпочалась.
Слідом і інші ляхи підтяглись.
Нікого не жаліли. Стрічних всіх
У шаблі брали. І Кривенка вбили,
Й племінника Нечая погубили…
В полон не брали. Бо ж старшин і тих
Всіх порубали. Авратинський їм
Живим попався. Він шляхтич же родом.
Отож його перед усім народом
В Мурафі розстріляли в пострах всім.
Отця, що саме молитви читав
Біля Нечая, німці захопили
І теж на пострах всім живцем спалили…
Вважай, весь полк там голови поклав.
Міщан багато згинуло тоді.
Хоч ляхи, звісно, сильно прибрехали,
Та тисячами жертви рахували…
Отак Нечай був долю проглядів.

Поки спите ви, стану
Осінніми світаннями.
На травах порозкладую мільярди сувенірів.
Будинки підрожевлю, вмию тротуари,
Підкину ще жарину в парків багаття
І заспанії канни на руки площ подам.
А вже коли займеться сонце в людськім усміху,
День заспіва над містом свій трудовий псалом,
Тоді скажу зустрічним таке просте й величне:
«Шалом!»

Скільки крові нами вже пролито,
Скільки скрізь заплаканих очей, –
А війни вогонь несамовитий
Нищить далі зляканих людей.
До сьогодні множаться могили,
Досі чутно скорбні голоси, –
Як же довго не втрачає силу
Полум’я жахливої яси.
Скільки ще триватиме ця бійня, –
Дотепер не відаємо ми,
Живучи одвічно неспокійно
На межі світіння і пітьми.
06.11.22

Чи варта пісня
бодай одного життя людського?
Варта.
Життя, якщо воно не тління -
ватра.
Якщо воно не жарти,
варте
бодай одної пісні.

Поміж чубатих чорнобривців
Безсмертник собі виріс,
Дививсь на жовті їхні личка
І пожалів їх щиро.

Бо як надворі приморозить,
Зів"януть їхні пелюстки
Та проливати будуть сльози.
А ось безсмертник залюбки

Стоятиме й пору зимну,
Навіть тоді той дивний цвіт
Дивитиметься із-під вій
Посріблених зірками снігу.

2022 р.

Хоч пручалися щосили
І молилися щодня, –
Розпростерла чорні крила
Над Вкраїною війна.
Кровожерна, чорнокрила
І настійлива, як тінь, –
Враз від зору затулила
Неозору голубінь.
Налягла, заголосила,
Не спиняючись ніде, –
Положила у могили
Життєрадісних людей.
Жаль і біль лиш множать сили,
Хоч не знаємо ми сну, –
Двоголова птаха вкрила
Горем землю чарівну.
05.11.22

* * *
Падолист. Вітер.
Сумний Місяць глипає
У гнізда птахів.

* * *
У чорні плащі
Ховаються злякані
Перехожі. Ніч.

* * *
Чорно-білий сон,
Осінь глуха за вікном.
Час прокидатись.

* * *
Падолист. Вечір.
Мишка дивиться з кухні
Намистом очей.

* * *
Холодне місто
Гасить холодні вікна.
Вже осінь глуха.

Падолист 2021 року

Хай лиш нагадує шалехет листопад
Та є і тут моя відрада – осінь:
На небі сіре відступає в просинь,
Опалим листом вітер шарудить...
Хай наше птаство в інший край не відліта,
Європа приліта на крилах журавлиних –
На Хулі і поїсть, й перепочине,
А далі в Африку безпечно полетить.
Словом, для нарікань причин нема,
Хто не шука повсюди віхоли й пороші,
А годен і в пустелі віднайти хороше.
...Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та все ж сини вони обоє в осені.

Сталось так, як сталось,
Маю те, що є, –
За тобою жалість
Серце рве моє.
Мов недуг нападки,
Чи на старість лють, –
Так про тебе згадки
Жити не дають.
Наче днів навала,
Сунуться думки
Про оте, що сталось
Долі завдяки…
04.11.22

Чутки миттєво Польщею пройшли,
Що козаків Хмельницького побили,
Оту орду нарешті зупинили.
Всі в настрої піднесенім були.
Після Пилявців і Замостя то
Була найперша радісна новина.
Нарешті вмиротворять Україну.
В Перемишлі тепер чекали, хто
Із тих, що з королем в похід пішли,
Їм перший розповість усе в деталях.
На посполите рушення чекали,
Які от-от вернутися могли.
Та переможців довго не було,
Поки пан Пірський першим не з’явився.
Він до корчми з розгоном уломився,
Замовив келих. А навкруг гуло
Цікаве товариство: - Розкажи,
Як козаків під Зборовом побили?
Чи всю орду на шмаття покришили?
Пан Пірський руки на столі зложив,
Окинув оком чималу юрму,
Яка його навколо обступила:
- Питаєте, чи знатно покришили?
Мені оце цікаво, а кому
Дурна ідея в голову прийшла
Цю битву перемогою назвати?
На рушення вже можна не чекати,
Там шляхта наша майже вся лягла.
Якщо, і справді, хочете почуть
Про оту битву розповідь правдиву.
Я розкажу. Для когось то, можливо,
Не надто і приємним може буть…
Якраз до столу келих принесли,
Тож Пірський випив його одним духом,
Змочив ще вуса і заклав за вуха,
Бо ж таки довгі вже вони були
Й почав неспішну розповідь свою,
Яка нелегко іноді давалась,
Аж сльози на очах його з’являлись,
Немовби, тільки був він у бою:
- Ви знаєте, що ми ще навесні
На Горині підня́ли офензиву
І виперли полки тих лотрів живо
За Случ. Та, як буває на війні,
Під Меджибожем ті прорвали фронт
І наших всіх до Збаража загнали,
А потім замок у облогу взяли.
Не солодко було там нашим. От
І розпочав король Ян Казимир
Війська збирати Збаражу у поміч.
Під Любліном. Старався без утоми,
Бо ж чи устоїть Збараж до тих пір.
Й кварцяне військо, і магнатський стрій,
І посполите рушення зібралось,
Ще й німці у похід отой найнялись,
Щоб заробити зайвий золотий.
У середині серпня і пішли.
Ішли поволі,бо ще підбирали
Тих, що уже під Люблін не встигали.
Та і дороги від дощів були
Зовсім розмокли. А іще ж обоз.
Під Топоровом звістка прилетіла,
Що в Збаражі триматись вже несила,
Тож трохи нам прискоритись прийшлось.
Був настрій добрий в війську, бо ж чутки,
Що у тих здрайців геть нема порядку,
Бунтує бидло, бо ж важкі податки,
В Хмельницького розбіглись козаки,
Ледве почули, що король іде.
Тож ті чутки так тішили нам душу
І розслабляли, в тім зізнатись мушу.
Не думали, що десь нас ворог жде.
Від Золочева далі подались
На Зборів. Тут іще повільніш стало,
Бо ж ріки води всі порозливали,
Дороги геть розкисли. Розтяглись
Ми військом нашим аж на пару миль.
Ставали коні, бо ж вози тонули
В багні дорожнім. Ми вже ніг не чули,
Надміру витрачаючи зусиль.
Спинились, як під Зборів підійшли,
Над Стрипою в суботу в табір стали,
Усіх відсталих врешті зачекали.
І тут річки широко розлили,
Тож переправа буде нелегка.
На те король наступний день намітив,
Щоб в понеділок вже й на Збараж вийти,
Бо ж він нагально помочі чека.
Надвечір, правда, чутка надійшла,
Що недалеко десь козацьке військо.
Отож король легку кінноту вислав,
Але вона нічого не знайшла.
Уранці заспокоєний король
Велів військам почати переправу.
То, вам скажу, була нелегка справа,
Хоч кожен жовнір відав свою роль.
Та дамба геть розмокла від води,
Прийшлось поміст на неї настеляти,
Аби возам до річки не сповзати
Та й коні теж з’їжджали би туди.
Корецький першим Стрипу перейшов
З кіннотою. Перетягли гармати,
Пройшли король з піхотою завзято.
На все доволі довгий час пішов.
За ними мали інші йти полки.
Ще Любомирський з табору не знявся,
Він на обози перш за все рівнявся,
Чекав, щоб перейшли вони поки.
На північ далі іще ми стояли,
Корицький із загоном замикав,
Він на відсталих жовнірів чекав,
Які от-от уже дістатись мали.
Усе спокійно, начебто було.
Ми ж то не знали, що той лотр проклятий
Устиг війська під Збаражем підняти
І його військо нам навстрічу йшло.
Ми саме за сніданок узялись,
Не чули, навіть той далекий тупіт,
З-за пагорбів татар з’явились купи
І козаки за ними вслід неслись.
Вони бігцем спустились у долину,
Через багнисту річку перейшли,
Найперше на Корицького були
Напали. Він позиції не кинув,
Хотів не дати річку перейти
Та їм його вдалося обійти
І вдарити його полку у спину.
Уся його піхота полягла,
І сам він мусив скоро утікати.
Примчав до нас, став про татар кричати.
Для нас то дика новина була.
Які татари? Звідки козаки?
Над втікачами просто посміялись.
Але татари довго не вагались,
Примчали раптом берегом ріки.
Хто встиг вхопити зброю, а хто ні.
Пройшлись татари, як коса травою.
Не було майже ніякого бою,
Зостались полем трупи лиш одні.
Я десь коня чужого упіймав,
То тільки так від них порятувався.
А полк наш майже весь там і зостався,
Я ж часу роздивлятися не мав.
Тоді вже вість по війську пронеслась
Й хоругви наші на підмогу мчали
Та порізно. І паніка зростала,
Бо ще ж ніхто ні в чім не розібравсь.
Немов, по черзі йшли у бій полки,
То сандомирський, то слідом литовський,
Брацлавський полк повів сам Калиновський,
Корнякта військо, на підйом легкий
Полк берестейський. Кинулись гусари,
Драгуни слідом…але всі вони
Вертались скоро один за одним,
Ворожі не утримавши удари.
Лишили сотні трупів на землі,
Поранених теж всіх позалишали.
Тишкевич, Оссолінський там пропали
І Четвертинський в тім бою поліг.
І староста Ржечицький там зоставсь,
Мартин Чарнецький – головний обозний.
Хто міг – ті утікали по дорозі
До Зборова, куди й обоз подавсь.
І вже татар ніщо не зупиня.
Усіх, кого догнали, убивали,
У бранці , навіть жодного не взяли.
То вже була не битва, а різня.
Ордою стертий був найперший квіт
Нашої шляхти, тож вдовиць чимало
По тому бою в бідній Польщі стало.
Бо ж кілька тисяч полишили світ.
Коли та веремія почалась,
Король вже був на східнім боці Стрипи.
Він тут же всіх командами засипав,
Аби ніхто від бою не ховавсь.
Татарських сил він недооцінив,
Послав частини деякі в підмогу,
Коли ж фатальність вже дійшла до нього,
То тут же своє рішення змінив,
Велів усім під Зборів відступать,
Щоб там приготувати оборону.
Туди усі й збиралися загони,
Кому життя вдалося врятувать.
Там місце вдало вибране було:
Із півночі та сходу Стрипа котить,
Із заходу ставок і скрізь болото.
Лиш з півдня військо вдарити могло.
Але звідтіль високий надто горб,
На нього іще видертися треба.
Та й Зборів міцно виглядав із себе
Й залога гарна там сиділа, щоб
До міста гультяїв не допустити.
Вона вогнем й зустріла ворогів,
Як з заходу кіш раптом налетів.
Під тим вогнем він мусив відступити.
Та ж, звісно, наші сили головні
Були в той час уже на східнім боці.
Їх повернути вже не було моці,
Бо й там уже з’явились вдалині
Козаки і татари. Тож, затим
Король велів на пагорбі високім
Ладнати табір. Із одного боку
Там став був непрохідний. На другім –
Багно глибоке й піший не здола.
Захищені з обох боків добряче,
Ніхто не вдарить нам із боку, значить,
А ще ж, розлившись широко, текла
Позаду Стрипа. Між всього того
Обозові вози взялись ладнати
В чотирикутник, ва́ли насипати,
Щоб військо з тилу захистить свого.
На схід від нього взялись шикувать
Все польське військо. В центрі німці стали,
Тут же й гармати із боків стояли,
Драгуни, щоб гармати захищать.
За ними сам король з полками став –
Тут і кінноти трохи, і піхоти
В резерві, їх чекатиме «робота»,
Якби десь ворог раптом гору брав.
По правий бік Потоцького полки –
Гусарія, драгунія, козаки,
Сапіга із полком уже ніяким,
Його татари добре потовкли.
Ну, й шляхта белзька та і трохи нас,
Кому втекти за Стрипу удалося.
Як вижили – не зрозуміли й досі,
Хоча для отих роздумів не час.
По лівім боці Любомирський став.
Тут купчились Корецького козаки,
Другі кінні та трохи іще всяких
Недобитків, хто щастя вижить мав.
А по боках сховалася в ровах
Піхота, щоби крила захищати.
Тепер нехай лиш спробують нас взяти!
Така от диспозиція нова.
Хоч ми готові вже до боротьби
Та ж табір ще укріплений не зовсім,
І за рікою бій триває й досі,
Не зрозуміти – хто й кого побив.
Та, все ж, аби на місці не стоять,
Король велів поволі нам рушати
Та ще гриміти узялись гармати,
Щоб ворог поля не зумів зайнять.
Аж бачим, від Озірної на нас
Також вороже військо виступає.
Орда татарська поле все вкриває,
Свистить і галалайкає весь час.
Під грізний гуркіт скочила вона
І вдарила туди, де ми стояли.
Та наші дружно їх вогнем стрічали,
Що сотня там лягла і не одна.
Відхлинули татари. Але знов
Під лісом розвернулися й летіли –
Зламати лівий край наш захотіли.
А був удар такий, що будь здоров.
Під тиском наші подались назад,
Кілька хоругов кинулись тікати.
І, бачачи, що в нас великі втрати,
Король сам кинувсь, щоб навести лад.
З рапірою метавсь між втікачів
І таки змусив, врешті, повернути.
Татарам довелося відвернути.
Та зразу ж і новий удар наспів.
Ударили татари моцно так,
Що полки наші аж у табір вперли,
Хоругви цілі геть на порох стерли,
Здавалось, їх не стримати ніяк.
І знов король між втікачів метавсь,
Хапав за віжки та у бій охотив,
Хотів рубати, хто був надто проти.
Загін козацький в поміч їм примчавсь,
Піхота із ровів стрільбу відкрила,
Гармати стали бити по орді.
Та трохи відступилася тоді,
Та незабаром знову налетіла
З таким завзяттям, начебто вогонь
Їй зовсім аж ніяк не дошкуляє.
Сама в поляків стрілами пускає
Й багато наших гине від того́,
І валяться з коней, немов снопи…
Тут з півночі козаки появились,
Які до того у ровах таїлись,
Щоб на наш стрій ізбоку наступить…
Тоді нас врятувала лише ніч.
Татари з поля бою відступили,
Самі коза́ки битись не схотіли,
Стрічатися із нами віч-на-віч.
Ми теж бігом у табір відійшли
І стали городить його валами.
Ох, ніч була, скажу то поміж нами.
Чутки якісь по табору пішли,
Що і король, й старшина повтікали…
Переполох піднявся чималий.
Багато хто й не думав вже про бій,
Манатки теж до втечі лаштували.
Дійшло до того, що король узяв,
При смолоскипах табором проїхав,
Щоб бачили. Тож паніка затихла.
Хоч табір так до ранку і не спав.
А уже вранці виявили ми,
Що вороги кільцем нас оточили.
Татари кіш свій поряд встановили,
Щоб в одну мить доскочити кіньми.
Ми й шатро хана бачити могли.
Орда все поле захотіла «вкрасти»,
Нам, навіть, коней ніде було пасти,
Вони уже охлялі геть були.
А хто відваживсь вийти за вали,
То тих одразу шаблями рубали.
Хоча відкрито вже не нападали.
Тепер у наступ козаки пішли.
Одні на табір з півночі ідуть,
Другі із півдня Зборів стали брати.
А там було залоги не багато,
Тож такій силі ради не дадуть.
Там ще обоз під стінами стояв,
Обозних слуг чимало підібралось,
Вони за палісадами ховались.
Тож Зборів від них помочі не мав.
А здрайці ті під місто підійшли
Та заходились шанці насипати,
Уставили на них свої гармати
Й обстрілювати місто почали.
А після усі кинулись гуртом
Вали й паркани міста штурмувати.
Драгуни не змогли їм раду дати,
Тож стали челядь закликать на то.
Хоч без охоти, але ті пішли
Та помогли хоч трохи натиск стримать.
А разом із подіями отими,
Ті лотри й через греблю почали
Перебиратись, щоб на нас напасти
Із тилу. Той поміст, що там лежав,
Король вже розібрати наказав
Та ж гребля ще стояла на нещастя.
Поки до греблі рвались козаки,
Татари за обоз за наш взялися,
Який побіля Зборова тулився,
А там було що гарбати-таки.
Для нас же гребля важливіш була.
Як зможуть здрайці Стрипу подолати,
То ми й води тоді не будем мати,
Тоді б орда нас голіруч взяла.
Король же був стурбований отим.
Та ж він і військо не хотів ділити,
Адже татари можуть налетіти
Та й козаки із півночі прийти.
Отож охочих взявся викликать,
Хто би подався греблю захищати.
Та шляхта не хотіла виступати.
Ходив король, аби усіх вмовлять.
Та ті все хоронилися в вози
Та під возами прихисток шукали,
Як діти, завивались в покривала,
Боялися татарської грози.
Король ходив та палашем своїм
Всіх виганяв їх з-під возів до бою.
Зібрались, врешті пахолки юрбою
Та панські кухарі́ у поміч їм
І греблю захищати подались,
А уже слідом й жовніри за ними.
Не встояли козаки перед тими
Та відійшли, а пахолки взялись
За ними гнати й Зборова дійшли.
Тоді й залога вдарила із міста,
З двох боків на коза́ків стали лізти
І у добрячий оборот взяли.
Три шанці в них відбили й кількасот
Тих лотрів на тім полі положили.
Та тут до здрайців поміч підоспіла,
Тепер вже наших взя́ли в оборот.
Не лише переправу зайняли,
А ще й тісніше місто оточили
Та й кинули на штурм усі ті сили.
А тут ще їм містяни помогли,
Слабкі місця у мурах показали,
Отож у Зборів вдерлись козаки
І серед перших був Матвій Гладкий.
Тепер, коли вже Зборів вони мали,
То на дзвіницю витягли гармат,
Взялись по нашім табору стріляти.
Як тільки здогадались вони, кляті -
Звідтіль на табір гарний був огля́д.
Тут і татари скочили з коша
І лавою на табір наш помчали.
Ми шаблі уже битись зготували,
Щоб доброго їм дати одкоша.
Але вони всі відвернули враз,
Зате козаки з півночі підкрались,
Вони над ставом зборівським пробрались,
Невидимі через сади для нас.
Там висипали шанці й почали
По табору з гармат своїх лупити.
А ми не знаєм, що із тим робити.
Та тут вони і приступом пішли
Та до окопів стали добиватись,
Бо там ще не досипані вали,
Тож там вони і вдертися могли.
Та наші стали моцно відбиватись
Король же їздив табором і всіх
Гнав на вали. Охотників зібралось,
На козаків у шанцях тих напались
І з втратами прогнали звідти їх.
Ще й дві корогви захопить змогли.
Та тут ті здрайці знову напосіли
І за вали вже наших відтіснили,
Вриватися у табір почали…
То вже кінець – подумалося нам,
Бо хто ж спроможний силу ту спинити?
Прийдеться тут і голови зложити.
Та тут, говорять, що Хмельницький сам
Примчав і крикнув до коза́ків: «Згода!»
Та припинилась веремія згодом
І відступився ворог. А вже нам
Було й не знати, кому дяку скласти
За те, що від біди порятував.
Казали, що король всю ніч не спав,
Бо ж посланців мав то до хана слати,
А то до того лотра, бо ж хотів
Про перемир’я повести розмову.
Уже багато пролилося крові,
Багато надто втрачено життів.
Хмельницький – той миритись не бажав,
Хотів наш табір врешті-решт добути.
Та хан про те вже не хотів і чути,
Він королівські обіцянки мав,
Що викуп сплатять чималий йому
І зможе, як у Крим буде вертати,
То на шляху всі землі грабувати.
Та й не хотілось ханові тому
Аби Хмельницький врешті гору взяв.
Йому обох ослабити хотілось.
Тож лотру тому, як вже не терпілось
Нас розчавити в таборі та мав
Він, врешті дослухатися до хана…
А скоро мусив підписати мир.
Вертався у барлогу дикий звір…
Тож, ота битва – то велика рана
На тілі Польщі, бо ж лягло отам
Немало тисяч братії, що вкрили
Поля під містом трупом ген на милю.
Не було з чого порадіти нам.
Отож, судіть – чи перемога то?
Так, збаразьких обложенців звільнили
Й підрізали тим здрайцям трохи крила.
У тім не сумнівається ніхто.
Але, повірте, що, коли б не хан,
То нам усім на полі тім лежати,
Або у Крим ясиром простувати,
Вмираючи від спраги і від ран.

Гарячою магмою небо розплавила,
змахнувши над обрієм чорним крилом.
І світ затулила, такі в неї правила,
змітати минуле густим помелом*.
Самотня мольфарка, ворожка, володарка,
у сажу думки розтирає сумні,
і курить тумани, в руках біла мотанка,
чар зілля запарює у чавуні.
Вдивляюся в простір, повіки злипаються,
з безсонням у схованки гратися час.
До самого ранку зваблива літавиця
кружлятиме в темряві зоряний вальс.

Помело* — великий віник

30.10.2022р.

Братці! Є у нас сусіди –
дядько Вова й тьотя Ліда,
в них є трійко близнюків,
неслухняних хлопчаків.

Адже кожної суботи
у батьків свої турботи.
А вони в азарті ігор
по квартирі мчать, мов вихор.

Якось гралися в ялинку,
підпалили на хвилинку
всі гірлянди, всі вогні –
і великі, і малі.

Потім прилади вмикали,
та їм виявилось мало!
Саме газова мережа
розповсюдила пожежу.

Вибух стався, а вони,
вже без жодної вини,
утекли на двір й дивились,
як красиво розгорілось.

Раджу вам я, любі діти,
так ніколи не робити
і не з сірниками грати,
аби не спалити хати.

~ 2009 р.

Листопада перший день
Сонячний погожий
І мороз ще не іде
Та квітнути може

Білих хризантем букет
І як сонце жовтих.
Ні для кого не секрет -
Вони заворожать

Нині кожного із нас
Красою своєю.
Такий теплий листопад
Крокує землею.

2022 р.

Дзвенять краплини, ніби альт
Під вмілими руками, –
Це дощ розписує асфальт
Численними струмками.
Красивим почерком митець
Малює педантично
І тротуару острівець,
І площу романтичну.
Кружляють весело струмки,
Дзвенять, як альт, краплини, –
Малює всюди залюбки
Осінній дощ картини.
03.11.22

Принадно цвіте лимон.
Так пахне, так ніжно чарує...
Я знаю рецепт.
Ти кладеш кардамон
У каву, коли її нам готуєш.

Я знаю, ти любиш
Смачну і хрустку скоринку
У хліба, у курки, у рибки,
Ще любиш смачні родзинки
У булці, у сирниках.
В жінки.

А ще як пахне полин
Чи пріле осіннє листя
Чи ніжно-духмяний тім'ян
І пахощі рідних стін -
Це рідне, своє, обійстя.

Ще любиш на ровер сісти:
І вітер в волоссі грає,
А ще за буйки заплисти
Зайти за межу... Я знаю
Ти любиш... А ще, ти мене кохаєш.

Ой ви, пізні пісні,
вас у гніздах ще теплих
журавлі полишили.
Не сумуйте, пісні,
доки випаде сніг,
випростовуйте крила.
А якщо в синім небі
не стачить вам сил
до людей долетіти,
упадіть долілиць
у зелені вруна пшениць,
проростайте з ними до літа.
Вийде вдосвіта в степ удова,
колосок розітре на долоні,
на обрій погляне займистий,
і проклюнеться в серці
задавнений біль -
также схожий на пісню:
"Ой літа, ви літа!..
Видко, я вже не та,
якщо разом і втіха, і туга..."
А над нею журавлик
курлика-літа.
Наче спомин про друга.

Вітер в далеч десь думки відносить,
Шурхотить багряно-жовтий сум.
То кружляє в танці пані Осінь,
Розвіває сукнею красу.

Щось таке печальне і щемливе
Чується у шурхоті отім.
Це життя спалахує, як диво,
І вогнем яріє золотим.

І приходить трепетна, як ласка,
Музикою болю й насолод,
Ця любові незбагненна казка --
Від землі — аж до небесних вод.

В тому горі-щасті ми пливемо
Поміж бур і затишних заплав.
І кохання пишемо поему
Крилами натхнення і тепла.

1-2 листопада 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Не лінуйся – цілуй мене далі
І на груди грудьми налягай, –
Ще зозуля дзвінка не благала
Нас покинути листяний гай.
Хоч пітьма поспішає на вихід,
Та тумани кругом уляглись, –
Твої коси, мов крила грачихи,
Ринуть вгору і никнуть униз.
Кожен дотик твій серце тривожить
І нагадує довгий забіг
Між дерев якнайбільше пригожих
Для потайних любовних утіх.
Вітерцю прохолодного вихор
Хилитає осики в гаю, –
Задихаюся й скрикую тихо,
Бо з обіймів себе не звільню…
02.11.22

Затуманились доли і гребені
Круч урвистих укрила імла, –
Гомінливими зграями лебеді
Розтривожують спокій села.
Над садами й ланами безкраїми
На прощання шурхочуть крильми:
Відлітаємо вже, – відлітаємо,
Тільки скоро повернемось ми.
Знов порушимо піснею тихою
України зболілої сни,
Як повернемось вічною втіхою
Зустрічання нової весни.
01.11.22

Водить життя по колу
І тисне знов на "Repeat"
Під звук сексу та рок-н-ролу
Сонце ввійшло в зеніт.

Так прожигаємо Вічність
Так пробиваємо стелю...
Дивна приходить дійсність
У нашу казкову оселю.

Віриш/не віриш? Правда ж.
Вірю/не вірю? Істина.
В напівсолодко-рожевому
Серці моєму ігристому.

Душі сп'янілі до одуру,
Тіло жадає млості...
Голови ходять ходором
І відчуття всі гострі...

Любим, жадаєм, молимся-
Щастя плекаємо ревно
Збудеться все, що хочеться -
Знаємо ми напевно.

Купол небес статичний...
Сонце ввійшло в зеніт.
Дякую, хитра Вічність
За твій неповторний "Repeat".

Занудила осінь...смеркло,
на мою лиху біду.
А старий горіх нестерпно
чеше лисину в саду.

Задививсь на голу сливу,
на черешню спогляда.
А я теж була вродлива,
гордовита, молода.

Вже не та, не заперечу,
як не люба не дивись!
Проводжаю гурт лелечий
у багряно-сіру вись.

І Всевишнього благаю,
щоб послав — дощі грибні,
Райдуги над небокраєм,
і ковток життя мені!

29.10.2022р.

На Київ – гроза.
Але сліз не чекай.
Наш Бог тихо хтивить розтріскані душі.
Нам Ганс розказав,
як розкаявся Кай.
А ми – сміємо́ся на клаптику суші.

На Київ – печаль.
Але ми замалі
для траурних маршів, для сонних процесій.
Нам гра – зазвича́й.
Нам життя – на землі.
Нам – вибір великий дорослих професій.

На Київ – війна.
Але Київ – один,
засіяний весь золотими хрестами!
Його таїна
герцем наших родин
рятує наш рід і святить між містами!

~ 2008 р.

Скажи, у чому місія твоя,
яку мету плекаєш, Україно?
Втрачаєш досі кращих у боях
і на чужинців гнеш покірно спину…

Христили ще у сиву давнину
хрестами і водою… з нагаями.
За віру ми дали страшну ціну:
чекали нас темниці, палі, ями!.

Топили із «божками» у Дніпрі,
стинали буйні голови без міри,
аби Перун у небі не зорів,
аби зреклися предків своїх віри.

І відреклися (добре що не всі),
палили відьом у середньовіччя.
Лишилася од Києва й Русі
лиш пам’ять із минулого величчя…

Нарешті збайдужілі і чужі
пішли по світу Велесові діти…
Ми, українці, тонем на межі –
між предками і Новим заповітом!.

***
А хочете, вам казку розкажу?
Про України видатних героїв,
що мужньо воювали за межу,
не доверши́вши жодного розвою…

Невтішна казка і сумний кінець –
із па́сток попадали поміж спиці…
Її герої (хай би йому грець),
ніяк не діставалися світлиці!.

У пастку Візантії Святослав
попав за допомоги печенігів,
але звитяжцю поміч не послав
ні Київ, ані Овруч, ні Чернігів…

Хмельницький – не чужий, та і не свій
(згадаймо переяславські потуги):
московський християнин Олексій
в ярмо братів загнав, нарікшись другом!

Додав свою дещицю підлу Ніс
і не спасли Мазепу навіть мури:
наказ Петра трагедію приніс –
то одновірець вирізав Батурин!.

І гетьман Полуботок не вцілів
(хоча тоді і не поміг Мазепі) –
петицій Коломацьких часослів
привів його в Московії до склепу…

Не гіршою вірянкою була
розпусниця відома, Катерина –
згубила Калнишевського талан,
на Соловках тримавши за тварину!.

В кріпацтві хоч і не сконав Тарас,
та микався усе життя по світу.
У «Кобзарі», а то іконостас,
він виклав люду власні заповіти.

Не жалував релігію Франко,
але титан носив у серці бога.
Стелилась не шовками, а рядком,
Каменяра великого дорога.

***
Продовжила терор «країна рад»,
звіріла більшовицька агентура –
в Парижі підлий найманець Шварцбард
убив цинічно Си́мона Петлюру…

І танув далі український стрій,
шаліли православні людожери –
ту заповідь біблійну «не убий»
сповна відчув відомий рід Бандери!.

Відчув її весь український люд,
який вожді не раз учили посту –
то працював цинічний план іуд,
найбільшого у світі голокосту!.

Загинув у «тюрмі народів» Стус
Василь уже під час «перебудови».
Життя йому не врятував Ісус...
Така ціна за українське слово!.

Іде війна і нині, кожну мить
зело народ страждає український…
Кого і з ким силкується мирить
великий християнин – Папа Римський?

***
А де поділись три десятки літ,
що манною звалилися неждано?.
Ми звичаї втрачаємо і рід,
в пустелю завели нас християни:

Кравчук з кучмо́ю і банкір-бджоляр,
умовно-достроковий ану-кович,
услужливі барига і фігляр…
А хто наступний – знову аби-хтович?!

Чи не тому ми стільки літ підряд
тупцюємося, ходимо по колу,
що не заклали президентів ряд
із українця – «зека» Чорновола?!

І так постійно (все ми невпопад),
хоча, здавалось, за своє – горою!
Удома не змогли наве́сти лад,
чужих віками славили героїв…

Тому й лютує фюрер-резидент,
замінює трагедією драму –
він Україну знищує ущент!
А чи не треба нам свою програму?

Своє забули (ніби й не було):
історію, культуру, віру, мову…
Міліє України джерело,
алеї, парки ріжемо на дрова!

У тому й наша немала вина –
не вигнали і досі ще із хати
(хоча кривава точиться війна),
убивць московського патріархату.

***
То хто ж ми – українці чи «хахли»?
Куди свою ми топчемо дорогу,
віддавшись тупо в лапи кабали
і власного навік забувши бога?!

Покрова – свято древнє і святе
(це сотні років твердимо ми хором),
але чому не згадуємо те,
укрилися від кого омофором?

Як Візантію предок наш, Аскольд,
з дружиною своєю взяв в облогу,
та воїна переборов мілорд
і пірровою стала перемога…

Щасливого майбутнього зоря
лише тоді яскраво нам засяє,
коли на власний томос – Кобзаря,
чужих вождів і біблії зміняєм.

Почитуйте історію свою,
минулого шануйте кращі миті
і не цурайтесь предків заповітів,
щоб жити на землі – як у раю!

Сіє, сіє, сіє, сіє
Сум та смуток дощ осінній,
А журба і туга-пісня
Скрізь лунає в вечір пізній.

Ангелами в Небо дітки
Зринули, які убиті
Безневинно ворогами,
Плаче Україна-мама.

На очах сльоза-росина,
А чи то дощу краплина.
Та вона така пекуча,
Гірка й солона.Ранить душу.

Тих Ангеликів усмішка
Заспокоїть її трішки.
Хоча знову дощ осінній
Сум та смуток сіє й сіє.

2022 р.

У мене немає вічності...
У мене немає Бога...
І все це якось змінити
У мене немає змоги.

У мене часу немає
На нице і недолуге,
На те, що в душі здіймає
Нестерпне чуття наруги.

У мене немає зайвих,
У мене нема зрадливих,
У мене немає більше
Удаваних друзів нещирих.

У мене немає заздрості,
У мене немає злості,
До мене не йдуть непрошені
І лицемірні гості.

У мене немає комплексів,
У мене немає віри.
Я знаю. Я можу. Впораюсь.
Я чую межу довіри.

Що ж маю я в світі? Щастя.
І світле твоє кохання.
І все це якось змінити
У мене нема бажання.

ІНе існує містики і див
і не виникає із нічого
віра у цілющі сили Бога...
кожен має те, що заслужив,
хоч буває, має більше того.

ІІНаші душі бачать небеса,
Божий дух, еґреґор ноосфери,
де знання, енергія, краса,
антинаукові чудеса
ширяться сигналами етеру,
де існує золота орда
темної матерії улуса,
де не помінялася мета –
катувати націю Христа
у вінці розп’ятого Ісуса.
Віруєш, не віриш – оціни
те, що як навіяне дається,
мусиш і не мусиш, а прийдеться
йти до переможної весни,
повторити азбуку війни
і рефрени віри свого серця.

ІІІНе боги і не небесний рай
захищають націю... і мову,
і її еґреґор – віще Слово,
і її правопис... помагай
осягати істини основу.

Бо у храмі Духу до сих пір
базарює секта галаслива...
в образі об'явленого звіра
діє найлукавіша із вір
антиукраїнського розливу –
сатанинська одіозна віра
і її конаючий вампір.

10.2022