В воєнному Києві
Боровся буковинський курінь
Там Олена Теліга
За У країну погибла
Вічна їй пам’ять
Амінь
Гордо і сміло
Засівала правди слова.
Як кремінь гранітної скелі
В боротьбі непохитна була.
Всі страхіття пройшла
Крізь жорна ворожої лає,
Бог захистити не зміг
Від вражої злої зграї.
Разом із нею в яру
Поліг Михайло її чоловік.
Слава! Слава! Борцям за Україну.
Хай слава не згине
Вовік!

Знав жінок багато,
але Ти не схожа
На жодну,жодну з них!
Зовсім не така Ти
Ти радість, Ти свято,
Як сонце – одна Ти
Як жити без Тебе міг?

Коридори влади – делікатні справи,
В них таємні думи іншої держави,
Стратегічні дії, перспективні плани,
Нафти або газу прибуткові крани.
Так чому ще й досі в нашій Україні
Щедрих інвестицій не вкладають нині?
Може, ми багаті? Чи заможні й сильні?
Чи ми нерозумні? Чи ми вже невільні?!
Не держава ми вже?.. А що ж ви робили,
Щоб Вкраїна наша, та й ми, багатіли?
Чи закони мудрі в Раді ви приймали?
Чи державну власність гідно захищали? –
Все хитали владу рік у рік словами
Та допомагали “добрими” ділами.
І докерувались – кепські наші справи:
Не створили, значить, в себе ми держави
Смирної, як треба… Це вже справжнє лихо –
Перекриють нафту, щоб сиділи тихо,
І ракетам цілі наведуть таємні,
Бо у нас, сказали, погляди нечемні.
Не держава ми вже… Як то – не держава?!
Прадідів великих з нами добра слава!
І запам’ятайте – наша Україна
Неподільна й вільна на віки країна!

Кряче ворон на нещастя
Та й над головою,
Кружить, кружить в чистім небі
Чорною бідою.
Кряче ворон, кряче чорний,
Пил орда здіймає,
Сива мати біля хати
Сина проводжає.
Проводжає у дорогу,
Оберіг вдягає,
Плаче бідна гірко й тихо,
Сина обіймає:
– Повертайся, мій соколе,
Із війни до хати,
З перемогою вертайся,
Буду виглядати.
Пригорнулася старенька,
Господа благає,
Ой мій сину, мій соколе,
Рученьки ламає…
Мужньо бився із ордою
Син її єдиний,
З перемогою вернувся
Влітку до хатини.
Та ніхто не виглядає –
Вигоріла хата,
Поряд свіжа ще могила,
В ній старенька мати…
Стиснув шаблю син до болю,
Помолився Богу,
Та й пішов козак, мов п’яний,
Знову у дорогу.

Знов мої божевільні музи
Мене украли у Землі
І, в серце кігтями вчепившись,
Понесли якнайвище вгору.
А Світ завмер в буденній тузі,
Внизу - раби і королі,
Моєї браги перепившись,
Мій дух метуть зі свого двору.

Хто з них писатиме для них,
Для надто скромних, надто гордих?
Хто з моїх віршів зробить пісню,
А з мого імені - прокляття?
Від крил удару я притих.
Замовк, затамувавши подих
Відчув, як в небі стало тісно
Від віршу нового зачаття.

Спущусь під ранок до Землі,
За пазухою - перлів жменя,
Ви ще сліди мої не стерли
На Світу темній половині ?
В передсвітанковій імлі
Приземлюсь на колюче терня,
Руками міцно стисну перли,
Щоб не розсипались між свині...

Що коїться у нашому народі?
Куди пливе суспільство незбагнуть.
Ми копошимся, як мурашник у природі,
Самі не розумієм в чому ж суть.

Навіщо ми встаємо зпозаранку,
Сідаємо, хто в авто, хто в метро,
Крокуємо ми на робоче місце,
Та звідти зазираємо в вікно.

А за вікном шалений світ сказився,
На голову все з ніг переверта,
Кудись авторитет батьків подівся,
У молоді своя вже голова.

Та, та, ще голова не є тямуща,
Чого, а розуму поки що в ній нема,
Їм головне, щоб руки не боліли –
Все інше вони кажуть – то дарма.

Що з телебачення зробили на сьогодні,
Щоб подивитися, нічого і нема,
Реклама там засіла, як скажена,
Та спокою в ефірі не дає!

Не дивляться Тарковського з Гайдаєм,
Всю молодь збочують еротика і секс,
Свідомість підлітків вони заполонили,
Страхіть нема не вірять діти в бабая!

Минають дні, роки минають,
Ти щось зробив – тебе згадають!
Як, щось погане – вічно живий!
Отак історія зложилась.

Заглянувши у глиб віків –
Ми бачимо таку картину:
Диктаторів там тьмуща – тьма,
А миротворців там нема.

Той, хто, півсвіту підкорив,
Народу сотні положив,
Чужі загарбав землі –
Живе в історії, як пан.

Його вивчають в школі діти,
Научні праці, пишуть звіти,
Та знов за ним дублюють в слід,
Загарбаючи білий світ!

Їх знов історія карає,
Де свій у спину спис пихає,
То інша сила повстає,
Захоплюючи все, що є.

Які імперії бували,
Але згадай – всі вони пали!
Які тирани, воїводи,
Чужії нищили народи.

Якії армії були,
Та перед кимось не встояли,
Їх літописи фіксували –
Щоб ми про них не забували!

Хтось там літак зробив, для миру,
З нього зробили бомбандира,
Та, розгромивши вражу рать,
З тракторів танки почали будувать!

З колгоспів – табори зробили,
Людей в них голодом морили,
Та всі кричали «Вся власть – Совєтам!»
Отак до Леніна з привєтом!

Про Сталіна казать не будем,
Цим лише лють людей розбудем.
Та взагалі – досить злодіїв!
Давай згадаєм благодіїв.

Хто, щось робив, задля народу,
В суспільстві лагодив погоду,
Хто ніс культуру в широку масу,
Та не розграблював, хто касу.

Багато лікарів між ними,
Людям добро вони творили,
Багато вчених, що хотіли –
Небуло, щоб складнощів в людини.

Письменники – моральний дух!
Котрі в пориві творчих мук,
Писали твори, що й сьогодні,
Люди читають благородні.

Давай же друже не смітити,
В історії сліди творити,
Щоб нас нащадки так згадали,
Нібито мир – ми здобували!

Я дарую тобі одну ніч,
Прилітатиму з вітром у рідкісних спогадах...
Одну ніч. І розтануть ( від мене!)
Твої випадкові сліди.
Я дарую тобі одну мить.
То чому ж така ніжність у поглядах?
Ніч коротка одна,
Ностальгія-весна - назавжди.

Хочу пити жадібно вологу
Із осінніх овочів та фруктів,
Насмоктатись соку різнотрав’я,
Що росте на вранішньому ґрунті.

Хочу захлинутися дощами
І скупатися в якійсь калюжі,
І наввипередки бігати з річками
(хоч до мене їм, мабуть, байдуже:)

Буду злизувати піт з ранкових вікон
І вмиватися озерним плесом,
Розповім таємне щось криниці,
Адже ми із нею – наче сестри.

Хочу відчувати животворну
Силу Всюдисущої Води..
Жити хочу! Хочу струменіти
Під священні ритми рідини...

осінь 2007

Доле моя, рибко золотая,
Сітку я у море закидаю,
І прошу, прошу тебе спочатку,
Подаруй мені маленьку хатку.
Як у ній я трохи поживу —
Подаруй відтак мені нову.
Хатку, кришталеві черевички,
А відтак палаццо невеличке,
Короля у нім і гурт придворних
Кольорових — жовтих, білих, чорних.
Хай довкола буде їх чимало,
І щоб всі хвалу мені співали!
Я корону не віддам нізащо,
Бо над усіма я най-найкраща!
Всесвітом я буду володіти!

Крок наступний знаний всім — корито...

Візьму у вас інтимне інтерв'ю.
Чи справді Ви такий, як написали?
Чи Ви кохали жінку? А свою?
Чого боялись? А чого чекали?

Що обіцяли в темряві нічній,
Кохану обіймаючи за плечі?
Чи щиро обіцяли? Чи одній?
Чи справдили обіцяне надвечір?

Чи часто помилялись? Чи кляли?
Чи плакали, коли боліло дуже?
А що відповідаєте, коли
Немитими руками лізуть в душу?

Чи Ви однаковий у будень і у свято?
Чи Вам однаково, чи літо, чи зима?
Та годі бо про це: питань багато,
А відповіді знаю я сама.

Легенький стук дощу по шибках,
Мій погляд на годинникових стрілках,
Життя ритм відбиває серце,
Гіркі думки приправлюють все перцем.

Далекий вогник догорає,
Останній слід й надію забирає,
Самотність поглинає душу,
Без тебе знов стерпіти вечір мушу.

Спинився дощ, спинились сльози,
І нагадались враз страшні морози,
І моє тіло затремтіло,
Якби твоя любов мене зігріла.

Коханий, леле, я не можу!..
По книзі сумно поглядом проводжу,
Немає в ній тебе я знаю,
Та все одно з надією шукаю.

Із долею змиритись важко...
Прийди хоч ти у сні, весела казко,
Кохання принеси і щастя,
І смуток-горе забери й напасті!

Безсоння побороть стараюсь,
Від світла місяця я все ховаюсь.
Думки про тебе лиш, коханий,
А серце стогне й плаче – біль поганий.

Світанку дочекатись треба,
Побачити цей чистий клаптик неба,
Бо сонце принесе надію,
Тебе побачити я знов лелію.

А поки я стерпіти мушу,
Самотність ту, що поглинає душу...
Коханий, леле, як це тяжко!
Допоможи мені у цьому, казко!

Нестерпна мить, коли горю бажанням
Торкнутись палко твоїх губ,
Коли впоїтись по вінця коханням
Розлука не дає до згуб,

Коли в обійми твої прагну впасти
Тепло розлити по тілах,
Тоді немає поділу на касти
І час летить не по літах.

Тож поки я втаю свої бажання
На дні безмежних моїх мрій,
Хоч відстань даруватиме страждання,
Та ми кричатимем «Постій!»

Я ніколи не забуду
Присмаку твоїх
Губ.
Він не покидатиме мене
Ані у гіркі,
Ані у солодкі
Миті.
Відчуватиму його
На побитих відстанню вустах,
Які сохнуть
Від кривавої розлуки.
Я би пила той трунок до
Забуття,
Я б не відривалась,
Знаю,
Це жадливо,
Та я не прошу
В Бога каяття,
Бо кохання –
Почуття гордливе.
Ти пробач, що говорю без
Рим... Та
Я ніколи не забуду
Присмаку твоїх
Губ...

Через рядки сумної прози
Обличчя омивають сльози,
А серце крається і мліє,
Та вогник ще на дні жевріє.

Залишаться на сторінках,
На тих друкованих думках,
Сліди тихенької печалі.
Можливо, разом ми причалим,
Хоч в сні, якщо не наяву,
До тих рядків, що на плаву
Тримаються у голові
Й не вирвуться в слова мої.

Краплі дощу гнуть до долу
Боляче ріжуть обличчя
Ніч запрохають до столу
Смуток у душу кличуть
Хоч гострі вони та сині,
Як лезо. Спинись. Не треба.
Крізь них дивися віднині
Там видно клаптик неба.
16.04.08.м.Київ

ти скажи що ти чуєш невже ти не чуєш ці дзвони
по мені пом’яни мене звисока наче з амвона
так недбало рядки повишивані чорно-червоним

ніби кара за давні борги переплутані масті
чи ти просто безумний картяр чи то батяр чи майстер
чи книжковий старий що пропив загубив свої снасті

маргарітас омріяні майстрові сняться і море
у мішках пеліканів заховані трупики мойви
і тремтять на піску і дзьобú їхні повні безмовні

не гарчать не гучать переломлено волю надвоє
і перо у ребро не печалься кохана загою
якщо станеш новою мелодія стане новою

на всі боки я каюсь тікають слова тарганами
недолугі правице і серце що буде із нами
не пали кличе клин краще з мене склади орігамі

поки гнеться папір
поки я ще не пил під ногами

Будь кращим сьогодні, ніж вчора,
Життя ж бо у нас лиш одне,
І в прірву не падай од горя,
Бо все в цьому світі мине.
Будь сильним, побачивши пастку,
І словом когось не порань,
Бо кожна хвилина – це ласка,
Її не марнуй - з не бажань
Будь чесним у кожному ділі,
Бо явиться все у свій час.
Із кожним у серці будь милий,
Під суд стане кожен із нас.
Повільним ти будь на образи,
Швидким - помогти у біді,
Бо може ті справи чи фрази
Комусь допоможуть в житті.
Будь мудрим у реченнях щирих
І правду пізнати бажай.
Будь низько, коли ти на хвилі,
Та високо серце тримай!

Дощове

Розітнулось повітря довкруж і, не стримавши втоми,
Небо впало додолу і вкрило цілунками став.
Хоч цей рік, що минув, не роздав по заслузі нікому,
Він пройшов, безперечно, та тільки колишнім не став.

Крізь озонові діри помалу сочиться прозріння,
Крізь провали у пам"яті дивне чуття вирина...
Чую дихання власне - тихеньке й до болю нерівне
У той бік, де стіна. Де світи розтинає стіна.

16.04.2008

Ти вчора мій ворог,
А нині мій друг,
Я тону, а в воду,
Лиш ти кинув круг.
Казала ніколи,
А сталося враз.
На думці у долі
Не те, що у нас.
Хай люди не судять,
Дні змінюють нас,
І тих, що нас люблять,
Показує час.
А ті, що йдуть поряд
Не завжди близькі.
Дай руку, бо в горі
Двом легше іти.

Коли закінчував Господь
Творити Світ-
Як епілог,
На заключну сторінку
Він дивовижний
І фатальний кинув плід:
Клоновану з ребра Адама
Жінку...
Із тих часів
Немало висохло морів,
З тих пір мільйон зірок
На землю впало,
Та найгострішим
Із жіночих відчуттів
Зосталося любові
Скрите жало!

І сказано: "Люби!"
І сказано: "Добро твори!"
Та підлого ти не зроби,
Лихого не наговори,
Щоб квітка - щастя,
Не зав*яла,
І аромат тобі віддала,
Зігрій теплом душі,
Радій її красі,
Ти пригорни,
Та поцілуй її,
О, як тремтить,
Струна душі її,
То музика любові,
Дзвенить у кожнім слові,
І так тебе чарує,
Словами ніжно зацілує,
То бережи її,
Люби, добро твори.

…белые клавиши хромого рояля –
зависимость знака
- вверх диезом,
желтели,
потертость сухую листая
нотного стана.


Грани надрезав:
мелкие точки –
так из синкопы
лилось молоко, словно грудные
железы,
переполняясь,
лопнув,
взорвались,
вытекли
и остыли.


Дальше:
странный такой и длинный -
держал осанку,
в такт волосами
тряс -
старик-пианист;
во, как спину держит!
(женское: «Ах!»)
будто сам и
не старик, но очень юный.


Странно,
а я – молодой -
сутулюсь:
где-то
в спине
лопнули
струны -
музыка –
не поминайте всуе…

Господь дивиться не стільки на наші слабкості чи гріхи, як на нашу любов.
Мирна Назур

Кому потрібне янгольське ниття?
Показуй жало. Чуєш, жінко, жало!!!
Це не тобі талмуди на крижалях,
Це не тобі закон – закону мало,
Коли на кін поставлено життя.

Старезний світ і ти. І хто кого?
Мораль – клеймо, пощо тобі це рабство?
Бо совість нині гірша за нахабство,
Бо рівності нема, правічні касти,
Бо все за плату і за самогон.

Бо справа, слово, думка – гріхота,
Бо все життя – приречена покута
За те, що дихаєш і задом крутиш,
За те, що носиш молочаві груди,
За те, що фігою прикрита нагота.

Та ти – раба – без волі, і якби
Господь в своє дитя зовсім не вірив,
Згорів би день у злочині без міри,
І зорі скам’яніли б на сапфіри,
І лив би дощ достоту без журби...

Гріши і кайся, та найбільш – люби.

Пожовкли і розсипалися мрії,
Їх навіть спопелити не вдалося -
Дощить... До біса всі прогнози – осінь...
Перевели годинник... Сутеніє -
Ліхтар у профіль, наче місяць ранній,
Прикутий до залізної ноги,
Освітлює осінню ніч останню
На відстань двометрової дуги,
За межами якої гасне світ,
І у душі моїй вогнем пече...
Самотньо... А ліхтар моржує під
Груднево-листопадовим дощем...

На чорнім шовку втрачених небес
Перлини розсипає янгольська рука…
Тендітна, ніжна, біла і легка,
Бавиться цим чудом із чудес…

Під мерехтливим сяйвом цих перлин
Заснули хвилі, вітер і людська хода…
Лиш полиск світла – і я вже не один,
Углибині тріпоче зцілена душа…

Приспів:
Цієї ночі, коли вітер змовчить,
Коли зорі пробачать, а Бог іще спить…
До ночі цієї, до шатер її,
Ми ступимо вдвох – рука у руці…
Сплетуться долоні,
Зведу я чоло –
І зорі потонуть у моїх очах…
Де чорне та біле
В єдине злилось
Не буде початку, не буде кінця…

Цей полиск світла у твоїх очах…
Зірок на небі трепетне мовчання…
Я Богові належав й небесам,
Та нині я їх зрікся до світання…

На чорнім шовку втрачених небес
Перлини розсипає янгольська рука…
Тендітна, ніжна, біла і легка,
Бавиться цим чудом із чудес…

Приспів:
Цієї ночі, коли вітер змовчить,
Коли зорі пробачать, а Бог іще спить…
До ночі цієї, до шатер її,
Ми ступимо вдвох – рука у руці…
Сплетуться долоні,
Зведу я чоло –
І зорі потонуть у моїх очах…
Де чорне та біле
В єдине злилось
Не буде початку, не буде кінця…

Я тихий шелест листків,
Я ніжний дотик пелюстків...
Я лину до тебе, мила,
Майструю втрачені крила...

Цей теплий подих вітрів
Жар сліз у моїм серці збудив…
Сумує без тебе, мила,
Сльози й кров зросили крила…

Крізь млу років і морок днів
Своєї долі сіті плів…
Не відав, що робив…
Не відав гріз страшних та злив…
Крізь млу років і морок днів
Я ніс тепло і я горів…
Не відав що робив…
Зостався попіл лиш та пил…

Блукав поміж надій,
Поміж безмежних світлих мрій
З твоїм ім’ям на устах…
Не бачив, що поруч самотності жах…

Цей дощ – мій поводир…
Цей місяць – духівник…
Себе я в краплях розчинив,
До тебе я й повернусь в них…

Крізь млу років і морок днів
Своєї долі сіті плів…
Не відав, що робив…
Не відав гріз страшних та злив…
Крізь млу років і морок днів
Я ніс тепло і я горів…
Не відав що робив…
Зостався попіл лиш та пил…

Я заснув під милі співи,
А прокинувсь в час грози…
Струмені страшної зливи
Прикували до землі…

І я упав, - змоклі крила
Далі не могли нести…
І, підвівши грішне тіло,
Я рушив тернами душі…

Приспів:
Під розверстими небесами…
Під дощем із мертвих мрій…
Супроводжуваний сльозами…
На хитких містках із надій…

Я блукав між сірих вулиць,
У імлі незбутніх мрій…
Не Едемськими садами, -
Кублами отруйних змій…

Не уник лихої долі,
І зустрівся віч-на-віч
Із Царем печалі й болю -
Він зіткав для мене Ніч…

Усе життя – немов стара білінгва:
Є світла і прозора мова дня –
Є мова ночі, де у темних лігвах
Блукають таємниці навмання.

Хоч мови пошановано обидві,
Вони в незгоді, наче вороги,
І сходяться щодень у дужчій битві,
Здіймаючи своїх письмен стяги.

Є знаки світлі – й знаки таємничі,
І я стою на тінявій межі:
Дві мови, овіваючи обличчя,
Однаково і рідні, і чужі.

Боюсь, що мов поплутаються межі,
Що їхні ріки вийдуть з берегів,
І вже не зможу знову я простежить,
Де мова сну й де світла мова днів,

І, мов на бруці кинутих поселень,
Поосідає пил на сторінках,
І проростатиме багряна зелень
Із літер, що їх виведе рука.

Пора? Парадними дверима просто в космос
зайти собі, заклавши руки ледь навхрест.
Чи то врожайний рік на смерть - бо високосний,
чи світ цей став таким незносним та відносним?
Я - швидкоглядний книги Долі перелест.

Зброшурувалися у палітурку вчинки,
а кожна літера пропалена Творцем -
від крику першого і до кінця сторінки
з холодним тілом, де сльозами вмиє жінка
з блідим, мов крейда, та зажуреним лицем.

Душа і тіло - споконвічне й безпорадне.
На мові космосу спілкуємося ми,
коли зірки, як в осінь хвилі листопадні,
на землю падають до спопеління жадні -
згорають ті, хто називалися людьми.

І десь моя - зі серцем б`ється в унісоні,
а хтось впускає погляд у її нутро...
Блукає тінь незнаного за край долоні,
сторінка чиста від надії... та в осонні,
неначе соняхом, насіяне добро.

18 Квітня 2008

Він встає з віків далеких
З попелу і грані.
І не перший з давнини
І не передостанній.

Його стріляли у фортеці,
Мотузкою душили.
Комуністи покоління
Голодом морили.

А він встає , молодіє
Гордий не покірний.
Іде туди де правда тліє
За народ, за вільний!

Не всміхається доля
Не має і ваду.
Шлях його – боротьба
За народну владу

Змінюються президенти, міністри
Змінюється ера.
щастя людям-вічна мрія
Для революціонера!

Шум шокував
пришелепкуватих шпаків,
Завиваючи
Многоголосими сиренами
Многоколесих авто.

Насвистуючи якийсь аж занадто
Шумний мотивчик,
ЗАЗИРАВ:
У облиснені сонцем вітрини,
У каламутні вікна, віконця
І навіть віконниці,
У вічі кожному і кожній,
У душі рум’яні, олов’яні,
дерев’яні, олив’яні;
У душі — брязкальця,
У душі — вулики,
У душі — щиглики,
У душі — дзвіниці,
У душі — гробниці,
У душі — криниці
І, звісно, у душі із криці.

А коли йому набридало таке зазирання,
Шум вільхово-терпко шелестів
Якомусь забутому навіть сонцем пам’ятнику
і
Виконував разом із зозульками йому
Ще сотню літ полинового забуття.
Барабанив дахами,
Солював птахами,
Шаленів шляхами,
Блазнював снігами
Вишневоквіття.
А коли у сивувато-руду голову Шумові вдаряла
Звична комунікабельність,
Він прикидався джазменом
і
Під акомпанемент скреготу, дзижчання і волання
Автомобільних мас
Імпровізував на теми вічного спокою,
і
Багатоповерховості світу.

Реготав …зеленню,
Ридав…хмарами,
Рипів… ветхістю,
Ряснів …почварами
Закатованих будинків.

Шум ґречно затихав,
Ведучи за лапки зеленовсміхнених
Сонячних зайців
Поміж картатими дахами
і
Облисілими верхівками дерев.

Надвечір’ям Шум сопів понад
Священними ліхтарями,
Уперто намагаючись загасити
Їх німби.

Сірість і банальність вулиць
Провокувала
Апатію Шума.
Він затихав у померклій барвистості
Квітників,
Схиливши голову на плече
Стокроткам.

Реготав …зеленню,
Ридав…хмарами,
Рипів… ветхістю,
Ряснів …примарами
Опівнічних снів.

...де ти?...

...холодними краплями по обличчю
нескінченними чашками холодного чаю
тихим "я_за_тобою_сумую"
у твоєму житті...

...як ти?...

...яскравою усмішкою перехожим
тихою ходою по бровці
ніким не любою музикою
уяви_собі
живу...

...по чім ти?...

...по терпких поцілунках
по мимобіжних дотиках
по прогулянках рука в руці
сумую...
...за них і віддаюся...

…а втім
я без_цінна
мій цінник зірвало вітром
коли я намагалася від тебе піти…

Я притулюся не спитавши,
І приголублю просто так.
Ця мить залишиться назавжди
В моїх думках, в моїх віршах.
І хай це буде дуже звично –
Одне на двох життя.
Я на плече схилю обличчя
Й підслухаю серцебиття.
Не стримаюсь і обійму щосили
Від радості, любові, почуттів,
Хай не до речі, хай не дуже вміло,
Але тобі, що зможу, розповім.
І байдуже, що нас не зрозуміють,
Я прошепочу тихо, що твоя.
І небесам подякую за мрію,
Утілену тобою у життя.

Твори добро для миру в серці,
Для тих, що ждуть його і ні.
Твори добро в подяку неньці,
Для слави Бога і землі,
Щоби твої світились очі,
Не від забав пустих і втіх,
Щоб серед дня і серед ночі
Ти була б променем для всіх,
Щоб у душі твоїй криниця
Не висохла в пекучі дні,
Щоби добра твого зернина
Дала плоди рясні землі,
Щоб виноградною лозою
Твої укрилися шляхи,
Щоби солодкою сльозою
Для тебе спогади були,
Щоб не ховатись, не жаліти
І не прогавити чогось,
Бо треба вчитися любити
І розуміти кожну дрож.
Немарно в світі все існує,
Немарно нам життя дано.
Всі кажуть: „Світ краса врятує”
Я кажу: „Світ спасе добро!”

Про дружбу і спільність
Мріяли люди.
Ту мрію людську
спаскудили юди.

Давні філософи
Хотіли добра.
Наука марксизму
О те є біда!

Маркс православним
Ніколи не був.
Учення Гегеля
Геть переверну.

Що від правнуків
Юди чикати?
Хіба що знову
Христа продавати!

Удмурт – іудейський метис
Іудейське гасло
В народи на... тис.

Грузин – осетинський
Це гасло схватив
Тюрму для народів
Він клятий зробив.

Симоненко і Вітренко
З цим гаслом носяться.
Здається у пекло
До Юди теж просяться.

* * *
поезія не пов’язана з красою жінок
поезія не помножується на стьоб
і поки ти випробовуєш мій сосок
вона тебе відвойовує в тих хвороб
де нація профанація бум-ца-ца
сподівана несподіванка між рядків
стило твоє – поміж лицарів мов пацан
сповідує кволі істини хробаків
ще інколи заримуються “світ” і “міт”
“держава” із “нєдєржанієм” (смислова)
і де воно – той омріяний твій політ?!
поезія… внутривенні крихкі слова

Десь там, де палить буйні трави
Із неба скинута зоря,
Де опадає долу листя,
Наскрізь прострелене дощем,
І Осені сумні забави
Прогнали буслів за моря –
Там віднайти не можу місця,
Де виріс мій пекучий щем.

Він там. Так важко колоситься,
Скидає зерна в джерело.
Холодний ранок з неба зліз
Щоб огорнути світ туманом.
Десь виє-молиться вовчиця
І лиже місяця весло.
Зітхає тихо голий ліс,
Заграли шершні злим варганом.

Заслухався і загубив
Сліди непроханої туги.
Ще мить – і знову защемить,
Від цього утікати марно …
І раптом - променів прорив,
Удар високої напруги!
Навколо розлилась блакить,
А я топчу її безкарно.

Я підірвався і лечу
У зашморг мертвої петлі,
Бо наступив коло струмка
на власне серце випадково.
Всі рани сонцем припечу,
Крім однієї на крилі:
Із неї кров така гірка!
...Любов? Якесь знайоме слово…

Серпень з неба
Змітає у воду
Вічноюні,
Нахабні зорі.
Вони падають,
Рибу глушать
І підпалюють
Небокрай.
Плачуть хвилі
Напівпрозорі,
Грають літа симфонії
Коду,
Засинаюче дно ворушать,
Де замулений
Вхід у Рай.

Тут втопилось
багато листя,
Не знайшовши
Мілкого броду.
Безголосо
Ридає Місяць,
Німа пісня
Сягає дна.
Я і сам собі
Попри нього
Занурюю
Ноги у воду,
І чекатиму,
Доки прийде
Неймовірно -
Далека
Весна.

Кульбаби парасоля - ніжне слідом "па",
задуло руку подихом Твоїм нерівним.
І сонце, мов павич посеред зграї пав,
червлене віяло розвів
при перших півнях.

Дорога всиротіла ще - на повний крок,
а пісня за високий тон в піано впала.
Я все ліпив Тебе із неба та зірок,
та розсипався сам думками
на поталу...

Навзавод снам, я звіддалля заб`юсь живцем,
крикливо клином вб`юсь за обрій журавлиним.
Тоді доліплю дотиком Твоє лице,
а Ти всміхнешся, мов чужа,
моя країно.

16 Квітня 2008

(Марине Цветаевой)

Руки - вразброс,
Душу - навзрыд,
Лечу под откос,
Позабыв стыд,

Жду - на краю,
Губы - в кровь,
Криком молю -
Мне уготовь

Милость простить
Вся и всех,
Дай пригубить.
Шаг - и вверх...

Ідуть дощі, трави
Заквітчались в роси
Виросли дівчата
Порубали коси.

Лиш одна дівчина
Косу не рубає,
У красі пишається,
Як тополя в гаї.

Накручені кучері
Давно полиняли.
А коси дівочі
Трояндами стали.

Стежки думок стеменні лету.
По сталагмітовім бажанні
стікає недолугість в Лету,
до стелі стелиться пізнання.

Стенутись серцю в мегастенах,
від стеклої застигти стели,
кулясту стелепнути сцену
у болю пережитих белах.

Десь між надиром і зенітом
зі стекою в руці Світило
не перестане стугоніти
та відтворяти Божу Силу.

У світ - розсипаний стеклярус -
нанизами пройти промінню
та в яре зодягати ярус
земного для душі тяжіння.

15 Квітня 2008

Холодне підвіконня. Вітер
Вривається у душу крізь шибки.
- Ще не набридло Їй отак сидіти? –
Горохом в стіну билися думки.

Ось медсестра. У білому халаті.
Пігулок жменя і ковток води…
Вона сама. Одна в пустій палаті:
Забув дорогу Він давно сюди.

Ніхто крім Нього Їй не допоможе.
Діагноз хибний, ліки, звісно, - теж.
- Який це поверх? - П’ятий, шостий, може…
Не грай з коханням: впустиш – розіб’єш.

Це не наша війна – ми з тобою бездушне каміння.
Нам лежати гріхами на грудях землі і мовчати.
Поростуть ковилою розтрощені лицарські лати.
Нам же смерть незнайома, ми знаємо тільки терпіння.

Зверху сипало снігом, камінням і ангельським пір'ям,
Ми вигнанці із храму, котрих не вподобало Небо,
Тих богів там - до грома: Мокоша, Меркурій і Геба...
Та різниці немає, хто нас виганяв із подвір"я.

Письмовий стіл… Папір… Перо…
Стілець… Письменник про село
Поему пише: «…Сердиться Петро,
Стривожено погладжуючи скло
Пальцем порізаним. Серце пекло
Струмом пронизливим. Скочив патрон
Пострілом стомлений. Потом стекло…
Страхом поранені скроні. Петро
Приголомшений падає скровлений.
Сліпне під потом погляд скалічений.
Порушує спокій стук серця порваний.
Склеять підкову, смертю пригнічений,
Прагне Петро помираючим стогоном.
Сам своїм поповзом плине під помстою
Повною, сильною. Сам собі паном,
Схопивши пістоля стріляє сріблястою…»
Поетом приречений стати письменник:
Стояти спиною, стріляючи перами…
Просто поранений сріблом суперник –
Символ поразки слова скласти парами.

Він говорив. А ти стояла поруч,
Мовчала. І блискучий, наче німб,
Чи то коштовний королівський обруч,
Висів пихатий місяць понад ним.
А він звивав з любові білий дим,

І, як фіґляр, ним огортав зап'ястя,
І майоріло небо, ніби стяг…
Він говорив – а ти ковтала щастя,
щоб животіння виспіло в життя.
І пахло фіміамом забуття…

Стояла ти і мучилась думками,
які щодуху мчали, як хорти -
Чи ті слова – як філософський камінь -
Чи потече з них струмінь золотий,
Чи з них зростуть небачені світи…

Не засмучуйся, коли на дворі злива.
Вийде сонце скоро з чорних хмар.
Не засмучуйся, що хтось, не ти, щасливий.
Горе, як і щастя, також дар.
Не сумуй, що одягу так мало.
Головне очима не побачиш…
І нехай спасибі не сказали,
Бог тобі в стократ колись віддячить.
Не суди! Хтозна, що буде з нами,
Скільки ще попереду доріг,
Встелених і квітами, й сльозами,
Стоптаними долями чужих.
Не хвались! Ти сам би був безсилим,
Ця заслуга зовсім не твоя.
І не злись на когось, коли винен,
Розуму у гніві ж бо нема.
Не сумуй, що не герой ти в п’єсі,
Доброта хай викликає сміх,
Бо останній буде колись першим,
А той перший – десь позаду всіх.

Не смій торкатися мого життя.
Облиш, благаю, - не загоїш рани:
Іще гірке не зникло почуття,
Що обпекло і здушує бинтами.

Кажу, іди, не варта я тебе!
Навіщо будеш жити моїм болем,
В якому сонце назавжди бліде
Ледь осява любов промінням кволим?

Для танго потрібні двоє.
Ся ніч догорить, як Троя,
Згорнуся тугим сувоєм,
Розкручусь, немов спіраль.
Троянду в губах затисну –
Аж крапелька крові зблисне,
І скотиться вниз намисто,
І птахом злетить вуаль.

І сукня злетить до чорта,
Волосся - як птаха чорна -
Пригорне тебе, огорне
Круг шиї, немов аркан,
Полиновим сном задушить,
Цілунками вийме душу,
І знову стискати змусить
Судомно тендітний стан.

Мій трепетний ніжний мачо,
Міцніше тримай – не плачу!
Це танго, що смерть неначе –
Півкроку, і крок, і мить…
…Паркету слизька арена,
Палає зоря зелена,
Ти кличеш мене: Єлена…
А Троя горить, горить…

Для танго потрібні двоє.
Розділені, як горою,
З тобою, німий герою…
Шаленство вугільних кіс,
І зливи травневий безум,
І ранок, пропахлий безом,
І вигук, відтятий лезом,
Летить через сон: «Паріс»…