О, Господи, прости во ім`я Сина,
За те, що завжди у чужім краю
Молитву найдостойнішу свою
Я починаю словом - Україна.
Якщо вже це такий великий гріх -
Мене одного покарай за всіх!

1956

Важучий день - суха колода -
Згора на життєвім сліду,
На клюмбах, як на сковородах,
Киплять півонії в саду.

І тоскно тліє на пелюстках
Іржаво-чорний ніжний джміль,
А біла хмарка, ніби хустка,
Яку наскрізь прогризла міль.

Хоч день п`яніє й жваво дише -
Снуються променів нитки,
Якими сонце хоче вишить
Ти хмарку-хустку залюбки.

Немає жайворонка в небі
І занімів співучий став,
І вітру невидимий гребінь
Не чеше чуба в`ялих трав.

Однак я радуюся дневі,
Що загляда в моє вікно.
Киплять півонії рожеві,
Мов чаші сповнені вином.

Детройт, червень 1958

Зірок жовтаві поплавці
У неба озері мутному.
Не знаю я, в чиїй руці
Вудки тримаються без втоми.

Свого не бачу поплавця,
Хоч вудку закидав я часто,
Та не чекав я до кінця, -
Щоб упіймать хоч крихту щастя.

Байдуже, хай собі ниря
Чийсь інший у небеснім морі...
Спізнилася моя зоря,
А я прийшов занадто скоро.

Індіяна 1958

Я викликав тебе до поєдинку
І виклик мій ти прийняла умить.
Я битимусь за кожну волосинку,
Яку ти ще не встигла посріблить.

За муть в моїх очах, за зморшку кожну
На жовтому безкровному лиці...
Я, замість шпаги, у своїй руці
Триматиму перо непереможно.

Ми зійдемось з тобою, певно, ніччю,
Без жодних секундантів, десь в глуші,
І ти мене, можливо, покалічиш,
Завдавши біль натомленій душі.

Однак, піднявшись на одне коліно,
Тобі направлю в серце те перо,
Яке вмочав колись я у Дніпро, -
У кров святу своєї України.

І ти не можеш вийняти з піхов
Поіржавілу шпагу (від часу),
Тебе я вражу нездоланним сміхом,
Тебе, мов хмару вітер, рознесу.

Тебе здолаю, старосте, - найгірша
Причинниця відчаю і жалю,
І молодість моя воскресне в віршах,
І я життя навіки полюблю.

Чікаґо 1959

У тузі я покусаний сиджу
Не ким-небудь – коханою особою.
В останню путь її я споряджу…
Живіт гарчить голодною утробою.

Її кохав всім серцем і душою,
Вона вривалась в мої сни.
Я так чекав її появи перед мною
Із першим подихом весни.

Весна прийшла – вона з’явилась,
Тендітна і з великими очами.
Вона в промінні сонця вмилась,
А я стояв із ватними ногами.

Хотів створіння миле цілувати,
Любити, на руках носити…
Але вона як почала дзижчати…
І за язик зуміла укусити.

Від несподіванки я вбив своє кохання.
Сиджу і плачу, бо розпух язик.
Не передать голодного страждання.
Більш бджіл я не любитиму повік.

І буде ніч – простоволоса згуба,
І босі ноги сколоті у кров
Стернею. Любий, місяць вже зійшов,
Стікає ніч у ранок стрімголов
... Любовний шепіт, ніжні, спраглі губи.

Два тіла, розум спалено вогнем.
У цім гарячім і пахучім житі
Повітря мало, місця мало! В світі
Лиш ти і я. Ворота в рай відкриті...
Моє: „Люблю”, у відповідь „je t'aime”

Побійтесь, руки - гріх на душу брати,
бо над життям не вам чинити суд,
бо карб у голові від клятви Гіппократа -
це не слова, а совість, Божий труд.

Підводний світ під шкаралупи німбом,
калачиком закручений, жде плід
на спадок від сузір`я риби ніби
цей плав, цей без угаву вільний літ.

По жилах кров (а не вода) стікає,
а серце з маминим планує влив,
коріння у душі в підґрунтях Раю,
що незглибимо Богом проросли.

І в морі Сил Небесних дивне диво -
промінням сонця купана Любов,
що підпливає під тепло правдиво
і янгол світла на долоні знов

пером проводить під молитву долю,
мов бростку розпускає навесні.
Тримай міцніше, доле, парасолю
від згару, мору, непробудних снів.

Витискуй те єство, мов серце втіху,
бо води відійшли без вороття,
бо сантиментри розкривають віху,
де з Раю випливе на світ життя.

28 Березня 2008

привіт
ми давно не бачилися
твої сумні очі не давали мені спокою зі старих світлин
твої жорстокі ігри вилилися мені у порожній гаманець
і я вирішила прийти
я зараз живу сама
у будинку з дерев'яною підлогою і водостічними трубами
з яких стікають лікери
привіт
ми так давно не бачилися
а ти і не чекав на мене
ти не згадував мене
коли викурював першу цигарку вранці
не згадував мене
коли ставив старенький чайник на плиту
не згадував мене
коли одержував листи від нових коханок
в колись нашу зелену поштову скриньку
не згадував мене
коли кішка починала плакати під дверима нашого східного балкона
не згадував мене
коли тобі приходили квіти з твого улюбленого квіткового магазину
я просила присилати тільки блакитні
ти ж так любив блакитні квіти
і мене
я точно пам'ятаю
мене ти теж колись любив
але
ти не згадував мене
коли я дзвонила тобі
а ти вішав трубку
навіть не впізнаючи мого зламаного плачем голосу
ти вішав трубку
а я
я кричала
що ми розлучилися
а я все ще люблю тебе
я кричала
що напевно у тебе так багато пилу на підвіконнях і книжкових полицях
у тій моїй кімнаті
я кричала
що у мене відклеїлися шпалери
а під ними твої картини
ти вішав трубку
ти не чув моїх сліз.
ну привіт
ми так давно не бачилися
а ти і не згадував мене
і може
може ти більше не любиш блакитні квіти
може ти
ти більше не любиш мене(?)

Грані безмежної радості сумом сповиті -
Ким і завіщо покарані - знати не нам.
Прошу, залишмось назавжди у бабинім літі,
Даймо спочинок помученим нами млинам.

Годі змагатися з натовпами порожнечі -
Безліч нулів - не загроза одному нулю.
Геть донкіхотство, не варте ні битви, ні втечі,
Досить, кінець, викорінюємо без жалю!

Все, ліквідовано суєтність, більше не буде
Гурту марнотних ідей, що зійшли нанівець.
Знову повернеться біль, розтинаючи груди...
Це вже досягнення, та далебі - не кінець.

З ваших очей упаде вже, нарешті, полуда
Псевдогеройства, що на перевірку - пусте.
Ви зрозумійте: не втримаєте амплітуди
І, щоб лишитися в спокої, все віддасте.

Розкупили квитки – то поїду у тамбурі «зайцем»,
у спасіння щільніше закутавшись, як в пуховик.
Чи уперше отак непотрібним засохлим окрайцем
догори підкидає недолі важкий черевик

по-солдатському жорстко… Мов оцет, гірка ця наука.
Провідниця, як фурія – чується лайка лунка.
Білі руки заламує пафосно Муза у муках -
з’їж цукерочку: все перемелеться – буде мукá,

буде сипатись, падати, небо мести світлотінню,
набереться за комір і тіло остудить, як сніг,
і розтане....Брудне підвіконня. Лушпайки з насіння.
І надія щеням сиротливо припала до ніг…

Свіжим вітром війне, як святою водою окропить,
і дерева махнуть капелюхами із верховіть.
Схаменеться вулкан. І дурниці, що сиплеться попіл.
Громадяни, спокійно - Помпея іще постоїть.

*(лат.) без успіху, невдало

Нас закликають
У слов’янське братство,
Щоб надіти хомут
І піти у рабство.

Хай скажуть
Дочки і сини,
Чи хочуть у рабстві
Жити вони.?

Чи хочуть знову
Бути хохлами,
Чи рівні між рівними
Бути братами.

Спитаймо у тих,
Що боролись за волю
Якій відбували
Каторгу, неволю.

В нерівні боротьбі
Далась нам свобода.
-Не будемо колонію!
Відповідь народна.

Дивлюсь я у дзеркало й сум огортає.
Душу питання уїдливо крає.
Вродлива? Я б так не сказала.
Та й розуму, здається, трохи мало.
Тоді ласкава може, мила?
Та ні ж – уїдлива, як мило.
Тоді хазяйка добра може?
Така вже добра – боронь боже!
То за що ж він мене кохає?
Та й чи кохає? А біс його знає.
Не розберусь я тут ніяк,
Хоч люди кажуть, наче – так.
Характер в мене – просто страх –
Неначе кицька в колючках.
І як він може таку кохати?
Хоч інколи тікає з хати.
Але, як чесно, то він не кращий:
Розкриє рота – забігла б в хащі…
Що за проблема мене турбує?
Либонь бог знає, кого парує.

Розняла колоски й на змiну
Їм iншу стрiнула картину.
Веселий, дужий чоловiк
Доступних, молоденьких вiк
Дiвочих доторкав губами,
Рум'янi щоки грiв щоками.
Червону вишню на вуста
Вiн прикладав їй неспроста.
Зубiв мiцних уявний скрегiт
Будив в очах щасливих регiт.
На юнiм, як зоря лицi
Мов в найчистiшiм озерцi
Вiдбились ласки його, мова
I обiцяночка чудова.
Пручатись дiвка не змогла:
Вона ж розумною була.
Красуням влада, сила, грошi
Милiше за слова хорошi.
Навiщо кiлька днiв тому
Студентка хлопцю одному
В любовi клялася спроквола?
Тепер лежала трохи... гола.
Не кожен сильний, що там трус
Уникнуть зможе цих спокус,
А вже як дiвчина красива
Вони впадуть як в спеку злива.
Здiйсненими здадуться їй
Бажання потаємних мрiй.

Я не скоро ще побачу світло,
Бо тобою очі затулила
І до темряви очима звикла,
І на шило поміняла мило.
Так давно не розрізняла барви,
Аж здається, що сліпа вродилась
І непрохану твою неправду
Вже випрошую, як Божу милість.
Та чомусь і не спада на думку
Самогубство - аж на грані втіхи -
Навіть смішно, як ти з цих стосунків
Наполегливо шукаєш вихід.
Кимось мило-синтетично-зблідлим
Заміню колись тебе нестачу...
Я не скоро ще побачу світло,
Але все-таки його побачу

25.01.05

Кожен ранок поети все гірші...
Каліопа, згвалтована Бахусом,
Народжує дивні вірші.
Крадькома, чи урочисто- з пафосом!

Коротший прокладала шлях
Стежинка по хлiбних полях,
Й дорогу полишивши криву
Без остраху у житню ниву
Наташа спрямувала хiд,
Красуня не чекала бiд.
Дарма, бо де ростуть волошки
Ходить не можна навiть трошки
Анi красi, нi юнаку,
Щоб не зустрiнути в'юнку
Зеленокосую русалку
Про це в нас знає кожен змалку.
Пильнують мавки колоски,
Як сiльця стелють волоски,
А як впiймають когось, схочуть
До смертi миттю залоскочуть.
Тут в житi шепiт, певний рух
Вловив тонкий жiночий слух,
Завмерло серце на хвилинку,
Коли почуло мову дзвiнку.
Кого не звеселить свята
Жiночих логiк простота?
В красивiй головi багато
Думок не роїться завзято:
- Невже то правда, що цей лан
Є для русалок вiрний стан?
Не пропущу слушну нагоду
Щоб оцiнить русалчу вроду.
О! Знову чую щирий смiх
Так схожий на солодкий грiх.
Витiвку не вчиню погану
Як краєм ока я погляну
На їх фасон, на їх наряд
На втаємничений обряд?
Як вкрадки бiлочка з горiшком
Наташа прокралася тишком
До мiсця, звiдки линув звук
До верху повний смiху й мук.

Повертаюсь без тебе,
Гашу ліхтарі,
Осінньою ніччю знекровлені.
Ти далі щомиті,
І серце щемить.
Попереду - вічність чекання.
Твої поцілунки
В обличчя моє
Як камінь наріжний вмуровані.
Відлунням коліс
У грудях стугонить
Коротке, болюче прощання.

Ти забрала частину
Моєї душі -
Я тобі вибирав найкращу.
Тліє вона,
Обсипається попіл
І мітить собою дорогу.
Озирнуся -
І решту услід запущу,
Зарядивши у нервів пращу.
Залишусь порожнім,
В пилюці дорожній
Прокльони співатиму богу…

Як набридло хмарці високо літати,
Стала вона дощиком частим накрапати.
Може дощик плаче, може він сміється,
Квіти і дерева раді, що він ллється.

Приспів:
А краплинки не сльозинки,
Це у хмарки сміх такий,
З нею разом засміється
Промінь сонця золотий.

Радістю засяють неба очі сині,
Весело бринітимуть голоси пташині.
Барвами веселими все навкруг засяє,
Навіть сірий їжачок пісню заспіває !

розбери мене
на атоми і пусто_порожні обіцянки
мене і так вже лишилось на денці
мене і так вже розтягнули плаксиві дівчатка
на цитати у щоденники

розпиши мене
на іменники і приторно_солодкуваті метафори
мене і так вже критикували далі нікуди
мене і так вже сприймають
як брехливу чутку або вигадку

а все що лишиться
мільйонно_сказане "отченаш"
тричі_несказане "ятебекохаю"

Заповідається на ранок,
На сході рожевіють сосни,
і на півострові надії
зійшлися доля і недоля
ділити правду, напівправду,
неправду, кривду і облуду
на добрих, праведних і злих.
Воздати праведним по праву,
воздати злом за зло злочинцям,
воздати добрим дань дарами,
а грішних ґратами скарати.
Ділили доля і недоля,
лічили, важили, складали,
а чорне з білим розсипалось,
і не складався візерунок
примхливо-витончено-дивний
із світлих слів і темних справ.
І опустила доля крила,
і підхопила хвиля човен,
і, сміючись огидно-чорно,
кермо схопила зла недоля,
і спробуй втриматись на рівних
супроти вітру і вітрил.
Тонку косу розмиють хвилі,
і стане островом півострів,
загубиться в солонім морі
гірких гарячих сльозо-слів,
і сльозо-снів, і сльозо-сміху,
і безнадійно знову зникне
злиденний день,
злочинна ніч,
хоч на півострові надії
заповідається на ранок,
і радо рожевіє берег,
і буде, буде, буде день!

Прошу, приди, явись, приснись,
К щеке незримо прикоснись,
Возьми за руки, ввысь взлети,
И в вальсе ветра закружи…
Лечу в забытье – облака,
Свод неба в звёздах, и луна,
Бледнея, круглый прячет диск
За тучи; в море дует бриз,
Легко колыша лунную дорогу.
По ней пойдём мы, за руки держась,
Едва ногами вод касаясь,
В тот мир глубинный, мир небытия,
Как будто заново рождаясь.
Там слова «невозможно» нет,
А век проходит лишь в одно мгновенье,
Так пусть же вечно длится этот миг,
Как время длится вечно.

Як той ланцюг, намотуюсь на слупа.
Сумна картина - десь Сірко пропав. :(
Немає в буді, де скотина глупа?
Ше вчорай яму під хлівом копав.

Немає лаю, на злодюг оскоми,
хвоста мітлою, скаву поміж ніг.
Вернись Сірко, вернись мерщій додому...
І чую - морда тиць в лице - прибіг :)

27 Березня 2008

Сонце землю зігріває,
Днинонька погожа.
В селі «енськім» проживає
Дівчинонька гожа.
Ой куплю собі квиточок,
В те село поїду:
Чи не вийде у садочок
Моя мила Ліда?
Ой біжить автобус швидко
Довгим битим шляхом.
Прилетів я враз до Лідки,
Гей, зальотним птахом!
Карі очка, пишні щічки...
Не дівчина - згуба!
Ми кохались цілу нічку.
Як було нам любо!
Тож спасибі БРАТАМ нашим,
"Старшим" і єдиним!
Бо якби не їхня нафта
Й не було бензину,
Я б до Ліди не приїхав,
Й замість тої нічки
В нас була б одна утіха -
З мосту в бистру річку!

Повертаюсь додому пішки,
Набігає на очі сум,
На вустах - гіркоти усмішка
І запалений мозок від дум.

Все гадаю про те, що було,
Те, що є, і що буде знов,
У душі моїй все поснуло,
Ніби осінь всмокталася в кров.

Я все йшла і летіло листя,
Облітала думок полова,
Горобини червоне намисто
Нагадало, що скоро зима...

Похололо в душі - і надворі,
Заморозило всі почуття,
Я любила... й чекала на долю -
А вона принесла каяття.

От якби мені стати птахом
І звільнитися від почуттів -
Лиш тоді я б тебе відпустила,
Відродившись в країні снів.

Справжнє кохання – це губи
цілунками скусані в кров,
Справжнє кохання – від шалу обіймів
інсульт, перелом хребта.
Я віддам, не вагаючись, Вічність
в обмін на твою любов...
Недосяжна, жадана, остання,
непідкорена висота!

Коли вирушаю в дорогу,
Розтинаючи тілом простір,
Уявляю собі на мить
Наче я обертаю Землю:
Ногами штовхаю планету
Навколо її осі,
І мчу в каруселі екватора
Навколо щасливого Сонця.
Починають скрипіти у Небі
Невидимі шестерні Всесвіту,
Приводячи в рух планети
Й мовчазний Чумацький Шлях.
Та чую раптом: “Повільніше!”
Засоромлено помічаю
Роздратовану пику Місяця-
І, сполоханий, схаменусь...

Все ж, приємно було відчути
Себе на хвилину Богом,
Що смикає за мотузки
Маріонетку на ім’я Світ...

Швидше від вітру,
Крізь райдуг палітру
У снах божевільних полину.
Безглуздо хоробрий
Розіб’юсь об обрій
І марно для світу загину...

А, може, спинюся
Над клаптем землі
Невкритої брудним ганчір’ям,
Прокляттям волячої німоти,
Стервом мрій і воронячим пір’ям?

Де незаймані груди,
Незламані шиї,
До Всесвіту пуповина,
Де палаци – не стайні,
Де вціліли останні
Молекули України.

Я виколю очі
Всім хтивоохочим
Упавши із неба круком,
І, після бою,
Гарячою кров’ю
Розтечуся холодним бруком.

Не змитий дощами,
Не вбитий сльозами
Бродитиму грізним духом.
Як стане не треба –
Повернусь до неба:
Милуватись Галактики рухом...

гумореска.


Послала матуся дочку
Гріхи сповідати.
Батюшки у церкві
Усе розказати.

Пішла у церкву
В неділю святу,
Благослови отче
мене молоду...


Перший гріх я маю,
Що милого люблю,
Як не женеться зі мною
То я душу згублю.

Другий гріх пане отче
То матуся знає,
як приходжу у ночі
в хату не впускає.

Втихомирся душа моя
Усе добре буде
Ти люби небого -
Гладить її груди.

Треба мені знати,
Що тобі прощати?
Чи вмієш любити ,
Чи вмієш кохати?

Пошукаю оте місце,
Що грішити люби.
Притулися ти до мене
Та вистави губи.

Я сьогодні донью
У губи цілую
А щоб дальше продовжити
Завтра помандрую...

Завтра гріх буду знімати
Щоб ти полюбила,
Щоби кожної неділі
На сповідь ходила.

Вивів піп її за двері
- приходь завтра оповідати
Про твою сповідь,
Щоб не взнала мати!

Йой - "Нива" промайнула, мов "Ніссан",
І я кидаю "Ниві" у дорогу вила.
Комбайн крутий, крутий Петро пацан,
та "Нива" паркани всі чисто покосила.

Від буди залишивсі тіко дах -
і баба Віра матюками тлусто слає,
а чути лиш пронизливий "бабах" -
елєктрослуп ту був - то вже його немає.

Сільради голова, мов щур, біжить,
немов хвоста, стиснув руками кухель пива.
Хулєра ясна - певні хоче жить,
бо так перебирає в ратицях красиво.

Зникає хлів - і глушится мотор,
Петро, мов ранений, сповзає з керівниці,
і валить дим і б`є бійця в упор,
солодким сном хмільне вигулює по пиці.

27 Березня 2008

Де знайти таку вакцину,
Щоб привити вранці,
Щоб кульками не грались
Народні обранці?

Щоб вранці трибуну
Вони не блокували,
А закони життєздатні
Там би і приймали.

Може їх клітини
У формі змінились.
І злодійські бацили
В організм вселились.

Де знайти таку вакцину,
Щоб підняти імунітет,
Підняти резистентність,
Щоби мали авторитет?

Пройшла може мутація,
Змінився метаболізм,
Хвора не лише голова
Але цілий організм.

То лікувати трудно
( прививка лиш одна)
Організму потрібна
Друга вже голова.

У цьому світі сонця і пітьми,
Де кров – меридіанами, а полюс
Обмерз брехнею, наче й досі ми
Благаєм айсберг, аби відкололась
Хоч крихта благодаті.
В крижанім
Шукаєм теплого і нарікаєм гріх
Чеснотою, а чорне – білим.
Німб
Горить усім, але не для усіх.

Із темряви крізь терни – не рука,
А тільки голос, голос – йди за мною…

Я – паралель, я – інь, пливу водою,
Не можу вгору, і не клич – стіка
Ключем неправди замкнений у слові
Той світлий птах всесвітньої любові,
Що названий ненавистю…
Тіка…

Стікає кров’ю серце диво-птаха,
Він знає біль, але не знає страху,
Бо страху гріх і страх гріха йому
Облямували чорним білі крила.
А може, то ненависть обпалила
Чи айсберг обморозив.
Геть пітьму!
Тепла і світла!
Я вас так любила…

ти знаєш
смуток він такий

він приходить
сідає на крісло поряд з тобою
не запитавши закурює
бере твою чашку і допиває ковток кави
що залишився на потім

попіл з його сигарети падає на килим
і від цього його присутність стає ще нестерпнішою

ти намагаєшся вигнати його
б'єш майже безсилими руками цьго нахабу
а він тільки сумно посміхається
і продовжує душити тебе своєю присутністю

знаєш
смуток як крихти
ось ти ворочаєшся всю ніч
відчуваєш
що щось заважає спати
а встати і струсити простирадло лінь
хоча ці чортові крихти абсолютно не дають спати

так і смуток
тільки крихти ці в серці
і лінь витрусити
і ходити важко

вирви з мене
протяги
скрипи
сніг біля ліхтарів
лабіринти і лабіринтики
кілометри
кілограми
кілобайти
міста
вірші
все
все

забери мій головний біль
зацілуй мене в чоло там де пульсують звуки набата

я ні в чому не винна
але готова випасти з кожного розкритого вікна в цьому місті
у весну
у повітря
вниз

ми
ті що підсіли на кайф від чужої ніжності "ніби_люди"
що закрили очі на світ
вимикаємо звук у всього стороннього
є хвилини
коли окрім тебе нікого більше не немає
натовп неіснуючою миттю розпливається
і все що чутно
це твоє дихання
і все що відчувається
це твій скажений пульс
небо джинсового кольору
що вводить голкою у вени принципи
звикай малюк
це такий наркотик
дотики побіжно
безглуздість фраз
і ми підсіли

у нашому випадку ломка
це те що буде після "я_йду"

ось така нісенітниця кошеня

Стукає гілочка вишні в вікно,
Вітер листочки гойдає,
Милий поїхав від мене давно,
Як він там зараз? – хто знає.

Дні пролітають журливо–сумні,
Вже й соловей не співає,
Як же без нього прожити мені?
Серденько знову питає.

На чужині все не так, як у нас,
Вітер не той та хмаринки,
Як то поволі чекання йде час,
Швидко як ллються сльозинки.

Стукає гілочка вишні в вікно,
Вітер сердешну гойдає,
Милий поїхав від мене давно,
Як він там зараз? – хто знає.

– Де ти, де ти, дорогенький,
Та й блукав всю нічку?
– На місточку, на вузенькім,
Я зустрів Марічку.

А вона така весела,
Щедра на цілунки,
Пригорну її до себе –
Маю подарунки.

Пригорну її до себе
Подивлюся в очі,
І чому такі короткі
Влітку, мамо, ночі?

І чому такі короткі
Ніченьки на світі,
Як мені тепер, матусю,
Без Марічки жити?

Ворожи, ворожко, стиха
Щоб біда зникала й лихо,
Доля ніжно щоб всміхнулась
І до серця пригорнулась.
Дай здоров’ячка та ладу
В нашу стомлену громаду,
Дай наснаги ще до діла,
Тільки в єдності ми – сила!
Кажуть: бідні – то не вада,
Краще бідність, та не зрада,
Є в нас руки працьовиті
І сусіди несердиті.
Ворожи, ворожко, стиха
Щоб біда зникала й лихо,
Доля ніжно щоб всміхнулась
І до серця пригорнулась.

Відлітають птахи в теплий край, в теплий край,
З ними пісня злітає журлива,
Золотаво-червоний задумався гай,
Похилилась калина вродлива.

Зажурилась вона у осінній красі,
Жовте листя тремтить, опадає,
З неба линуть до нас журавлів голоси
Так, що серце на мить завмирає.

Завмирає серденько, сумує й болить,
В тиші сонячній верби зітхають,
Спів сумний небесами на крилах летить –
Рідний край журавлі залишають.

Вже радість промайнула, мов весна,
І насолода серце залишила,
Краплиночка солодкого вина
Зажурою на сонці забриніла.

Від радощів лишилася біда –
Без віри серце вже не покохає,
Зникає в спеку сяюча вода,
Струмок дзвінкий від спраги помирає.

Минуле ще горить вогнем, болить,
У пам’яті згасає поступово,
Як сказане розтане в тиші слово,
Як ніч зникає вранішню блакить.

Зникає біль – як чорна, дика ніч
У мареві засмучених облич.

у мене
нове ліжко
старе безсоння
відсутність снів

повинно стати легше

у мене
нові парфуми
старі спогади
відсутність відчуттів

повинно стати спокійніше

у мене
нова музика
старі проблеми
відсутність надій

-а ще говорять, що надія вмирає останньою
-брешуть
безсовісно брешуть
останньою вмирає любов
-а якщо її немає?
-тоді віра, що вона є

Пісня

Келих по колу, по колу пускайте,
Друзів червоним вином пригощайте,
Смуток з журбою за двері женіть,
Свято, панове, у душі впустіть!

Келихи повні – так будьмо здорові!
Ще не палають вогні світанкові,
Хміль ще підступний нас з ніг не звалив,
Будьмо, панове! щоб вік я так жив!

Пісня весела злітає між нами
Будьмо у щасті та горі братами,
Радість розділим, як хліб та вино,
Сіймо, панове, поваги зерно!

Щастя сидить десь ось тут, поміж нами,
Міцно тримає свій келих руками
І солоденьке по крапельці п’є,
Вип’єм, панове, за щастя своє!

Душу як хочеш свою звеселити –
Треба і друзям по повній налити,
Треба налити, що там не кажіть,
Років по сто ще, панове, живіть!

Любо гуляти – сьогодні субота,
Хай відпочине ще трошки робота,
Свято веселе і радісна мить,
Будьмо, панове, сто років живіть!

Не коханка і не кохана...
Дві дороги і два хрести...
І, як думи, тяжкі тумани,
І, як люди, хисткі мости.

І ступити непевним кроком –
Провалитися крізь юрбу...
Ох, любове... Моя мороко!
Як не можеш не бути - будь!

Заплітайтеся віти-коси,
Не сльозися очей блакить,
Вишням – вишні та й росам – роси,
А коханий... не мною снить.

а сонце заходить сходом
а сонце котиться колом
у сонця великі очі
розплющені по-жіночому

дорога розірвана навпіл
зіниці повернуті Богу
я знаю таким не платять
не повертають боргу

такі приходять пізно
несуть у кишенях втому
нам часто буває по-різному
але не трапляється вдома

такі не вмирають вчасно
чекають дзвінка із неба
їх не любити можна
але торкатись треба

а сонце зійде на заході
покотиться десь на північ
згорнеться тихо калачиком
й засне по-чоловічому

Серпантином дорога стелиться.
Божевільно-швидке авто.
Та ж яка я тобі суперниця?
Я й для нього уже ніхто...

Я - на втіху, на ніч любасочка.
Ти - на діти, на все життя...
Надто швидко скінчилась казочка,
Не доведена до пуття.

Чи знесилена ти
Жанна д'Арк?
Чи спис не піднімеш,
Чи меч – із картону?
Чи є ще той дар –
твій божественний дар:
втягти короля
на напірники трону.
Король вже розумний
і ходить в жиди,
і перст його там
помужнів для погрози.
Тобі він готує
одну із жердин –
багаття.
І дрова
підкинуть «морози».
О д'Арк-полонянка,
життя – ешафот.
І кат на плацу –
це якраз для сокири.
Порожньо над вогнищем,
плаче фагот,
іржуть
інквізитори віри.
То стисни на біль
бойовий кулачок,
і меч – вже до праці,
і серце – в долоні.
Народ – дурачок,
і король – дурачок,
невіглас-прем’єр
у патроні.
Ти чуєш? –
Крокує шляхами норд-вест
той самий народ,
і в строю – кожен п’ятий.
Тобі – так! – тобі
донести той хрест
і, може, не бути
на ньому розп’ятій.

3 серпня 2006 року

З французької історії 1430-1431 ріку:

30 травня 1431 року. Руан.
Площа старого ринку.
Королівський суддя подає знак сержантам.
Вони піднімаються на ешафот,
стягують Жанну і підводять до судді.
Він повинен оголосити свій вирок.
Але англійці так гучно виявляють
своє невдоволення затягуванням процедури,
що суддя нехтує цією формальністю
і одразу ж передає дівчину кату:
«Виконуйте свій обов’язок»…
О четвертій годині пополудні
вогнище догоріло.
Попіл і кістки кинули у Сену.
Говорили, що серця Жанни
вогонь не торкнувся.
Їй було 19 років.

Через 25 років (7 червня 1456 р.)
справу Жанни д'Арк було переглянуто:
карний вирок оголосили судовою помилкою,
саму Жанну визнано невинною.

(Переклад твору Варвари Черезової)

И лето - не лето, и сны – словно изморозь в травах,
Не к месту совсем, и от холода пальцы болят,
Как будто беззвучный приказ, принимаю твой взгляд:
Нести на закланье мечту – вот единое право

Серебрянно, сыро и дождь – бриллиантов поток,
А пальцы все лижет голодный живой огонек

Стихи – не стихи, а страданий руина немая,
Не стерпит бумага, и вспыхнет чернил темный лик,
И боль загорелась – пожарище серое вмиг …
Сто лет пролетело со времени этого мая

Тепло мне и мягко, и ты – только образ во сне.
Огонь? Лишь в камине, стихи и мечтанья – во мне.

Душа дитя - криниця чистої води,
Словами віддаєш ти капельки її,
Любов та ніжність.
І сміх, як передзвони кришталю.
Співаєш звуками кохання,
Що ллються прямо з глибини.
Охоплюють, тремтіти заставляють,
Аж на очах, роса алмазна виступає.
О, мила ти моя,
Наївна, зачарована,
Душа дитя.
Живи в чудовій казці,
У мріях,
У солодких снах.
Літай в хмаринках,
Білосніжних, в небесах.
Купайся в материнській ласці,
Обіймах та любові.
І переливом сміху,
Охоплюй, наставляй на втіху.
На море ласки,
Материнської опіки,
Бо ти життя і світ її навіки!

Зачем мы любим тех, кто нас не любит,
Зачем не любим тех, кто любит нас,
И ждём, когда же время образумит,
Раскинув одиночества пасьянс.

Зачем играем в эти безделушки
И платим половиною себя,
А ночью объясняем всё подушке,
Мол, жертву приносили мы не зря.

Раскиданы по точкам параллелей,
По разным измереньям бытия,
Зачем мы ищем новых вдохновений,
Хоть знаем точно - верить им нельзя.

Лишь в зеркале, каноны все нарушив,
Спит истина, прозрачная до дна,
Там ангелы скупают наши души,
А демоны - хранители Добра...

Лякали пащами
гріхів непрощених
святі отці,
Коли б не бачили,
як ходить площами
на манівці
Благенька істина
у білім савані,
в тернах образ,
Ніким не пізнана,
на трон не ставлена,
в розстріл - не раз.
А гнів, незбороний
ані хвилиною
чужих забав
Ізнову гореньку
вклонить голівоньку
погордував...

Світ ліхтаря в перегарі міста
Над головою змикає простір,
Гамірний вечір у вухах тістом,
Ми в цьому місті – непрохані гості.

Серпень розсипав зірок намисто
Дрібних, як вечірня роса на ружах,
З них найдурніші впадуть на місто
Й розтануть до ранку в масних калюжах.

Десь угорі Його Святість Місяць
Тихо конаючий день сповідає.
Втікаймо, в цім місті не знайдемо місця!
Та… В розкладі нашого рейсу немає...